давай колись знову народимось
я так само стоятиму під твоїми вікнами
ховаючись від світла зрадливого ліхтаря
аби ти не вгледіла мою слабкість

а ти собі тинятимешся не зі мною
або за ноутом лайкатимеш мої вірші
або малюватимеш оголених дівчат
або спатимеш солодко як сніг

а потім ще колись народимось
у ще дурнуватішому столітті
і так само не перетнемо долі
бо паралельні не перетинаються

Серце-човен
У цій синяві вигадок,
У світі цьому розстріляному,
Де не лишається місця для дива –
Лише для смерті жебрачки (киньте їй
До капелюха шеляга, а в торбу спогади –
Єдине, що в нас лишилося-не-згубилося –
Для смерті - монашки монастиря Зневіри
Лише для неї біловбраної,
Світу-тлуму,
Де навіть надію і ту вкрадено,
Де навіть надію – страждання останнє,
Вкрадено, розділено й пошматовано,
Куди пливеш серце?
Човнику мій дірявий
(Від куль залізних три,
Від уламків зими – чотири),
Човнику.
Напинаю над ним
Вітрило майбутнього – бо що ж іще,
Бо кудлате воно – псом білим,
Псом-привидом
Над морем отої синяви – вигадки,
Одіссеєм чи то Гераклітом:
Бо все пливе – навіть вигадка.
І все вітри, тільки дому –
Нема.
Потонеш колись човнику,
Коли пітьма, і море як ніч, а не синява,
Потонеш в безодні
А дому… А дому нема.

Що там, у лабіринтах моєї душі,
У її найтемніших закутках,
У глибинах найглибших
Моря моєї свідомості?
Там тиша.
Яка там почвара
Ховається, нуртується, вирує
У темряви пущі
Душі моєї неприкаяної
Прочанина до Землі Невідомої
Terra incognita холодної?
Там ненависть:
Кубло своє звила
Стиха
Наче стихія
Мовчання.
Що там – у пустелі моєї свідомості:
Сахарі без жодного дерева
Без жодного сховку-склепу,
Без жодної билинки-зернодариці,
Без жодної яшірки-усмішки,
Прудкої наче сміх Сервантеса?
Там самотність.
Що там,
У пралісі дрімучому моїх спогадів –
Давньому, наче смерть сама,
Замшілому, наче день негоди
Гіпербореї посліплої-зоряної?
Там привиди –
Блукальці епохи невизначеної
Чужої і навіки темної.
Там.
Що там – між рядками моїми
Недоречними,
Між словами віршів моїх
Так невчасно сказаними?
Там прірва –
Куди мені падати-помирати,
Летіти-тікати
Чи то просто бути-не-бути
Там.
Не тут.
У сховку моєму. Неіснуючому.

Я заграю з життям – весняний настрій,
І посмішку дарую перехожим,
Колезі підморгну на «Віто, здравствуй!»
Закоханість живе в моменті кожнім.

Люблю життя і спів пташок бадьорий,
Струмки стрімкі, небес легкі блакиті,
І позитив несу я подорожнім,
Щаслива я у кожній плинній миті!

Вдихаю кисень з ароматом снігу,
Що тане на осонні так ліниво,
Мугикаю мелодію хай тихо,
Але до крику зараз я щаслива!

Коли я була мала, голопупа,
Прокидалась уранці під цокіт копит: цок... цок...
То їхав старенький дід повз наші вікна
За травою для своїх улюбленців.

Далі я слухала воркування голубів і цвірінькання горобців...
Розглядала килим на стіні
І боялася, що колись
Виросту і не стану принцесою.

Потім дід помер і померла його кобила...
В дев'яності ганяли підлітки на мотоциклах
І будили мене звуком гальмів, які запізнилися.
Я зажмурювала очі і не дивилася у вікно, бо там...
Краще вже розглядати свій килим, що так само висів на стіні.

А тепер я й сама непогана кобила,
Що так і не стала принцесою.
І сміливо-сміливо дивлюсь у вікно на тихе своє життя.
Лиш одного боюся: цілувати холодне чоло і в заплющені очі дивитися...

Життя – це потріпана книга
З видертими сторінками
(Бракує найцікавіших розділів)
Життя – це драма,
Яку написав схоласт Сорбони –
Компілятор літописів
Війни Столітньої,
Трубадур шляхів розбитих,
Драма чи то мелодрама
З трагічним початком,
З фіналом незрозумілим
Чи то з його відсутністю,
З тьмою замість завіси.
Життя – це верлібр
Поета-сухотника з Парижа дощу
Чи то скрипаля сліпого,
Що не знає нотної грамоти
І грає свої мелодії –
Свої нескінченні ноктюрни
Тільки по пам’яті ночі
(Не своєї навіть)
(І то уривками – все уривками).
Життя – це роман
Без кінця і початку
З дірявою обкладинкою
(Миші прогризли),
У якому герої
Свої імена забувають
(А яке воно – імено моє?)
І вже ніколи не згадують,
А я мандрую з одного століття
До іншого – такого ж приблудного,
То в одному човні-тілі,
То в іншому.
А тіні навколо ті самі,
Що в часи Чорної Моровиці,
Що в часи перших птахів залізних,
Що в часи ковалів-анахоретів.
Тіні (чи то душі)
Змінюють свої тіла-шати,
Тіла-кораблі, тіла-кокони, тіла-лялечки,
І все лишаються тими самими.
Все забувають, все марнують
І гублять слова намистини
В морі.

У цьому місті живуть сумні трамваї,
Що вештаються вулицями без пасажирів,
Дзеленчать, горобців мавпуючи
(І то нездало),
Замість капелюхів одягають дощ,
Замість макінтошів фарбують боки вохрою,
Замість черевиків мастять колеса шміром,
Замість газет читають назви зупинок,
Замість котів бавлять дитячі ровери,
Ховаються в безліхтарну темряву,
У сутінки провулків брукованих,
Коли їм стає сумно,
І риплять ресорами – коли весело.
Як прикро, що в місті цьому
Будинки – лише бутафорія,
Церкви – лише доми пустки,
Пошта – давно зачинена,
Бо писати листи нікому –
Бо не можна в листах-папірусах
Сповідатися про сумні колії,
Якими доля по колу водить
Залізних громадян-мешканців
З одним електричним оком (для ночі),
Про журбу ліхтарів-мовчальників –
Вартових нічного відчаю.
Отак вони і катаються –
Громадяни міста несправжнього,
Городяни міста без імені,
Жителі міста залізного,
Холодного, камінного й електричного
З музиками-дзвониками.

* * *
Не руш мене ні з місця, ні з думок.
Ось пересяду і усе пропало…

* * *
Одного разу на Багамах
нардеп натиснув кнопку *за*…

* * *
Коли були ми молодими,
хай знали менше, та могли…

* * *
У слові *пі* немає музи,
а тільки цифри без кінця…

* * *
Усе, на що не стане грошей,
я неодмінно не куплю…

* * *
У бочці сексу – ложка блуду:
кортить наліво у кущі…

* * *
Життя зачате в дуалізмі –
на кожне ой своє ги-ги…

* * *
Нема ні вчора, ані завтра.
Зате є мить, яка – ковбой…

* * *
Дивлюсь у небо – сиві хмари.
Цей час нікого не щадить…

* * *
Потрібно бути самураєм,
коли життя – япона-мать…

Стежка вузька, наче лезо –
Крізь ліс темний, як сама смерть.
Одягніть годинники
На лапу кожному зайцю,
На кігті кожному вовкулаку,
На вуха кожному песиголовцю.
Бо чим же тоді хронотоп міряти?
Не ножами ж посмугованими
(Булату дамаського візерунок).
Веду свою плоть
Стежкою вузькою, як лезо
Бритви, якою голять череп
Мисливців за вурдалаками.
Веду свою плоть
Неслухняну, як човен рибалки,
Що ловить морських окунів –
Черлених та колючих, наче слова єретиків
Століття-потворки Розколу Великого.
Петрарка – ти теж соняшник,
Геліофіт каштелянів.
Кому за мури – ховатися,
А кому лезо: йди,
А може й тікати:
Знаю кому й навіщо:
Та не скажу – не сподівайтеся,
Не заспіваю про це навіть пісеньку,
Що на кладовищі хлопчик сліпий
Мугикав собі й катеринці потрощеній.
Хтось йому до капелюха
Монету кинув –
Таки.

Сонце монахом-схимником
Тиняється над іржавими дахами
(Кольору Марса – тільки темніші)
Міста пророків Судного Дня.
Хмари сірістю мурів середньовіччя
Шиють рясу чи то хітон
Цьому писарю чи то центуріону
Наших дощавих літописів
Червня.
А я теж золотар:
а ви як думали?
Час іржавий
позолотою крию-вкриваю
Дахи жерстяні
кам’яниць-склепів
На вулиці без сезону,
Де немає жодного дерева,
Де навіть жебрак-клошар
Замість солідів Веспасіана
Збирає в дірявий капелюх п’ятниць
Золоті промені Сонця:
Бо той монах теж золотар –
Томазо. Отой – Кампанелла.
Він золотив ренесанс хворий
Фальшивими монетами Міста Сонця,
Отрутою днів прийдешніх – навіщо?
А ми іржу фарбуємо:
Словами захмарними.
Іржу сього світу залізного
Доби старих цвяхів і нових ножів
Цієї епохи занепаду,
Цієї Країни Мертвих
(Барди ж бо)
(Трубадури, начебто)
(Співаки пісень темряви)
(А ви думали – мовчання)
Тільки не кажіть, що то надаремно.
Все.

Собаки-бомжі, мабуть, схожі на втомлених заробітчан.
Вештаються околицями впорядкованого життя,
Нагадуючи всім про відносність і плин,
Не маючи змоги цитувати Екзюпері,
Не зазираючи кожному в денце душі,
Концентруючи всі почуття в єдиному звукові,
Який завжди трактують як "увага: небезпека!".
Вони, нащадки відважних і сильних вовків,
Принизливо жебрають, підбираючи їжу з долонь,
З чужих мисок чи просто із землі.
Шукають прихистку під мостами,
Вештаються тінню попідтинню,
Часто терплять за сліди чужих зубів...
І щоразу сподіваються єдиного:
Не натрапити на залишену
турботливими людьми
отруту.
2017

Зима. І світ чи то посріблений,
Чи то заморожений. Чи просто мертвий.
Тимчасово (у це хочеться вірити,
Хочеться тепла серед мокряку холоду).
І в цьому світі твердої води
(Що заморожує саму думку
І навіть людяність)
Прийшли ті – хто танцюють під звуки
Скрипки залізної
На якій грає сама Смерть невдаха –
Бліда селянка зі срібними кульчиками,
Що збирає свій урожай пшениці людської –
Замороженої. Як і все (бо зима).
Холодні люди. П’яні від срібла зими.
Замість крові у них антифриз.
Чи то люди чи то привиди
Зими божевільного січня.
Не першого. Але волохатого.
Як хвіст мамонта,
Що висне в епоху нагадуванням
Про часи кам’яних сокир.
Колись цих людей-привидів
Я теж у ніщо перетворював,
Але скрипка, як і раніше, звучить.
Все танцюють, танцюють, танцюють
Привиди серед снігу – води мертвої
Танго страшне і потворне.
Під музику. Смерті.

I

І теперішнє, і минуле,
Можливо, присутні в майбутньому,
І майбутнє присутнє в минулому.
Якщо увесь часоплин триває неодмінно в теперішньому,
То час – непоправний.
Те, що могло статись – вигадка,
Що лишається здійсненною
Лише подумки.
Те, що могло статись і те, що сталося –
Завше впирається у теперішнє.
Кроки відлунюють у пам’яті –
Уздовж коридору, який ми не обрали,
У напрямку дверей, котрі не прочинили –
До трояндового саду. Себто
Мої слова відлунюють
У твоїй голові.
Але навіщо
Тривожити пил на вазі, де по вінця трояндових пелюсток –
Я не знаю.
Інші відлунки
Живуть у саду. Підемо за ними слідом?
Хутчіш, кличе пташка, знайдіть їх, знайдіть їх –
Отам, за рогом. Крізь першу браму,
До нашого першого життя, чи варто нам повірити
Омані дрозда? До нашого першого життя.
Вони там, величні, незримі,
У безгомінному кружелянні понад мертвим листям,
В осінній жароті, у мерехкому повітрі,
І пташка заспівала – у відповідь на
Непочуті заспіви з чагарів,
І промайнув непомічений погляд, бо троянди
Мали вигляд квітів, на котрі спозирають.
Вони були мов наші гості, прохані та прихильні.
Тож ми йшли – і вони, урочистою ходою,
Пустою алеєю, до кругловидої площі, обмеженої самшитом -
Аби зазирнути до пересохлої водойми.
Порожній ставок, сухий бетон, іржею обведений,
І ставок сповнився рідким сонцем,
І лотос тягнувся вгору безмовно, безмовно,
Поверхня блискотіла у серці світла,
І вони були позаду нас, відбиті у поверхні.
Відтак зійшла заволока, і ставок – порожній.
Мерщій, кличе пташка, бо діти ховаються поміж листям,
Тамуючи захоплений сміх.
Іди, йди, йди, кличе пташка: людська істота
Не знесе забагато дійсності.
Час минулий і час майбутній,
Що могло статись і що сталось,
Завше впирається у теперішнє.

04. 02. 2017

Арлекін на фронті

Все наче сон – як вигадка,
Війна між чорних пірамід
Поміж копалень-нір,
Де люди мороку глибин
Несли нам чорний камінь,
Такі ж мальовані як тьма.
А нині ось – хоч і зима,
Та вдягнений в плямисте
Зі смертю бавиться
І грає роль смішну
Невдахи Гамлета
Веселий Арлекін.
Комусь дарує смерть,
Ховається від куль,
Стріляє в сепарів,
Поребриків кладе із кулемета,
Жартує (часом недоречно)
І риє землю
Безтурботно...


П’єро на фронті

Блідий поет,
Колишній меланхолік-вчитель,
Артист сумної гри,
Філософ ностальгій (колишній),
Співець модерну,
Майстер алегорій –
Гірлянди мертвих слів,
Закоханий (колись) –
Таки невдало.
Творець метафор, текстів і поем
(Колись).
Він нині офіцер:
Три зірочки на теплому бушлаті.
Приціл перевіряє:
«Вище три,
Від основної – правіше п’ять...»
І сумно батареї
Команду віддає:
«... фугасним... Постріл!»


Коломбіна на фронті

Колись давно –
В минулому житті
Вірші складала
Серед міста мрій,
Весела Коломбіна
(Життя як водевіль),
А нині рвані рани шиє,
Бинтує у шпиталі польовім,
А потім кличе
У журбі своїй захмарній
Старого Бога.
І черлені плями
На білому халаті.
Бо зима. Назавжди.
Чи хто зна.
Веселе і трагічне танго
Танцює з нами смерть.
І безтурботна Коломбіна
Колись яскраве плаття
Носила. Нині білий.
Халат. І запах крові.
І війна...

Металеві бджоли залізних вуликів
Не сплять ночами Діани –
Блідої красуні високої порожнечі.
Металеві бджоли
Гудуть в краю божевілля,
Навіть коли Зима –
Гостя недобра,
Біліша блідої Діви,
Кров перетворює в кригу,
Летять металеві бджоли
Збирати мед одкровення
До квітів білого снігу.
Діано, бліда Діано!
Діво чорної порожнечі,
Навіщо ти нас кличеш
Слухати цю пісню –
Пісню бджіл божевільних,
Стогін почвар сталевих.
Пасічники зимові:
Пасемо бджіл металевих
В краю пірамід чорних,
У світі тіней і світла:
Кольорів не лишила
Нам діва сумна Діана:
Тільки чорне і біле,
Тільки відтінки сірого
Ночі зими останньої,
Ночі холодних зір,
Ночі почвар Плутона,
І вітровія Борея
І весляра Харона.
Навіщо, бліда Діано,
Прийшла урожай зимовий
Збирати в свої комори?
Навіщо ти наші душі
Женеш у свою пустелю
Жахну і таку зловісну,
Як попіл, замішаний снігом...

час живе у зозулях
що в’ють гнізда
із хвилин та секунд
під стріхою
старих годинників

прикидаються віщунками
струшуючи на перехожих
іржаві спогади
і бавляться у піжмурки
із вічністю

допоки у їхніх
механічних серцях
ще б’ється
восьма нота

2017

Перехожі – всі ми перехожі
На вулицях міста життя.
Небо згасло – ліхтар цього завулку,
Цієї брудної корчми-планети.
Перехожі. Сумні перехожі.
Все так само несуть свою плоть,
Свої язичеські імена та прізвища –
Трохи іспанські, трохи дрімучі
(Лісів неіснуючих)
(Ну, зовсім трохи)
Несіть свої торби
Мимо крамниць – обабіч
Товарок з очима журби:
Вони продають компаси
Капітанам сумних анемон.
Перехожі
Заходять один за одним у дзеркало,
Забуваючи зачиняти двері –
З собою, з гуркотом,
А хтось із них боявся смерті,
А хтось здогадувався, що це вигадка,
А хтось грів душу меланхолійними спогадами
(Життя – це балада про мертве місто).
Мій морок – для серця,
Щоб легше йому стукалося-грюкалося
(Тук-тук).
Ти йдеш собі – інколи поруч.
Я казав кожному, що це місто –
Місто осені, але мені не вірили
Перехожі,
Вдягнені в макінтоші чорні,
Такі ж жебраки як і я.
І тільки темне обличчя Мадонни
Над дверима будинку
В якому ніхто не живе...

Тільки срібло.
І не лишень серед ночі модерну,
Всюди: серед хвиль зимового моря,
Між звуками слів,
Між літерами мертвих фоліантів:
Срібло:
Срібні хвилини, срібні години, срібні дні
Міряють срібні годинники:
Зими: дощавої, але дощ сріблом
На прозорі вікна очей січня,
Прозорим сріблом води
На метал сокири пращурів,
Якою вони рубали ліс буття свого темного.
І що в цьому срібному
Не дзвенить, не іскриться?
Хіба моє серце: з плоті гарячої,
Черленої і живої:
Пульсує разом з ритмом Галактики
Виром навколо діри чорної
Серце: червоним мішком крові.
Кину його на олтар:
Їжте – боги абеткових істин.
А навколо срібло.
Епохи мисливців темряви
(Таки за вампірами),
Епохи чорно-білої:
Таки блискучої,
Трохи важкої
І трохи продажної:
Тридцять срібляників
Хтось у калитку кинув
Юнаку бородатому кароокому.
Срібло. Одне срібло навколо...

Небо: згущається планетою
з ультрафіолету.

Простір: місяцями скочується з апогею
перигеєм гір,
лілово застиглих, наче потоки
зниклих енергій.

Прірва: зціплюється й пружна порожнеча
чавучить імлу
до синявості туману.

Вже стихли голоси, вже катафоти
згасли в темряві,
й прибульці стали деревами
у нетрях розплесканих…

З них, мов остання думка, зонд рятувальний
ви-
вертається до світла.

2017

Колись давно
Тобі було тепло і затишно
Поратися разом з Євою
У Едемському саду.
При світлі Божого сяйва
Ти міг називати тварин іменами
І не знати сорому та гріха.

Колись давно
Тобі було тепло і затишно
У великій печері, куди ти приносив Їй
Здобич, впольовану у лісі.
При світлі сонця або місяця,
Ти міг забивати тварин для їжі
Чи для жертви Богу і не знати сумнівів.

Колись давно
Тобі було тепло і затишно
У крихітній мазанці з жінкою і дітьми,
Де поруч жили й кози чи вівці.
При світлі свічки чи зірок
Ти міг тихо поратися біля худоби
І не ставити Богові жодних запитань.

Тепер тобі тепло і затишно…
Тобі буває тепло і затишно?
У панельній квартирі одинаком?
Воюючи з ботами у соцмережах?
При світлі монітора чи гаджета?
Ти питав себе, що пішло настільки не так?
Чому ти більше не чуєш голос Бога?

Твій погляд пронизує світ,
Наче нитка - разочок добірних перлин.
Все бачене тобою колись,
Наче коралі на грудях прекрасної панни.
Вона носить на собі красу,
Наче увічнений спогад про немислиме.
Вона носить на собі сни і мрії
Наче обіцянку світові явити нові видива.

Іноді на нитці опиняються жахи й мерзота війни
І тоді панну прикрашають не коралі,
Тоді вона виявляється сповитою стрічками,
Кулеметними стрічками і стрічками документальної кіноплівки.
І тоді вона мріє щоб ти побачив смерть ворога.
Щоб можна було знову дивитися на красу,
І вбиратися у перли та мониста
Найпрекрасніших видив миру.

25.01.17

Джеральду ФітцДжеральду – Ґеройду Ярла Мору, VIII графу Кілдер, некоронованому королю Ірландії. Щиро.

А я вписую літери хмар
У літопис синього неба,
Пишу про лордів гонору,
Про графів торфовища гиблого
(Гибій, писарю, гибій!),
Про горобців замку зруйнованого
(Цвірінькайте, вам то що...)
А я пишу пером крука –
Того самого, що Каханна Фіах,
Занурюючи в чорнильницю
Ірландського моря:
Тому й слова мої прозорі,
По синьому писані,
Ніхто їх не прочитає
Крім птахів легких як вітер,
І то лише лебедів – тих самих –
Золотим ланцюжком поневолених,
Яких шукав Мак Лір, але марно,
Бо все в наших літописах
Намарне,
Навіть якщо вони писані
Не на синьому небі,
А на шкірі корові білої.
А Сонце червонобоке, як і раніше, падає
У прозорість гіркосолону –
До лускатих срібляників –
Холоднокровних мовчальників,
А день, як завше, гасне –
Кельтські бо сутінки,
А бруківка з наших надгробків мощена,
А крім руїн нічого й класти до торби Часу –
Старця сивобородого
(Йому в торбу, а Землі в скриню),
Добре хоч вона не прозора,
Як би то нам по кістках ходилося-стукалося
Чи то танцювалося...

Час потрібно пропускати як
Повітря крізь легені. Дихати
Спогадами не травмувати
Себе роками. Є вірші котрі
Повторюють а все одно не
Запам’ятаєш. А є що зростаються
В серці. Колють сухими гілками
Дряпають до крові. Не дають
Цвіту. Просто сохнуть зліва.
Забирають уміння радіти.

30.10. 2016

Брудної зими і сльотавої осені
Тиша.
Епоха змішує у горнилі пристрасті
Сніг з кавалками бруду:
Сірість.
І тільки
Тіні усмішки в зіницях черепа
Нагадують про паяців безчеревикових
Не нашого цирку – ясеневого
(Три жмені срібла
Ночі позіркованої:
Срібла для куль).

А десь сурмить крижаний архангел,
І тіні сині над світом холоду
Води, що стала крицею,
Води – буття прозорого,
Води – першопочатку дзвінкого
(На камені – краплями,
У висотах – крижинами).

Взимку нудьгують коні:
У свічаді ока далечінь сталева,
Взимку нудьгують круки:
Чорні – на снігу білому:
Їм літати над простором
Біло-сірим застиглим,
Їм дзьобати жниво війни застигле.

А десь сурмить крижаний архангел,
Нам – пісню звитяги горами повторену,
Нам – музику холодної вічності,
Нам – кантату лету нестримного,
Нам – номадам неосяжного.

Я звик грати на залізних скрипках
Музику білої панни з очима блискучими,
Що дарує безодню Ніщо (і панна, і музика),
А тут дощ – чи то другом сумним,
Чи то прочанином, чи то просто морем –
Морем Дощу.
А я скрипаль глухий, що пішов у Мовчання
Від своєї музики тікаючи.
А в цього гостя-базіки струни:
Скрипка-клепсидра мокра і зачарована:
Грай, скрипалю, грай оцю сумну музику,
Яку ніхто крім тебе не чує,
Яка нарешті не дарує нікому Ніщо,
Яка тільки посмішка
На вустах мідного Будди.

А ми живемо в новелах Борхеса
Серед пампасів Аргентини сріблястої
(Кому ще срібляників не дісталося?
Дзень-дзелень кожному – в калитку,
До скрині-сховища: як не дідівської,
То все одно залізом оперезаної й череватої).
А в западині ночі дощ –
Недостатньо теплий для Півдня,
Недостатньо блискучий для ножа гаучо,
Недостатньо холодний для Порожнечі,
Недостатньо тихий для Споглядання.

* * *
Я довго думав про ніщо
і зрозумів: це вічна тема…

* * *
А ти, народжений літати,
на злітну смугу відповзай.

* * *
Якщо мовчати дуже довго,
то мудрість прийде або ні...

* * *
Якщо ти хочеш, а не можна,
візьми у можу дрібку так.

* * *
Якщо світанок сутеніє,
хтось Землю крутить навпаки.

* * *
Буває вийдеш в степ широкий
і блудиш лісом цілий день…

* * *
Буває сядеш біля компа.
Йому нічого, ти завис…

* * *
Буває так – приходить Муза,
а ти неголений в трусах…

* * *
Буває так, що ти як дурник,
ну а дружина, навпаки…

* * *
Буває так, що ти – розумник.
А хто оцінить? Глупа ніч…

* * *
Граблі зненацька наступили
мені на ногу. Відомщу!

* * *
Як верх не може й низ не хоче,
то винувате, мабуть, «не»…

* * *
Як життєлюб з міцним здоров’ям,
чекав на краще – не прийшло…

* * *
Пиляйте, Шуро… Шоста гиря –
на цей раз точно пощастить…

* * *
За роком рік… Бажання щастя –
рубають півня на бульйон…

* * *
Наснився сон, а там кобила
усенька сива й також спить.
І сниться їй: вона – людина,
а я в тих марах – навпаки…

* * *
Давай, друзяко, за здоров’я
з’їмо два кіля ковбаси,
зап’ємо літром самогону,
а більше..., Боже упаси!

Подихом грію
Вічності білі квіти -
Не оживають…

У липні 1977 році, подорожуючи графством Кілдер – графством Кілл Дара – графством Церкви Дуба, я відвідав замок Кілкі – давній ґотичний замок рідкісної величі і якоїсь моторошної краси. Правильно називати цей замок, звісно, Кілл Кахах, а не Кілкі, але я не про це. На той час замок вже перетворили в готель – досить фешенебельний і головне романтичний. Графи гордого роду ФітцДжеральд давно вже не жили в ньому. Готель, не дивлячись на те, що розміщений був в замку неймовірної краси, мало користувався популярністю в туристів – був майже порожнім. Я зупинився в одному з номерів. Оглянувши замок, поговоривши з службовцем готелю Брінданом О’Ріганом про старовину я повернувся до себе в номер, відкрив вікно і споглядав літню ніч. Коли вже було далеко за північ і околиця занурилась у мовчання темряви, я почув тупіт копит – до замку під’їхав вершник на білому коні в довгому плащі та береті. Він залишив коня неприв’язаним блукати біля замку і прочинив ворота. Я вийшов з номеру і почав ходити коридорами замку, намагаючись перестріти цього нічного гостя. І справді – в напівтемному коридорі замку біля башти я помітив постать у старовинному камзолі та червоному плащі, накинутому на плечі і взутому в срібні черевики, які блищали і дзвеніли при кожному його кроці. Я одразу зрозумів хто це. Це був Джеральд ФітцДжеральд – ХІ граф Кілдер, якого називали «Граф-чаклун», алхімік і знавець магії, лицар і вигнанець, багач і жебрак, нащадок королів і волоцюг, той хто двічі сходив на ешафот, але вертався з нього з головою на плечах, некоронований повелитель Ірландії. Я промовив до нього ірландською: «Fáilte, Do Mhórgacht! Tá mé do aoi, tá brón orainn gur tháinig sé gan chuireadh…» («Вітаю Вас, Ваша Світлосте! Я Ваш гість, вибачаюсь, що приїхав без запрошення…») Але він навіть не озирнувся і продовжив йти коридором до сходів з тихим мелодійним дзвоном своїх срібних черевиків. Втративши будь-яку чемність я намагався його наздогнати, але він раптом зник – розтанув у повітрі. Зранку я почав розпитувати службовців, але ніхто нічого не бачив. Тільки старий ключник кинув мені: «Кажуть, буває тут таке… Через кожні сім років…» Згадавши цей випадок я уявив на мить, що він відповів би мені, якби захотів і написав на білому листку паперу таке:

«Якщо світ білий чи то посріблений,
А копита коней білих дзвінкі й важкі,
І важко думати: а може я останній –
Лицар-алхімік і граф-чарівник
І просто мрійник – невже останній?
Я шукав золота – а знайшов срібло,
Я шукав світла – а навколо темрява,
Я шукав мудрості – а знайшов забобони,
Я був графом – а став вигнанцем,
Я шукав слави – а знаходив плаху,
Я шукав Вітчизну – а знайшов Тауер,
Башту ґратовану-муровану для таких от
Шляхетних чи то гонорових – надто,
Для таких от неприкаяних-непотрібних,
Навіть для пекла зайвих. Чи то заячих.
І смерть на чужині у місті брудному-чужому,
Де навіть багно чуже, у місті патлатої королеви
І язиків злих зміїних чорнилом фарбованих.
І де вона істина? Серед літер покручених
Фоліантів старих важких і запилених?
Чи може на вістрі меча сталевого
Чи в оцих сутінках таємничих? Де вона?
А в очах людей страх – у зіницях синіх,
А в очах людей відчай – бо де вона,
Земля наша – чи там за пагорбами,
Чи тільки в жмені – і та між пальцями
Піском сухим…»

Крокуючи на зустріч мріям, місяцю ясному
ти йшла, немов в погіднім сні
відкрилось небо зорепадом,
замиготіли в темряві лампадні ліхтарі..
І тихо так підкрався місяць
Немовби загляда в вуста..
Чомусь ти тихо шепотіла, немов просилась:
«Ще трішки,ніченька свята, побудь зі мною..»
Та ранок сонцем розвиднівся
Дорогу додому ти врешті віднайшла!
9 жовтня 2016

Якби лише вона промовити могла!
Про що б тоді заговорили ми ?

Що б перше проказать зуміла?
-"Hello beautiful!"
-як маю догодити тобі сьогодні?
-видається мені,що ти бажаєш обіймів?
-добре та затишно бути з тобою.
Вже серце не хвилює плин часів.
допоки п'єш свої півлітра чаю.
Пригоршню відміряно спогадів тобі .
В пакеті жасминового чаю ,
Може хто знає,що в ньому зібрані думки.
Якби не він, цідивби їх крізь зуби.
та застрявав поміж отих миШлів..
Немовби фрагментарним ставши,
ти відділивсь від того,що було й що є.
До дна ти випив світ цей .Залишив пустоту
Та забажав піднятись вище.
за межі чашки подивитись.
фантзіям вже місця не було.
ти вийшов поза них.
перед очима пропливали далі,в яких бував і
слід лишав на фотографіях .
На них цвіла черешня, і сміху гомін долинав.
Уже не буде так як було.
Перемінилися світи.
І в памяті лишились люди.
Як сироти покинуті узбіччям памяті..
Вони лишились такі,як були
в фіксований відрізок часу.
І легковірні й грізнодумні.
Були і ті,пройдисвіти,
Що правдомолять тілько третім разом
за третім разом ти для них і жив..
Тепер переплились дороги їх, в клубочок ниток заплелись.
дорогою ішовши їх розмотував.
Надіючись свій шлях додому віднайти..
Примарилось..Чашка не мовила ні слова.
І поговорив подумки з собою.
І чай допив до краплі,лиш зрозумів,що розбрелись всі думи.
Добре,що хоч зубами вже більше не цідив..
В пакеті чайнім зібрані думки.
Якби не він цідивби їх крзь зуби.
І центрифугою від мене розійшлись..
щоб знову довелось з'єднати букви всі до купи.
"Нello beаutiful!Як маю догодити тобі сьогодні?"

10 жовтня 2016

О, як же болить
Нерозквітлої квітки
Замерзле серце.

ходиш попідвіконню

напівсонний недосновида
напівмертвий недосамогубець

обіймаєш подушку безпеки
аби впавши
спокійно заснути
вкрившись нотами
власних розмірених кроків

та все ж
ти прив'язав до руки
місяць

як діти прив'язують кульки

щоб він не відлетів
залишивши на самоті
тебе
підвіконня
темряву

дивись
зірки вже повлягались спати

може і тобі пора

сни перед світанком пророчі

особливо четвергові
особливо добачені


дихай крізь їх призму
і коли твій подих утворить веселку
причепи її собі на обличчя

нехай всі побачать
що ти ще
дихаєш


28.12.2016

твоє нявчання чути
серед єгипетських пустель

ти кур’єр із Сиріусу
який приносить
карту снів
спиває молоко Чумацького шляху

і по ночах
стереже смерть фараонів

а уночі твої піщані очі
передають сигнали
предкам сонця

А моїм життям бавиться
Володар осені:
Жовтоокий руками холодними:
Грається повелитель вихорів:
Бо життя моє – йому іграшка:
Похвилинена, кленолистяна.
І кому який сенс шукається,
А мені вітер над стріхою,
Де старих гнізд горобиних
Купа спогадів,
А на дворі життя калюж брудних:
Кожна як не свічадо то дзеркало,
А мені сонця півжмені і то далекого
Нетутешнього і байдужого,
А мені товаришем забуте опудало:
Співбесідником і порадником,
Що тобі дні мої, повелителю осені,
Оберемком листя – і то в вихорі,
Кудись несеш, бо навіщо:
Забагато осінніх філософів
На землі сарматського холоду:
Кому весна, кому теплий прихисток,
А мені сад осінній з квітами падолистовими:
Останніми, може айстрами,
Що вітер осінній напоїти збиралися
Своїми пахощами йому непотрібними.
Чому ж блукаєш садом моїм, володарю,
Садом оцим вічної осені.

обійми себе тінню моєї руки
можеш обійняти й двома

сядь

відпочинь на губах
у моїх очах прийми ванну

тобі бо дозволено

як хочеш - надпий мого голосу
поговори із вухами
що чули мої таємниці
можеш і сам нашептати їм
чергову казку

якщо не вдосталь тобі цього тепла
вкрийся пасмом моїм
закутайся бавовняним подихом

причащайся

причащайся моєю юністю


2016

воскресаю
підслухавши розмови птахів
я фенікс що проспав своє народження

живлюсь подихом місяця
марширую в одну ногу
з дощами

у дзеркалах калюж
бачу паралельні світи

маю під ногами павутину стежок
а над головою ковші із меду

я завше була тут
в Едемі

тому сміливо із променів
сплітаю німб

2016

мене знову повертає
в ірискове минуле

де пахне топленим молоком
і дитячою казкою

я заклеїла всі виходи зефіром

бо не хочу йти звідти
де втіха моя та імбирний сміх

і іграшки залоскочені до смерті

2016

Написано в ніч на Самайн.

Тігану О’Фарреллу – щиро

Босими ногами по колючій стерні
Поля – колись охайного й ячмінного,
Потім – диких трав. Навіть не конюшинових.
Навіть не запашних. Бо які аромати падолисту,
Крім тліну? І повітря холодного і вогкого? Які?
А ми танцюємо. Серед тьми і біля вогню життя:
Такого ж жаркого, жаданого, жагучого. Жаль,
Що комусь ніч перейти не судилось. Ніч Самайну:
Самуна, Савуна, Саваня, Савіна. Чи то гейси незнані,
Чи то ніч – біловбраний павук: чорна, з тенетами,
Але вдягнена в біле – інколи, коли місяць оповні,
Чи то просто банші: приходять цю ніч звідти,
Звідки ніхто не вертався – крім них прозорих,
Ніч як поле – нескінченне, овече і самодостатнє
Для пастуха-вітрильника (теж його вітер жене),
Поле як море, поле ночі Самайну. Бубен серцем
Шаленим калатає. Бубен звучить і кличе до танцю:
Танцю останнього. Вистукують ноги по землі холоду,
По землі, що чула ще не такі стукоти – копит і чобіт,
Що носила ще й не таких танцюристів – джиґунів,
Вітрогонів меча, сновид леза ножа, зеленовбраних нас.
Нині ми між світами танцюємо. У ніч відчинених брам.
У ніч
жертвоприношень.

А може це все, що лишилося:
Вогні – далекі, жовті, лускаті.
Острівцями миттєвими.
Серед нескінченної темряви:
Може когось і гріють,
Але не нас – задалеко,
Може когось і спалюють,
Але не нас – людей попелу,
А може так і потрібно
(Комусь, не мені,
Комусь, мудрішому,
Хто зрозумів для чого це все)
Вогні – на чорному виднокраї,
Що погризли темряву, як сир миші.
Вогні. Бо колись поет країни млинів
і вершників
Плакав гітари струнами
І просив його серед пустки поля
залишити
Серед тої тьми нескінченної:
Бо гаснуть світильники розуму.
А я теж прошу мене серед поля забути:
З двома дірками від куль коло серця
У степу цієї країни возів і комоней,
Що без прихистку, без захисту,
Без кінця і початку – в степ блукальцями
Від одного лиману до сивашу іншого,
Отих гривастих копитоступів
Залізом важким підкованих,
Країни
Нехай не такої теплої
Але теж з вогнями жовтими
автодафе,
Де кожен третій вигнанець – гідальго
З очима сумними каштановими,
Лишіть мене серед порожнього степу,
Тільки не плакати – помирати.

Лишається
Слухати тишу
Коли все проминуло,
Коли тільки земля
Шепоче тобі
Твоє забуте ім’я.
Ми так любили
За цю землю вмирати,
Ми так любили
Оці високі шибениці,
Оці грубі зашморги,
Що так пасували нам
Замість краваток,
Ми танцювали
На цій землі
Свої божевільні танці,
Витанцьовуючи ритм
Чогось потойбічного:
Може самої смерті.
А чужинці тим часом
Нам майстрували шибениці
З наших таки ясенів,
І от все примарне:
Літописи і тіні повстанців
Давно полеглих,
Існуючих тільки в пам’яті,
Забуті звуки й пісні
Нашої таки мови – гельської,
Як примарно все
Серед трилисників конюшинових:
Навіть наша земля
Стала примарою…

У графстві Віклоу є замок Арклоу, що нині лежить в руїнах. Серед руїн цього замку інколи з’являється привид – малого хлопчика з барабаном. Якщо зустріти його серед глупої ночі, то він скаже що прийшов виконати свій обов’язок, який не виконав, коли він був живий. Історія цього хлопчика така. Колись давно в XV столітті в замку був англійський гарнізон. Там був хлопчик-барабанщик, який мусив стояти на чатах в башті, і якщо нападає ворог, мусив бити в баран здіймаючи алярм. Але він заснув, коли якраз на замок напав ірландський клан Мак Мурроу. Гарнізон ледве втримав замок відбиваючи несподівану атаку. Англійські вояки були дуже злі на хлопчина вартового і замурували його в стіну замку разом з барабаном. З того часу по замку блукає його привид. Особливо тоді, коли місту Арклоу загрожує небезпека. Подорожуючи по графству Віклоу в 1984 році я згадав про це і написав такі рядки:

Річка Авока водяною дорогою –
Ні, перехрестям снів:
Щоденники днів-крапок
Писані на вапнякових каменях
(О тверді сторінки,
Які важкі твої книги –
Королівство Ві Енехглайсс*,
Які важкі…)
А в стінах глухих
Чужих замків
Окупантів-ведмедів
Звучать замуровані барабани,
І хлопчик білками очей
Замість очей синіх
Ночами літніми
В душу блукальцям марноти –
Не зазирай,
Стукай алярм, стукай,
Ти так і лишився серед середньовіччя
Серед середи часу,
Серед середини острова,
Серед землі опосередкованої,
Яку назвали Землею вікінгів**,
А вона просто наша,
А вона просто Ві Енехглайсс,
Просто.
(Стукай в барабан, стукай,
Ми всі там – у середньовіччі,
Кожен із нас Дойл*** –
Хоча б на крихітку.
А ви кажете «окупанти»,
А ви кажете «заброди»,
А ви кажете «Дубгалл».
Ми просто шукаємо
Крихи своєї історії
В чужих книгах,
Серед замків чужинців.
……………………………
Ми всі тіні ночей місячних,
Як і той замурований хлопчик.

Примітки:
* - у мене був друг з клану О’Тул.
** - Назва графства Віклоу походить від слова Wykinglo – луки вікінгів.
*** - не подумайте нічого поганого. На мою думку клан Дойл дав світу чимало геніїв…
Ще примітка: Ах, Віклоу, прекрасний гірських край, Лейнстер легендами повитий…

сонце підсмажує хмари
аби нагодувати ними
змучених ангелів
що припізнилися
на вечерю
і хоч вони довго
стукали у піднебесну
та їм так і не дісталося
порції похвали

06.12.2016.

у нас свобода слова
сказала вона

пошепки

05.12.2015

На землі оксамитовій
Де кожна левада – долина мертвих
(А ви кажете: «Глен»,
А ви кажете – то все льодовик вирив),
А насправді забагато всього було
На цих пагорбах і на цих рівнинах,
А насправді забагато нас помирало,
А тепер дивиться Небо
Крізь скло сірих хмар
На нас неприкаяних
На нас – посипаних попелом,
А кожне дерево
Ховає в собі розп’яття,
Як ховає в собі кожний кремінь
Предковічну сокиру Каїна
(А ви кажете Місяць
Підсліпкуватим злодієм
Розтрощив свої окуляри
І тепер блимає ночами синіми
Над кожною долиною мертвих),
Бо навіщо:
Кров стає чорноземом
У долинах могил
«Де нас триста як скло»,
Скло сірих хмар
Закіптюжене димом історії,
Чи буде кому згадувати,
Що кожна долина тут –
Долина мертвих?
На землі оксамитовій
Ті хто лишились
Розкривають очі,
І в них зазирає Небо.

Осінь слідами крука-нездари
На мокрій землі сподівань
Шкандибала за хвіртку холодних днів,
Блукала-блудила жінкою божевільною
У сукні подертій для вітру-коханця
(Бо така вона – осінь
Без імені, без бажань-гирьок:
А на терезах все, навіть спогади),
Але йшло Щось, гупало-тупало
У темряві кроками важкості**,
Ступаючи шкірястими стовпами-ножиськами
На листя опале жовте
(Жовтіє все),
І мало не все стало тліном –
Навіть хвилини-монетки торжища:
Полічені, позбирані, погублені, позначені:
Мало не все
Обернулось у тлін:
Сірий, як сама буденність.
Трохи тліну – на горище,
Трохи длані – в пивниці,
Трохи Ніщо – жебракам в капелюхи,
Трохи ночі – в торбу безхатькам,
Трохи заліза – в кишені потопельникам,
Трохи глузду – капітану «Титаніка»,
Трохи щастя – самогубцям,
Трохи чорнила – мені***.
Щось: розмовляю з ним і тішуся:
Не до мене воно прийшло, а до осені,
Все стане тліном, але не сьогодні****,
Я старий, а світ ще старіший,
А хтось зістарівся ще в утробі матері,
А хтось живе на Місяці –
В кратерах його колодязях.
Тільки не Щось – не воно…

Примітки:
* - Переклад Мойсея Фішбейна
** - Ноги його нагадують плоско ступи слона.
*** - Та не треба мені того чорнила… І так вірші напишу – гілкою на снігу.
**** - А може і сьогодні. Тільки не кажіть, що я вас лякаю…

I

Крайнебо парує за склом орбітального ліфту.
Ранок димиться синім серпанком довкіл.
Хвилі хмаровиння рожево погойдують крихти
з галактик, що відкраяні від буханки опуклих небес
ножами титанових крил: то пілот Гулівер пана Свіфта
годує маленьких птахів-космопланів планети чудес.

II

Коли ми цілувалися у ліфті,
уся планета разом з нами
танула і ставала чистим рухом.

А в чорній дірці ліфтової шахти
час зникав за горизонтами подій.

В точку згортався простір. В дві точки, точніше:
в малесенькі,
жагучі вісімки обіймів –
незнані знаки
вищих математик.

По знаках нескінченності
кохання
ми ринули повз поверхи
та горизонти тих подій,
що стались у світобудові,
похожої чимсь на будинок,
в якому ми жили з тобою
з досвітнього дитинства.

От перші
поверхи спливли
у зону пам’яті, пір’ясту,
як хмари, що на собі нас тримали.
Бо там були
ми птахами.

На поверхах
середніх ми
вже ставали літаками.
Нехай
спочатку й паперовими,
та по тому – залізними,
яких ліліпутські ракети вибивали
з польоту, з неба і з життя.
Однак, не вибили нізвідки,
бо ми самі й були
польотом,
небом
та життям.

Воно на верхні поверхи
дісталося,
хоч повідомленнями
про смерть засипало весь дах.
Але, майбутнє
не двомірністю паперу
щомить живе,
а безміром рядків.

ІІІ

Шурхочучи рядками
вікодавніх заклять, формул,
фантастичних романів,
дахом простуємо до країв
атмосфери, з кабінки вилупившись
ліфта, водночас його
униз
спрямувавши разом з часом,
вкрученим у вісімку сили тяжіння.
І стаємо з кожним кроком потоком
випромінювання.

IV

Зниклий в хмарах прозірчастий ліфт
перетворюється на пам’ять,
де різночасні
шестірні подій
аварійним спускам
запобігають.

І канати,
наче струни світобудови,
вібрують майбутнім
у квантовій піні руху.

Старий насмішник Свіфт
внизу
вже працює ліфтером,
а діти ліліпутів кричать:
«Почекай
нас, Гулівере!..»
Й ліфт
ретельно вкарбовує Свіфт
в небо.

2016

жителі міст
люблять ніч
тому спицями
із чортового колеса
в’яжуть темряву

і повечерявши супом
із супутникових тарілок
йдуть вимикати зорі

кладуть їх до кишень
мов ліхтарики
аби ніщо не заважало їм
молитися сатурну
і ще десятку планет
із верхівок своїх телевеж


між ними тисячі
світлових кроків
між ними мільйони років

навіть найгучніший крик
не досягне неба

тому говори пошепки

так щоб чув лише ти

розмова із самим собою
це майже те саме
що й розмова із богами

04.12.2016.

я напівсатир
що випасає пегасів
на полях зошитів

вони витоптують літери
випивають чорнила
аби залишити
достатньо простору
для емігранток муз

що вимірють час
приливами і віршами

і кажуть
що у нас є
тисяча і одна поезія
аби піймати натхнення
за хвіст

04.03.2016.

канатоходцю
що натягнув мотузку
між вавилонською вежею
і станцією метро

якщо твою долю
вже написано
то навіщо вдивляєшся
у зорі

мойри не сплять

і ти не спи

бо колискові
проспівані рибами
присплять в тобі тебе

і навіть найспритніші
ловці снів
що днем ховаються у житі
не вернуть тобі втраченого

канатоходцю
не балансуй на межі світів

впади

впади вниз снігом
впади вниз зі сміхом

лише так ти прокинешся

20.11.2016.

щовечора тебе кличе на рандеву
велика ведмедиця
бо вже давно у твоєму волоссі
звили гнізда розхристані вітри

а вони вибирають найвищих
таких що здатні
ліпити сніжки із хмар
і будувати повітряні замки

тих хто не страшиться нічого

окрім цукру у чашці чаю
на дні шостої години

цікавість не одну варвару згубила
але твій ніс і досі при тобі

бо як же ти без нього
смакуватимеш запахом вишень
і зоряних ночей

щастя живе на дні твої очей
разом із рибами
не дай неводу
спіймати їх і себе

21.02.2016.