Шеф приймає на роботу
Нині хлопця молодого:
- Кажеш ти, що ас ремонту?
Добре це. А що лихого?

Певно, щось ти крутиш - мутиш?-
Став начальник враз питати,-
Інше хочу я почути
І про тебе більше знати.

Бос питає прямо в нього:
- Любиш випить? Сачкувати?-
Зирка оком хижо й строго:
Хитрувать, брехати, красти?..

Хлопець глянув раз на шефа:
- Сам я здібний. Гріх жалітись.
Вже якщо таке вам треба,-
Можу враз того навчитись.

Вітер очеретом пише
зіроньці листи:
"Зоре моя, ясноока,
яка ж люба ти!
Хвилі - кучері озерні
Місяць розчесав,
І серденько твоє в мене
потаємно взяв.
Та промовив Світлочолий:
Сяйво - в Небесах,
Дарував Диволілею
з бісером в очах.
Жовта лілія квітує...
Біль уже затих...
Та забути тебе, зоре,
я таки не зміг..."

Зірка ті листи читає,
в скриньку із хмарин ховає...

танцюю… малюю тілом лінії неевклідові…
лáщусь грайливим фавном до лагідної оливи
і до прибульців-хвиль тулюсь вигнàнцем Овідієм…
хмарами як вуаллю завісили острів зливи…
вилитись у строфу – канонічну – нічного каменю
гераклійського… що притягне сузір’я долу…
все ослóвити не вистачить словника мені
і моряка у мені не вистачить вивести «Еспаньйолу»
рифами підсвідомості у прозорі спокійні води…
де сумує химерлива і манірлива риба-сонце
де дельфіни примхливим сиренам співають оди
і риба-місяць ховається в аспидних перлах сонних -
я туди попливу в тихі витоки мого слова
в мого серця скрижалі – зневірою не розбиті
де із Богом поллється невимушена розмова
на правічному говірку – на довірливому івриті…
танцюю… у парі з морем… стираю лінії тіла…
тоншає невловимо натягнута вéрвиця літа…
я балансую… росою серпня тяжіють крила…
і у вирій таємно змовляються літні казки і діти…

У попа не черево, а бодня,
А у мене, наче у хорта.
Піст. Ходжу півмісяця голодний,
Харч - сухар і свячена вода.

Зранку шпарко гепаю колоддя,
Вдень як не город, то сіножать.
Ну, а піп співає в церкві оди
Богові. Тяжка робота. Жах.

За дійки увечері корову
Смичу та годую кабана.
А священник сіє Боже слово,
Щоби сатані прийшла хана.

Нічку пещу зголоднілу мавку,
Тож щоднини худну на кіло.
Піп перед іконою уклякнув
Й молиться з насупленим чолом.

Ранок. Сонце освітило обрій,
Жіночка уже біля плити...
Хай у мене руки, наче довбні,
Але серце і душа - святі.

19.07.2021 р.

Июльский дождь.Тягуч и непрерывен.
Вода и сумерки. И больше ничего.
Пусть жизнь идёт как этот долгожданный ливень.
Спокойно. Устремленно. Глубоко.

Після довгих перегонів
Навмання звіддалеки, –
Заклубились над затоном
Розкуйовджені хмарки.
Вище блискоту і хлюпу
Потемнілої води, –
Позбиралися докупи
Явним свідченням біди.
Раз вітри гуртують хмари
В піднебессі голубім, –
Може блискавка ударить
І бабахнуть сильно грім.
Тож уже біжу босоніж
До домівки навпрошки,
Бо клубляться над затоном
Розкуйовджені хмарки.
21.07.21

Ну надто вже ця алича…
Зелені очі з жовтим блиском
А що коли спита дівча
Я відповім що це намисто?

Це ж треба так щоб зберегтисть
Не заблукати поміж листям
І розпластатись попід вись
Де рань й без того голосиста

Допоки думав і повчав
Себе самого у садочку
Під ноги впала алича
І зупинилася в куточку…
20.07.2021.

Що не кажи, а я таки щасливчик –
убитись міг, із ліжка як упав!
Але пошкодив лише носа кінчик
і ліву ногу… в трьох місцях зламав.

Плата за волю страшна:
Кровію вмилась країна.
Йде безкінечна війна -
В цьому й моя є провина.

Вчасно би взяв кулемет
Й виполов погань зрадливу...
Пізно. Утратив момент.
Поле у трупах і вирвах.

Бо пожалів земляків,
Думав, отямляться...де там.
От на могилах й вінки,
Вої знімають кашкети...

Тоне Донбас у димах
Зради, нещастя, навроків...
Там українців нема,
Є окацаплені орки.

2007.2021р

Хоч крапало, квіти: «Води!»
У сірої висі благали
і лядвенцю смуток злотавий,
і плач конюшини рудий.

«Напитися дай досхочу!»
А дощ лепетав: «Пригощу
шаленою ніжністю зливи»
Ще й думку смачну, що між ними,
землею і небом сумними,
медова розквітне любов –
закоханий зяблик озвучив.

Пелюстка поранена «Знов!..»
Дощу поцілунком кусючим.

20.06.2019

Повітря, пропахле медами,
Лоскоче обсмалений ніс, –
П’янить і здивовує снами,
І солодко манить кудись.
Сонливе, духмяне, пекуче,
Шукаючи вперто дірки, –
Торкається тіла і мучить
Розшарпані віком думки.
Знаходить притулок у роті,
Минувши посохлі вуста, –
Мов хоче в мені захолоти
Повітряна маса густа.
Отож, одинокий, як перстень
На звиклому пальці руки, –
Очікую свіжості серпня
В гарячій купелі ріки.
20.07.21

Звалювати усе на промисел Божий, звичайно ж, можна. Але так чинять діти, які не хочуть нести відповідальності за вчинки та їхні наслідки.
Особливо мені подобається безапеляційне твердження, що атеїсти - люди бездуховні та не мають душі. І не знають, що таке Істина.
А хто ж тоді я? Інтелектуальне ледащо? Релігійний бузувір? Слуга сатани, талантом якого темні сили розпоряджаються на власний розсуд? Строптивий богоборець,, невігластво якого в питаннях віри дратує фанатичну паству?
Позавчора мав довгу і предметну розмову зі свідками Єгови, які шанобливо запросили на свої збори.
Чесно скажу: вони мені сподобалися. Люди були чемними, радісними. Але коли проповідник мене запитав чи вірую в Бога, а я відповів, що ні - громада спохмурніла, віряни, які стояли поруч, одсунулися від мене якнайдалі, а душпастир загрозливим голосом запитав: "Чому?
- Тому що той, у кого ви віруєте - казковий персонаж. Цікавий, але казковий.
- То нащо прийшов на наші збори?
- Так ви ж самі запросили! Нечемно відмовляти хорошим людям. Та й побачити наживо таке дійство митцеві - велика користь. Був і на урочистій літургії в православному храмі, на католицькій месі, здійснив хадж до Мекки, позичивши чалму у мого товариша Буль-бюль Огли, відвідав культове дійство синтоїстів, брав участь у ритуальному жертвоприношенні чорного півня у вуду, тупою як сибірський валянок іржавою швайкою, слухав проповідь буддистського браміна під розлогим платаном, танцював довкола боввана Сварога на Купайла. А ось тепер ознайомився і з вашою релігійною гілкою. Можливо, ще прийду, бо тут у вас гарно, кондиціонер працює, і співаєте ви чудово. Та й кадила немає. І це добре, бо у мене від запаху ладану в голові макітриться.
Що тут зчинилося!..
Коли ще був мвнюпуньким школяриком, то з цікавості засунув якось ломаку в осине гніздо. Дали вони мені такого меду, що на все життя запам'ятав. Три комахи тоді навіть у рота залетіли. І в ширінку пробралися.
А тут не оси взялися чинити екзекуцію, а добрі люди. Нацькував душпастир на мене свою зграю добродіїв і сам долучився до цієї боговгодної справи. Маю тепер неоперабельну капловухість та спорадичне затинання. Примудрилися навіть три зуба мудрості вибити! Безкоштовно.
А оце до моєї господи навідався кум - піп Гриць. Я йому розказав про своє знайомство зі свідками. А він:
- Оце тобі, Сашко, буде наука, на все життя. Не лізь в чужий монастир без нагальної потреби. Думаєш, я не хочу тебе також відлупцювати? Хочу! Ще й як хочу! Бо ти вже самою своєю присутністю між вірянами чиниш непоправну шкоду будь-якій релігії.
- А чого так?
- Пастві потрібне тільки одне: віра. Віра в Бога. Вона наповнює смислом людське життя, дає умиротворення, допомагає долати труднощі, згуртовує людей довкола духовних цінностей. А для тебе це все цирк, лялькова вистава. Ти ж вважаєш, що і я займаюся тим самим - сію в людських умах строкаті побрехеньки про Спасителя.
- Вважаю. Але кожен обирає свій шлях. Головне аби це приносило користь людям. Ти ж не кличеш грабувати і вбивати? Ні. Навпаки - радиш піклуватися про ближніх. Отже, людина не пропаща.
- Тю, Сашко! Оце і все, що ти хотів сказати про віру?
- Оце і все. Решта - несуттєві дрібниці. Жінко! - гукаю до своєї берегині. Неси смажених карасиків та сулію з наливкою. І сідай поруч, будемо святкувати мій день народження.
Кум Гриць чхнув спересердя, почухав пишну бороду, вхопив гранчака з мандрагорою і проголосив тост:
- Многая літа, тобі, Сашко. І хоч ти Хома невіруючий - бажаю тобі Божої благодаті та миру. Ще прийде коза до воза. Коли потрапиш в біду, а люди одвернуться, то допоможе тільки небо. І шира молитва. Це якщо заслужиш і станеш на путь істинний. А ні - горіти тобі в пеклі. Амінь.
І вихилив наливку собі до рота.
"Який гарний тост!" - подумав я. Так може сказати тільки вірний друг та щира душа.
А коли вляглися увечері з дружиною в ліжко, накрутив на палець її фіолетового хвостика і подумав:
"Хай люди вірують у що завгодно, якщо мають потребу. Я ж не просто вірую, а точно знаю, що моя дружина-облесниця - фея. Є й хвіст, є й крила, які бачу тільки я. А в мене тільки крила. Ось трохи відпочинемо і разом шугнемо літати між зірок. А ви уважно дивіться на зоряне небо: ми сьогодні ширятимемо в сузір'ї Кассіопеї, довкола зірки Бетельгейзе.
Як побачите там пару рухомих світлячків - знайте: це ми.

18.07.2021р.

В солов’їнім гаю навесні
Не змовкає принадливий спів, –
І на крилах попутних вітрів
Звідти линуть пташині пісні.
Заздрить текстам музичним поет,
Хоч обходиться без вихвалянь
Тих пісень, що у барвах світань
Лиш зухвало прискорюють лет.
Запозичивши дзвінкість у них,
І продовживши звички старі, –
Намагається він на зорі
Заспівати собі та для всіх.
Навесні в розбуялім гаю
Веселяться невтомно пташки, –
Наче кличуть мене залюбки
В непізнавану радість свою.
19.07.21

Залиш мене в своєму Слові
Моїм думкам затісно в тілі
У них мета і свої цілі
І невибагливі… і кльові
Це зрозумів я ще у Львові…

Сиділи й нудились в кав’ярні
Ввійшла зажурена панянка
Софія. Еммочка. Наталка ….
Аж надто убрані і гарні
І кожна з них, ну як Ферарі…

Провірив гальма - для безпеки
Пального рівень задля фарсу
І кілька слів, звичайно, басом
В кінці про ластівку й лелеку
По тексту вслід Табули Раси…

Ми всі блукаємо у Слові…
Допоки висушиться горло
Встрічав якось Івана Дорна…
Зустріну знов, спитаю хто він
Обов’язково в дусі порно…

О тож прошу, на-по-лягаю…
Залиш мене ліміту попри
Буваю злим, буваю добрим
Дійди б обшарпаним до Раю
Ну, а думки - це лише спроби…
18.07.2021.

Ось і перейдено літа екватор,
З дощами перейдено, спекою, грозами,
Прожите віршами нелегко згадати –
Дні якось самі написалися прозою:

Звичайна буденність, виснажлива праця.
Ще вітер. І небо з його блискавицями.
Змиваються рештки старих декорацій,
Майбутнє бентежить і зве таємницями.

А задум Творця, як завжди, невідомий...
Пророцтв неможливо почути за зливою...
Боюся невдачі. Готуюсь до втоми.
І вірю всім серцем, що буду щасливою.


2010 р.

Яскраве сонце скупо зігрівало.
Степ зеленів, наскільки оком кинь.
Крізь хмари проглядала неба синь,
Але холодним вітром повівало.
Зима мов не збиралась відступать.
Буває часом й снігом замітає
Та ще й скажений вітер налітає,
Що схованку доводиться шукать.
Зо два десятки втомлених людей
Долали степ. З важкими клумаками,
Простуючи звіриними стежками.
Кудись на північ доля їх веде.
Всіх попереду чоловік міцний.
В руці стискає кам’яну сокиру,
Вдивляється постійно в далеч сіру,
Чогось, неначе, виглядає в ній.
То Урс – вожак того дрібного роду,
Який нове пристанище шука.
Що їх отам попереду чека?
Чи вдасться всі здолати перешкоди?
Зовсім недавно ще вони жили
Великим гуртом материнським родом
Над річкою, що несла тихі води
В ріку широку. Там вони могли
В степу багато звіра полювати.
А особливо мамонтів, яких
Гуртом зганяли до ярів стрімких,
Де досить легко ноги поламати.
Коли ж тварина падала якась
І вже піднятись сил зовсім не мала,
Спускалися мисливці й добивали.
Тож їжі мали досить довгий час.
Та рід росте і здобичі катма,
Аби усіх було нагодувати.
Зібралися старійшини рішати
Хто саме з родом відділитись мав.
З усіх рід Урса найміцніший був,
Спроможний в інший край відкочувати,
Де здобичі би віднайшлось багато.
Він не перечив, коли то почув.
Зібрав у клунки все своє майно:
Знаряддя, щоб було чим полювати,
А потім, звісно, здобич обробляти .
Бо ж найцінніше то для них воно.
Вогонь несли в трухлявому пеньку,
В якім жарини тліли ледь помітно,
Щоб вогнище в дорозі запалити.
Хоч таємницю знали вже таку –
Як з дерева з’являється вогонь,
Коли одне об друге довго терти.
Але то все заняття для упертих.
В дорозі ж часу в них нема того,
Аби багато з вогнищем возитись.
Забрали шкіри з власного житла,
Що хижа їх обтягнута була.
В дорозі буде від дощу укритись.
Поки на новім місці зможуть ще
Новенькі шкіри з мамонтів дістати
Аби для себе хижі збудувати?
Чи ж під холодним мокнути дощем?
Жінки і діти то усе тягли
На саморобних ношах і на спинах.
Чоловіки ж дивились неупинно,
Щоб хижаки їх не підстерегли.
Чи рід чужий. Хоча таке навряд.
Людей в степу тоді селилось мало.
Тож днями йшли – нікого не стрічали.
І тому рід був безумовно рад.
Бо рідкі стрічі у степу родів
Нічим хорошим, звісно, не кінчались.
Чоловіки у далеч удивлялись,
Щоб вчасно їм зарадити біді.
Та поки степ спокійним виглядав.
Стада якісь удалині блукали.
Та, поки їжі ще достатньо мали,
Урс клич до полювання не давав.
Бо ж полювання вимага часу́.
Потрібно пастку віднайти, загнати
До неї звіра. Потім розібрати.
Все обробити. Все ж не донесуть.
От коли місце гарне віднайдуть,
Там, де стежки протоптані звірині.
Де мамонти гуляють по долині,
Там полювати, врешті і почнуть.
Тож стільки днів уже бредуть вони
На північ, стежки стоптані шукають,
Де мамонти нелякані блукають
Та й іншої багато звірини.
Дійшли, нарешті, пагорбів вони
Над досить швидкоплинною рікою.
Усе навколо дихало спокоєм.
З підвітряної стали сторони.
Аби в дорозі трохи відпочити.
Сам Урс кількох чоловіків узяв
Й на пагорб підніматися почав
Аби згори місцевість оцінити.
Знайшли більш-менш похилий вони схил
І піднялися споро на вершину.
Урс швидко оком пагорба окинув,
Тоді став роззиратися навкіл.
Вид був чудовий та краса йому
Була, звичайно, зовсім ні до чого.
Вони здолали чималу дорогу
Не для краси отої. А тому
Він видивлявся пильно навкруги
Чи табуни бізонів не ходили.
Чи мамонти поблизу не бродили.
Чи десь не поселились вороги,
З якими, може, битись доведеться,
Щоб місце на землі відвоювать.
Але чужих, здається, не видать.
А он і стежка понад річку в’ється.
А далі он ледь видні вдалині
І мамонти над річкою блукають.
Ось саме те, чого вони шукають.
Скінчилися напівголодні дні.
Тепер потрібно місце віднайти,
Де свої хижі можна збудувати.
Та ще місця в долинах відшукати,
Усе навкруг гарненько обійти,
Де пастки можна буде влаштувать,
Куди тварин нажаханих загнати.
Адже інакше їх не вполювати.
Здоровий мамонт здатний відсіч дать…
А скоро й місце гарне віднайдуть
На пагорбі, що до ріки збігає.
Високий схил від вітру захищає
І вся внизу долина на виду.
Там і спинились і, поки жінки
Якісь подоби хижок будували,
Чоловіки телицю вполювали,
Зігнавши її з кручі до ріки.
І влаштували ледве не бенкет,
Уперше, мабуть, досита наїлись.
Жінки тоді до шкіри заходились,
Теж не останній для життя предмет.
Кістки малі кидали у вогонь,
Бо ж з деревом тоді сутужно було.
Великі ж усі купою згорнули,
Вони іще згодяться для того́,
Щоб поробити шила та голки
Та ще гачки, рибалити ходити.
Багато можна із кісток зробити,
Чого навчились люди за віки.
А там уже і місце віднайшли,
Де можна було й мамонта загнати…
І почали місцину обживати.
То перші люди в Києві були.

Я не боюся крові та огуди,
Ламати шию злу - шляхетний труд.
Ловили в сіті циркачі та хунта,
Пропонували золотий хомут.

Вважали, що митці - раби зразкові,
Як трактор орендується перо.
Та лжа не має сили над казковим.
У нього крила - правда і добро.

Для гномів вогнептах - суддя єдиний,
Якщо не друг, то хай лежить в труні.
Мене ж бо не цікавлять речі тлінні,
І ордени, й зарплата - тільки ніж.

Куди не гляну - розпач і зневіра,
І вимирає нація свята...
Якщо потрібні кат, закон, сокира -
То звіть мене. Бо влада - без хребта.

16.07.2021р.

Розкрив од подиву вуста:
На чарівнім Природи лоні
Ліс утворив розкішний став
Із плесом, наче на долоні.

Немовби праскою воно
Обведене, на нім — ні хвильки --
Смарагдове це полотно
Хтось постелив нам тільки-тільки.

І зупиняється тут час,
Задума враз єство огорне...
Хто сотворив, скажіть, для нас
У лісі диво рукотворне?

Часи язичницькі немов
У літ розповні повернулись.
І ми, ще юні, ідемо
У наших пращурів минуле.

Вінки купальські попливли
І сяють в озері надвечір.
І сум розвіявся імли,
Сміються очі молодечі.

І через вогнища ясні
Із вереском стрибають пари...
Всміхаються у вишині --
Химерні і вродливі хмари.

Скульптура, наче Світовид,
Над берегом — оберігає.
На струнах віщих там волхви
Лелеці білому у гаї

Про бій зі змієм гомонять...
А кінь із дівчиною плачуть.
А сльози-перли навмання
Цей став наповнюють неначе.

А горловина та мала
В кінці ставка — струмка початок.
Криниця Гонти там була,
Його верба росла -- на чатах.

І їх планують відновить,
Як приведуть усе до ладу -
Постане у прекрасну мить
Вже українська тут Еллада!

16 липня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Станьмо, люди, ми уважніше, добріше!
Озирнемося навколо,
На ріки, гори, ліса, поля,луга, чарівні квіти-
Погляд, серце вабить ця краса!
Блакитне небо, сонце світить!
Все, що потрібно для життя!!!
Маленьких діток, ангелочків, запитаєм – що хочуть?
Для них життя – це гра, посмішка, любов, турбота рідних,
Важливіше, мабуть нема! 18.07.21

Станем, люди, мы внимательней, добрее!
Оглянемся вокруг,
На реки, горы, леса, поля, луга, восхитительные цветы -
Взгляд, сердце радует эта красота !
Голубое небо, солнце светит!
Все, что нужно для жизни !!!
Маленьких детей, ангелочков, спросим - что хотят ?
Для них жизнь - это игра, улыбка, любовь , забота родных,
Важней , пожалуй нет! 18.07.21

...Згорну липневий день один суботній
І всядуся у тінь свою соснову
Як сам собі проказник і добродій
І послуга ця буде за основу…

А ти ввійдеш, заявиш із розгону
Що все це планувалося на завтра…
Ой не сміши, і зменшись на півтону -
Заздалегідь приходить перша варта
17.07.2021.

Буду пісні співати і малювати!
Біль і сум пройде!
Настрій підніму!
Позитив і посмішку Всесвіту пошлю!
Дякую Всевишньому за все, що маю!
Життя ціню, люблю!
18.07.21 8.45


Буду песни петь и рисовать!
Боль и печаль пройдет!
Настроение подниму!
Позитив и улыбку Вселенной пошлю!
Спасибо Всевышнему за все, что имею!
Жизнь ценю, люблю!
18.07.21 8.45

Сільської харчевні задуха.
Закусок сторінка мала.
Іще – надоїдлива муха
Не хоче летіть зі стола.
Допитливо зирить очима
І нудно, і вперто гуде,
Хоч я проявляю рішимість –
Ганяю створіння гніде.
Не може ніяк відчепитись,
Спокушена ладним душком, –
Отож починаю ділитись
Із нею котлети шматком.
І втомлено думати більше
Про кращі місця та часи,
Хоч звик я ділитися з іншим
Усім, чого сам не з’їси…
18.07.21

Сонце сідало,
вкриваючи пилом
сумний надвечірок.
Водиця співала
плебейські куплети
в ковшах загребущих
неквапної норії.
Снив старий мул,
о, сердешна тварина,
під музику тіней,
що ними бриніло
води колування.
Спорошене сонце
клонилося долу.
Не знаю, хто саме —
шляхетний сновида —
з’єднав цю гіркоту
одвічного трибу
з солодкою треллю
води, що клекоче,
і мулу пов’язку накинув на очі.
Та знаю, він був
богорівний пісняр
із серцем,
що визріло сумом знання.

Євангеліна Драгоман
20 вересня 2016

Ти мій надійний вогнегасник…
Я випадковість незначна
І ми пов’язані із гаслом
Усе як в тому ча-ча-ча …

Ти мій буйок посеред моря
Я лиш форватер в біготні
І відрізняємося в хорі
Коли один співає "ні"

Ти мій портфелик доленосний
Я твій навіки опікун
А пам’ятаєш ранню осінь
І як постукала у кунг?…

Ти каталог мій повсякденний
Я твій, дай пам’ять, олівець
І ці узори достеменно
Живовідтворює Отець…
17.07.2021.

Після праці, часом, біля річки,
Рибу запиваючи пивком, –
Думалося кожному про вічне,
А про суще – спорили гуртом.
Тих стрічань розмови нетривалі,
Завчені з роками назубок, –
Нас тоді смішили й дивували
Різністю розбурханих думок.
Від раптових вигуків навколо
Звично роздавався крик чи сміх,
Адже ми не чубились ніколи,
Попри битви поглядів своїх.
Тільки вирували галасливо,
Збуджуючи душі та уми, –
І лилося миролюбно пиво
Аж до цілковитої пітьми.
17.07.21

Каже вчитель фізкультури:
- Маєш бути, Грицю, дужим!
Бачиш зріст і плечі в Юри.
А тобі чомусь байдуже.
Добрі м’язи мати треба!
Спортом ти частіш займайся.
Щоби сил було, як в лева,
Їж щоденно більше м’яса.
Гриць малий зітхає тільки:
- Це дурниці. Не годиться.
Їм щодня і хек, і кільку.
Але плавать не навчився.

Ця поема з каменю і світла,
Із води, землі, дерев, рослин
Під руками генія розквітла,
Ніби зупинила часоплин.

Лебеді, озера і каскади,
Гроти і альтанки, і річки,
Павільйони гарні, водоспади,
Романтичні статуї, містки...

Площі, лабіринти і алеї,
І поля шовкової трави...
Все це — для коханої своєї
Й людства -- добрий чарівник створив.

Під смарагдовим склепінням саду
Ожила, вражає й дотепер --
Древніми легендами Еллада,
Котру геній оспівав — Гомер.

Все зробив так мудро, по-житейськи,
Знав людей поезії цей гранд.
На полях стоїть він Єлисейських -
У раю, і дерево з троянд

В апогеї літнього розмаю,
Вітрові скоряючись таки,
Сивину його оповиває,
Променять в пошані пелюстки...

Чи Цірцея ачи Пенелопа,
Хто — Софія -- Щенсному була?
Силу чар її уся Європа
Звідала. Потоцькому -- тепла,

Втіх дружина віддала найбільше.
Справді, він обожнював її,
Почував себе найщасливішим --
Хай розкажуть в парку солов’ї.

І Трембецький буде говорити,
Що Софія — вродою сяйна!
Що краси Богині — три харити,
І була четвертою — вона!

Нагадав Гомер для вас, для мене,
“Іліади” суть яка була:
Через найпрекраснішу Єлену
Троя вся зруйнована дотла.

Дивна аналогія зоріє,
Чи крамоли вчувся нам вогонь?!
Поки Щенсний тут любив Софію -
Рідна Польща згинула його.

Та погруддя он Гомера сиве
Втішливу іще проявить суть.
До сьогодні маєм парку диво,
Де Вкраїна й Греція — цвітуть!

14 липня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Переінач, мій боже, спеку
Або віддай комусь за так…
Почни, щоб бачив, недалеко
Не я сьогодні, ти - козак
Погодь з дощем, як в Закарпатті…
Дмухни зі Львова кілька хмар
І вітерця, щоб на заваді
І щоб, дивись, ніяких чвар…
Давай, козаче, скорше, ліпше
Допоки ніч освоїть тінь -
Я цілуватимуся з віршем
Ну як-не-як римова сінь…
16.07.2021.

Ощад пожадливо ковтав
готівку. Шили колисанку
автівок шини.
Той каштан,
що поселився коло банку,
як сталь чудову чи кришталь,
слова створити може листям
і скласти у рядки –
каштан
поету щемно пожалівся:

«Очам коханим і вустам
розносить подарунки липень –
плоди і квіти.
А каштан
тепер нікому не потрібен!
У стані сподівання ждав,
суцвіття згасли, як софіти,
колючі дітки…» −
і каштан
почав у відчаї ржавіти.

16.07.2020

Там, де хвилі гонить вітер,
Звеселяючи ріку, –
Я топчу траву і квіти
Рву на пам’ятнім лужку.
І пригадую помалу,
Задоволений сповна, –
Як отут десь цілувала
Мене дівка дотемна.
Пахли скупчені отави
І співали солов’ї, –
Наяву, а не в уяві
Обіймав і я її.
Бо не відало відмови
І бадьорило мене
Щастя першої любові,
Неповторне і одне...
В’януть квіти, жовкнуть трави,
Мліє небо голубе,
Та не знаючи угаву
Я розшукую тебе.
16.07.21

Сидять два кума у шинку,
Горілку салом заїдають,
Усе на двері поглядають
Й ведуть розмову отаку:
- Та що жінки? –один почав,-
Жінки – то «пхе» і більш нічого!
Лиш всюди пхають носа свого
Та все товчуться між роззяв,
Які лиш плещуть язиками.
Та ж їм ніколи не вгодиш!
А де вони – там жди біди
Куди там їм зрівнятись з нами?!
На нас тримається весь світ,
Ми мудро ним керуєм, куме!
Чи, може, ти інакше думав?
- Та що ви, що ви, куме? Ніт!
Я з вами згоден на всі сто.
Від тих жінок одне лиш лихо.
Де їх нема – там мирно й тихо.
Бо ж із чоловіків ніхто
Не буде дурно говорити
Та битися по голові.
А скільки випили крові?
Без тих жінок спокійніш жити.-
На двері знову позирнув
І тихо кумові на вухо:
- Я тут історію послухав,
Який раніш порядок був.
Як світом правили жінки…
- Та, куме, буть того не може?!
- Але ж, на правду, куме, схоже.
Та ви б послухали-таки,
А потім висновок зробили.
- Ну, добре, куме, говоріть.
Та ж треба перед тим налить,
Аби у горлі не першило.
Налили, випили, сальцем,
Як і до того, закусили,
Вже голосніш заговорили,
Хоча й сидять лице в лице.
- Так от, були часи колись,
Коли жінки старшинували.
Вони й у полі працювали,
І головні в сім’ї були.
Чоловіки ж були м’які,
Поступливі жінкам в усьому.
Вправлялися тоді у домі.
Були трудящі й беручкі.
Й худобу порали і діти
Були під наглядом у них.
І на город раніше всіх,
І випрати, і підбілити.
Була у хаті чистота,
Що любо було поглядіти.
Не було часу й посидіти,
Через оту роботу…Та
Жінки, як виспляться, бува,
На поле сходять, попрацюють,
А потім у шинку гарцюють,
Поки й опухне голова.
Припреться п’яною у дім,
Давай чіплятись чоловіка,
Ще й натовче добряче пику.
Та насміхається над ним,
Що він тюхтій, а от вона
Все господарство їхнє тягне.
Повчити його жити прагне
Та ще й велить налить вина.
А ні – торохне так зо зла,
Що аж шибки повилітають.
Та і до шинку знов мотає,
Реве пісні на пів села.
Наругу терплячи таку,
Чоловіки молились Богу,
Просили помочі у нього,
Щоб долю поміняв гірку.
Почув Господь молитви ті,
Велів Петрові в світ сходити
Та все на місці поглядіти:
Чи ж так насправді у житті.
Спустивсь Петро, селом іде.
А вже і вечір підступає.
Заночувати десь же має.
Та у селі ж чи не знайде?
У перший-ліпший двір забрів.
На стукіт чоловічок вийшов.
«Чого вам?»- поспитався лише.
«Заночувати би хотів!
Чи пустите?» «Та я б пустив.
Та жінка скоро прийде з шинку…
Хай чорт забрав би тої жінки!-
Осікся: - Господи, прости!»
«Та я нічого не боюсь,-
Сказав Петро. Пустіть до хати.
Мені лишень заночувати.
А там раненько й виберусь».
«Ну, добре, йдіть. Я постелю
На лавці. Може, до вечері?
У мене трохи там печені.
Та й медовухи ще наллю».
«Що ж, дякую за хліб, за сіль.
Та я лише заночувати,
Тож стіл не треба накривати».
Господар постелив постіль.
Петро улігся та й заснув.
Аж чує грюкіт серед ночі.
Продер заледве сонні очі,
Як лайку голосну почув:
«Гей, чоловіче, наливай,
Бо, доки йшла, протверезіла!
Чого шепочеш, вража сила.
Скоріше повертайсь, давай!
А хто оце розлігся, бач?
Кого це ти пустив до хати?
Забув у мене запитати?»
«Та подорожній. Ти пробач,
Та ж тебе вдома не було,
А він надвечір попросився».
«Ти, чоловіче, геть збісився.
Ми що – одні на все село!
Он до сусідів би пішов!»
«Та тихше! Можеш розбудити.
Вже сплять і чоловік, і діти!»
«Бач, виправдання він знайшов!
У домі я господар! Цить!
Тут я вирішую у хаті –
Пускати, а чи не пускати!..»
«Та хай вже чоловік поспить».
«Е, ні. А ну, вставай бігом,
Чого розлігся, наче вдома?
Не дам хазяйнувать нікому!»
Та й тягне за штани його
Із лавки. Той ледь не упав.
Бо ж не чекав наруги тої.
«Та, жіночко, Господь з тобою!..»-
До неї говорить почав.
«Та ти перечити мені?!
В моєму домі!». І щосили
Качалкою перехрестила.
Аж в того у очах вогні.
Та потім й копняка дала,
Аж двері відчинив собою.
Й пошкандибав від жінки злої,
Що лаялась на пів села…
Коли до Господа прибрів
І жалісно Йому повідав
Про всі ті чоловічі біди,
В кінці іще й сльозу пустив.
Бог вирішив усе змінить,
В жінок старшинство відібрати
Й чоловікам його віддати,
Щоб в світі стало краще жить.
Зійшла на землю благодать,
Бо ж ми керуєм мудро світом
І Бог то добре бачить звідти,
Бо ж не збирається мінять.
- Ти ба, як мудро?! –кум на те,-
Так от звідкіль в них ті задатки,
Що усе прагнуть керувати.
Виходить, згадують оте
Свавілля, що колись вчиняли.
Та Бог вернути їм не дасть.
На світі чоловіча власть,
Щоб там вони не витворяли.
От ми їм!... – Скрипнули ураз
До шинку двері й на порозі
Дві жінки в войовничій позі,
Одна з качалкою якраз,
А друга кочергу стискає.
Кумів заціпило. Умить.
З-під столу маківка стирчить.
Мовляв, а нас отут немає.
Дарма ховались, у жінок
Нюх на таке. Вхопили миттю
І п’яних викурили звідти,
Ледь двері не знесли в шинок.
Жінки біжать за ними вслід,
Страшною зброєю махають
Та на всю вулицю волають,
Забувши, мабуть, сором й стид:
«А ну, мерщій до своїх хат!
Вже досить по шинках сидіти!
Удома он робота, діти!»
Вернувся знов матріархат?

Не так й багато вже потрібно
Понти назрілі напоказ…
І щоби лайки відповідно
Разів мільйони кілька раз…
І щоби кішка… дупа-опа
І рило поспіх аби як
Коли впіймаєшся з наскока -
Забудь про розум. Вурдалак…
11.07.2021.

Запитую подумки в Бога,
Зневірою втомлений я:
Куди даленіє дорога
Вибоїста дуже моя?
Чому, ніби мить, пробігає
По ній непомітно життя,
А смерть блискавична – безкрая,
Неначе земні почуття?
Всім родом оброблене поле
Старе й неосяжне, як світ, –
Донині привабно і голо
Вздовж шляху у вічність лежить.
Отож на краю епілога,
Не вірячи в різні дива, –
Боюся почути від Бога
Знайомі до болю слова.
15.07.21

У кожного з нас — істина своя,
Бо кожного — влаштовано інакше.
Платонова — у небесах сія,
А в Арістотеля — земніша чаша.

В Платона — Академія була,
У Арістотеля — ліцей, мов школа.
З них перший не любив тиранів, зла,
А другий — пов’язав із ними долю.

Платона, вчителя, він шанував.
Свого учення не розкрив, допоки
Не вмер наставник. Лиш тоді дива
Відкрить явив, мав розум надглибокий.

І суть усього сущого пізнав,
І багатьох наук заклав основи.
І фізику, і лірику до дна -
Він осягнув, політик був чудовий.

І філософськи узагальнив те,
Що мудреці античні залишили.
І спостережень зерня золоте
Усюди розросталося щосили.

І учнів, походжаючи, учив
У школі чи на велелюдній площі.
Практичні дав для розуму харчі -
Хоч друг Платон, та істина — дорожча.

З Філіпом Македонським дружбу мав,
Наставником був Олександра — сина.
Наука грецька не пройшла дарма -
Поширилася з ним на всі країни.

В Потоцького у Польщі здобула,
І в Україні в нас — нову Вітчизну -
Любові філософія, тепла.
В Елладі звалась школа стоїцизму.

І взявши цвіт Платонових ідей,
Практичну Арістотеля науку,
Граф збудував тут казку для людей,
Яку полюблять діти й праонуки.

12 липня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Ні сліз, ні каяття – нічого з давніх днин.
І пам’ять все життя випліскує з глибин.
І, мовби назавжди, я в часі загубивсь.
А спогад мчить туди, де я колись родивсь.

А спогад мчить туди, де батьківський поріг
і де мої сліди у плетиві доріг.
Де мрійний зелен-світ, дитинство осяйне,
і де багато літ уже нема мене.

Неспинно час біжить, мені ж своє тягти.
Себе не пережить, від себе не втекти.
Летять мої літа в незнану сиву даль.
І в серце неспроста закралася печаль.

Та пам’ять із глибин сотає стежку в юнь.
Там Сейму тихий плин і нив зелена рунь.
Там рястом навесні безкрайньо луг стеливсь,
і за селом рясні сади цвіли колись…

Зістарілись сади і я своє відгув.
А спогад мчить туди, де я давно не був, –
в той вечір грозовий, де даль тремтить руда,
де батько ще живий, і мати молода.

14.07.21

***андеграунд, філософський роздум***

Сплив, наче лист по воді,
Невтілений твір.
Ряджений лис- лиходій
Не вартий довір.
Коник троянський- Траяну.
Протверезієш зіп"яну.
В інь перелите із яну
Не варте осанни.

Ці уцілілі думки
У межах дурних
Винеси з кола і кинь,
Коли ти не з "них".
Легко вітчизну втрачаєш,
Мов про здоров"я не дбаєш,
А як утратиш,
Ніколи в житті не надбаєш.

Либідь розлили на трьох
Кий, Щек і Хорив.
Світлом по колу Сварог
Чарчину пустив.
Легше од того не стане.
Маревом чара розтане.
Як же дійшли до оцього
Невтішного стану?..


© Copyright: Серго Сокольник, 2021
Св. №121071405759

Пошматований вітер утік за оті рубежі,
Де з тобою назавжди ми будемо знині чужі.
Де захмарений вечір лягає на віття верби,
А мене залишає в розхитанім світі журби.

Де сльоза витікає з очей, мов гаряча ріка,
Наче рана у серці, засохле вже русло струмка.
Деревій заглядає у води з крутих берегів,
Ластів’ята говорять про щось, я не знаю їх слів.

Та у душу мій спогад лягає гірким полином,
Відбиває секунди і миті життя метроном.
Осипаються квіти півоній в садах щовесни…
Не питаючись, входиш щоночі в усі мої сни.
13.07.21

***
Настане час, коли Росія трісне,
або її, великої, не стане,
і Ліліпутя буде тим корисний,
що може бути прикладом поганим.

***
А літописець у кремлі,
утопію про себе пише –
яку історію залишить
велика міль на фоні тлі.

***
Усе ще умудряється кацап
Цасіму поміняти на Курили,
поцупити Одесу... шило, мило
і забуває, – кожне цап-царап
закінчується битієм у рило.

***
Кацапію руйнує час.
Немає їй путі у греки,
бо на Московії – далеко,
а в Україні – це у нас,
в Європі, а на Раші – зеки.

***
У кожної тварюки свій устав.
Закони не гамують чорнороте.
Не марно Достоєвський ще писав
про загадкову душу ідіота.

***
Великороси й малороси
одне й те саме, – каже Пу –
народ один – усі розкосі,
неначе чукчі й ескімоси,
які робилися всліпу.

07/21

Розляглася на габі
туга, виснажена плоттю.
Розчинилася в журбі,
наче мед у діжці дьогтю.

Ти на Марсі, я сама,
і жаги нестерпна ватра
плавить мізки крадькома -
ні на що тепер не здатна.

Ворухнутись навіть лінь -
павутиною сповита.
І Пегас - крилатий кінь
загубив підкови збиті.

Думка - квола каламуть,
ледве стугонить у скроні.
На віддаленні не чуть
звуки серця камертонні.

Хочу щоб п'янкі вуста
трепетно зашепотіли.
Тишу крає самота -
в небесах - лебідка біла.

Відшукаю молоду
теракотову планету,
бо без щастя пропаду,
мій загублений поете!

13.07.2021р.

Мінливість чужого щастя
у реґламентованості подій;
поклади моєї пристрасті
на мапах острова "Свій";
єдність протилежностей
на нарах спальні верхів,
а протилежності єдності
в покоях тюрми низів;
анекдотичність ситуації
в невинності презумпції;
римовані новації
на кшталт кривої вулиці;
гоній за побігеньками
малює ілюстрації,
а геній за опеньками
не бачить декорації…

Дотичність даній вічності
призводить до трагічності.

25 грудня 1992 р., Київ

Бог сказав: - Сашко! Ти богоху...
Інтернет гуде: "Поет скажений!".
Будем розбиратись: Who is who?
Як гріхів до біса - пхну в геєнну.

Нумо, Петре, дай життя гросбух,
Подивлюсь, чи жив цей хлоп достойно...
О! Коханець був такий, що ух!
Цілував щодня жіноче лоно.

Золота не мав, одні борги,
Працьовиті і майстерні руки.
Чачу пив, од курива "кахи",
Що ж - це мінус, але манюпунький.

Воював з чортяками з Кремля,
Сіяв жито і строчив віршатка.
Наплодив під сотні дві малят,
Що ж.., гріхів нема. Усе в порядку.

Ой Сашко! Віват! Гіп-гіп ура!
Петре - браму настіж! Ось мій присуд:
Хай, бідак, чалапає у рай
І пасе отару одалісок.

14.07.2021р.

Від дитинства до самої старості
Потопаю слухняно в брехні, –
Не лишилось ніякої жалості
Вже до себе самого в мені.
Спонукання немає зсередини
До відваги, свободи і дій, –
Там лиш розпачем вічним проведені
Чорні лінії світлих надій.
Там одвічні страждання поміщені
По кутах нездоланно грузьких, –
І не видно можливості знищення
Розтривожених болів моїх.
14.07.21

Не підвела, не обманула
Ні передбачень, ні надій,
Якщо примчалася в провулок,
Зачувши пізній поклик мій.
Дивлюся радо і неначе
Горнусь до сонця з усіх сил,
Адже ти вся така гаряча,
Що задубіти не даси.
Якби не вірила в кохання
Жертовне, давнішнє моє, –
Сиділа б нині безнастанно
Там, де багатство настає, –
Де розвидняється повільно,
А вечоріє без пітьми, –
Де не могла дихнути вільно
Найкрасивішими грудьми.
Прийшла свідомо і раптово,
Не відчуваючи вини, –
Згоріла в полум’ї любові,
Під сталим дахом таїни...
13.07.21

Нас із землею разом продали,
Не залишивши річки, лісу, хати.
А ми віками звикли, як воли,
Від ранку і до зір тут гарувати.

Сльозами й потом вся оця земля
Просякнута за всі тисячоліття,
Ця чорноземна золота рілля,
Де визріває хліб у час поліття.

Братове, українці, не мовчіть!
Мовчання нині гонить всіх до прірви.
Беріть до рук від доленьки ключі,
Бо вас продав чужинець, владний здирник.

Не віддавайте ворогам своє -
Ні мову, ні онукову колиску.
Рабами не ставайте, час ще є,
Об'єднуйтесь, бо рабство дуже близько!
13.07.21

Мойсей - юдей, Христос також юдей,
А українці - їх раби та слуги.
А я шепчу: " О розуме, ти де?
Народ мій вліз у борщ чужий, як мухи!".

А рідні поневажив олтарі
І на кістках Сварожих храм будує.
Сидить монах печерський у норі
І молиться Єгові. Алілуя!

Та я (Ярило) свій народ люблю -
І зрадників, і дурнів, і байдужих.
З Карпатами й Дніпром у мене шлюб,
Душа - чар-зілля, чорнобривці, ружі.

При владі нині Каїна сини,
А рідновір і шеляга не вартий.
Та гої з часом вимруть, як слони,
Потрібно тільки вічність зачекати.

13.07.2021р.

Я йду в світи! Вернусь поетом!
Хоча б себе задовольнив…
Лишилось кілька сигареток
Цікаво бути, справді, Ним
То тягне в зарослі розмаю
З поліграфії в нікуди
Невчасно стихнеш, враз задрають
Забудеш геть куди іти…
То бовкнеш інколи злощасне
Слівце у матір для краси…
І почуваєшся вже асом
А гупне, грюкне - віддаси

Ще йти. Зігнуло трохи спину
А ось і пристань, і корвет…
Я повернусь! Повір, повинен!
У пункт призначення: "Поет"…
11.07.2021.

Все навчала Їжачиха
Любого синочка:
-Якщо небезпека близько -
Згортайся клубочком.

І сиди собі тихенько,
Нічого не бійся.
А ні Лисонька руденька,
Ні сірий Вовчисько

Скривдити тебе не зможуть,
Бо поколють лапи
Й мордочки свої хитрющі
Можуть теж поранить.

Знай про це не тільки нині,
У житті й надалі
Колючки на твоїй спині -
То надійний захист.

І ви, дітки пам"ятайте -
Ненечку слід слухать,
Згодяться мудрі поради
Мамині й наука.

2021 р.

Я атеїст. Але це неважливо.
Важливо, що працюю для людей.
Хтось любить Бога, я - тараньку з пивом,
А християнин хай хрести кладе.

Хіба я проти? Ні, звичайно, пробі.
Шукати Бога - справа нелегка.
Вірянин - не фанатик твердолобий
Чи песик, що зірвався з повідка.

Він щиро вірить у добро й безсмертя,
І це - чудово. Світ світлішим став...
Релігія ж для мене - оперета,
Відволікає від серйозних справ.

Стікає по хресту Христова крівця,
Напучує священник прихожан.
Я ж сію жито, золоту пшеницю,
Та роздаю щедротно уражай.

13.07.2021р.

Відлетіли з України журавлі,
Не забрали наші болі і жалі.
Ні у вирій, і у вічну пустоту,
Не зронили і пір’їнки на льоту.

Не летіли над полями в далину,
Не взяли з собою літо чи весну…
Без любові мул поглинув джерело,
Бо вода і люд покинули русло…

Із цебром завжди у дзьобі, звідтіля,
Де вербове і калинове гілля
Над криницями, по всій моїй землі
У минуле відлетіли журавлі.
12.07.21

так ото...супермаркет, аптека, набридла лікарня…
думок розхрисані рядочки та салатова спальня…
задекорована так, щоб не пити гіркоту заспокійливих…
у мережеві ранку здригаєшся від переливів мобільника,
поглядом ловиш перевтомлену тінь свого відзеркалення.

так ото... однокласників привітання, що випали із життя
на "енні" відрізки часу та обійми немовля... і гуси білі летять...
мрієш, живеш, ловиш нового дня переливи сумної сопілки,
мамині сподівання... подарована Богом яскрава поезії зірка...
клопоти домашні, що голубами мені на плечі воркотять.

так ото... свіжий огірок, намазаний на бліде обличчя...
скільки вже можна бути сильною? жінко…горлице…полунице...
лети пташкою у Софієвську Лавру і за всіх помомолися—
за найдорожчих батьків, за рідних дітей, за лукавого вбивцю...
допоки ще соваються фігури на головній шахівниці…

поки у венах тече сок яблуневого саду і вітер дме у груди,
поки волієм ставати милосердними, вільними Робін Гудами,
поки бунтують клітини сарматів, скіфів, чи благородних аріїв,
допоки пишуться липневі вірші та слово за слово-- відповідальне,
допоки вечорами співається Івасюкова "Червону рута".

—Спи…засинай спокійно, мій зайчик маленький, мій колосок,
осяянням ангельським вберігатиме срібнесенький образок...
а голос звучатиме… рука відшукує рукописи, спогади на світлинах, насіння...
ти—вже субстанція суму.. доторкнешся устами кармінними
до несподіваних симптомів дитини і час процідиш крізь пальці, як гарячий пісок…

оце ж бо і є моя вітчизна— щедра на спеку та сезонні знижки,
коли помирає поет за нього вранішні зорі допишуть незакінчену книжку.
зриває із себе сильний народ шкіру спокою шагренЕву ,
країна, що відчуває приниження— схожа з лиця на роздратованого лева …
завтра вже їй не зашиєш стьожкою міцно рот.