Мурчить і грається з тобою, мов з клубком,
смугастий тигр з оранжевим оскалом.
Це ти вдихнув і видихнув магічне "Ом"
і приручив його своїм язичним жалом.

Ти не псуєш нас, мову джунґлів знаєш ти,
і кожне дерево тобі підзвітне над тобою.
Ти сірій пташці впевниш: "Полети," –
і вся земля під нею під одною.

Якби диктатором ти був, я все б забув
і підкоривсь тобі, і повзав по-пластунськи,
але ти Бог, чиє знання я вчув,
щоб розум з гнучкістю долав кістковий хрускіт.

1994 р., Богдани

Варить гарно в торгаша кебета,
Не потрібна бізнесу війна.
Мають дезертири президента
Не солдата, а веселуна.

Цирк на дроті років п'ять ітиме,
Віп-паяца полк охороня...
Мій окоп патьоками рудими
Кожен день малює москальня.

Ворогові лютому не вірю!
Натискає вказівний курок...
Душать совість примусом до миру,
Убивають віру у добро.

Зрада хутко втрати надолужить,
Пишуть гноми договорняки.
За мою солдатську світлу душу
Куплять мир. Для сонних земляків.

21.07.2019 р.

Не впаду! Уже трималась
за життя прозорі весни,
за ковток води причалу,
кригу, що повік не скресне.

Так трималася за небо,
що аж пальці заніміли -
над хатиною, іще ж бо
пахне флокса світом білим.

Говорили всі - ти сильна,
хоч і коси сивочолі,
бо трималась божевільно
за суму лихої долі.

І за пісню солов'їну,
що летіла понад степом,
за осінню горобину,
вицвілий блокнот поета.

За граніт на кладовищі
і натільний хрестик мідний,
дзвони приспаної тиші.
Соломину... Погляд рідних...

І за усмішку дитячу,
що витягує із прірви!
І за тебе (я не плачу)
я тримаюсь, доню, віриш?

2019р  

* * *

...За Фаренгейтом
вже під чотириста п’ятдесят.
Рею! Ще зовсім трохи – і…
все спалахне,
й не врятуватись нам від невігластва (свят-свят-свят!),
хоч би і Світязь на полум’я вилити. Чи Лох-Нес.

Власне, чого нам? На ринках – ратиці й п’ятаки.
Гніву пречистого, певно, подасть Господь.
Жити під гаслом, авжеж.
Тільки знати б ще, під яким.
...Тим, хто гаситиме,
все ж, не завадить
якийсь дрес-код.

Все спалахне. Лишиться агресія соцмереж.
Кожен із блогерів – сам собі цар і бог.
Брейк!
По кутках!
Хто кому завинив – не розбереш.
Хай же подальшому кровопусканню
завадить гонг.

1

А брехня не куля і не меч -
змій лускатий, з-за ліани виліз.
Обирай війну чи не переч,
друг мовчить, покашлює: "Не в силі...".

Із пащеки ллється лабуда,
виверти фіксуються на плівку.
Снивсь у зливу дух-Сковорода,
сив Тагор долав аж стометрівку.

"Гей, Світлано... Зайва сумота!
Ми - з тобою... Підлети, хороша...".
Ланселот Гвінерву - на кота,
бо коня продав за мідний грошик.

Все дивує: вигін і вагон,
безголосся, клонова автура...
Шириться гоніння полігон,
проситься у друзі сотий турок.

2

Так і є, реалії тісні.
Клапоть окупований для сойки.
А мені - поезії-пісні,
заздрих "нє пущать!" охриплі зойки.

Катавасій тут не обійти?
Сіризна обіймами частує...
Не для левів шпари та кути.
З кипариса лет мій - аж за туї.

3

Амулет купую - від незгод.
Заблистіли очі у пантери.
Лушпайками пасквілів та од
вічний одуд бавиться в партері.

22 липня 2019

Народець глупству, врешті, здався,
Голосував, мабуть, і ти...
Сховатись хочу у оазу,
Пірнути в краплю самоти.

А там - похилені берізки,
Ріка хлюпоче в береги...
Натомість маю партій списки,
Мажоритарі округи.

Очільник наш - зелений овоч,
А свита - гвардія стара.
Сміється Ізя Рабінович,
Регочуть Ізя та Абрам.


Кричали лідерам : - Ведіть нас
Від війн за кусень хліба до...
Мені ж привиділась руїна,
Втікає молодь за кордон.

P.S.:

У штабі танці до упаду,
Зробла нас команда "ЗЕ".
Ми обирали, наче, Раду,
Але отримали Кнессет.

Полудень віку як маківка літа,
Сонце іще у зеніті,
Чудовим життя уквітчалося цвітом
І є вже плоди соковиті.

А до зими все таки далеченько,
Хоч є уже фарби осінні
І трепетно так б"ється ваше серденько,
Роки ж бо - птахи перелітні.

І досвід великий уже за плечима,
В душі ж звучить юності пісня.
Зробіть все можливе поки ще не пізно,
Щоби не пройшло щастя мимо.

2019 р.

Із Івана Буніна (1870-1953)

Під небом неживим свинцевим -
похмурість лісових пустель:
нема кінця в снігу деревам,
й далеко до людських осель.

Лише туман молочно-синій,
як лагідна чиясь печаль,
у цій простиглій широчіні
пом’якшує гнітючу даль.

(2019)

Коли тікає глузд, тоді згасає світло,
слизька гаряча ніч розчахує свій зів,
немов отруйна брость, брунькується і квітне
щуроподібних лиць ошкірений загін.
Вони візьмуть в кільце, страшні химери хатні,
і ти вже белькотиш від наступу погроз:
«Та це ми – жартома, бо ж знаєм, що невдатні,
ми бавились самі у себе невсерйоз»...

Це сором наш і гніт, землі «печальна повість»,
це наша таїна на протязі століть,
їх винесла на світ та меркла підсвідомість,
де – лоно забуття, де – сховок, бо болить.
Калачиком малим в тісній утробній позі,
аби не на виду, якось аби жилось:
не рухайте-бо нас, бо ми – такі хороші,
з городів – за екран і з себе сміємось.

Як буйно пророста те зернятко поразки,
що в теплій глибині невидиме лежить,
як виразно сюжет усотаної казки
відтворює себе і перед нас біжить!

2019

Що не написано у небі,
то є табу. От є! І – край.
Якщо кебеті не до тебе,
то і кубіту оминай.

У Феї не проси авансу,
у Геї щастя не проси.
Нема удачі, мало шансу –
зате не буде і яси.

Усьому є свої ліміти.
Зозуля кукає про це.
Не мотивує – обігріти,
оберігай своє лице.

Усе, що буде і не буде –
оказії чи пересуди –
ніхто не знає до кінця.

Іще згадає. Не забуде.
Надію не рятує чудо,
але загоює серця.

07/19

Я тебе не забув,
Хоч і мав неодмінно забути,
Вже вогонь догорів,
Дотліває дощенту зола.
Але час проминув
І послабшала дія отрути,
З океану чуттів
Позосталися бризки тепла.

За лаштунки століть
Відійшли вінценосні персони
І нема вороття
До розгульних двірцевих часів...
Тільки зрідка щемить,
Озиваючись болем фантомним,
Те хмільне почуття,
Що у просторі й часі згубив.

За сонцелітом прийде жовта осінь,
А потім землю замете зима...
Та половіє, повниться колосся,
І пахне липа, а дощу нема.

З'єдналось поле з синім небокраєм
І прапором держави скрізь цвіте.
А невеличка перепілок зграя
Згори пірнає в жито золоте.

Де на узліссі дуб високочолий
На світ зорить із-під густющих брів.
Він стільки бачив різного довкола,
Та хлібний лан отут з далеких днів.

Кругом земля, що знала воза й плуга
І босі ноги древніх орачів.
А я у цьому полі маю друга
І вірну руку на його плечі.

Боже, Словом Ти створивши світ
Словом дав життя живому.
Плідність дав від Роду в Рід,
Відновлятися самі собою.

Словом все назвав,
Родам і людям дав наймення.
Заповіт в душі засівав
Життя вічного й шлях спасіння.

Ти мову людям різну дав,
Як суть життя земного роду.
В молитвах кожний Тебе пізнав.
Чи розуміє він Твою природу?

Звуть Тебе на всі лади,
В молитві - шлях до Тебе.
Кожний хоче “рядно” Твоє тягти,
І милість вимолить для себе.

Божий лад снується по Землі,
Все для всіх у рівній долі.
Чому ж блукаєте в імлі
І ніби звірі, що на волі?

І не видно ні початку, ні кінця
Для щастя людській долі.
Єднайте, люди, свої серця
І буде вдосталь Хліба й Солі.

Хай квітне божий Заповіт,
В душі земного Роду.
Пам'ять про свій Рід,
На безсмертя всього Роду.
2019

Важлива путь чи ні – ти сам чи ні вирішуй.
Віршуй її чи так без пам’яті промчи…
Одне у всіх одне! Чим шлях наш вечорніше,
тим ще страшніша ціль, хоч падай, хоч кричи…

Тому у цім саду я тишу переймаю
і споглядаю час – метелик над’ідей…
Хай пурхають туди, куди я сам не маю…
І згадую катів як дорогих людей…

Понеділок, 4 липня 2016 р., Богдани́

Будь-де і будь-коли
Прийде на поміч
Одна із тисячі молитв -
Дівочі очі…
Погодьтесь, сила їх
Є віковічна
В серцях все точаться бої
Ой… чоловіче —
21.07.2019.

...ця наповненість має дзеркала і шлюз.
Десь обшмульгані двері, бенкетки, завіси.
Я росла між аланів, напудрених люсь
на горбочку левади сараєвих місив.

Ми збирали з бабусею (ша...) кізяки.
Кроленята пищали - рожеві, гладенькі,
жабенята стрибали у глей із руки.
І жалілась на батька гулящого ненька.

Шал-вільгота струмує. Не стій, не лови!
Тьменна смислів нуртує...
Проходить мім німо.
Я лишаюсь між гейзерів, лав і лавин.
Родоводи - залізні, шумкі - пом'янімо.

Щось шукає у дружбі David Owusu...
Перечіпки лаштує вужака-недрема.

Я у глечиках сонце ранкове несу.
Є щомиті для вірша окремішня тема.

21 липня 2019

Г. С...
Не вимислити мріями пори
І не відчути в дивних сновидіннях
Той час, коли у любощах гориш,
Від самоти шукаючи спасіння.
В гарячих блисках жданого вогню
Зникає світ навколишній раптово,
Але тебе в тому я не виню,
Що опинився в полум'ї любові.
Нехай ще яскравіше палахтить
І шириться, і більше не зникає
Кохання неземного кожна мить,
Видаючись обом суцільним раєм!..
15.07.19

Заплановано в середу
Страту. Кличуть лакуз.
Відьма трутою велету
Зробить звично укус.

Регітня у гармидері,
Крики: - Шкіру лупи!
Мляво глипають сидори
На отуху товпи.

Ніц зі спротиву користі -
Гицель вправний, лихий.
Я ж спеленутий совістю,
На думках ланцюги.

Ось і комент під віршами -
Залпом яду плювки.
Виють сидори втішено -
Трута діє таки!

Крізь оскал таки вигледів
Зуби відьми криві.
А з Полтави до Либеді
Слід слизоти в траві...

24.07.2019 р.ф

ІДо світанку – урочиста мить.
На орбіті тане двоєликий,
обіцяє – буде день великий!

Розбудили зоряну блакить
лісові і польові музики.

Ирій синім полум’ям горить.

ІІДушу надривають солов’ї,
буйне різнотрав’я ронить роси,
по отаві заходили коси...

І земного поту ручаї
потекли сльозою у покоси.

Витирають чола косарі.
Їх уже помітили наяди
і тікають у свої левади.

І ясніє небо угорі,
поки чує соло і рулади.

Голуби воркують у дворі,
гуси не курей заґелґотіли,
чаєнята при дорозі сіли...

Опускає неба якорі
у тумані вирію Ярило.

ІІІІ ніщо мене не омине...
Уявляю бойові колони
тихого, за обріями, Дону.

І війна із далечі війне
залпами у небо осяйне
і луною – черги полігону.

07/19

Збулося! Я - бабуся.
Уляпалась таки.
Тепер, мабуть, зігнуся,
як інші всі бабки;

тепер, мабуть, полізе
з-під фарби сивина,
у крові - брак заліза
та цукру зайвина...

Тепер почнуться брижі
та зморшки круг очей;
закину в хижу лижі
і ще мільйон речей;

скажу «прощай» боліду,
за дріб’язок продам,
і більше не поїду
на швенді в Амстердам;

з контактних списків слизну
в своїх чоловіків,
й мереживну білизну
зніму навік-віків...

Й гада́ колишній мачо,
вітаючи мене,
що я від щастя плачу...
Яке ж воно дурне.

(2015)

Дощ пройшов. Змивав пюпітри,
ветхі рядна, пил з макітри...
майталалося колосся...
Все наснилося, збулося.

Бігли гуси - не щипали,
ухопив Трезор за палець,
лис кривився "ваговито...".
В зайця снопик перевито,
у ворони сир несвіжий.
Підлітає робот Віжен:
"Ти чутлива, Майє, надто,
ось від мене - пуд аннато.
Бий образників - я знаю,
чим здолати рій чи зграю".

Подивилася ув очі.
Трабли сіють поторочі.
Ген царівна Кабакова,
українською - ні слова.
Огірочків ряд зелений...
Та тягни той пуд за клени!
Полечу... є поле вище.
Не цікаве попелище.

Батоги петрові: "Майє,
дивосил нас пригинає"...
Патисони - сонні, теплі -
провели мене до греблі.

Робот грюкає затвором.
"Ми зустрінем-поговорим!".
Вівці глянули байдужо.
Простягла серветку ружа.
Бузини старі вуалі
намотались на педалі...
Дрони впали у пшеницю.

Попросила моні киця.

Стих той рейвах.
Ні шуминки.
Позбираю мерехтинки.
Слоїк меду, біла кава...
Зліва - муза нелукава.

2019

Ты в шоколаде, дом, семья, работа, все отлично,
И соразмерно движутся твои дела из года в год.
И вдоль беседки сладкий  виноград, и в жизни личной
все замечательно, уютно, никаких забот.

Машина часто барахлит? Не печень, слава Богу!
Былое вспомнится и беззаботно гонишь прочь.
Когда-то в облака любви от  твоего порога
свободной птицей выпорхнула в ночь.

Не удержал слезой, мольбой. Ты знал за поворотом
слепых разлук - невиданные острова вдали.
На пристани молчанья трос сомнений был размотан,
отчалили из гавани -  надежды корабли

искать в пространстве океана пальмы побережья.
Прости, не тосковала  долго по тебе душой.
Другой как - моря легкий бриз, то плещется мятежно
у ног моих пленительной, серебряной  волной.

Нахлынет теплой нежностью и вспенится шампанским.
На бирюзовой  водной глади  выстелит  шелка.
Рассыплет жемчуга рассвета и заката краски,
забъется пульсом, трепетной колибри у виска.

Мне не угнаться за тобой сражаясь с ветром буйным.
И не стреножить кротостью  буланого коня.
На взлете томной песни оборвал ты сердца струны,
а он не хочет без меня. Не может без меня!
2019р

Собою що являє пустота?
Чи можна передати її словом –
не знаю. Нині чим твої вуста
у моє серце цілитимуть знову?.

Не знаю і гадати не берусь,
на що ти ще, колись кохана, здатна!.
Підступність, лицемірство і, боюсь,
жадо́ба – захопили тебе здавна.

Чого бажаєш, вірна, у цей час,
чого завжди від мене ти бажала?
Кохаю, – говорила ти не раз,
майстерно маскувавши хиже жало…

Як виглядає в світі пустота –
тепер я, люба, безперечно знаю.
Вона – отрута! Так і неспроста́
її ти часто називала… раєм.

Хто замовив, а хто вбиватиме -
нам однаково, орле білий.
Обкладали мурзилки ватою,
та й за стіл з галушками сіли.

Ми здіймалися над оливами,
відмивали у морі крила.
От за те, що були щасливими
і буяла висока сила,

цілуватимуть нас почваристі,
лементітимуть...
...бачиш гору?
Оживаймо лілово - паростю -
крізь безмов'я і наговори.

20 липня 2019

Навесні у комиші
щука завелася
і відразу за йоржів
хижа узялася.

Поховались карасі
поміж осокою,
засмутилися язі
з білою лускою.

Стали думати-гадать,
як позбутись лиха.
Збудувати треба гать! –
каже себелиха, –

Греблею огородити
варто наше плесо
і старанно замастити
всі шпарини лесом.

Підхопили ту ідею,
всі взялись до справи –
відділилася межею
риба у заплаві.

Добре зажило у плесі
дружне товариство,
але щука не забула
про те рибне місце.

Завела знайомство з раком,
за мізерні гроші
вирив той клешне́ю-гаком
дірку в огорожі…

І відтоді кожен вечір
злодійка зелена
витворяла такі речі –
кров холоне в венах!

Вирезуба тут задрала,
там лина заїла
і з відкритим вже забралом –
полює за їдлом.

Зникла риба у заплаві,
а з недобрим знаком
хижа злодійка лукаво –
закусила й раком.

Обміліло любе плесо…
Через місяць-другий
вже на нього з інтересом
поглядають круки.

Та картина серце крає,
пам’ятай науку –
завтра участь та чекає
й ненажеру-щуку.

Літній вечір з-під мороку
в сутінки довгі,
мов за коси, вже виволік
ніч дощову.
Вітер випав з колиски
під вільхи розлогі
і задмухує землю,
мов рану живу.

Дуб хрипить і регоче
відразу пото́му.
Гайвороння лоскоче йому
всі кістки́.
Звір засів у дуплі
і вимірює втому
молитовним виттям
на чотири кутки.

На, сховайся в мені!
З тебе все облітає!
Я є пустка. А ти,
як розпустка живеш.
Нас ніщо не ганьбить,
і ніхто не вітає.
Ляж на мене і спи,
як одразу не вмреш!

9 серпня 2005 р., Богдани́

Науковці і чарівники,
викиньте комп’ютери й тотеми:
не гальмуючи, а навпаки,
входжу я в цю зоряну систему.

Тут згасає сонце і планет
замерзає гурт, живий учора,
тут крижин стерильний лазарет
присипляє спори й метеори.

Вже й світило затуляє світ…
Обрії стають уже краями…
Та двигун палає, мов софіт,
збільшуючи швидкість до нестяму.

Ранку вибухом, життя, палай!..
Світло не вбиває і не ранить…
Не боюсь вгоріти в небокрай:
небокрай – то є планети пам’ять.

2019

Щасливі миті і путі
у суєті не пропадають
і неодмінно є і ті,
які минуле нагадають.

Ідуть літа у самоті,
а залишаються на пам’ять
часи і миті золоті,
які із лети виринають.

Були і щастя, і мета,
І сила духу молода,
яка пасує молодому.

І наче радує життя,
але бракує почуття,
що зайве і собі самому.

07/19

Любов манила, як Говерла –
Творила сни і міражі…
…Наївна дівчинка померла
В моїй зневіреній душі.

Не пошкодую. Не заплачу.
Свобода плесне по плечу…
...У порожнечу не-о-значень
Лечу…

20.07.2019

(гімн)

Торонтсько-Оттавська,
ковбасно-Полтавська, -
тобі, Україно, привіт!
Івано-Франківська
та Сан-Францисківська,
вмістила ти весь білий світ!

Безмежно-Одеська,
ген-ген Бангладеська,
хоч де там отой Бангладеш!
Від прадідів Кримська,
либонь, давньоримська,
та й Вінницька, й Київська теж!

Славетно-Луганська,
повік Мічиганська,
Тернопільська, з терном навпіл!
Московсько-метровська
та Дніпропетровська,
Волинська, Берлінська довкіл!

Калмицька, Хмельницька,
Чиказька, Черкаська, -
що хочеш собі обирай!
Кругом Чернівецька
й немов давньогрецька,
а ще й Миколаївська вкрай!

Ліонська (бо Львівська),
туристсько-Мальдівська,
Донецька, Венецька така!
Невпинно Паризька,
ущерть Запорізька,
а зблизька - ще й трохи Сумська!

Канадська, Багдадська
та Кіровоградська,
та й Харківська також, надісь!
Житомирська з житом,
Чернігівська з митом,
рівненька та Рівненська скрізь!

Сіонська, Саксонська,
Естонська, Херсонська -
найбільша з великих країн!
Така Закарпатська -
аж Каракалпацька,
зненацька Словацька, та ін.!

(2012, 2019)
о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о

Це літо
багате
на дощ
і спомин,
оздоблений ромом.
У небі
загоєним громом
чалапають
залишки прощ.
Це літо
маєтне
на дощ,
що пахне гірким
полиново
і так суперечить
в основі,
де соснами
журиться хвощ.
...Це літо ―
вигадливий
дощ.
Веселки ―
у закладки книжки,
яку ми придбали,
ох, нишком.
Коли?.. Чи кому?..
Серед товщ.

2017

1

Викидалися на берег
з океану слів кити.
Кружеляли сизопері...
Як було не підійти?

Рятували невсипущі.
Блискотіли плавники.
Нахилявся мій гладущик...
Цебеніла кров з руки.

2

На піску в холодній піні
між лускою (самота...)
я стою на вражій міні,
поливаючи кита.

Йдуть іуди на причастя,
цмулить пиво дідо Ох.
Плинуть рибки різномасті...
Мох скиртує скоморох.

Карнавал - понять і візій.
Роли...
піца...
чипси... чад.
Я обрала ліпшу з місій -
між убивчих кавалькад.

20 липня 2019

коли змиришся із цими рядками, немов із залежністю
коли у клубі анонімних поетів зізнаєшся у своєму слові,
у бажанні палити цілі зграї слів і бути для них пожежником,
що не боїться ні висоти, ані кипіння крові

що тренуватиме слово до крові, не римуватиме слово з кров"ю,
думаючи про надумане, пишучи про небачене,
дістаючи зі свого вогню з обережністю та любов"ю,
з якими разом із презервативом ходять на перше побачення...

у бажанні зануритись по себе в себе і крізь себе себе пізнати
рекурсивно пройтись собою і розкласти себе на атоми,
стати простим і прозором, прикриваючись Арістотелем і Сократом,
першим морським піратом, меліоратором, домкратом...

зізнаєшся у тому, що рядки просто ниють в жилах,
і жили розбухають, немов у атлета після жиму,
що їх виверження приносить задоволення, це одержимість,
і ти займаєшся цим тоді, коли не бачить дружина

що це гірше за бухло, та сама печаль на ранок,
бо все, що ти врятував - то геть не прекрасні храми,
а звичайні такі будинки, з проблемами і речами,
коли зізнаєшся, бачиш - будинки твої піщані

і ти їх зі сміхом топчеш:
якого, скажи пишу я?
бо ти - той маленький хлопчик,
що теплим піском жонглює

Вона дари вернула пам’ятні твої,
дбайливо обрані, довірені, знайомі...
Вони в руках твоїх -- як сироти малі,
що їм відмовлено у хлібі і у домі.

Вони вернулися розгублені, ні з чим,
ти їх відвів туди, де їх не захотіли
і у досаді, без пояснення причин,
у них за спиною ворота зачинили.

Це ніби діти, що не відають про світ
людських стосунків, їх динаміки складної.
Поміж веселих, ніби сонячний привіт –
ті, хто в ошатності обгортки шелесткої.

І ти сидиш в машині, стиснувши кермо,
знайшовши перший на шляху безпечний клапоть,
сердито дивишся, не бачачи, у скло,
себе долаючи, щоб тільки не заплакать.

2019

Розхлюпав день і тишу, і тепло,
Із хмари сипав дощик півгодини.
То зорями все небо зацвіло,
І серед лип не чути гул джмелиний.

Крізь пахощі медові навкруги
Все обнімаю серцем рідне, миле,
Де річка миє в лозах береги,
А місяць вже гойдається на хвилі.

Іду по літу,
Потраплю в липень,
В медовий цвіт,
Де трубадурить джміль.
Де абрикоси
Сонечком зігріті,
З наливом білим
Розливають хміль.

Іду по сонцю
В молодих калюжах,
Одне вгорі,
А інше на землі.
Сміються радо
І в'юнок, і ружа,
Петрів батіг
Уже дістав шаблі.

Далеко ще
І листопад, і грудень,
Ще скоситься не раз
Густа трава.
Іще калина зробить
Свято в будень,
А у поета
Визріють слова.

Дріт колючий змінив оливисте
Гілля. Втіхою у невтіш-
нім не маємо ми можливості
Повернутись у те «раніш»
З доленосним надалі значенням,
Як летіли з печери в ніч
Ті ЧОТИРИ НА КОНЯХ... начебто
їх, отих апокаліптич-
них, відомих ще за писаннями,
Не помітили ми тоді,
Як у одязі із сусального
Псевдозолота лиходій,
Обіцяючи нездійсненності,
Що здійснить на догоду нам,
Чемно видав усіх нікчемності
На ім"я характерне Хам,
І постали часи Майданами,
Сподіваннями на крові,
І звичайними стали станами
надзвичайні повік... Повік...
І лягатимемо стеблинами
Недозрілими на межі.
І однак рятувать країну нам
Боже правий допоможи!


© Copyright: Серго Сокольник, 2019
№119071900464

ГОЛОДОМОР

Неосягне́нний, терпко-згні́тний солод,
Застиглий, мов в воланні сказу хор.
Тхне гласом оніміння й скону морок
З істот земних – поко́рчених потвор,
Й нутро їсть хробаком недбало. Холод
Віє задушливо, весь світ – наче декор.
Лише іржа скрегоче тілом, сотні го́лок
В життя встромляє чорний матадор
І душу п’є недбало з пульсу жаху голод.
Грає у пі́жмурки з свідомістю в терор
До божевілля розум. Дух зжирає сховок
Й висмоктує тремт серця смертний мор.

Павло Гай-Нижник
19 липня 2019 р.

Що я шукаю у небі вночі? Вогні…
Осіяли його діаманти,
Аби шлях не губити у повній імлі,
І свої не забути таланти.

Я і нині чекаю єдину зорю,
Що горітиме тільки для мене,
Перемогу дарує у чеснім бою,
Піднімаючи душу у небо.

Ніби бачу її, вона сяє вгорі,
А задарма немає нічого...
Без зусиль небеса не готові мені
У житті будувати нового.

І далека зоря, що у мрії моя,
Спонукає мету обирати -
Чи внизу находити її уночі,
Чи дорогу у небо долати.
2019

Червоне стигле сорту Айдаред
зимове пізнє долежить до травня
це яблуко, в якому наш секрет,
з якого ґенне дерево прадавнє.

Спасибі, ти даєш мені його,
зірвавши з порцелянової гілки,
щоб я вкусив те, як зима кругом
готує із кислинок – солоди́нки.

Але не їм я сорту Айдаред,
а розрізаю і під мікроскопом
рахую сто туманних Андромед
і на сто першій свій знаходжу спокій.

На перехресті сфер, галактик і зірок
(мов молоком облитий сад весною)
пливе у яблуці майбутній мій синок
і розмовляє лагідно зі мною:

"Татусю, Я – навколо зірки Ти,
а ця планета зветься просто Мама.
Я скучив так!.. Коли мені прийти?
Я вже втомивсь летіти в снах за Вами.

Я розумію: є ще сто зірок,
мільйон планет і випадків мільярди.
Але Ти яблуко розрізав саме в строк,
не в старості з інфарктом Міокарда.

Якщо цей плід Ви з Мамою з’їсте,
узявши кожен по своїй півкулі, –
відчуєте, як Всесвіт проросте,
і час таємний прокують зозулі…"

…Мені наносили дівчата сорочки,
гриби, шампанське і французьке мило.
Лише у яблучці – найкращі діточки,
такі розумні, милі, повні сили.

15–16 червня 1995 р., Київ

Ділили завжди нас по територіям й народам:
То українці, там татари, там мордва,
Отут бандерівці живуть, тут москалі зі сходу,
А вже євреїв стільки - сил на них нема.

Емоції перемикають мозок швидко,
І кращі друзі схожі вже на ворогів.
Лише хто розум має, відповість вам чітко,
Що люди діляться на вільних і рабів.

Липень 2019

1

Знову палити крила
вийшли шереги зла.
Пахне дешеве мило.
Танці брудних... ла...ла.

Скаче цапок зелений.
Гном мухомори - в чай.
Топче бичок Єлену.
Хор безголось... Ручай
витік із-за шпалери -
і переповнив креш.
Кури йдуть на пленери.
Мрію про Бангладеш.

Витесані котурни.
Моська скавчить - "бліда!".
Гамірно і бравурно.
Грає пласка дуда...

2

Де пошукач симфоній,
шалу, барвистих бус?
Пави, орлиці сонні...
Бгаю словесний мус.

Кажуть, летіти треба.
Крижі підставив слон.
Яв - поетичний ребус,
а не брудний вагон.

2019

***
Ще ідемо Союзом у нікуди.
І вибір є, а доля не така.
Сосо подох, але його талмуди
і досі на озброєнні совка.

***
Усі – за Вову! Маємо надію,
що завоює Чудь Наполеон...
Ой, Україно, ти таки повія:
квартал... семіти... урки і – ...Сіон?

***
Ще покається гола і боса
смердоносна держава совка.
Як не є, а на тлі малороса
Україна моя не така.

***
Кацапія, не слухайте базік
і, знайте, – по великому рахунку
моя дитяча мова – це язик,
але багато вищого ґатунку.

***
А на коні уже команда Зе.
Усі пегаси видохли на сайті,
а дохла кляча у імлу везе.
Чого хотіли, те собі і майте.

***
І я туди, і ви у той же блуд –
у вушко голки, що веде до раю.
Електорат – це той таки верблюд,
який плює на те, що обирає.


07/19

Хмари, як пушинки,
Пливуть надi мною
Парад краси, не меньше
І вiтерець працюе,
Колише трави и гiлки,
Дає живильну силу,
І тим росткам,
Що показались iз землi,
Така краса и благодать,
Що нам дає природа,
Нетреба спать…
Поглянь навколо,
Не байдужим зором,
І зрозумiй, що кожний день
Тобi дарован Богом…
13.05.17(написані в лікарні)

Сіяла маки, а виросла гичка.
З дому тікала в небесну блакить.
Бризнула з губ соковита суничка -
сукня зіпсована, серце щемить!
Біла-білюсінька із крепдешину
атласна шлярочка за пояском.
В лісі збирала солодку малину,
а заблукала в полях за селом.
Веснами зшита, росою зім'ята.
Срібне мереживо, шво - ришельє.
Кисла смородина, листя лапате.
Літо зозулька мені накує.
Зріє у лузі червона калина,
терпне у грудях, як доля гірка.
Не повертає додому стежина,
яром туман вилив ковш молока.
Випрала сукню в ставку - білосніжна.
Квітку серпанок у житі знайшов.
Знов пригортає до серденька ніжно,
з ягід віночок сплітає любов!

2019р

За сосну високу заховався місяць,
Звідти добре видно йому поле й луг,
Підморгує зорям, їх до себе кличе,
Щоби розсипали золото навкруг.

А воно поволі легенько лягало б
І на воду в річці, на верби косу,
На густі високі шовковисті трави,
Всім подарувало дивну цю красу.

2018 р.

Із Костянтина Бальмонта (1867-1942)

Зграї птаства. Шляху стрічка.
Тин, розхристаний упень.
Сіється з-під неба мжичка
на сумний та тьмяний день.

Придорожній стовп, навпроти -
стрій беріз, знайоме тло;
і, здається, від скорботи
похилилося житло.

Напів-світло, напів-присмерк,
й мимоволі рвешся вдаль,
й несвідомо душу тисне
невгамована печаль.

(2019)
о о о о о о о о о о о о о о о о о о о о

Прожили п’ятнадцять років
з Василем Наталка –
примелькались, але ж діти…
Розлучатись жалко!
До психолога звернулись,
закінчивши з ринком.
Той сказав, – Вивчать анамнез
розпочнемо з жінки.

З півгодини слухав лікар
про її турботи,
але тільки поцілунком
й зміг закрити рота.
Потім мовив чоловіку, –
Це дієве зілля.
Так робити рівномірно
тричі на неділю!

Тут Василь наморщив лоба,
щоб прийти до тями,
а піднявшись, безпорадно
лиш розвів руками, –
В середу і понеділок
привезу, не жалко,
а у п’ятницю не можу,
бо у нас – рибалка!

Нема з ким вести діалог,
мінятись скарбом із кишень,
локомотивами тривог
гриміти в парі кожен день
і чути – легшає вантаж,
просвітки-спалахи – між ним,
і десь з’являється кураж
перед майбутнім грозовим.

А світ же повен голосів,
волокна щільності пряде,
вселенський збуджений посів
розлого-хвилисто гуде,
але й сьогодні, як колись,
не досягається мета,
і співіснують з сумом – блиск,
із карнавалом – самота.

Лиш найправдивіші, як дзвін,
слова ледь чутно гомонять.
Хіба шукати їх по скін
і, коли знайдеш, записать?

Сховався день у сутінках сумних,
Довкілля огорнула темна змора.
Прошелестів у гіллі тихий сміх…
То легіт із березою говорить.

Грайливець! Огорта її навкруг
І пестить так легесенько й уміло…
Аж усміхнувся в темні вуса луг!
Вона од щастя вся порожевіла

У сяйві місячнім поміж отав.
І пустощі оті ловили віти…
На вушко шепотів і лоскотав
Красивий легінь – залицяльник вітер!

18 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)