На Соборній, у парку, на вході,
прилягли боязливо царі…
Зустрічають бастарди природи
миколаївців ще на зорі.

А колись, за завісою часу,
як довкілля величні сини,
біля входу палацу Аркаса
на сторожі лежали вони.

І собор Адміральський напроти,
та Миколи у іншому сіль –
він писав не історію флоту,
а його України-Русі.

Бо народу пісенні перлини
виявляв, не блукав навмання,
Кобзаря видатну «Катерину»
оперив у музичне вбрання.

Жаль, не доста ходилось по світу.
Відійшовши у розпалі жнив,
він краянам народну «Просвіту»
окрім левів своїх залишив.

І вартують не перше століття,
надивились вони дивини…
Не лякає їх віку лахміття,
бо нетлінні обоє вони.

Все міняється в мареві часу,
та аркасівський дух не зачах,
і усмішку Миколи Аркаса
в мармурових їх бачу очах!

Давно пора вже усвідомити Кремлю,
І цьому злобному, настирливому тролю.
Його потуги всі рівняються нулю
Там де народ понад усе цінує волю.

На що ж надіється та хвора голова ?
Зігнавши армію до нашого кордону.
Ані штандарт, ані гетьманська булава
Не підпиратимуть скривавлену корону.

Хотілося, чесалось – не вдалось
Йому зіграти роль «великаго мессии»,
Бо мусив ні, не він, а інший хтось –
Вмирати за «величие России».

У танк чи БМП не сяде він,
Тим паче – за штурвал гелікопте́ра.
У бункер, за бетонну товщу стін
Заліз як щур, мов у Москві в же сам Бандера.

І гавкає, і лається… Кипить
В його лихих устах брехні гірка отрута.
Росія ж – як могучий велет спить
Під ФСБшний тролінг ліліпута.

Лютий. лютий-вітровій,
Снігу решетом насій
Або крізь сріблясте сито
Та не будь таким сердитим
І морозом не печи,
Не сидіти ж на печі.
І тебе щоб не боятись,
А на лижах покататись
Із високої гори -
Забавка для дітвори.

2022 р.

"Тільки я і в полі маки," —
не про мене, мила.
Скільки пам'ятаю заки,
матері годила.

Біль чужий на плечі кволі
не боялась брати,
Захищала від сваволі
і сестру, і брата.

Підставляла ліву щоку,
як по правій били.
Хоч сама була нівроку —
нелюда любила.

Не скажу, що божевільна,
може недолуга,
Дехто скаже: "Несумлінно
покохати друга".

Розумію, що не гідно
щастя в інших красти.
Але ж він мені, мов батько,
я йому, як мати.

Радощі та всі печалі
розділили навпіл.
Від розлуки до реалій —
благодать у Скайпі.

Хоч в любові ми згораєм
на краю безодні,
Та відмовитись від раю
неспроможний жоден.

Не було весни, ні літа,
Журавлів у небі.
Певно, час настав розквітлий —
думати про себе.

23.01.2022р.

Kim adam içün bir qart çaqal,
o çaqal içün bir aqsaqal.

2022

Коні скачуть, білі коні
В степ безкраїй, неозорний
Там де небо небокраїть
Білі коні, коні скачуть...

Гей ви коні, щира вдача,
Подаруйте ви підкову
На любов і на удачу,
На веселку світанкову...

Стімко, весело, грайливо
Ця нестримна біла сила
Скаче, скаче, скаче, скаче
На любов, і на удачу...
Коні скачуть, гляньте, люде,
Диво дивне небокраїть
Буде щястя, точно, буде...
Коні скачуть, щира вдача!

Тобі свій час із радістю віддам я,
О майстре фотографії, зроби
Красиві знімки, лишиться хай пам’ять
Про дні дерзань, веселощів, журби.

Тріумфу мить і розпачу мойого
У ракурсах ти різних зафіксуй.
Ми всі колись полинемо до Бога,
І час зітре із наших лиць красу.

ПРИСПІВ:
Стирає час усе лихе і добре,
І розчиняє, наче у воді.
Лиш на світлинах, що зробив фотограф,
Лишились ми прекрасні й молоді.

І подорожі наші закордонні,
І небо дивовижне з літака,
І як стискає пристрасно долоні
У відповідь коханої рука.

Поезія і музика хай лине,
Немов би то — натхнення два крила
У товаристві, що звемо “Світлина”,
Котра минущий час перемогла.

ПРИСПІВ:
Стирає час усе лихе і добре,
І розчиняє, наче у воді.
Лиш на світлинах, що зробив фотограф,
Лишились ми прекрасні й молоді.

6 лютого 7529 р. (Від Трипілля) (2022)

Ну ось і я - залиш собі
Картину світла упівнеба
І стебел запах на губі
Де вчора ще цвіли амеби…
Чи віднеси у Храм мовчань
Як благодать на День пожертви
На зустріч сонцю в саму рань
На куполи святої Церкви…
Чи розстели над алтарем -
І ми палатимо свічою
Як трав пахучих вітра щем
Одним струмком понад Десною…
06.02.2022.

Тебе тако́ж покличе ця війна.
Ворожі танки вже стоять на чатах,
Й здається, що зривається одна,
Іще одна з отих семи печаток,

Й з безодні лих підводиться дракон,
Щоб мирні мрії обернути в тління.
Мабуть, існує свій армагеддон
У кожній долі й кожнім поколінні –

Коли від вибухів здригає світ,
Коли цунамі, голод, вбивчий вірус,
.Й недобрих змін вітри ламають ґніт
І гасять полум’я в лампаді віри,

І слабне правда в плетиві облуд,
І вабить легкістю стежина підла…
І не збагнути – йде Останній Суд
Чи просто битва темряви і світла.


2021 р.

Чорні ночі, сонні очі...
Вдалині світанок спить
Де ти ходиш, що ти хочеш
В цю неясну мить...

Той світанок чи настане
Темно вже давно
Серед кривди і обману
Відшукай зерно.

Хто є хто, часи розставлять
На свої місця
Судять тільки переможці
Тільки чи це я?

Де ти ходиш? Що ти хочеш?
Рак з гори свистить...
Час спиливає, сонце тане
Півень чуйно спить.

Не пробуджуй передчасно
Най дрімає птах.
Все неясне стане ясним
Темне - світлим. Пізнє - вчасним...
По воді ступай уважно,
Десь бездумно, десь уважно -
Ціль - не ціль, а шлях.

Рецептів древніх відчуй аромат
Це пращурів спроби на краще життя
Скільки їх згублено й пішло в небуття
Більш не скуштуєш ти їх пирога

Минулого виклики пам'ять народу несе
Як гірко б не було, один вихід лиш є
Уроки узяти щоб знов не платити дарма
Лють до ворога відчує чесна душа

Шедеврів рецепти не знайдеш без спроб
Ти ворога знищи й пиріг солодкий спечи
Пращурів уроки в майбутнє вплети
Переможцю свою правду смачніше нести


04.02.22

Нехай у долоні твоїй спочиваю.
Нехай очі ріжу тобі склом.
Хай подіями стаюсь на лоні чола
і потоками недоречностей розтліваюсь об чоло.

Можу стрімголово од тебе – нехай.
А й можу прокльонами врости
у суглину, у камінь, у полон.

Станься ударом чи контрапунктом
на партитурі життя мого –
а я не опікатиму тебе любов’ю,
бо не опікаю утвори рук не моїх.

Отже, отже.

23 січня 1994 р., Київ

1. - Чому жовтіє листя?
Куди біжить струмок?
Чом олені плямисті?
І падає сніжок
Чому такий пухнастий? -
Цікавиться щодня
Допитливе, смугасте,
Веселе тигреня ( повтор. двічі)
2. - Чому співає птиця?
Вдивляється в пітьму
Й пояснює тигриця
Стотисячне "чому".
- Де ходить лев гривастий? -
Запитує щодня
Довірливе, смугасте,
Маленьке тигреня (двічі)
3. Про всі важливі речі
Питає без вагань,
Й надвечір у малечі
Ще купа запитань.
Скрипить сніжок сріблястий,
Навчається щодня
Допитливе, смугасте,
Розумне тигреня (двічі)

Лютий 2022 р.

Мороз гаптує сріблом краєвиди.
Блищать на сонці злежані сніги.
Блукають зранку тіні, мов сновиди,
Зникаючи безслідно навкруги.
Помірний вітер бережно тривожить
Верхи дерев і плетива дротів, –
Снують бігом самотні перехожі,
Ніде не чути сміху дітлахів.
А я милуюсь видивом казковим
Безодні похололої зими,
Пірнаючи в глибини білі словом,
Радіючи зануренням щомить.
06.02.22

Життя сюрпризи підносить,
Коли їх зовсім не чекаю.
І якщо хтось навіть спитає,
Що нового і як живеться,
Відповісти дуже не просто,
Бо не знаю наперед,
Все так сьогодні ненадійно,
Вийде навпаки.
Як упевненості треба,
Втомилася від перешкод.
Влаштовано все у світі складно,
Для щастя потрібна посмішка, радість і любов Швець Т.В.
На фото -мій малюнок

Жизнь сюрпризы преподносит,
Когда я их совсем не жду.
И если кто-то даже спросит,
Что нового и как живу,
Ответить очень- то не просто,
Так как не знаю наперед,
Все так сегодня ненадежно,
Получится наоборот.
Как уверенности надо,
Устала от преград,
Устроено все в мире сложно,
Для счастья нужна улыбка, радость и любовь Швец Т.В.
На фото- мой рисунок.

"История СССР"  
bir qısqa fantastik eser.

2022

***
За пандемію рішення просте
приймають ескулапи та учені, –
умійте виживати! Та зате
рятує клізма і авторитет
забутого рецепту Авіценни.

***
І думати народу ліньки,
і може, думав би, якби
не чим дурніша поведінка,
тим більші оплески юрби.

***
Народу що? Вина та хліба
і виживе як два по два,
і обере собі подібне,
таке ж дурне, тому що бідне
на ум... і скаже, – голова!

***

Держава наша – це корито,
яке обсіли неофіти,
де зіц-директор має звіт
у фірмі «Роги і копита»,
що веселить усенький світ.

***
У більшого своє найбільше важить,
у вищому кувікає цабе,
яке усе лише собі гребе
і в куражі або на епатажі
ця гідра тиражує шиї вражі,
а голови корупції – себе.

***
Нічого не бояться посполиті...
у кожного ще є вода у ситі,
і є ще не оплачені борги,
і у руці тримаємо синицю,
і щире серце маємо... із криці,
яку гартують наші вороги.

Симптоматика
Ніяк не розминутися із вовком
теляті нашому, аби на самоті
помірятися... ну, хіба-що – ростом...
і силою... кощія з малоросом...
аби у бойовому рандеву
міняти молоток на булаву.

02.2022

День як день. Куди не гляну - сірість,
Молодості шмаття поміж вирв...
А мені б туди, де причаїлись
Не жура, а тиша, спокій, мир.

Не приймає вічність. Каже: "Рано.
Пий кровицю ворогів іще".
А мені так хочеться нірвани,
Щоб зі світу хоч на днину щез.

Був колись я, браття, гречкосієм,
А тепер прикутий до меча...
Хочу стерти пам'ять, світлі мрії,
Страх і гнів, образи і печаль.

На могилі друга повно квітів,
Плачуть діти, жінка молода...
Хочу загубитися у світі,
Щоб ніхто й ніколи не згадав.

05.02.2022р.

...панно, ей, з якого хору?
Вокалістка? Бек-вокал…
Зачекайте, я у Фору
Як готівку? Може нал?
Кілька сцен… а ось і ліжко
Вступ. Акорд. Кінець-фінал
Повертались ми вже пішки
За межу. У свій астрал…
05.02.2022.

Не поспішай, не з позолоти…
Куди - куди… о хлопче мій
Ти знову вляпався в болото?
Попереджали, зрозумій
Ну не твоє… ой бовдур, бовдур
На ось тримай, дзвони…
Дзвони!
І сядь, не стій… та хоч на ковдру
Не гарячкуй, з тобою ми…
05.02.2022.

Сонячним димовим днем
Іній сипався з дерев,
Як блискучі намистинки
Впав додолу із ялинки,
Із берізки та сосни
Рясно сіявся униз,
Із тополі й горобини
Розсівався срібним димом.

З калинового куща
Розлітався по кутках
Та й просторого подвір"я,
Наче біле-біле пір"я
Із відтіночком блакитним,
Землю устеляв, мов килим,
Все заполонив навколо.
Як же гарно і казково!

2022 р.

Лишилось тішитись помалу,
Що смерть повік не розімкне,
Бо досі сліпо оминала
Непосидючого мене.
Лишилось вірити надалі,
Що буду змучено іти,
Роки рахуючи, як шпали,
Без очевидної мети.
Лишилося віднині трішки
Шукати радощі в журбі
Під час ходи чи перебіжки,
Або привалу, далебі…
05.02.22

Не життя - картинка з маслом…
Для відходу лаз закрито.
І на двох одне лиш гасло,
Та і то чомусь без мита.
Чи то хтось прибрав шлагбаум…
Чи то вітер щось накоїв…
Чи то я з портретом «даун»
Повернувсь від жінки злої…
Ну і хай… було і гірше.
Правда, ми були молодші.
- Ей, шановний, досить віршів!
І присядь. Зніми калоші…
04.02.2022.

Спохмурніли кумпеля, а із ними бані, -
Золотеє гиготіння ніжиться в сметані,
Гедонізмом балакають і дихають люде,
Скрізь ширяють думки "хай там що далі буде".

Кругом білими нитьми вишетеє блядство,
Містом точиться хвальба і зухвале пияцтво,
У руки самі лиш перебенді й пустобріхи,
А народ все тужить: погоріли стріхи...

Та сидять ліниві вуйки на старій канапі,
І все мружать тупі очі, аж скоро заплачуть,
І їх стогін змайоріє дворами, дубками,
Та й нічого не змінить, хоча, бог із вами!

Так якби ж мовчати вміли, й дурні не пороли, -
Що поробите, панове, на те вони й проли.
І єдине, що лишиться - їх смерті чекати,
І в очікуванні тому, самим пролами не стати...

11.XII.MMXXIp.

У творчому світі, на жаль, все непросто.
Актори, актриси, мистецтво балету.
Одні – прагнуть надто високого злету.
А іншим – достатньо маленького росту.
Часом дуже складно буває й поету.

…Так сталося що…на одному порталі
Поета, вже досить відомого, знали,
Читали захоплено, творчість сприймали.
Та якось з’явились обличчя пихаті.
(Своє лиш хотілося, певне, плекати)

Риторика зверхня, що вірші невдалі.
До патрі…отичних вони не дотичні.
Залучені в справі бридкій підопічні.
Підтверджують, в критиків дії логічні.
«Усе перемелене, геть, що не вмерло!»
В словесному бруді накручені жерли.

…Поет вже втомився, йому не комфортно.
Пішов із порталу вже безповоротно.
Звертаюсь від імені всіх небайдужих
До тих, що охочі створити калюжі.
У власній багнюці залишитесь далі!
То ж краще вже тисніть на творчі педалі!

Калюжі, педалі, руйнуюче слово…
Руйнуюча сила, руйнуюча зброя.
Дурних помилок не повторюйте знову!
Добро, справедливість – міцна побудова.
Для справжнього автора – творча основа.

03.02.2022

Прокинулася… Ти наснивсь мені,
Такий щасливий і звабливо-юний…
Ранкова зірка світить у вікні,
А в серці обірвались раптом струни.

Мелодія притишена мовчить,
Їй спогад не дає уже звучати…
Була ж у щасті не єдина мить,
Як музика летіла в світ крилато.

Їй простору замало із кімнат,
Вона тоді хотіла ввись, під хмари.
Торкався клавіш ти і я стократ
Раділа, що навік тобі до пари…

Мелодія затихла назавжди,
Щоб ти не зміг її зіграти іншій.
Кохаючи, не відала біди…
Ти лиш у сні зостався і у вірші.
04.02.22

Прощавай,
не осуди
й забудь.
Листи спали, як мости.
Хай мужньою буде й прямою путь,
Якою маєш іти.

Нехай ув імлі для тебе горить
Зоряних мрій вогонь,
Хай завжди надія грітись
летить
*(Й надія гріти долоні летить)
Біля багаття твого.

Хай будуть попереду бурі, сніги,
Дощі, ревіння громів,
Хай буде більше удач і снаги,
Ніж випаде їх мені.

Хай в грудях гримить, не змовкає бій,
Хай довгою стелиться путь.
Щасливий за тих, що в долі твоїй,
Можливо, поряд ідуть.

04.02.22

Терпінням переповнилася чаша,
песцеві спогади сточила міль.
На крилах щастя мчи до мене, птахо,
крізь органзово-сиву заметіль.

Долай хребти мостів, доріг судини,
залізні вени колій і щаблі,
бо без любові холодно людині,
і непереливки на цій землі.

Можливо, хтось живе заради слави,
чи бачить сенс у золотім тільці.
Міняє коней світ на переправі,
підкови збиті, віжки у руці.

А ти моя — печальна ностальгія,
складної долі — чуйний диригент,
медова мука, втіхи — ейфорія,
полиново-смарагдовий абсент!

В коханні вірному святі і грішні
у полум'яній пристрасті заграв.
Не відбулося без небес — Всевишній
одне для одного подарував.

04.02.2022р.

Допоки немає ранкового шуму
І рухами смерків затінений двір, –
Приємно та легко коритися думам
І німо на небо підносити взір.
Дивитися вдячно, як місячне світло
Проціджується крізь пітьми пелену, –
Відчути, як очі ясніють привітно
І тіло звільняється радо від сну.
Коротка година досвітньої тиші
Сплітає терпляче докупи думки
І зроджує мрії лише найчистіші,
І чітко словами гуртує рядки.
Голубить єство мовчазлива задума
І пишеться швидко та легко надмір,
Допоки немає ранкового шуму
І рухами смерків затінено двір.
04.02.22

У житах засиніли волошки і дивляться вгору,
Вибираючи синь із блакиті небесних очей.
Половіють хліба у гарячу не жнивну ще пору,
Сонце високо світить чи просто нестерпно пече.

Ні хмаринки над полем, шугають одні перепілки,
Літо спрагле у світі в липневій застигло красі.
Не шелесне листок, не колишеться з подиху гілка,
Все замовкло навкруг в невимовній барвистій ясі.

Пелюстки волошкові природа зібрала віночком,
Незрівнянна блакить синій квітці тепер до лиця.
Літо вже одягло празникову яскраву сорочку
І пасує йому вишиванка природна оця.
04.02.22

Струсонула до основ
Нерозділена любов,
Хоч пасуться без любові
Вівці, кози і корови,
Журавлі і голуби –
Їм розмножитись аби.

Багатій - багатію:
- Багатій, багатію!

2022

На березі близенько до води
Пала багаття. Вечір вже заходить
І місяць з верби зазирає в воду,
На себе напівсонного глядить.
Зірки уже з’явились де-не-де.
І теж згори у воду позирають.
На заході ще краєчком палає,
На сході ніч ще свого часу жде.
Навколо тиша, чутно, як тріщать
В огні сухі назбирані гілляки.
Хіба що птаха крикне, наче з ляку
Десь недалеко – в вербах чи кущах.
А поряд Дон тихенько плюс котить.
Недарма ж його Тихим прозивають.
Біжить кудись, до моря шлях шукає…
Навкруг вогню гурт козаків сидить.
Про щось собі тихенько гомонять,
Утомлені від денної роботи.
Поговорить про те, про се не проти
Аби нудьгу вечірню розігнать.
Сидить між ними сивий вже козак,
В розмови їхні не встряє, одначе,
У темряву вдивляється, мов бачить
Те, що другим не видиме ніяк.
Тут хтось із молодих позвав його:
- Остапе, що задумався, сумуєш?
Чи щось собі вигадуєш, мудруєш?
Давно не чули голосу твого.
Ти ж був між тими, хто Черкаськ зачав –
Столицю Дону. Розповів би, може?!
Про ту подію чув, напевно, кожен,
Але не з перших уст. Той помовчав
Ще якусь хвильку. Далі посміхнувсь,
Мов щось таке веселе пригадалось:
- То за моєї пам’яті все сталось.
Був молодим, лиш пробивався вус.
Ми з батьком над Самарою жили
Біля Дніпра. Удвох козакували.
Тоді ще Січі поки не бувало
Та козаки вже по Дніпру були.
Зібрались в кіш, обрали отамана.
Таких кошів чимало там було.
Ще поки Січі «врем’я» не прийшло,
Не ставили «фігури» на курганах.
Тоді ще не знайшовся чоловік,
Який зібрав козацтво все докупи.
Був Байда, правда та загинув тупо,
Укоротив султан в Стамбулі вік.
Та я, пробачте, не про те почав.
Був в нього брат двоюрідний – Михайло.
Служив він видно королеві файно,
Бо у Черкасах старостою став.
Мав під рукою також козаків
Городових і реєстрових, значить,
Ми ж не ходили попід ним, одначе.
Хоча часи траплялися важкі,
Жили самі та чубились з ордою,
Як та, бувало зачіпала нас.
Самі ходили «в гості» кілька раз
Із «низовими» сушею й водою.
Десь там на сході взялись москалі
Орду громити: то Казань узя́ли,
То Астрахань. Орду навпі́л розтяли.
Їм завше мало власної землі.
Вхопить – вхопили. Та утримать як?
А тут ще й турків тим наполошили.
Ті відібрати Астрахань рішили.
Зібрали війська всяких зарізяк,
Орду татарську також узяли
Та й подалися Астрахань вертати.
Цар військо теж направив рятувати
Та, мабуть, мало було. Почали
У короля просити москалі
Собі у поміч. Той, як не крутився,
Але у поміч мусив дати війська.
Михайла і поставив на чолі.
Із ляхів йому жодного не дав,
Велів на місці військо те збирати.
Прийшлось Михайлу козаків узяти,
Усіх, що досі під рукою мав:
І реєстровців, і городових.
За поміччю до «низових» звернувся.
А тим збиратись – взувся, одягнувся
Та шаблю взяв та й на війну побіг.
А вже, як військо рушило в похід,
То по дорозі й наших підібрали,
Які по прикордонню проживали
Із москалями. Та й пішли на схід.
Була в Михайла сила чимала,
Щоб впевнено в степах тих почуватись.
З ордою, правда, не прийшлось стрічатись,
Вона вся вже під Астрахань пішла.
Дістались Дону, перейшли убрід
Та й рушили до Волги…Геть забувся.
Отам, де Дон у східний бік зігнувся,
Побачили турецький вперше слід.
Мабуть, тягли по Дону кораблі
Й хотіли тут перетягти до Волги.
Копати землю почали для того.
Кругом нарили купами землі
Та й кинули. Не вистачило сил
Чи, може, щось їх дуже налякало.
Ми, правда, зупинятися не стали,
Порозсилали сторожів навкіл,
Щоб не наткнутись часом на орду
Та й подалися напрямки до Волги.
Не пам’ятаю – коротко чи довго
Ішли ми по ординському сліду.
Та всі вони під містом вже були
І нас, напевно, зовсім не чекали.
Поява наша трохи їх злякала
Та ми ж їх подолати не могли.
Вони сиділи в таборах своїх –
Один турецький, а другий татарський,
Тримали гарнізон в облозі царський
На Заячому острові. І в них
Сил було значно більше, ніж у нас.
Ще й табори прокляті укріпили.
Гармати кріпость упритул лупили,
Чекали турки відповідний час,
Як вони мури, врешті, розіб’ють,
Тоді на штурм всі свої сили й кинуть.
Та поки ще тримались міцно стіни,
Лиш вибухи нам іздалека чуть.
Не став Михайло турка зачіпать,
Велів і нам свій табір будувати:
І рів, і вал, редути і гармати –
Так, щоб нелегко було нас узять.
А вже на другий день він розпочав
Татар і турок добре дратувати,
Велів роз’їздам нашим нападати
На табори ворожі – постріляв,
Поцілив – ні, бігом назад вертай.
Те ж саме і з гарматами чинили –
По кілька ядер у той бік пустили
Й замовкнуть. Але ворог тільки й знай,
Готується. Ще й виведе щодня
Князь верхових, в атаку їх кидає,
Та, не досягши цілі, повертає.
І лиш на турок верхових ганя.
Татар , чомусь, чіпати не велів.
Привчав усіх до розпорядку того
Козацького. І не казав нічого,
Навіщо так щоденно він робив.
За кілька днів привчились вороги
І вже уваги, навіть, не звертали,
Як козаки отак «атакували»,
Гадали – їх здолать не до снаги,
То хай уже побавляться коза́ки.
Михайлу того треба і було.
Тут ще москальське військо прибуло,
Хай небагато, хай не зарізяки
Та усе ж поміч. Князь же уночі
Послав до міста свого осавула.
Завдання в нього із нелегких було –
Тихцем пробратись і наказ вручить.
А місто ж у оточенні було.
Кругом ординці з турками засіли.
Не знаю, як його і пропустили,
Мабуть, на них затемнення найшло
Чи, може він характерником був?
Ну, не важливо. Він наказ доставив,
Зробив для князя надважливу справу
Та і москаль полегшення відчув,
Що князь не кинув у облозі їх.
Наказ простий був: вранці турка бить.
Удосвіта ворота відчинить
І кинути на турка геть усіх,
Що під рукою, наче прориватись
До козаків. А москалям отим,
Що встигли в поміч князю підійти,
В той самий час велів усім ввірватись
В татарський табір. То для того лиш,
Щоби турецьку відвернуть увагу.
Коли ж москальські зарябіли стяги
І там, і там, і москалі, як ніж,
Врубалися в ворожі табори,
Велику колотнечу учинивши,
Михайло також з козаками вийшов
Із табору. Верхівці до пори
Ішли півколом на ворожий стан,
Як і раніше кожен день вчиняли.
Та турки на те зовсім не зважали,
Бо думали – то черговий обман.
Хто ж на окопи кине верхових?
Їх же ураз поб’ють і постріляють.
Окопи брати піхотинці мають,
А турки до пори не бачать їх.
Бо всю свою піхоту князь сховав
За верхівцями, щоб її не бачив
Ніякий турок. Лави ті козачі,
Він, як сюрприз для турок готував.
Я був між тими, що пішма ішли
З мушкетами та шаблями по полю,
Молили бути лагідною долю
Й чекали, поки, врешті, князь велить
Напасти турка. Так воно й було.
Як підійшли впритул, де турок крився,
Верхівці перед нами роздалися
І нас ніщо спинити не змогло.
Бо більшість турків кинулась туди,
Де гарнізон із міста пробивався.
Князь кілька днів, бач, не дарма старався,
І за носи отих пашів водив.
Вони ж гадали – буде, як завжди,
Пограються коза́ки й подадуться,
Тож повернулись спинами і б’ються.
А ми тут ззаду раптом в їх ряди.
Найперш гармати встигли захопить
Й одразу проти турка повернули.
Як перші ядра поміж них майнули,
Вони змогли, нарешті зрозуміть,
Як ловко їх Михайло одурив.
Забігали між молотом й ковадлом.
І турок, наче під косою падав.
Хтось захищався, хтось «аман» творив.
Ледь зрозумівши помилку свою,
Зібрали турки все, що тільки мали
Із тих, що міські мури облягали
І кинули на табір, щоб в бою
Його відбити, козаків прогнати.
Та ми на них гармати навели
І ядрами косити почали.
Турецькі добрі у бою гармати,
А, як до них ще й наші гармаші,
То турку непереливки прийшлося.
До табору дійти їм не вдалося,
Бо ж ми вогнем стрічали від душі.
Тож переполовинили усіх,
А потім самі кинулись рубати.
Кінні і піші. Полягло багато
Із тих, хто залишався у живих.
Не витримавши натиску, вони
Вже скоро свої спроби полишили,
Серед татар сховатись поспішили.
Та з тої і другої сторони
Їх скубли астраханці й москалі
Аби за всі страхи свої віддячить.
Хто пережив, той скоро не пробачить,
Хіба що труп побачить на землі.
Ми ж табором турецьким зайнялись,
А там добра від ворога лишилось,
Що вам, мабуть, такого і не снилось.
Я сам уперше на таке дививсь.
До ранку не зімкнули ми очей,
Усе носили, купами складали.
Уже в думках багатіями стали,
Бо ж кожному дістанеться, ачей,
Достатньо на усе життя його.
Уранці турки й татарва знялися
Та в сторону Азова й подалися.
Спочатку турок вибрався бігом
Із табору татарського, тоді
Орда пішла, щоб турок прикривати.
Та їх Михайло не велів чіпати.
Лиш посміхнувся та махнув: «Ідіть!»
Бо ж королівський виконав наказ:
Ми Астрахань для москалів вернули.
На більше волі короля не бу́ло.
Як треба – доб’ємо у інший раз.
Та й зовсім нам було не до то́го,
Щоби вороже військо добивати.
Вдалося стільки здобичі дістати,
Як би скоріше розділить його.
Козацтво: і голота «низова»
Та й «охочекомонні» сподівались,
Щоб з того всього вдосталь нам дісталось.
І мали, звісно всі на те права.
Михайло ж все по-іншому зробив.
Велів натроє все то розділити.
Третину він віддав для московітів,
Третину – між козацтвом розділив,
А ще третину виділив в скарбницю,
Звідкіль би кошти в Україну йшли,
Щоб землі розвиватися могли.
Хоч дехто і казав, що то дурниці,
Ми кров’ю те багатство здобули,
А хтось задурно буде користати,
Ще в короля і дозволу питати,
Аби ці гроші витратить могли.
Козацтву інше важко зрозуміть.
За що третину москалям віддати?
Тим більше,віддавати всі гармати,
Які забрали в турків. Кров пролить
Повинні ми. Вони ж собі сиділи
За мурами, дивилися, як ми
На ті гармати рушили грудьми.
Самі ж за них і краплі не проли́ли.
Гармата для козацтва – цінна річ,
За золото цінніша й діаманти,
Бо її можна лише з бою взяти…
А тут взяли, покористались ніч
Та і віддай задурно москалям.
Оце козацтво дуже розлютило.
І слухати Михайла не схотіли,
Як він нас поступитися вмовляв.
Затялися. Звичайно, не усі,
А тисяч п’ять, напевно, назбиралось.
Сердиті дуже поспіхом зібрались
Та гомоном захриплих голосів
Ота́манів поміж себе́ обрали,
Покинули Михайла й подались
На Україну. Князь, відомо – зливсь,
Та ми на те не надто і зважали.
Ішли степами вище від орди,
Яка весь шлях по сліду сплюндрувала
Так, що й траву усю повибивала
Копитами. Ті бачачи сліди,
Ми і звернули. Та за кілька день
Дістались Дону. Там і зупинились,
Щоб і самі, та й коні щоб напились.
Добу стояти думали лишень.
Та роздивились якось навкруги,
Яка коса для табору удатна
Та й оборона тут би була знатна.
Хай спробують полізти вороги!
Зібрали раду, радитись взялись:
Чи то на Україну вирушати,
Чи тут собі містечко збудувати?
Ну, звісно, й невдоволені знайшлись.
Та більшість стала все-таки за те,
Щоб залишитись й місто збудувати.
Задумались одразу – як назвати.
Багато було задумок, проте,
Оскільки більшість з-під Черкас були,
То так Черкаськом здумали й назвати.
Прийшлося, звісно, нам попрацювати,
Поки дубові стіни возвели.
Жили в землянках, в куренях простих.
Як розжилися на новому місці,
То запросили ще донців у місто,
Що купчились в Донському. Серед них
Теж українців віднайшлось чимало.
А скоро й кіш з-понад Дніпра прибув,
Як тільки вістку там про нас почув.
Так на Дону усе і починалось.

Все навколо особисте:
Поміж світла, поміх хмар…
Я один з його таксистів
Кажуть, що такий вже дар
Хто підсипав у колиску?
Хто посмів, не запитав?
Я ж тоді не знав ще й миски…
Я ще ріс і полихав
Тільки - тільки но я соску…
Пританцьовував і біг
Матір Божа… матка боска…
Вперше лиш почув про гріх…
Ще ні слова, тільки крики
Щічки… губки… мамин син
Ще попереду великі
Площі вуличних провин…
Ще міста… своє, убоге
Щось звирине так і ні
Із очей до рук під ноги
Жар і холод уввісні…

Все навколо особисте…
Тут прапрадід, батько теж
Працювали, хто таксистом
Хто й механіком, егеж…
03.02.2022.

У неділю до обіду
сперечались два сусіди.
Що у цьому світі краще —
мати силу, а чи щастя?
— Ліпше всім здоров'я мати,
і не будемо вмирати, —
каже той, хто був старечим.
А молодший заперечив:
— В мене був бугай здоровий,
важив десь, як три корови,
та не мав удачі нині —
опинивсь на скотобійні.

Тож нехай у вас все вдасться,
всім бажаю — сили й щастя!

03.02.2022р.

Тихо падає сніг на дерева і землю,
Заглядає у вічі ярів і лісів.
Із небес прилетів чи з країв чужоземних,
І над Харковом тихо у виярки сів.

Народився між хмарами у високості
І сніжинками впав на холодні поля.
Зачепився за бруньок заховані брості
І обсипав, укутав собою гілля.

Не залежиться довго, бо сонце високе
Виглядає щодня із небесних вершин.
І розтануть сніги, а розбуджені соки
Побіжать по судинах тополь, горобин.

І того, що розквітне і виросте знову,
Засміється від щастя й народить плоди.
І почнеться правічна природна обнова,
Де тепло переможе усі холоди.
03.02.22

У маячні роман «Війна і мир»
нічому не навчає окупанта
і всі на дану тему фоліанти –
даремно переведений папір.
Шифроване лише дратує зір
і спалюють написане таланти,
а деяких поетів до сих пір
пояснюють учені-дилетанти
і тільки заяложують рядки,
бо і між ними – суєта, таки,
та читачі у захваті від того,
що, нібито, навіяне від Бога, –
хтось угорі запалює зірки,
а унизу визбирує каміння...
які ремінісценції палкі!
Яке неперевершене уміння
надіятись на дальні маяки,
хоча і невідомо, ради чого
палає свічка генія отого,
що не зумів зарадити біді...
і пишуть наші вила по воді
заради суєти благоговіння
усе, що за межею розуміння
посвячених
             у марному
                         труді.

02.2022

Ох і лютий, ой ревнивиць
І сніжить, мете… вдогін
Липне в очі, до потилиць…
І шепоче: дорогі.
Нащо вам весна отая?
Ненастарчитесь чобіт
Вічно ниє, плаче, злая
Внічку, зранку на обід
Я ж як перст, для всіх служивий
І як брат, для брата - син
Оминути неможливо
Морозця небесний плин…
Ой! навіщо вам той сморід
Слякоти автодоріг?
Ненаплакавшись у горі -
Допоможе лише сніг…
Люди, я ж на те і Лютий
Це не байка, не казки
І скажу - Весні не бути
Аж до березня таки…
03.02.2022.

Тихий сонячний день і осіння дорога
Між зеленим і жовтим тихенько біжить.
Я додому іду і мені на підмогу
Добре слово і погляд, небесна блакить.

Я додому вертаюсь до рідної хати,
Щоб вклонитись деревам, трудящим полям.
Тут весь рід мій великий, тут маму і тата
Обняла і укрила правічна земля.

Хоч міняється світ наш, але невідомо,
Що назавтра утне з нами доля оця.
Я з криниці нап’юсь біля рідного дому,
Що зіщулився весь і чекає кінця.

Я в дорозі іще, зупинюсь на хвилинку,
Бо від спогадів сльози стікають із віч.
Кілометри біжать і минають хвилини
Як побачу я радість знайомих облич.

День розбився на справи, на болі, на друзки,
Яблунь шепіт вечірній і шелест беріз.
У вікно заглядає вишнева галузка,
Вдалину, аж до обрію тягнеться ліс.

Тихий спокій навкруг в голубім надвечір’ї,
Я щаслива від того, що ти в мене є.
За тобою скучає наш сад і подвір’я,
І канупер з любистком. Зозуля кує.

Попід зорями, ніби вітрилами, хмари
Кораблями летять у далекі краї.
І самотність для мене сьогодні, мов кара.
Як потрібні мені очі й руки твої!

По гілках ялини білочка стрибала.
По таких пухнастих, як у неї хвіст,
Бо горішків й шишок маленька надбала,
Весь запас сховала тут же у дуплі.

Не страшні морози. а ні хуртовини,
А ні сніговії білочці рудій.
То перечекає вона люту зиму
Й щиро порадіє дівчині-весні.

2019 р.

Мечты о зиме
Натали Биссо
Ах, как хочется в снегопад полежать в облаках пушистых,
Побродить просто так, наугад, дёрнуть лапу ели душистой,
Чтоб насыпала ворох снежинок, что искрятся при солнечном свете,
Чтоб они в кутерьме закружились, вспоминая о зимнем балете.

Пируэт* исполняя на бис, украшая нам щёки румянцем,
Мой зимой опьянённый каприз обещает миг дивного танца.
На морозом украшенных стёклах - расписные хрусталики звёзд,
От холодного вздоха продрогли, приближая венчание грёз.

Ах, как хочется в снегопад поваляться в снегу пушистом,
Чистым воздухом подышать, искупаться в лучах золотистых!
Ах, как хочется передать свою радость родным и близким...
И успеть жизни смысл понять... И земле поклониться низко.
_________________
*Пируэ́т (фр. pirouette, итал. piroetta от гл. prillare — крутиться
вокруг собственной оси) или же тур (фр. tour, англ. turn) — термин
классического танца

Мрії про зиму
Наталі Біссо
Як хочеться в снігопад полежати в хмарах пухнастих,
Поблукати просто так, навмання, смикнути лапу їлі запашної,
Щоб насипала купу сніжинок, що іскряться при сонячному світлі,
Щоб вони в гармидері закружляли, згадуючи про зимовий балет.
Пірует* виконуючи на біс, прикрашаючи нам щоки рум'янцем,
Моя п'янка зимова примха обіцяє мить чудового танцю.
На прикрашеному морозом стіклі - розписні кришталики зірок,
Від холодного подиху здригнулися, наближаючи вінчання мрій.
Як хочеться в снігопад повалятися в снігу пухнастім,
Чистим повітрям подихати, викупатися в золотистих променях!
Як хочеться передати свою радість рідним та близьким...
І встигнути сенс життя зрозуміти... І землі вклонитися низько.
_________________
*Пірует (фр. pirouette, італ. piroetta від гл. prillare - крутитися
навколо власної осі) або тур (фр. tour, англ. turn) - термін
класичного танцю
Переклала українською мовою 3.02.22 Швець Т.В.

Знов дурманять прагненням кохати,
І мрійливо збуджують мене, –
То твої веселі оченята,
То волосся завжди запашне.
Риси сонцесяйного обличчя
І ласкаві дотики руки, –
Зваблюють незмінністю і кличуть
У твою принадність залюбки.
Боячись наврочити, дивлюся
Та милуюсь баченим ізнов, –
І зростає радісно спокуса
Утомити ласками любов…
03.02.22

Міріади доріг на землі пролягло.
Вже у космос лаштуються діти.
А мене тільки й тягне, що в рідне село.
Кажуть – так починають старіти...
Боже ж, як тут змаліло все.
Навіть шлях до Дніпра скоротився.
Я прибульцем стою і тамую щем.
Щем гіркий, що під серце вмостився.
Моїх стоптаних, сколотих ніг
Не знаходжу слідів по ярах, на горі,
На ранковій росі конюшини.
Я за козами мчав безнадійно тоді,
А виходить свій шлях прокладав в батьківщину.

***
Чому із звідусюд далеких
Ми добиваємось в забуті Богом села
І припадаємо грудьми до споришу,
До груші тулимось щокою?
Невже, коли літам ощадливий наводиш лік,
Так болісно бракує частки,
Що зветься отроцтвом?
Невже і справді життєве коло
Має замкнутись там,
Де тільки починався?
Невже і справді
Цей світ безмежний тільки тому,
Що в кожного є клаптик свого неба
Землі своєї терпкий до ностальгії присмак?

БЕЛАЯ ДОРОГА
.
Натали Биссо
.
Выхожу на улицу - белая дорога
Вьётся белой лентой с моего порога,
Вьётся от рожденья до последней тризны,
А в груди забота о судьбе Отчизны.
Проживают жизни целые народы,
И воюют вечно за свою свободу,
Кто-то рая жаждет, убивая правду,
Кто-то продаётся за свою награду.
Кто-то, предавая, вычеркнул из жизни,
Родину, любимых, всех друзей и ближних,
Кто-то пригодился, там же, где родился,
Жил простой он жизнью, жил и не стыдился.
Много вижу судеб, схожих и не схожих,
Далеко не каждый век прожить свой может,
В мире и согласье. Жжёт в груди тревога.
За людей, за Землю помолюсь я Богу.
Белой лентой вьётся белая дорога,
Только не выходит с Богом диалога.
Всем даётся воля, счастье и свобода,
Всем открыты двери голубого свода.
Не возьмёшь с собою злато и каменья,
Пусть звучит по миру дa другое мненье,
Коль красна делами белая дорога,
Возвратишься к дому, Родине и Богу.
Перевела на украинский язык 23.11.21 Швець Т.В.





БІЛА ДОРОГА
.
Наталі Біссо
.
Виходжу на вулицю – біла дорога
В'ється білою стрічкою з порога,
В'ється від народження до останньої тризни,
А в грудях турбота про долю Вітчизни.
Проживають життя цілі народи,
І воюють вічно за свою свободу,
Хтось раю прагне, вбиваючи правду,
Хтось продається за нагороду.
Хтось, зраджуючи, викреслив із життя,
Батьківщину, коханих, всіх друзів та ближніх,
Хтось у нагоді, там , де народився,
Жив простим життям, жив і не соромився.
Багато бачу доль, схожих і не схожих,
Далеко не кожний вік прожити свій може,
У мирі та злагоді. Кипить у грудях тривога.
За людей, за Землю помолюся Богу.
Білою стрічкою в'ється біла дорога,
Тільки не виходить із Богом діалогу.
Всім дається воля, щастя та свобода,
Всім відчинені двері блакитного небокраю.
Не візьмеш із собою золото та каміння,
Нехай звучить світом інша думка,
Якщо червона справами біла дорога,
Повернешся до дому, Батьківщини та Бога.
Переклала українською мовою 23.11.21 Швець Т.В.

Ні дружини, ні друга,
Ні дорослих дітей, –
Лиш зрадливий котюга
Біля стихлих дверей.
Мов настінний годинник
Зупинивсь завчасу
І, мов тінь, мовчки виник
Несподіваний сум.
Стали смерки холодні
І світанки сумні, –
Як ніколи, сьогодні
Тоскно й прикро мені.
Самоти темна смуга
Без ніяких вістей, –
Ні дружини, ні друга,
Ні дорослих дітей…
02.02.22

коси її зміїні бризнуть в твоє смагляве обличчя,
малахітовим кришталем очі метатимуться, мов хижі оси.
спідниця її циганська увесь рубін серця позичить,
синхронно розіб’є навпіл і пульсу твого не попросить.

бо Київ тобі не Севілья, де ридає струною гітара,
каштани в зимових вуалях снять на Софіївській площі.
кохання й ненависть зачинили сліпці у єдиній брамі,
хіба, ж ти побачиш як гнівом самотність її голосить?

тобі ж і не видно, як латунні ножі летять у неї?
зелений ліхтарик сіпнеться десять раз лілею в ноутбуці.
можливо, за інших обставин перетворилась у фею
та пестила тіло гаряче та голубила мужні руки...

лишився єдиний танець — мережити рими віршів,
якщо вже й шовкове мовчання просвічують на ренген...
і ти сам себе заспокоюй, що чорний лебідь облишив
оту про яку шепочуть, що не буває білява Кармен.

коси її зміїні бризнуть в твоє смагляве обличчя,
малахітовим кришталем очі метатимуться, мов хижі оси.
спідниця її циганська увесь рубін серця позичить
синхронно розіб’є навпіл і пульсу твого не попросить.
2022-01-26 05:45:49.

І забуття бува надривисте…
Хоч й човен з човеном - човни
І вітер з тишою поривистий —
Усі вони чиїсь сини…
І без імен, без коментарію
Зникають з вод, з очей людських
Комусь в Париж… комусь в Анталію
І я, хоч інколи, між них…
01.02.2022.

Людям вищої орбіти,
Сіромах не зрозуміти –
Незрівнянні апетити
І можливості також.
Перемацані фінанси
Переспівують романси,
Тож твердиню декадансу
Уважай, не потривож.

Вочевидь, зіп’юсь від щастя…
Правда, це ще не критично
Як казали баба Настя -
П’янь з похміллям ледь дотичні…
Вочевидь, проснусь, спитаю
По якій такій причині
Зполошив зівак я зграю
Зізнанням оцим, віднині
Буду знати - там, де хащі -
Освіжу Дніпро Десною
Перший крок завжди найважчий…
Не осилити без бою
А вже потім, а вже потім
Ну усе, ну як на фронті
Як у Насті… в баби Моті
STOP! про баб ні слова, годі…
Хто - кого… приціл - характер
Ще рельєф, погода, грані…
Гори мрій, автівка… трактор…
Це лише короткі дані
Щастя - поруч і окремо
І без кольору, безвинне…
Заявляю - теорема
Що калюжиться невпинно!!!

Вочевидь, зіп’юсь… о Боже
Як мені з оцим до Раю?..
А хіба незловороже
Коли я один спиваюсь…
01.02.2022.