ІЯкий народ, така й еліта:
чинуші, коміки, купці,
учені, нишпорки, митці
сучліту і... круті піїти –
такий собі суспільний зріз
воюючих вовків і кіз
біля великого корита.

ІІІ в кожній курії – кроти,
що риють ями... та у тиші
раби тупої сліпоти –
таємні слуги: сірі миші,
щурі... і з ними заодно
усі, кому усе одно.

Таке життя! Ми дуже різні...
є гумові, і є залізні,
але коли кругом воно
і тягне націю на дно,
боротися буває пізно.

ІІІНе зупинити карусель,
не оновити давню пам’ять...
воно пильнує і пасе,
перевіряє на лояльність,
але бажає над усе
завоювати популярність.
А їх ще є – аж гай гуде
і кожне, нібито, веде...
як партія а то й... поети
юрбу – попереду планети
тенетами енкаведе...
аби не втратити ніде
дешевого авторитету.

12.2021

Пастельний сум, охмарена зима,
Самотність сіл залишених невчасно,
Тут сон лише, байдужість і безчасся,
Давно ніхто нічого не займав.
Де вітер сповіщає до Причастя,
Дзвіниця покосилася німа.

Ще трохи і пощезнуть в забутті
На цвинтарі покинуті могили,
І мох на них накине вогкий килим,
Ні крашанок не буде, ні куті,
Складе на грудях руки хрест похилий,
Не прийде син до батька в каятті.

Старі померли, діти – хто куди.
До різних міст, бо там інакше щастя,
Годинники обтяжують зап’ястя,
Хоч і в добі поменшало годин.
У міста найзаплутаніші снасті,
Але бракує чистої води.

Та сум цей буде тільки до весни,
Допоки не засяє дике жито,
Поля не скреснуть маками розшиті,
Синовні або доньчині сини
Не з’їдуться шукати древні житла,
Щоб бути в них до власної зими.

Вікна́ картина непримітна –
зима, немовби й не зима –
така несміла і тендітна,
сльозава й стишено-німа.

Ні заметілі, ні морозу –
в багнюці топчуться гаї.
І по безлюдному узвозу
дощів булькочуть ручаї.

Блукає десь у хмарах сонце,
імлою сунеться нуда.
А у зволожене віконце
неждана сутінь загляда.

Стьмяніли барви в краєвиді,
і погляд мій уже закляк.
Ще тільки-тільки пообіді,
а наоколо смеркло як.

Зникає видиво розлоге,
дивись – і блиснуть ліхтарі.
І сяйва плетиво вологе
запалахкоче угорі.

Спадають краплі все лункіші! –
немов тупочуть сотні ніг…
Я б зримував цей дощ у ві́́рші,
але ж до «ніг» пасує «сніг»

17.12.21

Сніговиця, де ж ти, де ти?
Грудень на календарі.
Пишні снігові намети,
Палкогруді снігури,
Завірюхи, заметілі,
Гострі інію голки –
Холоду плоди поспілі –
Альбіноси-їжаки.
Десь завіялась, забулась.
Заблукала, може буть?
Календар перегорнула
І надумалась – пождуть?
Сніжна пані, хуртовиця,
Власниця зимових чар,
Без снігів землі не спиться,
Без снігів вона – цвинтар
Поіржавленого листя,
Помертвілої трави,
Мерзне, отже, не баріться,
Де ж ви є, сніги, сніги?
Опускайтесь білим шаром,
Огортайте, бережіть
До весни, що сонця шалом
Десь за обрієм бринить.

Листопад/грудень 21

Ні до віршів, ні до прози,
Ні до гульок, мов колись, –
Через тебе втратив розум
І без друзів залишивсь.
Всі вони прадавні свідки
Марень, подвигів, натхнень, –
Зараз бачать, як лебідку
Лебідь прагне повсякдень.
Біля тебе завжди близько
Чути мій веселий спів, –
І летять навколо бризки
Сміху, щастя, почуттів.
Сонця тепла позолота
Покриває все живе, –
На ставку, окрай болота,
Пара лебедів пливе.
17.12.21

Пірр – цар епірський, розгромивши Рим,
Прислав послів, що мир пропонували.
Сенатори, почувши це, поча́ли
Схилятися, щоб замиритись з ним.
Розбите військо, ворог біля стін,
Такі умови – чом не дати згоду?
Навіщо знову гинути народу
І так зазнав утрат великих він?
Аж Аппій Клавдій обізвався враз,
Найстарший з них, сліпий і ледве дише,
Його раби в носилках носять лише:
- Панове, сором мені чути вас!
Я до цих пір жалів, що я сліпий
Та, коли чую, як ви знову й знову
Таку от підлу ведете розмову,
Жалію, що не став іще й глухий.
Сенатори відчули, мов, вину,
Від слів тих дуже соромно їм стало
І миру із царем не підписали
Та виграли в кінці кінців війну.

В продолжении размышлений о музыке,пересмотрела в компьютере цытаты в картинках на эту тему и стихи, перевела их на украинский язык.
Вот музыка та, под которую…
Вот музыка та, под которую
Мне хочется плакать и петь.
Возьмите себе оратории,
И дробь барабанов, и медь.
Возьмите себе их в союзники
Легко, до скончания дней…
Меня же оставьте с той музыкой:
Мы будем беседовать с ней.
Булат Окуджава
Музыка
Песенку ребёнок пишет,
Пальцем по стеклу скрипя.
Что за музыку он слышит
Где-то там, внутри себя?
Эта песенка простая
Вдруг слетела со стекла
И, над улицей летая,
Всех прохожих увлекла.
Да и как не удивиться,
Ведь она везде таится,
В подворотне и в углу, —
Эта песня, что скрипится
Быстрым пальцем по стеклу!
Морис Карем
Страна, где живёт музыка
Весело и радостно
Кораблик наш плывёт!
В ту страну, где музыка
Прекрасная живёт!
Там «Аллегро», «Полька»
Весело звучат,
Радуя мелодией мальчишек и девчат!
Лариса Ермолович
С неба звёздочка упала
С неба звездочка упала на ладони мне –
Значит, места было мало в небе…
На Земле, ей уютно и приятно погостить чуть-чуть.
Чтобы, улетев обратно, рассказать, что тут
На Земле немало места для больших чудес,
Музыка звучит прелестно там и тут, и здесь…
Радость всем она приносит, кружева плетя,
Душу, сердце, согревает, звуча день ото дня.
Тот, кто музыку полюбит, будет счастлив он
Ведь без Музыки нет счастья, кем бы ни был он.
Лариса Ермолович
Музыка к рисунку
Я рисую МУЗЫКУ, сидя за столом.
Пусть подскажет сердце образ пьесы вновь.
Одна пьеса радостно, весело звучит,
Значит и в рисунке – солнце заблестит.
В колыбельной пьесе нежно и светло,
Льются звуки разные, мне здесь повезло!
Образ мамы милой в ней увижу я,
Сидя у кровати, баюкает меня.
Много я рисунков могу нарисовать,
К каждой пьесе разные, чтоб вам их показать.
Лариса Ермолович
Ось музика та, під яку…
Ось музика та, під яку
Мені хочеться плакати та співати.
Візьміть собі ораторії,
І дріб барабанів, і мідь.
Візьміть собі їх у союзники
Легко, до кінця днів.
Мене ж залиште з тією музикою:
Ми розмовлятимемо з нею.
Булат Окуджава
Музика
Пісеньку дитина пише,
Пальцем по склу скрипучи.
Що за музику вона чує
Десь там, усередині себе?
Ця пісенька проста
Раптом злетіла зі скла
І, над вулицею літаючи,
Усіх перехожих захопила.
Та й як не здивуватися,
Адже вона скрізь таїться,
У підворітті і в кутку,
Ця пісня, що скрипиться
Швидким пальцем по склу!
Моріс Карем
Країна, де живе музика
Весело та радісно
Кораблик наш пливе!
У ту країну, де музика
Чудова живе!
Там «Алегро», «Полька»
Весело звучать,
Радуючи мелодією хлопчиків та дівчат!
Лариса Єрмолович
З неба зірочка впала
З неба зірочка впала на долоні мені
Значить, місця мало в небі.
На Землі їй затишно і приємно погостювати трохи.
Щоб, відлетівши назад, розповісти, що тут
На Землі чимало місця для великих чудес,
Музика звучить чудово там і тут, і тут.
Радість всім вона приносить, мережива плете,
Душу, серце, зігріває, звучить з дня у день.
Той, хто полюбить музику, буде він щасливий
Адже без Музики немає щастя, ким би він не був.
Лариса Єрмолович
Музика до малюнка
Я малюю МУЗИКУ, сидячи за столом.
Нехай підкаже серце образ п'єси знову.
Одна п'єса радісно, весело звучить,
Значить і на малюнку – сонце заблищить.
У колисковій п'єсі ніжно та світло,
Льються звуки різні, мені тут пощастило!
Образ мами милої у ній побачу я,
Сидячи біля ліжка, баюкає мене.
Багато я малюнків можу намалювати,
До кожної п'єси є різні, щоб вам їх показати.
Лариса Єрмолович
Переклала на українську мову 16.12.21

Недолюбив. І недогледів.
Усе як завжди: до і після…
А що як я і Вас, міледі,
Запрошу в гості на Полісся?
Поряднісь, чемність - гарантую.
Один дзвіночок в Теребовлю…
Ось тільки коника і збрую,
І бричку з фурманом замовлю…
16.12.2021.

Благословенні ЛЮДИ і ЗІРКИ…
Благословенні зорі, що під Богом…
Веде нас Доля стрімко з Козерогом
поміж небесні пущі й осоки…

Де воду набирає Водолій,
пірнаючи у веселкові плеса, -
там Риби крутять срібні перевесла
у круговерті сповнених надій.

Де молоко стікає по ріці,
де Близнюки у братнім хороводі
між світанкових звуків і мелодій –
гамують спрагу Овни і Тельці.

У диких нетрях чути позіх Льва,
на дні імлистім видно клешню Рака…
Могутня велич зоряного знака –
шумить-гуде одвічна перезва!

Там за княгиню – благородна Діва,
а за князенка – стриманий Стрілець,
веде їх спільно Доля навпростець –
правдива й чесна Доля-Доброгніва…

Там все праве́, там зорі і закони
пильнують час, як мислить Числобог,
свята Любов там оре перелог
і не отруйні навіть Скорпіони.

Несуть там лік розважні Терези́:
кому і скільки, і коли, і по́що…
І світять зорі людям як на прощу
між блискавиць небесної грози.

… Гроза проскаче в ніч за Козерогом.
Минеться гнів, закрутиться у ріг…
Молочний Шлях розкине оберіг –
благословенні зорі, що під Богом.

Во ім’я Боже… з Божої руки –
Благословенні ЛЮДИ і ЗІРКИ.

Згадай же Варну, пам’яте моя,
Болгарії красу, морську перлину.
Як від нещасної любові я
Ледь в хвилях чорноморських не загинув.

Був молодий і вперше закохавсь
У дівчину-болгарку божевільно.
І доленька не зовсім ще лиха,
Дала мені випробування сильне.

Сварились мама й тато дуже так...
І батьків друг, це Ви були, поете,
Сказав: Збагніте, він же ще юнак!
В любовних вперше опинивсь тенетах!

Пригода не повториться хай знов,
Ми вип’єм за пориви дерзновенні.
А ти — живи, й борися за любов,
Про неї вірші сотвори натхненні.

Ми обнялись, і стали, мов брати,
Пораду не забув я Вашу й досі...
Мистецький шлях мій дуже непростий,
Коли в літа вже завітала осінь,

Тоді в естраді спробував себе,
І почалася молодість мов друга.
Мені відкрилось небо голубе -
Підтримку давнього відчув я друга.


Мов другим батьком стали мені Ви,
Відчув я силу одного з атлантів,
Що небо підпирають. А нових
Вже скільки Ви підтримали талантів!

Під Вашим виростаючи крилом,
Багато з них — заслужені, народні.
Велике серце віддало тепло,
І почуття великі, благородні.

Хай будуть завше Ваші дні ясні,
Створили з композиторським бомондом
Чудові, і народні вже пісні,
Що увійшли до золотого фонду

Естради української. Живіть,
Творіть нові ще многі, многі літа!
Хай тчеться в радості життєва нить!
Уклін Вам, і обійми, й пишні квіти!

Ярослав Чорногуз,
Заслужений артист естрадного мистецтва України, поет,
автор-виконавець, лауреат “Пісенних вернісажів — 2014, 2021”.

16.12. 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Хоча живу на грані муки,
Пойнятий тугою журби, –
Зарано ще складати руки
Чи тупо нити щодоби.
В полоні розпачу і страху,
Боязні пустки будь-чого, –
Іду поволі, як на плаху,
До краю дальнього свого.
І задихаючись від болю
Незримого передчуття, –
Радію видиву довкола
Багатогранного життя.
16.12.21

Де суворі казки, де про смерть сповіщає трембіта,
Хмаровиння на дощ заклинає відлюдник мольфар,
Зустрічалися двоє, да так, щоб ніхто не помітив –
На межі полонин, серед ситих овечих отар.

В неї сині стрічки, в нього довга вівчарська флояра,
З діда-прадіда пісня недобра у спадок дана,
Каліграфія долі твердою рукою різьбяра,
На хребтах Черемошу виточує їх імена.

В тих краях і донині з каміння з'являються тіні,
Для весільних пісень розтуляють затерплі вуста
І навік обійнявшись невинні й прозоро-нетлінні
Шепотять заклинання, а потім цілують хреста.

Поміж урвищ Івана веде за собою Марічка –
Посеребрені руки заманюють чортзна куди,
А по чорній ріці подарована мамою стрічка
Ще і досі пливе повз багаті гуцульські сади.

І нехай в один бік, тільки йти би йому з нею опліч,
Не сповільнити крок, не пустити раптово вперед,
Пильнувати Чугайстера, що причаївшись десь обіч,
Відслідковує нявок, а зловить – за мить роздере.

Де кохання до смерті, де живить роди ворожнеча,
Де несуть корогви і гойдається зірка Різдва,
Між побожних людей залюбки оселяється нечисть
Та над всім Херувим розправляє два срібні крила.

Так далеко до втішного серця,
як зіркам до земного тяжіння.
Кінь у яблуках в небі пасеться,
грива цинкова — дивне створіння.

Він толочить снігів луки білі,
з-під копит креше місячні зорі.
Від печалі давно посивіли
турмалінові* очі пречорні.

Проглядає з сумного графіті
і минулих утіх білосніжність.
Чи достатньо блаженної миті,
аби нею впиватися вічність?

Серед зір мироточать ікони,
кінь у яблуках голову хилить.
У долоні краплини солоні,
щось в мені надірвалося, милий.

Турмалін* — чорний камінь

15.12.2021р

Закохався в Надію,
Мав надію на «Дію»,
Але «Дія» не діє
І злиняла Надія.

Обізвали гандоном
Вертихвоста гондона,
А гондон мудазвоном
Дражнить пропагандона.

Перетворюють рашу
На огидну парашу,
Але раша не наша,
То параша путяші.

Білі коні, білі коні
У зими.Не на припоні,
А так вільно розбрелись.
Гриви їм куйовдить вітер,
Вони бавляться, мов діти
І несуться все кудись.

Крешуть срібло копитами
І воно летить зірками,
Сяє. очі хоч примруж.
Білі коні, коні білі
Звуть зимові заметілі
Й все біжать, біжать чимдуж.

2021 р.

Що зі мною коїться – не знаю,
І нема всезнавця поблизу, –
То лечу в думках за небокраї,
То незрушним каменем лежу.
Що зі мною коїться – не знаю,
Бо пояснень досі не знайшов, –
То життя на шмаття роздирає,
То докупи з’єднує ізнов.
Що зі мною коїться – не знаю
Дотепер на щастя чи біду, –
То здається, що доходжу краю,
То душа віщує ще ходу.
Що зі мною коїться – не знаю,
Вже себе в собі не впізнаю, –
То на щось ображений зникаю,
То байдуже на виду сную…
15.12.21

І мертві, і живі на тому й цьому світі
ще чують із небес Тарасів заповіт.
Чи хочемо, чи ні, а на його орбіті
лишає кожен свій неповторимий слід.

Духовне я і ми змагаються в етері
за право на життя у пам’яті людей.
Стирає імена нова майбутня ера
і невідомо хто туди іще дійде.

У цій азартній грі ідуть в тираж поети,
включаючи свої радари суєти…
козирні дами і тузи, а не валети
досягнуть на межі кінцевої мети.

Та вірою живе за пеленою часу
парафія земна астральної рідні,
плекаючи нові поеми і пісні…
Фортуна не для всіх, але одного разу
іще цікаві там аматори Парнасу
опиняться і тут на лаві запасній .

12.2021

Вусатий кіт націлився на мишу,
А та не бачить, гарбуза гризе.
Віряни для священників - це їжа,
Заліз в кишеню піп і гроші ссе.

Жени його! Ляпачкою по носі
Полускай, щоб не крав і не брехав.
За рай платити після смерті досить!
Та...я молюсь придуманим богам.

Бо віра (хай і всує) - не дрібниця,
А смисл життя! Маяк! Дороговказ!
Казав сто раз "Ходім до церкви!" жінці,
Вона у крик! "Не хо! Йди сам! Я пас!".

Від гніву серце стислось, наче камінь,
Дружина - атеїстка! Ти прикинь!
Неділя. Зустрічаю день у храмі,
А жіночка сапає огірки.

14.12.2021р.

Коли паде в саду лапатий сніг,
Коли в душі жива зимова казка,
Промов до мене слово-оберіг:
- Не плач, Ірусю, усміхнись, будь ласка!

Не плач, не плач, хоч в серці запече
Зимовий сум… пронизливий, як вітер.
Тоді торкнися ніжно за плече:
- Ці дві сльозинки, мила, я вже витер…

А далі піде мова про… біду,
Про товщі снігу, що лягли на плечі…
Я сім по сім цих бід перебреду
І прихилю до віч різдвяний вечір.

І ми уп’ємось казкою сповна –
Бо що для нас ця заметіль, їй-богу –
Дивися… бачиш – сніжна далина
І місяць вповні світить нам дорогу…

Там щедростей різдвяних – цілий міх,
Там радостей - сповиті снігом гори…
А ми журбою зорем переліг,
А ми любов’ю се́рця заговорим…

Дивися… у вікні – наш диво-сад
Зимою розмальований на біло…
- Не плач, Ірусю, мила, «мам ті рад»...*
О, мам ті рад - не плач, Ірусю! Мила…

Зимова ніч на білому коні
Проскаче по засніжених узгір’ях…
А ці слова залишаться в мені,
Неначе зорі, рождені в сузір’ях.
14 грудня 2021, імпровізація

Із Зої Александрової (1907-1983)

Крихту ялиночку
в лісі ми знайшли,
іграшки й зірочки
з хати принесли.

Вкрили ялинку ми
нібито плащем -
срібними кульками,
золотим дощем.

Зайчик та білочка,
вовчик-лісовик
радо стрічатимуть
в лісі Новий рік!

(2021)

Мається маятник зліва направо,
Лунко рахуючи здоланий час, –
Впоєні добре вологою трави,
Вранці під снігом сховались нараз.
Знов на гостину привів білолицю
Інеєм вкритий завжди бородань, –
Скривджена холодом осінь вже сниться
Шурхотом тужним прощальних згасань.
Сяйно сріблиться невтомна завія,
Скривши від зору простори святі, –
Віком утомлений, не розумію
Зміни в природі й утому в житті.
14.12.21

Які обереги, то й доля така,
які береги, то така і ріка...
а дні і літа, наче листя беріз,
несе течія ручаями зі сліз.

Несе і вертає у рідні краї,
осінні дощі поливають її...
і падає злива із неба туди,
де зі́йде зело із роси і води.

І поки повіє хуртеча зими,
стихію її не зупинимо ми,
а як завітає ще й осінь сама,
надії на долю щасливу нема.

У цю течію не ступає ніхто,
хоч мріє роками прожити за сто,
і в’яне як зілля його ворожби
усе, що потоне у вирі судьби.

Щезають у піні прибою човни,
опала береза оплакує сни
і душу охоплює тиха жура,
що гіллю її усихати пора,
і тільки лозина у ранок ясний
шмагатиме вітер нової весни.

12.2021

Обквецяв носа підло горобець,
А на додачу плечі, лоба й шию.
Та є "Свобода"! Партія - капець!
Без неї б навіть днини не прожив я.

А з Порошенком не життя, а жах!
"Слуга народу" - зграя кровосисів.
Від "Батьківщини" їде, сестри, дах!
ОПЗЖ - огидне кодло бісів.

А Разумков - прихований бабай,
Кличко годиться тіко для Китаю.
Тож хоч не хоч - "Свободу" обирай,
Інакше загризу, якщо спіймаю.

13.12.2021р.

Звіром шугаєш по хаті,
Гасиш надії свічу.
Інколи краще мовчати,
Та не мовчиш... не мовчу!
Знаю, що біла ворона,
І не така, як хотів.
Але ж і ти безборонно
Не повисав на хресті.
Кров упирем пив із мене,
Я не пила з джерела.
Краще б у серце шалене
Влучила гостра стріла.
В шафі скелетів багато,
Гримнув у просторі грім.
Що нас тримає затято
На роздоріжжі отім.
Лютість — вуста розв'язала,
Б'є лихоманка, болить.
Не затуляла дзеркала
Навіть відтоді, коли
Смерть зазирала у очі,
Вищир у неї, мов ніж,
Погляд розлитої жовчі.
Вбий... Тільки навпіл не ріж!

У день Андрія Первозванного
Пустився дощ рясний.
Погода ця ніяк не радує,
Краще би сніг пухкий

Встелив всю землю білим килимом
І вдарив морозець,
А іній зірочками синіми
Сяяв на сонці весь.

Але природа не питає нас
Сипати дощ чи сніг.
Сприймаймо радо повсякчас
Всі "вибрики" її.

2021 р.

У лірика судьбина ох важка,
Аж хочеться повіситись на гілці.
Бо гуморист зірвався з повідка
Й зубиськами уп'явся у сідницю.

Поезії розкисли сторінки,
А особливо ті, що про кохання.
І ллються сльози із очей гіркі
Набігло три басейни, бодня й ванна!

Бодай він здох, цей клятий гуморист
Й не торсав у трусах митців резинку.
У голопузих муз однині піст,
Пегасик не ірже, а лиш кувіка.

Течуть струмки солоної води
На простирадло, подушки та ковдру.
А хочеться писнути про сади,
Любовну катавасію й природу.

13.12.2021р.

Уже не під впливом солодкого сну,
Чи проявом чинників інших, –
Життя нелегке, яке люди клянуть,
Сьогодні люблю іще більше.
Прискорює час нетривалу ходу
І далеч маліє щоднини,
А я, розтривожений мріями, жду
Спізнілого щастя краплину.
Хоч паморозь вкрила дорогу мою
І в душу ввійшла ностальгія, –
Змарнілий вже трохи, я гордо стою
І білому світу радію.
13.12.21

Хто гріх бере на душу, той має пам’ятать:
За гріх той перед Богом йому відповідать
І дітям, і онукам на плечі ляже гріх,
На смертні муки грішник теж посилає їх.
Чи ж думав князь великий владимирський тоді,
Що вчинком своїм сина полишить у біді.
Гуляв собі князь Юрій в Кучковому дворі
З дружиною своєю на вранішній зорі,
Уздрів жону Кучкову і серцем запалав,
Забув про Боже слово, у мужа відібрав.
Був до жінок охочий, до гарних молодих.
Тож вчинок свій, напевно, він не вважав за гріх.
Господаря ж учинок той дуже розгнівив,
Він під замок дружину невірну посадив.
Шукає князь красуню – немає і сліда,
На Кучку зле й сердито все більше погляда.
Не стримався – в запалі за барки ухопив
І у безумнім шалі мечем нараз убив.
До ранку до самого тривала ще гульня,
Бо п’яної ватаги кров зовсім не спиня,
Дружинники за князя осушують чарки,
Що жадібний господар погинув навіки.,
Жоной не поділився із їхнім князь-вітцем
Тож, звісно, справедливо покараний за це.
На голову тверезу князь, начебто, прозрів,
Убитого даремно відверто пожалів,
Відмолював запально, так само, як вбивав
І, як зарадить лиху, у Бога все питав.
Та як тепер зарадиш? Життя не повернуть.
Душа Кучкова, врешті, трима до раю путь.
Щоб якось згладить рідним їх горе, князь рішив
Узять до свого двору обох його синів
Сиріт Петра й Якима. Хай при дворі ростуть,
Можливо, зможуть батька із часом позабуть?!
Його доньку Улиту за сина свого взяв
Андрія. І Кучкам так за свояка він став.
Хотів, аби забули мерзенний його гріх
Між милості і ласки, і князевих утіх.
Забути можуть люди, а Бог не забува
І через роки в душах синів та біль жива.
Не батькові, так сину платити довелось
За те, що у Кучковім обійсті відбулось.
Пройшли роки відтоді. Князь Юрій вже й помер,
Андрій великим князем владимирським тепер.
Боголюбивий, кажуть, хоч норовом крутий
І править, і дружину веде, як треба, в бій.
Запа́льний, як і батько. Коли не по його
Тоді чекати можна від князя усього.
Він Київ стер на порох, церкви не пожалів,
Як на престольний город упав князівський гнів.
У запалі, бувало, навколо сіяв смерть
І страхом душі повнив довколишніх ущерть.
Впав гнів його, говорять, на одного з синів,
Якого колись батько іще малим пригрів.
Страх може, навіть, з зайця сміливого зробить.
Кучковичі зібрались, рішили князя вбить.
Життя порятувати,помститись за вітця.
Жила занадто довго в їх душах кривда ця.
Зібрали навкруг себе покривджених других
Аби гріхом убивства ізмити смертний гріх.
Казали, що для помсти настав потрібний час:
«Сьогодні він скарає того, а завтра-нас!
Отож подбати треба про князя оцього!»
Дійшла й до князя звістка про те, що жде його.
Та він махнув рукою, не вірячи тому,
Все думав: Бог поможе у час лихий йому.
Він стільки церкви зводив, на храми скільки дав,
Недужим він і вбогим завжди допомагав,
Завжди молився ревно. Тож заслужив, мабуть,
Від Бога допомоги на весь життєвий путь.
Забув про гріх батьківський, про київські церкви,
Забув про тих, що скривдив, позбавив голови.
Даремно сподівався, що й Бог про те забув.
І в п’ятницю спокійно у ложниці заснув.
А змовники, тим часом, ножі свої гострять,
Вином гірким свій трепет стараються заллять.
Не можуть страх здолати, хоч і багато їх.
Їм страшно було брати на душу смертний гріх.
Та від вина забулись і совість залили
І у ложницю князя із зброєю пішли.
Ламати двері стали. Збудився князь Андрій,
У гніві сподівався меч вихопити свій.
Та змовники зарані меча того взяли,
Отож без страху п’яні до ложниці зайшли.
Накинулись на князя у темряві вони,
За руки ухопили, приперли до стіни.
Та він був сильним, дужим, одного ухопив,
Під себе його кинув. Від змовницьких мечів
Той враз залився кров’ю. Гадали, що то князь.
Аж доки розібрались, накинулися враз,
Сікли його мечами і шаблями сікли
І списами кололи. Та вбити не могли.
Весь у крові і ранах, він бився, наче звір,
Зібрав докупи сили, усі,що мав допір.
Знав, що нема пощади: чи він, а чи його,
Тож захищав щосили від них життя свого.
Та він один, їх – двадцять при зброї, п’яні, злі.
Чи знайдеться людина одна хоч на Землі,
Що зможе залишитись живою в цій борні?
Упав, нарешті, мовив: «Пощо ви так мені?
Яке вам зло від мене, що кров мою ллєте?
Дивіться, Бог помститься, коли мене вб’єте!»
Закрились його очі і затремтів увесь.
А змовники зраділи: кінець йому, кінець!
Із ложниці помчали в великому страху
Аби вином залити свій гріх. Та на лиху
Годину, князь оклигав, став кликати людей,
Зібравши усі сили, подався до сіней.
Вони ж почули голос, злякалися ураз:
Невже живий лишився страшний у гніві князь?!
Знов кинулись в ложницю, а князя там нема.
Враз холодом у серце повіяла зима.
Якщо живий лишиться князь – горе їм усім,
Жорстоко він помститься. Не жить на світі їм.
У страху поспішили мерщій його знайти,
Тепер не душу – тіло аби скоріш спасти.
І запалили свічі, і по слідах пішли
Сліди його криваві помітні їм були.
А він сидів, тим часом, під східцями в сінях,
Молився, прохав Бога, долав і розпач, й страх.
Знав: Бог лиш порятує. На диво сподівавсь,
Відтягував хвилину ту смертну бідний князь.
Даремно сподівався. Спустилися, знайшли
І знов його мечами штрикати узяли.
А він у мить останню із Богом говорив,
Який нещасне тіло так і не захистив.
Побили, порубали, аж від душі злягло,
А це вже на світанні на самому було.
І кинулись в палати за златом-серебром,
Кишені набивати всім князевим добром.
А біле тіло княже в городи відтягли,
Хотіли псам віддати, настільки злі були.
Ще вчора князь могутній, а нині – хто він є?
Нікому не потрібний скінчив життя своє.
Слуга єдиний вірний прибіг, його шукав,
Знайшов. І довго плакав, до Бога закликав,
Просив корзно чи ковер у злодіїв отих,
Щоб загорнути тіло. Вмолив нарешті їх.
Князь жив завжди в достатку, а вмер – і що він мав?
Прикрити навіть тіло слуга у вбивць благав.
Два дні не міг в божницю він тіло занести,
Просив вітця святого: «Відкрий та нас пусти!»
Та не пускали. Двері тримали на замку
І лиш слуга над паном пускав сльозу гірку.
Що лишилось від слави, що за життя була?
Куди вона від князя по смерті відійшла?
І все за гріх батьківський та і за власний гріх,
Що зупинить гординю і злість свою не зміг.
Покинутий, забутий, роздягнутий лежав
Хто керував ще вчора могутньою з держав.
Чекав, доки крамола утихне, накінець,
І мученика люди вдягнуть йому вінець.
Раб Божий Боголюбський по імені Андрій,
Що з долею своєю програв останній бій.

Той ряд бабусь,
Що квіти продають на Байковім, –
Здається вічний.
Їх або смерть обходить стороною,
Або ж вони…
Bже встигли побувати на тім світі.
Порозумілися з Хароном
І вдосвіта вертаються до нас.
Боронь вас боже торгуватись з ними.
Так і почуєш:
«Соколику, ще ж і за переправу треба заплатить...»
Здається, як передать дещицю,
Можна б одержать звістку од рідні.
«Роблять живі помилку,
Смерть од життя відрізняючи надто сильно.
Кажуть, що ангели часто самі не знають,
Чи до живих, чи до мертвих приходять. Несе
Вічності дужий потік крізь обидва терени
Всі покоління і глушить їх там і отут» .
А що як оця думка спала Рільке
На Байковім цвинтарі?

Була б і я надією твоєю,
якби не залишилась назавжди
цикутою цілющої води,
якої не жаліє Панацея.

Я не була тією однією,
яка рятує душу від біди...
душею ти і досі молодий,
а я уже давно бабуся-фея.

Та буду ще у пам’яті жива
і неприступна як високі гори...
ти – лицар без догани і доко́ру,
я – незабудка, мрія, сон-трава...
на півночі тече твоя Нева,
а мій Дніпро біжить у Чорне море.

Ми наші ролі знаємо напам’ять...
пливли човни... ламалося весло
і миті, що і радують, і ранять
як це було... і наче й не було.

Ось ми зі сцени ідемо додому
по різні боки вулиці села...
іще тоді... і сорок літ по тому
це, наче, репетиція була.

Як і на сцені в ролі тої ночі,
що викресала на останні дні
опало-карі в позолоті очі,
які ще усміхаються мені.

У мене роль аматора завіси...
Як і тоді, мені ще видно відси,
якою ти чарівною була...
які солодкі крихти зі стола...
коли я заховався за куліси,
а ти мені принесла... що могла.

12/21

Знаєш, мамо, все, що вчора було — назвЕмо Дитинство.
Рожева курточка, в’язана шапочка, м’ятне печиво…
Ця світлина така смішна. І я пам’ятаю твоє кришталеве намисто,
що розірвалося ненавмисне, як недоказане речення.

Ти тоді, здається, налаяла. Спогад, наче в тумані: скринька, прикраси…
Пригадуєш? У тебе була ще сукня, грізна, наче гроза, аж темно-синя?
Ти купляла мені колготки, і завжди так, щоб із «совковим» запасом…))))
І запевняла, що рослини швидко ростуть, як діти, а діти, як справжні рослини…

Треба любові, мамо. Нам всім потрібно побільше святої на всіх любові.
НавзАєм обнятися тепло й пробачити, — і друзям, і лихим ворогам.
Кров моя, як і твоя, — в українській мові й натягнуто місяцем брови.
Якщо я тобі замало давала світла долоньок — дозволь, хоч тепер я дам!

Фарби на стінах, безлад в альбомах і твої найніжніші у світі руки.
Вільно у рідному домі мені, як вільно в садку яблуневім гінкому гіллю.
Твій голос складається із розмальованих Богом у кращі барви звуків,
і якщо я мало тобі казала, що люблю?... То іще:
—Я, мамо, тебе люблю!

Знаєш, мамо, все, що вчора було — назвЕмо Дитинство.
Рожева курточка, в’язана шапочка, м’ятне печиво…
Ця світлина така смішна і я пам’ятаю твоє кришталеве намисто,
що розірвалося ненавмисне, як недоказане речення.

О, рідна мамо! Біль моя й жура.
Заснула квітка, втрачена навіки.
Учора сам закрив тобі повіки
Під шепіт хвиль осмучених Дніпра.

О, люба нене! Я тепер один,
Нема кому охороняти сина.
Пішов з тобою в Лету час везіння,
Стрічаю день в передчутті біди.

Матусе мила! Серця оберіг!
Убитий часом ангел-охоронець!
Ти вірила, що виживеш. Натомість
Лягла мерцем холодним поміж вільх.

P S:

У хаті тиша, холод, напівтьма,
Лягаю в ліжко, наче в домовину...
А в снах матуся кріпко обніма
Й шепоче: - Я завжди з тобою, сину!

12.12.2021р.

Із Раїси Кудашевої (1878-1964)

Ялинка в лісі рідному
у затишку росла,
в зелені шати прибрана
завжди вона була.

Метелиця їй пісеньку
співала: «Спи, бай-бай!»
Вкривав сніжок теплісінько:
«Дивись, не замерзай!»

Лякливий косий заїнько
ховавсь під нею в сніг,
коли сердитий сірий вовк
кудись повз неї біг...

І ось вона, прикрашена,
сюди до нас прийшла
та пребагато радощів
малечі принесла!

(2021)

Чому я кохала іспанця? Бо серце його з горобини,
бо очі його — темні плеса, голос — пливуча рибина.
бо ночі його — камінь чорний — в мені простали, мов стебла,
бо руки його пошерхлі стремена тримали від пекла.
а потім голубили стан мій і хвилі спідниць колисали,
чоло його спечене сонцем.

Ти не питай мене, мамо, чом квітка гранату за вухом.
Чому я кохала іспанця? Він вогнем запалив мої рухи!
Як вітер вільний сміливо розвіював сукню червону,
як сонце серпневе котилось, коли я тікала з полону...
Вином пелюстковим троянди мене напував і не знала,
що випила ягоди вовчі.

Подруженьки — терен колючий… Заздрили нашому танцю.
Подруженьки, рідна мамо, солодку отруту варили іспанцю!
Зараз гітара сміється, срібна струна дзвенять тихіше,
бо коли врізала душу — ножі виростають між вишень
замість кривавої ружі.
Та у піщаних слідах від коня його
гнізда в’ються сорочі.

Я — тепер блискавка яра! Я — тепер річка бурхлива!
Я — тепер скеля незрушна! Я — тепер, мамо, злива…
Сиві три волосини вирвала з снів про іспанця...
Звари мені, мамо, туги! Неси на кораловій таці!

Чому я кохала іспанця? Бо серце його з горобини,
бо очі його — темні плеса, голос — пливуча рибина.
бо ночі його — камінь чорний в мені простали, мов стебла,
бо руки його пошерхлі стремена тримали від пекла.
а потім голубили стан мій і хвилі спідниць колисали,
чоло його спечене сонцем.

Зачаруй, “Софіївко”, мене,
Як Софія, вродою і станом.
Та людська краса колись мине,
А твоя — цвісти не перестане.

Захвату судома на устах,
Весь любов’ю сповнений по вінця,
Поглядом своїм, неначе птах,
Обніму тебе, о яснолиця!

ПРИСПІВ:
Влітку, і узимку, восени
Ти, “Софіївко” - поета мрія.
Наче дух нев’янучий весни,
Бог Ерот красу твою леліє.


Он сміється красень-водограй,
Лебеді хлюпочуться в озерах.
Водоспади, гроти — справжній рай,
І Орфей співає з Бельведера.

П’ю натхнення з Гіппокрени вод,
І лечу над парком повносилий.
Йдуть плакучі верби в хоровод,
Весь кохання острів оповили.


ПРИСПІВ:
Влітку, і узимку, восени
Ти, “Софіївко” - поета мрія.
Наче дух нев’янучий весни,
Бог Ерот красу твою леліє.



Тут — суцвіття світове культур,
Греції і Польщі, і Китаю...
Між погрудь і різьблених скульптур
І козацький дух орлом літає.

Граф Потоцький, Метцель, Оліва
І Заремба, садівник чудовий,
Сотні трударів оці дива
Сотворили й творять нині нові.

ПРИСПІВ:
Влітку, і узимку, восени
Ти, “Софіївко” - поета мрія.
Наче дух нев’янучий весни,
Бог Ерот красу твою леліє.


12 грудня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Невдовзі ранок… До світання
очей склепити не вдалось…
Погасла зіронька остання,
й запі́ють півні вже ось-ось.

Палають у каміні дрова,
мигтить у сутінках стіна.
А за вікном – передранкова,
лунка досвітня тишина.

Загускла ніч спадає млою,
стікає в роси крижані.
І ледве жевріє золою
окраєць неба вдалині.

Тремтить дороги темна стрічка,
діброва щулиться руда.
І обмілілого потічка
рябить притьмарена вода.

Стоять тополі частоколом
в оздобі сірих млистих шат…
А тихий ранок за околом
несміло топчеться між хат

11.12.21

***
Людина сотворила Бога-Сина...
і капище придумала людина...
зате цілує ідола і мощі
за те, що ходить до чужої прощі.

***
Дереворити прикрашають хату,
оберігають дух її – пенати,
ікони зображають тільки те,
чим світова релігія багата.

***
Збуваються і фантастичні мрії,
і на удачу тліючі надії...
але якщо дається й не беремо,
то це слугує інде лиходію.

***
Не забувай, що за душею сохне
ота...з косою... хапне і не охне.
Та поки є надія на Аллаха,
емір живе й осел його не дохне.

***
Усе, що помічаю на окрузі,
нагадує її... одну... у лузі...
шукаю на землі її сліди.
І що? У неї – віртуальні друзі.

***
Усе найкраще кануло у Лету...
виною цьому – оди і сонети,
а ось на те, чим серцю завинив,
не реагують іноді й поети.

Нарація
Я не римую крові і любові,
нові слова мені уже не нові,
любити і жаліти не умію,
рубаю рубаями по живому.

12.2021

Достеменні випадки инколи стають притчами.
Ти вважав би усе це, певно, зайвим.
Ймовірно, зараз
ти відчуваєш байдужість.

Втім, він
не відчуває байдужости,
бо від нього залишилась лишень жменька попелу,
котрий змішався з усесвітом, з пилюгою шляху,
котрий змішався з вітром,
з високим небом,
у якім він не знаходив Бога.
Бо не звертався поглядом до неба.
Земля – вона була йому ближчою.
І він студіював
у Сарагосі право Людини
і кровообіг Людини – в Парижі.
Еге ж бо. Він ніколи не споглядав
Бога
ні в собі,
ні в небі,
ні на іконі,
бо не відривав погляду
від людини і дороги.
Тому, що все життя уникав
погоні.
Син віку – він сторонився свого
часу,
загортаючись в плащ
від наглядачів,
голоду і снігу.
Він, хто вивчав потреби
і можливости людини,
Людина, котра вивчала Людину
задля Людини.
Він так і не звів свого погляду
до неба,
бо 1553 року,
в Женеві,
він згорів між полюсами століття:
між ненавистю людини
і невіглаством людини.

-----------

Вона перед тобою, наче млосна пава,
в поезії нічній повільно птахом плавала,
з- під вій дивились засмучені заплави,
поділ червоної спідниці гравсь за право,
щоб лише її у постіль ніс ти чорну каву!
Вона стелилась, наче молода трава…

Зелений ліс на сцені, супровід музичний,
а ще твоє сум'яття на розгубленім обличчі.
Ще потай сам в собі тонув у протиріччях.
Її мета — метелик щастя та жіночі вірші…
От спільно й розгадали б древній код да Вінче,
та гріли поряд густі, мов мед слова…

До тебе радісно злітались врадувані діви.
Ти усміхався лагідно та роздавав їм диво:
квітки автографів із ягід гіркуватої калини.
Палив на сходах... А вогні, мов жовті сливи
сміливо падали коням твоїм у яблуневі гриви…
Чому ж зуроченим царевичем стояв?

А юний ранок виліз понад зимній Київ,
оце усе твоє самітництво й крафтОве пиво...
І погляд промінцем причетність її міряв,
і вслід тремтюча проливалась звуків злива...
Ну, — наздогнав, ну,— очі нарікав — морські оливи…
На білій лілії твоя важка заснула голова…

Чи зима чи іще осінь -
Щось ніяк не розбнреш,
Зранку морозець.І дощик
Моросить дрібний удень.

Пролітають, пролітають
Вже й сніжиночки вгорі,
А внизу листки кружляють
І летять аж до землі.

Хоче матінка-природа
Показать характер свій.
Та якою би погода
Не була - життю радій.

2021 р.

Безвір'я - це отрута для рабів,
Симфонія без нот і партитури.
Ось, вибирай: є рабини, попи,
Пресвітери, ксьондзи, імами, гуру.

Апостоли, архангели-діди,
Святе письмо, Коран, Бгаґавад-Гіта.
Я ж - атеїст-гріховник, не святий,
Є хвіст і роги, рило та копита.

Не віриш? Сумніваєшся? Дарма.
Анафемою носа прищемили,
Бо не віддав монастирю гаман,
Не витягнув свої для пастви жили...


P.S:
Увірував у те, що труп воскрес,
З усіх шпаринок визирають боги...
Тепер я раб вдоволених небес,
Якщо точніше - церкви й синагоги.

11.12.2021р.

Моя ти крихітко вродлива,
Моя красуне осяйна...
Твого кохання справжнє диво
Хмелить мене сильніш вина,
Моя ти крихітко вродлива.

Життя мойого ти оздоба,
Найбільша радість у журбі,
Мов золота найвища проба,
Що вабить погляд на тобі,
Життя мойого ти оздоба.

Кохання справжнього нірвана
І млосних пестощів розмай,
Душа, красою осіянна,
Зігріта ласкою зима -
Кохання справжнього нірвана.

В тобі тремчу, в тобі — згораю,
Богине ніжності й тепла.
Горить вогонь земного раю,
І нас він спалює дотла,
В тобі тремчу, в тобі — згораю!..

11 грудня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Тобі напевно не сюди. Тут світ здригається ночами,
Бо ми виходимо з води напівзабутої Почайни.
Від нас рятують молитви і таїнства нової віри,
І тільки Волос ікла шкірить, неначе хто не догодив.
А ми танцюємо одні – у сорочках на голе тіло,
Яке б давно в труні зітліло, та ми не в ній, але на дні,
Накриті хвилями ріки, із неї зрідка можна вийти –
На цвинтарі зібрати квіти, зварити з них напій гіркий.
Ми і самі його п’ємо та пригощаємо охочих –
До нас, веселих потороч, їх вабить дим палких думок.
Тобі напевно…
Підійди! Ти сам від себе наче вчадів,
У цій воді як у свічаді своє життя побачиш ти.

Мжиці полуденна сивина
замутила органзове небо.
Дощ грудневий, що за дивина? —
Срібним бісером в холодних стеблах.

Крапотить, у кастаньєти б'є,
падає цитринами додолу.
У хламиду спритним кутюр'є
загортає молоду тополю.

Завиває в згорблених кущах
сівером у тембровім регістрі.
Ніби тріпотить чиясь душа,
змерзлою трояндою на вітрі.

Ляскає лозинами навкіс
по щоках землі безперестанку.
Добре, що терпких не видно сліз —
розчинились в мареві серпанку.

Обрій полиново згірк. Опріч
насуває хмара небокраєм.
Пролісків у новорічну ніч
Попелюшка, певно, назбирає.

10.12.2021р.

Попотанцюємо циганської халяндри!
Всю пенсію - за газ і за тепло!
А в пустобріха все у шоколаді,
Він - гетьман! Войовничий "янелох".

Я сам його обрав на цю посаду,
Трон - під сідницю, в руки - булаву.
А Беня каже: - Хлопець то шо нада!
Чудовий вибір! В око! Не в брову!

У результаті - вітер у кишенях,
Борги до неба, будні по святах.
У влади ж рот і ложка здоровенна,
Житуха - безтурботна! Ляпота!

Жона втекла. Дітей під пахву й ходу,
У неї нині муж - міністр! Ух!
Дивлюся серіал "Слуга народу",
Звисає звично локшина із вух.

8.12.2021р.

Наїзнику Пегаса
немає часу
у цьому світі
сидіти і чекати,
аби піймати
себе... у сіті...
................................
Якщо не твого поля
ягідка твоя,
хай буде нічия
і ти гуляй на волі...
.................................
ще є багато
чого уміти
і не одна кобіта
зайде у хату
тебе вітати...
але немає долі,
якщо і досі
твоя орбіта
торкається юдолі...
.................................
Та може, боса
паде на роси
небесна Аеліта
в зеніті літа
або на осінь,
коли зима на часі,
полинуть сміло
душа і тіло
до діда на Парнасі.

У цьому світі жити –
треба вміти
себе втішати,
аж поки не покличуть
до кобіти
небесні шати.
А де шатро зелене
нас чекає,
ніхто не знає...
мелодія про мене
вже лунає
у пущі раю.
Лишатися на волі
не умію
у цій юдолі,
де ягода цикути
ще дозріє
у тому полі,
де іноді ще чути
тихі мрії
Анакреона
і поведе за руку –
не кебета,
то Антігона
і нібито поета
по сюжету
амур вітає,
ще наче не прикутий,
як на муки,
у неф колони,
і де його, без лука,
поміняю
на купідона.

12/21

Із Миколи Некрасова

Прусський барон, почепивши на шию
біле широке жабо в крохмалях,
в цілях докладно збагнути Росію
їздить по їйних ведмежих кутах.

«Як тут із хлібом?» – «Порожні стодоли!»
«Що зі скотом?» – «Від зарази подох!».
Й ледве завівсь про книжки та про школи –
збігли всі геть: «Хай нас милує Бог!

Книг нам не треба, неси до жандарма!
Тут уторік торгував бозна-хто,
ми накупили їх, ніби півдарма,
й мали халепи – цілкових на сто!»

Думає німець, термосячи чохли:
«Що за пригода?! На школі – замок;
ниви посохли, корови подохли;
як ці селяни заплатять оброк?»

«Що добачати й писати в книжчину?»
Й так йому сумно – не милий і світ...
Дай їм, німчуро, побільше хлібину –
і добачай, що́ таке апетит.

(2021)

Під небом Скіфії, де зорі яскравіші,
Блакитніш небо, зеленіш трава,
Душею він немов відпочивав
І почувався якось спокійніше.
В країнах дальніх, в розкошах чужих
Він не знайшов ні правди, ні спокою.
А гроші, що текли до рук рікою?
Він не знайшов тепла і щастя в них.
Хоч там його за мудрість поважали
І обіцяли гори золоті.
Та це, хіба, найкраще у житті?
Повага, гроші – цього всього мало.
Хіба за гроші купиш простір цей?
А це повітря, травами налите?
А сонце, що якраз, як треба, світить
І вітер прохолодний у лице?
Чужа країна, то чужа країна
І там усе не те і все не так.
І лиш помандрувавши по світах,
Він зрозумів, що саме він покинув.