А дощ заграв на струнах сонцесяйних
Своєї скрипки, музика лилась,
Мов на цимбалах віртуозно краплі
Мелодію творили.Раз у раз

Вона бриніла, мов дзвіночки срібні
Та чарувала і тебе й мене,
Наче у казку кликав цей оркстр.
Чи чули й бачили іще ви щось подібне?

2018 р.

Згадалося… –
Тоді ще був я сином…
В обійсті дружно порались батьки:
Уміло тато щось ладнав неспинно,
Плекала мама диво-квітники.

Здавалося усе незмінно-звичним:
В саду і на подвір’ї, в хаті – лад.
І буде, вірив, так тривати вічно.
Ніколи думки іскорка мала,

Що і батьків здолати може втома,
Не заяскріла у моїй душі.
Спішив охоче, з радістю додому –
В родинний спокій-затишок хутчій,

Де сиві батько з матір’ю у зладі
Леліяли разом сімейний рай –
І дітям, і усім онукам раді.
Незгоди не буяв чіпкий курай.

Та вагота років не спить. – Безжально
Притьма серця утомлені спиня…
І скапує гірка сльоза прощальна,
Осиротіло щулиться рідня.

Покликав спершу Бог журавку-маму
О пізньо-листопадовій порі –
І вічними небесними дарами
Її смиренну душу обігрів.

Але вона у небі… сумувала,
А батькова – тужила на землі…
Хоч полину в житті було чимало,
Любов єднала – їй за це уклін.

Вітри розлук минали спільну долю,
Удвох – не підкорялися рокам.
Самотина – із присмаком юдолі
Була для них нестерпна і терпка.

І тато журавлем услід полинув
Своїй журавці – у захмарний світ
Тієї ж саме днини і години
Що й мама, тільки… через дев’ять літ…

Подружні миті щастя – швидкоплинні,
Хіба що вічність зупиняє час…
Вже шостий рік у парі – на спочині
Мої батьки. І моляться за нас.

Згадалося… –
Тоді ще був я сином…
Тепер (як прикро!) сином не зовусь…
Радію – діти, внуки на гостині.
І я щасливий – батько і дідусь…

22.03.2018

Я вдячний долі. Є у мене друзі.
Вони мене не кинуть у нарузі.
Не продадуть за тридцять срібляків.
Так повелось із сивини віків-

Друг пізнається у біді. Хоч кожен
Своїм життям живе. І ніби може,
Мов- "хата з краю", як у темну днину
"Зливали" слабкодухі Україну,

Не бачить одинокий мій загин...
...прискорює прадавня річка плин,
Мов ті вірші... Розкуто і невпинно...
І гріхопадно... Водночас- невинно...

І селевим потоком до ноги
Зобриє гостролезо ворогів...
Та ви потрібні, друзі, любі, рідні,
Аби не заглушили сурми мідні,

В долонях дружніх стишувати їх...
Хай добротою уквітчає сміх
Прихильність вашу. Ви- мій вищий Суд.
Я серце у долонях вам несу.

А вороги... Поділись ви кудись це?)))
Ви зайняли своє достойне місце!)))
Я чару підійму за вас окремо!...
За ворогів!.. Це трохи інша тема...


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118032201185

Я прошу , я молю , я благаю
Зупиніться жадоби орли...
Не пророк , але попереджаю
Ви на прірві вершини - ганьби...

Ваш цинізм на межі самогубства
Ваші дії - ричання пиха
Із екранів одне потурання
То біда , то дурна , то війна...

Від народу чекаєте дива
Підібрали кнути - пояси
Все мудруєте з самого рання
За що здерти , ковтнуть копійки...

Все Європою марите - чесні
Під ногами не бачите кров
Комом тисне в терплячому горлі
Від плетінь заофшорених змов...

Кара Божа дістане , зустріне
І мандат - не зупинить меча
Навіть пекло вандала не прийме
Бо він гірший - вселенського зла...

Приємна , сонячна нуга
У всій красі весна співає
Прокинься стомлена душа
Тобі - яскравий промінь грає

Відкиньте негаразди всі
Покірного - чекання днини
Обіймами зігрійтесь ті
Хто розуміє - силу віри...

Один для одного в мотив
Цвітіть - взаємним розумінням
Де люблячи сльозу зронив
Повернеться - палким коханням

До щастя - щастя пригорни
До вірного - світи зорею
Для осуду - плетіть вінки
То добриво - для урожаю...

***
Надія не витискує сльози.
У ролі недобитої кози
вона уже нікого не хвилює.
У кого епідемія шізи,
якої медицина не лікує?

***
Асоціацію з ЄеС
вирішує країна,
якій до нас, як до небес.
Але кому уютно без
нової України?

***
Уже дали імперії і маху,
і дулю показали на війні…
А лицарі без докору і страху
купаються… Мальдіви – у лайні…

***
Добре мати у руці педалі,
наближатися до ідеалів,
і себе кохаючи одного,
засувати іншого подалі.

***
Ну як же їх не полюбити?
Он парубійко-дальнобій,
а ось із яніної свити,
неначе вирвався у бій…
і майорить черво-блакитний
на білій рампі лобовій.

***
Усе наочно і научно.
І є один орієнтир:
гальюн, параша і сортир,
Рошен і Раша – однозвучно,
як іноді війна і мир.

***
Є у історії віхи руїни,
є і пора золота.
Поки намуляні п'яти й коліна,
сльози і попіл моєї країни –
хижа сусіда – орда.

2018

Ти чекаєш весни.
А на дворі хурделиться сніг.
Мало часу на сміх
І на сльози, що схожі на кригу.
Всі прогнози давно
Обіцяють примарну відлигу.
Кволо квітень іде
На барвистий розлогий поріг.

Ти чекаєш тепла.
А на шибках танцюють вітри.
Забуваючи біль, не зітри
Сподівання прозорі.
Бо принишкла весна
У наповненій сонцем коморі –
Треба тільки ввійти…
21.03.2018

Два лисих дурні в кімоно
На лавці грать доміно
І п'ють вино.

Вони вже вижили давно
Із розуму. Їм все одно
Іти на дно.

Сумотно глипає вікно,
Воно із ними заодно –
Таке кіно.

Ревли гармати, мушкети палили в серпневе небо.
Схиляли голови в жалобі козаки, ховаючи того,
Кого не кошовим, а батьком частіше звали...
Журились, та не всі. Посли нашіптували цареві:
Мовляв, Сірко ніколи не бажав Москві добра,
І вже порозумівся з Польщею...
Звичайна поміж ницими і заздрість, і гризня,
Що до руїни штовхала Україну.
А Запоріжжя жило поки що своїм життям.
В походах тепер кричали козаки одвічним ворогам:
«Стійте, душа й рука Сіркова з нами!»
І перемагали, начебто преславний отаман
І справді був із ними.
І тільки вже як Січ до скону знищено було,
На віки вічні правицю Сіркову вклали в домовину.

44

МУЗА у пошуках все мандрувала.
Сталося так, що вона заблукала.
Може з небес простелилась дорога?!
Певно, то була вказівка від БОГА!

Ніжно, грайливо торкнулась до мене!
Подих відчула її незбагненний!
Так несподівано, я не чекала!
Навіть і гадки про неї не мала!

…Згодом, пізніше, змирилась наразі.
Стали цікаві з’являтися фрази.
Вірші зростають у праці й натхненні.
Музою послане Благословення!

29.01.2018

картинна галерея… картонна… галера у морі міста
на якій ніхто не пливе і тільки щурі звісно…
бо вона ще не тоне… і повзе самотньо в натузі…
і несе щось таке неcтравне в роздутому пузі…
тексти тихо старіють і помирають і треба їх відпускати
не лізти у їхню душу і не сотати їх на цитати
треба читати майбутнє вціліле у звуках мови
і намагатись не вимовляти ім’я таємне Єгови
життя стирає у порох кожен людський порух
засипаний піском сенсу Бог через тіло говорить
і недоречний супроти тіла жоден-жоден протест…
не плач… не вбивайся за мною – я всього лише текст…

1

Штучне у йогурті, винах, натурі...
Дружба - загусник, єхидство і кпини.
Хто увійшов - не суди по статурі,
вже в "чоловічому" лоні - дитина...

Травесті-діви у пір'ї, блискучі.
Душі в оману повірили вкотре.
Ной пріснопам'ятний сниться - ведучий.
Мляво скиртується віршонепотріб...

2

Рву та зав'язую ниті сріблясті.
Парка сміється: "Утішся, наївна.
Ось тобі, Майє, оздоблений хлястик,
сяй - і розступляться вої... князівни...".

Вир катавасій, жердини-флагштоки...
Пнеться цибулька - блідаві росточки.
Піють півні, пастораль... караоке...
Епіку ще б дов'язати - і точка.

.......
2018

Ой, весна! В тумані голова!
Липнуть вустя до рожевих щічок.
І фонтан любові ожива
В ліжках, у копицях, поміж гичок.

Півень курку хтиво осідлав,
Баранці вовтузяться в кошарні.
Ну, а я - похмурий сивоглав -
На кохання сподіваюсь марно.

У душі троянда одцвіла,
На медок немає сил летіти.
Тільки ложку стискує кулак:
- Боже! Дай краплиночку амріти!

Хай на день пощезне сивина,
Силою впотужняться рамена.
Без любові дідові хана,
Я ж, неначе ковбаса варена.

Навесні щебечуть солов'ї,
Світ пурнає у солодкі муки.
Жив колись пророк Мафусаїл -
Тищу літ коханок м'яли руки.

А мені хоча би літ до ста...
Бабцю мацнув ззаду за охвістя.
А вона мені: - Чого пристав?
Йди в сарай! Кабанчик просить їсти.

20.03.2018р.

У весни, як і в жінки характер мінливий:
То привітно і сонячно, то задощить,
Та не буде ніхто без обох них щасливим,
Бо коли вони поруч, то пісня бринить.

Солов"ями витьохкує серденько кожне
Та всміхаються очі, в них радість сія.
Без весни та без жінки сумне все й порожнє,
Всім відомо - вони ж бо окраса життя.

2018 р.

 
Іржавих місяців ланці
Розчепить сонця зблиск
Дорога мінить обрії
Турніри почались
Флейтист пурпурний награє
Співає хор із ним
Три колискові з древніх мов
При Дворі Кармазиновім

Зачинить ставні бургомістр
На вікнах мрій і снив
І жде задвірний пілігрим
Без жодних перспектив
Скрик дами пік
Жалобний марш
Розтрісканий б’є дзвін
Огневу відьму зве прийти
При Дворі Кармазиновім

Барвінки гледить садівник
Витоптуючи флокси
Вітрила пне прямокутний бриз
Букет квасний-солодкий
Жонглер пістрявий знаки дасть
Оркестри грають гімн
І жорна сповільняють хід
При Дворі Кармазиновім

У ранок сірий плач вдовиць
І жарти мудреців
Чи доженеш божисту мить
При фарсові оцім
Та блазень жовтий лиш торкне
Безжалля струн своїх
Всміхнувшись на ляльковий вальс
При Дворі Кармазиновім




 

Сон поета

Світанку зірниця повзе по стіні,
І я загубивсь у тривожному сні....
Порізом спроквола, мов гострий багнет,
Мій внутрішній голос питає мене-

Втікаєш із ночі, поете? Чому?
Хто світла не хоче- той любить пітьму...
Жевріє світання ранкового сюр...
Вперед без вагання! Вже свиснув Овлур...

Хай тіні забутих Богів в боротьбі
Ще раз наостан допоможуть тобі!..
Над степом сивіє ранковий туман...
Поете! Сідай! Розкладем дастархан.

Ось груші солодкі. Горілка. Чекай.
Зіграй на бандурі, козаче Мамай,
І ми заспіваєм прадавні пісні,
І сном а чи яв"ю насниться мені

Шевченкова постать, незламна, мов сталь,
З душею, крихкою, мов гірний кришталь,
І Леся... І Стус... На священних кістках
Так любить "піари" розводити кат,

Що теми поезії звів нанівець
В країні, якій не настане кінець,
Допоки бандура Мамая дзвенить...
Рука- на чоло... Я ж просив- не будить!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115090700306

Порозплющуйте очі, весна!!!
Ген розквітли проліски. Навзаєм
Защебечуть хором він, вона…
Кізочка… Принцеса… і Бабай... І,
Затикайте вуха і роти
Мухи ж... плюс комарики у чатах…
Щоб не взяв із рук весняних ти -
З понеділка буде все спочатку…
Кізочку на прив’яз, і до трав…
Бабая з Принцесою - в комору…
А якщо ти пролісок зірвав -
Значить пофіґ, по коліна море…
20-03-2018

Цей сніг буде йти сорок років
Він буде іти по пустелі
Де страх твій бархани насипав
І ти вже давно спиш під ними

І сняться тобі дивовижі
А ти ж їх боїшся насправді
Хоча – що страшного в галузках
Що тануть неквапно на стінці

Коли ти розплющуєш очі
Бо більше несила терпіти
Тягучі страху харамани
Котрі передушують горло

А гілля придуриться шлангом
Що буцім воно й ні при чому
І вже домальовує пташку
Мовляв он яке я добреньке

Пташина звиває гніздечко
А правду узнає запізно
Коли хитрі змії-гілляки
Ковтнуть всіх її пташеняток

Ніхто їй нічим не поможе
Бо ти провалилась давно вже
З того переляку – та в інший
З глибокого сну - у ще глибший

І спати тобі сорок років
А потім сніг втомиться й скаже
Вставай, тепер я тут приляжу
Он бач – перетер всі кошмари
На білі сипкі кучугури
Давай-но берись за лопату…

І день, і ніч в солодкому полоні.
Ущерблено вирізьблюю вірші
На безталанній лінії долоні.
Мої убозтва – творчі стелажі.
І не мені – ця зірка угорі,
І не моє – ця сивина на скронях.
І випадкове авторство… О, ні.
Бо й кредо немистецьке – дикий сонях.
Я не пастух отарам цих овець,
Не будівничий цього первоцвіту.
Кінь – не Пегас, казковий Горбунець.
Малюю квіти, доки в небі літо.
І день і ніч…

20.03.18

1

По шкірі - дотично...
Палити не можеш.
А час виставляє павучу сторожу.
Утішуся злетом, горняточком кави.
Ти любиш, не брешеш. А очі лукаві.

Тут джаз. Надихає охвітна береза.
Ти пий. Ось цукерка, я вельми твереза.

Ось рибка надії - блись-блись... - між тарані.
Тобі некомфортно. Я Майя, не Аня.

Кастровані тигри, вгодовані сойки.
І блюз недослуханий тлумиться зойком.

Розкремсаний спокій.
Безсоння.
Навіщо?
Торішній жасмин, шкаралуща і кліщі.
Тонка прозаїчність, метелик на шторі.
Прасіті лілові у білому морі.

2

Це меганаївність. Весна-забаганка.
Жмуточок поезій. Розсипана манка.
Замотую пальця - поранив осотом.
Малюєш русалочку зеленороту.

Картина вже продана. Трішки сумливо.
Ти хочеш у Хіос, там сміх і оливи.

А тигрів дратують осінні мурахи.
У двері - ослиці по слово, по лахи.
Із яблучних зернят приносять намиста.
Не бійся мене. Я - остання, пречиста.

3

Душевні стриптизи і голка довженна.
Я вприснула сяйва у ляльчині вени.
Лягаю - вдивлятися в малева Босха.
Меди на ослоні, знекрилені оси.

Міняю турботи на протуберанці.
Черв`як дощовий у кільковій бляшанці.
Пайєтки пришила. Пугукають сови.
Злинаю.
Ідуть холоди-птахолови.

Лишаю любові крупинки робусти.
А муза сміється: "Ой леле, попустить".
В цинобрових нетрях ваксується шкіра.
Ти моря глибини сімкартою зміряв.

2016

зустрінеш привида - й на тому все!
потонеш у ліриці в сентиментах ніби в багні
бо термін давності як у вині
бо осад горло твоє знесе
таке бісівське есе –
що було що мало бути або не мало
цього достатньо аби сп’яніти цього не мало
що має статись – те все відоме
хоч не оракули але ж досвід
пече та смикає мов судома
тяжкою ношею досліди ці над власною ци

дурдом всередині психлікарні
нарада блазнів в стінах дурдому –
у в’язнів врешті не має дому
тому їм нікуди розвертати сни

безкарні спогади опіатами
лягають сніжно сизо на звивини
ні
він не муж мені
ні
він не брат мені
і він не друг мені
а він ніхто мені
це так –
душевний белль біль дзвони прострочених забобонів
симфонічний оркестр на руїнах життєвих потуг
і до сьомого поту рясного холодного поту
я його вирізнятиму в натовпі полпотів
серед мракобісів й пожирачів собак –
свого привида із далекої гавані
червоних стін та високих стель
і клюватиме ворон мою печінку
приковану жалуваними ланцюжками
до скель
ця синіх відблисків окулярних
О! Cool...
лярвам моїх спогадів –
моху у пельки!
пекла їм та каленого металу!

тільки свічка дітьми запалена
привида прожене
але діти не знають - той привид забрав мене
зібгав мене ніби я знову Белль

у дурдомі немає стель там немає скель
тільки постіль холодна й стеки слугують зброєю
заливаючи очі тим самим сьомим потом –
по тілу пливе акварель маск-мейк-апу чи
карамель присягнень-до-скону й
солодкий дощик кохання –
на простирадлах –
пожираючи білий простір
забираючи рештки чистого кольору

я колись не дала собі волі
не розпустила духів
і довіку тепер на колінах щоденної жалоби
скнітиму молитимусь глухо
у холодному холі Замку Страховиська
всередині себе
у власній сирій холодній сірій
таємній
церковно-приходській-школі

Їм байдуже, що нас вбивають,
тим юнакам, що я їх знала
(тепер вони -- давно в пошані
і мають книги та онуків).
Один, неначе у припадку,
кричить: «Росію ображають!
Не дам уразити Росію!
Усіх наклепників – на муки!»

Вони байдужі до портретів,
пекучих лиць у чорних рамках,
до тіл, скалічених навіки,
сиріт з космічними очима.
А що колись сиділи поруч,
у скверах вештались і парках?
Принади дружби тимчасові,
і спільна пам’ять незначима.

Їм байдуже, що нас вбивають,
і це гіркіше від полині.
Що з того нам, що також люди
вони в душі своїй основі?
Це час у книгу записати,
навік затямити віднині,
що сила топче справедливість,
зневага дужча від любові.

Вони невтомно пишуть вірші
і дружать сім’ями своїми,
вони співають про природу
і колос зрілого кохання.
«Хто дав вам право нас вбивати?!» --
Мовчать вороже їхні рими.
...У кожного – свої уроки
і шлях скорботного зростання.


2018

Линуть душі до священних берегів...
Після спраглого земного перестою
по лискучому, із відблисками, морю
плинуть хмари вутконосих кораблів.
Все співає – і вітрила, і корма,
заясніли очі, вдячністю умиті,
і двомірного життя минулі миті
розчиняються, мов пінна бахрома.
І свідомість, перетворена, ясна, --
мов сорочка, що напнулась перед себе,
і прощення осипається із неба,
несподіване, як манна рятівна.
О хвилююче повернення домів
в мерехтливому і вічному потоці,
в давніх спогадів заплутаному сонці
із тіснини відшарованих жалів!

2018

Два маленькі бегемоти
Пили чай із бергамотом.
Пресмачний у них напій –
Є й ромашка, й звіробій!

Прилетіла сіра муха,
Одного з них – кусь! – за вухо,
Іншого – цап-цап! – за ніс!!!
Що було тут – море сліз...

Швидко упіймала муху
У стрибку прудка ропуха,
І не плаче вже ніхто –
П’ють і грають у лото.

Рятівницю бегемоти
Теж чайком із бергамотом
Пригостили, ще й пиріг
Рівно різали на всіх.


2016

так мало літ… і мало зим…
прощайте, море моє і гори…
буде горній Єрусалим –
відпустило додому горе…
мова в’їлась в мої вуста…
говірок містечковий хриплий
двору нашого суєта
діда дорогоцінна скрипка –
відпустіть мене у світи
подаруйте мені свободу…
мій народ запалив мости
я іду за своїм народом…
камінь цвинтарний, відпусти
де стоять в сумному сусідстві
могендовіди і хрести…
тісно так що ніде присісти…
і коли заживе земля
і загоїть криваві рани
повернуся я іздаля
на могилу моєї мами…
друзі дивляться мені в слід
що їм елліни? що юдеї?...
вітер мій витирає слід
із суглинистої Сугдеї…

***Якщо ти довго дивишся у безодню, то безодня теж дивиться в тебе. Ніцше***

Я пізнати жадаю тебе і себе.
Мов маля колисаю... Бо я- корабель,
Що у бурю потрапив. Мене покида-
ють надії. І мрії. І мари. Та да...ль-
ня дорога цівавить сама по собі.
Запитання до Бога. З собою двобій,
Чи потрібно минуле в майбутнє тягти,
Цю опалену сутність, трикутні листи,
Що з минулих боїв нам летять крізь роки,
Ніби спомин про тих, хто загинув. Поки-
ну, відлуння смуткові, я вас назавжди.
У майбутнє дорога до тебе веди
Крізь сніги, буревії, крізь мороку ніч!
Хай минуле завиє. Минуле не клич
У майбутнє, бо стане минулим воно.
Отак-о каламбурю. А винне- вино.


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118032000253

Євлампій на ковзанах у моцних штанах з начосом їхав на базар по свіжі огірочки
Клара забила на кларнет, корали та Карла і, бляха-муха, шукала теплі носочки

Пункти обігріву ем-ен-ес показали прогрес на кривій квартального звіту про зроблене
Люди пост-восьмого березня стали знову трошечки сильно схожими на січневих гоблінів

Охрінівші коти, завіяні у асані тигра, розгублено змінили вуличну фізкультуру на хатню йогу
Снігу — в коліна, дме хуртовина третю добу, ялинки підморгують, бляха. Кінчається березень.
Весна ж, їй богу)

18.03.2018
Рівне

За вікном відцвіли жоржини:
наступає пора сумна.
Не коханка і не дружина,
не самотня, але одна.
Чом же так у нас переплетено,
не розрубано всі вузли?
Чи падіннями, а чи злетами?
і вмирали ми, і жили?
А стежини вже всі загублено,
і не знайдено спільну путь…
Не пробачено, не полюблено…
І жоржини вже не цвітуть…
2015р.

Він шибки мив
старанним, неквапливим,
красивим рухом дужої руки.
Відкинулись зневажливо мужчини,
оглянулись захоплено жінки.
Блищали шибки,
чистотою брались,
суботній ранок парував теплом.
Зітхала стиха вулиця,
всміхалась і
заздрила отій, що за вікном.
2012р.

Поет поваги, мабуть, вартий,
Не личить генію кожух.
Прийшла пора байдикувати –
Присяду, оду напишу.

Нелегко нині віршотрясцям
У ступі словеса товкти.
Хирлявому приносять кальцій,
Я ж маю дулю за труди.

Надму слона умить із мухи
Легеньким помахом руки.
Хоч не танцюю буги-вуги,
Зате Пегасище який!

Гукає з ліжка чорноброва:
- Адаме! Яблучко вкуси!
А я красу шукаю в слові,
Мов насінину в гарбузі.

Цей світ не описати віршем,
Строфа, як зламане крило.
Життя – безмірно цікавіше,
Та в пучку бгається перо.

19.03.2018р.

Вона віднедавна боїться дзеркал,
Бо ті її не впізнають:
Впіймали чужинку – і пхнуть на загал,
Та ще й видають за свою.

Вона накупила у секонді штор -
Нашиє із них простирадл.
Співатиме, шиючи – ти вже їй втор,
Надієчко, хай і невлад.

В тих шторах колишуться тіні дерев,
Безжурно цвірінькає птах,
І хмарка, просвічена сонцем, пливе
В чийсь усміх на сонних вустах…

…Колосся обтрушує визрілу мить
В блаженно розчахнуту пам'ять…
Згорнувшись малим кошеням, вона спить -
І сни милосердно не старять.

Ой гормони мої, ви гормони…
Попожили… набігались, що ж
Налаштуємось до оборони
Вибачайте, без дозволу, бо ж…
Я спустошив би й інші ресурси
На жіночу красу залюбки
Із висот універа чи бурси
Якби зміг повернутиcь в роки…
Та на жаль я не Бог, не Диявол
Я всього лиш ЇЇ гвалтівник
Так було й до моєї появи
І так є, і так буде повік…
19-03-2018

Темне нестерпне коло
У чудернацькому домі.
Суміш страхів і болю –
Всі відчуття підсвідомі.

Десь мерехтить доріжка –
Білі халати навколо.
Не відірвусь від ліжка,
Не розірвати це коло.

Треба прокинутись враз –
В мандрах вже довго блукаю.
Котрого відліку час –
Як повернутись – не знаю.

Дотик теплий долоні,
Лагідний, ніжний,знайомий.
Марево у полоні,
Вирватись хочу свідомо.

Зараз прокинусь,негайно!
Чую,ти поряд, коханий!

19.03.2018

Це час, щоби жати, пора, щоби сіять,
зве листя зелене крізь далі й роки.
О юність минула в життєвих щедротах,
де риба стрибала до неба з ріки!

Це час, щоби жити і дзвінко сміятись,
і ту обіймати, що буде твоя,
в народження мить при дружині стояти
і чути, як силою живить земля.

Це час, щоби жати, пора, щоби сіять,
улітку додому звуть крони рясні.
Як молодо запахи яблук п’янили
і блимали очі совині в гіллі!

Це час, щоб саджати, пора, щоб орати,
і місце, де любляча прийме земля.
О, молодість мила, солодка й далека!
Зве сонячним листям домівка моя.

Вже ущухли снігопадні зливи,
Не підніме вітер і поли.
І вогні вечірні, чарівливі
В небесах засмучених зійшли.

Ніби вись прокинулася сонна,
Потяглась гілками, як жива.
Світлом усміхнулася неону
І веселим сяйвом зігріва.

Осягнувши поглядом заграву,
Шепотіли вдячно щось вуста.
Пещений теплом цим величавим,
Я тремтіти, мовби, перестав.

18.03.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Поговори зі мною, тише…
Страшні казки збери у міх,
Неси у бір – хай заколише
Засніжена ялина їх.

Вони прокинуться аж літом,
І кожна – сяйна і нова,
Цілющим зіллям перевита.
Страхи поскльовує сова,

І ти мене утішиш, тише,
Більш не примаряться мені
Жахів зміїні кубла хижі,
Нічні химери навісні…

І стане нам затишно, тише:
Ось тільки хуга замовчить,
Дзиґар на миті вік докришить –
Засну я в тебе на плечі.

Тонка рука ще досі у волоссі ніжно тоне,
і подих ще торкається плеча краплиною дощу,
але ж ти тільки твір, що потребує охорони,
а я тебе не захищу …

Сліди як тінь, ще й досі залишаються на тілі,
і голос променем вривається у спокій сну
але ти тільки міф, що плентає без цілі
а я шукаю глибину …

В долонях шум – старий магнітофонний
по венах тягне болісну струну
але ти тільки звук - останній забобонний,
що має сенс, коли залишив – ту одну.

© #КорицяМедова

Грáче мій, грáче
Де дівав вéсну?
Я ж чекав наче
Тихо і чесно…
Що за нюанси -
Вдень хуртовина
В ніч нема спасу…
Де ти, повинно?
Грáче мій грáчe
Завершуй політ
Щастя юначе
Зустрінь
Край воріт…
Тільки не бійся
Тільки скоріше
Березень - місяць
Поле для віршів...
17-03-2018

Всевишньому хвала за всі дарунки долі.
Він знає, що дає. Та треба вміть принять.
А що робить тому, хто вже не має волі,
І сили вже нема, щоб повернуть назад.
Якби ложку дано до обіду.
А кохання би нам - до пори.
Я у юність уже не приїду:
моє серце в дорозі згорить.
А я - у обійми до осені,
а доля віщує весну.
Цінний дарунок – непрошений…
сили нема… не прийму…
Пізно, і гірко, і боляче
долі дарунки приймать,
втомлене серце неволячи,
плакать , журитись і ждать.
2015р.

 
Лезеру сповниться тридцять &
Збере його іграшки хтось
І мати пришле вирізки із газет
Про тих колєг, що тепер всі дорослі
Оце – Гарвіц І. Ґрін, йому тридцять три
В солідному кріслі, при банку –
Сержант Доу Джонс, що у двадцять сім років
Командує військовим танком . . .
Та Лезера вабить і досі в піску
Залягти голяка без мети
Малювати все гори, мов пухирці
Й повітря руками гребти
 
Хто знав, що Лезер продуктивний, атож
Що у палички до барабанів
Затискає обабіч ніс, хай би було
Ще віртуозніш фурчання
 
Та все проходить . . .
 
Лезеру сповниться тридцять &
Безслинним, тяжким язиком
З розпачливим поглядом, видасть він:
Вже не бути мені юнаком?
Для дітей він знаменитість
Маячня для їх батьків
І часом із непримітних
Що не знають як у гру ввійти
Де слів знайти. . .
Тож я маю сказати «Ні, ти не старий».
І докласти зусиль, аби. . . всміхнулось в нім. . .
Немовля
 
 
 
 
 
 
 
 

Усе на світі Богу до снаги,
А я такому диву не навчуся.
Бо дуже добрий, кажуть вороги.
Пекучий, наче хрін, шепочуть друзі.

Вгодити всім - задача нелегка,
Для мене - то і зовсім непідйомна.
Жона у дім настирливо гука,
А теща в горбака штрикає ломом.

Колега мій увічнює дубок,
Краса кущів йому з дитинства люба.
А я дрівцята пхаю у мішок,
Холодним днем палитиму у грубі.

Усе життя здираюсь на горби,
Кум на дорозі оминає камінь.
Для щигликів - приплюснуті лоби,
А мудреців вшановую вінками.

У буді пес сидить, на повідку,
Тому і мусить панові годити.
А я на волі. Тож мерсі боку!
Піду, ковтну курчатко з апетитом.

18.03.2018р.

пнутий із Клубу Підлизак
бродив по вулицях інету
шукав шалено новий знак
куди поткнутися поету

і ось, знайшов цей дивний сайт
із пьоришком на логотипі
можливо, тут буде олрайт
і правду не забанять в липі

бо параноїд Женя Ю
залишив неприємний осад
привєтіка йому я шлю
нехай тримає крєпко посох

й кричить усім "ти не прайдьош!"
а після банить знов чийсь профіль
йому всі кажуть: "Жень, харош!"
та параноїку то пофік

шо ж, зустрічайте ви ПееМ
суржикомовний шал поета
хай віє вітер пєрємєн
а всі нещастя кануть в лєту

(2018)

Блакитний сніг. Відлига.
Креше кригу кресало сонця.
Кремінці в корі.
Виблискують вологі волоконця,
Морозні дзеркала тріщать вгорі.
І раптом все розколеться на друзки,
Розвіється на іскри крижані -
Так сонячно мереживні галузки
Звиваються струмками на вікні!
1997

Усьому час-пора під зонтом неба вічним –
Чи радості-печалі, чи плачу-реготні.
Людині невтямки, чому буденно-звично
Зникають швидкоплинні короткі ночі-дні?

Чому сьогодні час каміння розкидати,
Яке у зливі поту трудами назбирав? –
Це знає лиш Один… І марнота – дебати…
Під зонтом неба вічним – усьому час-пора…

05.03.2018

Перемерзнути треба, переболіть
І теплом своїм поділиться,
Щоб мовчазна каштанова віть
Запросила в шатро із листя.
І в пташинім турботнім щебеті,
І в зажурному спалаху осені
Дерева – заворожені велети –
Із глибин добувають нам спокій.

***

...а їм би на мамонтів... може, у поле...
Віршують "за сорок" мужчини про голе,
запевнюють: прутні не мляві - сталеві,
нанизують букви в намистечко Єві.

Зриваються штори... і шторми далеко...
Онуків доносять підбиті лелеки.
А любки-утоми на ринки, в повітки...
Ні грошей, ні пристрасті... Плани, примітки...

Фантазія буйна, лінота ментальна.
Не треба про вірші казати - банально?
Кохання граматика десь на горищі.
...чи муза, чи вітер під шибою свище...



2018

Слова, слова... Яка то сила
тобою має володіти,
аби вони не спокусили
наївну душу неофіта.

Які то музи і світила
сприяють юному піїту
іти за ними до могили
і оминути сіті світу.

Але не буде оправдання
на цьому світі і на тому,
якщо погасне зірка рання.

І не поможе покаяння
ні у літах, ні молодому,
коли мине очарування.

03.2018

Розгулялася зима
В березневу пору,
Сніг біленький підніма
Все вгору та вгору.

І не думає тікать,
Весну не пускає,
Та й струмочки не дзюрчать,
Пролісків немає,

Котрим треба вже цвісти,
Усміхатись сонцю,
А зима усе мести
Та морозить хоче.

На прощання це вона
Сердиться й лютує,
Скоро вже прийде весна
Й тепло подарує.

2018 р.

Сірі вічка твої-
це блаженство моє.
Задивляюсь у них-
і картаю себе.
Лиш єдину тебе-
цілим серцем люблю.
І коханням палким
Я себе погублю.
Ніжний мед на вустах-
не судилося пить.
При звабливих очах
бідний розум мовчить.
Душу я би віддав-
Хай погибель моя!
Лиш би тихо сконав
біля тебе і я.
2012р.

До тебе повертаюсь, рідний дім,
Коли втомлюся на крутих дорогах.
Прийми мене у радощах, тривогах,
у горі, у неспокої моїм.
Стара, похила батьківська хатино,
завжди для тебе я мала дитина.
Уже роки приносять сивину.
Доріг немало - я люблю одну.
Повернусь нею із країв багатих,
і мрію знов зустріти маму й тата.
Нехай когось у розкошах купають,
а ми підем туди, де нас чекають.
2005р.