6 березня 1980 року завершив свій земний шлях неповторний майстер новели, письменник трагічної долі, який завжди був «Собою, Особою, себто особливим»…
У нього є пронизлива новела «Дивак». Головний її герой хлопчик Олесь - НЕ такий, як інші. Він полюбляє малювати на снігу, лягати на землю і крізь лід спостерігати за підводним життям річки… Ясна річ, його не розуміють, навіть б‘ють… Але він все одно лишається таким, яким є.
Напевно, це чудова метафора - автопортрет самого письменника, а можливо, й взагалі образ чи не кожного справжнього митця, який зазвичай є не таким, як усі…

Він лягає на сніг
читати дно річки…
Немов уві сні:
кожна мить -
вічність.

2026 рік

Ранкове затишшя... Півсонні тумани
На луках вологих незрушно лежать, -
Порушує явно світання бажане
Затверджений часом короткий формат.
Подовжує лінощі сяйне проміння
І птиці не пробують ритми й лади, -
Сповиті ще з ночі важким безгомінням,
У мороці никнуть світання сліди.
Поволі зіщулилось серце від туги
За гомоном світу і світлом навкруг,
Бо морок цей змучує, ніби катюга,
Бо вгору не хоче здійматися дух...
06.03.26

Дарую щедро крижані октави
І білосніжні радісні свята.
Вдягну, мов для красивої вистави,
У білі шуби села та міста.

Різдвяна зірка сяє вам ласкаво,
А хуртовина смуток заміта.
Неначе режисер, почую "браво",
Всіх надихати - ось моя мета!

Тихішими стають зимові кроки...
Є, безперечно, інші пори року,
Але красунь таких ніде нема!

Дзеркальна ковзанка - останнє слово...
Зустрінемося ще обов'язково!
Представитись дозвольте: я - Зима!

Бува, дорветься хтось до влади і вважа,
Що він величніший з правителів усіх.
Що усі люди – то комашки біля ніг,
Він оком кине й всі виконувать біжать.
Що знає він, як всі народи мають жить
І має право шлях указувати їм.
Що за життя ще має стати він святим
І долі світу одним помахом вершить.
Всіх непокірних має право покорить,
А, якщо ні – то і зі світу всіх звести.
Країни цілі одним порухом знести,
Які не хочуть за його наказом жить.
Мільйони може він нещадно розтоптать,
Залити кров’ю, щоб піднятись над всіма.
На щастя, вічного у світі цім нема.
Йому, як іншим теж доводиться вмирать.
І всі ідеї, що носився з ними він.
І сам він також (то відомо всім давно)
Вже скоро стануть звичайнісіньким лайном.
Бо шлях такий пройшов далеко не один…
Був, кажуть люди, в давнину один народ,
Жив, як і всі народи, між своїх боліт.
Не чув про нього до пори весь білий світ.
Що людям пхатись в болота оті? Та от
З‘явився вождь у них. Плюгавенький такий,
Але жорстокий і підступний, справжній звір.
Не стало спокою в краю тім із тих пір,
Бо ж він за трон переживав постійно свій.
Всіх претендентів потихеньку прибирав.
Кого отруїть, кому вбивцю підішле.
Хоча маленьке та на всіх страшенно зле.
Вже скоро всіх, кого підозрював, здолав .
Став гоноровий, бо ж суперників нема.
Себе великим розумакою вважав,
Ніяких думок, навіть чути не бажав,
Тому і радників розумних не тримав.
Все тільки «Я» та «Я». І скоро той народ
У те повірив та молитись став на нього.
Але правителю було замало того.
Щоби насмішникам навкруг закрити рот,
Він на сусідів з військом відданим напав.
І ті вбивали, катували, грабували.
І задоволення від того, схоже мали.
Їм їхній вождь тоді іще милішим став.
А він на троні набундючений сидів.
Корона набік, аж на вуха наповзає.
Та він на те уваги зовсім не звертає.
Бо вже й над світом панувати захотів.
Йому подобалось, коли, після війни
Йому до ніг ворожі голови складали.
Від них смерділо та його то чарувало.
І за ті смерті він господарів винив,
Що не здалися, йому опір учиняли.
Були б живі, вражались величі б його.
А сраколизи так і бігали кругом,
Наперебій всі його велич вихваляли.
Тож він ще більше свого носа задирав.
Та свою «велич» розповсюджував по світу,
Все нові землі намагався покорити,
Щоб ті народи його «геній» осявав.
Якось до нього ясновидця привели,
Якого десь в якомусь краї захопили.
Про нього в світі вже давненько говорили,
Що, справді боги йому дар такий дали –
Майбутнє бачить. Тож правитель захотів
Його почути. Та й, щоб всі на світі знали,
Якого мудрого вождя би вони мали,
Якби він світ увесь, нарешті покорив.
Зі свого трону вождь глядів на мудреця
Та крива посмішка вуста його кривила.
Тож його велич оту мудрість покорила.
Йому й божественність вже, мабуть до лиця.
Отож спитав: - Ти, кажуть, бачиш майбуття?!
Скажи, чи буду я в майбутньому великим?
Чи то ім‘я моє прославиться навіки?
В чомусь великому продовжиться життя?
Мудрець спокійно так на нього поглядів:
- Так, і по смерті ти залишишся великим.
В чомусь величному відродишся навіки!
Легкою посмішкою, втім, вуста скривив…
Пройшли роки, прийшов вождеві смертний час.
Йому величне погребіння влаштували.
Перед розкішного палацу закопали,
Аби ходити, поклонятися щораз.
Ще час минув, нові правителі прийшли.
Про того скоро вже і забувати стали.
Навкруг палацу лісом все позаростало.
Не видно, що колись і люди тут жили.
Якось мандрівці пробиралися крізь ліс.
Аж чують, сморід, наче щось велике здохло.
І то недавно, ще до мумії не всохло.
Вони поближче підійшли, прикривши ніс.
Аж бачать, квітка величезна, вогняна
Росте між лісу. Звідти смородом і тягне,
Мов квітка смерть зусюди притягнути прагне.
Комах дзижчання з тої квітки долина.
Які літають, смерть притягує усіх,
Які уже у лапи смерті тої впали.
І відвертала квітка та, і чарувала.
Та хто би довго сморід витримати міг?
Подивувавшись, шлях продовжили ті свій,
Про дивну квітку стрічним всім розповідали.
Хоч і не знали, все ж правителя згадали,
Що відродився у великій квітці тій.

                    І
І живу, й виживаю окремо
від юрби, що заковтує сир
мишоловки. Лякає дилема –
чи герой, чи фальшивий кумир,
чи дрімуче, чи дуже зелене
Україну веде у ясир?
І стає, навіть дуже, помітно,
як ціною великих потуг
подає і вирубує світло
починаючий наш деміург.

                    ІІ
І стає заборонною думка, –
чи юрба, чи бездумний народ
за обіцянки і подарунки
возвеличує плем’я заброд?
Є надія, що це не зараза,
і повірте на слово, не сказ,,,
у населення інший діагноз –
когнітивний... але дисонанс.
І мовчи – виглядає як зрада,
і кричи – поговір не мине,
що умисне видумую вади
безголовій юрмі клоунади,
що як вирок її не мине.

                    ІІІ
І як точки над і у цій темі...
що воно за одно цей упир:
непомітна нікому нікчема...
лялька вуду... тату на тотемі
у війні за свободу і мир?
Не у всіх опускаються руки,
та ніяк не пояснить наука
одночасно смішне і сумне...
...............................................
їжаку зрозуміло одне –
своїм іменем названі речі
промивають уми у малечі,
а старе покоління – чумне.

03/26

Весна. Нарешті. Цього року тебе чекала особливо.
Хоча зима, морозна й сніжна, була вражаюче красива.
Ходила в білому й шапками поснулі віти прикрашала.
І дихала на перехожих сліпучо-мерехливим жаром.

Але тепла не вистачало. А без тепла краси замало.
Зима, в своїх студених шатах, це наче також відчувала
й вмикала сонце. Ненадовго і насторожено-лякливо.
І в сніжно-сонячнім коханні робилася ще більш красива.

Весна із іншою красою сьогодні в зміну заступає.
І буде гріти перехожих усім теплом свого розмаю.
Вже домовляється з зимою про проміжний етап відталі,
бо знає, як ми цього року її надходження чекали.

01.03.26

1
Скарай мене, Поезіє, дорогою.
Я стільки не добрав на ній думок.
Дорогою і людською тривогою,
Карай! Карай, щоб голос мій не мовк.

2
Отак би йшов і йшов
До скону підошов,
А далі – й босоніж
Із осені у весну.
Хай ноги не несуть,
Руки немовби перевесла,
Не в цьому суть.
Спинюсь – як упаду
Чи шлях зумисне перекреслять.

Закутий дощами в оселі тісній,
Не можеш ти вийти нікуди навколо,
Немовби закутий в темниці німій.
Стоїть чатовим незворушливий Молох.

Закутий дощами в кайданах тяжких,
Не можеш ти рушити птахом на волю.
Закутий дощами в тенетах сумних,
Закутий в підступну і хижу сваволю.

Болото напливом іде звідусіль
І ставить кинджал невідступний до горла.
І в'ється думок непромовлених хміль,
Щоб разом споїти героя і чорта.

2 липня 2025

Вже кілька сот в душі поранень
І безліч стомлених думок.
Чи хтось, чи щось до себе манить.
Не відгадати, не пророк…

І біль розмножився у болі…
Дійшло, і раптом зрозумів,
Що поруч шастає недоля,
Щоб не нашкодити — присів…

Бо видно щось в душі замкнуло.
Чи шкодуватимеш, хтозна?
Зійдеш із вулички в проулок…
Допоки ще жива душа.

І споглядатимеш вже збоку
На ті поранення свої.
Іди… лишилося півкроку,
Тим більш, що скоро вихідні…
03.03.2026.

Героїв кров"ю скроплена земля,
На груди тиснуть їй ворожі міни.
Коли ж загарбники вже підуть звідсіля
І доки будуть люди наші гинуть?

Додому хоче кожен вже боєць,
Робота мирна там його чекає.
Та ворог зводить мрії нанівець,
Не втихомириться ніяк, усе стріляє.

Невже із цього виходу нема,
Хто зможе кровопивців зупинити?
По заколотниках давно " плаче" тюрма,
А ми бажаєм в мирі й щасті жити.

2016 р.

Героїв кров"ю скроплена земля,
На груди тиснуть їй ворожі міни.
Коли ж загарбники вже підуть звідсіля
І доки будуть люди наші гинуть?

Додому хоче кожен вже боєць,
Робота мирна там його чекає.
Та ворог зводить мрії нанівець,
Не втихомириться ніяк, усе стріляє.

Невже із цього виходу нема,
Хто зможе кровопивців зупинити?
По заколотниках давно " плаче" тюрма,
А ми бажаєм в мирі й щасті жити.

2016 р.

Уплелась неминучість у долі
Непокірним і вільним "люблю"!
Я ту ніжність, що зріла поволі
Безкінечно з тобою ділю.

І, вростаючи словом навічно
У твій Всесвіт у кожному дні,
Відчуваю мотиви зустрічні
У рядках, що даруєш мені.

Пересудам любов не підсудна.
Ти думок моїх Мекка й Париж.
І на святі осяяних буднів
Я твій самий пронизливий вірш!

В кожнім подиху поряд щасливім
Я з тобою, у палкості фраз.
Зорі сяють услід мерехтливо
Споглядаючи збутніми НАС.

Липень 2025 року.

Він молився завзято і строго,
в серці – віри повічний карб.
Що просив він у Бога? – Нічого!
А ніщо –
його цінний скарб!

І коли його душу знемога
гнала в розпач, мов злий вітчим,
він худого не мислив нічого
і зціляв її тим
нічим.

А як брала хвороба в облогу
і палила вогнем густим,
він терпів і не зичив нічого,
й лікувався нічим
отим.

Коли ж бідність, тяжка і розлога,
лютувала страхом нічним,
він моливсь і не жебрав нічого,
й був багатий своїм
нічим.

22.02.22

В небе на Дерибасовской
белая чайка кружит.
Эта весна начинается
от ланжероновских плит.

Солнце искрит в отражениях
серых досужливых луж.
Март начинает движение
по акватории душ.

И, размечтавшись, по-прежнему
тает, паря в облаках,
снег превращая в подснежники,
в белую розу в руках...

01.03.2о26, Одесса

                    І
На Україну зазіхає світ
і майже вся орда її вважає
своєю територією від
правобережжя Дону до Дунаю.

                    ІІ
Ми сіяли історію одні,
не забували поливати кров’ю
і гартували душі у вогні
самі готові як завжди до бою.

У лиховісній бійні теж самі
виборюємо право на свободу
і не шукаємо мілкого броду
на вигоду зомбованій юрмі...
не до лиця нам жити у тюрмі
рабів і поневолених народів.

                    ІІІ
Позбудемося вірусу чуми.
Минає ера іга московита.
Потопимо усі його корита.
Скресає крига лютої зими...
...............................................
Європа й ми лишаємось людьми –
борги навзаєм будемо платити,
допоки ще лякають із пітьми
дияволові роги і копита.

03.2026

 
Ти – вінець сотворіння
Ти – вінець сотворіння
Але уже нікуди йти
 
Онде стабільність, якої ви прагнули
У єдиний гарантований спосіб
Серед артефактів лишених від нас
 
У вірності своєму роду
Вони не толерують наш розум
У вірності нашому роду
Їхніх перешкод ми не терпимо
 
Життя – це зміни
І не зовсім те, що скелі
Спостерігав усе їх, у неприязні
Ще є світи
Потреба вижити
Бути живим для тебе
 
 
 
 
 
 
 
 

Писать вірші́ — нести на розпин душу,
Складать мозаїки зі слів та снів,
Зі спогадів майбутніх і минувших,
Із попелу не спалених мостів.

Писати ві́рші — це ітú в світання,
Коли довкола вже давно пітьма,
В долоні зачерпнувши сподівання,
Зневіру змити втомлено з чола.

Палати й льодяніти одночасно,
Оголювати серденько і нерв,
І навіть з засвіту, як очі згаснуть,
Звертатися у гомоні дерев.


03.2026

Засуваю ворота від лих і нещасть,
Та даремна ця спроба нічого не варта.
Зачиняюсь від хаосу, лютих ненасть.
Догорає у серці невтілена ватра.

Засуваю ворота від битв і нашесть,
Від знущань, катувань, безнадії та мору.
Від епохи збираю небачену шерсть
І дивлюся у даль, де ховається морок.

Зачиняю оселю від злобних гостей.
Поселюсь я у башту з слонової кості.
Буду жити у мушлі до дивних пришесть
І писатиму вірші до болю, до млості.

2 липня 2025

Зітхання матері й відбитки
Її повік невтомних ніг,
Чутно донині й добре видко
В дворі, на полі, вздовж доріг.
Їх не убило всяке горе
І болі знищить не змогли, -
Вони, мов плетиво узорів
Діянь і прагнень на землі.
В них плескіт хвиль і дух вербовий,
Туманна мла і маків цвіт, -
Матусі згоди і відмови
Мені звучать крізь товщу літ.
Ні шум дерев, ні пил дорожній
Не приховали до цих пір
Зітхань утішних і тривожних,
Як і слідів рясний узір...
04.03.26

Весно! Мила чарівнице!
З льоду робиш ти водицю,
З неба синього казково
Ллється дощик іграшковий!

Весно! Радісна панянко!
Розфарбовуєш альтанку
В ніжні кольори зелені
Птах співає, мов на сцені.

Весно! Райдужна чаклунко!
Люблять квіти-подарунки
І дорослі, й, звісно, діти!
З ними зустрічають літо!

                    І
Сьогодні що не авгур, то поет.
І як не засміятися на кутні,
вичитуючи опуси майбутні,
де що не автор, то авторитет,
і що не геній, то анахорет
окремої і запашної кухні.

                    ІІ
І штучний інтелект уже допер,
що нині на слуху Аполлінер,
а не якісь дударики-писаки...
у моді злоязикі і ніякі
грамотії, яким і дотепер
ще заважають розділові знаки.

Поезію диктує нам життя –
з одного боку ангел зі сльозою,
а з іншого – мара із кочергою,
одне кує шедеври зі сміття,
а інше перевіює полову...
і се, і те, виношуючи слово,
вихлюпує і купіль, і дитя
в угоду неугодної любові.

                    ІІІ
Не кожному на фоні житія
болить самоіронія моя,
та іноді й аматору видніше,
кому сутяга адресує вірші...
..................................................
Образити нікого не хотів
ані тепер, ані колись раніше...
та упізнали? Чайник, що кипів
і бризкав
               слиною
                                  отруйних слів,
нікого, сповна розуму, не тішить.

03/26

В-есна і жінка, звісно, неподільні.
Е-(Є) в кожній усмішка від Лади.
С-іяє сонце, дихається вільно.
Н-ароджують життя, рулади.
А як в романтику цілком пірнають!

І тануть всі сніги навколо.

Ж-іноче щастя - навесні кохання.
І світ співає пташки соло.
Н-атхнення серцю, мрії та надії.
К-расиві, милі і мінливі.
А пахощі п*янкі, весняні вії

Н-агадують нам світле диво.
Е (Є)ство весни і жінки неповторне,
П-оліт фантазії безмежний.
О-горнуть ласкою, теплом мажорно,
Д-олають лихо і бентежність.
І оживають ніжним первоцвітом
Л-егкі, немов хмарини в небі -
Ь-
Н-а радість людям, втіху вітру.
І чари - від богині Геби.

Забути все, не значить все!
Лишились: Пам’ять, Душа, Тіло
Одне питанняко просте:
А що, у прощі не скрипіло?
Хіба, що в Пам’ять хтось заліз…
Хіба, що в снах Душа блукала…
Хіба, що Тіло між коліс…
Хіба, що того було мало.
01.03.2026.

На блошиних ринках пустоти
Вловиш ти ніщо, німу безглуздість.
У палкій гонитві до мети
Здійсниться спектакль хиткого тлуму.

На блошиних ринках віднайдеш
Відчай, небуття, відсутність сенсу,
Книги із безоднею без меж
І тужливу первозданність серпня.

На блошиних ринках німоти
Знайдеш слово мудре та високе
І впадеш на площі з висоти,
Ніби зраджений величний сокіл.

28 червня 2025

Широкою, а чи вузькою
Біжить вона аж ген за обрій
І через гай, і через поле
Спішить до рідного порога.

Щоб хата біла зустрічала,
Мов найдорожчих їй гостей
Сестер, онуків і дітей,
Які колись тут проживали.

Не завжди ті знаходять час
Навідатись до дому свого.
Сюди нехай веде всіх нас
Дитинства й юності дорога.

2017 р.

Великий Віз
Вночі привіз
Яскраве світло, -
Світінь вогні,
Неначе в сні,
Блищали й квітли.
Зникала ніч
Побіля віч
І поза гаєм, -
На небесах
Чумацький шлях
Вік не згорає...
03.03.26

Стис, ніби квітку, День сонце в долоні.
«Любить, не любить...» – скубає пелюстя.
Сполохи в небо злітають червоні
і тріпотять, як розвішане хустя.

Хмари пухнаті пливуть караваном.
Квапно загасло общипане сонце.
Пологом Ніч розстелилась над ланом
і колихає зірок в’яле ґронце.

Їй би до Дня дотягтися звабливо,
радісно впасти в обійми жагучі,
та стилий Ранок здійнявсь галасливо,
звісив імлисті тенета колючі...

Знову займається сонце кудлате,
День супить брови і журиться втомно,
поруч гацає проміння цибате
і роздягає його безсоромно.

Він багровіє і лине за хмари –
в небо строкате, поближче до Ночі.
Тільки б відчуть її лагідні чари,
в ніжні пірнути закохані очі...

Сонце на обрії. Небо гуркоче.
День розхворівся чуттями міцними.
Ніч ясноока зірками мигоче,
та хмурий Вечір постав поміж ними.

09.06.21

Не проклинав, не заклинав,
мав до життя нестримну волю
і так спішив, що обігнав
і сам себе, і навіть долю.
По бурній звивистій стежі
долав круті життєві схили.
Все біг і біг аж до межі,
допоки вистачило сили.
Здолав доволі різних верст,
не метушився у тривозі
і не лишав тяжкий свій хрест,
коли нести ще був у змозі.
І ось вона – ота межа,
лише ступни – і ти за пругом,
де позасвіття, мов діжа,
звабливо сяє виднокругом.
А там, де бовванів маяк,
приймальня мариться Господня,
і ти, втамовуючи ляк,
глядиш, як шириться безодня.

03.10.22

І бабця на лавці…
І вікна в цеглині…
Зустрінуться вранці
В своїй порожнині…

А подруги вийдуть
І всядуться поруч,
Торкаєшся, з виду
Неначе в них форум…

Проходиш ти мовчки
Підсовуєш «здрасті»
Старечі струмочки
Враз теляться настіж…

Хвилина… зупинка
Метро чи автобус,
А їхня підтримка —
Погодьтеся, бонус…
01.03.2026.

 
Дозвольте мені представитися
Маю смак володію грішми
І я прожив довге-довге життя
Викрадаючи душі грішників
Був я там де Ісус Христос
Обертався до сумніву й болю
Зробив усе щоби Пилатус
Вимив руки звершивши долю
 
Сподіваюся вгадаєте ім’я
А що вас бентежить це є роль моя
 
Швендяв біля Санкт-Петербурга
Бо побачив що настав час на зміни
Убив царя із міністрами
Марно плакала Анастасія
Їхав на танку в генеральському рангу
Лютував бліцкриг і тіла розкладались
 
Сподіваюся вгадаєте ім’я
Оу так
А що вас бентежить це є роль моя
Оу є
 
Зі сміхом я глядів на королів і королев
Що билися за винайдених ними богів
Це я кричав “Хто убив Кеннеді?”
А зрештою провинні я і ви
О дозвольте представитися
Маю смак я і грошей на все
Пастки ставив я для трубадурів
Щоби не вийшли вони до Бомбея
 
Сподіваюся вгадаєте ім’я
Оу так
А що вас бентежить це є роль моя
Оуу є
(Ану давай сюди!)
 
Сподіваюся вгадаєте ім’я
Оуу так
А що вас конфузить це є роль моя
Х-м оу є
 
Як усякий коп злочинцем є
Негідники є святими
Як аверс є реверсом я є Люцифером
Бо стримання також потрібне
Атож зустрівши мене будьте чемними
Майте симпатію смак і такт
Застосовуйте вивчену ввічливість
Бо душу кину до смітника
Х-м оу та
 
Сподіваюся вгадаєте ім’я
Х-м о так
А що вас бентежить це є роль моя
Х-м о направді нумо
 
Уу-гу!
Оу так!
Нумо сюди
О так
Ба ба бум оу . . . .
Еге
Ага о так
Кажи-но бейбі як моє ім’я?
А чи вгадаєш моє ім’я?
Кажи-но бейбі моє ім’я
Знаю певно у чім біда твоя
Ой-гоу . . . .
Гаразд
У-у-гу . . . . .
 
(ad lib.)
 
 
 
 
 
 
 
 

Так не хочеться спати лягати.
Ти з важливого щось не здійснив.
Ти прорвеш огорожі та ґрати,
Проповзеш крізь поля з усіх сил.

Щось назавжди потоне в намулі
І осяде на дно небуття.
Так воскресне в майбутнім минуле,
Вириваючись із забуття.

Щось у пеленах ночі потоне,
В підворіттях, кварталах, степах.
Щось постане лататтям затону,
Як відроджений з попелу птах.

Бійся це одкровення прогавить,
Змарнувавши хвилини прозрінь.
Цей тягар кволий розум розчавить.
Він постане туманом крізь синь.

28 червня 2025

Коли лоза цвіла на схилах
І не минали гожі дні,
Мені шалено пощастило -
Тебе зустріти навесні.
І стерти відстань поміж нами,
І розбудити почуття, -
І говорити тільки прямо
Про рух вперед без вороття.
Коли єднались дві стежини
У безкінечно довгий шлях, -
Лунали співи журавлині,
Звучала радість в голосах...
02.03.26

Повернемось до дрібниць,
До її глибин - дрібничок…
Відсторонимо лисиць
І братів, і їх сестричок…
А ще кума і куму.
Хресних діток позашлюбних,
І ага… і те — угу,
Що відклеїлось з розумних.
01.03.2026.

Горить камін. Давно замовкли грози.
Новий ноктюрн виконує рояль.
О, зимо! Всі мої гарячі сльози
Чи зможуть розтопити твій кришталь?

Безмежний білий колір в синій тиші.
Підходжу вранці знову до вікна.
Тут візерунками поему пише
Пора холодна, тиха, мовчазна.

Про що твоя поема, пані Зимо?
Чи не ховається в мовчанні крик?
Твій подих крижаний, застиглі рими
Завершують і починають рік.

Покрились льодом вірші про кохання,
Реальністю не став мій ідеал.
Вже вкотре ставлю я собі питання:
Зима - лише початок чи фінал?

***
А ми повиростали на гірчиці,
пили цикуту, їли полини,
тому і злиться
те, що нас боїться
не між людей, а поміж очмани.

***
А словники міняти не на часі,
але, мабуть, московії на зло
у англосаксів
є ще у запасі
синонім путіноїду – khuylo.

***
А чим ти на клавірі не вимахуй,
не урятує поца цей тотем.
Якщо невдаху
посилають на...,
то з палуби шуруй за кораблем.

***
А я отут збагачую не мову,
а діалекти в рідному краю.
Якесь фіго́ве,
вибачайте, слово
не означає фі́ґу у раю.

***
А віра не стосується шпани,
бо ці недоотесані істоти
і чаклуни
причетні до війни
і вляпані в гундяєве болото..

***
А пєтушок нашіптує фіґню
на вухо недотоптаної курки.
Підсовує свиню
у позі ню
реакція упійманого урки.

Завіса
А в кулуарах Ради матюки
успішніше лікують, аніж дулі.
І от, напевне, цьому завдяки
стефанчуки
очуняють, таки,
та офігіють єрмаки й безуглі.

03/26

зайшов на сторінку Сонце-Місяця... перечитав кілька разів. Підтримую. Незабаром і я залишу ПМ. Давно предавно тут було затишнно і цікаво. Нині тут гниє і попахує...

Тупає за вікном осінь дощем холодним,
блякне в імлі пейзаж, небо висить рябе...
Вересень заявивсь хмурим чужим приходнем –
гілкою раз у раз в шибку мою шкребе.

Ось він мене зове й нібито тягне руку,
вітами шарудить, проситься на постій.
Що він мені приніс: впевненість чи розпуку?
Може, путі складні в долі моїй простій...

Вітер здаля хрипить, носиться по присілку.
Я в самоті сиджу, в мокре дивлюсь вікно.
Як перестане дощ – вийду спиляю гілку,
з вереснем у садку стрінуся заодно.

11.09.21

Колише ранок траву шовкову,
в долині блякло мигтить ромен
і гонить вітер імлу ранкову,
і сходить сонце уже ген-ген.

Палає обрій вогнем мосяжним*,
стікає сяйва густе вино.
Здається небо таким досяжним,
піднімеш руку – і ось воно!

Пливе хмаринок солодка вата,
гацає промінь по камінцях,
і мерехтлива, і брижувата
рябіє річка, вся в гребінцях.

Тремтить латаття на сизім лоні,
квітки зайшлися в дрібнім танку́.
Уклінно гнеться верба в поклоні
і тягне гілку мені тонку.

Скрипить од вітру сосна дупляста,
копиця мліє, мов коровай,
і променіє роса срібляста –
така ідилія, що хоч співай.

*мосяжний – колір мосяжу (латуні), червоно-жовтий

10.03.21

Залишся в мені простудою
чи в повітрі солодкою м'ятою.
Я без тебе стану сірою,
я без тебе буду ніякою.

Нехай твоє ласкаве слово
оповиє до болі кісток.
Я без тебе - бездушне тіло,
без тебе й пекло в раю між зірок.

24.01.2023

У корчмі, що біля Січі нині велелюдно,
Зібралося за столами козаків багато,
Усі вдягнуті розкішно, адже нині свято.
Корчмареві за шинквасом сьогодні не нудно.
То тут, то там: «Іще налий!» - кожен раз лунає,
Наймити ледве встигають розносити кухлі.
Лиш на мить якусь розмови за столами вщухли,
Коли двері відчинились і козак вступає.
- О, Микита повернувся! – хтось голосно крикнув,
І всі змовкли та до дверей очі повернули.
- О, Микито! Іди сюди! – звідусіль загуло.
А Микита подивився, хто то його кликав:
- Привіт, Петре! А посунься, біля тебе сяду!
Козаки вмить потіснились та місце звільнили.
- Всім по кухлю! – то Микита. В корчмі загуділи.
Пропозицію Микити всі зустріли радо.
Всівся за столом Микита поміж козаками.
Тут же наймит йому кухоль на столі поставив.
Випив козак одним духом та вуса розправив,
Що викохував, напевно собі вже роками.
- Як, Микито, ходилося? – став Петро питати.-
У яких краях далеких бувати прийшлося?
З яким врагом-супостатом битись довелося?
- Горло промочив, тож можна тепер розказати.
Коли турки з усім кодлом на Відень полізли,
По Європах знову раптом козаків згадали.
Бо ж ми одні перед турком, мабуть не дрижали
І на рівних воювали з суперником грізним.
А, тим більше, що Собеський до Відня подався,
Щоб очолити там військо, з турком воювати.
Велів він перед походом козаків збирати
Куницькому, що гетьманом тоді ж призначався
Над козацтвом правобічним. Той козаків скликав.
Узяв на списа Немирів, прогнав турок звідти.
Сказав, що тепер тут гетьман і буде сидіти.
Та й розпочав підготовку у похід велику.
Послав гінців в усі боки, козаків скликати,
Хто готовий супостатам був крові пустити.
Прийшли і на Запорожжя охочих просити.
Тож чи шанс такий можливо було упускати?
Зібралось нас, мабуть з двісті козаків на діло
Та й подались у Немирів, де полки стояли.
Туди і з Лівобережжя люди прибували.
Навіть, з Дону кілька сотень козаків ходило.
А ще й ляхи доєднались. Тож війська зібралось
Кілька тисяч. В кінці жовтня рушили походом.
Про мету того походу довідались згодом.
Поки турки і татари іще ошивались
Попід Віднем, хоч їх звідти й змогли відігнати.
Ми повинні до Буджаку були завернути,
Перерізати з боями усі ті маршрути,
По яких припаси туркам могли поставляти.
Заодно й орді татарській звідти натякнути,
Що пора вже повертатись свій дім захищати.
Ще в Немирові нам гроші стали роздавати.
І від папи, і від ляхів. Хто не мав вдягнути
Щось у зиму, роздавали іще і каптани.
Мабуть, дуже їм хотілось нашої підмоги.
Отож, рушили полками, врешті ми в дорогу.
Видалась в той час погода зовсім непогана.
Взяли місто ми Нагаї, вибили залогу
Й рушили до Кишинева, де на нас чекали
Молдовани, що до війська доєднатись мали.
Увійшли до Кишинева не без застороги.
Бо хто зна, від молдован тих що можна чекати?
Вони ж будь-якої миті можуть перебігти
До турок. Слід у два ока за ними глядіти.
Змусили їх королеві, навіть клятву дати.
Їх господар Петричейку зустрічав нас радо.
Та і самі молдовани велися привітно.
На початку листопада рушили ми звідти.
Та й підійшли до Тягині. Штурмувати, правда
Міцні мури не взялися – гармат бракувало.
Тож рішили облягати Тягиню ту кляту.
А полки кінні Куницький вирішив послати,
Щоб Білгород і Кілію вони грабували.
Адже звідти більше всього годується військо
Турецьке. Та і Буджак слід трошки прорідити,
Щоб ординцям у Австрії добре досадити.
Подались кінні загони та ж дорога близька.
Правда, скоро повернулись, отримали вістку,
Що Алігер-паша з Буджаку іде із ордою.
Завтра уже і тут буде швидкою ходою.
Треба було зготуватись, гідно стріти, звісно.
Гетьман швидко розібрався, що і як робити.
Кінні усі заховались недалік Тягині.
А всіх піших нас Куницький готуватись кинув,
Зустрічати тих буджаків, в степу шанці рити
Понад шляхом, яким орда до Тягині йтиме.
За ніч ми підготувались, у шанцях засіли.
І, як тільки ті буджаки у пастку влетіли,
Наші кулі узялися снувати між ними.
Поки орда зрозуміла, поки розвернулась,
Поки кинулась тікати, полягло багато.
На чотири милі шляхом зостались лежати.
Сам Алігер і мурз кілька назад не вернулись.
За тим часом у Тягині постріли почули.
Вирішили, що то військо в поміч поспішає.
А навкруг фортеці зовсім ворога немає.
Тож ворота відчинили й на поміч майнули.
Думали ударить в спину. Але наші кінні
На них раптом налетіли, змусили втікати.
Змогли багатьом із турок голови зрубати.
Бей тягинський Алі, кажуть, в тім бою загинув.
А у нас ніхто не згинув у бою, на щастя.
Кинулися було знову кріпость штурмувати.
Та високі її стіни не змогли здолати.
Тож Куницький знов надумав на Буджак напасти.
Пройшлися ми тим Буджаком, аули спалили.
Круг Білгорода не лишили нічого живого.
Подались до Ізмаїлу, хоч не взяли його,
Але усе передмістя йому розорили.
Те ж саме і з Кілією. Добра нахапали.
І худоби стада цілі, і юрби ясиру.
Ніхто нам у степах опір не чинив допіру.
В кінці ж грудня розвідники доносити стали,
Що вже турки і ординці вертають з походу.
Хоч їх добре потріпали під Віднем, одначе,
Сила у них ще велика зосталась, а, значить,
Доведеться із Буджаку нам давати ходу.
Дісталися ми до Пруту побіля Тобаку.
Стали там переправлятись на той бік. Не встигли,
Бо татари із ордою всією надбігли.
Довелося відбивати нам їхню атаку.
Ледве встигли окопатись й возами прикритись,
Як орда у повній силі на нас налетіла.
Ми її вогнем мушкетним упритул зустріли.
Мусила орда одразу від нас відступитись.
Ненадовго. Скоро знову орда покотила,
Намагаючись ударом наш табір прорвати.
Але скоро відкотилась. Притягли гармати.
Мабуть, орда із собою й турок прихопила.
Узялися вони з гармат в наш табір стріляти.
А ми ж вози ще валами землі не закрили.
Тож ворожі оті ядра нам вози трощили.
А ми могли тільки в шанцях рятунку шукати.
А потім почувся тупіт – знову орда пхає.
Кинулися ми стрічати – то стадо худоби,
Погнали його татари перед себе, щоби
Вона табір нам прорвала. Ми як заволаєм,
Як стріляти узялися – стадо налякали,
Воно кинулося врозтіч і татар відкрило.
Ну, ми вже вогнем мушкетним їх впритул зустріли
Так, що вони без оглядки скоріш утікали.
Ми тримались, сподівались, що із Ясс Потоцький
Прийде з ляськими полками та нам допоможе.
Та на те, що ляхи близько, геть не було схоже.
Доводилося з ворогами нам самим бороться.
Так чотири дні минули в атаках постійних.
То гармати в нас палили, то орда проклята
Не давала нам спочинку, мусили стрічати.
Ну, гармати ті турецькі допікали сильно.
Ми хоч в шанцях заховались, а коней де діти?
Молдовани уже скоса на нас позирали.
Вони, мабуть, від походу другого чекали.
Були від невдач, звичайно страшенно сердиті.
Десь під ранок раптом крики табором почулись:
- Утікають молдовани! Табір полишають!
Ну, їм можна, адже вони коней вдосталь мають.
За ніч через Прут холодний чимскоріш метнулись.
Тільки, наче вспокоїлись, як тут крики нові:
- Гетьман! Гетьман утікає з кінними полками!
Нам тепер хіба розвести зосталось руками.
Розуміли, що потоплять татари нас в крові.
Паніка розпочалася. Хтось кинувсь до річки.
Дякувати, що полковник наш Андрій Могила
Зібрав козаків ті швидко паніку спинили.
А воно якраз на сконі уже була нічка.
Та й татари щось почули, зрання налетіли
Знов наш табір штурмувати. Не до панік стало.
Вже пороху до мушкетів, уважай не мали.
Тож на возах геть розбитих у шаблі зустріли.
Цілий день отак змагались. То вони ввірвуться
У наш табір. Ми їх звідти, врешті вибиваєм.
То від гармат від турецьких голови ховаєм.
Та козаки, хоч вмирають, але стійко б’ються.
Врешті, ніч нас роз’єднала. Стомлені уклались.
Коли тут велів полковник на раду збиратись.
Вирішили на тій раді за Прут прориватись.
Морозець ударив, річка льодом покривалась.
Ще тонким та, видно, завтра нам не пережити.
Тож, як видно, вже немає з чого вибирати.
Узялися, не всі разом, лід перебігати,
Бо, як разом – то неважко той лід проломити.
Лід тріщить, а ми ідемо. Десь хтось провалився.
Інші місце стороною обходити стали.
Коли сонечко уранці на тім боці встало,
Хіба хто заснув та здуру в таборі лишився.
Орда дуже лютувала, як в табір попала,
Але річку подолати по льоду боялась.
А ми чимскоріш від Прута по шляху подались.
Воля славного Могили військо врятувала…
- А що гетьман той Куницький? - взявся хтось питати, -
Зраду ту йому простили? - Хто ж би хтів прощати?
Як прийшли до Могильова, стали його звати
На козацьку раду, долю щоб його рішати.
Він прибув гоноровитий, в гетьманськім жупані.
Та, коли побачив настрій козаків, подався,
У чернечий одяг, звідкись узяв, перебрався.
Думав, утече туди, де його не дістануть.
Ми його перехопили, на раді судили
Та й убили, щоби іншим було за науку.
Так, що гетьманськая влада – то непевна штука…
А що це ми, хлопці кухлі свої спорожнили?
Наливай, корчмарю, щоб всіх братчиків згадали,
Які не змогли вернутись із походу того!
Ті слова не залишили байдужим нікого.
Усі встали і келихи у руках підняли.

Вже до нас летять лелеки,
а у нас – війна і в вЕсну
долі нам несе нелегкі
від отих війни інвесторів…
Вже до нас летять лелеки,
довгий шлях долають й втому.
Від чужих країв далеких
вже птахи летять додому.
Огніздяться вільні птиці
у Вкраїні вільній,
переможуть українці
ворогів і війни.
І засяє небо синє
над полем пшеничним,
понесе земля на спині
свЯта хліб величний
у комору і до печі,
що до зерня з поля знято.
А як вже розправить плечі –
Ото буде свято!

24.02.2026

Я вклонюся вечірній траві.
І на небі з'являються зорі,
Миготливі і ледве живі,
Ніби замисли Бога прозорі.

Бог дає тріпотливим стежкам
Дар натхнення, наснаги і волі.
Так спочинок похилим вікам
Відшукаємо в морі юдолі.

Божі замисли ніжно впадуть
В мураву, у росу первозданну.
І окреслиться Істини путь,
Мовби стежка заросла і давня.

22 червня 2025

Немитої болотної глибинки…
Абстрактно викорчоване з могил,
Розмножує воно свої личинки
З усіх запропонованих мірил…
Отримують по смерті (сміх) автівку
Дай боже, своєрідний інтелект…
І тут не обійтися без горілки —
У цьому й світостворення, й секрет…
А на поверхні смертники оглохлі
Сякі - такі… без імені й імен.
При тому, що завідомо розмоклі,
Готові увійти в експеримент…
Ну, що ж, по-списку… нумо на коліна
Пора вам зачитать комюніке…
Тут Світоч наш! Тут наша Україна,
А значить, і Сторіч Імунітет…
28.02.2026.

А життєва доріженька
Барвінком стелилась
І долею вишитії
Літа мої нині
Ідуть уже до осені,
Хоч у серці літо,
Душа ж моя просить іще
Весняного цвіту.

І квітує ромашками
Вона навіть взимку,
Хоч буває і важко їй,
Бідна плаче тихо,
Щоб ніхто не бачив, звісно
Як вона страждає,
Почуття свої у пісні
Й віршах виливає.

2019 р.

Немає іскорки кохання
В пітьмі недоспаних ночей, -
Надворі вітер безнастанно
З листків полотна знову тче.
Бубнить, всміхається і плаче,
І далі стелить килимок, -
Бракує пестощів гарячих
Тієї, що не йде з думок.
Вона умить упала в очі
І снів позбавила мене, -
Не утихає серед ночі
Вітриська порпання гучне...
01.03.26

 
прожогом уперед моєї
автівки ~ твоя
хоча дев’яносто в годину
я їду звичай
ти мовиш се гаразд
трохи болю ~ не проблема
казала мала би настрій ти
в’їхати у драйв
 
ти мов транзит місцевий
ніяк не проб’юся
у транзит цей
обганяти не рвуся
у транзиті
ми загубимо швидкість
і ніяк не дістатись на інший бік міста
 
я не єдиний хто
наїхав та й утік
сліди від шини на спині
атож-бо ти знавала утіх але
невже не видиш мій зелений
уже червоніє себто
автопригода зоріє
за декілька метрів
 
ти мов транзит місцевий
ніяк не проб’юся
у транзит цей
обганяти не рвуся
у транзиті
ми загубимо швидкість
і ніяк не дістатись на інший бік міста
 
 
 
 
 
 
 
 

І
Коротшає дорога до безодні.
Переживаю у самотині
цей вирок долі. Я у западні
рокованої миті і, природно,
уже не уявляється мені,
як їду я на білому коні
минулої епохи у сьогодні.
Судьба перетасовує пасьянс
моєї осіяної кебети.
Як барабан російської рулетки
неумолимо добігає час
до повороту течії у Лету,
де є один і не єдиний шанс
фортуні обеззброїти поета.

ІІ
У просторі освоєних орбіт
поетики і музи все минає.
Альтернативи істині немає,
і як не уповай на колорит-
ні видумки, але читач тверезий
цінує риму, і супутній ритм,
і визнає цей точний алгоритм
вагомою ознакою поезій.
Ціную поетичні сторінки
далекі від політики і глуму,
але свої розтягую як гуму
і відаю, чому мої думки,
риториці і правді завдяки,
не наробили галасу і шуму.
Побоюється армія писак
позиції поета проти вати.
Богема не второпає ніяк,
що нею управляє маніяк.
Нема різниці, – чую ухилянта.
Узурпували владу вороги –
лакеї невеликої ваги,
або точніше рідні окупанти
і пацієнти шостої палати,
які постійно брешуть і відтак
руйнують вічну місію таланту
і діють на догоду окупанту
у ролі агресивних забіяк.

ІІІ
На декому природа почиває
чи волосатої руки немає,
аби явити публіці досьє,
в якому воно більше, аніж є.
Ото й штампує опуси і фейси...
а ви по древу мислями ходіть,
або як неймовірні поетеси
показуйте свою звабливу хіть.
Не діють ні управа, ні закони
супроти сановитої колони,
що виринає іноді на мить
у вирі й веремії лихоліть.
Корисні ідіоти зеленаві
усупереч і глузду, і уяві
замилюють картину житія,
що не така, яку малюю я...
.................................................
воюють боси, миряться міньйони,
грабує плем’я бісова сім’я...
На цій путі звихнулися мільйони
і це проблема не лише моя.

02.2026

Згорта в сувої вітер хмари,
і небо кутається в синь,
а в тиші никнуть крутояри,
лиш десь цеберко – дзинь та дзинь!

Дзюрчить ручай в густих осоках
між верболозів і купин.
Село на пагорках високих
рясніє розсипом хатин.

Тріпочуть полиски у клені,
немов цвітасті корогви,
й жовтіють яблука зелені
в рудавім полум’ї трави.

Ніде ні ухне і ні охне –
здається, світ спочити ліг,
лиш зрідка десь в долині цвьохне
цупкий пастушачий батіг.

30.07.22

Я вмию очі у росі,
Вклоняюся сонцю й буйним травам,
Скупаюсь в первісний красі,
Де потонув миттєвий травень.

Побачу крізь росу дива,
Картини, сховані від ока.
В них відкриваються слова,
Де сяє істина висока.

І світ, затьмарений дощем,
Проблисне чистий і прозорий.
Порине в річку дивний щем,
Немов зникомі в небі зорі.

І бог Перун відкриє нам
Поезію забуту й гнану,
Даровану земним вітрам,
Незрозумілу і незнану.

19 червня 2025

Перший доброволець, якому прижиттєво присвоєно звання "Герой України".
Навчався в Івано-Франківському ліцеї на художника. Його позивний "Да Вінчі" пов'язаний саме з талантом — він гарно малював.
Для нього найголовнішими у житті були — перемога і кохана дівчина.
Загинув у битві за Бахмут.
Йому було 27 років.

Такий позивний незвичний,
наче якийсь Ренесанс…
Прислухайтеся: "Да Вінчі"!
Невже це придумав сам?

"Да Вінчі" — придумала доля,
подарувавши йому талант,
кохану, любов до волі,
зневагу до сил зла…

"Да Вінчі" — це іскра Божа,
це не народжені ним картини…
Це нині і тут Відродження
планети з ім'ям — Україна.

2025 рік