Березоль має імено таємне – Тристан –
Синьооким кельтом за порогом хати
Сірочубого батька Часу –
Злого Кроносу – повелителя жнив
Шукає шляхи відбілені,
Заморочені-заворожені, чужі і не наші
До серця дівчини на ймення Смерть.
За порогом Сатурна-Кроноса
Брат Місяць серпом-ножем
Стинає колоски стиглі зірок:
Синє зерно собачого Сіріусу,
Червоне зерно Бетельгейзе,
Зелене зерно Проксіми,
Жовте зерно Антисонця.
Я гортаю книгу Дамокла
(Він теж був поетом-лірником:
Тільки недобрим, хоч не сліпим)
І відчуваю, що не вмію старіти:
Наче то не «Я»-Атман-ілюзія
Недоречний учень друїда,
А біловбраний парс-вогнепоклонник
З кораблем-тілом
Зліпленим з глини та тирси,
Що пливе до Кадмеї –
Міста драконячих снів
Назавжди.
Пустеля співає піщинками
Про туарега-художника,
Що малює на скелях
Спогади про часи води і лотосів.
Лотофаги. Вони забуття дарували
Вони ще не знали, не відали,
Що Березня звати Тристан.

у нас третій день йдуть дощі,
спека змінилась на холод.
у мене, як завжди, нічого нового,
точніше,
нічого такого, що б я міг розповІсти.

я знаю, що ти ненавидиш дощ:
востаннє
він зіпсував твою зачіску
та макіяж.
ти проклинала богів,
метеорологів,
простір і час.
під роздачу потрапили
навіть улюблені туфлі,
які зі свистом полетіли
на кухню.
ти спізнилась, мабуть,
на годину
і хотіла компенсувати це
чашкою флет-вайту.
ти була неймовірно красива,
не дивлячись на дощ
і всі збіги обставин.

ти ненавидиш дощ:
він змивав твої сльози
на деміївському вокзалі,
коли ми з тобою прощались.
ти казала,
що у тебе немає бажання
їхати,
що хочеш лишитись зі мною,
але якщо доля розлучає нас
вдруге,
то це або знак
або вона просто жартує.
одна валіза, рюкзак,
букетик ромашок
і твій улюблений полуничний «макфлурі» -
ось і все, що ти забираєш з собою.

я б хотів розірвати всі карти,
знищити глобуси
та кілометри доріг,
що нас розлучають.
насправді,
я знаю, що б‘юсь,
як риба об лід,
і мої старання,
аби це все змінити,
недолугі та марні.
багато води утекло
з того часу,
ми живемо кожен
у свому вимірі.
шкода,
але ми обидва
помилились у нашому виборі.

треба визнати це
і поставити крапку.
я хочу вірити,
що цей вибір
буде все-таки правильним.

прогноз погоди знову бреше.
ефір пустує без комедій,
мелодрам.
тв-програм знов стало менше -
я все частіше дивлюсь чорний екран
(треба ж вбивати час бодай на щось).
синоптики передають +20,
а на душі знов холодно і дощ.

листопад, грудень`22

все закінчиться опівночі.
я обов’язково тобі напишу,
що не маю з ким
говорити про тебе.
коли-небудь я все скажу
те, що важливо і те, що треба.

я більше не хочу
шукати тебе в інших.
я більше не хочу
мовчати про це.
можливо, виною всьому є
відстань.
хоча кого я обдурюю?
лиш самого себе.

наші зустрічі
були іноді дивні,
наші розмови -
завжди відверті.
я буду поруч,
коли це потрібно.
навіть у повну безвихідь
розраховуй
на мене.

сніг засипає вулиці -
покривається
попелом білим асфальт.
я йду аби тільки йти
без цілі, мети
та думок про завтра.
єдине, що цікавить мене -
це
нічого.
нічого вже не цікавить:
кожен день -
сіра буденність.

я знаю,
що пишу в нікуди.
я знаю,
що писанина нікому не треба.
ти прочитаєш це хіба що з нудьги,
хоча в це я навіть не вірю.

я зізнаюсь самому собі,
що важко це все відпустити,
що за минулим сумую
і хочу повернутись назад.
поговорити,
побути поруч,
почути -
не має значення місце і час.
але нарешті вже треба вирішити:
чи підкидати дрова у вогонь,
чи зробити так, аби він погас.

на годиннику 23:59.

все закінчиться сьогодні опівночі.
хмари закриють місяць,
згаснуть зорі,
охолоне сонце.
колись я знову тобі напишу.
коли-небудь я все скажу
те, що важливо і те, що треба.
колись це буде, обов‘язково.
колись, а, можливо,
ніколи.

лютий`23

Гудят серены, взрывы, звук самолёта.
И страшный сон в явь превратился.
Тебе я знаю страшно, хоть может и скрываешь это.
Когда становится невыносимо страшно.
И будущем связь теряешь Ты.
Закрой глаза, закрой их на мгновение.
И нарисуй своим воображением МЕНЯ - Родного человека
Как крепко обнимаю я тебя,как нежно и с любовью глажу по щеке.
Как страстно я тебя целую.
Представ как мы гуляем по мирному ночному городу втроём.
Счастливая СЕМЬЯ!
В ответ ты улыбаешься когда глаза откроешь.
Все будет наяву , пускай немножко нужно подождать.
И вдруг тепло окутает тебя и это буду Я!
Ведь как далеко мы друг от друга не были, всегда есть та невидимая связь РОДНЫХ людей.
Родные люди нам даны , чтобы лучик света и счастья рядом был с тобой ВСЕГДА!
И не смотря на то что вы сейчас не рядом и как бы страшно не было тебе.
Всегда есть ради кого жить
Ты просто закрой глаза и всё поймёшь.

Цап пасся над урвищем крутим.
«Друже!- гукає десь ізнизу вовк.-
Який же ти безпечний...
Так можна зірватися й у прірву».
Цап начебто й не чує.
«Заходиться на вітер, а там же нема сховку!..»
Немов на глум, цап підіймається ще вище.
«Трава густіша і солодша біля мене!..»-
Аж захлинається од люті вовк.
І тут долинуло нарешті з високості:
«Усе це правда, вовче.
Я б залюбки спустивсь униз, якби був певен,
Що ти клопочешся лише про мій обід».

P.S.
Якщо не хочеш встрять в біду,
З’ясуй, від кого залицяння йдуть.

Виття сирен розбило небо на світанку
І вмить зів'яли тисячі життів.
Йшла люта смерть, набігли чортові собаки,
На мирних мешканців повітряні атаки...
А світ байдуже каву пив собі.


24.02.2023

я б міг ніколи
про тебе не згадувати.
я б міг просто забути і крапка.
я б хотів скинути цей вантаж
і все зайве
зі своєї пам‘яті.

немає нічого випадкового.
немає збігів обставин.
і в паралельних світах все по-іншому -
ти закохана в мене,
а я про це навіть не знаю.
вже пізно
приймати будь-які рішення:
кожне слово сказане мною,
буде сказано просто постфактум.

періодично копаюсь
в минулих спогадах -
переливаю з пустого в порожнє.
тільки я винен в тім,
що той діалог не відбувся.
«просто не можу.
просто боюсь.
просто не хочу.»
просто
знов виправдовуюсь.

так, я за тобою сумую
і часто про тебе згадую.
випадкових знайомств не буває
і ми обидва чудово це знаємо.

я б міг ніколи
цього не писати.
забути про все,
поставити крапку.
я б міг розкрити всі карти -
сказати все, що ховаю в собі,
але
навіть зараз забракне
духу зізнатись,
що цей вірш присвятив
саме тобі.

січень`23

Для птаха сірого ночі зоряної
Зібрав у жменю гірких бузинових ягід
Впийтеся лісовим вином,
Ви – тіні березневого місяця!
У лісі мертвих дерев
Замість пролісків цвітуть дні і години:
Збираю ці сірі квіти
У скриньку жебрачки Пандори,
Зроблю з них гербарій
Покладу сухі пелюстки квітів часу
Між сторінками літописів
Мертвого міста Гелон:
Сірі квіти самотності
Відвідують сірі джмелі спогадів.
Сиві птахи мовчазних сутінків
Згадують літо лагідне,
Яке стало тліном:
Пийте вино бузинове
Допоки серце не оселиться
У крижаному місті серпанку.
Усміхнений бог очерету
Заплющує свої жовті очі,
Шепоче забуту легенду
Про людину, що лишила слід
На рінні ріки минулого.
Визираю птаха-годинника
Попелястого, зозулястого з келихом
Під крижаним небом чужих сліз,
Ховаю у дзеркалі сумні рукописи
По той бік скляної межі срібла –
Повість про друзів неба і циркуля:
У сваволі погляду
Вирощую металеві квіти.
Сірі.

Гой же, друзі, ми люди руськії!..
Щосуботній день в лазнях паримось,
Усяк божий день жирні щі їмо,
Жирні щі їмо, гречневку поїдаємо,
Рідненьким кваском запиваючи,
Святу матір Русь споминаючи...
Б’ємо байдики, прохолоджуючись,
Тільки п’ємо-їмо, вихваляючись...
Гой, чи вам, люди добрії,
Докорять-лаяти нас не совісно:
Працювали б ми, нема хіті чомсь,
Ми б і раді були, так не хочеться,
Кепська справа, навтьоки од праці
Біжимо, на печі лежимо,
В чунях ходимо, кричимо про Русь,
Все про Русь кричимо аж до хрипоти!
Так хіба ж ми, друзі, не руськії?!

Хотів сказати кілька «теплих» слів,
У них вмістити біль (на жаль, не радість)
Й нестримну лють, а з нею хвилювання.

Ви всі - л@йно і гірше свино-псів!
А ні, це грубо. Скласти постараюсь
Маленьке, щире, «ніжне» побажання.
!


Липень 2022р.

Моя вулиця пахне супами.
За розквітлими мигдалем і сливою
Не второпаю, квасоляні чи горохові ті супи...
...Та якби це був Борщ, байдуже - м’ясний чи пісний,
Не завадили б жодні пахощі.
Мало не півгорода вкладено в нього.
А як уже готується той Борщ до столу,
З подрібленим часником зі споду тарілки,
З петрушкою й кропом назовні та зі сметаною,
Та як додасть апетитуту ще й невибутня вкраїнська пісня...
Чи ж можна утриматись, щоб не подякувать Господу Богу?!
...Отож, коли доводиться чути про якісь там москальські «щі»,
Так і хочеться, якщо не вбити, то принаймні дать скуштувати
Негіднику ложку-другу борщу, щоб очманів з переляку.
А як до пам’яті прийде, то вже навік перестане варнякать про «щі».

Її мовчання - це контур голубки,
що тонкою ниткою крил
розділяє сонце палких губ
і здимається вище хмар,
коли посміхається небо її очей.
Там плавиться золото променями скипівши,
І ллє солом’яну тінь - шепотіння,
переливаючись у шовкове волосся ночі,
що наче куліси розходиться відкривши простір
для серця любовної пісні, їі усмішки.

07.11.2020

Чернетка, — це і є предмет мистецтва, майстерня духу, справжній артефакт споглядання, хірургія на сторінках.

Найкраще почуваєш себе не в нових черевиках і костюмі, а в домашньому дранті до якого привик і що вільно звисає на тобі й добряче тобою пропахло.

Поезія наситилась. Вона відбулась.
Тепер діло за тими, хто підтягується до неї. А тому чернетка – повноводна поезія,
спроба створити дім біля ріки Мистецтва в якому усі матимуть свої чернетки.

Гніт свічки починає кіптявити. Атмосфера утаємниченого поступу.

Наче покривати собою розпанахане лоно вірша. Лізти у його недовершену конструкцію, спотикатись. Бачити недоказане і...

Слухайте, яка вона чарівна! Прекрасна.
Я зустрічав її у снах. Канон краси. Радість спостерігача. Хоча насправді вона прикра.

Ці перші несміливі рими. Це солодкий бешкет прокрадатись в чернетки чиїхось роздумів,
пробігати очима вздовж недосконалих рядків,
вимовляти юне намагання висловити себе чужими, вживаними до неможливості
і збитими вкрай словами простенької доморощеної філософії:

«Ти не відчув мене чомусь, я бачу,
Але це зовсім не твоя вина.
Не відпускають те, чого не мають,
І не тримають тих, кого нема.»...

І це не насмішка. Слова вихоплені з тайника чужої душі мертві, коли ніхто не бачить їх чернетки, вони
Не мають землі, не знають тепла, не ростуть.

Він каже, що любов вимагає возз'єднання піднесених із тими хто підноситься у тваринній похоті.
Щось подібне читатимеш в Авіценни.
То ж тотальна поетизація нічого не змінить. Але записник, чорнові записи, ідеї...
Здається ми готові для того, щоб коронувати, піднести на трон милу простоту,
не зрілу, але щиру в оточенні досвідчених, але спраглих.

Це і буде кінцем поезії й початком поезії чернеток.
Тільки прислухайтеся до цієї блаженної симфонії.
Скільки тут музики, любощів та історії!

02.08.2022

На бретельках твоїх сновидінь
Дихає легко
Пломінь,
Медовий духом,
Як сонцем вагітний
Пампух
Що в долонях
Твоїх
Зарум’янився
Гарячих.

Я кохаю тебе,
Промовляє вона
І звуки народжені у межиріччі вуст
Сходять хвилями складів
Обриваючись в солодкознеможену
Павзу її язика: Я ко-ха-ю.
Розпад на крихти: звуки, дотики, оглядини.
Я збираю її заново і відкриваю її в захоплені
Бажаючи огорнути давно знайому, що стала в стократ ріднішою, аніж була.
Наче вода перемиває пісок і котить по ньому гальку
Щоразу досліджуючи його покатий берег, улоговину землі.
Просто існувати в такт чи вибиваючись з ритму монотонного маятника часу.

Глухими звуками, мовчки вона чистить свій голос трьома запнутими,
Несміливими віддихами.
Я знову чую цей сріблястий відлиск
Розтулених вуст її мови.
І я ко-ха-ю те-бе.
Слова наче переплітаються тугими пасмами складів,
З її словами, мов знаходячи потрібні пазли, уплітаючи бантик поцілунку вкінці.
Спекотна частота переливів липневої пасторалі,
Плескіт холодного живильного струмка в пониззі травянистого яру
Обабіч розпеченого килима сонячної жаги.
Вона поступливо завмирає позуючи її променям і ця мить
Олійним відбитком переносить її на льняне полотно мольберту у моїй майстерні.
Серце зжимається і завмерши на якусь мить пронизливо,
Глухо віддає у грудну клітку, відбиваючись у скронях
Збудженою аритмією змушуючи важко дихати.
О, ні, — думаю я, — це зовсім невдалий час для живопису.
Вона не представниця тонкогубої філософії. Це щось інше.
Каже «навчи мене», а тоді, тягне свого язика і губи у схлипне мовчання.
А потім години суперечок про жіночі права, творче начало та вагітність,
Звертаючи до французького фільму, якому віддає свій розтроєний жіночий голос
Начитуючи в мікрофон імпровізованої студії.

Я читатиму цього вірша, закутавшись у фіранку безсоння,

Вагота жіночого тіла.
Ти пітримуєш його руками, перетворившись на чуттєве крісло,
Спинку якого стискають її стегна.
І коли я читаю їй цей уривок вона перебуває в такому захопленні!
І я так хочу обманути себе, хоча думаю, - а що про це скаже поет?
Про еротичний образ відкинутої спинки крісла.
Знаю що, а тому достатньо її шаленства і подивування прекрасної жінки
З берегів відкритих конкістадорами. Пам’ятник Малінче.
В’юнка шерехата рослинність заповідника
По якій шмигають вужі, ящірки, медянки.
Джерело обкладене плескатим каменем.
- Як він побудував готель у заповіднику?
Юна коханка. Тиха гавань. Постріли.

Це ж така наша поезія, що відмахнулася від класицизму ножицями
І повирізувала фігурки з цупкого кольорового паперу повітря.
Колаж сміхотворних ідей.
Дім з гральної карти,
Відьма верхи на жовтому листку,
Червоний комин з димними віршами. Кострубатий паркан з рядків верлібру.
Юна коханка. Тиха гавань. Постріли.
Заповідник.

І я втрачаю тебе, заодно і самого себе.
- Стрепенись, — кажу собі. Та мовчки спостерігаю
За шерехом на галявині спогадів ступаючи на хвіст надокучливій ящірці.

04.08.2022

Це не просто плаття,
А цитата любові,
Фільму,
Епохи
Кімнати,
Арт-нуво.
Я здається, що
Стану апострофом
Твоєї любові – любов’ю,
На білих та списаних сторінках
Розкішного тіла
Твого.
О так, це не просто хода
Ошатної Жінки,
Каліграфія юності,
Розмашисті виверти
Рук і голодних поглядів,
Прекрасне письмо
Голосних і протяжних
Речень
Де крапки подібні на афини
Під листком.

Ти більше належиш мені,
Як собі.
Попри твою недоторканність.
Я пишу, розпорюючи поглядом
Цитатник твого плаття
По швах,
Готуючи лекала для нового,
Але поки що:
Я чіпляюсь за твою наготу поглядом,
Як дитина за спідницю матері.
Поезія округляється,
Набирає ваготи легковажності,
Наче підносить догори палець
Затуляючи сонце.

Ти робиш крок,
До колосу на глиняних ногах.
Тоді ще один.
І ледь погойдується шибка за дерев’яною рамою вікна.
Крок третій,
Наче долоню
Підносиш серце
До гарячої лампочки
Відчуваючи жар прозорої одутлої груші.
Ще один, ще один крок
І світ об’єднав і возніс
В одну із кімнатних формул
Хневідомого + тіні на підлозі + ледь відчинене вікно у квадраті
З шумовинням сказистого вихору напроти грозового неба + трепет
І зрівноважує поезією Ацефала.
Все найважливіше відбувається випадково,
Тільки тому, що ти цього хотів.
Хвиля її молодих стегон омиває береги спраглих островів нещасного Конкістадора.
В повітрі приємно пахне випраним одягом, гаряче повітря змішується
З холодним подихом її парфумів. Добре, що відсутній запах кави.
Вона рвучко кидається, щоби перебігти велосипедну доріжку
Кинувши оком на світлофор, та заглядаючи в свій телефон,
Мріючи про можливості тридесятого царства.

Ці миті вилітають розкадровкою сонячних спалахів.

Плаття її ледь закопилюється вітром догори, —
Класичною складкою банальних Діонісій.
І цей ритуал поезії, ходу спалахів я бачу протягом подорожі до центру міста,
Мов квітневі стації на стінах нефу.

- Вона видихає гарячий грудневий пар і показує тату на шиї. Це ієрогліф. Погляд дитини з проколеним носом.
- Вона часто вживає обсценну лексику і кидає хтивий погляд в кафе.
- Вона ненавидить чоловіків і мститься їм, обманюючи сподівання.
- Вона думає про самогубство. Бачиш її біля храму де ця хтивість змінюється на сльози, але так потрібно, ти знаєш, що вона не втече від самої себе.
- Вона хоче дітей. І вишиває ангелів.
- Вона ходить в танцювальну студію, вивчає бачату.
- Вона тягне у кіно на безглузду комедію з малоросами. Скоро вони плакатимуть.
- Вона дивиться на тебе і цілує, рвучко, з натяком.
- Вона вирішила все контролювати, наче тестує свою вдосконалену жіночність.
- Вона у вікні поправляє бретельку сукні і вловлює твій погляд.
- Вона показує свою квартиру, куплену їй батьками. Шостий поверх скидає її маску, вона обіймає з тим хтивим поглядом, яким вказує на ванну.
- Вона цілує. Гарячі, але солоні вуста. Так наче бачата запеклась на їх повноті.
- Вона накидається, повстає, розправляє плечі, вигинає спину. В округлому м’якому тілі її проглядається еротична цинічна пасія, що поставила собі мету. Навпроти ліжка вишиті ангели.
- Вона лякає і відштовхує. Потрібно іти в ніч, тікати. Нічого вже не змінити.

Дзвенить талант мого таліону твоїй зраді.
Циркулем ніг, кроками, що свідчать про готовність до шлюбу,
Як написано в одному арабському трактаті — тікати через вільготні вулиці
Світанкової, осінньої площі.
Але втечею нічого не змінити.

07.08.2022

Станіслав – корабель у морі Часу.
Я матрос, якого взяли на борт
У гавані синіх мрій.
Під вікном маргаритки –
Громадяни республіки темних ночей:
Наливаю у келих чорне вино –
Тобі, Сіріусе –
Білому оку весняного вечора,
Зірці холоду: крихітці світла,
Душі старого пса-волоцюги
Міста, яке стояло одвіку
На землях сколотів: людей-вовків.
Станіслав: під твоїми вітрилами синіми
Мислити: про серце нашого світу,
Про зерно, яке сіяли чи то загубили
Люди мальованих глеків,
А воно не зійшло, не виросло,
Так і лишилося скарбом
У чорному ґрунті німфи Нюкти,
Де будь-яке око сліпне:
Навіть тих диваків,
Що пройшли крізь браму.
Стукіт
Лунає з глибин планети хворої.
Відчиніть нарешті двері,
Прочиніть цей отвір в комірку буття,
У єство таємного «Я»,
Прочиніть для Істини,
Що крокує босоніж.

Я чув їхні голоси, що шукали фанерну поличку від креденсу.
Він скидався на дерев'яного голема, що порозпихав по закамарках своїх шухляд липкі льодяники,
А вони вабили до себе набридливих гудінням ос та бджіл та тихі потічки крихітних мурах.
Він торохтів кухонним начинням, розхитаними шибками у своїх дверцятах
За якими подзенькував старий сервіз;
Зверху нього — того поважного пана — розмірено цокав годинник,
Схожий на трикутний формений капелюх…
Я все ще чув їхні голоси.
І шкода було мені цього гарного корінастого хоча й неповороткого велетня
Бо знав, що він назавжди позбувся своєї відрихтованої полиці.
На ній уже красувалася оголена пишнотіла жінка
Застивши в патетичній позі із задертими угору ніжками наче ота куртизанка на картинах Буше, — але замальована олівцем;
Точнісінько, як на отій еротичній гральній карті, яку завіяло за дротяний паркан неподалік автобусної станції і яку я підняв, в далекому 97'.
І тоді я почув відсторонений голос художника:
— Нічого оригінального. Оце воно — звичайне мавпування.
І вони перегукувались —
Голоси, що шукали полицю і голос мого критика.
Жахливе відлуння.
І я вже ненавидів отой креденс, і оту полицю... і ту бубнову сімку.
Хоча...
Хоча саме тоді, хтось хутко заплющив день...
…а тоді залунала музика.
Все голосніше і голосніше прокрадаючись з того мороку
Збентежених струн її фортепіано.
Вона не зовсім вдало перебирала клавіші давно вивченої "Fur elize".
— Сьогодні концерт. — каже вона, продовжуючи з тієї ж октави розписувати музичну фразу.
А за її очима уже стоїть той, хто записує на клаптику того п'янкого вечора декілька власних фраз.
Ти знаєш, що вона — підліток, напівсирота, обирає свою антихудожню позу
І рвучко обертається нею до свого вітчима. Знаєш, що нічого доброго з того не буде.
Бачиш, як вона огортається в плащ нічного сонця і зникає в безпам'ятстві користолюбця.
Але ти пишеш,
Пишеш відверто і ніжно,
Трохи гротескно, іноді з гомеричним свавіллям описуючи її ніжну красу.
І зовсім не так, як перемальовував вульгарний портрет отієї… натурниці,
Але він опиняється поряд. Безглуздий, хтивий. А далі? Вагітна мадонна? Сучасний вірус Вірсавії?
Голос, що тоді прорізався — декламує вірші,
Підкидає угору стоси паперу, розпалює нутро
Вогнем роздмухуючи закопилені пелюстки спідниць
Тих жінок, що танцюють довкола вогнища.
Це горланить хтось із вікна:
"Література — це спроба перетворити вино у воду. Геть цю химерну ідіотію!"
Це кричить персонаж якого я туди поселив.
Йому залишилось недовго.
Вогонь, що зайнявся у внутрішньому дворику швидко добереться до нього.
"Жінка, — кажу вам, — не хоче правди, — дзуськи! Вона хоче бути правою!" — кричить він.
Я з ним, звісна річ, не погоджуюсь.
Меле казна-що. А вогонь уже на його балконі.
Бачу, як горить отой довбаний креденс без отієї ненависної полиці,
Ота полиця з ненависним змавпованим малюнком,
Ота парнойа карти, що випала з колоди Содому
І оте розстроєне фортепіано,
І отой плащ нічного сонця затертий до сизих на просвіт дир.
А на тому згарищі уже стоїть той, хто записує на клаптику п'янкого обвугленого вечора декілька власних фраз.

24.07.2022

Така дурість:
Коли дивлюся на тебе – бачу майбутнє подвоєне підборіддя
Як раптом обмовишся – чутиму подих моря, теплий шерхіт піска
Біля загадкового гроту
На лимонових берегах усмішки.
А в ній –
Бачитиму обриси легкої втомленості та ніжного приречення актриси Керол Ломбард.
Ні-ні,
Я бачив їх пізніше, набагато пізніше
Тих, що подібно твоїм вустам
Заспокоювали мене, але говорили тоном узвичаєного відчаю
І тільки запам’ятались мені, неначе застигли у гіпсовому відбитку пам’яті,
І тільки тепер ця форма наповнилась чуттєвим поцілунком твоїх вуст.
Те ж саме з очима.
Це очі з казкових старих ілюстрацій.
Поглянь же!
Я увесь складаюсь із сторінок, книг, світлин, зображень,
Геть по цілому тілу обліплений тими копіями,
Жаданнями, що вдихнули у мене з народження,
Оділи маски, витатуювали на шкірі,
Що, в біса, я й сам вже не знаю чи насправді я так закоханий в твої очі.
Я тільки знаю, що довіряю їм,
Як довіряють між собою закохані душі, згодом відвертаючи погляд одна від одної.
Але ці очі!
Це густе чорне волосся, брови,
Що часом п’явкою викручуються в знаки питання,
І тобі стає млосно лиш від однієї думки,
Що вона не твоя.
Найсмішніше те, що ти ніколи не зможеш відмитися від татуювань
Чи викинути з пам’яті себе не подавшись у божевілля.
Десь тут ховається піщинка правди – між шерехатими барханами великої пустелі.
Десь тут. Я відчуваю її, мов у вередливій старій казці
Та мені ніколи її не знайти і ніколи шукати.

23.07.2022

Ми проростаємо
З чорної землі забуття:
Зерна кинув недбало
Босоногий орач
Чужого села,
Яке називають Небо.
Полічив яблука:
А вони падають.
Полічив ягоди:
А вони гірікі –
Набило оскомину,
А виявилось,
Що то ягоди Істини.
Долучіть мене до цього саду.
Хоча б голкою терену –
В скроню,
Дозвольте дивитись на хмари
Крізь листя аґрусу.
Тільки тінь на воді:
Ми випили вино ночі,
Гірке віскі Плеяд,
А вже ранок.
Ми забули як цвітуть стокротки,
А вже падолист
Пікардії небачених мрій,
А вже снігопад
Холодних як небуття
Крижаних візерунків:
Дикий зимовий сад.
Вже.

Великий парк Травня
Стане колись великим видавництвом Сонця,
Цехом
Із мільйонними накладами книг
Густого листя.
Колись неодмінно так станеться
І ти,
Сівши на сплетену з плюща лаву
Читатимеш розгорнуті сторінки
В шумовинні вітру та ажурній мережці світлотіні.
Ти читатимеш просіяні сліди сонця,
Звуки птахів, тиші, шемріт чагарників
Біля висохлого фонтану.
Ах, це гаряче каміння,
Ця гранітна геометрія минулого
Обшита листям смоківниці
І пошкоджена гусеницями майбутніх метеликів.
Вони літатимуть колись тим парком
І сідатимуть на твоє розкішне волосся.
Ти станеш пам'ятником без постаменту,
Бібліотекою без книг,
Любов'ю без історії.
А тоді знову прийдуть Морлоки.

05.05.2022

пляжі, люди, річки, море
старі будинки, глибокі вулиці
листівки, марки, пошта
людина постійно кудись
біжить
і бачить, але потім не згадає
пам‘ять знає:
«запам‘ятовуй жахливе,
а гарне залиши на потім
при смерті будеш лежати
думати
«треба було зупинятись»

(Ukr.)
розлито вино
стигне кров не водиця
пошук істини

(Eng.)
the wine is spilled now
cooling down blood isn’t water
searching for the truth

Під лисими зорями,
Над пухнастими хмарами
Лечу
У снах.
Де ти, Конфуцію?
Запитую себе вкотре
Плямуюючи білий папір
Ієрогліфами –
Чорними круками знаків
Поцятковую.
Пензлем.
Будую вежу Малинових Горобців
У снах.
Каміння так само важке
Як на кожній будові:
Готичного замку
Чи романської базиліки
У Царгороді мрій
Чи Вавилонської вежі
Бородатих астрологів.
Каліопа
Позначує кожну цеглину
Пальцями
(А я гадав, що поглядом
Кентавра Хірона).
Чомусь у царстві Морфея
Я будівничий –
Каменяр вільний
І все мурую
(Для чого?)
А в світі руйнувань
Писар – каламар повітовий
(Намарно)
А хотів Сковородою сучасним
Блукати-тікати
Куди – невідомо
В пошуках.

трішки зусилля
і можна подолати
земне тяжіння
як це робить
крапля дощу
що повзе угору
по лобовому шклі авто
коли воно бореться з вітром
прорізаючи простір у невідоме

дрібка віри
і мрії могли би
розкоконитись
як це властиво метеликам
і світлим душам
що покидають знесилене тіло
забуваючи про земне
набуваючи стан невагомості

грудочка землі
рідної
і невагомим стає життя
коли ця грудочка у руці
а з грудей
виривається пташка сполоху
бо вухо
жадібно поглинає
приступи набату

крапля совісті
і все стає на свої місця
бо з таких краплин
вилитий Образ Божий
ними вмивається
і змивається біль
їми би напувати
необережність кроків

уява знаходить собі місце
у час мусонного сезону дощів совісті
це коли біда
вже не на порозі
а у хижі
це коли слів бракує
а стиснути кулак міцніше
не в змозі
і тишу ропинає
у воронячому дзьобі
відшліфоване віхами
глибоко-задушевне
кра

17 Вересня, 2019

День починався так,
Як і ти, — розмружуючись од тягучого сну.
Зоря розливалась лазуровим глибоким полотном,
А його лоскотали білі хвилі розімлілих пір'їнок.
Тінь, ще не торкалась предметів, і світ
Мов приховував сонливу непокору пожадливого супокою,
Як тоді коли залишаєшся без нагляду,
Маючи вдоволь часу на дурощі.
До часу, як прийде Настоятель і запалить світло,
Щоб оглянути твою кімнату.

Так прокидаєшся ти.

07.09.2022

Темні спогади Сонця
Про віки невблаганної тьми,
Коли світло було далеким
І світ не пізнав себе.
Світлі спогади Сонця
Про почвар, що вовтузились
У намулі теплому
Часів папороті,
Про людей, що ліпили глеки,
Шанували коней і світло,
І мислили зорями.
Коли світ ще був молодим,
Коли простір міряли кроками,
А час – летом стріли,
Коли ножі були кольору тіла,
А тіла кольору глеків,
А глеки кольору Сонця,
Тоді жили люди,
Які заперечили тьму.
Мандруючи шляхом зірок-звірів,
Відчуваючи Порожнечу
Як Першопочаток,
Відчуваючи себе смолоскипом,
Відчуваючи в собі Вічність,
Сонце згадує нас.
Несемо йому медову офіру –
Требу кольору Сонця –
Ми – нащадки гелонів
Сонцепоклонників.

Любов витинає кроками білі літери на білих сторінках часу.
Їй під силу переступити гори
і зім'яти галявину червоних метеликів
спійманих шовковою ниткою;
в скелясті пригорщі набрати сонячні води озера
заглядаючи в прозорі глибини його дна
заломленим промінням твоєї наготи
і пити його холодну сріблясту ніч
з келихів чорної парасольки.
Стільки гачків, мереж лежить між водоростями,
що нахмурені крапельки стривожених брів
лякають полохливу водомірку мого погляду.
Хруст гілки.
Тепер мені зрозуміло, чому
вони вкладали у Ведмежу пащу калюмет
і просили пробачення у вбитого.
Але я,
Бігаю по плесу озера під тисячею крапельок Сонячного дощу
Вдивляючись у скосисте Сонячне проміння свого тотема.


13.08.2022

Сотні сонць гарячих
Моєї Вітчизни загірної,
Замріяної як папороть,
Сонць, які запалював
І гасив наче воскові свічки
Весляр мовчазний Харон,
Легко
Торкаючись води важкої і чорної
кінцями пальців десниці
(Темна ріка).
Легко
Забути ім’я – своє і чуже,
А потім згадати
Знову і знову (як Сонце).
А ти думав за брамою світло?
А там річка – глибока й холодна,
Темна, як спогади чаплі –
Спогади про.
Тисячі сонць малювати на глині
Надією марною, потім трощити
Глеки легкі кольорових спогадів
(А може то сон…)
Над небом твоїм –
Понад бузковими хмарами
Літати як бусол:
Тільки не білий – сірий:
Попелястий чужим мовчанням,
Застиглим мов запах
Вогкої зими
Сьогодення.

Кібела кидає важкі зерна
В зораний ґрунт Аркадії
Орачами-кіклопами –
Велетами залізного плугу,
Що зазирають за пагорби
Оком своїм вогненним
І думають, що то не зерна, а зорі,
Що то не Аркадія, а безодня
У якій все розчиняється
І все народжується.
Навіщо вони ріжуть плугом
Камінну землю кентаврів?
Хіба не знають вони – одноокі,
Що землі роблять боляче?
Що плаче вона сльозами мовчання,
Наспівує стиха веселу мелодію смерті?
Збирати суниці
І чавити їх черлені цятки
Між сторінками книги Істини.
Потріпаний манускрипт Кроноса –
Там написано, що все почалось з Хаосу
І довершилось маривом.
Але не сьогодні.
Після епохи Сонця,
Напередодні епохи дощів
Заплюющую очі:
Серед пітьми
Нашого злого часу
Знову панує Кібела –
Втілення першопочатку:
Вчить нас повторювати
Слова невідомі.
Слова забуті.
Слова, що прийшли в наші дні
Босоніж.
Із зерен Кібели виростуть зорі-світи
На які будуть дивитись
Діти еллінів,
Діти варварів.

Ти любиш давати нечіткі відповіді
На чітко поставлені питання.
А якщо можна взагалі їх уникати.
Слово не горобець.
Мовчання золото. -
Кажеш ти, і я десь це все чула.
Ти не любиш дивитися в очі, а краще десь вправо, убік...
Все тому, що дивишся очима, а думаєш розумом.
29.01.18.

— На підприємстві сабантуй
пошти, шо кожної суботи,
тож схаменися, не ревнуй
до кожного стовпа навпроти!
Ну, танцювала з Босом я,
подумаєш, біда велика?
Він мій начальник, не сім'я,
не репетуй, давай без крику!
А те, шо обіймав мене
чуть нижче пояса, то п'яний,
на ранок навіть не збагне
з ким фліртував, повір, коханий.
Що до бухгалтера, то він
у нас якийсь дивакуватий.
За груди мацав навздогін,
бо звик гантелі рахувати.
І охоронець не моргав, то в нього
сіпаються очі.
Від тебе, любий, голова,
у мене пухне серед ночі!

29.12.2022р.

Ріміні – це каламар старого монаха,
Що пише хроніки готів-варварів
Пером цибатого журавля-жабоїда:
Сірим. Бузиновим чорнилом.
На козячому пергаменті світла.
Ріміні – це торба рибалки-блукальця,
Що серед моря вишукує берег –
Скелястий –
З якого добре ловити лускатих
Вирячкуватих скумбрій-зірок
Мереживом білих тунік.
Джуліано! Тебе теж кидали в море –
Може подумали, що ти риба Іхтіс,
А потім малювали тебе на стінах
Ренесансних мурів рудих (цегла),
Що росли на землі храмів поганських
Наче дерева шовковиці на чорному полі.
Не носив я ту цеглу, не місив оту глину
Липку і в’язку – наче сьоме століття
Після Тіберія – свідка мурах.
Не писав я тростиною пісню повітря
Про хвилі, що лишилися вільними,
Про коней, що бачили Прометея –
Я так відчував, так мислив
Під фресками Паоло Веронезе,
Так я пам’ятав. На порозі безодні Неба –
Синьої, як імена, як днища келихів.
Ріміні – це слід на дорозі кесаря
До Колізею чорних лебедів.
Йди.

Лежу я під ялинкою
Закушую скоринкою.
А поруч вся сім'я.
Бабуся, кум із жінкою,
Дідуть, сусід із білкою
І "драгоценная"!
Тож лежимо тихесенько,
Ялиночка гарнесенька
Іскриться на добро!
У небі ясна зіронька,
Всміхається, не віриться,
Що випили відро!

1.01.2020р

(лімерики)

***
А на московії ані початку,
ані кінця немає у війні,
тому макаку
і її коняку
пора мочити в їхньому лайні.

***
А що чекають від війни
ще не дорізані отари?
Якщо вони,
як барани,
їх треба гнати до кошари.

***
А чмобіки у чорному пакунку
удобрюють на вигоні пирій –
усі придурки
по команді урки
шурують чередою на убій.

***
А біснувате не рахує втрати
зомбованої армії тварин.
Кацапуваті
шостої палати
усі наполеони як один.

***
А вагнерівці ще шукають дири,
кудою їм дорога у землі,
лишаючи кадира
у мундирі
варитися живому у котлі.

***
А у тилу – чи то якісь вандали,
чи орки, чи злодії-вояки...
а їхні генерали
канібали
воюють як у банці павуки.

Риторика
А ви чого іще у нас хотіли?
На ваші пики є ще кулаки!
За праве діло,
гайда, класти тіло...
а ні за що... навіщо – на віки?

12/22

Пам'ятаєш, як я закопала його у землю
Своїми руками
Але це був не талант...
Це був мій тато.
Я так за ним сумувала і хотіла спитати... А можна?
Тато ж привіт надіслав:
Я дозволяю...
Доню моя, роби, що хочеться.
Життя коротке,
Щоб казати ні
Власному покликанню.

Що я хочу для себе?
Сяйво таланту...
Що я можу?
Зронити сльозу...
Я не знаю, що чекає на мене
І чи я винна.
Коли Бог відвернувся від мене
Я відчуваю
Що не буває нічого випадкового
І це безкінечна історія.
Безкінечна я.
Я не боюся йти в засвіти
Я знаю: на мене чекають.
Може сьогодні я
А може ти...
Це не важливо.
Вічність спливає.
Час між пальців тече...
Часу немає.
Тільки даються нам всі для уроків
Хто нас кохає...
Хто тихо залежить від нас
І нашої сили
Перемагати себе щодня
Перемагати свій страх і чуття...
Глупість і заздрість...
Свою слабкість духу...
Може є в цьому світі хтось кращий ніж я...
А на тому таких багато.
Свято звичайне
Свято життя...
Ми хочемо мати.
Тільки на святі ми гості
І глядачі
І актори
Ми обираємо те, що нам до душі
З безлічі варіантів.

Старий як осінній дощ
Крук з білою хусткою в пазурах:
Подарував йому своє імено,
А він каже, що не ім’я то, а темінь.
Прошу його летіти через ріку бажань,
А він кличе мене мов чужинця
До сповіді пастору віри хмар:
Повідай йому про свій шлях манівцями
До Істини нікому не потрібної,
А гривастий кінь очікує вершника серце,
Хтось лишиться на цьому полі колючому,
Що засіяне залізними зубами дракона,
Еринії краплі дощу дозбирують
У келих Кібели кольору ночі.
Делос – корабель серед хвиль марноти:
Пливе невідомо куди під вітрилом треби
З пристані мідних ножів хліборобів.
Син Лето, брат Артеміди, цей вічний юнак
Дарував мені якось кіфару посріблену,
Тільки навіщо? Для якої скорботної пісні?
День недоречний.
Як все біля входу в Тартар –
Недоречне.

* Не ідеї нас єднають з материнським краєм, не герої на баскім коні, а щемкі до болю виднокраї.
* Краса так густо замішана на смутку, що й радість переростає в роздум.
* І серцем чистим помолись за край отой, де ти зродивсь.
* Які ж до зойку схожі долі трапляються в людини і ріки.
* У рідний край вростає тільки той, хто до кінця з ним невибутньо зрісся.
* Починать – між люди, скінчить – від людей.
* Боїмося не смерті, а форми відходу з життя.
* Як Космос добивається до нас, які тільки не подає нам знаки..
* Той не один, у кого співрозмовник думка.
* Не по мені, як намір обганяє розум, як зверхницька мета здоровий глузд зміта.

у місті мурах
що часами лазять за плечима
і мурів
які поїдає графіті
збіговище мурахоїдів
і душелазів
смакує часом
висушує струм
в електромережах
п’є кров
пельками
і множиться
байтами
посилається
милом
зависає
серверами
і випраними у теревенях
новинами

метушня
нагадує хаос
вимальовує випадковість
приховує ознаки сенсу
навіює мімікрію

росте вічно-скло-бетонний
хмародеровий ліс
тицяє пентхаусами
у неба підошву
лоскоче нерви
суїцидальній публіці
приваблює збирачів чужого часу
і любителів потойбічних незайманок
укорочувачів віку
собі подібним
во ім’я чогось вищого
за темінь власних поглядів
і міркувань

мов краплини води
де-не-дешне сонце
зливається світлом
на перехрестях
висушує тінь
на пробкуватих підступах
до оголених осінню
скверів
і парків
утвоює острівки
для примружених
очей
протягування
рук
і воркування
очікуючи
милостиню
якомога світлішу

місто оживає
і помирає
щоденно
щонічно
у справах
у невдалих спробах
забутися
у полюванні
на меми
і теми для мемуарів
аби вибити
кусень хліба
аби не прогавити
місце під дахом

такі то вони
мурахи
допоки мури утримують тепло
їм є до чого повертатися
у що перетворювати
власні соки
і ділитися з ближніми
стусанами

а ким ти себе почуваєш
вбираючи синергію крикливих
урбаніки
і юрби
у місті мурах
і мурів

25 Жовтня, 2018

Дірявий черевик осені:
Взуваю його на босу ногу
І блукаю дорогами листя
Ілюзій моєї свободи.
Майстри нескінченних колій
Грають на віолончелях
Допотопних свистунів-паротягів.
У небо!
Долоні не можуть бачити,
Навіть якщо на їх рівнинах
Намалювати очі вуглиною серця.
Порожні глеки холодних днів:
Якби ж то я міг полетіти
Круком данайської мудрості
За хмари чужих голосів і пророцтв:
Для нас
Напнуті вітрила літер-знаків
Герпетолога Кадма (теж вільного муляра –
Задовго до лицарів Храму
Кельмою зводив Кадмею).
Книги жовтого листя
Читаю наче літописи Кроноса
Писані попелом – сірим по жовтому
Після війни з дикунами
Чи то лестригонами.
Мовчи листяний апокрифе.
Хоча б про мій біль – помовчи…

Годила рідному, як мати,
тож до комфорту швидко звик.
Вже зранку бігала по хаті,
як песик висунув язик.

Зі шваброю і куснем мила,
ганчіркою — туди, сюди.
Сама себе занепастила,
а він утік до молодих.

Не треба готувати: супу,
вареничків, грибних підлив.
Чим більше цілувала в "дупу",
тим менше він мене любив.

Дикі квіти сягають Неба –
Оцього, синього. Оксамитового.
Якого не торкнешся руками.
Босоногі чорновбрані монахи
З думками про святого Стефано
Торкаються п’ятами каміння,
Відчувають, як будуть вони мурувати
Руками пошерхлими книжників
Кам’яні суцвіття каплиць.
На вулиці Двадцятого вересня
Відкрита Небесна Брама.
Відчуваю, що я був колись дверима
У світ кольорових ілюзій
Та чорно-білих снів-дерев.
Пальцями запитував ребристу мушлю
Cerastoderma edule:
«Про що ці три тисячі літ
Країни Сатурна? Для чого?»
Місто, в якому каміння висить в повітрі,
Місто, в якому гора зазирає в море
Місто, в якому достиг виноград казок
В амфорах.
Місто не хоче літати,
Місто не хоче падати,
Місто, яке хоче бути у снах монаха Козімо.
Між орбітами Кроноса.
Мандри – це спроба стати лицарем
У нічній варті аптечних слів
Середньовічної латини алхіміків.
Відчуваю, як місто спить,
Відчуваю, як місто прокидається
І називає мене Ясоном.
Руно-сонце. Над Ріміні.

це бентежне пробудження будильника
посипало кулеметною чергою дзвінків
і надало поштовх мандрам присутності
з обійм ледве солодкого сну
у розбурханість темені
встановлення стін
появи контурів

воно подарувало
останні хвилини життя
птасі
яка билася за дверима
залишена безхатнім котом
як вдячність
за консервний рай
і шмату
постелену на сходах на горище

ще плани неполатані
щока непоголена
мешти неначищені
і кава непідбілена молоком
і Бог
ще не прокинувся у серці
пригрівся на золотому ланцюжку
повернутий до грудної клітки
розіп’ятим тілом

ми будемо радитись
чому радіти
а від чого відходити
чим дихати
окрім висновків
чим надихати
окрім крику душі
і тиші у телефонній комірці

ми шукатимемо
входи і виходи обставинам
аби ті складалися
глибокою вдячністю
за гостини світла у очах
ковток чистого повітря
незраду собі

кожен з нас
безмежність
одночасність
народження і смерті

17 Січня, 2018

Чуже як сніг одкровення:
Відчуваю, як воно висить нещастям в повітрі
Під склепінням храму-постави Сант Агостіно
Тоді
Світ здавався надкушеним яблуком
(А правда,
Що черепахти-годинники
Дозволяють нам літати у снах?)
Небо-дзвін над містом-помилкою Ріміні
Нагадує квітучу крону мигдалю
(Відчуваю запах).
А може, це просто квітень
Такий гіркий та осяйний:
Він пам’ятає –
Я ночами вишукував
На Небі сузір’я Лебедя
І мріяв про гірські троянди
(Знак розенкрейцерів – готичне марево),
Просив Мнемозину жебрачку
Пригадати свої життя минулі,
Коли я був монахом августинцем
Кляштору Сан Джовані
І ховав за мурами
Своє розірване серце
І малював на стінах Едем.
Не вистачає на Небі зірок-цяток,
У річці буття не стає хвилин-хвиль:
На поріг смерті хтось кинув камінь
(Певно, вона – Прозерпіна).
Довелось йти шляхом Евтерпи
Від одних сатурналій до інших
І ростити в саду мрій кипариси.

Сім ночей мандрує березоль
Від хмільних «п’яццо»
До стоїчних «страда» та «віа»,
Від незачинених брам до темпіо.
Пізніше від зеленкавих хвиль
Моря невгамовного серця:
Я знав це віддавна, але довідався
Під стінами Сан Фортунато –
Березоль невгамовний монах.
Я пив перестигле вино мовчання,
Мій погляд блукав – щоб дізнатись –
Тут, під мурами, які чомусь збудував Карло:
Кожен келих Неба порожній,
Кожна ніч починається зранку:
Передчуттям тьми.
У сваволі моєї єретичної віри,
У гонорі весни весталки Етрурії
Мислю про космічне квітуче дерево
(Трохи вишневе)
І поклоніння волхвів-зорезнавців.
Споглядаю кам’яну квітку-місто:
Не вірю, що мене тут не було
Коли чернець-августинець Пронті
Бавився на мурах яскравими фарбами:
Немов я не тут, не зараз, не близько.
Місто – це скалки античного глечика,
Які викинули на берег хвилі Таласси –
Холодного моря минулого
(Нехай).
Додайте до вина води – необачно.

Пошук себе, наче лабіринт.
Довго шукаєш вихід,
та не можеш знайти.
Лабіринт, наче шлях,
де тисяча доріг.
Бачиш їх перед собою,
та не знаєш, куди йти,
аби вийти зі страшної пастки.
Дорога так і кличе "йди за мною",
так і манить за собою.
Стоячи на перехресті,
обдумуєш мільйон разів:
- Обрати той шлях?
- Ні, не варто.
- А може інший?
- Теж не варіант.
Так сам на сам, лиш із собою,
говориш тихо з самотою.

26.11.2022

Тягнуться в небо
Жовтими свічками
Окличні знаки романських веж –
Torri di guardia
З дикого каменю.
Коли з мене вітер солоний
Зірвав білу мантію спогадів
Про необачну требу
На тризні мідних дзвонів,
Коли відчувалося
В меланхолійній Адріатиці
Щось більше ніж синява,
Коли згадувалось, що твердь
Сьогодні не хвора на лихоманку
І цей палаццо, як був дзьобатим свідком
Необачних подеста
Так і лишиться –
Тоді я майже жив, майже був,
Майже відокремився від Порожнечі,
Якою переповнені п’яццо та страде
У місті, яке нагадало місцевому Федеріко
Маленьке лігво вовчиці.
Твої інші руки
Шукають у густих сутінках
Журавлиного вечора тисячоліття
Знаки буття, що мальовані на лусочках риб –
Пічкурів. Отих, що «іхтіс»,
Отих, що малювали в катакомбах
Люди й колишні легіонери вбрані туніки.
У домі, що двічі зруйнований,
Але нині заповнює моє око
Я споглядаю течію часу.
Пливу.

Під дощем пелюсток
Березневі розмови про каву
І пухнастих котів-монахів,
Кожен з яких Сеньйор дель Тетто
І споглядає п’яццу крізь скло,
Крізь туман пеларгоній.
Довічно під небом –
Довічно о шостій
Під перстом вказівним Паоло П’ятого –
Букініста й законника
Чи то колеги охоронця ключа…
Дивлюсь оком блукальця,
Дивлюсь на спрагу годин,
Дивлюсь і забуваю
Про себе чи то про розфарбований Всесвіт,
Бо кожна людина – то Всесвіт –
Вихор галактик, гра одвічної Порожнечі.
П’яцца графа Камілло –
Герцога Ресорджіменто.
Під горою святого Маріно
Опинився на площі
Міста перук і білого карнавалу,
Де співали пісню світанку
Серед ночі ілюзій треченто.
Називаю своє ім’я
Важкому монументу на березі легкості,
Очікую темінь
Весняного вечора.

1
«Вам мало манни,аби второпать, що Я -воїстину Всесильний,-
Так говорив Господь Бог,-
Горшки із м’ясом знов повернули вас, твердошиїх, у Єгипет…
Ну, що ж, буде вам м’ясo, так що полізе з ніздрів».
І вітер враз здійнявсь і перепелів силу-силенну
Приніс із моря і покрив увесь юдейський стан.
І ніч цілісінську, і день збирали . Щонайменш – із десять хомерів.
І без передиху все їли, їли й їли…
З огидою Всевишій поглядав на ненажер ,
Як не прожоване м’ясо застрявало в зубах їхніх,
І возненавидів , і не в змозі гидоту витримать оту,
Наслав на стан смертельну моровицю …
2
«…Liberte, Fraternite, Egalite …»-
На істини прості тебе, Європо, Я наупомив нарешті ,
Щоб ти жила , як споконвіку Тора Моя велить.
І що ж? Цього тобі видалось замало?
Як у пастви Мойсея м’ясо, демократія із носа лізе?
І ти силкуєшся прищепить її і тим,
Кому саме слово Свобода ненависне.
Хто зневажає навіть за сам намір на цім світі жить.
Бо ж на тім світі по сімдесят незайманих дівчат
Отрима кожен, хто зла тобі причинить якомога більше,
Сини Аллаха за приклад узяли не раба Мого Мойсея,
А ненависного спрадавна підступного Амалека,
Аби зачумлених демократією синів твоїх, Європо,
Ножем у спину чи динамітом у вигаданий світ свій привести .
P.S.
Надужиті Liberte, Fraternite, Egalite
невдовзі перетворять світ цей на руїну.

house of horrors.
I am a ghost flickering through walls.
i go into the house of someone.
I hear this commotion just out in the hall,
I hear this sharp scuttle, and he starts to bark.
As he flew past, I gave a loud scream!

house of horrors.
I am a ghost flickering through walls.
i go into the house of someone.
i am terrified of the blank page,
of margin and space
like a horror house of mirrors,
i am afraid of what i will find
if l look up and start writing

Переклад:
будинок жахів.
Я привид, що блимає крізь стіни.
я заходжу в будинок до когось.
Я чую цей галас просто в залі,
Я чую цей різкий гул, і він починає гавкати.
Коли він пролетів повз, я голосно закричав!

будинок жахів.
Я привид, що блимає крізь стіни.
я заходжу в будинок до когось.
я боюся порожньої сторінки,
поля та простору
як будинок жахів із дзеркал,
я боюся того, що я знайду
якщо я підніму очі і почну писати