Что ни поговорка, то гнусно врёт
и повод даёт нам переживать,
ведь нужно ли член, скажем, разжевать,
чтоб только потом положить вам в рот?

2020

Що було – те було… Із твоєї руки
Проростало зерно урожаєм гірким.
Чи на нього дивись, а чи очі закрий:
Все одно урожай до зерняточка твій.
Сіяв те, що хотів. Все, що виросло -треш,
І нове не зросте, поки це не збереш.
Я не та, що була. Я – згоріла дотла.
Не знайдеш у мені ні любові, ні зла.
Бо рубав ти з плеча. Бо ти грався вогнем.
І байдуже було, що межу перетнем.
Ти мене спопелив. Ось така ця межа.
Все згоріло дотла. І тепер я – чужа.
Вже мій біль – то не ти. А твій дім - то не я.
Ти вже більше не мій. Я уже не твоя.
Об каміння своє, наче майстер ножів,
Кригу тисячі лез ти в мені нагострив.
Не марнуй більш на мене даремних зусиль:
Моїх ран не пече твоя вроджена сіль.
Я вітаю тебе, майстре в’їдливих слів:
Крижану Галатею із мене створив.
Зберемо врожаї. Буде поле пустим.
Розійшлися шляхи. Кожен піде своїм.
Не відродимо ми погорілі мости.
Бо померла любов - і немає мети.

Ой, було у вдови Марії
Троє славних синів – дубочків,
Троє гарних синів – дубочків,
Ой, було у вдовиці ті́ї.
Чоловік у поході згинув
Ще синочки маленькі бу́ли,
Ледь найстаршому п’ятий ми́нув,
Батька голос уже й забули.
Вже вона коло них ходила,
Вже ночей тих недосипала.
Зайвий раз було не присіла
Все за дітьми переживала.
А сини росли як у казці,
Бог і силу їм дав, і вроду.
На одній материнській ласці
Виростали усім на подив.
Вже і вуса попробивались,
Вже й невісток пора у хату.
Та не так, як хотілось, склалось,
Як того сподівалась мати.
Чорним круком примчалась звістка:
Знов орда в Україну хоче.
Козакам треба йти до війська
І її козакам – синочкам.
Як почула таке і сіла,
Де й поділися її сили.
А сини підійшли несміло
Аби мати благословила.
Подивилась – стоять високі,
Гарні, статні – коза́ки справжні.
І у кожного шабля збоку.
Ох тримайтеся сили вражі!
Не хотіла – благословила,
Сльози рясні свої утерла.
Не для того синів ростила,
Щоби десь їх війна пожерла.
Але хто ж ту орду зупинить,
Коли всім по хатах сидіти?
Захистить неньку - Україну,
Якщо не її власні діти?
Поклонились сини дозе́мно,
Вороних коней осідлали
І туди, звідки хмара темна
З побратимами всі помчали.
Мати руки піднять не в силах
І не робиться жодна справа,
Як поїхали всі три сина,
То сама не своєю стала.
І раніш не було спокою.
А тепер взагалі не стало.
Все очей приклада рукою –
За синочками виглядала.
Люта січа в степу зчинилась,
Як зійшлися в бою дві сили.
Скільки –то матерів молилось,
Щоби ворога зупинили,
Щоби діти живі лишились
І додому скоріш вернули.
І ко́заки, як ле́ви бились
Та орду – таки завернули.
Покотилась орда татарська
В Крим, зализувать рани свої.
Повертає військо козацьке
З переможного того бою.
Матері зустрічають діток,
Ще з околиці виглядають,
А дівчата дарують квіти
І у очі їм заглядають.
Та немає синів вдовиних,
Полягли у тій лютій січі.
І коз́аки, неначе винні,
Не поглянуть вдові у вічі.
А вона навіть не питає,
В серці все ще живе надія.
А вона все ще виглядає
І від туги за дітьми мліє.
Ще весна тільки починалась.
І сніги трохи почорніли.
Зрозуміла вдова, що сталось
І здригнулось від плачу тіло.
Боса кинулась в поле чисте
Голосила і коси рвала.
Не хотіла сумної звістки,
Все синочків своїх гукала.
І котились горохом сльози
Та на землю ще не зігріту,
Не змерзалися на морозі,
Перетворювались на квіти.
На маленькі біленькі квіти,
Наче зірочки в чистім полі.
Пам'ять про удовині діти,
Що не вернуться вже ніколи.
Називають їх маргаритки.
Материнські ще сльози кажуть.
І вони, як єдині свідки
Цю легенду і вам розкажуть.

Подалі від гріха

Тримайтеся подалі
від гріха,
Най доля оминає вас
лиха,
Мов мошкара,
гріхів літають
хмари,
На всіх на нас
печатка є гріха.

***

Жабка у Коробці

Жабка у коробці
заплітає коси,
Раптом підрізає
"труна на колесах",
Коси - два аркани,
захлеснули кришку,
Хвацько Жабка
на труні
скаче, мов Мартишка.

Звідки я знаю? – Та я про це знав завжди́.
Між короткими вдихами й протяжним видихом,
Що життя – лабіринт, який огортає дим,
Щоб не кожен одразу бачив короткі виходи.
Звідки я знаю, що найбільша чеснота – любов?
Що нічого ціннішого в небо не візьмеш, крім неї? –
Колись сам Господь говорив так... Їй Богу!
У часи, коли квіти усі ще росли над землею.

Я – пілот…
І нехай на планеті чи в вирії
власних тіл ми усі пасажири є,
та коли курс утримує флот,
я не є пасажир, я – пілот.

Одного…
Не згадають і у епітафії
самоту без книжок з астрографії.
Тож, відлюдники світу цього,
вам бракує мене одного.

З неземних…
З лоцій взнаєте, ставши читаками:
зорі є розділовими знаками
молитов, гасел та позивних
і з земних далей, і з неземних.

Кораблів…
Рубки з нами – то неба трансмітери.
Розумніші за цифр тільки літери,
трансмутованих в них голосів
вже не з тіл. А з віршів-кораблів.

2020

***
А вже весна цвірінькає в кущах,
а вже «угу» провадить з голубами,
а вже комашка, гілочка і птах
до сонця пнуться, мов дитя до мами.

Ми спали, Боже, той зимовий сон
такий солодкий і такий цілющий.
І пагін кожен з лагідних долонь
росте царем, дитиною та учнем.

«Життю віват!» – цвіркочуть горобці.
«Угу! Угу!» – знов голуби на хаті.
Он первоцвіти мліють в молоці.
Тож нумо, люди, весноньку вітати.

Я пам'ятаю файну хвилю,
Коли мені з'явилась ти,
Та здуру я втікав щосили,
Неначе то були чорти.

Сліди любовної невдачі
Я відчуваю дотепер,
Як без причин сміюсь і плачу
І згадую СССР.

Ти дійсно любиш лиш мене,
чи я із тих, кого ти любиш?
Коньяк, горілка, Каберне
не до снаги, Мартіні - будеш?
Чи віскі велелюбний мій,
більш надаєш ти  перевагу?
Отьмарює хмільний напій
та не тамує серця спрагу.
Любові чисте джерело,
приготувала повний жбанок.
Пий, щоб похмілля не було
гіркого присмаку на ранок.

07.03.2020р.

Цар в офшорах грошики ловив,
А громаду аж хапає трясця.
Та корона впала з голови,
Іграшкою стала для паяца.

І у мене є один зубець,
Гострий та колючий, наче шило.
Зажену в м'яке - ухопить грець,
Від сатири стане світ немилим.

Жив безжурно гномик. Язика
Вигострив на сцені (був артистом).
Дума у гигикала тяжка:
"Чим би ощасливити поспільство?".

Пропонує спати на козі,
Їсти мед із сиром сулугуні.
Бо в колоді - шохи без тузів,
А в команді - злодії та дурні.

Увімкнула телика кума,
Ну, а там "Квартал" позаторішній.
Реготнув би - тільки сил нема,
Краще настрочу про владу віршик.

У колисці плямає роток,
Вже годину їсти просить бебі...
"Так і треба,- нам казав пророк,-
Бо немає Господа на небі".

09.03.2020 р.

Візьми Шевченкові томи –
і плач над ними, плач над ними.
Шевченком Бога обійми –
й хрестись хрестами золотими.
Хай сльози відповідь дають
на все пригноблене дитинство,
на те, як зміцнювалась лють
і поставало українство.
Чи Бог нас плакати навчив?
Чи Бог нас до тюрми спровадив?
Невже Шевченка Бог убив?
Хто дав Шевченку стільки правди?
Чом правда ця – бравад томи,
і плач над ними, плач над ними!
Ісус, Тарас, конкретні ми
були здебільшого сумними?
Чи, може, діти сатани
пристерегли́ колись Ісуса?
Чи запобігли б тим вони
Шевченку кожному чи Стусу?
Ось повна людством є земля.
Воно будує власне право.
Воно росте, а з ним – і я.
Воно – карає. Я – караю.
Якщо моєї думки слід
порушує його закони,
знаходять Бога – і привіт!
Так роблять з Бога – забобони.
Шевченко Бога був знайшов,
коли у ньому сумнівався?
а, може, Бог – це злість і жовч,
в яких Тарас перестарався?
Хто у Шевченкові бродив,
коли поет любився з нами,
коли повідав стільки див,
перекотивши світ піснями?
Ісус багато що сказав,
але Його почули мало.
Той, хто Його маленьким знав,
у Біблії попав в опалу.
Так само, вирісши, Тарас
став на Голгофі над панами,
щоб кожен з них казав в свій час:
Його "повісили меж нами".

21 жовтня 1995 р., Київ

Курли,курли ясному дню!
Я повернулась,рідний краю,
Ти ж мене знову зустрічаєш
Плачем вогню.
Горять вогні...Димлять дими-
Чи рай мені,чи капище-
Так і впаду униз грудьми
І стану згарищем.
Казав пророк...Пророк помер...
А сонце тінь мою відкине
І з плес моїх вороже злинуть
Ключі химер.

Ти не просто тепер, ти членкиня піїтьського цеху.
Ледь знаходжу слова, ті слова, що слова, а не мат.
Бо зліпив тебе я, як із глини виліплюють цеглу,
А виходить, що ти.. що тебе.. що для мене нема!

Я нагострюю пера, вмокаю у власну отруту,
Я стрілятиму ними, хай лусне мені сагайдак!
Уподібнюся я, чи то Гуру, чи Робіну Гуду.
Ну і що, що не в такт, що безтактно, бездарно.. Хай так!

Хай несе мене кінь, мій кудлатий і трохи крилатий!
Хай від кожного руху зника депресивна пітьма!
І блищатимуть лати на диво всієї палати,
Я за бороду музу,
ойц, ні!
санітара впіймав.

Пройшовши крізь мереживо часу́,
Змінивши слів за довгий час чимало,
Легенда ця мене зачарувала
І я поринув у її красу,
У світ прадавній, у віки минулі,
Яким уже повернення нема.
Лише легенда в пам’яті трима,
Яку почув у лісі від зозулі.
Спочатку думав: то просте «ку-ку»,
Хотів спитати: скільки маю років
Ще у запасі. Та вже за два кроки
Відчув утому. На траву м’яку
Сів попід дубом, прихиливсь спиною,
Вдихнув повітря чисте лісове
І відчуваю – у очах пливе
Та й задрімав якось само собою.
І от крізь сон вчувається мені
Зозулі голос, але дивний, наче,
Чи то сміється птаха, чи то плаче
Поміж гілок десь там у вишині.
І не «ку-ку» я чую, а слова
Звичайні, ті, що з прадіда я знаю.
І та зозуля, начебто, питає:
- Агов, скажи, стежино лісова,
Чи не ступа чужа нога тобою?
- Ні, не ступа,- стежина шелестить
Опалим листям. - А чужий он спить
Під дубом, заколисаний травою.
- Заснув? – Заснув! – Ну, хай і далі спить,
Не треба, щоби чули чужі вуха,
Що ми говорим. Але ти послухай:
Чи справді спить, чи так собі лежить?!
Настала тиша. Я лежу, затих,
Боюся, щоби не подати виду
Та все міркую: що із того вийде?
Вухам не вірю, слухаючи їх.
Але й очей відкрить не поспішаю.
А як злякаю? То й не буду знать,
Про що таке у лісі гомонять,
Коли ніхто чужий не заважає.
І знов зозуля: - Мабуть, що заснув.
Тож слухай, мила, давню оповідку
Мені відому і не знати звідки.
Хтось, мабуть, йшов у лісі та й забув.
Було це в ті часи, що й не згадати,
Ще звірі й птахи говорить могли.
В якомусь лісі, може й тут, жили.
Хто гнізда вив, хто нори рив, хто спати
Вкладався просто на сирій землі.
Хто як хотів, той так і жив у лісі,
Ганяв чи повзав, в піднебесній висі
Кружляв, як тільки сам того волів.
І ворожнечі не було між них,
Сильніші слабших зовсім не гнітили,
На інші справи витрачали сили.
Тож в лісі чувся лиш веселий сміх.
А в тому ж лісі під пеньком старим,
В норі глибокій, в затхлім підземеллі,
У непривітній і пустій оселі
Жив злий горбань. Лиш два вершки у нім
Та злий настільки, аж дрижав від злості,
Його бісив отой веселий сміх,
Він того всього винести не міг,
Все мудрував та ворожив на кості,
Усе шукав, як вивести той сміх,
Щоб ліс стояв похмурий, непривітний,
Щоби не смів ніхто чомусь радіти
І всі йому схилялися до ніг.
І, врешті-решт, він спосіб віднайшов:
Не мазь-отруту, а чарівне слово –
Лише промовиш і уже готово,
Вважай, що ліс без боротьби зборов.
Та слово це не він сказати мав,
А разом всі, хто в лісі тому вівся.
Горбань таємно з круками зустрівся,
Бо допомоги їх потребував.
Помчали круки на усі кінці,
Скликати стали живність всю на раду.
І от зібрались птахи, звірі, гади,
Можливо, й на галявині оцій.
І виліз чарівник з-під свого пня,
Навіяв всім, що він орел великий.
Махнув крилом – у лісі стихли крики,
Ніхто його злодійство не спиня.
А він почав навіювати всім,
Що лиш добра і користі всім хоче,
Що ладен працювати дні і ночі
Аби в усьому догодити їм.
А круки слідом: - Крак-так-так-так-так!
Мовляв, послухай, що розумний каже.
Відчула легку здобич сила вража.
Чаклун же знову так собі і сяк.
А ліс стоїть увесь, як у тумані
І лиш слідом за злодієм кива,
Сприйма на віру всі його слова,
Ніхто не каже: «Чи ви, може,п’яні?»
А чарівник і далі промовля:
- Мене вам треба королем обрати,
Для того лише разом згоду дати
І щастям ця наповниться земля.
Ну, усі разом дружно крикніть: «Згода!»
І буде все , і буде вам усім.
А сам до себе: «Буде все моїм,
І весь цей ліс, і землі всі, і води.»
Аж тут зозуля звідкись узялась.
Кудись літала та й не чула круків,
Вернулася, а навкруги ні звуку.
Туди-сюди мотнулася, пройшлась
Понад дерева та й знайшла ті збори.
Спустилась нижче, глянула – «Овва!»
Уся галява, наче, нежива.
Горбань на пні підстрибує угору.
Та і давай зозуля та кричать,
Так, що в найближчих аж заклало вуха:
- Ви що, зібрались ту потвору слухать?!
Та вас же будуть діти проклинать!
Женіть його, бо буде вам біда!
І тут усі ураз, немов прозріли,
Замість орла потвору ту уздріли
І від мани не стало і сліда.
Ліс загудів, побачивши оману,
Горбань від злості аж позеленів,
Метали очі блискавки і гнів.
Що він кричав, повторювать не стану.
Наобіцяв помтситися усім,
Зозулі першій за свою невдачу.
Сказав, що їй дітей своїх не бачить
І не нестися у гнізді своїм.
Сказав і зник. А слуги його круки
Взялись зозулям гнізда руйнувать
І пташенят на землю викидать,
Щоб були більші материнські муки.
З тих пір зозулі гнізд своїх не в’ють,
А яйця в гніздах у чужих ховають.
Бояться – круки знов поналітають
І діточок маленьких їх поб’ють…
Тут, як на зло, мураха в ніс заліз,
Залоскотав. Я чхнув і все пропало.
Лиш десь зозуля вдалині кувала
І навкруги шумів прадавній ліс.

Закохала ти мене у себе,
у свої озера лісові
і мої думки летять до тебе,
і лунає Моцарт в голові…

Серце ти моє заворожила,
спогади мої ти заплела –
тож несе непереборна сила
до душі твоєї джерела.

Пташкою тендітною літала,
мавкою ходила по траві…
Ти мене у себе закохала,
у свої озера лісові!

Ти мене навіки полонила
у тенета дум своїх і рук –
маєш силу дарувати крила
через сло́ва дивовижну гру.

Нарешті я - вояка запасний,
Чотар додому виштовхнув у плечі.
Вдихають груди запахи весни,
Вгортає обрій клекотом лелечим.

На шостий рік упала з пліч гора,
За комуналку відсьогодні пільга.
Із острахом ступив із пекла в рай,
Зіщулившись в очікуванні лиха.

Все сплуталось однині: верх і низ,
Чи ще живий, чи вже усохла гілка...
А з хмари жайвір: - Друже, не журись!
Радій, що руки маєш, не каліка...

Хоча б хвилину жити без думок
Та вереску озлоблених ериній.
На плечі впало райдуги ярмо:
Орав би ниву та не можу - міни.

08.03.2020 р.

"Я - коза...", й козачка на півслові зрозуміла,
що вона вже не така й зарозуміла.

2020

З циклу – «Химерні світи»

Кажуть, є жінки-бійці,
рід яких древніший
за амазонок.

З химерних хронік.

***

«Прокинься, дівчино, ти спиш,
чи йдеш кудись!» --

«Ти хто? Чому так темно?» --

«Страшно?» --

«Не страшно, дивно!
я сновида стала?» --

«Здається, що за хлопцем ти сумуєш,
Тому і ніч тобі не в ніч».--

«Ти нявка? Мучити прийшла
І збиткуватись наді мною…» --

«Відьми над лісом цим
пролітають,
Та сідати бояться,
Пробігають вовкулаки,
не люди і не звірі,
для нас вони – дурненькі
блазні…

Але,
я іншої породи,
І віри найдавнішої:
Я – діва-воїн
з древньої громади,
яка зустрічала народження
Сварога,
яка вітала бога
християнського».

«Якщо - мара ти, вбий
і якнайшвидше,
мук позбав,
та тільки
з мене
упирицю не роби!» --

«Не вмію, не проси ( жарт),
а краще прийми вітання
від коханого -
любові поцілунок». --

«Цілунок? Від дівчини! Боже збав!» --

«Так він казав, так просив,
Мене він цілував
невинними хлоп’ячими
устами,
він передав тобі
невинний свій цілунок,
а мене
цілунок цей пече вогнем,
Бо зберігаю я чуже,
Скоріш своє ти забери.»

«Як же дівчину
дівчині
цілувати,
щоб відчути
коханого цілунок!?"

…Вже майже зовсім
зблизились уста,
Як спалахнуло полум’я пекуче
між ними…

Ось дівчина відчула
цілунок-подих милого,
Сяють очі, гояться рани,
А діва-воїн,
неначе сп’яніла трохи,

Шепоче –
«Ми природу не ображали,
передали цілунок хлопця,
не торкаючись,
через вогонь кохання!
Твій хлопець перший
у борні,
Залишити не може
побратимів,
На допомогу воякам
ми зберемо
Із воїнів - дівчат загін
сталевий…

Віки, віки,
Занадто довго ми
Із бою не виходили
зі злом,
Забули вже, яка вона -
Любов,
Кохання ваше нагадало
нам,
Заради чого варто
жить
на світі.»

«О, чудо – діви,
з вами я піду,
Знайду коханого,
ми вдвох
до бою станемо,
Або
загинемо зі славою
удвох!»

Приховай мене, Боже, розкутого
Між корінням безчасся в оваціях…
Я озвуся на свист після лютого
Як у травні на сонце акація…

Приховай мене, Боже, пропащого
Що таїв і лілеїв - Світланене.
Я вдавав, грішно каюсь, за кращого
І невідав, що серденько ранене…

Приховай мене, Боже, безплідного
Слів -томи, а чомусь не вагітніли…
І цурались у похві… як бідного
І кормили чужими обітнями…
Приховай мене, Боже…
7.03.2020

Коли всевладний майстер-Бог
створив в екстазі чоловіка,
то той мав сплачувати борг
лише добром, лише до віку.

Так і було б. Але юнак
зненацька занедужав дуже,
занудьгував, та так, та так,
що світ йому став осоружним.

І тут замислився Господь,
і дивлячись на хлопця муки,
почав творити іншу плоть,
піднявши вище неба руки.

Він взяв сто променів палких,
зірниці загадкову казку
і тихий плескіт хвиль морських,
і вітру трепетную ласку,

далекий жур прекрасних зір,
цнотливість місячного сяйва,
величність непокірних гір,
принадність ночі, сонця барви

і ґраціозність диких сарн,
і запах першої троянди,
ще й іскру блискавки, та з хмар
невтримний дощ із діамантів,

і гнучкість ви́ткої лози,
і жар вогню, й солодкість меду,
і свіжість ранньої роси... –
краси довічної прикмети!

Господь все воєдино склав –
і виліпив богиню, Жінку,
життя вдихнув і так сказав,
той дар вручивши чоловіку:

– Бери, що є, і не сумуй.
Її змінити ти не пробуй.
Блаженствуй з нею, рід заснуй.
Добром плати свій борг до гробу!

6 березня 1990 р., Київ

Жінка -творіння Творця,досконалого і вищого Митця,
Рисами наділив її такими, задум цей слід зрозуміти,
Щоб життя на Землі процвітало, щасливо дорослі і діти жили...
Чоловіки – це мужність, сила і відвага,
Щоб на Землі був мир і спокій, головна їх роль...
Якщо ці ролі не ганьбити, не рватись до багатства, і сумнівних утіх,
Гармонічно жити в мирі, природу і людей навколо цінувати, поважати,
Багато кращим стане все, що бачить зір...
Доросле покоління, передасть наступним,той приклад – кращий всяких слів, законів,
Що є хороше, а що ні, чого слід уникати, чого не слід робити... 4.03.18 10.40

О, жінка, ти досконалість,
Природою в дар тобі дано,
Народжувати дитя, і не одне
Ти стимул в житті для чоловіків,
Не потрібно їм інших причин,
Щоб в політ завжди прагнути,
І честі, слави їм домогтися,
Така граціозна, така красива,
По життю, ти йдеш як диво,
Блаженство, радість випромінюючи,
Завжди впевнено крокуючи,
Хочеш зробити світ добріше,
Створити затишок і виховати дітей ...2009
(переклала на українську мову 22.05.18 6.10)

Что может женщина – не счесть,

Природа главную ей роль дала

И материнством наделила,

Рожать, воспитывать детей,

Свое тепло и душу им отдать,

Чтобы потом гордиться ими…

18.06.17

​

Не вмію в усмішці таїти
Душі зболілої печаль, –
Хоч гартувалася й відлита
Вона життям, неначе сталь.
Душа – діянь моїх основа,
Надій і волі цільна плоть, –
Ані мовчанням, ані словом
Її нікому не збороть.
Давно плачем і сміхом повна,
Вже затісна для плину слів, –
Моя душа завжди назовні
Натхненням зроджених рядків.
Німа пораднице незрима, -
В щоденних утисках годин
Ніщо пройти не зможе мимо
Твоїх незміряних глибин.
06.03.20

забуття життєвої паузи…
мить – і нібито небуття…
час завис у повітрі маузером
поміж пострілом і життям…
ти на пікові – далі сходження
і неясно: швидкѐ? повільне?
все налагоджено й погоджено
як ранкова меса недільна…
для абсурду бракує мужності…
темне метиво… гола логіка…
і тиняєшся по окружності
з мертвим поглядом алкоголіка…
і раптово на точці ро̀сяній
коли кров досягає осені
радість арфою задзвенить
зупиняєш прекрасну мить…

А тут – інакші гульки...
В шафранному провулку
Торгує цибулинням,
Тюльпановим насінням

Майстриня.

Охайна та привітна
Приваблює вітрина.
І сонячний промінчик
Засліплюючи, тішить
Настійно.

Забувши про цигарку
У нетрях маринарки,
Мурен літературних,
Улесливу байдужість,
Всміхнуся.

Мене чекає офіс,
Відвідувачі тоскні,
В яких усе непросто...

В тюльпановій лілеї
Живе казкова фея
І мріяти про неї –
Спокуса.

Навіщо впадати в істерику,
депресію, битися в груди?
Майнути б в Латинську Америку,
пірнути б в найглибші Бермуди!

І хай собі валиться-піниться,
нехай шаленіє-скрегоче…
Розвидниться. Станеться.
Стрінеться
веснянкове
щастя жіноче ;)

Свою роботу виповнить вона,
Чуже привласнить – правил не порушить.
Їй ба́йдуже, чи красти спілі груші,
Чи здути квіт до Божого вікна.

Старухою в атла́сному пальто,
Коханкою, що сяде на коліно,
Впливе вона і дихатиме тліном,
Ти знатимеш, звідкіль вона і хто.

Вуста її шепочуть імена,
Хоч пам'ять і дівоча, не забуде,
Кому пора постукати у груди.
Цей стукіт ще нікого не минав.

Дай Бог, щоб обізналась і пішла
До тих, які чекають. Так буває.
Щоправда, не з вином і короваєм,
А з втомою упоперек чола.

У всіх вона одна, але своя:
Стара і добра, юна і сувора,
Як схоче, буде подругою ворог –
По-різному поводиться змія.

Запрошуй, не запрошуй, прийде час
До кожного забігти на гостину.
Хоч коси після того і ростимуть,
А губи вже навіки замовчать.

В задумі́ схилом піднімався Ор:
Чим йому рід великий годувати?
Вже в лісі звіра важко вполювати
І в річці рибу важко упіймати .
Чи не чека на рід голодний мор?
Отож, узявши кращих корінців,
Що їх жінки зуміли назбирати,
Щоб голод ними хоч перебивати
(Насправді, животи лиш набивати),
Ор мовчки до святилища побрів.
Аби спитать поради у богів.
Їх ідоли на пагорбі стояли,
Біля підніжжя вогнище палало,
Аби боги ті голоду не знали
І не впадали у великий гнів.
І кидав Ор в багаття корінці,
Співав пісні з прадавніми словами,
Звивався у танку перед богами,
Аж сірий пил здіймався під ногами,
І тряс старий свій бубон у руці.
Але, нарешті, у знемозі впав
І, чи здалось, чи справді голос чує,
Що Бог – прабатько Орові віщує,
Як він свій рід від голоду врятує.
І Ор усі слова запам’ятав.
Он бачиш поле, - голос говорив, -
Збери каміння, що лежить по ньому
Ти сам один, не відаючи втоми,
Скорчуй усі кущі на полі тому
І то усе лише за троє днів.
А далі поле все перекопай,
Аби тверду ту землю розпушити,
Прибрати з нього усі трави – квіти.
На це теж маєш усього три дні ти.
Тоді лиш відпочинь і почекай.
Узявся Ор виконувать наказ.
Три дні піт йому очі заливає,
Та він на це уваги не звертає,
Кущі корчує, камені тягає.
На третій вечір закінчив якраз.
А далі знову взявся до роботи.
Якщо ж узявся - треба доробить
І не спинитись, не перепочить.
Працює Ор - робота аж кипить
І падають на землю краплі поту.
Та ледве шостий вечір наступив,
Ор врешті закінчив свою роботу,
Утер з чола великі краплі поту
І вмить заснув. І сон йому в охоту,
В надії, що усе як слід зробив.
А вже як тільки сьомий день настав,
І сонце чорну землю осіяло,
Там, де краплини поту його впали,
Якісь стебельця вмить попроростали.
Ор про такі раніше і не знав.
До сонечка всі дружно потяглися
І сонця диск їм лагідно всміхався,
І вітерець легенький ними грався,
В їх шелесті прадавній гімн вчувався,
А колос важко прогинався вниз.
І знову Ор звернувся до богів
І вислухав від них поради нові.
Зібрав докупи колоски здорові,
Обмолотив, аж руки збив до крові,
Змолов, напік і, врешті, хліба з’їв.
І хлібом тим він рід свій врятував,
Він додавав їм вправності і сили,
І не на полювання вже ходили,
А поле засівали і косили.
І голоду відтоді рід не знав.
Так вперше хліб з’явився на землі
Дарунок людям, що боги послали,
Але, щоб люди його споживали,
Потрібно праці вкласти ще немало.
Йому ціною - піт і мозолі.

Іграшковий зайчик
Вскочив у трамвайчик,
Там зустрів корову
Та́кож іграшкову.

Зайчик і корова
Квапились до Львова
Де на карнавалі
Їх уже чекали

Півні та лисички,
Поні та індички,
Тигри й леопарди,
Пуми та гепарди,

Зебри й бегемоти,
Леви та койоти
Мавпи і шакали
Весело скакали.

У старому Львові
Все було казково.

Vzít na ramena ženské nohy
chce mnohý, ale smí nemnohý.

2020

Я хочу жити так, як всі,
Але, як всі, не можу жити,
Допоки в шумі голосів
Бринять мотиви сумовиті.
Вслухаючись щодня в плачі,
Чужу біду на жаль мій множу, –
І вічно мучуся вночі,
І сном забутися не можу.
Бо слово скупане в сльозі
Здмухнути з уст безсилий вітер, –
Я хочу жити так, як всі,
Але, як всі, не можу жити.
Мені вночі мовчання стін
І рух на них безликих тіней, –
Здається тишею руїн
На біднім сході України.
І, повний жалю і злоби,
Іду назустріч вітровищу, –
Хоч стогнуть болісно дуби,
А верби хиляться ще нижче.
Вкриває зеленню весна
Прогріті сонцем крутосхили
І ставить скровлена війна
Хрести дубові на могили...
05.03.20

…І сік калини на устах, і образ чистий і прекрасний,
Коли витає диво-щастя і спів злітає, наче птах.
Коли старі гаї шумлять мелодію палкої ночі,
Коли трикриле серце хоче освідчень тихих при свічах…
Відкрий цих митей вищу суть, вчитайся в долі віщу мову,
Вбери яскраву одіж нову, яку три ангели спрядуть.
Ти – вічна юність молода, вогонь, що в серці не згасає,
Вино, що присмак волі має і ллється-п’ється, як вода.
Ти – у купавах, у вінку. Ти – у намисті із гранату,
Запам’ятай цю мить, як свято, як мітку на своїм віку.
Бо що життя – іскриться пломінь, в огні тріщить деревина…
А далі – спомин… дим… і повінь… і срібна чаша від вина…
І не твоя у тім вина, що дим розвіється дочасний,
Ти – діва, світла і сумна. Твій образ чистий і прекрасний.

7 березня 2020

Що таке – ідеальні стосунки?

Хто оцей ідеал змалював?

Є окремі абстрактні рисунки,

А конкретики – кіт наридав

(«Кіт наплакав» - це явно замало,

«Наридав» - теж нема ідеалу).


Як подерта у котика шкурка!

Киця Мурочка чосу дає!

«Це не Мурка - справжнісінька «урка».

Це – морока і щастя моє!»

(Мо’ для Котика й сірої Мурки

Саме це – ідеальні стосунки?)


«Ідеалом» хворіють когорти

ніжних та бідолашних сердець.

Ідеал – щось на кшталт горизонту:

Ось він, ось! А підійдеш – капець!

(Ідеал хоч не просто знайти,

Наполегливо йди до мети).


Леді й рицар… письмова ухвала

(Мабуть їм допоміг божий дар):

«В шлюбі часточка є ідеалу,

Шлюб – найкращій для нас ідеал!

(В нас – биття одночасне сердець,

Ідеал хай шукає чернець!)»


2019 рік

Іду по небу
назустріч долі,
всім блискавицям
наперекір.
По хмарах сірих
без парасолі
до благодатних 
рахманних зір. 

Іду неспішно
церковна тиша
на кужель світу
пряде руно.
Я б так хотіла
піднятись вище
над тим, що було
давним давно.

Над веремії
юдоль  земною,
Болотом фальші,
вогнем війни.
Дай руку, сонце,
ідем зі мною
я чую трепет
душі струни.

Земне тяжіння
не перешкода
для нас крилатих,
тож уперед,
де вільний простір
і  насолода
з повік збирає -
любові мед.

06.03.2020р.





 

Що ти таке вчинила там, царице,
Що лютістю пала Ахашверош?
Такою, що переважила і змови недругів,
І зненависть підкорених держав...
Ти, найвродливіша з усіх жінок!
***
По третім році, як засів на троні в Сузах,
Справля Ахашверош бучний прийом.
Спочатку для князів і слуг своїх,
А далі – й для всього народу.
Ні в чім нема нестатку.
Ні в їжі, ні в питві.
І все лиш в золотім начинні.
І кожен п’є скільки спроможен випить.
Окремо для жінок ти, Вашті,
Теж справила гостину.
Не таку пишну, як Ахашверош,
Котрий лише на сьомий день,
Як стало весело на серці від вина,
Згадав, що є в нього дружина.
Сім євнухів послав цар за тобою, Вашті.
Щоб не прийшла, а привели тебе
В короні царській.
Красу твою бажа Ахашверош
Чоловікам підпилим показати.
А ти відмовилась із євнухами йти,
Бо лялькою не захотіла бути.
«Красою наділили мене мати й батько.
А те, що розумом і радникам його не поступаюсь,
Про це Ахашверош не скаже, збіговиську отому.
Лялькою мене він бачить.
Лялькою, що має подарувати йому сина...
Та, зрештою, і ті, хто колінкує перед ним,
Такі ж, як він.
Хто владою, хто золотом узяв собі дружину...
І я миритись маю з цим?..
Знаю, що в гнів впаде Ахашверош.
Та гнів зуміла б я угомонить,
Якби хоч трохи був він самостійним.
А то у всьому радників лиш слуха.
Ох, ці такі улесливі й підступні шептуни!..
Вони, а не Ахашверош імпрією правлять.
От і тепер здогадуюсь, що там вони нарадять.
Скажуть, аби відсторонить мене й забрать корону.
І не тому, що краще це для Ахашвероша,
Вихватка моя самим їм так не до вподоби,
Бо ж як дійде до їх жінок вона,
То це для них смертельна небезпека.
І їх, а не себе, послухає Ахашверош.
Ну що ж, хай так воно і буде.
Може, колись і не цариця
Насмілиться зробить, як я.
І не буть лялькою.
Я ж це роблю сьогодні.

На вламаних гілках гойдалась наречена.
Сумного вітру тінь до світлих вуст зійшла.
Цим поцілункам злим її з дитинства вчено,
але дівоча скна не розуміла зла.

Та вже котився дзвін раптового вінчання,
і неживих істот накли́кала луна.
Бо триста зморних літ нечистого мовчання
споку́тує ось-ось пречистая вона.

Хто був за мужа їй, того ніхто не вбачив,
його короткий дух сидів при діві злий
і мацав полюси її земної вдачі,
і всю пропливши кров, сам раптом став живий!

Мене там не було, бо я ще тут, між вами.
Але про це мені розповідали сни.
Як угатив не грім, а бій поміж світами –
і прокотився лик живого сатани.

Земля стояла вщент погорблена, побита!
Курилися дими з вітрами навпіл там.
І той космічний пил заніс надію жити
на іншу Божу твердь, а тут лишив бедлам!

(…Так промовляє день крізь тло нічної хащі.
Вигукує мене усе життя твоє.
А я тим часом – звір, недо́биток пропащий.
Бо день не настає. І ніч не настає.)!

Однак, ще не кінець, бо пекло – нескінченне,
а рай – не на Землі, і Бог – не між людьми.
Мов дівка, геть од нас йде совість наречена
і поїть чортенят молочними грудьми.

4 серпня 1999 р., Київ

В одиночку зло не одолеть…
Заново родиться после смерти…
Будь ты трижды в жизни водолей,
Будь ты резвый, как английский сеттер.

В одиночку лучше плыть в ничью -
Ни тебе упрёка, ни восторга…
В перестрелке: можешь - ни хочу,
Ты ногами сам выходишь с морга…

В одиночку страх не уязвим -
Некому его наполнить гаммой.
Равно, как не встретиться двоим,
Если Жизнь отсутствует в программе…
6.03.2020.

Троянда – квітка ніжна, запашна,
Закоханим найкращий подарунок.
Водночас і колючая вона
Й пестлива, ніжна, наче поцілунок.
Звідкіль взялась квітка дивна ця?
З яких часів, з яких земель прибу́ла
Людськії завойовувать серця ?
Я хочу, щоб легенду ви почули .
Жила, говорять, в давнину сім’я
В однім селі – великім чи малому –
Дочку єдину мала на ім’я
Троянда. Не було в селі у тому
Гарніш дівчи́ни. І лице, і стан
Всім парубкам спокою не давали.
Що парубки? Підстаркуватий пан
І той за нею упадав бувало.
Але вона,як пізнєє дитя
Ні в чим відмови у батьків не мала.
Навкруг її крутилося життя,
Лише для неї сонечко вставало.
А при красі, що Бог їй наділив,
Постійна ще увага парубоча…
То ж виростала з неї диво з див –
Якась єхидна в образі дівочим.
Розпещене любовію батьків,
Розбещене зітханням парубочим,
Вона єхидних не жаліла слів
І говорила всім підряд у очі.
Здавалось, їй що саме так і слід,
Її краса дає їй таке право
Кидати людям у обличчя лід
І гострим словом душі їм кривавить.
На вечорницях парубок, бува
Підійде, щоб до танцю запросити,
Вона ж завжди знайде якісь слова
Аби при всіх сильніше зачепити.
Почервоніє парубок умить
Та у юрбі сховається одразу.
З гіркого болю серце защемить
І затаїть на дівчину образу.
Подруг у неї зроду не було
Іще маленька всіх порозганяла
Із хлопцями водилася селом,
Крутила ними,як сама бажала.
Та хлопців усе меншало при ній,
Ну хто ж захоче довго це терпіти?
І все частіше дівчині самій
Доводилось кинутій сидіти.
Одружуватись стали парубки
І, чомусь, інших заміж собі брати,
Хай не гарніших неї, та таких
З якими щастя можна відчувати.
Аж ось останній врешті підійшов,
Поглянув дивно, щось хотів сказати,
Та, може, слів потрібних не знайшов,
Махнув рукою та й пішов від хати.
Ось так вона лишилася одна.
Батьки на той час вже були померли.
Єдина співрозмовниця стіна
Вислухувала мовчки її перли.
До неї сміх веселий долітав
Життя буяло у сусідських хатах.
А в неї хата тиха і пуста.
Хіба самій від злості реготати?
Ще не стара, покинута всіма,
Вона самітньо вік свій доживала.
Ще вроди не торкнулася зима
Та серце, як раніше, не співало.
Хотілось часом вийти до людей
Та гордість, що лишилась, заважає.
А час невпинно мимо неї йде
І їй все менше вибору лишає.
Урешті – решт не втрималась вона
Перед ікону впала на коліна
Зігнулась горда до землі спина,
Таки зігнули ненависні стіни.
Благальний голос вирвався з грудей
І сльози навернулися на очі:
- Я знову хочу буть серед людей!
Я ще комусь потрібна бути хочу!
Зроби, о Боже, милістю своєй,
Щоб люди знову мною милувались
Але сприймали отаку, як є.
Не хочу, Боже, аби я мінялась!
І зглянувсь Бог, і квіткою зробив,
Якою ми милуємося нині.
І колючки її їй залишив
Аби пелю́стки захищали дивні.
Несе ця квітка радість і печаль.
І сміх, і сльози разом викликає.
Дивлюсь на неї і легенький жаль
Десь у душі глибинах виникає.

Вже весна. І пнуться первоцвіти
На промерзле груддя… а проте –
Я про серце жінки золоте
І про вміння цілий світ любити.

Я – про сонця усміх... про розлите
Повеління буйності святе!..
Вже весна – і пнуться первоцвіти
На промерзле груддя. А проте…

Уповаю: жити, жити, жити! –
Хай цей світ любов’ю проросте,
Відбуяє все, що молоде,
Що уміє вищати й радіти…
Вже весна. І пнуться первоцвіти…

6 березня 2020

Вступ


Легенький, ледь відчутний
подих ночі,
Пустує місяць, в небі виграва,
Дерева щось замріяно
шепочуть,
Ховає древнє капище
трава…

Жінка

- Благаю, милосердна берегиня,
Пробач нещасну грішницю,
прости,
Нехай душа дитини не загине,
Мене
у пекло треба потягти.

Дочка тобі сповідувалась,
Знаю про сховане
святилище
в імлі,
І серце материнське
підказало
Куди іти
і о якій порі…

Карає совість наче
гостра криця,
Душа палає, у вогні горить,
Від світу відреклася,
я – чорниця!
Та спокою нема
в монастирі.

Молилась я хресту,
читала руни,
кровиночці сторожею
була…

Дитині зашморгом стягнула
серце юне,
Та ще й вузлом подвійним
затягла.

«Чимало сліз я ще даремно
зроню,
Не чуєш ти, не слухаєш мене…
Не можна панича кохати,
доню,
До того ж в нього
наречена є!»

Вона усе терпіла і страждала,
А біль зростав нестерпно
кожну мить,
Якась нечиста сила підказала
Безжально наречену
отруїть.

Благаю, порятуй
дівочу душу,
Це я горіти у геєні
мушу.

Берегиня

Зітхнула тяжко Берегиня Біла:
- Тримайся, не втрачай даремно сили,
Караєшся і тяжко ти страждаєш,
Та про дочку багато що не знаєш...

Ціною злочину всі пута розірвати…
Вона нікого вбити не могла
І вбивцею не захотіла стати
Пекельне зілля випила сама…

Вся почорніла, впала в чорнім лісі,
Коханий, без доріг, поміж дерев
Знайшов свою єдину на узліссі,
Розкрив обійми
й разом з нею вмер.

Зустрілися за роковим порогом,
Тяжким стражданням досягли мети,
Поміж світами ллється їх дорога,
І боги відступились і чорти.

Ти ще не вповні гріх
спокутувала,
У монастир…
молись…
І час не гай!
А як нахлине спогадів
навала.
До мене теж, хоч зрідка,
завітай.

Епілог

Ще пил не влігся понад
битим шляхом,
І вечір ще не огорнув село,
А на святилище
напівпрозорим
птахом
Сріблясте світло
лагідно лягло…

… Ледь – ледь поворухнулось
листя сонне
І голос невловимий
промовля:
- Вже до спасіння щезли
перепони
І дихає з полегкістю
земля…

Розкошують будяки
на зеленім полі.
Придивилися дядьки –
нижче спини голі.

Прикидається курай
дядьком із портфелем.
Скільки ліжок не міняй –
а бордель борделем.

Не сховає срамоти
жодне піаніно,
як за мозок маєш ти
те, що нижче спини.

До вподоби комашні
мотилі - монархи.
На тім полі всі дурні,
навіть олігархи.

Зорі в криниці холодні, як пальці.
Крик веселить село.
Олесе-Олесе, твоїй панні Ґандзі
компреса би на чоло…

Сюніч приповз поранений Фавн,
м’якуш кришив на поріг совенятам,
і знову нещасний пан Ян
місячний стовп шукав обійняти.

На довгих ліанах гойдався звук!
недовго … воронячий кар
вирвав у Яна скрипку із рук,
крапнувши жирний бекар.

І світ спростувався; і зорі недобрі,
де мріявся спів;
і місяць так вірно і рівно за обрій
професор якийсь довів…

Ні! Це не пауз сумне дозвілля.
Так вже призвівся світ,
що поцейбічних істот свавілля
нищить незвичний цвіт…

Русалка ключем від нотного стану
лоскоче не тих осіб…
Скрипко, дай змогу панові Яну,
бодай, заробити на хліб…

27 лютого 1992 р., Київ

Підтримкою натхненна,
Окрилена коханням,
Прагну ледь не щоденно
Творити й співати.

В нічній й вечірній тиші
Сидіти так тихенько
Й народжувати вірші,
Мов дітоньки маленькі.

Думки самі приходять
І, мов птахи злітають,
Я їх швиденько потім
Лише в рядки збираю.

З"являються і теми -
Берусь до написання
Підтримкою натхненна,
Окрилена коханням.

2020 р.

Г. С...
Коли я був трохи молодшим
Й чубатішим від ковили, –
У Збаражі сливи солодші
Від уманських вишень росли.
Але від гіркого солоне
Не міг відрізнити на смак,
І легко долав перепони
До кожного плоду козак.
Мені, світоповними днями
Тієї стрімкої пори, –
І яблуні пахли медами,
І кликали груші до гри.
Подвір’я лишаючи отче,
Мандруючи в щедрі сади, –
Не знав я, що сливи солодші
За будь-які інші плоди.
03.02.20

Я римую тебе, обережно кладу на рядки.
Не кажи, що весна забарилася знову в дорозі,
Що зів’яли троянди і руки мої у знемозі,
Невагомі, легкі.

Ці крихкі почуття так бояться блискучих вітрин.
Я римую тебе, бо потоки несуться неспинно.
І у цій круговерті мене відчайдушну, єдину
Ти зустрінь…
25.02.2020

З циклу

"Сум'яття сновидінь"

«Отак мені за моє добро:
сором,
поголос, кпини!
Не хочу бачити його, він – винний,
він в усьому винний!
Він зрадив – осоружний, злий,
нехай впаде у чорторий!»

Ранок – сажотрус…
сенс життя
у густому відчаї
загруз,
чорнота поглинає барви,
суне
вечір зневір’я,
мрій рожевих – обгоріле пір’я!
Звалився якийсь чудернацький сон...
чи сон
химерніше може бути
за дійсність?

Може, ще й як! Насувається мряка
з мряк…
«Зрадник, трафив би його
шляк!
Посміхається Він –
слабну, як встати з колін?
Як скинути зашморг,
куди тікати,
як почуттів колишніх
ланцюги розірвати?
Щось Він белькоче,
посміхається…
Слухати не хочу!» -

«Випадково на дівчину сторонню
подивився, випадково.
Чесне слово!» -
«Геть з перед моїх очей
(гнів – це гріх і поганий порадник)!
Зрадник!» -

«Присягаюся, випадково накинув оком!» -
«Це боляче, це жорстоко,
вже не подивишся так ні на кого!
Не будуть ніколи
дівки
милуватись тобою,
ось тобі, в очі твої,
кислотою!»

(Звідки ця кислота в сновидіння
припхалась?)

Дівчина аж затрусилась,
перелякалась.
«Жах! Я ж ніколи… навіть не думала…
Яка кислота!?
Я не жорстока!
Я не та, що
око
вирве…»

Струмочки стікали з обличчя,
немов дощова вода
по ринві.
Лице – неушкоджене,
очі – сині,
вони не брехали,
вони – невинні!

Невинні!
Невинні!
Невинні!


Щезло раптом усе.

Голоси?
Чиї?

«Наче перелякалась…
Це ми, це ревнощі твої.
Пробач, здається,
трішечки загрались!
Прокидайся,
з хлопцем,
не барись,
швидше
помирись!
Не гай часу!
На все добре!

До наступного разу!"

Спізнілий вітер пружними руками
Зіпхнув тумани з вогких берегів
І змусив лози бити батогами
В колисках гнізд захованих птахів.
Та відірвати погляду несила
Від течії тремтливої води,
Яка зненацька дзвінко зашуміла,
У такт гойдаючись туди-сюди.
Мов почуттям не може дати раду –
Прибитися до гальки чи піску, –
Чи інше щось постало на заваді
І непокоїть річечку в'юнку?
Все ближче й ближче сходжу з крутосхилу
До ріні золотистої, яка
Постійно манить неугавні хвилі
І вдовж котрої довшає ріка.
Бо дотепер не можу зрозуміти
Те, що учора знати вже хотів, –
Чи хвилі пориваються з привітом,
Чи схованки шукають від вітрів?..
04.03.20

Зажурилась Україна: що його робити?
Причепились кляті ляхи,
не дають прожити,
Розхапали степи вільні, панщину завели
У кріпацтво записали колись вільні села .
Хлопом, бидлом обзивають її рідні діти
Та катують, ізживають з білого зі світу.
Закривають святі церкви
та попів мордують
Заганяють в свою віру, для неї чужую.
Довелося її дітям шаблі в руки взяти
Аби волю свою й віру разом захищати .
Та замало їхніх шабель, та замало сили.
Тож татар собі на поміч були запросили.
Та із татар що за поміч? Їм нажива треба.
Так уже напомогали,
що аж ґвалт до неба.
Ловко шаблями махають
та ясир хапають,
Чи то лях, чи православний -
того не питають.
Скільки було її діток поза морем синім!
Та ще більше за ці роки
прибуло з ясиром.
Вже не тільки-но на ляхів,
на «друзів»-татарів
Знову просять її діти у Господа кари.
Прихилилась до моска́ля, віри ж однієї.
Може таки допоможе силою своєю.
Та москаль не стільки б’ється,
як про теє каже
А її тим часом міцно коло себе в’яже.
Все ж ніяким вражим силам
її б не здолати,
Рідні діти її тілом взялись торгувати .
Хто за гроші, хто за славу
хто за булавою,
Продають хто ліпше платить
Україну сво́ю.
По шматочкам її цуплять,
по живому крають ,
Ще й кричать, що її бідну
рятувати мають.
І заплакала Вкраїна горючими слі́зьми.
Де ж для бою з ворогами
вона сили візьме ?
Ішла, плачучи, нещасна,
степами, полями
І лишень криваві сльози слідом ручаями.
А де падали на землю криваві краплини,
Незабаром виростала червона калина.
То не ягоди червоні гілки укривають,
То нещасної Вкраїни сльози ті криваві
Як погляну на калину, відразу ж згадаю,
Як усе то колись було у нашому краї.
Подивлюся та й молюся Богові шосили:
Не дай Бог, щоб діти знову
таке учинили.
Нехай буде Україна і слава, і воля
І червоная калина у широкім полі .
Хай нагадує потомкам
тих дітей невдячних,
Що й кривавими сльозами
бува мати плаче.

Ми тремтіли душею,
вдихали п'янкі аромати
і звучали сердечно
мелодії дивні слова.
Незабутньо було
від любовної муки вмирати
й водночас воскресати
в обіймах палких божества.

На танцполі кружляли удвох
під мелодію вальсу,
стихла музика, ми розійшлися
по різних кутках.
Щоб не бачити смутку
печалі ти не обертайся,
поцілунок прощальний
холоне на чуйних губах.

Відпускаю - іди,
зачини за собою минуле,
перекресли, зітри
і не згадуй якою була.
Наш прекрасний танок
до сльози кого хочеш розчулить,
розітне серце навпіл,
втамує снагу з джерела.

Та, можливо,  до щастя
ти знов доторкнешся рукою,
обернешся на зустріч
любові - один лише крок.
Я кружляла б цей вальс,
безкінечно і тільки з тобою,
хай іще раз кохання
запросить на білий танок.

05.03.2020р.

 

"Уночі мені не спиться,-
Каже хмарака білолиця,-
Знову у цю ніч не спала,
Цілу нічку рахувала
Хвою на гілках ялини,
Не спочила ні хвилини.
Ще на комині хатинки
Підглядала у шпаринку
Як кружляють Янголята
Біля ліжечка маляти.
І подушкою слугувала
Зіроньці, шоб та поспала.
Хоча трішечки втомилась,
Та ранковим сяйвом вмилась!"

***
У небес нема кінця і краю
і людині віри вистачає.
А во славу імені Його
нації дарується основа, –
все, що є, було і буде – Слово
волею Отця Всевишнього.

***
Дике поле знову
застує народу...
Поки дочекаємось месії,
пам'ятаймо: мова –
воля і свобода,
а язик – агресія Росії.

***
Не вистачає іноді лікнепу,
аби була поезія чітка.
Та видно, що політика така, –
коли совок оцінює дурепу,
то очі позичає у сірка.

***
Нікого не лякає маячня...
Коронавірус є, але не діє...
У півня на зозулю є надія...
Що не пиши, а радує дурня, –
чекає гомерична пандемія.

***
Нічого не буває випадково.
То ідемо подалі од біди,
то знову повертаємо сюди, –
боліємо за українську мову,
і хворіємо язиком орди.

***
Окопи – не надійний оберіг...
історія замішана на кро́ві...
всі за одного і один за всіх, –
коли ступає ворог на поріг,
то націю рятує рідна мова.

03/20