Дріт колючий змінив оливисте
Гілля. Втіхою у невтіш-
нім не маємо ми можливості
Повернутись у те «раніш»
З доленосним надалі значенням,
Як летіли з печери в ніч
Ті ЧОТИРИ НА КОНЯХ... начебто
їх, отих апокаліптич-
них, відомих ще за писаннями,
Не помітили ми тоді,
Як у одязі із сусального
Псевдозолота лиходій,
Обіцяючи нездійсненності,
Що здійснить на догоду нам,
Чемно видав усіх нікчемності
На ім"я характерне Хам,
І постали часи Майданами,
Сподіваннями на крові,
І звичайними стали станами
надзвичайні повік... Повік...
І лягатимемо стеблинами
Недозрілими на межі.
І однак рятувать країну нам
Боже правий допоможи!


© Copyright: Серго Сокольник, 2019
№119071900464

ГОЛОДОМОР

Неосягне́нний, терпко-згні́тний солод,
Застиглий, мов в воланні сказу хор.
Тхне гласом оніміння й скону морок
З істот земних – поко́рчених потвор,
Й нутро їсть хробаком недбало. Холод
Віє задушливо, весь світ – наче декор.
Лише іржа скрегоче тілом, сотні го́лок
В життя встромляє чорний матадор
І душу п’є недбало з пульсу жаху голод.
Грає у пі́жмурки з свідомістю в терор
До божевілля розум. Дух зжирає сховок
Й висмоктує тремт серця смертний мор.

Павло Гай-Нижник
19 липня 2019 р.

Що я шукаю у небі вночі? Вогні…
Осіяли його діаманти,
Аби шлях не губити у повній імлі,
І свої не забути таланти.

Я і нині чекаю єдину зорю,
Що горітиме тільки для мене,
Перемогу дарує у чеснім бою,
Піднімаючи душу у небо.

Ніби бачу її, вона сяє вгорі,
А задарма немає нічого...
Без зусиль небеса не готові мені
У житті будувати нового.

І далека зоря, що у мрії моя,
Спонукає мету обирати -
Чи внизу находити її уночі,
Чи дорогу у небо долати.
2019

Червоне стигле сорту Айдаред
зимове пізнє долежить до травня
це яблуко, в якому наш секрет,
з якого ґенне дерево прадавнє.

Спасибі, ти даєш мені його,
зірвавши з порцелянової гілки,
щоб я вкусив те, як зима кругом
готує із кислинок – солоди́нки.

Але не їм я сорту Айдаред,
а розрізаю і під мікроскопом
рахую сто туманних Андромед
і на сто першій свій знаходжу спокій.

На перехресті сфер, галактик і зірок
(мов молоком облитий сад весною)
пливе у яблуці майбутній мій синок
і розмовляє лагідно зі мною:

"Татусю, Я – навколо зірки Ти,
а ця планета зветься просто Мама.
Я скучив так!.. Коли мені прийти?
Я вже втомивсь летіти в снах за Вами.

Я розумію: є ще сто зірок,
мільйон планет і випадків мільярди.
Але Ти яблуко розрізав саме в строк,
не в старості з інфарктом Міокарда.

Якщо цей плід Ви з Мамою з’їсте,
узявши кожен по своїй півкулі, –
відчуєте, як Всесвіт проросте,
і час таємний прокують зозулі…"

…Мені наносили дівчата сорочки,
гриби, шампанське і французьке мило.
Лише у яблучці – найкращі діточки,
такі розумні, милі, повні сили.

15–16 червня 1995 р., Київ

Ділили завжди нас по територіям й народам:
То українці, там татари, там мордва,
Отут бандерівці живуть, тут москалі зі сходу,
А вже євреїв стільки - сил на них нема.

Емоції перемикають мозок швидко,
І кращі друзі схожі вже на ворогів.
Лише хто розум має, відповість вам чітко,
Що люди діляться на вільних і рабів.

Липень 2019

1

Знову палити крила
вийшли шереги зла.
Пахне дешеве мило.
Танці брудних... ла...ла.

Скаче цапок зелений.
Гном мухомори - в чай.
Топче бичок Єлену.
Хор безголось... Ручай
витік із-за шпалери -
і переповнив креш.
Кури йдуть на пленери.
Мрію про Бангладеш.

Витесані котурни.
Моська скавчить - "бліда!".
Гамірно і бравурно.
Грає пласка дуда...

2

Де пошукач симфоній,
шалу, барвистих бус?
Пави, орлиці сонні...
Бгаю словесний мус.

Кажуть, летіти треба.
Крижі підставив слон.
Яв - поетичний ребус,
а не брудний вагон.

2019

***
Ще ідемо Союзом у нікуди.
І вибір є, а доля не така.
Сосо подох, але його талмуди
і досі на озброєнні совка.

***
Усі – за Вову! Маємо надію,
що завоює Чудь Наполеон...
Ой, Україно, ти таки повія:
квартал... семіти... урки і – ...Сіон?

***
Ще покається гола і боса
смердоносна держава совка.
Як не є, а на тлі малороса
Україна моя не така.

***
Кацапія, не слухайте базік
і, знайте, – по великому рахунку
моя дитяча мова – це язик,
але багато вищого ґатунку.

***
А на коні уже команда Зе.
Усі пегаси видохли на сайті,
а дохла кляча у імлу везе.
Чого хотіли, те собі і майте.

***
І я туди, і ви у той же блуд –
у вушко голки, що веде до раю.
Електорат – це той таки верблюд,
який плює на те, що обирає.


07/19

Хмари, як пушинки,
Пливуть надi мною
Парад краси, не меньше
І вiтерець працюе,
Колише трави и гiлки,
Дає живильну силу,
І тим росткам,
Що показались iз землi,
Така краса и благодать,
Що нам дає природа,
Нетреба спать…
Поглянь навколо,
Не байдужим зором,
І зрозумiй, що кожний день
Тобi дарован Богом…
13.05.17(написані в лікарні)

Сіяла маки, а виросла гичка.
З дому тікала в небесну блакить.
Бризнула з губ соковита суничка -
сукня зіпсована, серце щемить!
Біла-білюсінька із крепдешину
атласна шлярочка за пояском.
В лісі збирала солодку малину,
а заблукала в полях за селом.
Веснами зшита, росою зім'ята.
Срібне мереживо, шво - ришельє.
Кисла смородина, листя лапате.
Літо зозулька мені накує.
Зріє у лузі червона калина,
терпне у грудях, як доля гірка.
Не повертає додому стежина,
яром туман вилив ковш молока.
Випрала сукню в ставку - білосніжна.
Квітку серпанок у житі знайшов.
Знов пригортає до серденька ніжно,
з ягід віночок сплітає любов!

2019р

За сосну високу заховався місяць,
Звідти добре видно йому поле й луг,
Підморгує зорям, їх до себе кличе,
Щоби розсипали золото навкруг.

А воно поволі легенько лягало б
І на воду в річці, на верби косу,
На густі високі шовковисті трави,
Всім подарувало дивну цю красу.

2018 р.

Із Костянтина Бальмонта (1867-1942)

Зграї птаства. Шляху стрічка.
Тин, розхристаний упень.
Сіється з-під неба мжичка
на сумний та тьмяний день.

Придорожній стовп, навпроти -
стрій беріз, знайоме тло;
і, здається, від скорботи
похилилося житло.

Напів-світло, напів-присмерк,
й мимоволі рвешся вдаль,
й несвідомо душу тисне
невгамована печаль.

(2019)
о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о

Прожили п’ятнадцять років
з Василем Наталка –
примелькались, але ж діти…
Розлучатись жалко!
До психолога звернулись,
закінчивши з ринком.
Той сказав, – Вивчать анамнез
розпочнемо з жінки.

З півгодини слухав лікар
про її турботи,
але тільки поцілунком
й зміг закрити рота.
Потім мовив чоловіку, –
Це дієве зілля.
Так робити рівномірно
тричі на неділю!

Тут Василь наморщив лоба,
щоб прийти до тями,
а піднявшись, безпорадно
лиш розвів руками, –
В середу і понеділок
привезу, не жалко,
а у п’ятницю не можу,
бо у нас – рибалка!

Нема з ким вести діалог,
мінятись скарбом із кишень,
локомотивами тривог
гриміти в парі кожен день
і чути – легшає вантаж,
просвітки-спалахи – між ним,
і десь з’являється кураж
перед майбутнім грозовим.

А світ же повен голосів,
волокна щільності пряде,
вселенський збуджений посів
розлого-хвилисто гуде,
але й сьогодні, як колись,
не досягається мета,
і співіснують з сумом – блиск,
із карнавалом – самота.

Лиш найправдивіші, як дзвін,
слова ледь чутно гомонять.
Хіба шукати їх по скін
і, коли знайдеш, записать?

Сховався день у сутінках сумних,
Довкілля огорнула темна змора.
Прошелестів у гіллі тихий сміх…
То легіт із березою говорить.

Грайливець! Огорта її навкруг
І пестить так легесенько й уміло…
Аж усміхнувся в темні вуса луг!
Вона од щастя вся порожевіла

У сяйві місячнім поміж отав.
І пустощі оті ловили віти…
На вушко шепотів і лоскотав
Красивий легінь – залицяльник вітер!

18 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Обізвався на ясені
Сич старий: - Будь біді!
Ой, сини мої, красені,-
Ви ж такі молоді!

У руках фотокарточка,
Кожен хлопець - козак.
Запечалився батечко,
Матір сива в сльозах.

Не чекай. доню, милого,
А турбуйсь про дитя.
Міна ворога підлого
Обірвала життя.

Знаю, сум твій не зміряти,
Від біди нежива.
І у старшого - сироти,
Оніміла вдова.

Два на цвинтарі насипи,
Поховали братів.
Ой. сини мої, красені!
Ви ж такі молоді..

18.07.2019р.

Існує все і водночас.
Буває,
що і така ідея нас
єднає.

І помічаємо у мить
єдину
і те, що радує і злить
людину.

Та пояснити не дано
нікому,
чому у небо, все одно –
додому.

Надію май на тятиву
і парус,
але останнє рандеву –
у хаос.

Усе, що є іще у тій
безодні,
несповідиме як путі
Господні.

Як на війні не довіряй
нікому,
хоча і є путі у рай
святому .

Усе обіцяне гряде
у небі,
але ніколи і ніде
для тебе.

07/19

1

Я сипала мак із голівки сухої...
Долоня дитяча і трішки спітніла.
Узбіччя... безлюддя...
кололася хвоя...
А сонце сідало... плескалися віли...

Одна підпливла... "Чи не хочеш у коло?
Люляєм-лоскочем... пірнаємо... нумо...".
- Та ні... - проказала, - співатиму соло.
Не треба човенця із чорної гуми.

2

Той смак призабутий - вільготності, зливи...
Мачинки збираю...
Ще піспляться сливи.

Поезія - опій дивочний, міцнющий.
Присмачую ним узвичаєне суще.

Бабуня не сниться, напевно - далеко.
Всі вірші течуть із магічного глека...

18 липня 2019

Цвіте під деревом мільйоннолітнім
мільйоннолітнім синім цвітом
мільйоннолітня квітка.

Повзе змія мільйоннолітня,
студена кров мільйоннолітня,
мільйоннолітня мудрість
між квіток.
Така ж коротка,
як укупі всі мільйони років –
і довга,
як щорік по однині:
змія повзе
з хребцями у хребті.
Блідо-рожева.

Кора на дереві червона і черства
на хлібнім дереві
мільйоннолітнім.
Повзе змія,
стару блідо-рожеву шкіру
об кору злущує.

Летить лупа мільйоннолітня
в очі часу
і запорошує блідо-рожевим днем
мене.
Летять мільйоннолітні залишки
змії,
яка повзе по стовбуру нагору,
обвивши світ мільйонами кілець,
рахуючи гілки вже на мільйони,
перебираючи мільйонним ліком місць,
щоб огніздитися
і полетіти вниз.

Цвіте під деревом мільйоннолітнім
мільйоннолітнім синім цвітом
мільйоннолітня квітка
і не знає,
коли впаде на неї хтось.
Рожевий.

Рожевий промінь
опускавсь на цвіт мільйоннолітній.
Змія стояла на хвості
на висоті мільйоннолітній
і тиснула хвостом
на плазунів
тваринних і рослинних.

Її закриті очі –
мільйонне чудо першої змії.
Її закриті очі –
мій день блідо-рожевий.
Її стрибок з хвоста –
мільйоннолітній труд,
в якому пташкою стає
змія остання.

Про що мільйон разів кажу?
Про смерть.
Але мільйоннолітня квітка?
А змія?
А сніг, який лупою налипає очі?
Мільйоннолітні свідки
смерті?
Ні.

Фламінґо, чий політ я описав,
змією був на дереві.

18 березня 1995 р., Київ

Я знаю,
Ты меня там встретишь.
Возьмешь за руку,
Поведешь туда,
Где не бывает злобы и насилья,
Где не начавшись кончилась война,
Где разлюбившие не мстят друг другу,
Где эгоизм не разрушает дом,
Где уважают не за деньги,
А лишь за то, что есть мы,
Мы живем!
Я верю,
Ты меня там встретишь.
Возьмешь за руку,
Поведешь туда,
Где есть лишь звезды,
На бездонном небе,
Ты - есть,
Я – есть,
И тишина.

Намалюю казку, для душі,
Я ж - митець, уява вельми буйна...
Світ від щебетання аж дрижить,
Зеленіють на леваді вруна.

Щиглики тривожно "фіть" та "фіть" -
Із гніздечка визира малеча.
Мокрий одуд на калині спить,
Дзьоба опустив у тихий вечір.

Сваряться за бабку горобці,
Лагідно підцвінькують синички...
Упіймав земляк мене в приціл,
З дула смерть поглянула у вічі.

То - мій брат, у стрілянині ас,
В око мусі влучить і на Марсі.
Кацапури розділили нас,
Щоб порядкувати на Донбасі.

А чи в сховок душу донесу?
Чи дітки залишаться без тата?
Гримнув постріл, сад струсив росу...
З раю розлетілись пташенята.

17.07.2019 р.

Зорі у небі-колосі,
наче зернинки ситі.
Ми здобуваєм золото,
та забуваємо жити.

Краплі ― дрібними грушами.
Кожна ― маленьке море.
Тисячу слів порушено,
сотні наміряно горем...

Небо малює хересом,
обрій ― червінці литі.
Завтра ходімо вересом*!
…Простір ― золочені сіті.

*Верес ― рослина, що символізує безсмертя та нев'януче почуття

2018

Із Миколи Некрасова

«Служиш в Росгвардії ти, на біду;
стане вільніше - втечеш, вертухаю?»
«Що мені воля? Куди я піду?
В мене родини немає;

я по природі та звичці - лакей,
хліб здобувати не вмію;
тільки і знаю - в’язнити людей...
Горе мені, лиходію!..»

(2019)

У лабіринті снив, у Пслі
твоє плахіття пурпурове.
Ген Санчо Панса на ослі,
за ним овен... Ковчег вже повен.

Сувої сала... бракне мап.
Розкрилися ворота шлюзу.
Сміється Мауглі-сатрап,
тхір догриза гіпотенузу...

Цей світ - у рурах між руїн.
А може, іншого й не буде...
Смертельний ворог-бедуїн
обняв картинного іуду...

Штовхай блаженних чи прийми.
Втікати - зась.
Чорнильні хвилі...
У закапелку між хурми
цівкоче ніжне, білокриле.

18 липня 2019

Знає лікар-логопед,
що таке велосипед –
на роботу він на ньому
їздить задом наперед.

Ще жартує від душі
і розказує вірші,
а про звуки знає стільки,
що встигай лише пиши!

Розрізнить глухі й дзвінкі,
про тверді, м’які, хрипкі
все повідає детально
й рамки вам задасть жорсткі.

Не потрібен Архімед,
щоб створить велосипед,
звуки вірно вимовляти
допоможе – логопед!

На побаченні зли-
ва... Укриті кохання плащем,
Ми сандалі зняли
І за руку під літнім дощем
(хай змиває сліди
Босих ніг цей чаруючий дощ)
Рідним містом іти-
мем озерами вулиць і площ
По зображеннях влас-
них фігур... І питання луна-,
Хто у світі найкрас...
НайкрасИвіший? Він? Чи вона?
Нам у відповідь до-
щик абеткою Морзе дзвени-
Вам підтвердить хто хо-
чеш- вони!!! Це, звичайно, вони!!!)))


© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Свидетельство о публикации №119071708276

А нечисть лізе з усіх шпар
Ворожою огидна суттю.
Їй добре серед лиха, чвар,
Усе вкриває каламуттю.

Та каламуть бридка, липка…
Буває, що не продихнути.
Коли людина ти слабка,
То у ній можна потонути.

Та ми з тобою не слабкі,
Бо ми гартовані війною.
Ми – сильні духом вояки,
Не залякати нас бідою.

Понад усе кріпись, борись,
Долай усі важкі дороги!
Високий дух, незламна вісь,
Нас приведуть до Перемоги!

18.07.2019р. Надія Таршин.

1

Ти бачиш яв крізь вітражі.
Ще рік чи десять... Вабна юнко,
дари нестимуть не чужі:
свої наллють пекучих трунків,

бо ти ословила дива...
і перейшла у ранг відомих.
Тече ріка із рукава -
тире... двокрапки... срібні коми.

Рости - в чеканні гойних слів:
така в'юнка, природна, свіжа...
Нью-шанувальник щось наплів
на хінді. Крона днів густіша.

Я підійшла - та не скажу
про шал баталій, перемоги.
Люляю захват... Крізь олжу
зведу просвітчасті чертоги.

2

Туман у амфорах, руках.
Застиглі скульптори, богема...
Шукав гнізда кармінний птах,
відкрила серце - вічна тема.


2019

Немає болю і нема печалі,
Нема жалю, що забирає течія,
Байдуже, що у список на скрижалі
Моє, укотре, не заносили ім'я.
Усе одно, гадаю, були кращі,
Які виконували правила життя,
А бути маю каменем у пращі,
Аби долати ціль без каплі каяття.
Нову дорогу долі обирати
І не боятися робити помилки,
А далі їх самому виправляти,
Обов'язково досягаючи мети.
Туги немає за літа прожиті,
Допомагає ноша ця мені іти,
У долі бачу виміри відкриті,
І можу далі уникати суєти.
2019

...і вітер враз закучерів
Змарніло листя
Зігнула ніченька до снів
В шатрі вже Христя...
Чатує любо серця ритм
Хай сп’є, хто встрелив -
Одну з найкращих її Рим -
Цнотливий келих…
14.07.2019.

Останнім часом став я помічати, що не Сидір водить козу на вигон пастися, а коза Сидора. І це закономірно, оскільки тварина вгодована, повна дурної молодечої сили та вельми нахраписта. Увесь час підштрикує рогами лисого дідугана у м’якушки, немов каже: «Не будеш слухатися – загризу!».
А дід старенький, важко йому увесь час бігти попереду такої прудкої істоти. Втомлюється, часто зупиняється аби відхекатися. От тоді коза і волочить дідугана за собою на пасовисько по горбаках, оскільки для надійності Сидор обв’язав себе під ребрами налигачем з якимось мудрим морським вузлом. Інколи він і сам забуває як його розв’язати. А на ходу, коли зморшкуватий дупець жваво підплигує нерівностями - це зробити взагалі неможливо.
Ми вже звикли, коли повз нас уранці, вдень і увечері пропливає ця нерозлучна пара. Не раз і не два бачив, як дід Юрко хропів, коли його волочила гостророга Аглая в рідний сарай по закропивленим мочарам та сільською бруківкою. Вдома чоловіка одв'язувала дружина, звалювала собі на плечі і переносила до хати. Що там далі буває – самі знаєте: дід любить оковиту змалечку, тож дружина вибиває з нього хміль кочергою або довбнею.
А лукава яка ця рогата!
Посеред вулиці після дощу розляглася глибочезна калюжа. Обійти неможливо. От дід Юрко на козу зверху «геп!» , цвьохнув її по ріпиці лозиною і каже: - Іди вже, на тому боці злізу.
Коза озирнулася на супостата, кивнула головою і ступила ратицями в сільський океан. Дійшла до середини заповненої баговинням баюри, струснула діда з себе і хутко пострибала далі.
Вичалапав хазяїн з брудної калабані, витрусив з кишені намоклі цигарки і аж сльозу пустив від обиди. А до хати далеко. Добре, що я побачив те лихо, дав йому жінчині монгольські панталони з начосом. Підв’язав він їх під шиєю очкуром і мовить:
- Завтра занесу.
- Та не треба! – одказую стариганю.- Дарую, вони тобі пасують. Наче.
Подякував за гарні строї односелець, потиснув руку і пішов додому.
А за півгодини надверічньою втомленою тишею розлився оглушливий жіночий вереск. Навіть тут – за кілометр від домівки діда Юрка чулося люте гарчання його сердечної подруги життя.
- Бодай тебе пранці з’їли, бахуряко підтоптаний! Це у якої ти шльондри споднє позичив? Га? Знову до Одарки залицяєшся? Їй же сто років! У неї «там» тільки одна павутина! Ах ти ж гаспид!
А далі вже чулося тільки монотонне відлуння від гупання довбнею по спині рідної душі.
Аглая – коза з інтелектом. Дуже любить вірші. Тобто регулярно піджовує томики з вічним, які горбляться у мішках та стоять боком на поточеній шашелем етажерці ще сталінських часів у дальному кутку сарая.
Минулої весни, коли я приходив до сусіда допомогти спиляти роги козі на руків’я ножів, то вона якраз прикінчувала фоліант титана думки пані Саловсмак . Під ратицею сиротливо зіщулилася надкушена палітурка «Пихокардії». Я тоді навіть здивувався: «Ти диви! І відома у вузьких літературних колах нашого освіченого села поетеса, і коза діда Юрка – тезки! Ні, це не звичайний збіг! Це – доля.
Прийшов до мене наступного дня сусіда, панталони приніс. Правда шматок із гузна нещасної одежинки було вирвано з м’ясом, але то таке.
- Вибач, що порвалися,- каже сусід.
- Та не страшно. Це ж тільки ганчірка. Всі вони колись рвуться. Давай краще я тебе наливкою почастую, а то бачу, що ти сумний чогось дуже, невеселий.
Дід острашливо озирнувся, почухав трохи макірту і згідливо кивнув головою. От людина покладиста! Чому б з такою не посидіти?
А наступного дня прийшов знову.
- Наливка сподобалася? О-о-о-о! Мені теж іде на душу,- кажу замість здоровкання. Заходь, зараз спробуємо з іншої пляшки. Може ця краща.
- Ні! Не варто! – одказує дід і скосивши на мене очі, як півень на курку, сором'язливим голосом додає: - Грошей би позичив…
- А кіко треба?
- Тищу.
- А ну розказуй…
Покомизився трохи дід Юрко, незручно видавати військову таємницю, але як позичальникові та хорошому товаришеві розказав по секрету, яка з ним трапилася халепа.
- Одгепала мене жінка за панталони. Думала, що я знову, як у молодості, стрибаю в гречку. Довелося доказувати, що у мене стручок всох і ознак життя не подає.
- Не може бути, сусіде! Це ж яке горе!
- Може, може. Хочеш - і тобі покажу?
- Та ні, не варто. Вірю, ти ж – людина слова.
- Гаразд. Так от, – духопелить мене дружина, старається на совість. А коза у мене хоч і лукава, але за мене горою. Прочинила лобом двері, зайшла до хати і поцупила у жінки гаманця з грошима. Прямо зі столу! Винесла на двір, розтельбушила і згамала усі купюри! А там була майже вся наша з жінкою пенсія!
- Стій,- кажу дідові Юрієві, – ось, на - випий «свяченої», а потім розказуй це страхіття далі.
Налив йому гранчака малинової настоянки, дав цукерку «Тузік» аби закусив і співчутливо хитнув головою.
- Коли ж моя благовірна заспокоїлася, вийшла на двір і уздріла як Аглая доглитує останню банкноту, то схопилася за серце і впала мені на руки снопом.
А як очуняла, мовила гробовим голосом:
- Ти зі своєю Аглаєю мене в гріб заженете живцем. Іди, катюго, труси козу за вим'я, може видоїш з неї гроші. А як ні - ночуватимеш до осені в лопухах.
Дивився я на діда Юрка і подумав: «Це ж що виходить? Я і є призвідцем цього лиха, оскільки позичив панталони своєї жінки цьому рознещасному, зацькованому власною дружиною дідуганові! А якби не дав, то все було би гаразд. І синця під оком теж не було би ...»
- Зачекай,- мовив я і пішов до сусідньої кімнати. Відчинив шухляду стола і вийняв звідти конвертик з грошима, які збирав аби видати книжку своїх поезій на своє п’ятдесятиліття. Вийняв звідти дві тисячі. Сходив потім у льох з ашанівською торбою. Вернувся та засунув гроші в нагрудну кишеню діда Юрія.
- Скажеш дружині , що допоміг мені колоти кабана. І ось тобі ще м’ясця трохи. Свіжина.
Пішов дідусь додому. Цього разу без кози, але з мясом. І хоч мені не вдасться видати цього року книжку власного безсмертя – хіба це важливо? Важливо, що у діда Юрка відлягло від серця, важливо, що немолодим одиноким сусідам буде що їсти, важливо, що в нас, попри всі життєві негаразди, існує людяність і допомога ближньому - це не пустий звук, а нагальна потреба власної совісті.
Навесні, з лантухом за плечима, прийшов у гості дід Юрко. Привітався, розв'язав мішка і випустив звідти козеня.
- Оце тобі подарунок від нас,- мовив він і посміхнувся.
- О-о-о-о! Привіт, мала! – гукнув до хвостатого дива.
Малеча озирнулася, підплигнула на долівці і гукнула у відповідь:
- Ме-е-е-е!
17.07.2019р.

В багатиря якогось було дві доньки.
Як звали їх, легенда не доносить
Натомість добре відомо,
Що на старшу – краще б не дивитись,
Молодша ж, хоч і була нівроку,
Та мала такий навдивовижу норов,
Що всі обходили сварливу стороною.
Ну, а батькам – подвійне горе: ніхто не свата доньок.
Бозна за які гріхи, старі гадали,
Доведеться, мабуть, піти на той світ без онуків.
Може б, так і сталось, якби не нагодився сват,
Котрий зумів знайти дівчатам женихів:
За сліпого - старшу засватано, молодшу – за глухого.
«Нічого!- радів батько.- В містечку з’явився такий лікар,
Що готовий вилікувать обох зятів».
Невдовзі так воно й сталось.
Здавалося б, радіти слід. Але зяті в розпуці.
Тільки-но побачив свою дружину той,
Що донедавна був сліпий, заплющив очі - й з хати.
А другий – якомога щільніше вуха затулив,
Як почув уперше прокльони і прокляття.
Словом, обоє відмовилися лікарю платить.
«Ну що ж,- сказав суддя,- не хочете платить,
То лікар поверне вам те, що мали доти».
«Осліпнути? Оглухнуть? Та нізащо!..»
«Тоді платіть сповна!»
...Як воно було далі, мовчить легенда.
І, мабуть, навмисне: хай кожен додумає своє.
----------
Сюжет запозичено з «Піркей авот» («Настанови батьків») як відповідь уславленого проповідника раббі Яакова з Дубно на запитання Віленського гаона раббі Еліягу: «Чому людина має дати звіт перед Всевишнім за прожите життя?»

А їй казали: повернись в родину!
Йому казали: в гречку не стрибай!
Вона його кохає, як причинна,
А він лиш з нею свій знаходить рай!

А їй без нього – сонечко не гріє,
Йому без неї – хоч з моста у став.
Любилися в шаленій ейфорії,
Допоки ранок їх не заставав.

В розлуці світ – нікчемний і убогий,
Життя навкруг – немов полярна ніч.
Лише удвох – за пазухою в Бога,
Лише разом їм щастя йшло до віч!

Чи на своє, скажіте, безголов`я,
Пливли вони од звичних берегів?
Як боляче ховатися з любов`ю –
Безцінним подарунком від Богів!

І як же можна жити без свободи,
Коритися весь час німому злу?
Родини не давали насолоди,
Лиш сите рабство й духу кабалу.

І як птахам двом звикнути до стану,
Коли вони лиш ходять по землі?
Коли на крилах в них обох – кайдани,
Й літати неможливо взагалі?!

Непереможне прагнення, потреба –
Це відчуває кожне пташеня!
Коли так нездоланно вабить небо,
Свою широку браму відчиня!

Злітає і ховається у пущі
Свята любов у вовні із гріха.
Щоб не побачив світ цей завидющий
І не спіткала доленька лиха!


17 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Говорили про смерть, переповнення вщерть,
долю.
Знову мертві тіла межи села, міста,
полем.
Наростили війну, наче білу стіну,
звичну.
Нам іти-перейти у далекі світи,
вічні.

Говорили про дім, наші діти у нім
плачуть.
Розлилася біда, чорноплинна вода
наче.
Ген дебати гудуть, в чому суть і не суть,
сила.
Мимо сцени і люд юне тіло несуть,
крила.

Йшов на фронт козарлюга - жагучий брюнет,
А вернулася тінь. Голова - біла вата.
Буде мир. Земляки не згадають мене,
Рабіновичу пам'ятник тешуть хохлята.

Я на серці в дитинстві ще випалив знак,
Бач,тризубець багряний? Святий, харалужний.
Думав, що побратима цей раз упізнав,
Помилився: ти - ворог, до неньки - байдужий.

Та невже Україні в майбутьому швах?
Я - останній в зруйнованім храмі прочанин?
Під торгові ряди закотилась душа
Піклуватися про інтерес копійчаний.

Щось занадто колючим виходить цей текст,
Людям бризкати правдою в очі не можна.
Перемоги не буде. Обійдемось без.
Шлях до зради готовий. Ось карта дорожня.

16.07.2019 р.

Піч ковтнула дрова –
видихнула дим,
за столом дубовим
хліб ще теплий їм.

По світлиці білій
із іконами
трьох монахинь тіні
з балахонами.

Вони сіли мовчки
за дубовий стіл,
християнські дочки
монастирських діл.

Лиш хліби й водицю
я для вас припас,
їжте, молодиці,
скоро буде Спас.

Розкажіте, звідки
і куди тепер,
три прозорі квітки
трьох моїх сестер?

Мух дзищава мова
хату обійма.
А вони – ні слова,
ніби і нема.

Не мовчали б, сестри,
не спиняли б час,
бо в молитвах скресли
спогади про вас.

А вони – ні слова,
ніби і німі…
Раптом старша: "Знову
прийдем по зимі".

Встали, поклонились.
У кожної – хрест…
Ви б мені не снились!
Я ж ваш брат – Орест!

Я ж з квіток шавлії
вам віночки плів.
А тепер ось тлію
вік без теплих слів…

Вік молю у неба,
а добра – чортма.
Мені зараз треба –
ще коли зима!..

Три монаші ряси
та монашка-ніч,
не діждавши Спаса,
канули крізь піч…

Знов зайшли чужії,
не мої то знов –
Віра і Надія,
і от-от … Любов.

9 серпня 1994 р., Богдани́

До столу буде вам хлібина,
А взимку борщ і тепла піч,
Якщо земля оця єдина
Болить вам вдень, в обід і в ніч.

Якщо ваш син уже в Донбасі
Чи підростає для війни,
Тому вставайте, вже на часі,
Щоб там не гинули вони!

Щоб навести нам лад в державі,
І мову пити з джерела,
Зійшла минулого постава,
Щоб слава з нами скрізь була.

У мирі, без біди і воєн,
Щоб ми жили в усі віки.
Й сухим тримав наш порох воїн,
Орав і пестив малюків.

Над окопом соняхи схилились,
Заглядають в очі воякам.
Жовтим сонцем, щоб коли стомились,
Усміхнулись їм, немов батькам.

І згадали сад і рідну хату,
Де в городі соняхи цвітуть.
Скільки перемоги їм чекати,
Де той день і де ота майбуть?

Хмурніє навкруги і вишні-сльози душать.
Ось-ось зірвемося зі скелі в рів імли.
Свяченим ладаном  ми б очищали душі,
вростали б один в одного, якби могли

нас увінчати небеса  вінцем лавровим
і простелити  руна благості до ніг.
Розтанули б масним льодяником  у  слові
і підкоривши обрії рудих шулік

шугали б над суєтністю думок  лілових.
Послухай, серце очеретово звучить
захриплим саксофоном у листках дубових,
на маківках церков окрилює блакить.

Поглянь, мій наречений, в змозі, ще здолати
всі грізні перешкоди на шляху крутім,
вогонь умовностей і збудувати шати
на роздоріжжі осені й зими, а втім...

Все проти нас - земля і небо, чуєш рокіт
грози серпневої, б'є сінокоси град.
А ми щасливі, щирі на цім світі доки
не повертаємо душею в снігопад!

2019р

Цілу ніч Кріт нору рив,
зір сердега посадив –
звір пошкодив капіляри,
став шукати окуляри.
Зранку він побіг в аптеку,
чергував там дід Лелека –
Кріт грошима потрусив
й окуляри попросив.

Бо проблема іще та –
впала зору гострота!
Дайте, дайте окуляри,
окуляри для Крота!

Клацав дід червоним дзьобом,
дивовижно морщив лоба,
між усякого товару
відшукав кроту дві пари.
Кріт на радощах таких
до нори мерщій побіг,
штучні має нині очі –
риє зранку і до ночі!

А проблема була та –
впала зору гострота!
Врятували окуляри,
окуляри для Крота!

Плете веселка сонячну габу,
Гроза минула, в піднебессі празник.
Десь там, далеко, де ще я не був,
Сховалось від буденщини прекрасне.

...Ерато спить на ложі із пір'їн,
Нага і юна, під шатром розмаю.
Терцетами тьохкочуть солов'ї
Під тихе шепотіння водограю.

Кохалися із нею цілий день,
Вдоволена панянка рудокоса.
Дзвіночки мрій грайливо "дзень-дзелень!":
- Ми всі твої! Бери нас, не соромся!

Збудилась муза, стала на носок,
Крутнулась віртуозно на пуантах...
Та це не яв, лише солодкий сон,-
Рука приклад стискає автомата.

16.07.2019 р.

У ваших очах ―
фактура:
хрусткий ейфорійний
смуток.
Світають ясні
рамена
купальським жарким
вогнем.
Ковтають солодкі
сльози
такі не осінні ще
грози:
у неба палка́
натура
і посмішка ― мій
едем.

У ваших очах ―
саміття,
хоча й прокварцоване
болем.
Стареньких аспектів
долі
чвалають услід
юрбі…
Чарунки ― в руці
підкова
щоденником снів,
розмови.
Де літо ― корінням
світу,
там вечір ― лічба
журбі.

2018

Позолотило колоски
Яскраве сонце літнє,
А поміж ними квіточки -
Волошечки блакитні.

Ніби краплиночки малі
Небесного безмежжя
Розсипалися по землі
Недбало аж до стежки.

Вітер погойдує жита
Й пшеничні жовті стебла,
Земля родюча та свята
Їх викохати встигла.

І грають хвилі золоті
Цього хлібного моря.
Одного хочу у житті -
Не знать війни ніколи.

2019 р.

Із Миколи Морозова (1854-1946)

І ось вона ізнов, Росія...
Хрести та храми, як завжди.
Та помічаю знов усі я
убозтва вічного сліди.

Жандармські формені лівреї
являють сяяння своє,
а звичний вираз: «Ми - лакеї!»
опричну зграю видає.

І знову - бідні, нетверезі...
Й здається в цій юдолі сліз,
що навіть сосни та берези
по-рабськи хиляться униз.

(2019)

Село моє, найкращі тихі Піски,
І ліс, і Сейм, і золоті поля.
Ми всі з цієї виросли колиски,
Це наша рідна і свята земля.

У цих краях розквітла квітка роду,
А зернятка її - в усі краї!
Навчали цінувати нас свободу
Діди й батьки, і пращури мої.

І все оте, чим нині я багата,
Любов'ю і теплом на всі часи,
Де пам'ять про бабусю, маму й тата,
У Пісках нагадають голоси.

І сад вишневий, де сльозами хата
Умита, а здається нам, дощем.
На спогади вона, як ми, багата,
І той же біль у неї, той же щем.

Вони у ній живуть і не заснули,
Коли вона сміялась від пісень.
Батьківська хата повниться минулим...
А ми йдемо вже у майбутній день.

О, мій наглядачу, чи просто так - глядачу,
Постань на цій горі, і подивись туди,
Куди дивлюся я. Чи ти так само бачиш
Ці пагорби, цю ніч, мансарди і сади,
Міщан і жебраків, священиків, юдеїв,
Героїв і катів, повій і лихварів,
Циган і чаклунів, магістрів і спудеїв,
І Ринок, і шинки, і зорі угорі?
Глухонімий ландшафт, чорніше не буває:
Ні звука, ні вогню, ні лампи у вікні,
Ні гомону птахів, ні тремоло трамваю -
Лиш тіні тих, хто зник. Ти бачиш їх, чи ні?
Усіх, які жили за мурами міськими,
Там де тепер імла і обриси дзвіниць
І кам’яниць - не Рим, не Царгород, не Київ
І не Єрусалим, хоч можна пасти ниць,
Торкинутися чолом затертого каміння
Престолу вівтаря, або Стіни Плачу
І попросити... Втім, ні віри, ні уміння
Не вистачить... Тому я краще помовчу.
Вони пішли - і все. Не чути навіть кроків,
Вони пішли давно, й не з нашої вини.
Залишились лише нашарування років,
А ми? Ми - тут, але ми - зовсім не вони.
Дивися: серед хмар посрібленим уламком
Завмер півмісяць. Ніч, і темні ліхтарі,
На Замковій горі одна стіна від Замку
Мов Храмова стіна на Храмовій горі.
О мій наглядачу, мій власний конвоїре,
Мій ангел-вартовий - уже минає ніч,
На ранок буде дощ. І небо світло-сіре
Розчинить у дощі останні сім сторіч.
Не знаю - ти глядач, чи автор, чи учасник,
Мов мармуровий лев - холодний і німий,
Ти констатуєш факт, що неодмінно, з часом
Так само, як вони, колись підем і ми.
І буде все, як йшло ... У жовтні буде хмарно,
У грудні - дощ і сніг, у березні - трава...
Й лежатиме під склом в крамниці антикварній
Годинник, що колись я їй подарував.

Зібрались звірі на поляні
Також миші, змії та птахи.
Звірі є брутальні,
Ненажерливі й лихі.

Царювати кожний хоче,
У корита є що брати,
Вже півсотні себе морочать
Конче хочуть царювати.

А лисичка нишком-тишком,
Кота в мішечку принесла*.
На пеньочку стала нишком
І мова річкою пливла.

Звірі зразу шепотілись,
Стали думать та гадати.
Як би ми не заблудились!
Що, кота в мішку царем обрати?

А лисички мова ллється:
Кота ви знаєте давно,
Він Пан Коцький часто зветься,
Леопольдом звати в кіно.

Звірі бачать - котик хатський,
Не будем довго міркувати.
Хай Леопольд, він же Пан Коцький,
Над нами буде царювати.

Тільки буря щойно вщухла,
Не ставши кіт чекати,
Лапкою почесавши вуха,
Хоче дещо поміняти.

Котик з радості мяукав,
Собі подібних підібрав.
Щоб сподобатись звіряткам,
Керівників міняв.

Ходить лісом, скрізь глаголить,
Грає роль свою в кіно.
Котик гарно мишки ловить.
Все так є, як і було.
Липень 2019.

Із упертістю мольфарки,
Відігнала туги хмарку.
Мрія – в небо неозоре.
«Пощастило…» - всі говорять.

16.07.2019

2-й варіант

Із упертістю мольфарки,
Відігнала туги хмарку.
Радість - небо неозоре!
"Безтурботна..." - всі говорять.

17.07.2019

Дві мушлі – два шу́ми…
Шум моря і Шуман…
Сум моря і Си́мон…
Шум моря і Ши́мон…

Той Ши́мон і Си́мон –
то ж батько із сином,
два шу́ми у моря
два щастя, два горя…

Не хочеш – а мусиш.
У море відпустиш…
У шторм, ніби в душу,
потрапиш у мушлю…

Шум моря – і Ши́мон…
Сум моря – і Си́мон…
Дві мушлі – два шу́ми…
Шум моря – і Шуман…

23 листопада 2006 р., Київ

На столі кав'яр і ананас,
Час іти з котом на променадик.
Важко жити стало. Бо - війна,
Утішають тільки гей-паради.

Вчора прикупила міх трусів,
Пупса мила дорогим шампунем.
Бач, страждаю так як і усі,
Негаразди викликають нюні.

Ні Єгипет, ні турецький пляж
Не розвіють показного суму.
Нігті полірує юний паж,
Я ж лежу і думаю цю думу.

Мрію, щоб настав рожевий мир,
Продала б за нього півдержави.
А TV показує громи,
Люту стрілянину! Боже правий!

Нащо цю дивитися муру?
Так і прищик вискочить на попі!
Умивають слізоньки журу -
В ліжку тяжче, аніж у окопі.

15.07.2019 р.

Вже через тиждень ми зануримося з вами,
В такий солодкий і м’який життя комфорт,
Перегораючи на форумах рядками,
Про несучасний і дурний народ.

Присплять свідомість прояви емоцій,
І в гіпнотичний ми зануримося транс,
Щоб восени прокинутись, і знову,
Отримать ляпаса від нерозумних мас.

Бо так і не змогли ми усвідомить,
Як же себе і всіх навколо захистить,
Від впливу на збентежену свідомість,
Цих технологій агресивно-мовчазних.

Ото ж притримайте ви ваш запал емоцій,
Хоч трохи в своїм серці збережіть
Краплинку променя, який холодний розум,
При необхідності ваш зможе розбудить!