На березі бюстгальтер безсило обвис,
У панчохах – дірки – завірюхи то діло.
Від морозу тече вже із неї кумис,
І сережки з обірваних вух погубила.

І сказала тут кумові мудра кума,
У гранчак наливаючи сніжну сивуху:
Традиційно обмитою буде зима,
Ми будем захищатись від холоду духу.

Опадає з небес облапошне рядно,
Снігові панталони дерева напнули.
Звідки б вітер не дув, а зірве все одно,
В протигази одягне хати і притули.

У несвіжих онучах дубіють стовпи,
На голівках з підсвіткою – презервативи.
Ну а грабам-незграбам кальсони купив
І на них одягнув заодно Бог кмітливий.

Захистить він жонатих, а також удів,
Скільки б небо не кидало білим лайниськом.
Тепло нам, скільки б вітер у шиби не бздів!
В рік свині ми впились до свинячого виску!

У гальюні – галюники! Й вітру нема.
В катафалку чорніє щось, бачим надворі.
- Кумо, глянь, у труні (вже обмита!) зима –
Не зуміла пройнять і умерла – від горя!


3.12.7526 р. (Від Трипілля) (3.02.2019)

Спалахував, неначе порох,
вона ховала сірники.
Чужинець їй - ні друг, ні ворог,
на стелі спільні павуки.
У серці спогади трухляві
не колють скалками давно,
пожухла осінь палить трави,
вкриває небеса руном.
Любов шалена рве кайдани,
та жалість дужча за любов.
Уже весна не лихоманить,
і порох відсирів, либонь.
Зітліли - рушники, провини.
Минулі повісті, лиш мить.
Не плач, що душу сорочину
нема до кого притулить.

Б’ється... Серце зими.
В узголів’ї клопочуться зорі:
Гордий Віз одпочив,
Поки люд пересів на санки…
Трусять з неба сніжки,
Розцяцьковані дрібками див,
На обличчя полів і плечисті, як стоги,
Діброви
Мирні світу куми.

Зріють серця псалми.
І різдвяно здіймаються дзвони…
Суголоссям — мороз,
Що підхукує стиха в пучки.
Звабний іній значки
На гілляччя розвішує лоз
І дитинно пашить, перевитий у радісні
Грона.
Втішно!.. Казка зими.

2019

 
коли зима спиняється на хвильку
немовби знак анумо тихо там
усе що ти бажав забувши & не тільки
в обійми прийме безнадійна німота
 
що символічний сніг є зерна та вода
вогонь стає вином натхненням протидія
лампадкою у лабіринті тліє
недбалий хист чому би не портал
 
чому би не олтар де відпалав хорал
сміх мінотавра анізвідки & нікуди
 
бібліотек відлуння блудне
нестерпний пробіл згар et al
 
 
 
 
 
 
 
 

…у закутку і нудьга як і вічність
паводь весняна втомлених зим
кухлик вина, запалені свічі
спогади різні… сповіді рим
де ти, мій друже, неспокій-торнадо
спробуй вина! найкраще із вин
це вижимки з мене, не з винограду
маєш для цього кілька хвилин…
02-02-2019

Вітер, вітер, туман – тимчасова відлига у гаю,
Підіймаються вгору розхристані поли дерев.
Мов циганки у танці, що сукнями швидко метляють,
І змагаються, котра з них вище поділ задере.

Потім вітер ущухне. Дивись, і обвисли вітрила,
Що на щоглах нап`яті були ще, здалося, за мить.
За велінням Стрибога враз віжки небес попустило,
Що Пегаса уяви примусило в небо летіть.

Та не вірю чомусь, що у вітра стомилися длані…
У чеканні завмерла діброва тремка, говірка.
Навіжений, охоплений люто жагою кохання,
В тиші сили збира для нестримного свого ривка.

2.12.7526 р. (Від Трипілля) (2.02.2019)

Хіба митців роботи знамениті
Не найтвердіший мармур нам доніс,
Аби не зруйнували їх століття
І не згубилися вони крізь дні?
Навіщо ж я в душевній глибині
Її суворість ганив, не хвалив?
Лише такі досягнення в ціні,
Що важко й не одразу нам дались.
Нема фортець, що не впадуть колись,
Їх дрібка рушить, як іде пора.
До мене, вперте серденько, схились,
Аби тоді зміцнішати стократ.
Чим більше в боротьбі зазнаю лиха,
Тим більша від кохання буде втіха.

Два «водолії» у одній сім’ї -
Дві особистості та два таланти,
Що об’єднали здібності свої
В альянс каріатиди та атланта.

Нехай вони поезію несуть,
Тримаючи могутніми руками –
Це буде їх життя висока суть!
Аби не стали в склянці павуками…

2019

Традиційна осінь. Іншого немає.
Напиши про неї. Можеш – порадій,
Що тебе тривожать дивоурожаєм
У ліску опеньки гордо молоді.

Ті, що і для мене – настрій, не грибочки.
Він за день підніме душу сотню раз.
Побіжать осяйно поеторядочки,
Розігріють щедро поетоекстаз.

Хто запрагне втіхи – хай мене шукає.
Я ввійшов у щастя – ви за мною йдіть.
Ось вони: натхнення й дивовинограї,
І вірші Єсеніна, листопадна мідь…

А мені ж то власних – віри і невір’я,
Як багатства, досить; і не защемить:
Що оте пророцтво – з піднебесся пір’я?
І таки настане та, остання, мить?

Усвідомлю вічне – отепер і завтра -
У краю волинськім, де пішов у світ.
А що далі буде – не скажу, не варто.
Хай мені одному поболить одвіт.

У кожного в житті є листопад,
що відшумів, а чи грозить вітрами…
- Шерше ля фам – шепоче пізній сад
останніми тремтячими листками.

Йому болить… осінню пектораль
холодним вітром зірвано під ноги,
і час дощу дописує в скрижаль
зволожені алеї та дороги.

Нудна пора у паузах сльоти
дарує ніч погідного затишшя,
і позирають зоряні світи
на мокрі сни із чорного узвишшя.

Марудна річ – шукати ту мадам
(жіночого єства лукаву вроду)
на втіху бісу, ребрам і рокам,
зважаючи на ліньки і негоду…

Зриває час-вітрило у житті
амурне листя – марення-омани,
і ті потиху ниють в забутті,
а осінь мрій зализує лже-рани…

11.2018

Я куплю тобі дім на ставу в Підмосков`ї,
І тебе приведу в наш омріяний дім.
І посадим бузок біля нього з любов`ю, ДВІЧІ.
Заведем голубів ми з тобою у нім.

Ах, білий лебідь на ставу ДВІЧІ.
Гойдає зірку, мов живу,
На тім ставу,
Куди прийдемо -
Наяву.

Ну а поки у нас двору й саду немає,
Щоби я міг тебе вже до них привести!
Сам не хочу – разом - ми з тобою вгадаєм ДВІЧІ
Наші п`ять номерів – із шести!

Приспів:

Ах, білий лебідь на ставу ДВІЧІ
Гойдає зірку, мов живу,
На тім ставу,
Куди прийдемо -
Наяву.

Мало шансів у нас, та мужик, що чаклує
Кулі крутить в лото, повідомив мені -
Усі п`ять номерів, якщо він не блефує, ДВІЧІ
На які нам з тобою випаде дім.

ПРИСПІВ:

Ах, білий лебідь на ставу ДВІЧІ
Гойдає зірку, мов живу,
На тім ставу,
Куди прийдемо -
Наяву.

з одного тіста ми
кориця з перцем
кавою пахнемо
пахнемо сексом

душею із села
де щирі люди
із нотками тепла –
яке там всюди:

в калиновім гаю,
у плідній ниві
з тобою ми удвох
таки щасливі

з тобою ми – птахи
і вільні душі
з одного тіста ми
з тобою, друже

Переклад пісні для мюзиклу. Запис у студії.
Виконує Ігор Деменчук.

А гілля берізок,
Наче серпантин
Блискучий та срібний,
Нахилилось вниз.

На ньому зірками
Іній сяє теж.
Зимонько кохана,
Душу не бентеж

Своїм диво-царством,
Мов із кришталю.
Пору цю прекрасну
Дуже я люблю.

2018 р.

Зима мине… і буде вам беззим’я
поля спочили, в травні вже пологи
я б теж поссав у нічки, любо, вим’я —
якби ж переродитися від того...

Побіг би в ліс вовчам в дебелі хащі
ведмежим був би - вирив би берлогу
людським - ніяк, усі вони пропащі
якби ж переродитися від того...

А янголом - злетів би враз у небо
я чую наперед: - побійся Бога!
не можу зупинитися - потреба
якби ж переродитися від того...
31-01-2019

На хмарині диво-хата,
Де маленькі віршенята.
Цілий день вони трудились
І від того потомились.
Намагалися в поета
Взнати ключик від секрету:
Поетичний журавель
Вірші носить до осель?
Чи знайшли їх, в риму вбраних,
На сторінках капустяних?

Натомились. Болять ніжки.
Радо мостяться у книжки.

Як писати,
Коли на душі
Спокій?
Підбирати
До творчості шифр,
Поки
Розлилися дощів за вікном
Краплі?..
...розійшлись і мені все одно.
Крапка.
...а якби тим дощам не лити,
А якби нам з тобою жити,
Люба дівчино, спомин ти мій літа...
...та "якби" не було у реалі...
...та аби ми співали далі
Пісню цю з дощовим фіналом...
... Та відійде день,
А за ним іде
Вечір,
І співать мені
Зоряні пісні
Легше...
Вхід до свіжих рим
Хід зірок відкрив
Навстіж.
- віднайди мене!
Де ти, згаяне
Щастя?..


© Copyright: Серго Сокольник, 2019
Свидетельство о публикации №119013110267

Щадящий темп політ джмеля
візьме і випурхне з кімнати
мінор однаковий, що в "ля"
що в солов’їної кантати…
агов, замовте мікрофон
лишився слід від партитури
до рим потрібен іший тон
набрид червоночорнобурий…
31-01-2019

Я тебе побачу,
Я усе пробачу,
Спробую позбутись
Непорозумінь.
Заспокою рани
Я самообманом
І порину в хвилі
Синіх сновидінь.

Вийде на розмову
Зірка вечорова,
Променем осяє
Глибину душі.
Стрепенеться серце,
Трепетно заб’ється
Звільниться від фальші,
Бруду та іржі.

Я тебе побачив
І з очей гарячих
Із малих іскринок
Зорі зайнялись
Ще не все забулось,
Ще не все минулось,
Те, що мало статись,
Станеться колись.

Усі ми розпинаємось за Крути
ворожою ордою до сих пір.
А як воно інакше має бути?
Ми із Москвою не уклали мир.

Воюємо, та якось у півсили.
Прощаємо і грабежі, і мат.
Вони війну, таки, оголосили,
але ще кілька сотень літ назад.

А ми і не помітили навали.
Хотіли ще із ними десь іти,
хоча не тільки Крути показали,
які то є лукаві ці брати.

Нечиста сила зайняла простори,
виморюючи плем’я козаків.
І не вміщає горя Чорне море,
течуть рікою сльози матерів.

А на землі підпільна сіра маса
ще домінує навколо керма.
Поділена на касти і на класи,
юрба не відвикає від ярма.

І русофіл шурує у майбутнє,
аби юрбою правило безпутне
і націю єднало батогом...
Попутно забуваючи Вітчизну,
готуємо собі покутну тризну...
І кров тече, але б’ємо чолом.

01/19

Чужий я для тебе… Чужий!
Таким вже назавжди лишуся…
На мене ти зла не держи,
на тебе я теж не серджуся.

Та нащо надію мені
цей час ти дарма подавала,
хоча у душі глибині
ніколи мене не кохала?..

Навіщо старі почуття
у серці палкім розбудила?!
Ввірвалась у мирне життя
і спокою знову лишила…

Чужий я для тебе… Чужий!
Мені б зрозуміть це відразу…
Про дружбу відтак не кажи –
забудемо все і одразу.

Старий поет з душею молодою
у гариві завзято йде вперед.
Ще всюди чутно відголоски бою,
а в голові уже новий куплет.

З Вітчизною крокує у майбутнє
і горе з радістю у них завжди навпіл.
Свята бувають, та частіше будні,
усе під гору й рідко коли схил.

Іде вперед бадьорою ходою
і погляд свій спрямовує увись.
Старий поет з душею молодою
у серце вам постукає колись…

коли нас не стане
(ніде і ніколи)
земля буде жити
(міста і околи)
і люди вже інші
сумні чи веселі
плекатимуть щастя
у рідній оселі

01.2019

І
З весілля втекти...
І
Минуле втопити
Відштовхнутись в роки
Й кілька раз
Закурити…
Перестріти себе
Попросити осісти
А оте, що "цабе" -
Запальничкою
Звісно…
27-01-2019

 
I.

незмінно

вечір
помаранча ліхтарів
& сиплеться кудись
нізвідки сніг
такий
порядок денний
смерть або війна
& відповіді ~

всі дарма



II.

як люди мов зірки та їхня вища суть
є світло ~
у житті, у смерті

& понад світло Бог
про що
із Богом говорити нам, віршарне



III.

надійде мить, мабуть десь інде
дізнаєшся сама
це проминання неодмінне
& час його зима

у нього подумки мовчання
& сльози крижані

втрачає ніби витрачає
усі спростовані печалі

йми віри, чи не йми



IV.

& серце прочиняєши в
юрмисто~бистрий збрід
де по бруківці струм рудих
зневажливих кобіт

& жоден риторичний тип
не зачіпляє нерв
не ревенант, не терафим
не принц зербіно, не ~

допоки спокій стережуть
симптоми грізних лих
& незворушна всюдисуть
тих
янголів жаских

& лиш торкається на мить
нелюбого лиця
як музика, мов заповіт
нескінченість
уся



V.

через болоття сутінкове, вороже
крізь лампіони, силуети & ложа
із легіонами своїми йшла ніч
що проти неї велеможніш, величніш

усі сполохані страхіття & чари
всілякі розпачі, зневіри й мовчання
що загубили ми в ній чи знайшли би
яка різниця, нам нещасним, щасливим

у цім чеканні, нещадних змін



VI.

хоча за відчуттями пусто
попри обломи & лакуни
археологія ілюзій

ревакцинація натхнень
у час холодний & сумбурний
чи щось навідає мене

& креатури інфернальні
поглине тьмяна ртуть
з-за стін вітальні ~ спальні



(VІI.)

чи видять мертві еротичні сни
чи видять мертві сни гастрономічні
неканонічно, неетично
поети знають що, а може ніц

зимовий день немовби літня ніч
все сходиться & губиться & відчай
чи видять мертві сни гастрономічні
чи видять мертві еротичні сни



p.s.

збираючи рукописи
на спал
історії повернень

& повторень
& присмак згару
монотонний

провісник
зла




✴




 

ДУХ СУЩОГО

Злетів з небес він, струшуючи вись,
Аж Небо спорожніло й завиття́
Блукало схоластично як колись,
Ще за часів світанків сповиття…
У хаосі ж отім вже зародко́ва вісь
Бездумно теліпа́ла майбуття
Розпо́між зорь і пилу. Ухопивсь
За краплю Всесвіту і долі маяття,
Таємний дух Всевишнього і чийсь
Безмежний подих з свого окуття
Занурив Землю в шлюб. І зачались
В лоні її пологи. Тремт серцебиття
І велич Сущого пройня́ли все наскрізь.
Безодні морок згинув. Паростки буття
Розмаєм барв розси́пли й запліднивсь
В ній гріх й любов, дар смерті і життя.

Павло Гай-Нижник
30 січня 2019 р.

Непрошена сльоза… (татарин забарився…)
і як було дізнатись, що вечору гаплик?…
ти посилаєш весь модельний ряд до біса
вчорашнє гнівне "sos" злягло під черевик

Як добренько тобі, що поруч комірчина
а в ній напоготові піврічний пошук-руд…
в опочивальні - ніч, і зоренька-дівчина
з очей біжить, біжать і котяться…
на суд

Аж раптом сум в душі запах переворотом…
кордонам забажалось відкритися - проходь!
і першим перетнув не хто-небудь… о то то
у снах оповістять: всесяєвом Господь…
30-01-2019

***
Малює промінь на стіні
Мурали, наскрізно холодні,
Хоч пахне березнем сьогодні
І десь ворушиться на дні
Тепло, запріле, наче лист,
Що літа не чекає. Млосно.
Зима сповзає… Стоголосо
Відлунює чекання. Свист
Сліпого вітру у шпаринах
На перехресті сподівань.
Жебрак збирає жовту дань
Із часу… Невідомість лине
В невизначеність. Переддень
Чогось незнаного й чужого.
Самотність шкіриться убого
І щастя, як маршрутки, жде.

30.01.19 © Василь Кузан

***
А на сайті не чекай погоди.
Миру і нема, і не було.
Люті антиподи
не вживуться поряд.
Бій триває, поки діє зло.

***
А лихе скаженими устами
і святе умиє у багні,
буцає рогами,
шиє ярликами,
всує помагає сатані.

***
А от кумири не ледачі
до «одобряму» читача.
Одне одному
шле оскому
передового діяча.

***
А ейфорії нині вистачає.
Поету епітафії замало.
Природу захищає,
під колесо лягає
і маємо, ума – як не бувало.


***
А у глухого списує сліпе,
яке і наяву не помічає,
яке воно уперте і тупе.
У словнику «нема» – є
і – «немає» ,
але нема – «бува’» , а є – «буває».

***
А я і не колючий аж-аж-аж,
нікого не беру на абордаж,
ніде нікому яму не копаю...
І поки епатаж
ввійде у раж,
лопат із їхніх рук не вириваю.

01/19

Йде старенька – високі калоші,
Чорні валянки шиті, суконні,
Гроші в хусточці – що то за гроші!
Баба йде купувати лимони.

Урожайним був рік – аби сила.
Картоплі, огірки, патисони...
І в льоху є, і в банки закрила.
А тепер їй потрібні лимони.

Однесла докторисі яєчок,
Гарну курку прийшлось зарубати.
Ну така вона, доля стареча,
Діда треба ж свого рятувати.

То городи, то кури, то дрова...
А вмирати ніхто не боронить...
А за ліки дала, все, що в сховах...
Ось ще треба купити лимони…

Кожну дідову пенсію вбогу
Відкладали на чорну годину.
Все пішло, ще й просила підмогу
На таку дорогу медицину.

Бо такі золоті наші ліки...
Бо такі для народу закони...
Бо такі кріпаки ми довіку!
Ще й не родять в нас
кляті лимони!

11.09.2018

І тем нема, і настрою, і часу -
Усе переточила суєта.
Здаюся. Ну, а ви ідіть у наступ,
Поезію тягніте за хвоста.

Ридайте над віршатами у муках,
Вимучуйте катрени і рядки.
У мене ж на руках вмостилась любка,
Розстібую на платтячку замки.

На вічності стіні писати кинув,
Пегасик захворів, "кахи" й "кахи".
Пірнаю у неорану долину,
Тону у хвилях ласки і жаги.

У вихорі злітаємо до неба,
Із голови тікає шмаття рим.
Я у раю! Сонетів тут не треба,
А доля стогне: - Я твоя! Бери!

Мій шлях кармічний - це любов до жінки!
Ось істинна поезія душі!
Цілую ніч грудей рожеві піки
Під спазматичний рип старих пружин.

30.01.2019 р.

Золотий листопад на бруківку насипала осінь,
Милозвучні пісні навівають дощі скрипалю.
Я кохаю того, хто на мене не дивиться зовсім,
І немає надії на те, що колись розлюблю.

Горобина зів’яла, скінчилося бабине літо,
А кохання моє пахне м'ятою і чебрецем.
Зосереджений погляд, а ніжність нема куди діти,
краще того не знати, для кого трояндовий щем.

Посміхнувся уперше чи просто мені це здалося,
Серце птахою б’ється, коханий, назустріч іде.
Ненавмисно торкнувся - то вітер чіпає волосся.
Облітає остання надія, мов листя руде.

Тихий парк сутеніє, збираються пари і хмари,
Парасоля одна, як єдине кохання на двох.
У обіймах тремких небесами закохані марять,
Я ж додому несу незабудки і чортополох.

Золотий листопад на бруківку насипала осінь,
Милозвучні пісні навівають дощі скрипалю.
Я кохаю того, хто на мене не дивиться зовсім,
І немає надії на те, що колись розлюблю.

А тополя струнка та висока,
Що простягує віти до неба,
Загубила і сон свій, і спокій,
Закохатися ж було їй треба

В явора сильного молодого,
Що над ставом стоїть, похилившись,
Хоча верб хоровод навкруг нього,
Та йому щось не весело більше.

До тополі він теж не байдужий,
Так без неї самотньо і сумно,
Та й тополя також за ним тужить,
Та не бути ніколи разом їм.

Лише здалеку будуть дивитись
Він на Неї, Вона ж бо на Нього,
Милуватися теж одне одним,
Доля так уже розпорядилась.

2019 р.

Десь там, за обрієм далеким,
Зів’ялим листям пахне сад, –
І ти ховаєшся від спеки
В лагуни чисту й теплу гладь.
І хвильок ніжних плюскотіння,
І бірюзовий, ніжний бриз, –
Ведуть із яви в сновидіння
Твою важку, мов доля, мисль.
І тануть відстані й години
Від непоборної жаги
Прийти у гості до хатини
По стріху вгрузлої в сніги.
Вернутись хочеться додому,
В той край, що знаєш “назубок”, –
Який зітре розлуки втому
З твоїх устояних думок.
Але, всміхаючись привітно,
Гукає з берега: “Агей!..” –
Той, що шанує беззавітно
Тебе за вірність і дітей…
29.01.19

Нарешті листопад - і раптом лист опав,
І задощило враз… Дерева, як химери…
З високого горба котилася журба,
Скрутилася клубком, лягла посеред скверу…

На осені рядно ще мостить дощ листки,
картатий мовби плед витворює із бруку .
Як Великодній дзвін, мов краща з намистин,
останній впав горіх – і звук роздався лунко.

Нарешті листопад… Тримай мене, тримай,
Тумани розстели, туманам сивим сиво…
Тумани, як воли… Ще трохи – і зима
у ретязі скує природу неквапливо.

Хай буде осінь ще! Лише не дорікай…
Хай знає цілий світ, що я тебе кохаю!
А поки листопад, тримай і обіймай,
Мій світе, мій бузку, далекий тихий раю!

2018

Живе у мені критикан,
і оптиміст, і істукан.
І купа іншого народу
без племені, імен та роду.
Я з ними бесіди веду
та думку їх собі беру.
А потім «Бац!» і десь озвучу –
сувору лагідну ядучу…

Хтось скаже: Ач, яка дурня!
За рік зросла у нас платня.
Ти на якому боці граєш?
Мабуть, того і сам не знаєш…

Хтось скаже: О, жива надія.
У рік Бика чи може Змія
все буде добре у людей,
бо цар наш – з тямкою спудей…

Хтось скаже гнівно: Баламут!
В країні кожен п’ятий Брут.
Навіщо кликати до бучі?
Часи й без того злі, пекучі…

А я то що? Я ні при чому.
То оселенці через кому
віщають різне зусебіч,
а мій язик – то їхня річ…

27.01.2019

Вдвічі старіша кімната і меблі
Віднині тобі ні гаряче, ні…
Похилого дня-нервової греблі
Згоден на чарочку, згоден на пів…

Макітра ота дісталася в спадок
Від бабці віп-ступа, веретено…
І паутиння, плетінь на додаток
Сирість, убогість, пам’ять - вино…

Що ще потрібно зустріти щоб ранок?
Мо бабцю хіба, Пікассо ачей…
Спертись об неї, здолати весь ґанок
Ваш коментар: - а чого так пече?…
28-01-2019

Він ріс життєлюбом, високим і гарним,
невпинно дотепним, чарівно-свавільним...
   Клубочився космос кошлатим туманом
   і втягував горлом – бездонним, тваринним.
Він легко долав перепони науки,
збираючи друзів, батьківські надії...
 У прірві небесній складались сполуки
   судьби, що вкраде і по вітру розвіє.
Він штучно сміявся, та темний неспокій
вужем заповзав у напружений мозок,
   і щось шепотіло у тиші глибокій,
   і щось слідкувало, втаївши загрозу.
А потім він чув, як у ньому постали
шамкі голоси, що прибули нізвідки,
   невидимі очі за ним чатували,
   немов всюдисущі нав’язливі свідки.
Навколо усе гомоніло про нього,
і слало таємні сигнали дротами,
   впливав на людей і звертався до Бога
   він телепатично – самими думками.
А потім, схилившись, з лицем пожовтілим,
складав він листи в лікарнянім покої,
   і пильні прохання бентежно летіли
   у пошуках марних руки помічної.
2018

По жизни шла не замечая,
Друзей и пенья птиц.
И всегда считая,
Что на свете нет девиц,
Тебя достойней и важнее.
Ты гордо шла стремглав вперед,
Свою мечту найти скорее.
Спешащий, он глупее,
Кто уверен - мечту свою найдет.

Время шло ты всё ж такая,
Гордыня властвует тобой.
А жизнь цветёт, ты увядая -
Посмотри на лик ты свой.
Тогда откроет истину глаза,
Что ты в мечтах своих тонула.
Блеснёт в глазу слеза,
И седина в косе мелькнула.
А стезю мечты твоей, жизнь не воскресила.

Как предвидеть путь земной?
Не в судьбе ли есть причина?
Кто ж по жизни идет с тобой?
Над тобой висит лавина:
Добра и зла, соблазн друзей.
Не в этом ли первопричина,
Что была ты их сильней?
А ты себя сама любила,
И суть истины земной, тебя не осенила.

Зима ретельно побілила
Вапном притишене село, –
Немов художниця уміла
Похизувалась ремеслом.
Блідою видалась картина,
В снігах похованих хатин, –
При прояснілій вдалеч днині,
Яку я бачу не один
Неначе з пензля чорні фарби
Покрили біле полотно, –
Тож кольори лише двобарвні,
Як, зазвичай, на доміно.
Малює стримано і кволо,
Аби умінням довести, –
Що зможе вибілить довкола
Промерзлі рештки чорноти.
28.01.18

Я попрошу антракту в ностальгії,
Зітру з обличчя смуток, мов сльозу,
На мить забути прикрощі зумію,
І погамую пристрастей грозу.

Я попрошу пробачення у мрії,
Я віднайду її із небуття,
Над кривдами піднятися посмію,
Над кривдами колишнього життя.

Проситиму пробачення у тебе,
Промовлю недомовлені слова.
Мені нічого іншого не треба,
Лиш вірити, що мрія ще жива.

***
Досягнення поетів нео-ери:
новатори освоїли Устав,
дозріле покоління піонерів
і януси в колоні еСеСеРу
очолюють на сайті самвидав.

***
У неоліті діє агентура
і Homo наступає на ...граблі.
То опуска', то підійма' цезуру,
і ліра ожива', й література,
коли журі й цензура москалі.

***
Свої – на Раші , а чужі – у хаті
стараються, – ні людям, ні собі.
Не може пустомеля не писати
і пацієнти шостої палати
ідуть на ви – у вічній боротьбі.

***
Плеяда зір сіяє на арені
і носаками пхає за поріг
усе, що заважає їй на сцені
ділити недопечений пиріг.

***
Вимішують поези урочисто
поденщики оскомини ідей.
Накульгують і ямби, і хорей...
У вухо їм за тісто
уже ніхто не свисне,
бо глевтяки цінують у людей.

***
Не із людей апологети ситих.
Тузи усе змітають на шляху .
А я при чому? А-а-а! Дратує Ху
моя натура – захищати битих
та осміяти ґонор і пиху.

01/19

Хмарна яса
Балтики літом!
Ліпше инде над світом
я не знав небеса.

Чи у житті
ви иншім клубитесь
– кінь або витязь,
рідше – святі.

Тільки Господь
вас бачить зі споду –
вовни подобу,
спушену плоть.

Тож бо і я,
ляку невільник,
бачу в вас зліпок
із небуття,

ирію піль.
Тут, над гранітом,
над знакомитим
брижею хвиль

морем, авжеж,
ви – і видіння,
і відгоміння
світу без меж.

Згірок чи храм,
профіль Толстого,
Рим, холостого
лігова хлань,

Відень Старий,
талого воску
айсберга, мозку
й літ чорторий,

райський анфас –
вихор етеру –
звіт геометру
світу від вас!

Вам, кучові,
перисті, біглі,
раді осідлі
і кочові.

З вами ясні
хаос і хлані,
сума і складні
мови і снів.

Саме у вас
я научився
опору числам –
ярому враз

до правоти
рацій матерій
проти химерій
і ліпоти!

Рай острівний
візій, чий образ
ліпший за глобус,
двом затісний.

Ваші двірці –
лодії щастя,
душам причастя,
серця творці.

Пінний каскад
янголів, бальних
суконь, крохмальних
крах барикад,

шлюби "курли"
і гімалаїв,
альп, розгуляїв –
в білій ріллі,

чулій гріху,
в небі нічийнім
Балтики – чий в нім
дух, що натхнув

зниклих і ввів
в вашу обитель?
Хто ваш родитель,
хто ваш Сізіф?

Хто сподобив
небо на лиця,
звуку величчя
лишив собі –

диво у нім
кане беззвучно.
Різно і купно
рій табунів

лине і без
пошуму, лине
у безгомінне
плесо небес,

далі межі,
плоті знайомій.
Ви – невагомі,
легші душі.







-----------------------

Склало рученьки дитятко -
Молиться до Бога,
Щоб з війни вернувся татко,
Став біля порога.

Щоби пригорнув до серця -
Заясніє личко,
З мамою пішов в крамницю
Купувать сестричку.

Щоби в тата на плечах
Хмари діставати,
"На добраніч" говорити,
В щічку цілувати.

Цю молитву неодмінно
Небеса почують,
Пильнуватимуть усіх
Батьків, що воюють.

У вишневому садочку
В калиновому розмаї
Я ліричну, щиру, творчу
Душеньку свою купаю.

Насолоджуюсь красою
Весняного первоцвіту
І повільною ходою
Наближаюсь в тепле літо.

У березовому гаї
Під мелодію пташину
Моє серденько співає,
Так й до осені прилину.

Лист кленовий опадає
І встеля життєву стежку,
Осінь килим вишиває,
На душі приємно й легко.

Не страшні їй сніговії,
Ні вітри, а ні морози,
Вона творить та радіє,
Ще - добра і щастя просить.

2018 р.

Під ласкавим сонечком надії,
серце звично гріється і жде,
що ущухнуть скоро сніговії
і не буде холодно ніде.
Ні в душі, від смутку занімілій,
ні в рядках, зчорнілих від жалю, -
бо у грудях щось заклекотіло
від ізнов почутого "люблю"...
28.01.19

Іще конваліям тутешнім
не марився весільний сад,
графітні яблуні, черешні
закутались у снігопад.
Твердінь лавандово-пастельна
просвічується крізь гіпюр -
молочного туману вельон.
Червоним яблуком снігур
застиг на гілці на хвилину,
гравюрою на полотні
пейзажу зримого. За тином,
здалось захопленій мені,
малина одягла перуку,
у рунах агрусу - кущі.
Не чутно щебету, ні звуку
у гніздах затишку душі.
Сад причаївся... Та весною
довгоочікувана мить
знов життєдайною красою
завруниться, зажебонить.
Розправлю крила лебедині
в блаваті сонячних небес,
і прилечу в погожі днини
поглянути, як сад воскрес!

Душу гаспид украв, я осліп і оглух, о мій Боже!
З рук упало перо, з вен порізаних витік талант.
З цього світу іду, щоб не шкодити людям хорошим,
Не лише у Спасителя є персональний Пілат.

Вечоріє. Шатрище небесне засіяли зорі,
Утомилися руки, бо довго огром цей тримав.
Нитку долі цупку обривають підкуплені мойри,
Скоро Лета ковтне - це остання між люду зима.

А небавом весна переплавить сніги на калюжі,
Заспіва соловей, змиє смороди запах грози.
Чорнорука ж мара з насолодою сни мої душить,
У лахміття пліток огортає прозористу синь.

Все однині твоє - бранки-музи, садок на Парнасі, подвір'я,
Ти мене переміг, крила зламано - просто добий.
Світ поглинула тьма, опада вогнептахове пір'я,
Мій розтерзаний труп догорає на звалищі мрій.

27.01.2019р.

Мовчати несила: любов то чи шал?
А кров так пульсує, як соки кленові.
І липне наш сад, наш вимоклий сад:
Кора до кори; тісно звукам у слові.
Поглянь: он з гніздечка злітає пташа!

Ти міцно стискаєш і руки, і стан...
І знати б, коли вже бруньки стануть цвітом?!
Чекаєш вина: росте виноград.
Прощаю вину, аби щастям зігрітись...
Цілуй же так ніжно й жагуче вуста!

А руки - мов ріки, і сад вже розцвів.
Тіла сплетемо, наче пруття ліани –
Наш сад стане раєм під щебіт птахів,
Ми лишимось в ньому кохані, коханий...
І вийдуть нестримні річки з берегів.

2018

Мой странный друг, мой страшный враг,
моя неверная опора,
твоих стремительных атак
несётся бешеная свора.

Сквозит чудовищный оскал
в улыбке двойственной, натужной,
со свистом пули у виска
твоя навязчивая "дружба".

Но грубо всё и вся поправ,
нельзя вернуть того, что было.
В жестоком мире – сильный прав.
Но что без правды эта сила?