Роздивляюсь без охоти
Знаки зіграні стократ, -
Ми з тобою різні ноти
Неоднакових сонат.
Ми такі фальшиві звуки
Двох украй чутливих струн,
Що кінця немає мукам,
Що впадають душі в сум...
05.05.25

А я помер. Я вже давно помер,
Тоді, наприкінці сумного грудня,
Що перекреслив віру та майбутнє,
Безжально кинув душу в світ химер.

Я промовляв незграбне каяття,
Приречено крокуючи до плахи.
Польотом жалюгідної комахи
Було насправді все моє життя.

А поряд - незрадливий оберіг -
Глибокі очі, сонячні софіти.
Забув. Не роздивився. Не помітив.
Жахливу ціну має кожний гріх.

Мені цей світ - не друг і не партнер.
Тут радощі - для обраної касти.
Моя безбарвна путь - життя без назви,
Бо я помер. Я вже давно помер.

Напевне, віщі сни
збуваються... для мене
наступної весни
не буде вже війни
як мовиться, напевне.
Та поки у вікні
щезають тіні темні,
являються мені
видіння навісні –
у цю лиху годину
вся косоока рать
на поле Кия рине.
Зигзицями ячать
крилата діва Сирин
і птиця Гамаюн:
іде скажений гун –
утілення Аттіли...
і рукописи рун,
і ворон Говорун
у далечі віків
цей час наворожили:
на капищі богів
язичницьке кадило
і поміж ворогів
своя нечиста сила,
єгипетська мара
сучасної Ізіди...
і вигорять моря,
та із пітьми аїду
Ярилова зоря
над океаном зійде.
І вернуться сини,
і неодмінно щезне
поріддя сатани
лихе, лукаве, темне,
яке кудись веде...
і, може бути, потім
не устоять ніде
дияволи во плоті,
опудало руде
і шапіто на дроті.

05.2025

 
Злабай нам, як ти хотів окремий шлях
О не тікай провулком, ні, цей день почати би інак
Чув я люди кажуть, що роки ти за хмарами провів
Ані до чого ясновидці
Майбуття твоє урочий спів
 
Тінями крокуючи за вилиски вітрин осяяних
У свою пітьму, мов та принцеса до нуарових пивниць
Далечінь тебе пойма, ізвідти зве, що мріялось усе
А бо у світові скорботи
Є звитяги, хай не віриться у це
 
 
 
 
 
 
 
 

Вона торкається моїх пліч,
Грає на сокирі скрипаль.
Вона говорить: “Зв’язок — то біль”,
У грудях б’ється хришталь.

Він дивиться в мої зелені очі,
Сміються діти за вікном.
Брехливі зірки, оманливі ночі —
Він потайки йде через сон.

04.05.2025. 01:36

Холодний вітер оббиває крони,
Завчасно вбрані квітнем беручким.
Лахміття біле трусить на стежки.
І цідиться ранковий срібний промінь
На крижаного шереху стіжки -
Морозу слід, що товкся безборонно.

Безсердно і безжально цілувати
Рожевий цвіт йому було у кайф.
Так замерзав колись у казці Кай.
А злу б скалок ув очі насипАти.
Тікай, наївний хлопчику, тікай.
Я Герда у сльозах посеред саду.

Очі піском вимили,
Поміж грудьми яму вирили.
Слова — поглядом вимовив:
“Що я собі видумав?..”

Кохання в прірву кинули,
Наврочили злими силами.
Долю з-під лавки видали,
Повідомлення моє — видали!

Шепотом церковним вимоли:
“Індульгенцію купи з вірою”.
Спали на кострі відьму, ти —
Та віддасться за гріхи твої…

Очисти простір білою шавлією —
Не буде спокою твоєму крокові.
Буде проклято кожне дзеркало:
На перекладені вчора вмерла я.

03.05.2025. 02:55

Спохмурніла неба блакить,
Зашуміла травнева злива,
Ще учора я міг любить,
Ще учора я був щасливим.

Ще учора душа цвіла
І горнула щастя до себе.
А сьогодні чорна імла
Затягла сполотніле небо.

Ще учора каштанів цвіт
Пестив очі мої красою...
А сьогодні веде пристріт
До воріт, де ота з косою.

Ще учора пахучий сад
Нас манив запахущим раєм.
А сьогодні сонце згаса
І розпукою серце крає.

Ми порізнені знов, ізнов,
Хтось уже потирає руки --
Розпанахує десь вікно,
І втішається із розлуки.

Наготові уже стоїть -
Підбивати під тебе клинці.
І свою вдовольнити хіть,
Доки тужиш десь наодинці.

А мені у думках - лиш ти,
Ні красуні, ані моделі.
О пробач, кохана, прости!
Світ без тебе - немов пустеля!

4.05.7533 (Від Трипілля) (2025)

Козак Степан Галабура на Січ повертався.
Ходив разом із Хмельницьким ляхів воювати.
Братчики, коли дізнались, вибігли стрічати.
Він із ними по-козацьки чемно привітався.
Обійнявся, з ким роками ділив саламаху,
Ходив разом у походи – то ж брати по крові.
Юрма ж навкруг нетерпляча чекала на слово.
Самі ж в похід не ходили, мабуть, дали маху.
- Розкажи, як було діло! – звідусіль лунало, -
Чи здолали клятих ляхів? Дійшли до Варшави?
Степан лише посміхнувся та одяг поправив,
Бо ж братчики ще уваги на те не звертали,
Що козак мав бравий вигляд і одіж багату.
Дорога домаха збоку камінням блищала.
На Січі і старші, мабуть такої не мали.
Певно, вдало козакові прийшлось воювати.
- Чого будемо стояти? В тім правди немає! –
Із юрми хтось обізвався. - Ходімо та сядем!
Пропозицію козацтво ту зустріло радо.
І от уже на колодах вони розсідають.
Степан на почеснім місці, щоб всім було чути.
Як усі уже розсілись, почав говорити:
- Як вдалось минулим роком ляхів нам побити,
Аж до самого Замостя клятих завернути,
Заключили перемир’я у Переяславі.
Мусили ті кляті ляхи трохи поступитись,
Бо не мали уже сили, щоб із нами битись.
Та й у війську у Богдана важкі були справи.
Тож мусили замиритись, але не надовго,
Бо і нам хотілось ляхів звідусіль прогнати,
І їм дуже не хотілось Вкраїну втрачати.
Тож бажали повернутись, ледве буде змога.
Ледве зима проминула, вісті долетіли:
Знову ляхи узялися в край козацький пхатись.
Велів король в Костянтинів охочим збиратись,
Там і будуть формуватись усі ляські сили
На чолі із каштеляном із Белза Фірлеєм.
Хоч той Фірлей поміж ляхів не був популяним.
Всі вважали: король йому довірився марно,
Але мусили змиритись з думкою тією.
Сам король збирав охочих піти воювати,
Щоби потім до Фірлея з військом доєднатись.
Бо ж не знав, що від Богдана можна сподіватись,
Не знав, де його удару прийдеться чекати.
Що король? Про то не відав ніхто із старшини
Козацької. Богдан тримав все у таємниці.
Цілу зиму готувався у своїй столиці,
А своїх людей до Польщі самої закинув.
Від короля на відміну, Богдан добре знався,
Що планують кляті ляхи, де сили збирають.
Куди саме із весною вони вирушають.
Отож, до нової битви добре готувався.
Послав послів по округах помочі просити:
До москалів та до Криму. З москалів, одначе,
Помочі він ніякої не чув і не бачив.
Ті у болотах поки що рішили сидіти.
Чи злякалися, що пастку козаки готують?
Не раз козаки і ляхи їх добряче били.
Ляхи зовсім нещодавно у Москві сиділи.
Ну, а, може, помагати козакам гордують.
Кримський хан, хоч крутив носом та набивав ціну,
Все ж погодився, бо здобич чимала світила.
За минулий рік татари добра захопили,
Гнали ляхів із Богданом крізь всю Україну.
І полону нахапали, і добра чимало.
Тож, чому і цього року так не погуляти?
Довелось Тимоша, правда дати в аманати,
Бо ж татари теж козацьку руку пам’ятали.
Отож, в квітні Богдан кинув клич по Україні,
Щоб збирались всі охочі ляхів воювати.
Велів для війни припаси всякі готувати.
Ледь не кожен українець село своє кинув.
Залишились вдома тільки-но жінки та діти.
Та ще ті, що відриватись землі не бажали.
А всі інші під знамена Богданові стали.
Хоч і зброєю не кожен з них міг володіти.
Тож були в полках козаки, а були й дейнеки,
Ті киї в руках лиш мали, що «дейнеки» звуться.
Але всі тих клятих ляхів воювати рвуться.
Не відають: хліб козацький дається нелегко.
Поки сили гуртувались, Богдан відправляє
Полки в землі білорусів, щоб північ прикрити,
Радзивілла і литовців у тил не пустити.
А, як вдало, на Варшаву нехай вирушають.
Поки козаки збирались та татар чекали,
Ляхи уже заповзялись міста воювати,
Які, згідно перемир’я, не мали чіпати.
Там сторожові загони козацькі стояли.
Ляхи узяли із боєм Звягель та Олику.
Кривоносенку Остропіль довелось лишати.
Гриців, Любар і Полонне прийшлося віддати.
Бо ж ми мали на кордоні сили невеликі.
Фірлей дістав вже під Галич, а Ярема клятий
Зайняв Вишнівець. Повсюди повстанців карали,
Села спалені і трупи по собі лишали.
Тож Богдану довелося-таки поспішати.
Прийшли полки лівобічні у великій силі.
Аж три тижні довелося Дніпро їм долати
Під Києвом. З Чигирина й гетьман став рушати.
Біля Маслового Ставу військо його стріло.
Козаки тут досить часто з силами збирались.
На широкім полі можна військо оглядати
Перед тим, як остаточно у похід рушати.
Тут ще на московську поміч дарма сподівались.
Врешті рушили на Хмільник, дійшли до Синяви.
Туди й хан прийшов з ордою. З почестями стріли.
Орди було, наче море, всі хитро гляділи.
Хоч обдерті та голодні, готові до справи.
Ви ж знаєте, що татари зброї мало мають.
Ну, ще ханські, знатних беїв при шаблях і луках.
А прості лише і взяли «маслаки» у руки.
Але разом орда, звісно, страшно виглядає.
Кожен двоє-троє коней привів із собою.
Отож, кількість того війська важко зрахувати.
Хан казав, що сотню тисяч зумів він зібрати.
Прийшла орда з диким гиком, готова до бою.
Поєднались ми з ордою та й рушили далі.
Щоб за військом за ворожим дарма не ганяти,
Узявсь гетьман полки свої вперед посилати,
А із ними і татарські беї поскакали.
Ляхи ще не сподівались на полки козацькі,
А, тим більше, на ординців. Стали відступати.
Удалось назад козакам знов Острог узяти.
Заслав, Меджибіж лишили воєводи ляські.
Ляхи, що під Костянтинів зусібіч збирались,
Щоби табір утворити й звідти виступати,
Коли тільки дійшла вістка про ті їхні втрати,
В оточенні опинитись нашому злякались.
Кинулися серед ночі з табору втікати.
Ледве-ледве їх Фірлею вгамувать вдалося.
Посивіло не в одного ляха там волосся.
Але Костянтинів ляхам довелось лишати.
Відступили до Збаража –фортеці міцної.
Тут, нарешті віддихались і табір заклали.
Для стотисячного війська його готували.
Хоча мав десь тридцять тисяч Фірлей під собою.
Це із тим, що доєднались іще й воєводи –
Вишневецький, Калиновський, Остророг, Корецький.
Сподівались: сюди скоро і король припреться.
Тоді завдадуть козакам вони разом шкоди.
Взялись ляхи під Збаражем табір будувати,
Поки туди Богдан з військом ще не нагодився.
Звісно, з шляхти на ту справу мало хто годився.
Пахолків і слуг прийшлося на те споряджати.
А ще збіглося до міста селян тисяч кілька.
Їх усіх прилаштували також до роботи:
Вали вони насипали, будували фо́рти
І редути нагортали земляні. Не тільки,
Щоби табір боронити. Фірлей намагався
Так укріплення зробити, щоб ставки прикрити.
Бо без води як лишаться, то що будуть пити?
Фуражем та провіантом спішно запасався.
Ми ж тим часом першим липня пройшли Базалію.
Попереду Нечай ішов, а Гладкий позаду.
Усе військо поміж ними рухалося ладом,
В сподіванні, що татари із боків прикриють.
На Чолганський Камінь військо наше простувало,
Начебто, про Збараж зовсім не знали нічого.
Але раптом на збаразьку ступили дорогу.
Йшли таємно, щоби ляхи про те не прознали.
Ляхи, аби щось дізнатись, роз’їзди послали,
Але ми загони їхні всі перехопили.
Врешті, на десяте липня під Збараж ступили
І тоді татари перші на татар напали,
Що тоді служили ляхам. Орду ту розбили
Й Вишневецького напали, що стояв із краю.
Знали добре, що той здрайця гарне військо має,
Бо в тім війську українські козаки служили,
Що лишились князю вірні. Тож билися вперто.
Другі полки на підмогу ляхам підтяглися.
Тож татари під їх тиском трохи подалися.
Поміж ними поле вкрили перші бою жертви.
Врешті, мусив Вишневецький назад відступити.
Йому ж гордість не давала з Фірлеєм єднатись.
Але гонором прийшлося йому поступатись,
Щоби часом не прийшлося зовсім буть розбитим.
Бо ж надвечір хан із військом усім нагодився.
А у полудень назавтра і Богдан з полками.
Оточили ляхів в місті усіма військами,
Що б і жоден з них назовні, мабуть, не пробився.
Взялись табори навколо швидко будувати,
Щоб зненацька якісь ляхи часом не напали,
Що полками на Варшаву шляхи пантрували,
Залишились, щоби військо короля чекати.
Пополудні між військами герці почалися.
Козаки завзяті ляхів на бій викликали.
Ляхи теж гоноровиті той виклик приймали.
А і наш, і ляський табір на то все дивився.
Герці швидко закінчились, бо штурм розпочався,
То ж Хмельницький необачно пообіцяв хану,
Що у Збаражі сьогодні ж вечеряти стане.
Сам же Богдан отим штурмом керувати взявся.
Враз озвалися гармати, кулі полетіли,
Узялись татари в ляхів стріли випускати.
Ляхам ніде було, навіть, голови сховати.
А вже далі і козаки на них напосіли.
Аж до вечора змагались, хто на вали стане.
Ляхи люто боронились, а ми насідали,
Поки темрява, нарешті, війська роз’єднала.
Мусили ми повертатись до власного стану.
Другий день лише гармати весь час говорили.
А війська всі готувались до штурму нового.
А тринадцятого вранці і почали його.
Богдан кинув проти ляхів усі свої сили.
З чотирьох боків напали, «як мухи» обсіли.
Найсильніше на Фірлея взялись насідати,
Аби його оборону над ставом прорвати,
Бо ж там вали невисокі ляхи поробили.
Потіснили наші ляхів, за вали прорвались.
Але надійшла підмога, прийшлось відступити.
Аж сімнадцять раз в атаку довелось ходити.
І ординці помагати в штурмах намагались.
Хоча користі від того й не багато бу́ло.
Не уміла орда просто міста штурмувати.
Галалайкати уміла і з луків стріляти.
Тому козаки весь опір на собі відчули.
Сонце вже сідать зібралось, як вдалось Бурляю
Знову вали захопити, прапори підняти.
Уже радили Фірлею до замку втікати,
Бо відбити ті вали в нас вже шансу немає.
Уже в ляхів опустились до вечора руки.
Один в одного питались: «Де ж ми, пане-брате,
На цім чи на тому світі будем ночувати!»
Та знаєте добре : доля – то хитрая штука.
Марк Собеський нагодився, з Конєцпольським разом.
Відтіснили наших хлопців, із валів прогнали.
Ажно до своїх окопів наші відступали,
Але звідти вже прогнали тих ляхів одразу.
Втрати були величезні з того й того боку.
Під стінами гори трупів в людський зріст лежали.
У тих «горах» наших хлопців теж було чимало.
Але за ніч, полки наші спочивали поки,
Ляхи трохи відступились, бо сили не мали
Такий табір боронити. Хлопці скористались
І уже на валах ляських швидко окопались.
Тож до Збаразького замку уже ближче стали.
А татарам вже набридло під містом сидіти,
Гинути від куль і ядер та голодувати.
Їм бажалося скоріше ясир здобувати.
Тож із ляхами таємно взялись говорити.
Не домовилися, правда. Ляхи вимагали,
Щоб татарам із гетьманом союз розірвати.
Жадібні не спромоглися грошей більше дати.
Тож татари на їх думку поки не пристали.
Гетьман, як про те дізнався, став листа писати
До Фірлея, до отого давнього шалвіра,
До тії квашні старої, що сидить допіру
Гетьманом у війську ляхів. Велів не чекати,
«Бо прийшов я не по тебе, не до пса старого,
Який скоро сам подохне, а прийшов по військо,
Оте все, що під тобою стоїть королівське…
Це вам, пани, не Пилявці. Не спасе нікого…»
Далі ще раз штурмували і знову даремно.
Узялися до облоги. Вали насипали,
Що вони вже скоро вище, аніж ляські стали.
Ліс рубали та драбини майстрували ревно.
Гуляйгороди робили, під стіни копали.
Навіть, греблю планували якось зруйнувати,
Щоби ляхам було ніде і води дістати.
Хоча в таборі ті ляхи колодязі мали.
Хтось, щоб ляхів налякати, чалми начепили
З рушників, аби, здавалось, прийшли яничари.
Щоб між ляхів почалися з переляку чвари…
А гармати з обох боків безперервно били.
Сімнадцятого на світанку новий штурм почався.
Козаки й орда напали тепер із двох боків.
Врахували попередні невдалі уроки.
Полк козацький пополудні на вали забрався.
«Уперед! - лунали крики, - місто наше буде!»
Та на німців напоролись, що вогнем зустріли.
Проте, наші не злякались і не відступили.
З німцями взялися битись вони груди в груди.
Але тут линуло з неба, як із відра, наче.
Дертись на вали слизькії стало понад силу.
Стали замовкать гармати – порох відсирілий.
Хан послав своїх в атаку, як таке побачив.
Та німецькії драгуни з засідки напали
І татари відступили. Ляхи ж надихнулись.
І не тільки на слизькії вали повернулись,
До гуляйгородів наших в атаці дістали.
Чотирнадцять запалили ще й поряд засіли.
Коли спробували наші вцілілі відбити,
Багатьох вдалося ляхам тоді положити.
Вже у темряві ті ляхи, врешті, відступили.
Та невдача на стан війська вплинула погано.
Почались розмови: з ляхом треба замиритись,
Щоб між ляськими військами нам не опинитись,
Бо ж король із військом скоро тут вже бути прагне.
Все ж Богданові вдалося лад трохи навести.
Знов до штурму готувались, вали насипали,
Що козаки з них до ляхів камінь докидали,
Лаялись звідтіль дошкульно на ляську адресу.
Айтимир-мурза до хана прибув із ордою.
І від того бойовий дух татарський піднявся.
А Фірлей, напевно, того всього налякався,
Велів з валів відступати швидкою ходою.
Бо ж людей не вистачало, щоб все боронити.
Дев’ятнадцятого знову озвались гармати.
Далі кинулося військо вали штурмувати
Аби, врешті, ляський табір увесь захопити.
Разів десять, мабуть, військо на штурми ходило.
Наші й ляхи не встигали ранених збирати.
Вже, здавалось, подолаєм ми, нарешті, клятих,
Але знову страшна злива звідкись налетіла.
Чи Господь не хотів того, щоб ми Збараж взяли?!
На валах не удалося нашим закріпитись,
Довелося до табору свого відкотитись.
А тут Фірлей з Вишневецьким зненацька напали.
Хоч татари помогли нам атаку відбити,
Але Збараж недосяжним так і залишився.
Хіба що Фірлей ще далі з валів відступився,
Аби можна було табір менший боронити.
День наступний спочивали та знов готувались,
Щоби знову на світанку новий штурм почати.
На той час вдалось ще вищі вали насипати,
Звідки ляські всі порядки добре проглядались.
Накопали ми там шанців, з мушкетами сіли.
Годі було тоді ляхам, навіть, показатись.
Від суцільного скрізь диму важко розібратись
Було ляхам, де стояли та що там робили.
Один другого заледве вони розглядали.
Ховалися в мертвій зоні та ще нір нарили,
Як кроти і у тих норах тихенько сиділи.
Як тільки-но в рукопашну, тоді вилізали.
Бились вони відчайдушно, не згірше, ніж наші.
В бій ішли киї, каміння, що з пращі кидали.
Ми то сильно натискали, а то відступали.
День цілісінький у смерті повнилася чаша.
Та надвечір відступились від Збаража того.
Втрати були величезні в той день з обох боків.
Тож вирішив гетьман штурми припинити поки
І облогою, нарешті добитися свого.
Знову вали насипали, підкопи робили,
Міни у них підривали, щоб збитків завдати.
Примушені були ляхи вже голодувати,
Бо ж достатньо провіанту дістать не зуміли.
Стали з міста утікати челяді і слуги.
В основному – українці. Між них затесався
І Скшетуський, що небавом короля дістався,
Що неспішно з усім військом простував з-за Бугу.
Ляхи в Збаражі старались якось замиритись,
Щоб, при тому їм у силі у місті зостатись.
Але гетьман не став зовсім на те піддаватись,
Тож мусили ті розмови нічим закінчитись.
Але голод же не тітка. Щось треба робити.
Знов до хана підкотились його умовляти
Із Хмельницьким всі союзи назавжди порвати
І від Збаража ордою у Крим відступити.
Але хан сказав, що ляхів в пригорщі тримає.
І, що досі були ляхам тільки одні жарти,
А не війна. Завтра стане ляхів витягати
Зі Збаража за чуприну. Тож шансів немає.
Хоч погодився Хмельницький ляхів пропустити
Із гарматами й обозом, коли ті готові.
Але ляхам, мабуть мало видалося крові.
Чи злякались, що козаки не схочуть пустити
І переб’ють по дорозі? Ішли перемови.
Що не усім до вподоби. Мали зуб на ляхів.
Тож хотіли усіх ляхів пустити на плаху.
І стріляти узялися по Збаражу знову.
Щоби їх погамувати, старшина примчала.
Поміж ними Морозенко – наш полковник славний.
На жаль, в ляхів віднайшовся стрілець дуже вправний,
Куля ляська Морозенку у груди попала.
Поховали Морозенка, аж Богдан заплакав.
То була для війська, звісно, дуже важка втрата.
Знову тоді узялися Збараж штурмувати.
Що аж ляхи відступати узялися з ляку.
Старі вали залишили, за нові попхали.
А козаки тоді слідом. Знов бій зав’язався.
Три години козак з ляхом за той вал змагався.
Ледве-ледве тоді ляхи нашим раду дали.
На старому валу наші швидко окопались.
Уже ляський табір зовсім маленьким зробився.
Табір той голодним людом, як лантух, набився.
Бо ж харчів все менше й менше у них зоставалось.
І в нас також було мало, а у них – тим паче.
Німці всіх собак поїли. Фуражу не стало.
А конину тоді ляхи зовсім не вживали.
Тож козацький табір скоро зненацька побачив,
Як зі Збаража прогнали ляхи коней сво́їх.
Щоб ворогу не дістались, ноги відрубали,
Отож коні на трьох ногах по полю стрибали.
А татари накинулись на табун юрбою.
Бо ж вони оту конину здавна споживали…
Їм ті коні ляські були, як дарунок з неба.
Мабуть, з тиждень їм про їжу думати не треба.
Такий гарний подарунок від ворога мали.
Татар, правда, під Збаражем було небагато.
Розбрелись аж під Тернопіль, Золочів і Броди.
Пантрували, щоб не дати королю проходу.
Та заодно заходились села грабувати.
Що король збирає військо під Збараж рушати,
То всі знали. Але де він? Чи скоро припхає?
Про то вістки в нашім війську жодної немає.
Залишалося про те нам одно лиш гадати.
З Білорусі гіркі вісті прийшли в Україну.
Радзивілл полки козацькі зумів подолати.
Понесли вони великі під Лоєвом втрати.
Гетьман наказний Кричевський у бою загинув.
А то значить: шлях на Київ литвинам відкритий.
Стривожила військо доля і близьких, і рідних.
А от ляхів ота вістка потішила, видно.
Треба було якось дух їх войовничий збити.
На тридцяте в ніч поляки вилазку зробили.
Але наші їх чекали, вогнем стріли знатно.
Кинулися тоді ляхи назад утікати,
А козаки на їх плечах на вал залетіли.
Тут впритул гармати ляські вдарили у груди.
Довелося відступитись. Не солодко й ляхам.
Прийшлось клятим відступати за вал свій останній.
Козаки ж за ними слідом кинулися справно.
Проте ляхи не рвонули втікати від страху.
Одні вали досипали, другі прикривали.
Із мушкетів годин кілька стріляли невпинно.
Не здолало наше військо ту свинцеву стіну.
Спинилися і вал власний поряд насипали.
Із-за валу аж до ночі ляхів обзивали.
Ті у відповідь теж слова злого не жаліли.
Зранку знову штурмували, пройти не зуміли.
А вночі той вал козацький знову надсипали.
Став він вищий, аніж ляський, підтягли гармати,
Щоб впритул звідтіль стріляти, ляхів клятих бити.
Вранці думали одразу і вогонь відкрити,
Хоча в ляхів якраз було католицьке свято.
Почалася знову злива, всі плани зламала.
Воювати стали мляво, зрідка лиш стріляли.
Що чекать від Радзивілла й короля - не знали.
А ляхи на того й того лиш надію мали.
Четвертого серпня гетьман зненацька зібрався,
Узяв собі полків кілька, Чорноту залишив
Замість себе. Кудись пішов – ніхто не знав більше.
Лиш гадали, що назустріч королю подався.
Ляхи теж про те прознали, зрання підібрались
Аж до наших шанців, кляті, вдарили зненацька.
Довелося напівсонним нашим відбиваться.
Кілька прапорів козацьких ворогам дістались.
Наших полягло багато та й ляхів немало.
Прагли, певно, харчів всяких у нас захопити.
Ледве-ледве удалося нам клятих відбити.
Багатьох поклали, як їх уже назад гнали.
А на другий день ми ляхам штурмом відпові́ли.
Спершу вдарили гармати по ляхам і замку.
Знайти ляхам не вдавалось схованку ніяку,
Навіть, нори, що собі ті, як кроти нарили.
А, як стих гарматний гуркіт, кинулись в атаку.
Гуляйгороди узяли від вогню прикритись.
Удалося аж до валу козакам пробитись.
Там потрібно закріпитись за ціну усяку.
Але вдарили гармати ляські, що змітали
Все живе із того валу. Як на нім триматись?
Довелося нашим з валу того відступатись.
Тож, на жаль і тої днини Збараж ми не взяли.
Далі вже не насідали, лиш ляхів дражнили.
То підкопи, то смолу їм гарячу кидали,
То залізними гаками вози видирали,
Що за своїм валом ляхи впритул встановили.
То опудала садили по-турецьки вбрані,
Щоб більш ляхів налякати… Найбільша ж надія:
Що їх голод доконати все-таки зуміє.
Знали, як із тим сутужно у ляському стані.
Всіх собак, котів поїли, пацюків ловили.
Від голоду вже не тільки одна чернь вмирала.
Від голоду уже в ляхів геть сили не стало.
Із надією на захід тільки і гляділи.
Ми ж не надто турбували – нехай помирають.
Як здаватися не хочуть, нехай всі погинуть.
Стане вільною від того кодла Україна…
А з неба усе частіше зливи поливають.
Якось в ляхах промайнули проблиски надії.
Бо дізнались, що король їх уже близько, наче.
Як козаки із заходу риють вали, бачать.
Та надія їм голодним дуже душу гріє.
Ще не знали, що Хмельницький під Зборів подався.
Там з ордою королівське військо перестріли.
Майже дощенту те військо вони погромили.
Сам король в козацькі руки ледве не попався.
Коли б хан не відступився, не зажадав миру,
Бо його таємно ляхи золотом купили,
То на другий день би військо усе перебили.
Тож війна, усі говорять, скінчилась допіру.
А ляхи усе чекають. В шістнадцяте, наче
Вчули постріли: гармати, мушкети палили.
Ляхи думали, що військо в поміч підступило.
А то звістка долетіла про Зборів, одначе.
Козаки й салютували. На другий день злива
Не дала нам штурмувати, щоб ляхів добити,
Перемогою щоб також гетьмана зустріти.
Та й на завтра і позавтра не сталося дива.
Ляхи, хоч і помирали з голоду, тримались.
А селяни, що ховались в Збаражі донині,
Проситися у Фірлея взялись на колінах,
Щоб їх випустили з міста. Ляхи не вагались.
Менше ротів – більше їжі для них залишиться.
Випустили тих нещасних. Татари напали,
Кого вбили, кого собі у ясир забрали.
Не багатьом у наш табір удалось добиться.
Двадцять першого, нарешті, повернувся гетьман.
Ми салютом його стріли. А ляхам кричали,
Щоб виходили, бо мир вже вожді підписали.
Думали, що ляхи вийдуть з-за валів. Та де там!
Не повірили. Надвечір дипломат прибився.
Привіз листа Фірлеєві від короля, значить,
Про мир. Йому ляхи не вірять, одначе.
З недовірою Фірлей той на усе дивився.
Гадав, певно, що то пастка. Отож і не вірив.
А Хмельницький зажадав ще сто тисяч віддати
Ханові – то за поразку королівську плата.
Фірлей все не довірявся досі тому миру.
Аж прибули комісари польські й заходились
Ляхів в Збаражі віддати гроші умовляти.
Фірлей мусив аж сто двадцять тисяч віддавати.
Бо інакше би татари з ним не замирились.
Домовлялись про умови, як Збараж здавати.
Ляхи все ще за валами у страху стирчали,
Все від козаків якогось «фортеля» чекали.
Скоро все ж найсміливіші стали виповзати.
Козаки їх частували, як знайомі старі,
В незнайомих брали одяг і шапки зривали.
Хто мав гроші, в наших їжу, коней купували.
Та часом необережних хапали татари.
Потім цілий день мирились, харчем торгували.
Двадцять п’ятого, здається почали збиратись
Полки, щоб по містах-селах своїх повертатись.
А ляхи все за валами при зброї стирчали.
Коли усі полки наші табір полишили,
Тоді й вони потихеньку стали вибиратись,
Всі охлялі, як скелети в Польщу повертатись.
Від голоду іти пішки ледве мали сили.
Бо ж коней майже не мали. Зголоднілі їли
Все, що бачили, бо ж важко хліб було дістати.
Тож багатьом по дорозі довелось вмирати.
Не усі тоді вернулись з тих, що уціліли.
А я, як про мир дізнався, то не став чекати.
Узяв, що вдалось здобути та й на Січ подався.
Віддам дар святій Покрові, що живим дістався
Та і буду собі далі тут козакувати.

Ніч вила перекличкою сирен.
Ніч плакала вогненними сльозами.
Із списку в вічності вкарбованих імен
хтось поясність, чому це здійснюється з нами.

Хтось розкажіть, для чого цей кошмар.
Окрім біди, у нім нема нічого.
Для купки нелюдей «величчя і навар».
Скороминучі, ниці, дріб’язкові.

Тоді навіщо? В чому сенс і суть?
Який урок ми маємо спізнати?
Мільйони кроків з нерозумності ведуть,
а люди все іще примати.

24.04.25

Ми кров чужу дарма не проливали,
Не їли хліба із чужих полів,
Свій край від азіатської навали,
Від цісарів, царів і королів
Ми боронили.

Вчімося ж любити
Незганьблену історію свою,
Яку в нас підло вкрали московити,
Не здатні нас осилити в бою.

Пожовклі та нетлінні наші кості
Розкидала недоля по світах,
А в нашому краю
Незвані гості,
Зложивши кості, перетліли в прах.

Все прахом стане, що на нас повстане
Оружно – наш чорнозем збагатить.
Наш гордий злет,
Відродження останнє
Не зупинити й кров'ю не залить!

В душі плекаю Слово, як маля,
Думки в рядочок сію, наче жито.
Нехай же комусь серце звеселя,
А я із того теж буду радіти.

Як до вподоби те, що я пишу,
Когось торкнеться поетичне Слово,
На світі недарма значить живу,
Добром згадає хось обов"язково.

2019 р.

Коли навскач пустились рими
І слово тиснеться в рядок, -
Не грай заманливо очима
На ліжку з білих пелюсток.
Якщо порив піднявсь на градус
І звична справа не суха, -
Не клич до себе жестом знади
І ніжним запахом гріха.
Нема ні настрою, ні часу
Вести розмови про любов, -
Роблю огидливу гримасу
У бік, де схований альков.
04.05.25

В руках тримав трояндовий букет.
Шукав єдиний погляд крізь мільйони.
Заграли ні про що гучні тромбони,
Тендітний заглушаючи кларнет.

Весна легкий крутила пірует,
Дрібницями здавались перепони.
Та молодості перетнув кордони
Самотній темно-сірий силует.

Повітря стогне від речитативу.
Коли замовкнеш, юрбо галаслива?
Хіба тут хтось плекав святу любов?

Надіє! Ти народишся й загинеш.
Шматок граніту чорного - мій фініш.
На ньому тільки напис: "Не знайшов..."

Об кісточку вишні розколеться дуб,
Розколеться Всесвіт об кісточку Бога.
Не зможе приборкати світ душогуб.
В'язниця для духу тісна і убога.

Ця кісточка кине усе в катаклізм,
У ті потрясіння, які неминучі.
І погляд цей буде не злий песимізм,
А вічне оновлення, явлене в муках.

Малий посланець здатен світ розколоть.
А ми не споможні його зупинити.
У кісточці з'єднані думка і плоть,
Немов дві галактики, вічні у миті.

28 червня 2022

1.
Так му́сить бу́ти аж до бі́лих скронь і да́лі...
В тобі́ — моя́ любо́в, в мені́ — твої́ печа́лі.
Та хо́четься весни́, тако́ї, щоб — нави́літ,
і ко́тяться в сльозі́ на бе́рег ча́су хви́лі.

Приспів:
то спо́кій настає́
хвили́ну до кінця́ доп`є́
так ма́є бу́ти
і так нара́зі є
не зупиня́йся - сту́кай
се́рденько моє́

2.
Я ста́ну безваго́мо себе́ в тобі́ чека́ти
у відголо́сках сту́ку, в куто́чку се́рця-ха́ти.
Ти до́бра господи́ня — тому́ й осе́ля вбра́на,
тут лю́дно — як ніко́ли, і ти́хо — до нестя́ми.

Приспів...

3.
Тут біль затамува́вся, а ві́тер з крил напи́вся
і всі́ слова́ зросли́ся від кле́коту на стрі́сі.
А бра́ми у мої́м розхри́стані від сту́ку,
за ни́ми — сім небе́с і сто на ко́жне — кру́ків.

Приспів...

4
За ни́ми — до зорі́ збира́ються доро́ги
і кров чимду́ж біжи́ть до ща́стя від знемо́ги.
Так му́сить бу́ти аж до бі́лих скронь і да́лі...
В тобі́ — моя́ любо́в , в мені́ — твої́ печа́лі.

Приспів...

Хвалиться діду внук – малюк.
Щасливий він без міри:
- Мені купили ноутбук
Такий чудовий, сірий.

Малий вмикає ноутбук.
Дідусь лише зітхає.
- Скажи, комп’ютер в тебе був? –
Хлопчак його питає.

Сміється щиро так дідусь:
- Який комп’ютер, милий?
Лиш телевізор був колись
У мене чорно – білий.

Онук задумався собі.
Питає враз несмілий:
- З якого боку чорний він?
А із якого білий?

03.05.2025

Говорила, що любиш,
Обіцяла чекати,
А доводиш до згуби
Через відчай утрати.
Пробудила недолю,
Відвернувшись од мене, –
Серце, вражене болем,
Калатає шалено.
Душу туга морочить,
Жаль гнітить невблаганно, –
Зажуривсь проти ночі
Та й не сплю до світання...
03.05.25

коли у сонця сон воно зітхнувши
рожеву хмарку вмощує під бік
і вниз пливе за комин і за грушу
за берег що згасає віддалік

коли у сонця сон – колише обрій
за ним заграву що от-от впаде
приречено і разом з тим хоробро
в зіницю ночі барви каркаде

коли у сонця сон то колискову
заводять тихо місяць і зірки
і тембри неба міняться казково
під акомпанемент засни-ріки

02.05.25

Питання діду внучка задає:
- Чи іграшки в дорослих гарні є?
Сміється дід: - Подумай ти сама.
У когось є, а в когось вже нема.
- Скажи мені, дідусю, а яка
Найкраща в тебе іграшка м’яка?
Регоче довго, щиро дід Іван:
- Є іграшка м’яка, – то мій диван.

Я хочу світла! В нього умочить
Перо своє, щоб скрапували чисто,
Збиралися в цитринове намисто
Слова й рядки, і грали променисто!
Я хочу світла! Тисячу причин
На те я маю, в Бога просячи
Вернути світло на стезю тернисту.
Проси зі мною Бога. Не мовчи.

1.Весняний сон
В саду весна — шаленство ніжних слів!
І кроки тонуть в зелені шовковій,
Повітря — мед, а в пісні світанковій
Живе мій подив, звільнений від снів.

Тут кожна квітка — шепіт мирних днів,
Як спогади, що випливли раптово
Та душу научають дивній мові,
Де час невладний, і відсутній гнів.

О, як палає кожен тут бутон!
Як пахне світ, мов щойно народився.
І я стою в саду, неначе сон,

А, може, подих молодого листя,
Що вчиться жити з вітром в унісон?
Ні, я — весни племінниця, жар-птиця!

2. Напій літа
Пахтіє сад смарагдовий мені,
Й кричить земля від пристрасті та плоду.
Дерева тягнуть руки до господи,
Їм ще б ковток свободи тихих днів.

Цвіте там липа, наче у вогні,
Шалені бджоли - дзвониками в квітах.
А спраглі губи пелюсток - молитва,
Що просить сонця у густій імлі.

І я стою, вдихаючи це диво.
О, літо, літо! П'ю тебе до дна,
Як сік життя й цілунок незрадливий.

В мені твоя безкрайня глибина.
У цій безмовний повені щасливій -
Є тільки сад і тиша запашна.

3. Золота печаль
Мій сад осінній - золота печаль.
Листок до листу падає, як сльози,
Стихає шум у кронах, гаснуть грози.
Вогніє день, і тане в сріблі жаль.

Забута мить пливе у сіру даль,
Там лине спів прощальний поміж лози,
І світ застиг у тиші, наче в прозі.
В саду моєму - осені причал.

Іду поволі тінню серед тіні.
О, скільки в світі різної краси!
Та я люблю найбільш оцю, осінню,

В якій звучать мовчання голоси.
Її журбу у золотій завії,
Де все відходить в лагідні часи.

4. Шепіт снігів
Мій сад мовчить - засніжений, спокійний,
Де кожна гілка сяє кришталем.
Зима знайшла у ньому свій Едем
Й панує владно, безголосо, мрійно.

Вона вдягає тишу в сніг повільний.
Крокую я по білім полотні -
Стоять дерева стомлено-сумні
І тягнуть крона в небо безнадійно.

Іду крізь сад, як через втрату днів,
Бо я, мов тінь, що радості не просить,
Шукаючи себе серед снігів.

У цій німотній пустці безголосся
Раптово шепіт чується мені:
''Прийде весна й розкине чисті роси.''

Рожевіє місяць понад гаєм
І шумлять під вітром явори, –
Я на тебе досі виглядаю
Та шукаю всюди до пори.
Спів знайомий вирізняю в шумі,
В млі вбачаю дороге лице, –
І не можу вгомонити думи,
Пійманий у пристрасті сильце.
Поки місяць світло мірно губить,
Поки гай від заздрості гуде, -
Обпікаю поцілунком губи
І тулюся щільно до грудей.
Не втихає почуття нестерпне
І минає спокій, мов колись,
Лиш від жалю серце часом терпне
І весь час підвищується тиск.
За піввіку обходив півсвіта
І лише тепер порозумів,
Що рожевий місяць ледве світить,
Що короткі співи яворів…
02.05.25

Ця щира білявочка, жінка з райцентру,
Собою затьмарила сонця розмай.
Вона хуртовина і всесвіту центр.
Люби її, світе, в долонях тримай.

Їй заздрість підніжки вставляла під ноги,
Судьба вибирала тернисті шляхи.
Кропи її душу, як ружі розлогі,
А не́ забивай у зап'ястки цвяхи.

Вона не з таких, що тікає від скрути,
І сила її не в печальній сльозі.
Сама кого хочеш візьме на поруки,
Над власним обійстям пливуть кораблі.

Злітаються чайки, голубки і сови,
Всевишній диктує прекрасні пісні
За те, що вона витирає удовам
Солоні ридання — була на війні.

І бачила пекло, тікала від кулі,
З натільним хрестом відправляла у бій
Солдатів безвусих, щоб їх оминула
Смертельна біда, ворогів чорний рій.

Світлана, як Данко, бо сяєво серця
Несе добрим людям на радість вона.
Душевна краса, — королева у берцях,
Незламна, рішуча, й така чарівна.

Бог жінку створив із пелюстки та глини,
А стала тверда і міцна, мов граніт.
Вона тво́го болю колюча стеблина,
В глибоких очах відбивається світ.


30.04.2025р.

Нового мало і як завжди:
поети пишуть всує,
на це уже немає ради,
тупицями керують зайди,
московія лютує.

Три гамадрили бабуїни
і їхні сателіти
тероризують Україну,
а от Америку наївну
нема за що судити.

На те воно і перше Мая,
і день побєдобєсья.
Європа руки умиває,
а демократія гадає,
що їй усе здається.

Такій оказії не раді
лише полковники продажні,
а трударі не проти
на войовничому параді
ударити по буцигарні
одного ідіота.

05/25

Ми входимо в річку, в потоки буття,
У первісний хаос, де хвилі прибою
Дарують повернення в лоно життя,
Де тільки і можна нам бути собою.

Ми входимо в річку, і сивий Гомер,
Воскреслий із вод, повертається знову
Крізь вихори часу, і той, хто помер,
Торкнеться рукою, хитнувши основу.

Ми входим туди, де усе почалось,
В стихію води, що усіх породила.
У первісний вибух, у стиглість колось,
В буття, що нічого нам не пояснило.

26 червня 2022

вид людини – фейсбучанин
соцмережевий прочанин
він щодня іде на прощу
до святинь «рекламні мощі»

від світання до смеркання
від смеркання до світання
йде прочанин кроком-махом
віртуальним битим шляхом

а з боків летять анонси
шанси-манси-і прононси
селфі-котики-троянди
і усякі пропаганди

під час прощ ходак завзятий
мусить добре пильнувати
щоб нараз не дати маху
і не збитися зі шляху

як зіб’ється – все! пропащий!
вмить ковтнуть дискусій хащі
ліві праві тролі боти
і срачів коловороти

тож мережевий прочанин
гомо нетофейсбучанин
мусить добре пильнувати
щоби дров не наламати

досить тріски або стружки
як пронири-журналюжки
мов круки поналітають
і під хай в лайні скупають

скільки потім треба сили
щоб за ґрант ще й не втопили
бо реально мало люду
що відчистився від бруду

шлях важким буває – прецінь
вкупі весело ідеться
цукром хрещеним прочанам
нетзалежним фейсбучанам

Покохала його колись,
як весна золотила вишні,
та лелека злетів у вись,
і нічого у нас не вийшло.

Ревнувала його колись,
жили різала на зап'ястях.
Перед свідками не боживсь,
тож дісталась мачинка щастя.

Ми ділили із ним колись
навпіл небо і сльози світу.
Лиш для мене він колосивсь
гіацинтами первоцвіту.

І не думала, що колись
зазирне в листопад багряний.
На перетині розійшлись —
два рубці однієї рани.

30.04.2025р.

Із Андрія Бєлого

Потяг плачеться. В далеч похилу
телеграф простягає дроти.
Пролітає земля спорожніла.
Пролітаю: у землю лягти.

Вся місцевість – така невесела...
І у просторах цих – десь-не-десь
пролітають за селами села,
пролітає за весями весь;

кладови́ща, шинки, і дитина,
що заснула побіля грудей;
там – обідрані зграї хатинок,
там – злиденні ватаги людей.

О Росіє, суворая мати,
це тобі я складаю пісні!
Непутяще життя відридати
дай у тиші безвісній мені.

Потяг плачеться. Далі умиті.
Телеграфні прямують дроти
у розлоги твої льодовиті –
на осіннім борвії густи.

(2019)

Між буднів і мрій
1
Така, як всі... У чорному пальто
Стою в трамваї, вловлюючи тишу,
І світ мене крізь скло, немов колише.
Зупинка. Вихід. Знову тиснуть ''Стоп''.

Шипить прощання - от і вийшов хтось
У парк міський, де буйно квітнуть вишні.
А я в собі все більш стаю незвична,
Блукаючи думками між авто.

Можливо там, за цим нежданим ''стопом''
Чекає зустріч, радість, теплий день.
Мій час біжить, як дикий кінь галопом,

Та неквапливо лиш трамвай гуде.
Ще мить - зійду і я за поворотом,
Де сонце блисне містом де-не-де.

2
А добре, що така, як всі. Жива.
Не виняток, не іскра, не богиня.
От тільки в душу котяться слова,
І щире серце рветься в небо синє.

Такі ж долоні, ноги, голова -
Я плачу теж і посміхаюсь нині.
Звичайна, але справжня, вольова,
Для когось цінна, тільки - не рабиня!

Я не зі снів, не з міфу чи розмов,
А з хліба, диму, вітру і тривоги.
В душі моїй живе одна любов,

Не суєта, не страх, не голос строгий.
Та не розтрачу я своїх основ,
Попри чужі закони і дороги.

3
Іду між буднів, сірих і знайомих,
Де кожен крок, мов знаю наперед.
В очах людей шукаю щось вагоме,
Натомість бачу втомлений портрет.

А серце просить вирватись з полону
''Таких, як всі '' , де звичний скрізь сюжет,
Що сірість душ закутує в корони,
І небо, як розмитий силует.

Проб'ється крик у тишу - стрімко, дико!
І я впаду між тіні та вогні,
Де кожен вибір - тріщина велика.

Та краще впасти у потік живий,
Ніж бути в сірості буденних звичок
З душею, що кричить... а світ - німий.

А рожева та біла акація
Посилала цілунки медові,
Чарувала, п"янила, дурманила,
Ніби кликала нас до любові.

Солодила і губи, і серденько
Ароматом парфумів божественних
Та ронила, ронила легесенько
Пелюстки, наче диво-метелики.

2016 р.

Весна розписує пейзаж
Невидним пензлем повсякденно
І виставляє напоказ
Картини, зроджені в натхненні.
У теплій купелі небес,
На сонці ніжиться хмарина
І бовваніють десь-не-десь
Блискучі крила ластовині.
Весна зображує пером,
А олівцем лиш поправляє,
Як плідне поле лагідком
Живе з розкішним вічно гаєм.
Такий іскристий фейєрверк
На полотні здійнявся з квітів,
Що сонця жар вгорі померк,
Що світла стало більше в світі.
Який широкий кругогляд
І обсяг зробленої праці, –
Яскравий цвіт роняє сад,
Мов прагне зміни декорацій.
Милує очі у цей час
Цвітінь облога нескінченна, –
Весна розписує пейзаж
Невидним пензлем повсякденно.
01.05.25

 
де ти бував, синьоокий мій сину?
де ти блукав, моя люба дитино?

я падав з укосу двадцяти гір серпанкових
я плентався по шістьох автострадах
я дерся крізь нетрі сімох лісів чорних
я губився поміж океанів схололих
я брів тисячи миль, полишаючи цвинтар
але тяжкий, але тяжкий, але тяжкий
але тяжкий—тяжкий дощ йде сюди

і що бачив ти, синьоокий мій сину?
і що бачив ти, моя люба дитино?

бачив я немовля поміж вовчими іклами
бачив я діамантовий шлях опустілий
бачив я чорне гілля, що крапало кров’ю
бачив збори мужів, окривавлений молот
бачив білі сходини, затоплені в воду
бачив сотні мовців з язиками пробитими
бачив багнети отих дітей із гвинтівками
але тяжкий, але тяжкий, але тяжкий
але тяжкий—тяжкий дощ йде сюди

і що ти чув, синьоокий мій сину?
і що ти чув, моя люба дитино?

чув я грім, що ревів на погрозу велику
чув я хвилю, котра несла кінець світу
чув я сто барабанщиків і руки горіли
чув я шепіт ста тисяч, їх не чув ніхто більше
чув я стогін голодних і чув регіт ситих
чув поета, конаючого на купі сміття
чув як блазень горлав у провулку невпинно
але тяжкий, але тяжкий, але тяжкий
але тяжкий—тяжкий дощ йде сюди

кого ти зустрів, синьоокий мій сину?
кого ти зустрів, моя люба дитино?

я зустрів хлопчака біля мертвого поні
я зустрів блідолицього із чорним псом
я зустрів молодицю із тілом огневим
я зустрів дівча і веселку в дарунок
я зустрів поранення від любові
я зустрів поранення і від ненависті
але тяжкий, але тяжкий, але тяжкий
але тяжкий—тяжкий дощ йде сюди

де тепер підеш ти, синьоокий мій сину?
що робитимеш ти, моя люба дитино?

я вернуся, де був, заки дощ не пролився
я подамся в пітьму найчорнішого лісу
де людей так багато, а руки порожні
де отруйні брикети зсипають у воду
де дім у долині й поруч брудна в’язниця
де обличчя катів добряче закриті
де голод потворний, а душі забиті
де колір лиш чорний, де номер є жоден
я віддам і думки, і слова, і свій подих
я їх віддзеркалю у скелях на подив
йтиму хвилями моря, допоки загину
пам’ятатиму пісню, не вивчівши співу
але тяжкий, але тяжкий, але тяжкий
але тяжкий—тяжкий дощ йде сюди
 
 
 
 
 
 
 
 

Я йшла крізь ліс, де мовчки спав туман,
А вітер листям шепотів про втому.
Тут кожен крок був, мовби в інший стан,
Та серце билось в грудях невідомо.

Брела подалі від душевних ран,
Де біль зникав, здавалося, в усьому.
Хоч все довкола - дикий темний лан,
Там пахло щастям, радістю і домом.

У тиші хтось промовив:" Не зітлій!
Вогонь в тобі —це правда і надія.
Борись, стерпи, твоя надходить мрія.

І, раптом, світло блиснуло в гіллі,
Спустивсь до мене спокій на крилі,
Як теплий промінь, що мене зігріє.
2025р.

Про що ти хочеш розповісти, Скрипко?
Чом смутком просякнута до дна?
Чому веселістю прохоплюєшся зрідка?
Чи скрипалева в тім вина?
Чи справжня музика і в радощах сумна?

Якщо любиш, тоді відпусти —
Хай нап'ється він волі з надлишком!
Викинь з серця образу в зати́шку
І сама смак відчуй висоти!
Відпусти!

Більш за поли його не тримай!
Хоче йти, хай іде світ за очі.
Вкрадуть душу хитку поторочі,
То вже не́ твої справи... Нехай!
Не тримай!

Не зрослися корінням — забудь!
Хоч троюдить* сумління провинна,
Хрест поставить на тім домовина.
Гальма справні, а там будь-що-будь!
Не тримай... Відпусти...Не забудь...

Троюдити* — ятрити

29.04.2025р.

Мене звуть О’Келлі. Я чув у казармах побудки сурму
Від Бірра до Барелі, від Лідза до Лахора,
Етави, Лакнау й Джамму.*
Пройшов крізь шрапнелі в Пешавар і Джайпур
І ще п’ять десятків з кінцем їх на «пур».*
На своєму шляху, безоднею «чорної смерті» шокований,
Я знав лише смуток, хворобу і біль від поранень.
Я старий і знервований,
І зі служби вже вигнаний,
А все що я вислужив – це шилінг у день.*

(хор)
Шилінг у день! Шилінг у день!
Яка ж гарна платня в нього щодень,
Як же ж пощастило йому получати той шилінг у день!

О, це зводить мене з розуму, як згадую ті дні,
Як мчали битися з газі,* з шаблями на ремні,
Обидва ескадрони так мчали відчайдушно вкрай,
І було байдуже тоді, загинемо чи ні.
Але ж не впали у відчай,
Дружина в наймах зазвичай,
А я тепер посильний, щоб міг з боргами розплатитися.
Хоч дощ іде, хоч все почне навкруги мерзнути,
І біля «Гранд Метрополя»* нам випаде зустрітися,
Чи не дасте мені листа по Лондону доставити?

(хор)
Дайте йому листа!
Кращого не знайшли в нього хисту.
Старший Сержант відставний – несе листа по місту!
Лише подумайте, добу яку пережив він жахливу.
Лише подумайте, що побачив наживо.
Лише подумайте, яка в нього пенсія і
Хай Боже береже Королеву!

Хоч не відводжу погляд ревний
Убік подалі від спокус, –
Ще потаємних струн душевних
Не доторкаюся чомусь.
Беру невпевнено акорди
До нетривалих увертюр,
А я ж умілий і негордий,
І самобутній балагур.
Звороти тихі покаяння
Боюсь мугикати під ніс,
Аби мелодія страждання
Не повторилася на біс…
30.04.25

Так хочеться вкритися листям
Й заснути на довгі роки,
Немовби небаченим змістом,
Що з'єднує все навіки.

Так хочеться в сон зазирнути
Між грізних скелястих громадь,
Порвавши ненависні пута,
Як натиск потужних армад.

Піти в забуття, як сп'яніння,
У листя, в кору, в небеса,
У космосу світлі пагіння,
Де править вселенська краса.

Та вибухи гучно лунають
Й заснути ніде не дають.
Вгорі так натхненно співають
Птахи, відкриваючи путь.

11 червня 2022

Цілий день синок надворі.
Мамі врешті став жалітись:
- Певно, мамо, трохи хворий.
Бо живіт почав боліти.

- Бо не хочеш, хлопче, їсти.-
Каже мама до малого.-
В животі, синочку, пусто.
Він тому й болить від того.

Син подумав так, як треба.
Каже їй: - Мені все ясно.
Знаю я, чому у тебе
Голова болить так часто.

29.04.2025

Це ти, Ізраїлю, де стільки зайд перебувало,
Котрі не сіяли й не жали, ліси на шпали порубали,
Господній гріб від бозна кого визволяли
І Храм Його дощенту зруйнували...
Чи ж дивина, що болотами й колючками,
А не молочними й медовими річками
Став ти, Ізраїлю, страшний до невпізнання,
Доки сини твої не повернулися з вигнання.
«Розкажу тобі, дівча, і тобі, хлопчино,
Відки бралася земля нашої Вітчизни.
Дунам тут і дунам там, камінь на камінні...
Так складалася земля з півночі на південь».
Плуг чи серп в руках юдея, на спині – рушниця,-
Так творилася Держава – Божий суд вершився.
І поту, й мозолів, і крові стільки було віддано,
Щоб сталось те, що Богом заповідано:
Де малярійні болота були, там виросли гаї...
Де колючки – заколосилася пшениця...
Пустелю оживили штучні ручаї...
І ось за визволену землю цю,
Іще століття тому Ротшільдом оплачену,
Ізраїль ще й досьогодні винен всім,
Борги міфічні мусить сплачувать.

Далека музо з добрими очима!
Багато під ногами кропиви!
Блукаю між рядочками сумними
У пошуках квітневої трави.

Ваш голос зігріває люті зими,
В душі зникають зболені рови.
Удвох, натхненні формами твердими,
Спілкуємося чемно та на "ви".

Відкрию серце, дівчино вродлива!
Цей світ давно здолала темна злива...
Спасибі Вам за силу світлих рим!

Замріяним, закоханим кларнетом
Я прилечу розгаданим сонетом,
Що стане вже не Вашим, а твоїм...

Коли навкруг цвіте бузок
І зеленіє пряна м'ята, -
Зробити можна швидко крок,
Який нелегко виправляти.
Тюльпани ронять пелюстки
І жалю дух стоїть в садибі,
Неначе мста за помилки,
Немов ціна за хибний вибір.
Якщо знедавна оп'янів
Ти від весняних ароматів, -
Не говори багато слів,
А більше думай, що казати...
29.04.25

Весна цвіла пахучою черемхою
І літо кликало в трояндовий розмай,
Багряний вогник осені легесенько
Тремтітиме на вітрі зазвичай.

Там і зима снігами-заметілями
Й морозами лякатиме усіх.
Так день за днем крізь сито літ відсіється.
Що ж по собі залишити ти зміг?

Чи пам"ятатимуть колись тебе за справами
Та за діяннями корисними для мас?
Чи оповив життя своє ти славою,
А чи ганьбою. Це покаже час.

2016 р.

Несамовитий крик сирени, ковдра тепла,
Шахед над головою бавиться... Нестерпно...
Укрилась повністю, тремтять шибки віконні
Формальдегідом пахне смерть в повітрі — стогін.
На схід із бункера жене отар вовчисько,
Гримить і бахкає гроза — ракети близько.
Історію напишуть сценаристи драми,
Так хочеться зомліти у обіймах мами.
Не бійся, квіточко, війна недовговічна.
Від сорому згорає бездуховна вічність.
Жахливий вибух десь поблизу мене... Поряд!!!
О, скільки горя, Господи, о скільки горя!

29.04.2025р.

 
Мало не остриг
Хайр, у невиразний день
Трохи запатлав
Типу так, але хотів не те
Не остригся, і дивуюся з чуття
Якби утримав дивацький стяг
Ніби віру, що потрібна комусь
 
Мабуть того, що мав різдвяний грип от
Чуття не на своїх місцях
Посилена параноя
У люстрі будь-якім за спиною поліція
Та страху не віддам жодної п’яді
Бо цей рік я собі обіцяв
В тій вірі, що потрібна комусь
 
Коли я зберусь у ціле врешті
Поїду геть кудись, південним узбережжям
Буде плейс, де радітиму знов
Розділю кукіль і зерно
У вірі, що потрібна
Комусь, ей
 
 
 
 
 
 
 
 

Розвалився неба п'єдестал,
На комп'ютерні розпався глюки...
Ти раніш Богинею була,
А тепер лише - ревнива злюка.

Де той поклоніння ідеал?
Що плекав у віршах я роками?
При тобі не можу назагал
Просто спілкуватися з жінками.

Дикі сцени ревнощів мені
Ти тепер влаштовуєш опісля.
Стали дні усі мої сумні,
І у них бринить прощальна пісня.

Вже мої кривавляться вуста,
І течуть із них струмки печалі.
Я для тебе однолюбом став,
Ти мене підозрюєш і далі.

Ні, не можна ідеалом буть,
Треба -- лиш диктатором жахливим,
Де на злі тримається могуть,
Де не вірять виливам сльозливим.

А яке ж було кохання в нас --
Цвіт весни і кожна мить приємна.
Де ж подівся той прекрасний час?
Небеса позаздрили напевно.

28 квітня 7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Із Андрія Бєлого

Плещуть скупченням косматим
по сирих полях
кострубаті темні хати,
обсідають шлях.

Пригнобила їх неволя,
ніби – люті дні
з-за бугра, з пустого поля
мечуть головні.

Дні за днями, ро́ки згодом,
знов за роком рік.
Недорід за недородом;
та народ – ізвик.

Нищать їх здавен хвороби,
пошесть, мор та сказ...
А вгорі – зірки-оздоби,
проблищить алмаз,

та зоря багровим краєм
над горбом стоїть.
Поле зле – страхітним граєм
пирсне, і мовчить.

(2019)юююююююююююю

Переповнилась чаша терпіння,
перейшов чорний кречет межу.
Може, я не твого, птахо, рівня
та, поглянь, у моєму саду

білопінно розквітнули груші —
на зеленім гіллі — білий сніг.
Не дозволю я кривдити душу,
не пущу більше зло на поріг.

Хай обходить мене стороною,
на гружавину* темну йде геть.
Як вода та біда за бідою
у життя відвойовує смерть.

Не волію без радості жити,
слізну осінь звільняти з оков.
В кожнім зернятку вруниться жито,
кожне серце плекає любов!

Гружавина* — болото

28.04.2025р.

Твоє тепло поглинуло минуле,
Затьмарились імлою риси.
Мовчала з жалібним "ку-ку" зозуля,
Блукала в кроні кипариса.

Рожеві мрії збились гострим списом,
Незіграні зостались ролі.
Вода холодна хлюпала на мисі,
Смеркало навкруги поволі.

Несказані слова ятрили душу,
Енергія очей спадала.
Схилилась і від бурі впала груша,
Мов те кохання на поталу.

За спиною все краще залишилось,
Землі не чути під ногами,
Стомились, мабуть, і душа, і тіло.
Те літо замело снігами.