Г.С...
Може щастя побачу,
Може стріну біду,
Як не буду ледачим
І до тебе піду.
Ти така балакуча
Й так співаєш увись,
Що і я неминуче
Заспіваю колись
Про світання й смеркання,
Про Пегаса й Парнас, –
Про надію останню
І уперше – про нас…
19.05.19

Ясніє сонце між повік хмарин
Чи жевріє, як жар у теплому горнилі, –
Залежить і від нагромадження годин,
І від чуттів невсипних у душі та тілі.
Напрочуд ясно нині в небесах,
І світла радість переповнює людину, –
Кохання ніжність і жіночності краса
За межі обріїв усунули хмарини...
19.05.18

Зіграємо у зоряний бейсбол?..
Хай я сьогодні буду на подачі!..
На орбітальній base тримаю ball
для беттера, який у цьому матчі
стискає замість битки зореліт
і гатить так по цій малій планеті,
що та черкається в мільярди біт
всіма комп’ютерами, а поети
біжать по полю й швидкостями рим
примножують свої маршрути в небо,
аби з інопланетних баз у дім
вернутися повз чорних дір халепу
та пекло галактичного ядра.

Безодня неба мерехтить м’ячами,
бо всесвіт – це є нескінченна гра
між зорельотів битками й зірками.

2019

Літа не перефарбуєш, як волосся.
Мов шило у мішку, то тут, то там
Защемить серце, перехопить подих,
Дедалі важче перейти на біг,
Раз по раз спиняєшся,
Як підіймаєшся на поверх...
То що ж? Лиш нарікати на літа,
Що не підвладні жодній фарбі?
Ні, Всевишньому подякувати слід,
Що дав прожити ще один день
У злагоді із самим собою.

Перший крок у вічність, зиму, тишу...
Перший видих в сум і самоту.
Я сьогодні трішечки вже інший,
Менше світла, більше сірих дум.

З юності ступив у сиву старість,
Коси, наче біле молоко...
Над минулим пройденим печалюсь,
А майбутнє - Лета,- це закон.

Десь під серцем завмирає ніжність,
Суєта суєт для неї яд .
Я ж думками там, де квітнуть вишні,
А кохана шепче: - Я твоя!

Гасне промінь ген за виднокраєм,
Сріблом пахне крапелька роси.
У житті уже немає таєн,
Все що треба в Бога одпросив.

Снилася сьогодні знову мати,
Мовила, що важко жить мені.
Плачу. Але хочеться сміятись,
В радісне зануритись на мить.

20.05.2019 р.

Зазеленіли вже поля.
Від сну прокинулась земля,
А дощик стиха поливає,
Її мов дівчину, вмиває
      І квіти скрізь, немов віночки.
      Так ваблять зір, втішають очі
      Весняні пахощі усюди:
      ”Живіть, любіть, радійте люди“
Стоять в зеленому серпанку
Берези, що прибрались зранку.
Мов наречені до вінця.
Чарує всіх краса оця.
      Громи весняні, мов гармати.
      Які взялись життя вітати.
      Живи, радій, втішайте світ
      Сьогодні, завтра й сотні літ.

Раптово десь взялась травнева злива
Із громом, блискавицею та градом.
Кілька годин все лило, лило, лило
Понад полями, берегом та садом.

А тиха-тиха річечка маленька,
Яку убрід пройти було можливо,
Як море розлилася далеченько,
Що вулиці й луги всі затопило.

І до осель людських вода дісталась
Та вітер все розгойдував дерева.
Але все стихло вмить, як і почалось
І сонце усміхнулося на небі.

Стікати почали кудись всі води,
Земля підсохла та дихнула легко,
На квітку гарну жовтий сів метелик.
Непередбачувана матінка-природа.

2018 р.

Молоти язиком отак не кожен втрапить,
Оскаженіло, аж до хрипоти.
«Безбашенний» совок, ядрьоний «русскій лапоть»,
Лише в Донбасі міг таким зрости.

В паРаші б виступав – в сортірі б замочили,
Якби патякав що наперекір.
А тут – гуляй, Васьок, валуй, що маєш сили,
Тебе не дочекається сортір.

Вечір до ночі хилиться.
Дощ... Опівнічний час...
З ним опадають китиці
Цвіту, що тихо згас...

Ніч майова... Відквітнули
Буйні дзвінкі сади
Полудень ось залітує,
Кликне: ходи сюди...

І відгукнеться серця звук
Щемом: авжеж прийду...
Скрапує дощ із літ до рук
Цвітом в моїм саду.

2019

Якщо зустріну на стезі
тебе, свою завітну мрію –
наперекір буття азів
зорею з неба заяснію.

А у години дощові,
між невимовною журбою,
від хуги і життя завій –
тебе закрию я собою.

Не вистачить у світі слів
ясити радості моєї –
з яким би щастям володів
тобою, люба, однією!

             І
Уже й не знаю, із якого краю
дарується оказія така –
явитися на Банковій гультяю
на інаугурацію Сушка.

Даруйте, але я не уявляю
подію дня без мого п’ятака,
якщо не я, а поетеса Майя
із винуватця виліпить Франка.

Вітаючи товариша заочно,
бажаю подолати рубежі,
але не зупинятись на межі,
де є іще каменярі, і точно
у променях юпітерів наочно
поезією сяють «Вітражі».

              ІІ
У багатьох зоїлів неминуче
у полі зору є поет Сушко,
відомий, і ведомий, і ведучий –
клонований як той Іван Франко.

Але бракує псевдо Гайявати...
« Лупайте сю скалу» – це у Франка.
І я кажу, – як можете, лупайте
скалу і скелю... Ерато і вату... –
усе це є в поезії Сушка.

Ну чим я ще товариша потішу?
Усе прозоро. Майже як сонет.
А ось чим! Як поетові поет
до ювілею зичу цього вірша,
козачого здоров’я, а найбільше –
освідчитися Мавці тет-а-тет.

              ІІІ
Хай не ревнує поетеса скраю,
бо і вона – це кров і молоко!
Хай графоману арію співає
великий гуру... Ну, а я гадаю,
що перший учень Феї – це Сашко.

І – нота бене. Я ще не Спіноза,
та муляє як у п’яті заноза
іще одна оказія проста.
Якщо життя така сувора проза,
чому воно – гротеск і суєта?

Ну от свою історію читайте.
Нема нащадків у Залізняка.
Дітей зарізав. Умань. Ляхи. Страта.
Не вірите Тарасу, запитайте,
та не у мене і не у Сушка.

19/05/19

Вчепився дощ у сіру хмару
І поночіло на землі,
І грім протяжливо ударив,
Вслід сяйву блискавки в імлі.
Води нестримної краплини,
В одне єднаючи тіла, -
Мутили бачену картину
За тьмяним світлом шпарки скла...
18.05.18

Бузок, ви скажете, не диво,
Та поєднання – дивина:
Гранітні скелі,
Рось грайлива,
Бузок,
кохання
і весна…

13.05.2019

Життя складається з осколків вітражів.
Іду по них на пальцях обережно.
Якби ж то я змогла, і ти також зумів
перевернути світ мого безмежжя.

Іти вперед, не озираючись назад,
де залишилися румовищ вежі,
і дикий виноград, і безпритульний сад,
забутий Богом, де сльоза мережить.

Де спересердя кинуто ножі услід,
де промінь сонця тіла не торкнеться,
де розбивали сумніви, гріхи об лід,
латали сни згорьованого серця.

Як би ж ти справді зміг, і я таки змогла
лишити біль на вістрі крутояру.
Та грузнемо в обставинах, липка смола,
піски зибучі, біло-чорні хмари...

Халахупа Катря круте,
дбає про фігуру,
потім бігає до річки…
Водні процедури
закінчивши, варить кашу
із вівса чи рису…
Раз їй дід шматочок сала
положив у миску.

– Ой, дідусю, що ви, що ви!
Це ж якась отрута.
Із м’ясного їм лиш курку,
на „крайняк“ – когута,
щоб надалі зі здоров’ям
клопоту не мала,
бо склероз бува від сала,
вчені доказали.

Дід у вуса посміхнувся,
підморгнув лукаво
і промовив так онуці,
розмішавши каву, –
Правда. Кусень на сніданок
з’їм і не страждаю,
бо до вечора про голод –
зовсім забуваю!

Пекельний дощ вже кілька діб...
Хмаринний гнів - буденна святість
А на печі сторічний дід
Щасливий, що у власній хаті…
І не біда, на самоті
Плететься краще павутиння
Ще невідомо, хто спітнів
Чи він, чи сховане у скрині…
17.05.2019

Химерний автобус на віддалі зонтика.
Автобус…
Химерний…
У сонця на тлі.
Де тихим таким, ледь схвильованим дотиком
Сміялась тут я, і цілунок твій тлів…
Химерний автобус без кінця
І без простору,
Без пристрасті й без…
Очеретин прощань.
Скрадалась дорога булавкою гострою,
Вкладалась у сумку, як в пригорщу, рань.

2012

А небо знов таке сумне,
Укрите сірою габою.
І огортає враз мене
Вселенська туга – за тобою.

Вистрілює Амура лук,
Стріла у серці, у моєму.
Кривавлять рану сто розлук
І тьмарять неба діадему.

У океан сумний одчаль,
О душе моя, в поміжгроззя,
Немов прибило цвіт мороззя,
І навкруги – сама печаль.

Куди поділася, красо?
Чому у серці стільки муки?
Я поринаю в мертвий сон,
Щоб швидше час минув – розлуки!

18.05.7527 р. (Від Трипілля) (2019)

1

Трохи правди в оман заміс
не завадить,
але ж не хоче...
Друг чи недруг мені приніс
опаперене проти ночі.

...вихваляли...
казали: ню...
Не піду крізь шампанські бризки.
Я завершила ту борню,
донизати б із мушель низку...

2

Не рівняла хитке, чуже.
Чемна варта зерно стереже.
За сорокою - ворон-цар,
презентується каламар.

Описати б за рік чи три
гриву лева, страхи дітвори.

Ця дорога крізь брами, ліс...
Сонях вище за пальму зріс.
Сенс лузають на тло газет
недоріка, візир-поет...

Думний плюмбум, дамаська сталь.
Бовваніє за Пслом Грааль.

2019

В душі любові сяє чистий промінь
Веселкою в квітучому саду.
Гармонія та лад живуть у домі,
Хоча писалось інше на роду.

Лихої долі вилито причастя,
За спиною ніхто вже не кляне.
Вгніздилася у серці пташка щастя
І радістю осонцює мене.

Було усе - важкий плювок огуди,
Потрапив чорній зраді на ножі.
Злетілися на трупа добрі люди,
Забрали все. І я тоді ожив.

А поряд чую шепіт-щебетання,
Цілющий трунок п'ю з жіночих рук...
Напоєний амрітою кохання
Тепер уже ніколи не помру.

18.05.2019 р.

Старий-старий осокір
До води схилився.
Скільки літ пройшло з тих пір,
Як його садили.

Зеленіють ще гілки
Із одного боку,
З іншого - сухі гілки
Високо-високо.

Коли вітер сильний дме -
Падають додолу,
Вже ніхто там не пройде -
Встеляють дорогу.

І скрипить тихенько він
Так, ніби зітхає,
Молодість не раз згадає
Старий дідусь-осокір.

2019 р.

До запитань твоїх відвертих -
не маю відповідей всіх
І від втручань стійких , коректних -
мій спротив монотонно стих

Така цікавість одностайна -
не потребує зволікань
До впертості своя порада -
вона не звикла до картань

У кожному живе прозріння -
його амбіцій диригент
Пасує досконале вміння -
надать інтимності сюжет

У власних звичках визнавайся -
привітну пильність поважай
Де не твоє , не озирайся -
серцю подібне підбирай.

Верховин потоки жваві
Джерела струмочки талі
В мові рідній заспівали
Заіскрились стали грати

Відчувається цей подив
У чеканні грацій подих
Ночі день уже дозволив
Час у бік свій переповнив

Жевріє в душі надія
Кожному подасться мрія
Приймемо благословіння
Вибір принесе прозріння

Визнається захід - сходу
Північ - півдню , море - сонцю
В боротьбі за Україну
Поєднаємось в родину.

Чекай , чекання надихає
Своїм терпінням розкриває
Дорогам - обрані шляхи
Меті - підібрані зразки

Чекай , чекання захищає
Від помилок застерігає
Зарозумілого - повчає
Свідомому - допомагає

Чекай, чекання занотує
Постелить , обере , почує
Своїм умінням домінує
Повазі , осуду - звітує

Чекай , чекання то криниця
Твоїм бажанням вся іскриться
В любові - ніжністю озветься
Коханню вірному - знайдеться.

Будь зі мною, коханий,
Зачаровуй мене,
Хай блаженство відрадне
Щастя не омине!

Затріпоче метелик
У душі золотій,
Теплі ковдри постелить
З пелюсткових надій!

Чарівливо у грудях
Залоскоче любов,
Милуватися будем
В колисанці дібров!

Незабудки розквітнуть
В небесах, милий мій,
І завруняться квітнем
У любові живій.

А сколошкаєм трави,
Ніжність вип'єм з роси,
Ти на небо, коханий,
На руках віднеси!

Де червоні вітрила
Огортають серця.
Де любов посріблила
Світ безмежний  Творця!

Коли пощерблена лопата
В куток тікає від руки, -
Ловлю очима пелехаті,
Понад городами, хмарки.
Мандрую подумки за ними,
До мрій причетними, туди,
Де з давніх пір рояться рими
І втоми губляться сліди.
17.05.18

Вечір, перегнавши час,
увірвався набуянив,
з диким воєм перебіг
поміж стін.
І завчасну чорну тінь
гонить низько над полями...
Передмістя вже стріча
громобій.

Над Тернополем -- гроза,
і все ближче гуркіт грому,
змії-блискавки між хмар
раз-по-раз.
Кулі-краплі по дворах
пробивають оборону,
скло -- неначе у сльозах
поміж рам.

Блискавично світла мить,
а за склом -- дівочі очі,
і у їхній глибині
йде війна.
В них горить Донеччина,
обрій танками гуркоче...
І забутий страх бринить
ніби в ній.

Ще у шафі поміж плать
вже, неначе, недоречно,
камуфляж на вішаку
спочива.
Залишилася жива
в грозовий гарячий вечір...
Було рано помирать
на віку!

Там виблискує медаль,
де заштопано від кулі.
Чи згодиться ще колись
у житті?
Вже за гранню почуттів
незабутні дні минулі
у міжгроззі пронеслись
десь у даль...

То чаша чи таця? Причастя, а чи пожертва?
Посрібнені вінця. Натільна липка іржа.
Лежиш мені, сину, як сіль – на устах пошерхлих,
Як пальці на струнах/ на вістрях тремких лежать.

Не виберу крику – спливає гортані свічка.
Тьмяніє у чаші світанку вино старе.
Лежиш мені, сину...І вітер у скроні свище.
І пнеться до неба з відкритої рани хрест.

Лежиш мені в грудях і важчаєш, ніби гроно.
Холоне цілунок – горить на чолі печать...
На лінії фронту герої святих боронять,
аж мічені пта́хи до ночі вгорі ячать....

По кому ці квіти? По кому дзвенять трамваї?
Вривається серця підсічена волосінь.
Герої безсмертні – от тільки синів ховають,
як всіх.

Я люблю одинокі вежі, —
Мох урісся м’яким кублом.
Їхні очі за мною стежать,
Їхня втеча — обставин лом.
Денне світло святить рамена,
Вечір заздрістю обійма.
В’ється хмелю пучок — богема, —
А у стеблах течуть дива.
Я люблю одинокі вежі, —
Світлотіні… На стін чолі.
Їх стрясає всесвітній нежить,
Розвертаючи вісь Землі.

2019

Відтоді, як кольнуло
нестерпно у печінку
і нирки розболілись,
що хоч на стіни лізь,
миттєво пригадалось,
що є у нього жінка,
онуки підростають
і як чудово скрізь.
Він став таким хорошим,
слухняним, як дитина -
сльозяться очі цвілі
від радощів, нудьги.
Тепер у нього рідні
і затишок в родині,
в могилах - вірні друзі,
й колишні - вороги.
Не п'є спиртного в барі
у будні і на свято,
і сигарети з фільтром
до рота не бере.
Не дивиться порнуху,
не криє жінку матом,
сміття виносить вчасно -
гріхів буття старе.
Він не задавить мухи,
нікого  не образить,
у храмі - християнин,
у домі - чоловік.
Готує  борщ зелений,
уху, з грибами зрази...
Чому ж пліткують люди,
що вмер позаторік?
2019р


 

Не зле огородившись від людей,
уник би і себе, аби спомігся.
Не тесаного жердя тин на те,
а дзеркало наразі знадобиться.
Я споглядаю хмурі типажі,
щетину, бугорки на підборідді...
Трельяж – годяща шлюбної межі
перетинка – у ліпшім її виді.
До неї влізе морок у вікні,
рілля зі здоровенними шпаками
та озеро – зі пройм в стіні,
увінчаній хвоїною з шишками.
Еге ж, і зі озерних задзеркаль,
калюжних амальгам у сяйві повні
сюди сторонній світ і проника.
Чи виповзає цей назовні.





-----------------------------

В намисто убравшись,
Мов юна дівчина,
Стоїть при дорозі
Червона калина

Усяк, хто пройде, -
Помилується нею,
А – Хто притомивсь, -
Відпочине душею.

Радіють калині
Дорослі і діти.
Така ж бо краса,
То чому не радіти?

Весною мереживним
Цвітом буяє,
Улітку вона
Холодком привітає.

Настане зима.
Снігом вкриються віти.
Та тільки калина та
Буде горіти.

Горітиме ягідьми
В білих снігах
Й коротшим від того
Нам видасться шлях.

Куди ж цим людям дітися тепер?
Росія викидає їх із хати.
З них кожен другий у світах помер
І вимушений знову потерпати.

Століття двадцять перше на землі,
Не людяність панує - зброя, сила.
Татарів кримських селища малі
Вже ворогами знов оголосили.

Кидають до в'язниць простий народ,
Що за надію мусить потерпати.
Доб'ється він в своїм Криму свобод,
І виживуть сини, народить мати!
04.05.19

Той, хто не жив в краю пустельнім,
тому не зрозуміть нізащо,
чому це сонце, як пательня,
безжально перехожих смажить.
Пече й пече у неодзовній тиші,
а навкруги – і натяку на тіні,
розпеченим жерлом довкола дише
і обпіка крізь одежину тіло.
Та все ж узимку, як у безпросвітній темені
невтомний вітрюга навідліг б’є в обличчя,
згадається, як сон, оця літня пательня
й захочеться, аби вернулась щонайшвиде.
Отак воно поміж людьми ведеться завше:
Природа не спроможна догодить людині.
Та байдуже Природі, що про неї скажуть.
Її господар - Господь Бог єдиний.

Купала мене доля у добрі й любові,
Сповивала в ласку й ніжності рушник,
Мовила, як мама те напутнє слово,
Яке із собою пронесу весь вік.

Але й так траплялось, що була жорстока,
Ляпаси давала мені раз у раз,
Рану залишала болючу й глибоку
І пекла сльозою гіркоти й образ.

Потім знов, як сонце мене зігрівала,
Сіяла у душу надії зерно,
Труднощі щоби я всі перемагала,
Впевнений робила теж за кроком крок.

І я намагалась у житті долати
Прикрощі й хвороби, заздрість ворогів,
Пережити рідних, друзів й близьких втрати
Й не згубити чуйність в серденьку своїм.

Вірити, любити, мріяти, кохати,
Улюбленій справі віддавать сповна
Усі свої сили й вміння до останку,
Щоби добрим словом хтось колись згадав.

2018 р.

Надійне серце і плече –
не ти і я, а ми з тобою.
У кого не було такої,
що так і гріє, і пече?

І у твої, й мої покої
усяка всячина тече...
Та обнімають гаряче
гарячі руки молодої.

О! Як не спопелити дні,
коли стаємо ми одні
одною спільною душею?

Писали вила по воді,
яка ми пара, ще тоді,
коли ти не була моєю.

05/19

Гіркотою росте у країні євшанове зілля,
Харалужні мечі не рятують народ від біди.
Вороги тут сьогодні святкують собаче весілля,
Дичавіють над шляхом Моравським забуті сади.

Вимирає земля і старіють, бідніють селяни,
Заростають кленками сади і цвіте кропива.
А колись тут орали і сіяли наші древляни
І збиралося збіжжя у копи в липневі жнива.

Та змінилося все за далекі-далекі століття,
Де насичена потом і кров’ю стражденна земля.
Обірвали країну, кордонів зосталось лахміття,
Бо украли її вороги із росії, з кремля.

Живемо на війні, не виходимо із цього стану,
Мов наїлись отрути чужої або дурману.
І гірчить у душі від щоденного зілля євшану.
Харалужні мечі не поборюють смерті, війну.
13.05.19

Не гілля тополі, а мої крила:
вітер дме, вони хитаються і я лечу...
Дістаюся до Блакиті, що мене манила
і запалюю від Сонця огненну свічу...

Мерехтять яскрини на листках тополі
усміхами Неба до моєї долі.

Врода її неповторна дівоча.
Неба блакить, наче проліски, очі.
Вдягнена просто, у вишиванці.
Посмішка світла, сонячна вранці.

Рухи легкі, чарівні, як пір’їнки.
Відлік часу доторкнеться сторінки:
Стала тоді Вона незалежна!
Безліч шляхів, і мрії безмежні.

Тільки страждань ще нестерпно багато:
Чобіт чужинця зайшов в її хату.
Треба боротись за краще життя,
Бо до кайданів нема вороття!

Рідна, квітуча моя Україно!
Кожен для неї, як рідна дитина.
Свято сьогодні твоє – Вишиванка!
Разом всміхнЕмося, люба панянко!

17.05.2018
Свидетельство о публикации №119051606400

В полоні ми на Оболоні
в горлянці пиво і
тарань
і відблиск кухля на
долонях
політкоректно зникла
грань…
а про політику ні
слова
лиш про корупцію і
секс
і було віскі, тост за
Вову
і серіал… ні - ні
не Рекс
під ранок нас штовхнуло
в ступор
поспівчував було нам пес…
їй богу я, зізнаюсь
тупо
там, поміж ними, я
воскрес…
14.05.2019.

Розпитую цвіт і людей ―
піднизую древні мотиви.
До стріхи світає Тадей* ―
те сонце, що скіфи котили.
У величі зітканих свит
вишиваний край аж до неба.
Кружляю в руках самоцвіт ―
життя, як посвідку у себе.
І падає тиха печаль,
як усмішка з юності сходить.
Пополудня. Зливи печать
високі підважує сходи.

*Тадей ― дар Бога (з давньоєврейської)

2018

Частіше одягаймо вишиванку!
У будень, свято, й навіть, без причин -
це не звичайна пишна одяганка,
не просто купа гарних одежин!

Це витвір рук, майстерних, мов у бога,
і таємниця із глибин віків,
це хрестиками вишита дорога,
це оберіг славетних козаків.

Це чорний біль і сонячна надія,
це кров червона і любов без меж,
що голка чарівна тобі посіє,
те, українцю, ти в житті пожнеш.

І жнемо ми - то чорне, то червоне,
а хочеться квітучих кольорів,
та знову Україна-ненька стогне,
бо наш сусід укотре озвірів!

Майстерні руки, вишийте нам долю,
блакитним, жовтим, і зеленим теж,
колосся золоте в широкім полі,
а не червоні відблиски пожеж!

Не сльози материнські і сирітські,
і не могили свіжі край доріг,
а вишийте нам небо синє львівське,
а білим - наш полтавський оберіг.

Смарагди гір карпатських вишивайте,
кохання вишивайте й коровай,
і кожним хрестиком благословляйте
найкращий в світі український край!

16.05.2019

Ти - неба очі голубі,
а я - квітуча нива.
З тобою в радості й журбі -
щаслива!
Дарує доля нам любов,
надію, віру!
Сьогодні зранку дощик йшов
крізь серце... Віриш?

Ти птахом в небеса гайнув
і зник у синій висі.
Я за тобою, а в саду
цвіт вишні.
Марелі - роси із яси
п'ють бурштинові.
У вирії лелек баси -
мов клич любові.

Ти ніжний, райдужний мотив,
відлунням понад гаєм.
Душа метеликом тремтить -
кохає!
Шукати де б не довелось
життя маршрути -
весни калинової брость
нам не забути.

Коханий мій, я не цвіла б
на світі цьому.
Якби не мала два крила
невтомні,
що піднімають до небес
в обіймах дужих.
В твої очах мій погляд щез -
зорею мружить!
2019р

Ідуть дощі. Яка то благодать!
Небесне море землю поливає,
надією засіяні у маї,
озимина і вруна шелестять.

А пажиті – од краю і до краю,
де я, мов ратай, сію іншу рать.
Чекаючи нового урожаю,
мої поля чорнилами горять.

Роздмухую ще жевріючу ватру.
У дочки Прометея, візаві,
запитую повторно: « А чи варто?»
І чую: « Варто, поки ми живі».

Іду як дощ полями-сторінками,
нікого не залякую громами,
що я найперша скрипка і соліст,
який уміє помежи рядками
нанизувати речення словами,
що озонують логікою зміст.

05/19

Усе в будинку ветхо й тьмяно,
скриплять сходини, мох в пазах…
А за вікном – гілки
(світанок!)
в аквамаринових сльозах.
А за вікном
кричать ворони,
і тло яскравої трави,
й лунке погуркування грому,
немов хтось дрова завалив.
Дивлюсь у даль,
від щастя плачу,
і відчуваю, сонна ще,
як холодить щоку гарячу
мені твоє міцне плече.
Та ти не поруч, десь далеко,
у тебе інші – місто, дім.
Чужі долоні владно й легко
лежать на серці дорогім.
…А шиб замулені озерця
і сад, що на світанку змок –
я просто вигадала все це,
побути щоб
з тобою вдвох.

Поволі усміхнись, і - в дім. Такий розлив
глухої темряви навкруг, що сліпнуть очі.
Та перших рим ознаки у строфу лягли
під час найдовшої у цьому році ночі.
Спроквола усміхнись. Рівнинний круговид
під кригою озер, під співом сніговиці.
Десь одинокий потяг з ночі заблудив
і крик його у цій порі неначе сниться.

З-під крану краплі відсікають кожну мить,
невпинний стукіт, як мелодія чекання.
Мій телефон такий ображений лежить -
він до країв наповнений твоїм мовчанням.
Манить прихована за цифрами межа,
як блудного мандрівника вогні досвітні.
Яким би смутком камінь в грудях не лежав,
я голос твій знайду у мережі всесвітній.

Сподівався даремно щомісяця,
Хоч наївним не був, далебі, –
Що печалі усі перемісяться
Або щезнуть самі по собі.
І в душі уже більш не щемітиме
Біль причіпливий, мов реп’яхи,
Як застелить пахучими квітами
Краща доля стражденні шляхи.
І нарешті в темніючій далечі,
Мов у вікнах досвітні вогні, –
Усміхнуться, красиві і сяючі,
Вперше радощі ждані мені.
Тільки, певно, прикрита віконниця,
Що покращень не видно ніде,
Хоч життя добігає і клониться
До межі, за якою впаде…
16.05.19

Коли сум отруює душу,
Коли болі й печалі кинджал
В самісіньке серце влучить,
Не витягти його на жаль.
І добре, коли хтось руку протягне,
Й отрута безсила стає.
Хтось слово підтримки скаже,
І від кинджала серце вбереже.
Слова любові, слова кохання,
Як крапля живої води.
Зима не проникне у душу того,
У кого, в серці, сонце яскраве живе!

2019

Зелений місяць десь в дощі застряг.
Терпким бузком захмарилось, дрімало…
Уп’яло сонце в небо білий стяг,
То й висне сіро-сиве покривало.
…До Ваших слів мій подумок простяг
Чи руки, чи пережитки змарнілі…
Зелений місяць: лист зітхає в шлях,
Бо плачуть верби чи дощі здрібніло.
Бузок п’янкий від галасу затих,
Лиш вітер де-не-де шепорта з ночі.
…До Ваших мрій стежа із тих – простих,
А я простому – речник неохочий.

2019

Тобі, коли мій голос відбринить
отак, що ані згуку, ні відлуння,
а усмішку – поглине і стлумить
у пам’яті прогалина супутня,
моє життя, за дуги вік і брів
сторонячи, етерові на радість,
і округлить зіниці так, що гріх
ті вибачать (не вірність, а затятість),
і мій сонливий взір на циферблат
привабить дещо, тіканням у лад
казна чому, що від твоїх вагань
частило і лукавинок зі смутком,
куди – і до, і після понукань
так гнало, що кортіло хутко
бодай опівніч те угомонить,
і, притьма – в унісон приливу крови
і пожадань, гадала ти, любить,
рівняти – цю любов й твої любови.
І кине дріж повік тоді на кін,
що годі міри, міряти цей гін, –
ба, не дзиґар – а той хіба не пріч
частити? Ось опівніч він і брякне…
а темінь у твоє віконце зв’якне
і достеменно виснує, це – ніч.







-----------------------------