Ув окоп залетіла граната,
Кожен другий зі взводу поліг...
Я помер. Я осліп. І це правда.
Хоч ще досі ходжу по землі.

Не приймає ні рай, ані пекло,
Що робити - не знає ніхто.
Теше кум для труни гарне деко,
А племінник бреде із хрестом.

Яма є. А мене в ній немає....
Костомахи згоріли в огні.
Тризну править столичний Почаїв,
Та від цього не легше мені.

Я літаю над рідним обійстям,
Б'юся в двері, кричу на весь світ!
Дух живе у моїй світлій пісні,
І рятує народ мій від лиха та бід.

Так і буду літати, допоки,
Україна із пекла втече.
Піді мною окопи, окопи...
І кровиця , як річка, тече...

2.03.2025р

Із Юлія Кіма

Яке «громадське судження»?
Ти, брате, без пуття!
Зі чтива впав у збудження,
не знаючи життя.

        Не це людей турбує –
        а гріш собі на хліб.
        Не вір балакам всує,
        дивись на речі вглиб!

Облиш ідеологію,
це всѐ пусті слова́!
Хто обзавівся змогою –
у того і права́.

        Тоді, як вийдеш в люди, –
        і мізки людям пруж...
        До речі, можна буде
        і з цього мати куш!

(2025)

Зборола вихори вагання,
Прогнала сумнівів рої
І, зголодніла по коханню,
Здалася прагненням моїм.
Зробила правильний учинок,
Що віддала колись у бран
Любові серце удовине,
Щоб я зцілив його від ран.
02.03.25

Немає слів, бо що тут говорити?
Кого болить якась чужа війна?..
Авжеж, невдячних жертв лише вина
У тому, що беззахисних їх вбито.

Йде торг життям, немов взуттям на ринку,
Нечесна гра у карти на гробах.
Немає слів, бо що тут говорити?
Кого болить якась чужа війна?..

Злітають маски з шахраїв неситих,
Однак вони і досі правлять бал.
А правда де? Вона іще жива?
Мовчить весь світ фальшивий гордовито.
Немає слів, бо що тут говорити?



01.03.2025

Трампам-пушки, Трампам-пам,
Знов гармати - трампарам,
Не на полі бою, ні -
У політиці брудній.

Трампам-Путя, Трампам-Пу,
Чи від популізму спух?
Кукуріка як "пєтух"
Все про мир, немов лопух.

Трампам-Путя -- другани,
Клята спілка Сатани.
Мир смурний хотять вони --
А наклали б ви в штани!

Території вернуть
Це є України путь.
Бо не трампанутий я --
Пу не верне ні х.я!

Пу політика - з путан --
Знає кожна пані й пан.
Трампе, краще не тринди --
У Трампункт візьми сходи.

Лікар може там за мить
Мізки всі тобі промить.
Лікувальне з'їж яйце,
До Вкраїни стань лицем.

1.03.7533 р. (Від Трипілля) (2025)

Із трав настоєм, напіввідмацьким
Причарувала серце юнацьке.
Тільки-но випив, в лиці змінився.
І ти сказала: «Цей не годиться,
Із ним не буде більше любові»
Та й покохала хлопця другого.
А тому, кого причарувала,
Свою сестричку подарувала.
А він хоч і був іще під чарами,
Збагнув одразу – сестра не пара.
Всю ніч простояв: не та розмова.
Не та розмова, не тії слова,
Не біле личко, не чорноброва.
...Тож уникайте, хлопці-коханці,
Тих, хто збирає квіти уранці.

1.
прига́дую...
це мо́ре до́тиків
і поцілу́нків
оооооооооооо
о кри́ла мої́
поло́н обі́ймів
неваго́му мить
яки́м соло́дким
ти здава́лась тру́нком
в які́м бага́тті
догора́ли ми
гммммммммммм
о се́рце моє́

приспів:
ми́ла ми́ла ми́ла - біль
приголу́блює лиш ніч
ма́ло ма́ло сві́тла в ній
сві́тла і тепла́
ла-ла-ла лалай -лала
най-на-на нанай -нана
хо́лодно лише́ мені́
і думо́к танцю́є рій
а слова́ - зола́
гммммм - золаааааа

2.
розра́дою...
вино́ пригу́блене
таму́є я́сність
оооооооооооо
о кра́ю мій
неви́питого
до кра́плі ща́стя
знайо́мий о́браз
невблага́нно га́сне
того́ бага́ття
де згора́ли ми
гммммммммммм
о се́рце моє́

приспів...

Куди не кинь – усюди лиш експерти!
Усе уміють, знають, скрізь були…
Усе і всіх на пил готові стерти,
але словами, тонами хули.

Заокеанського не знали ми сусіда?
Його речей не чули і заяв?
Чого чекати від старого діда,
що шість разів уже банкротував?!.

Та і своє таке ж багно пихате,
знавець великий фе́нтезі і яв.
Із НХЛ в хокей він їде грати,
бо пару раз на ковзанах стояв!.

Задумалась тепер стара Європа,
чи довго всто́їть український сніп,
чи рити не пора і їй окопи
та де московський закінчи́ться слід!.

Але мене одне лише́ турбує –
Допоки ми жуватимем ману́?
Хоча народ з останніх сил воює,
зі зрадником не виграти війну!

Ще півстоліття до весни.
Півоберту і рух очима.
Не знайдена ще влучна рима,
і сніг втрамбований лежить,
і холод лізе попід шкіру,
і сірий колір навкруги
із тріщинами боротьби
де зіштовхнулось чорне з білим.

І все ж вона надходить. Йде
не так стрімливо, як хотілось.
Затрималась десь, забарилась.
Сварити будемо її?
Чи дорікати?
Чи тужити?
Чи будемо сміливо жити
якщо зима, то у зимі?

Весна настане. У свій час.
І буде синь. І будуть квіти.
І буде вся земля тремтіти
у сонця лагідних лучах.
А поки очі вдалечінь
вдивляються й готове тіло
півоберту зробити вміло,
угледивши ворожу тінь.

1.03.25

Холодне світло зір яскравих
Деінде розчиняється в імлі,
А десь сріблить пожовклі трави
Та чорне груддя мерзлої землі.
Десь мла просвічена прозоро,
А десь просвіту в темені нема,
Хоч всюди світло сіють зорі –
Місцями непорушена пітьма…
01.03.25

Безсмертна матінко Кураж!
Стирчить руда твоя чуприна.
Тут - людожер, а там - торгаш.
Тримайся, рідна Україно!

Щонайвищий серед квітів,
Кому видно все на світі,
Підказав Будяк Барвінку
Взять Фіалочку за жінку.
Обмаль радощів у квітів,
Тож зраділи всі, мов діти,
І без зайвих там думок
Пустилися у танок.
Як почули про весілля,
Що справляло пишне зілля,
То знайшлися і музики –
Гусак, Півень та Індики.
Прилетіли веселитись
Горобці, Чижі й Синиці,
Додався і Шпак.
«Отак, квіти, так!»
Бадьорить усіх Будяк.
Та враз закричав щосили:
«Ой, мене щось укусило!»
А за Будяком і решта:
«Гицель, мабуть, між нас вешта!»
А то були просто бджоли
(Після зими іще кволі)
Мед із квітів добували,
Поки тії танцювали.
Щоб не буть чортополохом
Та не скаржитись й не охать,
Знать би Будяку не всує,
Що Свята Земл шанує,
Засіває ним поля,
Як культуру обробля,
Щоб не тільки з гречки й липи,
Але й з нього мед точити,
Мед пахучий добувати,
Люд праведний частувати.

Гримлять громи — величні шовкопряди;
Умитих нафтою овець
Очима блимають отари
І йдуть по небу навпростець.

А дощ торкає легко струни,
Гілки утомлені верби —
І оживають лісу руни,
І смак козацької щерби.

Стидливий місяць і кликастий
Сховав за димкою сліди,
А ліс напрочуд коринастий
Враз загорнувсь у піджаки.

Та ось і воду перекрили:
Набралась ванна догори,
І всі наперебій спішили
Умитись давнії боги.

Немов у сні кульгає човник,
Мина бермуди-калюжí,
І хвилі роздувають вогник —
Ранкове полум'я зорі.

04.07.2024

Розіп'яла війна блискавицею навпіл
Ще добу. А у ній
Все життя, до самОго до краю,
До застиглої точки на порваній мапі,
Де у миті одній
Майбуття у вогні вигорає.

Неминучості тіні зашморгують сонце.
А домова брудна
Силу грошей ідеями плодить.
Боже, дай же проснутись! Ненависний сон цей,
Де потвора-війна,
Та в наснагу їй - хвора svолота.

Від Флориди по Аляску
Знають всі Ілона Маска.
Від москви по Колиму
Аплодують всі йому.

У Гренландії й Канаді
Безумовно Маску раді
І до Мексики кордон
Замурує мудазвон.

Що там Дональд чи владімір –
Він є значно вищий вимір.
Він лаштується на Марс –
Він покаже вищий клас!

Хто не слухав на ніч казки –
Слухайте Ілона Маска.
Він такого наплете,
Що зо сміху умрете.

"Млинці" на столі "пиріжкарні"

Замість неба тільки стеля,
Мандри – в обсягах домівки.
Можна гратись в менестреля
І писати про мандрівки.

Стіл-бюро, словник, розкритий
На одній з десятків літер.
Є про що й поговорити
Квартиранту з Борщагівки.

Можна гратись у плейбоя –
Хай шиплять услід бабусі,
А ходити до аптеки
За півлітрою "Нафтусі".

Лютий, 2025.

Залишки снігу під сонячним тиском,
ніби спадають у невідомість,
тануть розм'яклі. Дерева у тиші
мріють про весну, тягнуться крони,
в небо вдивляються. Легке тремтіння.
Втеча морозу - настрій стрибає.
Хочеться ніжності пролісків синіх,
в лісі вдихати свіжості звабу.
Свіжість стрімка, як свободи обійми
Сонячних днів, надії живої,
щоб у минулім зосталися війни,
миру усім у струмені волі.

За межею виднокраю
Випромінюється жар, –
Наче вранці підкидає
Вугля в топку кочегар.
Від тепла синіє обрій
Та світліє небосхил, –
І в душі зростає добрість,
І вирують хвилі сил.
Пробивається світання
Все рішучіше на пруг
І очікуване, ждане
Світло шириться навкруг.
28.02.25

Здавати позицій не хоче зима,
Тисне морозом та віє,
Снігом мете, що і сонця нема,
За хмари сховалося білі.

Та скільки не сердитись зимоньці вже,
Весна наближається стрімко
Красива така, мов лебідка
І пахощі свіжі чудові несе.

З-під снігу он пролісок вже визира,
Струмочки біжать та співають.
Приходить весна.Ця чудова пора
Серденько мені звеселяє.

2018 р.

Роксоляна Марянівна пише солодкі рядки.
Міг померти цей світ від інсульту, якби не писала!
Як війна почалася - змінилися зовсім думки,
За кордоном їй сняться галушки, пампушки та сало.

Роксоляна Марянівна кинула рідний свій Хуст
І, розчулившись, слухає "Чардаш" Вітторіо Монті.
У Горпини Гаврилівни відчай зривається з вуст
Неримований. Жіночка втратила сина на фронті.

В однієї - над дахом зневіра та свист чорних куль,
А у другої - серце болить від оновлень на шпальтах.
Від Горпини Гаврилівни три кілометри - і "нуль",
Роксоляні Марянівні тепло всміхається Мальта.

Головне - це не втратити слова проникливий стиль!
Де би ми не були - не загубимось! Знай, підлий враже!
Як же важко у серці носити прихований біль,
Сумувати у ніжних обіймах лазурного пляжу!

Різні долі, полярні можливості міцно сплелись.
Для одних - ресторани, для інших - омріяна тиша.
Роксоляна Марянівна пише: "Приїду колись!"
А Горпина Гаврилівна - тут. І нічого не пише.

Під масками лишились тільки Маски,
Та байдуже - Ілона чи Ілон.
Тут головне - неписаний закон:
Міняти совість на космічну праску.

Сеньйору Помідору знову казку
Розповідає знаний принц Лимон.
Під масками лишились тільки Маски,
Та байдуже - Ілона чи Ілон.

Високі технології? Будь ласка!
Стрибає в гаманець новий трильйон.
Створили торгаші свій легіон.
Моралі приголомшлива поразка.
Під масками лишились тільки Маски.

Історія повторюється знов
В трагедії, комедії чи фарсі.
І ті, що одержимі богом Марсом,
Готові проливати знову кров.
Коли твій край між ворогів лежить,
Що силами помірятись бажають,
Твого бажання зовсім не питають.
Під бомбами тобі прийдеться жить.
Для них твій рідний край – то полігон.
І ти нічого з тим зробить не в змозі.
І ллються впереміш і кров, і сльози.
І землю рідну пожира вогонь.
Ти – лиш пішак у їх великій грі.
Нікому твоя доля не цікава.
Рішаються якісь глобальні справи!
Дрібното, не відсвічуйте, замріть!
Війна сьогодні в Україні йде,
Росія виступає проти НАТО.
- Ми тут при чому? – хочеться спитати, -
Ніхто нас в НАТО, навіть і не жде.
Але кого цікавить голос наш?
Ми – полігон, тож маємо терпіти.
Не пам‘ятають миру наші діти,
Бо вже Росія увійшла у раж.
Я ще одну історію згадав:
Страшні події на землі іспанській.
Ішла війна три роки громадянська,
Хоча війни ніхто і не бажав.
Та хто питався? Лише полігон
Була тоді Іспанія, як нині
Лиш полігон кривавий – Україна.
У сильних світу цього свій закон.
Як дивно б не звучало, ту війну
Політика москальська породила.
Хоч їх уся Європа розділила,
Коли спиняла відстань «сарану»?
Як владу узяли більшовики
В Московії, то на своїх багнетах
Хотіли рознести по всій планеті
Свої порядки. Щоби на віки
У світі панували лиш вони,
Дебільний комунізм свій будували.
Та у Європі одкоша їм дали,
Спинили розповзання «сарани».
Та Комінтерн створили москалі,
Компартії взялись плодити світом,
Щоб їхніми руками захопити
Усі країни нашої Землі.
Тих горлопанів стільки розвелось.
Бо ж москалі їм грошики давали,
Останнє у народу відбирали,
Щоб втілити мету свою вдалось.
Й в Іспанії компартія була.
Такі ж, як всюди – трутні й горлопани,
Утілювали там москальські плани.
Іспанія не в розкоші жила.
А там, де бідність – слово комуняк
Про те, як відібрати й розділити
Завжди знайде прихильників неситих.
А ще ж, до того, пригадати як,
Що розгорілась криза світова,
То бідних в краї іще більше стало.
Тому і комуняки процвітали,
В «родючий грунт» їх падали слова.
Та й інші «ліві» партії були
В Іспанії аж надто популярні.
Всі їхні брехні не пропали марно,
Вони до влади врешті-решт прийшли.
З‘єдналися в один Народний фронт,
Створили уряд й запорядкували.
Ні досвіду, а ні ідей не мали,
По бездоріжжю десь вели народ.
Подобалося, звісно то не всім.
Бо «ліві» ті могли докеруватись,
Що й без штанів народ би міг зостатись.
Тож через рік всього ударив грім.
«В Іспанії усій безхмарне небо» -
Сигнал по всій країні прозвучав,
В Марокко Франко армію підняв,
Адже країну рятувати треба.
Іспанія так само піднялась,
Аби від влади «лівих» тих прогнати,
Угробити країну їм не дати.
Війна так громадянська й почалась.
Франкісти теж не са́мі по собі.
Вони підтримку з-за кордону мали,
Фашисти за їх спинами стояли,
Що вже зійшлися в лютій боротьбі
Із ситою Європою, бо ж мало
«Життєвого» їм простору було.
Усе в Європі до війни ішло.
Фашисти полігон собі шукали,
Щоб досвіду військового набуть,
В боях новеньку перевірить зброю.
Тож Франко не піднявся сам собою.
Він знав, що йому поміч нададуть.
Іспанія надвоє розділилась:
Республіку хтось щиро захищав,
Хтось на бік Франко в боротьбі тій став.
Один одного нищить заходились.
Страхіття громадянської війни
У тому, що піднявся брат на брата.
Готовий кожен рідну кров пускати
Й немає того, хто би це спинив.
А що Європа? Як до цього світ?
Європа сита влазить не схотіла.
Мовляв, до того нам немає діла.
Втручатися нікому в те не слід.
Про «невтручання» в Лізі прийняли,
Заборонили зброю постачати,
Щоб розгорітись тій війні не дати.
На тому й заспокоєні були.
А як же ті, хто все це розпочав?
Московія так само заявила,
Що до війни тії нема їй діла.
Та московіт, як і завжди, збрехав.
Став Комінтерн їх баламутить всіх
Та добровольців світом закликати
Іспанію іти, порятувати.
Зібралося десятки тисяч їх.
Бригади цілі створені були
Проти «фашизму» аби воювати.
Приїхали вмирати і вбивати.
З Москальщини теж люди прибули.
Та більше офіцери, генерали,
Ще льотчики, танкісти. А, крім тих,
«Чекістів» напустили ще своїх,
Аби ті з «ворогами» воювали
В тилу. А вже ж досвідчені були.
Чимало вже понищили народу
В Союзі. Тому, поки є нагода,
Іспанців тому вчити почали.
А ще, хоча Союз і заявляв
Про невтручання. Підло обдурили.
Бо зброю до Іспанії возили
Таємно. Кораблями поставляв
Він танки і гармати, й літаки.
Не одиниці – сотні поставляли.
І все то так надійно маскували.
«Палитися» їм було не з руки.
Бо ж в Лігу націй тільки прийняли,
Відтоді ще й три роки не минуло.
Європі тільки рівними відчули.
А за таке й поперти їх могли.
А що «фашисти»? Як вони із тим?
А вони критись зовсім не збирались,
Відкрито у війну оту втручались,
Бо ж то служило полігоном їм.
Німеччині «до лампочки» була
Та Ліга націй. Ще у тридцять третім,
Як «розплодились» Гітлера портрети,
Вона із Ліги із тії пішла.
А Муссоліні теж не відставав.
Він вже на Ефіопію напався
І рішень тої Ліги не злякався.
Її пізніше трохи сам «послав».
(Бо ж Ліга націй, як оце ООН,
Була беззуба і зовсім безсила,
Війну у свті так і не спинила,
Тож розпустилась – нащо то воно?!)
Тож з тих країн і техніка ішла,
І зброю безперервно поставляли.
І льотчики німецькі там літали.
«Фашистська» ціла армія була.
Десь триста тисяч за усю війну
В Іспанії з країн тих побувало.
Вони військовий досвід здобували.
З їх поміччю знов Франко повернув
Собі удачу. Узялись тіснити
Республіканців на фронтах усіх.
Союз нічого вдіяти не зміг,
Аби своє втручання не розкрити.
Та й не хотів він Гітлера лякать
Зарані – нехай сили набирає.
Він Сталіну ще послужити має,
Як візьметься Європу здобувать.
(Я знов до України поверну.
Багато від союзників залежить.
Хоч москалі оті постійно брешуть,
Що з НАТО можуть виграти війну.
Та, щоби не Корея та Іран,
Не їхня зброя та іще й солдати,
Могли б ми уже ворога прогнати.
Бо ж друга в світі армія – обман.
Країни бідні, але, бач, змогли
Підтримати Московію. А наші?
Як помогли вони нам проти Раші?
І скільки зброї нам до рук дали?
Дискусії влаштовують весь час:
Давати нам ту зброю – не давати.
А нам нема, на жаль чим воювати.
Тож москалі і посувають нас).
Теж саме і в Іспанії було:
Фашисти ні на кого не звертали,
І зброю, і солдат своїх давали.
Те, звісно, дуже Франко помогло.
В Республіки ж помічників нема.
Хоч Сталін слав, але із тим ховався.
А «Вільний світ», хоча і не втручався,
Республіці всю поміч переймав.
Тим Франко й виграв, що союзники
Були надійні, добре помагали.
А ці таких союзників не мали,
Хоч якось і протримались роки.
Під крики Ліги націй довелось
Усі інтербригади розпустити.
Республіку із ворогом лишити
Без помочі. Тож Франко удалось
Дістатися до самого Мадрида.
«Гризота» поміж «лівих» почалась
Й Республіка урешті-решт здалась,
Ще трохи покомизившись для виду.
Свої ж оту Республіку й здали,
Самі ж свою ідею й погубили.
Продатися якнайскоріш спішили.
Але вони інакше й не могли.
Патріотизм їх лише на словах,
Щоб локшину навішати на вуха
Отим, хто із розкритим ротом слуха.
А у самих, одначе в головах
Лиш влада й гроші. Той, хто більше дасть,
Тому і бути над такими паном.
І в нас таким живеться непогано,
А припече – то все і всіх продасть.
Один іспанський генерал казав:
- Моїх чотири буде наступати
Колон на місто. Звідти вдарить п’ְята.
Він «патріотів» тих прекрасно знав.
Щоби такого не було і нам.
Бо ті, хто більше всього репетують,
Як рідний край від ворога рятують,
Продати можуть скопом всіх, як крам.
Не буде вихвалятись патріот.
Він зціпить зуби й справу йде робити
Чи то в тилу, чи то кацапів бити.
Якраз і є то справжній наш народ.

Із Юлія Кіма

Сьогодні – бринять почуття!
І душу підьйом розбира!
Спитайте у нас: «Як життя?» –
й ми скажемо прямо: «Ура!»

    З твердістю заліза,
    дружньо, як стіна,
    ринемо услі́д за,
    наплювавши на!

Вчуваю я, друже, повір,
твій лікоть, а та́кож плече!
Ми всі – як ніко́ли надмір,
а скоро ми – й більше іще!

    Нехтуєм завади,
    як одна сім’я,
    боремось заради,
    стоячи́ в ім’я!

(2025)

Найперше зійшлась грищенецька рідня,
Навіть ті, кого, на жаль, досі не знав.
А ось із саду лутовок, що на горі,
Став несміло Езоп на поріг.
Неспішно Овідій з Причорномор’я прийшов,
Струшує куряву з подертих уже підошов.
З мольбертом і скрипкою (не чувана річ)
Чюрльоніс через городи прямує навстріч.
Доносять сусіди, що з Канева йдуть
Шуберт і Малер, про музику тиху розмову ведуть.
Посвятовська і Герберт переказують з Польщі,
Прибуть неодмінно мають у гості.
Через два океани в однім суголоссі
"Щедриком"Леонтович, піснею Цісик тугу доносять.
Івритом з Єрусалиму, нелегко мною добутим,
Рахель і Грінберг телефонують: неодмінно будуть...
...Чимало гостей, та згадалися, звісно, не всі.
Завдячую і тим, хто завітать не спромігсь,
Для них і для себе співать пориваюсь,
Бо в злагоді з радістю серце моє оживає:
«Зеленеє жито при межі –
Хорошії гості до душі».

Ні краплі радості, і серце - неспокійне,
Коли новини ріжуть душу лезом.
Бо знищити нечистих неможливо києм,
Без зброї, - й ти сприймаєш це тверезо.

За кожного загиблого сльозиться серце.
Що міг зробити голими руками?
І ангелом тому злітав в небесній тверді,
А свідком був лиш придорожній камінь.

То ж серце не на місці, б'ється неймовірно,
Пронизують його лихі тривоги.
Війни нутро важке і вбивче. І лиш віра
Тримає дух людський, що разом з Богом.

Коли вона береться болем,
Або її проймає сміх, –
Я не приховую ніколи
Свідоцтв про стан душі від всіх.
Щодня засвідчую поволі
Про зміни настроїв і віх,
Що обертаються по колу
Довкола свідчень тих моїх.
Немов нектар квітковий бджоли,
З душі збираю для усіх
То різкуватий прояв болю,
То вияв наміру на сміх.
27.02.25

                І
У гавані Дунаю гордий «Viking»
як знамено Europe майорить
легендою розбурханих століть,
причалений до валунів граніту
фіксує мирну безгомінну мить.
І тільки час від часу пінить вітер
грайливі баранці – отари хвиль
із іншої далекої орбіти
за кілька сотень полум’яних миль,
де ставиться останній водевіль –
німе кіно сполоханому світу.

                ІІ
Не новина, що під луною війн
вітрила утинає буревій...
і як не фокусуй цю мирну фразу,
поширює інвазію зараза:
із того світу виглядає Вій,
обсіли черті Україну-неньку,
війні не об’являється табу...
перевернувся Гоголь у гробу,
у Каневі сполум’янів Шевченко,
перечачи кріпацькому ярму...
напевне треба вірити йому:
московія включає перегони
за наші землі і без перепони
імперія оновлює тюрму
народів і затягує юрму
туди... тріщать усталені закони,
карабкаються іроди на трони,
пікірує планета у пітьму.

                ІІІ
У шефа Капітолію – гарячка.
У космосі вилуплюються маски.
Європу доять орбани-фіцо,
показуючи «рускоє ліцо».
Навчають жити неуки і турки.
Скажені й укорочені придурки
реанімують сталіна-сосо.
Очуняли адольфові адепти,
а ліві оживили сатану –
«вєлікую савєцкую страну»,
де умирають як один «за єто»...
......................................................
чию я тут спокутую вину?
Описую історію сумну –
Донбас перетворили на Судети,
а мир на третю світову війну.

02.2025

Давай говорити про щастя, давай.
Шукати загублений в темені промінь.
Ти тільки ще трохи мене зачекай,
Я сльози, що знову зібралися, зрОню.

Давай говорити про весни, давай.
Під зорями бажану пісню складати.
Ти тільки ще трохи мене зачекай,
Невдовзі зніміє тривога горлата.

Давай намалюємо мрію, давай.
Таку, як бувало, із райдуг і літа.
Та тільки ще трохи мене зачекай,
Дай руки мої у твоїх обігріти.

Давай, обійнявшись, мовчати, давай.
А спокій дарує хай тиша вечірня.
Ти тільки усього, прошу, зачекай:
Тріпочеться свічка під наспів моління.

Коли тобі боляче і здається впадеш —
Тримайся за світло, воно без меж.
Коли твоє серце тоне в сльозах —
Тримайся за сонце у небесах.
Як дивиться смуток глибоко у очі —
Тримайся за промені світлопророчі.
За світло тримайсь щосекунди, щомиті
І будуть думки твої ясносповиті.
І темінь відступить... Душа, мов дитина...
І зірка осяює Матір та Сина....

Коли мої ріфи стануть відомими,
коли мене почнуть впізнавати сусіди,
коли буде місце, де я буду вдома,
коли до мене ніхто не приїде,

я викурю срібний туман марихуани,
я плаватиму в басейні з рибами,
я починатиму день з Нірвані
і буду кінчати його Морфіном.

Ми три дні не вставатимемо з ліжка,
а потім будуть пісні та вірші.
А потім будуть діти та спогади.
А поки що холодно...холодно...холодно...

Із глузду їде світ! Це трапилось не раптом –
у напрямі такім ми рухались давно…
«Мірило правоти», сліпий, бездушний атом,
при ницості душі – нас приведе на дно!

На дно мільйонів літ, в епоху динозаврів
летить планета вся з подачі дикунів…
З котушок їде світ! Що нас чатує завтра?
Лишилось зачекать сто, двісті, триста днів?.

А може то дарма? Чи треба ще чекати,
як ницість напролом гарує до мети?.
А сили нам усім не варто об’єднати?
І рушити вперед – іти, іти! А ти?!

Ані в будні, чи у свято,
Можу Богом, присягти, –
Вже не хочеться гадати
Де і з ким сьогодні ти?
Глухо, порожньо і голо
Щодоби в душі моїй, –
Мов закінчилося коло
Сподівань, уяв, надій.
Як вогонь свічі, згасаю
В безнадійній самоті,
Стоячи бездумно скраю
Життєдайної путі.
Вже ніякого страждання
Від досади, чи з нуди, –
І ні жалю за коханням,
Чи за іншими ходи.
Вже не куриться, й не п’ється,
І не пишеться мені, –
Тільки біль стискає серце
Й зупинились журно дні.
26.02.25

Ану, Зеленський, припиняй війну!
Навіщо ти напав на Балалайню?
Моїм словам - підтримка одностайна:
Пройшла зима - тож сплачуй за весну!

Я зараз гамбургером як жбурну!
Підписуйте! Здавайтеся негайно!
Ану, Зеленський, припиняй війну!
Навіщо ти напав на Балалайню?

Усе руде замінить сивину!
Якщо цей світ, чистенький та охайний
Пробачив звірства, кров і ґвалтування -
Пробачить і мені оцю дурню!
Ану, Зеленський, припиняй війну!

Ми козаки, але чомусь забули,
що означає слово – козаки.
Не треба заглядати у минуле,
бо іноді буваємо й такі:
коли п’ємо,
            тримаємось за небо,
а як їмо – кидаємо за себе,
базаримо, не знаючи про що,
заради задоволення потреби
негайно возвеличити ніщо,
в якого є свої путі у зграї
із менеджерів,
            що не ловлять ґав
і вихваляють
            свого довгограя,
що не утік
      та ще й – не підписав!!!
Хоча на дію цю не має прав,
але героєм нації ширяє,
з ізгоями не п’є
                      на брудершафт,
і заглядає, нібито, далеко
корупції і безладу ґарант,
тримаючи синицю і лелеку
не у своїх, а у чужих руках...
два коміки, відомі по ділах,
позаочі усе ж побили глеки.
І третій є – то їхній тамада!
І хочеться позатикати вуха,
щоб не було ні слуху, ані духу
усього, чим хизується орда
сьогоднішня, а це –
                                  і міль бліда,
і шизики,
           і гадина патлата,
відома трійця,
                        тільки не свята
а вельми хижа в образі крота
підпільного,
            іуди й окупанта,
що означає – нерозлий-вода...
......................................................
пишаються отці електорату,
якому й досі – горе не біда,
що голови у гідри не відтяті.

02/25

Із Юлія Кіма

Промчали нечувані грози,
тепер перемога кругом!
Зітрі́мо непрохані сльо́зи
простріленим вщент рукавом.

        Та́ не на часі
        ридання і виття,
        правильний засіб
        провадимо в життя!

        На всі питання
        є відповідь одна,
        і бездоганна
        цілком вона!

Суворі роки́ ці уходять
за щастя народне в борні,
за ними наступні приходять,
вони будуть та́кож складні.

        Та́ не на часі
        ридання і виття,
        правильний засіб
        провадимо в життя!

        На всі питання
        є відповідь одна,
        і бездоганна
        цілком вона!

(2025)

Годила і старому, й молодому —
паски без неї в церкві не святились.
Вдягала усмішку на себе з дому,
щоб сонцем золотити небосхили.
Несла дбайливо лантухи з дарами
дворовим псам і безпритульним кішкам.
Не плакала безсонними ночами
у місяць вповні... ну, хіба що трішки.
Вмивалася свяченою водою
на Водохреща та святу Покрову.
І часто не дружила з головою,
коли вела із тінями розмову.
Запалювала свічку серед ночі,
на білому коні чекала принца —
та не знаходилось бодай охочих
з гарячого струмка ропи напиться.
Образи пробачала дуже швидко —
душа була, мов океан глибокий.
А подруга казала: «Навіть бридко
на доброту таку дивитись збоку!
Подумала б про себе... скоро січень
притрусить сріблом кучеряві скроні...»
А доброта ховала сині вічі
й шарілась, наче ружа на осонні.

24.02.2025р

Волинь. Передковічні сосни, лісові озера.
А потім пошуки у лісі Мавки.
Любов до музики, інтелігенції манери.
Духовний світ краси. Фольклорні справи.

У дев*ять років - перший вірш "Надія",
А згодом - перша збірка віршів Лесі.
У молодій "Плеяді" втілювала прози мрії.
Перекладів лилось широке плесо.

Але ж важка хвороба, муки, нелюдські страждання,
Хоча терпіла мужньо і писала.
І не втрачала віри, "без надії" сподівання,
Поезії нові її звучали.

До моря Чорного мандрівка, в Італію і Крим.
Талановита книга " Думи й мрії",
І знов поезія душі і феєричні рими.
Поеми "Місячна легенда", " Одержима".

"Кассандра"- драма, " В катакомбах" і пісня " Лісова...",
" Бояриня" і " Відгуки"... Мотиви...
" Лелія", " Три перлини" - і дітям казка ожива.
Багатогранність. Творчість - сонцедиво.

Це патріотка, мудра мистикиня України,
Це жінка-воїн, в слові її - сила.
Народу віддана, про вільну мріяла країну.
Весь світ культури Леся підкорила.

Хворобливу і тендітну Лесю Іван Франко називав «єдиним мужчиною в нашому письменстві»…


Вона мінлива, це справжня ртуть:
ось у доброму настрої, за мить - не в дусі,
учора - там, сьогодні - вже тут,
весь час у русі.

Мов яблука, падають вірші стиглі -
просто записує, одразу нАчисто.
Стільки треба усього встигнути,
цей день - останній неначе.

Ніби сонце бачить востаннє:
закохується, мандрує, діє…
Прозора вся, ось зараз розтане,
але сподівається - без надії.

2025 рік

Усе перемішалося у світі,
брехня одежу правди одягла.
Просіяне крізь лицемірства сито,
добро – тепер уже не краще зла…

Додуматися тільки – Україну
воно винить у нинішній війні!
Сказати це могла якась тварина?
Та як не дивно, але зовсім ні…

То президент великої держави
поширює гидку олжу таку.
Лише на старті і на пі́ку слави –
уже в піке́… У «молі» на гачку!

А вітер чорні прапори колише
у відповідь на збочений екстаз.
Невже агент Краснов, як і раніше,
імпічменту уникне на цей раз?!

Затуманена серпанком
Понад обрієм блакить, –
Прохолодна свіжість ранку
Освіжає і п’янить.
Жар світання рум’яніє,
Ніби з печі коровай, –
Чи то дійсність, чи то мрія
Розширяє небокрай.
Як мережива химерні,
Наче світла й тіней гра, –
Краєвиди заозерні
Душу кличуть до добра.
25.02.25

 
у передмісті одвиклім поспіль
від стрілянини від канонад
окрай дороги пікап військовий
вцілілої шибки у нім нема
 
махне рукою тероборонцям
водій що кави зробить просив
бійці-друзяки пішли по всяке
що продається без зайвих слів
 
музик що часом тут підробляли
давно не видно не до попси
катма цікавих буденна справа
кудись пощезли й бездомні пси
 
яких сумлінь вам іще нестерпних
шляхами пекла в брунатній млі
яких історій чи побрехеньки
у згляді мертвих живим услід
 
стоять базари нуртують хмари
мов дим до згарищ за шпилі веж
а що в цім пеклі хіба розкажеш
а що почуєш хіба сягнеш
 
 
 
 
 
 
 
 

Уже де факто п’єсу написали
на сірих буднів часу полотні.
Зусиль багато ми не докладали,
сюжет знайшовся прямо у вікні…
Дуби, берізки, липи, осокори
московською – знайоме до плачу!
І теплих почуттів безкрає море
уже – До тебе птахою лечу!
Але на ранок – снігова завія
в субтропіках, небачений сюжет!
Напевне опус той мене не гріє…
Тоді до біса й зайвий етикет!

Сріблом світлим сніг малює нині.
У шовки ясні вдягає днину.
Неба сни кладе у фарби дивні:
В акварель холодну, в казку зимну.

День росте із неба одежини.
Серця сивий космос рве снігами.
Замете до тебе всі стежини.
Танці білих віхол поміж нами.

23.02.2025

Одчиніться, ковані ворота
зрячих душ — нескорених фортець!
У саду едемському Голгота,
небо підпираючи, росте.

Сіючи оману і тривогу,
ненаситні болі і страхи,
не жартуйте, окаянні, з Богом —
він іще мовчить, та не глухий.

Розчиніться, недруги лукаві,
пропадіть навік з моїх доріг —
не зринайте, як мара в уяві,
не просіться в серце на нічліг.

Бійтеся, хто каламутив води,
Стоячи за спинами вітрин!
На арену сам Творець виходить
зі своїми правилами гри.




24.02.2025

— Чи, сонце, добре там, де нас немає?

— Не знаю, любий, а чи знаєш ти?
А раптом нас по світу розкидає
й не зможем один одного знайти?

— То ридмою зайдусь до хрипоти
від болю, наче птах у гущі темній,
що втрапив у тенета навісні.

— Жахливо уявить! Міняймо тему,
бо моторошно, сонечко, мені.—
Знов оголошено повітряну тривогу —
шалено, лячно ревуни гудуть.
Давай помолимось, коханий, Богу,
щоб відвести біду, ти там, я тут.

— Не думай про погане, поки морок
не розстріляв невинний небосхил.
Допоки разом в радощі та горі,
вогонь жахіття не обпалить крил.

— Не уявляю, як без тебе бути?
Втрачати сонце — втратити себе.

— До джерела ведуть усі маршрути,
а до любові — небо голубе.

Здається, стихло все і мертвий спокій
запанував у місті ліхтарів.

— Цілую ніжно, сонце синьооке!

— Добраніч, сонечко, солодких снів!

23.02.2025р.

Нечутний рух легких сніжинок
І мляві полиски зірниць
Переплелися воєдино
Числом привабних таємниць.
Німе кружляння та світіння
Бліде в оцій імлі густій
Мене озброїли терпінням
І десь поділи спокій мій.
Дивлюся, слухаю й гадаю,
Забувши зовсім про спочив, –
Чому відгадки ще не маю
Про змінних явищ зміст і вплив?..
24.02.25

До тебе все горнусь, моє далеке птаство,
як ти у холод горнешся до люду.
Не знаю, чи мені ще вдасться
піти весною й восени на луки
та подивитись, як чарівно кружиш
над зеленню, понад Десною й містом,
як ти паруєшся, як ти пируєш
і як ти справджуєш роботу тракториста.
Дивитись здалека, наслухувати гелгіт,
скупати зір у мерехтливих зблисках дня,
навмання під мрійний жабний клекіт
брести крізь сизу прохолоду вечора
і здумати короткочасну повість нашу,
моє далеке сиротливе птаство.

Летіла куля напрямком на схід
і під собою поле оглядала;
доволі поганенький краєвид,
а до зупинки відстань ще чима́ла...

Ой, поле, поле, хто ж оце тебе
шматками тіл мільйонними засіяв?
Якби хоча б Дамаск чи Душанбе...
Ні, заськи, – Україна і Росія!

Летіла куля... Рівне все навкруг.
Лани, лани, ні муру, ні посадки...
Чи дійсно президент – людині друг?
Чи варто нам терпіти ці порядки?..

І куля враз подумала: «Ага,
потрібно, щоб зустрівсь якийсь паскудник,
бо Дональд Трамп, кульбаба-дідуга,
за мною пильно стежить крізь супутник!»

«Політ нормальний!» А в очах – пітьма.
Як зупинитись? Накриває одур...
А ті́ла хоч якогось – геть нема,
і куля має йти на другий оберт...

(Лютий 2025)

Ви скажете: не було москалів,
Коли Європа чехів продавала?
А таки, справді, їх туди не звали,
Але…як придивитись, взагалі
Москальський дух над Мюнхеном висів.
Хто зна, як би Європа поступила,
Якби на схід зі страхом не гляділа,
Де той москаль з дубиною засів.
Не так боялись Гітлера вони,
Як Сталіна і орди його дикі.
Бо відчували вже криваві ріки,
Як москалі запалять гніт війни.
Тож віддавали Чехію, аби
На схід нацистські орди повернути.
Хай б’ються між собою звірі люті,
Хай згинуть в результаті боротьби.
Дарма вони надіялись! Дарма!
Бо Сталін одурив їх, як малечу.
Звалив їм того Гітлера на плечі
Аби він у напрузі їх тримав.
Він вигодував Гітлера, зростив,
Щоб на Європу скоро напустити,
Його руками континент скорити,
А, коли б Гітлер те зробить зумів,
Прийшов би Сталін, аби всіх «звільнить».
Його б Європа квітами стрічала,
А уже згодом на коліна б стали,
Училися би по-ординські жить.
Так, Сталін міг би чехів врятувать,
Бо ж договір про спільний захист мали.
У Сталіна вже й плани розробляли,
Як в центр Європи будуть прямувать.
А це було за Гітлера страшніш.
Рішили: краще Гітлеру віддати,
Щоб Сталіна в Європу не пускати,
Бо то ж Європі, наче в серце ніж.
Гадали, що стравили хижаків,
Своє життя ситеньке врятували,
Поп-корн, спостерігати, зготували.
Та Сталін їх надії одурив.
І так усю ту справу повернув,
Що «миротворцям» першим же й попало.
Лиш всілись зручно…схоплюватись мали,
Бо Сталін хитру штуку провернув.
На перемови з Гітлером пішов.
Два хижаки зібралися закрито,
Щоб світ поміж собою розділити,
Європі ситій випустити кров.
На карті розділили олівцем
Кому які держави воювати,
Кому які народи підкоряти.
І так зробили потаємно це,
Що спершу так ніхто й не зрозумів,
Що їхню долю вже і «порішали»,
Що «миролюбства» жертвами вже стали.
Адже минуло лише кілька днів
Від того пакту – Гітлер і почав:
Напав на Польщу, щоб її скорити.
Йому війну прийшлось оголосити
І Англії, і Франції, бо ж мав
Із Польщею з них кожен договір
Про спільну оборону. Й почалося.
Розбити Польщу Гітлеру вдалося.
А Сталін… той чекав аж до тих пір,
Як Гітлер польську армію здола,
Йому війну Європа оголосить.
Тоді лиш Сталін свій удар наносить,
Про «визвольний похід», проте, вола.
Здавалося б, напали хижаки.
Та Гітлера агресором назвали,
А Сталіну і слова не сказали,
Хоч він був співучасником-таки.
Тепер на захід Гітлер повернув,
Бо ж там йому війну оголосили.
А Сталін тільки набирає сили.
Поки Європа зайнята, майнув
Фінляндію до себе приєднати.
Хоча отримав добре по зубах,
Країни шмат в лігво своє потяг.
В Прибалтиці узявсь порядкувати
Аж поки ті країни і скорив.
В румунів Бесарабію відтиснув.
З метою благородною все, звісно.
Та, врешті сам себе і одурив.
Бо Гітлер вже Європу звоював,
До острівної Англії добрався.
І тільки тут, нарешті, здогадався,
Що саме Сталін на увазі мав.
Аби не бути хлопцем для биття,
Він розвернув війська й «бліцкріг» почався.
Аж до Москви самої був дістався.
Уже стояло на кону життя
Ординської москальської держави.
Та ті, хто перше Сталіна боявсь,
Тепер ще більше Гітлера злякавсь,
Зі Сталіним взялись робити справи.
Все, що потрібно Сталіну дали,
Аби не зміг він цю війну програти.
Нацизм вдалося до лігва загнати,
Хоч пів Європи москалям здали.
Тож в Мюнхені теж Сталін правив бал,
Хоча і близько там його не було.
Тепер Європа про те все забула.
Уроки ті не вивчили, на жаль.
В Московії (й то добре треба знати)
Чи Сталін, чи то Путін на чолі,
Ордою зостаються москалі
Й про це не слід ніколи забувати.

Вже скоро розтопиться березнем скалка прозора
Нічного морозу по краю мілкої калюжі.
Бриніння повітря під звук горобиного хору
Віллється у серце, яке ще не стало байдужим,
В зими чорно-білих відтінках шукаючи зорі.

Як полудень бруньки розбудить, порушивши соки,
То квітки зміцнілий зачаток розколе лушпину
Під небом небачено синім і сонцем високим!
Та радість весняну пригнічує присмак полинний,
Пекучий такий, що, здається, і гілка засохне.

Але не засохне! Весна - то незмінно і скоро!
Надія у промені теплім пелюстя розпустить!
Примножиться поміч, як звуки пташиного хору,
А хижі союзи зрадливі зламаються з хрустом
Об нашу незламність, де думали стріти покору.