Хвилями котиться,
множиться й божиться
щастя народу мого!
і невідомо, якого свого
я відчуваю щастя!
Лину вітрами-просторами
за долинами, го́рами!
У ліс залітаю,
на пречервону горобину сідаю
і співаю без горя
від щастя!
Дійдіть до мене у сумі своєму!
У розлуці, пилюці, спонуці.
Скажіть мені, рідні мої Українці,
я́к хочете щастя?
Я дам вам причастя
з горобинової брості,
щоб не ломило кості,
щоб робота йшла з душі
у правші і лівші,
щоб на пісню виходив труд
з одовсіх оруд!
А буде гірко – залатайте дірку!
Не губіться ніколи!
Не ходіть по колу!
Біжіть прямо й прямо
до святого Храму!

29 березня 2004 р., Київ

Штормило море.
Навісні вітри
вітрила рвали,рвали чайкам крила,
Кололи скелі на самотні брили.
І був у захваті від отакої гри
Нащадок Тора.
Штормило море.
Мітини рубці-
Хтось вже пропав,а інші у полоні.
І лиш на дні дрібненькі камінці
Сполохано ховались у долоні
Нащадку Тора.
Штормило море...

Не реорганізоване (незайве те) дереорганізувати,
нереорганізоване не зайве, Теде, реорганізувати!

2020

Мана́ зелена завела в оману
усіх, сама відправившись в Оман...
Прем’єр же повідомив щодо стану, –
У преЗЕдента в голові туман!

ПРОСВІТЛЕННЯ

Плетемо павутиння власного життя –
Пастку мережива собі та крил чиї́хсь
І долі заплітається коса на лезові буття,
Що розсіче його в армагеддон колись
Й зітре на порох. Ми – шлях невороття,
В неусвідомлене, що світ ковтне колись.

Вогонь бентежних тіл пала́ не крадучись,
А пекла ґарт його – кова́ль серцебиття…
Не харч щоденний перетравлювати вчись,
А їжу духу споживай, дум мудрих сповиття
Й весілля тварності як пошесті зречись…
Роки і дні земні – лиш смерті окуття…

Час нескінченний. Ми – пил його згниття
І порожнеча вічності. Цілуй не боячись
Безмежжя меж пізнань сил зачаття́
Природи невідомого і сенсу. Притулись
До краю незбагненного, до таїн відчуття,
Де кванти й гени в лабіринт сплелись…

Лік є примарою безчасся, як глибінь і вись,
А світ дотичний – іскра лиш, де миті метушня.
Наріжне не у тім, чи віра є у рай, чи каючись,
Живе острах гріха, а в дарі думки здобуття
Мистецтва знань і душ нейронів скрізь…
Роса сльози́ людини – геній відкриття.

Павло Гай-Нижник
18 січня 2020 р.

Що є, то є... і любі вороги,
і фурії із манією зграї –
винищувати зайве до ноги
у лицедійній халабуді скраю.

І їм найбільше додає снаги,
коли спочатку ніби помічають
та іноді до серця притуляють,
а потім б'ють у серце за борги.

Не зазираю я у їхні очі.
Іще боюся – вичитаю там
одні неологізми ворогам...

Не відаю закони їхні вовчі,
тому й молюся істині щоночі,
а не омані ідолам-богам.

01/20

Пробачити здатен лиш той, хто страждав,
Нікому про це не зізнавшись,
Миритися вкотре не бачу підстав,
Я думаю так, хтось інакше.

Уміння прощати - справжнісінький труд:
Забути слова та образи,
А нерви киплять, накопичую бруд
І вибухнуть можу відразу.

Не слухаєш більше і очі мовчать,
Знов зла натворили для втечі
Й стомившись від крику, постійних повчань,
Збираю поволі всі речі.

А далі самотність і сто днів жалЮ,
Й нестерпно байдужа розлука...
Хто першим вгамує гординю свою?
Пробачить - це радість чи мука?

17.01.2020

Зелена муха – муха гнойова
Між вікон сонно крильцями тріпоче.
Вона жива, о так, іще жива!
На неї хижий кіт націлив очі.

На ложці цукор повагом горить,
Стікає карамеллю до полину,
Я випив три, а може, тридцять три,
Ще трохи і до пращурів полину..

Цей звичний смак! Тепер дорослий смак,
У нім дитинство з присмаком алтею.
По …третій – із кота росте слимак,
Ми ловимо в гамак зелену фею.

Тоні - явно, а Ліні, Тамарі та Мілі здається,
Тоні явно Аліні та Марі-Тамілі здається.

2020

Минулого вже не вернути,

Не прийде любов на поріг,

Залишилась тільки отрута

Гірких поцілунків твоїх.


Ні серце, ні душу не гріє

Тягуча та вистигла кров,

Я клятвам жіночим не вірю,

Не вірю у щиру любов!


За нелюба йдеш добровільно..,

Багатий, огидний, старий

Жадає тебе божевільно

І висушить мов суховій!


Кохання небесний дарунок,

Коштовну перлину весни –

Наш перший невмілий цілунок,

Як можеш, віддай, поверни!


Приречені квіти кохання

На посміх, знущання та глум.

Вишкірює ікла страждання,

І душу випалює сум…


Минулого вже не вернути,

Не прийде любов на поріг,

Хоч досі дурманить отрута

Медових цілунків твоїх.

Людино, Пасхо Золота!
Яйце, невиїдене Змієм!
Твій Бог забрів у болота,
що живляться з Твоїх помиїв!

Твій Бог з драглистого багна
простягує останні руки,
а Ти на крилах з полотна
ширяєш швидше світла й звуку!

Твій Бог давно на видноті́,
зійшов з Небес, ствердів, як камінь.
То тонеш Ти у висоті,
а я пильную тлінну гавань!

То гинеш Ти во жертву зла,
розіп’ята поміж Галактик,
Ти – Богу смерть розпочала,
а Бог – живий, бо не фанатик.

15 квітня 1999 р., Київ

Але ж – було!
Окрилено і дзвінко
Мелодія виповнювала день.
Була на світі щонайкраща жінка
І світ здавався сповненим пісень.

Але ж – нема
І сліду тих мелодій,
Усі слова згубились вдалині.
Коли тебе украв багдадський злодій,
Помовкли недоспівані пісні.

Збирають думи кучугури
свинцевих хмар холодну тугу.
Судомить серце, струм зажури
у венах збільшує напругу.

І черв'ячок свердлить віднині,
горіх волоський мозку - думка.
А після мрії голубині
сльозу стирають наче гумка.

Подумаю про біль пізніше,
можливо, завтра сліпо, зримо,
мій не написаний ще, вірше,
моя невисловлена, римо.

Мій келих шумного дурману,
солодкий сон, гірка Еспресо,
глибока музика органна -
з тобою затишно, небесно.

17.01.2020р.

 

Сяюча зірка у Небі єдина.
Диво з далеких космічних світів.
Саме сьогодні зійшла в надвечір’ї.
Відгук, сполука колишніх життів.

Тих, хто не встиг на землі догоріти!
Хто передчасно в миттєвості зник.
Як відчайдушно хотілося жити!
Жоден до втрат доленосних не звик.

Зірка палає у Небі єдина.
Долі людські – це прихований скарб.
Щастя визбируємо по зернині.
Смуток буває у кожній родині.
Безліч в житті є відтінків та барв.

16.01.2020
Свідоцтво про публікацію №120011705216

Я – Україна. Я уже конаю!
Хто допоможе, людоньки, мені?!
Де ті, у кого хата скраю,
хто першим ворога стрічає?
Тону і захлинаюсь у багні…

Я Україна-мати. Мої діти,
куди ви із домівки подались?
Чому ви розбрелися світом,
забувши Батька заповіти?
До хати чи повернете колись?

Я – Україна. Де ж ви, мої любі?
Невже тихенько бавитесь вином,
у Телеграмі чи Ютубі,
на тренажері в фітнес-клубі,
позасинали летаргічним сном?!.

Я – Україна. Люди, вас благаю
про допомогу, серце рвуть кати!
Останнє, землю, забирають,
вінець терновий одягають,
а до Голгофи скільки тут іти…

Не забирай у мене любу –
Все, доле, у руках твоїх.
Не напились мої ще губи
Її цілунків чарівних.

Не забирай кохану, доле,
Благаю, ні, не забирай.
Життя моє не сповнюй болем…
В нім був і є ще справжній рай.

Не забирай останню втіху -
Найбільше золото душі.
Нехай невідворотне лихо
Йде в болота і спориші.

Не забирай, о доле, серце.
Воно у нас – одне на двох.
Нехай лунає щастя скерцо,
Світ позбавляючи тривог.

Тримай його в своїй долоньці,
Як найдорожчу із перлин.
Не забирай із неба сонце,
Хай теплим буде часу плин.

…Вже небо все дощами плаче
І тьма, і мряка навкруги.
І розпач тисне так, неначе
Нам заздрили самі … Боги.

… Мені сувора доля зрання
Явила суть мого життя –
Боги нам шлють випробування,
Гартують силу почуття!

17 січня 7527 р. (Від Трипілля) (2020)

***сюр***

Ніч поринула в сон
Інтернетоновин монітору.
Сон накинув ласо
На думки, і затиснув у шори
На перебіг подій
Погляд зморений сплячого ока...
- це лиш сон, зрозумій!
Сон спокійний... Здоровий... Глибокий...
...ось наснився солдат,
Що в оточенні битися має...
Із розтрощених хат
За тобою життя споглядає,
Як вестися тобі
Без надії, без сили, без зброї,
Як провадити бій
Мов гопліту під стінами Трої,
Що приречена впас-
ти, бо кінь заіржав дерев"яний,
Бо Єлену украс-
ти утілив свій задум зоп"яну
Хтивець - еротоман,
І мечів лязкіт не зупинити
На жертовнику мантр,
Проголошених понад убитим,
Що, ймовірно, Патрок-
лом на ймення прозвався одвіку...
Доля воїна прок-
лята - вбити, чи бути убитим...
Ти сьогодні- солдат,
Що загине без краплі надії...
...що робить? Прокида-
тись дивитись останні події???...

© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120011700768

Розсипає вітер осінню позолоту,
Ягідки-намисто в калини, мов рубін.
Твою підтримку, любий я відчувати хочу,
Бо ти такий хороший, у мене ти один.

І шурхотять листочки під нашими ногами,
Коли за руки взявшись отак йдемо кудись.
Тепло ми відчуваєм, любов також із нами,
Бо долі наші, милий в житті переплелись.

2019 р.

В ніч упурхує птах Гамаюн.
Я себе силуетом окреслюю
і сиджу з марсіанською «Теслою»
поміж обертів космосу й дюн.

До Землі, для авто недосяжної,
Гамаюне, прошу, долети
попри відстаней і самоти,
як безодня – багатовантажної.

Ворухни вигнутий небокрай
і, рятуючись від птахоловства,
десь уранці мене проспівай
над сильцем сумовитої Ворскли.

Мною берег її звесели,
їй навроч в небі сонця високого,
щоби радіошурхіт осоки
ледь антени хитнув бугили.

Залишись, Гамаюне, край неї,
подаруй, мов удачу, мене
річці, що вже не наздожене
течією мого апогею.

Вже мені не потрібно удач.
Я – втікач, як і ти, птаху, з раю
в світ, такий, що астрологи мають
зітканим з ворожби протиріч.

Тут немає ні ніг, ні коліс…
Тільки – крила, самі вічні крила!..
Поряд «Тесла» застигла, мов брила,
ще гальмуючи всесвіту вісь.

2019

В хмільному вальсі побажань
Пливуть до загсів молоді...
Дитячий сад, ти паузою стань
На їх зритмованій путі.
Найглибші очі – у дітей.
В них – цноти невичерпная криниця.
Долийте ж в свої кухлі, молоді,
Тепер лиш можете рідниться.
Життя – і любощів обійми,
І розладу пощерблені ножі...
Бува: сварлива зверхність рине
Сльозистим градом в злагоди посів.
Затріпотять листочки сходів...
Хто їх зуміє вберегти?
Графітній хмарності негоди
Хто роздере регочучі роти?
Слова титанисті пігмеями зіщуляться.
Цілунки стануть раєм для мерця...
...Не плач, Любов,
На захист твій лаштуються
І райдужать похмарені серця
Прості дитячі очі,
Що колись стояли
На сходинці останній
Любощів вінця.

Кое повече лошо яде не-
кое по-вече лошо ядене?

2020

Amorálně něco je ilegálním,
a morálně něco, je, i legálním.

2020

На безлюддя сільських ландшафтів
визвірився собака на цепу,
це доказ моєї бездарності,
прорив свійських кілометрів,
це тиранія великого міста,
множена на нулі сповитух-пупорізок,
що жодну мою думку не приймуть
до складу мовних колізій,
це ізоляція.
І от захоплені працею руки
мозолять скупі обжинки,
масолять обжиті ділянки
з ранку до ночі,
з ночі до ранку,
і тільки бусли-еквілібристи
високо міряють стра́ху вольти,
вони вольтметри електродро́тів
і жертви короткого замкн…
Хто́ на безлюддя сільських ландшафтів
визволить пса з цепу,
щоб дичавів
і вчився жерти
жертви короткої смерті?
У кого не праця – ізоляція?
Хто у стані плачевних полотен
відбувається?
Кому усі діаґнози брешуть поліартрит,
коли він знає, що вирощує розу вітрів,
а грози злітаються
і крапають гроші?
Хто ці дощі занотовує у товстий зошит?
Хто Робінзон Крузо не я
і доказ моєї бездарності?

29 листопада, 1 грудня 1992 р., Київ

Чіпкий туман.
Розморена розлука.
Шкребе засмуток, наче кіт у двері…
Тремтливо мревом ходять попід руки
розквітлі душі
наших півмістерій.

Вечірніх зір
не плід і не підстава,
не фантазійність, — мріям заковика.
У темноти усмішка солодкава…
Веселий хаос
гріє світ великий.

Пахкий туман…
Окремішність замісу.
Думки — зворотні, у очах надійних.
У наших душ обличчям закулісся.
…Так ясно, чуєш,
у твоїх обіймах.

2020

Відвертому завжди нелегко жити,
велика розкіш нині благородність.
У вічі любиш правду говорити –
повинен полюбити і самотність…

Ти не одна, хоч нас лиш по одному,
Ховала душу у жалях і втратах,
Крапки лічила, не шукала коми,
Жадала тверді й виплітала ґрати.
Ти не одна блукала попелищем.
Уже в снігу вчорашнє, щоб заснуло.
Вгорі вітрисько дивну пісню свище.
Іди вперед і залиши минуле.
Зимовий дощ так виполоскав межі,
Що через них напнув ясну веселку.
Тобі весна з народження належить.
Вона зросте у кожнім закапелку
Твоїх гостин, твоїх плекань надії,
Що - як в дитинстві - гойдалка з горіха.
Вона в тобі промінчиком з-під вії,
Молитвою, промовленою стиха.
Іди, іди... Не хвиля на зупинку.
Попутний вітер ще напне вітрила.
Встеляє небо білістю сходинки.
Оті, яких іще ти не сходила.

Свята у мене жінка! Роботяща!
А я у неї - форменне ледащо.
Працюю на печі - не так як всі,
Щоб догодить її святій красі.

Мій хрест легкий, її ж тягар – важезний:
коса, сокира із гострющим лезом,
курчата, дві корови, кнур, коза...
І це я ще не все переказав!

Сусіди кажуть - я не муж, а трутень,
бо в мене, бач, працює тільки прутень.
А ти попробуй нічку погарцюй
та так, щоб піт по спині й по лицю.

За борщ гарую з вечора до рання
і кожна ніч моя - немов остання,
бо я вже дід, і сили вже не ті,
та мушу буть завжди на висоті.

А ні, то прожене мене із хати.
А за вікном - зима, і це не жарти.
Якщо схалтурю - спатиму з Рябком.
або жона ударить молотком.

Сніданок. Тягне люба гуску з печі,
а ще сметани трилітровий глечик.
Кохання - многотрудна річ, важка,
Це не в колоду забивать цвяшка!

16.01.2020 р.

Ходить місць-господар
Із зірками поміж хмар
Та донизу погляда,
Де у річечці вода.

Бачить личко своє срібне
І подружок - ясних зірок
Сяють золотії очі,
Про кохання все шепочуть.

А те водяне люстерко
Вітерець гойда легенько,
Хвилечки хлюпочуть-грають,
Про любов розповідають.

2020 р.

Я не бачу тебе коло себе
ні сьогодні, ні завтра, ні після.
Мабуть, я - не твоя вічна Геба,
певно ти - не моя більше пісня.

Не буває двох сонечок в небі,
двох любовей в душі не буває.
Я та річка, що рве дужі греблі,
я та зірка, що всесвіт гойдає.
15.01.12р.

Капризи та причуди, їй же Богу.
І хтось впадає у нестяму, далебі.
Чому посмів забути про знемогу!
Як се – одважився
Барліг покинуть свій?

Заскоки, фйоли, пшики динаміту.
Рибина, що хтонічна та й глуха
В єстві твоїм. Ти був ніким, піїтом,
Нікнеймом, ідіотом –
Уххаха.

Г. С…
Повний місяць небачено низько
Над оселею мовчки закляк
І, напевно, від срібного блиску
Я заснути не можу ніяк.
Видається мені нині зайвим
І найтяжчою в світі з покар
Це сліпуче, мов полум’я, сяйво,
Той холодний міжзоряний жар.
Але знаю, що місяць не винен
І до мене нема йому справ, –
Тож поволі шукаю причину
Неспанню межи срібних заграв.
Думи важаться навперебивки,
Та з усіх відчуваю одну,
Бо вже бачу за шибкою сливку,
Повну соку хмільного й вогню.
Деревце, в ореолі світіння,
Теж сьогодні тріпоче без сну
І гукає мене безгомінно
В недалеку й щасливу весну…
15.01.20

Моя любов – ілюзії та мрії,

У пристрасті безумна, не свята,

Бездушного кохала лиходія,

Безрадісні були мої свята.


Твоє кохання – муки, біль та сльози…

Терпіла довго, та не стало сил.

І я пішла, зневаживши погрози,

Та клятви ніби ти мене любив.


Ховаюсь від підступного кохання,

Від лютого безжального клинка,

Від жаху телефонного сичання,

Від вереску скаженого дзвінка.


Ти зруйнував і щастя, і надію,

А я, немов зурочена чомусь

Тобою марю і про тебе мрію,

Хоча ніколи вже не повернусь.

Стопа за стопою в задумі чалапає доля.
Крім серця між небом-землею у кого спитати?
Ногами намацує стежку засніженим полем,
В собі на вагу й відповідність звіряючи дати.

А сніг океанів очей посріблив узбережжя
І човник тихенько гойдає-колише колядку,
Злітають Йорданські краплини з кропила безмежжя,
В польоті сплітають весь рух по спіралі з початком.

Чалапає доля, витворює в Світлі потребу,
Стопа за стопою по краплях, що виссю, як вежі,
Вростають у небо, єднаючи Альфу й Омегу...
Пречиста в Йордані змиває Христові одежі...

Ми по першому снігу
протопчемо стежечку в рай,
через парки міські,
між поснулих дерев до окраїн,
по полях неживих,
крізь ясний порцеляновий гай –
зупиняючись там,
де ознаки майбутнього раю.

Там малюємо ми,
так знаходимо музику й вірш.
Не біда, що за нами не йдуть,
бо й нікого, крім нас, не пропустять.
Тих, хто просить художника:
"Ну, щось душевненьке вріж!",
залишають наза́вжди
дрижати в своєму нехлю́йстві.

Ми отримали право,
хоч ми й дуже грішні нехай,
перейти синій ліс,
що зроста́ється з небом синішим,
й увіслати полотнами нашими
стежечку в рай
і довкілля його –
щоб ставало для інших виднішим…

На межі голубій
між лісами і небом – весна.
Там дідусь волохатий
виходив з казкової хати,
брав і кидав у пекло святого ножа,
аж до дна –
і казав: "Я вам зняв.
Без гріхів далі легш мандрувати…"

11 листопада 1996 р., Київ

Цей голос чую знову я,
коли згасає день,
і повниться душа моя
перлинами пісень.

У пісні обіймаю я
оточуючий світ,
і співу вільна течія
несе мене в політ.

І тихо заспіваю я,
коли душа щемить
і у юдолі житія
вмирає щастя мить.

2020

Холуй дрижить. Раби регочуть.
Кат, знай собі, сокиру точить.
Тиран шматує каплуна.
Зимова повня осяйна.

Питоме малево, гравюра.
На лежаку – Солдат і Дура.
Карга шкребе заціплий бік.
Лубок родимий, далебіг.

Собака лає, вітер носить.
Борис у Гліба в пику просить.
Кружляють пари на балу.
В прихожій – купа на долу.

Лупата повня, оковирна.
Окрема, мізки мов, – хмарина.
Нехай же Маляр, паразит,
пейзаж иначий зобразить.


-------------------

Краще око вирвати за око
Чи по християнськи - зуб за зуб?
Так чи так - дурне вилазить боком,
Радості не буде - тільки сум.

І себе любити нецікаво,
Краще - захід сонця, моря бриз.
Мій набуток творчий - гуща з кави,
Ну, а твій - для вічності - сюрприз.

Цілий вік шукав потрібне слово
І від казки ключик золотий.
Є з веселки гойдалка чудова -
Нумо, покатаємось на ній.

Пощедруєм зорями кумасі -
Хай хлюпне у чарки за труди.
Шуби геть! До біса пальтіпаси!
Ми уже на Божому суді!

Рай. Кричать святі: - Знімайте мешти
І у хлів пегасів одведіть.
Ми цей світ покинули нарешті,
Вам лишивши вірші та сади.

15.01.2020 р.

На світанку дощик прошумів
І калюжі на землі залишив.
Теплих листопадових цих днів
Я обманну відчуваю тишу.

Бо до вечора ще може бути все:
Вітер з морозцем, сніжок біленький,
Що укриє ковдрою земельку.
Несподіванки природа нам несе.

2019 р.

Спорожнілий день зимовий
Мерхнув швидко в сонній тиші, –
Ми зустрілись випадково
Там, де бачились раніше.
Пояснити нині складно,
Що тоді з тобою стало, –
То всміхалася привабно,
То зажурено зітхала.
То в прискореній розмові
Так між нами клала гатку,
Що мені схотілось знову
Розпочати все спочатку…
14.01.20

Ось і рік вже старий у минуле своє відійшов
І Різдвяних колядок лунають далеко десь зауки.
Хто в цю пору чарівну до наших воріт підійшов?
То Христосик маленький тихенько в них пальчиком стука.

Хай негоже, що було в нас, полум'я спалить руде
І веселять ваш дім із вертепом колядками діти,
Хай Христос, що родився, у наші серця увійде
І дорогу на щастя нам в темряві буднів засвітить.

Хай наситяться спраглі, батьків віднайде сирота,
Хай одужають хворі, засмучені стануть радіти,
І зійдуться розлучені, щастя вдову привіта,
І додому повернуться вигнані злиднями діти!
14.01.20

Така вже вдалася зима –
Ні снігу, ні льоду нема.
Не відають хлопці й дівчата,
Що є ковзани і санчата.
Що віхоли є, заметілі,
І мухи клубочаться білі...
Зростають нові покоління –
Глобальне прийшло потепління.

Я срібний кіт... Я твій зірковий пил,
І за тобою крізь небес ворота
Іду роки, вслухаючись невпин-
но в руни слів, покладених на ноти.
Іду туди, де зоряна струна
Боліду слідом дзвінко обірветься...
Мов на "киць-киць" у відповіді "няв"
Сріблястим дзвоном люблячого серця.
Розглянь одвічний зоряний маяк
І зрозумій, хоч, може, не одразу,
Що у богеми світі ти і я,
Зірковий кіт і доля, будем разом...
Не назавжди. На доленосну мить...
А далі - знов самотні... Та забудь це!
Нам нині дар безцінний народить
Сузір"я слів, що співом одізвуться!..

© Copyright: Серго Сокольник, 2020
Св. №120011409878

Слава Богу, хоч старість навчила –
Нікому не заздрить.
А було ж!..
Як згадаю, пройма од безглуздя дрож:
Стільки ночей не доспато,
Скільки недорозумінь довелось пережить...
І, курям насміх, заради чого?
Не дали посаду жадану?
Нагородою обійшли?
А ще таж-таки старість навчила прощати.
Вибачатись навіть перед малятами звик.
А от прощать не спромігся.
І тільки тепер, перед тим, як іти у засвіти,
Од чистого серця всіх прощаю , хто мені завинив.

Минають дні, мов поторочі.
За вікнами сивіє даль.
І якось зовсім неохоче
До рук смичок бере скрипаль.

А на покрите лаком деко
Вмостились струни у журбі.
Жаль, та мелодія здалека
Вже не вертається тобі.

І не осяє світлим німбом
Натхненне скрипаля чоло
Та не зірве овацій...Ніби
Все із роками відпливло.

А все ж про себе нагадає
Щасливих днів невинний жарт.
Усе тіче, і все минає,
Та сумувать за ним не варт.

В рай до Бога полетіли наші соколята
Віддали життя жертовно, щоб позбутись ката
Та й питаються у Бога:"Скажи Святий Отче,
За що війна, смерть і сльози тим, хто миру хоче?
Споконвічно землероби свій хліб споживали,
На чужі сусідні землі ми не засіхали.
Чому здавна чужі зайди над нами панують?
Та ще й нам же дорікають, що не так шануєм.
Не всі стали на коліна! Частина гордує!
Того, хто в раби не хоче, не впав на коліна
Чужий зайда "обендерить" стравить батька й сина.
Між братами кине розбрат:"Нехай повоюють,
Розберуться, хто більш винний." А зайда - грабує!
Там, де розбрат між братами, ворог - переможе
Ті, що стоять на колінах йому допоможуть.
І поки нам всім бракує до свого пошани,
Будем в злиднях доживати під чужинцем - паном,
Для чужинців свою землю будем засівати
Чужу "правду", чужу владу будем шанувати?
Піднімайся з колін, брате, бо ти є - людина!
І лиш тільки перед Богом ставай на коліна.
Заживемо ми достойно тільки тоді, брате,
Коли ми свого Моісея зможемо обрати.

29.06.2015 рік киянка Світлана

Вклоняюсь низенько сміливим героям За ваші звитяги, хоробрі серця
Й любов до країни - вона в нас єдина, Як рідная ненька у сина одна.
Хай Бог береже вас за ваше терпіння, Козацький характер і єдність в бою
За те що живою стіною закрили Від ворога лютого землю свою.
Нелегкі часи для країни настали Чи здатні ми ворога перебороть?
Народ наш єдиний здолає навалу І нам допоможе у цьому Господь.
Ви наші рідненькі лишайтесь живими Бо серце за вами так сильно болить!
Земля України полита вже кров'ю! Що зможе жорстоку війну зупинить?
Лиш наше братерство і серце гаряче. На подив всім друзям і всім ворогам
Майдан і війна об'єднали країну Тепер до снаги все здолати вже нам.
На серці і гордість і біль одночасно. Молюся: "Господь захисти й збережи
Всіх українських героїв відважних Й на захист вітчизни благослови."
Дай нам перемогу, свободу від "брата", Що ладен в обіймах нас задушить
Для наших дітей ми оновим країну, Щоб вільно і радісно стало в ній жить.

Січень 2015 рік киянка Світлана

А пам'ять повертає в дні і ночі,
Коли палали шини і палали очі
Бажанням будь за що звільнити Україну,
Від "братнього ярма" сусідньої країни
Господи, як боляче, як тяжко,
В боях загинули найкращі!
Небесній сотні надавала сили
Любов до ближнього, любов до України.
Героїв слава бойова не вмре, не почине
І тужитиме за ними повік Україна.
Не дамо ганьбити славу нікому й ніколи
Як забудем о ту жертву, то втратимо волю!
Наша пам'ять, наша єдність, любов до країни
Допоможуть збудувати сильну Україну.
Не похилиться у лузі червона калина,
Не здолають вороженьки народ України!
Бог дасть об'єднаєм в єдиній родині
Усіх тих хто хоче жити в вільній Україні
Ми нарешті виборемо незалежну долю
Та ніколи не забудем усіх бійців за волю.

2014 рік Світлана Ведмеденко

Нікому не віриш - дивився у вічі -
зрадливі,  лукаві. Мені  довіряєш?
Петро від Христа відцурався вже тричі:
"Його я не знаю... Не знаю... Не знаю!"

Бувають брудними вовки і ягнята.
Чи дійсно відмиємо душі потому?
Лайном не можливо когось обілляти,
щоб не забруднитися ним же  самому.

Ти душу відкриєш, щоб біль відпустити,
а хтось туди плюне і знов покепкує.
То другу підставиш щоку, чи кредити
свої роздаватимеш ворогу  всує?

Чи будеш боротися із вітряками
і сіяти помсту на зібраних вжитках?
Подумай утричі, а що ж буде з нами,
як втратиш останню надію! Як жити?
14.01.2020р.

А міст, взагалі, не існує у світі, –
їх просто малюють, а потім будують.
Є тло, на якому дерева у цвіті.
Є тло, за яким ці дерева зимують.

І фон всюди білий, і всюди спокійний,
сніги в позолоті, мов зуби у роті…
як Сонце в будинку засне на хвилинку,
відразу відтіниться місто в роботі.

Відтіниться місто в роботі, – в пейзажі,
в олії, пастелі, гуаші, у сажі.
Ти чорною сажею намалювала
будинок, де Сонце моє спочивало.

Я знов із Ним вийду на вулиці міста,
я плачу від щастя, що сажі не бачу,
я можу розсипати ясне намисто,
вхопивши за шию Його необачно.

Я можу Його цілувати при людях.
Якщо намалюєш це сажею, мила, –
це буде вночі, і неправдою буде.
Я так поцілую, щоб ти зрозуміла.

І вийду по тлу до високого буку,
а далі за нього лиш Сонце заходить,
візьми мою руку, тягни мою руку –
за буком не Сонце, а Місяць холодить…

А міст – не буває, зовсім не існує,
їх просто будують, а потім – руїни.
Якщо я тебе ще хоч раз намалюю,
то Сонцем лише і велику картину.

5 червня 1994 року, Київ

Цей світ для чесних воїнів - тюрма,
Майбутнє роду - в безкінечних війнах.
Утік би, але виходу нема:
Попереду - полон, позаду - міна.

В ломбарді - ґлузд, за позику - суди,
Від влади допомога - дуля лиса...
А вдома бідність жебрає води,
І в рай не пустять, бо гріхів до біса.

Куди пливти? Осліпли маяки,
Дороговкази поламала втома.
Є хліб, горілки чарка, цигарки,
Гранати, ніж, з патронами обойма.

Любити білий світ нема підстав,
Для нього я ніхто, солдатик мертвий.
Одна ненависть, чорна і густа,
Моєму серцю не дає померти.

У мороці нічнім, поміж юги,
В приціл спіймав кацапський аксельбантик.
Щасливий я. Бо маю ворогів,
А, отже,- сенс життя... Пора стріляти.

14.01.2020 р.