Онук прибув в село до дідуся.
Чого у місті в спеку ту сидіти?
В селі ж завжди знайдеться, що робити,
З’їжджається тут дітвора уся
До дідусів і до бабусь своїх.
Отож воно улітку оживає.
Малеча по усюдах всіх гасає
І спробуй ще у дім загнати їх.
Отож Миколка, звався так онук,
Прибув уперше у село до діда.
Що то- сільське життя іще не відав,
Приїхав спочивати від наук.
Дідусь Миколку радісно зустрів,
Бо в хаті сумно одному сидіти.
А тут онук! Як тому не радіти?
Батьків на ранок за село провів
Та і зостались «на хазяйстві» вдвох.
Хоч господарства – кури, кіт, собака.
Та на городі ще робота всяка.
Але найперше – вже поспів горох
І його можна рвати і лузати.
Їж скільки влізе – хто заборони́ть.
Хоч там не будеш цілий день сидіть.
- Ходім, онучку, трохи погуляти
Над річку. Може схочеться пірнуть.
Вода якраз прогрілася доволі,
Вже дітлахи там плещуться півголі.
Ходім-ходім та плавки не забудь.
Пройшли до річки. Плюскотить вода,
Шепоче щось у очеретах вітер.
Яскраве сонце з піднебесся світить,
Милується, у річку загляда.
Пташки у осокорах гомонять.
Від річки віє легка прохолода
Аж хочеться ускочити у воду.
- Як річка зветься? – став онук питать.
- О, річка Вовча зветься з давнини.
- А чому Вовча? Тут вовків багато? –
Миколка став навколо озирати.
- Та ні, давно вже зникли тут вони.
Отож не бійся. Хоч раніш було,
Казали люди, тут вовків багато.
Могли і на худобу нападати,
Узимку зазирали і в село,
Аби в сільськім подвір’ї поживиться.
Бо ж в лісі взимку їжі не знайти.
- То назва річки від вовків отих?
- Не від усіх. Від однії вовчиці.
- Вовчиці? От цікаво! Розкажи!
- То давай сядем там он на травичку,
Опустим босі ноги у водичку…
Ріка собі у далеч десь біжить
І жебонить, колише вербам віти,
Мов хоче теж розповісти про те.
А, може, про безмежний рідний степ.
Та мову річки важко зрозуміти.
- Було то все у той далекий час,
Як у степах цих люду було мало.
Татари – ті над морем проживали,
Ордою набігали раз по раз.
Тож люд все більш на півночі селивсь,
Тулились села одне до одного,
Щоб дати зайдам відсіч в разі чого.
Коза́ки вже пізніше узялись.
Хоч у той час також козакували.
Збиралися собі в малі гурти,
Щоб полювання у степах вести,
Рибалити. Між них й такі бували,
Що грабували людність на шляхах.
Такий був час. Такі бували люди.
Це вже яка душа у кого в грудях –
У кого добра, а чия – лиха.
Так от, жив хлопець у однім селі
Під Києвом. Робив собі на пана.
Жилося людям, наче й непогано,
Трималися батьківської землі.
Урядник панський їх не діставав,
Старий вже був і мудрості набрався.
Даремно до людини не чіплявся,
Тож люд його за те і поважав.
Та час прийшов і той старий помер.
Прибув від пана молодий, гарячий,
Який себе заледь не паном бачив.
Не стало у селі життя тепер.
На панщину ганяв, коли захоче.
Бурчали люди та все по кутках,
Відкрито не давав казати страх,
Боялись йому глянути у очі.
Микола – саме так той хлопець звавсь,
Робив роботу мовчки, не жалівся.
Жив сам-один, ще поки не женився
І надто усім тим не переймавсь.
Аж поки якось тин собі латав.
Аж тут урядник: - Ти чого не в полі?
- Я норму відробив свою. Доволі.
- Хіба про норму я тебе питав? –
Урядник враз почервонів, мов рак,-
Кидай усе й мерщій робити в поле!
Цього уже не витримав Микола:
- Я відробив своє. Вже не піду!
- Ах ти лайдак! - вхопивсь за канчука,-
Та я тебе, псяюка отака,
За то зі світу білого зведу!
Та й усмуружив хлопця по спині,
Що аж сорочка репнула на ньому.
Микола того б не простив нікому.
Хоч той сидів високо на коні,
Схопив його під пахви в дві руки
Й об землю гехнув, аж пішло луною.
Упав на землю, наче купа гною.
«Що наробив? Та ж ти пропав-таки!-
Майнула думка,- Що його робить?
Тікати треба, поки не оклигав.
Бо переверне все догори дригом,
Ще й на гілляці прийдеться висіть!»
Тож, поки той в безпам’ятті лежав,
Микола хутко склав у торбу речі,
Накинув перше, що вхопив на плечі,
Сів на коня урядника й помчав.
Спочатку не подумав і куди,
Кінь сам на південь повернув у Поле.
У тих краях ще не бував Микола.
Та де ще рятуватись від біди?
Чував, що люди в тих краях живуть,
Хоч від орди часом, бува, страждають,
Але при тому вільну-волю мають.
Там його панські слуги не знайдуть.
З думками тими їхав день по дні,
Ночами в балках вогнище розводив.
Рибалив, а то їв, що вже знаходив.
Бувало, грушки-дички лиш одні.
Спочатку все навколо озиравсь
Аби для когось здобиччю не стати,
Але яко́сь поволі став звикати.
Тому, мабуть, татарам і попавсь.
Ледь тільки з балки вибрався зрання,
Як з-за кущів татари налетіли,
Арканом руки в одну мить скрутили
І полетів небога із коня.
Татари щось галайкали кругом.
«Якши! Якши!»- вдоволено кричали,
А далі із землі його підня́ли
Та і погнали у байрак бігом.
В байраку ще таких же підняли,
Десь у степу нещасних їх напали.
Усіх одною купою зв’язали
Та і на південь степом повели.
Той шлях Микола добре пам’ятав.
Нещасні ноги до крові збивали,
За день у роті й рісочки не мали,
Води в татар ніхто і не питав,
Бо враз заробиш батога тоді,
А то ще й списом можуть поштрикати.
Микола був надумавсь утікати,
Та як втечеш і головне – куди.
Пригнали їх у стійбище своє,
Яке аулом ті татари звали.
Тут врешті полонених розв’язали
Та розібрали миттю де чиє.
Микола до татарина попав,
Якого полонені всі боялись,
Бо інші всі за батоги хапались,
А саме він списом усіх штрикав.
Жилось в аулі всім нелегко їм,
Хоч тут поїли їх і годували.
Здається, що на продаж готували,
Бо на слуху постійно було «Крим».
Звідсіль нелегко було утекти,
А з Криму того й думати даремно.
Тікати треба! Уночі, як темно,
Бо саме місяць в небі не світив,
Микола собі руки розв’язав,
Із ями виліз, де вони сиділи.
Питав і інших, але не схотіли,
Прокравсь тихенько та і в степ погнав.
Ох і дарма! Уже на другий день
Татари його виловили в полі.
В дорозі познущалися доволі –
Від батогів не дінешся ніде.
А вже в аулі на очах у всіх
Пошматували спину аж до крові.
І вкинули його до ями знову.
Він, навіть, сісти кілька днів не міг.
Та хлопець він здоровий, молодий,
Оклигав, став поволі оживати.
Та думки не полишив – утікати,
Хоч умовляли всі його: «Сиди!»
Коли відчув достатньо в собі сил,
Втік серед ночі, у степу таївся,
З татарами у піжмурки водився,
Які кружляли в пошуках навкіл.
На третій день таки його знайшли.
Із криками страшними налетіли
І тут же до безпам’яті побили.
Такого й до аулу привезли,
Що виживе – не впевнені були,
Покинули на сонці – хай конає.
Щоб знали – втікачам отак буває.
Ворони вже кружляти почали,
Гадаючи, що то пожива їм.
Та він очуняв вже під самий вечір.
Татари десь кричали недалечко.
Поворушився, збіглися над ним,
Погелготіли. Щось один сказав.
Якби ж то мову ту Миколі знати,
До чого себе треба готувати.
Тут хтось прийшов, води йому подав.
Микола випив. Розійшовсь туман.
Прошепотів: - Про що вони гелгочуть?
І чує рідне: - Та віддати хочуть
У чабани тебе. – То не обман?
Така покара… - Не радій дарма.
Як утекти надієшся – забудься.
Вони такого в чабани не пустять,
Скалічать перше. Там надій нема.
- Надія є завжди, - прошепотів,-
І знов закрив сльозаві свої очі.
Прокинувся уже посеред ночі,
Піднятися на ноги захотів.
Та де там. Так до ранку й пролежа́в,
Дивився з сумом на зірки у небі
Та все молився Господу про себе.
А вранці знову круг татар зібрав.
Схопили та притисли до землі.
Поки одні нещасного тримали,
Другі ножами п’яти шматували,
Як їм господар бранця повелів.
У рани стали волос напихать.
А потім все старанно зав’язали,
Зарубцюватись ранам отим дали
Так, щоб без болю він не міг ступать.
Як рани врешті добре затяглись,
Відвезли в степ, пасти́ овець веліли.
І з криками в аул свій полетіли,
А він один із болем залишивсь.
Ходив, ступав, кривився весь від болю.
Такий далеко, дійсно не втечеш,
Коли воно штрикає і пече.
І, наче й воля, а таки неволя.
Із часом звик. З отарою ходив,
Побігти – дзуськи, тільки що ходити.
Овець тих пестив, наче малі діти.
За зграями за вовчими слідив.
А якось він сидів у курені,
Аж чує тупіт. Хтось, напевно їде?
Чи то господар врешті-решт провідав?
А то якийсь татарин на коні
До самої отари підлетів,
Вхопив вівцю, звалив перед собою.
Микола, наче привчений до бою,
Метнув гирлигу. У коня хотів,
Та злодію дісталось по спині
І він, як лантух, із коня звалився.
Микола дочалапав, придивився
Чи диха той, чи, може, уже й ні.
Сумирний кінь, як вкопаний стояв,
А злодій без свідомості валявся.
Миколі шлях до втечі відкривався,
Якого він давно уже чекав.
Зібравши миттю все добро своє,
Зліз на коня й погнав по степу чвалом
Туди, де воля справжняя чекала,
Якщо вона, звичайно, десь ще є.
Тримав на північ напрям кілька днів,
Назад все на погоню озирався.
Здавалося, за ним ніхто не гнався.
Чи, може, то він сам того хотів.
Безмежний степ навкруг його лежав,
Трава суха під вітром шурхотіла.
І він, і кінь напитися хотіли,
Але річок він поки не стрічав.
Та що річок, хоча б який струмок.
Аби вода. Та де його узяти.
І їжі було в нього не багато.
Тож голова аж пухла від думок:
А далі як? А як наздоженуть?
А як води не стріне на дорозі?
Коня нагодувати він ще в змозі,
А без води десь упаде, мабуть.
Кінь ледве плівся, парубок дрімав,
Щоб на думки лихі не спокушатись.
Уже і сил не було поспішати…
Аж раптом, понад яром проїжджав,
Кінь миттю схарапудився й рвонув.
Микола сонний не чекав такого
І сторчака у яр скотився з нього,
Поміж кущі колючі шугонув.
Устиг лише помітити, як вслід
Коневі сірі тіні шугонули.
«Вовки», - миттєво в голові майнуло
І потемнів в очах одразу світ.
Очуняв вже надвечір. Почекав,
Як в голові не стало колотити.
Задумався: а далі що робити?
Він без коня в степу, вважай, пропав.
Але себе одразу ж осадив,
Зібрався з духом…та й почовгав далі
На північ, де зоря йому моргала,
Хоч кожен крок зі стогоном робив.
Ішов всю ніч, спинявся, спочивав
І далі йшов, де тільки брались сили.
Світило сонце, зорі мерехтіли,
А він собі зламатись не давав.
Найбільше спрага мучила його.
Просив у Бога всю дорогу пити,
Хоча б маленьким дощиком полити,
Та Бог, неначе і не чув того.
Коли вже зовсім не лишилось сил,
Ще повз поволі, до землі тулився.
Вже не просив нічого і не злився,
Не чув нічого, що було навкіл.
Аж доки й не накрила чорнота…
Прийшло видіння – він стоїть щасливий,
Бо біля нього дівчина вродлива,
Вона до нього прихилилась та
Цілує ніжно…Ледь прийшов до тями,
І справді – хтось облизує лице.
Розплющив очі – «Господи, не це!»
Вовк сірий в очі зазирає прямо.
Він не злякався лиш прошепотів
Тихенько: «Пити». І заплющив очі.
Чого від нього ця тварина хоче?
А вовк його за комір ухопив
І став тягти кудись. Хоч важко бу́ло,
Микола зовсім і не опиравсь
І, навіть, помагати намагавсь.
Душа якесь вспокоєння відчула.
Втомився вовк, спинився відпочить
І так печально дивиться у очі,
Неначе щось сказати йому хоче.
Чого ж ти хочеш, як би зрозуміть?
Як придивився – то ж не вовк, а то
Вовчиця, молоко із неї капа.
Хтось хижий вовченят, мабуть, натрапив,
А захистити не зумів ніхто.
Отож вона і мається. Однак,
Що ж вона хоче? А вовчиця стала,
Пробігла трохи, землю рить поча́ла.
Чи нору хоче вирити отак?
Вовчиця риє і земля летить
З-під її лап на всі чотири боки.
Микола ледь живий за кілька кроків
В безхмарне небо дивиться, лежить.
Дощу прохає в пана Бога знов,
Хоча б краплину губи промочити.
І раптом…десь взялося дзюркотіти.
Невже струмок? Безсилля поборов,
Перевернувся, глянув у той бік,
Де дзюркотіло. Мокра геть вовчиця
Якось зуміла до води дориться
І із нори струмок маленький тік.
Підповз Микола, губи умочив.
Таки вода! Не сниться, їй же Богу!
Вовчиця воду добула для нього
І він вже пив її холодну, пив.
Де та вовчиця ділася тоді,
Він і не бачив. Чи й була – хто знає.
З свідомістю чого лиш не буває.
Та він не думав, так воді зрадів.
Ледь відірвавсь – вовчиці вже немає.
А може то привиділось йому.
Та був струмок, вода в струмку тому,
Ніхто на світі кращої не знає.
Оклигав трохи та і знов пішов
Вслід за струмком, який котив , мов грався,
Десь із струмочком із другим з’єднався,
Собі дорогу у степу знайшов.
Петляв струмок той по степу весь час,
Немов шукав найлегшої дороги.
Микола йшов, тримався біля нього,
Щоб не шукати воду кожен раз.
Незчувся, як струмок рікою став,
Збираючи потоки по дорозі.
Свій сон чи яв забутися не в змозі,
Він оту річку Вовчою назвав.
Ішов він довго, осінь вже прийшла.
Вже час було пристанища шукати,
Бо ж зиму десь потрібно зимувати,
А досі ні хатини, ні села.
Та і куди йому тепер іти?
Чи до панів, чи до татар вертати?
Надумався землянку збудувати,
Десь біля річки балочку знайти.
Щоб і гайок поблизу був якийсь,
І щоб житло у очі не кидалось.
Рибачилось щоб там і полювалось.
Отож знайшов таке та й зупинивсь.
Хоч і каліка – руки ж золоті.
Зробив собі, що в господарстві треба,
Дичини вдосталь настріляв для себе.
Тут же навкруг несходжені путі
І дичина не лякана зовсім.
Лови її хоч голими руками.
І з річковою рибою так само.
Тож до зими запасся він усім.
А по зимі хатинку став тулить,
Хоч косо-криво (знаряддя ж немає),
Але ж який другий він вихід має,
Якщо по-людськи більш-менш хоче жить.
Отак і жив, - сказав дідусь й замовк.
- Що ж було далі? – смикає Миколка.
- А далі… Прибуло до його полку…
Чоловіків з десяток і жінок –
Утікачів до нього забрели,
Спросилися та й стали поряд жити,
Рибалити із ним та звіра бити,
У балці тій хатки собі звели.
Хоч і маленьке та усе ж село
Над Вовчою з’явилось під Самару.
Хай поряд воловодились татари
Та лихо стороною обійшло.
- А звідки ти, дідусю, все то взнав?
З тих пір минуло вже років чимало.
Мабуть, села того давно не стало,
Бур’ян по тих хатках повиростав.
А то спитати я хотів би ще:
Хто він тобі, що все про нього знаєш?
Від тих подій і сліду вже немає,
Хіба що річка, ось вона – тече.
І лагідно всміхнувсь до нього дід:
- Те, що почув й тобі слід пам’ятати,
Аби своїм онукам розказати,
Миколко - з нього починавсь наш рід.

Це найостанніше цього року листя акації
поважно плистиме горілиць над глевкою землею
знесилене
над побиті колін моїх тонкі прямокутники
над осяяні очима хрести церкви Катерини
над вечір сонний закутаний у теплий шарф
над понурі шиферини - сірі кепки будинків
над вулицею де я спіткнувся був
об камінь науки
і пустив за вітром свої конспекти - паперових пташок
істинно вам кажу
над цим усим
плистиме той листок пожухлий
дірявий
як байдарка вкрадена вітром що не має гребця
як просмалений недопалком сведер
потріпаний
як державні стяги, забуті на стовпах після Дня Незалежності
так повільно і мовчазно над вулицею Правди вмирає осінь
Над вулицею Правди, де гучно брешуть собаки
Над вулицею Правди де хропе хмільне сонце щоночі
Над вулицею Правди де молитви найперше потрапляють в печінки
щирих вуличних філософів
Над вулицею Правди
де у неозорому, щільному дощовику туману
тужливі краплини глоду у звивистих сухоруких осінніх гілляках нависають
над срібними головами рибалок, що несуть вудки мов списоносці
переможно до Яхт-Клубу
Вулиця Правди коротка, влучна, нещадна, мов арбалетний болт
впивається в груди синього на зупинці трамваю
де
двійко божих контролерів Павло та Іванка
витягують на світ і дарують
кількоро абонементів на коштовні двотижневі курси Спасіння душі
теплотрасним подвижницям Валентині, Надії, Любові та Вірі.
Над вулицю Правди
Над рапсодію
листа
Франца
акацієвого

2021

Іде сатирик полем блекоти...
Цвіте - красиво, а от рвати - страшно.
А, може, милий візаві - це ти?
Не поспішай, розваж, поглянь уважно.

Немає ані жита, ні квіток,
Усе - липуча і солодка вата.
А друзі кажуть: - Геній! "Молоток!".
Пиши так далі! Не зважай на ката!

Хто ж має тяму й ідеальний слух -
Подякує. і зніме ще й кашкета.
Поетові сатирик - вірний друг.
Але чи хоче бути друг поетом?

06.01.2022р.

Дякувати Богові –
досі в силі договір,
проміж нами рівний паритет.
Хоч не за́вжди радує
"на́впіл, а не на́двоє",
але в нас дует, а не квартет.

Те, що вдвох не склалося –
вчотирьох розпалося –
увісьмох заціпило думки
з бійкою в шістнадцяти!..
А крізь ступінь -надцятий –
гине все без Бога навпаки.

Дякувати Богові,
а не злу чи йогові,
є між нами сталі почуття.
Так життя й поріднює:
"мінус", "плюс", "дорівнює"…
З двох народиться одне дитя…

1 січня 2008 р., Київ

Хай правда до усіх до вас долине,
Коли бридкого блазня відбатожиш,
Ураз міняє він свою личину --
Прикинеться тепер святим та божим.

З Сушком не хочуть починать дебати,
Мовчать, хто більш, хто менш талановитий.
Навіщо з ним в полеміку вступати?
Загроза є у гірше щось вступити!

6.01. 2022 р.

1
ліс – улесливий алхімік…
ласий лис… аскет і схимник…
ліс – базиліка органна…
ліс – містерія циганна
бубнів котиться луною…
огортає синизною
голі плечі гір самотніх
чи то поспіх чи то посміх
у його міцних обіймах…
лиш вершин льодѝсті більма
стережуть цнотливий камінь
перемерзлими віками…
стражник виходу і входу
на межі землі і льоду
на межі землі і неба…
Нут оповиває Геба…

2
листям ліс лоскоче…
ластиться… лепече
щось таке малече
щось таке старече…
лупотить… лякає…
бавиться із вітром
вслід йому вклякає
стогнуть жили-віти…
для Зевѐса тіні
платить чистим листям
золотом осіннім
юною Каллісто…

3
ластився ліс… лився лавиною…
терся об Віз волохатою спиною…
леза ялинні загострював хмарами…
во̀ди небесні притягував чарами…
зорі вилизував… взором прослизував…
лапами кронними час заколисував…
кланявся сонцю… промі̀нився місяцю…
лоно землі заколисував піснею…
бурі корився схиляючи голову…
серце моє зачаровував мовою
пращурів давніх що стали деревами –
міцно в’язав мене узами кревними
і укривав мою душу беззахисну…
розум дурманили вольності запахи…

4
о земля обітова̀на – ліс
повний чистих світанко̀вих сліз…
весняні смарагди-арабески
і осінні полинялі фрески…
крізь магічне зоряне халдейство
продираюсь я в твоє юдейство –
в твій Едем… до дерева Життя…
та мені немає вороття…
і гримить луною у сузір’я
«я не сторож братові своєму…»
…в Господа там міріади зір є
та одну лиш бачу – з Вифлеєму…

5
о темний ліс… тотемний ліс…
межа… життя скрижалі…
зелені пасма вербних кіс
і горобин коралі…
лавини відшумілих злив…
прадавній епос битви…
Перун тебе не спопелив
у розпалі ловитви
мрійлѝвих мавок золотих
русалок сутінко̀вих…
мій голос у тобі затих
і тільки голос крові
у серці залунав моїм
і перетік за вінця –
поляк і грек і караїм
в мені звучать єством одним
русина-українця…
бо тільки мова – все що є
у мене і у лісу
під скронями лиш слово б’є-
ться… попелу не місить
душа що свічкою горить
небесної молитви…
моє життя – для лісу мить –
життя летить – а ліс шумить
не відає гонитви…

6
як давній лист читаю зжовклий лист
що дістаю з таємної полиці –
і падають на мене блискавиці
якими я виблискував колись…
у тиші замовляю дивні тра̀ви…
я вічно в лісі… ліс в мені увесь…
і тільки то̀му хто не прагне слави
Господь як ліс нашіптує свій текст…

7
… … …

Повчав сатирик ліриків поетів
як треба їм заточувать перо,
яких торкатись тем, плести сюжети —
порад бридких набралося цебро.

Не милував нікого, вперто, грізно
задка гриз тому, хто лиш про любов
і про красу природи пише слізно.
Аби дурниці щемні не молов,

міг в гріб загнати, кров пустити з носа,
пародію створити з блекоти,
в святій душі гасити папіросу.
А хто ж є ти, сатирику, хто ти?

Оригінал (автор Я.Чорногуз)

Занур себе, огиднику, в лайно.
Це — середовище щонаймиліше
Для тебе. Знов затягує воно,
Щоб нагадати, звідкіля сам вийшов.

Помиями наповнене відро
На себе вилий, це тобі корисно.
Щоб світ побачив гнидяве нутро,
І ще сильніш по галамазі свиснув.

Страшенно я зв’язків твоїх “злякавсь”,
І весь тремчу, наляканий спросонок.
Із нинішньою владою вась-вась?! --
Підтвердив цим, що ти — жахний подонок.

О так, ти з ними справді заодно -
Наклепник і літературний блазень.
І ладен відрами ковтать лайно,
Аби із золотого унітазу.

Відбить кохану в друга це — на раз!
І того очорнить — завжди готовий.
І шириться навкруг отруйний газ,
Як дикий несмак у твоєму слові.

Ні совісті, ні честі, ні краси --
Учинків рушії — бажання ниці.
Ти й Україну, гаде, продаси,
Задля вдоволення своїх амбіцій.

...Ізнов гидка щелепа відвиса,
Її зупинить хватка лиш сталева.
То знай, мерзото, розірву, як пса,
І тільки хруснеш на зубах у лева.


Парафраз (автор О.Сушко)

Занурююся, звично, у добро,
Там плавають, мов риби, сонні вірші.
І янголиним золотим пером
Малюю звуки, запахи і тишу.

А кольори чудесні! Тільки глянь!
Відтінок кожен - геніальна пісня!
Сплітаю воєдино Інь та Янь
У піднебесних сонцесяйних висях.

А мій зв'язок із Богом - це душа,
Тремтить, сердешна, прагне відпочинку.
Але Господь упертий. Забажав
Досипати у фарби ще й сніжинки.

Ось так, із Богом, змалку заодно,
Він просить - я малюю натюрморти.
Викладую зі сліз буття панно,
Молитви сію рунами на ноти.

Ну, а кохана - мрії додає
В палітру чудодійну зорепаду.
І тьохкає картина солов'єм
І тенором, й контральтом, і бельканто!

Ось, чуєш,- совість? Це, звичайно ж, до,
А честь - це мі, краса - це ля грайливе.
А ре дієзів - море! Ліс! Садок!
Це не картина вже, а справжнє диво!


Зірвались музи у гарячий вальс,
І ви ідіть до них, хутчій! Не бійтесь!
Пора останній дописать абзац,
Поставити число і власний підпис.

06.01.2022р.

Занур себе, огиднику, в лайно.
Це — середовище щонаймиліше
Для тебе. Знов затягує воно,
Щоб нагадати, звідкіля сам вийшов.

Помиями наповнене відро
На себе вилий, це тобі корисно.
Щоб світ побачив гнидяве нутро,
І ще сильніш по галамазі свиснув.

Страшенно я зв’язків твоїх “злякавсь”,
І весь тремчу, наляканий спросонок.
Із нинішньою владою вась-вась?! --
Підтвердив цим, що ти — жахний подонок.

О так, ти з ними справді заодно -
Наклепник і літературний блазень.
І ладен відрами ковтать лайно,
Аби із золотого унітазу.

Відбить кохану в друга це — на раз!
І того очорнить — завжди готовий.
І шириться навкруг отруйний газ,
Як дикий несмак у твоєму слові.

Ні совісті, ні честі, ні краси --
Учинків рушії — бажання ниці.
Ти й Україну, гаде, продаси,
Задля вдоволення своїх амбіцій.

...Ізнов гидка щелепа відвиса,
Її зупинить хватка лиш сталева.
То знай, мерзото, розірву, як пса,
І тільки хруснеш на зубах у лева!

6 січня 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

Гудбай, немытая Россия
К тебе я больше ни ногой
Прощай, прощай - I'll never see you
Ни в этой жизни, ни в другой
Пусть не увижу никогда я
Колокола и купола
Твою грозу в начале мая
Мороз и солнце, blah blah blah.
Прощай, соседняя с Россией
Монголия - уж никогда
Не увидать под небом синим
Твои шатры, твои стада.
Прощай Китай. Какая жалость
Что был Китай в моей судьбе
Все, что искрило и ломалось
Все было сделано в тебе.
Прощай Корея! Покидаю
Я и твои пределы - но
Все, что не сделано в Китае
В Корее произведено.
Прощайте, братья таиландцы
Камбоджа, и малыш Лаос
Ну что ты лезешь обниматься -
Не доводи меня до слез!
И вы прощайте, Филиппины
Хоть я прощаться не хочу
Я долечу до Украины
Но и её перелечу.
Перелечу через Европу
Карпаты, Альпы и Кавказ
Равнины и лесные тропы
Мне не увидеть больше вас!
Ни берег славного Дуная
Ни над Балканами рассвет -
Ведь всякий евроскептик знает
Что никакой Европы нет,
Что наступил закат Европы
Кругом насилье и разбой
Снуют арабы, эфиопы,
А каждый белый - голубой.
Гудбай, Америка! - хоть это
По-моему сказал не я
К Америке претензий нету
Мы расстаёмся как друзья.
Я за Америку спокоен
Она поднимется с колен
И встанет над Гудзон-рекою
И снова будет Грейт эген
Прощайте прочие народы
Что населяют шар земной
Эвенки, чукчи, антиподы
Что ходят прямо подо мной
Прощайте древние евреи
Атланты, скифы и мордва
Прощай и ты, Гиперборея,
Лапута, ДНР, Москва,
Утопия, Цветочный Город
Помпеи, Рим и Китеж-град
И Геркуланум, и Гоморра
И город-рай, и город-сад
Прощайте все. Мне места нету
Отныне ни в одной стране
Прощай, немытая планета
Ты больше не подходишь мне.

Свято у дорозі – сніговій, зима.
Новий рік невдовзі, а тебе нема…
Миколай гостинці різні нам приніс.
Що там у торбинці? Із морквини ніс,
а іще окраєць, вірші і пісні.
Топче сірий заєць сніжно-білий сніг.
Падають сніжинки прямо на чоло,
а навкруг ялинки – лісу чорне тло…
Свято у дорозі – сніговій, зима.
Новий рік невдовзі, та усе дарма.
Між ялин і сосен лине коляда –
у пітьмі голосить бестія руда…

Не дочуваю, салюти гуркочуть,
і перехожі тлумлять звуки фраз.
Знаю, слова мальовничі, пророчі
ти промовляєш в цей зоряний час.
Біля ялинки тримаєш за руку,
щоб не згубитися в шумній юрбі,
не послизнутись на мокрому бруку.
Я усміхаюся сонцем тобі,
сяю прикрасами. Цвітом півоній
іскри леліток у далечині.
— Дякую, рідний, за те, що сьогодні
подарував дивну казку мені!
Ніби й нічого не сталося з нами —
в жмені насіяв ясних зоряниць,
і огорнув у блаженство словами.
Тану від ніжності...Всесвіте — цить!

05.01.2022р.

Їде і їде богемна орда
на Україну, а не в Україну,
щоб захопити... бодай половину
сцени... а далі – як з гуся вода...
буде брехати про нашу... руїну.

Поки їм «родіна – есесесер»,
правда – клозетні бачки мародера,
не подихає Союз у етері
і солов’їна пащека химер
все ще зміїно шипить на Бандеру.

Ми українці, ми вільний народ,
а не раби у Московії «братній»,
наші угіддя свої і приватні
ті, на які зазіхає урод,
оборонятимуть воїни ратні.

Є іще й ті, що служили орді,
й досі шурують у ногу не з нами,
і на віки залишились рабами...
хай переточують миші руді
землі Сибіру і, може, тоді
в пам’яті нашій умруть єрмаками.

01/21

Я - графоман. Не вірите? Даремно.
Хоч кажуть, що письменник о-го-го.
Із пальця висисаю рими, теми,
На шию музі із розгону гоп!

А от мої колеги - мудрочолі!
Шкрябочуть так, що плаче навіть бог.
У мене ж не поези - бараболі,
А проза - перечавлений горох.

Гарчить Пегас щоденно лютим басом:
- Ти капітан у суденця без щогл!
Ні бе, ні ме, ні риба і не м'ясо,
Амбітно-негодяще казна-що.

В інеті кишло геніїв парнаських,
Куди не плюнь - поцілиш у талант.
Між ними я, мов п'явка серед ряски,
Піду но ліпше в саж, до поросят.

05.01.2022р.

Коли сорочку одягаю вишивану
Ту, що мені матуся дарувала,
Таке тепло безмежне відчуваю,
Ніби торкнулися мене долоні мами.

Хоча давно пішла вона у вічність
Та залишила в спадок вишиванки,
Добро та мудрість, гарну щиру пісню.
За все, за все тобі вклоняюсь, мамо.

2020 р.

Від блукань уже доволі
Утомився з часом рід, –
То веде на захід доля,
То спрямовує на схід.
То крокуємо до гаю,
То вертаєм до води,
Бо куди іти – не знаєм,
Набавляючи ходи.
Просто прагнемо сягнути
Швидко закутка землі,
Де не відають про смуток
І забули про жалі.
Там панує вічно спокій,
Ні за ким нема вини, –
І кидатися навтьоки
Не потрібно від війни.
Там не втратили надії
І в майбутнє віра є,
Бо чуже цінити вміють,
Поважаючи своє.
Ми ж мандруємо по колу
Від біди і до біди,
Утомляючись поволі
Від непевної ходи.
То омріяне проблище
І шляхи в один зів’є, –
То світання стане ближче,
То смеркання настає.
05.01.22

Ішов у подорож в далекі світи
Власний одяг не можу знайти

Був на місяці, там будував храм
Квартиру мою заповнив хлам

Чую бога, йому вірш розказав
Мамі власній сто літ не писав

Мріями сповнився в величний політ
Навколо себе поставив колючий дріт

Запити маю, цілі теж
Слова кидаю про них усюди без меж

Змін не відбулось, не впала роса
Так і не наважився підняти списа

Не здійняв руку в пориві стрімкому
Лишив все на поталу ваганню в'язкому

Зброю узяти, не на вбивство іти
Це про готовність відповідальність нести

Що ж...

Так легко попастись на фантазійні світи
Створити з малого, не скарб віднайти

Велич не падає щосереди з неба
Вона зростає поволі, де чесна потреба

У змінах, стараннях і в помилках
У безкінечних до кращого спробах

В зухвалих підходах до власної справи
У кращих рецептах домашньої страви

У бідах тяжких, що тебе не зламали
В обманах лихих, що уроками стали

У солі добутій із крові і поту
Що діти несуть як оберіг на роботу

У промахах диких, що віру забрали
В падіннях тяжких, що підйомами стали

Ніколи не здайся і ти не програєш
Іншого шляху від предків не маєш


03.01.22

47й рік, Чернишов. Штаб. Гостини Кремля.
Стіл устелений стосом паперів,
Лиш одне слово "Запад" до болю пройма.
На стіні висить образ Берії...

Тютюновий димок прогляда крізь посвіт,
Нижче парсуні - "Цинандалі",
По кутках дві канапи, вище них -
Відзнаки, почесті, регалії...

Десь в селі передзвін - б'ють у набат,
Стукіт в двері, дрижчання засовів.
Гвинтівка Мосіна розриває курок,
Ниць падають сотні набоїв.

Білі хати стають багряних тонів,
На траві скло, в полі - трупи.
Решта селян під штуркіт багнет,
Біжить до вантажівок в групах.

В цей же час у Кремлі папери наче церата,
Вкрили лаву зелену, а поміж них:
Точна дата і місце кожного страти.
Тільки більшості вже як добу немає в живих...

Прямують вантажівки до ешелону,
На нарах залізних лежать мертв'яки,
А в штабі щоночі запалене світло,
Й розкидані рахвами сталінські листи.

На платформу зійшло лише трійко людей, -
Триста укриті тряпками,
Потяг знову відбув, гудок чутно з-під ніг,
Порцелянові душі майже без тями.

Стоять останні, їх тримають солдати,
Заплямовує колії чорні кривава печаль,
Запахло дощем, що прасує буття утрати,
Пробило дванадцяту. Згас останній світла ліхтар...

21.XI.MMXXIp.

Спасение наше — друг в друге,
в божественно замкнутом круге,
куда посторонним нет входа
где третье лицо лишь природа.

Спасение наше — друг в друге,
в разломленной надвое вьюге,
в разломленном надвое солнце.
Всё поровну. Этим спасёмся.

Спасение наше — друг в друге:
в сжимающем сердце испуге
вдвоем не остаться, расстаться
и в руки чужие достаться.

Родители нам — не защита.
Мы дети друг друга — не чьи-то.
Нам выпало няньчиться с нами.
Родители наши — мы сами.

Какие поддельные страсти
толкают к наживе и власти,
и только та страсть неподдельна,
где двое навек неотдельны.

Всемирная слава — лишь призрак,
когда ты любимым не признан.
Хочу я быть всеми забытым
и только в тебе знаменитым!

А чем я тебя обольщаю?
Бессмертье во мне обещаю.
Такую внутри меня славу,
Которой достойна по праву.

Друг в друга навек перелиты,
мы слиты. Мы как сталактиты.
И северное сиянье —
не наше ли это слиянье?

Людей девяносто процентов
не знают любви полноценной,
поэтому так узколобы
апостолы силы и злобы.

Но если среди оскоплённых
осталось лишь двое влюблённых,
надеяться можно нелживо:
ещё человечество живо.

Стоит на любви всё живое.
Великая армия — двое.
Пусть шепчут и губы и руки:
«Спасение наше — друг в друге».

Евгений Евтушенко

Переклад Олександра Сушка

Спасіння - одне у одному,
У замкнутім колі, що Бог дав.
Там входу немає чужому,
А третя особа - природа.

Спасіння - одне у одному,
В розламаній навпіл хуртечі,
В разламанім сонці бездомнім,
Все порівну: наступи, втечі.

Спасіння - одне у одному,
У ляці, що стискує серце.
Удвох не самотньо у домі,
З чужими - ні дня наодинці.

Для нас мати й тато - не захист,
Ми - ціле. Сприйміть це як данність.
Ми діти єдині одвіку.
Батьки наші - я й мила жінка.

А ницих душевнії вади
Штовхають до зиску та влади.
Долається будь-яка відстань
Хто любить по справжньому, чисто.

З народження ми неподільні,
На двох - один хрестик натільний.
Хай буду незнаним для світу,
В тобі я - завжди знаменитий.

Поваблює чим перебендя?
В собі обіцяю безсмертя.
Таку мою внутрішню славу,
Яку заслужила по праву.

Одне ув одне перелиті,
Ми - цілісні. Мов сталактити.
І сяйво північне , вальяжне,
А чи це не сутеча наша?

І майже усім (аксіома!) -
Безцінна любов невідома.
Тому вузьколобі й стервозні
Апостоли сили та злості.

Та раптом помежи кастратів
Є двоє, що вміють кохати,
Надіятись можна уперто,
Що людство живе, а не мертве.

Тримається живність любові,
Армада велика - це двоє.
Хай губи шепочуть невтомно:
"Спасіння - одне у одному"

04.01.2021р.

Життя іде – контора пише,
хоча душа «на ладан дише»
і невідомо, далебі,
що залишає по собі
цікавого моє колишнє
майбутньому у цій добі...

у цій добі, коли навколо
усе ніяке, босе, голе
від низини і догори
руками голими бери...
але не сміємо ніколи
подумати, – та хай горить...

та хай горить воно в Еребі
все недосяжне при потребі
і не доведене ніде,
що те, що треба, нас веде...
та поки у моєму небі
контора є – життя іде.

01/22

Визначеним долею маршрутом
Добігає фінішу мій шлях, –
Неповторне, давнє, призабуте
Зроджується й гине у думках.
Тільки вже не мріється й охоче
Досянув би фінішу навскіс, –
Біля нього добре бачать очі
Темну безвість і озера сліз…
04.01.22

І
Гортає ніч альбом життя,
Чудові кадри.
Та ти ідеш без вороття,
В далекі мандри.
Душі забутої —струмок
Бринить жаданням.
Не йди хоча б з моїх думок
Без сповідання!

Приспів:

Бентежні весни цілунком буди,
Піднось у небо на долонях щастя.
Гаряче серце болем не студи.
Палай кохання золотим багаттям.
Звучить любові чарівний мотив,
Що повертає журавлів додому.
Якщо ти не кохав, то ти не жив!
По-справжньому не жив у світі цьому!

ІІ
Пливе за обрій білий птах,
На вишні пір'я.
Тебе я бачу тільки в снах,
Ясних сузір'ях.
Зроби назустріч щастя крок,
Здолай вагання.
Не йди хоча б з моїх думок
Без сподівання!

Приспів:

Бентежні весни цілунком буди,
Піднось у небо на долонях щастя.
Гаряче серце болем не студи.
Палай кохання золотим багаттям.
Звучить любові чарівний мотив,
Що повертає журавлів додому.
Якщо ти не кохав, то ти не жив!
По-справжньому не жив у світі цьому!

26.12.2021р.

Нині в закладі одному -
Неприємна штука!
Шум і крики! Справа в тому:
В супі наче муха.
Прибіга якийсь хлопчина.
Вирячивсь на неї.
Каже: - Вибачте, мужчина.
Страву поміняєм.
Дядько грізно креше басом.
Тиче вглиб тарілки:
- Мабуть, суп отой із м’ясом?
Звідки це тут? Звідки?
Той стоїть, як рак червоний:
- Прошу вас, тихіше.
Тут же люди. Я не винний.
Ми дамо вам інше.
- Може, те жбурнуть зі злоби?
Як ото не стидно?
Що вона у супі робить?
Певно, вам не видно?
Глянув, дійсно. Муха схоже.
Каже тихо й чемно:
- Що ж вона робити може?
Плаває, напевно.

У Майстра запитало раз ледащо:
"Чи довго ще чекати змін на краще?"
І мовив той, поглянувши угору:
"Якщо чекати, зазвичай, не скоро…"

На всіх дорогах житія
є і поразки, й перемоги,
та жде мене душа моя
за перехрестями дороги.

Там, де розведені мости,
не зупиняється на злеті
на півдорозі до мети
паломниця – душа поета.

І там... на самому краю,
буває, треба зупинитись,
аби за націю свою
хоча би Богу помолитись.

Оскаржити її жалі,
аби залікувала рани...
у цьому храмі на землі
ми є усюди християни.

І зобов’язані іти
через – не можу... але мушу
у веремії суєти...
хоч не обтяжувати душу.

Там, де розведені мости,
не зупиняється на злеті
на півдорозі до мети
паломниця – душа поета.

01.2022

Здичавіли чорти, цюцьки та люди,
Апостоли, святенники, іуди,
І навіть я - обшмульганий піїт.

І тільки небо голубіє щемом
Та мріє про хмарин рої, напевно,
Допоки не злетіло із орбіт.

А в небі правда і добро блаватне,
Рогатий місяць, зорі-потерчата
Та дим від неутілених думок.

Могила мрій не у землі - у висях,
А під ногами охололі гільзи -
Складаю з них поезії рядок.

А часу обмаль, треба поспішати,
Прокинулися п'яні "колоради"
Десь, серед них, мій персональний кат.


Із некролога закрутив цигарку
Та сів із небом грати у мовчанку
Під стрілянину й гуркоти гармат.

03.01.2022р

...І вчасно погляд одвести
Від тої, що відкрита всьому світу,
Що, наче брунька навесні,
Готова вибухнуть рожево-білим квітом.
Сховати захват і зажмуритись на мить,
Щоб не осліпнуть в сяйві з’яви.
Домалювать в уяві дозрілу вроду,
Молитовно скласти руки перед Ним
За дивний дар краси,
Яким Він увінчав Природу.

Давно вже кудись почалапала осінь,
На зміну. здавалось би прийде зима.
Болотяно скрізь на стежках ще і досі
І білого снігу. на жаль теж нема.

Вже й не розібрати - яка пора року
Надворі, змішалося все,
Навкруг непривітно. похмуро і мокро,
Це ж гарного настрою не принесе.

Та в будь яку пору - морозно чи тепло,
В снігу всі дерева чи вмила роса,
Любити цей світ завжди кожному треба,
Оточує нас неймовірна краса.

2020 р.

Можу закохатися раптово
І любити довго без пуття,
Радістю великої любові
Тішачи глибокі почуття.
Можу обійтися без зізнання
І на муки душу приректи,
Збільшуючи мовчки безнастанно
Тужну порожнечу самоти.
Можу залишитись наодинці,
Долю не тривожачи чужу, –
І довірить, як тепер, сторінці
Все оте, що іншим не кажу…
03.01.22

Усе було: і взагалі, і зокрема.
І це життя – сюжет чиєїсь книги:
така ж весна, і гори, і пітьма,
і в скреслім небі – чорні криги.

Такі ж видіння, тіні і такі ж сліди.
І навіть райдуга посеред ночі –
така ж, як у Бориса Нечерди, –
так само барвами тріпоче.

Таке ж село. І діти в хаті заводні.
Й бабуся, що всю ласку віддала́ їм.
І двоє з вудками – отам – одні,
як Вінграновський з Талалаєм.

Такі ж степи. І оце місто. І майдан.
І в небі зорі, що мигтять ріденько.
І у долині – злежаний туман,
в якому зник Василь Діденко.

Така ж ріка. І оця музика. Й пісні.
І ця любов. І горе. І спокуса.
І ці слова – знесолені й пісні,
як пайка у тарілці Стуса…

Минає все. Струмить вода у рівчаку.
Та час із пам’яті не все ще витер…
І, може, десь, в якомусь Бучаку*,
явився знов Затуливітер.

*Бучак – село біля Канева, в якому залишилось всього 4 двори,
де жив і трагічно загинув Володимир Затуливітер.

2.01.22

Чергове літо сам, один –
уже не радує самотність
і роки тануть ніби дим,
і менше вабить безтурботність…

Частіше хочеться тепла…
Тепла душі, не лише тіла.
Не допалав огонь дотла
і листя ще не облетіло.

Частіше хочеться гулять
удвох, відчути рідний лікоть.
Роки навтьоки все летять
і втікачам немає ліку…

А ти чекаєш десь мене…
Тебе виснажує чекання.
Де те кохання неземне?
Чи є у світі те кохання?!

Та доля дасть усе ж нам шанс
в повітрі, морі чи на суші…
Лише потрібен резонанс,
щоб поєднались наші душі!

Мені п’ятнадцятий минало.
Хоч зростом Бог не обділив.
«У батька!» - на селі казали.
Він кулаком бика валив.
Пропав у сорок першім. Влітку
Забрали … й жодного листа.
Лишились вдвох ми: я і тітка,
Бо мами я й не пам’ятав.
Померла в голод. Разом з нею
Всі мої сестри і брати
Не ми́нули біди тієї…
А ми чекали на листи
Чи вісточку якусь. Даремно.
Бо німці вже в селі були …
Але розмова то окрема…
Коли вже «наші» почали
Звільняти неньку-Україну,
Мені п’ятнадцятий минав.
Вже німець і село покинув
Та за Дніпро чимдуж погнав.
Промчали перші «наші» танки,
Протопала піхота вслід.
А вже на другий день ізранку
Немов перевернувся світ.
В село зайшло душ двадцять-тридцять
«Освободителів» загін,
При автоматах, при рушницях.
З ним офіцерик бравий. Він,
Пости розставивши навколо,
Пішов одразу по хатах,
Погнав усіх: старий чи кволий,
Чи у юнацьких ще літах
Чоловіків усіх до купи
І там про нас усе сказав:
Що Гітлеру лизали дупу,
Поки він з німцем воював,
Що ми хотіли відсидітись,
Але він нам не дасть цього.
Тож маємо провину змити
Своєю кров’ю. За його
Велінням нас пошикували.
Тут кинулись жінки було
Порятувати, щось кричали
Про п’ять калік на все село.
Що той он хворий, той каліка,
А той ще, навіть, не доріс.
Та офіцер не слухав крику,
Та лише посміявсь зі сліз.
Велів принести одежину
І хай подякують йому,
Бо має право, як скотину
На бійню гнати. Й по всьому.
Принесла тітка куфайчину
Якуюсь дядькову стару
Та з їжею легку торбину
Передала мені до рук.
Як час на збори закінчився,
Під дулами погнали нас
Туди, де досі бій точився,
Лунали вибухи щораз.
Надвечір до Дніпра пригнали,
Спинили, дали відпочить,
Поки самі щось виясняли.
Аж бачу: ще таких сидить
То там, то там. Нагнали люду,
Мабуть, із навколишніх сіл.
Ніхто не знав, що з нами буде:
Пошлють у бій, відправлять в тил?
Вночі докупи всіх зігнали ,
І вийшов генерал, який
Сказав усе, що ми вже знали,
Про те, хто, власне, ми такі.
Що, знову ж, змити кров’ю маєм
Перед Вітчизною вину.
І він завдання покладає:
Туди (десь на Дніпро махнув),
Здолавши річку, вийти,
Піднятися на схил крутий,
Німецькі там заслони збити.
А далі уже вступить в бій
Піхоти головна частина.
А, як хто плавати не вмів,
То сам придумати повинен
На чому б річку переплив.
А зброя? Зброю здобувайте
У ворога, в бою візьміть.
- Годину підготовки дайте!-
Це офіцеру, що стоїть
У нього збоку. Та й подався.
А ми під дулами взялись
Шукати, хто б до чого вдався:
Десь дошки та дрючки знайшлись,
Хтось до куфайки пхав солому ,
Надіючись, що допливе.
Хтось прошукав дарма та й кинув,
Як Бог дасть, може виживе.
Я ж плавав в річці ще з малого
З весни й до самих холодів,
Тож не шукав собі нічого
І так тримався на воді.
А за годину нас погнали,
В холодну воду люд пірнув.
Та під прицілом всіх тримали,
Аби ніхто не повернув.
Хтось не повірив, що у нього
Стріляти візьмуться «свої».
Отримав кулю і, небога,
Навіки зник у течії.
Почувши постріли, схопились
І німці. Вдарив кулемет.
Усе навколо освітилось
Від ними пущених ракет.
А далі все, як в сні дурному.
Із пагорбів вогонь рясний,
Гармати вклинились по тому
І хто живий, хто не живий
Вже годі було розібрати.
Один за одним йшли на дно.
До того берега дістатись
Лиш декільком було дано.
Із сотень тих, що їх зігнали
Із навколишніх сіл сюди.
Не знаю, що порятувало
Тоді мене з тії біди.
Як я доплив, на берег вибрів,
Під кручу, скулившись, заліз.
А у Дніпрі народ ще гибів.
У мене ж ані слів, ні сліз.
Лиш шепочу: «Врятуй мя, Боже!»
І сам від холоду дрижу.
Уже й скінчився грім ворожий.
А я усе сиджу, сиджу.
Боюся, навіть , ворушитись.
А раптом німець зазирне.
А тут нема куди подітись
І смерть тоді вже не мине.
Аж тут ударили гармати,
Тепер з тієї сторони
Снаряди стали пролітати
І густо падали вони
Там, звідки німець бив нас досі.
Земля аж билася в корчах.
А в мене сивіло волосся,
Бо розуміти я почав,
Що нас для того в бій погнали,
Щоб взнати точки вогневі.
На вірну смерть людей послали,
Де мертвим заздрили живі.

Січень. Ніч новорічна сіра.
Сніг торішній з дахів тече,
Вітер з виєм лихого звіра
Ніби вирвався із печер.

Двоє тихо гуляють садом,
Уникають відкритих площ,
Довгі тіні повзуть позаду –
Їх минуле змиває дощ.

Як для січня занадто сиро
І затемно, хоча вгорі
Височіють, немов сокири,
Перекошені ліхтарі.

Все одно вже. Нехай і страта –
В долі висмикнута чека.
Ешафотом стоїть естрада,
Місяць дивиться наче кат.

Їм би тільки на мить єдину
Повернути, чого нема,
Щоб завівся навспак годинник
І повстала ота зима…

Все б забути і йти додому,
Де гірлянди, камін, вино,
Щоб усе як сто років тому…
Та не йдуть, їм обом відомо,
Там на кожного попри втому
Жде хтось, дивлячись у вікно.

Ворожили мені ворожбити,
Що не бути мені себаритом,
А чарівні підкови
(щоб були ви здорові)
Треба бити на власні копита

01.2022

Той лютий розпочавсь з лихих завій.
Як завірюха вила сокровенне,
та ти прийшов, і сонечком з під вій
озолотив моє життя стражденне.
В руках троянди, марочний коньяк,
і райська насолода шоколаду.
Наосліп йшла на осяйний маяк
твоїх сапфірових очей принадних.
Торкався губ малиновим вином,
дурманив поцілунками блаженства.
А за сльоти мережаним вікном,
під керуванням вітру-диригента,
звучала тарантела хуртовин,
сніжинок рій заполонив безмежжя,
І ти, моєї мрії спритний Джин,
розпалював жаги ясну пожежу.
Сповна бажання виконав усі,
та навіть більше, ніж того хотілось.
Я відчувала, як в моїй душі
твоя душа дзвіночками бриніла.
Щоб відбиватися у дзеркалах
ввімкнули люстри кришталеве світло.
Хотів побачити, як від тепла
твоїх долонь я мальвою розквітла.

30.12.2021р.

Всіх вітаю! Будемо здорові
і щасливі у часи зимові,
і веселі протягом весни,
і успішні влітку й восени,
і неповторимі у любові,
і неперевершені у слові...
поки не тривожать наші сни
вічною примарою війни
дряхлі маразматики московій.

А бажаю те, що і завжди –
кожному своє і по заслузі:
кацапні – кар’єру у Союзі,
українцям – все з роси й води,
процвітання – нації і музі,
поки є іще іти куди...
....................................
щоб ніколи не було біди
і не розчаровували друзі.

01.2022

Де ти, жалюча метелиця?
Де ти, тріскучий мороз?
Поза оселею стеляться
Тільки тумани чогось.
Мжичка густа за віконнями
Вдень краєвиди псує
І переповнює сонною
Млостю все тіло моє.
Міряю поглядом закути,
Бавлюся радо з дітьми,
Поки Всевишній оплакує
В січні відсутність зими.
02.01.22

Плаче місто дощами,
За пощезлим сумує селом,
Чи кусає за лікті себе за дражливі моменти...
Не відбутись словами
Пробачень за вчинене зло
Отого нелюдського, злочинного експерименту.

Та міщани не плачуть,
Бо їм натепер все одно –
Україна, руїна, чи мова, чи «общепонятний».
Інтерес у них куций –
Водяра, колеса, вино.
Девальвується люд. Деформується код сурогатний.

Плела вінок із пелюсткових мрій,
Дзвіночків, льону, зірочок маруни.
Волошки, маргаритки, деревій
Нанизувала на кульбаби струни.

Чудесні мальви, мак для почуття,
Чортополох колючий від пристріту,
Полин, безсмертник — оберіг життя,
Любисток, м'ята, щоб кохав до віку.

Для вроди, чистотіл і сон-трава,
Чар зілля, щоб навік зачарувати.
І пристрасті жагуча кропива,
І ніжності фіалок білі банти.

Величний лавр, щоб фарт не обминув,
Дурман п'янкий від болю, туги, смутку.
І щоб мене ніколи не забув,
Вплітала синьооку незабудку.

Вінок по хвилях острівцем тепла,
Пливе у даль, і радісно збагнути,
Що в темній хащі я таки знайшла
В купальську ніч червону квітку рути.

29.12.2021р.

Полетіла монетка. Під нею іскрить балюстрада,
Вже нема вороття. Ми останні зайшли у метро,
Це жетон в один бік, і тому я невпевнено рада,
Переїхати міст, що могутньо впокорив Дніпро.

Тут пливли кораблі. А сьогодні все сковане льодом
Хай монетка летить, хай би решка була, чи орел –
Не спинити її, не змінити маршруту польоту
І не нам визначати, який вона бік обере.

Скільки в місті людей і було це напевно із кожним,
Щоб в останній вагон ув останній день року, і все.
Хай монетка летить, їй одній так літати і можна,
А мене цей состав на край світа мого віднесе.

Ти лишився вгорі, водоспадом тікав ескалатор,
Новорічна естрада глумилася над усіма,
А монетка … монетка… мабуть, це і є моя плата,
Наче постріл услід, лиш курок я спустила сама.

Долетіла донизу, в решітку упала й навіки.
Хоч ніхто не стріляв – поміж ребер вгвинтився патрон...
Не збагнути тепер, ким ця жінка була чоловіку,
Перехожим в метро.
Може й так,
Перехожим в метро.

А ти була така красива,
Художник-Бог, здається лиш
Міг змалювати щастя диво -
Переді мною вся стоїш...

І бачу — блідне Афродіта,
Псіхея в’яне у журбі...
Не знав, куди себе подіти,
Хотів молитися тобі.

Та сукня, золотом розшита -
Вечірнє небо у зірках -
І оксамитовим самшитом -
Звабливі очі — просто Ах!

Ніг найстрункіших — дві колони
П’янили захмелілий зір,
І шовком ніжного нейлону
Здіймали пристрасть аж до гір.

Не міг ні їсти, а ні пити -
Що хоче жінка — хоче Бог.
І тільки шал несамовитий
Гойдав, як океан, обох...

Ця ласка неба — пишна врода --
За муки всі страждань тяжких --
Мені прийшла, як нагорода,
Як світла смуга в ці роки.

Щось більш за Дантове величчя
Дарує небо голубе.
Він був у мріях з Беатріче,
Я ж наяву любив тебе.

Взаємного кохання диво
Дарує почуття нам злет.
Хоч раз в історії — щасливим
Спромігся, врешті, буть поет!

1 січня 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

Хмари плакали дощем,
По даху - стокато.
Це - Житомир? Не Донецьк?
Постріли,як з "градів".

Небо різали ножем
Спалахи салютів.
Серце крається...То вже
Миру мир усюди?

На Різдво чи Новий Рік
Шум і гам.Бо свято.
Звикли так до протиріч:
"Моя скраю хата."

Небо плакало дощем .
Ангельськіі сльози...
Що посіяли-пожнем...
Ми по Долороса.
01.01.2022.

Святкові вогники – закличні маячки.
Вдягає місто настрій новорічний.
Не в тому суть – нема чи є сніги,
Допоки в вікнах променять зірки,
Надходить час опівнічний, магічний.

Чекають див дорослі і малі.
Ретельно перетрушують бажання.
По всіх усюдах, на усій Землі,
В зануреній в святковій блиск імлі
Формуються завітні сподівання.

Якісь з них справдяться, якісь, мабуть, що ні.
Вони з причин незнаних нежиттєві.
Та не повинні гаснути вогні,
І ті, у серці пещені, пісні
Змовкати через прикрощі миттєві.

Святкові вогники – надії промінці.
Світ вже зготовив гарні подарунки.
І намистинки снігу – посланці,
Що тануть на простягнутій руці,
То майбутті чекаючі цілунки.

31.12.21

Вертають. вертають з далеких доріг
До своїх гніздечок пташата.
Покинули люди свій рідний поріг
І рідко навідують хату,

В якій народились. навчались й росли,
Привчались до праці з дитинства.
Тепер бур"янами уже заросли
Подвір"я і сад й земля рідна.

Нема кому тут працювати на ній.
Докласти рук. щоб хліб ростити.
А як же їй хочеться, хочеться їй
Плекать врожаї і родити.

2021 р.

Із Олександра Пушкіна (1799-1837)

Збулося: в день Бородіна
прорвались наші знамена
крізь мури знишклої Варшави;
і Польща, як бігучий полк,
під ноги ронить стяг кривавий -
і бунт розчавлений замовк.

Куди відсунем стрій твердинь?
До Ворскли, Буга, до Лимана?
За ким залишиться Волинь?
У кого - спадщина Богдана?

Чи, інші визнавши права,
від нас відторгнеться Литва?
Чи Київ наш золотоглавий,
старезний предок руських міст,
додасть до буйної Варшави
своїх святинь завітний зміст?

Із гробу вічного свого
Суворов бачить бран Варшави -
і торжествує тінь його
від їм закладеної слави!

(2021)

Мов колись утомлена лебідка
На пожовклім лузі край села, –
Ти в дворі з’явилася нізвідки
І нікуди з нього не пішла.
Помарніла, скорбна, загадкова,
Терпеливо, ніжно, спроквола, –
Ти мене вернула в світ любові
І життю наснаги додала.
01.01.22

Нарешті я виклала повністю корону сонетів — СВІТОЧ ДУШІ на Поетичних Майстернях. Сподіваюся, мої дорогі друзі, що Ви її змогли прочитали, хоча знаю по собі, як важко сприймати великі вінки сонетів.)))) Хочу подякувати моєму дорогому наставнику і близькому другу, який написав чудові, зворушливі передмови до моїх книг — СВІТОЧ ДУШІ і ДОЛЮ ПИШУТЬ НЕБЕСА — ЯРОСЛАВУ ЧОРНОГУЗУ, за колосальне терпіння, редагування та слушні поради! Його підтримку завше відчувала і відчуваю до цього часу. Головному редактору сайту — ПОЕТИЧНИХ МАЙСТЕРЕНЬ— ВОЛОДИМИРУ ЛЯШКЕВИЧУ, за змогу публікуватися на ПМ, і теж за підтримку та терпіння! Я дуже щаслива, що багато чого навчилася завдяки тим поетам з якими познайомилася та подружилася на цьому сайті. Навчилася не лише краще писати, а й спілкуватися з людьми. Сайт для мене став рідною домівкою. Тринадцять років пройшло відтоді, як я зареєструвалася на ПМ. Багато води утекло з того часу, багато людей прийшло і пішло з різних причин, але самі вірні, стійкі залишилися, незважаючи ні на що! Журавлі завше повертаються додому, то ж з нетерпінням чекаємо! Всім вклоняюся і люблю! Бажаю невичерпного натхнення, щастя, любові, Божих благословень, легкого пера, крилатої поезії на віки вічні! Обіймаю! З наступаючим Новим роком! Всіх благ!

У новорічну довгу ніч
смакую чаю філіжанку
і дим уже погаслих свіч,
зневаги, відчаю… До ранку
очей на крихту не зімкну,
а по зірковому серпанку
полину в думу неземну –
володарку мою і бранку…

В затерте аж до самих дір:
«Уже пора збирать каміння».
Під тріскіт гілля у каміні,
поміж планет нічних і зір…
Упору підвести баланс
земним кільком десяткам років
і покінчити з тим оброком,
у долі сівши диліжанс…

Бо запашний зелений чай
біля багаття у каміні
минулого не гріє тіні,
та їм байдуже зазвичай.
Вони нуртують у душі,
у ніч голосять новорічну,
аби відлунювати вічно
під монотонний шурхіт шин.
Ніч поглинає часу плин…

Пасу очи у верхах, поки у Бескидах.
Так мі мило чути тут лемківську бесіду!
Мию душу в потічку, слухаю ялиці.
На землі батьків моїх легко так молиться.

У Команчі у церквах українська служба.
Милий Боже, бачиш все, бачиш наші душі.
Скільки радості у них і благоговіння!
Це ж бо тут, у цій землі, і моє коріння.

На вкраїнських цвинтарях в Польщі помолились,
По землі батьків своїх з трепетом ходили.
Як же тяжко їм було землю покидати,
Де на світ їх привели лемки – няньо й мати.

Он смереки у верхах, певно, пам`ятають,
Як ішли вони тоді із рідного краю.
І не знали – де, куди доля їх закине.
Хто сьогодні ще живе завтра, може, згине.

Але брали зі собою, попри заборони,
Із церков щонайцінніше – книги та ікони.
Бо без віри, без Христа не вміли прожити.
І в далеких тих світах учили молитви.

О Ісусе! Ти пильнуй нашу Лемківщину.
А від смерті вбережи сім`ю та родину.
Дай нам, Боже, хоч на днесь, той кавальчик хліба,
І про нашу тяжку долю на весь світ повідай.

Команча – Реп`ядь – Ослава – Зиндранова – Боско

05.11.17

І
Ось і знову – рік новий... кутя...
і до літа засіває вітер
елементи логіки життя:
true & false – зернини цього світу.

Істиною сяють небеса...
Божі очі... зорі вечорові...
вічну ойкумену ця краса
обіймає, а рятує – слово.

ІІ
Переполошились у кремлі,
що минає сьомий день творіння,
а немає на усій землі
місця волелюбній Україні.

Зайняла окраїни біди –
Соловки, і Колиму, й Гулаги...
та усюди – оргія орди
і криваві войовничі стяги.

Розуміє парія чумна,
чим її історія святиться,
що без України їй хана,
що вона – zero без одиниці.

І нехай Московію трясе,
хай собі готує панахиду.
Україна буде над усе!
Суща правда подолає кривду.

Хай не забувають москалі, –
ми при повній силі і відвазі...
і Феміда діє у Гаазі,
і у власній хаті – на селі
і у місті – вимете нулі
наймитів диявола наразі.

ІІІ
Глипає орел на всі боки....
та якщо війна... усе-таки
вистоїмо у вогні баталій
і зітремо тлю на п’єдесталі...
Ми ж бо споконвіку вояки
не за гроші і не за медалі...
І про це народам на віки
наші предки – вільні козаки
карбували кам’яні скрижалі.

12.2021