Що невинні знають про підступність ?
В чистім серці не буває зла.
Сад Едену - гармонійна сутність.
Та чомусь гадюка заповзла.

План зміїний - влада над Землею,
Не було на Небо вороття.
Володіння зажадав Душею,
Найцінніше - наші почуття.

У саду ідилія достоту,
Яснобарвне листя, вітерець.
Чорний Ангел - заздрісна істота,
Звів Закони Божі нанівець.

Соромом запаленіли двоє
І заклякли в муках від гріха.
Довгий шлях ошуканим в двобої,
Нарікання запізніле не стиха.

Манівцем до світла, до Едену,
Зниклий сад ще з'явиться. Творець
Знає наші сумніви до щему,
Довготерпеливий Бог - Отець.

10 січня 2016 р. Неділя.


Книга Буття 2. 8 . І насадив Господь Бог рай ув Едені на сході
2. 10 І річка з Едену виходить, щоб поїти рай

Люцифер насправді досконалий,
Має неабияку красу.
Піниться шампанське золотаве,
На десерт миндаль, терамісу.

Знов наповнить келихи лукавий,
Насолода, посмішки, вино.
Поміж нас, невидимий, блукає
Безталанних натовпом на дно.

Вже не має усмішок та блиску,
Сіється роздратування, гнів.
Що ж, у чорта повна торба зиску,
А в дітей нема солодких снів.

Навісніє бісів дух, лютує
Кидає безвольних в темноту.
Особистість змучену катує,
Перетворить серце в пустоту.

Де жила надія світла, чиста
А кохання вічним буть могло,
Як і Єва, необачні, звісно,
Там тепер все нанівець зійшло.

"Господи, помилуй грішні душі."
-Жеботіють губи знов і знов.
Відгукнувся милостивий Сущий
- Сина розіп'яли за любов.

01.01.2016 р. П'ятниця.

Зустрічала у дванадцять свято - Новий рік.
День дванадцятий і місяць знають про мій вік.
Покотилось сонце знову обрієм навкруг.
Вже рахує людство новий величезний круг.
Опоясаний зірками, солом'яний сніп.
Срібно місяць розсипає білий-білий сніг.
Новий рік із Богом разом - благодать небес.
Їх багато, всі одразу - чудо із чудес.
Опускалися сніжинки, дивували всіх.
Ніжні, тихі - Божа ласка для істот земних.

01.01.2016 р. П'ятниця.

Я знаю одного поета,
який цю історію
описав би краще, аніж я.
Але його проникливі очі
дають мені знати, –
напиши її сам.

У глибині часу
на острові дитинства
я пам'ятаю,
за нашою хатою, за дорогою,
на болоті під лісом
зеленіла мохом стріха моторошної садиби,
яку на той час наймав один бідака
по імені Афанасій
у родичів самогубця,
якому те подвір'я
перепало від інтернованої сім'ї
(казали люди) людоїдів
темної доби великої голодовки,
якої(казали деякі вчителі у школі)
в Україні не було.
(І оповідали мені невіруючому
моя мама,
як її запрошувала Маройка Косогориха
провідати хоруючу доню,
і як вона «давала драпака»,
коли побачила у дзеркалі
відображення німого Косогора
із сокирою в руці).

І казали сусіда Афанасій татові, –
ти пройшов три війни,
тричі тікав із полону,
і тричі тебе розстрілювали
і німота і сталінські трибунали,
і лише один раз був поранений,
і ніякої бісоти ніколи не боявся.
Якщо ти такий герой,
то переночуй у моїй хаті
бодай одну ніч.
Може і Маройки не побоїшся?

Натопили ми лежанку у чужій хаті
тай лягли на ній переночувати.
Ніч темна, непроглядна.
Тато дрімають,
а я бісоту слухаю.
А може то вітер
на горищі зубами клацає?
А може то коти у комині шарудять?
Я умію хреститись,
для зручності піднімаю голову,
а у вікні – дідо косматий
дивиться пильно,
палець до уст приклав
і наче чую, – мовчи.
Киваю головою, – згода.
Не чую, а відчуваю, –
іди до мене.
Ні, – мотаю енергійно
запамороченою головою,
– не можу. Ноги не ідуть.
Усміхається, – спи…
Наразі крізь чорне хмаровиння
чи то блискавка оперізує нічне небо,
чи то проливається марево місяця
і вихоплює у пітьмі силует у накидці
із торбою через плече,
із костуром у руці,
і пильним поглядом зірких очей
із-під косматих брів.
Бачу його блідо-воскове обличчя,
обрамлене білими пасмами до плечей
і бородою зеленавого відтінку.
Ще раз прикладає палець до рота
і зникає у згасаючому мороці ночі..
Я ще пам'ятаю,
що це був дуже і дуже хороший
дідо Вій,
якого боїться і слухається
усяка нечиста сила.

Уранці мене – ніякого
тато принесли додому.
А наступного дня,
коли дорослі пили могорич,
і коли хмільні сусіди прощаючись,
погодились, що немає чого боятися,
окрім однієї людини-нелюда,
мій тато тверезо уточнили:
– як переживемо генералісимуса,
то й дідька переживемо.
Я хотів і свій п'ятак додати
про волохатого, але не злого дідо.
Але тато заперечили мені:
– це тобі наснилось.

Може так і є,
що нічого цього не було,
як і великої голодовки,
за яку мене(надто допитливого)
учителі ставили у куток…
Але запитую і донині із року в рік,
із дня на день, поки минає час,
поки триває і досі те,
що не може бути,
тому що такого не буває, –
куди щезає наша пам’ять?
То пощезали – і хата у чортополосі,
і дурна її слава
за дорогою на болоті
із безоднею-трясовиною,
по якій ночами
блукають вогниками
убієнні душі.

Я багато чого не знаю
і не все умію пояснити,
і я не знаю чому,
коли одного разу
я побачив Аватар із ніком –
Шон Маклех,
я по-новому вірую у цю історію
і у те, що точно знаю того казкового дідо,
який описав би її краще,
аніж я.

01.2015

у Дніпро крокують когорти душ
сохне документів китайська туш
сльоза вибухає в оці...
мої полководці!
врятуйте Китай!
врятуйте Китай! ви потрібні Китаю!
мої полководці, благаю!
давайте наказ. кожен із нас тут готовий померти.
колись ми боялися смерті.
тепер же ні. ворогів женіть, мої полководці!
за вами Китай!
драконе, літай!
повітря, гори!
чужинцю, помри!
пиши, перо!
крокують когорти в Дніпро!

2015

Після кривавих боїв та критики,
Я прийду, і ти залікуєш всі мої рани.
Я тобі розповім про те, які всі слабкі та нитики,
А потім вип'ю чаю, встану
І піду геть. Геть настільки далеко,
Що сам заплутаюся там.
І знаєш, навіть за Стоунхеджем чи біля Мекки,
Я б абсолютно все віддав,
Щоб просто так усіх покритикувати та побити,
Щоб отримати серйозні травми,
Щоб мене знайшли десь у лісі чи полі жита,
Щоб ти знову залікувала мене та напоїла чаєм,
Щоб я вже вкотре розповідав про слабких,
Про те, як я десь біля Месопотамії чи Індокитаю
Тихо помер, народився, зник
І прийшов знову попити трішки чаю,
Трішки полікувати старі рани,
Трішки наблизитися до раю.
А потім знову піду. Ніби-то занадто рано,
Але мені байдуже зовсім,
Бо потрібно встигнути ще побити кілька пик,
Поки не настали весна або осінь,
Поки ти ще забуваєш мій лик.
Я піду і не повернуся, можливо.
Буду десь в буддистському храмі пити пиво.
Але ти й надалі так само
Наливатимеш мені чаю й лікуватимеш рани.

2014

Моє море висихає останні кілька декад.
Воно, як і я, самотнє в собі назавжди.
Жило собі й живе відлюдно, без порад,
Хоч має безліч людей у собі.
Хоч до нього багато хто хоче,
Хоч про нього багато хто говорить,
Жити із кимось, як і я, море не зможе,
Жити взагалі не може море.
Моє море висихає останні кілька декад.
Воно, власне, ніколи не було повним.
Так собі, заповненим лише на кілька десят
Мілілітрів. Зовні.
Йому, як і мені, набридло все і вся,
Він, як і я, хоче спокою тільки.
Зникли і його гордість, і моя,
Але їм і взятися, власне, немає звідки.
Моє море висихає останні кілька декад.
І весь цей час надзвичайно важкий.
Важчий, ніж 25 років для солдат,
Яким лиш те й наказують "Піди й убий!",
Які лиш те й роблять, що сподіваються на відпочинок —
Єдине, чого їм насправді треба.
Звісно, якщо вони до нього встигнуть;
Звісно, якщо зашвидко не підуть до неба.
Звісно, якщо в них буде не існування,
А життя. Та ніхто так не живе.
Для кожного це — по землі пересування,
Чортове пересування, допоки не вмре.
Моє море висихає останні кілька декад
І не може висохнути воно.
Море так довго старається, однак
Його й досі багато все одно.
І я намагаюся змінити хоч щось на світі,
Та це у мене не виходить ніяк.
Я не можу нічого не зробити.
Моє море висихає останні кілька декад.

2014

Шлях дощу стікає небесними краплями,
жебонить дахами, бруківками, вікнами,
відбиває зорі тисячами свічад.
Як ступити на дощовий шлях?
Загубився його початок.
Не видно закінчення.
Протікає своїми струмками.
Такі крихітні краплі плюскочуться закликом.
Куди закликають? Чи почуємо?
Течуть потоки стіною. Зливою.
Несуть за собою хвилини, прощання
безмежним шляхом дощу.
І забуваю спеки від повені,
І здіймаються хвилі повнею.
У моря стікаються ріки,
У морях сльоза розчинить біль.
Понесе у безвість шляхом дощу.

Тепла колиска моїх снів
Несе мене до твоє хати, кохана,
Щоб я причарував
Чорну хмару твоєї печалі.
Але коли я зайшов до тебе,
То не міг знайти
Ту хмару,
Бо вона розтанула.

2002

Коли ти йдеш і розхлюпуєш
Свою вроду направо і наліво,
Я йду за тобою,
Припадаю до землі
І спиваю розлиту вроду.

2002

Я висадився о третій ночі
На безлюдний автовокзал.
Ось я стою з торбою
У велетенському залі очікування.
Навколо ― ні душі.
Ангели на павутинках
Спускаються з високої стелі.
У тому пустельному місці
Шепотіла тиша,
Огортаючи снігом і кригою.

10 липня 2015

Ми з тобою стоїмо
По різні береги океану темної ночі.
Я намагаюся кинути квітку
На протилежний берег,
Але вона не долітає до нього
І тоне в бурхливих водах.
Хто розсуне води,
Щоб ми могли дістатися
Один до одного?
Переплести широкий океан
Мені бракує сил.
І мій голос тоне
У ворожому просторі,
Ніби знеможений птах.

29 червня 2013

Ти – моя чорна кішка.
Маниш і ведеш у глибини
Незайманого лісу,
Де причаєно сплять
Небачені папороті
Далекого щастя.
Ти здатна
Перевтілюватися
На істоти
Потойбічного світу
І впитися в мене
З космічним голодом
На моє кохання.

6 квітня 2012

У мені ростуть дерева,
У мені ростуть
Сотні тисяч дерев.
Навесні вони вкриваються
Голубими квітами.
Я хотів би роздати
По одному кетягу квітів
Усім людям,
Які проходять поруч.
Мої дерева
Простягають руки
До людських вікон,
Вони хочуть бути
Потрібними людям,
Хочуть сповнитися
Теплим диханням.
Вони хочуть
Подарувати себе
Величним озерам,
Які прокинулися
Після летаргічного сну.

6 квітня 2012

Телефонні дзвінки пронизують мене
Середньовічними кинджалами.
Я намагаюся додзвонитися до когось,
Але ніхто не бере слухавку.
Мої дзвінки летять приречено
У космічний простір
І розчиняються у безкінечності.
Мої дзвінки вдаряються об кригу
Чужої байдужості.
Мої дзвінки, ніби планети,
Летять по орбіті
Недосяжності незримого ідеалу.
Мої дзвінки — як волання
Спраглого в пустелі.
Мої дзвінки — як свіча
У натовпі сліпих.

13 грудня 2011

Перша вчасність задовго.
Перше зізнання причетності.
Вікна смутяться вологими шибками,
нудними очима поглядів назовні.
Черствіє постіль, облишена вранці,
залишена в грудневому безтінному світлі дня.
Перше відчуття спокути,
спокуса зайвої посмішки.
І ти, така доречно бліда
дивишся на мене
з іншого краю спокою.

Спрагла земля схожа на камінь -
людські сльози її не розчулять.
Бо й сльоза - то спасенна крапля вологи,
яку жадно всмоктує порепана шкіра
в часи великої посухи.
Однак сіль, проникаючи у лоно зашкарублих брил,
випалює їхнє нутро ще глибше.
Сохне коріння високих дерев.
Натомість ряди хрестів зачинають буйно зеленіти.
Бо мають надмір материнської скорботи,
котра найсоленішу муку залишає собі.

(31.08.15)

Я не вірила в те, що серце таке незахищене,
що можна витирати черевики об душу, як об ганчірку,
я не вірила в те, що можна словами знищити
мрію, любов, надію, що помирають останніми.
Ти мені показав, що таке зустрічається і можливе,
що на кожному кроці – назустріч ідіотів, як зливи,
і вже нічого й ніяк не можливо
щось виправити…

Я не вірила в те, що сон, це солодке, із присмаком цитрусу, щастя,
і його не буває багато, коли пригубив ковтком невинним…
Дивно…
Бо воно – ось, воно – є, і лишилася ще половина.
А вже треба йти і кличуть тебе
летіти лавиною…

Сніг. Зима. Грудень сніжкою в груди, а серце відкрите!
Холодно, зимно, камін іще не готовий, і в кресленнях
виросли трави,
чомусь відцвілися квіти,
а ми із тобою і нарізно й не окреслено…

А ми із тобою – люди, що натовпом ходять вулицями,
Де сумно, самотньо і вже не почуєш сміху.
А хмара, вагітна снігом, ув очі супиться –
не чути голосу, не видно вчинків окрилених..

А люди натовпом просто блукають вулицями...

Я не вірила в те, що можна бути самотнім і в тренді…
Просто так – з оголеним серцем. І не я, а аби хто…
Все.
Завіса.
Не буде аплодисментів...
Тихо…

12.12.2015

Чим приваблює незнайома жінка?
Поглядом, ходою, поставою,
тим, що проходить повз?
Незнайома жінка, як далека свіча,
як картина, яку не забути і не збагнути,
як дощ, що не торкаючись одежі,
падає за комір і дістає тіла.

2011

Коливаннями маятник
виміри визначить світу.
Прокладено межі
пунктирною стрічкою,
складено карту.
Маятник стукотом серця
кому зупинити дано?
Схоплено волю в полон
нескінченного ритму.
Одвічно повторено рух.
Запитання: «навіщо?»
Тільки зупинка страшна,
як потьмарення морок.
Стрімко запустимо маятник.
Знову і знову.
Доки є сила, і воля , і знак,
не спинити.
Ніколи.

Вона пробачила тобі
ще вчора,
коли місяць
нервово пчихнув
над пологим схилом
ночі.
Вона витерла
йому носа,
а потім
витерла
зі своєї пам'яті
епізод
з чорною пилюкою...
Хіба ти не помітив,
як світло стало
біля вашого столу?
Хіба не заздрів, як
повтікали тіні з-під порога?
Добраніч,
неуважний муже,
спокійного тобі сну...
І...
не забудь
поцілувати
свою любку зранку
у запашні вуста...
вона молиться за тебе
щовечора,
тільки тихо,
аби ти не чув...

(2.10.15)

Пролітають бездумно бездушні бездомні вітри
Поміж ребра дерев, що вимерли ще в листопаді.
Сіре лебедя пір’я накрило це місто згори,
Ми від ранку живемо промерзлі та безпорадні.
Ми шукаєм гачки або блискавки, ґудзики - все,
Чим можливо на трохи себе припнути до часу,
Бо інакше цей ранок у безвість думки віднесе,
Не врятує порція кави й вечірнього джазу.
Бо одна із печер у бетонному гетто живих
Оживає для нас від жовтого трепету лампи.
От від дихання нашого вітер бездомний притих,
Щоб я знову хоч якось зуміла ранок здолати.
2015

Забули, приспали негоди часи,
Сприймали на віру слова.
Падлюка, у пазусі камінь носив,
Він "братом" себе назива.

Російський народе, розстрілюєш нас.
Смієшся нахабно "хахлы".
Працюєш в три зміни, снаряди, фугас
Камазами знов завезли.

В імперії зла у меню тепер кров,
Отримують вбивці рублі.
Та звісно, а як же, накупите дров,
Щоб спалось спокійно в теплі.

Як вилиту воду, забудемо вас,
В запеклих нема співчуття.
Для теплого вітру впогодиться час,
Як ранок, засяє життя.

Субота, 28 листопада 2015 р.

Росія почала війну 20 лютого 2014 р.
Досі не чути голосу народу цієї країни, який би засуджував війну.
Не чути голосу українців у Росії - яничари.

вітер дмухав у флейту гнилої тополі
впала флейта звалена музикою
зачепила високовольтні струни
обірвалася струна
десять будинків знеструмлені
коли світ помирав
у страшній агонії шторму
при мерехтінні свічки зачали три життя

2015

Все, що могло бути сказано,
змито дощем.
Тихо відносить вода
теплий подих.
Осінь проклала холодну межу
між надіями й мороком.
Мряка хлюпоче між дірами,
чимось наповнити треба.
Сонце здалека згадає про літо,
туманиться світ.
Спроба нарешті вдалася?
Осінь уперто мовчить.
Навіть птаство кудись подалось
у далекі незнані світи.
Звістки не буде.
Блюз надриває гітару.
Марно.
Хмари.

Набираєш +7(495) перед дзвінком у країну, якої більше не існує.
Ні, вона існує як географічна одиниця, як одиниця військова,
якої слід боятися (саме того вона й хотіла).
Вона не існує в культурному просторі, у просторі твоєї душі.
Вона не грає більше в ній ніякої ролі, нічим не живить її.
Те, що живило, тепер здається ілюзією, яка розвіялась.
«За плодами їхніх дій пізнаєте їх».
Ще є кілька старих друзів, які живуть там, у Задзеркаллі, або на Марсі.
Обмінюєшся з ними якимись лінками (тільки не про політику!),
як-от, скажімо, про нову європейську зірку—
9-літню співачку, яка так чудово виконує «Мio babbino caro».
Або про народні методи лікування грипу.
Або про кумедні витівки тварин.
Тільки не про політику!
І з кожним разом, я помічаю, мені все важче робити навіть це.
Мені байдуже, чи їм цікаво, чи ні (можливо, їм так само).
Здається, продовжуєш це робити тому, що боїшся здатись нецивілізованою.
Так, ніби навіть якщо точиться війна і твоїх співвітчизників вбивають,
на особистому рівні все повинно залишатись у рамках цивілізованості.
Ми ж культурні люди.
Дивно, але на відміну від них, у мене навіть немає ненависті.
Була, а тепер немає. Тільки байдужість.
Мене не цікавить, якими збоченнями або хворобами страждає їхній лідер
(улюблена тема західних ЗМІ). Не цікавить курс їхньої грошової одиниці.
І коли вони часом обережно натякають: «В нашій країні також є проблеми»,
мені треба напружитись, щоб зрозуміти,
що вони говорять серйозно, і нічого не відповісти.
Парадокси людського сприйняття настільки вражаючі,
що тяжко знайти відповідні слова.
Так ми й кружляємо навколо слона в кімнаті, вдаючи, що його немає.
Потім я вішаю трубку і повертаюсь у іншу реальність, у різноголосся розпачу,
мужності, страждання, применшених жертв, благання про допомогу.
У пологовий будинок, у родильний зал, у напруження, зусилля і невідомість результату.
У прірву і злет життя.

2015

Мій дід покійний якось кректав:
«Миле діло – вставні зуби:
помив, поклав у стакан – і вже не болять».
Так, за браком мозку,
у дзвінко-порожній твій черепок
безперешкодно втрапляли б
стигло-гарячі серпневі зорі,
сонний шурхіт сухого листя,
прілий присмак нового вересня
у перших глибоких ковтках ночі
і штучне ліхтарне тепло,
яке нас, мов метеликів,
вабить над столиками у кав’ярнях.
А так, малодосліджені нетрі сірої речовини
ховають лиш безмір образів,
переважно червоних і чорних
(як на тім рушнику),
вони мало чим схожі на квіти,
проте всі їх гаптовано хрестиком…
І над ними зорями сходять
карі, сірі, зелені гарячі сонця,
обмежені розрізом балаклав…
Їх ні оминуть, ні забуть, ні розлюбити….
2014р.

Поети – то такі істоти,
які потребують віршів
як такого-собі ферменту,
що перетравлює світ цей:
жорстокий аж до відсутності болю,
логічний, мов гра у покер,
великий, мов зерня з яблука,
серйозний, як сонячні зайчики,
наївний, як вбивця найманий,
старий до клімаксу і маразму,
юний до нівеляції пам’яті,
який проростає на спинах
в кого – крильми, а в кого – коростою,
любов до якого вічно мусиш доводити,
від якого освідчень чекати не варто.
Світ, у якому кожен твій порух
є наслідком дисбалансу.
Світ, схиблений на гармонії.
Такий чутливий до ритму і слів.
І байдужий такий
до існування у нім поета.
2014р.

Перші червневі ночі: липово й майже тепло.
Закохані погляди (через столик) під кожним деревом.
А зорі, мов яблука, у гарячій пелені неба
нагадують про невідворотність вересня.
2015р.

Ця війна –
мов паноптикум душ оголених,
де належиться толерувати
різну бридоту у формаліні.
Вважай, тобі пощастило,
якщо мусив її дослідити тільки на позір.
Значно гірше,
коли, зваблений пружністю теплого тіла,
ти раптово наскочив
на відсутність (бодай, хоч якоїсь) емпатії
на вигляд рук ачи ніг одірваних,
на крик, котрий свідчить
не так про нестерпність болю,
як про його безмежність.
І отут ти таки розумієш,
що в цих війнах свідомості
офіційна статистика втрат
геть не відповідає дійсності.

Мусив би був зловтішатися,
та, натомість, скрушно хита головою
вже й сам Лукавий…
2015р.

Коли-не коли
ми словами скупими
буває перекинемося
про буденне або поетичне
але ніколи – про почуття

Та чому від самого голосу
у душі виникає мелодія
усе навколо світлішає
і на мить зігріває серце
тихе відлуння тієї ніжності
непідвладної силі
шаленого невблаганного часу?

2015

1. Я не давала своєї згоди ніяким міжнародним огранізаціям на висунення мене на жодну з премій ні в Україні , ні за її межами ( хоч сам факт наявності таких пропозицій заперечувати не буду). Мене взагалі не цікавлять премії. Особливо з фінансовим підтекстом. Я вже десь писала, що відсутність їх ( особливо у нас, в Україні) скоро буде красномовнішою, аніж наявність у широкому асортименті...Бо усі нагороди - від людей, а Творчість - від Бога... Справжня творчість мусить бути незалежною від визнання, адже найвищим визнанням і є справжність...
2. Як вільна людина і вільний поет вільної країни я дала інтерв'ю Нобелівському лауреатові . Не думаю, що мусила при тому просити у когось особливих дозволів .
3. Після перемоги в Італії і цього інтерв`ю стикнулася з окремими фактами агресії , спрямованої на мою особу. Думаю, що це не прикрашає ні літераторів, ні людей інших професій, не поліпшує іміджу України в світі, не сприяє її успішному поширенню... Цинічними і нелюдяними вважаю припущення, що мій діагноз (рак лівої легені) є для того, аби легше здобувалася слава...У мене не вистачає слів для відповіді . Не дай Боже Вам пережити 8 хіміотерапій і при цьому не знати, що чекає далі...Що тут скажеш? Залишається молитися за ці душі - засліплені й заблудлі...Бо нещасливий той, хто несе в собі злість, ненависть, несприйняття ближнього... Співчуваю і прощаю...
Це все, що я хотіла сказати на сьогодні. Крапка.

Дивишся на жінку,
що
трохи
несповна розуму,
і з усього серця
жалієш її.
Тобі сумно,
бо вона не така, як усі.
Спостерігаєш усміх на її губах
і тобі стає ще гіркіше -
нещасна,
суспільство таку не прийме...
Але ти не бачиш іншого боку -
їй
ВСЕ ОДНО,
що думаєш про неї ти
і тобі подібні!
Їй добре
у своєму світі,
Вона вільна!
У її світі тебе нема.
Нема інших.
А твій не можливий без неї...
На її губах усміх...
А в тобі жаль...
То
хто ж із вас двох
нещасніший?

(18.09.15)

Сірий дід
смакує цигарку зі самосаду
пускає гарячі затяжки
в осіннє вогнище
під ногами

Густий білий дим
клубочиться садом
як після катастрофи
з підбитими яблуками
аж поки не вдаряється
в стіну туману
на межі із полем

Стіна
з надщербленою цеглою
і бетоном на молоці божих корівок
провалюється
дим стає холодним
туман пахне горілим

Примруживши підсліпе око
дід жбурляє вціліле яблуко
далеко за мури
туди
де колись текла річка
і стояв на припоні
його човен

І хтозна
чого в цьому більше
самосаду
пожовклого саду
чи самосуду


2015

Він - чоловік непростий,
а неабияка цяця,
запакована
у
відполірованому кейсі
дорогого мазератті.
На правому іклі
в нього
безцінний діамант.
Але він посміхається
не всім,
тому
тільки обрані
можуть визріти
коштовного блиску.
Свої очі цей чолов*яга
ховає
за непроглядними
скельцями окулярів,
аби ніхто
з необраних
не побачив його
грізного
рознатого* погляду.
Його бояться всі.
І всі йому кланяються.
А він настільки звик
до того,
що іншого не сприймає
і не приймає.
Тому, якщо не хочеш
(чи не можеш)
кланятися,
не ходи поблизу
цього чоловіка,
бо сей пан
без зайвих вагань
штовхне,
або копне,
або й розчавить...
Навіть чорний кіт
із сусідньої вулиці
ніколи не ризикує
перебігати йому дорогу.

Тільки сірій вороні байдуже,
бо вона вчора...
вкакалась
на дорогий рукав,
(здається, від Армані)
сего поважного пана...

(18.09.15)

*рознатий - (діал.) косоокий

Боже очі Твої всевидячі
Ти єси в кожному порусі
І навіть у його зіницях
Ти відбираєш кращих
І може ім'я його
Серед них вписане
Але жоден лист не опаде
І вітер не принесе смертельне
Огниво Боже на поле
Чистилища поле земне
Без волі на те Твоєї
Молю Тебе і руки Твої цілую
Охорони і захисти
Вуста скроні серце зболене
Руки що пахнуть димом
У сю хвилину і
Дні прийдешні
Будь з ним Господи
Хай перетриває
Його біль в мені
Бо серця мого
На двох стане
Бережи його
Бережи його
Бережи його

Ми з тобою танцювали танго.
Ти майстерно, а я не надто.
Бо вперше...
Ти мовчав, а я, затиснувши зуби,
кричала
десь
глибоко
в собі,
бо м не звикла
робити те, чого не вмію,
чого не висмоктала з маминої цицьки.
Я толочила твої наваксовані мешти,
а ти лише глибше запускав у мої ребра
пальці ритму.
І коли перша крапля нестримного крику
ладна була вдаритися чолом до стіни,
а потім зомліло впасти на клавіші
здурілого роялю,
твої долоні стали м*якою ватою
і повели мене по колу ефірного вальсу...
І я притихла.
Втамувавши амплітуду дихання,
зачерпнула грудьми хвилю спокою.
Пір*їна полегші заскоботала губи.
Вальсуєш незгірше...
Преціж, і я в сему танці
не є доробалом.
По спині метелики,
а в грудях
сонячні струни.
Так солодко,
легко,
летючо...
Але натура горянки вередлива -
чекаю гуцулки*...

(17.09.15)

*гуцулка - гуцульський танець

Підійшов до дверей вірш,
Білий, середнього зросту.
Хотів відчинити, але не може.
Хотів постукати, щоб впустили –
Та нічим йому стукати.
Хотів крикнути, щоб почули –
Аж нічим крикнути.
Хотів якось показати свою присутність –
Та тіла у нього немає.
Став перед дверима, вирішив почекати.
Вийшов із хати хлопчик. Рочків десяти.
З волоссячком, як у тата,
Вустами маминими,
Очима божими,
Голосом солов’їним,
Душею світлою…
Побачив хлопчик вірш, запросив до хати,
Покликав маму, щоб познайомити,
Та жінка лише сумно подивилася на сина,
Тихо перехрестила й пішла до кімнати.
Сів тоді хлопчик проти вірша,
Почав йому розповідати про своє дитинство:
Про те, як ріс без тата,
Як тато періодично приходив до мами вночі,
А вона потім плакала зранку…
Показав він віршеві свої книги, іграшки,
Запросив оглянути його кімнату.
Потім повів до улюбленого дерева,
З яким ділився
Страхами,
Молитвами,
Цукерками,
Печивом,
Маминими слізьми та казками.
Вірш мовчки слухав, перебудовував слова,
Щоб закарбувати історії хлопчика.
Та раптом зник.
Хлопчик до вечора не міг заспокоїтись,
Вперше відчуваючи гірку втрату друга.
Та не хотів показувати смуток мамі,
Яка й так була вкрай стривожена
Дивною поведінкою сина.
Лягаючи спати,
Хлопчик просив усіх янголів на небі
Та своє улюблене дерево,
Щоб вони повернули йому на ранок вірш.
Так, в чергове повторюючи своє прохання,
Він нарешті заснув.
На ранок прокинувся від маминого доторку.
Жінка, як завжди, ніжно поцілувала сина,
Покликала на сніданок.
Як тільки покинув сон світлі очі хлопчика,
Він відчув, як довкола щось змінилося.
Побіг до люстерка подивитися на себе.
Усе так, як було.
Потім, уважніше придивився до зіниць
Та побачив у них тоненькі рядочки,
Які рухалися дрібненьким дитячим почерком,
І складалися в перший дитячий віршик.

Тримайся, Осене! --
поети зголодніли --
порвуть красу твою
на рими і цитати…
03. 11. 2015.

Незнайомцю,
яке то щастя, що ми не знайомі!
Яка то благодать,
що день за днем твій виквацьований каблук
не толочить поділ моєї сукенки.
Тільки випадкова зустріч
інколи зводить нас
посеред чужої дороги,
де ти норовиш заступити
мою тендітну прозору тінь.
Але я вже не така дурна -
віднедавна одягаю непроглядувані шати,
і твої брудні черевики
защораз, а все більше тьмяніють
від пилюки роздратування...
Хочеш познайомитись?
Даруй, але я довільна, що не знаю тебе...

(16.09.15)

Аби не було розчарування пий гірку каву ще вдосвіта,
коли небо висипає на землю безвинну наготу,
а заблукалий місяць намагається сховати
свій вчорашній блуд.
Лише після того, як втихомириш нудкість у своєму горлі,
ступай на першу східку позолоченої драбини,
що дереться вгору, поки не видно сонця,
і не знає, як їй чинити опісля його заходу...

(10.09.15)

Скажи , я перший?
Хоча ні, не хочу знати.
Знання - це турбота,
Знання - це огида.
Мовчи. Я упертий.
Я хочу за грати.
Тюрма.. То твоя робота.
Ти архітектор.
Скажи, ти моя?
Скажи, скажи не мовчи.
Замовкни нарешті,
Ти цього не варта!
Моя наречена, моя
Доля. Це ти?
Карбувала на серці
Навіки клятву?
Не кажи.
Я знаю.
Це ти.
Моя доля.
Померти.
Кохаю.
Сказати.
Ти моя.

На Схід…
І ніби сурми кличуть
Та ніхто на мене не чекає
Там…
(хіба що крім одного?..)
Як зрозуміти
Чи справді вдасться
Зробити щось корисне
У лігвищі сомнамбул
Чи лиш втікаю
Від холоду ночей твоєї нелюбові?

Раніше
Янголи мої
Завжди мені казали
Як чинити
Давали знаки…

А зараз всі вказівники
Ведуть до того
Що мушу я сама
Цей вибір нелегкий зробити…

Без тебе важко…
Без твоїх порад вагомих

О, мій коханий друже!
Як же я жила
До тебе?..

24.10.2015

Одна... супроти світу.
А інколи й супроти себе самої...
Благає прощення в осені
за те, що прийде зима.
А скільки ж їх -
застуджених,
загублених,
невідмолених...
Одна...
поза межею
доступності і зрозумілості.
А може...
може, й розумності...
Перші жовті листки
падають на чоло.
Перший вітер цілує
пошерхлі губи.
І... перше відпущення
тулиться до розпашілого серця:
може й нічого страшного
нема в тому,
що на кожному кроці - межі,
що за кожною осінню - зими,
що...
одна...
супроти світу...
а інколи й супроти себе самої...

(8.09.15)

Інколи…
хочеться босою бігти
до тебе
за місто
без адреси
й запрошення
серед ночі
у нічній сорочці…

А інколи
хочу зустрітися
випадково
поважною пані
в костюмі
й панчішках
і на підборах…

Так-так!
хоч ти і не знатимеш
але неодмінно в панчішках!

І сказати так
безтурботно-медово:
- Приві-і-іт! Красу-у-унчику!
і пірнути у очі…
ну і буду все знати тоді
якщо не втоплюся…

Але частіше
хочеться дуже
вхопити за плечі
і довго трясти тебе
доки облуда не спаде
доки не опритомнієш
і дурним гірким голосом
криком кричати:
- Що це ти робиш?!
- Що це ти робиш??
- Ну що це ти робиш?..
Милий...

22.10.2015

Не кусай мене за п*яти,
бо вони й без того порепалися від болю,
що вже й роса не служить ліком,
а, наче соровиця*, затікає в кроваві тріщинки.
А ти мені лагодиш балію** ропи,
бо гадаєш, що ропа*** найліпше пасує до болю.
Та моя мука багне медового листу,
котрий би притулився до рани
і вибрав з неї гірку покуту.
Хіба тобі не знати того, що ропа не солодка
і не світла по своїй суті,
бо в ній чорноти багато?
Тої чорноти, у яку пофарбовані і твої гострі зуби,
що по ночі занурюються у їдку поживу підступу...
І мої рожеві порепані п*яти служать спокусою
твоїм чорним зубам,
бо вони як розтріскані яблука ваби
на неходженій стежці, що веде на пасіку,
ще не зачеплену отруйним кліщем.
А ти норовиш стати трутнем у вулику,
де мед іще пахне медом,
а бджоли ніколи не купалися у ропі...

*соровиця (діал.) - солена вода
**балія (діал.) - велика посудина для прання/купання
***ропа (діал) - нафта, смола

Всесвіт – змій з пістрявою шкірою, який схопив себе за хвіст!.. Ось пружно скрутились орбіти планет кільцями, раптово стиснувши низку куль, немов лещатами, та й втягують її в нескінченний тунель свого замкнутого тіла. Пульсують на шкірі плями зірок в унісон з гіпнотичним рухом намиста світів, з’єднаних тулубом непорушного плазуна і залишаються на одному місці. Нема руху, нема! Але, там, в глибинах, щось відбувається, бубнявіє вогненним пухирем і руйнує космічне безлуння, і якоюсь полум’яною шаблюкою розтинає зсередини навпіл невмирущу, здавалось, зміюку, і розсипає кульки-намистинки.

О, життя – строката стрічка, зав’язана морським вузлом!.. Зачарована потвора часу вісімкою скручує цю стьожку і порцелянові ліліпути кудись ідуть, та ніяк не можуть прийти, заблукавши в сірій пустелі одновимірного простору, що його вирахував дивак Мьобіус. Вирахував із неуваги до пам’яті та думок, вирахував із боготворіння дії тіла, з байдужості, з якою кожен з нас падає в область незнаного – в область серця, але навіть не відчуває цього. І лише розбившись, помічає, що стрічка луснула, що репнула шкіра, а сам він є згустком вогню, крику та сузір’їв.

1993

Ти – промінь ти – час
що краплинами
вічності
витікає із жил моїх

ти пульсуєш в мені
хвилинами митями
вічністю
ти – джерело і пожиток мій

підглядаючи майбутнє
тихенько дихає
вічність
охороняючи твій сон

кожною клітиною
запахом
дотиком
живу у тобі

щодня розлючений мізерний карлик
видзьобує великого сліди
з ледь видимої стежечки своєї
з безмежною образою у серці
на ідолів богів і підбожків
котрі його на муки прирекли
маленьким сотворивши в тому світі
де влада вся належить не малим
де на малих не важать і плюють
він кріпко лютий і нема межі
нелюбості до всіх важких і дужих
що кожний день зневажливі сліди
лишають на стежині ледь помітній
ледь видимого карлика

(8.05.15)

- люблю
коли ти це робиш

на мені
піді мною –
зі мною

як вмієш тільки ти

несамовито
нестерпно
до дна
без залишку
беззахистно
до скону

розпускаючись
до хрусту
згортаючись
у пуп’янок

запалюючи зірки
створюючи нові світи
галактики
аж до їх кінця
і мого...

(бо в миті ці
моя напевно

не його…)


- ...
дякую...
за те що не кажеш
що любиш
мене...

(це було б нестерпно -
ще один біль до мого)

насправді...
у всьому цьому
любові мало...

хіба що спрага по любові
до життя
земного


05.10.2015