Напевно, цю війну переживу…
Вона надовго, та не назавжди́.
Усім у цю хвилину горьову
скажу – її заті́яли жиди.*

Бо світом правлять гроші, капітал.
Вони ж, відомо, у багатіїв.
Який чекає наш народ фінал
в процесі цих фінансових боїв?

Ця битва йде не за небесну твердь!
У тому й наша, кожного, вина…
Вони ідуть у бій за нашу… смерть!
Слідо́м за ними – голод і війна.

А як здолати це мерзе́нне зло?
Відкинути жадо́бу й конформізм
та відновити наших душ тепло́
і будувати шведський… комунізм!

***
Падают на город бомбы и ракеты,
Я стою в подъезде и смотрю в окно.
Жизнь проходит мимо, спрашивает: «Где ты?»,
Отвечаю: «Здесь я. Здесь уже давно».
Лето на исходе, небо на пределе,
Но не отпускаю я надежды нить.
Хорошо бы в доме окна, в самом деле,
Хорошо бы окна взять и застеклить.
Грохот несусветный эхом отдаётся,
Словно постовые, валятся дома.
Вспышки, дым и копоть, и не видно солнца,
В этот летний вечер не сойти б с ума.
Призраки убитых мечутся в пожаре,
И глаза слезятся, и мертвеет слых.
Смерть проходит мимо, взгляд бросая карий
На непобедимых призраков живых.

2022 г.

Не сумуй, кохана, дні осінні
Ще далеко хмарами повзуть...
Я життя віддав би по краплині
За кожнісіньку твою сльозу.

Скільки ще, скажи, за небокраєм
Накує зозуля щастя літ?
Хай же серденько твоє не крають
Ні скорботи, ні гіркі жалі.

Так, не оминуть нас дні похмурі,
І лихі часи своє візьмуть...
Тільки душу чуйну не занурюй
У жахну одчаю каламуть.

Усміхнися, люба, хай перлини
Зацвітуть на місці гіркоти.
Я життя віддав би по краплині
Лиш від щастя плакала щоб ти!

20 червня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

1
Відкрилась дорога́ доро́га

2
Шляховики асфальт поклали
так, що автівки, мов коали,

3
пересувалися – нерівна:
що крок, як не горбок, то прірва.
Хмарина вулицю накрила.

4
Розвідав дощ, тож не до жартів.
О, ЗМІ, дорожників не жальте!
Лежать на свіжому асфальті
калюжі – юні парижанки.

Липень 2022

То сонце пригріває,
А то пливуть хмарки
Та дощик накрапає
І його крапельки

Усе собі стрибають
Та губляться в траві,
А вітерець гойдає
Листочки на вербі.

То вранці прохолодно,
То спека ще удень.
Це літечко підходить
До фінішу уже.

2022 р.

Пахнуть столочені трави,
Дзвінко сюрчать цвіркуни.
Вітер то крила розправить,
То поринає у сни.
Топчем отаву духмяну
Вздовж гомінкого гайка, –
Не видається обманом
Спереду постать гнучка.
Нині нічого не сниться, –
Все наяву до дрібниць, –
Кличе мене молодиця
До недалеких копиць.
Радість моя незабутня, –
Як же тебе я люблю!
Стелиш турботливо сукню,
Тішачи душу мою.
Зблисками зоряна злива
Збуджує сонну ріку.
Сіно м’яке й лоскітливе
У прибережнім стіжку.
Хоч іще зору відкрита
Далеч прозора навкруг, –
Білими росами вкритий,
Вже затуманився луг.
13.08.22

Торгує пізнє небо снігом хмар,
І ріжуть хлібчик сонця ластів’ята.
Черешня біля хати вже сама,
І щиро молить тишу рута-м’ята.

Тримає пам'ять дні, як древній тин.
Вже сам, немов роса, почав сивіти…
У мені смуток хоче прорости,
А я, мов клен, листком малюю вітер.

Побігло літо навстріч мжичці
І так прискорило цей біг,
Що аж заплуталися в гичці
Ступні його засмаглих ніг.
Ніяк позбавитись не в змозі
Від товстих стебел ботвини, -
Тепліє літо поруч досі,
Подарувавши день ясний.
12.08.22

І знову бажання сильне, і знову палають щоки.
Можливо, я божевільна. Давно розминулись кроки
у різні боки, на різні системи і небокраї.
Напевно, я божевільна. Я все ще тебе кохаю.

Я все ще… ти хочеш знати? Це моління, не питання.
Не мусиш відповідати, я чую твоє мовчання.
Я звикла. Хоча, неправда, надію так складно вбити.
Живуча вона, відважна. Не кориться, хоче жити.

Слова – невелика сила. Єдина, яку я маю.
Дозволь мені доказати. Я дуже тебе кохаю.

12.08.22

Панє́нку запримітив гу́цул в місті:
ошатну, симпатичну і струнку.
Відразу ви́дко – не сільського тіста!
Та до смаку припа́ла юнаку.

Але лебідка довго не дрімала.
Село! – майнуло. – Здобич надлегка!
Кормою повернула до загалу
і попливла вперед, на юнака.

– Мої вітання! Чо́му вас не знаю?
– Я не місцевий, – мовити і встиг.
– До рестора́ції? По філіжі́нці чаю?
Коханий, а який смачний пиріг!.

Та і хлопа́ка був не ва́лом шитий,
він до ведмедя лазив у барліг.
Примружив ліве око діловито,
оглянув дівку з голови до ніг…

– Ви про яке говорите кохання?
До чого, вибачі́йте, ту́тка чай?
Готовий я завжди… до спілкування,
а решта – у процесі, зазвичай!

Під жахливе сирен голосіння
та розриви снарядів, ракет –
посадили звитяги насіння
у надії на сходів букет.
Ми саджали своєї звитяги насіння,
зупиняли кривавий бенкет!

Ще трудились удень і ночами,
не кида́ючи з рук автомат,
хоронили братів у печалі
і шаленстві в мільйон мегават.
Хоронили братів зі сльозами печалі,
та тремтів кровожерливий кат.

Ми пололи гаї і діброви,
виривали бур’ян у полях,
не жаліли ні сили, ні крові,
щоб рашистів розвіять у прах.
Не щадили ні часу, ні сили, ні крові
і нарешті здолали той жах.

Під нестямне сирен голосіння
і під шурхіт крилатих ракет –
зростимо перемогу з насіння
і зламаємо оркам хребет.
Перемогу зростим зі звитяги насіння,
подолаєм рашизму бенкет!

У мене є усього достатньо
Що потрібно для цього життя.
У мене є ти. І, щоправда
Ти також не бідуєш, у тебе є я.

Рука у руці і можна
Так пройти не одну дорогу
А можна пліч-о-пліч,
Що б за тим не чекало за рогом.

Мені добре з тобою, це навзаєм...
Але щастя любить тишу. Давай мовчати.
І тихенесенько, тишком-нишком, тебе
Буду ніжно, у крайчик губ... Цілувати.

В розірвані війною дні і ночі,
під голосіння збурене сирен,
те слово я повторюю пророче,
що душу у полон мою бере.

Що серце полонить моє і розум,
і непокоїть часу мого плин.
Воно зрідні поезії чи прозі,
що вибиває завше клином клин.

Воно: надія, віра і підмога,
як молот Тора і тополі пух.
Це слово наймиліше, перемога,
для сотень тисяч українських вух!

Історію Московії, мабуть,
Не із Данила треба починати.
Бо ж князем би Данилові не буть,
Якби-то не заслуги його тата.
Татусь Данила – кінь іще отой,
Ім’я його відоме і глухому.
Мабуть, з князів у ті часи ніхто
У підлості не міг рівнятись йому.
То – знаменитий Невський Олександр,
З яким ще й досі носяться сусіди.
Яким же був «героєм» отой кадр,
З якого й почалися наші біди.
Так, не дивуйтесь, адже саме він
Поміг монголам край свій покорити.
З-за нього Русь не піднялась з колін
Й ханам монгольським мусила служити.
Щоб зрозуміти, що то за один,
Потрібно, щоб життя його ми знали.
Поглянути, що зміг зробити він,
А що йому пізніше приписали.
Тож він у Переяславі родивсь,
Не в нашому, в Залісському. А батько
У Суздалі якраз тоді «трудивсь»
Великим князем. Перспектив багато
У хлопця у амбітного було.
У Новгород на князя посадили.
Коли вогнем монгольське військо йшло,
Ні він, ні батько опір не чинили.
Вклонився батько ханові до ніг
І став монголам вірою служити.
Незгодних придушити допоміг
Та й жив собі доволі вільно й сито.
Своїх синів князями посадив
В північних землях. Олександра, звісно
У Новгород той самий відрядив,
Хоч той вже й на батьківський стіл дивився.
Улітку в двісті сороковий рік
Якіїсь шведи «в гості» завітали.
Було їх більше сотні чоловік,
Вони човнами до Неви пристали.
Чого хотіли – хто там його зна.
А в Олександра кулаки чесались.
Тож він дружину всю свою підняв
Й вони зненацька на «гостей» напались.
Побили тих, що ледве утекли.
Сам Олександр Біргера поранив.
За то ім’я і Невського дали.
Щоправда, як поглянути старанно.
То шведи не тікали взагалі,
А мертвих своїх тут же поховали,
Вночі аж в свої сіли кораблі
Та і Невою в Швецію погнали.
І Біргера там зовсім не було.
І Невським не за те його прозвали.
Там йому землю віче надало
Понад Невою, тож і Невські стали
І він, й потомки, що були, його.
Та гонору було з тієї бійки,
Що й Новгород не витримав того,
Сказали: «Йди туди, прийшов ізвідки!»
Отож, він в Переяславі засів.
Та ненадовго. Узялись тевтони,
Ізборськ взяли, Псков браму відчинив,
Під Новгородом шастають загони.
Взялась на вічі галаслива чернь
Вернути Олександра вимагати.
І от він повертається іще
Аби тевтонам гідну відсіч дати.
Звільнили Псков , на захід подались.
А вже надворі березень кінчався
Тут близько і тевтони узялись,
З якими князь і битися зібрався.
Чи билися? Чи на льоду, чи ні?
Того донині вже ніхто не знає.
Про геніальність верещать одні,
Другі на факти глянуть закликають.
А факти, воно, звісно, вперта річ.
Де в квітні лід такий товстенний взяти,
Щоби десятки тисяч віч-на-віч
Він міг би в колотнечі утрима́ти?
В літописах хтось битву ту згадав,
Хтось пише: «В рік цей не було нічого».
Тевтонів вбитих хтось нарахував
Аж кілька сот. Тевтони ж – двадцять всьо́го.
І що із того правда, що – брехня?
Можливо й була бійка невелика.
А хтось із того «хвилі» розганя,
Щоби зробить «достойним» чоловіка.
Чернь «перемогу» таку роздула ту,
Аби боярам тільки насолити,
Що кланялися князю за версту
Й не сміли проти й слова говорити.
Отак і правив, на Литву ходив,
Розбив литовське військо під Усвятом…
А татечко діла свої рядив,
Аби Великим князем знову стати.
Для цього їздив в Золоту Орду,
Та кланявся Батиєві у ноги.
Такі завжди господаря знайдуть,
Якщо й не буде навкруги нікого.
Синок далеко також не відстав,
В Орді з синком Батиєвим зійшовся
І, навіть «братом» Сартакові став.
То він отак з монголами боровся.
А батько, хоч вислужувавсь, старавсь,
Комусь, напевно перейшов дорогу.
В Каракорум за викликом попхавсь,
Де й отруїли незабаром йо́го.
Сів на столі його брат Святослав,
Став землі дітям брата роздавати.
Тверь Олександру в князювання дав,
Бери, живи – чого іще бажати.
Та ж «кодло» Ярославове було
Готове й дядька в землю закопати.
Не слухалось, інтриги розвело.
Михайло ж Хоробрит зумів напасти
І вигнати з Владимира того.
А сам на стіл Владимирський усівся.
А Олександр думає – чого
Не я? І на коня свого вхопився
Й подався чимскоріше у Орду,
А далі вже і до Каракоруму,
Придумуючи підлість на ходу.
Бо ж стати вище брата, звісно, думав.
Там регентші навішавши «лапші»
(Гуюк помер, ще Мунке був маленький)
Просити став князівство до душі,
«Обходжуючи» ханшу, наче неньку.
Ярлик на Київ та йому дала.
Він був би радий. Та Андрія- брата
Вона на стіл Владимирський звела.
Тож заздрощів було - не передати.
Що йому Київ після того, як,
Спочатку Боголюбський ним «пройшовся»,
А Батий слідом потоптався так,
Що й жоден цілий клаптик не знайшовся.
Тож в Києві сидіти не хотів,
А думав, як би брата обібрати.
І стрілася Фортуна на путі,
Вдалося таємниці брата взнати.
Той на дочці Данила одруживсь,
Що в Галичі сидів, то з тестем разом
Проти монголів, наче, зговоривсь.
І Олександр на коня одразу
І до Батия. Так, мовляв, і так.
І данину той, несповна, бач, платить,
І не мав права на той стіл ніяк,
Ще й на монголів став князів збирати.
Батий озлився, темників позвав.
Велів Куремсі Галич попалити,
Орду Неврюя Олександру дав,
Щоб той міг добре братові помстити.
І той помстив. Зустрілися вони
Десь попід Переяславом, зійшлися.
Неврюй ордою край заполонив,
Хоча Андрій із військом добре бився.
Але побила військо те орда,
Андрій сам мусив в Швецію тікати.
А по Заліссю знов пройшла біда,
Бо ж кинулись монголи всіх вбивати,
Міста палити. Олександру то
Хіба що радість принесло. Діждався!
Тепер в Заліссі понад ним – ніхто,
Тож недарма в Орду весь час мотався.
Усівшись, врешті на той княжий стіл,
Собі він іще й Новгород залишив,
Бо ж почувався нині повним сил
Та мав монголам слугувати лише.
Сиділось непогано так йому,
Бо ж хан Батий його за свого має,
Сартака, що наслідує тому,
Він, взагалі то, братом називає.
Роби, що хочеш, данину плати
І не бери у голову дурного.
Але помер вже скоро хан Батий,
А дядько рідний Сартака отого
Прирізав та і ханом, врешті, став.
Його прихильність треба заслужити.
А той якраз чисельників прислав,
Населення у краї полічити.
Монголи, хоч і дикий мали вид,
Порядок поміж підданих тримали.
Це уже вдруге за десяток літ
Своїх рабів – холопів рахували.
Бо ж треба знати, скільки є живих,
І скільки має князь в Орду сплатити.
А, як не знати зовсім, скільки їх,
То й князь (звичайно) може одурити.
В Заліссі то вже звичкою було
І люди лише ремствували тихо.
Але монголам в голову прийшло,
Щоб в новгородських землях (тим на лихо),
Населення також порахувать
І данину, як з підданих здирати.
Їм Новгород не вийшло звоювать,
Тож і підстав не мали рахувати.
І збунтувався новгородський люд:
Чого ми маєм під орду лягати.
Нехай, коли прийдуть і нас поб’ють,
Тоді і зможуть всіх переписати.
А в Новгороді князем був Василь –
Син Олександра. Батьку не скорився.
Прийшлось докласти максимум зусиль,
Ледь Олександр з того не сказився.
Та Новгород зумів так залякать
І своїм військом та іще й ордою,
Що мусили чисельників пускать,
Змиритися урешті-решт з бідою.
Василь від батька був до Пскова втік,
Сказав: не буде батькові коритись,
Бо той в окови вільний люд прирік,
Тож ладен хоч крізь землю провалитись.
Свій перепис монголи провели
Під наглядом князівської дружини.
А новгородці що зробить могли,
Як князь не пожалів і свого сина.
Із Пскова його вивезти велів
Під вартою до Суздаля відправить.
А тих бояр, хто сина «з путі збив»,
Віддав катам, а ті взялися «править» -
Тим очі повиймали,тим носи
Повідрізали, щоби страх пустити.
Град вільний по свободі голосив
Тихцем собі. А що ще мав робити,
Як князь, що мав би волю захищать,
Привів орду свободу ту забрати?
Та силою не спромоглася взять,
Тож підлістю прийшов князь помагати.
Попроклинали князя та й по всім,
З ординським ігом мусили змиритись.
За зброю братись не хотілось їм,
Із часом, може, зможуть відкупитись.
А Олександр гордий повернув
У стольний град спокійно князювати.
Один, другий, рік п’ятий проминув,
В Орді почав неспокій наступати.
Щось Берке з Хубілаєм не вділив
( А той якраз сидів в Каракорумі),
Тож Берке князю їхати велів
В Орду до нього «проти хана думать».
Весь майже рік у Берке він пробув,
Таскавсь за ним полями і степами,
Уже і хворість восени відчув,
Але боявсь сказати хану прямо,
Щоб той на нього не озливсь, бува.
Нарешті, хану князь обрид, напевно
Велів, хай до Залісся відбува
Та далі нехай служить йому ревно.
Поїхав князь. Вже осінь при кінці.
Зовсім йому в путі погано стало
І десь на Волзі в місті Городці
Вже його смерть нагальна піджидала.
Чи отруїли у Орді його
За «вірну» службу? Чи хвороба, справді?
Ми нині вже не взнаємо того.
Багато хто зустрів ту вістку радо.
Брат Ярослав великим князем став,
Сини батьківські землі розділили.
Той в Городець, тому – Переяслав:
Москва ж забита меншому Данилу.
З Данила того і Москва пішла,
Бо ж в батечка багато зміг набратись,
Як пхатись до Великого стола,
Ні з ким, ні з чим при тім не рахуватись.

Силкуюсь з’єднати розірване коло,
Та, видно, не вдасться з’єднати ніколи:
Не бачу кількох, з ким колись довелося
Вінчать цілину із пшеничним колоссям:
Летять їхні душі в простори надземні,
А я все шукаю отут надаремне.
Та все ж на часину розраджує й тішить:
«А що як Господь зберіга мене грішного,
Щоб, з друзями будучи пам’яттю скутий,
Вертатися з ними в літа незабутні?»

Прокидається пізніше світанок серпневий,
Підкрадається тихенько вечір теж раніш,
Гупає щось раз у раз в саду яблуневім,
Падають плоди на землю, наче ті м"ячі.

Хліб вже трударі зібрали.Рясно уродило
І лише жовтіють стерні, наче їжачки.
Хай святяться дні прийдешні добром, щастям, миром,
Привітною доля буде на вічні-віки.

2022 р.

Зоріє тихо небо уночі
Та повіває низько прохолода, –
Під стріхами проснулися сичі
І підвивають совам на догоду.
Повітря повнить запах чебрецю,
Впереміж з ароматом матіоли, –
Урвавсь терпець дрімати стрибунцю
І стебла трав гойднулися поволі.
Мій сон вмостився в мене на плечі
І полишати обране не згоден,
Допоки небо зоряне вночі
Моїм очам дарує насолоду.
11.08.22

За тридцять літ нічого не зробили?
Невже дарма ми змарнували час?!
Гадали, що в запасі доста сили
і часу також вистачить у нас.

Дітей своєї мови не навчили,
не захистили власні Крим, Донбас,
бо сили вельми переоцінили
і невблаганно пролетів той час…

А вороги закляті не дрімали,
уперто просувались до мети.
Невже ми їхніх намірів не знали?
Надіялись усе ж перемогти?

Чого вартують лише два майдани!
За честь і гідність хто з нас не стояв.
За шість каденцій – жодного Гетьмана!
Лиш феєрверк амбіцій і заяв…

І ось війна, безжальна і кривава,
тестує Україну і народ…
Одні життям боронять Неньки, славу,
другі – в тилу чекають нагород.

Питання мозок мій заполонили:
яка, у чому і чия вина?
За тридцять літ усе, що ми зробили,
покаже нам усім оця війна…

Жінка жінці пожалілась:
- В мого дивні зміни:
Десь енергія поділась,
Треба вітаміни.
Щось не те тепер із мужем,
Я брехать не стану.
Він любив кохатись дуже,
Наче кіт сметану.
Так орав, як кінь бувалий.
Дикий, наглий, сильний.
Став чомусь нервовий, в’ялий
І вночі пасивний.
- Є рецепт, - їй шепче пані,
Свому я зробила.
Вмить відновиться бажання
Й чоловіча сила.
Не якесь питво чи зілля,
Втім, сама побачиш.
Знаєш, ти б йому купила
Десь шампунь собачий.
Він, як пес буде спортивний:
Хоче, хоче й хоче…
Майже місяць був активний.
Мучив цілі ночі.
Днів за десять знов зустрілись.
Жінка ледь не плаче:
- Моє чудо, як сказилось.
Бігає та скаче.
Потім тихо їй говорить:
- Зовсім став інакший.
Дивні речі, каже , творить
Той шампунь собачий.
Аж квадратна стала пика.
Лиш хропіти знає.
В ліжку та собака дика
Сил уже не має.
Ковбаси зжирає купу!
Хвіст трубою. Дибки!
Цмокне в щочку, щипне дупу
Й газу – до сусідки…
07.08.2022

Тріснув постріл, наче гілка
Сухостою під ногою, –
Куля вжалила, як бджілка,
Тільки бруствер за спиною.
Куля впилася, мов жало,
В насип скровлену окопу,
Та від страху задрижали
Охололі раптом стопи.
Бо відчув душею й тілом,
Як, з усмішкою сумною, –
Смерть прискорено хотіла
Познайомитись зі мною.
10.08.22

                    І
У тому, що розв’язана війна,
шукати винуватих... «не на часі».
Таке табу... це – пізно, та наразі
ще діє пропаганда потайна
і локшини навішує вона
на вуха очумілого народу,
що зайві ейфорія і свобода,
коли триває «руская вєсна»...
коли уже на часі запитати:
кого ми найняли у... депутати,
чиї агенти і які осли,
ще невідомі, нібито, ґаранту,
дозволили шляхи не мінувати,
завчасно побудовані... коли
і ким накази віддані були,
аби без перешкоди окупанти
намічені об'єкти зайняли?

                    ІІ
А Київ, як уміли, боронили
і це на часі... вистачило сили
у селах зупинити кацапню,
і посадити каїна на вила,
і доказати, що слова і діло
сильніші від ворожого вогню...
...................................................
Лиха біда... коли немає ради,
то знову не на часі мова, правда,
історія... або її урок...
і не один – що коштувала зрада,
чого не пам’ятає ані влада,
ані її електорат – совок.
Тому усіх виховують ракети...
урок дійде́... бо укри – не ацтеки,
не орки і не урки... ні на мить.
Когось не омине звіряча хіть...
та може, якось... вилікує Лета
рускоязичну язву на планеті,
коли засяє сонячна блакить.

                    ІІІ
На часі віра... не заборонили
парафію і мафію кіріла –
духовних за ознакою калік:
з одного боку богобоязлива,
а з іншого брехлива, галаслива,
осатаніла армія базік.
Не вистачає Божого огнива,
що на віки випалює язик...
і може, налаштує їм щеле́пи,
аби не вимовлялися накле́пи
на ОУН і Бандеру... на УПА...
і не пошле анафему Мазепі
заїкувата бісова юрба.
Їм тяжко опановувати мову
і одночасно «грамоту попову»
того ж, таки, антихриста-попа...
......................................................
Судитиме і їх нова епоха –
надія є: Феміда не сліпа,
Європа розумнішає потроху
і забуває за «царя гороха»...
і до боввана заросте тропа.

08.2022

В райських покоях мене розманіжила тиша.
Жити між звуків так важко на грішній землі.
Боже великий, Ти дотик і колір залишив,
вкрай не простивши почутих і сказаних слів.

Зараз гроза прозітхає над зляканим людом.
Грому не чую, та блискавку бачу й дрижу –
я пригадав свою мову, заповнену блудом…
Злі язики, я ні вас, ні себе не суджу…

21 лютого 1993 р.

В країні епідемія якась –
охрипли гауляйтери зелені.
Хоча чимдуж напружують легені,
та не виходить видавити бас…

Театр пішов у маси! Як на біс,
ті силяться зобразити величчя,
але свої приземлені обличчя
за маскою не скрити – тисне ніс.

А орган той у кожного в пуху́
і хвіст солідний тягнеться позаду:
«Фокстроти», «Епіцентри», «Ельдорадо» –
не тільки на виду, а й на слуху…

То що, панове, будете робить?
Шукати коваля, місити «колос»*
чи зліпите собі черговий «Голос»
і знову Раду підете бомбить?!

Повертайся живим, український солдате,
Обов"язково вертайся живим,
На тебе чекають і батько, і мати,
Сестри й брати, може донька та син.

Повертайся живим, захисник України,
Із перемогою ти повертайсь,
Піднімем разом ми її із руїни,
Пройшовся ж по ній московит, варвар, тать.

Повертайся живим, якщо ти й у полоні,
Молитись за тебе не перестаєм.
Голови схилим у вдячнім поклоні
За те, що працюєм, за те, що живем.

2022 р.

Із Володимира Висоцького

Розтермосили в лігві задрімане зло,
куцозоро воно подивилось навкруг;
і підвівся шатун, і його потягло
на криваву поживу, утіху звірюг.

    Вас отак потягли у «хрестовий похід»,
    начеркавши хрести та зигзаги.
    Що вам треба у нас, де вам бути не слід,
    де стрічає вас пекло зневаги?

        Тож, вояче, стривай,
        убивати не йди!
        Долучившись до зграй,
        не минеш ти біди!

        За руйновища шкіл,
        гвалтування та лють
        вам осиковий кіл
        між лопаток воб’ють.

            Буде в школах багато років недобір, -
            ти відсутній був, множив чисельність смертей,
            а дружина твоя, поки м’яв ти мундир,
            не родила дітей.
ееееееееее
Ти навряд чи отримаєш орденський хрест,
та над Волгою - інший, могильний, готов.
Ти не згодний? Доволі смішний твій протест:
раз хрестовий похід, то й хрестів - ніби дров.

    І написана буде брехня, блекота
    на отій гробовій твоїй дошці,
    бо давно на усіх вас немає хреста,
    лиш зигзаги на вас, «хрестоносці»...

        Попри згаяний час,
        попри безліч могил -
        видно оком: у вас
        ще багато дурил.

        Візьмуть вас у полон,
        вас поранять чи вб’ють -
        під сирітський прокльон
        ви цю пройдете путь.

            Буде в школах багато років недобір, -
            ти відсутній був, множив чисельність смертей,
            а дружина твоя, поки м’яв ти мундир,
            не родила дітей.
ееееееееее
Марно мрієте наші хліба загребти,
ви натомість поляжете в наш перегній;
проростуть ваші поспіхом збиті хрести,
і настане нарешті від вас супокій.

    Ви пішли від родин під воєнний оркестр
    із бажанням поживи відчутним.
    Чи потрібен фальшивої «Мужності» хрест
    буде сиротам вашим майбутнім?

        Повертайся назад,
        ти ж, он, - батько та син;
        лиш загиблий солдат
        буде рідним взамін!

        А лишишся живий -
        свіжим лавам хрестів
        пояснити зумій,
        що́ у нас ти хотів?

            Буде в школах багато років недобір, -
            ти відсутній був, множив чисельність смертей,
            а дружина твоя, поки м’яв ти мундир,
            не родила дітей...
ееееееееееееееееееееееееееееее
(2022)

Удвох зустрічаємо літо
І вдвох проводжаєм його, –
Жовтіє пшениця і світить
В обличчя, неначе вогонь.
Присіли на хвильку у полі
І слухаєм жайвора спів, –
І бачим золочені доли
В обіймах проворних вітрів.
Радіємо сонячній днині,
Вбираєм і губим тепло, –
Вдихаючи запах полинний,
Жалієм за тим, що пішло.
Вкраїни бідою хворієм,
Хмеліємо всюди від рим, –
І ринемо дружно у мрії,
І зичимо щастя усім.
Обоє закохані в літо,
Утримати прагнем його
Отут, де жовтіє і світить
Пшениця, неначе вогонь.
09.08.22

На все не вистачить часу.
Його великість прижиттєва
відмірена на щось суттєве,
вельми суттєве. На шляху
щодень, щочас нові пастки:
пустопорожні балачки,
перемивання кісточок,
стромляння голови в пісок,
жадань неспинний караван,
рожевий мріяння туман…

Дрібок часу туди, сюди –
його ж попереду багато.
Така мізерна будня трата
не зробить нікому біди.
Зростає купа «цінних» справ:
везе буденний пароплав
по буйним водам соцмереж,
інфонавалів узбереж,
під плескоти закличних хвиль,
які надходять звідусіль…

По краплі витікає час.
І раптом в висохлій калюжі
пошарпаний, пустий, недужий
спиняється життя баркас.
Позаду десь химерний сміх
січе безжально, як батіг
зажурою за кожен з днів,
в які змінити курс хотів,
але нічого не зробив…

І час, увесь, нінащо сплив.

1.08.22

Не все наразі зрозуміло.
Сумнівний безлад почуттів
Породжує нестримність слів.
Не протидіяв їм і вітер.

А навпаки – розніс повсюди:
Через галявини, поля…
Вже вкотре втомлена земля,
Бо грішні ці створіння – люди.

Властива їм нікчемна заздрість.
З накручених вона думок,
Що плинуть у гіркий струмок,
Каскад емоцій, аж занадто.

Струмок шукає шлях до річки…
Не лий отруту до водички.

29.07.2022

Є у світі бездушшя країна,
осередок сваволі і зла.
Усередину глянеш – руїна,
а столиці… достатку анклав.

На добробут у них мораторій,
а джерела достатку – сини.
Там театр, що тобі крематорій,
телевізор – їх засіб війни!

Сотні років існують грабунком,
тягнуть все: від земель до трусів,
Ті істоти керуються шлунком:
«Ми, – кричать, – спадкоємці Русі!»

Я не буду часу марнувати,
а відверто кажу, без прикрас:
«Пацієнти тієї палати –
безнадійні, бо хворі на сказ!»

Ще чекають од підлості ліки
їх столиці: Москва, Петербург…
Але ницим моральним калікам
не поможе і лікар-хірург!

Крильця тобі я прикріплюю,
Відпускаю зі сумом на Небо:
Лети, Голубко тендітная,
Мабу́ть, там чекають на тебе?!

Піднімешся вище від хмар ти
Над світом грішним, покинутим...
Радітиму щиро, бо варта
Ти райських щедрот і клімату.
Турботи внизу залишаться,
Затішить усе довкола...
Куди, невиправна грішнице?! –
Долине розгніваний Голос.

За злетом - стрімке падіння
Поверне до раю земного...
Впадеш у мої обійми
І станеш Богинею знову.

2011.

Як не спіймати вітру в полі,
а серця щастям не спекти –
не випросить чужої долі
і від своєї не втекти…

Можливо квапимося дуже,
а може збилися смаки,
але упевнений – байдужість
таки дається узнаки…

Навіки щастя у подолі –
усе одно не принесеш!
То варто ґвалтувати долю
і смакувати різний треш?

Утікає від мене літо
І ховається десь отам,
Звідкіля завиває вітер
Та куди позираю сам.
Відчуваю тепла нестачу
Нині в тілі також своїм, –
Тільки серце моє гаряче
Непокірне вітриськам злим.
І допоки воно стукоче,
Та збирається літо на скін, –
Буду гріти на сонці очі,
За теплом ідучи навздогін…
08.08.22

Прийшли в наші землі лихі вороги,
Як злодії вранці напали.
Зайня́ли Азову усі береги,
Аж під Маріуполем стали.
І місто в кільце узяли у тісне
В надії великій, що скоро
Вже буде, і декілька днів не мине,
Лиш їхнім Азовськеє море.
Взялися стріляти із танків, гармат,
Щоб захисників перебити.
А в них того всього ж було у стократ,
Тож не припиняло гриміти.
Від вибухів землю страшенно трясе,
Від них не сховатись нікому.
Нарешті затихли – здається, усе!
Чи ж можна зостатись живому.
Та, ледве у місто вони увійшли,
Як з вікон, підвалів, зусюди
Стріляти у тих ворогів почали,
Свинцем зустрічати у груди.
І танки палали, і їх БетЕеР.
На вулицях чорно від диму.
І ворог назад відступив – не тепер.
І знову гарматами тими,
І «Смерчами» і «Ураганами» їх
Взялись вони все поливати.
Іще й літаків налетіло страшних,
Щоб бомби із неба скидати.
Знов місто палає, земля аж двигтить.
Хто виживе в пеклі отому?
І марево чорне над містом стоїть.
Нарешті, уже від утоми
На землю спочити лягли вороги,
Щоб вранці у місто вступити.
Тепер уже точно то їм до снаги,
Вдалося усіх перебити.
Та вранці їх знов вал вогне́нний зустрів
На вулиці кожній, з будинків.
І сотнями мертвих лягло ворогів,
Живі утікали із криком.
Сидять генерали ворожі, ніяк
Не можуть того зрозуміти:
Коли вони місто обстрілюють так,
Як можна комусь уціліти?
Та знов ешелони снарядів везуть,
Та знову по місту стріляють.
Страшні літаки понад містом гудуть
І бомби важенні скидають.
Змішали з землею усе навкруги,
Нічого уже не вціліло.
Бояться, проте, увійти вороги,
Розвідників перших пустили.
У місто прокралися ті уночі.
Тихенько снують у руїнах
І бачать побитих кругом, ідучи.
Живої немає людини.
Вернулися радісні – врешті-таки
Нікого у місті немає.
І вранці вступили ворожі полки
На вулиці. Та зустрічає
Їх знову вогонь. Знову танки горять.
Та звідки ж вони узялися?
І знов ворогам довелося втікать.
Сумні генерали зійшлися,
Не знаючи: що далі мають робить.
Знов стали по місту стріляти,
І знову земля від снарядів дрижить
І бомби взялись вибухати.
Смалили по місту не день і не два,
Аж розчервонілись гармати.
Узяти скоріш вимагає Москва,
А як його можна узяти?
Як знову змішали з землею усе,
Розвідників нових послали.
Ті тихо крадуться, самих аж трясе.
Кругом лише вбиті лежали.
Хто ж їх зустрічати візьметься вогнем,
Живого ж не видно нікого?
Аж бачать, від моря іде й не одне.
Засіли – що ж буде із того?
А ті у цеберках води принесли
Та й мертвих взялись поливати.
І рани на них у момент зажили
І мертві взялись уставати.
Схопили цеберки, до моря ідуть
І воду скоріш набирають,
Шукають загиблих, водою поллють
І ті теж усі оживають.
Розвідники до генералів летять:
- Ми знаємо в чому їх сила!
Вони можуть мертвих своїх оживлять.
З Азова вода оживила!
Ну, що ж, коли так. Знов гармати гудуть
І знов літаки налітають.
І гатять по місту, й по берегу б’ють,
До моря шляхи відрізають.
Коли канонада затихла-таки
І всі літаки полетіли,
Вступили у місто ворожі полки.
Та їх лише мертві зустріли.
Зраділи вони та до берега мчать,
Аби свої рани промити,
Та ще тисячі своїх мертвих піднять,
Водою усіх окропити.
Та якось не так на них діє вода:
І мертві не хочуть вставати,
І рани вона іще більш роз’їда,
Що стали від болю кричати.
Побігли від берега воду шукать,
Щоб воду азовську ту змити.
Не хоче вона ворогів рятувать.
І як можна те пояснити?
Щоб більшою їх «перемога» була,
Щоб було що їм показати,
Вони наших вбитих негайно велять
Водою усіх оживляти.
Оживлять, хапають і в’яжуть мерщій.
Їм буде тепер чим хвалитись.
Але забувають – поки ще живий,
«Азов» проти них буде битись.
І прийдуть, все рівно, до моря сини,
Я так сподіваюся – скоро.
І всіх ворогів будуть гнати вони
Подалі від рідного моря.

СВІТАННЯ

Грався яко́сь із дощинками перлів небесних,
Їх на моту́зочки мрійних думок населяв,
Сплетених із діамантових ця́ток зоресних,
В сріблі розсиплім серпа й світанко́вих уяв.

І в оберемку зі жму́тів промі́нь перехресних
Колесо бога, як волхв, в сяйві злота стрічав,
Наче із прірви буття – в тих пологах чудесних,
Цнотою вмився роси і зі світом себе обвінчав.

Павло Гай-Нижник
7 серпня 2022 р.

1
Дивись, на стовбурі живопис!

2
Малює золотом і сріблом
лишайник те, що нам потрібно.

3
Ні, не звичайний, а сакральний
на конюшині, бачиш, пагін.
Нову мелодію заграє,
запалить магію наснаги.

4
Пегасе, Музонько, рушаймо
в сонети, оди, серенади!
Політ підвищить і пришвидшить
художник-модерніст – лишайник
і конюшини зеленавий,
ні, не трилисник, а трисвічник!

Липень 2022

Живемо серед вибухів, страху і горя.
Живемо вже якраз в епіцентрі біди.
В нас стріляють ракети, запущені з моря,
І щодня залишають убивчі сліди.

Білий світе, чому ти до цього байдужий?
Чи тому, що не видно тобі звіддаля,
Як пили в Маріуполі воду з калюжі,
Як убите лежало в траві немовля?

Як смертями засіяні вулиці Бучі
І страждає поранений в серце Ірпінь?
Ти ж бо, світоньку, бачиш з високої кручі,
Як мій Харків палає, вже схожий на тінь.

Як у мене стріляють з росії щоночі,
Їхні родичі також із нами живуть.
Українцям біду цю давно напророчив,
Той, хто нас направляв на оманливу путь.

І тепер вже розрізані наші родини
Не з’єднаються знову, бо зрадили ті,
Хто з одного двора і з цієї країни
Вже чужими зостануться в цьому житті.

І болить моє серце, і плачу щоночі,
Бо ракети летять, вибухає мій світ.
Бо стріляють по людях оті поторочі
Залишають убитих, ганебний свій слід.

Харків мій, батьківщино стражденна, кровина,
Як болять твої вулиці, сквери, сади.
Ти поранений нині стоїш, мов дитина,
Хто врятує тебе, вбереже від біди?
07.08.22

Чорний відчай бідне серце стиснув:
пісню Цоя лайкнула, та ще й
учинила акт сепаратизму,
майже зраду: наварила щєй.

Є картопля, морква, капустина,
зарядили капосні дощі,
неохота йти до магазину,
буряка немає – ось і щі.

Білий гриб морожений для сма́ку,
на засмажку пара цибулин –
«руський мір» здіймається в атаку,
«руський дух» повзе з усіх щілин.

Видиш, Боже, як я ся встидаю,
Україно-ненько, вибачай:
лупить злива, буряка немає,
лиш картопля, морква і качан.

Справа честі – милий допоможе,
вріжу сала, чарочку наллю –
ліквідую вариво вороже
до кінця, нещадно, без жалю!

Серпень 2022

Прасує сонце випрану блакить,
Випарює з перистої хмарини
вологі перламутрові латки,
Вивішує полотна у вітрини

Де проглядає крізь залатану вуаль
Лимонна скибка вічного світила.
І думка лине в неосяжну даль,
Розправивши над горизонтом крила.

Чому ж пече жариною той день,
Обвітрює пошерхлі, спраглі губи?
Не набулися вдосталь ми, лишень
На хвильку пригубили щастя, любий.

Розніжилася в промені тепла
Журавкою у трепетних долонях.
А опіслЯ сльозою обпекла
Зелені очі на гучнім пероні.

Лягав на рейки відчайдушний шлях,
Мчав невблаганно потяг у столицю,
Мов божевільний на семи вітрах
З-під коліщат викрешував зірницю.

Печальний журавель у небесах
Змахнув крилом і зник у хмарах білих.
І ми умить, мій синьоокий птах,
Одне без одного осиротіли.

06.08.2022р.

Яблуками й медом пахне серпень
І до осені всього лиш крок один,
Хоча сонечко яскраво світить в небі -
Прохолодні ранки й вечори.

Зіроньки купаються в ставочку,
Сяють та виблискують всю ніч.
Горобина вишиту сорочку
Одягла й красується у ній.

Червоніє також і калина,
Кетяги додолу опуска.
Літечка прощальна пісня лине,
Вона осінь в гості заклика.

2022 р.

Коли в одностроях чужинних
Звірота напала на нас, –
Єднатися всі ми повинні
І дружніми бути в цей час.
Потрібно забути образи
Й позбутися грубих зловтіх,
Інакше безжальна зараза
По черзі уб’є нас усіх.
Бо нищить короста невпинно,
А ми, щоб противитись їй,
Лише визначаємо винних
В уяві багатій своїй.
Уже захворіли чумою
Швидкої й меткої брехні,
Раз ширимо далі юрмою
Побачене кимось у сні.
Повсюди лютує холера
І змучує злі язики, –
Пора позбавлятись суфлера
Та власні вмикати мізки.
07.08.22

Ми всі звикаємо до війни, як чоловіки звикають до міцності алкоголю.
Я знаю дівчинку Олю з хрестом червоним на грудях і калиною на устах.
Їй не соромно різати солдатські штанини до тіла срібла оскалу голого,
щоб, хоч комусь із котиків- солов’їв не рани шипшин колючих, а Божий осяяв знак,
щоб, у якоїсь: дружини, чи у матері шелестом упалого листя серце не закололо!
Та , якби вона хутко не повзла Розалією в’юнкою...

Смерть — на те вона й смерть, коли вже доста напоїть!
І Оля стає — не медик, а, майже, розп’ятий птах,і різко затягує турнікета до кісточки жилок.

ЗНОВУ —БАБАХ!

— ВОЗДУХ!

А ОЛІ У СКРОНЯХ ЛУНАЄ: « Бєлиє рози… Бєлиє рози… Бєзопасни шипи!!!»

Орлиний Орест шепоче на вушко:

— Олю, давай ми будемО, уже на ти?
Оля різко йому відповідає:

— Йди ти під три чорти!

В госпіталі польовому Оля встигає писати трагічний, до сліз роман.
У снах їй мариться батьківська сад і ріднесенький братик: , мов квіти- братки — Роман...
З яким вона передивилася усі дитячі фільми й вірить наївно що той десь — тут? Чи там?
Ніжність приходить до неї хвилями, закусює губи, виймає з соснових ван…
Оля знає, що Роман іде в камуфляжній футблочці без броніка грудьми на таран!
Але вона — парамедик…
У неї не має права їхати дах!

— Це — каже Оля — рівнина впала з крутої, таточку, Зміїної балки?
Це, може, вовчиця прийшла шукать вовченят у моїх зелених очах, чи вже забило баки?
Ось, я маленька така, а ти мені даєш пензлика і я покриваю лаком ляльку у ванній.
Оля сама по-ра-не-на….
А потім до неї чалапає ліс на одній лапі …
Перелесник із « Лісової пісні», ласо гойдає кістлявими пальцями, обвітрену орками Мавку.
Оля приходить до тями, затягує турнікет, а потім чує знайомий голос:

— Хлопці! Термічну ковдру! Андрію, розріж їй светра на грудях!

— Бляха!

Просто, Оля з дитинства ангел - невдаха.
(Такі бувають у цьому лісі)...
Де було мокро? Де було сухо?

— Реве Джавелін у бідного Баха?
Оля закочує очі… Хтось б’є каменем у « Сосну кохання»!

— Понесли пацани! Що там тієї Олі…

Камінь лягає і мовчки холодом думає:

—У цих дубових планетах є нЕлюди, а є люди…
І середина його загорається, і душа, як пожежа палає!

— Хай би лягла піді мною. Хай би собі лежала,
Бігли б під нами струмочки, хай би спокійно спала!

Сни бувають казково-ніжні, неначе мама,
сонце буває одне і то, коли кармінно світить,
ночі бувають печальні — їм туго вигнуто брови,
слова не відразу приходять, бо їм забракує мови.
Щойно. Більше я нічого не можу сказати.

Юлія Івченко. 6 серпня. 2022. р.

Зранку мжичка нудно сіє
І туманно знов, –
Час купатись лиш у мріях
Вже, на жаль, прийшов.
Потемніли сумно води
І померк пісок, –
Над землею колобродить
Скупчення хмарок.
Оніміли верболози
У ранковім сні, –
І не радують прогнози
На наступні дні.
Серпень, вітром охололим,
Дмухає в лице, –
Оминаю мимоволі
Нині озерце.
06.08.22

Враз розчахнувся світ, мов та верба,
Донизу впали руки, ніби віти.
І поселилась у душі журба,
Зів’яли в серці думи, наче квіти.

У пам’яті отой лютневий день,
Скоріш не день, а сірий ще світанок.
Для ворогів ми стали всі - мішень,
Коли вони вбивали нас під ранок.

Бо падали на голови людей
З небес високих «гради», кулі, міни.
Війна без попередження іде,
У долі вносить чорні переміни.

В її смертях живе одвічне зло,
Яке завжди омите лиш сльозами.
Нам із сусідом так не повезло…
Свічки не гаснуть вже під образами.

Бо захищають тисячі синів
І землю рідну, і свою родину.
А скільки їх пропало на війні,
Бо захищали серцем Україну.

І падали вони в жита, в траву,
В очах навіки застигало небо.
Я вдячна їм за те, що я живу,
Молюсь за них, така тепер потреба.
05.08.22

Яку це тільки совість мати треба,
аби вбивати підло мирний люд?
Летять ракети і палає небо,
пологовий будинок – ціль іуд!

І гинуть діти, навіть немовлята,
заручником уже увесь народ…
Тих мародерів народила мати?
Яких вони чекають нагород?

Бомблять Охтирку, Харків, Мелітополь.
Палають Суми під осколків свист…
Перетворити прагне у некрополь
країну міжнародний терорист!

Мій Миколаїв, Київ і Одесу,
Чернігів, Запоріжжя і Дніпро –
це наслідки від здачі Херсонесу,
тяглися з Криму щупальця заброд…

Тепер їх мирний атом зацікавив…
Енергодар – розстрілюють АЕС!
Знеструмив і Чорнобиль кат лукавий –
шантажувати людство хоче пес!

Скажений пес вбиває і ламає
зі зграєю собак таких, як сам…
Та сонце сходить знов над ріднокраєм,
не скоримось нізащо ми катам!

В деревах - душі жителів земних,
залишених, зупинених на злеті.
Як на поверхні сяйної ріки
усі прояснення й на кожній кроні -
для тих, які в деревах до пори,
кому ця споглядальна незворушність
здавалась неважливою раніше.

Дерева - повелителі дощу.
Коріння стиглі підіймають води,
оберігають крони течію,
і переймають їхнє вміння душі -
як вихованці, охоронці, в’язні,
посвідчувачі - у густому листі
раніше ними зібраної карми.

Дерева – інший вибір, вихід, світ,
і душі споглядають глибину,
нашарування, павутину збігів,
і так раптово далі вилітають
з вогнем, дощем, із бурею на волю...
Але коли заслаблих душ надміру,
дерева, спиті ними,
помирають.

Я голову кладу в твої долоні
Пошерхлі, чорні, мов свята земля.
Ковтаю часті сльозоньки солоні,
Бо ти прийшов сьогодні звідтіля.

Із полум’я та із гіркого диму,
З окопів, що вп’ялись в земную твердь.
Де ти втрачав надійних побратимів,
Свою на старість вже відсунув смерть.

Ти пахнеш, любий, потом і війною,
Що нині в тебе в тілі і в душі.
І черга, чуєш, вже тепер за мною,
Щоб відігріти… Хай товариші

Рятують світ од вражої навали,
Не сплять ночами, наближають мир…
А цих трьох днів відпустки дуже мало.
Уже питав про тебе командир,

Як почуваєш ти себе удома.
Цей час для нас – одна щаслива мить.
Коханий мій, важка воєнна втома
Усій державі вже давно болить.

Розправив серпень сонячні вітрила.
Три дні всього і знову жде війна.
Підлікував коханий серце, крила,
І з ним надія і будучина.
05.08.22

Наввипередки мчать літа,
так одчайдушно!
Свята мета давно не та –
смішна й неслушна.
Змінились цінності, і сни
не позбувались.
Лише щороку, восени,
сини ховались.
За ними скралась сивина
і сльози смутку…

Наввипередки мчать літа,
так одчайдушно!
Моя мета давно не та –
смішна й неслушна.
Найкращі мрії всі – вони
не позбувались.
Літа мої!
Куди ж ви, любі, заховались…

Ронить листячко верба
Човником на воду
І приходить з ним журба,
Понад ставом бродить.

І сумної заспівав
Ще бешкетник-вітер,
Дощ дрібненький накрапав,
То ж чому радіти?

Але смутку не впускай
Ти у свою душу,
Радість там живе нехай
І вона не тужить.

Помічає хай красу
Завжди і у всьому:
У великому й малому,
Бо життя у цьому суть.

2022 р.

Велика Катерина
царицею була,
і вдячна Україна
їй пам’ятник звела.

Вона ж бо розсувала
Московії кордон,
і, кажуть, заснувала
Одесу та Херсон.

Писала Україні
укази про людей:
«Хай жид (юдей) - віднині
йменується єврей».

Пройшла вогонь і воду,
та й іспит мідних труб,
й секрети мала зроду:
таємний навіть шлюб!

І в тому був сугубий
та романтичний шик,
що пан Потьомкін - любий
секретний чоловік...

Де й ділись ті владики!
Вкраїна - повна змін:
став до керма Великий
Верховний Катерин.

У нього - теж сугубий
(аж європейський) шик,
бо пан Єрмак - це любий
секретний чоловік...

Вирішує по-свійськи,
який у кого вид:
єврей ти український,
чи закордонний жид.

Все - з виглядом врочистим...
До речі, про кордон:
він московитським містом
ізнов зробив Херсон.

А де його провина -
про те - ні пари з вуст!
І вдячна Україна
йому поставить бюст.

Все - як у Катьки буде, -
ну, знаєте, оте:
і біцепси, і груди,
й футболка з декольте...

(Липень 2022)

Цікаві жіночі обличчя
Відразу приваблюють зір, –
Збентежують душу і кличуть
Красою мене з давніх пір.
Милуюся ними й радію,
Що бачу щоденно красу, –
Що нею породжені мрії
В закоханім серці несу.
05.08.22