Мене занесла віхола
Безсніжної зими.
Мене засипали піском,
Мохом, брухтом.
Так мудрі скрижалі
Здатні притупити
Первісні паростки.
Мудрість додає печалі,
А під її сивою бородою
Ми бачимо склеп
Загублених почуттів.
У лісах цієї бороди
Потонуло все,
Що переливалося, пульсувало,
Билося диким вулканом.
Тепер тут аномальна зона,
Де спопеляються мрії.

5 січня 2020

Простір невидимих променів
Та незримих ниток павутиння,
То сплелася зі світла вуальки,
Виявилася як картина дух
Через вогонь залишає слід,
Не зникає незримий,
І проходячи захід сонця,
відродиться він там.
Очистить він джерела світла
у новому світі зірка яскрава
Заспіває в космічному ефірі…
І у ньому повисне.
В павутинах світла чаклунства,
Тиша зі звуком у павутинні світла
І з ниток світла в’яже павутину
На світанку небо з’єднає таємницю його

Я побачила блискучій дім тіней,
Що світиться яскравим світлом,
Світлом сяючим залитий дім тіней,
Дім світить ясно світлом золотим…
То стирає світло вуальки тінь
І зникає в домі смуток та печаль,
То гучним сміхом розлиті проходи,
І стіни, кімнати, вікна відкриті.
Ось так щастя зберігає своє,
Підійшовши ближче до будинку тіней,
І зайшовши і відкривши двері дому,
То так щастя врізалося і пронизало наскрізь,
Все тут було наповнено теплим почуттям - любов’ю…
Та мене тепло зустрів дім тіней,
Тож я там прожила багато років…

Привид воскрес у тіняві місячної вуальки,
І пробудилась темрява під світлом тьми.
То над землею тихо стелиться туманка, там,
де прихований у ньому з лихвою привидна омана.
І він несе далеко - далеко шлях із темряви
Та у нічному світі туманки дрімають ліхтарі.
Не погасивши вуальку нічного світла,
І який манить тишею привидну далечінь, вабить,
Місіс туманка розташувала променем світло.
Туманом струмить німе чаклунство - світло!
Я - вуалька смолоскип! Я живий вогонь!
Не загасити мене, навіть примарною оманою,
Не приховати мене за пеленою туманки…

Кинуло скрізь хмари світлий погляд,
І наглядає над усім всевидюче око.
То на мене, дивиться яскраве світло
Та милуючись, допізна із небом подумки шепотітися
Око торкається ілюзій світла.
На землі, струмениться ранкове або нічне світло,
Сила ока туманить погляд крізь вуальку

Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу перевтілить мене в мурашку
неподалік десь од домівки.
Мову і звичаї улюбленців своїх охоче вивчу.
Без нарікань ходитиму за провіантом з ними,
(звик на роботу ходити тільки пішки).
І вже без заздрощів дивитимусь, як праведні юдеї
чимчикують звідусюд в Ізраїль...
«Таки збувається ...»,- скажу тоді по-мурашиному
та й поспішу наздоганять нову свою родину.
А як заллє дощами край наш пізня осінь,
і затишно, і тепло буде нам у сховку.
Наслухаюсь тоді бувальщин про літа давноминулі -
такі ж бо схожі на міфи та казки людські.

Ніч чорною мережою поглинала барви дня,
І не оминала жахливу вуальку війну.
Під темрявою ховалася страшна війна
І тьма відібрати хотіла вуальку,
То світло на страшній війні покидає її
І темнота повертає все і постає в наготі,
Перед нами викрикує про оборону неньки,
Та чорнота виривається з - під контролю.
Білий день, все одно продовжує боротися,
Білий день звільняє своїх братів від полону.
Так білий день знімає тягар зі своєї душі…

Була вона одягнена промінчиками сонця,
І щохвилини на її обличчі сяяла посмішка,
Зустрічали її люди, де вона знаходилася.
Дихало в неї багато вуального світла,
Та була вона сповнена любов’ю, радості,
Щастя, турботою і дарувала світло людям.
Так, поширювала своє щастя серед інших людей,
Трохи повернулась до людей вона і каже:
«Що посієш, те й пожнеш», вислів, ось такий
У ньому творіть світанок іскрами блискучими,
І пийте і обнімайте вуальне світло.

зримо бачить око всю пішність трави
На Землю, впало багато крапель роси
У зеленому оці стоять і сльози,
То краплинки прокинулися рано - вранці

На світанку, то у Землю дощ кидав перли,
І немов у намисто вбралася Земля
Її живить роса цілющою водою,
вона дихає прохолодою і легкістю

То вода випаровує капельки роси,
А вуаль перетворює на пару росу,
Вона всю землю охолоджує і все навколо,
Поки не спаде туман та й зникне взагалі

Пригадуєте той перший торг
Людини із Всевишнім?
За праведних вступився Аврагам:
«Невже Господь їх винищить
Воднораз із нечестивими?»
Почав торг iз п’ятдесяти,
А десятьма в непевності скінчив.
«Не знищу й ради десятьох»,-
Одповів Всевишній.
Раннього ранку став Аврагам
На тому місці, де розмовляв із Богом.
Звідтам, що звалося Содомом і Гоморою,
Валував ядучий жовтий дим...
«Так ось чому Всевишній
Охоче йшов мені навстріч»,-
Подумав з гіркотою Аврагам.
Та не пішов у небуття той торг.
Чи не відтоді вирішив Господь
Підперти світ надійними стовпами –
Тридцятьма шістьма
Прихованими од люду праведниками?
Не помазанниками Божими,
Не пророками, що завжди на видноті.
Ті тридцять шість самі не знають,
Що світ тримають на собі,
Аби він не зірвався в безвість од гріхів:
Хто вулиці ночами підмітає,
Розносить пошту,
Прикипа до мікроскопу,
Відкрива малечі Батьківщину...
Одне лиш не становить таємницю:
Як і всі ми, слуги Господні - смертні.
Безсмертний тільки Його задум:
У кожнім новім поколінні
Незмінно на сторожі світу
Мають стояти тридцять шість.

Стікає ніч в долоні.
Вказує зорями шлях
до тебе.

18.11.23

Пісня вдівця

Сонце як та черепаха
Мандрує до світу тіней,
На цю падолистову ніч-домовину
Дихають холодом брили гранітні,
Які важко кладуть у підмурок дому
Невгамовних годинників-цокалів,
Що крадуть мою тишу
В недовершених днів:
Днів-єретиків. Одкровення.
Ненароком пригадую час
Коли сороки були синіми павуками
І плели мереживо крадених намистин
На покрівлі готичної башти,
Яку збудував понтифік
(Білий дим і димар як голка).
Зазираю в очі місяця без богів:
Я – нетутешній книжник,
Що читає нудні епітафії
Пошепки.

Пісня вдови

Зоряний лікар
Лікує мою меланхолію
Плямами сяйва місяця,
А на площі – моя посестра:
Вдова з металевою посмішкою
Очікує знак і юрбу – її жадібні очі.
А хтось повторює казку:
«Всі ми діти вдови…»
Котрої? З нас?
Осіннє бароко
На довжелезній стіні палацу
Пише свої ієрогліфи –
Ніби Вольтер, що на ринку рабів
Славословив якусь китайщину –
Нікому незнану, навіть Атені-сові.
Тіні мають серця – такі легкі і сірі
Наче пір’я далеких чапель,
Що колись прилетять – у сни.
Білі як мушлі студеного моря
Сліз.
Кожен келих, який розіб’ється,
Кожна ніч, яка сліпне пугачем,
Кожне Ніколи, що стане вічністю
Цілує мене в уста.

Пісня дощу

Я друг тиші і темряви,
Володар наяд і тритонів
І повелитель риб.
Торкаюсь до скроні людини,
Що мислила квітами
І співала журливу пісню шамана
Якому Бог наказав стукати в бубон,
Бо зорі стають оселями
Душ безіменних дерев Гондвани:
Дюни жадають зростити траву,
Люди жадають бути,
Час жадає співати
Шелестом оповідок піщинок
Чи ляпами крапель в клепсидрі –
Дочці моїй незаконній.
Браму розчахніть для осені,
Не лишайте її в яругах
Наче жебрачку прозорості.
Браму холодного міста
Журби. Відчиніть.

Вуальний просвіт видно на темному небі,
І ти на небо дивишся дивними очима
І ти очима роздивляєшся вуальний просвіт,
А може й ти побачиш, а може й ні…

Вуальний просвіт заплющить свої світлі очі
І ти все одно дивишся на темне небо
У кохання щіро віриш ти, яке сліпе…
А може й ти побачиш, а може й ні…

Все одно сліпо дивишся блакитними очима
Блакитний просвіт живе крізь купу срібних хмар,
Вуальний просвіт дарує мріям світу добрий шанс
решту на прах перетворив наш вуальний Всесвіт

То Всесвіт боготворив нас вуальним просвітлом,
Блакитний просвіт з’явившись у вуальний світ
вуальний всесвіт світить і на рани війни,
Так вуальний просвіт зцілює рани нашої війни

Променистого, білого, золотого,
Гарного, ніжного і доброго
освітлює дорогу вуаль
сакрального світла.

Очищає нашу Богом душу,
Прощає за скоєні наші гріхи,
Надихаючи нас молитися
і розкриває світу прекрасні
фарби радості і щастя.

Обвиває нас своєю красою,
Оберігає від темного світла,
Переливаючись у звуку кришталю,
Грається бешкетне вуальне світло.

Нині процвітає наша душа,
палає вуаль сакрального світла,
Пронизуючи душу сакральним,
тонким і чистим вуальним світлом.

Завжди співає, махає крилами
вуаль сакрального світла
Завжди з нами сакральна душа

Там світить інше сонце,
на землю леліє,
гріє скрізь вуально -
світлу пелену віків,
в сяйві сонця
ледь помітна пелена,
так вуальну пелену
поглинає світло

Там немає довгих
та пасмурних днів темноти,
То світить вуальним світлом
материнство,
Нічого прекраснішого
у світі немає,
нема, аніж міри материнській радості!

На землю, ненароком
впав від сонця
Промінь серпанку сонячного
світла,
Граючись грайливо по різних місцях землі.
Жваво заграв струменем
нетерпляче,
При цьому залишаючи свій слід,
Та розливаючи скрізь сліпуче
сонячне світло серпанку
Граються промінчики скрізь серпанок,
І пускають стрілки,
Та оживляють землю сонячним світлом

Викинутий кнопковий телефон ―
Немов старий язичницький ідол.
Тепер я мрію про те, щоб його знайти,
Бо разом із ним я втратив старий всесвіт.
Мені потрібні записи,
Які залишилися в ньому.
Вони нагадують старі манускрипти,
Без яких немає майбутнього.
Вони ― своєрідні священні книги,
У яких ми бачимо одкровення.
Я втратив частину себе,
Яка загубилася у невідомості.
Мені не відновити ці письмена,
Написані на важких скрижалях.

15 жовтня 2019

Серпанок світло раннього ранку освічує думки,
Вривається у вікно,
Як вітер
Так тихо довкола,
все ніби зависло
подібно до частинок серпанку пилу
в теплому серпанковому світлі поглядом світанковим,
новий день оживляє все навколо

Встає небесний серпанок
світило, то зірки -
небесного серпанку світило
дивилися
красиво мерехтливих тіней.
І своїми серпанковими променями все
навколо позолотило,
І кинувши серпанковий промінь,
Та осяяло все навколо,
потягнувшись на зустріч
серпанковому світилу, то
природа з любов’ю
Свої обійми розкрила…
Та був золотий спалах викликаний
І сяють позолоченими зірками…

Чудовим світлом шовкове
покривало - серпанок стелить
сліди на шляху,
Світячи ранньою зорею,
І світлом серпанку
залишаючи золоті сліди на шляху,
їх не розвіє вітер,
Не спалить вогонь,
І не зітре Земля,
І не змиє вода,
Нетлінні золоті серпанкові сліди, а я
незважаючи на все,
Готова цілувати їх,
І, вигукуючи: дякую долі за тебе!

не ворухнеться марево
у туманному серпанку
димки
І ширяло марево серпанку над містом,
Та переливаючись на Землі
І іскрилися райдужні грьози
міражами…
То мерехтить небесна перлова роса
у легкому серпанку світла,
Так обіймало повітря
ілюзії золотою мережею серпанку закохане
місто заповітної мрії
Світло - золотими променями серпанку
заграви сонячного кола

Вуалька промінь летить
у море безодні… світить навколо,
Так мене ваблять твої очі,
В них горить вуалька - вогник кохання,
цей вогник світліший
зорі…
За безоднею вуалькою
світло освітило довкола…
Світло світить завжди
і вдень і вночі…
Світло світить так
що бачу твої очі…
Що б були ті дні мої
легше, розвіявши сумніви

Вдягла Україна розшиту зоряну вуальку,
сховавши обличчя своє…
То іскрилась
зоряна вуалька у пітьмі людських божевільних взорів.
Огорнула зоряна вуалька
її
Ця вуалька спадала на обличчі,
нажаль, вона служила подвійній цілі
і ви її не розглянули,
те світло не побачили, що
горить днями і ночами…

На фоні неба
з’явився сяючою вуалькою ореол,
І прагнучи до Землі дістати,
огортаючи кінчиками його
димчасто - сірої вуальки вовни світлом ореолу.
І очі поблискували, відбиваючи вулькою світло ореолу,
побачивши, що я
дивлюсь на нього…

Течуть дощові краплі.
Осіння волога
вмиває душу.

08.11.23

Мерехтить таємничою вуалькою світло вдалині,
І доносить тривожне відлуння, і
У пилюці дивні сліди висвітлювало,
то магічною вуалькою вогник навколо вітає, та
Відкриває вуалька - вогник усі таємниці:
«Там примарна країна, де бродять
їх душі тінню вуальки на світанку,
мерехтить вуалькою світло
від ранкової зірки»…

Красиво вогняною - вулькою
Ранкове світло західу сонця
Палає променями, і
Як дзеркало вуалька гладі води
його красиво відбиває
прекрасний вечір у вуальках хмарах
Цей захід сонця
прикрасив гарно
і фарби дбайливо кладе, він
усміхнувся серед вуальки хмар…

Опівнічну годину нічну
Із неба місяць з розпущеною
косою - невимовною красою,
Та тільки видно
це місячне вуальне світло,
що у темряві нічній гуляє
і освітлює Землею,
як вуальною срібною ниткою
І ковзаючи, у житті -
на краще чекають зміни

Колії біжать
у далеку даль,
їх єднає дорога.

***
На горизонті
з'явився поїзд,
очікуванню кінець.

***
Їдемо туди,
де теплі вітри
полюбляють свободу.

Я бачу вуальне світло миготить
переді мною, поглянула,
Йдучи на вуальне світло,
бо шлях був не завершений,
все одно з’єднуються шляхи,
йдучи, бачу вуальний промінь сонця,
І вуальне світло надії
малює шлях у тиші, оглядаючись
То вуальне світло надії осяює шлях

Королю Наварри Генріху IV.
Щиро.

Ти повинен сказати пошерхлій долоні
Яка затискує буковий костур:
Обернися на корінь дощу.
Ти повинен шукати прочан,
Що блукали стежками гірськими
В часи алхіміка Квазімодо –
Він теж був вісником часу.
Ти повинен взути кам’яні черевики
На ноги марнославних хмар,
Які побачив в свічаді дому
В якому жила сива вдова.
Ти повинен кричати крукам:
Око моє бачить все,
Навіть плями чорнильні
На сторінках манускрипту
Папи Сільвестра ІІ – чаклуна та містика.
Ти повинен оздобити тріснутий глек
В якому носили вино сподівань
Намистом весталки,
На могилі якої досі росте кипарис смутку,
Хоч пройшло вже дві тисячі літ звіробою.
Ти повинен.
Бо твоє королівство джерел
Перетворилося в шал
Оленя.

Коли заплющую очі,
Там не бачу
й ніякої темряви…
А бачу вуальне світло, воно блакитне…
І тута простір і там, в душі спокій…
І там світлі вуальні силуети іноді
малюють вуальним світлом…
Та щось говорять і щепочуть:
«ти ще дитина»…
Вони миготять так закликають
залишитися в душі
дитиною…

На галявині падолистового вогню,
Де трава кольору смутку – жовтого
(І все таки… Все таки…)
Всі шляхи сходяться до пагорба сумнівів
А двері таки відчинені – в імлу іржаву.
Ми стоїмо на межі світла і темряви,
Язики вогню
Лижуть наші недовершені сни,
Що ховаються в порожнечі дольмена –
Та зникайте собі де завгодно,
Хоч серед шелесту очерету,
Тільки не в зеленкавих хвилях неминучості:
Бо не море то, а рівнина
Слів.
Невже торкаючись крила Ночі
(А ніч оця – теж птах)
Патерицю поставлю як заборону,
Як знак окличний із пісні майбутнього –
Колисайте: серед тьми заборон
Смоляне серце колючих сосон
Едем країни Зелених Паогбів.
Доля.
Пасіть краще на вересових горбах оленів –
Худобу вождя потойбічного клану:
Не плач, торкаючись ялівцю. Мовчи.
Лишаюсь легендою на межі світів –
У ніч Самайну, коли бубон
Стукає в скронях офірою.
Між віршем і світом вогню
Бути. На стежі кентаврів.


Написано в ніч Самайну біля кромлеху в світлі вогню загубленим пером старого крука і соком горобини. Називаю Савань Самайном по традиції красного письма.... :)

Листопадове сонце
у жовтому листі –
хто з нас яскравіше сяє?

02.11.23

У потоці вуального світла
ти себе знайди і
Розтікайся на багато
кілометрів…
Та коли зіллються у світі всі шляхи…
То відчуй себе вільним вітром!
Перешкод не буде ніколи і
проникає всюди духом!
Все пізнаєш часом крізь віки буття
І задумав Бог розпізнання

Трохи опалого листя
Жовтого, наче дукат останнього дожа
Солоного міста води і неба
Венетів, що втратили землю
Під шкіряними підошвами днів Атілли
Трохи холодного вітру – в обличчя,
І дощу – краплі ляпасами (либонь заслужив),
Трохи просвітлення – того, падолистового,
Просвітлення меланхленів.
І трохи зерна – не в жменю, а в землю
Мокру, як свіжонаписана фраза
Літопису віків попелу народу тополь –
Vox populi – vox sanguinis.
(Parum veritas – sic!)
Трохи посмішок – сумних як бусол,
Що гніздиться на солом’яній хаті,
Яку шматувала тать – без’язика й таврована.
Трохи осені – трохи синіх пісень,
Які співають перед чужинцями
Під звуки кляшторних скрипок
Тесаних з ясена – дерева плямистих птахів,
Що мостять гніздо з мотузок
Високих скрипучих шибениць –
Вітряний день.
Квіти ще пахнуть казкою – забутого літа,
Але повні по вінця чаші годинників,
А серце прагне летіти
В безодню холодного неба.
Де срібне руно. Оріона.

І вдень і
вночі горить вуаль - іскра
і тішить мою душу,
сяє радістю моя щаслива душа
І не погасне там, вуаль - іскра,
як не гаси…

Пробираючись темним підземеллям,
Намагаючись вийти,
А тим часом я
притискаюся до вуальної стіни
підземелля, починає рухатися
і стискати вуальна - сітка,
Та спускаючись підземним ходом вниз все глибше і глибше…
І, побачивши живу вуаль - сітку,
То котився у підземеллі зловісний потік…
подолати злість і нетерпіння,
І, побачивши чорні болота,
Та тягнучи бруд за собою,
То бруд збільшив злість і нетерпіння…

Дивляться уважно твої два ока,
В небі ворони давно ширяють,
слідом за ними полетів упир
у свою Брану.
Видно упирю у темряві стіни Брани.
Дуже довго шукав упир свою жертву,
а виявилася жертва під ногами…
У його підніжжя, на шиї з ранкою,
То красня як жертва божества лежить
перед упирьом - дракулою…
І тиняючись самотнім у темряві
упир - Дракула змінює весь час обличчя,
Творить зло, начебто торжество.
Упир тільки що, у яр уповз туманом вуальним
від крові незайманий, наче п’яний.
О, як же багато погубив упир
дів, зачарувавши баченим дурманом…
Усі думають, упир вбит давно, а
упир і живий і мертвий водночас,
Все так само вночі,
сіє зле насіння…кров
жертви пробуючи,
начебто вино, то їжа його,
то його еліксир життя і молодості.
Та слідкував за нею ночами,
То натрапив на свою жертву
І все ж таки спіймав…
І загинула від укусу упиря - Дракули,
І, перетворившись на упиря
І, прокинувшись все змінилося

Прирекла війна на вічну темряву,
І, знайшовши вихід навис
якийсь злий рок серпанком
над землею,
то ніч чорним мережним серпанком поглинає барви дня.
І огляніться, ми втрачаємо своїх дітей із - за ворога,
і задаєшся питанням: Чому ворог вбиває нас?
То так мститься ворог, порушуючи кожну з 10 заповідей,
І ще більше у ворога росте жаха помсти…
То наше життя перевернулося з ніг на голову

Скинула ніч туманна вуаль,
Глибоко занурившись в злосну темряву
Тут опинився цей світ в обіймах пітьми
І, представши перед тобою оголеною,
І перекинувши своїми обіймами
на мить здається мною
Ніч туманна скине вуаль
І відкриє всю правду вночі
і випадково залишить похмурі сліди…
То замкнулося коло обіймів,
і всі двері в темряві закрилися ось там,
так схожі на шрам, який
видно не загоюється нічим,
все болить і болить, шукаючи щастя

Її очі дивляться у прірву вуальки,
А серце - притулок чорних
кайданів посиливши свою жалюгідну,
Мерзенну душу прикувала ланцюгами до стіни,
проводивши там нескінченність…,
І слухаючи дзвін одинокого годинника,
що відбивають мотиви,
і ріжучи по серцю найгострішим ножем,
Та спокутувати свій біль у жаркому,
липкому воску нетлінної свічки.
То прірву приховала чорна вуалька,
За вуалькою туманної стіни
не видно, ліній гострих каменю. Там
нерідко побачиш
То падають печалі, горе,
біль вуальки,
притулившись затишно там…
І не залатати свої рани
чорним шовком,
і не прикрити вуалькою
І просто зберігає вуальку там…

Стояли запрошені дороги,
а вітряний вихор розганяв чорний вуальний пил,
І стали фарбуватися
в чорний колір,
то вітряний вихор нашіптував ледь вловиму пісню…
Та впала тінь на дороги…
І прикриваючи вуальним пилом шляхи…
Все виглядало підозріло, неприродньо та страшно…
приходилося обходити стороною, бо
Суєта оселилася у вуальній пилі

вечірній присмерк
торкається шкіри
цілунком дощу

25.10.23

я свідчу сьогодні вам про те, що бачив
я свідчу вам сьогодні про те, що чув
я свідчу вам сьогодні про те, що відчував


дмеш мені у вухо
тепло
судини розширюються
бевхає в голові
і стає гаряче від твого подуву
боже що носиш равлика на грудях
здох він давно
всохся
впав під ноги зашкарублим смаркотинням
ракушку носиш
в яку дмеш мені у вухо
скликаючи мавп на бойовище
що гупають лапищами по землі
гудять зубоскалять
дмеш мені у вухо
хочеш щоби оглух чи почув
по/не_чув вереску гавкоту плачу

дихаєш в рота
кажеш живи
повітря рухоме як твій хвіст
вповзає мені в груди змією
в'є гніздо
пробурює ходи до судин
для потоків свіжости
для вітрів
дихаєш мені в рота
маски червоні танцюють поперед очі
скрикую
і народжуюсь вдруге

котиш планету під моїми ногами
вчусь ходити заново
дзьобом підпираєш спину
впираєшся в плечі
як мати качка підштовхує каченят до води
так ти мене
обачливого лякливого
рвучкого поспішливого
падаю обличчям у воду і
виринаю на іншому березі

час Сьомого Сонця настав


я свідчу вам сьогодні про те, що жив
я свідчу вам сьогодні про те, що не жив
я свідчу вам сьогодні про те, що живу

Тут на Землі твоя печаль серпанку,
Закутана серпанковою ковдрою,
Тягнучи печаль земного серпанку, то
ступає землею печаль серпанку,
Вдягаючи таємний серпанок…
Печаль ступає млосно і втомлено,
Їй нікого і ніколи не шкода.
Печаль як смерть раптова і жорстока,
Вона завжди прагне вгору і вдалину…
Печаль сестра розлуки та пороку
Вона цариця горда
Печаль завжди красива та жахлива
Вона легка і важче немає
Печаль потворна, і така вона чудова
Печаль як пітьма і як у темряві світло
І плаче, стогне і кричить Земля - йди,
Руки криваві геть забери!
То бачиш уже, що стріляє виродок,
І встати на коліна не хоче народ.
То бомби в квартири летять і вдома…
В крові купається Земля…
І утворилися рани серйозні…
Просочена кров’ю вона
Просочена біллю її біль,
То кров з - під неї текла,
Її кров усередині була…
її кров на Землі -
Земля згоріла в тихій агонії
І спіймана дияволом…

Під тінню чорного серпанку
І, випивши прощання гірку отруту -
Серпанку потрапила з рук її
пішла у вічність туди, де
душі сплять,
Забувши вчорашню безтурботність…
Шептав серпанок: «не пускай!»,
То темрява - наше вічне прокляття,
мені без неї ні в пекло, ні в рай,
І твоя душа у чорному
серпанку, допомогли крила серпанку
прорвавшись крізь мороку серпанок…
Твоя смертка поруч із ним
назавжди залишилась її неземна печаль,
Твоя смертка вижила із життя свого,
Твоя смертка стала королевою окаянних грьоз

Епоха дивиться в душу
Скляними очима буття,
Епоха записує мемуари
Уривками епітафій (наших).
Епоха одноокого Мінотавра:
Камінь колючий, а ми босі,
Вода з небес, а очі розплющені
Назустріч краплям холодним.
Вода з присмаком віскі,
Віскі з присмаком Антарктиди:
Якщо море, то океан альбатросів –
Птахів журби чорно-білої,
Епохи без снів і слів:
Тільки чорними знаками
Як не писати, то мріяти:
Загортаємось в тоги:
Наче античні аристократи:
Хтось думає, що це саван,
Хтось думає, що ткані вони
Зі стебел мислячого очерету:
Очерет, що квітне раз
На тисячу хворих років:
Час, коли бути вічним сновидою
І міряти шлях лезом меча,
А тепло сагайдачне
Берегти як дарунок
Теплого млосного літа. Блакить.

приховую під вуалькою купу бруду,
тримаючи страх, біль,
і зняти не дає
великий страх вуалька,
то її зрадливий погляд,
як кат мене губив, але
її погляд досі відбиває те, як
приховую сміхом страх, біль,
І ховаю за сміхом смуток,
приховую за купою брудом тухлого пилу
мрії свої вуалькою

І літо котиться за сонцем.

До сходу ніч йде зорепадом.

А серпень, тихий теплий добрий
Межу для осені готує.

Уже пастельні стали фарби,
Та й грози з вІтрами втомились,

І люди вже змінили маски,
А буслі у ключі включились…

Останній раз траву скосили,
Під сонцем ніжним стала сіном.

Ще вчора ластівки носились
Сьогодні тихо в небі синім.

І зберегла вода тепло,
Бо літо в озеро втекло!

А небо синє, хмар немає
І нишком осінь підступає...
Вся ніжність літа вже пройшла
Бо нам прощатися пора…