Із городу ледь приповз до хати
(з ночі перекопував межу).
Правдою не буду вас лякати,
Краще казку гарну розкажу

Про зелене море буйнотрав'я,
Мавок, що блукають у лісах.
Жару їм учора, ох і дав я!
Й досі чути з пущі ох та ах.

Повечеряв сушеним опеньком,
Поковтав гарячої смоли.
І лечу, лечу в лелечий клекіт
На американськім помелі.

Вітерець зірвав із мене шати,
Геть змокрів, бо з хмароньки дощить.
А внизу голодні колоради
Обгризають бульбові кущі.

Хай гризуть. Вони - живі створіння,
Помашу привітно їм хвостом.
А за мною, в ступі, господиня
Мчить, десь кілометрів так під сто.

Рогачем штовхається у гузно
Не жона ласкава - лютий кат!
Я її до дрижаків боюся,
Треба повертатися назад.

29.05.2021 р.

Це була весна.
Це в її орґа́н
поринали ми
кожен Божий день,
кожну нашу ніч
Всесвіт відморгав
зоряним вінком
неземних пісень.
То була весна
щирої жаги,
дзвони молитов
на вечірнім тлі,
макового сну,
коли всі боги
дарували нам
ранки золоті.
То була весна
одної тебе,
одної тебе
у моїх очах.
Ти мені цвіла
осяйним вогнем
золотавих кіс,
щоб я не прочах.
У полоні мрій,
в екстазі душі
я бажав, палав,
я тобою жив!
З твоїх ніжних вуст
злизував нектар,
милував тебе,
білі груди пив.
Я тобою жив…
себе рятував
від шалених днів,
од пустих розмов…
Але дзвін оглух.
Але цвіт опав.
Відійшла весна,
відійшла любов,
відійшла і ти…
А за ким вина?
Ти, як пташка та,
далі полетиш.
А зі мною ніч,
вчорашня весна…
Де ти?! Повернись!
Ти ж мені болиш…

27–30 травня 1989 р., Київ

Дощам підставивши порепане обличчя,
Земля засохла спрагло краплі ловить.
Кохання в блискавки завжди трагічне,—
Стоять кругом розчахнуті дерева в полі.

Зигзаги й пар в лункім розжаренім повітрі,
В чуттях гарячих ждуть води і стогнуть.
Квітки ж, розгойдані шаленим вітром,
Униз свої голівки ніжні похилили сонно.

Гримлять громи, шумлять безперестанку,
У гніві ревнощів стемнілий лик небесний.
В палючім сонці ми померти встигли зранку,
Щоб у холодному дощі вночі воскреснуть.

Ділки, почався поділ. Вам – Олімп,
а хтось не буде гідним і скоринки.
Знущатимуться з черні королі,
і борозни псуватиме старий кінь.

Стерильним до чистилища – не час.
Утім, нещасних ніби й не замало:
того, хто не на кесаря навчавсь,
життя, напевно, все-таки зламало.

Комусь – вершина, іншим – чорторий;
комусь листи нестимуть поштарі,
а в тих листах – приховані погрози.

Почався поділ. Зерен і плодів.
Комусь – погруддя з мармуру чи бронзи,
комусь –
хіба що травми
від падінь.

він брав парасолю, чорну свою парасолю.
він йшов крізь дощі на важку і потрібну роботу.
вона була схожа йому на юну, тендітну Асоль,
оту, що не втратила віри чекати його усоте.

він дихав так важко, він, може, вхопив застуду…
розчулено серце її кричало:
— Та ти ж бережися!
на два різних міста однакові спалахи амплітуди,
і ратуші над ліхтарями, і смуток Франкового листя…

—Вона мені в серце вгризається, тече у мені по венах,
вона, як колюча стерня і стежка моя нездоланна…
отой її другий в нестямі насіяв осіннінього терна,
отой її третій ще й досі мостить їй гострий гравій.

отой її другий ще й досі блукає по квітах її інстаграму,
отой її третій ніяк не нап’ється англійського віскі …
а я її перший і дую крізь простір на кожну маленьку рану!
а я не дозволю, щоб ті перехожі про неї казали різко!

вона у своїй квартирі із вікнами на Льва Толстого
заварювала травичку— ромашку, календулу, шавлію,
для нього плела обереги і кликала в свідки Сварога,
а губи її рожеві... вже осені смайлики ставили.

він дихав так важко, він, може, вхопив застуду…
розчулено серце її кричало:
— Та ти ж бережися!
на два різних міста однакові спалахи амплітуди,
і ратуші над ліхтарями, і смуток Франкового листя…

Заховаюсь за релігію святу,
Лиш вона одна така на білім світі.
Решті скажем: - Геть від нас! Тьху-тьху! Ату!
Тіко ревні християни Божі діти!

Атеїсти нам не друзі й не рідня,
Сатана забрав до пекла їхні душі.
Рідновірство - бруд! Невігластво! Дурня!
Мусульманство і буддизм - Господній нужник.

А от ми та наша церква - це воно!
Є святі, чорти, архангели, пророки.
Із води Ісус Христос робив вино,
А псалми співає навіть хор Верьовки.

А на фронті, ув окопах - все не так:
На прицілі християнин-кацапура.
Це мій кум - кремлівський найманець, лайдак,
Жінка теж у нього набожна, не курва.

Звідусюди безперервно "Та-та-та!" -
Це стріляють християни, а не дябли.
Рвані рани перев'язую братам,
Віддаю їм кров свою, за так, до краплі...

28.05.2021р.

Катерино, ти знов приходила.
Катерино, ти щось приховуєш.
Щось тобою не договорено,
Щось тобою в листах не дописано,
Щось очима не доголублено,
Не долюблено –
Мною загублено.

Ти приходиш до мене в сни
І шепочеш губами теплими:
«Я така нещаслива з ним.
Нещаслива така без тебе.
Мов на страту, під гострий ніж,
На подружню лягаю постелю,
А постеля – німа пустеля,
Де всі муки ховає ніч.
Солов'ї насміхаються ніби...
Він ревниво шука моїх губ.
А мені – все одно...
Мені би...
Краще б він... каменюкою... був!..»

Катерино! А сон втікає...
Де поділась ти, Катерино?
Чи сховалася за дверима,
Чи тебе взагалі немає?
Прокидаюсь. І марю веснами.
Риюсь в пам'яті, ніби в мотлосі.
І махаю руками,
Мов веслами,
В океані моєї самотності.


1962

Як гарно жити в Україні
І щиро зичити всі дні
Добра усміхненій дитині,
Терпіння змученій людині
І щастя рідній стороні.
Як любо жити в Україні,
А не в далекій чужині,
Де голосна, як дзвін, пташина
В кущах квітучої калини
Співає тихо навесні.
Як добре жити в Україні,
Завжди веселій і сумній,
Але улюбленій до згину
За подаровані години
Укритих розпачем надій.
29.05.21

Сонячним погожим видавався день,
У кульбабках жовтих бджілонька бриніла,
Малий соловейко теж співав пісень,
Разом з ним співати і мені хотілось.

Повівав легенький теплий вітерець,
Він хотів берізці розчесати косу,
Побіг до ставочка лісом навпростець,
Де з листків вербички струшували росу.

Розкуйовдив зачіски цей пустун і їм,
Потім перепрошував, обнімав за плечі,
Бавився із хвильками на ставковім плесі.
Літній день погожий до вподоби всім.

2021 р.

Троє друзів у суботу, як годиться, стрілись.
Про життя плели й роботу. Про дітей хвалились:
- Доня пише гарні вірші. - хвалить свою Соню.-
Я їй, хлопці, щоб творила, не жалію сотню.
- Мій малює досить класно. Є талант у Віті!
Щоб старався, час від часу дам йому і двісті.
Третій каже: - Хочте вірте, найдорожчий в мене.
Написав одне лиш слово – тисяча «зелених»!
Друзі в шоці: - Як ти можеш? Це шалені гроші!
Купу баксів просто так от, за красиві очі?
Стільки доларів! Здурів ти! Та за що ж дитині?
- Та нашкрябав слово цвяхом на чужій машині.

Розбавляється барва бірюзова
амадеусовим сонячним рондо.
Блаженна музика біла.
Біла, як світ.

Тут кожна пауза –
птах на моєму плечі.
Птах білий,
що довго дивиться на сонце.
І не сліпне.

Злети,
хай буде музика біла.
Біла, як світ.

Як бузку наламаю
білого.
І запахи розбавляються, як небо
амадеусовим сонячним рондо.

О! О! О! Букет – мов скрипковий оркестр!
Кожну квіточку відщипну,
мов од струни ноту.

Злети,
хай буде музика біла!
Біла, як світ!

14–15 березня 1994 р., Київ

Чуєш, сонце як встає?
Де ти є?
Бачиш, серце в груди б'є
Не моє.
Ранок вабить полетіти
Углиб.
Чи пірнути риба-китом
Увись.
А як сумно на душі,
Не журись...
Грає й грає той кларнет...
Не дивись.
Все на світі промайне
Та мине.
Тільки пам' ятай - не згадуй
Мене.
Тільки любку не люби,
А кохай.
Тільки щастя ти не знай -
Відчувай.
А як сонце сяде,
Журись.
На шляхах життєвих
Губись.
Слухай, як пливе
Корабель.
Сходь, прямуй на нижчий
Щабель...
Все на світі відчуй, проживи
Тільки ти мене не люби
Ти мене не люби,
А кохай.
Прощавай, любий мій.
Прощавай.

Маестро слухав тишину –
гучну, виразну і веселу,
немов грайливу тарантелу,
немов веснянку голосну.

За даллю обрій мерехтів
і день прокльовувався кволо.
А в тиші вирувало соло
ніким не чуваних хітів.

Соталось ритму волокно.
Мотиви марились пророчі.
Й кошлаті, ніби поторочі,
дерева зирили в вікно.

А він вслухався в кожен звук
іще не знаної октави,
що десь за межами уяви,
де писком окликався стук.

Здіймалось сонце в вишину,
звільнявся ранок від дрімоти.
Валялись на підлозі ноти.
Маестро слухав тишину.

22.05.21

Чи не додати гостроти
Нам в дні холодної весни
Ми з вами все і ще на Ви,
А шлях мабуть не близький буде.

Давайте будемо в ці дні,
Дні, що в тумані.
Не одинокими в імлі
Ждать подаяній.

Не будем плакати з дощем,
Летіть сніжинкою.
Навіщо жить минулим днем,
Шить паутинкою.

Сурова нитка у життя,
Щоб правду шити.
Без сентиментів вже буття
Бо треба жити.

Та промінь світла, жовтий лист
Все ще літає…
А доля – юний піаніст
Ноктюрн нам грає…

Вишивали мою Україну
Матері з давніх сивих століть.
Гарно вбрана, красива, єдина,
Край великого шляху стоїть.

Проводжає дитину далеко,
Де проходить кордону межа.
Де вертають весною лелеки
До країни, що нам всім чужа.

Залишаються батько і мати
На згорьованій рідній землі.
Старший син вже пішов захищати
Рідний край, де втекли журавлі -

Від війни, від осколків і «градів».
Доня ось у Європу біжить,
Бо немає роботи в громаді,
Дев’ятнадцятий стукне за мить.

Ось така вишивана країна,
Де зробили злиденним життя,
Де із далеку доні і сина
Жде матуся тепер вороття.

Вишивали колись вишиванки
Прабабусі для нас, матері.
Щоби всіх берегли одяганки
З ранку раннього і до зорі.

Щоби сонце світило у краї,
До осель заглядало й полів.
Вишиванкові наші розмаї,
Щоб порушити ворог не смів.
19.05.21

Голосили всі коти
від такої красоти.
Травень пахне п’янким безом.
Сонце ріжеться, мов лезом.
В зоопарку крокодили
навіть яйця почавили.
А на березі Дніпра
скаче гола дітвора́,
ніби там пасе акула
чи п’яни́ця вже втонула.
Бо на Житньому базарі
продається все у па́рі.
Двоє літрів з двох годин,
а по гро́шах – за один.

18 серпня 2001 р., Богдани́

Вдарив кінь копитом:
вже пора вирушати!
А куди – вирушати?
Осада зусюд…
Там он половців шати;
там он – поле і шахти
в бур’яні знавіснілім;
і вилюднивсь люд
аж до люті ординської…

Вицоки-цоки
історичних підків
по реальній соші!
На Савур на Могилі
сполошений сокіл
сповістив:
недалечко –
Дніпро й комиші…

Ні душі –
лиш задуха липневої спеки.
З-під копит заіскрило –
горить ковила…
– Доїдайте, абреки,
скороспілі чуреки –
більш нічого вам рідна
орда не дала?!

Скоро стрінемо наших –
наваримо каші,
а точніше – кулеші:
є сало й пшоно,
і достатньо для коней приморених
паші,
й не позбавить нас розуму
волі вино!

Причешу сиві вуса:
та я ж не боюся,
я ж споїв і прикоськав
козла-сатану…

Змию пил половецький,
в Дніпрі охрещуся
і до самого Львова –
до сина –
гайну!

2008

Щедра на видива нині весна...
Не описати, як падають роси
і напувають дощі стоголосі
чорну і сонну... гуде далина,
кумкають плеса, горить купина...
а косарі намантачують коси
і не стихає далека луна.

О... жебонять ручаї із озерця...
ноги лоскоче шовкова трава,
пахне аїром і зріє нова
мить дежавю... і моє інтермецо...
і несподівано вжалить у серце
пам'ять зів'яла, немов кропива.

Вийде дівча на леваду із хати,
буде шукати пучки рути-м’яти,
зірве євшан у густій ковилі
і оживуть чудеса... і жалі...
мрія у небі, у жмені синиця,
дереворити із ликами, лиця,
пошуки істини, волі, добра...
голка у сіні, любов у копиці,
формула щастя, казкова жар-птиця –
все це увічнює проба пера.

05.2021

Калюжами спішать кудись маршрутки,
Стікають сльози з стріх, немов з повік, –
Природа виливає наші смутки
В рясних потоках із небесних рік.

Стукочуть краплі монотонні ноти,
Тужливий сум за вікнами бринить,
Дощами вимивається скорбота,
Щоб стало серцю легше хоч на мить.


2014 р.

Інго, я довго хотіда тобі сказати,
що наші кораблі завжди виходили з поза студентської парти.
що ми не домалювали в житті свою найсміливішу картину,
про те, що ти і я іще й зараз такі ще малі дитини,
що ти копилиш губу, як маленька, на тій іще дитячій фотографії,
що ти сама не знаєш чого хочеш від пересічних шляхів і
розчахнених ран.
Інго, але, якщо для тебе, хоч трошечки варта моя із гострими буквами графіка,
будь мудріша і не іди безкровно на самодостатній обман.

Чуєш, Інго, прокинься! Твоє обличчя стало, як бліді палітури іранського сонника.
Твоє серце само себе заспокоює, що у тебе усе гаразд і ти його вічно любиш.
Інго, він тобі на очі одягає арійські ікони, а потім зникає за тінню хейтерського обмовника,
і ти б ніколи не плакала у моє плече, гірко кусаючи опухлі губи…

Врешті, ти не спала би з іншими ніколи, і ніде, як то було на останній зустрічі…
Не випивала б увесь міцний алкоголь, який, хоч трохи тебе послабив.
Вставай, Інго! Іди! Тримай гордо голову на кожній військовій вулиці!
Завтра буде заплив нового дня і ти, нарешті, знімаєш із себе плямистих удавів!

Інго, якщо твої катаклізми куль, які він називає жіночими істериками,
вирвані з жил, витекли із останньої краплі твого безперечного інтелекту,
кидай усе до ста чортів і їдь у свою тантричну Америку,
можливо, хоч там твій хребет не буде гнутися під його аномальною спекою...

Все, Інго, я тобі сказала, те, що виношувала у собі усі ці довгі роки!
Ти не хочеш безглуздих дій, ти не мрієш рвать подушки зубами…
Я тобі наостанок промовлю:
— Нехай він і справді тебе на всі сім срібних ключив відчинив,
але ж ти уже зовсім інша, Інго! Але ж ти, нарешті, вийшла поза межі власної брами!

А я ж пророчила, Інго, що завтра буде війна!
Така безжальна! Така кістлява і, мов смерть, холодна.
І за маму нам стане вогняна буржуйка й не буде кіна,
як маково-червоні туфлі для нього вдягаєш "по-модньому"!

Час не лікує і не гоїть рани,
задавнює хворобу зазвичай…
Хоча про плаху думати ще рано,
та знайде всяк од вічності ключа.

Свіча поблимає і все-таки погасне,
пітьма укриє весь блакитний світ
і станеться усе те передчасно,
на переломі не найгірших літ…

Чого? Чому?! – питання точать мозок.
Кому потрібен був такий фінал?
Бездушна фраза «він почив у бозі» –
немов на злітній полосі… стіна.

У світі цім нічого не вмирає,
нічого не буває просто так –
їх душі світлі там, за небокраєм,
і крає наші душі долі знак…

Та добра пам‘ять подолає вічність,
вона у дітях наших і ділах.
Загиблі пересилять потойбічність
і долі переборють сотні плах!

Вітер зачепився за тополю,
Без кінця верхівку хилита,
Хоче врешті вирватись на волю
Та у небі знову політать.
А вона його не відпускає:
Зачепився – то тепер сиди.
Он у небі хмарки пролітають,
Куди хочуть, то й летять туди.
Ти ж почнеш їх без кінця ганяти
І хапати за м’які боки.
Дай їм трохи вільно політати,
Посиди на прив’язі поки!

Я славу співаю тим руським князям,
Що власні образи забули,
І кожен меч помсти до рук своїх взяв,
На половців їх повернули.
І перший між ними – то був князь Мстислав,
Який у єдину їх рать об’єднав.

Почив на той час уже князь Мономах,
Що знав, як зі Степом ладнати,
Між орд половецьких посіявши страх,
Їх схованки змусив шукати.
Бо мова меча їм знайома й проста.
Спинились набіги на довгі літа

Та з часом забулось і страх той минув,
Набрались сміливості, кляті,
Не стало того, хто їм карою був,
Знов стали на Русь нападати.
Знов дим від пожарищ над Руссю піднявсь
І першим вдихнув його київський князь.

Самому йому не спинити орди,
Одному не справитись з нею.
Слід всім об’єднатись супроти біди,
Що встала над Руссю всією.
Тож він всіх князів біля себе зібрав
І мовити їм про загрозу почав:

«О, браття, про землю батьків і дідів
Нам треба подумати спільно.
Бо ж половець нині вкінець знахабнів
Вже Руссю розгулює вільно.
Вже Гречник, Залозний, Соляний шляхи
Спустіли вкінець від набігів лихих.

Чи ж будем терпіти аби християн
Тягли у свої вони вежі?
Чи вже не пора покарать за обман,
Порушення клятви належно?
Згадаєм путі і отців, і дідів
І їхнюю славу повернем тоді».

Підтримали слово Мстислава князі:
«Хай Бог нам у тім помагає!
Збираймо дружини, лаштуймо возів,
Негайно у степ вирушаєм!
Знайдем і скараєм прокляту орду
Аби від Русі відвернути біду!»

На заклик Мстислава зібралися ті,
Хто степ дикий мав у сусідах.
Поки у степу не розмерзлись путі,
Й життя половецьке не сите.
І коні охлялі стоять із зими,
І прогодуватись нелегко самим.

І тільки-но березозоль наступив,
Лежала земля іще гола,
Мстислав на коні у стремено ступив
І рушив у Дикеє поле.
Повів за собою велику він рать,
Щоб половців диких в степу покарать.

Ішов тут і Київ, і Переяслав,
І Новгород-Сіверські вої.
І Луцьк, і Трубчевськ своїх воїв послав,
І Турів. Готові до бою,
Ковуї також приєднались до них.
Топтали шляхами нетоптаний сніг.

Під Каневом легко Дніпро перейшли
Відомим із давна ще бродом.
І степом безлюдним на південь пішли,
Радіючи гарній погоді.
Бо ж легко ворожі сліди прочитать,
Коли завірюха їх не заміта.

Ішли дев’ять днів, сподівались на те,
Що ворог на них не чекає.
Вже бачать і вежі ворожі, проте
Орда похопилась, тікає.
Якийсь полоняник їм вість передав.
На половців впасти зненацька не дав.

Дісталася вість до кочів’їв і вмить
Схопились прокляті й побігли.
І вежі стоять, і добро все лежить,
І діти з жінками не встигли.
Та половцям, видно, усе то пусте:
Були би кістки – м’ясо ще наросте.

Взяли вої вежі по Углі-ріці,
Другі взяли на Сніпороді.
Та половці далі летять, мов зайці.
Здається, догнати їх годі.
Та що вони вижмуть з охлялих коней,
Як рать руська слідом на гарних жене?

Майнула орда за Дніпро через брід,
Щоб в Чорному лісі сховатись.
Та руські за ними майнули услід
І вже за мечі можна братись.
Притисли до лісу прокляту орду,
Потрапила в пастку на свою біду.

Криваво окрасились помсти мечі,
Смерть танець свій затанцювала.
Орда смертним криком пощади кричить,
Хоча багатьох порубали.
Та чом полонених не взяти собі,
Їх можна ромеям продать, як рабів.

Кого порубали, кого узяли,
В мотузки хутчій пов’язали.
Звільнили усіх, що в полоні були,
З неволі їх порятували.
Нехай повертають додому усі,
Бо ж їх зачекалась рідня на Русі.

Розбіглися половці, наче зайці,
Одних руська рать подолала,
Других же ковуї на Остер-ріці,
Потомлених ледве догнали.
І також побили, в мотузки взяли,
До княжого стану усіх привели.

Князі рахувати взялися полки,
Свої визначаючи втрати.
На щастя, всього після ратей таких
Лиш двох довелось поховати.
Малою їм кров’ю побіда далась.
Чому дуже радий був київський князь.

А вої раділи ще й з того, що їм
Така гарна здобич дісталась.
Багатство тепер принесуть у свій дім
З яким ще ніколи не знались:
Колодники і полонянки з дітьми
Із челяддю та зі скотом і кіньми.

Тож, Богу воздавши належну хвалу,
Рать рушила степом додому,
Надію плекаючи в душах малу,
Що більше віднині нікому
Не прийдеться жити в страху перед тим,
Що ворог зі степу ввірветься у дім.

У Києві свято подвійне було
Весняного ранку ясного -
Якраз на Великдень і військо прийшло,
Все місто раділо від того.
Із того раділа вся Русь навкруги:
Побиті князями були вороги.

після осені неодмінно наступає віра в диво вона
бере за горло жижки трусить і плаче
ніби діва яка не так щоб дуже щаслива
але вірить у щастя своє собаче

після осені буває зима — це незмінне
проте тільки якщо жити та серцем битися
кожна зупинка занурює у глину
у важкі чорноземи торф’яники полісся
і не бійся тоді дитино нічого — тільки одного бійся
що бога немає й тебе навіки підвісять
у чортовім схроні де тисячолітні душі на гаках висять
одна одну вже тисячу років бісять
ніби занудна стара мелодія в смартфоні

після осені точно буде хрумка капуста
рапаті яблука й темне листя вишні
яким вимощені товсті м’які подушки квашенині
й єдина серед білого братства чорна гуска
що на Різдво зробить велику приємність усій родині

після осені завжди щось буває або буває щось —
в залежності від очікувань погоди номенклатури
а світ стоятиме незважаючи ні на що —
ніби дивакуватий бронзовий київський Щорс
на перетині Шевченка з Петлюрою

Висоцький. «Іван та Мар’я»

- Як у лісі у дрімучім,
нажбурлявшись каменюччям,
намахавшись здуру дрюччям,
ми нудьгуєм та канючим...

Так чого ж сидіти сидьма,
ніби в нас нема ватаги?!
Коли ти - відьмак чи відьма,
гайда, зважимо розваги!

Ми - в болоті мочені,
в трясовинні вимиті,
в звичному оточенні,
в ріднім мікрокліматі!

Як у лісі у дрімучім
всім живучим надокучим
торохтінням невгавучим,
на взірець телеведучим...

В річці водоверть закрутим,
вуха наскубем забродам,
на взірець всім шалапутам
як ніхто наколобродим!

Мавки та літавиці,
лісуни та щезники!
У містах за вправи ці -
шлють у витверезники!

- Перший Соловей в окрузі -
я привітний та обачний,
бо такі́ у мене друзі,
що мені самому лячно!

Страх боюся нежить злісну,
як почне бешкетувати;
та і сам я, тільки свисну -
враз душа тікає в п’яти!

Як спливуть русалочки -
ляку я збуваюся, -
не заради галочки
я до них лицяюся!..

- Нумо, всиплемо везучим,
ніс пихатим напиндючим,
перехожих перемучим
та зурочим оком злючим!

І багатий, і убогий
не долічаться пожитків, -
вздовж широкої дороги
поперек наробим збитків!

Люди будуть речі ті
через ліс ізнов везти...
Все гаразд у нечисті:
справа - в чистій совісті!

(2018)
М.В.Шевченко + Олена Побийголод

Ходив якраз до лікаря Пилипко.
Малому зуба витяг медик швидко.
Тепер сидить. То плаче, то зітхає.
Проблема: зуба мудрості немає.
Приходить мама і питає сина:
- Чого ревеш? У чому сліз причина?
Болить? Чого ж ти плачеш, мій рідненький?
- Бо брат сказав, що я тепер дурненький!

ім’я мені – дощ…
я крапля за краплею
просочуюсь в товщ
заповнюю кратери
каміння точу
з вітрами до стогону
у ступі товчу
моро̀ку застояну
холону у лід
вливаюсь у повені
за сонцем услід
себе випаровую…
себе роздаю
до краплі останньої
і спраглих пою
росою поранньою…
… бруківкою площ
чи дикими плавнями –
ім’я мені – дощ…
ніхто не піймав мене…

По правді ти скажи мені, людино
Чому в тобі стільки багато зла
І зробити слід для того нині,
Щоб ти трішки добрішою була?

Щоб мала співчуття й любов у серці,
Байдужості позбулась назавжди.
Щоб словом не пекла, неначе перцем,
До друзів поспішала в час біди.

Не тішилась тоді, коли хтось плаче,
Щоби тривожила тебе чужа сльоза,
А серце мала ніжне та гаряче
І чуйною була твоя душа.

Забула ти про помсту та жорстокість,
Просила в Бога прощення гріхів,
Брала з собою усмішку, не гнів,
Тоді Всевишній і пробачить може.

2018 р.

Кигичеш, чайко.
Годі! Годі! Годі!!
Ти висиділа зойки із яєць.
Безплідна ти.
Над морем при погоді
жонґлюєш бумерангами сердець
тих одиноких слухачів прибою,
хто йде до моря виключно на смерть.
Кигичеш, чайко,
щоб мені з тобою
хотілось проклясти обридну твердь.

26 жовтня 1994 р., Київ

Небесний вогонь загасили дощі.
Вдивляюсь в задимлене мрево.
А поряд тремтять пелехаті кущі
і віттям рясніють дерева.

Хмарин кострубатих гойдається цуг
і згарище тліє змарніле.
І погляд летить в сизу далеч за пруг,
де небо провисло стьмяніле.

Там вітер щокатий роздмухує гар
і сонцю розпатлує коси.
І скатертю сяйво звисає з-за хмар,
і сріблом виблискують роси.

Схиляється долу хитка височінь,
тримаю очами, сковзне бо.
І моститься тихо на теплу черінь
веселкою стягнуте небо.

13.04.21

Внук в село прибув до діда. Їсть лише й дрімає.
До роботи геть лінивий. Тільки,знай, співає:
- В мене голос і таланти! Я крутіш, ніж інші!
Двічі в день мені давайте пити яйця свіжі.

Хочу, діду, я в артисти. В шоу-бізнес! Чули?
Щоби славу й успіх мати! Й добрі гроші були!
Хто на сцені скаче дуже і співа сильніше,
Чи горланить, чи скандалить, - того хвалять більше!

Дід йому: - Скажу мудріше. Але втім простіше.
У селі своє в нас шоу. Певно, трохи інше.
Васька - бик дуріє й скаче. І реве гучніше!
Та корови пастуха лиш точно люблять більше.

Я прийшла у цей світ сама
Й полишатиму наодинці,
Як настане остання зима,
І чекатиме смерть на зупинці.

І ніхто не зарадить тому
Доленосному, чорному дійству.
Обірву, врешті-решт, - тятиву,
Що єднала мене із суспільством.

Не чекаючи гарних промов,
Ні про що не жалкуючи всує.
Все пізнала - і зраду й любов -
Поміж злом і добром балансую.

Може, декому й не додала
Цукру, меду, лимону до чаю.
Ідеальною я не була,
Намагалася бути, я знаю...

Не шукала широких доріг,
Без полуди на оці - планиди.
Світять кожному зорі вгорі,
Від народження й до панахиди.

26.05.2021р.

Хоча би вітер віяв
та прогнав
мене одсіль,
билину степовую,
попри куди,
аби не рідний край
та і не рай,
бо й там не заживу я.
Не заживе мені тота запекла кров
дітей Украйни, вбитих за нізащо,
скалічених незлічених підков
обдурених
заморених
трудящих.
На їх колінах – вічні мозолі,
дірявих душ каміння не задушить.
На ковбасу міняють москалі
священне
відвойоване
грядуще.
Козацьку мову терен сповива:
посів вершечок гад,
тримає пута.
Відшепелявить правильні слова,
а далі – по землі пливе отрута.
Отак воно спокон усіх віків
на Україні панувать не гадкі.
Робучий віл, забутий, наче скіф,
чи лишиться про тебе добра згадка?
Коли ти сам обрав собі ярмо,
а жити хочеш у пречистім полі,
коли іудам доручив кермо
своєї долі – вічної неволі!
Чого мовчиш?
Кричи за небо й хліб!
Бо заберуть,
бо не дадуть –
віддячать.
Бо заженуть, як на́ зиму у хлів,
а там весни і сонця не побачить.
Народе мій, сміється з тебе світ,
коли танцюєш і співаєш – плаче…
А Боже праведний!
Ще скільки літ і бід
нас "адурачют" ?!

7 серпня 1990 р., Київ

Оглядаючись назад,
Я чіткіше нині бачу
Мрій наївних зорепад,
Тліну прагнень у придачу.
Крізь убогості пітьму,
Зараз видно, як ніколи,
Де зустрілися й чому
Поріднились муки й болі.
В частих спалахах прозрінь,
У безмовнім непокої, –
Пережите, наче тінь,
Невідступно йде за мною.
26.05.21

ота жінка, що жила із ним, була якась особлива.
вона носила сонячні окуляри і білу, як сніг хустинку,
водила шикарно авто у надто тропічні зливи,
завжди намагалась тримати рівненько спинку.

та жінка завжди посміхалася, наче нема проблем,
вона любила фіалковий чай і шоколад бельгійський,
у неї у голові було стільки наплутано різних схем,
що, навіть, крутий бізнесмен міг би зламати мізки.

писала вірші у маленьку книжечку кольору шкіри,
любила декламувати і підглядала за собою у дзеркало,
а він ніколи не помічав, що у неї прозоро шкіра…
а він обожнював її суп із вокзальними чебуреками…

чи мали вони дітей? чи читала вона йому вірші?
можливо… але я упевнено можу про неї сказати,
що, навіть, коли наступила для них пора осінніх дощів,
ніколи не дозволяла собі жить на його мізерну зарплату.

одного вечора вона пішла сміливо, гучно і беззаперечно,
так дико, що штукатурка обсипалась в коридорі.
у неї тепер здригається жилка на лобі і схудли плечі…
а він так і не вивчив з якої цифри починається її номер…

Солнце взошло над двором, осветило столы.
Сидели
за ними
соседки.
Дружно о чём-то болтая,
точили
они
ножи.
Лезвия грозно сверкали,
и рыскали зайчики солнца волками по стенам и окнам домов.
Выглянул я из окна
с целью приветствия, тотчас узнали соседа они,
мне помахали ножами в ответ.
Я улыбнулся с опаской,
голову внутрь втянул
подобно тому, как улитка втянула бы глазки.

А в недрах претесных уютных квартир
кашу варили соседок мужья,
каждый из них молчалив.
Мягко, безвольно хлюпало варево каши,
пар прорезали лучи, освещая шкафы, и наклейки на них, жирные пятна.

Грубо сколоченный, в каждой квартире
приёмник вещал через кашель помех
бравурные марши и гимны,
звуки эстрады слащавой эфир забивали,
дикторы нам диктовали
новости старые.

Я, убаюканный шорохом листьев, мерцающих в кронах, был пробуждён
скрежетом чёрствым ножей.
Так продолжаться не может,
чувство
это
тревожное,
чувство угрозы,
что от соседок исходит…
Действовать надо.
Чтоб сбалансировать жесткое мягким,
раняще-острое чем-то округлым,
я выхожу,
раздаю им по ложке,
и за прямой
исчезаю
угол.

Висоцький. «Іван та Мар’я»

Гей, шановний люд празникуючий!
Не барись, - мерщій завертай сюди!
Погуляєш тут, не сумуючи,
порозважишся на всі засоби!

Зранку вже місця в рядах
всі захвачені,
на прилавках й по кутках -
купи всячини,

а на площі - залюбки,
всім на подив,
ходять колом Чобітки-
скороходи.

Калабалик-шарварок,
всі - до нас, на ярмарок!
Тільки перескоч містки -
й що нам той Сорочинський!

Хоч заможники, хоч обідранці -
вельми бажані тут усякі ви.
Й чим не станете ви собі в кінці -
покупці тепер з вас однакові!

За харчами швидкома -
для сніданочка -
скатерка летить сама, -
Самобраночка.

Та якщо вона в корчму
втрапить зранку -
боронь бог її саму,
Самобранку!

Калабалик-шарварок,
ось який в нас ярмарок!
Бачите отутки ви
бум торгово-збутовий!

Онде - Шапочки-невидимочки,
хутряні, диви, - як в боярина!
Леденці блищать, мов льодиночки,
і Жар-птиця є, правда - жарена.

Окривіла уторік
бідна Качечка, -
ось із неї вам пиріг
й смальцю пляшечка;

з Курки-Ряби - пиріжок
у фритюрі,
та Солом’яний Бичок
на шампурі.

Калабалик-шарварок,
ох, смачний же ж ярмарок!
Духовитий, лагідний
та «плодово-ягідний»!

Он і блазні йдуть із сільпо гуртом, -
де й побачиш ще такі витівки!
Та від сміху тут - ляжеш покотом,
наче деякі після випивки.

Лайки й бійки, сміх і гріх -
геть пригашує
й наситити ладен всіх
Горщик-з-кашею...

Ви згадаєте таки
той кандьор ще, -
розібрали на скалки
битий Горщик!

Калабалик-шарварок,
превеселий ярмарок,
де гопцюють всі дівки,
де гуляють парубки! [1]

Тут Івасики та Телесики
зустрічаються із Зміючками
й, намагаючись їх улестити,
пришановують їх тягучками.

Жупани від кутюр’є
з рединготами!
І Червона свитка є
із вильотами!

Ось - із царського майна
Черевички,
й на усіх тварин - одна
Рукавичка!

Калабалик-шарварок,
промтоварний ярмарок!
Не згубили б часом ви
чек контрольно-касовий!

Ось Яйце-райце, - добре смажене
із картоплею уперемішку.
Ольдеквіт - диви! - врівноважено
пана Коцького продає в мішку.

Був такий цей Кіт-воркіт
звір жахаючий,
що застряв поміж воріт
хвостик Заячий,

Колобка ізлопав Вовк-
сіроманець,
а Кощій - в селі потовк
всіх відданиць!

Калабалик-шарварок,
котолицький ярмарок!
Он, Котигорошко там
учинив дебош котам!

Та кота за хвіст не тягтимемо:
ніде в юрмі тут впасти яблуку, -
хто прокотиться над хатинами
на Летючому на кораблику?

Ризик тут - не більш нуля, -
гарантовано,
бо вітрило в корабля -
зачароване!

І команда - молодці:
із вітрила
ніччю формені штанці
покроїла!

Калабалик-шарварок,
легкокрилий ярмарок, -
марно час не гаючи,
з даху вниз літаючий!

А у річці тут - молоко тече
мимо берега киселевого;
з човна веслами в ній колотячи,
масло робимо - і в суфле його!

Є й затоки кисляку,
й навіть - пряжанки;
і лежать на бережку
ситі пляжники.

Ходять аж за вісім верст
по киселик:
можна взяти на десерт -
цілий келих!

Калабалик-шарварок,
на кефірі ярмарок:
п’ють усі його гуртом,
називають йогуртом!

Усього того, що вам мріється, -
вам наложимо повні кошики;
хвіст пришиємо там, де ріпиця, -
покажіть лише ваші грошики!

Є тут склепи з толокном
та цибулею,
з дьогтем, чортом, тютюном,
маком з дулею...

В гаманці було б рублів
хоч би й тридцять -
то й тоді б не закупив
всю крамницю!

Калабалик-шарварок,
марнославства ярмарок!
Киньте ваші закути, -
час помарнотратити!

(2010)
М.В.Шевченко + Олена Побийголод


[1] М.В.Гоголь. «Сорочинський ярмарок»

Серця щасливить квітня пишне свято.
Як неба щирий лик, бузковий цвіт!
В зелених снах беріз - пташин бельканто.
Танцює юне листя сонця твіст.

Хміліє день у вишні на долоні.
У кожній квітці – світу таїна.
Кохані йдуть удвох в думок полоні.
Пече любов. Кричить в серцях весна.

Усе в житті буває завжди вперше:
Ми немовлятами приходимо у світ.
І несміливий перший крок - впадеш ти,
Пізнаємо цікавий дивосвіт.

На зуб все пробуєм, хапаємо руками,
Бо першим він з"явився в нас у роті,
Усе підряд жуємо та кусаєм.
Так перші починаються турботи.

А різнобарвні квіти у садочку
Ваблять нас кольором, смаком та ароматом.
І вперше сидимо ми на уроці,
Зароджуються перші почуття - кохання.
Усе в житті буває завжди вперше...

2017 р.

Як жила, сама не знаю,
та зустріла я тебе.
Серце туга вже не крає,
я люблю, люблю тепер!

Ти найкраща! Ти найкращий!
І віднині ми удвох…
Ти найкраща! Ти найкращий!
З нами щастя, з нами Бог!

Найпрекрасніша у світі,
справжнє чудо із чудес,
а усмішка сонцем світить
і підносить до небес.
Ти мій милий, моя доле,
буду віддана тобі.
Я люблю тебе, соколе,
мій коханий чоловік.

Ти найкраща! Ти найкращий!
І віднині ми удвох…
Ти найкраща! Ти найкращий!
З нами щастя, з нами Бог!

Зачаровані коханням
я і ти, в руці рука,
бо із вечора до рання
нас несе Любов-ріка.
Ми кохатимемо вічно
під биття палких серць.
Ця мелодія велична
привела нас під вінець.

Ти найкраща! Ти найкращий!
І віднині ми удвох…
Ти найкраща! Ти найкращий!
З нами щастя, з нами Бог!

Разом в радості і горі,
у багатстві і журбі.
Ми удвох здолаєм гори –
обіцяю я тобі!

Ти найкраща! Ти найкращий!
І віднині ми удвох…
Ти найкраща! Ти найкращий!
З нами щастя, з нами Бог!

Який веселий світ.
А світ веселий.
І тільки в цьому світі
можна здохнуть
від сміху,
так і не бачивши нічого
сумнішого
від цього
сміху.
Прості слова, як пень.
Їх зрозуміє кожний
пень.
Коли ідеш Хрещатиком
і плачеш –
то є губити що.
І знов ідеш Лук’янівкою,
плачеш –
знов є губити що.
Ідеш у дім,
в поштову скриньку зазираєш
і плачеш –
ну, загубив, і є губити що.
У холодильник дивишся,
у телевізор,
у очі рідних і близьких людей –
немає,
нуль.
І світ веселий!
Бо все, що тільки можна –
загубив,
украли
чи пропили,
або немає.
І тільки
ха - ха - ха
та ги - ги - ги
з грудей, потрісканих од сміху,
маю.

1 липня 1994 р., Київ

Сьогодні, мов колись,
Я бачу світ недобре, –
Куди не подивись –
Упреться погляд в обрій.
Як довгий мур, закляк,
Міцніючи потому, –
І що за ним та як –
Донині невідомо.
Кінці з’єднавши враз,
Тримає відстань стало,
Хоч добігає час
Свого кінця помалу.
25.05.21

Жінка варить курячі пупи,
В мене ж дума визріла в макІвці:
Генія по носі не лупи,
А погладь поштиво по голівці.

А мене - будь-ласка! Тільки за!
Дозволяю торсати й за вуха.
Бо в літературі байбуза,
Підпарнаський ґедзь! Кусюча муха!

Світить сонце як мене нема,
Понад сайтом райдуга нірванна.
Строчить оду звомплена кума,
Пише хайку лірик окаянний.

Тут мені не місце, бо чужий,
Критика й сатира не в пошані.
Вчора били сполом. Ледь ожив,
Бо колеги люті, як піраньї.

Ну, нарешті! Супчик закипів!
Є до страви свіжа оковита.
Поглитаю курячих пупів
Й генія піду тихцем хвалити.

25.05.2021р.

Навпроти моєї квартири стоїть сліпий чоловік,
його шерсткі долоні покриває ліс звивистих рік,
його серце стукає відповідно усім календарям,
у нього є десь свій дім і свій намолений храм.

Його чоло вкривають крапельки свіжого поту,
його рюкзак пахне хлібом і чаєм із бергамотом,
він дивиться на мене і мені здається бачить більш,
ніж отой, що тримає за спиною нагострений ніж…

Я питаю у нього:
— Чого вам? Хліба, води, чи молока?
А він посміхається і гладить бороду… і не зника.
Він соромиться, певно... Переступає з ноги на ногу.
Він трошечки схожий обличчям до нашого Бога.

Який ніколи не чує, що б я у нього не просила!
Я розумію на цій грішній землі не має великого дива,
але коли у мене не вистачає сили знов підійматись із колін,
хтось мене гладить по голові…Можливо, це, навіть, він?

А цей чоловік говорить:
—Люба, досить просити.
Краще подякуй небесам, що в теплі, здоров’ї і сита.
Зараз я піду поволі, а ти забирай свій протест!
Забула сказати... З ним завжди блукає голодний пес.

Ця статуя зажурена “Зима”
Раніш стояла там, де “Семиструмінь”,
Подоба старця сивого німа.
Він голову схилив свою в задумі.

Упізнаємо ми, це Одіссей,
Але в літах... Такий сумний, журливий.
Його уява думкою несе
В Ітаку рідну, де він жив щасливо.

Раніше, парку думали знавці,
Що то було на острові Цірцеї,
Де у полоні зносив муки ці,
Й за Батьківщиною тужив своєю.

Але ж тоді не був герой старий...
Не мав такої й близько він ознаки.
То — наслідки Афіниної* гри,
Як повернувся, врешті, до Ітаки,

І знав, що там чекають женихи,
Що залицялися до Пенелопи.
В подобі старця, задумом лихий,
Він спрямував до свого дому стопи.

І тільки в нім скінчилася ця гра,
Узявши лука, в праведному гніві,
Нахаб гидких на горло покарав,
Й вернув свою подобу й став щасливий.

Всі “за” і проти” зваживши коли,
Творці сучасні, парку будівничі,
В Ітаку статую перенесли.
Це — історично правильно й логічно!


15 травня 7529 р. (Від Трипілля) (2021)

Надія – небезпечна річ!
Від неї скаженіють люди,
а уповання тиснуть груди,
як божевілля протиріч.

Вона – то вічності маяк,
зорею в небі ярко сяє.
У сподіваннях виднокраєм
уява стелеться моя…

Шалено помилявся Фрейд –
не оправдався розрахунок
і життєдайний долі трунок
у світовий ввірвався тренд.

Та ранок переможе ніч,
горить зоря на небокраї,
алюзії не умирають.
Надія – це чудова річ!

О Магдалено, ти є грішниця,
Ти просто жінка, ти - як всі.
Твій плач мине, і ти утішишся,
І очі вмиєш у росі.
Христос воскрес!.. Неси Тіберію
На добру вість святе яйце.
Він вп'ється в нього, як в імперію,
А ти не знатимеш про це.
На тебе вже давно направлені
Усі прокажені ножі,
Коли летить каміння праведне,
Ніхто не скаже: поможіть!
Піски гуляють над пустелею
І бродить скрізь нечиста плоть,
а над Небесною Оселею
Воскресле сіється тепло.
А над тобою, над повією,
Снує життя чудни́й килим -
Ти повертаєшся Марією
В далекий свій Єрусалим.
І припадає плем'я хамове
До ніг твоїх, а із небес
Спадає,наче гілля пальмове,
Стозвукий глас: "Христос воскрес"!

І
Нації немає далебі,
поки є ні людям, ні собі
лайдаки окремішньої хати,
щоб на балалайці обіцяти
ряженого клоуна юрбі.

Віртуально – ми усі обранці...
та не розуміє тугодум, –
ну чому якісь американці
запалили українські танці
і реально діє GO_A-шум?

Хрестики і нулики – забава,
поки вишиває їхня мать
копію Московії лукаву.
На Росії заполоч кривава,
в Україні – жовто-синя гладь.

ІІ
Із давен взували ми щоранку
черевики, а не постоли,
а на свято – білу вишиванку
одягали... як було коли.

Невідомо, що пасує нині...
у куфайці якось можна й так
обійтися вуйку і ґаздині...
а на шоу, то немає як.

То таке... а от умом коротке...
не паяц і, наче, не упир,
у народу, нібито, кумир...
а нап’ялює косоворотку
малоросів лівий поводир.

ІІІ
Це нічого... козачки усюди
ще бувають... а коли не буде,
вийде на видовище юрма...

люду – що?.. вони усіх шанують
особливо тих, кого не чують
і не лають, поки їх нема.

05.2021

Тротуар в позолоті –
Квітне жовта акація.
Біла травень відкрила,
А сестрі випав червень.
Дерева без борні
Віддають одне одному
Небесами призначену чергу...
Нам би вчитись і вчитись
У тих, кого Бог сотворив раніше.
Та на шкоду й розраду невтішну
Нам все ніколи, ніколи, ніколи.

Перед смертю час настане
Згадок і прощань, –
І борінь безперестанних
Сяянь і згасань.
Ти відчуєш неминуче,
Без німих образ, –
Що життя приємно мучить
Лиш короткий час.
І тоді, мабуть, уперше,
Мій нужденний друг, –
Станеш скаржитися менше
На усе навкруг.
24.05.21