Усе, що здобуте не власним горбом,
нарощене й збуте, ген-ген, за бугром,
привласнене, вкрадене, зникле на Кріт,
без сорому видерте з рота сиріт,
без совісті вийняте з горя старців,
празолото світу правсіх праотців,
з могил навикопуване все чуже –
усе те Хвороба і Смерть стереже!

31 жовтня 2005 р., Богдани

Старенький автобус. Старенький водій.
Ми, кожен – учасник чорнобильських дій –
старі пасажири, прапільґовики,
усі безкоштовні. Як ті павуки,
собі наповзли, повсідалися вряд –
і всяк надурня́к їде в Києвоград.
То ж, виручки з рейсу не буде ніяк!
(У кожного є документ, позаяк).
Хтось каже, що ми дармоїди-таки –
невчасно снуємо латати дірки.
А в світі шовковім усе доладу́,
лише Президент – сам собі на біду.
По правді чи кривді, чи як кому є,
а світ розвернувся на «їхнє» й «своє».
Бо кожен тягне́ кабалу-колиму
й на лапу дає невідомо кому…
Отож, це суспільство посі́ло на рейс
(хто – пика, хто – морда, хто – личко, хто – фейс).
Автобус приборкав розбитий асфальт,
як той акробат свій батут на шпаґат!
Помчали городи, посадки, ставки́,
і сонце стрибну́ло спросоння в хмарки́.
Чим ближче до міста, тим більші хати́,
тим вища горожа і товщі коти.
ДАІвці з кущів вибігають на шлях,
штрафують і знову щось п’ють у кущах.
Баби́ вже прип’яли всіх кіз при соші,
копають карто́плі, як слід, од душі!
Скисають на кла́дках пляшки з молоком:
заочна торгівля у міста з селом!
А в лісі і в парку всю глицю зняли́
міські грибники, бо грибів не знайшли.
Носами клюють і сидять, як бобри,
рибалки в калюжі «три метри на три»!
Чим ближче до міста, тим меншає місць,
де можна було б наробити дурниць!
Ми – всі пасажири з поріднених сіл,
говоримо вголос без жодних зусиль!
Бо ми всі знайомі, бо всі ми – рідня,
бо правимо ці теревені щодня!
А в місті? Шепочуться в певній межі.
І навіть сусід між сусідом – чужі.
Бо є «рукавичка» і є «теремок»,
і в кожній кімнаті – на сейфі замок.
А згодом, якщо не поміститься в сейф,
то влізе в Швейцарію й ляже на дрейф!
Така перспектива хороша чи зла?
У міста є пузо, бо спина – в села.
Поїхали далі. Від цих аномалій!
Купуймо дешеві китайські сандалі!

3 вересня 2005 р., Богдани́

Йому притаманно любити обох -
дружину чи музу, немає різниці,
ділити антонівку рівно на трьох,
медовий нектар і гіркОту живиці.
Він звик до уваги, і спокій плекав
у чорних очах, а в зелених -спокусу.
І злив не було, і вагомих підстав
гріхом лікувати зневірену душу.
Одна - океаном і древом життя,
безмежжям таємним в жагучих зіницях,
а інша - сосною над громом буття,
надійна опора, студена криниця.
Він танув по черзі в обіймах заграв
і плакав щоночі, картаючи долю.
В одній оживав, а у іншій вмирав,
і совість топив у хмільнім алкоголю.
Збирали роки днів пустих врожаї -
мізерні податки з мутного свавілля.
Затемнення сонця, не стало її,
покинула й та, що поїла чар-зіллям.
Себе на одвічне стражання прирік,
блукав безпритульним у ніч горобину.
Дарма не лишився з тією навік,
що гріла під серцем гарячим дитину.
2019р

Гаряче сонце виснажило землю,
рік був жарким, аж висохли ставки.
Від зелені сухі лишились стебла
та мочарів деінде острівки.

По осені в таку суху погоду
летів на південь журавлиний клин.
Птахи давно вже мріяли про воду,
та ні краплини – лиш сухий полин.

Аж ось раптово виблиснуло скельце,
як на гірській вершині білий сніг –
то прохолоди крихітне джерельце
сховалось вглиб від променів палких.

Умить упав на землю клин пташиний,
але не дотягнутися води –
високий зруб із грубої цямри́ни,
а поряд кущ і лисячі сліди…

Як на біду, цеберка на криниці
в той час не мала ланцюга чомусь,
і прохолодну досягти водицю
було несила, – далі вів дідусь.

Як на біду, цеберка на криниці
в той час чомусь не мала ланцюга
і прохолодну досягти водицю
було несила. Мучила жага…

Хоч пів відра усім, хоча б осьмушку!.
Та виручив веселик молодий –
він довгим дзьобом взяв цебро за дужку,
нагнувся низько й зачерпнув води.

Як журавлина зграя напилася
і клин поволі знявся й полетів,
де тільки нова черга узялася,
а він усе поїв, поїв, поїв…

Отак журавлик і відстав від зграї,
спустившись, щоб напитися води,
біля криниці у південнім краї
із тих часів – лишився назавжди́!

Не вистачає слів, аби переконати,
Ідея на ходу міняє що було,
За обрії іде, не хоче почекати,
Тягар її гріха затягує на дно.

Немає сили і натхнення, і бажання,
Аби побачити, як ефемерний час,
Уже обмежує у дії покаяння,
Яке воліє доля бачити у нас.
2019

Про милість очі благають
І що можу вдіяти я,
Коли при мені згадають
Те коротке, дзвінке ім’я?

Іду стежиною в полі,
Повз сірі, старі колоди.
Тут вітер легкий на волі
По-весняному ще холодний.

І серце томливе чує
Здалека вість таємничу –
Живий він і не сумує,
Зухвало-оптимістичний.

2019

Моя печаль і ніжність і жура –
Усе в тобі, одній тобі гніздиться.
Як всесвіт весь у себе убира -
Ясна сферична куля світлолиця.

Отак і ти – мій всесвіт і огром,
Усе, що є, і що було, і буде –
Любов, ненависть, люте зло й добро,
Природа й місто, фауна і люди…

І світ людей з відтінками всіма –
Краса, потворність, цілісність, каліцтво.
Війна і мир, і літо і зима,
Цнотливість, безсоромність і єхидство.

Весна і осінь, розквіт чарівний.
І в`янення, занепад, осипання…
І регіт гомеричний сатани
І дихання божественне кохання.

Тримаю уві сні і наяву,
Я кулю цю – із пеклом всим і раєм!
І як атлант із нею я живу.
І в час печальний - з нею умираю.

29-30 липня 7527 р. (2019)

У корови роги є та вим'я,
А в поета - ручка і папір.
Геніальним став ще молодим я,
Хочеш - вір на слово чи не вір.

Над чолом виблискує корона,
Сам від слави квітну, мов хурма.
З дуба схвально каркає ворона,
З буди песик безупину "Гав!".

Віршування, сестри,- суща мука,
Підіймають кожен твір на глум.
Луснула під носом знову булька
Від напруги та серйозних дум.

А тому даю одну пораду,
Щоб зоїли не загнали в кут:
По моїх слідах іти не варто,
Бо одразу кури заклюють.

А мені ізнов крутили роги,
Збив із ніг важкий сатири душ.
Хай пряма вам стелиться дорога,
Ноги тонуть у пелюсті руж.

31.07.2019 р.

Журою і надією живу
і за тобою, й за її душею.
Її уже немає наяву,
а ти існуєш мрією моєю.

Тією, що осяяні літа
збагачує новими почуттями,
а прилітає іноді ночами
ще не забута, та уже не та.

Життя дає, буває, насолоду,
буває, і жаліє, і скубе...
Я обираю душу і тебе,
але ступаю у ту саму воду.

Іще живі ілюзії надій.
Навіяне у маєві подій
заманює твоїми голосами.

Немає антипатії між нами.
Вона і ти – у пам’яті моїй,
а ролі поміняємо місцями.

07/19

Смиренно лугівка* текла, струменіла,
у травостої ховаючи хвилі.
Не річка - життя, а над ним ескадрильї
прозорих вертух і метеликів  біла

пір'їнова зграя - прекраси з фарфору -
кружляють, летять, тріпотять над водою
батистом рясним, голубою габою,
то падають вниз, то здіймаються вгору.

Джмелі, медоноси в бутонах латаття
щодня налаштовують скрипки альтові,
а мій паперовий кораблик неволі
застряг в очереті у пошуках щастя.
 
Всі райдуги світу, шитво кольорове -
виблискують сріблом, лускою рибини.
Вербовим листком  я плила би донині,
впадати рікою у море любові.

*лугівка - річка у лузі

2019р

На моїй парасольці
осіла
осіння
роса ―
дрібки меду
з комори,
де бджоли
уквітли, як брами…
Запитально-зухвало
тендітна
привітна
краса
прилаштовує
зорі
прозорі
в живім інстаграмі.

2017

Із Олександра Блока (1880-1921)

Русе! Нам - разом, чи нарізно маятись?
Цар, та Сибір, та Єрмак, та тюрма...
Може, вже час - розлучитись, розкаятись?
Нащо мені твоя вічна пітьма?

Вірою в бога - себе чи бентежила?
Що́ у піснях нескінчених твоїх?
Чудь начудила та меря змережала -
гатей, доріг та споруд верстових...

Свячення хоч прийняла ти без вередів,
до царгородських святинь не дійшла.
В степ соколів ти пускала та лебедів -
кинулась чорна зі степу імла...

З Білого моря - до самого Чорного,
чорною ніччю й на білому дні -
мариться привид обличчя потворного,
й очі татарські горять, як вогні...

Дим кожну ніч від відьомського варива
в полі над табором диким твоїм...
Що ж маячиш ти, як видиво, марево?
Духом нескореним граєш моїм?

(2019)

- Альо? Альоша? Привіт! То що – програв мені парі? А я ж казав:
« Неси мішок грошви в офіс команди «ГЕ», допоможи майбутнім негрошовитим колегам пройти по мажоритарним округам. За це підеш у своєму окрузі під символікою вищезазначеної політсили».
А ти що зробив? Вирішив, що твій округ добряче прикормлено протягом останньої каденції? Думав, що місцева влада кістьми ляже, аби тебе залишити своїм представником у вищому законодавчому окрузі? Лоханувся, друже. І те, що ти власник лотерейного бізнесу половини України та маєш зв’язки на всіх щаблях політичного Олімпу не убезпечило від провалу. Ти програв. Бездарно і з розгромним рахунком. І кому??? Метрдотелю з придорожнього ресторану!
А от я ні – виграв. Тепер ота «ГЕ» нічого зі мною не зробить, бо якщо списочника ще можна вигнати рішенням з’їзду партії, то мажоритарника – ні.
У Верховну Раду пройшли десятки безробітних, які зроду не бачили на очі десятитисячної пачки доларів. Тепер буду їх «ставити» на щомісячну неофіційну зарплату в 40-50 тисяч у.є., аби голосували за ті рішення, які потрібні мені та моїм друзям.
Що ти там бурчиш? Га? Боїшся, що все вийде з-під контролю? Не бійся – ти мене знаєш: якщо всіх і не куплю, то половину вже точно. А потім із «животворящим блоком» буду торгуватися. Хай вони платять за цю отару. А вони заплатять, бо мають грошей стільки, що можуть профінансувати невеличку війну. Щомісяця мотаються до Москви, налагоджуючи джерела постачання готівки для своєї підривної діяльності.
Будуть голосуватися зміни до Конституції та Закону про державну мову. Ось тут «Опоблуд» і попросить нашої допомоги. То чому б не допомогти? Тут голосів самої команди «ГЕ» може не вистачити. А разом з «Опоблудом» та нашою депутатською групою – напевно що так. На таку святу справу грошенят Москва не пожаліє, тож і нам можна непогано підзаробити.
А за свій гральний бізнес не бійся – скоро все легалізуємо. Можна буде знову ставити і гральні автомати, і рулетки, і карткові столи. Вже мав розмову із зацікаваленими особами. Тому готуйся вже зараз – викупай закинуті приміщення та неприбуткові магазини у столиці, все окупиться стократно.
Заодно легалізуємо і проституцію. За прикладом Європи. Маю чудового друга з Австрії, який тримає мережу борделів у центрі своєї столиці. Не жмотися, заплати дяді вже зараз, хай допоможе облаштувати пару точок до кінця року. Як тільки Закон вступить у дію, а ти вже – гоп! - і перший легальний бізнесмен на цьому поприщі.
Питання з легалізацією анаші фактично вирішено. Маю підтримку багатьох серйозних колег. Тож цехи з вирощування цього продукту ти повинен облаштовувати вже зараз. З власниками мережі аптек попередню домовленість вже маю.
Запитуєш – у скільки тобі обійдуться мої послуги? Все стандартно: 20 відсотків від прибутку.
Багато? Ой, не каверзуй! Наче ти менше платив «папєрєднікам». А мені ще з цієї суми треба багатьом давати на лапу, аби справи йшли шпарко.
От якби і ти пройшов - тоді інша справа – сам би керував процесом, а так, звиняй: сидітиму на торбі з грошима я.
Думаю, піду працювати головою комітету законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності. Як гадаєш – гарний з мене буде голова? Чого смієшся? А хочеш – підеш до мене помічником-консультантом? Ми удвох гори звернемо!
Згоден? От і добре. А другим буде мій юрист Ізя Бурман, ти його знаєш. Це той, що Федора Розстрільного виправдав. Ти тоді казав, що Федя сяде довічно. А йому ще й компенсацію держава виплатила і вибачилася за безпідставні звинувачення у груповому вбивстві.
Питаєш – де той Федя нині? А начальником моєї охорони працює.
Чим я зараз займаюся? Хороше питання. Бачив завод екскаваторний біля метро «Святошин» у Києві зносять? Моя робота! До біса той завод! Буде там квартал з висотками. Місце золоте, забудовники аж пищать - так хочуть той шматок пошвидше до рук злапати. От я й підсобляю. І в Київраді, і в Держбуді. Лобіюю, так би мовити, це питання. Ось, позавчора Тарас Шимпанзенко – найбільший приватний київський забудовник мені хонку подарував. Утричі більшу, аніж у Януковича. І без архітектурних надлишків – страусів там усяких та пеньків для стрибання. І ти таку хочеш? Гаразд, замовлю слівце, не відмовлять. Ви з ним, наче, товаришуєте.
У Верховній Раді ще багато «праздно шатающіхся лічностєй». І всі голодні, в усіх очі горять. За місяць-два зарплата їх вже не влаштовуватиме. А місце, де можна розжитися гарантованою фінансовою допомогою вже усі знають. Кажеш, що мене прослуховують? Тю! От секрет! Я тим хлопцям плачу, аби мене прослуховували. Тому я чистий перед законом. А серйозні розмови і справді – по телефону не веду. Є в мене бункер екранований у глибокій карстовій печері.
Чув, міського голову знімають з голови держадміністрації? Отже, керувати фінансовими потоками вже не буде. Там мій знайомець облаштується. А голова без виконкому – це весільний генерал. Мундир з цяцьками є, а прав ніяких немає. Тому перестань до нього бігати, він уже – дохла собака.
І обов’язково закрий питання з подвійним громадянством. Здай другий паспорт у Ізраїльське посольство, заяву відповідну напиши. Бо помічник-консультант – це державний службовець четвертого рангу. Журналюги докопаються – будуть гризти.
Все, мені пора їхати до Одеси. Там кияни та донеччани суперкубок розігрувати будуть. Там уже і голова Адміністрації, і очільник. А мені ой як треба з Вогтаном побалакати про дещо. Думаю, все складеться.
Дружині привіт передавай, повернуся до столиці – заїду неодмінно. Подарунок їй підготував – книжку Олександра Сушка «Вітражі». Патріотичну. Вона ж, наче, таких любить. На Майдан колись чай приносила, каву…
Що? Просрочену каву? Чай з міллю? Патріотів не дуже любить?
Ну, тоді подарую книжку комусь із депутатів-фронтовиків. Аби знали, що і я людина небайдужа до власної держави та високої поезії.
Адью.
30.07.2019р.

Приходиш ти у сни прозорого світанку,
Приходиш нізвідкіль, навіяна, мов сон,
Як вранці промінець проходить крізь фіранку,
Здолавши частокіл моральних заборон.

В очах твоїх цвіте оте, що не розквітло
Оманно. Бо тебе в реальності нема.
То напівтіней гра у мерехтінні світла,
Та ліпше напівсон, аніж напівпітьма.

Пасуться мирно на газоні
Шпаки і горлиці, й ворони...
Так люба серцю ця ідилія...
...Поки коти не приблудили.
Вони, як в Древньому Єгипті,
Вважать себе святими звикли.
Всупереч задумам пророків
До миру не зробили й кроку.
А ми (так би зізнатись не хотів)
Вчимось не в птаства, а в котів.

Їзда на возі з музикою кантрі,
через ліси широкошатрі,
з сільським дівчам у ластовинні,
яке тримає айстру у щербині,
горіх ліщини, шишку хмелю й сміх;
їзда з випробуванням без доріг,
в об’їзд великих міст і сіл малих,
їзда на возі.

Їзда з зупинками лише для відпочинку,
лише на мить і тільки на хвилинку,
де ніг легких торкається земля,
де знов у віз лягаєм ти і я,
у ложе сіноскошене моє,
де осінь, літо, весни й зими є,
де рік стоїть, але любов стає
з їзди у возі.

Цей віз давно вже їздить без коня,
його у лісі віднаходжу я,
у ветхому хліві, в мохах махрових
тебе я маю в марах кольорових,
тебе кладу у постіль мандрівничу,
цілую сумно молоде обличчя;
і ми співаємо, і нас дорога кличе
на возі без коня.

17 липня 1995 р., Київ

Тиші упіймати би луну
І шугнути в піднебесні висі...
У тремкій долоні час заснув,
На гашетку тиснути втомився.

Доторкнувся чад небритих скул,
В грудях вистига свинцева пломба.
Біль вчаївся в шересі піску
На раменах свіжого окопа.

Сили тануть. Зняти би шолом
І важкі від крові рвані берці...
В рану мертвий спокій напролом
Бгається погрітся у серці.

- На десерт - конвульсії та спазм,-
Шепче смерть у мантії кармінній.
- Зачекай! Вдихну останній раз
Полиновий запах України.

30.07.2019 р.

Тьмяніють відсвіти зорі
У синіх водах на світанні,
Немов мої думки старі,
Як нещодавні сподівання.
А світ ясніє і шумить,
Неначе горно в теплій кузні, –
Я вже ціную кожну мить,
А вчора час губив безглуздо.
Тепер люблю все до дрібниць,
У спорожнілій склянці часу, –
Що проникає вглиб зіниць,
Мене хвилюючи щоразу…
27.07.19

Ми світаємо з вікнами
і вечоріємо також.
Стадникуємо щем,
підбираючи лихо-плітки…
Нерозбірливий тин
вже наслухався курива-маку
і туркоче в навушник
проекцію на Соловки.

Замальовки лісів
завербовують лінками-вітами:
дат простих перезмін
замережимо втомлений аркуш.
Ми вростаємо в світло
мізерними, зранено-літніми…
І шукаємо відзимок,
наче довірливий ракурс.

2017

Любов в гордім серці,
а сонце в очах.
Вдивляюся, де ці
птахи в небесах?
Ні плямки,
ні хмарки,
ні краплі дощу -
лечу, лечу!

Над лісом дубовим
у соняхів гай.
Поля бурштинові
за гриву тримай.
За вітром,
повітом.
Вся сила  землі -
в стеблі, в стеблі!

А міцність народу
в єднанні, затям!
Виборюй свободу,
будуй Божий храм!
З каміння,
нетлінний.
На пласі тужінь,
в душі, в душі.

Повітряна куля
вогнем палахтить.
Ковтає  покрівлі
небесну блакить.
Дорога
до Бога -
рукою торкнись,
увись, увись!

Наповнюйся світом,
окрилено дій!
Яскравим болідом
у просторі мрій.
Ти сильна
і вільна,
зозуля кує,
Бог є, Бог є!

Так без тебе погано,
Ніби кисню нема.
Душить мене, кохана,
Туга всього німа.

Кляті сльозяться очі,
Болю стовпом стою.
Ніжно попестить хочу
Руку хоча б твою.

Доля немов зв`язала
Нитями смутку нас.
Тішить в житті так мало
Даний коханню час.

Ніби ворота раю
Геть зачинила ти.
Я без тебе вмираю,
Й саду вже не цвісти.

О заберіть од прірви,
Рідні мої Боги.
Ти мене в смерті вирви,
Щастя хлюпни снаги!

29 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

У безнадії пригадаю
Все недомовлене колись.
Шукати втраченого раю
Крихкі ілюзії зійшлись.

Шукати мрію потаємну
Поміж заплутаних стежин
Хоч безнадійно, та приємно,
Коли лишаєшся один.

Щооберта одна і та ж орбіта —
від літа через зиму й знов до літа,
Земля, а з нею ми, тямущі, вперті,
вчепившись у нестримній круговерті,
спіралькою просвердлюєм Усесвіт, аж до дна.

Вслухаємося в темний безмір часу,
понатикавши всю планету нашу
мільйоном телескопів. Їй-бо всує!
Усесвіту байдуже, він лиш чує
одвічне щось — мелодію нехитру цвіркуна.

(29 липня 2019)

Із Андрія Бєлого

Ті ж самісінькі роси, тумани,
під зорею рожевий осот,
холодіючий шелест поляни,
голодуючий, бідний народ;

і в привіллі, на волі - неволя;
і суворий свинцевий наш край
нам гукає з холодного поля,
посилає спонуку: «Вмирай!..»

Зледеніла країна затята, -
мов залізом по долі шкребе...
О Росіє, нелюбляча мати,
хто отак опаскудив тебе?

(2019)

Правдою шпиняти - моветон,
А брехати, наче, не умію.
Істину ховаю за Плутон,
Язикату хвеську б'ю по тім'ю.

Мудро ґлузд під ковдрою лежить,
Зиску переварюючи кусні.
Ну, а ви сваріться від душі,
Наживайте ворогів і друзів.

Правдоруби - товчені лоби,
Мовчуни - одвіку в шоколаді.
Он, пророка знову люд побив,
Ще би трохи - й утопив у правді.

Мій девіз "Подалі від гріха",
Ні гу-гу, прикинусь краще лохом.
Як мовчу, то наче й не брехав,
Чистий перед совістю і Богом.

В родичах - товстий хвостатий щур,
За столом сидять Пілат і Каїн...
Прослизнув між крапельок дощу,
Тихо ляду прочинив до раю.

29.07.2019 р.

Давним-давно ця сталася пригода –
в село прибилась пара журавлів.
Веселиками пта́хів благородних
прозвали чемні мешканці полів.

Гніздо під лісом, на болоті, звили,
малечу сіру з часом привели
і не жаліли ні тепла, ні сили,
щоб дітлахи їх хутко підросли.

Невдовзі піднялися пташенята,
на ноги стали, потім на крило,
а восени із мамою і татом
полинули на південь – за теплом.

Так щовесни, впродовж десятка років,
сім’я вертала у село, під ліс,
та крапку в тій ідилії до строку
старий поставив якось, хитрий лис.

Зробив на несподіванку він ставку
і раннім літом, у один із днів –
спіймав хижак біля гнізда журавку,
як журавель поїсти полетів.

Засумував веселик, зажурився –
однісінький лишився, без сім’ї…
Вже й осінь, але він не одружився
і теплі зачекалися краї.

Пливли клини по небу журавлині,
до одного з них спробував примкнуть,
та зрозумів уже в небесній сині,
що долю все одно не обману́ть…

Покинув він тоді пташину зграю,
не в силі подолати серця щем –
на віки залишивсь у ріднім краї,
криничним обернувшись журавлем.

1
... І насниться ж таке! Профіцит доброти;
зустрічають усі, наче сестри й брати:
і Остап-Сулейман тут, і Берта-Марія...
І Вона пропонує,
прозрівши,
інтим.


2
«Так і я ж вас, мої шоколадні, люблю!» –
жартома переконую стомлений люд.
Хоч, можливо, колись мене хтось і образив –
час минув. Я пригадую все без жалю.


3
«Завітайте до нас: пиво, риба, ситро;
і м’ясце, і картопля... Набийте нутро!
Канібалів обслужимо позачергово,
бо скорочення штату замислив патрон».


4
Попоївши, по-іншому світ я сприйму
і відкину думки про в’язницю й суму.
Повернусь до раніше не здійснених мандрів
і дістану з шухляди старезну сурму.


5
Я достойний, авжеж, марципанів і пальм.
Втім, хоча б до Одеси
доправив «Тарпан».
Там, де хвилі Дунаю підживлюють море,
вже давно зачекався мене пелікан.



6
О рожевий мій птаху з рожевого сну!
Я у дзьоб тобі рибку вкладу (ризикну).
...Бендер-Бею, чекай на румунськім кордоні.
Я – ось-ось!
Лиш квартиру з грошима
замкну.

ЛЮДИНА

Скарби всі світу – розум і любов,
Мозок й душа – початок і кінець.
Людина як сплетінь першооснов
Сумління і гріха. Блаженний мрець
З народження. Оман та молитов
Крізь час і простір чадо та творець.
Створіння думки й мрії, богослов,
Руїнник і буття наріжний камінець.
Єдина між істот, натхненна до будов
Прекрасного. Мистецтва промінець
І духу співчуття. Вигадник вір й обмов.
Вир протиріч. Природи дар й вінець.

Павло Гай-Нижник
29 липня 2019 р.

Провести́ рукою по корі,
босою ступнею по глиці,
чемно частувати комарі,
щоб були червоні й повнолиці,
назбирати в пелену шишо́к,
жодного грибочка не чіпати,
не забути вдома посошок,
хай горять сокири і лопати!
назбивати першої роси,
лапа в лапу з лісом ходити,
очманіть од справжньої краси –
і любити.

1993 р., Київ

Там, де совість і честь - квітне скверна,
Промінь світла упав у пітьму.
Не очікуй, зрадливце, від мене,
Що до раю з собою візьму.

Не сліпий - із небес добре бачу
І гріхи, й непростиму вину.
Рідну мову - зміняв на собачу,
Хату батечка - на чужину.

Дід укинув до ями Стрибога,
Внук - земельку святу продає.
Нагадаю: є чисті, є погань,
Родовід козаків не від єв.

Песик люто вичісує блохи,
Садівник йде із пилкою в сад.
Пруться гої до царства чужого,
А воно для абрамів і сар.

Так що молишся яро ти всує,
Отченаш - не запона від лих.
Та й для тебе спасіння існує,
Ні, не в мене - іди до своїх.

29.07.2019 р.

Вітряно, повітряно
Дощ паде у сон,
Затихають погляди
Із чужих вікон,
Верби похилилися,
Вдаль ріка біжить,
Сонячного зайчика
Промайнула мить.

Лози виноградові
Заплели узір,
Краплі визолочує
Місяць-ювелір,
Нічка тихо тішиться
Шелестом дощу...
Вітряно-повітряно
Я до тебе йду.

29.06.2018

Скажи, що це не кров червона, а калина
Порозсипає ягоди свої тугі,
І не ридає уві сні мала дитина,
Якої тато залишився у війні.

Кажи, чому поля пошматували шанці?
А чорні силуети погорілих хат
У долю мою зазирають, як уранці
Палає небо, і луною б'є набат.

І не сльозами горе лиє, а це осінь
Дощами миє на могилі білий цвіт,
По обрію пора іде, яку чекає,
Поламана війною і душа, і світ.
2019

стереже мене мова в чужому саду…
стережеться очей: огорожа… сторожа…
я ніколи не вдома – куди не піду…
все мене не поділять… ніяк не помножать…
я складаю склади мені кинутих слів…
і збираються тексти вручну… по крупиці…
ось і Бог через сито води заяснів…
я біжу по плоди… на деревах кислиці…
мамо біла, сердешна голубко моя,
ти з античною впертістю гідною шани
меч даєш паперовий і шолом бляшаний
і торбину землі де народжений я…
я співатиму в щасті тобі і в біді
і як свічечку мову твою незгасиму
затулятиму серцем… до храму нестиму…
і віночком твоїм попливу по воді…

Із Володимира Нарбута (1888-1938)

Ген-ген село на згірку -
сорочка бідачини:
латками на ганчірку
наліплені хатини.

Скелети нікудишні,
на них обдерті крила -
то вітряки колишні
вкриває літо пилом.

Крокують небом хмари,
зіп’явшись на ходулі.
Й виліплюється з жару
нестями жовтий вулик...

(2019)

Диктує небо, а пильнує око...
і те, що сивина у бороді,
і біси – у ребро... і не тоді
цінуємо і вишнє, і високе,
що вилами писали по воді.

Утішені собою одинокі
юнони-феї, перуни-гуру...
У падаючу віримо зорю,
цитуємо і Пушкіна, і Блока,
а чуємо омріяну муру.

Осміяні і випиті ордою,
у каламар мокаємо перо...
і пишемо не кров’ю, а водою,
ачей - «ми не лукавили з тобою...»
як видавали на гора зеро.

Римуємо таке оригінальне
із кухні архаїчного меню,
що мимоволі уявляєш ню
особи, що виписує моралі,
аби усім підсунути свиню.

Немила публікує ахінею.
Нелюба оприлюднює любов.
Ніяка не хвилює казанов...

Єдина залишається тією
високою вечірньою зорею,
аби ночами закипала кров.

07/19

Нехай віщують: бійтесь зайд чужинських,
Своєму свій, мовляв, не зробить зла.
Та, як мені, єврей проукраїнський,
Все ж краще промосковського хохла.

Панно Фальшивосте, мій дебаркадер
плине за буй - між акул і дельфі...
Пальмовий лист відірвався... то й рада.
Буде про чесність у вільній графі.

Келишки наші віднесено вліво,
ваша панама блискуча - на дно...
Є пригощання - три пуп'янки, пліви.
Ми не уперше в життєвім кіно.

Сивий суфлер напомадив цидулу.
Пляшку ловила, та хвиля хитка...
Ось пасочки між зеленого мулу.
Доля-мулатка чайком обпіка.

Мапа, газета, прим'ята валіза.
Соку б...
Чавлю золотий апельсин.
В рамці звичайного порту не влізу.
Зайвий компас у огромі яси.

2019

компАс професійний жаргонізм

Чумацький шлях проліг навскіс,
Моргають рідні нам зірки.
Побіля шляху видно Віз,
Там сплять небесні чумаки.
Віз перевернуто, і віл
Блукає в зоряних степах,
А з Возу нам зірковий пил
Спадає на батьківський дах,
На наш провулочок малий,
На тихе місто і на Рось...
Так стало гарно на землі!
І дуже затишно чогось.

1.
Ні в найми не годиться, ні у прийми.
Замало їй – поклонів, слів, обіймів…
Приходить: ні облесниця, ні власниця.
Свобода кошеням до неї ластиться…

2.
Вона в серця нам стукає і досі:
Усміхнена, нічого не попросить.
Лиш дивиться уважно і з надією…
А ми її збагнути не уміємо.

Витрушуємо жарти і докори,
За кавою чи жменею попкорну.
І спогадів перебираєм гранули,
Щоб гостю випадково не поранили.

3.
Їй все вже зрозуміло і відомо –
Прощає наші сумніви і втому,
Не жде ні подарунків, ні жертовності.
Життя складне: розбіжності, умовності.

Нічому нас минуле не навчило.
…На світ і час киваємо безсило,
І вкотре проганяємо від себе ми
Любов із особливими потребами.

26.07.2019

Не жартун я, а серйозний хлопчик,
На Парнасі власна є тюрма.
Напишу вам про дівочі очі,
Бо сьогодні інших тем нема.

Утомили зеленаві пущі
Та легкі хмаринки в небесах.
З музи геть пейзажну шкаралущу!
Їй ходити зручно й у трусах.

Муза хтива сіла на коліна,
Келишок в руці "Мадам Кліко"...
Був, неначе всохла деревина,
А тепер - могутній осокор.

І писати став куди як лучче,
Бо Ерато тішить стан гнучкий.
Погляд у вродливиці жагучий,
Навіть у Пегаса дрижаки.

Всілася на мене зверху пані,
Нетерпляче торсає за чуб
Б'є під дих кохання окаянне,
Плоть мою звільняє від кольчуг.

Спершу був гопак, а потім реггі,
Тут, братове, не до хропака.
Я ще молодий - столітній легінь!
Можу все! Звичайно ж... у думках

26.07.2019 р.

Рай

Гніздо орла годиться і для курки,
А графоманові - гора Парнас.
Тому таланти нині манюпунькі -
Описують недбало мартопляс.

Ридання від кохання - вічна тема,
Шепоче біс на вухо "Согріши...".
Дві сторони монети - нічка темна
Й римована істерика душі.

Підступна зрада із очей невдахи
Витискує щодня масний сюжет.
Мені ж бо до вподоби охи й ахи,
Щасливий - не гнітючий хеппі енд.

В обіймах жінки зустрічаю ранок,
Вмостив блокнота в неї на плечі...
Поези геть! Прокинулась кохана
І кличе в рай. Писатиму вночі.

26.07.2019 р.

Нашіптує, нацьковує кругом,
Гуртом слона вкусити хоче гном.
Не вгомониться все вона ніяк –
Огидна інтриганка Шапокляк.

Орлиці хтіла вправити хребта,
А та наскубла добре їй хвоста!
І тут узяв звірюку переляк –
Гієну, не левицю, Шапокляк.

І тільки де не з`явиться на мить,
Од неї падла запахом смердить.
Дожовує все залишки здохляк
Спесива провокуйка Шапокляк.

Хвоста свого розпустить, як павич,
Аж уночі регоче з неї сич.
Ну як, скажіте, вилікувать, як?
Цю манечку величчя в Шапокляк?

Заготовляти сушкуватий хмиз,
Уже пора провітрювати ліс.
Бо хазяйнує в ньому абияк
Гієниста габздиня Шапокляк!

26 липня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

І нашим, і вашим...
Ластата лисиця
обідає в Саші,
вечеряє в Гриця.

Ті гноми - в роздружжі,
та лисоньці зайві
обшмульгані ружі -
оббиті об айви.

"Сварки - не для мене!
Я - мирна газдинька,
цілісінькі вени,
зароблені диньки..."...

Ось виберуть, може,
мудрійкою... Крука
докльовують шавки...
Та зайва докука!

Оближе сметанку,
гуляш на тарелях.
Ні стресу, ні ранки...
із дудочки - трелі...

2019

Лисичка - збірний образ, таких тьма на стежках реалій.
Імена теж обрала задля рими.

Літа відшуміли, за обрієм щезли.
Лелеки забули тутешні місцини,
лиш круків зловісні стихійні капели
дратують слух трубним "кар".  Спека рутини

висушує мізки пустелею Гобі,
думки спопелило тужливе зітхання.
Молитва  пуста розчинилася в небі
і не сподівайся,  гра скінчена, Таню.

Пісочний годинник невже спорожнілий?
Остання дрібниця на  вагах медичних.
В Ісусових ранах цвяхи заржавіли.
Твій біль не постійний, а періодичний.

Зажурені очі із башти не видко.
За ким кошеня на околиці  плаче?
Розбита губа все ж  загоїться швидко.
Поранені душі - ніколи, навряд чи.
2019р

Ще до осені не близько
І далеко до зими, –
То холодний лиш вітрисько
Стугонить щось за дверми.
То на ганку дощ понурий
Задихнувсь од метушні
Несподіваної бурі
І застиг на мить у сні.
То туману тільки смуга
Подалася до ріки, –
А вже терпнуть від напруги
Недоречної думки…
26.07.19

Я пам’ятаю Ваші очі
і поцілунок у щоку.
Такі оказії урочі,
буває, личать козаку.

І я подякувати хочу
хай не востаннє на віку
за ту єдину мить п’янку
і щиру усмішку жіночу.

Усе минає і тече
і дотик ніжний не пече,
а одиноке серце гріє.

Хоча це, може, і не те
як має бути тет-а-тет,
коли ще жевріє надія.

07/19

Гуляй, козаче, гуляй!
Залий свої очі, закрий свої вуха,
і крики із хати не слухай, не слухай!

Стриножені коні, мов привиди сонні,
не скачуть, не крешуть копитами світ,
гуляй же, козаче, із ранку до ночі,
хоч пазурі вовчі й шматують живіт!
Залий свої очі, закрий свої вуха,
гуляй і танцюй, до подертих чобіт,
і крики із хати не слухай, не слухай,
не вперше вмирає козацький твій рід!

Нехай розпинають замучену матір,
ту кров не уперше приймає земля,
ґвалтують дружину сусіди багаті
і душать в колисці твоє немовля!
Іржавіє шабля, іржавіє серце,
плете павутину підступний сусід,
а ти наливаєш горілку із перцем,
і криво зшиваєш подертий живіт!

Залий свої очі, закрий свої вуха,
і крики із хати не слухай, не слухай!
Гуляй, козаче, гуляй!

25.07.2019

...І все частіш спада на думку Богу

Як янголи тримаються ще там, у горніх висях,
Бо ж глупота людська сяга все вище й вище?
Мабуть, бояться вже на Землю сходить,
Принишкли біля Всевишнього господи.
Уже й самі розказують, мов казку,
Як їм хотілось аж до сказу
В ніч солов’їну десь біля перелазу
До ранку цілуватися з дівчатами земними,
Синів-богатирів заводити із ними .
Наче у безвість ті часи гунули,
Безжурнії часи, біблійнопроминулі.
Щоправда, і тоді була тривога,
Як одчайдухам закортіло зрівнятися із Богом.
Всевишньому вдалось ті задуми порушить:
Летіли вавілонці з високості, наче груші,
І розбивалася на друзки мрія навісна,
А з нею й мова на той час одна .
Були ті будівничі, як діти, ще такі наївні,
Не думали про братовбивчі війни.
Трималися усі на видноті...
А от нащадки їхні вже не ті:
Позалізали кожен в свою нору
І атом перековують на горе.
І все частіш спада на думку Богу -
Зробить реальністю і Гога, і Магога.


«І побачили Божі сини людських дочок, що вродливі вони, і взяли собі жінок із усіх, яких вибрали... І вони їм народжували,- то були силачі, що славні од віку». Книга буття. 6:2,4.
«І промовив Господь: «Один це народ, і мова одна для всіх них, а це ось початок їх праці. Не буде тепер нічого для них неможливого, що вони замишляли чинити. Тож зійдімо і змішаймо там їхні мови, щоб не розуміли вони мови один одного. І розпорошив їх звідти Господь по поверхні всієї землі,- і вони перестали будувати те місто». Книга буття. 11:6-9.

Із Андрія Бєлого

Землі моїй бідні лани
в незбутній скорботі застигли.
Розлоги всі ці вдалині -
горбами, рівнино, повигни!

Простягнених просторів рать
утаює шир неозору.
Куди тут втечеш від заклять
пияцтва, безхліб’я та мору?

Від голоду й холоду тут
вмирають і вмерли мільйони.
Чекають на вимерлий люд
скорботні рівнини безсонні.

Тут Смерть протрубила свій клич -
в ліси і у ниви мізерні,
у села й міста, навсібіч,
у простір голодних губерній.

(2019)юююююююю

Стрічають лицарів красунечки чи ні...
Кохаються до шлюбу, знято шори.
Емансиповані, чуттєві, чепурні -
статистки між гримованих акторів.

Одні побачили Париж і Монреаль,
а інші лиш Пристроми, Львів, Опішню.
Наївно-просто малювалась вертикаль.
Та ось і крапка фінішна - зловтішна.

Розкидані лелітки, в'януть пелюстки.
Надіями наповнені конверти.
Сценарій Фатум рве на клаптики, шматки.
Написано червоним: тут - померти...

І ось лежить білявка (далі, душе, стань),
рахують ножові... Ридає мати.
В афекті вбило екстравертне юне Янь.
Вирує-захлинається Хрещатик.

Життя спливло - морозива пахкий ріжок...
Обгортка днів розтоптана байдужо.
Зеленим їжаком чаїться в серці шок.
Розхлюпую осонцені калюжі...

25 липня 2019

Шматок розлюченого неба
Заполонив безхмарну синь.
У сумнівах нема потреби:
Зростаючий стихії вплив.
Птахи кружляють вкупі: зграї!
Здіймаються у височінь!
Сміливці, бо страхУ не знають.
Очікують потужних злив.

Під вітром шаленіє листя,
На землю падаючи вниз.
Тріпоче зірваним намистом
Пожовклий та зелений лист.
Струмком тече вода невпинно,
Вмиваючи вікно, карниз.
Нема зупину, неймовірний,
Надісланий з Висот, сюрприз.
***
…Вітри, створивши буревії,
У танці дикому злились.
Дощі перетворились в зливи.
Та все припиниться колись.

Діждатись треба: не журись!
Вже вкотре трави піднялись!
Потрібний в кожній справі хист…

25.07.2019
Свидетельство о публикации №119072506455