Мов подих віковічної зими,
Мороз ударив і обсипав листя.
І шепіт нестерпимої пітьми
Прокрадеться нечутно хижим лисом.

Мороз і тьма сплелися у клубок.
Вони ідуть війною світовою.
І наркотичний шал нудних морок
Згорить із навіженою добою.

10 листопада 2018

Парнас належить геніям? О ні!
Не там живуть живі й покійні скальди.
Для них - табу пейзажі із брехні,
Оселі - з непривабливої правди.

Закрив біду іскристий водограй,
Зашпаклювалась мерва буйнотрав'ям.
І яв страшна не яв - словесна гра,
Художній секонд-хенд, бомжацьке рам'я.

І хоч мене щодня зовуть на біс,
Але відкрилась істина печальна:
До неба глибини ще не доріс,
Потрібні час, учителі, бажання.

Потрібна не одна в душі струна,
Уяви дар, натхнення повні чаші.
А ні - то мул черпатиму із дна,
Джерельної водиці не пізнавши.

Вагаюся. Та знаю: перший крок -
Найважчий. Ось, рука відкрила грати:
- Іди,- шепоче муза, - до зірок.
Як дійдеш, то навчу тебе літати.

20.03.2019р.

Зима корону одягнула.
Морози владно в бій пішли.
В думках надія промайнула -
Наш літній спогад зберегти.

Так, тільки спогад миготливий,
Приємні зустрічі, думки...
Цей вогник у очах щасливий,
Мрії, ілюзії, казки...

Забути біль і всі образи.
Хвилини гніву і журби.
Забуть лихе і зле, одразу
З легкою посмішкою йти.

А інша буде так любити,
Як я, - дитина, не змогла.
Буде тобою тільки жити,
Смиренна, тиха і проста.

І хоч "Прощай" вуста сказали.
Клубок у горлі знов і знов.
Ім'я твоє не раз шептали
В примарній тиші молитов.

А щастя було зовсім близько.
І серце рвалось до життя.
Пробач мене. - Вклонюся низько.
І вже піду - без вороття.

09/02/2012

Ну що, стрічайте, я ваш повелитель,
Я ваш оратор, я ваш поводир,
Я президентів ґедзь, Салах-ад-Дин.
Вам мені кланятись, я – цар і небожитель.

Я вмію в шкуру лізти молодим,
Я можу старість вашу збавити прилюдно.
Ну що, повірили обіцянкам дурним?
Ви що всі думали, я чудотворець, Будда?

Ваші життя належать всі мені!
Бо ви як гвинтики в моєму механізмі,
Що робить всемогутнім богом – бізнес,
А я над вами з німбом осяйним.

Вам не потрібно знати хто є хто,
Вам взагалі не варто лізть в науку.
Бо для людей найкраще долото –
Тільки мовчати стишено в принуках.

Ну ось він я, могутній вседержавець,
Для мене влада гетьмана важка.
Ви щось казали? Гроші на буханець?
Ох, не смішіть, спустіє вся казна!

З тобою, лагідний, незвіданий, я поруч,
воркуєм голубами, тішимось, а згодом -
зникаю в небесах, залишивши покору,
повітряними кульками. Ти, сонце, згоден
так нескінченно на завершеній сонаті
шукати в погляді моїм рахманні звуки,
відлуння безнадійності у серця чаті?
Заздалегідь передчуваючи розлуки,
і переводити годинникові стрілки
назад, вперед, назад, розхитуючи вічність?
Питати у зозулі залишилось скільки?
Ділитись диханням, пірнаючи у ніжність,
миритися з негодою мутних  стосунків?
І незважаючи на колючки одвічні,
шипшиново-терпкі зривати поцілунки?
Гасити полум'я, запалювати свічі,
примарним щастям гріти руки у каміна,
ятрити на світанку спогади гарячі,
і зважувати душі на вагах  сумління?
Того ти дуже хочеш, мій п'янкий? Одначе...
Чи закружляємо у вальсі Мендельсона,
чи принесуть солодкий плід  дурманні віти?
Цнотливі пелюстки, а беладонна - чорна.
Приручене не кинеш на поталу світу!

В веснянім небі, висі голубій,
я напишу поему про кохання.
В ній розмотаю дум своїх сувій,
повідаю про мрії-сподівання…

На килимі смарагдів і парчі
вінки катренів пересиплю болем –
хай зорями засяють уночі
і зігрівають пересічну долю.

У покривало золота дібров
вплету рядки щасливі і не дуже,
а в казку цю – запрошую Любов,
як у букет ромашок пишну ружу!

Читаю Тичину
Серцем. Не очима.
Крізь серце свищуть вітри його доби.
А він на вітрах тих прапором має
Таким же пшенишним та ще й голубим.
То як же червоним все те залилося?
Як замість зозуль трактори загули?
Як голод і мор проросли колоссям?
І як же трансфер зміг на дружбу зрости?..
Питаю-питаю, а в кого одвіту шукати,– не знаю,
Бо начебто з ним і я сам завинив.
І тільки Вкраїна, як мати, і знає, й прощає
Великих своїх і малих синів.

Ми є раби чужинської моралі,
Від цього вже не відхреститись нам.
Бо землю і моря у нас забрали,
Чужі попи свій збудували храм.

Вбивають мову, звичаї і пісню,
З Донбасу до країни йдуть гроби.
Від нашого мовчання світ не тріснув,
А висновок зробив, що ми - РАБИ.

Така шляхетність у твоїх очах –
Емоції, весь розум, полонила.
Там бачу вись, куди возносять крила,
Яка вгорі тремкоче на вітрах.

Небесна світлосте, указуй шлях
І еталоном із чеснот будь, мила!
Лиш ти мені великий світ одкрила,
Енергію дала, що має птах.

Вино страждань моїх – в твоїй долоні.
Історія то мук твого єства,
Це таїна, де прірви є бездонні…

Краса стосунків – сфера то нова!
Ідилія, мов на природи лоні…
Й од щастя загубилися слова!

20 березня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Ох і "набожний" люд!
Хрестоперстна молитва отари,
Показушна любов,
Істеричний товпи отченаш...

Найубивча з отрут -
Сліпа віра. Розчахуті ґаври
На пророка плюють,
Люто виють: - Тікай! Ти не наш!

Я, звичайно, утік,
Попалив індульгенціям крильця,
Відпускати гріхів
За наказом небес не схотів.

Точить кров, наче сік,
Брат із брата, вже буде по вінця,
На святих письменах
Тліють бризки й патьоки руді.

Плачуть Батько і Син,
З тьмою програно битву,
На уми сатана
Накидає залізну оброть.

А над Лаврою дзвін,
Чорноризи женуть на молитву
Гурт монашок сумних,
Умертвляючи душі та плоть.

20.03.2019 р.


Визволення

Вижив. Усупереч присуду ката,
Скомпонували уже й некролог.
І хоч без жертви несита Геката -
Друг ув аорті залишив жало.

Вдих - і шпиняє обламана голка,
Видихну - коле в скривавлений м'яз.
Краще би, браття, лишився без ока,
І без правиці було б все гаразд.

Милі собратчики, чуйні камради -
Поруч, близенько, в біді - тут як тут.
Брути кинджали стромляють по гарди
Та загняють недаху у кут.

Йди, відгадай хто з нас Янус дволикий,
Хто - вірний друг, а хто гад прегидкий.
Лагідну долю у вигляді жінки
Мудро відсунув на відстань руки.

Ліжко подружнє - колюча ожина,
Крутиться в серці холодне жало...
Ранок. В долонях тримає дружина
Голку. За вікнами сонце зійшло.

19.03.2019р.

Сумна правда

Казати правду багатьом незручно,
Та межи нас немало й галалак.
Відшили пані, бо вона вельбучна,
Зубиськпми скрегоче, вельми зла.

Поезію шанує до нестями,
Пегаси - чистокровні скакуни.
Літає над проблемами, страстями,
Шпильки скептичні сіє на лани.

В анфас і в профіль - викапаний геній,
Джергоче зграя муз у рукаві.
А під хвостом - таке як і у мене,
М'яке, і трохи в салі - селяві.

Упала в грязь. Тепер в болоті кумка,
Пегасики ночують у кози.
За вікнами голодна виє сука,
Піду і дам їй трохи ковбаси.

20.03.2019 р.

Ніч така, незміряно глибока,
Що в пітьмі втопилося усе, –
Тільки залишився жданий спокій
Навкруги причаєних осель.
Час завмер у тиші прохолодній
І дрімає місяць десь чомусь, –
Лиш не спить закоханий сьогодні
В магію поезії дідусь.
Що в його розбурханій уяві
Зроджує нехитрий зміст пісень
І верне наліво чи направо
Вічні думи в пошуках натхнень?
Чом немає спокою старому,
Скрученому віком у дугу, –
Може, переборює так втому
Чи долає тугу та нудьгу?
Ніч така, привабливо безкрая,
Видалася щедра на дива, –
Радістю наповнений до краю
По рядках розміщую слова.
20.03.19

Ти потрібен мені?
Я байдужість ховаю у жмені.
Вже набридла оця круговерть і зусилля складні.
А у місті весна. Бачиш, квітень танцює тотемно.
І проміння ясне так трофейно горить у вікні.

Я потрібна тобі?
Тільки правда буває важлива.
Нам неважко удвох розпалити погаслі вогні.
Якщо хочеш, ходімо в незвіданий світ знавіснілий.
…Ти потрібен мені.
19.03.2019

О Маестро, мій милий Майстре!
Композитор моїх мелодій,
Інквізитор сваволі плоті,
Хуртовина в моєму літі
Із пелюстя прозорих квітів.
Цій любові любов позаздрить.
Ти – спокуса моя і пастир.

Наодинці з тобою, отче,
На обтинках вісону ночі,
Наче сон у її блакиті,
В унісоні спинились миті,
Пролунали в єдиній ноті
Поліфонії двох рапсодій,
Зупинитись на мить – не злочин.
Оверлочити ніч не хочеш?

О кохання моє рахманне,
Що в оману мене не манить,
Що дурманом не лине в душу,
У веригах обійм не душить,
Дуже вільне і вірне дуже…
Я тобі маргаритки, муже,
Покладу в сторінки роману,
Отамане мій, о тумане!

Розбудіть! Я надихатись хочу весною іще,
Я побачити мрію конвалію білу ізнову.
Танцювати, кружляти під першим весняним дощем,
Відбиватись у люстрах калюж на алеї кленовій.

Покажіть мені вишню, немов наречену в саду…
Я сп’янію від захвату і аромату хмільного.
Весь пірну і душею порину у цю красоту,
У це радісне свято життя закохаюся знову…

Подаруйте любов… Хай стривожить, печаль прожене…
Хай світлішою стане до Храму святого дорога.
Бо з любові приходить на світ споконвіку земне…
Від народження так все людині завітано Богом.

Розбудіть же мене! Світанковою впитись росою.
У вікно моє стукніть бузком запашним і розквітлим…
Тихо двері відкрию. Надихатись хочу весною…
Повернутись ізнов у минулі ті березні-квітні.

Примітки: Оригінал вірша Якова Баста

Я хочу надышаться весной...
Яков Баст

Разбудите меня. Я хочу надышаться весной…
Мне так хочется утром увидеть, как ландыш белеет.
Танцевать и кружиться под первым весенним дождём,
В глади луж отражаясь на мокрой кленовой аллее…

Покажите мне вишню, невестой стоящей в саду…
Опьянею от запахов, от аромата хмельного.
Погружусь без остатка, душой окунусь в красоту,
В жизни радостный праздник влюбляясь всё "снова и снова"…

Подарите любовь.. Растревожит, прогонит печаль…
Пусть счастливее станет ведущая к Храму дорога.
Ведь в любви всё рождается. Это начало начал…
Так с мгновений рожденья завещано людям от Бога.

Разбудите меня. Напоите рассветной росой.
Постучите в окно мне душистою гроздью сирени….
Тихо дверь отворю. Я хочу надышаться весной…
И вернуться опять в те, прошедшие, марты-апрели…

2019

Від неї я вертаю у свій дім,
Мов утікач, що битись перестав,
Який гіркій свободі не зрадів,
Позбавлений і зброї, і щита.
І в’язнем добровільним я постав,
Аби відчути біль на самоті.
Коли кохана душу відверта,
Безсилий я лишитись, як хотів.
Хай будь-які думки про звабу втіх
Не живлять більше марних сподівань,
Лише зневага й сум усіх світів
Плекають прикрощі моїх страждань.
Караюсь, як її не бачу я.
Я з нею – то розрадонька моя.

Тісно серцю у грудях, не знаєш  чому?
Ліки в шафі, така необачна.
Тесля міряє дошки, стругає труну,
ти чекаєш на щастя - не лячно?
Божевільна... Спустися на землю, ти де?
Не надійся... Зміни окуляри.
Блиснуть миті життя, свіже листя впаде -
зсохне, зчахне, а веснами марить.
Кожній тварі, мурасі відміряв Господь,
для метелика день - ціла вічність.
Надивилася вже,  порцелянова плоть
розіб'ється чи в жовтні, чи в січні,
чи у травні. Та ні не тепер, не коли
п'є душа з водограю озерця.
Прийде смерть - прожену і накрию столи
для  надії, любові та сонця!
Скільки не довелося пройти без ціпка,
гори небо тримають на вежі.
Ти полину не рви більше, доле гірка!
Дай покути і райдуги, Боже!
2019р




 

1

Гостеві настрій погіршити легко:
варто вказати на огріх... "Дошкульно!" -
він заволає - і кине на деко
три патронташі, осріблені кулі.

"Хто ти і звідки? та що ти лепечеш?
я - креативний, а ти - нікчеменна...".
Гепне заслоном від швабської печі.
Дощ... набухають амбіції... вени...

2

Мовкни, читай, що лишили великі,
власне трамбуй, пелюстками притрушуй.
Глипне байдужжя, розтане безлико...
Перевертає базікало тушу...

Трабли, везіння, олжа і подяки...
Весла застрягли у суслі болота.
Плинуть у далеч м'язисті... ніякі.
Черга моя до корони... сімсота.

2019

Іноді, я думаю про тебе...
І тобою дихаю,
Не раз...
Ти - одне із сонць мойого неба.
Розуму мого предивна гра.

Іноді, я думаю про тебе...
І мовчу...
Безжалісно мовчу.
Блискавиці ціляться між рЕбер,
мов от-от дощами потечу.

В цьому танці змішаних мелодій,
У гучному хорі голосів,
Твого серця впізнаю акорди,
Що моіх сягають полюсів.

Іноді, а, може, і частіше...
Я про тебе думаю усе ж.
І тоді народжуються вірші
У душі,
без гриму і одеж.

Є красиві міста, і багатші, і, мабуть, тепліші,
В них живуть і сміються, щасливих чекають хвилин.
Тільки Харків для мене – колиска, тому найрідніший,
Тут побачила світ моя доня, а потім і син.

Харків’яни мої, харків’яни,
Це для нас мого міста краса.
Харків’яни мої, харків’яни,
Хай наш вічний вогонь не згаса.

Гончарівським бульваром іду, тут століття з’юрмились,
Де у вікна красунь заглядали колись козаки.
Та від плинності часу ти, місто моє, не стомилось,
Лиш молодшим стаєш, не зважаєш на довгі роки.

Харків’яни мої, харків’яни,
Це для нас мого міста краса.
Харків’яни мої, харків’яни,
Хай козацький наш рід не згаса.

Є Холодна гора, де з тобою зростали у мріях,
Немишлянських садів, журавлівських озер дивина.
І Шевченкова вулиця, салтівських вікон надія –
Все це Харків мій рідний, в нім дружать і праця, й весна.

Харків’яни мої, харків’яни,
Ви Сумською пройдіться ще раз.
Харків’яни мої, харків’яни,
Щоб наш вічний вогонь не погас.

Я в метро проїжджаю по місту із краю до краю,
Харків’яни живуть і кохають у місті моїм.
Завітайте до нас, тут гостинно усіх зустрічає
Харків – місто моє, мій щасливий, мій батьківський дім.

Харків’яни мої, харків’яни,
Ви Тарасу вклоніться ще раз.
Харків’яни мої, харків’яни,
Щоб козацький наш рід не погас.

Я - рідновір. Мій Бог - це Україна,
А братик уподобав Іордан.
Стоїть щодня у храмі на колінах,
Поклони б'є мальованим жидам.

Усе чуже - і родовід Абрама,
І ладан, і молитви, і хрести...
Вчорнішала за це хохляцька карма,
Народові ні в чому не щастить.

Ця віра гоїв миттю розділила,
Придумала для дурників гріхи.
У прадідів були орлині крила,
Онуки ж мають рабські ланцюги.

Нікому і нічого ви не винні!
Рідня для нас - не Яфет, Сим і Хам.
Найбільший гріх - це зрада Батьківщині
І власним - не позиченим богам.

Пейсах у Лаврі. Чується літанія,
Святкує люд, жується хліб м'який.
Іди і скинь хламиду безталання,
Омий в Дніпрі святому сліпаки.

19.03.2019р.

Це віт судомне колихання –
Сміється місяць із небес.
Я задихаюсь від кохання,
Ним переповнений увесь.

Ох, розбудить би вікна сонні,
Явити давні їм дива –
Я б серенаду під балконом
На повен голос заспівав.

Часи романтики, о де ви?
Сентиментальну ллю сльозу…
Неначе котик березневий,
Я б розійшовся унизу.

І ти б, напевне, зашарілась!
Півонією зацвіла!
Щоб злий сусід осатаніло
Заматюкався із «дупла»!

18 березня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Не кажи мені нічого
Про оте, чого нема
На вибоїстих дорогах
Між блукальцями двома.
Не жури серця минулим
І майбутнім не втішай,
Бо гіркотного сьорбнули
Вже обоє через край.
Ми, осліплі від печалі
Та понурі від вагань, –
Поодинці заблукали
У тенетах пам’ятань.
Не кажи мені нічого
Про уламки наших душ
І єднати їх спрожогу
Припини спішить чимдуж.
Сталось те, що мало бути
Між блукальцями двома –
І минуле не вернути,
І майбутнього нема.
19.03.19

...як на почат-
ку темою порушити,
Що по очах
Не прочитаєш душу ти?..
-та і не тре-
ба. Ти сама хотіла
Польоту в не-
бо... Таїн прагне тіло

Увись леті-
ти пізнання стежиною.
-як відрізни-
ти правду від олжі мені?-
Питаєшся
І дивишся у вічі,
Задумлива
Джоконда від да Вінчі...

-то й роздивив-
шись, мала зрозуміти ти,
Як наші вір-
ші можуть душу мітити
До прочитан-
ня крапельками крові...
То перестань
Під сумнів брати слово,

Що я давав
І годі сумніватися.
Пора, my love,
Натхнення надихатися
І відліта-
ти в небо пізнання!..
Навчу коха-
ти. Решта- маячня...


© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Свидетельство о публикации №119031809287

Чи знаєш, що ми не окремо з тобою?!
Ніколи не були окремо…
Мов зшиті чи склеєні диво-любов’ю.
Наповнені сонцем, течемо –
Зливаємось ріками чудних мелодій,
Аби розчинитися потім
У пісні веселки, в любові негордій
За межами власної плоті.
Ми плинемо тихо за наші кордони –
Туди, де зазнали початку,
Щоб стати єдиним в одному законі,
Зриваючи ночі печаті.

У відносинах - наче колеги
А у подумках - свіжоспечений реп
І бурлить, і штовхаємось - легко…
Крок за кроком роками - сонце і степ
Ні будівель тобі, ні криниці…
Ніякого плану, мовчанки все більш
А навіщо світ Неба й без Птиці?
Чи поета на розстріл за вірш, і…
У відносинах - наче партнери?
Ну що ж, я замовлю на вечір - 07
Нікудишні - підозра і нерви
І до дна, геть до дна, за усіх...
18.03.2019.

Вона гуляє в тихім полі
І на квітучому лугу.
Вона збирає трави. Голі
Ноги втира в свіжу росу.

Вона проста і загадкова,
І знає шепіт різних трав,
Місячні фази і готова
Допомогти тим, хто прохав.

Хто чистий помислом і серцем.
Душею прагне до життя.
Хто заблукав, став чужоземцем
І жде вже скорого кінця.

Вона покаже тихе щастя.
Навіє спогади полин.
Напоїть чаєм і в зап'ястя
Утре настояний люпин.

Вона привітна і чарівна.
В очах сіяє доброта...
Всі боягузи кажуть - "відьма!"
Ні... Просто вірить у дива.

2013

Вірш дочитано. Вигуки "Браво!",
Друг-руладник за плечі обняв.
Наче ловко і трішки лукаво,
Та насправді - одверта дурня.

Випрозорюю критики натяк,
Повизбирую гречку з пшонин:
Вштабелюють віршаток громаддя
В джомолунгми вторсировини.

Пересиплеться в чан потеруха,
Думи й оди засмокче у вир.
На гачки поначіплює кухар
У рулонах м'якенький папір.

Колообіг: віршата - вбиральня,
Муза хвора, у серці шуми.
В інтернеті доволі писання
Прости Господи і хай Бог ми...!

18.03.2019р.

Утіха

Жінки - троянди! Айстри! Мальви!
Краса аж сліпить лупаки!
Мені подобаються жваві
Та сухуваті, не пухкі.

А от сусідові - мотрони,
Поважні пані, у літах.
Та їм давай ален делонів,
Бо кожна мавка вереда.

Моя краса - не Пенелопа,
Для неї муж - порожній звук.
А в кума жіночка - секс-бомба,
Її не випускає з рук.

Таке добро - не заваляще,
Коштовний супер-діамант.
Моя ж рука щоденно лащить
Лиш засмальцьований халат.

Парцели інші у дружини -
Робота, кухня, суєта...
Без мусі-пусі скоро гигну,
За поцілунок - все віддам.

Вдоволено сокоче півник,
Чубата курочка без лах.
О, де ж ви, де, палкі обійми?
Живу, немов скопець-монах.

Мегера злюща знову зрання
Скубнула вже не раз й не два.
Піду писати про кохання,
Хоч так утішуся, братва.

18.03.2019 р.

Пробуджується знов земля
І по-весінньому радіє.
Готові до сівби поля,
Є думка про врожай та мрія.

Жадана мрія досягти
Шалених успіхів у справі!
Шляхи тернисті до мети,
Занадто нелегкі до слави.

Весняний даючи заряд,
Володарка крокує вміло,
Тепла даруючи каскад,
Та й справно робить своє діло.
Всміхається і сонце мило,
Надії втілює сміливі.

18.03.2019
Свидетельство о публикации №119031807525

Вітряно. Опостінь
рівняються по стіні
дерево і його тінь.
І тінь цікавіш мені.
До ставу збіга стежа,
просить мов батогів.
Ба, і це не межа
забавкам дітлахів.

II
У ігриськах їхніх лють,
їх плачі у дворі
сягають ген у майбуть –
в міру її прозрінь.
Часу туди ходи
иншої не було,
як наосліп – з "лапти",
в яку нам колись везло.

III
Осклянілий бетон
шкребеться об голубий
звід, як той мастодонт –
радий в правці благій
цілющости потерух;
непомірність громад
перехоплює дух,
ставлячи мозку мат.

IV
Улії новий рій
обживає, авжеж,
всотуючи живий
мед електромереж.
Діти витіснять нас
у передміські сади
споминів – напоказ
візіям пустоти.

V
Природа їм зерня ті
наук і дасть, що як вірш
зазубрить у нужді:
часу і таке інш.
Вони вберуть цифру "100"
завитками плюща:
най і не вічність, то
частку її хоча.

VI
Чуті брехні вкінець
зі дзуміннями мух
їм увірвуть терпець,
та розвинуть їх слух.
Зуб різнитиме мідь,
срібло. Пошум лісів
гуртуватись навчить
більшістю голосів.

VII
Після нас – не потоп,
де удоста весла,
а коловерті товп,
множина їх числа.
Най звитяга ікри
над рибою і не гріх,
а янголи – не комари,
і їх не стане на всіх.

VIII
Вітряний літній день.
В смороді нечистот
без пахучий цвіте.
Я, мов одуд, от-от
згукнусь і видам дупло –
канулий у пітьму
світ, де, чинячи зло,
ми відали ще – кому.

IX
Вітряний літній день.
Сад. Здаленілий рев
поліцейських сирен
не одваджує мрев.
Птахи дзьобають з урн
сміття намість пшона.
Голова, як Сатурн,
болем споясана.

X
Що вишуканіш співець,
того рідше, либонь,
давнішній бубонець
вібрує в нім на любов.
Спітнілою від вогню,
замашних топорищ,
п’ястю і сьогодню́
кучері не звихриш.

XI
Це – не яса ножу,
нісенітні тенет,
а тому рубежу,
що відвадить нас геть.
З темної сторони
Місяця на ущерб
жизних мір довжини
вигинається серп.

XII
І тисяча літ, і вік
годять своєму кінцю,
щоб ніхто не підміг
бомбі або свинцю.
Справа безлічі рук
гине не од меча,
а розстібнутих брюк,
зопалу, зазвичай.

XIII
Будучина чорніш
од велелюдь, а не
більм або маячні
несусвітних знамень.
Буцім про всяк, самі
діти, чи прозапас,
бачать не те, що ми;
вочевидьки, не нас.

XIV
Ми їх не вгомоним.
Дзиґа і шибеник,
вуличний херувим,
гризучи льодяник,
із рогатки в саду
цілить по гороб’ю,
не хвалиться – "попаду",
але знає – "уб’ю".

XV
Зір їх – і поготів
знак сирітства речей,
віднятих від груді.
Порахунок з прищем
– справа чести зіниць,
чиїх кіл на копил,
видимий світ – і ниць,
і горівіч – сліпий.

XVI
Оку взнаки цей гандж
простору, себто знак
суєти домагань.
З ліжка стелю отак
споглядає слабий;
скорше, чим засина,
аніж сам, далебі,
забирається на.
.
XVII
В співанці без кінця
кланяється рідні
серенада вітця,
арія меншинí,
співані сумі тіл,
в просторіччі – товпі,
в партер, у сум’ятті,
під завісу й т.і.

XVIII
Літо. Куди не кинь –
дітлахи, метушня.
Дерево і його тінь,
я, що сидьма куня.
Хмар, що рун у вівці.
Рятівний від ядух
став. І сніп промінців,
– як липучка для мух.

XIX
Всмоктуючи свій сік,
зрошуючи свій кущ,
сіючи по стезі
свої жменьки піску,
діти дивляться в даль,
куди, як у жмені гріш,
дзеркала, як Стендаль,
приязно не містиш.

XX
Мавши на оці нас
в манерах і голосах
(ліпше не завдалась
природа у чудесах),
губи пучачи й зоб,
їх спотворить дитя
радше злостиво, щоб
не було вороття.

XXI
Так рухають уперед,
– за горизонт, за грань.
Так родових дерев
зраджує себе ткань.
Коячи так пороб
дробом нулю, в поріз
цебенітиме кров,
нетечі боячись.

XXII
В цім і є, вочевидь,
роль матерії у
часі, пак, мимохіть,
в нім – ніщот досхочу,
щоб обжити верто-
град спадкоємних мрій,
свій анфас, як жетон,
розмінюючи в котрійсь.

XXIII
Так в пустелі шатру
чується тамбурин.
Так прожогом ікру
цідять в ультрамарин.
Так марають листи
кома або слівце.
Так говорять: "лиш ти",
заглянувши у лице.




-------------------

Світочу, всміхнися, хмарки розтопи!
Променем ласкавим сповивай безмежжя.
Світ збирає зорі в сонячні снопи,
золотим узором білоцвіт мережить.

Крильця у метеликів - дивне ришельє,
перламутром сяють, шовком, органзою.
Небо срібні роси із цеберця ллє
на одрину з м'яти, примул, супокою.

Миє лапки зранку, струшує пилок
і корівка божа в чашечці нарциса. 
Пронеслася буйним вітром на ставок
горобців, синичок зграя голосиста.

Небеса бузкові. Смужкою літак
розділяє далеч на дві половини.
Світанкові весни пробую на смак!
Засіваю в серці ніжності мачини!
2019р




 
 

Коти… Зібрались на даху коти
і спати знову не дають.
Кати! Дістали ці мене кати,
але вони на все плюють…

Весна… В життя приходить знов весна
і березнем духмянить світ.
Вона… Мене чекає десь вона...
Я спізнююсь на сотні літ!

Любов… Крокує всесвітом любов
і у полон бере серця.
Оков… Лишає спокою оков,
зведе в долину з путівця…

Талан… Щасливий і сумний талан,
завжди у кожного він свій.
Волан… Під небеса летить волан
із наших сподівань і мрій.

Коти… Діжу життя свого коти
удаль, за світлий неба край.
Світи… Як тепле сонечко світи
і душу ніжно зігрівай!

Наодинці з природою прагну бувати,
Походити вузенькою стежкою в лісі
І повітря п"янке та духмяне вдихати
Та з цим світом казковим на мить якусь злитись.

Стати часточкою цього царства природи,
Щоби я і краса лісова - одне ціле.
То ж коли випадає мені ця нагода,
Поспішаю до лісу, тоді я щаслива.

2019 р.

В глибині душі, на самім денці,
Бережу повагу до основ,
Тих, що українські западенці
Пронесли віками через кров.

Майже всі виходили з криївок
До маржин, колиби і снопа.
За божницю клали стос листівок,
Йшли боротись з юності в УПА.

Вас за це зганяли у сибіри
Там ви мову й пісню зберегли.
Спротиву загострену сокиру
Не сховали із часів імли.

Скільки вас безмежними світами,
З України випханих, бреде.
Та родину, землю, мову мами,
Ви не забуваєте ніде.

Не ставали зроду на коліна
Зберегли ви славу, гідність, честь.
В кожному із вас моя країна
Має друга вірного плече.

Перемоги вам в шановнім герці,
З вами я у час добра й біди!
Западенці, у моєму серці
Ви були і будете завжди.

Я розверну весняні крила,
Щоб війна над нами не висіла,
Ворожі Гради не ревіли,
В сім’ї лунали співи.
Луга й сади вкривали квіти,
Весні і сонечку раділи діти.

Щоб озимі руна зеленіли,
На ланах не рвались міни.
А під жайворонкові співи,
Орач орав весняні ниви.
Зволочивши бороною,
Поле сіяв яриною.

Хай скоріш війна скінчиться,
Люди в дім свій повернуться.
І відклавши воїн зброю,
Зустрівся зі своєю сім’єю.
Обнявши дружину, дочку й сина -
Наша єдність, ми - Україна.

З нами Ненька розквітає,
А у чужих руках - у вогні палає.
Дбайте, люди, про своє коріння,
Воля й Слава - це Боже веління.
Бережіть Україну, як предки веліли,
Будуйте життя, щоб діти раділи.
Березень 2019.

Вибирай та галасуй,
А шо з того буде?
Чого президенти хочуть,
Те не знають люди...

Все говорять та й говорять,
Та як зрозуміти?
І чи вони таки зроблять,
Щоби краще жити?

Першим Зеро кандидує,
Ну і що він нам готує?
Щоб Голобородьком стати,
Треба ж вміти керувати...

Юля з Петею зчепились,
Вже й не розірвати -
Разом їх на президента
Треба обирати!

Далі є полковник чесний,
Щось зробити може...
Але зовсім він без грошей,
Чим нам допоможе?

Дони знов на шию лізуть,
Усе й усіх лають ...
Чи вони не іздуріли,
Майдан пам'ятають?

Крім оцих іще табун -
Усі чогось хочуть.
Он з вилами, а он шпигун -
Голову морочать...

Ще з півночі сунуть хмари,
"Братні" докучають -
Тo погрози, то постріли -
З'єднатись бажають...

Треба нам шукать дорогу
Крізь негоди й бурю,
Щоби у якусь халепу
Не вплутатись здуру...

Ой тяжкая наша доля,
Лихая година...
Якось воно завжди буде,
Встоїть Україна!
27/2/2019

Віддай мені свій біль увесь,
Віддай мені усі страждання.
Хай сивина укриє рання –
Прийде здоров`я - днем чудес.
Віддай мені свій біль увесь.

Віддай мені усю скорботу,
Недуги тіла й серця – всі!
Ми зможем їх перебороти
І уклонятися красі –
Віддай мені усю скорботу.

Віддай мені свій страх, о мила,
Всі комплекси переживань.
І розгорни любові крила,
Злети у щастя світлу рань…
Віддай мені свій страх, о мила!

Віддай мені кабальні пута,
Їх розіб`ю і розірву.
Віддай мені брехні отруту,
Живи коханням наяву,
Віддай мені кабальні пута.

Я – не Тарас, лиш мов Ронсар той,
Живу в закоханій журбі.
Та біль народу взяти варто,
Беру увесь його собі –
Я не Тарас, лиш мов Ронсар той…

Неси мені свої всі болі,
Народе мій, прекрасний мій.
Хай чад падлюцтва і сваволі
Розвіється у тьмі німій.
Неси мені свої всі болі!

Візьми од мене дух цей дужий,
Орлині крила, силу й міць.
І взявшись обома за гужа –
Ні перед ким не падай ниць!
Візьми од мене дух цей дужий!

17-18 березня 7527 р. (Від Трипілля) (2019)

Чи збагненним стало невідоме,
Чи кохання добавляє сил, –
Легко так, немов тягар утоми
З пліч упав, як тиша із могил.
Легко так, що хочеться літати
І собі самому довести,
Що умію й можу ще затято
Зводити зруйновані мости.
Легко так… Не донести словами
Те, що коїться в душі моїй, –
Жар кохання знову між серцями
Блискає іскринками надій.
17.03.19

Коли мені наврочить ранок
будильника нечисту силу,
з пітьми завішених фіранок
пірну я в напрямку світила.

І, щоб не стати злу мішенню,
у заговорену кишеню
засуну заклинань детектор,
ним визначивши курсу вектор.

Між гасел залізобетонних.
Між вихлопів чуток ядучих.
Між спалахів промов неону.
Між вибитих шибок матюччя.

У полудневу одіссею
я увірвуся на Харлею,
до швидкості завжди готовий,
зухвалий і байкоголовий.

Поліція, друїди й джини
мені гидоти не учинять
і руху магію неспинну
своїм відьмацтвом не зупинять.

Бо, у вібрації інерцій
планетної системи гронця,
я – Девідсон Сталеве Серце,
в якому кров пульсує сонця.

І от, де обрій ліг перисто,
хмарин торкає вихиляси
меч, витягнутий з брили міста –
Ескалібур прямої траси.

2019

Зелений шум рознісся по діброві. Танцює дощ по молодій траві.
Чарує ліс від сонця п'яний.
Бджола бринить над квіткою духмяною.
А в мене терпко на душі.
Біжать думки загорнуті в вірші.
Весна!
Як пані, ніжна і рум'яна,
у парі з вітром розсипає роси,
берізкам розплітає ніжні коси. А вітер, той пустун,зриває листя
і бавиться і шаленіє.
І безсоромні, обіймають його віттям.
Та він злітає і у верховітті
дарує шал свій вербам, квітам
і хмарам що на нього зачекались.
Він вітер - вільний - не впіймаєш!
Де хоче, там літає - він без меж!

Надворі весняні клопоти щоденні,
та дзвенить піснями небокрай.
Розгорланились птахи, як навіжені,
хоч бери та вуха затуляй.

Дихають п'янким на повні груди киснем -
парків, лісосмуг, степів, дібров.
На блакитнім хмарочосі сонце висне
ладанкою. Безліч хоругов

кроять недоречно говіркі пернаті,
простору крилаті вітряки.
Обережно по тонкому йду канату
дотягнутись до небес руки.

Боже правий, скільки вітру, зливи треба
пташці, що не сіє і не жне?
Волі дай крилатої, покути з неба,
та за щастя не карай мене!

Я осанною молитвою віддячу,
вірністю, любов'ю і добром.
Дай ще раз побачити жовтогарячі
соняхи за батьківським селом.

Посадити райських яблучок зернини
у самотнім серці. Сонця дай!
Чи кохання вічне - Євина провина?
Дерево спокуси пестив - рай!
2019р

З козла молока втричі більше,
Аніж з хитруна-хохлака.
- Рятуйте-е-е-!- у відповідь тиша,
Народ від халепи втіка.

Вирує доокола повінь,
Кричить бідолаха: - Спаси-и-и!
Утопленик - братик по крові,
Та дулі достоєн єси.

Невдахо! Жалійся акину
Чи Богові на небесах.
Мотузку спасіння не кину,
До берега вигребеш сам.

Недоля. Багно жабуриться,
Валяється долу держак.
В парцелу байдужості ницо
Сховалася хвора душа.

Всю ніченьку бемкала ринда,
Жарини злітали увись.
Згоріла хатина в сусіда,
Водиці ніхто не приніс.

Не треба сваритися, люди,
На тризні хильніть "самжене"...
Майбутнього в дурнів не буде,
На щастя - не буде й мене.

17.03.2019р.

із гіркою долею своєю
прожила я непросте життя
замість манікюру в нігті глею
набивалося без співчуття

і боліли труджені всі пучки
та душа боліла в сто раз гірш
як виймала шпичаки – колючки
бо писався з ними кожен вірш

Як виживаєш, націє рабів,
Тих, що за гречку продали свободу
І мову материнську, хату, спів,
Безчестям замінили честь народу?

Що продали майбутнє поколінь
За хліба шмат і сріблеників жменю.
Вам за державу воювати лінь,
То захистіть дитину, батька, неню!

У вас забрали вже ліси й поля,
Зламали долю і зняли сорочку.
І плаче скрізь отруєна земля,
Бо зрадили її сини і дочки.

З-під вишень у садах і з-під беріз,
І з-за тинів, де ваша хата скраю,
В якій від горя повна чаша сліз, -
Безхліб’я, безробіття, неврожаї.

І заржавілі скрізь шаблі й ножі,
І застоялись коні, бо галопом
Під козаками у краї чужі
Літали, боронили вас в Європі.

Було колись. А нині вороги
Вже хазяями є у вашій хаті,
У владі накопичують борги.
Ви ж мовчите і в тому винуваті!

Зберіться на майданах всюди враз,
Виконувати змусьте всі закони.
І владний цей змініть іконостас,
А ворогів відкиньте за кордони!

Прокиньтеся, вставайте! Час прийшов
Нам землю від злочинців захищати.
Звільнити край від зрадницьких оков,
Щоб хазяями стали батько й мати!

Жінка - маківка на вітрі,
барви блякнуть у палітрі,
пригадалося... зустріла...
Лиш один - вогонь для тіла!

Десь у нього - лан, косиці,
блискотять млинки і спиці.
Угамуйся: скоро осінь,
відлетіли мрії босі.

Пасма холоду між дерну.
Винні хміль, спориш, люцерна...
"Філігранна, невагома..." -
шерехтять зола, солома.

2019

Пробач, матусю, в поминальний день
Є скибка хліба на столі і є водичка.
Плеча твого немає, слів, пісень,
Лише вогонь малесенький від свічки.

І є тепло і світло, ніби ти
Десь поряд є, але знайти не можу.
Матусю, де тепер мені знайти
Пробачення слова? Я на сторожу

Поставлю пам’ять і любов свою
До тебе і до тата, до родини…
Все у дитинстві, все у тім краю,
Де найдорожчі у житті години.

Там, де шовки м’якого споришу,
І дзвін молочний вранці із дійниці…
У вірші цім сьогодні запишу
Дитинства спомин - верби і криниці.

Куди поділась казки світла мить,
чому не ваблять березневі ранки
і серце вже не рветься у блакить,
повисли сумно руки мов фіранки?

Прийшла весна, та де ж ті солов’ї?
Нестерпно лине лише мертва тиша…
Не діють, люба, чари вже твої
чи дурачок нарешті поумнішав?

Прозрів нарешті сивий молодець,
осінніх мрій злетіла позолота?
Підкрався непомітно все ж кінець
порі кохання у одні ворота?!.

Бо то була не просто забаганка,
не сумнівайся, люба, ні на мить:
Поезія – дружина і коханка
й тобі уже нічого не змінить!

В тебе інші: вимір, осі,
вектори, координати…
А мені, що ти і досі
в снах мій дім шукаєш, –
знати б.

17.03.2019

Гніздо порожнє на крислатій
і знеособленій вербі
могло б уже притулком стати
для здичавілих голубів,
але завжди пташині зграї,
не так, як родич чи сусід, –
чужу оселю оминають,
щоб не зневажити свій рід.
Птахи не ломляться в хороми
підступно, жадно, навпрошки, –
а я присутнім був при тому,
коли зривалися замки…
16.03.19

нам звичайно ж не видно крізь хмар каламутні річки
але знай – угорі – де небесні сліпучі престоли
світлі янголи скролять там наші життєві стрічки
дещо лайкають тільки ось не коментують ніколи

а внизу колодій колобродить бреде сиропуст
нам науку натхненно несе стародавню й химерну
як торкатись очима очей і вустами до вуст
і як лущити з себе слова наче з колосу зерна

в серцевині імення твого сплять печалі твої
я назустріч іду з повним ротом кириличних літер
дозрівають дві чорні черешеньки літери ї
і під гострим дашком букви ґ не страшить дощ і вітер

в сиропуст я розшукую поглядом очі очей
в колодій намагаюсь пізнати тебе в чужих лицях
я мовчу – зупиняються хмари і час не тече
розтуляю вуста – вилітають кириличні птиці

зверху дивляться янголи мовчки читаючи нас
прозираючи наскрізь важкі наче спогади хмари
щось бурмочуть тихенько під ніс наче схоже на «клас»
ставлять лайк і знімають протерти свої окуляри

А нас південний вітер побратав.
Цей павітер із присмаком лаванди,
Що грав колись канатами, і ванти
Немов ченці – насмішливі ваганти
Гули всіма відтінками октав.

Та це колись, фрегатів тих нема –
Там інші звуки, присмаки і лови,
А вітер знав старі класичні мови,
А вітер чув як молиться імам.

Він сосни у Форосі розхитав,
І ті схилились вітами на пристань,
Де море як вино таке ігристе,
Зіграй мені про павітер, Арфісте,
Співай мені про черево кита,

Як день кадилом сонця догорав,
Вустами бухт нашіптуючи мантри.
Поклич мене в давно забуті мандри,
Туди, де тугу п’є Ведмідь гора...

Тепер в краях мистецтва і вина
Не лущать зе́рна правди од полови,
Літа орел… імперський, двоголовий,
А скелі – сивочолі богослови
Не вірять ні орлятам, ні синам.