Посміхаючись сонцю, посміхаючись небу…
Наче сонця маленькі вони всюди цвітуть.
Вони радують серце, тож цвітуть не для себе.
Коли вже їх побачив, то не зможеш забуть.
«Чорноока Сюзанна» їх, бува називають,
«Сонячний капелюшок» - іще можна почуть.
Але і наукову вони назву теж мають.
Їх «рудбекія» вчені поміж себе зовуть.
Звідки назва ця дивна в ції квітки взялася?
Чув історію давню. Розкажу вам. Так от,
Та історія, наче, в ті часи відбулася,
Як жили іще гноми – той маленький народ.
Вони були трудящі, у землі все копались.
Самоцвіти шукали, камені для прикрас,
Та найперше, звичайно, відшукать сподівались
Золото під землею. Тож трудились весь час.
Рили ходи підземні, довгі-довгі тунелі
Так, що в них заблукати дуже легко могли.
Що знайшли, доправляли до своєї оселі
Та ховали надійно, щоб чужі не знайшли.
Якось гномів сімейка відкопала десь жилу,
Там було чималенько золотої руди.
Працювали із ранку, й на обід не ходили,
Лиш холодної пили із джерельця води.
А надвечір високу гірку вже накопали,
Притомилися, звісно, сил не мали зовсім,
Що й руду ту надійно в лісі не заховали.
Не хотілося, навіть, ворушитися їм.
Уляглися під кущик та і міцно поснули
У надії, що завтра всьому раду дадуть.
Але тут лісоруби саме з лісу гайнули,
Скоротити дорогу сподівались, мабуть.
Тягли в возиках дрова, що за день нарубали,
Гомоніли між себе про тяжкі все часи.
Аж тут місячні зайці у кущах застрибали.
Що ж то може блищати, як немає роси?
Зупинились поглянуть і ураз заніміли:
- Та ж то золото, братці! Хтось, мабуть, заховав!
Всі кущі навкруг себе мимохідь огляділи,
Чи господар багатства під кущами не спав.
Та не видно нікого…А вже жадоба душить.
А вже серце тріпоче. А вже очі горять.
І не хочеться, наче, їм гріха брать на душу.
А вже з возиків руки стали дрова скидать.
Поскидали ті дрова, золото підібрали
Та хутчій подалися, щоб ніхто не спинив.
Дома вже розділили і в садках закопали
Та і спати вляглися аж щасливі вони.
Уночі від тривоги враз прокинулись гноми.
Чи не з золотом, часом, якась сталась біда?
- Йди-но ти, подивися, - наказали одному.
Той пішов, а від купи не зосталось й сліда.
Розлютилися гноми від нахабства такого.
Хто ж посмів обікрасти? Як його покарать?
Стали пропонувати один перед одного
Різні способи кари. – Можем, братці, узять,-
Наймолодший промовив,- всіх їх перетворити
В камінь. Хай бовваніють, наче пострах усім.
- Ні, - промовив постарший, - так не треба робити.
Треба так, щоб надовго пам’яталося їм.
Тож давайте руду ту в глину ми перетворим.
Як дістануть, поглянуть – розчаруються вмить.
Будуть довго ходити із своїм отим горем:
Наче ж золото брали, а там глина лежить.
- Ні, - промовив найстарший,- в мене інша ідея.
А давайте на квіти перетворим руду.
Будем знати, по-перше, хто руди вкрав тієї,
А по-друге, злодюги, як ті квіти знайдуть,
Не лише розізляться, що їх теж обікрали,
А ще й будуть боятись, що ми знаємо все:
Що вони, не хтось інший, сюди руки приклали.
Хай життя все нікчемне їх від страху трясе.
А всім людям порядним, благородним і чесним
Будуть квіти ті радість і утіху нести.
Підніматися стануть із землі кожну весну
І до осені, навіть, жовтим цвітом цвісти.
На тому й порішили. Вранці злодії встали,
А на місці в садочку, де сховали руду,
Ще не знані їм квіти раптом порозцвітали
І над ними роями уже й бджоли гудуть.
Такі квіти красиві - люди всі любувались,
Але злодії натяк лише бачили в них.
Наче, в променях сонця чорні душі, здавалось,
Їхні душі сховатись не могли від усіх.
З того часу злодюги вже спокійно не спали,
Озирались, ходили то туди, то сюди…
А «рудбекія» - квітку ту відтоді назвали,
Адже вона, і справді, народилася з руди.

Сірий кошлатий ведмедику,
Мій еквілібристе ілюзій,
Знаєш, як тьохкає-вертиться
Із кожним безкрайньо безглуздим
Польотом доверху лапками
Під ребрами
Гуп!
Моє серце?
Хто грається ким
Хазяйка чи
Хазяйкою?
Як недоречно,
Сіра кошлата, ти, іграшко,
Втікати погрожуєш в ирій.
Що ж, і нехай!
Трохи скривджена,
Твого потаємного лігва
Зранку до ночі шукатиму.
Ходитиме ґанками осінь.
В ирій пташиними картами...

Будильник.
Ти тут!
Хух, здалося.

Хочу бути твоєю пам'яттю:
не любив? та пізнала: мрів!..
Щире небо - хмарчатим парістям.
Понадземно - кульбабок спів.

Хочу бути твоєю заздрістю -
хай заквітне в півонний кущ.
Зелен-раєм пташинно-радісним
гризень-відчай - дражливий хрущ...

Хочу бути твоєю ніжністю!
Я ж любила!.. Плету вінок:
серед квітів тепло розбіжностей.
...Розмовляю, хоч ти замовк.

2021

Як хороше до Криму* утекти,
Цикад наслухатись до оніміння...
Вкраїнець ти, господар в ньому — ти -
Останнє ловиш сонячне проміння.

Між ворухких, густих смарагдовіт
Висвічує руденькою косою
Сосна усохла — в цей мінливий світ,
Іржавою пишається красою.

В гіллі густому птаство жебонить,
Високі трави легітець колише.
І темрява свою спускає сіть
На сад, що весь тремтить в обіймах тиші.

Ще місяць не засвічує ліхтар,
Та виникає враз небесна нірка
Між нерозчесаної вовни хмар,
І випірнає блиском перша зірка...

5 червня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Дышат дымом равнины привольно
в день угрюмый, ненастьем несносен.
Как ранимо, любимый, как больно
провожать в путь - янтарную осень.

Отцвели георгины, и ветер
можжевельника ветви сутулит.
Все восторженные междометья
скрылись пчёлами спящими в улей.

Тонут листья кленовые в луже,
протянув в подаяньи ладони.
Облаков одеяло верблюжье
в небе стряхивает межсезонье.

Льют дожди вперемежку со снегом,
солнце кутая в наволок серый.
Прячет вечности Альфа, Омега
за печалью былые потери.

Журналистика – творчество!
Журналистика- наука жизни !
Журналистика – вдохновение сердца и души! 6.06.21 9.15

Журналістика - творчість!
Журналістика- наука життя!
Журналістика - натхнення серця і душі! 6.06.21 9.15

На лузі пахне дика м"ята.
А незабудки-зірочки
Встигли у осоці сховатись,
Щоби ніхто не міг знайти,

Зірвати, кинути на землю
Й заставити їх помирать,
Вони ж бо люблять сонце тепле,
Але не хочуть засихать.

Жити, цвісти їм й усміхатись,
Радіти вітру та дощу.
Ромашка жовтоока прагне
Насолодитись досхочу

Погожим літнім днем чудовим,
Купатись в променях тепла
Тут кожна квітонька готова,
На те і літечка пора.

2019 р.

Повз грім собак у кліть промчу!
Віддихаюсь у цій неволі.
Я перед гонами прочув,
я́к б’ють рушниці та пістолі.

Померти у своїй дірі
я не збирався анітрохи.
Тому, мій враже, говоріть –
хто́ з нас на паперті епохи?

Я вискочив на тло світів,
непередбачуваний завше!
Я не загинути хотів
повз грім людський у рай промчавши!

Нехай я звір, яких нема!
Нехай ці вельми гострі ікла
мені належали дарма,
до них моя істота звикла…

То ж не коріть своїх собак
за те, що в них маленькі зуби.
Ви, вбивці, виховали смак –
до страти вишукано грубий.

12 лютого 1999 р., Київ

Висоцький. «Іван та Мар’я»

На голому плацу й на вахтпараді,
в казармі й на позиції гармат -
без жодної цивільної поради
свій ратний подвиг здійснює солдат.

І нехай вищать, як кулі,
урагани будь-котрі,
він - в дозорі, в караулі
від зорі і до зорі.

«Шикуйсь! Кру-гом!
Рівняйсь! Бігом!..»
Хоч комір - мокрий й витертий,
солдат - в строю.
Крокуй, як кінь!
До зброї! На ре-мінь!
Тому, хто вчення витерпів, -
щастить в бою.

Коли ворог пре, в селах сльози ллють -
перевір мерщій озброєння!
Перед боєм - цить, в битві - видай лють,
аж потому - заспокоєння.

В житті солдата - вдосталь тарараму
і часом - обмаль глузду та мети,
та все ж таки - найголовнішу браму
солдату доручають стерегти.

Й навіть стягнення минулі
не звели його внівець:
хоч дурні, як кажуть, кулі -
та з кебетою стрілець.

«Зім-кнись! Ставай!
В похід рушай!»
Хоч комір - мокрий й витертий,
солдат - в строю.
Йдуть геть слабі,
to be or not to be,
тому, хто вчення витерпів, -
щастить в бою.

Вороги біжать, в нашу честь салют -
повертай у схов озброєння...
Перед боєм - цить, в битві - видай лють,
після бою - заспокоєння.

* * *

Це ж зовсім не солдати винуваті,
що зброю ще не кинули вони:
навколо - супостат на супостаті,
отож - не обійтися без війни.

Я б гармати та мортири
зовсім би не заряджав,
не ходив би навіть в тири,
а ялинки наряджав.

Але ж - як раз
приспів наказ...
Хоч комір - мокрий й витертий,
та я - в строю.
Хода тверда,
бо горе - не біда,
коли в ученні витерпів -
терпи в бою.

Розверни плече, покажи могуть,
налаштовуй знов озброєння!
Перед боєм - цить, серед бою - лють,
наостанок - упокоєння...

(2018)

Хоча вона мене не кормить
І пільг ніяких не дає, –
Адреналіну більше норми
І тиск підвищеним стає
Щораз, коли перевтіляю
В слова рої німих думок, –
Відради кращої не маю
У Богом визначений строк.
Бо, обдаровані душею,
Плоди піднесень і натхнень
Летять, як птиці, над землею,
В оздобі бережній пісень.
06.06.21

По два крила́ вмонтовано у спину.
По німбу вбито в голову цвяха́ми.
Я грав ці ця́цьки змалку й без упину.
І навіть плутав анґелів з птаха́ми.

Читав про Бога, вірував в ікони.
Спостерігав затемнення кохання.
І все прощав, законне й незаконне.
І німб чіпляв на вбожество останнє.

Мабуть, тому, що так плекав незвичність…
Але тепер, загнавши звіра в кліття,
я сам – трагедія, спресована у вічність,
на бе́резі нового лихоліття!

Коли нічого ще не встиг, але вже винен, –
хай свідки, ще живі, вб’ють крила в спину…

14 червня 2006 р., Київ

Прозорячи небо зраділо,
Палають стожари вогнем,
А жінка оголеним тілом
Приманює мовчки мене.
Долонями пестить обличчя,
Вмостившись, немов на коні, –
І поглядом пристрасно кличе
Згоріти в любові вогні.
Покірно скорившись жадобі,
Схмелівши від грішних щедрот, –
Розщеплюю ніжно суглоби
І плоттю обтяжую плоть.
Любов’ю і щастям вростаю
В наїзницю милу мою,
Бо права на відступ не маю
До ранку в шаленім бою.
Рішуча, солодка, гаряча
Зомліла на грудях моїх, –
Лиш перса тугі і тремтячі
Її заспокоїть не зміг...
04.06.21

Прийшов додому Влад п'яненький нині.
Поїв борщу й казати став дружині:
- Прилип в маршрутці тип якийсь мордатий,
Хотів лихий мені по пиці дати.
- Та звідки знаєш, що хотів хоча би?
- Як не хотів би, люба,- то не дав би.

Самотність – то планида сильних духом,
талан їх, доля, жереб, пай, уділ…
Бо слабаки опустять завше вуха
і туляться до натовпу окіл.

та перша боялася признаватися, що розлучена,
намагалася засвітити у венах погашені ліхтарі,
ніколи не ховалася у квартирі, як у перламутровій мушлі,
поки сама не побачила, як він відчуває нову секретарку на її директорському столі.

він, навіть ,допомагав їй збирати домашні речі
у глухій тиші, яка могла б перерізати горло найхолоднокровнішому кату,
відвіз дітей до батьків, щоб ті не розпізнали протяги у їх складнопідрядних реченнях,
перший час кидав за квартиру, так, як старі картярі кидають нещасливу карту.

хто вона була та дівчинка із західних країв, із синьою крижиною замість серця?
кажуть, що народила йому доньку, навчилася засмажувати курку і читати його, як журнал.
кажуть, що тій першій його глибокий слід заходить у сни, як морська риба заходить у верші,
кажуть, що вона, як рухлива шхуна, ще й досі не торкнулась осіннього дна.

хоча, можна було уже давно спитися, або поставити на житті жирну крапку,
злитися із юрбою міста, втопитися сумнівами у ямищах стічних канав,
її сріблястий лайнер заходив сміливо світанками на нову героїчну посадку,
у небі складних соціальних мережах лишав для нього червону стрічку листа:

—Я живу. Віриш? Я— море... Під моїми ногам тонни солі і сильна вода.
Ти поміняв шило на мило, але це вже сам розбирайся, чому ти дощем ллєшся по ржавих ринвах…
Усі жінки одинакові: люблять квіти… дратуються від неуваги і очі запалюють,
тим, хто боронить їхніх дітей, хто не соромиться ставати, хоч раз на одне коліно…
Хто сідає на руку так , як сідають приручені голуби на площі Святого Марка в Італії.

То ж іди до неї… Порадуй їй душу, хоч якимись витратами…
І, напевне, знай, що я не так вже й багато втратила.

Немов сліди чіткі струмків
Зберіг тихцем піщаний берег, –
Рядки невимовлених слів
Німіють досі на папері.
Чому озвучить не зумів
Ті почуття – не пам’ятаю, –
Можливо, тужний був мотив,
Обвитий звуками одчаю?
Та давніх слів невміла в’язь
Не зникла в пам’яті безодні,
А на листочку збереглась
Через мотив той непідробний.
Я видихав його з грудей
І так оздоблював словами,
Що хащі стишених ночей
Світліли лунко поміж нами.
Але не сталось, як хотів,
І щирий жаль – мій вічний жереб, –
Рядки невимовлених слів
Синіють німо на папері…
04.06.21

Йому на голову – лавровий німб,
на ноги – кайдани,
а в руки – серп і молот…
Ще й наказали: «Йди за ним!»

То й він, окрилений від то́го «оптимізму»,
поповз собі,
на місці стоячи,
повз культ і голод,
Ге-ен –
«До комунізму!!!»…

11 листопада 1988 р., Київ

Сидить невеселий Сашко за столом
І ложкою нехотя кашу гортає,
Бо, бач, апетиту у нього немає,
А баба Одарка, напевно, на зло,
Примушує снідати, а то гуляти,
Сказала, не пустить. І що тут робить?
І каша кілком ця вже в горлі стоїть.
І хлопці не згодяться довго чекати.
Отож і сидить, кашу ту огляда,
Неначе то ворог у нього найперший.
Сказати – поїв. Та ж бабусі не збрешеш.
Поки не побачить – то дозвіл не дасть.
Аж ось і бабуся: - Ну, що ти сидиш?
Поїв би уже. То ж смачна така каша.
Це ж вам не міська ота хімія ваша.
То ж гречка! Давай же, онучку, поїж!
Сашко чи з цікавості, чи, щоб якось
Відвести увагу бабусі, спитався:
- То гречка? Ти ба! А я й не здогадався.
А звідки прозвання це дивне взялось?
Із Греції кашу, чи що, привезли?
Чи греки найбільше її полюбляють?
Всміхнулась бабуся: - Хто знає?! Хто знає?!
Говорять, часи то далекі були.
Та ти, давай – їж потихеньку, а я
Тобі розкажу, як мені розказала,
Коли стільки літ, як тобі оце мала,
Давно вже покійна бабуся моя.
Сашко набрав гречки, до рота поклав
Та й нехотя став її ротом ганяти.
Мовляв, бач, я ж їм. Давай хутко казати,
Бо в мене багато попереду справ.
- Було то давно, - почала вона річ,-
Тоді ще татари степами ганяли
І пращури наші спокою не мали,
Бо ж, хто його знає – удень чи на ніч
Ускочить та дика орда у село,
Почне всіх підряд до ясиру в’язати
І вже не побачиш ні рідних, ні хати.
Тож жити у ті часи страшно було.
Жила тоді, кажуть, в одному селі
Красуня Оксана. Було їй п’ятнадцять
Та хлопці уже почали увиваться.
Ходили круг хати, бо ж кожен волів
Аби лиш до нього вона посміхнулась,
Аби лиш йому своє серце дала…
Але…в одну нічку все перевернулось,
Зі степу біда у село те прийшла.
Ускочила раптом орда серед ночі
Та стала хапати усіх у ясир.
І не оминула вона жоден двір,
Забрала усіх, хто потрапив на очі.
Між ними й Оксану. Мурза ледь уздрів
Красуню таку поміж всього полону,
Коня зупинив біля неї з розгону,
У очі заглянув й, мов закам’янів.
Велів він її на коня посадити,
Щоб ноги в дорозі не збила часом,
Весь час навкруг неї крутився він псом,
Хотілось йому лиш на неї глядіти.
Вона ж все ридала за домом своїм,
За мамою й татом, що там залишились,
Бо ж між полонених так і не зустрілись,
Мабуть, довелося загинути їм.
Аж за Перекопом орда розбрелась,
Забрав кожен здобичі власну частину.
Мурза ж, крім усього, забрав і дівчину,
Яка йому кращою в світі здалась.
У власний гарем він її поселив,
Нехай невеликий, не ханові рівня.
Але похвалитися мав чим, все рівно.
Тепер же чекав у надії, коли
Привикне Оксана, лить сльози не стане,
Всміхнеться йому і його покоха.
Бо доля інакше чекає лиха…
А поки дівчина на нього й не гляне.
Все плаче сидить та шепоче собі:
- Вернутись до дому, до мами, до тата,
Хоч пташкою, цвітом, комашкою стати
На рідній землі опинитись аби.
І так день по дні її в плачі минають.
Вже висохла вся і поблідла краса.
Лиш очі свої зводить у небеса.
Мурза і робити чого вже не знає.
Надумавсь бабусю до неї прислать,
Що в нього у полі до того робила,
Вона в Україні колись давно жи́ла,
Можливо, вона зможе раду їй дать.
Бабуся, і справді, вспокоїла скоро,
Підсіла до неї, злегка обняла,
Щось їй шепотіти тихцем почала
І, наче, дівоче утишилось горе.
І сльози з очей перестали текти,
Хоч посмішка так на устах й не з’явилась.
Здавалось, вона ожила, оживилась.
Мурза ж собі місця не може знайти,
Так хочеться йому Оксану обняти
Та страшно: а раптом розплачеться знов.
А він же отримати хоче любов,
Наложниць і так може вдосита мати.
Тож, щоби вспокоїти шал у грудях,
Надумав на лови, тим часом, податись,
Чого по аулу без діла тинятись?
А там допоможе, можливо, Аллах.
Ледь тупіт копит над аулом затих,
Схопилась Оксана, бабусі шепоче:
- Ну, що утікаєм? - А ти того хочеш?
-Питаєшся. Звісно. Найбільше з усіх
Моїх то бажань. Дуже хочу додому.
Усе тут не те. І повітря, й вода.
Десь там, може, мама мене вигляда.
Готова я бігти туди без утоми.
Хутенько зібрались, з аулу пішли
Так, щоб їх ніхто із місцевих не бачив.
Бабуся ж піввіку жила тут і, значить
Стежки тут усі їй відомі були.
Поки повернувся із ловів мурза,
Вони й Перекоп вже тихцем проминули.
Позаду лишились татарські аули.
Та стала збиратись над ними гроза,
Як вістка про втечу мурзи досягнула.
Дізнавшись про те, відшукати велів.
Тих, хто не устежив – скарав – не жалів.
Загони ж у пошуках степом майнули.
Оксана й бабуся вже ледве бредуть,
Вже сили немає і спрага вже мучить.
Десь там попереду Дніпровії кручі.
Та вже сумніваються, що і дійдуть.
Й шепоче Оксана: - Хоч птахом яким,
Хоч цвітом, хоч звіром, комахою, навіть
Вернутися хочу до рідного краю.
Не хочу померти у краю чужім.
То й сили дає їм з бабусею йти,
Долати безлюдні, безводні простори.
Аж тупіт погоні вчувається скоро.
Оксана знов: - Боженько, не допусти!
До рідного краю дозволь повернутись!
Не дай людоловам схопити нас знов.
Аби той мурза клятий нас не знайшов,
Я ладна й на квітку якусь обернутись.
І раптом дідусь перед ними стоїть.
Звідкіль і узявся, з повітря з’явився.
На дівчину пильно отак подивився,
Рукою махнув і Оксана умить
На зерня малесеньке перетворилась.
Бабуся те зерня у руку взяла,
До серця поклала і там берегла…
Погоня ж на мить біля неї спинилась.
Та бачать татари – бабуся одна,
Стара вже і сива, кому і потрібна.
А їм молоду треба зовсім і видну.
Усім зрозуміло, що то не вона.
Штовхнули її на прощання у плечі,
Аж впала на землю. Орда подалась.
Бабуся на ноги тихцем піднялась,
З землі підхопила свої бідні речі
Й пішла…В своє давнє забуте село
Над річкою Россю прийшла ще не скоро.
Спинилася біля найпершого двору,
Бо далі іти уже й сил не було.
Спросила води у господарів та
У ямку зернятко мале посадила,
Гарненько водичкою тою полила.
Сказала тихенько: - Нехай пророста.
Та так і померла на рідній землі.
А з зернятка того рослина зродилась.
І цвітом духмяним та білим укрилась,
Якого й не бачили досі в селі…
- А гречка ж чому? – тут Сашко обізвавсь.
Бабуся всміхнулась: - Із часом поволі
Вона розрослася навколо у полі,
Бо ж вітер насінням, за звичкою гравсь.
Розносив усюди, тож і розрослася.
А влітку від цвіту такий аромат,
Що бджоли злітаються, мовби у сад,
Вони ж до такого страшенно як ласі.
А якось у серпні, ще сонце пекло
На Київ селом ішли греки-монахи.
Підвечір спинились спочити над шляхом.
А їжі з собою у них не було,
Бо ж шлях був далекий. Що мали – то з’їли.
Побачили кущики з зерням кругом,
Зібрали у горщик великий його,
Вогонь розвели та і кашу зварили.
А з каші такий аромат, що бігом
Навколишні збіглися аби спитати -
Що то. А монахи дали скуштувати…
То ж гречкою й зватися стала з того.
Сашко так заслухався, що, непомітно
І кашу всю з’їв. Не повірив і сам.
А потім побіг уже гратись, а там
Чекали на нього друзяки. Бо ж літо.

Увечері відмовчую набіглий страх.
І крапка тут, наразі, недоцільна.
Жалкую про одне, що я не птах—
Я б споглядав на все і всіх весільно…
Ніч ланцюгами виповзе до ніг…
До ранку залишається ще вічність,
Зустрінемось, вважайте переміг.
Перегорнув сторіночку… Логічно?
03.06.2021.

Я, так на ластівку хотіла бути схожа,
на крилах сподівань злетіти над полями,
рікою - змійкою, у тихий день погожий,
вбираючи акацій запахи духмяні.
Чи комашиною сховатися в намисті
роси, у жовтій порцеляні горицвітів.
Росту колючою шипшиною у місті,
і відшуміло у мені бентежне літо
тією зливою, що падала додолу
на кучері шовкові та обличчя світле.
Колошкала в садах пахучу матіолу,
суцвіття липи напувала нерозквітле.
Бриніла в лопухах, в ожині тупотіла,
відлунювала в серці спраглім, після скресла.
На хмаровинні вишита сорочка біла,
дуга веселки - кольоровим перевеслом,
висить на бірюзовім ситечку безмежжя
і прикрашає світ красою неземною.
Купається в ясі моє лівобережжя,
а ти милуєшся, як завше, тільки мною.

Висоцький. «Іван та Мар’я»

Коли в цей тривожний час
не зіграєм збір -
Соловей освище нас,
й піде поговір:

ніби трон у нас - так-сяк,
надувний,
й ніби зовсім не казак
Євстигній.

Хто вгамує цю шайку сугубу,
ліквідує цю кляту напасть -
цар тому неабияку шубу
від щедрот своїх царських віддасть!

Коли славні звитяги минулі
кров хвилюють - йди в бій на шляху!
З натурального хутра хохулі
цар віддасть тобі власну доху.

Он, указ уже лежить
у секретаря:
той, хто честь підосвіжить
батечка-царя,

хто влаштує Солов’ю
«соловки» -
піде до царя в сім’ю, -
у зятьки.

Хто здолає ватагу злочинну,
щоб тікала вона сторчаком, -
буде царства тому половина,
а царівна - так просто цілком!

Тут нема будь-якого махлярства,
тут омани нема і душку:
в бій - за вісім шістнадцятих царства
й за цілісіньку царську дочку!

(2018)

Туманом вкривши наостанок
Нерівну лінію ріки, –
Зник непомітно зовсім ранок,
Як на калюжі бульбашки.
Ось тільки був – і вже немає,
Бо ще існує статус-кво, –
Співучий день розпочинає
Своє яскраве торжество.
03.06.21

Ти кажеш по правді своїй,
що спочатку
сповзала потоками лави
з початку,
а тепер вона каменем стала
і стала Говерлою.

І винен тепер я, що правда твоя –
непорушна,
і маю тепер я обходити все, –
що ти кажеш по правді своїй,
і набираю я в рота води, скільки треба,
аби затонув корабель язика мого,
і не ковтаю, бо проковтну…

Ви, ті, хто читаєте казку цю,
сказали б, що я у полоні?
Але ваша правда – по правді своїй.
Тоді б ви сказали, що я на волі?
Але по своїй правді – правда ваша.

Це крики на кухні,
де їжа готується
і місце для неї;
і не казатиму більше нічого туди,
де усе на десерт,
де мого невеличка краплина
ні в які канони не лізе.

9 серпня 1993 р., Київ

вона була для всі зручною, неначе шотландський плед,
не встрявала у суперечки в черзі за сиром і щастям,
не виставляла колінку вище дозволених норм…
на кожне сказане слово мала бабусині мірки…
її можна було, навіть, на слух відмінювати орудним відмінком!

вона була відмінниця !
антична богом виточена
з слонової кістки статуетка…
переймалася безхатьком-котом і старенькою на світлофорі,
вона—прозора вода із позитивними зарядом енергетики,
бо ніхто не бачив, як вона ніжно обіймає подушку…
як вона, наче вовчиця виє на жовті зорі.

у її голові був повний безлад, у серці— ножі від трьох пересічних:
перший— спалив мости, другий— завів коханку, третій—втопив мізки у алкоголі.
вона від всіх них сама пішла! і тепер усміхається січнем,
так гостро, що, здається, у неї гвоздИки виросли в горлі.

вона тримає сотню вибачень про запас і ще сотню таких же яскравих подяк,
у сумці носить книжку О.Генрі, електрошокер і запасні колготки,
і думає, що коли останній листок із дерева, як в оповідці подасть їй небесний знак,
вона зможе його підв’язати до дерева віршем із вкрапленнями еротики…

—Це не страшно!— заспокоювала себе— чоловіки завжди
минають, як час…
Як поїзди пролітають… їх не треба тримати сильно на прицілі…
вони синтаксично складні— брудні сорочки, щетина, нікому не потрібний фарс…
Але я так хочу відчути іще, хоч раз, як його гаряча рука попливе по моєму тілі!
І тоді до трьох чортів усі заметілі!
А як ні—то у мене є ще коктельна сукня і туфлі білі!
Які я вдягала лиш тільки раз…
А проте… до трьох чортів усі заметілі!

День Захисту дітей сьогодні,
Але їх треба захищать
Не раз на рік у день святковий,
А кожну мить.Про це слід знать

Усім дорослим: мамам. татам
І бабусям та дідусям,
Ще - турбуватись мусить влада,
Щоб було в діточок життя

Веселим, гарним, безтурботним,
Дитинства їхнього всі дні
Сонячні стали.А ще повні
Радості світлої.Пісні

Лунали, а не гул гармати,
Чувся малечі сміх дзвінкий,
Щоб від снарядів не ховатись
І не здригатися вві сні.

А бавитися у пісочку
І з нього замки будувать.
Давайте зробим все для того.
Щоб діткам в щасті проживать.

2021 р.

Наснився лиш забутий сон,
А відчуття не покидає,
Що радо б’ються в унісон
Два серця змучених до краю.
Мені примарилося знов
І вже здається мимоволі,
Що повернулася любов
Та поєднала наші долі.
Це все наснилося в той час,
Коли, як віри запорука,
Десь загубився біль образ
У смутках довгої розлуки…
02.06.21

Минають сірі дні і білі ночі
туманами окутують Неву,
а видяться Дніпрові сині очі,
які запам’ятала наяву.

Уже не прилечу... не перескочу
цю порожнечу, у якій живу...
боюся, запізнитися не хочу
на перше і останнє рандеву.

Але не перейду широке поле
весною, літом, осінню – ніколи
не гляну на волошку... хоч одну...
ще вірю, що побачу Україну,
тому чекай, я уві сні прилину
у нашу ранню сиву далину.

Може завтра в дорогу забере мене небо
і тоді нам нічого тут не світить уже,
і нічого не буде, і нікого не треба
поки місяць у небі наші сни стереже.

Чекай мене із вечора до ранку,
а як засяє сонце у вікні,
у світ ясний не закривай фіранку
у білі ночі і у чорні дні.

Не світило нам щастя, а на битій дорозі
карта іншої масті ще не раз упаде
і поезія буде, і романи у прозі,
і ніякі печалі не засмутять ніде.

Чекай мене із вечора до ранку,
а як закрию очі, уві сні
за мене випий кави філіжанку
і на душі полегшає мені.

06/21

у мене є один чудний чоловік,
який падає на голову, як перший зимовий сніг.
скидає у меседж розкішні троянди, вітає кавою,
у нього очі кольору ночі такі глибокі, як колодязі Аравії.

кожного вечора ставить на мене рибацькі сіті.
пише привітно:
— Hello! Місячне Сяйво! Я хочу тебе зігріти…
у його голові вітер, громи гормонів і драйвові танці Шакіри,
наче шакал, вивчає мене, затікаючи інжировим медом під шкіру.

його люблять жінки в срібних серпанках на віях за те, що він Серпень:
дозрілий на досвід, мужній в плечах, на борошно літ перетертий …
він відсилає халву з ізюмом, східне серце та казку рахат-лукуму…
обіцяє цілувати кожну тріщинку, навіть, у старості, п’яточці лунній!

у його багажі—древні мудрості виходять, як сині річки із берегів,
він говорить словами Омара Хайяма величні істини своєї старої землі:
—Налите вино негідником із криштальним келихом розбивай об асфальт!
як Мудрий гіркої отрути у глинянім глечику подає--, до денця допий і вродиться сад!

він знає, що врізані квіти потрібно дарувати, а вірші писати не за прогнозами,
жінок робити царівнами буднім днем, а хліб добувати власним розумом.

бачить у мені слов’янське світло і солодку начинка із полуниці,
тому що я ніколи йому не відповідаю , міркуючи прагматично:
— Нехай краще у кулаці— синиця!

на вушко мені сказали усі білобокі сороки, що хоч раз на рік
у кожної теж з’являється такий чудний чоловік!

Руки.
Мої руки.
Підйомні крани
душевного стану.
Задушевного тану
кремезні залізяки.
Упродовж обопільного танку
анґелів і супостатів –
індійські сурдознаки.
Зможуть розштовхати
секунди?
Виміри секунд.

Як вчасно ти стоїш біля
піднесених.
Як часто ти можеш,
але не стаєш
улесливим.
Ти полюєш
секунди.
Виміри секунд.

Лінія життя найпростіша.
Любиш ти когось чи ненавидиш
у перснях чи в колодках
ідеш чи падаєш?
Згорю на язику твоєму
чи стулю вуста твої зубами?

Тільки не гребуй
і не погребуй тим
вінком (хай віником)
до ніг принесеним.

Щоки горять.
А руки тримають
сором,
а губи тремтять –
а губи тремтять –
багатооральним хором.
Немає риси для тебе,
яка підходить.
Ну,
червоній, тореадоре,
і бенґальськими руками
тягни поперед мене
своє червоне!

Стою на голові.
Проклинаю неміч
принципового.
На́йми мої примусові
сторонню любов обслуговують.
Руками.

Хіт-парад найпопулярніших вуст
мій ворог влаштовує.
Чи можна доземніше кланятись вам,
колись білоруким жінкам
з уже розпатяканими
губами?
Так після танцю я
впав у свою
деґрадацію.

Наперелийте з пригорщі часу
світлих симптомів джазу.
Хай допоможе хтось
руками по клавішах струн.
Хай допоможе хтось
хоч деякі варіації.

14 січня 1994 р., Київ

о Оріяно омріяна…
…ріяна…
…іяна…
Богу якому молитися…
…литися…
…итися…
…предківська слава
по Дикому полю розвіяна –
прапранащадкам журитися –
не розжуритися
полечко…олечко…ечко…
воно ж недалечко
наше минуле замулене забур’яніле
Калку загублено в безвістях і Берестечко
горе-містечко козацьке розтерзане тіло
о Оріяно-князівно-моя-несміяно
плачеш піснями по цілому…
…ілому світу
чайки кигичуть…
журавки курличуть…
краяни
кличуть сестер і братів
і не чують одвіту…


10.09.1996

Перед тим, як піти у відпустку,
весь мій мозок нагадує пустку.
Стіни потріскані.
Посередині миска.
Перевернута невісткою.
Продавлена мо́зковою кісткою.

Всі думки розпливлись по підлозі,
під якою живіт у берлозі.
Висихають думки.
Досипає душа,
непідживлена розумом вищим.
Нижче серце в облозі – ша!
Ша, серце в облозі свище.

Може, причину шукати
у сім’яних канатах?
На сім’яних канатах
повісився сенс сексу,
він же майбутній тато,
він же сподвижник прогресу.
Після стресу
прийнявши ванну
і компрес,
він повис і не воскрес.

Відтак, мої ноги давно б теліпались,
але ж у них сила ще певна зосталась.
Коли я кажу, що сам себе відпускаю,
ноги не йдуть у відпустку!
вони тримають мою пустку,
вони жевріють мій живіт,
між них пашить еротичний цвіт,
ані до лікаря, ані до ката
вони не спішать, бо не знають дороги…

Десь була голова дурнувата, –
раз усе перейшло з голови та й на ноги.

12 травня 1994 р., Київ

Англійський парк — Пашкевича* творіння,
Чи арборетум — звуть отак його.
Різновидів багато там насіння
Щороку жде утілення свого.

Він був заснований після Потоцьких,
Уже минуло майже років сто...
Все для утіх духовних, а не плотських,
Немов у мрію — чарівний місток.

Стоять алеї, наче у тумані,
Козацький — вабить погляд — ялівець.
Жасмин розкине пахощі духмяні —
Ідеш, немов сп’янілий — навпростець.

Не знаю, чи охопите усе Ви?
Магнолія, катальпа — сорок п’ять
Рослинних видів вивів нам Пашкевич,
Донині там доглянуті стоять.

В час реконструкції сад збагатили,
Й чудової весняної пори
Самшит, ялини саджено уміло,
Всього різновидів - сімдесят три.

Акації, клен гостролистий, буки,
Горіх медовий, гінкго і фундук,
Дуби трудящі виростили руки,
Над липою бджолиний в’ється звук.

Це свято для душі — як ніжна панна,
Що квітку нам нагадує сама,
Милується на дерево тюльпанне,
І аромат вдихає крадькома.

Тут — насолода витончена раю,
Як очі заворожені гостей
Високу вроду в серце убирають,
Й тоді духовно кожен з них росте.

І вогник світлий все життя не гасне,
Як на форзиції він — золотий.
Щоб дарувати світові прекрасне -
Зерно летить в удобрені грунти.

Вклонімося травині й деревині,
І мудра думка хай до нас прийде —
Викохують в садах не лиш рослини -
Гуманних, доброзичливих людей.

27 травня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Так настійливо прагнеш тиші,
хоч п'янкі-запашні каштани.
Їхній погляд тобі залишу,
коли спомином завтра стану.
А як гожим травневоранням
цілувати квітасті скроні
буде світло мого кохання,
простягни до весни долоню.

2021

і коли садиш сад, рости його красиво,
не лий у вічне слово солодкої води…
щоб яра кров кипіла і дозрівали сливи,
не припиняй ніколи бажаної ходи.

не стануть холодком твої оркестри ранні,
не буде тобі день, як шибиниці площ.
ти напиши усе— як вперше і востаннє,
минулі васильки на біль не перемнож.

зажди іди вперед і не зважай на осуд,
той, хто розумно мислить, той стане при тобі.
зірки твоїй вітчизні крильми освятить одуд
і ночі стануть святом, всі ночі голубі.

і коли дуже важко, і стигнуть стигми люті
ніколи і нічого ти не проси в людей!
вони самі побачать, як тонко без прелюдій,
твій гострий-гострий ніж іде на апогей…

і я скажу відверто, без тиші у насвітанку,
що стане та робота миліша від усіх!
у ній сама собі підіймеш вище планку,
на золотий вівтар знов вирвеш новий вірш…

це жінка Майя. із своїми принципами і неадекватною поведінкою.
любить PROSECCO , лікарську ковбасу і каву із пряженим молоком.
пише свої мемуари, обирає найкращі строї і гріє серце радянською грілкою.
для своїх високих злетів і щоденних подінь завжди готує власний аеродром.

її не розуміє двірник, продавчиня риби і, навіть, рідний син.
вона вміє зчиняти скандал і шукати собі проблеми на голову.
а вчора якийсь чоловік у чорній сорочці і білих брюках її у кіно запросив,
і збігся весь двір подивитись на їх тандем, і охкав, і ахкав, наче вони з’явилися голими!

—Ця жінка Майя, певно, має уже артрит, а, може, хворіє отим художником,
який тепер пише із неї портрети і носить до квартири ніжні конвалії?
—шаруділи сусіди, як миші, у своїх плітках і не могли зрозуміти за що він її обожнює.
—Чому це комусь нічого? А їй усі подарунки романтичної Італії?

вона останнім часом помолоділа, як раніш не натягує посмішку.
Стала така привітна, що хоч прикладай до рани, або ложками їж, як мед.
проміння складає у слоїки, у душі-- співає арії , а вдень дітей обдаровує грушами.
Замислено ранком мовила до нашого двірника, який любить рахувати зірки:
— Ви Архімед!

він ще тоді довго чухав потилицю, розглядаючи абрикосовий цвіт…
посміхаючись, у під’їзді змітав мережані павутинки.
а потім бурмотів під носа:
—От сороки- заздрисниці! Своїми язиками самі собі вкорочують вік…
А Майя що?... Навіть, дуже культурна жінка!

Плаче Вишенька в саду,
Сріблом ллє сльозу-росу.
-Хто тебе образив дарма? -
Тихо Веснонька спитала.

-Винуватець Мороз-дід,
Налякать мене хотів,
Вітер зимний допоміг,
Зірвав сукню та й побіг.

Пожаліла Весна Вишню,
Із-за Хмарки Сонце вийшло,
Вмить навколо все зігріло,
Стало тепло і красиво.

Розпрямила Вишня віти,
Усміхнулася привітно,
Обтрусила краплі-сльози
Й мовила вдячності слово:

-Дякую тобі я, Весно,
Що потішила чудесно,
Любиш ти мене. як мати,
Більше я не буду плакать.

2017 р.

Велика риба враз маленьку стріла.
Мала якраз на сонці мило грілась.
- Чи ти дивак, смільчак, чи геть дурненький?
Великі риби в нас їдять маленьких!
- Звичайно, знаю. - враз мала зітхає.-
Ходім, якусь малечу пошукаєм.
У тої шок! На лоба лізуть очі!
От молодь нагла! Знать тебе не хочу!
Втекла велика вмить кудись зі злості.
Мала й собі до друзів трохи в гості.

Як ти себе поставиш серед люду,-
То так до тебе й ставитися будуть.

30.05.2021

цей світ покотився за двері й ворота він випав у жменю як жуйка із рота він втратив сакральність наближеність тіло
— і став незручним ніби спінене мило
чужим нероз’ясненним надто пекучим задуже нав’язливим гостро колючим
холодним гарячим — нестерпним до біса
долоні — єдина надійна завіса
закриюся! буду сидіти й мовчати
чекати чогось чи на когось чекати
хто раптом зніме цю шалену напругу дугу розімкнувши струсивши мій страх
і сім горобців як судові присяжні
на гілці рядочком смішні й неуважні мене звинуватять у смертних гріхах —
на кожен один буде пісня пташина
така дивина — а не йде з голови
я буду сидіти й тримати коліна мов бруствер який захищає рови

я буду вростати по груди та шию по вуха по голову по горизонт а кіт підійде кіт погляне умиє і тихо мене обійме як уміє і тихо зчитає мене ніби зонд
і дані кудись передасть — у космічні
намріяні виміри — інші світи
і я зупиню цю хвилину — у вічність
щоб вишнею там прорости

(с) ТатаРівна, 2021

Висоцький. «Іван та Мар’я»

Ну, виходь, я тобі присвячу серенаду!
Хто тобі серенаду іще просвистить?
Можу - цілу добу, до упаду,
як натхнення мене навістить!

Це я поки що тільки жартую та кплю,
це я поки тримаю фасон.
Я образу терплю, та коли я скиплю -
я палац підпиляю, спалю, розвалю,
як не визирнеш ти на балкон!

Ти відгукнись до мене неодмінно,
розбійницькому серцю не відмов!
Так вийди, вийди, вийди вже, Горпино,
послухай серенаду про любов!

Гей-гей-гей, тинди-ринди!
От коли б думками не шмигала ти десь-інде,
я б тоді, як в пісеньці,
сів би попід присінці,
й ми б лузали соняхи без принди.

Вся рідня моя щодо дарунків не скнара, -
на весілля притягнуть кори на усіх.
Так у чому тобі я не пара,
так чому я тобі не жених?

Так тебе я кохаю, що ніччю не сплю,
а удень - голова як в чаду.
От і голос зірвав, і сиплю, і хриплю,
я себе загублю, може, й зовсім згублю,
але врешті - тебе украду!

Я женихів твоїх - через коліно!
Я попсую твоєму тату кров!
Так вийди, вийди, вийди вже, Горпино,
не нищ мою розбійницьку любов!

Гей-гей-гей, тари-бари!
От якби ти, Груне, клопоталась при амбарі,
я б тоді, як в пісеньці,
сів би попід присінці,
й ми б лузали соняхи у парі.

Так давай вже, Горпинко, весілля призначим!
Серце нечисті - чисте моє - не розбий!
І залишу я дідькам чортячим,
через тебе залишу розбій!

Наспіваю тобі, напою, захмелю,
й на дружків я знайду угомон;
я замовлю новіший концерт скрипалю -
ще й знайомі в Кремлю надішлють по рублю, -
тільки визирни ти на балкон!

Оці мої освідчення терпи-но,
бо це - кохання справжнє, c’est la vie...
Ялинки-дринки, вийди вже, Горпино,
тебе ж - ти бачиш? - будять Солов’ї!

Гей-гей-гей, витребені!
Годі вдома киснути, немов на бюлетені!
Треба нам, як в пісеньці,
сісти попід присінці
та лузати соняхи зі жмені...

(2018)

—постав цю хвилину на паузу слухай губами.
ти не можеш мовчати вічно!... у тебе не стане сил!
як твої ліхтарі вийшли за межі домашньої драми,
ти ніколи не хочеш чути від мене останніх слів.

і кинь миски!... припини мішати дурну panna cott-у!
ти мене розриваєш на мотузки і зав’язуєш туго.
коли я говорю різко, то почуваюся останнім ідіотом…
а ти пиляєш поглядом кухонні кути, наче скидаєш нервову напругу…

вона давно у тобі дозріла немов зацукрований мед,
вона пересікає межі усім непристойним висловам,
і ти дратуєшся коли доймає дим недопалених сигарет,
накинувши сумочку на плече, безслівно зникаєш, наче бокал ігристого.

я сходжу з розуму, тиняюся по квартирі і вию вовком!
я проціджую через пам’ять усе, що ти принесла у дім…
випиваю усю алкогольну колекцію бозна якого року
і не шкодую що ти залишаєш ознаки своїх якорів:

випрасувану сорочку, яку ти знімала з мене п’яного і побитого,
ванільні тістечка, мускусний запах Roberto Cavalli ,
дивні спроби аналізувати найсучасніших аналітиків…
оце своє вправне уміння крути вічно мої педалі...

розглядаєш з розумним виглядом Далі, цитуєш Ремарка,
як там він говорив? а совість мучить тих хто не винен!
і третього не дано— жінок треба обожнювати, або покидати,
а ти мене з’їдаєш ложечкою золотою рівно за пів години!

вона засміялася і сказала:
–У тебе забагато тексту, який мені не є спорідненим.
Іди, мий руки і сідай до столу і, доречі, ти не бачив мою сріблясту шпильку для волосся?
вона плавала по кімнатах як плаває золотиста риба.
вона уміла перевести розмову так, щоб йому не захотілось поправляти окуляри на носі…

вона завжди говорила віршем синього-синього озера
і не розуміла для чого на цій землі люди посіяли прозу.

Зняв мундира, берці, аксельбанти,
Маю нині інший, другий фронт.
"Гоп!" на шию мавонька цибата
І погнала чвалом від марнот.

Пульс підскочив і температура,
Губи шепчуть: "Жінко! Was ist das?".
Замість куль летить стріла Амура,
Захиститись від такої зась.

Влучить в серце - горе! Лихо! Мука!
Проживу в тумані цілий вік.
Вивернувся. Хвіст тримаю цупко
Та цілую вогненосний пік.

Став мольфаром в еротичних війнах,
Сам Ерот кричить: - Оце талант!
Войовничий генерал - дружина,
Ну, а я - слухняний ад'ютант.

30.05.2021 р.

До будинку для літніх людей на світанку
день у день до дружини приходив дідусь.
Відчиняв тихо двері : "Вітаю, Оксанко!
Як здоров'ячко, мила?" - всміхався у вус.

А вона дивувалася, не впізнавала.
Придивлялась до рис, що ясніли теплом.
Годував її з ложки, вкривав покривалом,
припадав до щоки сивочолим чолом.

Він дивився у вицвілі очі, а бачив
синьооку красуню, таку молоду.
Зігрівав її руки цілунком гарячим,
шепотів їй на вушко: "Ще завтра прийду".

А коли повертався додому, спитали:
"То чому ж Ви приходите кожного дня?
Все одно ця старенька Вас не пам'ятає,
хто провідував вчора і де вся рідня."

І дідусь відповів: "Хай свій вік доживає,
посміхається сонцю без смутку й жалю.
Мені досить того, що її пам'ятаю
і ще досі цю жінку жалію й люблю.

У роздумах великих князь Данило.
Чутки зі сходу линуть все страшніш.
Знов злі монголи зі степів з’явились,
З якими зустрічався вже раніш
На Калці. Добре лють їх пам’ятає.
Добро, що звідти вирвався живим.
Тепер йому лиш вістки прилітають,
Як вони йдуть походом руйнівним.
Невже й сюди дістануться їх орди?
Невже зіткнутись доведеться знов?
Тут і без них є привід для походів,
Аби пускати всяким зайдам кров.
Хоча б той Конрад Мазовецький клятий,
Взяв Дорогочин в нього відхопив.
Тепер і думай, як назад забрати…
Отож, Данило в роздумах сидів,
Гадаючи, як справу провернути,
Не ляхи ж там за мурами сидять,
А хрестоносці. А то ворог лютий,
Його руками голими не взять.
Бач, Конрад хитрий, сил своїх не має,
Так він все хрестоносцям доруча.
Тевтонці прусів з лівами ламають,
Охрещують при помочі меча.
Тепер і тут віддав їм Дорогочин.
Ні, не тевтонам. Це другі якісь.
Та їхніми руками втримать хоче.
А ті, як влізуть – то лише держись.
Почнуть усе під себе підгрібати
Ті гідні слуги вічної війни.
Потрібно швидко їх у шию гнати,
Доки не вкорінилися вони…
Обдумавши усе, як слід за зиму,
Став ранньою весною рать скликать,
Пустивши слух по світу, що ітиме
Аби ятвягів зрадливих скарать.
Та так, щоб слух дістався в Дорогочин,
Щоб не злякати зайд зарані тих.
Нехай даремно не потомлять очі
І сплять спокійно по хатах своїх.
Бо й в нього часу також не багато,
Земля чекає ратая назад.
Отож потрібно все прорахувати
І хрестоносцям швидко дати лад.
Ще по холодних весняних дорогах
Пішли полки на північ. Потяглись
Дні у поході, але слава Богу,
Річки поки іще не розлились.
Діставшись до Берестя, розвернулись
І скорим маршем рушили шляхом
На Дорогочин. Скоро підтягнулись
Ятвязькі вої – пішки і верхом.
Вони давно на ляхів зуба мали.
На хрестоносців іще більш того.
Тож бік Данила в цій війні тримали
І силою підтримали його.
Крім того, що ішли із ним походом,
Ще й розвідку попереду вели.
Та перекрили всі шляхи, щоб згодом
На поміч місту ляхи не прийшли.
Тож ані ляхи, а ні хрестоносці
Не відали нічого до пори.
Вважаючи, що Бог на їхнім боці,
Данилової ще не знали гри…
Той Дорогочин – то міцний горішок,
Його наскоком просто не візьмеш.
Ледь зазівався, помилився трішки,
Ворота вже зачинені знайдеш.
А замок же на березі високім.
На нього здертись – справа не проста.
Буг омиває стіни із двох боків,
А в третім – мочарі і болота.
Як доведеться у облогу стати,
То можна там і військо положить.
Тут треба якось виманити клятих
У чисте поле, а вже там побить…
Спокійно сплять у місті хрестоносці,
Ніщо загрози не передвіща.
Сторожа на шляхах на кожнім кроці
Ніяких небезпек не сповіща.
Тож нападу боятися не треба.
Та і навколо поки ще зима.
Хто прийде? Й задоволений із себе
Магістр Бруно солодко дріма.
Зненацька у ранковому тумані
Заграли труби і сторожа зрить
Ятвязьку рать. Пробралася обманом?
Сигнал тривоги подано умить.
Піднявсь магістр сонний ще на вежу,
Оглянув простір. Розібрало зло.
Провчити треба отих зайд належно,
Щоб і бажання більше не було.
Велів сурмити збір і шикуватись.
Сам одягнувся в лицарську броню.
Перехрестився перед тим, як братись
За свого списа. Й волю дав коню.
Ворота замку тужно зарипіли
І перші арбалетники пішли.
Вони дорогу миттю перекрили
Й стріляти у ятвягів почали.
Як подих смерті, стріли полетіли.
Почулись крики болю вдалині.
Та вороги й на крок не відступили.
Для них смерть – то не диво на війні.
У відповідь знялися їхні стріли,
До замку, наче хмара, понеслись.
Які упали, інші зачепили,
У когось з арбалетників впили́сь.
А ті уже, аби часу не гаять,
Звільняти стали лицарям прохід.
І вилетіла з міста хижа зграя,
Аби провчити тих ятвяг, як слід.
Загледівши лише кінноту строєм,
Що все змітає на шляху своїм,
Ятвяги подались назад юрбою,
Куди тягатись з лицарями їм?
Сховалися ураз в густім тумані
І зникли із очей, немов мана.
Та ж лицарі спинятися не стануть,
У їх серцях нуртує вже війна.
Вони знайдуть тих клятих і розтопчуть,
Щоб, навіть, сліду не лишилось з них.
Сховатися вони в тумані хочуть?
Але ж то все даремно! От ми їх!
І раптом перед розпашілим строєм,
Який розгін вже чималий набрав,
З’явились вої і списи стіною.
А стрій вже час спинитися не мав.
Урізалися лицарі з розгону
У ті списи. Піднявся стогін, крик,
Поранені кричали люди, коні.
А задні, повернуть не в силах вбік,
По ним топтались. А списи кололи.
І нові, й нові падали униз.
Зробилося червоним миттю поле.
Магістр Бруно вже зламав свій спис
І намагавсь мечем той стрій пробити.
З ним поряд також лицарі кругом.
Лише тепер вдалося зрозуміти,
Що князь Данило обдурив його.
Бо ж перед ним, звичайно, не ятвяги,
А руські вої. Ось вони стоять.
А хрестоносцям знана їх відвага,
Таких нелегко змусить відступать.
Та злість у ньому тільки наростала.
Він рвавсь вперед, ламаючись крізь стрій.
Христова сила й не таких ламала,
Тож він повинен виграти цей бій.
І раптом крики страху десь позаду,
Могутній тупіт і удар страшний…
І тут дійшла до Бруно, врешті, правда:
Ще ледь почавши – він програв цей бій.
Потрібно якось військо рятувати?
Мерщій назад! Ворота зачинить!
Та відступати – легко лиш сказати,
Таке навколо, що й не зрозуміть.
Ледь розвернувся у страшній тисняві,
Як хтось у нього булаву метнув.
Удар за мить у темряву відправив,
Летить з коня - останнє, що відчув.
А військо…Військо вже було юрбою.
Рвонуло в місто рятувать життя.
Та зачинить ворота за собою
Ніхто і не збирався до пуття.
На їхніх плечах вдерлися до міста
І руські вої. Спрацював капкан.
Всіх лицарів, що залишились, звісно,
Взяли в полон. Хоча слабкий від ран,
Був знайдений і Бруно серед поля.
Брів, опустивши голову, між всіх.
Мабуть, на то була Господня воля
Раз Він тим хрестоносцям не поміг.

Кульбабами зазолотився день,
З небесним сонцем обнялись земнії.
І хор вишнево‑яблучних пісень
Реальним став, виходячи із мрії.

Де пахнуть верби і джмелиний рій
Гуде-співає в жовтому цвітінні,
Ряд осокорів, тополиний стрій —
З’єднались у весняному сплетінні.

Смарагдовий і сонцеликий світ
Розлився травнем без кінця і краю…
І хоч пройшло уже багато літ,
Минуле з сьогоденням я єднаю.

хирі̀є хвоя і хвощ…
щодень – реп’яхи і плющ…
шалена шарада площ…
зловісна завіса гущ…
один лише щебінь… шлак…
лише ящіркѝ… щурі…
шинок – лушпайкѝ… шмурдяк…
шлях – шибениці… штирі…
їм – виблиски скринь і шаф
мені бо – сонце блищить…
у ворога – Голіаф…
у мене – пра̀ща і щит…

«Поки ти отут стовбичиш,
Твій господар стільки випив,
Що скотився вже під лаву», –
Так орел коневі правив.
«Якщо так, то зо два тижні,
Буду я стоять, мов злидень».
«То ж часу, друже, не гаймо,
Та давай-но позмагаймось!»
«Од могили до могили,
Де й діди його спочили,
Сімсот верстов ще й чотири.
Хто домчить туди скоріш,
Той у серце всадить ніж».
Кінь біжить, аж вітер свище,
А орел все вище й вище.
Кінь примчав увесь у піні
І очам своїм не вірить.
І на радощах, що перший,
Копитами землю креше.
Три години вже минає,
Та орла чомусь немає.
Він з’явивсь лиш на четверту.
Білий весь, немов та крейда.
«Де це ти так забарився,
Що настільки опізнився?»
«Не мав сумніву в побіді,
То ж схотів сім’ю одвідать.
Позліталася малеча,
Позалазила на плечі.
Почала й жона благати
Більш сьогодні не літати».
«Гарно ти оповідаєш,
Та умову нашу знаєш...
Ніж у серце не ввітну,
А от крила обітну.
Знатимеш, як закладатись.
Стрибать будеш. Не літати», –
Заіржав кінь хижо-хижо,
Орлу крила відчикрижив. –
Вважав мене за придурка,
То ж сиди тепер, як курка».
Гірко-гірко орел плаче.
Кінь на радощах аж скаче.
«Скачи, скачи, дурню, –
Так орел в печалі дума. –
У погоні й на припоні
Що про волю знають коні?
Чи ж їм змога зрозуміти,
Яка радість свої діти?
То ж зберу останні сили,
Щоб скоріш здолать безкрилля.
І тоді, преглупий коню,
Ти нізащо не здогониш».

Плетуть дороги день. Втікають вікна в світ.
Краде весна думки. І ранок сам не свій.
Між чорно - білих клавіш душ кричать міста.
Згубивсь між стін сердець голодний сонця птах.

Живем, як тіні. Скупо ділим хліб - вино.
По колу йдем німі. Гріхи ж - душі на дно.
Втікаєм з тисяч тиш, із суму павутин.
Ховаєм очі між зірок, в камінні стін...

Я сам себе лякаю час від часу,
Аби чужих ще більше залякать:
Ніколи вже на простори Донбасу
Не зійде світла Божа благодать!

Я сам із себе, грішного, сміюся,
Щоб тошно стало недругам усім, –
Допоки я боюсь, але сміюся,
Не ввійде лихо в мій злиденний дім!

В душі ж глибинах тішу я надію
На те, що знову край мій оживе,
І я в нім наостанок порадію,
Аж поки човен мій не відпливе
Від берега життя…


2003

І якби я хотіла бути поруч
З тобою, сивим, ув оці роки.
Іти неспішно на життєву гору,
Підставити плече у час тяжкий.

І слухати мелодії кохання,
Які ти так талановито грав.
І довго говорити, аж до рання,
До кави, бо світанкова пора.

За вікнами вітри цілують шибку,
Їм хочеться зігрітись біля нас…
Коханий мій, я хочу щастя дрібку -
Вернутися у той щасливий час.

Коли ми все удвох і завжди разом,
Коли в моїй руці твоя рука.
Чому цей світ отак мене образив
І втрата ця безмірна і гірка?

І ось тепер без тебе, без надії,
Іду одна, і їду, і пливу.
Життя зламало наше щастя, мрії -
Тепер за двох на світі я живу.
29.05.21