ріка життя така стрімка,що краще берега триматись.

лягаєш спати з багатьма,а помираєш одиноким.

злі язики шматують наші душі.

я залишаюсь сам на сам з собою.

як є гріхи,той грішники знайдуться.

до ср...ки тії бариші,коли неспокій на душі.

життя також втрачає смак з роками.

зі світу зводять також і свої.

боюсь тому,що перестав боятись.

я солі з,їв вже пудів вісім,а друзів так і не надибав.

завжди волію бути вільним.

тепер людина,-дивна ,дивина.

тягнути з рішенням не треба,бо можна ноги протягнути.

по що любов,коли пустий пулярес.

закохахані беруть один одного за руки,посварені за барки.

любов пройде,залишиться лиш спомин.

в чужих навчився бути своїм.

насамперед підозрюють своїх.

алкоголь збуджує,а похмілля зближує.

втікав останім,прибіг першим.

якщо у жінки є коханець,то значить чоловік засранець.

чогось сумує без кінця,і без кінця на ній нема лиця.

взимі мороз і темінь чорна,тому відро нам всім вуборна.

тепер мами,-срав мамі вашій.

по лицю видко,не раз дошкою пошани відмічались.

стабільна зараз тільки нестабільність.

не плач мине твоя любов,радій що нова не спіткала.

інтерпретація,галюцинація,корупція і революція,а потім асигнацій ампутація,ій пустих обіцянок полюція.

секс це знеболююче,перед ампутацією пуляреса.

є чоловіки які для жінок стають трампліном,але є такі, що на все життя стають батутом.

не всім жінкам потрібні діаманти,комусь із них достатньо теплих слів.

тримай труси в руках,а не руки в трусах.

коваль кував зозулі голос,вона ж йому кувала вік.

нам заграниця помогла,бо власна влада не змогла.

паршиві вади у цієї влади.

як довгий цей,-сорочка куца,сорочка довга,-куций цей.

така мов кобра жінка добра.

їм діяманти й кадилаки,нам дулі з маком і голі ср...ки.

коли до хріну додати меду,то він буде медовий,коли до меду додати хріну,то він буде хриновий.

на Мані Яків оженився,і зразу ж мань"яком зробився.

із персиків виходять гарні перса.

назад проктолога покличте.

хотілось чуда,вийшло цудо.

на світі світ світав світанком.

шукаєш щастя у світах,але воно живе у тобі.

якщо життя поставлене на кон,важливе стане неважливим.

він сам блажений в намірах благих.

а хто з талантом,той не безталаний.

шануй життя,бо підеш в небуття.

не нарікайте на життя,воно ж на вас не нарікає.

куди тепер? ні кладки ні містка.

ви не турбуйтесь,мастурбуйтесь.

є язики загострені під дупу.

самолюбство,-салолюбство.

зовнішній світ безмежний,але внутрішній світ глибиніший.

буревії тимчасові,а зорепади вічні.

самі вірні в своїх намірах,-це вороги.

поможе нам спільнота світова,якщо в самих нездала голова.

душа моя її бажає,та чоловік нам заважає.

не годна жаба плакати,бо вміє тільки квакати.

от затуманились тумани,й мені пустили тумана.

мене мої гріхи ,вже взяли на поруки.

ці можновладці язиками,працюють краще ніж руками.

гріхи солодкі,каяття гірке.

у гарнім тілі,дух поганий.

я дарував їй хринзантему.давно не стало ескімо,лишились тільки ескімоси.

скінчились гроші,щезли друзі.

ми по закону чиним беззаконня.

на папір наклав словами,слів я тих не добирав.

когут тільки зрання піє,а потім співає.

ти можеш спати з багатьма,але приспить тебе та що з косою.

зелені мухи,гості незвані.

Острів ліщини нагадує парасольку,
Під якою ховаються вусаті форелі
Від червоних променів зірки
На ймення Соль чи то Гріан.
На цьому острові тверді горіхи
Падають просто в пащеку
Сомам-ненажерам,
До хвостів яких
Чіпляється дивак Кромм Круах –
Необачний плавець,
Пірнальник у рідке Небо води.
Острів ліщини
Неохайний притулок
Для кудлатих хвостатих хрумів
(Хрум-хрум),
Що шукають руді горіхи
Серед торішнього снігу.
Острів ліщини…
До нього плисти-тонути
Під вітрилами-зливами
На човні без якоря:
Бо навіщо…
На острові ліщини
Витешу собі костур
Бородатого схимника,
Вирізьблю на нім знаки
Огамом – письмом забутим
Таки нашим, таки для мертвих,
Та й помандрую пагорбами,
Туди, де пісні для живих не співають
А лише тоскно голосять
Жінки нечесані –
Банші.

Кожне місто – це кам’яний острів
Волохатого схибленого Робінзона
На прізвище гучне О’Флахерті.
Кожне місто – це селище розбійників,
Стійбище волоцюг клишоногих,
Клаповухих голодранців клошарів,
Водовозів ріки на ймення Лета.
У кожному місті
Черевики з підошвами ґуми
(Щоб бруківці не було боляче,
Щоб каміння доріг не плакало),
Досить вже того,
Що підковами по ній лискучій
Століттями цокали
Лошата чорної ночі.
А вершники то всі з косами,
А ковалі то всі шульги одноокі,
А гриви то на досвітках заплетені
В коси чорні та стрічками білими.
І плели ті коси діви бліді
З очима синіми – всі на одне лице
З бровами вицвілими.
Кожне місто
То зміїне кубло вулиць лускатих,
Трамваїв скрипучих – старих ревматиків,
Що більмами електричними
Глипають на злу жінку Електру.
У кожному місті Юнона Монета
Шукає свою калитку шовкову
Під брамою –
Воротами Святої Агапе.

ти надієшся,шо вони тобі протягнуть руку,а вони надіються,що ти протягнеш ноги.

я вільний Боже,божевільний може.

які пісні,коли харчі пісні.

тобі доляри там не треба.

і через комін видко небо.

древня слава покрита мохом епох.

краще бути зніченим,ніж пригніченим.

краще за кимось закрити двері,ніж їх зачинять за тобою.

не віддавайся на чиюсь волю,бо то неволя.

їж бараболю,пхай до пельки,бо дорогі тепер сардельки.

життя пісне,як молоко квасне.

ти плач,ти плач моя свіча,гори і грій в душі надію.

його мета,це самота.

з ним розминувся інтелект.

спитай у цапа, може родич часом?

найбільше жаліються ті,які нікого не жаліють.

які надої від худої.

незнанна істина дорожча.

ше тягну,доки ноги не протягну.

роки твого життя,належать вічності.

вночі думки завжди густіші.

великі полководці,-великі душогуби.

в дівчат труси лиш для краси.

у Леоніда Кравчука,завжди рука була липка.

не ми живем,вони живуть,вони живуть,ми доживаєм.

життя дається тільки раз,тому живи на всю котушку.

за роком рік,скінчиться вік.

в своїх гріхах я каюсь Боже,тому що знаю,що негоже,з собою брати їх туди.

така вже філософія життя,нас всіх чекає забуття.

то не біда що не ридають за тобою,біда що проклинають неживого вже.

мокріють яйця,певно на погоду,я сей барометер давно спрахтикував.

без горівок не хочеться дівок.

всі ср...ки на лице їднакі.

просила квочка кугута,її змінити на св*ята.

вони всі політичні сутенери,міністри,губернатори і мери.

якби хлопи були бабами,тоді баби були б хлопами.

маніпуляції доводять до полюції.

всі олігархи мають пархи.

всі всесильні цього світу,стануть нікчемними на тім світі.

сподіваючись на обставини,ти робишся їхнім заручником.

не хвали дня зранку,а жінку замолоду.

не сумнівайся в собі,сумнівайся в комусь.

смерть завжди послідовна.

взявши меча в руки,забудь про справедливість.

хто неспроможний повернути борг,той сподівається на смерть позичальника.

боржник собі неналежить.

ми нині так живемо,як востаннє.

в твоїх очах мій погляд розчинився.

а твоя лють тебе і спопелить.

його торти нехай їдять чорти.

годиники служать часу.

мені всі ваші почуття,чомусь вкорочують життя.

не сипте сіль йому на рану,вже краще у ропі втопіть.

я віч на віч,з думками цілу ніч.

від радості зубами не скрегочуть.

пулярес мій не вірить у кохання.

кохання без грошей,то є химера.

Бог ніколи не сумнівається.

насоливши,пізно цукрувати.

серед своїх я бачу і чужих доволі.

хоч сам не свій,зате нічий.

головне бути не першим і не крайнім.

жити чужим розумом,все одно що їсти чужим писком.

віддавшись на волю почуттів,ти стаєш вразливим.

підкоряючись своїй волі,ти непереможний,підкоряючись чужій,ти -поневолений.

сліпі бачать серцем.

сліпим в очі не дивляться.

ми там не здибемось ніколи.

моя мрія належить тільки мені.

ти надієшся,шо вони тобі протягнуть руку,а вони надіються,що ти протягнеш ноги.

я вільний Боже,божевільний може.

які пісні,коли харчі пісні.

тобі доляри там не треба.

і через комін видко небо.

древня слава покрита мохом епох.

краще бути зніченим,ніж пригніченим.

краще за кимось закрити двері,ніж їх зачинять за тобою.

не віддавайся на чиюсь волю,бо то неволя.

їж бараболю,пхай до пельки,бо дорогі тепер сардельки.

життя пісне,як молоко квасне.

ти плач,ти плач моя свіча,гори і грій в душі надію.

його мета,це самота.

з ним розминувся інтелект.

спитай у цапа, може родич часом?

найбільше жаліються ті,які нікого не жаліють.

які надої від худої.

незнанна істина дорожча.

ше тягну,доки ноги не протягну.

роки твого життя,належать вічності.

вночі думки завжди густіші.

великі полководці,-великі душогуби.

в дівчат труси лиш для краси.

у Леоніда Кравчука,завжди рука була липка.

не ми живем,вони живуть,вони живуть,ми доживаєм.

життя дається тільки раз,тому живи на всю котушку.

за роком рік,скінчиться вік.

в своїх гріхах я каюсь Боже,тому що знаю,що негоже,з собою брати їх туди.

така вже філософія життя,нас всіх чекає забуття.

то не біда що не ридають за тобою,біда що проклинають неживого вже.

мокріють яйця,певно на погоду,я сей барометер давно спрахтикував.

без горівок не хочеться дівок.

всі ср...ки на лице їднакі.

просила квочка кугута,її змінити на св*ята.

вони всі політичні сутенери,міністри,губернатори і мери.

якби хлопи були бабами,тоді баби були б хлопами.

маніпуляції доводять до полюції.

всі олігархи мають пархи.

всі всесильні цього світу,стануть нікчемними на тім світі.

сподіваючись на обставини,ти робишся їхнім заручником.

не хвали дня зранку,а жінку замолоду.

не сумнівайся в собі,сумнівайся в комусь.

смерть завжди послідовна.

взявши меча в руки,забудь про справедливість.

хто неспроможний повернути борг,той сподівається на смерть позичальника.

боржник собі неналежить.

ми нині так живемо,як востаннє.

в твоїх очах мій погляд розчинився.

а твоя лють тебе і спопелить.

його торти нехай їдять чорти.

годиники служать часу.

мені всі ваші почуття,чомусь вкорочують життя.

не сипте сіль йому на рану,вже краще у ропі втопіть.

я віч на віч,з думками цілу ніч.

від радості зубами не скрегочуть.

пулярес мій не вірить у кохання.

кохання без грошей,то є химера.

Бог ніколи не сумнівається.

насоливши,пізно цукрувати.

серед своїх я бачу і чужих доволі.

хоч сам не свій,зате нічий.

головне бути не першим і не крайнім.

жити чужим розумом,все одно що їсти чужим писком.

віддавшись на волю почуттів,ти стаєш вразливим.

підкоряючись своїй волі,ти непереможний,підкоряючись чужій,ти -поневолений.

сліпі бачать серцем.

сліпим в очі не дивляться.

ми там не здибемось ніколи.

моя мрія належить тільки мені.

Моє серце горнулось
До білих зимових метеликів
Які прилітали
На червону відмітину
Серед білої порожнечі,
Яких приносив до теплого поштовху
Холодний грудневий вітер.
Моє серце шукало
Хоч трохи тепла серед холоду
Серед квітів морозу
І подихів сивих хмар.
Моє серце безхатьком-собакою
Блукало манівцями міста чужого
Кам’яного – з вікнами-більмами
І бачило сни: такі ж кольорові,
Такі ж теплі і вітряні
(Легкий бриз океану)
Як острів загублений в порожнечі
Порожнечі нашого світу:
Моє серце бачило сни.
Серед безодні самотності,
Серед Ніщо майбутнього,
Серед ночі вічної й нетутешньої
Моє серце бачило сни:
Наповнених світлом сумного Сонця,
Наповнених квітами дивними,
Наповнених синявою –
Бачило сни…

У сірому світі хворих ілюзій
Губаті люди торгують дірявими душами
Від обіду до загуслого вечора:
Три крейцери за оцю – заштопану,
Яку везли на панцирі сталевої черепахи
Від міста ляпасів до селища митників
(Одна хата Матвія, але порожня,
Назавжди кинута, як сліпа ящірка).
А ви збираєте у телячу калитку
Кавалки потріпаних слів-ілюзій:
Порізаних ножицями сліпого часу
На дрібненькі кавалки буття прозорого –
Того – данського, про яке принц марив.
А вздовж дороги постаті – якщо не тіні,
То вигадки – продажні кволі ілюзії,
Які так навіювали, про які так щебетали
Маги в кудлатих хітонах і кольорових шатах.
У когось лишається
Лише вона – продажна повія ілюзія
Замість кухарки та музи,
Замість гімнастики і надії на вічність
Замість
Просто нікчемна ілюзія…
І лише вітер – холодний осінній вітер
Шепоче всім і кожному:
«Нічого не втрачено!»

не дозволяй сумнівам ганьбитись над своїми мріями.

призупинись аби відчути час.

не знаєш броду,не пали мости.

свої змішалися з чужими,чужих вже більше ніж своїх.

усі невірні ясно що невірні,а от чи вірні,-вірні всі.

чим гіркіші ліки,тим солодше одужання.

в світлих головах,чорні думки.

мрії народжують бажання.

спинися мить хоча б на мить,хоча б на мить спинися мить.

ліпше коли на тебе не зважають,ніж коли тебе зневажають.

хвилина часом коштує життя,бува життя не коштує хвилини.

всі наші мрії навіки,усі надії на епохи.

віки вкладаються в епохи,епохи ерами стають.

не покидай мене,приходь у снах до мене,не залишай мене,бо ти в моїй душі.

ти поцілуй мене востаннє,ще подаруй мені кохання мить.

п*янка любов до забуття,розлука як гірке похмілля.

ти бережи свою любов,бо проклинатимеш розлуку.

людей міль*ярди,нас лиш двоє.

не вір нездалим дохторам,бо Бог зціляє навіть безнадійних.

ніхто крім моєї долі,мою долю не вирішує.

всі в шоколаді,хто при владі.

на дикім пляжу я не ляжу,сміятись будуть як покажу.

десь взнали кляті папараці,шо в Трампа був чиряк на ср..ці.

то дуже делікатний фах,жінкам дивитися у пах.

людей на світі є багато,така як ти це тільки ти.

на неї лиш зненацька глипнув,і зразу ж розумію,-влипнув.

є свояки сред чужих,є чужаки межи своїми.

в комині всі коти чорні.

для дупи купував собі свічки,але вони були до ср...ки.

ці недоторкані особи,злодії ,волоцюги і нероби.

москаль катюшу заспівав,коли півлітру допивав.

співали гімна москалі,тому гімну що у кремлі.

те слово депутаче,як лайно собаче.

в сарказмі доля оптимізму,а в песимізмі весь сарказм.

велике має значення,якщо помите начення.

серед царів спокон віків,завжди хватало мудаків.

крадуть свої,а на чужих спирають.

в світах далеких хочеться додому,а вдома хочеться в далекії світи.

запхали рило у корито,жеруть ,крадуть все шито крито.

вони вже з*їли все що у кориті,вже і корито доїдають.

дають субсидії,бо ледве снидієм.

забули маму,забули тата,брат до сестри не йде,сестра не йде до брата.

і лани широкополі,і Дніпро і кручі,все нагарбали собі обранці пи...дючі.

якщо в пуляресі валюта,то буде в ліжку і Анюта.

жінки привабливі і гарні,про вас завжди думки вульгарні.

ще є натхнення слава Богу,її погладити за ногу.

там хлоп задовільняє хлопа,нам нахрина така Європа.

хіба не похир те що нахир?

дівчата з довгими ногами,хлопів залишать із рогами.

дівки повідпускали манік*юри,щоб було чим гребти куп*юри.

проводять тендери,Остапи Бендери.

ця наша влада,-кінь троянський.

три букви ті такі об*ємні,дівочим спогадам приємні.

мені кохана на сніданок,завжди дає блідих поганок,а на вечерю із комори,цебрить солені мухомори.

таку як ти я вперше покохав,таку як ти я покохав востаннє.

їх було зрання тридцять два,а після бійки половина.

якщо їм прописати клізму,їм буде не до комунізму.

мамзель піде на авантюру,якщо покажеш їй куп*юру.

давай дівчатам Бенджаміна,і будеш гладити коліна.

якщо нема мети,нема куди іти.

тобі трембіту я не дам,бо маєш ти свою бандуру.

всіх благ,собі не наблагаєш.

то гарне хобі,бути в тобі.

бабам тепер хлопам не шкода,такі тенденції і мода.

тулилась тулька у пуделку,ніяк не лізла на виделку.

ми як заграли на трембіті,то по цимбалах ваш рояль.

дівкам не жалую трембіти,якщо захочуть подудіти.

нема кохання без гроша,тому й болит мені душа.

а більшість з тих що в БПП,потрібно здати в ЛТП.

по суті суть,завжди відсутня.

не завжди всякі звіздарі,нам можуть правду назвиздіти.

така дилема споконвічна,любов скороминуча,а розлука вічна.

грішу,пишу,смішу,спішу,а з ким,кому,куди ,не знаю.

я маю дані,що ви віддані,але віддались не мені.

дівки нездалий золять вермут,вони його напевно вернуть.

не ми здивовані дивами,дива дивуються із нас.

прийшов до вас,а ви пішли,а я подумав та пішли ви...

самому нудно,а з жінками трудно.

і на Петра кондитера знайдемо аудитора.

серед апостолів були і остолопи.

та протилежна стать слабка,мені вкорочує віка.

живемо разом стільки літ,живемо так як пес і кіт.

господь зі мною ,дідько з нею.

вона невірна то ймовірно,а те що вірна неймовірно.

мене лякали,а самі боялись.

думки глибокі,помисли мілкі.

хоч і велике ти цабе,але пішлемо і тебе.

чим добріше добро,тим підступніше зло.

за сто умовних одиниць,лежать дівчата горілиць.

чим грубша асигнацій пачка,тим ліпша з дівкою балачка.

морально стійкий,це коли горілка нахир,а баби похир.

Ти знаєш, так важко
Примусити всіх говорити про себе
Або добре, або нічого...
Піти за обрій,
Без сумніву і печалі...
Осінь така цього року красива
І така важка...
Наповнити б кров'ю своєю
Усі життєдайні граалі.
І пити, пити її, а потім
Блювати кров'ю.
Пів'яблука...
Ті пів'яблука я віддала тобі
А ти мовчки кинув на землю
Той заборонений плід
І тільки я отримала це знання.
Я знаю все,
Що було, що буде...
Тільки не розумію, що відбувається зараз...
Я загубилася в часі,
Пролітає з шаленою швидкістю повз
Шикарна автівка.
Там їдє пані з золотою косою
І порожніми очима,
Убік Сурсько-Литовського
Кладовища.
Вона вийдє з автівки,
Вимкне свій телефон,
По якому вирішувала термінові
Важливі справи.
Її зустріне при вході на кладовище священник
Протягне келих вина.
Вона осушить його до дна.
І ляже сама, в приготований гроб.
І помре, а потім її закопають.
І ніхто не заплаче.
Бо вона прожила наповну.
Я б хотіла так само,
Але жевріє ледь життя
І несила піти в небуття.
Я піду в похоронне бюро
Замовлю найдорожчу труну
І буду щоночі в ній засинати,
Не сама...
Звісно, я маю снрдійне,
Та несила випити стільки,
Щоб уже не прокидатися
І щоб про мене не казали нічого.
Бо хорошого мало.
Всі захоплюються мужністю тих,
Хто має волю до життя.
Але, вони ніколи не думали,
Наскільки мужність потрібна,
Щоб мати волю до смерті.

Жовтень кульгавим грішником
Шкандибає до храму старих єрЕтиків
Білих друїдів забутої секти
Катарів з міста Альбі –
Виноградарів сизих ягід
Знавців давнього трунку –
Напою шаленства тракійців.
Жовтень королем позолоти
Катом в плащі розкішному
Стріляє мені в скроню.
Жовтень – німий свідок
Осені патріарха.
У кишені напхано листя –
Того – кленового, того – повного барв,
А жмені повні каштанів –
Гірких горіхів майбутнього,
Твердих як іспанські кулі
Грабіжника злого Пісарро.
А мені долати стежини
Кам’яних і чужих Піренеїв
У пам’яті тільки етюди
Невдахи й вигнанця Пікассо.
Не чекайте від мене мовчання,
Не чекайте від мене образи,
Чекайте від мене помсти
Коли жовтень злим танцюристом
Стріляє мені в скроню –
Так наче я не прочанин,
А божевільний гідальго,
Вершник німої осені…

Пливла по річці тиша
            порцелянових снігів,
                        не змішуючи струмені
білих думок
            і чорних сновидінь
                        у скрижанілому капкані берегів,
і мовчазні рибини спогадів
            пускали
                        бульбашки край дна
льодовикового річища,
            мов низки планет зимових.
                        В ікринках тих бульбашок луна
срібно спливала до склянистої поверхні,
            де урочисто линула тиша…
                        Погойдувала ледь її
плавниками булькотіння,
            ними шукаючи
                        на сплески нуртовища згоду, потім – свободу
для річки, що впадала у саму себе
            із побиванням
                        навроченого кригоходу.

2019

не давай своїм мріям зістаритись.

де ти ідея,і де я?

в останю путь ,-попутчиків не треба.

бальзам душі моєї,-осінь золота.

речетативом,речення речуть.

не хоче люд,нездалих блюд.

у кожного мачо,своя мочалка.

небо як океан,але не має дна.

моя симфонія,-іронія.

чомусь пропали лікарі,лишились тільки дохторі.

якщо ти мачо,то мачай і далі.

зовнішній світ безмежний,але внутрішній світ глибиніший.

слова як перли,з писка перли.

мені доволі,тільки волі.

якщо тебе покине віра,то твої мрії залишаться сиротами.

класична трійця,він вона і гроші.

дружбу водять між собою,ніч ,сон і смерть.

ніч це пора закоханих,геніїв і лиходіїв.

темна ніч породжує світлі думки.

зірки на небі непідвладні мороку.

чи зустрічаєш ти світанок.

туман і ніч,-це брат з сестрою.

чорні коти,це діти ночі.

таємниці ночі,належать тільки ночі.

вночі панує сон.

хоронять вдень,ховають вночі.

сутінки,темрява,морок,імла,це слуги ночі.

ніч притуплює зір,але загострює слух.

вночі панує підсвідомість.

життя поділене на день і ніч.

твій сон присниться тільки тобі.

у кожного сну,-свій господар.

сни це діти мрій,сподівань,і розчарувань.

вночі страх сильніший,але невидимий.

жахи живуть за рахунок ночі.

не псуй олій на свою клепку.

слова помацати не можна.

зозуль не слухають роки.

з таким лицем,портрети не вдаються.

післав дружину,не вертається,видей там добре почувається.

вони такі хирозматичні,оті особи політичні.

не важно хто був першим,важно хто зліз останнім.

у шлюбі був він позашлюбним.

любов на стороні така різностороння.

якщо люстрацію змінити на кастрацію,то можна відродити націю.

не зліть добро,і не задобрюйте зло.

я злу назло добрішим буду.

вона стоїть перед очима,а жінка з буком за плечима.

із громадянської дружини,чомусь зробилась громадська.

Відповісти



цитати
Каммора
4 жовтня 2019, 14:08:08

Хто все життя хоче стати іншим,той ніким не стає!

Сміялась дико Несміяна,коли побачила в Івана!
Ми по пияцтву вдаримо горілкою!

На виробництві відриваються,без відриву від виробництва!

Так очищали організми,що спухли отвори від клізми!

Часом іскра Божа стає феєрверком!

Ви доктор не прописуйте свічок,бо вже від них болить підсвічник!

Не сподівайся на вождів,що вийшли родом із жидів!

Не годин спати,то рахуй до трьох,заснути хочеш,то до пів четвертої!

Він молодої добивався,а від старої відбивався!

Її покликати хотів я ,та передумав і післав!

Ми можем і післа післати!

Посла послали не туди!

Розрай мене ти моя Рає,я коло тебе як в раю!

Раніше кликали ,тепер лиш посилають!

Прийшов до неї,опинився в ній!

На мене насилають порчу,натуру вбити хочуть творчу!

В собак я бачу наміри людські,в людей я бачу наміри собачі!

Слова побігли наперед,думки лишились десь позаду!

Перегорну життя свого сторінку,сторінка є,життя нема!

Вона за мною ходить тінню,прийшов кінець моєму животінню!

2019 рік

Ніч
Закутала нас у свій плащ
На вершині гори Кнок на Рів
Гори Королів Коннахту.
Ніч
Закутала нас у свій чорний плащ
З ґудзиками зірок, з дірками Ніщо.
І в цьому плащі кольору Тьми
Ми мріяли про майбутнє,
Про зелені пагорби Ерінн,
Про пісні Тір на н-Ог –
Країни,
Де ми будемо збирати квіти шамроку –
Конюшини, що цвіте білим –
Кольором чистоти.
І в цьому плащі кольору очей заплющених
Нам снилися трави –
Зелені як світ навесні,
Запашні, як травень просторів Маг Ео.
У цьому плащі нам було не тісно –
Шовковому плащі оксамиту
Кольору крила крука –
Отого – з ім’ям Морріган,
Отого – Каханна Прехан,
Нам було там не тісно,
Нам було там затишно,
Нам було там тепло.
І ми чули музику арфи
Старого товстуна Дагди.
Арфи, яку вкрали холодні вітри,
Арфи, яку йому повернуло Сонце…

Місто,
Де Сонце лише прокидається:
Не знає тендітне й ліниве
Чи то лише сон – його нетривке продовження,
Чи справді місто, що живе лише о цій порі
Реальність:
Плетиво дхарм матерії й часопростору.
Сонце лише зазирає –
Продирається крізь сутану темряви,
Крізь саван сивий розпухлих хмар,
Але воно бачить очима вогненними
Місто, яке живе лише на світанку
А потім знову вмирає,
Конає в нових вогняних стрілах
Світила, що надто гаряче
Для його стін прозорих.
У тому місті живуть тіні –
Свідки старих повстань
І нових революцій та бунтів –
Тіні Платона – на стінах печер
Яке називають Містом:
Містом Світанку.
Воно закутається в ковдру хмар
І буде спати сном старих паротягів
(Де всі колії залізні іржаві,
А світлофорами банькуваті сови)
До світанку наступного,
Що неминуче настане
Після довгої ночі з більмом Бетельгейзе
Серед неба чорного – сліпої баби-історії.
Місто Світанку
Оживає лише на мить
Щоб знову стати
Руїнами духу.

Прислухайся. Ти чуєш тихі кроки осені?
Що принесе тобі вона?
Плоди, що народилися з весняних квітів...
Чи опале листя?
Осінь — завжди кінець, вмирання, згасання.
Жовта кульбаба продирається на світ Божий,
Каштан скинув листя і знову зацвів.
Все навкруги показилося і трохи я —
Не полишають думки, що вони це навмисне...
Вирішили порадувати мене весняним цвітом зараз, бо,
Хто зна, може я вже не побачу весни.
Все закінчується.
Я прийшла сюди так ненадовго.
Потанцювати на святі життя,
Випити склянку вина,
Зірвати гарячий цілунок...
То чому сиджу самотня,
Спостерігаючи, як свято проходить повз?
Чи не тому, що я не для того.
Кожен має своє призначення і свій шлях.
Мій шлях — осінь.
Цвіти, кульбабо!
Вітер рознесе твоє насіння...

Стежка, на якій кроків не чути
А лише шепіт
Слова неясні, незрозумілі,
Звуки стишені
І знову – мовчання.
Стежка, яка не веде нікуди,
Навіть у хащі,
Навіть у нетрі,
Навіть у сирість вертеби,
Навіть туди.
Стежка, якою мусить блукати
Кожен прочанин чи подорожній,
Кожен їжак з думками-колючками,
Кожен вухань з хвостом-епіграфом
Чи то епітафією для всіх несміливих,
З тонким скляним серцем для вина черленого:
З серцем-мішенню,
Кожен гризун з зубами репліками,
Кожен мисливець з ножем правди,
Кожен, хто заблукав
З торбою повною часу,
Повною днів, років, століть
Епох і тисячоліть,
Кожен сумний босоногий
Мусить ходити колами,
Вертатися до сухого дерева –
Щоразу, аж доки не зверне обабіч –
На стежку, що веде у Ніщо.
Стежка, на якій ніколи трава не виросте,
Навіть блекота отруйна,
Навіть нетреба колюча,
Навіть звіробій-кат,
Навіть лунарія забуття
Не проросте з отого от шляху битого,
Розбитого й проклятого.
Стежка, яку ніколи не споглядає Місяць –
Цей підсліпкуватий забудько,
Цей заброда ґотичної тьми.

У башту моєї пам’яті
На самий горішній поверх:
Отой, що під самим Небом,
Отой, з великими вікнами,
Які ледве зранку прочиниш –
Крізь отвір повзуть хмари
Бавовною білого сну
У цю кам’яну башту,
В кімнату з холодними стінами
Заходить старий мох
Гостем чужим і непрошеним,
Кульгавим онуком гуна,
Босоногим вершником
Кам’яних комоней зречення.
Руїни замшілі
Замку моєї свідомості
Темніють у сутінках
Старої бабусі Європи
Очима почвар готичних,
Блимають на рівнині
Отій, що внизу під Місяцем,
Отій, з ялівцем колючим,
Який гірчить не сьогодні
Плодами своїми смолистими.
І цей стрий зайда, блукалець-безхатько
Зелений свідок таємного
Дарує мені тишу,
Заперечує книгу «завтра».

Шовковому Томасу присвячую. Щиро.

У Долині Башт
На Рівнині Тисовій
Дикий Народ Блискавок
Збирав по камінчику долю,
Громадив курган кам’яний,
Так наче складав він мозаїку
На підлозі еламського храму –
Капища злого бородатих язичників.
А потім топили мечі в болоті:
Глибокому, наче синя легенда піктів,
І то не вони, не Фір-Болги,
А їхні старі друїди
Вбрані недбало у білосніжні шати,
З бородами сивозеленими,
Наче не бороди то, а замшілі патли ільмів.
І казали, що то не залізні руки, а треба
Рогатому божеству вересових снів.
І що не торф то, а подушка
Для голів, думками важкими обтяженими.
Бо крім роси нічого не падало з Неба –
Отого Небосхилу, що наче міх
Наповнений Радістю.
Я йду по траві.
По шовковій зеленій траві,
Ще не обскубаній вівцями
А все здається мені кульгавому,
Що то не зело,
А кучері короля
Еохайда Мак Ерка.

у кролика без очей – день народження
йому сьогодні – дев’яносто п’ять
маринка – маленька кроликова мама
із пшеничними кісками та ясним поглядом –
не зможе привітати його нині –
маринка померла від старості та крововиливу
чотири роки тому
у лікарняній палаті номер вісім районної лікарні
далеко від свого дому та дитинства
А він ще живе –
кролик без очей
навіщось...

діти! спалюйте іграшки коли виростаєте –
заповідав кролик самому собі під ніс –
бо й викинути їх буде нікому
пережити дітей яких доглядав – нестерпно
добре що у мене немає очей – бурмотів кролик –
я можу думати що світ не змінився
бачити його таким як хочу
маринка видерла мені очі задовго до того
як стала старою втратила зуби
мабуть тому я не боявся її а завжди любив
і бавив мов п‘ятирічну

любив її дужче як чортів муж-п’яниця
дужче за непутящих дітей
за соціальну робітницю останніх років й увесь світ
тим байдужіший до неї чим старішою та біднішою вона ставала
моя маленька маринка
з пшеничними кісками ясним поглядом

вона померла від старості –
моя щаслива маринка
я ж зроблений так добре що житиму ще довго
навіщось –
сумував кролик без очей
у свій день народження

Відлітають ластівки –
Чорно-білі знаки апокрифів,
У синьому Небі стає порожньо
У цьому високому Небі Конфуція –
Жебрака нещасного царства У.
Стає в блакиті так пусто й незатишно,
Наче на другий день творіння,
Коли Бог бадьорий
Створив Ніщо.

Покидають нас ластівки
І хто зна чи повернуться,
Лишаються круки –
Свідки вічного тліну
На кронах дерев скорботи,
На землі, що не зорана
Плугом святого оновлення
(Нехай і осіннього) –
Залізним зубом змін.

Полишають нас ластівки
Одних в країні зажуреній,
Сиротами під деревами смутку.
Лишаються з нами
Окрім граків-філософів:
Дітей старого Сократа
Горобці буденної сірості
Веселитись своїм цвірінь,
Коли хоч в петлю, хоч з мосту в вир,
Коли в цій елегії поля –
Спаленої ниви майбутнього –
Холодної і сухої: соломою спогадів
Застелено долівку дому,
Нашого – де ми чужі,
Хати, де нас нема,
Бо ми журавлі
Країни, де немає озер.

Відлітають ластівки –
Чорні крапки
Книги Високого Неба,
Маленькі постскриптуми
До згорнутих рукописів Шляху,
Що так просякли олією часу –
Важкого, як тосканське олово.

Відлітають ластівки,
А в мене в долоні
Рожевий журавель з торбою:
Чорною, наче ніч Фоми-апостола,
Що лишив нам Євангеліє,
Що досі за сьома печатками.

...........................................
Літо чіпляється за серпень
чіпляється з усіх сил
в"юнкими пагонами гліцинії,
крихкими стеблами винограду,
підступними колючками ожини,
сивими стеблами полину,
вузлуватими петровими батогами,
високими золотими різками -
літо чіпляється
з усіх сил
за лагідні сонячні промені,
за дзвінкотливі дощові струни,
за павутиння туманне...
Літо спішить набутися,
літо чіпляється
з відчаю
за нетривке кохання,
наче цей серпень востаннє
2019
..................

Не думай і ні в кого не питай,
Скільки тобі ще жить судилось.
День кожний ненаситно поглинай,
Байдуже при силі чи безсилий.
Якщо є що робить
(Ну, там майструвать, творити музику чи мудрувать над віршем,
Розводить квіти, садить дерева, марки збирать...),
А часу, на превеликий жаль,- чортма,
Не переймайся! Вважай, що ти закроєний на сто чи й більше.
Тоді зробить усе неодмінно встигнеш.

Ти не Ліліт, що без душі .
Непідвладна навіть Всевишньому.
Тобі ж усе болить:
Моя незграбність, клопоти синівські,чвари сусідські…
Мовби з двома серцями народилась ти:
Малесеньке для себе, для інших втричі більше.
Отож,щоб я не робив усепереч клопотам твоїм,
По-своєму ти будеш жить і творити.

Как же жизнь свою мы загубили,
В какой-то миг счастье свое упустили.
Думали: еще, тогда, а пока можно и так.
Да видать, нельзя, нельзя просто так делать все в жизни.
Замысел Высшей длани накрывать корытом.
Ах, да! О корыте!
Ты такой, как будто ешь с корыта, пузо, ноги, голова...
Да ты годовалый, прости меня, хряк!
Как можно то так! Ты же был красавец-мужчина!
Еще эта твоя машина – Гелендваген на литых дисках
И твои два центнера жира.
Жены нету, но кто-то же тебя кормит так!
Или это все гормоны противные?
Пиво по выходным аль гены ретивые?
Скажи что-то, не молчи!
Ну, хоть хрюкни, завизжи.
«Хрю-хрю!…»
А жизнь то тю-тю!
(покатился мячик по кочкам и ямкам хуторских дорог)

г. Киев, 09.08.2019

Не кажіть мені нічого про крейцери,
Які ховають у своїх волохатих сумках
Кенгуру – громадяни держави незайманості,
Мовчіть про сліди на воді,
Які лишає своїми лапами
Вухатий звір Сіріус.

Не кажіть мені про королів Гімалаїв –
Білої країни вічної тиші –
Їм затісні їхні мідні корони:
Не для таких черепів мовчання ковані.
Хто вчив їх тримати молоти
У кузні одвічного Агні-хотара –
Посланця до ласих богів-дармоїдів?

Не кажіть мені про око
Лисого розбійника Неба:
Надто хиже воно й невблаганне,
Надто сині його зіниці,
Надто рідко воно дощем плакало
Над землею, що давно висохла
Від сподівань гарячих і марних.

Не кажіть мені про Золотий Вік –
Я досі з чорнозему викопую
Його уламки блискучі
І несу їх на торжище –
До лісу жадібних липких пальців.

Коли за вікном зелене Сонце
Грає в покер з божевільними шкіперами
Намальованого моря заграви
Насміхаючись над доведеними теоремами
(Наче громадив їх не Евклід, а Нерон),
Келих волошкового трунку
Поля, яке орали тарпанами та турами
Жовтоокі сивобороді зайди –
Такі ж заброди, як граф Каліостро,
П’є молодик-пастух сопілкар,
Що так схожий на Оноре Мірабо,
Що димить люлькою-любкою з червоного дерева –
Такою самою як в Шарля Моріса де Талейрана –
Капелана всіх заспокоєних,
Капітана всіх хуторянських писарів.

Коли за дверима срібний флорин Місяця
Ховає в калитку воловошкіряну
Тьма-єретичка: ворожка й шахрайка,
Босорканя порожніх рук і порожньої хати,
Виходить на поверхню ставка-ристалища
Срібнолускатий лицар-страховисько –
Требник і митар сліпих зірок –
Дітей старого сухотника Зевса,
Ми збираємо зашморги лісових стежок
Аби не втрапив до них романтик заєць –
Друг всіх пстругів та опришків,
Вартовий подвійної чаші,
Сторож жертовника північного вітру –
Шамана, що накликає дощ
Коли порожньо: що в Небі, а що на тверді.

Коли за димарем тільки Небо
І жодного птаха, жодного жайвора
Ми зітхаємо і сумуємо:
А чому ж так синьо,
А чому ж так порожньо,
А чому ж так високо,
А чому ж так хочеться
Небуття.

Зібралися у Львові цадики
І гудить почали сучасну молодь:
Мовляв, і одяг у неї надто короткий...
І до бороди та пейсів неохоча...
А там, дивись, і в синагогу не загониш.
Якщо нічого не робить,
То скоро розпуста ця
Розвалить віри нашої основи.
Ні, якомога швидше треба
Знешкодити цю новоявлену заразу..
Позбавить змоги звертатися в наш суд.
Ні словом не обмовився лиш раббі Вольф .
«А ти що скажеш?»- звернулися до мовчуна.
«Невже ви й справді гадаєте,
Що я люблю вас більше, аніж їх?»-
Тільки й відповів їм раббі.
Та й цього стачило, щоб припинилися розмови

О безумці, переобтяжені мудрістю віків!
Саме зараз, коли на землі буяє весна,
Позачиняйте усі двері,
Позабивайте дошками усі вікна
І залишіться самі у пустих і мертвих кімнатах.
Тоді ви пізнаєте все:
Від найменшого атома до нескінченного Всесвіту,
Але, пізнавши все, ви не пізнаєте нічого,
Бо, не пізнавши ні життя, ні любові,
Ви не пізнаєте себе.
Світ кричить! Ви не чуєте.
Світ співає голосами пташок
І лине сонячним сяйвом.
Ви не чуєте і не відчуваєте.
Пізнавши все, ви залишаєтесь глухими, сліпими і німими.
І доки ви не скажете божественне слово – Любов,
Перед вами не відкриється брама всіх таємниць,
І доки ви, скеровані Любов’ю, не вийдете поза межі свої,
Ви ніколи не станете собою,
О мудрі самогубці!
Можливо, ви вважаєте,
Що світ і життя – це сон,
Але ви й справді спите
У своїх мертвих кімнатах,
Сховавшись від божественного світла.

зореліт зменшується
перетворюючись у маленьку іграшку
на ялинці великого вибуху
який пахне глицею
воском свічок
і кремовими зірками на величезному торті
спеченому мамою

зореліт зменшується
гасячи бенгальські вогники двигунів

зореліт зменшується
перетворюючись на сяючу крихту
і гублячись поміж інших крихтин
що залишилася уранці від торту

зореліт зменшується
його не стає
а я вже сплю і не бачу
як батьки схиляються над моєю галактикою
посміхаються вигинами орбіт
гладять мої розкуйовджені хмари
а потім зачиняють за собою двері
зникаючи в паралельному просторі

2019

Гермес їхав возом, а на нім –
Мішки з облудою, брехнею й помстою.
Хотів залишить він у тому краї,
Що не злюбивсь йому бозна завіщо.
Але зламалися колеса опівночі.
Як чумаки, Гермес заліз під віз і захропів.
У стомленого сон був такий,
Що хоч стріляй з гармати,- не почує.
Тож і не дивно, що злодії все те порозбирали.
І хоч Гермес був начебто провидцем,
Не спромігсь жодного мішка знайти.

Р.S.
Як лиха всі колись завезено до нас,
То поховати їх настав напевне час.

У віри кожної є свій Месія.
Чекають християни другого пришестя.
А от юдеям нічого чекать Месію,
Бо він зробив те, на що Господь благословив.
Тарасенко Василь Якимович – наймення того Месії.
Лиш завдяки йому збулося те, про що Всевишній говорив:

«Як звершувався ваший порятунок рукою плотською, і вожді ваші були людьми, котрі сьогодні тут, а завтра – в могилі, так і порятунок ваший був тимчасовим. Але в майбутньому Я порятую вас власною рукою, і як Я вічний, так і порятунок ваший буде вічним» (Мідраш Тегілім, 31-2).

А сталося це так.
В ООН все йшло до того, аби Ізраїлю не бути.
Лишалися хвилини, щоб це збулося.
І ось без згоди головуючого із криком
«I want to state my point of you»
На трибуну вискакує Тарасенко Василь.
Не віда головуючий, що він такого натворив,
Що представник України хоче про нього говорить,
Як і не втямки пану Василю, чому не «point of view»
(себто «точка зору) зірвалося із його вуст.
Так, мабуть, звелів йому Господь.
І поки головуючий бігав за вартою,
Щоб урезонить самочинця, Тарасенко говорив і говорив...
Як з’ясувалось врешті-решт, затягуючи час,
Щоб перша, а не друга резолюція пройшла –
Створення не одної, а двох держав уПалестині.
З’явився голова Асамблеї з поліцейськими,
Коли вже збіг належний час і, отже,
Без голосування Ізраїль проголошено державою.
...Месія з України, Господом Богом посланий,
Побував в Ізраїлі на його п’ятдесятилітті.
«Ізраїль – це диво, перлина Ближнього Сходу,-
Сказав колишній дипломат, зачудований країною».
Оглядав перетворену на квітучий сад пустелю,
А думав про те, якби це диво сталося й з Україною.

P.S.
Коли в Ізраїлі подейкують про прихід на віслюку Месії, я пригадую реакцію двох юдейських мудреців з давноминулого.
Рабба казав: «Так, прийде, та краще б мені його не бачить». А раббі Йосеф висловивсь ще різкіше: «Прийде і я удостоюсь сидіти біля екскрементів його віслюка».
Мені ж особисто подобається сказане Йохананом бен Закаєм: «Якщо в руці твоїй садженець, а тобі скажуть: "Ось Месія!" Спочатку посади садженець, а потім ступай стрічать Месію".

Опівночі неждано випав сніг.
Прокинувсь Ван Цзию і вже не міг заснути.
Налив вина і з келихом тинявся по господі.
І чи лапатий сніг, чи хміль
Навіяли й передали вустам,
З дитинства любі рядки Цзю Си:

«До відлюдника в гори
Я з посохом пішов»...

«Стривай!.. А якже там мій приятель Аньдао?
Відлюдником він оселивсь біля гори Яньшань.
Одвідаю його, як це зробив колись Цзю Си».
Сідає в човен опівнічник, і весла, начебто самі,
Без будь-яких зусиль уже вкорочують дорогу.
А, може, то рядки, немовби складені про нього?

«Пустельною стежиною
Деруся на вершину.
Не видно жител у міжгір’ї.
Наспів чарівний лютні
Долинає з височіні.
На північних схилах-
Білосніжні хмари,
На південних – кущі багряні.
По яшмовій гальці
Розсипала бризки ріка.
Граються рибки,
Злітають на мілині.
Нащо сопілка й цитра
В далекій путі?
Чистіша й чарівніша
Музика в краю оцім.
Таких виконавців
Не знайдеш на світі,
Щоб, наче вітер,
Пісню зажурну отак повели.
На денці моєї чаші
Лист хризантеми.
Я весь в орхідеях,
Що розквітають
В гірськім безгомінні.
О, якже хочеться
Од суєти мирської втекти.
І щонайдалі закинуть
Лаштунки чиновні оці».

Світало, коли Ван Цзию дістався до гори.
Ось і печера. Підходить до дверей...
Але не одчиняє, а повертається раптово в човен.
«Ну, як там Аньдао?»-запитують, як вернувсь, сусіди.
«Сказать по правді, що не знаю».
«Якже так? Ти ж тільки повернувся відти...»
«Бути був, а от стрічатися перехотілось.
Бачте, податись в путь мені звеліло почуття.
Та біля печери якось раптово зникло.
А без почуття чи ж варто зустрічатись?»

Дерево - це багатоніжка.
Заховала голову-коріння у землицю,
а гіллям ходить по хмарах білолицих.
Еге ж?

Серце голодне і спрагле
Жадає хліба незвіданих істин,
А його блукати примушують
Навколо сухого дерева
Торішніх зимових чуток,
Що мокрим снігом липнуть
До гумових черевиків світанку
Вчорашнього дня сумного.
Самотня хмара над Кіллкенні
Шматком м’якої ковдри
Вкриває холодні ноги пагорбу
На якому паслися вівці
З часів короля Домналла мак Аедо
І будуть гризти там тирсу
Аж до скону віків –
До Суду Страшного Божого.
Голодне серце жадало жар дарувати
Трьом диким брилам,
З яких мурувати вежу хотіли
Але не змогли,
Які кидали в море,
Але хвилі їх викинули,
Їм приносили треби,
А вони все бовваніли байдужо,
Які повиті плющем ірландським –
Зелом забуття.
А три лицарі-привиди
Чорний, білий, зелений
Все скачуть у пошуках Тари –
Тої самої гори зеленої,
Де помирали мрії.

«Раббі, погляньте! Лежить хтось біля єшиви!»
«Негайно ж несіть до мого покою!»
На ранок протверезивсь молодик.
Раббі запросив до столу, дав чарку на похмілля.
«Хто ти?- спитав.- Побутом яким тут опинився?»
« З Польщі я. Може, щось про Радзивіллів чули?»
«А в Падуї, що поробляє ваша мосць?»
«В університеті вчуся...Не подивуйте,
Що сталося зо мною вчора. У карти грали ...
Усе програв, що мав. Тож з горя так набрався,
Що вже й не тямлю, як сюди потрапив...»
«Ну, це півгоря. Ніщо воно перед моїм.
Грошима поможу. А от мені хто допоможе?»
«Скажіть. І якщо спроможен, допоможу за ласку!»
«Бачиш, син мій пропав. Такий-бо здатний був,
Посісти мав би моє місце... І раптом зник.
Мені здається, у Литву чи Польщу подавсь.
Кажуть, там, як ніде на світі, шанують талмудистів.
А мій Шауль міг би за вчителя зійти...»
«Слово гонору, не будь я Радзивіллом,
Як не знайду його в своєму краї!»
***
Може, так би й лишився Шауль учителем Талмуду,
Якби не можновладні Радзивілли.
Невдовзі прибулець з Падуї став своїм серед магнатів.
Ще б пак: вдатний купець, збирач податків, власник млинів...
Сам король Стефан Баторій не просто дізнавсь про нього,
А й привілей дав на продаж вілецької солі...
А це вже розмах світовий!..
Багатів Шауль, щедро поповнював казну,
Не забував і про Кагал.
Король теж віддавав належне кмітливому юдею.
Те, що колись удільний князь Болеслав Благочестивий
В своєму Каліші увів, а Казимир Великий поширив
На всю Велику Польщу, Стефан Баторій законами потвердив.
***
Недовго був на престолі той, хто владною рукою
Утримував гоноровиту шляхту од свавілля.
Смерть короля прискорила годину,
Що згодом стала гаслом: «Неладом Польща тримається!»
Отож, і на сеймі не може шляхта вирішить,
Кому віддать корону. В однім лиш був консенсус:
Православний цар Росії серед католиків не годен.
Але ж корону приміряють ще два претенденти:
Максиміліан Австрійський і войовничий швед Сигизмунд.
«Нє позвалям!» переростало в рукопашну,
А то й виймалися з піхов шаблюки...
Хто віда, чи не скінчився б сейм побоїщем,
Якби той самий Міколай Радзивілл,
Що вивів учителя Талмуду з Падуї в магнати,
Перекричавши галасливу шляхту, не сказав:
«На одну ніч хай буде королем Шауль!»
Гадав, що сприймуть це за жарт,
Але під стінами Варшави пролунало одностайне:
«Віват, король Шауль!»
І ось у пурпуровім плащі з горностаями на плечах
Зійшов юдей на королівський трон.
Зійшов усупереч тому, що не зробив Проховник .
Зійшов, бо подвійну вигоду намірився зробить:
Потвердить у сеймі пільги для одновірців
І, звісно, щось там і для себе – бути й надалі біля короля.
Відведена законом на дебати ніч переросла в три ночі.
І все ж попри голоси тих, хто волів би австріяка,
Перемогли гроші Шауля Валя, які він передав удові Анні,
Щоб посадити на престол небожа її.
Отож, коли раннього ранку біля королівського намету
Заіржали коні і ад’ютант короля Ян Замойський
Спитав: «Хто там?»
Почулось: «Сигизмунд із роду Вазов,
Прийшов, як християнин за короною».
Передав її Шауль через запону намету
Новому королю – Сигизмунду Третьому.
На цілих сорок шість літ.

Р.S.
Зафіксована тільки в пам’яті юдеїв, ця легенда стала своєрідною опорою для них в скрутні хвилини життя, укарбувавшись в прислів’я: «Щастя таке ж нетривке, як і королівство Шауля Валя».

ОЛЕКСАНДРУ БЛОКУ … АННА АХМАТОВА

Завітала до поета.
Полудень якраз. Неділя.
Тихо в просторі кімнати,
А за вікнами мороз.

І світило малинове
Над кошлатою імлою…
Наче мовчазний господар
Ясно дивиться в лице!

О, такі у нього очі,
Що запам’ятає кожен;
А мені ж бо, обережній,
Краще б погляд відвести.

Та розмову не забути,
Млистий полудень, неділя
У високому будинку
Край морських воріт Неви.

2019

Где же мой принц несговорчивый и угрюмый?
Накатить бы с ним Мартини с цибулей,
А потом в пятки целоваться,
А дальше - РАГС и цветы в волосах.
Эй! Мужчина, где ты, выходи же сейчас!

Тебе не спрятаться, не скрыться,
Коль мой выбор пал на тебя!
Осчастливить, обогреть, накормить,
В лоб поцеловать, когда болит.

А может и вилами под ребро если что.
Лень одолеет или Адамина природа верх возьмет,-
Глаза я не закрою на это зло!
Обижусь и уйду по-украински!


г. Киев, 26.06.2019

След утюга на спине,
Конец качается в седле.
В ведро ты смотришь робко,
Чтобы узнать себя, но зря.

Глаза что у панды,
Ночью с тобой не заблудишься.
Сопли запузырились красные,
Любоваться бы, да не любуется!

Беги, кобелюка!
Я пока перезаряжу.


г. Киев, 25.06.2019

Спочатку ти чуєш - вперше за багато років,
⠀
Зловіщі, приглушені кроки .⠀
⠀
Хто ж посміє порушити спокій,⠀
⠀
Що коштував тобі життя ?⠀
⠀
Промінь світла розрізав блідий атлас тьми,⠀
⠀
А під ним лежиш ти:⠀
ледь помітний, німий.⠀
⠀
" Збирай свої речі: кожне ребро, кожну фалангу холодних пальців⠀
⠀
І йди геть, вимітайся !"⠀
⠀
Ти будеш блукати попід парканом,⠀
⠀
Знову зустрінеш багряний світанок⠀
⠀
Так наче для цього і жити не треба.⠀
⠀
Будеш лежати й дивитись на небо...⠀
⠀
Твоїм черепом - будуть гратися діти ,⠀
⠀
Він стане вазоном для диких квітів⠀
⠀
Адже зелені байдуже звідки зростати⠀
⠀
Байдуже з чийого праху⠀
⠀
Диктатора чи монаха...⠀
⠀
Мурашки повзуть по шкірі,⠀
⠀
Якої давно вже немає.⠀
⠀
Пам'ятаєш як щиро ти вірив,⠀
⠀
Що тебе після смерті⠀ згадають?...⠀
⠀
Копачу, УСМІХНИСЯ!!!⠀
⠀
В цих холодних порожніх, зіницях⠀
⠀
Вся сутність буття.⠀
⠀
Не сумуй за життям, адже смерть - лиш початок чийогось життя.

У домі, що збудований з чорного каменю
Мовчать сіровбрані зажурені діти
І дивляться в простір очима-озерами
Синіми, як Лох-Корріб.
Може тому, що в Домі, який збудував лицар
Завжди було тихо – навіть під час падолисту,
Коли шурхотить вітер – там на дворі, серед ясенів.
Діти мовчать. Навіть тоді, коли запитання
Висне в густому повітрі вічно сумного дому,
Який громадили з чорного каменю
Вільні мулярі вдягнені в сіре лахміття
Шите з мішків, де колись зберігали зерно
З якого потім зробили віскі –
Гірке віскі скелястого графства Корк.
Вільні мулярі клану Фір Болг**
Зводили стіни мовчання
З каменів прадавніх жертовників,
З каменів, що були дверями між світами.
Діти мовчать
У Домі Зеленого Лицаря***,
Що загортався в шовковий плащ
Буднів трав’яної перини
Кожної понурої осені –
Мокрої наче блукаюча хмара.
Загортався в шовковий плащ Зеленого Острова
І мовчав, мовчав, мовчав – як мовчать нині діти
Передчуваючи пустку****.


Примітки:
* - цей вірш Єйтса суцільна метафора…
** - немає такого клану з назвою Фір Болг. І не було. Був народ, що зник як сон…
*** - з усього ірландського лицарства найбільше здивування в мене викликала династія Зелених Лицарів. Ватажків кланів я лицарством не називаю. Ватажки кланів – це ватажки кланів. Вона за межею «феодальної драбини».
**** - Ви питаєте: «Чому пустку?» А ви просто понюхайте, як пахне верес на берегах озера Лох-Корріб. І ви все зрозумієте…

Пес чоловіка так покусав,
Що рани ніяк не заживали.
Всілякі трави давали знахарі,
Але ніщо чомусь не помагало.
І ось, накульгуючи, потерпілець йде,
Навстріч - хтось, видно, не тутешній:
«Де лихо ти набув оце?»
«Довго розказувать»,- скривився чоловік.
Все ж розказав. А прийшлий йому зразу:
«Окраєць паляниці як зануриш в рану,
Аби червоним став він, і тому псові
Жбурнеш межи очі неждано...»
«Гадаєш заживе?»
«Як на собаці. Себто негайно»,-
Сказав і рушив далі в путь.
«Дивак,-міркує потерпілець вголос.-
Пожартував чи радив для годиться?
Та як зроблю, що тут він намолов ,
Тутешня зграя псів вся як один збіжиться,
Аби моєю кров’ю поживиться...»

Р.S.
Хто кров як відкупне віддати ворогу порадив,
Той злісний жартівник, а, може, й зрадник.

Забитий трамвай повзе як змія по бетонній пустелі ,

Осінь і вітер землю листям застелять ,

Оголивши скелети зелених красунь .

Змій повзе , час повзе і люди також похмурі повзуть

І не бачать красу

Що свої промені сіє повсюду ,

Тікає від мене і йде поміж люди .

І що ж то було , що палало і зникло ?

Кожне нове питання лунає як виклик ....

А може троянда ? Ні вони ж не ростуть на бетонні .

А може то вогник ? Ні -

тут палають лише електронні вогні ,

Що проливають мертве і холодне світло .

Тут ні метеликів ні птаства , лише газети на потіху вітру

Літають несучи брехню .

Так що ж то тоді ? Що побачив бездарний поет на одному із сірих , брудних авеню .

Він побачив її - ту чарівну й єдину,

Що в душі іще чиста наївна й дитинна ,

Що ховає свій погляд в рудому волоссі ,

Він побачив її свою дівчину-осінь

Замість скрипки
У мене нині похмурий день:
Травневий мокряк
(Краще б злива).
Колись була в мене скрипка залізна,
Нині нота – одна – трохи іржава,
З гострим краєм,
Важка як Смерть,
Недоречна як все.
Замість музики
У мене нині сирість:
Вода на траві,
Вода на землі,
Вода в повітрі.
Крап.
Колись я місив болото
І мріяв просушити плямистий одяг,
Нині ховаюсь під парасолю –
Чорну як хмара,
Як небо вночі, як діра в часопросторі.
Як.
Граю мелодію, яку ніхто не почує.
Повторюю звуки, які виснуть в повітрі:
З них збудують собі музей кохання
Мокрі горобці.

Він називав її Лу
І просив не шкодувати про забуття,
А для мене ці звуки
Ця сукупність літер
Зовсім не імено кралі
Яскравого плаття
І паризької зачіски,
Це назва царства вузькооких людей,
Де жив бородатий філософ.
А ще чомусь згадуються птахи
З рожевим пір’ям
І журавлі,
Які сідають на руки
На долоні – як спогади
На дроти пам’яті.
Дивак Гійом –
Він так само глухнув від канонади,
Так само мислив квітами мигдалю,
Коли навколо був тільки бруд бліндажів
І в’язке болото шанців,
І бачив якусь красу
В чорних миттєвих квітах вибухів,
Так само думав, що не повернеться:
Цей дивак – менестрель моста Мірабо.
А я співаю про міст над Бистрицею,
Теж не знаю, чому я ще є,
Теж не знаю, чому так все минає,
Але спогади… Спогади…
Невже вони розчиняться
В порожнечі Ніщо?

Кам’яне крислате дерево
Виросло в саду обітниць
Міщан-монахів міста Кляштор.
А ви ще питаєте,
Чому вони вдягнені в чорне –
Всі, навіть діти, навіть повії,
Навіть кондуктори перукарень.
У цьому місті горобці не цвірінькають,
А співають хорал Судного Дня –
Наче не горобці вони, а лелеки
Чорні, як готичні літери
Писаря щура-бургомістра.
Над містом вир газетний історії,
Вир пліток і марень похмурих ліриків,
Пісень клошарів з потріпаними акордеонами,
Криків глашатаїв на ринковій площі.
А двері всі зачинені,
А вікна сто років не миті,
А фіранки з сірої мішковини,
А миші вночі йдуть споглядати Місяць,
Що зипає оком кота хижого
На крислате кам`яне дерево,
Що росте й росте (бо місто),
Серед площі Закоханих Сажотрусів.

У колодязь старого міста
Темного, наче ніч у задушній сельві,
Затхлого, наче нотатки конкістадора,
Я занурюю дерев’яне відерце.
Відерце сонця.
А ви питаєте, що там намальовано
На його округлій поверхні:
Чи бодай хтось, бодай безкрилий
Намалював стигле яблуко
Чи може плямистого птаха
З гострим дзьобом
І сутрами Далай-Лами
У пазуристих лапах.

У залізну скриню нетутешнього міста
Я ховаю свої фобії
Порізані на кавалки ножицями історії,
Я ховаю дитячі іграшки
Якими бавився мисливець Ернест
Коли жив дитиною на березі озера.
А ви ще питаєте, чи то зайчики,
Чи то може клишоногі ведмедики,
Чи просто слова самогубця-батька,
Чи старий ніж іржавий,
Яким різали хліб на тісній кухні,
Чи думки божевільної матері,
Чи просто хмари над озером Мічіган
І містом цибулі дикої.

У мідну чашу чужого міста,
Зажди не нашого, зажди ворожого,
Я наливаю вино журби:
Пийте його каламуть чорну,
Розливайте його краплями
На клумби, де ростуть гладіолуси –
Квіти меча й Колізею,
Напоїть ним
Хвору жебрачку совість.
Може це буде доречно.
Може.

Благодатний дощ змив спогади,
Як змиває зграя метеоритів
Темряву ями Неба –
Такого ж бездонного,
Як майбутнє,
Як сам Час – незачесаний старець,
Першонароджений біловбраний.
Благодатний дощ змив спогади –
Пам’ять перетворилася
На чисту сторінку,
Де жодного слова
Не написано про перші юнацькі захоплення.
Дощ, який все змиває,
Все оновлює, все робить чистим,
Як листок Китайського майстра,
Який тільки мислить,
Які ієрогліфи написати,
Який навіть не почав розтирати туш,
Який не має картини навіть в уяві.
Після дощу – особливо цього – літнього
Все так прозоро
Наче в краплі води.
Ось так і живу – без спогадів
Про сумне минуле своє…
Сьогодні. Серед дощу. Майбутнє!

Чемна дитина, ще мати від перс не одлучила, а старших шанувати навчила.

Ох, і хватка та Надія - завжди готова до дії: хай їх і трійко – за раз прийме Надійка.

Сходить, як та зірка, а на вустах гірко.

Воно, як птаха Божа, живе: насіння клює та під ноги плює.

Таке почало сунути, що й нікуди плюнути.

Щоб ви тут усі повсералися, скільки вас у черзі зібралося.

Куди не прийде, як місяць зійде, куди не приходить – скрізь хороводить.

Дурне наперед все знає, а розумне - порад шукає.

Ото жнець-молодець: як жнива - приходить під самісінький кінець.

Така вже вражИна: наїсться лайна, а каже ожина.
Не людина, а вражИна: їсть лайно, а каже ожина.

Коли не вистачає знань – повно питань. Якщо нема питань – не буде знань.

Таке вперте, а все у нього на хмари зіперте.

Вперте та затяте – не слухає ні батька, ні мати.

Не спиться, бо лихе сниться.

Думки снують та не дають заснуть.

Не спиться.. чи то лихе сниться, чи то думки снують та не дають заснуть.

Бігає-волає, наче срачка його припікає.

І сам до ладу не знає, куди весь час поспішає.

Хоч не кричить, та все не мовчить – або гарчить, або скавчить.

Коли народ лікує – він лікується.

Такому до сраки усі ваші подяки.

23-29.03.18

Другу Вільяму – сумному диваку. Щиро.

Він шукав зелену троянду
На квітнику мертвого графа,
А там тільки червоні та білі,
Ніби жили ми не в часи телефонів та танго,
А тоді, коли мурували башти
Понурого Пейлу
За десять фунтів срібних.
Він шукав, хто ж іще,
Хто там може співати
Про зелені пагорби,
Хто ще затанцює джигу
Лупаючи ногами торф
І вапнякові брили.
Він жив у старезній башті
Пихатого старого барона,
Згадував, хто був чашником
Короля, що все втратив:
Все, навіть землю,
Яку топтав шкіряними чоботами,
Навіть себе, навіть гонор.

А він все шукав зелену троянду,
А він все дивився
На хвилі холодного моря,
Дослухався до стогону вітру
І думав: хто вони?
Оці привиди – діти старої Дананн,
Господарі чи то гості…
А ми все блукали
Куди – не знаючи,
А ми все купували
Гнилі помідори,
Побачивши афішу
«Кетрін, дочка Хулігана».
І тільки він помітив:
Народилась жахлива краса.