Нагострена мачета дідусева…
І що не день, ну наче з папірця…
І нічка пошматована лютнева -
А що як я у ролі на живця?..

Гуртуйтеся, мої Оскароноси!
А вірити кремлю - віднині зась.
Я думаю, що справимось під осінь…
Душа Душі на вірність присягалась…

І вивітрим! Зоремо! Відбудуєм!
Сьогодні ж дні повітрених тривог…
І пом’янем… і мудро поміркуєм
На сотні покоління засторог…

І прийде час - мачети сувенірні
Висітимуть в крамничках у вікні…
І я і ви Хрещатиком вечірнім
Стелитимо під ноги вихідні…
12.04.2022.

Зникли хмари і наміри злі,
і з’явились не з Африки далеку,
а зі світлих і лагідних снів
абрикос лікувальні ліхтарики.

Хвиля пишна, хмільна, запашна
і красою, і силою зцілює.
Нас єднає, ладнає весна.
Тож і з посмішкою, і з надією

час тепла і добра зустрічай.
Ні зимі, ні журбі нас не вдарити:
проженуть і мороз, і печаль
абрикос рятувальні ліхтарики!

2021

Святенна помсто - чиста, мов кришталь,
розпруго гніву, блискавко поцільна,
зберись в ядро - в набухлий болем шал -
і хай не чорно, а столезо й сильно
одвідповіч тванистому жерлу,
одвідповіч валькірієвим криком
щоб аж світанок зранений оглух
злодійникам, безлюдникам безликим.

Премудра помсто, в тулумбаси бий
до божевілля, до оскаженіння
І тих, хто кров дитяти перелив,
і скривдив жінку - берегиню вірну -
тих здожени стрілою чорних мук,
пітьми відлунням і кинджалом карним-
хай їх сто літ клює кервавий крук -
щоби чужі на собі чули рани.

Зворотня хвиле, з надр усіх страждань
всерозганяй свій плин на вражі долі:
хай обпече їх ізнебесна длань-
крізь уселенське дотягнувшись поле.
Висока помсто, чесна, як гроза,
гостріння честі, виточена правдо,
здійсни, що маєш...висохне сльоза
і ніч розтане - розсвітання ради.

Чомусь ну, жодного політика
не задовба ніяк політика.

2022

Яким себе я бачу увісні?
На голові - не в таловині сніг,
А кучері смолисті, розчесать несила.
Відштовхуюсь- злітаю понад гори,
Із птаством розглядаю незвідані простори...
...А потім прокидаюсь і подумки питаю:
Чи й з іншими на старості таке буває?
P.S.
Сказала якось ворожка наодинці:
«Доросле випало тобі дитинство».
Крізь пасмо літ як спромоглась набачити вона
Дитину, що день при дні калічила війна?

Чи бачили ви, як зоря згасає,
І змоги світити вона вже не має?
З людьми як ми знаєм, все так же буває,
Коли ця людина сенс жити втрачає.

Вогонь в тому серці уже не палає,
Лиш смуток в душі місця всі займає.
Що ж далі з людьми всіма цими буває?
Які хто шляхи подолання шукає?

Один свою віру в життя повертає,
Другий все майбутнє у тіні ховає,
Той третій зневіру усім підкидає,
Четвертий життя просто це покидає…

Помилки все ж кожен із нас допускає,
І кожен по різному все це сприймає.
Але ж на то й всесвіт нам їх посилає,
Аби подивитись,хто міць яку має.
15.04.22

Одна серед розгойданого моря.
Ущент розбитий, тоне корабель,
Сміються чайки. Ген при горизонті
В човні хиткому бачу я тебе.

До гіркоти солоні хижі хвилі,
Ні соломинки. Морок, глибина.
Мене тримає тільки звичне в долі:
Там, де найважче, я завжди одна.

Зі сторони холодний кинеш погляд:
Чи випливу і буде курс яким?
А вчора ще лилися в човен зорі.
І не здавався човен той хитким…

Хотіли у нас відібрати осінні вітри,
Струмочки весняні і келихи сонячних квітів,
Бузками заквітчані наші садки і двори,
Й булави кульбабок між травами ув оксамиті.

Хотіли забрати стежину мою до ріки
І гойдалку внучки на гілці старенької груші,
І спогад про тебе солодкий, а часом гіркий,
Де море безкрає синіє із кримської суші.

Хотіли забрати колиску з гінкої лози
І прядку матусину, батьків рубанок, сокиру,
І вигини блискавок, дощик і голос грози,
І клекіт незмінний річкового темного виру.

Усе це моє! Нікому його не віддам!
І небо холодне й запилена літня травинка,
І море солоне, й прозора кринична вода –
До скону моє! Бо я навіки українка!

ІНемає раю у пустелі,
та є ще світло у кінці
тунелю...
і на манівці...
та ми лупаємо сю скелю,
аби обітовану землю
тримати у своїй руці.

ІІДолаємо огонь і води..
йдемо... і мусимо іти
до пресловутої мети...
і ради щастя і свободи
ми об'єднаємо світи.

« І буде Син, і буде Мати...»
і є ще воїни-сини,
аби винищувати ката.

Не має права існувати
колаборація війни –
парафії і сатани.

ІІІІ кожного ще запитає,
на руцях Діви, немовля, –
яка є місія твоя?

Я знаю, –
            поки є земля,
вона не буде нічия
і маємо дійти до краю...
.........................................
за індульгенцію до раю –
в собі
             убити
                          москаля.

04.2022

Мені так холодно, так холодно, коханий.
Колючий вітер наче шкіру рве.
Він виє, наче плаче. До нестями.
Стрясає моє тіло неживе.

Його розпуку якось відчуваю.
Вона не поступається моїй.
Так хочеться казать тобі «кохаю»,
нема гласу в горлянці вже німій.

І пальцям не судилось ще пестливо
торкнутись злегка до твого чола.
Пробач мені! Пробач мені, мій милий,
що мрії наші я не вберегла.

Не грій мене, не треба, я благаю.
Хай холод цей лишиться лиш мені.
Живи! Живи у знову вільнім краї,
співай його веснянкові пісні.

Я вітер, як натужиться, попрошу
тобі вітання ніжне віднести.
Люблю тебе, мій рідний, мій хороший.
Живи і за прощання це прости.

13.04.22

Коли слово важке, мов брила,
Коли гнів розправляє плечі,
Ніжні музи згортають крила,
І не пишеш чуттєвих речень,

І на паузу ставиш сльози,
Відключаєш опцію болю,
І скидається вірш на прозу,
І здається, що власна доля –

Лиш відлуння долі країни,
Що виборює право бути,
Відбуваючись крізь руїни,
Розриваючи давні пута.

Від орди незагойні рани,
Але злу не здолати Бога.
А серця і слова відтануть
Після нашої Перемоги.


2022 р.

Душегубе… душегубе,
Не сидиться ж тобі вдома.
Глянь на себе, гидь беззуба…
Є одна з причин вагома:
Крок хоч ступиш - вріжеш дуба…

Не послухавсь і приперся…
Ну і бидло… ну й худоба
Відтепер, свино, не сердься -
Я ж казав, сидів би вдома…
Зрешетив свинцем від серця!!!
13.04.2022.

Два дні тому перестало битися серце мого дорогого друга, прекрасної людини і видатного ученого, керівника, господарника, багаторічного директора Національного дендрологічного парку НАН України Івана Семеновича Косенка.
Пам’ятаю першу нашу розмову по телефону. Я відрекомендувався, сказав, що письменник і хочу написати поему-екскурсію про чудову, незрівнянну “Софіївку”. Він запитав коротко:
- Що для цього треба?
Я сказав, що хотів би приїхати в “Софіївку”, пожити кілька днів, ходити екскурсійними маршрутами, надихатися красою дендропарку, спілкуватися з фахівцями, знавцями його історії.
У відповідь почув знову коротке:
- Приїжджайте.
Три чи чотири дні я жив у окремому маленькому номері готелю “Софіївський”, харчувався, спілкувався найбільше з Галиною Нікітюк, заступником директора з екскурсійної роботи, найкращим фахівцем у цій сфері, бродив “Софіївкою” навіть уночі, коли не спалося і шукав натхнення. Мене катали безкоштовно на конях, бусах екскурсійних. Коли написав перші поезії — описав об’єкти — вхідні ворота, альтанку Грибок, Женевське озеро, головну алею, зайшов до Івана Семеновича, прочитав йому.
Можливо, він побачив, що я — не випадкова людина в літературі, бо всі витрати мого перебування в “Софіївці” з його волі дендропарк узяв на себе. Я був цим дуже приємно вражений. Мене підкупав діловий, добрий, якийсь дуже людяний стиль спілкування Івана Семеновича, увага. Ніякої зверхності, пихи, все коротко, по суті, по-діловому, і уважно, доброзичливо. Розмовляв завше спокійно, жартував, розповідав про своє багаторічне знайомство з президентом НАН України Б. Патоном, і скільки він поміг “Софіївці”. Згодом я побачив, яким величезним авторитетом користується директор у колективі, де його слово — закон, і його не просто поважають, а люблять. Якщо не помиляюсь, чи не кожні два роки колектив “Софіївки” обирає собі директора. Іван Семенович пропрацював на цій посаді 42 (!) роки і кожного разу колектив його обирав знову на посаду ледь не одноголосно!
Він очолив дендропарк у 1980 році, коли страшна повінь залила “Софіївку”. Під його керівництвом за кілька місяців усе в основному було відновлено і наведений зразковий порядок. Вся Умань піднялася рятувати улюблений парк і дослухалася до його розумних порад. Парк став процвітаючим, науковим центром. Тут проводилися постійно наради, наукові конференції, фестивалі поезії, на одному з яких мені навіть довелося стати Королем Рими з легкої руки уманської поетеси Софії Кримовської, яку, так сталося, я познайомив з Іваном Семеновичем, хоч вони обоє — уманці, а я киянин. “Софіївка” стала для мене щасливим місцем, приваблювала мене грецьким язичницьким романтизмом, що відповідало моєму віросповіданню українського рідновіра і поетичністю її прекрасних куточків, він ніби весь зітканий з поезії, спасибі графу Потоцькому і прекрасним будівничим парку, серед яких Івану Семеновичу за 225 років існування “Софіївки” належить одне з найпочесніших місць. Член-кореспондент НАН України, заслужений працівник культури, автор десятків книг і брошур, господарник феноменальний. Він із 7 години ранку пішки обходив увесь парк, о 9 приблизно збирав керівників підрозділів парку, садівників, ремонтників, будівельників, екскурсоводів і давав рознарядку на день — що треба зробити. Його не обдуриш — він бачив усе своїма очима. Увечорі ще раз об’їздив парк своїм маленьким директорським електромобілем.
За роки його керівництва, які вже зараз називають “золотою епохою” територія парку розширилась мінімумум на 10, а то й 20 гектарів, збудований другий готель, адміністративне приміщення, господарські будівлі. Все, що надбане попередниками краще, цінне — збережене і примножене. Відновлено грот Аполлона, Звіринець-зоопарк, де ходять прекрасні олені, збудовано нові водоспади, нових кілька парків за сприяння народного депутата Антона Яценка, дві статуї Софії Потоцької і одну графа Потоцького, статую Пегаса — крилатого коня поезії встановлювали в мене на очах... Та хіба все перелічиш. І під керівництвом І.С.Косенка працює і прекрасний добірний колектив, закоханих у “Софіівку” і відданих парку людей.
11 років писалася моя поема і 12 — тривала наша дружба. Я приїздив у різні пори року, різні часи, але незмінно зустрічав теплоту і увагу до найменших деталей з боку директора дендропарку. Він завжди був спокійним, витриманим, виваженим, господарем свого слова, ніколи не підвищував голосу, я ніби жив у Земному раї, господарем якого був ІВАН СЕМЕНОВИЧ КОСЕНКО, золота людина, людина з великої літери в усіх смислах. Свою поему, як і ці спогади, присвячую йому. Вічна пам’ять Вам, дорогий, незабутній мій друже, наводьте порядок тепер у небесному раї так, як Ви порядкували у земному. Спочивайте на Луках Сварожих з миром!

уривок з поеми "Смарагдовий рай"

Пам'яті Івана Семеновича Косенка

Печаль краси колон дорійських,
Застигла велич кам`яна,
Трав розмаїття – ніжне військо,
З одноманітністю війна…

І ці ставів розкішні плеса,
І водоспадів шум хмільний,
І співи духів безтілесних
У підземеллі кам`янім…

І Божі статуї величні,
І таємничий гротів шум,
Весіль усміхнені обличчя –
Лети, уяво, розкошуй!

Заходь в наскельную альтанку,
В долину Кам`янки заглянь,
І про звабливую гречанку
Наслухайся оповідань.

Це – рай земний. Зайди у нього,
Залиш життєву каламуть.
І сам – за пазухою в Бога
Хоча б годиноньку побудь.

Нема свободи, нема душі, нема кохання...
Виття сирен... і гул страшний аж до світання
Війна іде...війна краде найкращі миті.
Є лиш ненависть. Чорна та темна. До московитів.

Війна іде. І ми воюємо. Ні. Не за мир.
Ми за свободу, за перемогу йдемо на ви.
І переможемо, ми переможемо. Інакше ж як?
І українська непереможна зійде зоря!

Стояла я і слухала війну
Війна мені багато говорила...
Як ПВО працює... ЗСУ...
Як на Дніпро неслась вогненна злива...

Вона мені співала про біду
Про страчені життя й надії...
Про сльози, кров і злидні та нужду
І лиш про мир... мені співали мрії.

Не Леся. Лєна.

Брате-Вишгороде, брате…
Відстояли, вберегли.
Зустрічай! Сьогодні свято!
Там де море й береги
Ми розквітнем, заспіваєм…
Обійму тебе, а Ти
Тихо вимовиш: - Навзаєм,
Не хвилюйся, ми ж брати!
12.04.2022.

Епічний світ
Квартирні коридори
Схови
На грані прірви
На краю
А там все вперемішку
Люди й коні
Стрільці, патрони
Цілі, рани
Внутрішні
Пожари
Навмисне безумовно
Без умов і на краю
Пейзажі міста
Без облич
З розбитими очима
Що все ось скінчиться
Вдаю

О дваднадцятій сорок сім
Знову чути ракетний обстріл
Я вже вкотре не сплю, не їм
Від плеча не відводжу постіл…

Ой лелечий у небі крик…
Розважаються прийшлі орки
Я ж до цього в житті не звик
Ось такі у нас тут вівторки…

Небо… небо одне для всіх
Навіть сонце не сміє… знаю
Не кажіть мені: вбивство - гріх
З неба морок не осідає…
11.04.2022.

В руїнах місто… По всьому ширу
палає небо, димить земля…
Лежать загиблі на площі Миру:
ось мертва мама, ось – немовля.
В годину ранню – вологу й сіру –
сюди ввірвалась біда жахна…
На площі Миру немає миру,
на площі Миру іде війна.

Одбірні бомби і ціль добірна –
ніхто не вижив, не втік ніхто.
Он серед площі – проста і мирна –
згорає жінка в своїм авто.
Вогонь безжально з’їдає шкіру,
у чому, Боже, її вина?..
На площі Миру немає миру,
на площі Миру іде війна.

О, люде правий, всю ярість вилий! –
яких ще треба тобі офір?
Он хтось в підвалі вмира захилий
і молить Бога за скорий мир.
Почуй же, Боже, молитву щиру
з того підвалу, з самого дна…
На площі Миру немає миру
на площі Миру іде війна.

11.04.22

Віршуємо! Снаряд - бронижилет…
Ніяких образів, тим більш, сюжету.
Колись згадають, жив такий поет
У дні війни на полі інтернету…

Заряджений пістоль, не будь війни,
Він цілив би у пляшку, чи в повітря.
- А заповідь "не вбий"? - Господь звільнив.
У кожного митця своя палітра…

Згуртуємось і вибачимо дням,
Де одне одного охоче гризли…
- Несіть сюди і винесіть із ям
Лицем на світ, до Матері - Вітчизни

Не плачте діду, сестро… (- Тут ще пес!)
Ми помстимось за убієнних, знайте!
І зробим все, щоб кожен з вас воскрес…
- Народ! Ви бачили усе, вставайте!!!

Заряджений пістоль, не будь війни,
Він цілив би у пляшку, чи в повітря.
- А заповідь "не вбий"? - Господь звільнив.
У кожного митця своя палітра…
03.04.2022.

Не курличуть мені журавлі,
та душею за обрії лину,
у валізу пакую жалі-
епітафії про Україну –
               як за Летою кануть літа,
                    а попереду, наче, і літо,
                і неначе пора золота,
                за якою блукаю по світу.
За утраченим сльози утру,
за минулим літаю до хати,
за печалі ховаю журу,
за журою нема що ховати.
                        Відпускаю її по воді...
            Хай потоне. Туди їй дорога,
             за якою – нікому... нічого...
ну... хіба-що... удавку – орді,
бо надіюсь і вірю, тоді
за журбою зійде перемога.

04.2022

Тільки один твір!
Рік обов'язково!
Одразу після такого
Я відчув тиск
Блез Паскаль
В Токмаці сидить москаль
Тільки один твір
Рікі тікі тір

Їду в Київ,
звідки влітку
вітер солодкий мій дме.

Їду в Київ,
бачу чітко
Лавру за сотні ке-ме.

Їду в Київ
брати гору
над самовитим Дніпром.

Їду в Київ –
к бісу море,
пальми, дівулі та ром.

Їду в Київ
спати в сквері
і малювати церкви́.

Їду в Київ,
де в печері
ви, мої пращури, ви.

3 жовтня 1996 р., Київ

Хто не напхав був у вуха вати,
тих можна спробувати виховати.


2022

Вони чекали поїзда. Був ранок.
І залишився ранком назавжди.
Не скажуть вже «люблю» своїм коханим.
Ракеті не змогли сказать «зажди!».

Вони чекали поїзда. Був ранок.
День не настав, і поїзд не прийшов.
Про що вони згадали наостанок?
За мить, коли перон залила кров?

Вони чекали поїзда. Був ранок.
Про вирок свій не знали до кінця.
І може не відчули той уламок,
що їх звільнив – по-руські – від життя.

Вони чекали поїзда. Був ранок.
А десь один злостивий людожер
дитинок знов замовив на сніданок.
Останніх кілька днів тому він зжер.

Був ранок, вони поїзда чекали.
У вічність поїзд той їх повезе.
Тих, хто іще не їде, попрохали
злостивцю відплатити. За усе.

08.04.22

Десь у середніх снах
з’являється реальність,
залежність від подій,
усе, як у житті.

Тоді лечу, як птах –
і це не аномальність –
як риба у воді,
як звір на самоті.

Тоді, що хочеш – я,
та тільки не людина.
У мене інший склад,
завдання надлюдські.

Комусь – усе життя,
мені – всього́ година.

~ 2005 р.

У весільну подорож свою
кличеш ти мене лише як свідка.
Мов у вільці паперова квітка,
я у тебе вплетена стою.

Бачу, з ким ти поруч повсякчас
млоїшся у сонячній задусі,
за́вжди не зворушна в кожнім русі
щодо нього, тільки ж не для нас.

Ту весільну подорож твою –
за одне-єдине рідне слово –
у валізі лялькою готова
змандрувати в будь-якім краю.

Не гніви мене лише при нім
зайвим блиском світської уваги,
не спростовуй сном нічні розваги.
Бо насправді – я обох вас з’їм!

28 липня 2004 р., Київ

Кажуть
Щоб мрії збулися
Їх тре' відпустити
Розкрити долоні
Безстрашно пустити
Не тримати

Як насіння
По вітру пустити
Посіяти в полі
Життя

Щоб вони мали шанс
Прорости
Збутись, здійснитись
Реальністю
Повернутись

В житті
Залишитись

Таке уявити і бачити лячно.
Забути – біда, пам’ятати – незмога…
Було прохолодно, похмуро і мрячно,
і десь на околі здіймалась пожога.

Довкруг торохтіло, палало, диміло,
звивались у небо рудаві серпанки.
Сполохані люди тікали несміло
коли ішли «Гради», машини і танки.

По місту шниряли ординські вандали,
трощили будинки, стріляли по шибах.
Людей виганяли в холодні підвали,
самі ж оселялись у їхніх садибах.

В одну із господ, де без зла і обиди
жив дід і онука, й хлоп’я безневинне,
вломились чумні косоокі єхиди*
і нумо сквернити гніздечко родинне.

Хіба ж то така їм судилась планида:
померти від кулі, тортур, або ляку? –
За спір і зневагу застрелили діда,
і та́нком в дворі розчавили собаку.

А як уже стихло і смеркло надворі,
удерлись у хату трикляті ординці.
Синочка закрили у темній коморі,
не зрів би як матір ґвалтують чужинці…

Лежить під парканом дідусь, мов завме́р, злим –
убитий за те, що «нечемно» повівся.
Синочка знайшли у коморі замерзлим,
а мати – в сараї сконала в крові вся.

* єхида – лиха, зла, лукава людина

7.04.22

Я бачу тебе в споминах. Вони
стоять по вулицях, чекаючи на мене.
Торкаються цілунками весни
і розчиняються. А яблуко черлене
високо в небі пне горбастий бік
і руку простягти не закликає.
Чатують спомини, їм загубила лік,
то привиди, тебе між них немає.

Ти залишився там, де рідний дім
колись стояв, оточений вербами
під небом мирним, тихим, голубим,
в дворі з лелеками… Птах промайнув над нами,
все розтрощив безжалісним крилом,
розгорнутим журливою весною.
Лишились привиди, чекають поза склом.
Піду до них, побачитись з тобою.


07.04.22

То не грім в небесах --
Гул війни сіє жах,
Посивіли над Києвом хмари.
В почорнілих снігах
Тишу ранку в полях
Розірвали ракетні удари.

Ні, то не зорепад --
За снарядом снаряд
Випускають трикляті рашисти.
Вже будинки горять,
І кривава зоря
Зайнялась на околицях міста.

Але що це? Ого!
Йде назустріч вогонь,
Полетіли палаючі стріли --
То війська ППО
Не упустять свого --
На підлеті ракети зустріли.

А над ними — літак,
Наче блискавка та --
Сотворив москалям бурю мстиву --
Двадцять з лишком горять
Літаки в болотах --
Так воює над Києвом Привид.

Хоч збивали в лісах,
Але вижив цей птах,
Бо звитяги у нього є крила.
Наче куполу дах,
Видно дужий розмах* -
Над столицею небо закрили!

Воїв сила й могуть --
В чистій висі цвітуть
Веселковою ніжною грою.
Наче іскор салют
Вибуха там і тут --
Слава, слава навіки Герою!


7 квітня 7530 р. (Від Трипілля) (2022)

І де воно взялося на віку
моєму? Нице і потворне,
заіржавіле і душею чорне,
у підворітні – раде п'ятаку,
на троні раші, схоже на собаку,
у кагебе – недокурок і міль,
у пам'яті людей – вонюча цвіль,
в історії – скажене і ніяке,
в майбутньому, таке ж як і було
одвічне зло у місиві клоаки,
у бункері – опудало макаки
із кнопкою... повія – на ордло,
а в Україні, вибачте, – пуйло.

04.2022

Москалики-зубоскалики, там, у вашій бучі,
бойовій, кипучій, далеко не"лучше",
бо ж за цукор і за хліб навкулачки б'ються.
Ви ж, мов ті вовки, навесні не ситі,
приперлися на Вкраїну голод свій втолити.
Уже Київ маячів золотом Софії,
та не дали наші вояки ним заволодіти.
Тож і вирішили ви у злості ядучій
помститися, як належить, хоч на тихій Бучі:
поздирали із домівок все, що здерти змога,
на коліна поставили старого й малого,
в потилицю посилали кулі осорогі,
дівчаточок-голубочок всіх погвалтували,
в неціловані ще груди зі сміхом стріляли.
Смійтесь, смійтесь, недолюдки, смійтеся на кутні,
смійтесь разом зі своїм путіним безпутним...
...Не сльозами, а помстою в ці дні незабутні
Україна переможе всіх московських трутнів.

Увігнутий асфальт.
Калюжа голуба.
Альберт настроїв альт
і звуків нарубав.

Злітали з клену вниз
купюри у футляр.
За це фальшивий твіст
виконував фіґляр.

Ось вискнула струна.
Він грав лише на ній.
Ось перед ним – вона
в калюжі голубій.

Альбіна духова
в осінній гожий день
сухі листочки два
в його футляр кладе.

Чи світ переламавсь,
чи ще не поглумивсь?
З калюжі відбивавсь
звук справжній, як колись.

То губки в дзвін звелись:
любов її – в трубі.
Сурмилось, як колись –
м’Альбертом по тобі!

2–3 березня 1995 р., Київ

Деградовані денацифікатори
(Або просто -москалі)!
Знайте: наша кров є індикатором
Любові до рідної землі!

Знайте:мою націю не знищити,
Не втопити у крові,сльозах.
Переможемо!Воскреснем! Вистоїм!
Відбудуєм села і міста!

І буде син ,і буде мати!
І буде щастя на землі!
Бо з нами- Бог! За нами- правда!
А ви всі загинете в пітьмі.
03.04.2022

Нарешті стихла канонада.
Димить довкілля навкруги.
Не пожаліли знов снарядів
Для нас жорстокі вороги.
Гатили довго і уперто
Вони прицільно й навманці,
Але лякали марно смертю
В боях гартованих бійців.
Повинно вистачить набоїв
І не забракне нам умінь,
Аби помститися “героям”
За Бучу, Стоянку, Ірпінь…
05.04.22

Як уві сні... імла війни між нами...
як у печері...непроглядна даль
і пізньою тривогою ночами
сиреною озвучена печаль.

Як у кошмарі... знищені сезами,
залиті кров'ю цнота і мораль
і не сховаєш душу за вуаль,
розірвану ворожими руками.

Пече долоню лінія життя,
болить душа, ятрить сльоза кипуча...

блукає перемога неминуча,
з дороги вимітаючи сміття...
................................................
по ній іде
             усміхнене
                         дитя.

Історію переписала Буча.

Луною канонади на краю
оази долинає, – ще не вмерла...
і не холонуть ні серця, ні жерла
баталії за націю мою.

Поорані поля, міста і села
залізом у пекельному бою.
устелено у кожному гаю
тілами скотоферми Оруела.

Та сяє ореолами зоря
на обрії живучої планети –
опалені листки календаря...

Яріють епітафії, сонети –
при свічці
             кров'ю
                     із каламаря
дописують історію поети.

04/22

Жах холодного яру, страшної доби,
Біль і розпач прийшли в Україну,
Ці потворні, мерзенні, московські раби,
Ґвалтували малу сиротину.
Не забудемо біль, що завдали кати,
Всіх людей, що закрили повіки,
І палаючу землю, згорілі хати,
Пам’ятатиму завжди й вовіки.
Навіть через роки, пам’ять всіх поколінь,
Схилять голови в тиху годину,
Маріуполь… Гостомель…. Буча…. Ірпінь …
Ми згадаємо кожну людину.
Ну, а вас москалі, ваших внуків, дітей,
Генетичне сміття, біомасу,
Проклинатиме світ до крові і костей!
І не буде вам схову і спасу!

Мені наснився дивний сон,
Як сльози капали з ікон,
Когось хотіли розіп’яти
І чорний дим окутав хату.
А за вікном хтось тихо плаче,
Стоїть і жде когось терпляче,
Підбігши, впав я на коліна,
То ж була наша Україна!
Стара, замучена і хвора,
Голодна, сива, дуже квола,
Хустина чорна, всюди шрами,
Синці і зморшки, свіжі рани.
«Що трапилось?» - її питаю,
Стою і відповідь чекаю …
Вона мовчить, не нарікає,
І поглядом когось шукає.
Як раптом чути гомін всюди,
Проходять поруч різні люди:
Одні в краватках і співають,
В кишені гроші напихають.
За ними ті хто любить жарти,
Але не знають чого варті,
Регочать дурні з віри, мови,
Пусті їх жарти і розмови.
Там були також темні люди,
Ішли розгублені приблуди,
Їх праця до землі нагнула,
І наче доля їх забула.
Старі ішли, чомусь роззуті,
Дітьми своїми позабуті,
За ними йшли їх горе – діти,
Онукам дарували квіти.
Посеред цього балагану,
Помітив я ще сиву маму,
Вона, як вовк, на місяць вила,
Бо сина свого хоронила.
За ними, як бджолиний рій,
Ішов військовий, мужній стрій,
В руках у хлопців автомати,
Готові хоч до бою стати.
І так всі дружньою юрбою,
Хтось з радістю, а хто журбою,
У цю страшну і злу годину,
Минали нашу Україну!
Вона ж їх мовчки проводжала,
Все поглядом когось шукала,
Без нарікань та без образ,
Зітхаючи все раз у раз.
І раптом з неба дивний знак!
До неї підійшов юнак,
Притис до себе, заридав,
А потім попід руки взяв
І вивів босу на стежину,
І вивів в люди Україну!
Умив її, замазав рани,
Відбудував для неї храми,
Вдягнув її у нові шати
І стала мати розквітати.
І діти всі враз схаменулись,
До рук її нових торкнулись,
І стали дружно працювати,
І маму стали шанувати,
І мову мамину, і віру,
У всьому знають межі, міру.
Мовчать за пагорбом гармати,
Додому йдуть усі солдати,
Злих язиків уже не чути,
Все стало так як мало бути.
І править чесність та Закон.
Такий наснився дивний сон …
То хто ж позбавив від журби ?
То хто ж він, парубок з юрби ?
І хто ж із нас це може знати
Та скільки ще його чекати ?

У тебе очі є? Дивись, дивись на фото!
Вдивляйся. І вмовляй себе, що то є фейк.
Вмовляй, що звитяжна російська мерзота
вбивати не могла тварин, жінок, дітей.

Вдивляйся у піску нариті наспіх ями,
з яких чомусь тіла змордовані стирчать.
На тих тілах ряснять засохлі чорні плями.
Ти чуєш як вони, конаючи, кричать?

В потилицях дірки, за спини скуті руки.
Зґвалтованих жінок замучені тіла.
Чи відчуваєш ти їх передсмертні муки?
Це ти їх, саме ти, на муки прирекла!

Милуйся! І радій, на цю ж геройську справу
ти закликала слать своїй землі синів.
І ти була права, їх відшукала слава –
недолюдків тавро, убивець і катів.

Вдивляйся, це твоє омріяне величчя –
славетні, визначні, шановані діла.
Що ж відвертаєш вбік враз зблідле ти обличчя?
Дивись! Дивись, кажу, до чого ти дійшла.

03.04.22

І.
Сіла птаха, знавісніла, наче путін,
На могилу. І кричала день і ніч.
Хто наївся московитської отрути –
Буде жити цілий вік, як на війні.
03.2020

ІІ.
Скаче путін, скаженіючий, аж синій,
Страхітливий стався путіну облом.
І не може він простити Україні,
Що Вкраїна назива його х**лом.
04.2022

Всі,хто у 80-х роках навчався в школі, в першому класі вчили віршик "Ходить хлопчик Помагай".Наші внуки будуть вчити інші вірші...Про війну в Україні...Про героїв,про мирне небо і благословенну Богом землю.

Через місто,вище хмар
Пролітає Байрактар.

Допоміг теробороні-
Зупинилася колона.

Допоміг ще і військовим-
Танки всі горять у полі.

Вже не будуть більш стріляти,
Українців убивати.

Захищає землю нашу,
Вороги тікають в рашу.

Хто не знає Байрактара?
Він усім допомагає!
03.04.2022

У день незримого майбуття,
Коли уже не буде дому,
Я на могилі матері своєї
Всміхнуся щиро, в час армагеддону.
Бо тільки посмішка потворить
фальш,
І гра одеську музику роялем,
Бо супостату буде жижки сіпать,
Як було вбите "общєство моралі",
А я беру у день жахіття цей реванш!
І шаблею не виб'єш перемоги,
Біжи, біжи! Бери ти руки в ноги,
Троянський кат, кіплінгський бандар-логи!
На зустріч темряві
тобой спотвореной дороги.
Під вий трембіт і спів звитяги,
Але не твій - наш
І у рогу,
ти ног не витирай, ступай у путь
Назад, додому, до своєй берлоги -
У Мордорі не буде епілогу
До дня прощання і до цвіту дня,
Але бажаю ліпшої дороги,
Ніж ти її собі розбив
І на посмертя заробив
До дня мого тріумфу й перемоги!

2.IV.MMXXIIp.

ЩЕМ

Небо упало у сльо́зове море в безмові:
Крики німої пітьми і сирени світанку.
Темінь у душах не зся́неться зранку
Й Земля задихнулася в кіптяві болі і крові.
З сваволі…

Вої поля́глі легендами стали й богами
І вже сягнули науки так гучно мовчати,
Щоби навіки у пам'ять живих сповіщати
Вартість ціни і нести сивий попіл снігами.
Дзвона́ми…

“Мир вам”, – шепочуть розтерзані квіти,
Кинуті в прірву відлуння і вирвані в щем.
Час провалився в безодню і випав дощем,
Сміху з обірваних у́смішок – не гомоніти.
Вже. Діти…

Десь загубилась любов – заблукала в війні.
Гнів уродила зі смертного черева помста
І захлину́ла життя. Відчай випито вдоста.
Скорбота на дні. Щастя – наче уява в вікні.
Вдалині…

Павло Гай-Нижник
3 квітня 2022 р.

ІНе вимагає Божий заповіт
у чорний день та у лиху годину
молитися Марії й Богу-Сину,
аби закрили омофором світ.

Молитись і поклони бити – мало.
Одна турбота не рятує нас.
Не раз уже в історії бувало
і декому ікається не раз –
якщо Феміда їхня довго спала,
не омине і їх суворий час.

ІІІ поки ми очікуємо кари
за ветхий щит і ненадійний тил,
не меншає, а більшає могил...

не хоче небо ядерної хмари,
але готують пекло яничари,
а Божий Дух не має зайвих сил.

ІІІЗатишшя перед бурею минає.
Закрийте небо! Не дрімає кат!
Подайте те, що на учора треба,
і вам тоді окупиться стократ...
...............................
Європа уповає на Ереба –
хитрує інерційний бюрократ.

04.2022

Томущо ненависть, вона— як вода:
Стікає по вигинам і шпилЯм чеських, готичних соборів.
Тому, що життя, як життя—
Від нього не сховатись за спИною картонного підставного...
Томущо вино, що його п'є емігрант
Зроблене в перемішку з винограду і його власної крові.
Тому і життя, як цигарка— палке і гаряче...
А серце, то просто червона пляма фарби на декораціях з життя,
Які зроблені з картону.

...Тому так і відбувається в світі—
Холодний перон пахне старими вагонами.
Тому, коли відправляєшся,— бачиш з вікна спалені квіти.
Бачучи їх, розумієш, що немає дороги додому.
Тому так і формується твоя смерть,—
Так і формується твоя душевна утома...
Так ти і стаєш людиною втраченого покоління,
Але тебе тебе всеодно кудись довозять тим купейним вагоном...

Тому потрібно говорити так,
Щоб тебе розуміли без слів.
Потрібно вміти лише дотиком говорити.
Бо коли любиш, то взагалі не треба жодних слів—
Бо коли любиш, чи не зайве взагалі говорити?

Краще просто мовчати в такт—
В такт її подихів й серця ритмів.
Краще просто сидіти, й мовчати—
Або говорити шопотом,
та тільки так,
Як це вміє робити пасатний вітер.

Все сказано й почуто майже скрізь,
де знають, що уже не може бути
живого яничара чи манкурта,
а скільки є ще у тіні лакиз,
і через них пролито буде сліз
на паперті останньої покути.

Та носить на собі іще земля
і як змію за пазухою гріє
колаборанта, юду, москаля –
жахливішу від мору й пандемії
зомбовану парафію росії,
рабів ідеології кремля.

Вони іще ідуть до комунізму,
на бенефіс – і ласа на чуже
орда, і цар її у негліже,
і рупори війни й антагонізму,
і сатана, що стукає ізнизу...
..................................................
аїд перенасичений уже,
але немає меж ідіотизму.

04/22

Возьми в Расее любого чина -
не простофиля, так дурачина.

2022

І

Кожен проходить очищення грізне,
обраних Богом відоме число.
До неймовірного схожі і різні,
вмієм добро примиряти зі злом
та до межі, за якою двобої
і не до крові,- до смерті самої!
ІІ
Від вибухів короткі стали ночі,
могутні стіни в темряві тремтять
і не встигають снитись сни пророчі
про Божу всеоб'ємну благодать.
Дзвенять шибкИ, немов у них хто стука,
живеться, як жилось,- хіба що мухам.
ІІІ
До обраних не входжу,- злість у всьому
моїм єстві до іншого народу.
Я відчуваю голод, страх і втому
дитини, що учора ще жила,
замучена вкінець проклятим катом,(есесівці і ті відпочивають)
що є насправді рашенським солдатом,
приїхавшим у танку до села
поліського, маленького, благого
і корчить перед жителями Бога...
чи Сатану.
ІІІІ
Не обрана. Я вчора помирала
із тим дитям в вологому підвалі,
І стиха колискової співала,
щоб не почули виродки зухвалі.
Закрила вранці сині оченята
й пішла на танк, бо невмируща більше...
бо маю світу жах цей розказати
у кожнім вірші.