Можливо, вчені знають те,
Що мені поки що здається дивом:
Листом покривалось дерево навесні,
А восени, як і всі, бронзові шати скинуло.
Та ось у передзим’я на подив невігласам
Оголене дерево раптом... розквітло.
Дощі періщать, холодом пройма,
А воно квітом день у день густіше.
Дивлюсь на дерево і смуток обійма.
Отак трапляється і серед люду:
Попри поважнії літа і неміч
В молодики дідугани пнуться.

Ланцюг душевної неволі,
Напій гіркавий з полину...
Пішов би в тиш уже...за обрій,
Трима на світі лиш онук.

Я розлюбив. Лежав у любки,
Крутив чуттєвості самум.
Моя ж любов наклала руки,
Забрала сина у пітьму.

Ковток отрути із піали
Замість джерельної води.
Життя у коконі печалі,
У серці голка самоти.

Свічки згоріли, сльози, треби,
З алькову - тиша, нічичирк.
Бо пасії дітки не треба
Й убитий горем чоловік.

Мій предок - братовбивця Каїн,
Утік, щасливець, під траву.
А внук, як виросте - спитає:
- Чому без татка я живу?

20.11.2018р.

Ламаємо у суперечці списи,
І палимо у ній усі мости.
Я не бажаю і не маю розуміти,
Як у омані магії іти.
Бо не читаю, не беру на віру
Чужі цитати, де багато слів,
Що дещицею визначили міру
У більшості, що пережили днів.
Законами, які писали інші,
Шукає виходу моє життя.
У океані фальші, де покірно,
Іде за течією майбуття.
У лоні істина давно умерла,
Її не народили у словах.
Вона уся аморфна і химерна,
Ніби сюжети у минулих снах.
Не дали правді нині появитись,
Без неї маю у імлі іти.
Надією за обрії дивитись
На побудовані нові мости.
2012

То хліба черствого скоринка,
То мед з ікрою день при дні, –
Чому, немов невірна жінка,
Ти, доле, зраджуєш мені?
Чому прийшов і не затримавсь
Я там, куди ти привела, –
Чому сумую знов за кимось,
Немов за вітром ковила?
Навіщо сієш жаль із болем
В душі намученій моїй?..
Сумую в здогадів неволі
Та усамітнююсь без мрій…
20.11.18

 
галай~ балайський
сплін
розвіяно у вирі

& ти би так хотів
хіба хотів ~ не там

з весілля
всяк вертався сам

палали ліхтарі
& зорі мерехтіли




 

Згортки м'якенької пряжі наповнюють душу теплом.
Котик маленький приляже сьогодні під твоїм вікном.
Біле ґорня з порцеляни, ромашковий чай у руці .
Люди збирали віками киптарики, шапки, стільці.
Марно благати зупинку.
Годинник тік-так на стіні.
Ніжним серпанком тумани в райському молоці.

Т.І...
Не карай мене жорстоко
І бездумно не суди,
Що лишаю, крок за кроком,
У душі твоїй сліди.
Вибачай, що йти не хочу
Із думок твоїх і снів, –
Що піснями напророчить
Я тобі любов посмів.
Не журися і не сердься,
А довідайся затим, –
Серцю хочеться до серця, –
Що мені робити з ним?..
19.11.18

У серце лине сум за очі волошкові,
Калинові уста і вигін чорних брів.
У серце лине сум, що чуємо у мові,
Іде за обрії у дії почуттів.
Слова занесені у гори, полонини,
Квітуючі гаї і широту степів.
У серце лине сум - це серце України.
Її душа - це пісня, а життя - це спів.
У долі є печаль і лірою заграє,
У будні і свята, у величі світів,
І націю ніяка сила не долає,
Дугою не зігне, якщо лунає спів.
2012

Манлива тінь сором’язли́ва
Підходила навшпиньки зліва,
А тінь зрадлива і лукава
Скрадалася підступно справа.

В химерному хитросплетінні
Мене оточували тіні.
На тлі бурхливої уяви
Театр тіней драму ставив.

Граюсь римами. Вірші щe й досі пишу.
Вірю в посмішки друзів і пeрeхожих.
Ні на кого нe хочeться бути схожим.
Просто жити б.
А як? Прошу...

Підкажи, якщо знаєш, куди іти,
Обійми, поцілуй, надихни собою.
Якщо ні, обійди мeнe стороною.
Нe потрібно ні сцeн, ні слів.

Будe завтра. І своє для кожного з нас.
Можe, світлe і ніжнe, як у дитини.
Або чорно-чeрвонe... з ножeм зі спини.
Брутe, братe, вжe час?

02-01-2017

Холоди катують ніжне тіло?
Ну, – і хто нам дохтур, далебі?
Енело не впало і не сіло,
поки не явилося тобі.

Сила думки родить Аеліту.
Уяви, – що! спати не дає,
поки душу нікому зігріти?
І прилине сяєво твоє.

Хай воно і юне, і безвусе,
і не має навіть бороди,
все одно літає як завжди,
де на виданні чиясь Маруся.

Я, буває, іноді боюся,
що й мене закине аж туди.

11/18

***
У класики кумиру закортіло.
Що не почує, те й римує вмить.
То файне діло
перо зоїла,
а як мовчить, то і сімох навчить.

***
А нині неокласики – не дуже,
хоча і вишивають до кінця.
А коміки калюжі,
які мені байдужі,
не додають нічого до лиця.

***
А опоненти майже що у комі.
Немає душ, то і немає тіл.
Історії знайомі:
на стільчику – відомі,
але чого ви лізите на стіл?

***
А у барда є сонет юрбі,
та немає щирості у ліри.
Видно по губі,
що усе – собі
аж до ампутованої віри.

***
А в зоні пекла Йося маху дав.
Сімнадцятої миті не догнати.
А як бульварний денді вихваляв,
коли у бані ребра поламав,
але співав дияволу сонати.

***
А риба в океані ще не кит
і не карась у сіті попадає.
Усе, що має кіт,
з'їдає паразит,
а Україна тюльку наминає.

11.2018

Ми зайняті. Гопак схрестили з вальсом,
Важлива справа! Котик скаже "Няв!"
Росія ж як Росія - любить м'ясо,
А хохлачок підпилий закуняв.

А результат - лишилися без Криму,
В Донбасі ФСБ біля керма.
Думки золою сиплються у зиму,
Про те що є, чого уже нема.

Обкаркувать майбутнє непоштиво,
Оббріхувати також не з руки.
Кривавиться щодня свинцева нива,
Потроху помирають мужики

А вдома тиш. Життя здається раєм,
У ліжку чоловічок без кальсон.
Рецепта від байдужості немає,
Синочка не тривожте - в нього сон.

В інеті вчора до півночі виснув,
Нову для бевзів іграшку утяв.
Немає часу битись за Вітчизну?
Не буде у онуків майбуття.

19.11.2018р.

Мезозойське

"...земле моя динозаврів країно
археоптерикс співа солов'ю..."

Оксана Луцишина

Земле моя динозавряча!
Ящери повзають босими.
Оду пишу аби дав на чай
Кожен читач набурмосений.

Клекотом археоптериксів
Джунглі донбаські оглушено.
Гріється пращур на березі,
Ледь не вдавивсь шкаралущею.

Трицератопси прогупали
За диплодоком вгодованим.
Дірку у зорянім куполі
Рогом пробито під Овеном.

Охнули пальмові віники
Стиснуті лапами дужими.
Віршики про Україноньку
REXом нещадно подушено.

19.11.2018 р.

Пастораль

В хаті із жінками суща мука,
Лаються дружина і кума:
- Любиш владу? Куме,ти - падлюка!
Варіанту іншого нема!

Гепають на дачі в пана кайла,
Люд не розгина свої горби.
- Обирали миром обіцяйла!
Ти ж мене, мій муже, і підбив!

Податківців армія хоробра
Вже й резинки витягла з трусів.
З молотка ідуть суспільні добра:
Урожай, заводики, ліси.

Президент завчає буги-вуги,
Водить по Європі хоровод.
Розрахуюсь хатою за вугіль,
За тепло продав торік город.

Худну. Рік обходжусь без обіду,
На сніданок - свячена вода.
Як же браття, владу не любити?
Голосок за неї свій віддам.

19.11.2018 р.

Із-під листочків-капелюшків
Дивляться сині оченята,
Це винограду грона густо
Донизу почали звисати.

Стиглі, солодкі, соковиті,
Дала їм сил багряна осінь,
Покуштувати тебе просять,
До них лиш руку простягни ти.

А смакувати ягідками -
То неймовірна насолода,
То ж дякувать не перестанем
За це ми матінці-природі.

2018 р.

шляхетна сивина прадавньої гори
розчесана дощем… увінчана вітрами…
і грає юний день свої небесні гами
торкаючи гори… цілуючи вітри….
сліпа долина дна… Аїда… тінь Тавриди…
невичерпані сни ласпійського села…
стинається вода до дотиків весла…
і ти посеред див ущелини-сновиди…
не пий і не носи застійної води –
шепоче ліс-Улісс заламуючи віти…
скрижалями стежин укладені завіти
у літери – сліди грудневої слюди…

 
У записнику героя
чисто китайська проза
передчуття артрозів
виблиску наднової

Мелодії падолисту
короткі й злі, прематурні
холод імлиться містом
бомжі моніторять урни

Сурове мораліте
індустріальних стаєнь
скликає свій комітет

& Місяць на брамі тайн
запрошує ~

Вар’єте
рils, принадний
муншайн




 

***"нелайковий" експериментальний cуперандеграунд, гра слів, просто капець)))***

Трохи вище, зарАз-о!!!-
МU...за сіла на стіл.
Визивали відразу
Римування оті
Не відразу до музи
(бо маленька якась)
Нерозв"язаний вузол...
Саме випити час,
(Бо графин графомана
Це Пегас конь...-який!)
За вуста Муз...- омани,
Що цілую нескін-
ченно!.. Також за груди,
Та за пружність сідниць!
За принадності NU!.. DE?..
І вночі не наснись,
Як анналом єднала
Ти рядки- Wau!.. Оu!..
...і чорнильниці жало
Нерозписану кров
Перорозчерком долі
Проливало на стіл
Букви творі...-в...-уш...-ко...-лі...-
Тератури прості,
Що писати взялися
Просто тут, похапцем.
То ж бо, Музо, "колися"
Про... статут... -кинь оце!
...поетична уява,
Та коньяк "на нулі".
Музо, нині моя Ви
На письмовім столі!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118111809866

Ще листопад, а справжня йде зима,
З`явився лід на озері тоненький.
І злежаний сніжечок задрімав
І пухом огорнув землицю-неньку.

І пташечки в гаю – анітелень.
Шукають, заклопотані, поживу.
Лиш усміхається чарівно день,
Немов юнак закоханий, щасливий.

Перисті хмари – хвилі завірюх
Застигли ніби у швидкому бігу.
Лягло на лід небесний кілька смуг –
То вітер намітає пасма снігу.

Сьогодні дивовижна вітру гра –
Весна прийшла у небо мимоволі –
Він борозни у ньому проорав,
Неначе ратай на земному полі.

18.09.7526 Р. (Від Трипілля) (18.11.2018)

Ми з вами дружно жили,
Поки ми вам служили.
Любили ви продажних,
Послужливих хохлів.
Та злі часи настали –
І вся любов пропала,
І в прорізі прицілу
Мішені ворогів.

Помни трагичный год — тридцать третий.
Людей придали голоду и смерти.
Стон раздавался, детский плач,
В Кремле ликовал убийца-палач.

Люди спасались в поездках, прошениях.
Их домой возвращали люди в шинелях.
В надежде остались только поклоны.
Так, голодной смертью погибли миллионы.

Вспомни голодный год - тридцать третий,
Как люди просили хлеба иль смерти.
Умирал от голода стар и млад,
Так потухал семейный очаг.

И каждый день, и на утро -
Везде валялись трупы, трупы...
Где одиноко, где несколько лежали.
Там мама мёртвая, а дети рядом засыпали.

О, Земля! Ты принимала не омытых,
Рукой голода убитых,
Тела твоих детей.
Жертвы убийцы и палачей?

Скорблю о ранней гибели усопших,
Дождями слёзы лью.
Я приняла в объятья изнемогших,
Чтоб облегчить им тяжкую судьбу.

Лежу у ваших ног я плодородна.
Для жизни всем полна.
Сила я - великого, свободного народа,
На благо жизни, мира и добра.

Вимикай у кімнаті світло і вводь пароль.
Мої файли рясні завантажені, як годиться.
Твої губи, немов запашна лісова суниця.
Зависає над нами туман, як вузький бемоль.
Мої ноти звучать вірогідно у цій пітьмі.
Наближайся сміливо близько, наскільки зможеш.
Цю сполохану ніч, що на теплу перину схожа,
Дай мені.
18.11.2018

Ліс затих і завмер немовби на фото
Тільки холодом дише у груди зима
А навкруг жовте листя багряне й болото
Радує душу і серце твоя самота.

Чорні руки дерев простягає до мене
Тихим смутком повіє , навіє печаль
Як давно я не був, не приходив до тебе
А ти скинув вже жовтого листя вуаль.

А ти спиш, засинаєш під вітер
Лише інколи скрипнуть дуби…
Засинай, засинай, нікуди дітись
Лише прошу тебе - дочекайся весни.

Я прийду навесні, подивитись на квіти
Порадіти за тебе, що знову живий
Я прийду навесні і прийдуть мої діти
Бо я знову тоді, як і ти молодий…
18.11.2018

У спірці я, як Галілео Галілей:
Не хоче інквізиція, аби Земля крутилась,
Нехай лишається при неуцтві своїм.
Отак і я:не змушую сперечника сердитись.
Ти хочеш, аби столицею Ізраїлю
Був Тель-Авів, будь ласка.
Єрусалим для вірності собі залишу.

Не пишуть про любов старі діди,
Посохли перевтомлені кабаки.
А я - Амур! У любощах крутий!
Гірляндами висять на шиї мавки.

Лютує мій сусіда-стариган,
Ковінькою погрожує з-за тину.
Завидує. Бо я - моторний фавн,
На плечі ніжки любоньки закинув.

Кохана осідлала, каже: "Но-о-о!",
Мчимо галопом у парцелу нашу.
А прийде час - колодою на дно
І я після трудів юнацтва ляжу.

Візьму перо в тремтливі п'ястуки,
Змахну, немов мечем, Оккама лезом.
І потечуть розлогих дум струмки
Про вічне - без еротики та сексу.

Сплелись павученята - Янь та Інь,
Апофеоз любовної рулади...
Мовчать кошлатоброві мудреці,
Не знають, що мені на це сказати.

Лебідонці погладжую пупок,
Трудіться й ви. І вірте - Бог поможе.
Сердито в шибку грюкає дідок,
Від наших охів спатоньки не може.

18.11.2018р.

Сатирик гумориста укусив,
оцінюючи поетичні вади
Пегаса. Той вудила закусив
і ненароком, – бац! – його «іззаду».

І наламали цілу купу дров.
На головному капищі Парнасу
зоїли наросили на альков
і наплювали на іконостаси.

О! Не дрімає Янус уночі,
коли найлегше нести ахінею,
а феєричні пави і сичі
клюють і зирять виключно на неї.

Б'ємо або мордуємо своїх
аби чужинець істини боявся
і ловимо своє примарне щастя,
розв'язуючи немічний язик...

А горобець, буває, – нічичирк, –
а на м'якушку зопалу попався.

11/18

Все думалося: дзеркало тривке
супроти років су́єтного плину,
а дзеркало – як видиво тремке –
втікає з рук і б’ється без упину.
Химери тріщин, хаос кольорів –
і ось уже висвітлює уламок
промінним сяйвом мій надхмарний замок,
де образ твій так зоряно горів.
Ми – дві зорі. Та наші небеса
у відсвіті дзеркал такі холодні,
що нам бракує кроку до безодні,
де все руйнує в темряві гроза.
Кришиться скло. Удари блискавиць
порушують гармонію зображень.
Мутніє тло… Забуті крихти вражень –
мов більма на очицях у вовчиць.

…І сни приходять хижо, як вампіри,
тривожні сни у мареві ночей:
бенкет у замку зоряної Іри,
а в дзеркалі – промінна кров тече.

Втрачаю ґрунт. В повітрі зависаю.
Вампіри блідо шкірять свій оскал.
Тьмяніє світло… Господи! Згасаю…

Та образ твій зоріє із дзеркал.

Мелодія, як символ існування
Усього, що існує на Землі,
І відповіді на мої питання:
«А що робити? І куди іти?».

Серця усі єднає у пориві,
Задати ритм народженню життя.
Ми чуємо мелодію у зливі,
Яка іде у терени буття.

Вона лунає де веселки барви,
У шумі рік, у гомоні лісів,
Луною відбивається у хмари,
У білу чистоту гірських снігів.

Мелодія - у ручаї прозорім,
У синім небі, подиху вітрів,
Уплетено у її сяйво зорі
І таїну у глибині морів.

Мелодія написана не нами,
А як надія нашої душі.
Ми ніби кілька нот її октави
І нині опинились на межі.

Бо тільки чуємо своє звучання,
А віру загубили у Творця,
Утілили ідеї панування,
І довели ці ноти до кінця.

Але якщо оновимо єднання,
Омиє душі щире каяття,
Мелодія у наше існування,
Дарує віру у нове життя.
2012

У чорноті, гадаю, усе просто.
І чорнота не має вороття...
У дії світла виникає простір,
Занурює у нові почуття.
І чорнота уже не конірує,
І не лякає подихом своїм.
Із суєтою радо контрастує,
Посилює акценти кольорів.
Міняє магією існування,
Гармоніює шальки терезів,
Не подарує часу марнування,
Омани, фальші і порожніх слів.
Вона уже не вирва за межею,
А є начало у руці Творця.
Нагадує у бесіді з душею -
Усе іде поволі до кінця.
Чому лягає чорне у основу?
Не вірю, що як чорне у житті!
Заманює у біле - чистотою,
У чорне - таїною на межі.
2012

вище панчішок,
де шкіра пружна і гаряча,
я просуваюся...
і прокидається хіть.
ніжно цілую.
то варто? чи може, не слід?
я божеволію,
граючи на удачу.

вище панчішок,
де моїх утіх джерело,
пальці вбирають тепло
і проходять по краю.
важко триматись...
місцями мене розпирає.
зайве знімаю,
бо речі - наразі тло...

твої панчохи -
сьогодні таки межа.
вище - лиш здогадом,
думкою або снами.
що ж... може статися,
це таки трапиться з нами...
будемо, феє!
до зустрічі! і прощай!

17-11-2018

Т. І...
Мене уб’є твоє мовчання,
А не перелік власних бід,
В якому міри й порівняння
Псують осінній краєвид.
Мене уб’є твій довгий острах
Ознак яскравих новизни,
А не проява болів гострих
І дум скорботних восени.
Мене уб’ють важкі мотиви
Твоїх безрадісних пісень,
А не гарячі переливи
Надій щоденних і натхнень.
Проте, не бідкайся зарання,
Або не смійся, далебі, –
Мене уб’є - моє кохання
Й байдужість, схована в тобі.
17.11.18

Дивують картини, сніг,
особи - моральні... анти...
Якби ж то нарешті зміг
війну зупинити Санта!

Снігурка іде в диму,
на парці її - значечки.
Мовчання жетон візьму,
погладжу чужу овечку.

Актори тепер чудні:
зіграють, посмокчуть - голі.
Із Охом сиджу на пні,
квітисті мої парасолі.

Від слоника - палантин,
морквинка від зайця Педро.
Царівна семи перин
горох розсипає щедро...

Обіруч бери, хапай!
Кавуй, обіймай... теплішай.
Крізь пущі - новий трамвай.
Квитки продадуть пізніше.

2018

Ти подивися, як митець працює,
І як свою нову оцінює модель,
Уловлює нюанси, медитує,
Занурює її у океан ідей.
Буває дуже важко пояснити,
Як у хаосі крапок, ліній, плям, штрихів,
Реалії уміє утворити,
Або ілюзію омріяних світів.
У виміри єднає світло - тіні,
У суєті жадану істину шукає.
А колір, що родився на палітрі,
На полотні у його дії оживає.
Ось пляма розтікається сміливо,
Немов би кольори вели життя своє,
Рука творця поволі то квапливо
Усім аморфним формам обрис надає.
У контурі утілює епохи,
Надії, мрії і дорогу до мети,
Свої робити закликає кроки,
І сили подарує, аби далі йти.
Ховає глибину за простотою,
За прозою буття – поезію віків,
Насичує ідеї таїною,
Оголює душа нюанси кольорів.
2011

Ще немає лихої години,
а між нами зима на межі
і одежа твоєї калини
укриває мої спориші.

Полиняли опалі узори,
сивий іній упав на траву.
Ти за мною виплакуєш горе,
я журою без тебе живу.

Утішає єдина надія –
ми далекі, але не чужі.
Жовте полум'я осені гріє
половинки одної душі.

Половіє іще материнка,
оживають в'юнкі чебреці
ікебаною чар у руці.

Не багаті — на щастя ужинки.
Замітає розлука стежинки,
висихає сльоза на щоці.

11.2018

Завмерла душа – пролунала ця звістка,
Жахлива, пекучого болю, мов кістка,
Застрягла у горлі, палає вогонь:
Ніколи Вона не розімкне долонь.

Як порожньо, холодно, серце ридає:
Чарівної Люди вже з нами не має.
Краплинами сльози стікають з повік.
Хвороба безжально скосила їй вік.

І рідні, і друзі, з дитинства ще, з школи
Тебе пам’ятаємо в дружньому колі:
Де щирість твоя і жарти, і слово…
…Так спогади линуть все знову і знову…

Як тяжко змиритися! Втрата жахлива!
Схиляємось всі у нестерпну хвилину.
Прощатися треба: трагічна ця мить.
Душа загорнулась у смуток – болить!

Болить! Обірвалась життєва дорога!
У відчаї, вкотре звернувшись до Бога,
Благаємо, щоби відкрився ЇЙ РАЙ,
А всім нам, мирянам, життя гідне дав.

Зі щирою скорботою однокласники
сш.№22 м. Кременчука, випуск 1976 року

17.11.2018
Свидетельство о публикации №118111707398

Горить свіча, поволі тане віск,
І полум’я метеликом літає.
Скидає дерево до долу лист,
У пам’яті минуле оживає.

Свіча палає, ніби сльози ллє
За тим, кого немає уже з нами.
Її вогонь у виміри бере
Печаль, яка охоплює ночами.

Горить свіча і воля у душі.
Осіннє сонце небо осіяє,
Щезає наболіле у пітьмі,
А нове свою дію починає.
1998

За книшем навідався в сільмаг,
Глянув ціни -тьохнуло під серцем.
Років п'ять вже настрою нема,
Вичерпала влада сміх до денця.

На синичку цілиться котко,
Тихо підкрадається до пташки.
А реформи, наче молотком,
Б'ють у лоба дурнів без промашки.

Вивів рать очільник на парад,
Генерал ногами ловко хвиця.
Будуть всім цукерки-шоколад
На Різдво, на Пасху і на Трійцю.

Хмарка пропливла по бірюзі,
Барабанний дріб летить у небо.
Повз товпище вишкірених псів
Каблуками батальйон прогепав.

Пахне білим грибом і дощем,
Ген, удалині - сріблиться Лета.
Що нам влада подарує ще -
Домовини з вертикальним злетом?

Щоби із комфортом - у Едем
(вже такі майструють в Україні).
Цар в офшор з мішком грошви бреде:
Скажуть - москалі в усьому винні.

Офензива в торгашів - гешефт,
Бомба - за ціною "Мерседеса".
І стріляє в тишу кулемет,
Струшуючи листя на березах.

Знов пиляють сосни і дуби,
Йде війна. На дошки такса більша.
Гільзи - в брухт, солдатів - у гроби,
Результат - довкруж цвинтарна тиша...

17.11.2018р.

Пишу я не поезію, а прозу,
хоча бувають іноді свята,
коли римую ружу, а не розу
із вусами каширського кота.

Мої поези – майже еталони
і мало хто уміє так як я.
Та приміряє унтерські погони
інкогніто учихалка моя.

У рейтингу не худну і не пухну,
і коефіцієнт мій не малий,
але якщо на соту бала «рухну»,
то як madame не буду я смішний.

Міняю вуса, бороду і хобі,
а заодно не юні вже літа
на усмішку каширського кота.

Якщо корона муляє на лобі,
це означає, що при цій хворобі
комусь потрібно різати хвоста.

11/18

Шорсткі вони, усі в мозолях
Та ніжні й лагідні і теплі,
Завжди у них стільки роботи,
Але встигають все, до речі:

Орати, сіяти, збирати
І доглядати свійську птицю,
Корів доїти й випасати,
Вклонитись їм за це годиться.

Пахнуть вони і сонцем й хлібом,
Який самі і випікають,
Спочинку руки ці не знають,
Так повелось з прадіда-діда.

2018 р.

доля - дике поле
ковила - не жито
та дорога квола
а та друга - бита

там чекає ненька
з батьком на вечерю
вулиця старенька
стукає у двері

там шаблі і січі
з кров'ю сіль і вина
ворон зграю кличе
де цвіте калина

як же мені ненько
цвіт не боронити
вулицю стареньку
ковилу і жито

як мені лишити
степову ватагу
буду в бій ходити
з малиновим стягом

не чекайте рідні
ви мене до столу
отака то видно
козацькая доля

5 Жовтня, 2016

Ронить ніч невидимі узори
на поля, і луки, і гаї.
Я – не я, коли у ранню пору
не помічу пайзлики її.

Он-де пух перини на ялині,
у фаті – калина до вінця.
А чого вартує синій іній
на сувої хвої ялівця?

Все укрите білою габою,
тогою нагої пелени.
Небеса любуються собою,
падаючи млою на лани.

Час гуляти перекотиполю.
Посивілі квіти на межі
облетіли як пелюстки болю
на скляні прозорі вітражі.

Вітер дує на холодну воду
і не розуміє ще, чому
та війнула кригою йому.

Уміщають пайзлики городу
гай, і поле, і, до ночі горду,
сепією виткану, зиму.

11.2018

Пливу собі тихесенько... А поряд батискафи...
Кричать малеча, гіди. Зображення - хить-хить...
Какао наливається з лілової карафи.
Німотна риба шкіриться. Годинник дзеленчить.

Щодня - жаскі новиноньки. А днища - в шоколаді.
Паяци, знай, висміюють, відволікають від...
Метання стріл... отруєння... підношення Палладі.
Серцевідбитки давні на гострих скелях бід.

Між водоростей тлумно, мережива баластів.
Шкреби свою пательню, у лева апетит.
Здорожчали хлібинка, олія, капці, ласти.
Кредити фонтануючі люд ловить в сотні сит.

Лузаються гарбужчики. І сумувать не хочеться.
Вистави, катавасії між рейок та лещат.
Зима з хортами білими теліжиться з-за Хортиці,
везе цяцянки, грантики для крабів, щук, ляща.

2018

- А хто він - Бог? Вселенський деміург?
Чи той, у кого Каїн був онучком?
Спитав попа, а той Писанням "Бух!"
По маківці і каже: "Вчися лучче".

З амвону звично крутить хараман,
В страху дрижить монашка блідолиця.
А, може, раю, братики, нема?
І пекло - чиста вигадка брехливця?

У мене як і в мавпи є задок,
У животі бурчить після обіду.
За що ж нести священнику оброк,
Хреститися по празникам для виду?

Розплющив очі. Ох і гарний світ!
В руках тримаю стиглий сніп з обжинка.
А Бог - це я. І трудівник-сусід,
Утомлена від праці люба жінка.

Стриба ріллею трутень-горобець,
Селяни косять хліб після отави.
І кожен з нас, насправді, - Бог-Творець,
Кадила і підрясники тут зайві.

16.11.2018р.

Ходімо!

Відомо, що Слово - політика
Писакам - багацтва кайло.
Не буде людини з піїтика -
Працює перо-помело.

Стоїть віршотворець із лантухом
Хвалебної кашки-медку.
Управно віншує мордатого,
А ти, мій народе - "смакуй"!

Митцеві не можна торкатися
До влади! Є глузду межа!
На вічності лишаться надписи:
"Продажний", "Нещира душа".
PS:
Ходімо, брати, там де віче
Та ватра повстання горить.
Громада до себе нас кличе,
А владі хай служать щури.

15.11.2018р.

Обійми мене. Востаннє обійми,
Хай до вуст твоїх вустами прихилюся.
Більше холоду сердечної зими
Я нічого в цьому світі не боюся.

Прощавай! Поневіряючись в світах,
Пригадай гарячий дотик мого тіла.
Попри сором, осуд, гордощі і страх
На твоє пекельне полум'я летіла.

Ти зігрів мене, розбестив до тепла,
Обіцяв, що піднесеш мене до неба..
Та спалив дощенту два ясні крила,
Щоб літати не могла ні з ким без тебе.

Відридаю. Крила знов не відрощу
І наївною ніколи вже не стану.
Я любов свою назавжди відпущу,
Загорнувши у безрадісну сутану.

Непогамована безвихідь
Терзає душу день по дню,
Чи десь, нарешті, буде вихід,
Чи кращий вихід – крізь стіну?

Життя – не ігрова кімната,
Почавши гру не вийти з гри...
Шкода, як нікому сказати:
«Отямся! Плюнь і розітри!»

Насправді, виходу немає,
Коли його не там шукають!

Радію перемогам над собою,
Бо ворогів давно уже нема:
На світанку так затишно під ковдрою,
Так хочеться ще трішки подрімать.
Але встаю з молитвою Всевишньому,
Що з горніх висот мені душу повернув,
Масажую льодом осонене обличчя,
І вирушаю на звичний свій маршрут.

Автомати пошкоджені… Втративши всі сподівання,
далі я вже лечу на ручному лише керуванні.

Далі хай автоматика ганить мене до нестями:
відтепер я керуюся власними лиш почуттями.

В цьому космосі вірити іншим не можна. Не треба.
Самотужки дістанусь до Сонця, додому. До себе.

А до тебе, мабуть, я уже не дістанусь ніколи,
бо в комп’ютерах глючать програми й мереж протоколи.

Але, я – не програма!.. І мрія моя незборима –
знов потрапити в очі твої та й своїми очима.

І повірити знову рукам, що голубили зрання
твоє тіло… Вертаю, ввімкнувши ручне керування.

2018

Сиві пасма туманів осінніх
Вились мляво на плесі ріки, -
Мов, повиті важким безгомінням,
Із небес опустились хмарки.
І, намоклі у ній, розповзлися,
У скорботнім чеканні вітрів, –
По заглибинах і по укіссях,
Та узвишшями двох берегів.
І нічого нема перед зором,
В непроглядній оцій пустоті, –
Тільки плач ледве чутний мотора
Протикає тумани густі…
12.11.18

плачуть листям осінні гаї
відпускають у вирій зозуль
не жалій моє серце ти їх
небо чисте і вільне від куль

за ночами проносяться дні
та за ними тужити не варто
і шукати притулку у сні
наче щастя у краплених картах

легкодухих сніжинок танок
та дитинна розвага і втіха
хай зігріє надію вино
не сумуй моє серце а дихай

хай кружляє у віхолі світ
і готує для кроку знемогу
та не вічний той білий політ
як терниста дорога до Бога

то так просто іде то іде
біль небесний що душами хворий
моє серце вертайся ти де
там де мрії злітаються й зорі

Ось і перший сніжок. Дочекалася осінь сестриці,
По шовковому платтячку навхрест сорочі сліди.
Під порогом осклілі очиток, календула, грицик...
Одягув уночі дід Мороз у шматочки слюди.

І немає тепла. В око вцілила голочка льоду,
Плачуть сірі тони і дзуміє мінорний акорд.
Залишаю позаду у мареві Києва контур,
А попереду бачу омріяний сонцеворот.

Молода ще зима. Є проріхи у білім наряді,
Видно жухлу траву, зеленаві ростки житніх врун.
Відлетіли ув ирій брати мої й сестри пернаті,
Ну, а я - вогнептах - без Украйни одразу помру.

Час іде завірюх. Білі коні закусять вудила
І впаде на хати із небес снігопад-молоко.
Гордовито зима на крило мені тихо присіла,
Огортаючи душу гарячу холодним льодком.

14.11.2018р.

Я цілую тебе в кров,
Я цілую тебе в серце,
Лиш залиш відчинені дверці,
Для мене,щоб щастям наповняв його знов.
Просто знай,що ти не самотня,
Я з тобою пройду крізь віки!
Я піду за тобою в безодню
Й не цікавлять інші жінки.
Я вірю тобі, як нікому!
Лиш благаю - довіри не зрадь.
Почуття не знають кордону
Й не використовують масок, знарядь.
Хоч взаємність твоя неповна -
Все одно піду до кінця.
Може з часом її щось доповнить?
І нас з часом розсудить життя.
13.01.18