Поки наша колегіальна система не працює, перед "амбразурою" доводиться бути мені, і вихідними днями я маю право на свої маневри у переміщенні.

    Сьогодні закінчується тижневе коло, а якими справами буду зайнятий завтра, сказати складно. Сьогодні це вірш:

Я сонцю вклоняюсь нині,
Йому, як тобі раніше.
Між нами найдовші милі,
Любові моєї ніше.

Не виберусь, певно, звідти.
Замкнуся, щоб не відкритись,
І буде собі сидіти
Самотності ненаситець.

Ти зглянься на в'язь письмову,
Як вийде, а ліпше зблизька,
І спробуй забути знову.
Бо доля моя сирітська...

Кнопка додаткових даних – нижче.

    Цей твір не з тих, які спонукають до здогадок — вигадує автор чи ні, правда чи рольова гра, і чи не зрадить він співчутливого читача заявою — мовляв, йшлось не про себе, і це лише моменти літературного процесу.
    Вимальовується цілеспрямована лінія від поклоніння до перенесення цього почуття з "ти" на сонце – таке от словʼянське неоязичництво. Авторська послідовність логічно підкріплена і дистанцією ("найдовші милі"), невимушеною ізоляцією ("замкнуся, щоб не відкритись"), що у фіналі приводить до самоідентифікації ("доля моя сирітська").
Я бачу не просто самотність. І саме це робить вірш і тривожним, і живим. І це найсильніші його місця.
    Перелічу:
— "Я сонцю вклоняюсь нині, / Йому, як тобі раніше" є дуже влучним переносом сакральності. Сонце замість людини;
— "Самотності ненаситець" — чудова метафора. Воно перевертає звичне: автор не жертва самотності, а той сміливець, яким вона обрана;
— Фінальне "Бо доля моя сирітська" — проста, але добре фіксує і "закриває" інтонацію.
    Місця, на мою думку, дещо слабші:
— "Любові моєї ніше" — зрозумілий образ, але звучить трохи абстрактно. Ніша належить більше до раціонального словника, ніж до емоційного та тілесного. Непідготовлений читач, як у нас кажуть, "з вулиці", може не вловити кличну форму;
— "Ти зглянься на в’язь письмову" — гарно стилістично, але трохи "книжно" вибивається з попередньої щирості.
    Про "сирітство" як про прийом або життєвий факт:
— ідея працює, але важливий баланс. Якщо її часто повторювати в різних текстах, є ризик, що вона стане позою, бронзою, каменем, а не переживанням. У цьому вірші — поки що переживання.
Що найбільше імпонує, так це те, що герой не просить повернення. Він навіть каже:
— "І спробуй забути знову". Чому "знову", можна здогадатись, і це не тільки рима. Сирітство категоричне, а водночас і не така вже й трагедія, а скоріше, це вибір або навіть провокаційний демарш – мовляв, і не таких бачили.
    Якщо коротко:
Сюжет цілісний, вірш інтонаційно чесний, із кількома дуже вдалими поетичними образами. Трохи менше "письмової урочистості" — і він стане сильнішим, навіть різкішим.

    Автору нема приводу хвилюватися. Зустрічі нових авторів можуть стати традиційними. VPN-ами поки що не торгуємо. Про службу авторських знайомств учора було написано.

22.03.26