Володимир Висоцький. «Аліса»

- Це хто там скрикнув «ай-ай-ай»?
- Ну, я́ це, Кролик Білий...
- Швидкуєш знов?
- Пробач, Додо: до біса різних справ!
Спізнитися в Країні Див - господь мене помилуй,
от і ношуся взад-вперед, як заєць очманілий, -
за два кіло путі - на пару метрів з тіла спав!

Навіщо, браття, кролик я - на масть такий-от білий?
Коли я був би сірий - я б не бігав, а сидів.
Усім потрібен конче я - й біжу, як очманілий,
й відмовити не в змозі я, бо дуже м’якотілий...
Нехай нарешті кроликам встановлять норматив!

- Але чому ви тремтите? Й чому такий ви білий?
- А це тому, що я такий, - сумлінніший з кролів.
Ох, як запізнююся я, - на день буквально цілий!
Біжу, біжу!..
- А кажуть, він в дитинстві був не білий;
спізнитися боявся - і від страху посивів.

(2018)

Гроза над жовтнем стала… Крізь гілки
дивився ти – чого вона над жовтнем,
як яра нить над полуденним шовком?..
Чого табун сахається ріки?
Чого граки при яблуках замовкли?

Як нить, як сіть, розкроювала тьму,
пливла в диму – над лугом і над садом –
аж яблука, розкльовані до саден,
лежали й дивувалися – чому
вона спинилась ген над листопадом?

І ти чекав при яблуках, як лось,
на теплий кашель, на далекий голос,
ну хоч на подих… а було довкола
так легко, що здавалося – ось-ось…
так тихо, що здавалося – ніколи.

2019

Бухни, дихни і спалахни
В імлі вогненним смолоскипом,
Із конопель стрибни пилипом,
Щоб всім попудило штани.

І отакого напиши,
Аби усім позавертало,
Нехай Пегас промчиться чвалом,
Зірвавши ретязі душі.

ТЕАТР ДОЛІ

Ми в світ ввійшли, аби зіграти ро́лю
В виставі велетенській і в цій грі
Трагікомедію, гримаси сміху й болю
Чорнилами хтось розписав вгорі
Окремо всім. І кожному дав волю
Миттєвий епізод зверши́ти у порі
На сцені вічності. І генію й герою,
Людині праці й покидьку. Старі
Такі вони як шлюб зла з добротою.
Запа́ляться десь й згаснуть ліхтарі
Тріумфу лицедія й лицеміра. Долю
Земних акторів зці́дять вищі гробарі
Геть за лаштунки – у ефір спокою.
В театрі зміна п’єси. Й інші дзиґарі.

Павло Гай-Нижник
23 жовтня 2019 р.

Ганебного життя шматок
все відірватися не може!
Застряг отрутою ковток.
Надалі жити так не гоже!

Минулого завіса, тінь
лягає тягарем на плечі.
Страждання, біль передусім
у прірву тягнуть порожнечі.

Здається й зараз він один…
Ось тільки посмішка дитяча:
Онука в дім зайшла та син.
Так доля знов йому віддячить

за ті роки, що пережив
в обіймах доленьки гіркої;
Потрапив під жорстокий вплив,
Колись причетним був до змови.

Розтоплять рідні в серці кригу
сльозами щирості й добра.
Протистояти зможуть лиху,
В надії бажаній на втіху,
Змінитися прийшла пора.

Квітень 2019
Свідоцтво про публікацію №119102708941

І
Коли вибухаєш біблійним дощем у мені і коли ти всесвітній потоп,
А ніч віддзеркалює гріх наш на чорній поверхні скляної води,
Кровлять горобиною губи у Бога твого і шепочуть знесилено: «Стоп!
Не йди по річках, по морях, океанах змілілих до неї не йди!

Вона не твоя й не моя. Її полум’я згасло у сорокаденності злив.
Тепер в її душу повільно вода з підвіконня гріхами тече.
Якби ж ти повірив, якби ти одну її лише любив, якби й сам не грішив..."
Пливуть пароплавами весни й лягають на серце біблійним дощем.
ІІ
Коли в тобі стільки світла, що чорний Місяць здається білим,
Що чорні ворони золотяться у отворах сірих вікон,
Він вперше вірить: ми не даремно з тобою тоді зустрілись,
Коли у грудях зраджене сонце згасало моє навіки.

Чи буде порятунок
У цій пожежі жовтня?
У цих димах синдромних?
В хронічних пасмах снів?
А осінь в*яже клунок,
І наливає бодню.
І страви ще скоромні
На скатерках столів.
Та причаїлось поле,
І ліс принишк мовчанням,
І свічкою хиткою
Розгойдується день-
Десь тут замкнеться коло-
Не варті всі втручання,
Бо білкою рудою
Ця осінь промайне.

Прийшов той час, коли усе,
давно пов’язане з Землею,
змінивши сутність, нас несе
у божевільну ґалерею.

8 лютого 2001 р., Київ

У містичному ритмі хитається втомлений піп,
Паства шепче молитву стару перед ним на колінах.
Тисне вічність на карму, на ауру, совість і німб,
Утомився. І ще допікає колюча тернина.

Віддаю безкоштовно, ще й бонус за це доточу,
Забирай на додачу і цвяхи залізні, і пейса.
Хоче звільнення хоч на годину курчавий мій чуб,
Панкам дам на поталу , хай вкрутять мені ірокеза.

Дайте каші та пива, бо шлунок віки як пустий,
З-під амвона пахтить аж до неба підсмажена курка.
Але бачити вічно бажають мене на хресті,
Викупаючим ваші гріхи непростимі у муках.

А темниці у мене у стилі ампір, рококо,
Охоронці (попи і ксьондзИ) - позолочені крези.
Божим духом харчуюсь, на світ позираю з ікон,-
Не відпустять мене на свободу віряни добрезні.

Бог я світлий, а люд ще жорстокий і трохи лихий,
Продає, розпинає...та бачу у кожному друга.
О, свята Міріам! Ти казала: - Давай за гріхи
Я висітиму вічність... чому я тебе не послухав?

27.10.2019 р.

Він знає, що  без нього, певно, згину
і листям опаду на плаху літа.
Губами буде м'яти ту калину,
що кров'ю палахтить на голих вітах.
І шепотіти вітром у  волоссі,
і гладити щоразу, неслухняне.
Чи плачу мимоволі, чи здалося,
що в погляді - вечірнім сонцем в'яну?
Воліє, щоб літала вільним птахом,
довкілля окриляючи любов'ю.
І вищою над моторошним жахом,
над реквієм - свяченою водою.
Він так вибагливо від мене хоче -
покірності, привабливості, слави.
А я лиш на його плечі щоночі
заснути янголятком кучерявим.

2019р

Радіє кінь – позбавився він пут,
нарешті чвалуватиме щосили!
Та невтямки гнідому, що хомут
натомість не дарма йому оділи.

Золотіє осінь.
Вранішні тумани
розбирають-носять
комірці джерел.
Попідтинню - роси.
Кришталем обманним.
Піднебесно - босі
корінці дерев.

2019

Хилилася й не падала свіча,
немов Пізанська башта.
Мелос лос-анджелеський звучав
ту ніч із келій монашок.
Майстер очей не звів, замолював
куток монастирський
і достеменно змальовував
лики остобісівські.
З найтиповіших рис злочинців
методом фоторобота
він складав сатану по частинці,
мозаїчного й антиіконистого.
Скляне панно людського зросту
превалювало сірим кольором,
у бік життя дивився просто
красивий лель з-під німба чорного.
Монах у ненависті був великим,
але у любові ще більшим,
думав він люциферовим ликом
роз’яснити гріх грішним.
Але сам покохав потвору
з крильми і очима анґела,
який оживав дуже скоро
і щоночі про себе нагадував.
Перш за все, він нагадував дівчину,
кинуту монахом ще в юності.
Літній муж з почуттями незвичними
потопав у цілунках й бездумності.
Він дрижав і запліднював ідола,
а ідол знепліднював монаха.
Вже горіла не свічка, а Біблія,
і чекала на площі плаха.
У монаха щоночі народжувались немовлята,
і він їх душив таємно.
З люцифером про це полюбив розмовляти,
поки ще тепло й темно.
То було шепотіння покійного батька,
що скидалось на лячну дитячу казку:
"Я лежу на городі, забитий дядьком.
Поховай і приходь на могилку, будь ласка!"
А на фронті лежав забитий дядько
і теж тихо хрипів голосом люцифера:
"Я забив на городі твойого батька.
Поховай і мене. Я не винен. Так треба."
Майстер, який готував себе в келію змолоду,
раптом життя зажадав звичайного,
він розгадав, хто його морить голодом –
церква і біс – монастирською тайною.
Трудне панно задля віри у Господа,
втілене чудом у ангела чорного,
душу метало від болю до лоскоту,
поневірявши монаха скорботного.
Перемоливсь. Голова його скрипнула.
Він був побачив – себе розмаїтого.
Був табуретом розбив свого ідола,
сірого тлом і на віри розбитого.
Знову мільйони скляних уламків –
білих, червоних, дзеркальних, прозорих,
темних, блакитних, густих останків,
що зма́лку збирав до старої комори.
"Це ти на підлозі лежиш, монаше?
Чому не складаєш мозаїку знову?"
Встає і бере порцелянову чашу,
півсвічки, півхліба, і більше ні слова.

07–10.05.1995 р., Київ

Хризантемно в моєму саду,
опадає з дерев жовте листя.
Їй черлене також до ладу,
цій панянці в платку золотистім.

Осінь знов, несподівано так,
завітала до нас на гостину –
бурштино́во-солом’яний смак
розмішала у склянці цитрину.

І смакує янтарністю чай,
і лимонна на часі вже тема…
Казку осені ти зустрічай –
я приніс чарівні хризантеми.

Хризантемно в моєму саду
опадає з дерев жовте листя.
Я крізь осінь до тебе іду,
замітає сліди падолистом.

В магічну Ве́лесову ніч
жахи блукають між хата́ми
і марять іншими світами
в палахкотінні зоресвіч.

То душі предків кожен рік
з небес приходять на гостину,
даруючи себе частину
й благословінь гірський потік.

Бо Коло року Білобіг
укотре вручить Чорнобогу
і браму з «Наві» для Сварога
відкриє наче оберіг.

Чарівну музику віків
зіграє Велес на сопілці,
а частування на тарілці –
залишмо душам прабатьків.

В сакральну Велесову ніч,
страхи здолавши підсвідомі,
здобудем силу і в содомі,
бо скинемо тягар із пліч!

Нема у осені повтору,
А є контрасти кольорів -
Зелені таїною гори,
І ліс вогнями майорів.

Тумани магії отави
У діаманти одягли,
А обрії у сизі хмари
Вітрами долі затягли.

І сонце щиро ще зігріє,
Живе у павутині світ,
Або дощами усе лиє -
Оплакує рахунок літ.

Нема у осені повтору,
Вона мінлива і нова.
А час уже іде морозу,
Зима бере свої права.
2019

гаплик

Я вам розкажу,
а з чого́ ж
мій кожен день починався,
кожен мій день починався.

У мене під ліжком у вазі горішки,
ґрецькі горішки у вазі фіґурній.
Беру я ще зранку горішка,
і за горішком горішка,
і в постілі ранньо-ноктюрній
музичній такій просто постілі
ми чуємо перші постріли.

Це тріщать у тривожних лещатах зубів
наші з тобою горішки,
повні горішки, порожні горішки –
мені все одно які,
для мене є всі вони ґрецькі,
ґрець і тільки.

Тому що трощу я горіхи
і на твої долоні
кладу тільки зерна.
Мені шкаралупа лишається,
під по́душку нишком складається –
відходи і лишки від ґрецьких горішків.
І все;
все на цьому скінчається.

Любов і кохання скінчаються.
Любов і кохання – це ж зерна,
що вправно тобою
і швидко тобою,
і тільки тобою з’їдаються.

Тоді я напнувсь покривалом квітчастим,
тоді повернувсь я до стінки – і вчасно...
Бо ваза моя спорожніла,
а ти вже мене їла.

Якщо не правий я,
якщо не правий я –
то ти принеси мені
трішки
горішків.

9–10 січня 1996 р., Київ

"...виходять з дупел перші холоди."
Сергій Осока

Виходять з дупел перші холоди,
А з вовчих ям пливуть зубаті тіні.
Туман блукає, наче кінь гнідий
У круговерті запахів осінніх.

У осені нічого не просив -
Вона сама обдарувати хоче.
Вгортає крила в крапельки роси
Під шепіт вітру й скрекоти сорочі.

А плечі обнімає ліс рудий
І голкою ялини цілить в око.
- Лишайся тут! О, літечко,- не йди!
Без тебе нам так сумно й одиноко!

А поруч сад (бере, ренклод, ранет)
Підспівує мелодію мінорну.
Осіння ж мла то інієм дмухне,
То заганяє зашпори під кору.

Багрянця келих випив "на коня",
Аби зимі не впасти під копита.
Востаннє обрій леготом обняв
Й зігрів цілунком бабиного літа.

25.10.2019 р.

Володимир Висоцький. «Аліса»

Я страшно нудьгую, знеможена скрізь,
позбутись бентежної мрії несила:
щоб хтось запросив мене звідси кудись -
і там я таке, ну, таке щоб уздріла!

А що саме - я поки не знаю...
Чула ради усі, «від» і «до»:
«почитай» - я саджуся й читаю,
чи «пограй» - ну, я з кішкою граю, -
все одно я жахливо скучаю...
Чи не візьмеш з собою, Додо?

Ах, як мені хочеться - в літо якесь
на мить вийти з дому, й чіпець не надягши, -
і враз, стрімголов, опинитися десь
у місці, де все - абсолютно інакше!

Та як саме - я поки не знаю...
Чула ради усі, «від» і «до»:
«почитай» - ну, я книжку читаю,
чи «пограй» - ну, я з кішкою граю, -
все одно я жахливо скучаю...
Так візьми ж із собою, Додо!

Хай вдома учиниться переполох,
і хай покарання чекає - я згодна, -
заплющую очі, рахую до трьох...
Що буде, що буде! Чудне, надприродне!

Та що саме - я зовсім не знаю.
Переплуталось все «від» і «до»:
«почитай» - ну, я кішку читаю,
чи «пограй» - ну, я з книжкою граю, -
все одно я скучливо жахаю...
Хоч узяв би з собою Додо!

(2018)

Запасають жолуді дуби,
червоніють падуби і вишні.
Не ніяковіли би, якби
не були такі нагі і пишні.

Узялись у боки ясени.
Явір усміхається ялині.
І кольє опалу до весни
буде ще сіяти на калині.

У природи виїзне кіно.
Їй у ролі осені – морока.
Чагарі із нею заодно,
а в гаю осика – одинока.

Чуйну душу не лікує час.
І дерева ще ідуть у люди.
Он березу обіймає в’яз,
а береза обирає дуба.

Місію очікує зима,
та у неї інші ідіоми.
Осінь – незалежна. І сама
завітає у свої хороми.

Опадає золото руде
і руно на ризи падолисту
і на естафету урочисту.

А ота, яка за нею йде,
купідону кучері пряде,
а наяді – інію намисто.

10/19

Зорить у снах загублений едем.
У музи очі – згубні океани.
Снує сюжети чарівних поем
Шовковий вітер на вустах омани.

Запікся у душі солодкий щем.
Перо на серці заримує рани.
Хай злива літер обпече вогнем…
Тікати пізно. Відцвітати рано.

Чому любов – магічний сплав дилем?
Туман ілюзій в потойбіччя кане.
Впаде мій біль у ніч сухим дощем.

В діброві мрій зросла трава дурману.
Гіркий нектар з озер натхнення п’єм.
В саду блаженства ми – лише прочани.

Люби!

Втомився в ліжку гірше за кентавра,
Ще трохи - і настала би хана.
Сказати "Годі!" я не маю права,
Бо я лиш муж, ну а вона - жона!

І не втекти, бо мавка надто терта,
У сексі має п'ятдесятий дан.
Сизиф-трудяга проти мене ледар,
ЗдитИнілий від пустощів титан.

За вироком розгніваних ериній
Мій візаві позбавлений мети.
На гору котить день і ніч каміння -
Безглуздішої справи не знайти.

Я ж пізнаю диван, кущі, отаву
Й ні разу жінці не казав "Ніззя!".
Богиню вдовольняти - гідна справа,
Хоч трудна та почесна ця стезя.

Люби душі своєї половину,
Ну, а коли підкрадеться каюк -
Лягай сміливо в теплу домовину,
Адама Єва знайде іі в раю.

24.10.2019 р.

Все дно усіяне уламками
            не кораблів, а зорельотів.
Голубить водами прозорими
            їх бірюзовий океан.
Планети плавне обертання
            його поверхню гне циклонами
заєдно з обрієм опуклим –
            курганом інопланетян.

Цей океан, він, як велика
            сльоза згорьованого велетня,
що впала тихо і солоно
            на теплу шкіру бурштину
та й розпливлася-розплескалася,
            її собою притопивши
посполу з оприсками неба,
            що вкрили пляжів мілину.

І я між тим, що впало з космосу,
            пливу, пірнувши в синій розшир
перевантажений металом,
            аби той простір знов не сплив
медузою під зорепад,
            де лиш вогкі сузір’я-водорості
обслонюють вночі від пострілів
            хвиль мерехтливих дивний сплав.

Занурюю все глибше тіло
            у розпач ультрафіолету,
і вже не вистачає дихання,
            і вже чорнішає вода…
Мабуть, я теж є тим уламком,
            що сплутав висоту з безоднею…
Прибій зітхає і з коралового
            піску змиває всі сліди.

2019

Камінь металевий – троном у воді
гіркій, гірській, іржавій.
Мокрій королеві мало володінь,
королеві-жабі.

Тіняви густої мало з берегів –
темниць, в’язниць гіллястих.
Склеп очеретяний уночі згорів
з королем у ластах.

Крижані потоки вимивають бруд,
гілля, гнилля, останки.
В жабу цьої ночі цілив Робін Гуд
не з луку, а з танку.

Майже все згоріло, а вона жива,
слизька, близька до стресу,
волом трембіто́вно владу обійма –
відправляє месу.

На поминках зранку їла комарів,
своїх, чужих, усяких!
Жаби акапе́лло в пам’ять королів
лопались від страху.

Їх не залякала обвуглена яв,
лякав сам стан безвладдя.
Реквієм повсюдно в траурі стояв
і кректав достатньо.

Уцілілий камінь, металевий трон,
тримав її величність.
А вона свистіла в гільзу, чий патрон
ранить в око звичність.

8, 13, 14 вересня 1994 р., Київ

Ти говорив, любив мене,
що я найкраща в світі жінка.
У нас на двох життя одне,
одна тролейбусна зупинка.

Дзвінка печаль, на двох одна
і ночі срібна колисанка,
сукупний біль, терпка вина,
бо я твоєї долі - бранка.

Пахтить волосся чебрецем,
а очі сяють, наче зорі.
Що ладен сонцем і дощем
над майбуттям у щасті й горі.

Балакав, що мене жалів,
від ніжності втрачав свідомість.
Пасли у квітнику - джмелів
і пахло затишком у домі.

Ванільним цукром навесні,
фіалкою, варенням з вишні.
Чому ж тоді, скажи мені,
для тебе стала я - колишня?

Приспів


В колишній пісні ті ж слова,
зворушливі і щемні.
Колишнє іншій дарував,
що промовляв до мене.
Цвіте рясніше від дощу
знов білопінна вишня.
Тобі на згадку відпущу
усю любов колишню!

2019р

Г. С…
Не говори мені нічого,
Якщо не хочеш говорить,
Хоч тиша зроджує тривогу
І здогад зникне не за мить.
Хоча печаль мене огорне,
Що ти присутня без слідів, –
Не повторяй мені повторне,
А відпочинь, як я, від слів.
І німота оця раптова
Розтане й витворить дива –
Добавить крихітку любові
В іще несказані слова.
24.10.19

Течуть слова...любов...душа...шарман,
Перо в руках митця, неначе віник.
Мені не допікає графоман,
Лише хахол,, байдужий до країни.

Прокиньтесь, люди! Йде до нас орда!
На часі не любов, а тема інша.
Та за слова сховалась пустота,
Гормонами засмічуючи тишу.

По горло вгруз у сірий наратив,
На плечах - тінь поезії печалі.
А мій товариш пише про сади,
Жаготи крик у заростях азалій.

Від лірики солодкої одвик -
Мої пейзажі - кров'ю й чорним матом.
І знов строфа зривається на крик
Опісля тризни за убитим братом.

Поклав його на землю під щити
Та сонячний уклав в долоню зайчик.
А осінь сипле листом золотим
Журбою і дощами тихо плаче.

22.10.2019 р.

Закружляв падолист
У горінні... Вальсуючих пар
Побажання збулись-
Двоєдині, позуючи, впас-
ти в пожертви вогонь,
Запалити ці осені сни,
І партнера свого
На вівтар майбуття і весни,
Що надійде колись,
Вкласти даром, і разом із ним,
Відкіля запаливсь,
Догоріти востаннє ліни-
во відведений строк,
Загасити об білий туман,
Щоб на білий танок
Білий пил запросила зима.

© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Св. №119102309604

За мотивами
телесеріалу «Наречена зі Стамбулу»

Немає розуму у гніві!
А почуття заслав туман,
Що скупчує в душі обман.
Пусті всі рухи, неумілі.

У гніві швидкість надвисока!
Не діють гальма аж ніяк.
Суцільний, неспроможний жах
Закриє пеленою око:

Замилиться, не бачить правди:
Навколо тільки вороги.
До стану скручує дуги.
Реальність зникла десь насправді.

Немає розуму у гніві!
Коли ж розвіється туман?
Дійд`еш до розуму ти сам?
Крокуєш по життєвій ниві…

Не потрапляв у справжню зливу:
Обмиє з голови до ніг!
Нестриманий відчуєш біг
Усіх клітиночок у тілі.

В обставинах незрозумілих
знайди правдивих кілька слів.
Порадник нікудишній, гнів!
Не завжди й друга зрозумієш.

...То ж не звертай на хибний шлях!
Не забивай останній цвях
в стосунки, наведи там лад
та й зрозумієш: хто твій брат?
Хто ворог? Хто найкращий друг?
І не складай в безсиллі рук!

Мораль у байки є проста:
У гніві не змикай вуста!

23.10.2019
Свідоцтво про публикацію №119102304866

Подивись - яка довкруж краса!
Ваблять очі китиці калини.
Я би про природу не писав,
Але осінь просить щохвилинно.

Ліг би як ведмедик у барліг
Ссати лапу до весни чи літа.
Та відмова любці - смертний гріх,
Гірше, ніж не пити оковиту.

Крутить листям вітер карусель,
Підніма до неба - ох і ловкий!
А на грядці зайченя гризе
Капустину, бо немає моркви.

Жінка вчора викопала всю,
Я до цього щось не докумекав.
Тьху, братове! Що це я верзу!
Кошик в зуби й нумо по опеньки!

Жінка теж кричить: - Вайло, іди!
Бач, в осіннім лісі - справжня казка?
Назбирай сріблястих павутин,
Щоб у нас була перина панська.

А у небі заздрісна шопта -
Вись ревнує клекотом лелечим.
Лащиться красуня золота
Та в її обіймах - холоднеча.

Вечір розпряга Чумацький Віз,
Світить місяць на небесній таці...
Годі! Від морозу синій ніс!
Йди шукати іншого коханця!

22.10.2019 р.

Стан саморевізії,
ревізії самого себе.
Сумнівів дивізії,
де кожен під себе гребе
з купи світових амбіцій
фарш на тимчасовий шніцель!

Чим відсікти сумніви,
сумніви голосні й навісні?
Відповіді рунові
знаходжу у кожному сні,
щезнувши крізь одр спокути
тлінно в тунель прямокутний!

Са́ме інтуїція,
інтуїція замріяних сфер
синявою птицею
мене розжене вже тепер!
З ві́дчаю втечу – у звичне
Це́́, самокритичне вічне!

17 грудня 2008 р., Богдани́

З принципів своїх не зрушим -
друже, виставляй півлітру.
Будем лікувати душі,
дихати одним повітрям.

В розвідку ми не ходили
і пуд солі ще не з'їли.
Та тримав мене щосили,
за хвилину до могили.

Виразки лікуєм трунком,
та приємно обійняти,
залатати поцілунком
навпіл серце розіп'яте.

Коли любиш, довіряєш,
поділяєш думку сиву.
Поміж воскресінням й раєм -
це життя - складне, спесиве,

доленосне і прекрасне,
повне ніжності, любові.
Хоч будуємо не вчасно
наші замки кольорові.

День чи два, яка різниця
скільки нам лишилось щастя.
Ще пшениця колоситься,
що розділять на причастя.

Ще єднає нас натхненно
музика і щире слово.
В одкровенні - одкровення.
Все зворушливо, чудово!
2019р

Поетові журитися не варто,
що він ще не відбійний молоток,
і поки у душі палає ватра,
у ньому, може, жевріє пророк.

Щезають невідомі і ведомі,
яким удача додає снаги,
ну, а вони – ідилію у домі,
а не ведмежі послуги слуги.

Але не знаю, що із того буде,
коли на все лице одна пиха
нечеми, що усе іще коха’
і ріже мову, ідучи у люди.

Чого лише уява не дала!?
Ось на папері нібито людина,
але у позі сизого орла
висовується чорна половина.

А ось – усі сатирики юрби
співаючі, танцюючі і лисі.
А уявімо, що було б, якби
і ці були з бандурою і сизі?

Усім пообіцяю булаву...
А пророкую – партію єдину
на сцені, на арені... наяву.

Я не приватизую Україну
любов’ю спекулюючого сина,
а нею неділимою живу.

10/19

Г. С...
Густіли сутінки помалу
І тихли звуки голосні,
А ти покірно віддавала
Себе невтомному мені.
Я пізнавав тебе до споду,
Обличчям вниз і горілиць,
Коли двом душам на догоду
Тьмяніли проблиски зірниць.
А лиш зненацька засвітало
І потекло згори тепло, -
Тобі здавалось ночі мало,
Мені - що ночі не було...
22.10.19

Володимир Висоцький. «Аліса»

Хочу вам загадки дати зразок,
де причаїлося й рішення вдале:
чи залишається щось від казок, -
тих, що уже до кінця розказали?

Де, хоча б, той нерозмінний п’ятак?
Щука говоряча - де зараз плава?
А?.. Е, дітки, ось так,
в цьому уся і справа.

Вони не випаровуються та не розчиняються,
розказані у казці чи натраплені вві сні, -
у чарівну Країну Див вони переселяються,
й зустрінем їх, звичайно, в цій казковій стороні!

В дивній країні - незлічено див,
треба тут бути весь час насторожі;
з ляку мурашка натільний зомлів,
лиш уявивши, що́ статися може!

Раптом ввіпреться твій шлях у стрімчак, -
звернеш? Чи вгору полізеш ти жваво?
А?.. Е, дітки, ось так,
в цьому уся і справа.

Добро та зло в Країні Див - як всюди зустрічається,
та тільки тут вони живуть на різних берегах.
Тут по шляхах нечувані історії тиняються,
та бігають фантазії на нетвердих ногах.

...Ну, і останнє: в казкових краях
треба, щоб завше мене впізнавали,
тож у казковій країні я - птах,
«Птахом Додо» мене здавна прозвали.

Навіть Аліса не відає, як
влізу у птаха, усім на забаву...
А?.. Е, дітки, ось так,
в цьому уся і справа.

І не такі дивовиська в Країні Див трапляються:
туди не треба паспорта, не їдеш, не летиш,
без жодної перепустки усякий допускається,
в ній легко опинитися, - схотіти треба лиш!

* * *

О́т і скінчилася казка в свій строк...
Ми недарма на початку питали:
чи залишається щось від казок, -
тих, що уже до кінця розказали?

Звісно, не встигла б Аліса ніяк
вбачити все, що у казці цікаве...
А?.. Е, дітки, ось так,
в цьому уся і справа.

Тому, якщо ізнову хтось дістатись приміряється
у чарівну Країну Див (хоча б, в своєму сні),
він навіть те, що мріється, що тільки уявляється,
натрапить неодмінно у казковій стороні.

(2018)

 
ми поєднювали меланхолію & біґбіт
ми зростали в стихійно~ ринкових шанхаях
все чого небуло в ті часи небуло так собі
у зневазі з відвагою навіть я вас благаю

дожидаючися одкровень & трохи там німб
веселково ридають труби лабають хлопці
за трьома різновидами кільки на житній хліб
іншаллійний такий самогін для нервових поців

не із небес нам падала на бетон арматура ні
реалізація масла на правдивому гості
ми були бридко чесні замінні & культуральні
такі свій плекають світ ~ пожиттєві гості




 

Я до вас не дійду вже мої посивілі дуби-
Серед буднів пісних загубила тоненьку стежину.
Перекрили шляхи то яри,то колючі ожини.
А роки ж неминули і ваші розкішні чуби.

Я давно не була поміж вас у глибокій зажурі,
Не справляла із вами в шпаківнях гучних новосіль,
Молодят не вінчала на щастя,на хліб і на сіль-
Ви ж той Рай берегли ніби янголи,чи,може,джури


Обійнявши гіллям увесь світ моїх таїн і снів,
Оповивши гіллям усі гнізда,усі родовіди.
Та ж ви знали,ще з пращурів,моїх і батька і діда,
І кохання моє,що я стріла між вас навесні.

Ох!Пробачите,знаю,своє не путяще дитя
І надалі нестимите понад ставком свою варту.
А я буду іти серед ночі на радісну ватру
Де зустрінуть мене і де приймуть моє каяття.

Літо бабине бавить планету:
невагома, ажурна журба.
Листя падає, та менуету
молитовні виконує па.

Листя падає. Сонце голубить,
зацвіли діаманти в росі,
і газони радіють і клумби.
Тільки чути: «Бонжур!» і «Мерсі!»

А як листя, від посмішок світле,
вітер злістю зими шарпане –
літо бабине лагідне вип’є
з ним шампанського чи шардоне.

Скаже листю: «Ти – талановите»
і в сріблясту огорне вуаль.
Не прощається бабине літо.
«До побачення!» − «Оревуар!»

2019

Із щедрістю осінь дарує оздобу:
Багрянцю та й золота їй не шкодА!
Подекуди блискає жовтим вода,
Бо листячко вперто туди погляда.
Хизуються, гарну показують вроду
осика й тополя: гарненькі, нівроку.
Шикуються парами, радують зір
палітрою барв : безліч в ній кольорів.
Зеленому дякують всі навздогін,
Бо більшість втрачається вже, тільки збоку
Ялинки та сосни стоять у чеканні:
А що, як замінить їм осінь вбрання?
Сипне позолоти, ось так, навмання?
Даремні, на жаль, всі у них сподівання.
Не можуть здійснитись окремі бажання.
До Всесвіту лиш риторичні питання ???!!!

21.10.2019
Свідоцтво про публікацію №119102108216

вийди послухай осінь
ти ж бо не чув її
як та іде на босу
полем між кураї

як вона тихо тихо
свого коня веде
як виграє у міхах
віно її руде

як під ногами в неї
глухо тріщить стерня
як червоніє глеєм
грива її коня

лиш не дивись їй в очі
рине жура без меж
пір’ячком залоскоче
глянеш і пропадеш

будеш тоді блудити
полем як та мана
станеш несамовитим
п’яним не від вина

блисне сльоза люстерцем
випалить пух з-під ніг
вискочить з ямки серце
шасне через поліг

скочить і не піймаєш
більше його ніяк
те що було розмаєм
згасне мов дикий мак

Маєш патрони і протигаз?
Мариш у засідках довгий час?
Лідерством скутий? Віри завзятий?
Пельку замкнути й не роззявляти?

Зе́млі свої ти вже відвоював?
І на чужі – не ловитимеш ґав?
Кров’ю розпишеш ім’я свого Бога
на пограбункові храму чужого?

Візьмеш залізом, лишивши золу?
Сам є з імли, то й повернеш в імлу?
Не поділяючи жодних взаємин?
Як не по-тво́єму – б’єш по моєму?

Тільки до за́сідок я не піду.
Стану, як є, у людей на виду.
Згину – то згину, якщо так годиться!
Хай, хто ховається, – той і боїться!

30 жовтня 2006 р., Київ

За роги, думав, долю ухопив,
Її хвоста на руку намотавши.
Але жую тепер тверді пупи,
Ковтаю воду, без олії каші.

Злостивий фатум -це не любий ксен,
Харчує, гад, не з золотої ложки.
Хвороба підла звивини гризе,
Виорюють чоло глибокі зморшки.

Чи встигну долі повернуть борги?
Мо', знову не уникнути ковіньки?
Та вихід є! Із сиром пироги
Та сулія гарячої горілки!

Від спирту тане мряка у мислях,
Відроджується дух, неначе Фенікс.
Хай лихо спочиває у гробах,
Мені ж іще не час в підземний термос.

21.10.2019 р.

За десять хвилин до таксі
В обіймах палких ще моя ти...
Секунди вже збігли усі -
Не хочу тебе відпускати!

Вже туга терзає мене
За десять хвилин до розлуки.
І небо темніє ясне,
Неначе від болю та муки.

За десять хвилин до журби
Не вип'ю ні кави, ні чаю.
І вечір, іще молодий,
Раптово сивіє з одчаю.

Тамуючи розпач гіркий,
У небо лечу із кімнати.
У руки і в ноги - зірки -
Вп'ялись, щоб мене розіп'яти.

Немовби ті цвяхи тверді,
Пронизують болем, уперті.
Здалося, що був я тоді
За десять хвилинок до смерті...

22 жовтня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Г. С…
Моє кохання зріднене неждано
З твоїм умінням вірити й любить, –
Міцніє скоро і цвіте весняно,
І за життя чіпляється щомить.
Твоє кохання йде тобі на користь ,
Якщо ти мріям віддана без меж, –
Якщо мені радієш попри хворість
І кожен день бажаніше стаєш…
21.10.19

Майстер спражній - мовчун,
То пощо балачки?
Час різьбити судьбу, одягючи правду у шати.

Я сьгодні плачу,
Наміняв п'ятачків -
Ти у пеклі вже був,
Тож поваги і бонусу вартий.

Хоч пірнути до дна?
Та куди там тобі!
Звик путі обирать
По чужих ще й підроблених картах.

Правда ж - тільки одна:
Ти слугуєш сліпим.
Недорікою скривджених рим
У словесних пенатах.

Колообіг думок
Уморив читачів,
Хочуть тему м'якеньку,
А в мене - суціль інтеграли.

Не дивися як вовк
І на світ не гарчи.
Бо до раю вхід є!
Це - надійний ціанистий калій.

20.10.2019 р.

Епілог
Вінок 14. Ренесанс любові

1.
В обійми до небес вогнем летить,
В безодню зір моя весна впадає.
Дзвенить ручайно талий снігоцвіт.
Казками снів ряхтять магічні далі.

Шепоче вітер, ніби ворожбит,
На мову солов’їв перекладає
Духмяну пісню яблуневих віт
І забуття, солодке та жадане.

Ізнов дурманить почуття п’янке,
На струнах ночі чудеса колише.
Хмільного щастя загримить оркестр.

Жага ввірветься у сумне затишшя.
Із нот медових потече лікер –
Натхнення, переболене на вірші!

2.
Натхнення, переболене на вірші,
Цілує струни золотих кіфар.
Трояндами буяє попелище.
Орфею, оживи і знов співай!

Заповни у душі бездонну нішу,
Розбий біди-печалі саркофаг.
П’янка любове, за життя миліша,
Не час іще казати «Прощавай!»

Щемлива муза розтинає простір,
Магічним димом у рядках чадить,
Фарбує дивиною світ наосліп.

Кохання – пожиттєвий мій вердикт.
Моє перо солодка мука гострить,
Спіліють в серці чарівні плоди.

3.
Спіліють в серці чарівні плоди.
Весна натхненням заквітчає віття,
Нектарами кохання пригостить,
З мережива зірок розкине сіті.

Дзвенить дощами дивний аметист,
З душі змиває злива пил столітній.
Про диво соловейко сповістить,
Складуться зорі в золоті суцвіття.

Розбурхав небеса дзвінкий акорд
І мрії неземні течуть із тріщин.
Оспівує красу небесний хор.

Хмільні сонети юний квітень пише.
Врожай палких думок його – «amor!» –
Медами і вином налиті вишні.

4.
Медами і вином налиті вишні
Дозріють у саду твоїх казок,
Богине слова, осяйна і пишна!
Натхненням запалає горизонт.

Трагічна і палка, свята і грішна,
Молюсь за тебе, неземна красо!
Нехай хоч це мою печаль утішить.
Ховаю у душі тривожний зойк…

Нехай давно скував холодний мармур
Прообраз музи, що від часу зблід,
Її розбудить поцілунком травень.

Любові запізнілої прихід
Вдихає у рядки яскраві барви.
У римах недоказане тремтить.

5.
У римах недоказане тремтить.
Перо жагу на серці витинає.
Цілунок музи, як пекучий слід.
Мандрує щастя весняними снами.

Любов і відчай, у рядках живіть!
Щемливий біль мене пронизав наскрізь,
Життя – лише до раю переліт.
Душа у море віршів поринає.

Я сотні ненаписаних присвят
Невидимо на стінах мрій залишу.
Вже близько яблуневий снігопад…

Із темряви мовчать усе гучніше
Безсмертні звуки неземних сонат.
Стікає на папір гаряча тиша!

6.
Стікає на папір гаряча тиша.
Ростуть плоди натхнення і жури –
Одним садити, а збирати – іншим.
Для мене ж муза – до зірок прорив.

Хай в час біди холодний вітер свище,
Дощі не обірвуть палкий порив.
А ніч перед світанком найтемніша.
Запалить ранок дивні кольори.

Пегас у небі, осяйний і буйний
По зоряній дорозі цокотить,
Копитами уламки снів карбує.

В садах Парнасу вічно-молодих
Захопить серце зоресяйна буря,
Перо поріже душу на листи…

7.
Перо поріже душу на листи –
Хай травень розішле усім стихіям.
За світлий сум весна мене простить,
Запросить на своє бучне весілля.

Там кожен птах і геній, і артист.
Пробудить чарівну поліфонію
Палкого солов’я завзятий свист,
І серце від пісень його зомліє.

Хай в музи сотні неземних імен,
Сонети цих оман – живі та віщі,
М’які, мов шовк та гострі, ніби меч.

Любове неземна, світи ясніше,
Щоб не приніс у долю літній смерч
Дилеми несвідомого без рішень.

8.
Дилеми несвідомого без рішень
Зруйнують в серці весняні громи.
Розвій же, музо, листопад торішній.
У зоряний полон мене візьми!

Ти сильна і тендітна, як підсніжник,
Слова твої пахучі, мов жасмин.
Сплелися у вінках жага і ніжність.
Корону слів у світлий дар прийми!

З ілюзій та оман моя держава,
Та чисту мрію не покриє цвіль.
Весна росою дикий мед розбавить.

А душу переповнює всуціль
Вода цілюща і нестерпна спрага.
Поезія – це битва божевіль.

9.
Поезія – це битва божевіль,
Мелодія натхненна і небесна.
Мотив моїх поривів і безсиль
На променях жаги заграй, маестро!

Нехай думок тривожний водевіль
Сховає неба таємниче плесо.
Голубить серце ніжний дотик хвиль
І на душі одвічна крига скресла.

Хай довгої розлуки суховій
Зробив едем порожнім і спекотним,
В камінні, музо, дивний цвіт посій!

В пустелі самоти, немов колодязь,
Лиш ти, любове, порятунок мій –
Напій оман земну журбу солодить!

10.
Напій оман земну журбу солодить
І вірші, як бурхлива течія,
Несуть спокусу, ніжну і лоскотну,
Мов голоси принадливих наяд.

У душу з піднебесся диво-дзвоном
Проллється торжество весняних свят.
Під чисті звуки чарівних симфоній
З розхристаних небес, любове, сяй!

Пелюстки снів і ноти зорепаду
Весна збирає в золоту таріль.
Загуснуть ноти – заблищать смарагди,

Зелений шовк замайорить довкіл.
У рай травневий непомітно надить
Нектар ілюзій, мов отруйний хміль.

11.
Нектар ілюзій, мов отруйний хміль,
Зболілу душу забуттям туманить.
Наспівує казки весняний джміль,
В нічому небі мріють сині плавні.

Вирує яблунева заметіль
І гоїть рани, самотою рвані.
Замріявся тобою небосхил.
Ти – муза-мука перша і остання.

У зоряне блаженство упаду,
І серце не торкне лиха погорда.
Цвіте любов, пізнавши висоту.

За мрією пливуть думки-ескорти.
Змітаючи життєву суєту,
Стихія літер обпікає льодом.

12.
Стихія літер обпікає льодом,
Бо кров’ю серця цей роман пишу.
Розбурхує натхнення світлий спогад,
З едему в гріх не перейду межу.

Вклоняюся тобі, моя любове,
За вічність, що в сонетах бережу.
Римую на вітрах небесну повість,
Хоч у житті я граю роль чужу.

Врятуй від фарсу! Поміняй сценарій!
В садах душі невпинно рву кукіль,
Та спокою вона ніяк не знайде…

Лиш міражі – плоди моїх зусиль.
Лечу до музи золотими снами.
Яка ж ціна краси? – одвічний біль…

13.
Яка ж ціна краси? – одвічний біль.
Натхнення і журба сплелися міцно.
Усі відтінки почуттів-чорнил
Магічним сяйвом розбавляє місяць.

Ти – сонце серед тисячі світил,
Забутого кохання світлий вісник.
Стрічаючи весну, за сотні миль
Почує серце солов’їну пісню.

Із небом залишусь я сам-на-сам,
Стечуть палкі слова медовим воском.
Умиє мрії весняна роса.

Ізнов мене зове любов на поступ.
Освячений стражданням ренесанс.
Хто муза для митця? – гірка свобода.

14.
Хто муза для митця? – гірка свобода,
Гріховна святість і п’янка тюрма.
Блаженним божевіллям позолотить
Завіт свого магічного письма.

У вічність відкриває горизонти,
Та серце викрадає крадькома.
Навколо шелестять поля осоту,
Та вічний у рядках палкий розмай.

Отак і я молюсь на образ ясний.
У небі світла мрія лопотить.
Любов нестримна, мов політ Пегаса,

У темряві малює дивосвіт.
Душа її жагуча і прекрасна
В обійми до небес вогнем летить.

МАГІСТРАЛ

В обійми до небес вогнем летить
Натхнення, переболене на вірші.
Спіліють в серці чарівні плоди –
Медами і вином налиті вишні.

У римах недоказане тремтить,
Стікає на папір гаряча тиша.
Перо поріже душу на листи –
Дилеми несвідомого без рішень.

Поезія – це битва божевіль.
Напій оман земну журбу солодить.
Нектар ілюзій, мов отруйний хміль.

Стихія літер обпікає льодом.
Яка ж ціна краси? – одвічний біль.
Хто муза для митця? – гірка свобода…

Корона сонетів – твір, що складається із 15 вінків сонетів, пов`язаних спільними римами. Кожен сонет центрального (магістрального) вінка виступає магістралом ще для окремого вінка.

У тиші осінній принишкли верхів’я,
Вдивляючись вгору та вниз, на довкілля!
Вже простір Небесний поглинув сузір’я.
Погожий світанок сьогодні чарівний!

У тиші дерева стоять нерухомо...
Нарешті знайшовся хтось, їх заспокоїв:
Ущухли старання у вітру надмірні,
До злагоди прагнучи в пошуках спільних.

У тиші, гармонії, щойно земля:
В цю мить Ти щасливий, напевне, і Я ?!!!

21.10.2019
Свідоцтво про публікацію №119102104829

Забутая дорого у пітьмі!
Тебе шукала не одна потвора,
малюючи слідами на зимі
криваві кола.

У нетрях цих безлюдність світова
ховалася від Господа і Бога.
Тут, що не крок, – пророка катував,
збивав дорогу.

Та й так завів, що ледвечки жива,
вона тягла свої священні мощі –
у сивих головах потріскані слова –
на лобну площу…

… щоб розцвісти чорнобилем густим,
припорошитись снігом аміачним…
Тепер їй легко вийшло б зарости –
хрестом не лячно.

Вона ж веде, та щось ніхто не йде,
бо той чорнозем гірше каменища,
і у хаток, що цілі де-не-де,
у грудях свище…

Загублена дорого у пітьмі,
тобою бігла не одна потвора,
коли сиділа мудрість у тюрмі,
а злість – довкола.

А ми, аморфна маса поту й сліз,
залякано прохаючи про поміч,
не знали, що дорога наша – вниз,
що предки наші з нами йдуть пліч-о-пліч.

Але ж розвиднілось. І мав би бути бій,
бо наша правда з предками єдина.
Сьогодні ми відчулись на тобі
і зрозуміли: кожен з нас – людина.

Ти маєш бути нам за вожака,
бо на тобі наш рід порозумнішав.
Ти – є його відрубана рука
і кров … ще свіжа.

4 вересня 1990 р., Київ

Іду у висоту із низини
і поки це описує рука,
гадаю, – до якої глибини
тече моєї пам'яті ріка.

Несповідимі ні путі мої,
ані чому на довгому віку
ступаю у тій самій течії
щоразу у одну і ту ж ріку.

Не знаю, чи прокинуся, чи ні,
чи запитаю у забудь-ріки, –
навіщо одинокому мені
ці зайві неприкаяні роки?

Багато літ у Лету утекло
за течією долі у кінці
забутої моєї юності.

А може того часу не було?
У вирі човен, у руці весло,
але її немає у ріці.

10/19