машинами часу роздовбало простори
машини в’їжджають в чорні дірки
брудом радіації обрій захльостує
зоряні зливи лишають цівки
на склі лобовому подряпаному небом
що розкололося на хвилини й секунди
на серпантинах
огорнутих крепом
у порожнечі в щільність корунду
і у часі мандрівники
зчепивши зуби
здираючи зі шкіри тюнінг долі
пригальмовують швидкість розгуби
та анестезують рани вчинків і болі
часотраси що розчиняється в тілі
у зморшках звивинах та нейронах
де сни зорельотні та осиротілі
калюжі лишають на ночі гудронах
у райдужній поволоці мріянь
а рух наповнюється чимсь білим
як сніг що вранці нападав на ріння
химер билинних і химерних билин
на котрих розкинулися роз’язок фрактали
й повільно немов зіркоутворення
розпуття доріг
обертаються на спіралі й помалу
перемелюють крони й корені
деревин на узбіччях слідів-палімпсестів
у пил що в коліях від дитячих візочків і дрог
зліплюється у глину

часотраса змішує різновимірний всесвіт
і в потоці людини
сонць пульсують машини

2021

Із дитячих снів давно вже виріс.
Вмерти попід тином не боюсь.
Для Москви мій скромний дар - це мінус,
Та й для України теж не плюс.

Смертний гріх у сказаному Слові,
Цілий вік морока з ним одна.
Упаде хоча би крапля крові -
Скажуть люди: - Це твоя вина.

А для когось альфа і омега -
Творчість без нагострених ножів.
Ось перо, візьми його, колего,
Хоч на мить зніми тягар з душі.

Кликати рідню до бою - мука
І відповідальність надважка.
Радять: - Про війну -мовчи! Ні звуку!
Все ж - пишу. Хоча тремтить рука.

Йди, онуче, в бій за Україну!
Йди, синочку! Йдіть мої брати!
...я - живий. А кожен з них загинув:
Доживаю вік на самоті.

Тож для мене Слово - це розп'яття,
Одиночна камера, тюрма.
Зможете - пробачте мертві браття.
Але знаю: прощення нема.

02.04.2021 р.

Світлана - значить світла, чиста.
Казали в давнину Фотінья.
То ж нині для усіх Світлан
Віночок щирих побажань.

Здоров"я в першу чергу зичу.
Усмішками цвітуть обличчя
І ніжність горнеться пташам
До серденька кожної з вас.

Удачі вам й добра багато,
Вмійте робити з буднів свято.
Хай усе можеться і вдасться.
А доленька дарує щастя.

2020 р.

Раз ідуть у вічність неозору
З дня у день красиві й молоді, –
Час мені вже привидом прозорим
Мовчки розчинитись у воді.
Зникнути спокійно непрощенним,
Упірнувши в смутку течію, –
Щоб звільнити від страждань щоденних
Душу неприкаяну мою.
02.04.21

Якщо чорним ти будеш –
я чорнішою стану,
якщо млітимеш, любий, –
я з тобою так само.

Розцілую розп’яття,
якщо ти є на ньому,
і впаду на багаття,
мов на тіло знайоме.

Щоб мене не вмолив ти,
щоб мене не вблагав ти,
я посіяла квіти
біля нашої хати.

Хай цвітуть, хай говорять.
що моя це оселя.
А сама з того горя
оселюся в пустелі.

Там, де каторжна праця,
там, де шлях твій проходить,
де від станцій до станцій
жінка сина народить.

І назве його сином
той, хто вийде з етапу
з рідним ликом орлиним,
чорно-білий оракул.

І скажу я пото́му:
– Я чорнішою стала,
відведи нас додому
чи покинь, як бувало.

У кайда́нах – то вирвись.
У недузі – то вирвись.
Я на сильних і дужих
йшла сюди подивитись.

Ти себе переступиш?
Ти мене переступиш?
Оселюсь у пустелі –
якщо чорним ти будеш.

Далі буде, що буде…
згасне дівчина з хлопцем
з поцілунком Іуди
під юро́дивим сонцем.

27 жовтня 1995 р., Київ

У затінку жури братались злість і чтиво…
Простелене рядно… два келиха вина…
Шкварчав єднач - вогонь… світило соромливе
Умовив було я. Відповіла вона…

Пройтись роками вниз і наново устріти
Веселе безтурботне задиристе і
Погодитись нараз і обійняти літо…
Воно одне на двох поривисте в руці…

Ховаймося скоріш, бо прийдуть і знешкодять…
Хіба що як вогонь хіба що як свіча…
Дбайливець поруч нас сошествіє Господнє
Одне начиння доль… Хорунжий і Дівча
01.04.2021.

У козака старого Степана Білонога
Було два гарних сина – Микола і Максим.
Микола літ на двадцять був старший брата свого.
Так склалася вже доля Степана. Справа і тім,
Що, як вони з жоною ще первістка чекали,
Орда прийшла зі степу. Степан в похід пішов.
А там стріла татарська коза́ка і дістала.
Поки він озирався, аби спинити кров,
Аркан його змотузив… Так на галеру втрапив
І двадцять літ, як вічність, з веслом не розлучавсь.
Посивів там до часу, уже й надію втратив…
Та доля посміхнулась, бо «чайки» якось раз
Галеру перестріли одну посеред моря
І браття-козаченьки взяли на абордаж …
Отак і повернувся додому…Хай не скоро.
Вже синові під двадцять. Вже вищий батька аж.
А згодом і Максимко у нього народився.
Хай пізнє та жадане Степанове дитя.
Він з ним іще з малого ледь не щодня возився,
Все приучав до шаблі й козацького буття…
Як захмеліла врешті, повстала Україна,
Пішов Микола з Хмелем пускати ляхам кров.
Лиш зрідка долітали в село вістки́ від сина,
То гарні, то невтішні. Здавалось, Хмель зборов
Ту кляту лядську гідру, аж знову піднялася.
Їй голови рубають та нових нароста.
І татарва «союзна» знов за старе взялася,
Бере, де хоч, ясиру й нікого не пита.
Мабуть, від безнадії, Хмель до Москви звернувся
Аби в борні жорстокій вона допомогла.
Бо ж браття православні… Та ще й не озирнувся,
Як вже московська гідра в країну заповзла.
Хмель думав дати раду…Не вистачило часу.
Помер і залишилась Вкраїна поміж тих
Сусідів, що на неї все позирали ласо.
І не було достойних, щоб зупинити їх.
Бо й самі українці не знали, що робити.
Хмель так заплутав вузол, що на оцій землі
Одні уже з Москвою хотіли ляха бити,
А другі з ляхом разом громити москалів.
А тут ще і старшина із-за своїх амбіцій
Все прагла прислужитись одним чи то другим.
Зіткнулись між собою лобами українці,
Бо де ж би розібратись в тій колотнечі їм,
Як гетьмани метались між Польщею й Москвою…
Мінялись булавою та все кудись вели.
Козаки з ким завгодно готові йти до бою.
Та з ким їм воювати? З ким битися, коли
То ми із москалями, а то вже ляхам служим.
Постійна колотнеча та розберись, піди,
Хто нині тобі ворог, і з ким ми нині дружим.
А при таких порядках недовго й до біди…
У батьковому домі зібралися два сина.
Не часто так бувало, щоб з’їхались разом.
Обидва козарлюги, любили Україну
Та в час такий непевний були не за одно.
Миколу, що із Хмелем пройшов війни горнило,
Був у Сомка на лівім на березі Дніпра,
Від однієї згадки про ляхів аж трусило.
Отож, як Хмель з Москвою єднатися обрав,
Микола свято вірив, що порятунок в тому.
Йому аби з ким-небудь супроти ляха стать…
Максимко ж, коли виріс та вибрався із дому,
До Богуна подався, щоб там козакувать.
Він москалям не вірив ще більше, аніж ляхам,
Бо ж бачив ті порядки, які вони несуть.
Тож сподівавсь, вірив і воював без страху
В надії – Бог і гетьман усе-таки спасуть
Нещасну Україну від заздрісних сусідів.
А вже із ким в союзі – то гетьману видніш.
Виговський з ляхом ладив та й Хмельниченко слідом.
Потрібно виграть часу і станемо сильніш.
Отож вони й зустрілись у батьковій оселі,
Хоч вже багато років стрічатись не прийшлось.
І за столом сиділи від чогось невеселі,
Мовчали досить довго та супились… Аж ось
Не витримав Микола: - То як там твої ляхи?
Юрась їм п’яти лиже й татарам заодно?
Мабуть, під Слободищем наклав в штани від страху?!
Йому ж гетьманувати від Бога не дано!
- Коли б не оті ваші Сомки й Золотаренки,
Іще б Виговський, мабуть, продовжив Хмеля шлях.
За пряники москальські, бач, продались скоренько.
Пора би розібратись тобі в таких речах.
- Москва нам православним у всьому допоможе,
От проженемо разом і ляхів, і татар,
Тоді всю Україну відвоювати зможем.
- Чи не осліп ти, брате, від тих москальських чар?
Москаль про себе дбає, нас прагне прив’язати.
Якщо і допоможе - все потім відбере.
Я хочу Україну свою побудувати,
А не поклони бити перед чужим царем.
- Це твій Юрась будує із ляхом Україну?
Це він із татарвою оберіга її?
Він так скоріш поставить козацтво на коліна…
- Сомко не на колінах перед царем стоїть?..
Якби ото не батько, то,може б, і побились,
Прийшов, нагримав, щоби той припинили спір.
Послухались, замовкли, але не помирились.
Все позирали скоса, неначе дикий звір…
Роз’їхалися скоро і руки не потисли,
Один у Переяслав, а інший у Брацлав…
І знову чорні хмари понад Дніпром нависли,
«Звільняти» лівий берег Юрась якраз почав.
Пішов на Переяслав, узяв його в облогу,
Де наказний козацький Сомко з полком засів.
Зібралося козацтва багато біля нього,
Тож місто він завзято й рішуче боронив.
Та кликав на підмогу полки лівобережні,
А також звав у поміч московськії полки.
Полковники, щоправда, велися незалежно.
Хоча б Золотаренко, діждався аж поки
Прийшли війська московські, тоді аж рушив з ними,
Хоч, начебто, Сомкові який не є – свояк.
Та у скрутну хвилину його, бач, не підтримав.
На його місце мітив, напевно що…Однак,
Сваритися з Москвою йому теж не хотілось,
Тож показав, як вірно він служить і кому.
Московські воєводи, зібравши усі сили,
Пішли на Переяслав у поміч. А, тому,
Дізнавшись цю новину, Юрась облогу кинув
Та поспішив на південь вздовж берега Дніпра.
Сомко ж із москалями вже дихав йому в спину,
Аби не допустити того до переправ.
І їм таке вдалося. Під Каневом навпроти,
Побачивши, що ворог на п’яти насіда,
Велів Юрась козакам узятись до роботи
І табір будувати. Татарськая ж орда,
Уздрівши небезпеку, вмить за Дніпро рвонула,
«Союзників» лишила у битві сам на сам.
А вже полки ворожі і зовсім поряд були.
Юрась велів в атаку летіти козакам,
Аби зірвати наступ ворожої кінноти
І дати час, щоб табір собі добудувать.
Мчать козаки в атаку на ворога…а проти
Такі ж самі коза́ки із криками летять.
Хоч злі були сомківці, звичайно, за облогу,
Але, чим ближче ворог, тим вигуки тихіш.
А раптом брата стрінеш, чи, може, батька свого?
Не ляхи, не татари, а козаки… свої ж!
Зіткнулися дві лави…Чи бились, чи не бились…
Траву потолочили, вдивляючись облич.
Аж тут раптом рейтари московські нагодились,
Ударили щосили під войовничий клич.
І покотилась лава козацькая повз табір,
Рятуючись від шабель, що не жаліли їх.
Хтось, правда, намагався ще захищатись слабо
Та від ворожих щабель попід копита ліг.
У тій гарячці бою Микола мчав по полю,
З рейтарами гнав слідом по луках до Дніпра.
Радів, що із Максимом тут не звела їх доля,
Бо ж він гріха такого на душу би не брав.
Та тільки-но подумав, як бачить раптом брата,
Що на скаку злітає і на землі лежить.
Кінь полетів по полю, Максим збирався встати,
А вже рейтар на нього із шаблею летить.
Микола першим скочив, Максима збив на землю,
Ошкірився рейтару, мовляв, не зачіпай
Мою законну здобич. Той бачить, що даремно,
Помчав по полю далі. -Максиме, не вставай.
Лежи, нехай проскочать подалі ці рейтари.
Хоч ти і зрадник, а́ле, все рівно ж, мені брат.
Отак з своїм Юрасем і дочекались кари!..
- Вам теж за братовбивство Господь воздасть стократ!
- Чи ж я тебе вбиваю? Вже краще сам загину,
Але не дам злетіти тут голові твоїй!
- Мене ти порятуєш, а як же Україна?
- Нічого, живі будем, врятуємо й її!..
Бій скоро закінчився. Хто в полі не загинув,
Той кинувся у річку де скоро й потонув.
До берега дісталась хіба що половина.
Юрась зі старшино́ю до лісу завернув,
А там човни знайшлися, щоб річку переплисти.
У розпачі Хмельницький у Чигирин помчав.
Спочатку від невдачі перелякався, звісно,
Але прийшов до тями і військо знов зібрав.
Тим часом воєвода московський загордився,
Що військо все вороже він до ноги побив.
Тож військом із Приклонським надвоє поділився,
Велів, щоб той на берег на правий переплив
З Золотаренком й вдарив на Чигирин одразу,
Аби добити військо вороже до кінця.
Сам під Лубни подався, де була його база,
Бо, бачте, утомила кампанія оця.
Приклонський перебрався на той бік і подався
На Чигирин. Що бачив, все на шляху палив:
Від Балаклії, й Сміли, і Орловця зостався
Лиш попіл і руїни. Нікого не жалів.
Юрась, однак, на диво, оговтавсь дуже швидко,
Взяв два полки козацькі та ще татар позвав.
І рушив із тим військом за річку Тясмин, звідки
Приходу військ ворожих із дня на день чекав.
Ішло московське військо походом переможним,
Не сподівалось, навіть, ворожих сил зустріть.
Гадали й Чигирин їм узяти з ходу можна
Та добре погуляти. .. І саме у цю мить
Дізнався воєвода, що ворог уже поряд.
Велів ладнати табір рухомий, щоби йти
Так до Дніпра. За нього щоб перебратись скоро
І там підтримку війська великого знайти.
Але не встигли, навіть, той табір укріпити,
Як вдарили козаки, а слідом татарва.
І почали московське те військо молотити.
Здається, і недовго жорстокий бій тривав.
Помчали московити разом із козаками,
Які Москві служили, бігом до переправ.
Покинули гармати та й через воду прямо.
Під Бужином тим літом Дніпро мілкий стояв.
Та втікачів, одначе, то не порятувало –
Топилися від кулі та від татарських стріл.
На той бік перебралось із війська зовсім мало,
Дніпро немов роздувся тоді від мертвих тіл.
Ще багатьох татари собі в ясир забрали.
Кого вхопити встигли, то вже, вважай, пропав.
Та здобичі тієї татарам було мало,
Тож хан свої чамбули навкруг порозпускав.
І почались грабунки не згірш, як і до Хмеля.
Стогнала від розбою сплюндрована земля.
Збезлюдніли містечка, осиротіли села,
Зате орда весела вертала звідтіля…
Максим зі своїм полком також в бою тім бився,
Мчав на московський табір та голови рубав.
Але в гарячці бою усе одно дивився
Аби на брата часом він руку не підняв.
Вже потім після бою від сотника дізнався,
Що тут Золотаренко був із полком своїм,
А брат в полку Сомковім як був, так і зостався.
Тож він на полі бою й не міг зустрітись з ним.
Зрадів, бо ж бачив, скільки козацтва потонуло,
Боявся, щоб в ясир той татарам не попав…
Тут викликав полковник Максима, дав цидулу
Та повелів стрілою летіти в Богуслав.
Максим взяв кілька коней, щоб мчати без зупинок,
Вздовж Тясмина промчався, здолавши тиху Рось,
Віддав у Богуславі цидулу та й у шинок,
Де трохи відпочити з дороги удалось.
Поївши, відпочивши, Максим почав дрімати,
Коли це раптом в шинок юрмою козаки,
Щось весело гигочуть…Максим став дослухатись,
Почувши про сомківців і зрозумів-таки:
Якийсь загін сомківців під Богуслав забрався
Та козаки місцеві, як визнали про те,
Облаву влаштували. Він, врешті, їм попався.
Одних вони побили, для них, мовляв, пусте,
А хто живий лишився, то роздягли до тіла,
Зв’язали та й відвезли над річку в мочарі.
Десь там у очеретах усіх і полишили,
Щоб зрадницької крові попили комарі.
Максим аж похопився, до козаків метнувся
(А що, як там Микола у мочарах вмира?)
Затих весь гурт козацький, на нього обернувся:
Чи часом теж не зрадник штани тут протира?!
Максим, як міг, хапливо, сказав їм про Миколу,
Просив вказати місце, де лишили отих.
Ті, хоч і неохоче, усівшись коло столу,
Розповіли, як краще дістатися до них.
Хоча і пригрозили, якщо когось відпустить,
Окрім свойого брата(коли там справді є),
То його також зловлять і швидко крові пустять.
А гетьман не указ їм. В них старшинство своє.
Максим бігом метнувся до місця над рікою,
Де очерет розрісся і хмари комарів.
Туди-сюди проскочив, бо ж справа нелегкою
Була, знайти нещасних посеред мочарів.
Кричав, щоб відгукнувся Микола, коли є тут,
Аж поки тихий стогін почув з гущавини.
Стрибнув з коня, продерся крізь щільні очерети.
Зрадів й злякався разом із тим – ось де вони!
Розпухлі й посинілі людські тіла лежали
Частково у багнюці у хмарі мошкари.
Такі, що й найрідніші їх, мабуть, не впізнали б.
І лише мертві очі дивились догори.
Один заворушився. Максим метнувсь до нього,
Перевернув на спину: – Миколо, ти живий?
Зрадів: ще не скінчилась Миколина дорога.
Дістав хутенько з торби козацький свій напій,
Дав випити Миколі, розрізав йому пута,
Повідганяв нахабних, розпухлих комарів.
Хутенько зняв сорочку та тіло брата вкутав,
Завдав собі на спину й потяг з тих мочарів…
В гайку, що недалеко розрісся біля річки,
Розвів вогонь. Над братом, як мама, ворожив,
А в того уже й трохи порожевіли щічки,
Вже й усміхався зрідка. Здавалося, ожив.
Возився біля брата, все говорив до нього:
- От, бачиш, ворожнеча до чого привела?
Свої ж брати-козаки дійшли вже до такого,
Що й вражина не кожна такеє би змогла.
Ми маєм бути разом, та чубимось від чогось,
Самі ж свою свободу чужинцям віддаєм.
Нам помочі чекати не треба ні від кого,
Бо, коли всі ми разом – то сила у нас є.
А вороги облудні лиш тим і користають,
Всього наобіцяють, щоб лише нас приспать.
А потім, як худобу звичайну налигають
І будуть в нашім краї, як в себе, панувать.
Нам із тобою,брате, нема чого ділити.
Одна в нас Україна, другої не знайти.
Хіба її не зможем разом ми захистити,
Ворожі всі загрози від неї відвести?!
От відлежися трохи та сили наберися.
Тоді ми сядем разом та й будем мізкувать,
Хто друг нам, а хто ворог – до часу зачаївся,
Аби в своє залізо нас згодом закувать.
Він не змовкав, неначе хотів наговоритись,
Чи братові всі рани хотів тим злікувать…
Незчувся, як татари враз налетіли звідкись,
Відчув аркан на шиї, не встиг і шаблю взять.
Рвонув коня татарин і потягло козака,
В очах зробилось темно, злякатися не встиг.
Не бачив, що зробили із братом-небораком,
І він йому ні в чому допомогти не міг.
Майнула лише думка: « Напевно, брат загинув.
А він тепер в мотузках піде ясиром в Крим.
Хто ж буде рятувати нещасну Україну,
Коли не удалося порятувати їм?»

На роздоріжжі - хрест. Вишу на ньому.
А попід ним - у вічність битий шлях.
Колючкою у п'ятку встрягла кома,
Знак оклику лоскоче підло пах.

Трикрапка примостилася на носі,
У вухо встрягло звомплене тире.
Отак живуть сатирики-барбоси:
Буття - не розвеселе кабаре.

А уночі катують златоусті,
Шепочуть вірші (трохи ще й каюк!),
Навчаючи граматики безглуздя
Агонію продовжують мою.

О, скільки ж вас, розлючених,- когорти!
В руках важкі поезії мечі.
Сатирикам - розп'яття і голготи,
А геніям - парнаська височінь.

01.04.2021р.

Іще на вітах ні листка,
Але вони рожевим цвітом
І край доріг, і по садках
Вже почали палахкотіти.
Хоча здивується з вас хтось,
Однак сказати правомочний,
Що це цвітіння абрикос
Прихід весни віщує. Точно.
01.04.21

Рвонули неофіти у поети
і... нібито нема уже війни...
вітіювато пишуться сонети
про насолоду, пахощі весни.

Та якось не до Музи, і не варто
описувати грішне і смішне,
коли серйозне – це уже не жарти,
а явне заміняє потайне.

Велике не стає сьогодні перше...
зелене вилізає із пітьми
і... де його стосується найменше,
метає блискавиці і громи.

Засокорили півні голосисті...
Ось-ось уже й зозуля закує,
сорока украде чуже намисто,
ворона передивиться своє.

Зоїл і дятел забажає миру,
хоча навколо стогне, і реве...
Коли війна, то якось не до ліри,
та... де-не-де поезія живе.

Адже її не викосиш косою,
аби запам’ятали небеса,
що не буває зайвою краса...
а туга за вечірньою імлою –
це Божа кара і гірка роса,
орошена солоною сльозою.

01.04.2021

Не хапай за бороди святих!
Не тряси Спасителя, мов грушу.
Краще стій тихцем ні в сих, ні в тих,
Бо інакше прийде чорт по душу.

Кум у церкві молиться: - Пробач!
Каюся! Я - грішник превеликий!
А на Пасху святить спотикач
Як свою - чужу кохає жінку

Замість віри - в голові мура,
Кожен вчинок - дике святотатство.
Смажить Ієгову, мов кнура,
На цинізмі фанатична паства.

Та й і я втопаю ув олжі
І чекаю за гріхи амріти...
Бог питає: - От мені скажи -
Нащо тобі рай? І тут смердіти?

P.S:

В парадизі пишно сад цвіте,
Біля брами на сторожі варта.
Тільки той потрапить ув едем,
Хто своє життя віддав за брата.

01.04.2021р.

Ох, как природа хороша!
Как поёт сердце и душа!
Лес, поле, речка, берега!
Вокруг такая тишина!
Богатство это, всем дано!
Не предъявляет счёт оно!
Им можно наслаждаться всласть!
Душой своей как в рай попасть!
Ценить, любить и вдохновляться!,
Чтоб не пришлось потом жалеть,
За той красой, что пропадёт
И никогда уж не придёт.
Природа, тоже ведь жива,
Не любит и не терпит зла,
Сопротивляется она.
И чтобы ею любоваться,
Нам нужно очень постараться,
Сберечь всё то, что прорастает,
Целебной силой нас питает.
Природа –дар бесценный в мире,
Все беречь ее должны мы ! 2009
Мои фото - чудо –природа.
Швец Т.В

Не коханим ти став у моєму промінні,
не яснішим ти був, хоч затьмарював довго,
не навмисне знайшлась я в твоїм розумінні,
а лише починала до тебе дорогу.

Я звикала до тебе, десь музику чула,
під високим торшером напам’ять читала,
я до тебе зайшла, я з тобою заснула –
і, як бачиш, ще більше з тобою проспала…

Ти водив мене в ліс на красиві розмови,
був замкнув у порожній ведмежій барлозі,
ти глумивсь наді мною, мій хлопче хрестовий,
поки я не помститись була вже не в змозі.

Я не вбила тебе, а лише приглушила,
осліпила і руки собі розв’язала.
Я в лісах сиротою тебе залишила,
ха, не вбила тебе, а цю правду сказала.

Сяй, коханий мій звіре, в чужому промінні.
Я яснішою йду з-під твоєї опіки.
Ти великий творець всемогутньої тіні,
де повіки ти й будеш
і будеш повіки.

12 березня 1996 р., Київ

Ця жінка – феєрверк,
Фантастика, та й годі,
Подібне щось, хіба,
На Заході знайдеш.
Добряче довелось
Старатися природі,
Щоб вийшло отаке,
Що й словом не назвеш.

Культурну назву їй
Придумати нелегко,
А непристойних слів
Вживати я не звик.
Від отаких жінок
Існує небезпека
Для сивих дідусів
І хлопчиків малих.

Де ж втриматись мені
Від клятої спокуси,
Коли ще мій багаж
Природний не збіднів.
І обриваю я
В одчаї чуб і вуса
І простирадла рву
На клапті уві сні.

Вона ж, немов коза
Вибрикує ногами,
Масних очей вогонь
Розхлюпує навкруг,
Втрачаю я межу
Між днями і ночами
І душу розрива
Якийсь бентежний рух.

Секс-бомбу отаку
Я б ворогу підкинув,
Щоб він згорів в її
Пекельному вогні.
Та хитрі вороги
Поки-що сплять спокійно,
А муки ці терпіть
Доводиться мені.

1988-2021

Невже ніколи так не буде,
Як донедавна ще було,
Коли грудьми впікався в груди
І жаром дихав на чоло?
Невже тепер лиш буде сниться,
А не стрічатись по кутках, –
Ота красуня білолиця,
З блакиттю ніжною в очах?
Невже в схололому озерці
Скороминущих почуттів
Закрижаніє скоро серце,
А я тим паче, й поготів?
Невже не буде повороту
Туди, де любощів є гра?..
Тебе запитую усоте,
Моя нерадісна пора.
31.03.21

У лабіринті ніч. Стіна, стіна, стіна...
Навпомацки ідеш і мацаєш насліпо.
За стінами - життя, за стінами - війна...
У лабіринті ніч у білий день без вікон.
Тонка така межа, твердий високий мур,
із видимості - нуль, без натяку на світло.
У лабіринті страх - на чорноті каптур...
І твій прогірклий крик, знекровлений до титли.
Тут свище вітровій твоїх стрімких потуг -
до волі, поза мур, до сонця і до неба...
У лабіринті ніч і твій старий лантух
незґрабних молитов про дяки і потреби...

2021

Як не є, але одна дорога
нас веде до вічної ріки,
де не подивуємо нікого,
що і ми усе ще є, таки.
Вірую у це до того часу,
поки не поклали у труну
неживою. Але цього разу
уявляй лише мене одну
юною і милою навіки...
Може і судилось чоловіку
бути і не бути до кінця
зі своєю вірною, одною,
що була повінчана з тобою
у ясній обителі Отця.

Напоїла ти мене, дівчи́но,
тим зелом, що навіває знов
платонічну, і таку невинну,
і не заборонену любов.
Є ще несходимі й досі плаї
і зозуля роки ще кує,
і вендети нібито немає,
і рідня сигнали подає.
Може, краще і не чути того,
що мені віщують із небес...
мовою поетів-поетес, –
є надія на живого Бога...
Та не чуєш ти мене німого
під хори заупокійних мес.

03/21

День останній березневий
Сонечком засяяв,
Прояснилось синє небо,
Десь поділись хмари.

Вітерець легенько пестив
Кучері вербичкам,
Намагався в косу сплести
Та умити личка.

На ставку нема вже криги,
А вода прозора,
Як в люстеречко дивитись
Нині в неї можна.

Лебедиків гордих пара
Сіла відпочити,
А може десь в очереті
Й гніздечко мостити

Будуть ці птахи старанно
Й за потомство дбати.
Зумів радість дарувати
День цей на прощання.

2019 р.

Чому народилось так само
те, що померло так само?
Чому повернулось так само
листя до сонця так само?
Чому пригадалось так само
надійно забуте так само?
Чому саме в цю хвилину.
чому саме в цю хвилину
лише через стільки років
так само, так само, так само?
Це ти, циферблат зламавши,
це ти, повернувши стрілку,
несеш мою пам’ять завжди
назад, де ще буде стільки!

24 червня 1995 р., Київ

(…Один з моіх ранніх віршів)

Пронизана промінням, молода,
Пухнасті коси збивши навесні,
У сокора питалася верба:
- Чи всім ти такий гарний, як мені?

А сокір теж не міг очей віднять,
Тихенько хлюпала про щось вода.
Од вербоньки не міг очей віднять.
- Який там гарний, - ій відповідав.

У сокора питалася верба,
Він од верби не міг очей віднять...

Лились дощі, прозорі, як пісні:
- Чи всім ти такий гарний, як мені?..

Ми познайомилися з ним на фестивалі поезії “Уманьфест — 2010”.
Пам’ятаю уперше побачив його біля Пентагону, як жартома називають уманці гуртожиток Національного університету садівництва України, де нам, учасникам фестивалю поезії, надали місце для проживання.
Він, Олексій, був, здається, із фотоапаратом, чи відеокамерою вже тоді, і активно допомагав Софії Кримовській в організації фестивалю.
Софія нас познайомила. Це було біля кав’ярні, навпроти згаданого університету, де ми потім довго сиділи нашою інтернетспільнотою, яка з’їхалася з різних куточків України, і була серед нас навіть Тамара Шевченко, українка з Італії. Здається, тоді з’їхалося небагато— десь чоловік сім-вісім. З чоловіків були - Олексій Тичко з Городища на Черкащині, Віктор Кучерук з Вишгорода під Києвом, я — з Києва. З жінок — Лариса Омельченко з Підгороднього на Дніпропетровщині, вже згадана Тамара Шевченко (вона взагалі родом з Миколаївщини, згодом емігрувала до Італії), Ірина Жулай з Черкас, подруга Софії Кримовської, І Катя Сенченко з Сумщини, уродженка Київщини, сама Софія Кримовська, уманчанка. Десь у друзів зберігається фото, де ми всімох фотографувалися в різних місцях “Софіївки”, (куди нас водила Софія через дірку у паркані) особливо мені запам’яталося фото, коли плаваємо на двох човнах по верхньому ставу під розкішними плакучими вербами. А також фото біля 400-літнього дуба, де ми вдвох обнялися з Олексієм. Ми подружилися дуже швидко, обидва липневі — раки за Зодіаком, він 6 липня, я — 20-го, майже ровесники, Олексій старший на два роки. Виникла приязнь і розуміння з півслова, обоє поети-романтики. Олексій чудово фотографував уже тоді і знімав.
Отже ми сиділи в кав’ярні біля Пентагону і досить довго. Софія залучила кількох уманців до нашого товариства, пригадую місцевого барда, російськомовного, на жаль, забув прізвище. Гарно грав і співав, дуже приємна людина у спілкуванні. Здається, тоді це товариство робило ще шашлики, але в іншому місці, на природі, де Олексій активно допомагав, але це було без моєї участі, бо я приїхав на день пізніше.
Вдруге ми бачилися через рік, на “Уманьфесті — 2011” року. І я зберігаю на згадку подарований Олексієм романтичний подарунок з “Софіївки” - настільний прилад з краєвидом знаменитого парку, і нижнім ставом на фоні павільйону Флори з лебедями. І рурка для ручки — пера, щоб писати - з дарчим написом від дорогого друга. Пам’ятаю з того фестивалю наше групове фото біля павільйону Флори, нас було значно більше, чоловік 20-25. І окреме фото Олексія з поетесою з Ірпеня Катею Матвійко, де вона ніби кружляє в танці навколо нього, а він, як галантний кавалер, подав їй руку і присів на одне коліно.
Згадуються його поетичні збірки “Нерозгадані сни”, “Міжсезоння”, колективний збірник сайту “Натхнення”, організований ним і перша книжка прози, яка виявилась останньою в його житті “Гості із Стародення”.
Ми читали у юності Гріна,
Міль у скринях не з’їла вітрил.
Романтична хвороба постійна
Шлях відкриє, добавить нам сил.
Подаруємо квіти зимою,
Вірш-присвяту складемо жінкам.
Хтось назве театральною грою,
Хтось позаздрить жіноцтву і нам.
В цих словах і в цьому фото — весь Олексій - замріяний, романтичний поет, який як він пише, (і в мене були такі думки!) народився не в той час, “не сучасний, не модний формат”.
Вже там в Умані Олексій запросив нас усіх до себе в Городище на своє 50-річчя, де все прекрасно організував. Є кілька чудових
відеозаписів, зокрема моїх, де я співаю в нього на ювілеї. Це свято було для мене знаменне ще й тим, що там я уперше виступав на сцені, як естрадний співак. Співав я і з бандурою також.
Пригадую, підказав, як рідновір-язичник, нашим дівчатам таку деталь. Коли святкувалося чоловіче свято язичницьке — Перуна, то дівчата плели чоловікам вінки з дубового листя, і прикрашали голову. Олексій народився 6 липня на християнське святкування Івана Купайла, і тоді йому сплели дівчата дуже гарний вінок із польових квітів, не тільки з дубового листя. І є гарне групове фото, де Олексій увінчаний цим вінком.
Він був дуже радий і щасливий в той день свого 50-річчя. Були шашлики на природі, святкування, і великий концерт на вулиці, концертний майданчик там був таким чином розташований у Городищі. Олексій читав свою поезію і багато знімав на відео. І потім монтував і викладав в інеті.
А після була зустріч в Ірпені під Києвом, у знаменитому будинку творчості письменників, де ми сиділи цілу ніч у найелітнішому першому корпусі, де жили і творили класики, (пам’ятаю Павла Загребельного, голову спілки письменників України ще у 1980-х).
біля розпаленого каміна у широкому коридорі між письменницькими кімнатами. І до ранку святкували, співали, читали поезії, фотографувалися на згадку. Цю зустріч організувала вже згадана Катя Матвійко. А на згадку про це чудове зібрання інтернетспільноти, це ініціатива була чи не Олексія Тичка, принаймні він активно втілював цю ідею в життя, видати колективний збірник поезії нас усіх, учасників цієї зустрічі. І так народився альманах “Ірпінські зустрічі”, виданий у 2012 році, де є добірка і таке чудесне романтичне фото молодого Олексія Тичка.
Ще була чудова задушевна зустріч у Кременчузі на Полтавщині, яку організувала поетеса Тамара Васильєва,
подорож на катері по Дніпру.
крім того — подорож на гору Пивиху, там же на Полтавщині, де є чудові фото.
Ще зустрічалися у Львові на форумі видавців у 2013 році.
А десь у 2017 чи 2018 році з українцем із Канади, Іваном Стецем, який купив землю в селі Будища на Черкащині (В тому селі молодий Тарас Шевченко був козачком у пана Енгельгардта), ми їздили з Олексієм Тичком у Холодний яр на екскурсію, де фотографувалися на згадку.
У 2013 році було вже моє 50-річчя. І я запросив на нього Олексія. Він приїздив тоді до мене додому і подарував прекрасну вишиту сорочку, яку я ношу і досі. Здається, десь у ті часи був ним започаткований у інеті сайт “Натхнення”, де він був головним адміністратором, а я теж був адміністратором сайту на його запрошення. Море цікавих публікацій, пісень і відео було зроблено.
Ще пригадую десь у 2015 чи 2016 році наша Національна заслужена капела бандуристів України ім. Г.Майбороди була з концертом у Городищі, в районному будинку культури. Після концерту, я залишився у Олексія на ніч у Городищі, і ми посиділи чудово біля власноруч ним складеного каміну на квартирі з Ларисою Атаманенко і Світланою Корнієвською... Всього не пригадаєш...
Десь від 2011 року я почав активно працювати над естрадними піснями, які створювалися найбільше з композитором Віктором Охріменком, який писав музику на мої вірші, і на вірші моїх друзів, і я ці пісні виконував. А Олексій робив на них відеосюжети. Скільки ми разом створили таких сюжетів, навіть страшно згадати аж до 2021 року. Бо і в цьому році, в якому Олексій прожив лише до 19 лютого, ми встигли створити одну пісню. А загалом їх було — не помилюсь, якщо скажу — біля сотні за останні 10 років нашої активної співпраці. Заспівав я і 5 пісень на Олексієві слова. Це “Бузкові міражі”, “Пісня під баян”, “Недопите моє глясе”, “Крути” і “Львів”. Усі на музику поклав Віктор Охріменко.
Саме пісня “Недопите моє глясе” надихнула мене на ідею створити пісні у стилі українського шансону, що потім було успішно втілено із Віктором Охріменком ми написали біля 20 творів. Тобто Олексій дав поштовх, творчий імпульс до цього.
Мав я честь рекомендувати Олексія Тичка до лав Національної спілки письменників України, і його прийняли. Організував десь у 2015 чи 2016 році публікацію його поезій у газеті “Літературна Україна”.
З часом рівень відеоробіт Олексія Тичка став настільки високим, що я запропонував представникам національного телебачення, зокрема каналу ДТРК “Культура”в особі режисера Галини Загороднюк використовувати і навіть доручати монтаж сюжетів Олексію Тичку, з чим він успішно справлявся.
Один відеосюжет Олексій Тичко зробив для колективу, де я працюю — славетної Національної заслуженої капели бандуристів України ім.Г.Майбороди — пісню на слова і музику Т. Піскарьової, аранжування В.Марунича “Хоробре серце”, яка є на ю-
туб каналі Олексія Тичка. У нього на цьому ресурсі є свій канал, і там викладено багато робіт наших спільних, які можна переглянути. Він ніколи не відмовляв у проханнях, завжди намагався допомогти, був золотої душі чоловіком. Він і мені порадив завести на ю-тубі свій канал, і викладати свої пісні, що і було зроблено, і велика заслуга у тому, що мене знають люди як поета і співака, естрадного, академічного, співака-бандуриста — саме завдяки зусиллям Олексія Тичка. І таким він був для багатьох його друзів і знайомих. Вічна пам’ять і слава тобі, дорогий незабутній друже. Моє серце у вічній тузі за тобою, що ти так рано полишив цей світ. Єдина радість, що, може ти, як каже мій батько, зараз у кращих світах. Тоді радію за тебе.

Було усе – золочені світання
І почорнілі вбогі вечори, –
Було життя і світле, і туманне,
Та повне віри знизу догори.
Слова плелись і проникали вірші
В кути порожні небайдужих душ, –
Були, мабуть, вагоміші й значніші,
Якщо світами ширились чимдуж.
Лишилось раптом все за пеленою
Поривів добрих і надій без мір, –
Сотає вечір нині наді мною
Прогірклі хмари болів і зневір…
30.03.21

Чим ти мовиш до мене, німий,
коли облачу тебе в розкіш,
в украдений кошт уберу,
коли нагодую уволю
і в дощ на Іллю помолю?

Чим ти мовиш до мене, німий,
коли опущу тебе в ліжко,
розшите мереживом місяця?
в одтінках, матеріях, китицях,
коли весь твій страх утоплю?

Чим ти мовиш до мене, німий?
вустами, якими я снідаю?
очима, якими вечеряю?
чи в марах за кращою ерою
тим, що не мій ти, не мій…

10–11 липня 1995 р., Київ

Щось незвичайне є у річки.
Тече і витекти не може,
І від порання аж до нічки
Бувати біля неї гоже.

Вона мені лоскоче ноги
За що – не може розказати.
І ми нервуємося трохи,
Бо на лататті вуж пузатий.

Притихне плин – і котять хмари
У темені води важкої.
Чекаю нібито покари,
Хоча нічого не накоїв.

Тоді не вдивишся у річку,
На себе з неї не поглянеш,
Але оціниться дрібничка:
На хвилі – мляві сонця плями.

Печаль. Осяння. Таємниця.
Мене ця річка не забуде
Дивлюсь – вона багатолиця,
Із неї – очі звідусюдні.

І нахилила спека глека.
Ті очі дивні – в сонця тіло,
І відійшли. О, так далеко,
Що повернутися не вміли.

Цілуй, лікуй, одшіптуй і розхитуй,
Пробуджені загони гомонять.
І ти з-поміж усіх занять
Читаєш книгу, досі непрочитану.

А ти рахуєш відстані до себе –
І чарами пронизуєш чоло.
В тобі збіліло, збігло, розцвіло
Це урочисте і прозоре небо.

Дивись у простір, наче в тятиву
Схололого і болісного звуку.
Тягни цю темряву сполохану за руки
І увійди у неї, майже неживу.

11.02.2021

О, світе!.. Обдарований... Знедолений...
Той берег річки з течією кволою,
Куди венеціанськими гондолами
Нас привезли тендітними і голими,
І звідки нас, пресичено-скалічених
Везтимуть ними ж до причалу вічности...
Той берег річки... Течія туди несе,
Коли в житті твоєму йде чудово все.
...а може, негараздом долі зболений,
Покинеш передчас своєю волею
Той берег... Запозич собі човна мого,
Прямуючи до берега знайомого...
Туман волосся вкрив нитками срібними...
І що крізь нього роздивитись здібні ми?
Каркаси мрій, скалічені снарядами,
З ковідних див сумнівними "принадами",
І у душі з пустелею поріднимо
Світ, живемо де... Та не є потрібними...


© Copyright: Серго Сокольник, 2021
Св. №121032905108

- ...А що війна?
- Війна, my lord, іде. Вона ніде не ділася, триває. Оце я щойно їхав у трамваї - хотів побути посеред людей, послухати, що гомонять у масах - до речі, більшість їхали без масок - my lord, це до добра не доведе, дограються - от би рука тверда за них взялась! А так - що їм Гекуба - аж доки вже самі не вріжуть дуба, усе їм, бач, мов з гусака вода. Сидять собі, й чекають, аби зникла ця паморозь, що заліпила вікна і окуляри... Отака біда.
- А що ж війна?
- А, так, війна, авжеж! Я запитався у людей в трамваї - в трамваї про війну ніхто не знає, в таксі і у метро, до речі, теж. Таке саме у храмах і трактирах, маєтках шляхти, у міських квартирах - вино, розмови та безглуздий треш. Говорять про врожай і про оброк, воли ревуть, що в них не повні ясла, що з нами їм, my lord, уже все ясно, і для волів це є гіркий урок. І навіть сиві лучники на стінах втомилися і скаржаться постійно, що дембель ніби й службі вийшов строк. Між тим в обозі твориться страшне - гнилий фураж, розбіглись маркітантки, невинних коней запрягли у танки, аби не витрачатись на пальне, на лицарях дешеві мідні лати, ландскнехти - й ті не хочуть воювати в кредит, і вітер в полі верби гне... Лише одна передова чота, засівши понад хмарами на вежі, іще обороняє наші межі - сади, городи, селища й міста - але уже немов святою стала, і ні для нас, ані для супостата це майже недосяжна висота. А ще, my lord, народ таке верзе! Про вас, my lord, про свій порожній шлунок, що світовий таємний залаштунок наслав, мовляв, смертельне ГРЗ, що сніг іде і танути не хоче, лютує інквізиція і ночі все довшають, а лютий ледь повзе...
- Ну так, повзе, але ж весна гряде! І не буває березня, якому не передує лютий - он додому летять птахи... Хіба не так?
- Та де! Окрім весни є ж речі важливіші, my lord - наприклад, гроші, смерть та інше...
- ...А що ж війна?
- А що війна? Іде...

- Злітав би я на Місяць! - мріяв друг Петрусь.-
Колись туди зганяю. Може, доберусь.
Екзамени здавати я би там хотів.
Бо чув: усі предмети легше в шість разів!

***
А в ОПеЗеЖе свої та наші
малороси, наче москалі,
хочуть на параші,
їхати на Рашу,
за мать вашу на чужій землі.

***
А на Раші коміки кремля:
пині, комуняки і жірьопи
тішать москаля...
і тупе теля,
об'являє санкції Європі.

***
А на Туві вся парафія
у тайзі очікує еліту:
шойгу-бугая,
пиню... гундяя
із його анафемою світу.

***
А наша Раша іншими велика,
а Київською Руссю й поготів...
а запитати б у її вождів, –
до чого тут мерзенні ваші пики,
якщо кацапи копія братів?

***
А що у нас? А у слуги
нові обіцянки народу –
додати сили і снаги,
аби умерли до ноги
за їхню волю і свободу.

***
А на Донбасі навіть поночі
воюють наші кравчуки...
в етері... аристовичі
рахують рашеські полки,
яких нема... бойовики
лише чекають помочі.

03/21

І

Розбилося зими холодне скло,
Відлига із дахів збирає краплі.
Шпак розганяє зоряним крилом
Купчастих хмар незграбні дирижаблі.

І чути переливи за селом,
Чудесної мелодії спектаклі.
Нарцисово довкола зацвіло,
Метелик жваво пурхає в коноплі.

Чому ж пече жаливи печія,
У грудях терпне в ці прекрасні миті?
Коли стрімка несе нас течія

І божевільно хочеться любити?
Перелісками дихає рілля,
Птахи кружляють вальси у блакиті.

ІІ

Птахи кружляють вальси у блакиті,
Витьохкують сопрано солов'ї.
А нам з тобою всесвіт підкорити,
Нічне свавілля, хвижі степові.

Пегас не креше зорі з-під копита.
В сузір'ї Діви зупинивсь в імлі.
Туманом сивим небосхил прошито,
Пливуть у вічність білі кораблі.

Я пригорнусь до тебе, сині очі
Блищать і випромінюють тепло.
Сльоза ятрить в зеленій поволоці,

З повік блаженство літеплом стекло.
Мольфар зірницю, зливу напророчив -
Впади, коханий, сонцем на чоло.

ІІІ

Впади, коханий, сонцем на чоло.
Хай зайчик сонячний вуста голубить.
За вікнами гриміло, відгуло.
Не йди у ніч, до чарівної згуби.

В її ігристому бокалі - зло,
Чаклунка пристрасна тебе погубить.
Не так приваблює душі нутро,
Як діаманти і звабливі губи.

Чому б і нам у райському саду,
Те яблуко спокус не надкусити?
Крізь снігопади я до тебе йду,

У вельоні - маруни, льоноцвіти.
Ясним промінням відведи біду.
Мені без тебе у печалі жити.

ІV

Мені без тебе у печалі жити.
Плести з думок рожеве макраме.
Хіба ж нудитись хочу, дивний Світе,
Та чи снага зажуру омине?

Не всі горять глибинні манускрипти.
Обличчя амнезій не осяйне.
Властиво нам радіти і тужити -
Будь щирим і ніхто не дорікне.

Гучна симфонія розбудить ранок.
Не скнітиму віднині, хай житло
Наповниться дурманним майораном,

Запахне ладаном і джерелом,
Усмішка мила полікує рани -
Між нами веремії не було.

V

Між нами веремії не було, -
Ножі по черзі не кидали в спину.
В бурхливе море човен занесло,
У вир круговороту безупинно.

Згубили береги, міцне весло,
Та поталанило в лиху годину.
Триматися за бірюзове тло,
Солоного безмежжя, мов рибини.

З безодні вийшли - Аполлон, мій бог,
Вродлива, фантастична Афродіта.
Нас повінчала хвилями обох

Самотина планидою не спита.
Нам Бог подарував життя у борг -
Ромашки, беладонна, маки - в житі.

VI

Ромашки, беладонна, маки - в житі,
На скрипках грають коники хмільні.
Згадай, кохались ми несамовито,
Неначе перед смертю, любий мій.

Нас не розлучать відьми-ворожбити,
Негод мінливих вересневі дні.
Конваліями пахне стигле літо,
Ряхтить в неопалимій купині.

Шукає пару лебідь білокрилий,
Лелека в танці в'ється над гніздом.
І нам би лебедіти в щасті, милий,

Черпати втіху золотим цебром.
З живого зерня квітка народилась,
Дощі життя кропили помелом.

VII

Дощі життя кропили помелом,
Втрачала пелюстки на підвіконні.
Тягнулася до райдуги стеблом
І ніжилась курчатком у долонях.

Не завше на коні, а під сідлом.
Частіше естрагоном на осонні.
Здіймала вітром хвилі над Дніпром
Пила отруту з чашечки бутона.

До того, як побачила тебе,
Мій янголе, надія непохитна,
Твоїх очей привілля голубе

Свічею палахтить в моїй молитві.
В цілунках танув лагідний щербет.
Ніч розсипала зорі оксамитні.

VIII

Ніч розсипала зорі оксамитні,
Стелив серпанок теплий кашемір.
Перебирав легітко струни лютні
І скрапували вірші на папір.

Курсивом дивного пера графіті
Вітіювато, щедро, вір-не-вір,
В натхненні оживали розмаїтнім
зворушливі слова і строф клавір.

Хоч тиша теж спроможна зазвучати,
Жаданий, ще зіграй мені на біс.
Скинь камінь з шиї і залізні лати,

Пшеницею у серці колосись.
Цнотлива, недоторкана, строката
Злітала мрія в неосяжну вись.

IX

Злітала мрія в неосяжну вись
У па-де-де крутила піруети.
Яку поезію, ти подивись,
Я створюю для тебе, мій поете.

Сліпою кішкою була колись,
І слів не вистачало для сюжетів.
Та якось ти цитриново наснивсь.
Не підрізай мої думки на злеті.

Бо не теленькну, спокоєм замру.
Писала кров'ю оди бурштинові.
Ховала, наче зброю в кобуру.

У затишнім, смарагдовім алькові.
Нанизувала перли на струну.
Весна пісні сплітала колискові.

X

Весна пісні сплітала колискові,
Буяла скрізь відрада неземна.
Корицею у пагонах магнолій
Притихла загадкова таїна.

Що за декор? - міркується поволі,
Природа сотворила, я ж сумна.
Стою у спеку й дощ без парасолі,
На перехресті долі, крижана.

А пам'ятаєш травень високосний?
У непідкупній вірності клялись.
Пліткарки вже перемивають кості

Крадеться зради кровожерна рись.
Гладенька шорстка, ікла, кігті гострі.
До серця серцем щемно притулись.

XI

До серця серцем щемно притулись.
Розвіялась мани омана чорна -
В моїй уяві зникнула кудись.
У вітах захлинається валторна.

Всі сумніви розвію - підкорись.
Ярило перемеле смуту в жорнах.
На яблунях ще зріє падолист,
До осені далеко. Неповторно!

Бубнявіє жасмин, бузок - цвіте.
Не осипає пелюстки лілові.
Всевишній в кожній гілці проросте,

Пульсує у судинах пурпурових.
Те щиросердне почуття святе.
Квітує ніжність в малиновім слові.

XII

Квітує ніжність в малиновім слові,
Бентежна, життєдайна благодать.
На солодко-медову хіть умовив,
Ще й досі руки чуйністю тремтять.

Провини серця вибілить Покрова,
Нас не торкнеться гаспида печать.
Одягнемо ураз вінці тернові.
Байдужості сльози не проливать.

Плете павук зі срібла павутину.
Не втримає душі кремезна кліть.
Орфей співає пісню лебедину,

Струмком грайливим в горах жебонить.
Міцніше обіймай мене, єдиний.
Допоки не порветься щастя нить.

XIII

Допоки не порветься щастя нить,
Гірка розлука розум не затьмарить.
Нехай жура ядуча не гнітить,
Не зупиняють дихання примари.

Мені любов з чужих долонь не пить,
Топити трепетом холодні хмари.
Нелегко нам, та знаю пощастить.
Закінчиться війна, хвороби, чвари.

Між раєм й пеклом світ наш опинивсь.
Та нам зривати грона калинові.
Весна розмаєм квітне серед нив,

Як нареченамв чарівній обнові.
Господь на радість нас благословив,
Дай золотитись у твоїй любові.

XIV

Дай, золотитись у твоїй любові!
В багнюці грузнула, крихких снігах.
І врунилася в котиках вербових,
Несла суму на згорблених плечах.

Колола пальці об голки соснові,
Плекала долю на семи вітрах,
І відділяла зерня від полови,
Душі не продавала за мідяк.

Сполохані думки не відпускала,
Неначе голубочків у зело.
Тупила в бур'янах залізні рала.

На довгій ниві безліч полягло,
Хоч інколи для світу горя мало -
Розбилося зими холодне скло!

XV
Магістрал

Розбилося зими холодне скло,
Птахи кружляють вальси у блакиті.
Впади, коханий, сонцем на чоло.
Мені без тебе у печалі жити.

Між нами веремії не було.
Ромашки, беладона, маки в житі.
Дощі життя кропили помелом,
Ніч розсипала зорі оксамитні.

Злітала мрія у безмежну вись.
Весна пісні сплітала колискові .
До серця серцем щемно доторкнись.

Квітує ніжність в малиновім слові.
Допоки не порветься щастя нить,
Дай, золотитись у твоїй любові!

26.03.2021р.

Барвіночку блакитними очима
Весняний ранок в небо задививсь.
А там летіла зграя журавлина,
Додому поветралися птахи.

Де мати-й-мачуха в долині вже жовтіла,
А біля неї бджілонька мала,
Яка нектару назбирать хотіла
Й швидесенько вертатись до села.

Де котики пухнастії вербові
Тихенько муркотіли щось собі,
Птахи тут відпочити вже готові
І братись до впорядкування гнізд.

Нестримний часу плин та стрімкий біг,
Ще не один блакитноокий ранок
Будитиме до праці завжди всіх:
Людей, птахів, комашок та звіряток.

2021 р.

Мысли вслух…

Улыбка, ласка, комплименты - вдохновляют!
Расцветает каждый человек!
Искреннее общение, поддержка, дружба -
Дороже золота в наш век!
Гармония на сердце и душе!
Труд будет в радость!
Опыт, счастье и успех !!!
28.03.21
На фото мои рисунки.
Швец Т.В.

Любов, мов електронна гра,
рідко закінчується додатковим часом.
Отримав сигнал: "Любити пора." –
граєш відразу!
граєш відразу
день, півтора..,
а потім знову платиш у касу.

6 грудня 1995 р., Київ

І прокинувся я.
Посередині диво – майдану
На камінній плиті
я стояв між юрбою один.
А юрмились навкруг,
як здалося мені, індіяни,
Бо в яскравому пір’ї.
Волали до неба з колін.
«Мабуть, бога молили?!»-
майнула нестримана думка.
Якось дивно велося
мені в гамірливій юрмі.
Не ставало на дибки
від дикого жаху волосся,
Надто було спокійно.
Подумайте добре самі,
Як би вам почувалось,
прокинься ви в тому бедламі?
Та мені видавалось,
що я це все знаю давно.
Височенний поміст
кам’яний підіймавсь перед нами.
Я десь бачив таке
чи у книзі, чи, може в кіно.
Я поглянув угору,
вздовж східців високих камінних.
Що за дивний поміст?
Озирнувся тривожно навкруг.
Індіанці, як перше,
стояли собі на колінах.
Але десь за спиною
вловив краєм ока я рух.
Двоє хлопців міцних
в бойовому кривавому пір’ї
Підійшли упритул,
стали поряд на дві сторони.
На обличчях у них
були маски чи птаха, чи звіра.
Не сказавши ні слова,
вказали нагору вони.
Я увесь задрижав,
відчуваючи серцем загрозу.
Ще раз глянув в юрбу,
мов поради у неї питав.
Та юрма шаленіла :
зойки, вигуки, стогони, сльози.
Над майданом безкраїм
дух кривавого бога витав.
Я відчув те та дивно :
мене це ніяк не спинило
І почався нагору
під хмари нелегкий мій шлях.
Те камінне громаддя
мене дуже швидко втомило,
Серце билося птахой
і рвалось на волю в грудях.
Східці надто круті,
аж у груди впиралось коліно,
Коли я намагався
зробити свій крок черговий.
Та спинятись не можна,
бо двоє ті дихають в спину.
Й озирнутись не можу,
ні мертвий іду, ні живий.
Сил вже зовсім нема,
потом очі мені заливає.
Наче зараз впаду
й покочуся по східцях униз.
Але раптом … кінець,
під ногами вже східців немає.
Я підняв свої очі
і наче до місця приріс.
Бо потвора страшна
свою пащу бездонну відкрила,
Мов хотіла мене,
як комашку ковтнути умить.
Я сіпнувся назад
та ті двоє мене не пустили.
Підштовхнули вперед.
Що мені залишалось робить?
Я ступив іще крок
і зітхнув із полегшенням радо.
Та потвора камінна
розфарбована, а не жива.
Зрозумівши таке,
я привів свої думки до ладу.
З горла витяг нарешті
застряглі від жаху слова.
Чи то стогін, чи зойк
розітнули сполохану тишу.
Як це я? Чи не я?
Не одразу я зміг зрозуміть.
Роззирнувся навкруг,
мить для того була в мене лише
Та найдовшою стала,
напевно для мене та мить.
В напівмороці стін
я побачив жертовне каміння,
Кілька кріпких жерців
розпластали людину на нім
І один із грудей
юнака того серце вже вийняв,
Розпанахавши груди
у нього ножем кам’яним .
Тіло билось в корчах,
серце досі іще тріпотіло,
Кров текла по жерцю
та на те він ніяк не зважав.
Жерці кинули вниз
їм уже не потрібнеє тіло,
Звідки гомін юрби
аж нагору сюди долинав.
Жрець ступив аж на край,
закричав щось мені невідоме
І юрба відгукнулась
шаліючим зойком ураз.
Я завмерлий стояв,
був неначе уражений громом,
Бо уже зрозумів,
що тепер наступає мій час.
Серце стислось у грудях
і ноги не стали тримати.
Я, мабуть весь поблід.
Тут жерці підхопили мене.
І я мовчки пішов,
розумів, що даремно благати
І ця доля жорстока
все рівно мене не мине.
Як в тумані ступав,
думав, кинуть одразу на камінь,
А вони мені кухоль
із пійлом якимсь піднесли.
Як за рятівника,
ухопився за нього руками,
Випив миттю усе
і всі страхи одразу пройшли.
Важко те описать.
Дивне щось відбувалось зі мною.
Я дивився на світ,
наче то не зі мною було,
Як мене підвели,
на каміння поклали спиною
І холодне каміння
аж спину мені обпекло.
Закривавлений жрець
підійшов, нахиливсь наді мною.
Я побачив: усмішка
скривила старече лице.
Це для нього було
добре знаною звичною грою,
Він уже за годину,
напевно забуде про це.
Ніж майнув у руці,
краплі крові, поки ще чужої
Окропили мене.
А душа безталанна моя,
Наче звільнений птах
тріпотіла вгорі наді мною
І чекала удар…
Тої миті прокинувся я.

Тепер так мало грека в Ленінграді,
що ми поруйнували Грецьку церкву,
щоб спорудити на тамтому місці
концертну залу. Ця архітектура
відгонить безнадією. Не те, щоб
концертна зала з тисячею місць
геть безнадійна: як не є, це храм,
і храм мистецтва. І чия вина,
коли дає поставлений вокал
збір більший, чим знамена віри?
Те прикро, що тепер оддалеки
ми бачитимемо не нормальну баню,
але потворну, штучну площину.
А щодо упослідження пропорцій,
то прикрощі людини не від них,
а радше від пропорцій упосліджень.

Пригадую і як її ламали.
Була весна, і я тоді не раз
заходив до татарської родини,
що мешкала неподалік. Дививсь
у вікна їх і бачив Грецьку церкву.
Все почалось з татарської розмови;
а після додались сторонні звуки,
зливаючись із нею попервах,
а згодом – притлумляючи її.
В церковний сад заїхав екскаватор,
а на його стрілі гойдалась гиря.
І стіни потихеньку піддалися.
Бо годі не піддатись, коли ти
стіна, а проти тебе – руйнувальник.

Ба, екскаватор доста мав підстав
її предметом бачити бездушним,
як він, бо убачав її подобу
в собі. А у бездушнім світі
і поготів не прийнято пручатись.
Туди зігнали потім самоскиди,
бульдозери… І якось в пізній час
сидів я на розвалинах абсиди.
В проваллях олтаря зіяла ніч.
А я – крізь ці дірки у олтарі –
дивився проти ночі на трамваї,
на череди померклих ліхтарів.
І те, чого ніяк не стріти в церкві,
міг бачити крізь призму тої церкви.

Колись, мабуть, коли не стане нас,
точніше – нас опісля і натомість
сподобиться щось отаке явитись,
чому будь-хто, нас знаючи, жахнеться.
Але таких не буде забагато.
А так, лишень по пам’яті, собаки
на звичнім місці задирають лапу.
Горожу, бач, знесли давним-давно,
та їм незмінно мариться горожа.
Їх марення закреслюють яву.
А, може, береже земля той запах:
асфальту не здолати запах псини.
Та що для них оцей потворний дім!
Для них садочок тут, садок – вам кажуть.
А те, що очевидне для людей,
собачому інстинктові байдуже.
Ото й пліткуєм про "собачу вірність".
Коли що і казати усерйоз
стосовно поколінь, як естафети,
то вірю лиш в подібну естафету.
Вірніше, в тих, хто відчуває запах.

Так, мало нині в Ленінграді грека,
й за межами Еллади – зовсім мало.
Принаймні, малувато їх, аби
уберегти свої споруди віри.
А вірити у наші розбудови
від них не вимагають. І одне –
належним чином націю хрестити,
а хрест нести свій – достеменно инше.
Один лиш був обов’язок у них.
І впоратись вони не спомоглися.
Незоране їх поле заросло.
"Ти, сіячу, сьогодні дбай про плуг,
а ми рішим, коли нам колоситись."
Але вони про плуг погано дбали.

Сьогодні уночі дивлюсь в вікно
і думаю собі, куди зайшли ми?
Від чого ми допіру далі тут:
від православ’я чи від еллінізму?
Куди нам ближче? Що чекає нас?
І чи не почалася инша ера?
У чім залежні ми, якщо це так?
І що належить принести у жертву?

---------------------------------

щоразу
дивлячись на свої картини
розумію
вони частина мене
ця трешевість та бездарність
непромовлені страждання
туман небуття
той-що-приховує
реальність

рік 2020

Очі озер, сині моря,
а за горою – найвища гора.
Там і моя є ще світла зоря
і на зорі у дорогу пора.

Манить мене світла мета
і не дає зупинитись мені.
Знаю, що я іще є саме та,
що зачарує тебе уві сні.

Йду до зорі ночі, і дні,
поки у небі сіяє мені.
Хай лише радує і на стає,
гріє розрадою серце моє.

Зорі очей сивий туман
завуалює на плесі ріки
і заховає у той океан,
де не щезають літа і роки

Душею юні – отже молоді.
Попереду весна, а далі – літо,
а далі.. пишуть вила по воді,
що ти була моєю ще тоді,
коли обох ще не було на світі.
Тобі немає ради у житті,
мені немає іншої розради,
як бути із тобою іноді,
єднаючи омріяні путі,
де не перетиналися монади,
де нас чекає сяєво пітьми:
мені – червоне, а тобі –зелене,
мені – до тебе, а тобі – до мене...
От і цікаво, чи зійдемось ми,
коли уже не будемо людьми
і канемо у хаос безіменні.

03/21

Арканзас переміг;
етажерка; Плєханов, архаїка;
божевільна зима спростувала своє амплуа;
на задвірках імперії сіла в грязюку романтика;
голова попливла – колуар, колуар, колуар*;
семирічна війна розштовхала людей і автобуси;
у голодних пайках прокрадеться залізне вино;
кожен кат починав покотилом старенького глобуса;
в стратосфері дерзань задихнувся від щастя озон;
дирижабль – антипод;
на полицях великої фізики
семимильна хода набувала свого ef-em-a**;
науковий ерот вивів поклади власного Кімберлі;
Арканзас не програв –
над Пророком процесу нема.

7 грудня 1992 р., Київ

_________________________
* від франц. couloir
** f = m∙a – другий закон Ньютона

Песик заховався в халабуду,
Виє так, що в жилах стигне кров.
Бо мене учора біс поплутав:
Пив горілку. Хочете? Агов!

Є шмурдило, тепла мелясовка
І на костомашках первачі.
До моєї спирт-бензоколонки
Лізуть спраглі вдень і уночі.

Хоч і тхне амріта препогано,
А уранці голова болить -
Заковтнеш - провалишся в нірвану,
Віруси виздихують умить.

А секрет простий: кришу до браги
Колорадів, гусінь, павуків.
Щоб душа летіла в небо птахом:
Нумо, налітайте, мужики!

Я для спраглих душ - святий душпастир
І архімандрит, і піп, і дяк.
Ну то що - умовив на "причастя"?
Хрон на закусь роздаю за так.

28.03. 2021 р.

Птица крыльями взмахнула,
Полет ей удался!
Закружила,полетела!
Полету нет конца!
Так и в жизни человек,
Ищет знания весь век!
От того сколько достал,
Свой получит «пьядестал»! 2009
На фото мои рисунки.

Мысли вслух…

Интересное общение всегда приятно!
Рождает позитив, источник знаний!
Уникален каждый человек!
Он знает то, чего не знаю я!
27.03.21
Настроение –дыхание сердца и души!
Уметь им управлять не каждому дано!
Главное желание - гармонии достичь!
Трудом, старанием наполнить жизнь!
27.03.21
Голос - букет эмоций!
Голос –настроение передает!
Голос – чувства сердца и души!
Голос –вдохновение, печаль и страх!
Оставляет отпечаток на века!
27.03.21
На фото мои рисунки.

А біди не буде як помру,
Навпаки - звільню цей світ од правди.
Нащо зазирати в цю діру?
Там - журба й буденщина без свята.

Там тривога й ніченьки без снів,
І конає совість на розп'ятті.
Я іду. А ви - не смійте! Ні!
Проживіть життя своє у щасті.

Дай вам, Боже, хмару діточок
І спокійну, без болЯчок, старість.
Все. Пора. Один лишився крок -
Й я у Леті. Непотрібна жалість.

Тож кажіть, полегшено: - Бувай.
Й попаліть мої книжки у грубі.
Хай могилу огорне курай,
А пирій стирчить, мов шерсть на шубі.

27.03.3021 р.

Не хочеться додому йти.
Та я – родинний, як лелека.
Не відчуваю самоти,
Гадаю, що вона далеко.

Удома дивного нема.
Ходити зручно і босоніж.
Не коле безвістю пітьма,
Не помічається безсоння.

Як можу, так собі живу.
І тимчасово хочу втечі
На пустирі, у кропиву,
А повернутися – під вечір.

І хай за мною самота –
Осмислю нібито жадану.
Якась незнана і свята
Округа оптикообману.

Я не скажу: мені болить
Душа чи серце. Сенси інші.
Додому завжди в’ється нить,
Її осяє віща мить,
Яка – в родинному затишші.

"Люби ближнього, як самого себе" (Святе письмо).

Ніч. Святі й пророки встали із гробів
Й істину шаткують в борщик дрібно:
Як самого себе ближнього люби,
Дальніх - щирих, чесних - непотрібно.

А чому - не знаю. Вірю словесам
Писаним Абрамом і Мойсеєм.
Пропищали людям мудрі небеса:
- Цей закон - від лиха панацея.

Ближній - краде, бреше і горілку п'є,
Дальній - на Донбасі сходить кров'ю.
Ось таке, мій брате, з правди олів'є:
Дальній лишить жіночку вдовою.

Ти її не знаєш, не печалься, спи,
Ковдрою укрийся з головою.
Хрестики на пузах світять у попів,
Я ж - один як перст у полі воїн.

Всім чужий. Далекий. Не свояк.
Руки у багрянці... думи, думи...
П'ю щодня ворожу кров усмак,
Виживу - мене чекають тюрми.

27.03.2021 р.

Два камені, що різні геть на вроду,
Великі це гранітні валуни.
Являють тут Мистецтво і Природу,
Символізують в парку їх вони.

Відточені в одного бачим грані,
А в іншого — округлі і м’які.
Це — світ посвячених, і світ профанів -
Масонські прочитання є такі.

Фантазія у людства — не убога,
І світ навколо змінює давно...
Але Природа — це творіння Бога,
Невже менш досконаліше воно?

Версаль і Лувр — яка архітектура!
Та швидкоплинна насолода з них
Від споглядання... А пейзаж з натури?
Століттями я б милуватись міг.

Чудесні краєвиди парку-саду -
Містки, озера, статуї усі -
І гроти, водограї, волоспади -
Підпорядковані вони красі,

Що людством творена. Це слід вітати.
Та поруч є річки, ліси, гаї.
І у казкові вписано ландшафти
Красу оту. Всі витвори її.

Змагаються Природа і Мистецтво.
Цей поєдинок — на усі часи.
Та повінчав обох їх Людвік Метцель*,
Створивши з них Гармонію Краси.

27 березня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

У трав весняних сварка
Штовхаються до сліз
І ворон сірий гаркнув
Цікавенький ескіз…
А сонечко дбайливе
Все манить з-під землі
Зимою дні ліниві…
Ну хто бува не млів?
І ліжко й подушини
Із рук біжать на двір...
Піду зірву калини
І зляжу на папір…
26.03.2021.

ІКоли не дуже весело усюди,
сумують дуже одинокі люди...
а уночі ніколи і ніде,
аж поки повновидий не зійде.

ІІЇм виїдає очі не роса
на сонці... вранці, а рясна сльоза,
що миру і добра уже не буде,
якщо усі готові до війни
і що усі ми винні без вини,
що де-не-де ні се, ні те панує,
а десь-не-десь народ чекає всує
кінця... чи то війни, чи то зими,
але... весну очікуємо ми.

ІІІО! Місяць тінню обіймає землю
у небі – невагому та живу –
і висіває зорі у траву,
і магію, і сепію пастелі,
і чари неземної акварелі
усього, що існує наяву.
А ранками, міняючи палітру,
мокає пензлі у прозорі дні
і поки ще нема дощу і вітру,
щезає у ясній височині...
лишаючи барвінки, первоцвіти,
фіалки і веселі, і сумні...
Ось-ось... і намалює синій квітень
дорогу наступаючій весні.

03.2021

А весна. а весна,
Ніжна зелень запашна
І така приємна свіжість
Перших квітів-первоцвітів.

Білі бантики у вишні,
Соловей порушив тишу
Диво-трелями своїми,
Зачаровуєшся ними.

І черешня зацвіла,
Мов парфуми розлила,
Що розносяться навколо.
А букети калинові

Теж сплітаються віночком
Над парканом у садочку.
А бузкові оченята
Пильно дивляться на хату,

Що сховалась в буйноцвітті.
Ось такі чудові миті,
Коли в купелі весняній
Все навколо потопає

Заворожують, чарують,
Радість серденьку дарують.
Веснонька ж усе співа
Й сипле цвіт із рукава.

2020 р.