1
Спекотно від світла палких очей,
Ніби проміння – погляди.
Я здригнулася: саме цей
Може мене приборкати.
Схилився – він щось мені скаже…
Від обличчя відринула кров.
Хай могильним каменем ляже
На життя моє ця любов.

2
Не любиш, не хочеш дивитись?
Який же ти красень, клятий!
І я не можу злетіти,
Хоча з дитинства крилата.
Застилає очі туман,
Зливаються речі і лиця.
Тільки червоний тюльпан,
Тюльпан у тебе в петлиці.

3
Наче просто чемна людина,
Наблизився, ледь посміхнувся,
Напівлагідно і ліниво
Поцілунком руки торкнувся –
Загадкових, прадавніх ликів
Подивились на мене очі…

Десять років тамованих криків,
Всі мої недоспані ночі
Вклала я в одне тихе слово
І промовила його – марно.
Відійшов – на душі ізнову
Стало порожньо і безхмарно.

2019



Примітки: Оригінал вірша Анни Ахматової

СМЯТЕНИЕ

1
Было душно от жгучего света,
А взгляды его – как лучи.
Я только вздрогнула: этот
Может меня приручить.
Наклонился – он что-то скажет…
От лица отхлынула кровь.
Пусть камнем надгробным ляжет
На жизни моей любовь.

2
Не любишь, не хочешь смотреть?
О, как ты красив, проклятый!
И я не могу взлететь,
А с детства была крылатой.
Мне очи застит туман,
Сливаются вещи и лица,
И только красный тюльпан,
Тюльпан у тебя в петлице.

3
Как велит простая учтивость,
Подошел ко мне, улыбнулся,
Полуласково, полулениво
Поцелуем руки коснулся –
И загадочных, древних ликов
На меня поглядели очи…

Десять лет замираний и криков,
Все мои бессонные ночи
Я вложила в тихое слово
И сказала его – напрасно.
Отошел ты, и стало снова
На душе и пусто и ясно.

1913

Ховає дід онука в домовину,
Простого воя - не з команди " Зе".
А я життя віддам за Україну?
Мабуть, що ні, бо жінка загризе.

На дні душі вчорнів шматок любові
У поросі та байдужу димах.
А длань дрижить, не відаюча зброї:
Ця слабість - страх. А зрада не дріма.

Цвітуть сади, з пера злітають вірші,
Учу (згодяться) ідиш та іврит.
Громадянин я. Тільки трохи інший,
Найближчий родич - миша у норі.

У рушниках Спасителя ікона,
Йому молитву звично "бу-бу-бу".
Я не дійшов з мечем до Рубікона,
Зміняв на постіль, сало і ганьбу.

15.05.2019 р

Це дівчатко мале бур'яном на околиці,
кропивою посічене, різками бите.
Із-під лоба дивилися очі шовкові ці,
на губах кров запечена, личко немите.
І голодна й налякана, пестити нікому,
безпросвітно матуся всміхається пляшці.
Татуся Бог прибрав на Купальську ніч рік тому.
В халабуді собачій сидіть бідолашці.
І бувало засне там, а мати не кинеться,
аж до ранку з коханцем горілку пиячить.
До обіду проспиться з синцями на вилицях,
і не соромно, зморена, привид ходячий.
Пригорне до грудей свою доню нечесану
і відправить жебрачити. Люди хороші -
нагодують, з собою дадуть, гидко декому
рахітичній сирітці вичісувать воші.
І одЕжину знайдуть, пригріють і виженуть,
як дворняжку на вулицю - та не заплаче.
Оченята збентежено дивляться, не змигнуть,
не відводячи погляду, в душу неначе.

Як настали зими олов'яні хурделиці
в дитбудинок забрали, там всяке бувало.
Підросте і забудеться, все перемелеться...
Не забулося, в нічку колючу не спала.
Пригадалось, як мати кричала од відчаю,
не віддам я нізащо!  Град - сльози невтішні.
І палила й кусалась, і вила вовчицею.
Цілувала в останнє...Прости, доню, грішній!
Пригадалось, як ляльку украсти хотілося,
як лайном намастили окраєць хлібини.
Не донесла до рота, хтось вибив, тремтіло все
від образи, жорстокості серце дитини.

Крізь роки промайнуло, не стерлося ластиком.
Залишилось цвяхом у душі вже дорослій.
Чоловік непоганий і донечка ластиться.
А на серці нудьга, тож зібралася поспіль
і поїхала в селищну раду дізнатися,
де болюче дитинство ставало на ноги.
Чи стоїть її хата, жива іще мати ця,
що незнала до рідної доньки дороги?

Ось знайома хатина і хвіртка й околиця,
халабуда в садку, запорошена млою.
Все впізнала миттєво, до Господа   молиться,
щоб не впасти на мамині груди малою!
2019р

Все може статися щомиті…
Чи, мов, підкошений впаду
Під абрикосами на квіти,
В сповитім зеленню саду, –
Чи, може, казкою з туманів,
Невтихлих мрій і дивних снів, –
Наразі з’виться неждано
Та, що забути не зумів.
Все може трапитись щоденно…
Чи звістку добру, чи сумну
Пташа наспівує для мене,
Збиваючи цвітінь ясну?
Все може збутись дуже скоро, –
І всі дізнаємось про те,
Що нам готує неозоре
Життя – живе і золоте.
Усе відбудеться раптово,
Як все незвичне і чудне, –
Комусь у серце влучить слово,
Когось обачно омине...
14.05.18

Надворі літня злива
Розкрива пелюстки.
Будь зі мною щаслива,
Як ніколи, ні з ким!

Будь зі мною, як пісня
На вустах співака.
Як веселка, що висне
В ніжнім небі легка.

Поцілую у очі,
Ти – моя золота.
Хай метелик тріпоче
Унизу живота.

Хай жага, як у раї,
Розквіта навесні.
І любов огортає
В найчарівніші дні!

14 травня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Клечально трави
пахнуть зеленцем:
добротний травень
йде в червневі броди.
Щоденний світ
качається яйцем:
раює небом,
досвітком підходить*.
А суничиння –
празнична тасьма;
в дібровах вітер –
бранець на галері.
Вітає землю
вітка замашна, –
маює листя
в ревнім апогеї.

*Підходить – насичується.

2018

Весною сповнена Полтавщина
від Солониці до Сорочинців.
Родить задумавши каштанчики,
каштан біліє і соромиться.

Словами лікаря сполоханий,
щоб стати позитивно мислячим,
на зберігання у пологовий
направився у травні місяці.

У віці більше ніж поважному -
ймовірно передчасні стануться...
А ще лежить він, зауважимо,
в палаті, де палають панночки.

Медсестри, що їх обслуговують,
бувають часто нетверезими,
дратують гонором і мовою,
та допікають у мережаній

білизні вишні та шовковиця,
в рожевих пенюарах яблуні.
Каштан біліє і соромиться,
що непристойно він одягнений.

Хоч неважнецький стан теперішній -
від щастя свічечкою світиться,
чекає на веселий вересень.
Іще три місяці... А літечко

тендітним - смілці і шоломниці
привіти шле - зблизька ж, не здалеку.
Каштан біліє і соромиться,
мов не в спортивних, а в підштнаниках.

Весною сповнилась Полтавщина
від Солониці до Сорочинців.
Створить замисливши каштанчики,
каштан хмеліє і ... соромиться.

05.2019

пісок перестрибни – і світлотіней повен
із марева пізнань спливе бурштинний ліс
отам хатинка відьми і тістечко медове
вгрузають у хвоїни сліди хвилин-коліс

краплисті мухомори дзуміючі комахи
стрімкучі перелети линяючих летяг
в кубелечках поснули руді лисиці-свахи
дивися ген вовчисько морквину в сон потяг

навіщо вовку овоч ніхто не докумека
він любить ніжну вовну і кров`янистий стейк
грядки ропух обміряв заморений лелека
і жовтим дзьбом цюка в цеберечко пусте

відкрий мошисті двері лиши букет чи грушу
скажи бабусі відьмі прекрасна молода
і випурхнуть метелики а може сяйні душі
із глека що на паколі забув яка вода

в криничці киселевій заклякнуло латаття
пелюсточки із крему а листячко безе
шпалери у рибини котисько рве на шмаття
схопив би із пательні линочка... не везе

а ти не зупиняйся коли совині крила
профуркотять за клуню і нямкнеться кажан
бо не тебе ж зловила якась нечиста сила
на ймення екзотичне Шестиголовий Жан

не вельми ліс прозорий павук рудаві сіті
навішував охоче й перфоменсом нарік
там заблукати легко ще легше там прозріти
і радість поросячу нести за сім доріг

2017

Плинуть зорі світлою юрбою
І стає прозорою пітьма, –
Сниться мати завжди молодою,
Хоч її найкращої нема.
Сниться мати, та чомусь не кличе
За своєю долею мою, –
Тільки пестить поглядом обличчя,
Серцю добавляючи жалю.
Протяг обвіває вогник свічки
І блукають тіні по стіні, –
Сниться мати майже кожну нічку,
А раніше не хотіла, ні...
Я собі не можу пояснити,
Дивлячись на свічку і зірки, -
В сни тривожні мамині візити
Та про неї з'явлені думки.
13.05.18

Душа болить, передчуває домовину,
ще ніби все гаразд, а стислі сльози душать.
Нависли небеса з під ніг тікає суша.
Свідомість втрачена, лечу, якимось чином.

Судоми, корчі рук, на крижанім обличчі
застигла маски  парафінова лілея.
Нема в тунелі світла... Де я, Боже, де я?
Дух чортівні рогатої на передпліччі.

Нашіптує жахи і язиком гарячим
торкається щокИ, обслинює рамена.
Стікає слина остогидлива зелена
по тілу  вниз, смак пекла на губах неначе

гіркий полин, чорнобиль, пижма м'язи зводить
і дикий регіт веремії з потойбіччя.
Чи хтось у білому вбранні запалить свічі,
щоб нечисть щезла?  Так, вже янголи на сходах...
2019р

Втопилася хмаринка у розмаї,
Веселка в піднебессі майорить.
Це - лірика, тут істини немає,
Рум'яняться пейзажні кольори.

А, може, "мило" - саме те, що треба?
Пастельних напишу і я віршат:
"Над тихим ставом у плакучих вербах
Спочити сіла втомлена душа.

Тьохкоче соловій руладу в лузі,
Шепочуть духм'яніючі бузки...".
Ховається людина між ілюзій
У фентезі, фантастику, казки.

Мальована краса безмірно краща,
Ніж сірі будні, дійсність нелегка.
Та я - сатирик, отже, не ледащо,
Обвик, що люд від правди утіка.

Але картині у гнітючих барвах
Доточую ліричні вензельки:
...колише вітер у садочку мальви,
Роса цілує яблуням гілки.

14.05.2019 р.

Матері, матері, матері,
Ми життям вам завдячуєм, рідні.
Прокидаєтесь ви на зорі
Й у турботах проводите всі дні.

Все про діточок дбаєте ви,
Щоби були успішні й здорові,
Зігріваєте ви їх любов"ю,
Прагнете, щоби були Людьми.

То ж матусенькам рідним усім
Вдячність наша безмежна-безмежна,
Берегиням усіх-всіх родин
Щиросердний уклін наш доземний!

2019 р.

Розцвітає черешня у нашім саду,
Білим цвітом траву навкруги засипає.
Я думками до мами прилину, прийду,
І її у весняному сяйві згадаю.

Сяде рідна за стіл під черешню оту,
Ляжуть руки її на худенькі коліна.
Зніме болі й жалі, і душевну сльоту,
І думками до діток-онуків полине.

Ми розбіглися всі по далеких світах,
І шлемо їй листи, а частіш — телеграми.
Із черешні в саду білий цвіт обліта,
Пелюстки, наче діти, злетілись до мами.

Бджолиний рій
Заплутався у платті
Бузкового куща
І так гуде!
Троянда квітне
Золотим багаттям
І хвіртка хлипа —
Де він, чуєш, де?

Усе буяє,
Світиться навколо,
На грушах білих
Ніби шовк фати.
А думка студить
Мозок охололий —
Ти де, коханий,
Рідний мій, де ти?

Вже вечір фарби
Накладає густо,
Малює зорі
Й місяць з висоти.
Така краса!
Але без тебе пустка.
Питають квіти, яблуні —
Де ти?!

Сивина, сивина
Димом стелиться. Скроні твої,
Рідна земле сумна,
Вкрило... Луки і доли... Ти їм
Помолись. Уклонись
Рідній вірі. За око, за зуб -
Заповіт... Не хились -
Вітер хилить стебло у грозу.
Де покошені тра-
ви, босоніж іди по стерні,
Здобуваючи пра-
во тут жити тобі і мені,
У відважні роки
Набираючи сили від них.
Не зневаж. Не покинь.
Що здобуто - тепер борони.


© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Свидетельство о публикации №119051308779

Хоч наш правитель з виду і кізяк -
Тримаю слово, наче меч у ножнах:
Про Президента квецяти - ніззя!
Про депутатів і прем'єра - можна.

Правдивий глас притягує біду,
Лякає владоможця аж до дрожу.
Тож купу стороною обійду
І з гумору змурую огорожу.

А відсьогодні критики нема -
Пахтить хвала, немов ковбасні кільця.
Хай на Олімпі "горе від ума"
З пустого у порожнє ллє водицю.

А ми йому поможемо, братва,
І вирішимо газову проблему:
Гребіть горох! Центнерів три чи два
Та пукайте в балони без полемік.

І буде світло, радість і тепло!
Очільник не поїде наш в Росію...
На Банковій не цар, а НЛО,
А, може, помиляюсь,- він месія?

Аж на Говерлу вилізла блоха,
З усіх сторін стоїть почесна варта...
Зробив народ із мене лопуха.
А я незгідний. Ну і де ж тут правда?

13.05.2019р.

сьогодні дощ приходив тричі
і тричі змінював обличчя
так наче їх являлось троє
і тричі зазирав у вічі
а я незмінно був собою
а перший дощ прийшов знімілим
торкався віт прозорим тілом
шукав уста щоб говорити
слова які не говорили
дерев хиткі дереворити
тремтіли дрібно і волого
росла трава росла тривога
а другий дощ прийшов понурим
грім клекотів у горлі в нього
наповнив сенсом ринви й рури
а третій шамрав таємниче
немов когось він тихо кличе
в його очах питання роєм:
чи я змінив подобу тричі?
чи у вікні було нас троє?

12.05.2019

Молодиця в голубій спідниці,
Щоб тяжку розвіяти журбу,
Голубі розплющивши очиці,
Задивилась в далеч голубу.

Поїзд голубий вона уздріла
І таке намислила собі –
Справжні козаки кудись поділись,
Залишились тільки голубі.

1990-2019

Я стою і дивлюсь - береги, береги.
А між нами ріка і роки.
Я стою на краю, а вона за рікою.
І щасливо всміхається, зове за собою.
У ромашковім платті, тримає букет білих - білих ромашок і в віночку із них.
Та не можу дійти, бо між нами ріка.
А її знаю я , то знайома моя.
Не прийду, вже не жди, в твій ромашковий рай.
Де акації п'яні білим цвітом горять.
Не чекай, бо не можу я в ту річку
війти.
Переправи немає - не пливти не пройти.
Ти щаслива і юна, і про це знаю я.
Та не треба шукати нам тепер переправ.
Ти про це добре знаєш, бо ти юність моя.
Залишайся у щасті, бо ти є моє я.

©

У загравах століть
Відбивалися коні і люди,
Зупинялася мить,
Ніби в тому німому кіно.
І злітав з верховіть
Сильний вітер і бив нам у груди.
Ми по війнах ішли,
Нас вбивають сьогодні й давно.

Ми нескорені. Так!
Ми замучені, може, прокляті,
Що бідою запряжені долі,
Неначе воли.
Та від всіх ворогів
Козаки відбивались затяті,
І посічені війнами
В хати під вишнями йшли.

Крізь пороги Дніпро
Протікає в яснім Запорожжі,
Наче тисячу літ
Люд живе на його берегах.
А в донецькім краю
Нас розстрілюють сили ворожі.
Піднімаються ввись
Від синів наших душі, мов птах.

І стоїть в німоті
Серед поля висока раїна.
Наче матінка тут,
Що пожала пшеничні снопи.
Так віками одна
Між річок і лісів Україна,
У молитві святій
Скам’яніла, зайшовши в степи.

Сама природа навіть розгубилась,
весна до нас прийшла якась не та.
У квітні, вочевидь, ми помилились,
лягла на груди сумнівів плита…

То дощ, то сонце, вітер і негода,
критично мало зав’язі в саду.
Якась непевність шириться народом,
у серце засіває пустоту…

Не ваблять очі маки полум’яні,
яскравий швидко зронять цвіт вони.
Чим зійдуть наші помилки весняні
і що збирати будем восени?!.

На урожай розкрили ласі рота,
але до сквири* варто чи звикать?.
Щоби бур’ян у полі пропороти –
погоди з моря нічого чекать!

(Доросла казочка на дитячий манер)

Сонце зранку швидко встало,
ще і півні не співали.
Готувало, прибирало,
сорочки, білизну прало.
Напекло млинців, оладків,
накупило шоколадки,
м'ясо, сало, ковбасу,
понаводило красу
на городі і у клуні,
заплело косички доні,
сина відвело в дитсад -
а втомилось від порад.
Місяць просить пелехатий:
- Сонечко, іди вже спати!
Завтра буде новий день
для роботи і пісень!
- Ні, - сказало сонце, - досить!
І пішло до кума в гості.
Кум  біжить щасливий з хати
любе Сонце зустрічати!

Відквітнуть конвалії білі
У теплому лоні лісів,
І зродяться споминів хвилі
На плесах побачених снів
Про небо, від зір кришталеве,
Й до любощів двох ненасить, –
Про грішне кохання травневе
Швидке і коротке, як мить.
Відквітнуть конвалії білі
У присмерках сонних лісів, –
Чи стане колись в обох сили
Забути щасливість двох днів, –
Омитих нічною росою
Й окроплених ранку слізьми –
Ночами любилися двоє,
А днями – журилися ми?
Відквітнуть конвалії білі
У чарах принадних лісів
І, знаю, почується милій
Під вікнами осінню спів
Про білі конвалії в лісі
Й тюльпани, пригнічені скрізь, –
Про душі спочилі у втісі
Кохання, гіркого до сліз…
10.05.18

Scordati dell’amore
e del vecchio ardore
lasciati un ricordo
delle alme l’accordo

*

Nega la tua passione
del tuo spir’to un prigione
nella ferma ragione
avrai un altra prigione

*

Ti rimembra uno sguardo
come un salto del pardo
una falla in una nave
il venome soave

*

Dimmi tutti i bisogni
dei miei ottimi sogni
d’una vita beata
nel mio duolo creata

*

Dammi nell’abbondanza
una vana speranza
una piccola cosa
il profumo di rosa

*

Dammi come una celia
uno tasto di sveglia
di serata un abbraccio
non intendo che faccio

Усім самотнім матерям присвячую

А понад хату - яблуня стара,
їй три гіллі -
мов три терпкі любові:
одна - як світ,
а друга - як жура,
а третя переламана у слові.

Так понад хату - яблуня сама.
Їй - всі вітри і доля, як чересла.
Яка цьогоріч віяла зима!
Та все ж весною яблуня воскресла.

Ще до вікна у нахильці - цвіте.
Ще прилетить яка весела бджілка.
А там, дивись, - і яблучко, і те -
до сонечка. І на душі не гірко.

Снага дотліла і згоріли нерви
Розказуючи казочку, єси...
Цвіте Едем, гадюка шепче Єві:
- Прекрасна пані! Яблучко вкуси!

Вкусила. Бо нутро людське голоде,
Нагодувала й мужа із руки.
Тепер брати вбивають первородних,
А випаде нагода - навпаки.

Поспільство зуби вибило Гекаті,
В Харона з рук поцупили весло.
То, може, елохім не винуваті,
Ми добровільно обираєм зло?

Я ж - мрійник. Домальовую картину -
Дніпро шумить, Карпати первозда...
Планета задихається від диму,
А смітники - завбільшки як міста.

Сміється у рукав Єгова мудрий,
Бо глиняні почубились раби.
Питаю Бога: - Нащо тобі люди?
Але мовчить небесна голубінь.

елохім - боги

12.05.2019р.

Зустрінь мене, як світлу ніч,
Повиту пустотою, -
Впізнай мене, як марну річ,
Залишену тобою.
Почуй мене в душі своїй,
Як солоспів печалі, -
Відчуй, як вогнище надій,
Згасаюче помалу, -
І слід щасливої пори
Знайди отам, - на споді,
Хоч він, короткий і старий,
Кохання не відродить.
30.04.18

Впаду на землю
Й сонця булаву
Кульбабою
Закину у траву.

Нехай розквітнуть
У людських серцях
Оці пухнасті
Золоті сонця.

Бо радують
Уже багато літ,
Відколи цей
Існує білий світ.

Усе, що мали, це – до хліба сало.
Що маємо? Дорогу у Союз.
Що мало бути¿ Карта не упала,
але циганка лиса загадала, –
червова дама і виновий туз.

А що то буде? Очамріли люди,
сліпі душею. А тупі серця
завісила із ящика полуда.
І поки ще оказії не буде,
Кассандра не показує лиця.

Пороблено, напевне, нашій нені.
В історії такого не було,
щоб одуріло місто і село.
Якщо її очолює Зе-Ленін,
то це не інше що, як енело.

У нації єдине і найкраще
медійне чудо уркоговоряще.
Обрали найрідніше і своє...

Богдан сміється, а Мазепа плаче...
Та не ховай очей, воюй, козаче,
на перемогу ще надія є.

05/19

1

Людське дитя - беззахисне, дрібне -
Учора народилося по зливі.
Шукає цицю. То щоку торкне,
То плаче, бо матуся з`їла сливу.

В палаті сонце. Радощі-дзвінки.
Усе - для малюка: цяцьки і люля.
А десь ховають воїна. Вінки.
І харапудиться-мовчить зозуля.

Скажіть собі, майбутні матері:
Чи ви народите дитя для жертви?
Оті пани, що сіли на горі,
Звикають крівцю пити, ситно жерти.

В котлах для люду - шкура та крупа.
Щедротно - перців суміші та солі.
Герой чи ні - отой дідок з УПА...
Новітні героїни... ломки-болі.

Ну як свою кровинку вберегти?
Якби ж варили голови незлецько.
Ідуть на ху..., біжать на ви і ти.
А в пелюшках - сонцята і опецьки.

2

У купелях любисток, м`ята, хміль.
Бульдозером рівняються голготи.
Осіннє остигання краснопіль.
Цвяхи вбивати - є й така робота.

02.10.2015.

Cяє даль зорею золотою,
наміри окрилює міцні.
Конюшина злету салютує,
ми весні даруємо пісні.

Забуваємо, що у неволі
і жури, і сумніву жили.
Ніби отамани, анемони
на бої ведуть і на бали!

12.05.2012

***андеграунд***

Поєднались інкруаябль
З мервейозою. За плечима
Є чимало... І ти, і я,
Несерйозні у благочинні,
У обіймах міцних пітьми,
Мов оголений тіла дотик,
До заплідненості німий,
На розвалині ешафоту
Протанцюємо вільні па,
Ніби темряві вічний спротив
(знаєш танець такий- гопак?)))
У розбурханості польоту,
Бо відновить напій Cognac
Крила спалені за плечима,
Возлетіти бажаєш як...
І польоту свого причину
Ти натхненному поясни!..
Неба темряву, світло неба,
Зміни осені чи весни-
Все для мене... А я- для тебе...
...та пітьма провокує світ,
Одяг тіла не криє душу,
Як народжено первоцвіт
З дивоіменем revolution
У розбурханості бажань
Шлях проторить у час буремний,
Надихатись сакральних знань,
Апріорі які таємні,
Мов до помсти сліпий порив,
Боронити свої кордони,
І покласти Святі Дари
До погруддя Наполеона.


© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Свидетельство о публикации №119051108908

Недомарцьовані коти,
Немов об'ївшись блекоти,
Кричать і плачуть до нестями.
Їх чую я і чуєш ти...
Нам час оказію знайти,
Щоб позмагатися з котами.

Сонце зайшло, догорів обрій,
ніч огорта, наче та хмара.
Як же з тобою було добре!
Та розумію, ми не пара.

Долі, записані не в Книзі,
сивої пряжі тонкі пасма -
вітер гойднув — переплелися,
поряд були, а тепер разом.

Серце до серця шука стежку,
тіло до тіла шука хвіртку.
Пряля згори, сміючись, стежить:
чи не пора обірвать нитку?

Розпач накриє крилом чорним,
смуток накриє крилом сірим,
те, що здавалось навік вчора -
іскра, і спалах, і згоріло.

Вдосвіта встану, піду в поле -
де моя хата і де жито? -
плакати — падайте, сльози, в попіл!
Що мені жати і як жити?

Білим туманом печаль висне:
не обминути того, така є
доля тих доль, котрі не в Книзі.
… Ріже нитки, сміючись, Пряля…

2018

А ти не виходь із кімнати, не роби дурниці.
Навіщо буднє сонце? Є ж цигарки на полиці.
За дверима - безсенсові лови зойків щастя.
Сходиш у вітряну вбиральню - мерщій вертайся.

Не вислизай із кімнати, не видзвонюй мотора,
Оте чудне просторище зліплене з коридору,
І впирається в лічильник. А якщо прийде краля,
Лементуючи, вижени, й не торкайся до шалі.

Сиди, уявляй, що потерпаєш від міозиту.
Чи є що краще за стіну, табуретку вкриту?
Навіщо йти звідти, куди вертати надвечір
Таким, яким був, тим паче - похнюпивши плечі?

Не вилітай із клітки, танцюй, відчуй босанову,
Накинь пальто на голе тіло, капці на босу ногу.
Нехай вітальня пахне капустою, мастилом лижним...
Ти настрочив багацько літер, а наступну - кишни.

Не виходь із кімнати, чатують запити, допити.
Живи тепер сам собою, впивайся інкогніто
Ерго сум, як підкреслила формі палка субстанція.
Не рвися з кімнати, там звичний рейвах, не Франція.

Не стань ідіотом, спробуй тим, чим інші не спроможні.
Не йди з цієї кімнати, дай волю картині кожній.
Злийся лицем зі шпалерами текстури папірусу.
Вбережи дух від еросу, космосу, раси, вірусу.

2015

Иосиф Бродский

Не выходи из комнаты, не совершай ошибку.
Зачем тебе Солнце, если ты куришь Шипку?
За дверью бессмысленно все, особенно -- возглас счастья.
Только в уборную -- и сразу же возвращайся.

О, не выходи из комнаты, не вызывай мотора.
Потому что пространство сделано из коридора
и кончается счетчиком. А если войдет живая
милка, пасть разевая, выгони не раздевая.

Не выходи из комнаты; считай, что тебя продуло.
Что интересней на свете стены и стула?
Зачем выходить оттуда, куда вернешься вечером
таким же, каким ты был, тем более -- изувеченным?

О, не выходи из комнаты. Танцуй, поймав, боссанову
в пальто на голое тело, в туфлях на босу ногу.
В прихожей пахнет капустой и мазью лыжной.
Ты написал много букв; еще одна будет лишней.

Не выходи из комнаты. О, пускай только комната
догадывается, как ты выглядишь. И вообще инкогнито
эрго сум, как заметила форме в сердцах субстанция.
Не выходи из комнаты! На улице, чай, не Франция.

Не будь дураком! Будь тем, чем другие не были.
Не выходи из комнаты! То есть дай волю мебели,
слейся лицом с обоями. Запрись и забаррикадируйся
шкафом от хроноса, космоса, эроса, расы, вируса.

1

Гнат волає зі шпарки: "...в окопи!";
критикує сусідського сина,
мріє про... протитанковий опель,
вимережує вірші на динях,
десь рибалить, саджає капусту,
секс у шлюбі описує хвацько.
Там, де совість, - імлистенько, пусто.
Є для муз торохтун - давня цяцька.

Похвалився: вже маю тепличку,
на світанні римую, по зливі.
Білять мавки, забризкують личка:
тля зневолила вишню і сливу.

До жуків маю давню відразу.
Не хвалила варення ні разу.

2

Подивлюсь на словес ворушіння.
Вірші ж - пагоди!
Бачу - калоші.
Їх лишати б сушитися в сінях.
Є й для мене поети хороші.

До гармонії стежка зміїста.
Я шаную Тагора, Арфіста.

Треба крапку поставити йодом.
Мова з Гнатом - лише про погоду...

2019

Його я називала Кленом.
Чомусь сподобався мені:
За те, мабуть, що був зелений.
В осінньому стояв саду.
У жовтих барвах там дерева
Принишкли, наче уві сні.
Не чутно вітряного реву:
Свій рух сповільнив у ряду.

Так трапилось, що помилилась.
Насправді звався він Шовкун.
Надії бажані згубились.
Зима постукала у дім.
Звичайно, не сама, з Морозом.
Він неабиякий дикун:
Зелене листя заморозив,
Попадали, на подив всім.

Така подія сталась в Клена
Чи Шовкуна, не знаю вже.
Зосталась мрія лиш блаженна:
Повинна дочекатись я
Весни наступної і літа!
Час плине швидко: та невже?
Бруньки з’являються на вітах.
В зелених барвах вся земля!

11.05.2019
Свидетельство о публикации №119051106299

Місяць - то Божа долонька:
Ніжно тримає нічку...
Сяду у білий човен
І задивлюся у річку.

Небом пливу між зірками,
Сяйво світил вбираю,
Поміж рожевих півоній
Білу лілею шукаю.

Там,у бутоні Небеснім,
Дивне Правічне Світло
Серце моє омиє,
Щоби воно заквітло.

Місячну ясну долоньку
Вже обійняла нічка...
Білі пелюстки лілеї
Тепло торкаються щічки...

ШИЛОПОП

Я шилопоп! Имею честь!
А это - сами знаете
- Коль в вашей попе шило есть
Вы целый день гоняете.

Диваны, стулья и столы –
Мои аэродромы.
Конечно, есть еще полы,
Они мне так знакомы.

Магнитом тянет пол меня,
Но я не унываю,
Упал, поднялся и опять
По комнатам гоняю!

И пусть мой исцарапан нос,
На лбу большая шишка,
Мне абсолютно все равно!
На то я и мальчишка!

Автор: Митлина Мария


Шилопоп (ПЕРЕКЛАД)

Я шилопоп! Привіт усім!
А це – я певен, знаєте,
Якщо для шила - попа - дім,
Ви день увесь гасаєте.

Стільці, дивани і столи –
Мої аеродроми,
Звичайно, ще підлога є,
Що теж мені знайома.

Мене притягує вона,
Та зовсім не журюся,
Хоч падаю не раз щодня,
Я знову підіймуся!

На лобі ґуля від борні,
А ніс в подряпин рисках,
Усе це байдуже мені,
На те я і хлопчисько!

Таїсія Цибульська
2019

Козацький цвинтар. Вікові хрести
Вросли наполовину в рідну землю.
Тримати і у вічність їх нести
Так важко їй від болю.Час недремний

Оберігає воїв, що з могил
Уже ніколи на коней не скочуть.
Бо віддали життя і стільки сил
Країні рідній в давні дні і ночі.

Лежать із ними люльки і шаблі,
І травами вже поросли могили.
А за дощами хмари-кораблі
Пливуть у вічність. Зберігають сили,

Щоб за снігами сходила весна,
І сіялося в теплу землю жито,
І зберігалась роду таїна
Того, кого в степу знайшли убитим.

Бо після нього дерево життя
Не перервали голод, холод, війни.
Та в кожен рід приходило дитя,
Щоб родове гілля росло надійно.

І ширилося, проростало вглиб
Його міцне і молоде коріння.
Козацький роде, з глибини садиб
Вже не одне тут вийшло покоління.

Що гарувало з ранку до зорі,
Трудилося і обливалось потом,
Коли за коси брались косарі,
А Бог їх урожаєм за роботу

Так щедро обдаровував усіх.
І славився піснями край козацький,
Як чувся на святки веселий сміх
І гопачок, що танцювали хвацько.

Пройшли цим шляхом покоління тут,
Від тата й мами, з прадіда до діда.
І край стоїть в вишневому цвіту,
Хоча його не обминали біди…

У землю вгрузли вікові хрести,
Яких минуло перекотиполе.
Землі так гірко біль оцей нести,
Бо під хрестами сплять козацькі долі.
18.04.19

В селі Господь живе не по кутках,
Як думають насмішники, а всюди.
Освячує покрівлі, глеки, блюда
І ділить навпіл двері при зірках.
В селі Творця достатньо - в чавуні
Він варить у суботу сочевицю,
Танцюючи сонливо на вогні,
Мені підморгує, мов очевидцю.
Він ставить загорожі... Ось віддав
Дівча за карбівничого. Для жарту
Притримав качку, опускає вплав...
Мисливець в неї цілився азартно.

Можливість Божу працю споглядать
І слухати, як осінь студить воду, -
Таки ж одна-єдина благодать,
Доступна атеїсту на природі.

2015

..................................................................

Иосиф Бродский

В деревне Бог живет не по углам,
как думают насмешники, а всюду.
Он освящает кровлю и посуду
и честно двери делит пополам.
В деревне Он - в избытке. В чугуне
Он варит по субботам чечевицу,
приплясывает сонно на огне,
подмигивает мне, как очевидцу.
Он изгороди ставит. Выдает
девицу за лесничего. И в шутку
устраивает вечный недолет
объездчику, стреляющему в утку.
Возможность же все это наблюдать,
к осеннему прислушиваясь свисту,
единственная, в общем, благодать,
доступная в деревне атеисту.

У селах Бога доста, крім покуть,
усюди – далебі, даремні кпини.
Він святить крівлі, горщики зі глини,
і хатні двері ділить навпіл тут.
Його в селі – надміру. В чавунці
він щосуботи варить сочевицю,
танцює на пічному пломінці,
підмигує мені, як очевидцю.
Горожі зводить він. Благословить
дівицю за лісничого. В підначку
влаштовує, як завше, недоліт
об’їждчику, що цілиться у качку.
Оказія усе це споглядать,
осінньому наслідуючи свисту,
єдина, вочевидьки, благодать
в селі, що випадає атеїсту.

скажи так моя дівчинко вимови так
і життя надкуси немов хліб – відчуй смак
улови кожну ноту весняного хору
і хай щось тебе вдень міцно держить внизу
і підживлює як виноградну лозу
ну а щось уночі хай підносить угору

пий життя так неначе це в спрагу вода
глянь довкола – весна як і ти молода
у кишені дорослі ховаються мрії
інша повна дитячих секретів однак
скажи так моя дівчинко хай буде так
простягни мені руки – в долонях зігрію

коли щось не туди чи не так знов іде
погляд може твій різати щось нетверде
чи метелика може він враз оживити
небо травень бере на зелені ножі
скажи так моя дівчинко так прокажи
засніжить хай навкруг від вишневого цвіту

відкривай де іще не відкрита земля
я дивитимусь пильно та тільки здаля
зігрівати в долонях – найвище завдання
дослухатись як серце маленьке: тук-тук!
піднести руки й дати злетіти із рук
облітає із вишні пелюстка остання

доторкнуться до губ мокрі пальці дощу
тихо вимовлю так і тебе відпущу
навесні усе прагне і лине угору
не спиняй свій політ на шляху до мети
розкриваю долоні – гей! пташко! лети!
пам’ятай що я – завжди
я – поруч
я – поруч

Чи нам потрібні спокій, мир? Аякже!
Ми ж не шаленці, а здорові люди.
Онук мій поруч ув окопі ляже,
Огулом ворогів душити будем.

Та можна обійтись без автомата -
Підлота по усіх кутках зміїться:
Яничарня! Підступна чорна зрада
Штовхає нас в обійми до ординця.

Кремлю - Донбас, і Крим, і рідну матір,
Навзаєм же - газок смердючий з дупи.
Продаймо все! І будемо багаті!
Триматися хохли не здатні купи...

P.S.:

Чи місце мертвим у земній юдолі?
Це вже не люди, а мара, фантоми...
Веде рабів Мойсей впотьмах, до волі,
Помруть усі. В дорозі. Від утоми...

11.05.2019р.

Панує травень на моїй землі,
Цвіте бузком і гронами калини.
Каштани біло світяться в імлі,
Вогонь півоній по усій країні.

Саджають, сіють, в селах і в містах,
І для людей кує роки зозуля.
Та в мирний час влітає чорний птах –
Чийогось сина наздогнала куля.

В Донбасі, у відчахнутім краю,
Де рідну мову зрадили, як маму.
Тепер погано їм у тім гною,
Бо кинув «руський мір» в глибоку яму.

І виглядають гривню чи рубля,
Щоб хтось монету кинув їм в долоні.
Від «градів» плаче зранена земля,
Окопи й вирви – сльозоньки солоні.

А скільки там солдатиків лягло,
Їх не діждуться сироти і вдови.
Чому війні не зламано крило,
Щоби від неї впали всі окови?

До Гітлера добралися, а тут
Цвіте навкруг обман і підлість влади.
Невже забули, що і їх зметуть,
І в річку Лету всіх відправлять радо?

Бо довели до краю, до межі,
До голоду, до смерті, геноциду.
Не вперше людям брати на ножі
Отих, що наче вівці тихі з виду.

І виживе, підніметься народ,
Недовго українцям вже страждати!
Ми виборемо радість від свобод,
Мир запанує і народить мати!

Не вчи літати. Я тепер безкрила.
Та не питай, хто крила обрубав.
Не відав сам, як пристрасно любила.
А я була у бе́зумі сліпа.

Вже й не згадаю, як воно у небі,
Чи легше, ніж ходити по землі.
Буває лиш – дістану нишком гребінь,
Вичісую затаєні жалі.

Цілий день кохання. Цілий день кохання.
Випурхнула з клітки пташечка – втекла.
Пестощі п`янкого диво-раювання –
Доки огорнула ніжністю імла.

Як цвіли каштани між бузку цвітіння –
Оповили віти-рученьки мене.
І запахли коси черемхово-пінно –
Розцвіло кохання наше осяйне.

А вгорі шуміли десь травневі зливи…
І цілунків зливи мчали навздогін….
У шаленстві мрії ми були щасливі,
В повені любові – миті дорогі!

Не забуть ніколи диво це бузкове,
Пелюстки розкрили таїну свою.
Небо дарувало щастя нам казкове
В Україні милій, у земнім раю!

11 травня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Ті що пішли - з водою, чи без води,
стали слюдою, покладами руди,
стали вугіллям, коренями дерев,
зіллям, камінням - від блазнів до королев.
Де і коли перерветься твоя струна?
Сам і налий - доведеться пити до дна.
Безмір і час, не порушений плин ріки...
Бджолами струшені з яблуні, пелюстки....

Вже не маскуючись як-небудь
В імлі прозоро-голубій,
Я заховаюся від тебе
У нездогадливій тобі.
І хоч не знайдеш – то не збудеш
Мене без болю та жалю,
Бо стану серцем бити в груди:
Люблю тебе, люблю, люблю…
01.05.18

Коли Земля ще оберталася повільно
і спілкувалися ми не через скафандри,
закохані розпочали космічні мандри,
маховики галактик зрушивши невільно.

Бо математика усесвіту відчула
свою поезію, яку життям назвала.

2019