ІV

Зима ретельно чистила людські сліди,
Біліло за фіранками цнотливо.
Прозора ожеледь, кришталики слюди
на підвіконні,
"Любий, я щаслива":

Промовила Вікторія, він зашарівсь
і пригорнув до себе обережно.
За спогадом мутним розбиті ліхтарі,
у срібні скроні стукали бентежно.

Та знову бився пульс в обіймах запашних,
кохання пелюсткового спокійно.
Мов за порогом долі злої вітер стих,
торкались щемних губ вуста кармінні.

І пахло затишком, лавандою її
блискучих локонів, очей мінливих.
Він грузнув у снігах, його Мелодії,
у погляді шовкової оливи.

Жахливо розлучатися хоча б на мить,
коли розсипали креманку солі.
Та все ж прощаються, бо у Мілан летить,
весь колектив оркестру на гастролі.

Яскраві враження, божественний концерт,
приємна втома, квіти екзотичні,
готельний ресторан, дівчата на десерт -
і запахи фантазій еротичних.

За столиком напроти жіночка хмільна
когось йому нагадує, десь бачив.
Хоч мало віриться, та все ж таки - вона,
його чаклунка, божевілля, наче!

Насолодитися, не випити до дна,
Розкішна пава, Зірка промениста,
утіха жадібна, мольфарка чарівна,
заволоділа серцем піаніста.

Він підійшов до неї, поруч мовчки сів,
колишня засміялась, як блаженна.
"Ти звідки взявся?" - Їй не вистачало слів,
казала: " Не дивися так на мене.

А хочеш, сум у пісню переллю,
по старій дружбі, майже, що задаром?"
Й вони пішли удвох без каяття жалю
у номер. Зранку зникла, мов примара.

Прокинувся і тільки ліжко обнімав,
розвіялися мрії кольорові.
Зайшовсь нервовим сміхом, Зіроньки нема
ні грошей, ні мобілки, ні любові.
10.10.2020р.

Відшуміли пристрасні майдани,
Стихли крики «слава» і «ганьба».
Заправляють знову уркагани –
Зденаціоналізована юрба.

І що далі рухаємось далі
До нових незнаних видноколів,
Час нові витворює спіралі,
Та, на жаль, по замкненому колу.

2010-2020

У Миргороді сотник один жив.
Козакував ще молодим на Січі,
Ходив супроти турка морем двічі,
Там славу за геройство заслужив
І прізвисько від козаків – Нетреба.
Бо у бою назад не озиравсь,
Шаблюкою із ворогом рубавсь,
Мов креслив смертне коло навкруг себе.
Ворожим трупом землю устеляв.
Як хто ж спішив йому на допомогу,
То лиш одне коротке чув від нього:
«Не треба!» Отож саме звідтіля
Й взялося в нього прізвище козаче.
Можливо, досі б він козакував,
Але на волость якось простував
Й в селі одному дівчину побачив.
І покохав. Та так, що не було
У нього сил хоч день без неї жити,
Аби в зелені очі не глядіти.
Весілля справив на усе село.
Та й залишився і служити став,
До сотника, нарешті, дослужився,
У Миргороді хатою розжився,
При ній і господарство гарне мав.
Кохана жінка, дім – чого іще?
Ну, звісно, ще хотів би мати сина.
Та народила лиш діво́к дружина.
Він їх любив, але…на серці щем
Від того, що це дочки, а не син,
Якого б він учив козакувати,
Учив би шаблю у руках тримати.
Міг батькові наслідувати він
І прізвище козацьке зберегти,
Що батькові далося не за очі.
О, як він дуже собі сина хоче!
Та як же мрії тої досягти?
Вже й по ворожках з жінкою ходив,
Настої різні трав’яні приймали,
І Господа вже по церквах благали
І слухались заїжджих лікарів.
Але нічого не допомогло:
Не може жінка сина народити.
А вже ж і скроні почали сивіти,
Йому ж за сорок, уважай, було.
Та якось їхав він селом одним
І завернув до двору, де криничка,
Самому щоб напитися водички
Та і коневі дати. Перед ним
Стояла лавка і на ній бабуся
Сиділа, поглядала з-під руки,
Бо ж сонечко у очі б’є-таки.
«Добридень, бабцю. Я води нап’юся?!»
«Та пий, чого там. Тож на те й вода!..»
Попив козак, коневі дав попити.
Сидить бабуся та й питає звідти,
Що той, мовляв, так сумно вигляда.
Хотів віджартуватись, а, проте,
Подумав: а чого йому втрачати?
Сказав бабусі: «Хочу сина мати
Та згоди Бог все не дає на те».
Бабуся мовить: «Синку, підійди,
Бо я здалеку так погано бачу…
Та руку дай мені свою козачу».
І довго щось на неї так глядить,
А далі мовить: «Буде в тебе син,
Але, на радість чи біду – не знаю,
Бо ти від нього берегтися маєш,
Інакше смерть прине́сти може він.
Як тільки ти до нього доторкнеш,
Ото одразу й смерть твоя наступить.
Ще хочеш сина?» Посміхнувся скупо
Й крізь зуби врешті вимовив: «Авжеж!»
Бабуся йому тра́ви принесла,
Сказала, як їх треба заварити…
І жінка змогла, й правда, народити
Йому синочка. Хоч сумна була.
І він сумний, бо ж не візьме на руки,
Не зможе пригорнути до грудей.
Ростиме син поміж чужих людей,
Яка для батька неймовірна мука.
Поки чекали сина, то вони
Домовилася, що вона із дітьми
До Києва поки поїде жити,
Бо ж він, хоча дожив до сивини
Та помирати поки що не хоче.
Отож, нехай подалі од гріха.
Можливо, доля зглянеться лиха
І сину він колись погляне в очі,
За плечі його міцно обійме
І до грудей по-батьківськи притисне.
Усе то лише мрії були, звісно…
Життя кудись котилося саме,
А він на службі душу і відводив,
Бо вдома, звісно, хто його чека.
Ходити від кутка і до кутка,
Таким вспокоїть душу було годі.
Десь там далеко жінка його з дітьми,
Десь там синок без нього вироста.
Воно, здавалось: що дорога та?
Та не здолаєш її, навіть, кіньми.
А час ішов, а час летів невпинно.
Вже в сотника і сива борода,
Вже з-під руки на світ він погляда,
Уже без нього десь ведуться війни…
Аж тут гонець із Києва примчав,
Повіддя кинув та ступив до хати.
Козаче серце вміло віщувати,
Він щось погане з ночі відчував.
Тож з ніг не збила новина його
Про те, що син в бою отримав рану
І що тепер лежить зовсім поганий,
Хоч біля ліжка лікарі кругом,
Але нічого вдіяти не можуть.
Вже смерть десь ходить, в вікна загляда,
Невтішна мати день і ніч рида.
І що там як, то все у волі Божій.
Можливо, уже досі і помер…
Тих слів останніх вже не слухав батько.
Саме життя, не те що якісь статки,
Для нього вже не важили тепер.
Він скочив на коня й помчав у Київ.
Загнав одного, на другого сів,
Розхристаний до хати залетів,
Упав на груди, обійняв за шию.
Упали сльози з батькових очей
На ті криваві незаживні рани,
Що лікували лікарі старанно,
З яких іще кривавиця тече.
І сталось диво – рани затяглись
І син, нарешті, зміг прийти до тями.
Прошепотів лише губами: «Мамо!
Хто це?» А та йому: «Дивись,
Бо це твій тато!» Посміхнувся син.
І то останнє, що козак побачив,
Не витримало серденько козаче,
Помер на грудях у синочка він.
Помер козак, а на його могилі
Зросла ця квітка - справжнє диво з див,
Що вилікує і без лікарів,
Яка в народі зветься дев’ясилом.

Бо, кажуть, має цілих дев’ять сил
Від дев’ятьох хвороб нам допоможе.
Яка рослина позмагатись може
Із нею, хоч і стільки їх навкіл?

Напівбезумний речетатив


Чіт чи Лишка,
Лишка чи Чіт,
Кіт чи Мишка,
Мишка чи Кіт?

***

«Дайте мені отрути –
Отруїти його…
Дайте мені привороту –
Присушити його,
Дайте мені сміливості –
Кинутись у вир,
Так буде краще усім…

Приворот,
Сміливість,
Отрута –
Чіт чи Лишка,
Лишка чи Чіт,
Кіт чи Мишка,
Мишка чи Кіт?

Чарівні подаруйте
Квіти,
Щоб вдихнути –
Усе забути,
Вир
За «дужками»
Залишити…

Буду без пам’яті
Походжати
байраками,
Між гілок,
Промовляти
Пересохлими губами:
«Приворот-отрута,
Отрута-приворот,
Чіт чи Лишка,
Лишка чи Чіт?
Кріт чи Мишка,
Мишка чи Кріт?»

Сама не буду розуміти,
Ні поволі,
Ні зненацька,
Що за РЕП читаю
Чудернацький.

А люди теж
нічого не зрозуміють
довкола,
Гадатимуть, що то усе –
«По Приколу».

« А Хлопець?» -

«Не страждає він,
Бо не знає
про мене нічого.
Це я
жити не можу
без нього!»
…………………….

«Приворот-отрута,
Отрута-приворот,
Чіт чи Лишка,
Лишка чи Чіт?
Кріт чи Мишка,
Мишка чи Кріт?"

2019 рік

Ховаймося, люди, від смерті своєї,
чужій – оддаваймо дану.
Погляньмо, як чисто домножують феї
квітками всіляку труну!

Не будьмо сумні у поточному часі.
Я ще озиваюсь до вас!
Я вас так люблю! Як на іконостасі!
Кохаймо себе – і свій час!

7 лютого 2004 р., Київ

Слова набоями у стрічці кулемета,
Аби у душу цілити людини,
Від сили їхньої міняє рух планета,
Малює обрії нової днини.

Міняє долю слово щирого кохання,
Своєю огортає таїною,
А магія його, у кольорі світання,
Наповнює пісенною журою.

Науки слово поведе за небокраї,
Або укаже на нові вершини,
Дарує мрію і збирає урожаї,
Де засіває істина зернини.

Коли оманою замінюємо слово,
Ковтаємо з екрану до обіду,
Воно з імлою поєднатися готово,
Не залишаючи від світла сліду.

Лунає слово тихо, весело чи сумно,
Буває, інколи, пояснюємо нудно,
Чому воно у відчаї волає…

Марнуємо його ми силу нерозумно,
Енергією володіємо бездумно,
Якою слово у душі палає.
2020

Продати землю України –
лише частина плану юд!
Перетворити у руїну,
закабалити бідний люд
вони поставили метою,
звести державу нанівець.
Лишилось «справитись» з війною
і самостійності… кінець!

Підемо ввечері між трави.
Не залишаючи слідів,
Віддаючись амурним справам
Під переливи солов'їв.

Твої зволожені долоні
Мені заступлять світ оцей.
Я заховаю сиві скроні
Поміж оголених грудей.

Довкола встануть осокори,
Блавати, маки і дуби,
Гаї, смереки, Медобори –
Хай буде так щодня, аби

Дивитися на твою вроду,
Упавши в трави горілиць,
І на похмілля пити воду
З нескаламучених криниць.

Дує губоньки Катруся:
"В мене настрою немає.
Поясни мені, матусю,
Де ж це настрій мій гуляє.
Може він пішов в садочок
Яблучками ласувати?
Чи сховався у куточок,
Щоб за мною підглядати?
Чи подався він до лісу
Заглянути в очі лису?
Чи побіг кудись на грядки,
Де морквинки для зайчатка?"
Мама ій відповідає:
"Він на усмішку чекає.
Щойно личко усміхнеться -
Настрій миттю віднайдеться."

Веселились бісенята-браття,
Танцювали навкруги костра,
Милувалися рогаті на багаття,
Рохкала на вогнищі смола.

Всі чорти - справжнісінькі пірати,
Запитав хвостатий дідуган:
"А чого цей бюрократ пихатий
Разом з кріслом
запакований в казан?" -

"Шебутна дісталася мармиза,
Двом чортам розквасив грішник ніс,
Потім учепився так за крісло,
Начебто до нього він приріс!"

Ми змогли йому зробити "кисло" -
У казан запхнули разом з кріслом!"

Жили-були дід та баба, як у казочці одній.
Хоч, насправді, це легенда і розказується в ній
Про одну стареньку пару, що колись в селі жила.
Вже пройшло багато років, як любов до них прийшла
Та жили все душа в душу у хатинці край села.
За одним жаліли: доля так дітей і не дала.
Хоч бабуся так молила і дідусь весь час просив,
Не лунали на подвір’ї їх веселі голоси.
Не було на кого «строго» для годиться покричать.
А уже в такому віці, що і правнуків стрічать.
Тож кохалися у квітах, що із часом розвели.
Від весни і до морозів у садочку тім цвіли.
Дід копав, бабуся слідом ловко гра́блями гребла,
А тоді у сад торбинку із насіннячком несла
І творила своє диво, що ходили всім селом
Подивитися, як гарно і духм’яно все цвіло.
А вони, бува під вечір удвох сядуть у саду
І розмову поміж себе про життя-буття ведуть.
Та любуються на квіти, утішається душа.
Аж до перших півнів, часом, іти спати не спішать.
Але доля невблаганна, підійшов бабусин вік
І лишився геть самотнім в пустій хаті чоловік.
Поховав в саду він жінку, щоб далеко не ходить,
Над могилкою поси́діть, подумки погомоніть.
Сутужно на серці в нього, сумно стало у дворі
І в душі його вже вогник, як раніше, не горів.
Вийде, сяде він на лавці, як з бабусею колись
Та й розказує тихенько про новини і, дивись,
На душі, неначе, легше, хоч нема вогню того.
Так сидить, аж доки й півні заженуть у дім його.
Як померла жінка, садом дід займатись перестав,
Бо, по-перше, сил достатньо він для того вже не мав,
А, по-друге, він без жінки і без вправних рук її,
Без душі, яку вкладала, не зростить краси тії.
Ну, прополе його трохи, вирве, часом, бур’яни,
Щоб не надто розростались, не глушили цвіт вони.
Запустів садок поволі, лиш травичка де-не-де
Та ще квіти, де насіння із відцві́лих упаде.
Якось вийшов він уранці до могилки, як завжди,
Бачить, хтось неначе квітку незнайому посадив.
І розквітли синьо-синьо скоро пелюстки́ на ній.
А здалось йому, неначе, там розсілися півні.
Ті півні, що їх до хати проводжали уночі.
Ті півні, що не давали довго спати на печі.
Довго він стояв, дивився на той дивний синій цвіт,
Зрозумівши, що то жінка посила йому привіт.
Щоб не бу́ло йому сумно в пустій хаті одному́,
Було з ким погомоніти, пожалітися кому.
Розвелися квіти скоро з її легкої руки
По селу, по краю й звали їх в народі півники.

Епіграф

Надворі крук тужливо кряче,
Бо пише хтось метафоряче,
Та про Ерато і Евтерпу -
Папірус і каламус терпить...
Шкарябну олівцем оце,
Бо задовбало з терпецем...
Серго)))

Притулись і засни на плечі,
Люба феє здійснЕння бажань!
Як тебе неповторно навчи-
ли утіленню їх... Перестань
На папері кришить нафталін
Казкотворів про вічну любов.
Ти чарівна була на столі...
То повторюю... Нам не слабО,
Пір"я видерши із лебеди-
них анахро-хронічних хвостів,
На тілах розписатися ним,
Умочивши опівніч у Стікс
Наших снів, що із нами пливуть
Через плеса ріки забуття
Потойбічну косити траву,
Що лікує безпліддя життя,
Заваривши якої, пізна-
єш напою під назвою МИТЬ,
Неповторна, жадана, одна,
Без якої не варто і жить,
Та яку випиваєш умить,
Спрагу творчості утамував-
ши?.. Втомилася дівчинка, спить...
Муза... Як я її називав...


© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120041108806

Ще кілька літ тому хвалився він привселюдно:
«Не помічаю старості. Знаю, що їсти й пити.
А головне – не класти на серце зайвий клопіт.
Сказати б, глухою стіною відгородитися од світу.
Знавців, як жить, обходить смерть стороною».
І хоч мудреці й пророки, що перейшли за сотню,
Були далекі од цієї схеми, і далі він вважав, що молодий.
Та ось, як на собаці, рани перестали заживати .
Болячки почали одвідувать частіше..
«Дістала все ж і мене триклята старість»,-
Скаржиться тепер тим, перед ким хвалився.
Став богомільним. І в молитвах благає
Забутого ним Бога: здоров’ям наділити, а не віком.

Межи розхрестя карантинних дум
Несе душа, у білий цвіт сповита,
Легкий парфум, а може древній сум -
Доріг і меж неперебутнє мито.

У нім - печаті спогадань і мрій,
Проміння з віч і світлі щастя сльози,
Шитва життя непереборний крій
І соромливо-ніжний дух мімози.

У нім - тепло надії і снаги,
Із-під золи, немов жарини-зорі...
Працюють шальки, щоб дібрать ваги
Тому, що є і буде апріорі.

І квітне сад межи отих розхресть.
У нім душа, мов квітка на долоні
Звітує небу: "Я живу! Я єсть
Роса любові у твоїм полоні!"

У глибокім рівчаку
Пісеньку співа дзвінку
Крихітне джерельце.
Струменить і струменить,
Що його не зупинить,
Тішить чиєсь серце.

Розсипа туди-сюди
Срібні крапельки води,
Що вгамують спрагу
Вони і тобі й мені
В спеку літню й навесні,
Взимку й листопадом.

Не замерзне теж воно
Те співоче джерело
Навіть у морози.
Б"ється, б"ється з-під землі
Й оті крапельки малі,
Мов цілющі роси.

2020 р.

Піст потішний. Бог понурий.
Замість анґелів – тортури.
Крає плоть і смокче соки
зле лесбійство й зависоке.

Плоть і пліть. Язик і віра.
Тіло терпить. Тіло – міра.
Не спокутується в Бога
перевірена тривога.

Гак – і знак на шкурі часу
колесує ласу масу.
Щоб від болю не кричати –
поцілуймося, дівчата!

Цвіт бездумний. Світ бездімний.
Різні – всі, а гріх – подібний.
Ми – дими після зими.
Скоро Паска там, де ми.

18 лютого 2007 р., Київ

Затьмарюють привиди
Знаки кохання…
Любов забирають з обіймів
Твоїх:
Приречена
в хмарах розтанути
зрання …
Тримай її руки
в долонях своїх!

Миттєвостей щастя
не руш, не руйнуй –
Вона
самозречно кохала…
Цілуй її руки,
нестямно цілуй,
Цього
не буває замало…

У всесвіті двоє,
на жаль,
розминулись…
Пропала кохана,
не знайдеш ніде!
Враз пальці тендітні
чола доторкнулись -
І біль забирають,
лікують
тебе!

Жовтіє, впадає
на землю розмай,
Ще руки
Вона простягає…
Цілуй Її пальці,
в екстазі вмирай,
Замало
цього не буває!

В Кохання націлено
сонячне жало,
Кохана виборює
право своє:
В повітрі,
п’янкому від пристрасті
шалу,
Вона, наостанок,
для тебе живе!

Між хмарами
спалахи гаснуть душі,
І пустка
випалює груди…
Повітрям,
п’янким від кохання,
диши!
Вже скоро
нічого не буде…

                   І
Воюють не халупи, а палаци...
зелене оживає навесні...
надія умирає на війні,
бо є іще нувориші-паяци.

Сюжети є, а фабули нема...
те умиває... інше гріє руки...
історія не додає науки,
що доля володіє усіма.

                   ІІ
Але про це – уже забуті вірші...
Поезія не пахне все одно,
коли не заглядає у вікно
бодай одна єдина наймиліша.

Коли не випромінює тепло
ні усмішка її, ні серце Кая...
Минуле за водою утекло,
а за душею іншого немає.

                   ІІІ
Були ми мільйонери і бомжі
і досі залишаємось чужі,
у долі не отримавши обручки...

вели нас у майбутнє міражі,
а нині стоїмо на рубежі,
доведені у відчаї до ручки.

04/20

ІІІ
Вікторія була середньою на зріст,
пшеничні коси - хвилями по плечі.
Очей глибоких колір - голубий батист
тонув у віях, наче в очереті.

Замислена, природна і така жива,
як та волошка, непомітна в житі.
Від несподіванки, ковтаючи слова,
маестро запитав: "Чай будеш пити?"

За аскетичним столиком віч-на-віч вдень
удосталь не могли наговоритись,
аж поки захід сонця - золотий женьшень,
не зник раптово у кленових вітах.

Обоє не стулили у ту ніч повік -
про неї думав, а вона - про нього.
Їй так хотілося з'єднатися навік,
йому - оказій і чогось нового.

Приваблює естетів тіло молоде,
а після спілкуватися цікаво.
Любов закоханих до шлюбу поведе,
самотину - заварювати каву.

Вона шукала в ньому світ рубіновий,
роз'ятреної пісні сьоме небо.
А музиканту снився часто сніговій
і та фатальна бестія ганебна.

В болючі зимні днини катував фоно -
симфонія завершувалась форте.
Колишню жінку мав забути вже давно,
та як назло, пригадувалась вкотре.

Та сонце добре знало де йому пече,
зриває дах від болісної муки.
Підходило і тихо клало на плече,
на сиву голову тендітні руки.

Просила грати Баха й Дебюссі,
Шопена, Моцарта, Джузеппе Верді.
Класична музика плескалася в душі
і захлиналась птахою в акорді.

09.04.2020р

У жодну віру не вкладається Життя,
Бо ж усі вони – лиш скалки мудрості Всевишнього,
Бо ж усі вони – повчання й каяття
За скоєні й нескоєні гріхи проти самої Істини.
На пальцях десятьох вміщається вона.
Її для нас Моше (Мойсеєм, Мусою)
На скрижалях передав Всевишній,
Аби од звіра була людина вища...
І вивищилася. І навіть понадміру:
Таких же, як і вона сама
(Не те що якогось людоїда-звіра),
Готова розтерзать за іншу віру.
І вже побожним місця на Землі нема...
На схови атомні перетворились катакомби,
І любу немовлятам материнську колискову
Глушать щовечора протяжним воєм бомби.
О новоявлений до несусвіття Вавилон,
Куди ти тягнешся? Минуле позабув невже ти?
Чи, може, й справді націлився на Армагедон?
Чи байдуже, якким шляхом іти до смерті?

Даремне твоє обличчя.
Воно не ціловане зовсім.
Ти – ніби між середньовіччя –
блукаєш не люблена досі.

Немов на якусь звірицю,
на тебе я викопав яму
й чекаю, коли знадобиться
звільнити тебе так само!

А ти, моя та́ткова доцьо,
своїми стежка́ми обходиш –
і спиш у шовко́вій сорочці,
і темні вогні виводиш…

8 лютого 2001 р., Київ

А споришами зеленими
Стежина вузька приведе мене
До хати, де дзвінко сміялось
І пустувало та бавилось,
Ще - слухало казочку мамину
Дитинство, коли засинало.

А гойдалка й досі поскрипує,
Яка колихала дитинство те,
Хоча вона нині порожня.
Прийду сюди, сяду під грушею
І знайду, як мовлять віддушину -
Згадаю ті дні безтурботні.

2020 р.

Геєна це, а чи якась "оренда"*?
Невже не пекло це, невже - курорт? -
Люб'язно зустрічає віп-клієнта
Досвічений цирульник - майстер Чорт!

Прив'язаний до крісла, мов прибитий,
Сидить мужик, неначе він вівця,
Цирульник затискає в лапі бритву,
Подібна до сокири бритва ця.

Колючим дротом варто прив'язати,
Не мрій даремно про химерній рай,
Запізно, дядько, каятись, ридати,
Сповна відбудеш кару, так і знай!

В начальниках щось дуже розперезавсь
І сам собі до пекла яму рив:
Браковані продуктував ти леза,
Коли на фабриці директором служив.

Ці леза будем на твоїх щоках тупити,
Були страждання інших невтямки,
Клієнтів муки зможеш зрозуміти
На шкірі ніжній власної щоки!"

........................

*Корчма, шинок.

Жодних табу на панацею…
Жодних обмежень на протиріччя.
В травні прорве - кітнем заклею
І усміхнуся в небо одвічне…

Ну як що, вже раптом тривога
Чи ще якийсь гул, стукіт у двері…
Передзвоню, краще до Бога
В будь-який місяць, але не в червні

Вдень покривій… вніч - апогея
Сліз не жалкую, перетерпіти б…
Знову прорве, знову заклею
Зайве питати, ми - Його діти…
9.04.2020.

Було це, кажуть, в ті часи, коли
Усі степи займало поле Дике
І українці зрідка там жили,
Селилися у селах невеликих
По балках, по байраках береглись
Від скорого татарського набігу.
Хоч, звісно, боягуз тут не селивсь,
Лиш той, який від ворога не бігав,
А зустрічав його з мечем в руці
Міг оселитись у Орди під боком.
Стояли рідко степом села ці,
Зростали, багатіли рік за роком.
Міцніли, набирались добре сил.
Якісь й орді не по зубам ставали.
Розорювали всі степи навкіл
Та хлібом із Ордою торгували.
Орда ж не зачіпала їх за те.
Хоча, Орда – то ж, власне, не держава.
Там і родів, і зграй усіх мастей,
Які вважали, наче мають право
В степах пограбувати будь-кого,
Бо тут вони господарі єдині.
І, навіть, хан не міг спинить того.
Таких, хіба що, добрий меч зупинить.
Так от, стояло у степу село,
В широкій балці від очей ховалось.
Не знаю, скільки люду там жило
І як воно, насправді називалось.
Жила між інших там одна сім’я:
Батьки старенькі, донька з чоловіком
Та її брат (чи був жонатий, я
Того не знаю). Хата невелика
Стояла у вишневому садку.
Над річкою зорали поле гарне,
Худобу мали, птицю там яку.
Трудилися і, мабуть, що не марно,
Бо молоді збирались відійти,
Вже свою власну хату будувати…
Не знали, що уже стріла летить
Аби життя їх мирне обірвати.
Вночі, коли село спокійно спить,
Загін розбійний тихо підібрався.
Усю сторожу пов’язали вмить,
А потім кожен до «роботи» взявся.
В’язали тихо по хатах усіх,
Аби живого більше взять товару.
В Азак чи Кафу як доправить їх,
То матимеш добрячого навару.
На ранок всіх зігнали на майдан,
Старих одразу хутко відділили.
Бо ж зиску з них не матиме орда,
Тож їх в селі вмирати залишили.
Пройшлися ще при днині по хатах,
Забрали все, що цінність якусь мало.
Уся худоба, живність, навіть, птах
Найменший – і того позабирали.
Й погнали всю ту валку по шляху,
Під плач і крик нещасного «ясиру»,
Що свою долю проклинав лиху
І у спасіння ніяке не вірив.
Але, давайте вернемось в село.
Окрім старих і немічних, у ньому
Ще кілька порятованих було,
Які устигли вирватися з дому
І скористатись ніччю. Поміж них
Марія – жінка, що ми вже згадали,
Бо чоловік її схопитись встиг
І, доки вороги його «ламали»,
Вона устигла вилізти в вікно
І між дерев у темряві гайнула.
Тепер, коли розвиднілось воно,
Всі втікачі поволі повернулись.
Поплакали, звільнили стариків
Та й стали собі думати-гадати
До чого вдатись, дії би які
Дали б усіх додому повертати.
Та й вирішили: слід до хана йти,
Хай він отих розбійників накаже
Чи допоможе хоч своїх знайти.
А хто ж піде́? Тоді Марія й каже:
«Піду-но я. Татарську знаю, ось,
Прикинуся татаркою до часу.
До хана б лиш дістатися вдалось,
А він до грошей, чула, дуже ласий.
Візьму зі сховку (а у ті часи
Гроше́й ніколи не тримали в хаті,
Бо ж степом чорт розбійників носив,
Могли напасти й геть усе забрати.
Тож кожен сховок десь надійний мав,
Якого годі відшукати бу́ло.
Там він до часу гроші і тримав)
Отож, як тільки ніч лише минула,
Марія в торбу їсти узяла,
В хустинку срібло-золото сховала
Та і в дорогу з сонечком пішла,
Весь час на південь напрямок тримала.
Про шлях тяжкий не буду говорить,
Про те й самі, напевно здогадались.
Аж ось, нарешті, та жадана мить:
Вона до хана в стійбище дісталась.
Упала в ноги ханові тоді
Й просити стала захисту у нього.
А той, як ідол на траві сидів,
Очицями дививсь на неї строго.
А далі мовить: « А кого би ти
З полону повернула, якби змога?
Хто там у тебе: чоловік, брати?»
«Найперше б повернула брата сво́го!»
«А чому брата?» - здивувався він.
«Бо чоловіка я ще можу мати,
Синів ще може бути не один,
Але ніколи вже не буде брата».
Подивувась хан мудрості такій
Та відповів їй хитрістю своєю -
Зірвав він квітку та й говорить їй:
«Тримай. Підеш із квіткою цією
По всій орді і можеш всіх забрать
З рідні і близьких, кого лиш зустрінеш.
Але одне ти маєш пам’ятать:
Бери усіх зада́рма, якщо встигнеш,
Допоки не зів’яне квітка ця…
А, як зів’яне – теж рабою станеш!..»
Марія аж збіліла вся з лиця:
Яка ж то квітка скоро не зів’яне?
Та швидко пересилила себе,
Взяла ту квітку в нього: «Згода, хане!
Хай за добро віддячить Бог тебе,
А я вже Бога дякувати стану!»
Іде вона, за нею вояки́,
Які очей з Марії не спускають,
Ніяк не дочекаються, поки
Її до хана повернути мають.
Вона ж іде із квіткою тою́
І в молитва́х звертається до Бога.
Збирає сльози і печаль свою,
Гнів незборимий проклада дорогу.
У квітку все душа передає…
І день мина, і другий, третій слідом,
А квітка, як була, така і є
І зовсім не міняється із виду.
Вже й стомлені відстали вояки,
Вона ж зовсім не відчуває втоми,
Пройшла степи, пройшла міста, в яких
Живим товаром торгували. Тому
Вдалося їй знайти ледь не усіх,
Кого орда тоді була забрала.
І брат її живий був поміж них,
І чоловіка сво́го відшукала.
Всі разом повернулися в село,
Де їх чекали, втративши надії.
І знов воно, як перше, зажило.
У праці і достатку. А Марія
За образами квітку берегла,
Де найдорожче всяк собі тримає.
Й безсмертником відтоді нарекла,
А ми її ще й цмином називаєм.

Принцип ласого шматка:
приватизаційний простір.
Загребущого рука
не цуралась з дев’яностих!

Йшов розподіл всіх і вся
серед сильних цього світу.
Не одне тоді ім’я
шлейфом хитрим оповите.

Все й тепер у них: о кей!
Хай позаздрять неімущі!
Не бракує їм грошей:
бізнесовим та тямущим.

навіть в карантинній гущі
процвітають, невмирущі!

06.04.2020

А вранці чути клекіт
Такий вже голосний,
Та це ж уже лелеки
У двір прибули свій.

Вони своє гніздечко
Взялись впорядкувать,
Бо в ньому доведеться
Виводити пташат.

До кожної оселі
Лелеки хай летять
І не пустіють села -
Музиками дзвенять.

Та й на гучних весіллях,
Продовжувався рід.
Покличте на подвір"я
До себе цих птахів.

Адже ці чорнокрилі
Добро приносять в дім,
Де поруч поселились,
Ще - злагоду та мир.

2020 р.

І він побачив,
що рука його
підне́сла сонце
над безмежним світом.
Йому пекло́..,
а пе́кло не могло
очей його
і голосу спалити!

Пішла луна…

29 травня 1989 р., Київ

Спів пташиний на світанку,
Мов будильника сигнал, –
Забринів безперестанку
В сонній тиші на загал.
Дерся піснею в кімнату
Крізь прочинене вікно
Неспокійно і завзято,
Шанобливо й угурно.
Буйним шумом бив на сполох
І свого добивсь таки,
Бо з’явилися навколо
Барви й риси нечіткі.
Чарівливий, голубливий,
Та невчасний трохи спів, –
Уривався галасливо
І позбавив гарних снів…
09.04.20

Красуня, яка мене любить,
Про мене лиш думає все.
І пестить цілунками в губи,
І квіти найкращі несе
Красуня, яка мене любить.

Красуня, яка мене любить.
Зітхає… Все «Ох!» їй та «Ах!»
Врятує мене від погуби,
І сяє у ніжних піснях
Красуня, яка мене любить.

Красуня, яка мене любить,
Розвіє всі думи сумні.
І поглядом теплим голубить,
Дарує смарагди мені
Красуня, яка мене любить.

Красуня, яка мене любить –
Дощами умита земля,
Що словом пестливим, не грубим,
Збадьорює і звеселя
Красуня, яка мене любить.

Красуня, яка мене любить –
Вінець мрій усього життя.
І ось до небесного шлюбу
Зі мною іде в майбуття
Красуня, яка мене любить.

8-9 квітня 7528 р. (Від Трипілля) (2020)

Не спинити мою свободу -
крок вперед всім чортам на зло.
Серед вогнищ шукаю воду
тут сміливість, як ремесло

необхідна. В часи задухи
прожене вона горе геть.
Добра доля протягне руки -
забирайся, старуха-смерть!

Оптимісти мрійливо дивились
У світле майбутнє.
Песимісти, однак,
Готувались до чорного дня.

Посміхнулась фортуна останнім,
Та тільки на кутні,
Бо в нерівному герці
Змагає солодка брехня.

Поміняв би професію,
Та не хоче душа, –
Хоч нема від поезії
Для родини й гроша.
Не хвалюся зарплатою
Але йду на парі,
Що штани перелатую
І гризу сухарі.
Вже ніхто не дивується,
Коли я – сім’янин, –
Вічно міряю вулиці,
Наче палець, один.
Ув очах невдоволення,
Що звів час нанівець, –
Що живу, як відколений
Од скали камінець.
Що натхнення й депресії
Світоповне кільце
Розриває поезія
І не платить за це.
08.04.20

Пташечко моя,дрібко,
Мила моя втіха.
Не затонка гілка?
Не затісна стріха?
Серце твоє пташине.
Сила твоя крилата.
Що тобі ті вершини...
Що тобі ті грати...
Дрібко моя,мітко.
Лету тобі й Лети.
Згадуй мене зрідка,
Клич мене,клич-"Де ти?!"

Сиджу собі на лавці попід тином.
Вже сонечко на захід погляда.
На возі хтось везе додому сіно,
Сидить у ньому, що його й не видно,
Лиш чути голос і́ноді: «Гайда́!»
Навпроти за дорогою толока.
Бабуся пасти вивела козу.
Коза ще молоденька – кілька років,
Маленькі роги, зовсім чорні боки
Лиш біла пляма животом внизу.
Іде коза, вибрикує, бувало,
Бабуся міцно мотузок трима
Та все бурчить: « А, щоб ти вже пропала!»
«Ану, насіння чорта, чого стала?
Іди чи що, бо сил уже нема!»
Козу пустила, сіла відпочити
На лавці біля мене у тіньку.
Коза пасеться, хоч, здається, сита,
Але ж тут краще, ніж біля корита
Траву скубти, лиш вибирай яку.
Мене ж цікавість трохи розібрала,
Помовчав трохи та, все ж, запитав:
«Чому насінням чортовим назвали
Свою козу? Щось на увазі мали?
Коза ж бо, яким боком до чорта́?»
На мене скоса глянула бабуся,
Упевнилась, що не жартую я,
Над нею, над старою не сміюся,
А й, справді, зацікавлено дивлюся.
«Ти ж чий такий? Бо пам’ять щось моя
Часом підводить?!» Я не став ховатись,
Сказав бабусі, хто мої батьки.
«А, знаю-знаю, довелось стрічатись!
А ти у гості? Утомивсь навчатись?
Отож бо і цікавий ти такий.
Чому козу свою я так назвала?
Та хто ж у нас в селі того не зна?
Хіба батьки тобі не розказали
Звідкіль всі кози на землі постали?»
«Та ні, тож це для мене новина!»
«Ну, слухай, що я буду говорити.
Було це в дуже-дуже давній час,
Коли Господь почав наш світ творити:
Вже є Земля і сонце в небі світить
І шостий день тут наступа якраз.
Прийшла пора створити і людину
За образом й подобою Його.
Узяв Господь, змочив кавалок глини,
Ліпити став і м’яти на колінах
Й зліпив людину із шматка того.
Вдихнув у неї Божий дух і стала
Людина перед Богом, ожила.
Щоправда, вона одягу не мала,
Але ж, тоді іще стиду́ не знала,
Бо на Землі єдиною була.
Тим часом чорт сидів в кущах навпроти,
Дививсь за тим, як саме Бог робив.
А потім теж узявся до роботи,
Свою подобу виліпить охота.
Теж глину взяв, тугий кавалок збив
Та й виліпив спочатку морду, роги,
Почав ліпити тулуб та, якраз
І сонечко за повелінням Бога,
Свою щоденну скінчує дорогу
Та сутінків вже наступає час.
Тож світла в чорта майже не лишилось,
А в темряві щось, спробуй-но, зліпи.
І далі він ліпив, вже як ліпилось,
Поки і зовсім сонце не скотилось.
І ось момент, нарешті, наступив,
Як чорт в козу вдихнув свій дух смердючий
(Чого ж смердять, ти думаєш, вони?)
Роботи не багато, але змучивсь,
Хотів козу ту роздивитись «луччє»
Та вирвалась вона від сатани.
Він встиг лиш за хвоста її вхопити,
Але той хвіст в руках його й зоставсь.
Короткий хвіст козиний саме звідти,
Все, що вдалось козі тоді лишити.
Вона ж сама по світу подалась.
От з того часу кози і з’явились…»
«І все то правда?» «А чому б не так?..
Ото, хоча б, скажи мені на милість,
Як так воно на світі получилось,
Що в кози морда, наче у чорта́?
І я, повір, ніколи ще не чула,
Що відьма молоко в них відбира.
В корів – он скільки вже випа́дків бу́ло,
Але козу ще жодна не дійнула.
Бо відьма зна – не буде їй добра.
Вона козу боїться зачіпати.
А чому кіз у стайні хтось трима?
Щоб чорт коней не брався дратувати,
Хай краще із козою буде грати,
Для нього краще й забавки нема…»
Пішла уже бабуся із козою,
А я сидів у задумі, мовчав:
Що саме правда з побрехеньки тої,
Чи вигадкою все ото одною,
Адже в книжках такого не стрічав.

Чорт Стецько та біс Агапко -
Чортеня із бісеням,
Ледь не попсували лапки:
Ухопить не можуть "крам"!

Ох, яка, яка "хвеміня",
А,точніше, це - "чортиня,
Це - Чортиця-молодиця,
Це - зваблива Демониця!

Пропікає аж до серця,
Видира печінку геть,
У нечистих в піні рильця,
Мізки - в друзки,
Шкереберть!

Дивись, Агапко,
Що це за Чортиця?
Я захлинаюсь
Слиною
Жаги,
Для неї стану я
Найкращій Рицар,
А хоч і паж,
Все буде до снаги!

*

Йой, красунечко,
Сукубо,
В тебе ріжки є
і хвіст,
Людям та чортам
ти рада,
Маєш ти
до зваби
хист!

ІІ

Минали місяці - вервечки голубі,
полином пахли вечори духмяні.
Проходило життя в депресії, журбі
не рятувало навіть фортеп'яно.

Боявся подумки вертатися туди,
де одночасно солодко і гірко
було йому, ще до розлучення, біди.
Десь за кордоном скніла його Зірка.

Артистом працював в оркестрі провіднім,
вертався пізно у порожні стіни,
де по кутках снував старий павук окрім
журби, тоненьку нитку павутини.

Виходив на балкон і спрагло там курив,
втомившись від нудьги, буття марноти.
Впритул його будинку - лісовий масив,
дев'ятий поверх й дівчина напроти.

Її на лоджії він бачив і не раз,
завжди вдивлялася в його сумне обличчя.
Уважно слухала, як щемно грає джаз
ця дивна незнайомка таємнича.

Знов сів за інструмент наш музикант,
перебирав дієзи і бемолі.
Ліричні витоки зворушливих кантат
народжували музику любові.

Стаккато -запальний проникливий мотив -
наскрізь пронизував, бив тіло струмом.
Безжально рвав кайдани самоти,
лунала пристрасна кубинська румба.

Коли звучання розчинилось в небесах,
хтось нетерпляче подзвонив у двері.
Стояла дівчина з сльозами на очах,
в руках тремтіли - сонячні гербери.

08.04.2020р.

Горнятко кави - не перше точно.
Закриєш очі - стаєш півтінню.
Дзеркальний вимір твоїх безодень
Повік забралом тебе поглинув.

Горнятко кави - лишився запах.
У голові - безкінечне віче
Усіх твоїх несвідомих. Правди
Знайти не вдасться. Знаходиш відчай.

Горнятко кави - гірчить, і смаком
Так лаконічно - про втіху втоми.
Розплющив очі - четверта кава.
І всі безодні такі знайомі...

Постать, спинившись на постаменті,
довго чекала до себе параду…

Квіти посохли і стали паперами –
постать ніколи не набридала.

Коні подохли і стали екзотикою –
постать ніколи не набридала.

Місто струснулось і стало руїнами –
постать ніколи не набридала.

Небо тримало останню зірку,
зірку з рубіну… Постать ніколи…

Люди, знайшовши безлюдний острів,
не будували більш постаментів.

31 серпня 1989 р., Київ

А під горбочком бір сосновий,
Внизу широкий луг,
Там трави виросли шовкові,
Така краса навкруг!

Збоку мережечка блакитна -
То квітка-незабудка,
А поруч неї м"ята дика
Пахне по всьому лугу.

Бо аромат цей неповторний,
Такий лиш тут буває.
І ти дивуєшся вже вкотре
Чому він огортає

Тебе отак, неначе купіль
Із ніжності легенько.
А можна тут іще послухать
Малого соловейка,

Який ще зрання на калині
Витьохкує завзято.
Чарують трелі його дивні
Й запах дикої м"яти.

2020 р.

Шкандибає Старенька із ключкою,
По горбатій стежині чвала,
Тяжко крапають сльози горючії,
Зразу видно - життя не халва!

І чорти, і зміюки, і грішники
Витрищають "квадратні" баньки:
"Хто ж Чортячу Матусеньку вирішив
Відіслати крізь суччя, пеньки?"

Із журби та печалі намистечко,
Крок за кроком - дрібненький стрибок,
Ну куди ж це Чортячу Матусечку
Відправляє невдячний Синок?

Шкутильгає, не робить зупиночок,
Жити бабці ще довгі роки,
Шлях її в престарілих будиночок,
Сумно в'яуть надій пелюстки...

Яко́сь сиділи ми на лавці біля двору:
Дідусь, бабуся та із ними третім я.
Ще череда не йшла із паші на ту пору.
Її й чекали ми. Спекотний день стояв.
Нас рятувала тінь великого горіха,
Легенький вітерець, що з поля залітав.
Дідусь газету м’яв, бурмочучи щось стиха,
Чи щось коментував, чи просто так читав.
А я сидів, дививсь безжурно на дорогу,
Де кублились собі грайливі горобці.
Тоді і запитав: - Бабуню, а від чого,
Вони стрибають, а не ходять так, як всі?
Бабуся й почала, неначе лиш чекала,
Коли її онук про щось та й запита:
- То, кажуть люди, все давно уже бувало,
Тоді пташиний рід, як і тепер, літав
У пошуках того, чим би прогодуватись,
А хитрий горобець унадився в людей
Все красти. То яко́сь в комору може впхатись,
А там шпарину вже і в засіки знайде.
А люди всіх птахів за злодіїв вважали.
Зібралися вони, аби тавро це змить.
Зловили горобця і лапки зав’язали
Та й кинули його в темницю: хай сидить.
Та хитрий горобець і звідти виліз якось,
Хоч лапки і не зміг звільнити він від пут.
Тепер он, бач, який - стрибає, забіяка…
- Ви, бачу, горобців не жалуєте тут?!
- А є хіба за що? То ж чортова порода.
Вони ж колись Христа розп’яти помогли.
Бо ластівки катам тоді чинили шкоду
І крали цвяхи в них та геть кудись несли.
А кляті горобці ті цвяхи відшукали
І принесли́ назад. За що ж-то їх любить?
Тут обізвавсь дідусь: - Ну, звідки ти це взя́ла?
Та ж зовсім за друге тавро на них лежить!
Коли уже Христос був на хресті розп’ятий,
І думали кати, що він навік почив,
То горобці: «Жив!Жив!»- навкруг взялись кричати.
Тож кат узяв списа́ та й груди прохромив.
За те Господь прокляв те плем’я горобине
І не дозволив їм до вирію летіть.
Відтоді горобців багато взимку гине,
Бо взимку спробуй-но прожить, як сніг лежить.
Та тут бабуся знов своє встромила слово:
- Та ж, гинуть горобці не лиш серед зими!
Казали мама, я пригадую чудово,
Що ночі є і звуть їх горобиними.
У ніч таку на світ виходить нечисть всяка.
Чи свято в них, чи то, весілля… Хто там зна.
Та буря наліта і грім страшенно гряка,
І блискавка, і дощ із градом, як стіна.
Усе те горобців ляка, казали мама,
Під стріхами вони не можуть усидіть,
Під градом і дощем літають між хатами
І гинуть без числа…Бо вранці їх лежить
Багато по селу, хоч і бери лопату
Та нагрібай у міх… - Тут знов дідусь устряв:
- Ну, як не знаєш, то нащо́ його й казати.
- То розкажи своє, щоб і онучок знав.
- Та горобина ніч буває на Семена.
- То перше вересня, - бабуся додає.
- Так от, коли вже ніч укута землю темна,
А місяць ще чека, на небі не встає,
То горобці усі збираються на раду
І зграями вони у темряві летять
Кудись в очерети́. Не знаю, чи то правда,
Але в очеретах уже чорти сидять.
У кожного із них на добру четверть мірка.
До мірок тих вони згрібають горобців.
Як нагребуться так, що вже набралась гірка,
То зайвину зчеркнуть. Тож з зайвини оці
Летять собі назад у гнізда попід стріхи.
А з четверті оті у пекло чорт скида…
- А й, справді, ти дивись…- бабуся мовить тихо.-
Таж від Семена їх багато пропада…
Тут саме череда минула нашу хату,
Бабусі з дідусем роботи прибуло.
А я лишився сам дорогу споглядати
І думати над тим: було чи не було.

Яка оказія явилась!
Весна не за горою,
а сіячі заякорились
у гавані застою.
Ячить поезія висока
кімвалами кумира,
куняє муза одинока
і почиває ліра.
Піїти засівають дачі...
усі на карантині...
у резервації... одначе
це не поможе нині
начхати і не помічати
ізгоя-баламута –
у самоті ізолювати,
аби його забути.
Перелопачую оазу
і короновану заразу
міняю на салати
і хай не читане ні разу
чарує очі віршомазу
і не дає куняти.

04/20

З’являється шанс, відкриваються дверці
у поклику до небайдужого серця,
якому так боляче зараз за всіх.
Планета в загрозі: це догма чи збіг?
Фатальний кінець чи замолимо гріх?

Наскільки умілі в майстерності спроби,
щоб відсіч надати смертельній хворобі?
Наскільки включаємось всі в боротьбу,
щоб разом зірвати недбалість, ганьбу!
Корупції статус надати: табу!

З’являється шанс для пізнання дороги,
яка відривається кожному Богом.
З’являється шанс – показати: хто я?
Насамперед, не плямувати ім’я.
Щоб в поглядах спільних створилась сім’я.

Сім’я однодумців у справах важливих,
щоб бажане стало наразі можливим.

26.03.2020

НАМРІЯЛОСЬ

Намріялось: стати рікою
Твоєї течії́ – водою живою.
І пле́сами тихими звитися,
Сколи́хано хвилями злитися.

Ширя́ти над гладдю земною,
Що мліє у квітах весною,
Й туманами вік паруватися
І вогко, ледь-ледь, цілуватися.

Між чар омовіння красою,
Сумирно встелити росою
Безмежжя світів і згубитися
У ниві нектару. Любитися…

Чуття зворожи́ти красою –
Тендітною ніжно, рясною,
Й суцвіттями див чудуватися,
І в плині джерельнім кохатися.

Павло Гай-Нижник
7 квітня 2020 р.

Коронавірус? Корона - вірус:
А свита - меч… снаряд…. тротил…
Все сіють смерть, я смерті вірю
Вакцині - ні, глибокий тил…
О Боже! Боженько, наш Царю! О
Владико Всесвіту, тримайсь...
У нас такого вдосталь "жару",
А з Тебе, в пекло, аусвайс…
6.04.2020.

І

Насолодитися, не випити до дна,
розкішна пава, зірка промениста,
утіха жадібна, мольфарка чарівна,
заволоділа серцем піаніста.

Їй місячну сонату, п'єси дарував,
цнотливі орхідеї і браслети.
Страшенно ревнував, хоч не було підстав,
до кожного безхатченка й поета.

Коли спускалася на місто дивна ніч,
запалювала ліхтарі зірчасті,
торкався біло-чорних клавіш піаніст,
обличчя випромінювало щастя.

Етюди птахою в розчинене вікно
злітали ввись божественно, натхненно.
Золототканої  мелодії руно
стелив своїй коханій гобеленом.

І всесвіт завмирав, коли грав музикант,
душі  торкнувшись пелюстком лілеї.
Лише обраниця - холодний діамант,
не розуміла музики тієї.

Сказала: "Любий, вибирай одне із двох
між пеклом й раєм, Музою й романсом.
Тебе люблю й ненавиджу, то бачить Бог,
бридку я музику, що дисонансом."

Нестямно їй було, не чула срібних нот,
багатогранних варіацій фуги.
Вальс дуже дратував, розлючував фокстрот
і не стерпівши музикант наруги,

закрив фортепіано, довгих кілька днів
воно не видавало ані звука.
Боліли пальці і маестро не стерпів -
хотів сокирою відтяти руку,

поклавши, врешті, край стражданню. А вона -
металась по кімнаті лютим звіром.
Любові обірвалася дзвінка струна,
духовна близькість зникла і довіра.

Хіба було у них споріднення? Чужі!
Два береги не з'єднані мостами.
Мелодія зворушлива в його душі
для іншої планети сонцем стане.

07.04.2020р

Хоча ще сніжно та мороз під вечір
Притисне так, що аж сніжок рипить,
Та серденько вже весну-красну кличе
І чекає ту чудову мить,

Коли в віночку веснонька зеленім
Та барвистій сукні вже прийде
І квітковий килимок простелить,
Птаство гарну пісню заведе,

Що захочеться й собі також співати,
Свіжість первоцвіту відчувать
Та вдуші ту світлу-світлу радість,
Що словами і не передать.

2020 р.

Попід зіркою гірко́ю,
понад гі́ркою парко́ю,
серед ночі поміж літа
проти вітру полетів ти…

Хто міг знати, що так буде?
Я гукав тебе крізь груди!
Я не знав про хресні крила,
бо любов не говорила…

Богородиці в коханні
був зізнався аж в останнє.
І Вона сказала: хто́ ти,
біль мій звівши до нудоти…

Хай! Тепер сховаймо спомин.
Ти вже попіл, я ще ко́мин.
Хтось підходить, руки гріє.
Це не гріх, Свята Маріє?..

26 червня 2007 р., Київ

Повзти, вставати, йти і знову
Спіткнутись, впасти і повзти
Крізь вічні зради та обмови
До недосяжної мети.
Хоч прогинаю трохи спину,
Щоб дати спокою ногам, –
Ніхто й ніщо мене не спинить,
Якщо, на жаль, не стану сам.
Допоки бачу щастя крихти
І світла миті, – тьху-тьху-тьху, –
Хода наморена не втихне
На мною обранім шляху.
07.04.20