Не мертвими приходять в сни мої рідні.
«Якже рясно родять яблуні твої, –
Кажуть щоразу мати. –
А яблука – так найсмачніші».
Сестра Онила дорікає:
»Щось ти запишався, брате,
Минаєш наші Грищенці.
«А ти вже, мабуть, героїня...»
«Ні, другий орден маю.
Онукам віддала на забавку.
Не перед телятами ж
Удосвіта в них хизуватись».
...І тільки баба Ганна не заходять в сни.
Може, тому, що їм віддав останній поцілунок.
Грудку землі сухої кинув на труну.

ІГотуємо путі до перемоги
долаємо і сумніви, й тривоги.
і націю єднаємо в бою.
Назґули* зайняли усі дороги,
та є надія не лише на Бога,
але й на дужу Армію свою.

ІІВмирає муза... закипіли сльози,
ревуть гармати... захолола кров
і запеклися рани, і заноза
вп'ялась у серце... вбиті і любов,
і віра... і утрачена надія,
що є ще ум у черепі кощія,
який усе руйнує до основ.
Оце і є – «сугубо і тригубо»
забороняти націю одну...
війна усім розвіє пелену
і поки окаянне вріже дуба,
почуємо ієрихонські труби,
які руйнують бісову стіну.

ІІІЄвропа не ховається від бомби...
спокійно засинає чоловік...
нікому не загрожує язик...
...........................................
у бункері – агонія жадоби...
існуємо, бо є ще катакомби
і діти підземелля, і як зомбі
готові знову у печерний вік.

Будь проклята, парафіє вампіра,
до сьомого і більше поколінь! –
волає Київ, Буча та Ірпінь
і неофіти будь-якої віри,
бо викурити цього бузувіра
з його барлоги...
мусимо!
Амінь...
03.2022

Сидів би ти краще, загарбнику, дома
Цідив би бояришник, смоктав би собі…
Дивись не опухла б твоя аденома
І невалявся б на колінах в ганьбі…
Можливо й здолав би житейські проблеми
З портретом не вбивці, і загарбника… Тож
А як тебе вбити - посталу дилему -
У полі, у небі… будь-де, не тривож.
05.03.2022.

Ви прагнули завжди добра… чужого.
Весь час уперто лізли за моря.
І нині також, попри застороги,
у бій пішов засалений «Варяг».

Жилі будинки, старики і діти –
в прицілах танків, літаків, гармат.
Відкрито, на очах усього світу,
вбиває мирний люд цинічно кат.

Ввірвались «визволителі» в країну
і хочуть поневолити народ,
який стає грудьми за Україну
і виганяє голіруч заброд.

Куди штовхає біснувате «карло»
гарматне м’ясо – ваших же синів?
Опам’ятайтесь! Сирії вам мало?
Погинете самі у цій війні!

Бо захищають українську землю
потомки запорозьких козаків.
За вами небрати – лиш сили темні,
як це було завжди, споконвіків.

Однак за нами буде перемога,
ми з честю подолаємо цю путь.
Агресору ж лише одна дорога –
лише у пекло, там уже вас ждуть!

Коли серена загула,
Ми всі тікали хто куда,
Нечувана була війна,
Неждана сталася біда.

Пройшла хвилина, може дві,
Ми згуртувались у пітьмі,
Не страшна вже та сирена,
Не страшна і та війна.

Ми народ всесильний, мирний,
Всі почують крик наш сильний,
І на відбудованій руїні,
Пролунає: "Слава Україні!!!"

Nur ein paar nicht gut platzierte Bomben -
und der U-Bahn wird zu Katakomben.

2022

Горить, палає у вогні
Рідна Україна!
Не залишимо її,
Як матінка сина.

Будем землю захищати,
Як зіницю в оці.
Подолаємо ми вас,
Правда є на нашому боці.

Хто зі зброєю прийшов,
В Україну нашу,
На віки залишиться в землі,
Переробимо на путінську кашу!

Тож задумайтесь тепер,
Як вам далі жити -
Тікати світ за очі
Або ж в земельці гнити!

І вибору вже немає,
У вражих супостатів.
Забирають свої трупи,
Тай давай тікати.

Не питай мене хто я, і звідки…
І чому я похмурий і злий
Ми з тобою, так сталося, свідки
Навіть в снах хтось шепоче: - Убий
Свого ворога ху - московита
Світу білого нечисть - чортів!!!
Україна моя буде! жити
Якби ворог цього не хотів…
Відбудуєм, схороним, засієм
І загоїм, але не простим…
І в ПремудромуХрамі Софії
Одне одному скажем: - З роси…
05.03.2022.

Від твого дотику моє тіло тремтить ,
В кістках щось хрумтить ,
А серце шалено колотить ,
В очах твоїх щось мерехтить ,
Відчути дотик твій так мені кортить.
Ще раз , хоча б раз ,
Насолодитись мені дай ,
Собі не дозволь зупинитись ,
В моє життя ти дозволив собі так вломитись ,
Дай моїм мріям ще раз здійснитись ,
За зап’ястя твої так хочу вхопитись ,
До руки твоєї вічно тулитись..
Любов’ю своєю з тобою ділитись ,
Дозволь собі ще нижче губами спуститись…

Ти..казав мені не згасне до кінця ,
А що тепер ? Я сама-самісінька ,
Читаю вірш твій вся в сльозах ,
Не розуміючи як все це ,перейшло в крах..
Твої слова , невже пусті ?
Невже я вірила тобі ?
Я вірила тобі , як нікому ,
А зараз я не вірю ні тобі , ні комусь.

Ти..казав мені щось про щиру любов?
А що тепер , невже ігнор ?
Не вірю я , не вірю людям ,
Як можна клястися в любові вчора ?
А сьогодні вже й не питати чи жива ти ,чи здорова ?
В воєнний час , коли життя твоє висить на тонкій нитці ,
Коли сидиш в тісній кімнатці ,
Не знаючи , що чекає тебе вранці ,
Коли не знаєш , чи прокинешся ти зранку знову ,
Не згадати ту людину, якій ти клявся в тій «любові» вчора ?

Коли любиш ,
Ні дня без неї прожити не в змозі ,
А ми змогли ,
І день , і другий…
А значить зможем знову ,
Тільки не день,не два ,
А все життя , і це вже без вороття.

І знаєш..
Я завжди мала це передчуття!

Ти..казав що це нісенітниці ?
Ти завжди тримав щось в таємниці,
Я знала це , і була до цього завжди готова ,
А зараз ридаю , і всього того що між нами було жадаю…

Не будьте боягузами, вкраїнці,
Не піддавайтесь голосу зневір.
Серця наповніть мужністю по вінця,
Боїться хай триклятий бузувір.

Не дайте отруїть себе отруті -
Це - пропаганда промосковських ЗМІ.
І сам ведмідь опиниться в ярмі,
І назвемо ми Путіна – КАПУТІН.

Лиш у собі збудити треба силу,
Лиш у собі здолати треба страх!
І ляжуть окупанти у могилу,
Бо зла імперію чекає крах!

Піднімуться знедолені народи –
Чечен, якут і чукча і бурят!
І разом з нами в битві за свободу
Боротиметься кожен з них, як брат!

І чесні росіяни, і євреї,
Й нескорені татари-кримчаки
Позбудуться лакейської лівреї
Однині і на вічнії віки!

Плече підставлять нам у час критичний
Америка, Європа і Кавказ.
І санкції Московії всебічні
Введуть. І зброю надішлють до нас.

Ковтне Китай Сибір неісходиму,
Японія Курили забере…
Лише борімось, наче одержимі,
Хай сила духу наша не умре!

І воїнів Свободи Божа доблесть
Зруйнує світ, де править сатана.
Й залишиться лише Московська область,
Від Риму як – Італія одна.

І кожен з нас тоді розвеселиться,
І пам`ятник Свободі возведуть…
Вкраїна, як духовності столиця
Усьому світу світлий вкаже путь!

3.05.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

…Переможем, сто відсотків!!!
Спіч диявола. Ху-ла.

- Діду, дай свою пілотку.
Можеш дати ще й ствола.

А ще краще кулемета!
Чи гармату… Діду - дід,
Я зроблю таку віндетту,
Аж здригнеться мокши світ…

Є у мене свої «мітки»:
Це з-під пива пляшок сім.
А коли і де, і звідки -
Розкажу, але не всім…

Хто поліз, прийшов, хай каркне …
Посягнулись на Святе?
Діду, сядь, чи випий чаркни
Не хвилюйсь, і я про те…
04.03.2022.

Не спів птахів - тривожний гул сирени.
Смертельним вітром з півночі - війна.
Гниле нутро, рашистські чорні гени
Випльовує із пащі сатана.

Ох, їх же розплодилося, як молі...
Вирує смерч, рікою ллється кров.
Щоб відібрати в України волю,
Клонований недолюдок прийшов.

Не дощ весняний - "градів" й "буків" злива
Потоком ллє, здригається земля.
Та незборима українська сила -
Це духу міць, здолає москаля!!!

А Славу нашій неньці Україні
У всіх кутках співає цілий світ!!!
Ми - незалежні, мужні і єдині.
Свободою охрещений наш рід!

Дощ трембітом впивавсь у весняні вуста,
Ще зима облизнутись не втигла з ґанку.
І зелений блават, що торік зогнивав,
Проглядав крізь сніжок на світанку.

Місто тихе, велике, розливалось у флячки
Рукавами жовтенькими. Стрічки. Жбани.
Цегляні тони сполонили небо.
- Хочу банькать ці барви - не еребу.

Чорний колір тікав із місцин старих.
Свист гарматень здіймався чайкою,
І надії вмирали, не тут - горілиць
Та із вуст точилися байкою...

2.III.MMXXIIp.

Молімося за Україну
І Бог заступиться за нас.
Хіба даремна жертва сина,
Коли Отець його не спас.

Молімося за перемогу,
Якій незміряна ціна
І засіяє слово Бога,
Коли закінчиться війна.

Сходиться люд на площу Суз.
Невдовзі мотуз накинуть на шию,
І я зависну на шибениці тій,
Що сам звелів поставить спішно...
Як усе перекрутилось за ніч!..
Ще ж увечері оповідав я в дружнім колі,
Що сталося зо мною після розмови з Ахашверошем.
«Як належну честь віддати чоловіку?»-цар запитав.
Кому ж, як не мені, подумалось, та честь належить?
І щиросердо порадив я володарю півсвіту:
«Зодягнути в царські шати, посадовить на царського коня
І хай котрийсь там із сатрапів, тримаючи повіддя, кричатиме:
«Так честь належну віддає наш цар!»
Дружина й гості, видно, вже знали правду,
Та я не міг спинитись: лють переповняла
При спогаді однім: Мордехай сидів на тім на коні…
Юдей, що так і не вклонивсь мені, Гаману,
Без чиїх порад цареві аж ніяк не обійтись.
А я тримав повіддя й кричав, як Ахашверош звелів.
За сором слід відплатить подвійно:
На Мордехая вже шибеницю зводять,
А непокірне й гордовите його плем’я
Зо дня на день чека погибель:
Царська печать уже скріпила мій указ.
«Не чини цього!»- дружина й гості.-
Якщо з юдейського насіння Мордехай,
Перед яким сьогодні зачав ти падать,
То не здолать тобі його нізащо!»
Не послухав, хоч зненависть і пиха
Уже попідруки вели мене до лиха.
Та ще якого!.. Відки ж було знати,
Що й Естер-цариця – теж з-поміж юдеїв?!
Вчинила в себе учту цареві та мені...
Учту, що зашморгом от-от скінчиться.
А, може, й для десятьох моїх синів.
P.S.
Ставши правою рукою Ахашвероша, Мордехай розіслав в усі кінці царства новий указ, щоб юдеї розправлялись зі своїми напасниками. Відтоді й досьогодні 14 адара (за місячним календарем) вони справляють свято Пурим, назване так, бо, перш ніж здійснити свій зловісний замір, Гаман кидав жереб-пур. Того дня неодмінною стравою є коржики – «Вуха Гамана». Мабуть, для того, щоб він на тому, а новочасні юдофоби на цьому світі прислухались до голосу Історії.

Я про войну услышала от сына.
Разрезал утро телеграм-звонок:
Тут взрывы, мама, и повсюду взрывы.
О, если б слышал – трубку б бросил бог!..

Поверить невозможно, что не снится
Кровавый ужас всех последних дней –
За них на годы постарели лица,
И только сердце сделалось сильней.

И люди проверяются на прочность.
Последствия ковидные леча,
Сдается тест на антигены к порче,
Тебя достойный, высшего Врача.

А я учусь заковываться в панцирь,
Чтобы не взяли душу на испуг.
И кулаки – уже не просто пальцы
Моих всесильных материнских рук!

И Киев – не обычная столица.
У Киева – лицо моих детей!
Не верится, не дышится, не спится…
Но мы дождемся добрых новостей!

Врага не будет больше, супостата,
И дым войны рассеется вдали.
А буде син, і буде – буде! – мати,
І будуть люде на моїй землі.

03.03.22

ІРозбита чаша Божого терпіння.
Прийшла пора гріхи змивати кров'ю.
Розплачується грішне покоління
смертями патріотів і героїв.

Погани одягли попівські ряси,
та каїну молитися запізно.
Ми ставимо на перехресті часу
велику жирну точку комунізму.

Хто як не ми? І мусимо забити
кілок осики у його могилу,
проклясти рашу і оголосити
анафему парафії кирила.

Росія розв'язала наші руки,
у черзі повились білоруси,
та ми уже мотаємо на вуса, –
ідіть ви на... хіба, брати-ублюдки.

ІІОговталися офіси і Рада...
на барикадах разом стоїмо!
а головне – не заважає влада
іти туди, куди ми ідемо.

ІІІТому і розбиваємо колони,
і вимітаємо чуже лахміття.
Несповідима путь армагеддону,
та маємо очистити обійстя...
іде останній час тисячоліття,
коли диявол все іще на троні.

01/22

Нам комфортно і в холодній ванні,
особливо при бомбардуванні.

2022

путін гірше за гітлера,
лукашенко є братом іуди.
Той отруївся , той удавився,
Цікаво,а з цими що буде ?
01.03.2022

Доню, подивися в небо:
зіронька зорює...
Це від тата -
Нас з тобою боронить
Янгол з автоматом.

Заспокоїлась нарешті?
Віченьки заплющи,
Всі побоювання лишні,
Не хвилюйся дужче.

Тато шле тобі вітання -
Сяєво заграло,
Щоб ти спала до світання
І міцною стала.

Щоб наснилося тобі
Синє чисте небо
шепотітиме слова:
"Доцю, спи, так треба.

Як прокинешся раненько,
Золоте серденько,
Поцілуй за мене, люба,
Братика і неньку.

А тобі я шепочу:
Люлі, донько, люлі,
Україну вбережу
Від російської кулі.

Будуть ранки ще у нас
Ясні, пурпурові,
І веселки в небесах
Різнокольорові.

І прогулянка у місті -
Все, що забажаєш,
Знову купим кошеня,
Хоч одне вже маєш..."

Нахилилася матуся,
Дочку цілувала...
Спить дитина
Й не відчула,
як сльозина впала.

Дрижить земля на лихо москалю,
планета зупиняє окупанта.
Словами болю, відчаю, жалю
всієї міри втрат не передати.

Тримаємось, але з останніх сил,
чекаємо, коли закриє небо
Європа змію... Україні треба
ракети – до сокири і до вил.

Аби вона дістала до Уралу,
зі сходу – до Алтаю і кремля,
аби у лігві ворога палала
до обрію дияволова тля.

Щоб раша розлетілась на кусочки...
Цивілізаціє, протри більмо,
тебе ґвалтує озвіріле чмо.
Одінь кощію гамівну сорочку...
......................................................
В останній бій ідуть сини і дочки
за націю... рубаємо ярмо!

01.03.2022

Хоч сьогоднішній день, як вчорашній,
Я проводжу в запеклім бою, –
Воювати геть зовсім не страшно
За незламну Вкраїну мою.
Гуркіт битви проломлює простір
І займає усе навкруги, –
Дотлівають на вулиці просто
Поміж танків мої вороги.
Їхні трупи заповнили Бучу
І усіяли ліс в Ірпені, –
Така дяка рашистам за участь
У розвязаній ними війні.
І за попіл осель українських,
І за тяжкість страшної біди, –
Буду нищить знеславлене військо
Тим, чим зможу повсюди й завжди.
01.03.22

Першим вбивцею був рідний БРАТ.
РІДНИЙ!??? Єдиний на цілій землі.
Ні жінок.Ні скарбів...за що убивать?
Бо діла були в Каіна злі

Першим вбивцею став рідний брат...
Зло весь час хоче знищить Добро...
Вже про Путіна годі й казать...
Зло завжди залишається злом.
28.02.2022

Кращі слова за останні дні —
"Русский корабль, на*** иди!".
Кращі привітання — "ти як, у безпеці?";
"На всяк випадок, скажи "паляниця"".
Справжні герої — усі в Україні,
Це й війська, й прості цивільні.
Справжня сила — це народ України,
Що зупиняє танки руками своїми.
Справжні трупи, що не лежать в домовинах,
Це те, що не покажуть вам у новинах.
Вам не покажуть як стріляють в дітей,
Як у сховищах люди чекають добрих вістей.
Ні, не покажуть, але це все не фейк,
Вся наша кров — це зовсім не мейк.
Усі українці — це гордість країни,
Так, усі ті, хто живе в Україні.
Усі ті, хто живе на цієї землі,
Ми гордість. Ми герої цієї війни.


27.02.2022

Свої літа забуваю,
А чужі – лічу.
І дивуюсь, бо не знаю,
Як я не відчув,
Що сини ввійшли у зрілість,
Ровесники постаріли
І все частіш чуть,
Що декому обірвалась
Прижиттєва путь:
Що на потім одкладалось,
Тому вже не буть.
Пойнялося серце млостю –
Час свій вік лічить,
Та дітей многоголосся
Кличе просто жить.

Чому ти зробив мене вбивцею?
Відправив вбивати, і я…
Казав «захищатимеш». Ницою
була та безбожна брехня.

Вночі, під примарою присмерку
ішли визволяти. Прийшли…
Щоб зранку зробитися вбивцями
на дружній сусідній землі.

Бодай ти, сволота, у полум’ї
горів до скінчення часів!
І буде замало, по совісті,
за все, що ти занапастив!

За ложь, что потоками патоки
течет из фальшивого рта,
играя людьми и солдатами,
как массой тупого скота.

За ложь, в чьих волнах бултыхается
вся наша слепая страна.
И ложью своей упивается.
Кому нужна эта война?

Ты лгал – мы несем вызволение.
Реально мы что принесли?
Убийцам не будет прощения.
В аду вместе с нами гори!

27.02.22

Захотіли перемовин
путіноїди-пєскови,
та палає у вогні
дипломатія і право,
а на захисті держави
ми лишаємось одні.

Де ви, Грузія, Молдова,
і вагоме ваше слово
у баталії зі злом?
Треба добивати звіра
і за мову, і за віру
зрозумілим язиком.

Батареєю гармати
треба нелюда навчати,
рвати біса на куски,
за велику Україну
Дону, Криму – за єдину
б'ють заразу вояки.

Нетямущі білоруси
вилізайте із улуса,
не ідіть проти рожна,
арештуйте свого бацьку,
вас же все-таки багацько,
бо інакше вам хана.

Світ готує колимагу
аж до самої Гааги
і коняці, і пуйлу,
а від рибки золотої –
до кобзона всі ізгої
покочують по теплу.

Ви хотіли? Ось вам! Нате!
Ми усі сьогодні НАТО!
Начувайтесь, москалі!
Поженемо вас у прірву,
і у шию, і у гриву
за окраїни землі.

02.2022

1.
Здивовані ворони
бійцям тер оборони.
Чому ви тут, о люди?
Що потім з нами буде?
2.
Ми тут були завжди
з батьками і діди.
Постали всі до зброї
не дати лихо скоїть.
3.
Від зайд не жди добра
де наша дітвора.
Тож маєм захищати
і в поміч земля-мати.
4
Летіть де вороги,
хай Бог надасть снаги.
Це ваше вільне право
вказати суть криваву.
5.
Молімося Отцю
стерпіти прикрість цю.
Борімося завзято
і з Богом, буде Свято!!!

27.02.2022р. + + +


P.S.
Те має бути брате
як дзвін цього набату…

Із Олексія Костянтинович​а Толстого

Якось раз дворучний кашник
в гай з виделкою пішов;
наштовхнулись на мурашник,
й та - збісилася немов!

Стала, бавлячись, штрикати
той мурашник так і сяк,
і мурашки бідні з хати
розповзлися від атак.

Кашник ласий на потіху:
руки в бо́ки впер якось -
й надривається від сміху:
«Ісполаті!¹ Аксіо́с!²
Всіх здолав хоробрий рос!³»

Тут у нього впала кришка,
а в мурашок - вже задишка;
кленучи весь білий світ,
наповзли йому в живіт.

Ма́буть, час кричати пробі:
зборисько комах в утробі!
Ухопившись за боки,
він пустився напрямки.

Годі! Буде знати кашник,
як вдиратися в мурашник!
А не лізь, як той гультяй,
у всілякі закапелки,
пильно друзів добирай
й не вподібнюйсь до виделки!

(2022)

Чи буде шанс відкрити завтра очі
чи темрява шляхом до небуття
опуститься на них цієї ночі,
межею підбиваючи життя?

Повітря тихе. Поки що спокійне.
Звичайний вечір, місто морить сон.
Та то омана, дехто божевільний
створив її, пройшовши рубікон.

Війна. Яке кошмарне слово.
Страшезне. Між найбільш паскудних слів.
Його не мало б бути. Помилково
хто безум цей вимислювати міг?

За що? Навіщо? Чи якась причина
коштує в пекло кинутих життів?
Що робиться, коли людина
у інших прагне бачить ворогів?

Не у братерстві справа. Всі ми люди,
чиїсь кохані, дочки та сини.
Так хочеться повірити, що буде,
що може бути дійсність без війни.


25.02.22

І
Її ще пам’ятають молодою.
Із вогником у погляді яснім
і з довгою русявою косою –
вона являлась дітям уві сні.

А нині помічають на порозі.
Узимку і до самої весни
вона чекає щастя на дорозі
як вирію пташина восени.

Щось у подвір'ї порає уранці,
рубає дрова, відрами гримить
та час од часу дмухає на пальці,
аби зігріти руки хоч на мить.

Нічого, – каже, – маю те, що маю...
байдуже, що посивіла уже.
Її на світі праця ще тримає,
хоча – усяке пам’ять береже.

Її таємно тероризували
за те, що вчила думати дітей
боротися не за високі бали,
а за добро у пам'яті людей.

Та як уміла захищала мову –
єдиний наш надійний оберіг,
який забороняє людолову
переступати за чужий поріг.

Не відали корисні ідіоти,
що їхнє ЗА тоді було не ПРОТИ
сьогоднішньої спільної біди...
не думали, що діями своїми
наводили понтони і до Криму,
й до Києва – сучасної орди.

ІІ
Горює серце, що немає долі,
а на зорі щемить у самоті.
Її надії – як вітри у полі,
хоча і буйні, та усе не ті.

Помолиться, буває, у зажурі
і думає, що ось... іде війна...
«а молодість – не вернеться вона...»
були літа веселі і похмурі...
а нині Ярославною на мурі
гірку сльозу втирає край вікна.


ІІІ
Згадається посіяне насіння,
утрачене зелене покоління,
історії лукавій завдяки...
..........................................
Але надія додає їй сили...
у бій ідуть за неї вояки –
бешкетники, які її любили.

02/22

Отака-то в тебе місія, Росіє:
Проростати всюди, де тебе не сіють.
Не пускають в сіни,- ти ламаєш стіни.
Де тебе не хочуть,- край той слух лоскоче.
Немає загати там, де можна брати,
Бо ж за словом віщим сокира засвище…
Що тобі, Росіє, Європа і Штати,
Закохані в джинси, а не в царські шати…
Мабуть, це від того, що Батиїв слід
Скрутив тобі голову в азіатський схід.
Отак ти, Росіє, з століття в століття
Самозвану місію нав’язуєш світу.
Та він вже не вірить в нудну твою пісню,
Од якої, певно ж, і самій затісно.

Сяє у блакиті Україна,
і сади, і ниви, і поля,
і мала, й велика Батьківщина
на планеті з іменем Земля.

Оживай, і не цурайся Сина,
і тримайся сильної руки.
Будеш і велика, і єдина,
наша берегине, на віки.

І вода цілюща у криниці,
і стежина перша за поріг,
синє небо, золота пшениця,
тризуб волі, щастя оберіг.

Не померкне, небом осіянна,
слава наших пращурів-дідів,
гетьманів Богдана та Івана
у державі вольних козаків.

І земель історія правдива,
і малята на руках матусь,
і церков неопалиме диво –
це і є первісна наша Русь.

Хай лунає світова осанна!
Будеш, нене, з іменем твоїм
для усіх – земля обітована,
а для українців – Божий дім.

Оживай, і не цурайся Сина,
і тримайся сильної руки.
Будеш і велика, і єдина,
наша берегине, на віки.

24.02.22

Чому вишиванка така дорога українцю?
Чому на сорочці той мак найдорожчий йому?
Чому розсип хрестиків, зшитий рукою умільця,
Вшивається в душу, як нитка лягає в канву?

Чому полотно, що ткане із прядених ниток,
Що зроблені з льону, що виріс на рідній землі,
Майстриню схиляє над п’яльцями довго сидіти,
Фарбовані жилки ладнати на білому тлі?

Щоб потім цей витвір потрапив до рук патріота.
Можливо у спадок, а декому як сувенір.
Щоб ця досконала, майстерна, мистецька робота
Вдягнулась на свято, як гарний, святковий мундир.

Так, дійсно, вдягати сорочку за честь патріоту.
Вдягати - на себе. Носити - глибоко в собі.
Червоний - несе в ній любов. А чорний - скорботу.
А разом це суміш народного щастя й журби.

Це прояв колись пережитого предками болю,
Розказаний у візерунках для всіх поколінь.
Це втілення міцності духу, любові до волі.
Найбільше з надбань і найбільш важливіше з творінь

Це ще один привід пишатись, що ти українець.
Нащадок князів, і славетних бійців-козаків.
Це спосіб усім показати, що ти не чужинець.
І знаєш всю сутність та значення цих кольорів.

То ж саме тому вишиванка і стала такою
Священною річчю на протязі довгих років.
Такою важливою та надзвичайно близькою,
Частиною пам’яті й спадщини наших батьків.

Чому вишиванка така дорога українцю?
Чому на сорочці той мак найдорожчий йому?
Чому розсип хрестиків, зшитий рукою умільця,
Вшивається в душу, як нитка лягає в канву?

Чому полотно, що ткане із прядених ниток,
Що зроблені з льону, що виріс на рідній землі,
Майстриню схиляє над п’яльцями довго сидіти,
Фарбовані жилки ладнати на білому тлі?

Щоб потім цей витвір потрапив до рук патріота.
Можливо у спадок, а декому як сувенір.
Щоб ця досконала, майстерна, мистецька робота
Вдягнулась на свято, як гарний, святковий мундир.

Так, дійсно, вдягати сорочку за честь патріоту.
Вдягати - на себе. Носити - глибоко в собі.
Червоний - несе в ній любов. А чорний - скорботу.
А разом це суміш народного щастя й журби.

Це прояв колись пережитого предками болю,
Розказаний у візерунках для всіх поколінь.
Це втілення міцності духу, любові до волі.
Найбільше з надбань і найбільш важливіше з творінь

Це ще один привід пишатись, що ти українець.
Нащадок князів, і славетних бійців-козаків.
Це спосіб усім показати, що ти не чужинець.
І знаєш всю сутність та значення цих кольорів.

То ж саме тому вишиванка і стала такою
Священною річчю на протязі довгих років.
Такою важливою та надзвичайно близькою,
Частиною пам’яті й спадщини наших батьків.

«Люблю тебе!» - шепнула дню зоря,
обнявши небеса і світ сором'язливо
і промінь сонця крізь ліси й моря
із усмішкою цілував це явне диво.

А день, не довіряючи, неначе,
Своїй зорі і здійсненню палких надій,
Спускався із небес... о, він за нею плаче,
І утирає сльози кришталевих мрій.

Квітне Дерево Миру,
Соловейко на ньому виграва.
Та чи помічали,ви,яка за це ціна?
Як і все у цьому світі,
Нічого вічного нема,
Так і наше деревце..
Із плином часу
Тихенько засиха.
Аж ось-загине,
Й знову йому потрібна
Довжелезна,кров'яна ріка.
Не чути більше співів,
Вже,навіть,забула сльози
Радощів щока.
Лиш гвоздики
Сіре поле захопили,
Й терен,дерево,
Мов мати огорта.
Ні більше соловейків,
Ні ластівок
Прутка юрба.
Лиш круки й ворони,
На сухих гіляках викрика.
Підкріпившись кров'ю
І тілами,
Деревце наше знову зацвіта.
Ось так і
Мир святий
Цвіте,поки біль утрати
Не зав'я.
16.02.2022

Силкуюсь з’єднати розірване коло,
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує й тішить:
«А що як Господь зберіга мене грішного,
Щоб, з друзями будучи пам’яттю скутий,
Вертатися з ними в літа незабутні?»

Bir berber, Berberı -
bir barbar berberı.

2022

То засміється нишком сум,
То обізветься тужно мука,
Коли покірливо несу
Тягар нестерпної розлуки.
Неначе вимер вічний світ,
Пітьма і дощ укрили небо,
Якщо чекаю вісім літ
Якоїсь вісточки про тебе.
То жалем душу обпече,
То серце звично біль напружить,
Але це все не для очей
До горя ближнього байдужих.
У роті присмак гіркоти
Ніякий здогад не притлумить, –
Куди подівсь од мене ти,
Нащо зродив цю муку суму?..
23.02.22

Героїв кров"ю скроплена земля,
На груди тиснуть їй ворожі міни.
Коли вже ворог піде звідсіля
І доки будуть наші люди гинуть?

Додому хоче кожен вже боєць,
Робота мирна там його чекає,
Та ворог зводить мрії нанівець,
Не втихомириться ніяк. усе стріляє.

Невже із цього виходу нема,
Хто зможе кровопивців зупинити?
По заколотниках давно "плаче" тюрма,
А ми бажаєм в мирі й щасті жити.

2016 р.

Проста сільська хатня кімната,
мазана білою крейдою.
Там, де звичайно буває піч, –
суцільний припічок,
на якому сидить
типова українська тітонька
з типової української їдальні
і накидає зі своїх безодніх ясел
різновидові порції
для жінок, чоловіків, дітей, старих та інвалідів.
Вони усі стоять у черзі до припічка,
набивши повну кімнату.

За одного чоловіка до моєї черги́,
одна приблизно тридцятилітня жінка
з привілейованістю червоного в одязі,
зави́тим волоссям,
приваблива
набралася багато різного покупу у продави́ці.
Майже все вона підняла,
а от пару чарунків з маленькими кефірами
лишалися на прилавку.
"Хто допоможе мені?" –
поспиталася затуркано жінка.
"Хто допоможе їй?" –
синхронно перепитала продавиця у білих шатах.

Чоловік, що стояв поперед мене,
власне, позад цієї жінки,
відповів: "Я не допоможу".
Наступна моя черга відповідати:
"А я допоможу", –
сказав,
і взяв пакети,
і заніс їх туди,
куди натякав мені сенс
і голос червоної жінки.
Поклавши десь у іншій кімнаті чи спальні
кудись на широке високе
залізово-зелено-дзеркально-квадратове
перинове ліжко
те все під ватяну ковдру,
я повернув до черги.

Звісно, моя вже черга́ пройшла,
і хтось уже понишпорив у моїй сумці;
двоє дітей з мисками борщу
та іншими стравами
одходили від припічку.
"Нічого не знаю. Тепер моя черга!" –
підскочив я до прилавку.
"Але я зовсім не вмію вибирати собі їжу," –
сказав хлопчик, поперед якого я став
і який опинився за мною.
А черга́ моя –
і я кажу
до тітоньки у білому поварському циліндрі:
"Ну, то виберіть йому їжу."

Аякже.
Поки це,
я постійно сперечався з продавцем,
винувативши українські їдальні хати;
вона поза час дивилася на мене
неквапливими злими ненавидами
і казала
щось таке схоже на погляди її.
Але у якийсь момент
я зрозумів,
що краще буде,
якщо я закінчу речення вибаченням
перед цією жінкою
і ще скажу, що я неправий.

Відразу лице –
поварихи, продавиці, куховарки,
тітоньки, жінки, годувальниці –
нетипово звеселіло,
ніби довго ту́жилося у серйозі;
вона відповіла щось подібне
і почала рідніти.
Це, нарешті, мені набирали їжу,
шубовськаючи борщем по тарілці.
Я помітив, що у кімнаті, крім мене,
нікого немає у черзі;
і, коли черпак надибав відчутний кусень м’яса,
і я сказав: "Я би взяв його побільше," –
то побачив перед собою
не кухарку,
а рідну свою бабусю.
мамину маму Марію,
яка щедра і моя.

Переді мною на тарілці
(уявіть собі поліно)
лежав такий-от шмат,
утричі більший за неї.
Я навіть його покуштував.
Але у цей час
до кімнати убігли батьки,
і мати моя почала кричати,
яка погана бабуся,
а батько був злий на мене
і докоряв непокорою.
Я теж розлютувався
і кидав філософію їм у обличчя.
Суперечка закінчилась тим,
що я, – сказавши, що кожен з нас,
включаючи мого брата і бабусю,
у цій сім’ї
п’є крові порівну,
і що вихід єдиний:
це розійтися по різні кімнати, –
розтулив очі.

Отак закінчився сон.
І тепер я його переписав
на білий аркуш в клітинку.
І не дійшовши до кінця –
дзвінок у двері.
Мені здається – це військкомат
прислав бійця забрати мене на війноньку.
Я відчуваю це.
І не сиджу на місці,
дописуючи цю хроніку.
Бо якщо я відчиню –
буде сон у руку.
Усе так,
ніби перше слово, яке я почую сьогодні –
війна.

Я підіймаюся,
іду на кухню розігрівати сніданок
і бачу на камфорці
каструльку з борщем
і великий, на пів каструлі,
шмат м’яса.

27 вересня 1993 р., Київ

Зима іще лютує.
Кучугури здаються вічними.
Як важко на межі
(аби хоч не перетнути)
відчаю!
…На цвинтарі у Вибутах
(цікаво)
ще місць багато в них?
(На випадок, якщо
ми по-дорослому,
врешті, вгатимо).

Невтомні дипломати
щодекади усе мобільніші.
Надати допомогу нам
охочих тепер побільшало.
А все ж… Тривожний лютий випробовує нашу витримку.
(Почуєш заспокоєно-байдужих – не дуже вір таким).

Зима іще триває. Роздає олімпійське золото.
Просочується сонце крізь великі дірки озонові.
…Цікаво: а у Вибутах…
Утім, я уже питав про це.
А ще раз пригадав,
бо у ворожих військах – ротація.

Тебе люблю, ряхтію у душі
леліткою, неоновим світінням,
як та зоря, що впала в спориші
з небесних царин маковим насінням.

У зливу поцілунків відведу —
від ніжності пустеля оживає.
Зірвемо плід у райському саду,
бо без гріха кохання не буває.

Тебе люблю до болю під ребром,
пульсації у серці і судинах,
мого натхнення — золоте перо,
сумної долі — пісня лебедина.

Злітаємо і падаєм в піке,
мій незбагненний всесвіте ліловий,
до того часу, як життя тремке
струною обірветься на півслові.

Наявність збройного конфлікту
Відчув уже глибокий тил, –
Все менше сонячного світла,
Все більше зоряних світил.
Німа стривоженість просторів
Зростає в сяйві голубім, –
Передчуття близького горя
Не оминає жоден дім.
Ночіє видимо над краєм,
Та сон кудись подівсь з очей, –
Стару рушницю заряджаю
І жду непроханих гостей…
22.02.22

Ну що ж іди, бери ковтай
Не подавись, я попередив
Згризе потилицю Китай
Без чорної ікри і меду…

Ну що ж брехав, гріши, сміши
Цапоязичний ти ісконець…
І пам’ятай - ще до Іши
Тебе чекатиме Японець…

Якщо залишиться хоч щось…
Якщо Дніпро тебе не втопить…
А ще Десна, Дністер і Рось…
Бувай, Пока. Твої укропи…
22.02.2022.

Зникають дні «аполітичні».
Ані здогадок, ні дзвінка…
А лютий був все ж симпатичний -
Зі слів, я чув, садівника…
Ну що ж нехай, йому видніше.
У нього нюх в передчутті…
А запитаєш щось про вірша -
То він тобі про конфетті…
Мовляв, весною все можливо.
І навіть березень, мовляв…
Постогне трохи, зап’є пивом
І гаркне вслід: Ну, хто стріляв?..
21.02.2022.

І
І мертві, і живі на тому й цьому світі
ще чують із небес Тарасів заповіт.
Чи хочемо, чи ні, але на цій орбіті
лишає кожен свій неповторимий слід.

ІІ
Духовне я і ми змагаються в етері
за право на життя у пам’яті людей.
Стирає імена лише майбутня ера
і невідомо, хто туди іще дійде.

У естафеті цій поети і пророки
задіюють свої радари суєти
і в місиві ідей загальної толоки
сягають до межі кінцевої мети.

ІІІ
Надією живе за пеленою часу
парафія земна астральної рідні,
чекаючи нові поеми і пісні…

Фортунить не усім, але одного разу
іще цікаві тут аматори Парнасу
опиняться і там реактором подій.

02.2022

В окраїні чудній, в одній із країн…
Ніяких, доречі, вже інших відносин.
Для тебе я - трунок… Ти - мій кокаїн -
Хай світ рукоплещить… Важливо, що в осінь

Назріє питання: чи був то ґешефт,
Чи хтось переплутав усе це навмисно,
Ти - постріл у серце… Я - твій рикошет.
Допоки ми разом, і вітер не свисне…

Десь у галактиці, можливо і вдома
Труїтися будем до смерті охоче:
Ти - моя жадібність, я - твоя втома
В окраїні чудній на полі дівочім…
21.02.2022.