Київ, НСПУ, 2017 рік.
Я та Ірина Кримська-Лузанчук (Українське радіо, канал "Культура")

Зимовий ранок.
Вічності диво-квіти
Цвітуть на вікнах.

Не забувай як розпускаються бруньки,
А білі шати одягає черемшина,
І урожаю утішаються лани –
Це величава і могутня Україна.

У пам'яті блакиттю литі небеса,
І наливає золото туге колосся,
Милується у течію ріки верба,
А вітер ніжно їй зачісує волосся.

Не забувай красу Карпатських гір,
Ялиці, сосни, різнотрав'я полонини.
Як має велич степу охопити зір,
І оцінити щиру душу України?

У полі доля застеляє рушники,
Але коли ідеш далекими світами,
Як у ріку стікаються малі струмки,
Не забувай шляхи до України – мами.

Бо небесами подарована земля,
За її долю і свободу воювали,
Аби сіяла Україна як зоря,
І ми у виміри дороги торували.
2015

Поїдемо в Кампобассо -
так схоже на Ялту прамісто.
Ось черга довженна в касу.
Дослухаю "польку-мефісто"...

Спакую валізоньку жовту.
Подай мені опахало,
нову смарагдову кофту.
Ой, зелені знову мало...

Я вибрала скорпіона.
Минула стрільців і левів.
Паелья моя солона,
а брязкальця кришталеві.

......2018

Я в переконаннях одинак,
Бо не хочу миру із ордою.
До Страшного суду бій, війна,
Внук росте, хороший буде воїн.

Знаю, світ страшенно утомивсь,
Заважає біль писати вірші.
Вилітають кулі хутко з гільз -
Ще одного окупанта знищив.

Підло підкрадається пітьма,
Засинаю - краде шмат землиці.
А на фітнес рушила кума,
Молодь топить совість у горілці.

Гнеться в миролюбця горбачок,
Сатана на рай іде у наступ.
Ні, урок не вивчив хохлачок,
Вибирає мир, покору, рабство.

Може, нас понищать до ноги
Чи на плахах вицідять всю крівцю,
Ті, хто прагне миру - вороги,
Хто воює - браття українці.

24.12.2018р.

Вибір

Із селюка зробити зась опецька!
За їжу віддаси останній гріш!
Із Бородянки - хрон, з Таращі - редька:
Купуй, поете! Це тобі не вірш.

Сонетів том, насправді, ніц не вартий,
Читати бридні й сину не велів.
У фермера долоні, як лопати,
У трутнів - зам'які, без мозолів.

Ну що це за робота - закарлюки
І день, і ніч писати для юрби?
Хапайте щось важке хутчій у руки,
Щоб глупство більш не лізло у лоби.

На тракторі богемна купа гною -
Майбутній соковитий урожай.
Збирав його всю зиму із любов'ю,
На пупі ледь не вилізла грижа.

Рілля пашить, буяє місяць квітень,
Сусідові доорюю межу.
Коли мені не буде що робити,
То, може, теж присяду й попишу.

24.12.2018 р.

…і ми ще діти – милі та веселі…
І хата, наче світиться, нова –
в чеканні див пресвітлого Різдва
у білі рядна вбралися оселі,
і наші всі зібрались за столом
на «отченаш» - родиною…споло́м…
Діткаються уста живильних слів –
І постають з святочної молитви
обличчя ближні, що в сю мить розквітли,
як ружі ніжні з ангельських садів…

…Там мама – юна, мама – молода…
Там баба з дідом у святочнім вбранні,
Там ллється в мелодійному зітханні
Дзвінка старовкраїнська коляда.
Вершинно так і затишно довкіл –
І невтямки про долі грізні знаки:
Пощо́, пощо́ вплелись червоні маки
У цей небесночистий виднокіл.
…Ні-ні…не треба…мить цю не згубім –
вона у часі нам дорожча злота –
відкриє Небо Зоряні Ворота,
Різдвяна ніч постукає у дім…

…І оживе бурхлива течія –
Із голосів найближчих, найдорожчих,
І одцвітуть нестримним сміхом рожі
Святої ночі і Святого дня!
Різдвяних див блакитні каруселі,
Де ми ще діти - милі та веселі…

З’їхала в кувєт одна знайома
Глузд поперся далі від проблем:
Краще б вже писала вірші вдома
Надихала б прихвостів гарем

А наступний раз зірветься в прірву
Як не як, диявольський гешефт…
Кожному, геть кожному - по вірі
Прибиральник ти, чи може шеф

Відтепер у неї власний кокон
В Божім лоні зайняті місця
Глузд в повітрі... місце його збоку
Зачекає, як і обіцяв…
22-12-2018

Усупереч всьому і, завдяки
одній-єдиній, ще візьмуть у герці:
вар'яти-донкіхоти – вітряки,
а донжуани – доти і фортеці.

І хто не мріє в будь-які роки
подарувати щастя дамі серця?
І хай з моєї легкої руки
ще не одній Фортуна усміхнеться.

Хай у душі вирує ураган
і радості земної океан
потроює відвагу у двобої.

І хай життя наповниться любов'ю,
коли веселоокий капітан
у рейсі засумує за одною.

12.2018

шепіт вуст у хмільнім угарі,
ми з тобою іще не п'яні,
ми з тобою... у міру чесні,
і спокушені, і улесливі...

ти хотів мене і зізнався –
а мене не злякала правда,
і хоча завтра буде – «завтра»,
та мене підкупила чесніть...

пізнаю я життя крізь тіло,
заплатила високу ціну
за мій досвід – безцінний досвід –
то страждання, плітки і осуд...

і тепер у броні я духом,
не скидаю з коліна руку,
ми з тобою у цьому барі –
вкрай тверезі, але не п'яні

"Хіросіма", текіла, лайм,
лижеш руку, мені се в кайф,
я така як і ти – гаряча,
я така, як і ти, козаче...

і ти хочеш мені під сукню,
знаю, буде то незабутньо,
та лишаю у сьому грудні
я фантазії всі приблудні

і якби ось у цьому барі
ми були незнайомці зовсім,
тої ночі палали б хмари
і вночі вибухало сонце.

А сніжок мете і сипле
Густо-густо так із неба,
До чобіт і шапки липне,
Обліпив усі дерева.

Одягнув в шапки пухнасті
Сосни, ясени і клени,
У кожушках білих також
І ялиноньки зелені.

В білих снігових заметах
Загубилася стежина.
Я скажу вам по секрету -
Взялася зима за діло.

Так, вона господарює
Та показує свій норов,
Це вона всім демонструє,
Що весна прийде не скоро.

2018 р.

Прийшла додому втомлена любов,
Вмостилася на ліжку-сексодромі.
Хитається голівка над жабо,
Приваблюють мій зір опуклі форми.

Пегаса лірик лжею підкував,
Веде Ерато під вінець до кірхи.
Ерзац чуттів - римовані слова -
Підмінюють життя й любовні втіхи.

Гукає музі віршомаз: - Ану,
Іди, танцюй,- під лексику обсценну.
Та я свою любов не роздягну,
Не виштовхну для огляду на сцену.

Їй гарно в ліжку. Ніжки у теплі,
Накрили перса крильця махаона.
А славолюб штурхнув свою на лід,
Перо сльозаве звично епігонить

Любові храм тримаю на замку,
Росте препишно незім'ята гречка.
Кришу курчатам грудочку сирку,
Як виростуть - знесуть мені яєчка.

22.12.2018р.

Замовити-придбати зібрання творів - 600 сторінок (поезія, переклади з Анни Ахматової, Ольги Берггольц, Вероніки Доліної, Марини Матвєєвої, Йосипа Бродського, Сухбата Афлатуні, Станіслава Бєльського, Олега Чабана, Івана Буніна, Тетяни Селіванчик, Вадима Друзя, Рабіндраната Тагора, Аліни Остафійчук, Євгенії Більченко, Ірини Суботіної, Людмили Нестулі, Олександра Твардовського, мала проза).
Ціна 150 гривень, писати в коментарі, у чат-приват чи

zaliznyak-63@ukr.net


Любов Бенедишин (М. Сокаль, Львівська область, поетеса, член НСПУ)

Книга чудова, без сумніву! Адже в Авторка сумлінно виконує божественне Призначення...

ПРИЗНАЧЕННЯ (Світлані-Майї Залізняк)

А я – пастух тире, терплячих ком.
С.-М. Залізняк

Розкішна мова. Не осот, будяк.
Не паслись тут одвік «будь-що» й «будь-як».

Отари слів рівненькими рядами –
Крізь час і чад, житейські бурі, драми.

Увись, де благодаттю оповита
Метафор полонина соковита.

…Пообіч вовчі зграї, хмари мух.
Та кожну титлу стереже Пастух.

(С) Любов Бенедишин


"Маю теж у особистій бібліотеці цю чудову збірку від нашої сучасниці - надзвичайно талановитої, ні на кого не схожої української Поетеси Світлани - Майї Залізняк. Рекомендую придбати усім, хто цікавиться українською культурою".

ФБ, коментар
Лариса Єрещенко, Одеська область.

 
коли стартують заметілі
трясовиною ностальгій
крізь ніч безмовну & безцільну

неначе бачене & зникле
у снах давнозабутих тих
рядках покреслених без ліку

усе що знав лиш я один
за чим необережно линув
присвячене тобі сяйлива


(аби)




 

Ці дуби, я знаю, не старі,
А лише притомлені роками, –
Стогнуть і здригаються в дворі,
І завчасно тихнуть під вітрами.
Їх удвох садили ми колись,
Дуже поспішаючи й поволі, –
І раділи дружно, що звелись
Буйнолисті пагони довкола.
Ті дуби, в далечину століть,
Йтимуть, не спиняючись у світі, –
А ось друга - більше не зустріть,
Щоби з ним про щось погомоніти…
Ці дуби все знають про свою
І про нашу молодість розкажуть, –
Дивлячись на них – і я стою,
Хоч мене тягар життя обтяжив…
22.12.17

Якого біса лізти на Парнас,
якщо не тямиш істину почути?
«Я вас люблю, я думаю за вас...»
А ви... Ех ви! Були і є манкурти.

Якась одна ображена вівця,
буває, схарапуджує отару.
Ой, бабі Йошці не дають вінця
і хочеться їй Чахлика на пару.

Прямі і щирі – ви такі святі,
що як одному впоратись із вами?
А де буй-тури лицарі, оті,
що до кишень не лізуть за словами?

Не бійтеся. Не сяду у тюрму,
як це інкримінується неробі.
Не вмію я лукавити, тому
і получаю ...ложкою по лобі.

Куди не пнись, а плюне й розітре
усяке, що сп’ялося на котурни.
Усе ще діє правило старе:
не лізь у друзі, бо пошиє в дурні.

Бери акорди і на ноті ре
не обривай душі найтонші струни.
Хай ріже вуха «зірочка» й «баре»
і лопають юпітери й сатурни.

Та чую, – не розписуйся за всіх!
Торуй своє, не поучай нікого
та обирай лише свою дорогу.

Оглушені не кращі за німих.
І хай мені вміняється за гріх,
що за душею не було нічого.

12/18

Дні повертаються мов бумеранги.
Партія йде до логічного пата.
Тижні судьбі загинають фаланги.
Миті у вічність летять водоспадом.

Близяться строки збирати каміння.
Вірш добігає останньої рими.
Просить рукописів паща каміна.
Ми в цьому світі лише пілігрими.

Сниться преставлена батькова мати.
Ворон сполохав зозулю – та й годі!
Щойно навідались мірку знімати,
Шиють незмінний атласовий одяг.

Прагнуть завчасно робити заміри
Поки людина влаштовує будні,
Поки планує. Утім, Dies irae
Все ж нагадає, що дні перебутні.

Може, направду, для деяких добре,
Й знати останню хвилину не варто –
Час, у який розсуваючи обрій,
З’являться духи, щоб взяти під варту.

Будьмо! допоки костюм недошитий,
Жити живими життя, що відлічено.
Лиш не для того, щоб все доспожити,
А долюбити і доль не скалічити.

Яка б шляхетна ні була потреба
польоту крізь галактику, але
повернення все ж гідне синє небо –
до оболока крайнього земне.

Не розумів раніше я цю гідність
і дідівський не тямив супокій,
в якому кольорів блакитна блідість
вистуджувала капіляри мрій.

Я рвав і їх, і вени, і аорти,
і вишини досвітній хризоліт,
а клапті небокраю ген за бортом
лише махали хмарами услід.

Вони не розуміли геть нічого,
спокійні, як різдвяні дідухи!..
Хіба що сльози дощику грибного
зненацька скупо впали на дахи.

Не відчуваю з тих часів потреб я
в тих небесах у рейсах неземних.
І лиш одне ятрить моє безнеб’є:
чи гідний я повернення до них?

2018

Хочеться приємностей, шани - за життя.
А нечема тужиться: "Ти - ніхто, затям...
У твоєї музоньки вишитий корсет...
Ти - застигле олово, я буян-поет..."...

Хилиться, кусається...
Шепотіння... шок...
А друзяка: "Майєчко... "...
Маслюки - в мішок...

Жнивно... урожайненько...
тиша... морозець...
На щиті тефлоновім - надміцний різець.
Грані чітковіссимо, а прозоро ж як...
Муху півзасушену принесе будяк.

Десь орли і соколи...
Десь хорали...
Сміх.
Хто себе тут вирізьбив - той і переміг.


2018

Війна на Парнасі! Кубло розсичалось гадюк!
Кусаються змії,- з пихою, вельбучним апломбом.
А винен - сатирик! Це він всіх лобами "тук-тук!",
За рогом сидить і насінням натоптує ковбик.

Ворушаться в буйних митців їжаки у трусах,
Гавкоче поспільство, не чути "сю-сю" й "мусі-пусі".
Лютує прозаїк, із лирика кров висиса,
Модерн класицизму вимазує дьогтем рейтузи.

А я про кохання писнути лише попросив,
Де жінка стрічає свого Одіссея з Ітаки.
Натомість - обкусані вуха, сідниці, носи,
У дланях мечі! Треба битися! Тут не до мавки!

У кожного різні тематика, стиль і смаки,
Весь вік пейзажист одну тему, нещасну, ялозив.
І тішили боки природоньки форми м'які,
Аж тут пропонують змінити усталену позу.

Займенників лантух підсилює дієслова,
Зростає потужна гущавина мовби-немовби.
О, де ж ви - солодкі іриски, медок, пахлава?
Нема похвали! Критикують щодня віршороби!

Усі хто не хвалить - для бевзя - завжди вороги,
Метає громи у товпу напиндючений писок.
Левицю здолати невдатнику не до снаги,
Лишається тихо ковтати ропух і жабисьок.

22.12.2018р.

Весна не може горе подолати,
Не радує тепло і білизна садів.
У серці - біль, і хочу закричати,
Її не забуваю у потоці днів.

А як побачу у цвіту калину,
Морозом огортає, у душі печаль.
Cльозами оросило полонину,
Усе минає, та не гоїть ран, на жаль…

Наповнилася доля суєтою,
І виміри міняє на мої роки.
Але усе не те, бо не зі мною,
Ідуть у вічне строєм бойові брати.

Не можу порожнечу цю закрити,
Весна не помагає холоду долати,
Стояли, аби ворога спинити,
І навіки у небо линули солдати.
2015

Т. І...
У снах привиділась чи в яві
Колись була в моїм житті
Ти, неприховано ласкава
І безкорисна в доброті.
Лиш тільки подихом зігріла
Украй стривожені вуста, –
А я забути вже не в силі
Тебе, омана золота.
Печалюся і марю снами,
І мовчки никну щодоби,
Хоч не люблю тебе так само,
Як донедавна ще любив.
І як так сталося – не знаю,
Адже нічого не було, –
Що почуття моє безкрає
В душі журбою залягло.
Я пам’ятатиму до скону,
В солодкім маренні оцім,
Твою налякану долоню
В моїй пожадливій руці…
20.12.18

Відпускаєш руку, як тінь,
Щось всередині ниє, тримає,
Але час вже прийшов - лети,
"Ми" зникає.
І живемо так, як жили,
Щось всередині помирає.
Я не знаю, чому, коли
"Ми" зникає.
Може, гіповітаміноз,
Може, сонцестояння.
Час стирає усе, що було.
"Нас" немає.

20-12-2018

І
За кого умирали Василі?
Або – за віщо мучили Тараса?
Чому перемагає на землі
усе, що тліє у горнилі часу?

Пішли великі, маються малі.
Нема імен, які були раніше.

Сатира та іронія не тішать,
бо не зійде, посіяне у злі.

Є одиниці, та і їх – нулі –
ще множать на свої ніякі вірші.

ІІ
І чуємо, – було колись, було...
а нині гавкай хоч на Магомета,
заточуй пера і стали стило –
не дочуває нація поета.

Кудою йтимуть дочки і сини,
якщо усі путі несповідимі?
Заручники і миру, і війни –
юродиві, убогі, боязливі.

Які не тиражуємо думки,
а вуха нашорошують зоїли,
і не одне висмикує рядки,
якщо йому піару закортіло.

На опуси однакова ціна,
чи то поет на мафію полює,
чи лає поза очі пахана,
майора-суку поминає всує.

Естету подавай аля шерше!
А неука – не тикай у науку...
Гурмани об’їдаються уже
і їм байдужі немочі та муки.

Зате – які у моді міражі!
Або – яке омріяне болото!
Своє! Тому і краще за чужі...
І аж кипить сізіфова робота...

– Я є! – радіє героїчний мій, –
калічу мову, та усі читають.
Іду на ви — у гущину подій!
...та залишаюсь у хатині скраю.

............................................
А ви мені про мир на всій землі,
а ви про те, – які ми пацифісти! –
паяци, егоїсти, атеїсти,
упізнані на кожному щаблі,
ґоноровиті голі королі
зі жмутиками фігового листя.

ІІІ
Алюзія невинності ятрить
не приспану ілюзією совість
і у якусь недовідому мить
не відаємо, що вона накоїть.

Бо не лише заради п'ятака
у кожного є місія така –
любити незалежну і єдину.

Та не вини за пустощі дитину...
Убий в собі алюзії «совка»
і не рони сльозу за Україну.

12.2018

Не збирайте скарбів на землі.
Ні учора, ні завше, ні нині.
Бо причастя останнього хліб
Подадуть і на драній ряднині.
У палаці бучнім... У бою...
Всі ми підем до Господа голі...
Ми залишимо долю свою
Світу сьому, куди мимоволі
Нас занесли буремні вітри
Зоресієм Чумацького шляху...
Тільки ти, тільки ти не помри,
Те кохання, що навіть на плаху
Склавши все, що колись обира-
ли ми долею, згідно Авесті,
Мов лебідку разом упійма-
ли з тобою. Вона перехрестить
У польоті удвох те усе,
Що написано на папірчині
Книги долі... Вона понесе
У світи, що відкриті однині
Лиш тобі та мені в перепле-
тенні тіл і душевнім єднанні.
Не збирайте скарбів... Буде лег-
ше нести у польоті кохання
Склянку чисту Святої води
Що у спразі і душу і тіло
Утамує... До мене іди,
Лебедице моя! Полетіли!!!


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118122000352

Знаю хто я.
Хто ви – не знаю.
Ішов, іду струнко життям.
Топчу сміття,
Своїм співаю.
Мій спів не дорівнює вам.

Стелю в рядки
Наше минуле.
Хтось зацікавиться. Хтось ні.
Никнуть хрести.
Предків забули
Діти і внуки в чужині...

Читаю вас.
Слова чудові.
Без словника, не всі збагнув.
Тікає час,
А в рідній мові
Я закохавшись, не приснув.

Може збагне
Мою баладу
Той, який бачить у ній гріх.
Може мене,
Й мою шухляду
Тоді не викине на сміх...
08.12.2018р.

Тобі треба взяти нині
Геніїв своїх слова
Що дарили Україні
Віру гідність гордість я

Тобі треба їх читати
І збагнути їхню суть
Вивчених правд не топтати
Відкинути баламуть

Тобі треба і нам треба
Щирих молитов до неба
Бо якщо не буде їх
То брехня вкриє нас всіх
Весь світ візьме нас на сміх
І великих і малих.

От і все. Через тисячу років аж біль відпустив,
Чорнорота ненависть не глипає поглядом вовчим.
Цю дорогу закрито навічно, згоріли мости,
Повертатися зась. А насправді - цього і не хочу.

Одгриміло весілля, затихнули скрипка й гобой,
У алькові сусідовім жінчина мнеться запаска.
Під колодою в кільця скрутилась гадюка-любов:
Стережись, чоловіче! Обійми коханої - пастка!

Зрада - підла. В'їдається в нерв кислота,
Розчиняє довіру, обвуглює спільне майбутнє.
В буді пса доживають свій вік дві каблучки й фата,
Геть повію-жону! Хай із Богом іде поміж люди.

Часу обмаль. Вгрузає у землю хатина стара
І жаготи немає до єв молодих і лукавих.
"Умертвити невірну!" - підказують Тора й Коран,
Я і справді святий,- просто вилив як гущу від кави.

Взимку в донечки шлюб, в добровільну іде кабалу,
Йде у гості сусідка, війнуло з порога любов'ю.
Велелюбний Амур випускає із лука стрілу,
Океан почуттів накриває мене з головою.

20.12.2018р.

1

Чакра любові - яскрава, зелена.
Внук Епікура читає, що в мене...
Як ощасливлю того, хто не хоче
вийти у сяєво з вічної ночі?

На алігатора всілася фрашка.
Криломахання... та знову - промашка.
Теплий черінь у старого Ємєлі,
нащо йому Копенгаген чи Делі...

Є дислокація, флаєри вколо...
Мир чи війна звіку творяться сполом.
Профі - у бізнесі, вбивствах, балеті...
Мчать вагонетки з доробками в Лету...
2

Мідні лелітки, сніжинки-утіхи...
Дружно латаймо суспільні проріхи!
Дід Морозисько хлебнув чикилдихи.
Гноми поштові - заложники мнихи.

Жмуття гірлянд.
Розмаїття словесне.
Мо', ойкумена пустельна воскресне?
Як же набридли тут кактуси, змії...
Не із пательні цей сюр - з веремії.

2018

Гріхи наші такі ж, що й у десятці Божій.
Не менша грішників – своєю смертю мруть.
Гріхи, мов ті хамелеони, міняють тільки колір,
Та не міняється прадавня їхня суть.
Не треба нині убивати віч –на-віч -
За сотні верст смерть прилетить навстріч.
Не треба красти в сусіда дешевину –
Мільйон дістати можна за хвилину.
Навіщо зазіхати на чужу дружину –
В чергах стоїть дівчат лавина.
Чи варто звати Бога всує –
Проноза Дідько враз почує...
...Хто віда, чи колись здійсниться,
Що праведникові ще й досьогодні сниться:
«Щезнуть гріхи – і грішників не буде»?
Ні, мабуть, без гріха не в змозі жити люди.

Секунди падають під ноги,
хвилини, миті і… роки,
а я живу по волі Бога
й не претендую на віки…
А я пишу про те, що бачу,
про все, що чую, чим живу,
бо серце щире і гаряче
іще тримає на плаву.
А я люблю дітей, Вітчизну
і неповторний свій народ,
плекаю ще свою харизму
і не чекаю нагород.
А я надіюсь, що Вкраїна
нарешті встане із колін
і буде нація єдина,
а все лихе чекає тлін!

 
у не повірите ~ звісно ж, не вірте
збувайтеся зайвих дурниць

стражденних, у розпачі всьому розкритих
принадливих силоміць

одверті лиш вітер розбещено~ схриплий
& скришені долу зірки

& все, що звичаєм ніяк не помітне
крізь терни безмовні
терпкі




 

Чом непотрібна критика мені?
Потрібна, тільки не від графоманів.
Не хочу я купатися в лайні,
Ковтати зауваження погані.

Хай майстер слова руку прикладе.
Шліфуючи, він думку десь підправить.
Тонкий нюанс відчує де-не-де,
Й готова буде поетична страва.

Не кожного пущу у душу я,
Тут не потрібен Чорнобог лукавий.
І філософія - цілком своя,
Бо Велес поетичним світом править.

Уяви крила легко підійма,
Рукою водить тихо-непомітно,
Аж Муза подивована сама –
Хто диво-килим той словесний виткав?!

Що не примариться, їй-Бо, і в снах…
Невже це я? – дивуюся буває!
Нарцис милується собою – Ах!
Ви скажете, колеги, я це знаю!

Вже вік не той, і я – немолодий,
Щоб у воді собою милуватись…
Не вернеш молодість, хоч вовком вий!
Лишається мені… самодостатність.

При ній ти сам – рядки ці не щадиш,
При ній ти сам – на себе – погляд збоку.
І крутиш, як пропелер, довго вірш,
Вимогливість являючи високу!

Чийсь опус - то на сайті тільки тло
Для іншого, що має вищий рівень.
А ти повинен дати еталон!
Мов скульптор, зайве відсікти - для дива!

Й тамуючи на графоманів лють,
Іти своїм уперто шляхом треба!
Бо все одно – лайниськом обіллють!
Але без нього - не сягнути неба!

19.10.7526 р. (Від Трипілля) (19.12.2018)

Сніг повільно сіється і рівно
Покриває зледенілий шлях, –
Від негоди, в затишок шпаківні,
Заховався жовтогрудий птах.
Бо нема ніякого спасіння,
Від навали білої сніжин, –
Ні в мілких ущелинах дуплиння,
Ані попід стріхами хатин.
І мені від сходинок щербатих
Вже топтать не хочеться стежин, –
Сніг густющий і пухкий, як вата,
Сиплеться, кружляє і лежить…
18.12.17

Забудь усе, що досі не забув,
Чого колись намарне научали.
Радій життю, допоки не почув
Мелодії вселенської печалі.

Змети скалки́ вітрин і вітражів
Колишньої солодкої епохи.
Виборсуйся з неволі міражів,
Сприймай цей світ, яким він є.
Потроху.

Дмитро Гнатюк - жива легенда.
Його могутній баритон
У світ, поринувши далеко,
Із України за кордон.

Багатогранний шлях відкривши,
Душевних доторкнувшись струн,
До переповненої скрині,
Куди збігають радість, сум.

Там відчай, пристрасть, хвилі моря
Нові розбудять почуття.
Там, у буремному просторі
Про матір він співав й дитя.

Ця пісня про рушник – жадана!
Вже вкотре чути хоче зал.
Сльоза скотилася незвана:
Ніхто на неї не чекав.

Вражає голосу потужність:
Мабуть, у світі є дива.
Харизма, витончена пружність,
Байдуже серце ожива!

Романси, опера, естрада –
Музичний вищий пілотаж!
Пісні добротні всі, до ладу,
Що мають виправданий стаж.

Політ високої октави!
Джерельний неповторний спів!
Ось так, зростаючи до слави,
Удосконалюючи стиль,
Відомий український син
Сягнув до світових вершин.

19.12.2018
Свидетельство о публикации №118121909289

Жаль, що старенькі, як діти стають,
Мріють, щоб старість не завадила путь.
Жити, творити та радість нести,
Молодь змогла дійти до мети.

Хіба старенькім багато ще треба,
Життя стареньких близьке до неба.
Життєва стежка — це спогадів суть.
Поваги трішки, що люди дають.

Комп'ютер, айфон, електронні газети,
В стрімкому прогресі потрібно їм жити.
А діти й онуки прогрес поважають.
Уважити стареньких вони забувають.

Старенькі в житті як осінній листок,
Ніби потрібен, який з нього прок.
В творче життя вони в космос сягнули.
Волають, щоб їх в путі не забули.

Життєва свіча швидко згорає,
Оглянувся, як старість вже дбає.
Людина повинна про це пам'ятати:
Поважати старих, як себе поважати.

Стою одиноко
В полоні холодного часу,
Життя витікає
Крізь пальці в сипучий пісок...
За обрієм зірка
Самотньо навіки згасає,
Лишає в камінні
Над... скромно-короткий рядок.

Дві дати...
Між них... непримітна відвертості риска,
В ній радості смуток
І горя невимовний жаль...
Прощально скрипить
І хитає життєва колиска,
Полуда тіней
Заважає дивитись у даль.

1

Розцвів нарцис у авторськім єстві.
Стеблом повзе комашка величава.
- Не вказуй... не потрібен шелех твій!
На пуф до мене прийде юнка-пава,
А ти - дозріла, мудра... ти - не та,
яку я намалюю на шпалері.
Зламавсь нарцис...
І просить в ос бинта...
і джерготять "вмирає" чорнопері.

2

Пройду собі. Ні слова, ні ниток...
Я для таких - зів'ялих - не існую.
Підлестився за мойву дід-коток.
І муза незрадлива - одесную.

За вербами, де таці, реп, зола,
кальян-осіріс, леопарди мляві,
калюжниця яскраво розцвіла...
Подякую гармонії, уяві.

2018

Укліщився в сідниченьку зоїл,
Щодня гризе мої творіння, злюка:
- Драглисті, бевзе, віршики твої!
Пегас не кінь, а хвора й лиса курка!

Мій читачу! Сонетяра прости!
Чудовні оди грамузляв ізмалку.
Та це не ґандж, такий у мене стиль,
Облисів друг, бо мудрий як оракул.

Виплоджую по книжці раз на рік,
Натруджений скрипить жахітно копчик.
А заздрісні невдахи-упирі
В моїм промінні слави грітись хочуть.

Нема поваги. Слух терзає сміх,
Від жартування стигне кров у жилах.
Та я - пишу! Віршець черговий "Плиг!"
Та...знов попав сатирику на вила!

О, як же він, поганець, задовбав,
За це йому проклять набалабонив.
Уїлась в душу критики ропа
Взірця літературної ікони.

Зірвали миші генія шеврон,
Із бубенцями одягли картузик.
Чкурнув останній з друзів епігон,
Сконав Пегас, втекла беззуба муза.

19.12.2018р.

Мережа

Тисне кіт не "Enter", йду у чат,
Слухаю привіти з пекла, Марса.
Одбиваюсь кволо від дівчат,
Сиплються в ніщо піщинки часу.

Вирячивсь як зомбі на екран,
Вистигає у руці сарделька.
Бога захищає гурт вірян -
Шпетить віру атеїст Омелько.

Черга за рецептиком маци
Та за бусами з багатоніжок.
Жмуття електронних папірців
Банк прислав аби платив скоріше.

Чути сморід нету і в гробах,
Будить мертвих віртуальний галас.
Контрапунктом - вбивства, гвалт, татьба,
Між коментарями труйні жала.

Пише геній лірику щемку,
Я готуюсь вигукнути "Аве!".
Пхає відьма: - Йди, покритикуй,
Брудом ляпни в сонечко ласкаве.

У писак і читачів роздор,
Міх образ, колючі недомовки.
Від безсилля гасне монітор:
Зникнув струм. Панує мир та спокій...

12.12.2018р.

А на губах палкі цілунки,
У серці ватра - звуть любов"ю,
Яке ще б"ється лунко-лунко
І плаче радості сльозою.

Хоча воно й сумує часто,
Та ніжність ллється в нім струмочком.
Оце і є те справжнє щастя,
В житті якого кожен хоче.

2018 р.

З одного боку, нібито – орли,
а з іншого , мов когути, обоє.
Ой, людоньки! Закльовує малий
великого ліричного героя.

Але оба – мої учителі:
один – сонету, інший – параної...
А дисципліна – наче москалі:
ані війни, ні миру у двобої.

Та піднімайте руки догори.
Здавайтеся! Де білі прапори?
Але далеко куцому до зайця...

Сашуню, ти, як меншенький, покайся...
А ти його, журавлику, бери
на крилонька свої і ...опускайся.

18/12/18

Від самоти осатанілий,
У плині скорбному ночей, –
Шукаю досі марно тілом
Її довірливе плече.
Ніяк змиритися не можу
Із тим, що стихнув скрип пружин, –
Що на розстеленому ложі
Лежу засмучено - один...
І швидко гусне порожнина
І холод шириться щомить, –
І, наче докір, павутина
В кутку неприбранім бринить…
18.12.18

День врунився, хмелів учора,
сьогодні - втратив щастя шарм.
І знову хочеться на море
в оазу фінікових пальм.

В тропічнім царстві оживаю,
блакитним лотосом цвіту.
Блаженство неземного раю
знаходиться, напевно, тут.
Мартини-чайки говірливі
шубовскають із сині вниз.
Жорству перебирають хвилі,
на мілководді - срібла блиск.
Цілує тіло теплий вітер,
випещує засмаглу плоть,
по бірюзі розсипав бісер
і кришталеву сонцезлоть.
Вода прозора, не бездонна...
Султанки... Цезії-неон.
Наполеони... Риба-клоун
пасе в коралах анемон.
Полоще білопінні крила
в лагуні небо голубе.
З душі осінню тугу змила,
не вистачає лиш тебе.

Мене повчає псевдодруг, як жить,
Хоча молодший віком проти мене.
Та уявля себе «великим» вченим,
Й нема нахабству дикому межі.

І по воді його все пишуть вила –
Він хоче, щоб поліг я на війні.
А він пророком став, був на коні,
І лицемірно плакав на могилі.

І вчив писати всіх, і що, і як!
Така його – (таємна!) – тут мета є.
Величчям обуянний маніяк,
Готовий убивати, наче Каїн.

Відкрию вам одну з його личин,
Була тут поетеса й не корилась
Його дурним повчанням, мала силу.
То він її узяв і «замочив» -

Липке лайно на неї лив постійно,
Пером водила ж бо Мегера зла.
Не витримала наступ божевілля –
Талановита й горда – й утекла.

Вона для сайту вмерла. Чи вбивати
Сатира має, ви скажіть мені?
Чи викупати ворога в лайні?
Чи лікувати, як хірург, без вати?!

Сатира справжня все ж таки лікує
І світлий напрям вказує, дає!
Лайнячий «царю», чуєш, суд твій – всує!
І графоманське царствіє твоє!

18.10.7526 р. (Від Трипілля) (18.12.2018)

кому доводити і що?
а головне – то є навіщо?
танцюючи на попелищі,
розплата буде і «расчет»

кому доводити і де?
хто я – я теє добре знаю,
на ранок з кавою чи чаєм,
а хочу - воду, то - пусте...

навіщо вам моє життя?
мені моє лиш, як по правді,
а вам – то лиш би розіп'яти,
для того треба те знаття.

і, коршуни, багато вас,
але від того – лиш міцнію,
бо феніксом із рим
крізь час
воскреснути зумію!

Замріявся (на те я і піїт),
Із пуза долина приємний буркіт.
Померти в ліжку аж під сотню літ
Забаглось між турботливих онуків.

Хай патріоти скніють на війні,
А я на кухні попишу віршата
Про сад, любов, озера та лани.
У бій не клич! Перо - моя гармата!

У бойових Пегасів хвіст гачком,
А у сумирних вільно майталає.
Поміж краплин протиснувся бочком,
У пеклі влаштував шматочок раю.

Сусіда мій пройшов АТО, Майдан,
Готує проти упира повстання.
А в мене - творчий вечір, балаган,
З колегами чергове чаркування.

Доробок без вогню, батальних сцен,
Друкується товстий з віршаток опус.
Несе жона підсмажене м'ясце,
Лоскоче ніздрі запах ескалопа.

18.12.2018 р.

Хочеться крикнути: «Де ти?» –
У глибину Інтернету.
Між чудасій і докорів
Щастя впізнати своє.

Скрізь – несполохана тиша,
Луни її не колишуть.
Бачити внутрішнім зором
Рідне – наснаги стає.

Нумо, гучніше мовчати!
…Вогник зелений – у чаті.
Отже сьогодні ти поруч.
Отже ти в мене ще є.

18.12.2018

І
Усі ми аплодуємо, буває,
всьому новому, любимо пісні.
І не буває соромно мені,
що долучився із якогось краю
до арії у опері одній.

ІІ
Є фабула. Анонси оминаю я...
і обриси..., що застують очам.
Не заглядаю у чужий сезам,
та іноді емоції показую
до ню що імпонує читачам.

Ми не боги, але своє малюємо –
палітрою одною на усіх
освячуємо лінощі і гріх.
Буває, одне одного не чуємо,
але не піднімаємо на сміх.

Не тішуся ані саморекламою,
ані самооманою тепла,
що завше ілюзорною була.
Натомість байдужію до осанни я
і сяючого німбами чола.

Не вписуюсь у публіку і рубрику.
Даруйте. Оминайте і мене,
і копіюйте... як усе мине,
і забувайте... і любіте ...музику.
А гнаного ніхто не дожене.

Імунітет окрилює надією.
Немає пієтету поетес?
Ну то і що? Зате є інтерес.
Не заразився ні птахокардією,
ні іншою хворобою поез.

Рятує не одна самоіронія.
Лікує і не горе, й не біда,
а чистої поезії вода.

Та от біда у всій оцій історії –
не любимо мирської какафонії
і я, і гуру мій – Сковорода.

ІІІ
До вирію літаю і вертаюся,
хоча такі сценарії смішні
моїй кобіті, поки ми одні...

і навіть, уявіть, я ще не каюся,
що іноді за обрії вдивляюся,
коли вітрило сяє вдалині.

12.2018

Сон...
піднімаюся вище за трави.
Сила тяжіння тепер несуттєва
Ось долітає червіньковий гравій.
Хто ж там зустріне - Евтерпа чи Єва?

Сцени...
ліани...
небесні лаштунки...
Ось Мнемосіна шепоче: "Пригадуй..."
Вибух... лице із картини Е.Мунка.
Амфори котять осріблені гади...

Гном донизав шелестючу гірлянду.
Лялька з ведмедиком шапку згубила.
Миша полізла за шматиком лярду.
Я відростила просвітчасті крила.

Лик мій сумний віддзеркалює деко.
Котики медитатують на рибу.
Мафін із кавою... Мама далеко.
Хекай, Морозе, Полтавою дибай.


2018

Як прикро, люба, що не разом
Уже радіється й болить, -
Що ти впокоїлась одразу,
А я - вагаюся що мить.
Зіперсь лякливо на онуків
І, мов зачумлений, стою, -
Собі продовжуючи муку
Та поділяючи твою...
15.12.18