Серпнева спека.
Плаче знеможений сад
зомлілим листом.

2012

Чому не я?! -
гірко зітхала
стара "потомствена" груша,
через силу
відганяючи рій дразливих думок
покоробленими ревматизмом вітами.

...Так само щедро і звабно
медоносила в райському саду.
...Не менш віртуозно
з висоти самозамилування
поціляла достиглими смаколиками
в маківки усамітнених диваків.

Все - дарма!

Яблуня -
вигойдала плід
пізнання добра і зла.

Яблуня -
причетна до відкриття
закону всесвітнього тяжіння.

Навіть яблуко розбрату -
теж од неї!

Щастить же декому...

07.08.2016

Жива акустика в словах
з дієзами й бемолями,
півтонами, пів обертонами
і болями, і ролями, і долями….

Пострілами контрольними
заточуються гострі стріли,
акорди, жести, фрази
і завмирають паузи…

Об залізні обладунки
ламаються наточені шпаги,
кулі, образи, сльози
і воскресають поцілунки…

Кохання вкотре репризами
тихими сакральними словами
стирає з доріг перони —
паралелі і меридіани…

І у часі фатальної вистави
актори з глядачами
міняються бумерангами —
і болями, і ролями, і долями…

Коли ми були птахами —
літали за і під хмарами.
Крила ширяли просторами
за небесними горизонтами.

Ми легко ловили вітри
доторком крилатої сили
і любили в піке висоти
перелітати за небосхили.

Ми відкривали нові широти
пірнаючи у сурові вихори.
І манило нас небо планетами
із казкової височини.

Ми літали у вертикальні ризики
прощаючись і молячись,
а боги додавали нам сили
повернутись назад — задихаючись.

Це ж ми з тобою були птахами
з великими золотими крилами.
І були ми братами і сестрами —
з ясними і чистими помислами.

В країні третій рік жнива криваві,
Батьки щодня оплакують дітей…
Малий загін воює з ворогами,
Байдужа більшість – в променадах день у день...

Людей дотискують тарифним тягарем,
Держава захлинається боргами,
У безробітного шмат хліба на щодень,
У казнокрада знов ікра з перепелами,
У бізнесмена сто «прокладок» - божа мана!!
У податківця всі закони - для кишень,
Громада скута «справедливими» судами,
Прокуратура не змінилась від Майдану,
«Міліція & Злочинці» - то картель,
Законотворці – то PR по всіх екранах….

Коли закінчиться цинічний глум над нами,
Як довго затягатись поясами
І скільки «слухать мантрів і пісень»
Про ті реформи, що крокують поруч з нами –
У «паралельнім світи»… кожен день ?

©17.07.2016

Я не будую повітряних замків
і не складаю карткових будиночків
не виношую під серцем рожевих мрій
не нанизую намистиночки
Я не маю надій на тебе
права на тебе не маю
А Ти володієш мною
хоча сам цього і не знаєш
В тобі так багато ефектів світла
В тобі так багато сонячного спалаху
Ти позаземний і гуманний
Твоя відкритість таємничо незламна є
Твоя криця насичено-ніжного вересу
Твоя міць – росянистий сміх полудневого дня
Я у невагомості коли доторкаюся до твоєго
спантеличеного єства
Я за межами прохолодно-вуглецевої тропосфери
Я досягаю Орбіти-
Я уже не я
Я твоя прихована відданість
Я – це Ти у моїх думках...2015 рік.

такий собі Валєра
кент у третьому поколінні
мав при параді хлопчиків для биття
дівчат для престижу
відбував у вузі третю вишку
відбивав у лузерів бажання жити
хоча сам мріяв бути лузером
часом невидимкою
просто перестати купувати-відбирати
кабаніти
просто хотів трішечки менше уважухи
прагнув трішечки більше природньої віри...
його труна з червоного дерева зогнила
лишились тільки позолочені гострі ручки
кент Валєра жив задовго до нашої ери
тоді як останні неандертальці
покидали свої поселення
щоб досягнути ішого берегу
іншого пункту
зустрічаючись з ними
на тому березі
Валєра підкурював свою пластикову люльку
і розводився про корифанів
мовляв без нього їм вельми сутужно
без нього не буде вже тої відбірної зграї
неандертальці гріли руки біля головного вогнища
і дружньо у такт йому кивали
у тих жестах було більше віри
у тому вогнищі більше правди...
Валєра зненавидів поняття - більше-
більше не припасовував до всього понятія
не міг збагнути звідки цей пластик у напівосиротілому тілі
чому так радіють його самураї
вандали розбили надгробок зі слонової кістки
відтінку італійського мармуру
біля ніг Валєри лежав слон
лежав і радісно оповідав про свої далекі мандри...2016 рік

Люди вдягають маски,
Ховають справжні обличчя
Тоді, як бояться впасти
Або хочуть здаватися ввічливими.

Люди вдягають маски,
Коли є лише оболонка,
А замість душі – катакомба,
Де легко і заблукати.

Люди вдягають маски,
Коли хочуть про щось забути.
Їм простіше не бути справжніми,
Їм легше просто НЕ БУТИ.

Люди знімають маски,
Коли їм нема що втрачати.
Люди знімають маски,
Коли не можуть брехати.

Бути щирим чи потаємним
Щодня вирішує кожен.
Кожен може надіти маску,
Та справжнім бути – не кожен.

24.05.2016

Ми з тобою фантоми.
У світи невідомі
Летимо – хто куди.
Ось, здавалося б, фініш,
Якщо схочеш – припиниш.
Але щось у середині каже: «Лети!».
Ти лети і не бійся,
Падіння не бійся.
Болю не бійся і висоти.
Бо лише у польоті,
Високім польоті,
Ти станеш собою,
Зрозумієш – хто ти!

24.05.2016

І знову ми, неначе при Богдані,
Затиснуті між ляхом й москалями,
І кожний нам торочить про своє -
Не бачили б вони під небесами
Укрáїни. Випробують кийками
І репетують - Не займай, моє!
У всякого своя підступна зброя -
Хрестом, мечем, брехнею й маячнею,
І розтинають на шматки живцем.
Того й чекай, що ще і яничари
Заметушаться й стануть ворогами…
До горла кожний зі своїм ножем…
Та тільки цього разу обирати
Не по хрестах чи місяцю на банях,
Бо будь-хто з трьох – то є довічні ґрати
Й повернення на триста літ назад.
До волі шлях – дієве поєднання
Всього суспільства, розум – нам гарант
Майбутнього на рівних із «китами»,
Живе ж Японія під боком у Китаю
І нам не гріх розквітнуть в полинах,
Для того є усе у нашім краю….
© 26/07/2016

Я беру у життя тайм-аут,
Я себе викликаю на раунд.
Я з’ясую, на що спроможна,
Щоб іти по життю переможно.

Я викину зайвий мотлох,
Зітру усі зайві файли.
Візьму помаранчеві фарби,
Розмалюю свій світ довкола.

Перекрашу я сум на радість,
Лінь свою оберну на творчість.
Я дістану яскраві обгортки,
Упакую найкращі мрії.

Оце й будуть найкращі ліки,
Що потрібні душі і тілу.
Оце й будуть найкращі кроки.
Я зроблю це. Я так зумію.

18.05.2016

Ви примушуєте мене думати
Про те, чого я не знаю,
Ви примушуєте мене ліпити
Поеми-глечики з глиняних слів
(А вони розіб’ються –
Коли висохнуть,
Коли сонце опалить їх
Товсті боки-метафори
І скам’янить вогонь буття
Жаркий як жадання,
Світлий як одкровення).
Я гончар – а ви думали, що поет
Я глиноміс – а ви думали - проповідник,
Я винороб – а ви думали – пастух.
Я замішую глину павзами,
Вона злипається,
Як сторінки Біблії
Втікача-єретика, що ховає
Кожну свою думку-блискавку
У торбу-хлібосховище
Сухих сухарів цитат
І вина вакханалій-віршів
Босоногого циклопа Ероса,
Волоцюги Меркурія.
До Ефесу ще
Не примандрував Павло-безхатько,
Щоб біля руїн сховку Артеміди
Мав сказати нам, що ми теж глина:
З нас ліплять філософів
(А ми не хочемо),
Нас називають людьми
(А ми пручаємось),
Бо такі ми вже
Стадострижені вівцегромадяни
Полісу Сатурналій.

Всім вбитим за правду.

Година -
Найтемніша година ночі
Перетворює вулиці на жертовники,
Перетворює серця на срібні дзвони,
Слова на крики протесту,
Життя - на офіру.
Як добре, що в оцій темряві,
В оцій годині пилу,
Який не дає людям дихати,
Ми страх викинули
На смітник як непотріб.
Світ хитає
А ми самотні
На цьому кораблі переповненому.
І кожне подвір’я - уламок ковчегу,
Шматок буття дерев’яного,
На яких пливемо на хвилях хвилин,
Бо знаємо: краще вмерти вільними,
Аніж жити рабами.
Ця думка - це наш останній прапор
Над барикадами людяності.
І кожен рядок - одкровення,
І кожен плащ - саван,
І кожна мить - Влоля.
Наші серця це зорі,
Які будуть світити довіку,
Навіть найтемнішої ночі
Вони не згаснуть
І будуть на небосхилі
Тоді
Як здохне останній диктатор.

Пам’яті добровольців 1798 року

Ми вганяємо цвяхи
У легке жовте дерево -
Свіжотесане і ясеневе,
Ми б’ємо молотками -
Важкими, залізними
По м’якому пахучому дереву,
Ми клепаємо шибениці
Собі,
Нам - ірландцям
Під злими цівками
Воронованих крісів англійських,
Ми клепаємо шибениці
На яких буде добре гойдатись
Нам - ірландцям
На солоному вітрі
Оливного моря Ірландського
(Тільки балки скриплять).
А ти, Маргарито, твої коси руді -
То ж чудова мішень
Для стрільців у червоних мундирах.
З мене був добрий тесля
Ще до того, до того, до того,
Як пили ми на пагорбах вересу
Чорне віскі ночей.
Ще до того, до того, до того
Як майстер млина - того самого,
Що перемелює всі наші біди,
Вказав мені шлях
У табір повстанців -
Глен-да-Лох.
А ти, Маргарито, все чекала вогню,
Що спалив наше селище
І поле ячмінне нашого клану.
Я влучав у червоні мундири
Зі старого мушкета -
З іржавого кріса,
Що від батька отримав у спадок.
Нас так мало в тумані -
Рудочубих повстанців.
Тільки вітер співає
Над руїнами замків,
Над порожніми гленами
І кам’яними хрестами...
А Ірландія плаче,
А Ірландія плаче
Без сліз...

Взнавати істину боляче,
боляче,
Та правда наздожене тебе –
Хочеш ти цього чи ні.
Вона відкриє тобі очі, -
Буде боляче, боляче,
І серце буде твоє у вогні.
І пектиме гаряче, гаряче,
Хочеш ти цього чи ні.
І ти тікатимеш,
далеко тікатимеш,
Та не втечеш,
Як би ти довго не біг.
І ти чекатимеш,
Все одно ти чекатимеш,
Як би ти цього не хтів.
І ти кохатимеш,
Все одно ти кохатимеш,
Скільки вистачить сил…

(долі наперекір…)

23.05.2016

День уже виходив за хвіртку —
згорблений втомлений,
а тоді ще озирнувся і мовчки запитав:
– Як ти?
– Та так нічого — ніхто поганого нічого не сказав,
не украв…
– Ну то добре, ну то й слава богу…
І пошкандибав —
сердешний скоцюрблений
зеленим лугом до річки.

нас там не було
де навколішки
стіни ковтали тишу
світанкової мряки без пострілів

то не наші легені
затиснуті в жорнах крику
проростали насінням льону
у прострелених горщиках на підвіконнях

то не наша осінь
через розбиті шибки
закидала дикі вітри-вовкулаки
сивим листям розпачу хоч було вже літо

то не наш всесвіт
дивився через приціл
у мертві зіниці ворожого калаша
на нас — без нас на війні

то не наші тіні
ковтали сльози
за журавлями у клинці
по колу зачерствілого бублика

Серед літа, серед літа
Розгулялась заметіль,
Завірюха тополина
Закружляла звідусіль.

Угорі і справа й зліва
Ці пушиночки малі,
Килимом траву встелили
Й опинились на землі.

А дмухне легенько вітер -
Знову вгору пух здійнявсь.
Це дзвінке барвисте літо
Всіх запрошує на вальс.

2016 р.

Як зозуленька кує лиш до Івана,
То значить осінь буде та й погана,
А коли ку-ку чути до Петра,
Чекай погожу осінь, довгу й теплу.

Так у народі кажуть іще здавна,
Давайте перевірим чи це правда.
Після Купальських свят її не чути
Щось нинішнього літа.Може бути,

Що восени дощитиме частенько,
Але ж вологи просить і земелька.
Всі явища природи ми сприймаєм,
Бо в ній нічого зайвого немає.

2016 р.

Героїв кров"ю скроплена земля,
На груди тиснуть їй ворожі міни.
Коли ж загарбники вже підуть звідсіля
І доки будуть хлопці наші гинуть?

Додому хоче кожен вже боєць,
Робота мирна там його чекає.
Та ворог зводить мрії нанівець,
Не втихомириться ніяк, усе стріляє.

Невже із цього виходу нема,
Хто зможе кровопивців зупинити?
По заколотниках давно "плаче" тюрма,
А ми бажаєм в мирі й щасті жити.

2016 р.

Шевченкові вірші народними стали,
На музику проситься кожен рядок,
Співають "Тополю" і "Думи".З роками
Вивчатимуть їх й не забуде ніхто.

"Така її доля" - з "Причинної" строфи
Лунають в концертах, на святах, удома,
Й "Садочку вишневому" завжди цвісти
І "Заповіт" в серці будуть нести.

Іще багато, усіх не злічити,
Шевченкове Слово дзвенить у піснях.
Живуть Його вірші й завжди будуть жити,
Бо серцем писав їх пророк наш ТАРАС.

2016 Р.

Розмахують хустинками зеленими
Та загадково усміхаються берізки,
Щось таємниче перешіптуються з кленами
І не соромляться нікого аніскільки.

Протягують гілки до них, мов рученьки,
Запрошуючи тих на "білий" танець,
І граціозно легко так кружляють,
А вітер бавиться і пестить довгі кучері.

2016 р.

Отак і бачу їх в помешканні просторім Відня[1].

Стоять і тиснуть один одному руки.

І в потискові тім, може, уперше щирім для двох народів,

Злились в одне - вчорашнє і майбутнє.

«Я стільки чув про Вас»,- озвався першим Герцель.

«Радий і я зустрітися із паном».

«Оповідають, що пан має чимало знайомих з-поміж юдеїв.

Звідки це, цікаво б знати?»

«О, то ще з дитинства... Я ж селюк і виріс серед юдеїв.


(«Діти!- гукнула мати до мене й до моїх братів і сестер.-

Дивіться, що дала мені для вас Сура».

Вона поламала сухі пляцки й поділила поміж нас: «Їжте, це жидівська паска. Правда, люди кажуть, що в ній є кров християнських дітей, але це дурниці».

«У школі було також двоє жидів, хлопців, синів тамошнього шинкаря, і вони саме були моїми шкільними товаришами... Старший із них, Аврамко, міцний хлопак, був моїм особливим заступником, бо я, як малий, незвичайно несміливий хлопець, багато мусив вітерпіти від сваволі інших учнів».

«Дивіться,- говорив батько про свого сина Лева Штернбаха,- його не можна відтягнути від його греків...»

...Він не здогадувався, з якою завистю я прислухувавсь йому, бо я, убогий, вчасно осиротілий селянський син, не мав на світі нікого, хто клопотався би про мої поступи з такою великою любовю й бодай би напів із таким великим зрозумінням».

«Тому що в Дрогобичі мусив я заробляти на своє утримання корепетиціями й найбільшу частину корепетицій мав у жидів, то мав я також нагоду глибше розглянутись в жидівському родинному житті... В жидівській родині, хоча б найбіднішій, усе працювало над тим, щоб синові, ходить до школи, улегшити його роботу й мені йти на руку в моїй праці, коли в християнських домах бачив я головно повну байдужість для праці юнака, в разі невдачі цієї праці безглузду суворість, навіть жорстокість супроти нього, а дуже часто й намагання можливо багато урвати мені з малого й гірко заробленого гонорару»[2].


«А я, на жаль, уперше стрічаюсь з українцем...»

«До вподоби мені ідея пана про державу для юдеїв.

Та чи ж здійсненна вона? Чи, може, тільки мрія?»

«Як дуже хочеш, то це уже не мрія, а поклик до роботи.

Я хочу, щоб принижений повсюди люд мій

Не розчинивсь в народах інших, а зібравсь докупи

Та розумом й руками творив добро насамперед для себе.

Випроставсь нарешті і взявсь за те, що заповів Всевишній».

Мовчав Франко. Крім захвату, що міг сказати гостю?

Що й українцям годилося б нарешті подбати про свою державу?

Що під ногами є успадкована земля, та чи ж вона своя,

Як служить не тобі, а тим, хто відібрав у тебе й волю?

Що материнську твою мову плюндрують і забороняють?

Що од голоду світ за очі тікають ті, хто напасників годує?

Що два народи, долею зведені в сусіди,

Потерпають од непорозуміння, лишаються ще й досі ворогами?..

Стоять в мовчанці, зворушені од стрічі два пророки.




[1] Факт зустрічі Івана Франка й Теодора Герцля взято зі спогадів Василя Щурата, а також зі статті Каменяра «Мої знайомі жиди», що не ввійшли до Зібрання творів у 50 томах.



[2] Цитоване зі скороченнями взято зі статті Івана Франка «Мої знайомі жиди», що не ввійшла до Зібрання творів у 50 томах.

Є країна казкова - Дитинством зоветься,
Ми уже не потрапим до неї ніколи,
Та хіба що думками.Чи в сні озоветься
Безтурботного часу луна або спогад.

Велетенськими були дуби та ялини,
І черешні смачнющі в саду у сусіда.
Як же іноді хочеться хоч на хвилину
Заглянути туди і босоніж побігать.

Та ніколи цьому вже, на жаль не бувати,
Не вернути назад ті далекії роки,
Нині там веселяться малі онучата.
Ми - життєвої осені чуємо кроки.

2016 р.

Віддзеркалює небо високе у синьому морі,
Кучеряві хмарки, ніби чайки махають крильми,
Та лукаво-лукаво підморгують яснії зорі,
Рибками золотими здаються, напевне вони.

Місяченько, немов диво-човен із срібним весельцем,
Котрий хвилі легенько гойдають то вгору,то вниз.
Грає, піниться море і дихає свіжістю небо,
То цариці-природи чудовий черговий каприз.

2016 р.

Квапилась курка в курятник увійти,
За нею чимчикували два молодики –
Орел і ворон. Згорали од нетерплячки обоє –
Звершити вперше свій чоловічий подвиг.
«Кому ж почать?»- засперечалися наївні.
Тим часом курка чкурнула у пташник -
І...вже в обіймах півня.
Вдоволені всім тим, що сталося потому,
Потомлені, любовники вляглися на солому
І стали прислухатися до голосів пташиних .
Питала для годиться пліткарка-горобчиха:
«Кого ж бо висидить невдовзі шелихвістка?»
«Орла напевне»,- цвірінькала малеча.
«Ні, ворона»,- авторитетно літні їм перечили.
А курка, пригорнувшись до полюбовника щільніше,
Прошепотіла півню за втіху ніжно-ніжно:
«Дурні! Все станеться, як має бути.
Правда ж, любий мій когутику?»

P.S.
Байдуже, яку там нісенітницю плести їм,
На все готові охочі до чужих інтимів.

Світанковою зіркою сяяла,
Сонцем вранішнім пестила ніжно,
Колисала нас вечором пізнім
Добра й радісна усмішка мамина.

Веселковою падала зливою,
Гріла ласкою всіх променистою,
Залишилася світлою, чистою.
Де ж ви дні ті чудові щасливії?

2016 р.

У золочених відерцях
Барвистеє літечко
На коромислі веселки
Носить воду з річечки.

Її сіє-поливає
Крізь сонячне ситечко,
Квіти й трави напуває,
І зеленим віничком

Підмітає пух сріблястий
Стрункої тополі.
Хай же всім приносить щася
І добра доволі.

2016 р.

Хай космос проти! Від галактик до
частинок, що перетинають курс
упертого земного зореплавця
та й пробують урвати цю плавбу
собою,
вдягнувши простір в недосяжну далеч,
а час у чорну гамівну вічність,
я не спинюсь!.. Я – вибухова хвиля,
що вакуум стискає до планет.

Так проростає океан прибоєм,
так видноколо хмаровинням бруниться,
так думка розпускається людиною
і так людина всесвітом стає,
як, неживий, не заважає космос
оживленню броньованих фотонів.
І темної енергії фонтани
розкришуються бризками вогню.

Тож, тілом всотуючи їхній спротив,
пливу туди, де інші світила
махають хустками протуберанців.

2016

Я співаю деревам
Свою пісню відлюдника.
А вони у відповідь:
«Той, хто говорить голосно,
не говорить нічого.»
Я торкався моху
Руками втомленими,
Як торкаються шерсті
Звіра прирученого,
Шепотів каменям
Замшілим
Про сховану всюди Істину,
А мені вони у відповідь:
«Той, хто говорить голосно,
Не говорить нічого.»
Я розмовляв з птахами -
Лісовими бардами.
Розповідав їм про Суще,
Що теж пісню співає,
А вони мені щебетом:
«Той, хто говорить голосно,
Не говорить нічого.»
Я розмовляв з вогнищем
Жовтим, гарячим,
Просив його оповісти
Про давніх моїх пращурів,
Що вклонялись йому офірою.
А вогонь мені у відповідь:
«Той, хто говорить голосно
Не говорить нічого.»

P.S. Написано в час липневого відлюдництва серед дрімучого лісу. Світлина автора.

На землі без гріха не прожив ще ніхто,
Бо святий лише Бог, тільки Він - досконалість.
Грішний кожен із нас, бо в житті все було:
Відчували ми злість або, навіть і заздрість.

Ненавиділи теж, сперечалися ми,
В серці гнів "закипав" і "душила" образа,
І вмивалися часто гіркими слізьми,
Та не вміли прощати сестру, а чи брата.

Пліткували із кимось та думали зле,
Виривалося з вуст і міцнеє словечко,
А бувало таке, що "скакали у гречку".
Нас за це Божа кара ніяк не мине.

А хто стверджує, що на віку не грішив,
Той, напевне у світі грішник найбільший.
Хто не кається в тому, що він завинив -
Не проститься йому ні людьми, ні Всевишнім.

2016 р.

Прощально червень помахав рукою
І капелюха у поклоні зняв,
Із братом-липнем привітався знову,
Який охочий до розваг й забав.

Та пригощає всіх медами з липи,
Запалює купальськії вогні,
Бере до рук батіг Петрів блакитний
І мчить кудись на буйному коні.

Бо обійти поля безкраї треба,
Де ваговитий колос дозріва,
Погожу днину попросити в Неба
Та хліборобів кликать на жнива.

2016 р.

Жінко,
дивися в очі світови
і кажи, що єси добре тобі!
Що дякуєш Богови за все...
А, коли хтось відучий запитає,
чи ще коле тобі під ребром,
запевни,
що акурат позавчера перейшло.
І затримай муку свою
у неозорій безвісти чорних зіниць,
глибоко-глибоко,
аби й ніхто не заздрів того.
Бо нікому нема діла до твого болю,
бо світ воліє дивитися на тебе,
як на чудесну чічку,
котра весніє круглорічно,
ба, ще й посеред зими вабить око
пишною короною з пелюсток.
Та ж бо світ певний:
ти сотворена лишень до того,
що він собі намудрував.
А все друге йому не треба...
Тож усміхайся, жінко,
дивися в очі світови
і кажи, що єси щаслива...

(4.03.16)

Весна цвіла пахучою черемхою
І літо кликало в трояндовий розмай.
Багряний вогник осені легесенько
Тремтітиме на вітрі зазвичай.

Там і зима снігами-заметілями
Й морозами лякатиме усіх.
Так день за днем крізь сито літ відсіється,
Що по собі залишити ти зміг?

Чи пам"ятатимуть тебе колись за справами
Та за діяннями, корисними для мас?
Чи оповив життя своє ти славою,
А чи ганьбою.Це покаже час.

2016 р.

Вітер-вітерець, подми,
Спеку літню остуди,
Сильно так змахни крильми,
Полети аж до води.

Та послухай шепіт хвиль,
В човники латаття сядь,
Що так біло зацвіли,
Їх легенько погойдай.

Загадково підморгни
Зелен-вербам молодим,
Хай потішаться вони
Й усміхнуться навзаєм.

А внизу, в "хвості" ставка
Тиху бесіду ведуть
Очерет та осока,
І за них ти не забудь.

На хвилинку зупинись,
Щось цікаве розкажи,
На всі боки озирнись
Й далі знов собі біжи.

2016 р.

(пісня)

Ой, під калиною,
Та й під квітучою
Козак з дівчиною
Стоять заручені.

Стоять заручені,
Такі щасливії
Та й під квітучою,
Та й під калиною.

А на калиноньці
Червоні ягідки,
Козак дівчиноньку
Кличе вінчатися.

І знову веснонька
Встеляє квітами,
А молодесенька
Мати із дітками.

Двійко близняточок
Сплять у колисочці,
А їхній таточко
Від них неблизько вже.

Бо на війну пішов
Рідний та миленький,
Він береже їх сон
Й спокій дружиноньки.

Вітер калинові
Гойдає кетяги,
Живим додому він
Нехай повернеться.

2016 р.

Впали зорі вечорові
На матусин рушничок,
Вишиваночки чудові,
Це усе для діточок:

І синочкові сорочка,
Блуза донечці своїй.
Недоспала вона ночей,
То ж подякуємо їй.

Скатертину вишивану
Ми простелимо на стіл,
І для тебе, рідна мамо
Покладемо хліб та сіль.

Заспіваєм тобі пісню,
Як колись співала нам.
Ой, ніде немає рівних
Вмілим маминим рукам.

2016 р.

Вітер теж бачить сни –
Такі ж скуйовджені,
Такі ж різнобарвні,
Як трава на вершині гори лисої
Кожного пройдисвіта червня
(Бо він не святкує Белтайн,
Не зустрічає епоху Світла –
Епоху шаленого Бела,
І навіть не знає,
Що бувають часи темряви,
Коли сонце скупе і холодне,
Приходить лише на час
І дивиться ображено й сумно
На селища людей-грішників).
Вітер теж бачить сни –
Сповнені пахощами захмарними,
Швидкими, як пісня жайвора,
Солоними, наче спогади старого рибалки.
Я знаю про це, я беріг цю таїну,
Аж допоки
Вітер не знайшов прихисток
У моїй дивакуватій свідомості,
Допоки
Ми не почали бачити однакові сни
І літати у снах над пагорбами ялівцевими,
Над кам’яними хатками чорних димарів,
Де досі шепочуть легенди привиди,
Де співають пісні тіні,
Де буркоче про сучасне глечик
У пічці вогню життя.
Ми літаємо над
У снах…

Біле крило в високому чистому небі -
Воно тріпоче доти,
Доки стукає невгамовне серце,
Вітер його піднімає,
Вітер його шматує,
Вітер його несе в краї далекі, незнані.
Вітер чужий, нетутешній,
Вітер з іншого світу,
Де живуть танцюючі тіні,
Живуть, сміються, співають
Пісню шаленої вічності.
Вдягнемо ми білі шати
Шати прочан і друїдів,
Здіймемо білі вітрила,
Полетимо як птахи -
Вільні, легкі і нестримні
Над морем холодним, прозорим
Назустріч п’янкій волі
Назустріч новій Вітчизні,
Назустріч новому часу,
Назустріч Царству Свободи.
Готуйте човен, ірландці!
Ладнайте човна-птаха,
Здіймайте вітрило-мрію...

У келихи розлита синява Неба.
Кожному, кого забуто і зневажено,
Кожному, хто крізь темряву йшов
За ворота білих хмар, дорогою прозорою,
Кожному, хто прагнув троянд черлених,
І хреста дерев’яного чорного,
Гілок терену і шляху довгого,
Інколи нескінченного, завжди кам’яного,
Кожному, хто біг з Часом навипередки,
Хто шукав між зірками свічада -
У келих по вінця синяви.
Колись будуть про нас говорити,
Колись будуть про нас мовчати,
Колись будемо блукати ми тінями
У царстві великому мрій і спогадів,
Але нині келихи наші сповнені Небом,
П’ю найперший оцю синяву -
Ще сім ночей блукати срібному Місяцю,
Ще сім днів вітру холодному віяти,
Ще сім гір ногам втомленим перейти,
Ще сім хмар птахам білим перелетіти,
Ще сім черевиків букових протерти,
І сім свит твідових подірявити,
Доки Брама прочиниться.

Спека спалила останніх людей –
б’ються сини Ізраїлю.
Боги помирають у вогнепісках –
б’ються сини Ізраїлю.

Загинув Ізраїль –
та б’ються сини Ізраїлю.

2016

Зачекай, зачекай, тепле літо життєве,
Не біжи, не спіши і натішитись дай
Кожним прожитим днем й зрозуміти для себе
Чого більше - добра, а чи горя зазнав.

Були сонячні дні й темні з грозами ночі,
Радість зустрічей, сльози солоні розлук.
Я у серці своєму залишити хочу
Лише спогади світлі.Нехай відійдуть

Десь далеко-далеко всі розчарування,
Не відлунює болем образа в душі,
Не навіюють сум хай осінні дощі,
Відчувати ще прагну я щастя й коханя.

2016 р.

Заколисує дощ монотонним звучанням,
Все іде та іде, йому спинку нема.
Як на небі з"явилася зіронька рання,
Вітер хмар табуни вже тоді розігнав.

Доганяти побіг дощик їх на світанку,
Лиш сліди босих ніг на траві залишив.
І привітно всміхнулося сонечко ясне,
Побажало погожої днини усім.

2016 р.

Шовкову хустку, вишиту квітками,
Подарувало літечко мені,
І сукню, помережану дощами,
Каблучку й пояс срібні чарівні.

Встелило стежку рушником з чар-зілля,
Торкнулося розчулених сердець,
Прибрало так, неначе до весілля.
А, може й справді кличе під вінець?

2016 р.

Запаморочливо запахла липа,
Засмаглі вишні дивляться з-під віт.
Крокує світом вже спекотний липень,
Десь хтось шукає папороті цвіт.

А чи знайде, мабуть ніхто не знає,
Та в квітку щастя вірять молоді.
Купальське вогнище яскраво так палає
Й віночки різнобарвні по воді.

Цей давній звичай й нині у пошані,
І хороводи, і розмай пісень.
Хай зігріва усіх вогонь кохання
Не тільки на Купала - кожен день.

2015 р.

Мій шлях гірко мигдалевий -
До землі помаранчів-каменів,
До краю тужливих дзвонів,
Про які не запитують,
Де кожна халупа - кастілло,
А кожен жебрак - каштелян,
Де грона оливкові краплинами ртуті.
Надто сухо для очей втомлених
Віслючків і загнаний коней
(Яких пристрілюють)
Надто вітряно для копачів могил,
Тому брили і камені,
Тому кулям надто просторо
Для польоту від серця до серця,
А вино надто солодке,
Бо так не буває:
Біле сонце і земля жовта:
Лише трохи крові биків на арені.
Там вічно тешуть хрести камінні
На полі війни горожанської,
А художники марять,
Бо з вікон глухих
Визира Торквемада,
А поетам - по кулі,
Бо дихати нічим -
Повітря спалене
Вогнями чужих автодафе.
Країна гостей-вандалів,
Там не цвітуть проліски,
Там камені дикі
Ростуть злими менгірами.
..........................................
Мій шлях мигдалевий
В оту країну камінну
Бо я теж божевільний вершник...

мариська була тиха дитина
і померла так само
тихенько
василь як кролика
вдарив її палицею по тім’ячку
і по всьому
не скрикнула
не заплакала
навіть налякатись не встигла
стара магда то вже люди вірно казали
що певно відьма була
троє тримали її наколеною на вила
а вона ще харчала і кляла їх
аж доки іван не перерехрестився
і розсік їй голову сокирою
не по християнськи каже
як то дітей кляне невинних
блажений яцько стояв на колінах
і просив тільки щоб поховали його
поряд з ойтцом і маткою
не міг повірити старий
що більше нема йому місця на нашій
богом даній землі

На Деражнянщині я народилась -
Батьків та дідів батьківщина мала,
Летичівський край мені дав дужі крила,
Піднятись у простір я твоорчий змогла.

Наснагу, енергію тут я черпаю,
Дає мені сили ця щедра земля,
На творчість постійно мене надихає
І вірші птахами далеко летять.

Я серед людей проживаю хороших,
Та й друзі підставлять надійне плече.
Їм щиро й сердечно подякувать хочу
За розуміння, підтримку іще.

Є і людина, яка завжди поруч,
Заради мене готова на все.
Без неї не досягла би я того,
Що маю.Безмежно їй вдячна за це.

А піснею скрашую свята та будні,
Допомагає вона мені жить.
Й надалі любити і вірити буду
Та сподіватись, кохати, творить.

2016 р.

Побігло поле ген за небокрай,
Хлібів колише вітер позолоту,
А між стебел - червоних маків рай,
Землі краса незаймана й щедроти.

Волошок-хвиль гойдається блакить,
Всміхається овес у вуса довгі.
Природи чудеса переплелись
І копіткої праці хлібороба.

Ромашок бантики вплелись в тугу косу
Із колосочків житечка й пшениці.
Де ще побачиш ти таку красу?
Лиш в ріднім краї нашім, українськім.

2016 р.

Інколи в снах моїх кольорових,
Що прибиті іржавим цвяхом
До стіни тесаної деревяної
Старого ірландського шинку,
Мені часом мариться,
Що хмари - це просто помилки,
Одруківки бородатого Бога-поета,
Писані лебединим пером
В книгу високого синього неба.
Ми варимо трунок
З чорних краплин ночі
(І то не у снах)
П’ємо з білих горняток ковтками:
Так п’ють божевілля
Художники шахових дошок
З білих горняток,
Ліплених з сонячних днів,
Опалених Агні-хотаром
(Таки посередником).
Рудобородий король
З очима кольору трав
Здіймає ірландський прапор
Над зруйнованим замком -
Свою мрію лишає останній твердині
Королівства загиблого Томонд*.
А ти, Маргарито,
(Так називав я тебе
У снах-палітрах казкових)
У долонях зігріла прощання,
Коли йшов на війну чергову
За свободу Ірландії.
На ту саму з якої вернусь
Тільки спогадом.

Примітка:
Звичайно не Томонд, а Туадмуман (ірл. - Tuadhmhumhain). Томонд я написав, щоб читачам було зрозуміліше...