Попід гору, через гай
йде зимовий Миколай.
Поряд ангели кружляють
і пісень дзвінких співають.

Через річку, білим полем
йде до нас Святий Микола!
Роздає він привітання
та виконує бажання.

І великим, і малятам –
всім, хто слухав маму з татом.
Всім, хто в школі добре вчився,
наполегливо трудився.

Говорив хто правду людям,
чемно вів себе повсюди.
Хто пташину пригощав
і малечу захищав!

А для цього є причина –
міх дарунків за плечима.
По країні, з краю в край,
йде зимовий Миколай!

Сплелося все в тобі: турбота,
любов і радість, і краса.
І усміх, з присмаком скорботи,
і сліз уранішня роса.

Вирують пристрасті, бажання
в тобі, як гейзер… Ні – вулкан!
І на майбутнє сподівання,
а ще в тобі живе… обман.

Ну, як без нього в цьому світі?
Без лицедійства і нуди́.
Пізнання ябко1 і на світлі
уже дає рясні плоди!

Твоє жіноче лицемірство –
то просто вищий пілотаж:
фіглярство, інколи блюзнірство,
що часто переходить в раж.2

І все те пафосно, зі співом
чи в танці, часом на балу,
уперемішку, із надривом.
І не забуде про хулу…

Така звичайна жінка, мати,
що просто величчю горить.
Їй палко до снаги кохати
і дуже легко погуби́ть!.

Хай не спадуть твої вітрила
і Бог тебе благословить –
аби дарила лише крила,
які підносять у блакить!

Нащо пишу? Не розумію.
Лиш дещо бачив, мало вмію,
Що буде далі я не знаю,
Нащо оці рядки сплітаю?

Не намагаюся чомусь навчити
І душу я не хочу тут відкрити...
Але не можу лиш мовчати,
Хоч щось хотів би я сказати.

Про те що поруч я писав,
Помітив хто? Читає?
Простії істини шукав,
Та відгуку немає ...

Ми світ повинні зрозуміти,
Аби хоч якось тут прожити,
А вірші - щоб допомагати
Свій шлях іти та помирати ...
(з російської) 14/12/2017

Плює нечема люду у лоби,
Немає перешкоди нині хаму.
Казав Спаситель "Ближнього люби",
А я би краще посадив у яму.

А ще би причепив до ланцюга
І заштовхав би кляпище до рота.
Людва боїться тільки батога,
А будеш мирним - то пошле до чорта.

Людина, кажуть, це дитя небес,
Та око іншу прозира картину:
Іде хазяїн. Поруч виє пес.
Не жер із ранку, то гризе дитину.

Сусіда каже: - Я боюся, пас,-
І дременув, застрашений, із парку.
А парубок сміється, каже "Фас!",
Тож я в кишені мацаю ножаку.

А далі - бойовик, жахіття, жесть,
За спину заховав малого сина...
Нещасний пес зустрів достойно смерть,
А у господаря із пащі піна.

Кого потрібно садовити в кліть?
Мене? За те, що укривавив швайку?
Нацьковують біду, а ви мовчіть,
Під зуби суньте синову горлянку?

Чи милосердя - звук уже пустий,
Або знущання - це така зарядка?
Шепочуть губи "Господи, прости!".
Та ніж у плоть ввійшов по рукоятку.

20.12.2017р.

Тече ріка. Ріка асоціацій…
Другиня дум призве на берег стріч
Де втомлений від оплесків Горацій
Ховав свої обличчя в кожну ніч…
Пройдуть віки і хто-небудь спіткнеться
Там стільки всього… всіх задовольнить
Одним на очі, а комусь до серця
Тоді й Ріка зупиниться на мить…
20-12-2017

Якось дивно отак, що за мною багато іде.
Я нікого не кликав, дивився у напрямку іншім
І спромігся потішно штрикнути Медей-Галатей
У чужих інтелектах, де вірш – це те саме, що вìрша.

Зледащілі поети по-бабськи сичали не раз,
І далося взнаки, і небесні хиталися знаки...
А злостивці сказали, що пхаюсь я аж на Парнас…
І посіявся сум, покровилось, посходило маком.

Я нікого не кликав, це птиці шукали мене.
Розбудили, і досі спокійно заснути не можу.
То змалюйте це ви! Ей, сучасні Ван-Ґог і Мане!
Так побачиться вічність і буде надійна сторожа.

Я нікого не кликав, я просто посплю й відійду
Де росою, де сонцем, хмаринками пуху тополі.
Занесу задалеко свою почорнілу біду.
Бо позаду колегам і власного лиха доволі.

"Троянди й виноград" писав хороший лірик.
Я теж, мабуть, поет. А фарби вже не ті.
В одній руці - перо, а в іншій - сірий віник:
Гармонію люблю. Але у чистоті.

Дратуюсь як рука чіпля сусідні струни,
Або коли маляр забризкав полотно.
Охайні письмена - це піднебесні руни.
І як плететься в'язь мені не все одно.

Учуся день у день по-справжньому літати,
До сонечка дібравсь, і падав у яри.
Вдягаю словеса у найдорожчі шати.
Не соромно за труд. Усе що є - бери.

Я бачу як зі слів народжується пісня,
Рокочуть небеса:- Твори! Не жди подяк!
Поезія комусь - красиве і корисне.
Для мене це - любов, багатство і життя.

19.12.2017р.

А бабуся Завірюха
Костуром усюди стука:
Чи земля вже снігом вкрита,
Чи міцна на річці крига,

Чи кожухи є у кленів,
Чи нема галяв зелених.
Все ретельно перевірить,
А тоді подме, повіє,

Всі дороги замітає,
Сніг угору підкидає,
Просіва його крізь сито.
Завірюха ой, сердита.

2017 р.

АНГЕЛ: Добрий вечір вашій хаті! Слава Йсу!
ДІТИ: Вечір добрий! Слава навіки!

АНГЕЛ: Де з молока тече дорога,
де безліч зір, де царство Бога,
я звідти йду і вість веселу
несу у вашу я оселю.
Ще хвилька, діти, і між вами
тут стане Миколай святий.
Він з щирим серцем і дарами
опиниться в оселі цій.

ЧОРТИК /вбігає/: Привіт, дзєнь добри, ґутен таґ!
Вітаю вас на різний смак.
Мене звуть Чортиком Антипком,
Антихристом, Нечистим, Дітьком.
До вас примчав аж із пекла:
у вас - зима, в нас - хата тепла,
у вас мороз за хвіст щипає
і снігу в очі насипає,
не дивиться що я тут гість,
морозить, студить, як на злість.

...І голод дав копитам раду:
я з'їв цукерки й мармуляду,
горішки, груші і цитрини,
смачненькі ябка, мандарини -
і залишились тільки нові
для діток прутики вербові.

/показує дітям "різочки"/

Кожен з прутиків придасться
тим лінивцям, що не вчаться.

АНГЕЛ: Геть, Антипко, бо дарма -
лінюхів у нас нема.

/питає в діточок: "нема?",
діти відповідають: "нема"/.

АНТИПКО: Хай ці прутики придбає,
хто непослух в серці має!

АНГЕЛ: Геть, Антипко, бо дарма -
неслухняних тут нема.

/питає в діточок: "нема?",
діти відповідають: "нема"/.

АНТИПКО: До цих прутиків охочий,
хто від всіх ховає очі.
На словах він дуже чемний,
а на ділі - неприємний.

АНГЕЛ: Геть, Антипко, бо дарма -
брехунів у нас нема.

ДІТИ: Геть, Антипко!

/Антипко ховається, але ще не втікає/.

АНГЕЛ: Ви молитву пригадайте,
на Антипка не зважайте.

/нагадує: "Ангеле-хоронителю мій..."/

ДІТИ /хором/: "Ангеле-хоронителю мій,
завжди біля мене стій:
рано, вечір, вдень, вночі
будь мені до помочі!"

/Антипко лякається молитви і втікає/.

СВЯТИЙ МИКОЛАЙ входить втомлений.

СВ.МИКОЛАЙ: Добрий вечір вам, громадо!
Насилу добрався.
Поспішав до вас я радо
в путі підтоптався.
Присяду я, відпочину,
бо ноги не носять,
сили мої старечії
відпочинку просять.

/сідає/

Нині свято в вашім домі -
і я вас вітаю -
гаразду, здоров'я, долі
щиро вам бажаю.
Вчіться, дітки! Без науки
і сонце не світить!
А ліниві і неуки -
то убогі діти.
В праці, дітки, хто як може
най батькам поможе,
щоби тішилися вами
і татко, і мама.

...А тепер біжіть скоренько
до мене, маленькі,
мій міх розглядати -
дарунки приймати.

...А Ангелик чемно буде мені помагати.

/Діточки отримують дарунки під благословення СВ.МИКОЛАЯ, в подяку вони співають, танцюють, розказують улюблені вірші/

СВ. МИКОЛАЙ: Вітаю вас, милі люди,
при вашій родині,
нехай добро з вами буде -
будьмо все єдині!

АНГЕЛ: Нехай смуток ваш і горе
спливуть за водою,
хай їх втопить синє море
з слізьми і бідою.

СВ. МИКОЛАЙ: Мир несу я вам в оселі -
щирість, правду, згоду,
щоб завжди були веселі
діти в вашім роду.

АНГЕЛ: Щоб серцями не черствіли,
не були байдужі,
щоб ви інших розуміли
в голоді і в стужі.

СВ. МИКОЛАЙ: Щоб ви вміли любуватись
з краси світу цього,
щоб зуміли відцуратись
усього лихого.

АНГЕЛ: Щоби кривда в домі вашім
і не ночувала,
щоби правда в серці вашім
повік панувала.

Прощавайте, добрі люди!

СВ. МИКОЛАЙ: Прощавайте діти!

АНГЕЛ вкупі зі
СВ.МИКОЛАЄМ: Мир хай завжди з вами буде
й щастя розмаїте!


/Відходять. Діточки радо ласують миколаївськими смаколиками - медівниками, пампухами, макаґіґами, водять таночки, співають... Свято триває/


/з українських літературних джерел 30-40-их років/

З ігрової практики театру "МЕТА" /Львів/.

***
Якщо невірогідне бісить,
то очевидне має гріти.
Але ніщо так не утішить
ні кавалера, ні кубіту
як нео-ляпи неоліту*.

***
Юне, щире і уперте
словоблудіє дарма
намагаємося стерти.
Ой не радують поети
амнезією ума.

***
Хочемо всі еліксиру,
а піднімаємо муть.
Не забувайте, кумири:
Муза, Поезія, Ліра –
все це гармонії суть.

***
Заматеріли метри.
Мужніючі ля-фaм
шерше анахорета.
Та, скузі – за сюжети,
і соррі за – фігвам.

***
І віра поборе,
і видиво дива,
якщо у бою і на марші
правдиве – прозоре,
прозоре – правдиве
у кожній поезії нашій.

***
Немає поезії, поки є проза,
в якій очумілий лопух
римує котлети і мух.
У кожному є Аріон і …Спіноза,
але уникай непомірної дози,
яка не звеличує дух.

                                      2017

Ми тримаєм крок за горизонт,
Наша ціль туманами повита,
Наша ціль, неначе Рубікон
Перейти – і будеш вічно жити.

Ми пройшли немало вже доріг,
І стежок натоптано чимало.
Нас в путі стрічали дощ і сніг,
І вітри пекучі обвівали.

Ми ніколи не звертали вбік,
Що б дорогу нам не переймало –
Поміж гір вируючий потік,
Гострі скелі чи гірські обвали.

Лиш вперед – бо ми сини вітрів.
Нас вони навчили перших кроків,
Нас вони навчили перших слів –
Горизонт, дорога і неспокій.

Ми йдемо в незвідані світи,
В тую даль, що манить нас і кличе.
Ми йдемо, бо мусимо іти.
Ми шляхи торуємо у вічність.

1975-2017

На Різдво всі знавці ворожби.
В бакалії насліджено й давка.
За бляшанку халви у торби
не знімає облоги прилавка
провіянтом нав’ючений люд:
кожен сам собі цар і верблюд.

Сумки, клунки, пакунки, кульки,
кучми, пики з краватками набік.
Трунки хвої, горілки, тріски,
мандаринів, кориці і яблук.
Хаос лиць, і сльота на тропі
в Віфлеєм у метільній крупі.

І піднощики скромних дарів
скачуть в транспорт і ломляться в двері,
пропадають в проваллях дворів,
дізнаються, що пусто в печері:
ні худоби, ні яселець в ній,
ані Тої, чий німб осяйний.

Порожня. Та сподіванка див
пустку сповнює, світлу властиво.
Що нестямніше Ірод лютів,
неминучіше близилось диво.
І жадань нерозривна ужва –
головна в механізмі Різдва.

Те і празднує учтами світ,
і зіставлені щільно віднині
якомога столи. Не до звізд
їх завсідникам, а благостині
кріпне люду жага в порожні,
і мигають пастуші вогні.

Сипле сніг; не димлять, а сурмлять
димарі. І обличчя, як плями.
Цар пиячить. Не видно малят.
Хто об’явиться – жодної тями:
ми не певні прикмет, і серця
не розгледять у млі посланця́.

А як в проймі дверній, осяйнá,
із туману нічного густого
у хустині постане Вона,
– і Младенця, і Духа Святого
пізнаєш у собі без стида;
в небо дивишся й бачиш – звізда.
1972

Ми – українці. Не амбітні
і непомітні сотні літ,
лишаємо помітний слід
і силою ума еліти
годуємо неситий світ.

А що Росія? Це – месія?
О! Це мої зведенюки,
і лицеміри, і злодії.
Її герої – лиходії:
царі, батиї, єрмаки.

А що Америка? Керує.
У неї місія одна –
коли воює сарана,
дивитися, як, – алілуя!
волає в рясі сатана.

А як Європа помагає?
Лякає аспида судом
і йде до нього на прийом.
Але альтернативу має,
коли на себе приміряє
ці геморої і содом.

                                      12.2017

зимове танго…
о смерті танго…
залітай, сивий янголе,
на вогник мого серця…
хоч мені й не до сповіді…
по воді ми походимо
мого моря далекого…
берегти мені є кого…
та поплакати нікому…
виллю сльози у музику
твого неба… і мого слова…
я наллю тобі, янголе,
келих жа́лю земного…
ти розкажеш мені про Бога…
і розтанеш за ближнім рогом…
і засне як дитина втомлена
золота душа невагома
моя… з тобою не полетіла
пожаліла зболене тіло…
ще тепла йому… світла… саду…
я зимовому танго – радий…
янгол, знаю, верне́ться знову
коли тіло буде готове…
і готова остання сповідь
на одвічне його питання
«душу чим свою рятував?» –
лише слово одне: «співав…»…

Засніжені серця спасіння просять...
У осені хоч трішечки тепла
Отримати, а тільки лише роси
Збирають по шляхах куди пройшла.

Морозною косою вона косить
Ті почуття, що принесла весна.
На вулицях ліхтарики погасить
І розфарбує візерунок скла.

О королево, відпусти, благаю!
З тенет твоїх я хочу утекти...
Та знищений снігами путь до раю,
Тепер немає сенсу вже іти...

Чекати на весну і замерзати,
Сонети із мережива в'язати...

© Володимир Верста
Дата написання: 16.12.17

Дурна товпа. Не відає краси.
Шанує тільки те, що можна зжерти.
Для мене люди - сонні карасі,
А ми - творці - напівбоги, естети.

За мною смерд кавалки підбира,
Причісує, гнилі пломбмує зуби.
Я - пан своєї музи і пера!
А ті, що знизу - хай підносять шуби.

Куди не глянь - усюди чорно, гидь,
Від подихів людських нестерпно, мулько...
Та геній хоче їсти. Аж сичить.
І витерти під носом варто бульку.

Тавро зневаги клеїться юрбі,
Погорда его змучене ворушить.
Висить лайливе слово на губі,
Ось-ось впаде, поцілить прямо в душу.

Яка ж гидка, відразлива пиха!
Її не переважують таланти.
Митець - це не господар, а - слуга.
Про це завжди потрібно пам'ятати.

19.12.2017р.

Світ каже "пробач" - а вина незмірима.
Такої не можна під каву забути.
Слова запеклись, поскладалися в риму.
Весела Марина, не личить їй смуток.

Застала в обіймах законного... доню.
Лишила їм дачу, млинок під парканом.
У лоні пекельно, а серце холоне.
Ну, що наробив, чорнобривцю-Іване?

Недовго розлучниця-мальва яріла,
Немає по ній дитинчати, пелюстки.
Вдоволити юні вітри не зуміли.
Млинок фуркотить. А в оселі тій - пустка.

........
2017

Було занурився у тему…
Ходив, як прив’язок, за Вами
А Ви все далі, все окремо
Ось-ось згубили б між словами…

У колі вин про те… про море…
Я знов надіявся на доступ
Своїх набутих територій
Тепер там нині, кажуть, острів?..

Довірюсь я, і Ви повірте:
Ми є одне єдине ціле
І в скорий час ще б трохи вітру
І зап’яніти світом білим…
19-12-2017

Ату! Ату! З рушницею в руці
Нас гонить влада до смертей, до прірви.
Розставили червоні прапорці,
Минаючи поля, дороги, вирви.

Усе для них! Народу біг стрімкий
З країни утікаючи, із дому,
Їх не спиняє, бо робітники
Вже не потрібні, вигнані свідомо.

Чим менше нас, тим більше їм землі,
Для їх нащадків золотом чорнозем.
Закрили пісню, слово в шпиталі,
Тарифами вбивають у морози.

І гонять нас офшорницькі вовки,
Що визначають тут життя і ціни.
Обклали прапорцями вік, ставки,
Щоб не прийшли нарешті переміни.

Нам треба цих мисливців зупинить,
Не дати панувати, бо ізроду
Народ цінує землю, кожну мить,
Бо кров’ю він виборює свободу.

Ату! Ату! Офшорницькі вовки,
Уже скінчився ваш політ стрімкий.
18.12.17

Посеред зради, підлості і бруду,
Продажності людців, нещирих сліз,
Я чорною вороною не буду,
Хоч упаду, так білою, униз.

Тому мені не солодко, а гірко,
Від болю за отруєний народ.
Бо я, його дитина, доня, гілка,
Порву всі пута, прагнучи свобод.

Не прогинаюсь і не продаюся,
У друзях ті, що серце обняло.
Бо прадід вчив, і тато, і матуся,-
Нещира доброта – найбільше зло.

Життя спіткнулось об війну і сльози,
І материнський крик, батьківський гнів…
Серед льодів зашерхлих змерзли лози…
З війни весною ми ждемо синів.

А зараз шкіру пробиває зрада
Отих, що владу захопили враз…
Воронам білим чорні тут не раді,
Це значить битва до останніх фраз.
18.12.17

На гільзу гарячу метелик сідає, та сісти не може –
Попечені крильця і лапки. До крапочки звузився простір.
Метелик архіритуально торкається мушки і ложа,
Страждання-біду накликає даремно, приречено, просто.

А хто це стріляє? Метелик не знає і знати не вміє.
Він тільки легенько собою краплинку життя позначає.
Цілком нетаємно, що постріли – нагле завершення мрії,
Що полудень пахне медами і кров’ю, а не молочаєм.

Дядьки бородаті вдивляються звично в оскалену далеч.
Злоба автоматна і сонце, і трасери -- так недоречні.
В повітрі метелик. Сідати не хоче. Його не чекали.
Повсюдне обмеження волі. Флюїди сумної утечі.

Схолонула гільза, та інші летять як нестримне жолуддя.
Метелик описує коло, бо вибір у нього великий.
Присяде метелик пізніше, як буде суцільне безлюддя,
Де місце для подвигу зяє, а більше – для чорного крику.

Буває, затинається актор,
Або поет встругне сонет-шкарубу.
Але від щастя вмерти - перебор:
Зізнався у коханні - врізав дуба.

Закрижанів життєвий океан,
Вдягнули трупа в похоронні шати.
Лежить сумирно сивий дідуган -
Йому уже амури до лампади.

Інсульт? Інфаркт? Однині все одно.
Цвяшок із дошки витягли обценьки.
Тендітна юнка глипа за вікно,
Не склалося пожити зі стареньким.

Здається, в длані Божа борода,
І срібна ложка визирає з рота,
Аж тут у лоба гримнула біда:
Хотів любити, а попав до чорта.

А пташка вже гарячою була,
Жадав поживи хтивий голос плоті.
Якби ж годину доля ще дала
Аби у світ прийшов Буанаротті!

Ідуть роки. Стікають до калюж.
У жінки випав зуб, срібляться скроні.
Дрімає на дивані п'яний муж
І косяком затягується доня.

Буває, виростає і будяк,
Або завчасно смерть устромить жало.
Але потрібно сіяти життя,
Допоки мойри нить не обірвали.

18.12.2017р.

                                  І
У леплезорії – всі у безпеці.
Всі одинакові і не кусають.
І одноногому легко живеться –
ловко на чобота мешти міняють.

Гілля й гілля викорінює вітер.
Дрова самотньо збираєш у лісі.
Біля криниці ні впасти, ні сісти.
Бовтають відрами. Хочеться пісі.

Кумкають жаби на березі хором.
Гаслами любо змели жабуриння.
І по коліна пузатому море.
Дулю лишає майбутній дитині.

І до печінки усе пропікає.
Що за юрма? Уникаю халепи...
Сняться поетки: то Свєта, то Майя.
Хочуть очистити музу од лепу.

                                  ІI
Пасинки рідні, шляхетні кацапи,
де наобіцяні нам паляниці?
Ви у Везувії грієте лапи,
поки снігур доїдає синицю.

Не помирити юрбу і поета.
Де ви усі скотиняки і гади?
А-а-а? Масажуєте пальці скелета –
ідоли вічні: монета і зрада.

                                      18.12.2017

1
Обставини життя повільно роблять асом.
Протиснешся крізь дерен, кар'єрний турнікет...
А там віншує Гена напівтверезий Васю -
Запевнює: "...достойник, обстріляний поет".

У борошні жіноцтво, пече ньюпалянички.
Зупинишся - бо вітер, обіцяна гроза.
А правдолюбство це така шкідлива звичка,
Що дружби сітка чиста з долоні вислиза.

Навіщо ті родзинки? Присмаки є своїші.
Перекидай фігурки, наліплені для товп.
І певно, наймудріше - анахоретна ніша
Та високо у небо міцний яскравий стовп...

2
Теорія еліт... невігласи... койоти...
Єхиди дрібнозубі... суворі блокпости...
Латала парасолю - фарбую пальця йодом.
З Мостиська їде Щастя, заметені мости.

Ще треба кілька сосен для власного ковчега.
Матуся дзвонить марно столітнім охам...
Дзинь...
Ядушними димами сповите гостре Его.
І вабить несказанно морська холодна синь.


2017

***
Наша пам'ять війну і горе
не вміщає у голові.
Негативу емоцій – море,
позитиву… А їх – аж дві:
у сусіди корова хвора
подихає і
...селяві.

***
У роботящої людини
немає вільної години,
аби за когось не потіти.
А ради себе відпочине
хіба-що аж на тому світі.

***
Перемагати – це ознака
майстерності у житії.
Запам’ятаймо, небораки,
ніяка не заїсть собака,
аж поки не з'їмо її.

***
Усе на світі можна мати –
сезами, дорогі палати,
а багатіє Аладдін.
Немає з чого обрати,
а вихід є всього один.

***
Минає час і ніч. І день
іде до заходу зі сходу.
А до «ісходу» у народу
із небесі – анітелень.
Ачей ніде немає броду?

***
На цьому світі іноді буває,
що небо чорне, і земля гуде,
і синє море грає на Дунаї…
Але куди діватися, не знаю,
коли немає виходу ніде.

                                      2017

Якби на квітоньки – та не морозами,
На змерзлі вітоньки – та з неба грозами,
Не мліла б душенька від болю лютого,
Від болю лютого, у кригу скутого.
Баскими конями та й дивомо́стами
Саньми різдвяними стежками простими –
У заметіленьку та й до родиноньки,
Та й до вечероньки у святгодиноньки...
Гей, душе-душенько, кого питаєшся?
Чи татков-матінков ти називаєшся?..
Дзвіночки тенькають та й на колядочку –
Сідай, родинонько, та й до обрядочку...
Відпий узварочку, мій любий таточку,
Від’їж вареничків, прелюба ненечко,
Кутю заправимо медами чистими,
Сльозами-росами із віч Пречистої...

Дитя у світ прийде, устане сонечко –
Віншує ненечка кохану донечку,
Житами сіється: нехай згадається
Відлетна душенька, де обертається!
Утишся в ніч святу, гей горе-боленьку,
Узри на див-мосту у люлі Доленьку,
Пресвітлу Доленьку із вод освячених
Із калачів батьків, у вир’ї втрачених...

...Сніги розбавлять ніч... І враз – зійде в о н о!
...Неначе й солодко... неначе й солоно...

В ніч під 18 грудня 2012р.

(Зі збірки "ОБРАНІ СВІТЛОМ". - Львів: Сполом,2013)

Я знов лечу в її п'янкі тенета,
Загублений всіма на цій землі.
Чорнилом з вени пишуться сонети,
І линуть в море диво-кораблі.

До неї відправляю я букети
Словами, що палають по крилі
Моїм. І загоряються комети,
Летять та пропадаючи в імлі.

І на столі згоряють між листами
Ті почуття, що окриляли враз,
Дорога плине різними мостами,
Лишається лиш кілька тлінних фраз.

А час летить космічними вогнями.
Я дякую за цю любов піснями.

© Володимир Верста
Дата написання: 16.10.17

Мій дар для мене – зболене прокляття.
Фальшиві нотки вічності в руках.
Душа згоряє, серце під закляттям
Любові прагне, тонучи в словах.

Мій дар – пусте, лиш тліюче багаття.
Холодний лід, що сковує в думках.
Вже відцвіло божественне латаття,
Та мерехтить по сяючих струмках.

Мій дар – шляхи космічної безодні,
Завжди здавався він мені сумним,
Але приймаю я це до сьогодні,
Хоч бачу по дорозі тлінний дим.

Прокляття? Дар? Виблискує в імлі.
Вирішувати це вже не мені...

© Володимир Верста
Дата написання: 11.08.17

Ти був моїм до кінчиків думок,
ти був моїм так довго, аж до серпня.
Спекотний час медовим був, аж терпнув.
Минулося... Лиш пам'яті пилок

розноситься чи протягом, чи вітром...
Ти був моїм. Як з цього літа вийти?

Уночі Мороз-художник
Візерунки малював,
Вийшло Сонечко ранкове -
Труд увесь його розтав.

Плакали троянди білі,
А намисто із зірок
Розірвалось, розлетілось,
Мокрі крила у пташок.

Нанівець Мороза працю
Ясне Сонечко звело,
Він не журиться, не плаче,
Намалює вночі знов.

2017 р.

Вставай, лебідко! Годі спати!
У ковбиках уже бурчить!
Неситий дуже. Бога ради
Розклепли око хоч на мить!

Щоночі я - гарячий мачо,
Удень працюю, аж худий.
А ти - зманіжена, ледача,
Не хочеш стати до плити!

Бажаю в маслі картоплеси,
Биточків, ковбаси кільце.
Іди сюди без комбідреса,
Стань поруч зі своїм бійцем.

Візьми до рук важку ножаку
І від луски почисть линця.
Жона сховалась з переляку
І не показує лиця.

Згадались мамині уроки,
Печальний смуток загриза.
Сиджу на кухні одинокий,
В пательню крапнула сльоза.

Готую чудо у каструлях,
...ля натюрель для двох парсун.
Ротяку роззявля зозуля -
У ліжко харч красі несу.

Пахтить печенею із хати,
Пора писати епілог:
Навчився гарно готувати,
Інакше з голоду би здох.

17.12.2017р.

Я - простий, просолений моряк.
Лаятись не буду, браття, мир вам.
Кажуть, у жінок усе не так,
Почуття глибокі, наче прірва.

Корабель штормисько підганя,
Палубою пролітають хвилі.
А у ліжку тішиться жона,
Від кохання втомлена, у милі.

Ходять морем сизі буруни,
Чайки поховалися у скелі.
А в моїй квартирі пластуни
Крутять еротичні каруселі.

Охи долітають аж сюди,
З нею, мабуть, там гарячі "перці".
Я ж у морі, наче перст, один,
В бочки насипаю оселедці.

Холод пробирає до кісток,
Клешню краба одірвав од носа.
А у жінки любчиків гурток,
В кожного своя жагуча поза.

Час іде. Пристав до берегів.
На протезах сіль обридло хрупа.
А побачив любоньку - ожив!
Калатає серденько над пупом!

Ангела, що впав, я не спасу,
Краще на ходу зірву бретельки.
Афродіту у альков несу,
Перса обціловую м'якенькі.

Заспокойся, люба, не дрижи.
Я тобі не заподію шкоди.
Для роботи створені мужі,
А жінки - для втіхи й насолоди.

17.12.2017р.

1

Пасіонарій - завжди в небезпеці.
Крутяться шавки, хапають за п'яти.
Ловко живеться повсюд солопеці.
Нащо звичайне-осідле міняти?

Тхняве нахабство гілки вкорінило,
Гідність розтопчуть - збираєш самотньо.
Де ті криниці: поповнити сили?
Голосно котяться плісняві бодні...

Жаби на березі - хором про любе...
Лозунгів доста, змели павутину.
Хитрість пузата розтягує губи.
Що залишаємо - вічне - дитині?

Зліва, де серце, пече несказанно.
Стати у натовп? Лікують халепи...
Пращурки сняться: то Марфа, то Ганна.
Панські покої десь чистять від лепу.

2

Людоньки рідні, чужинці шляхетні.
Що ви несли: паляниці чи розбрат?
Сніг не вгамує розверзнуту Етну.
Лізуть-шугають із присвистом кобри.

Пізно мирити нервових скитальців.
Хтось обіцяв, торохтіли скелети.
Масажували Аїдові пальці...
Ідол одвічний - дзвенюча монета.

2017

1
«Звідки взялась вона така»»
«Дивиться на всіх з погордою...»
«Не співає в нашім хорі...»
«Що ж дивного? Забули її батька?»
«Того, що луснув? Але від чого?»
«Пообіцяв, що, коли схоче, стане таким, як віл».
«Ви тільки гляньте, що витворя наша гордячка...»

2
На прибережнім лузі пасся кінь,
Стриножений, змушений був стрибати.
Нічого дивного, якби обіч не стрибала жаба.
Кінь – стриб, і вона – стриб.
Зауважив кінь напарницю і заіржав од подиву.
Здивувалися й жаби, тож уперше
Концерту не було чуть із жабуриння.

3
«Поїдемо сьогодні в місто,-
Сказав коневі чоловік.-
Годилось би підкувать тебе».
Гордовита жаба не знала, що це.
Та була цікава і пострибала за конем.
Підніс кінь ногу ковалеві,
Та раптом заіржав, як не іржав ще зроду.
«Що це з ним?»- дивується коваль.
Кінь голову схилив праворуч.
І тут усі, хто був у кузні на ту пору,
Зареготали так, що регіт той
Докотивсь, напевне, й до жабуриння:
Обіч коня стояла жаба...
І теж подавала ковалеві ногу.

P.S.
Як часто, ніби на потіху,
В герої лізе мізерія.
Щоправда, не завжди
Комедія закінчується сміхом.

Хтось пише і багато, і про все,
I кожен день, хоча-б рядок напише...
Я ж лиш пишу, коли несила вже:
Як вуха роздирає клята тиша!

Віршую, як розради вже нема,
Коли навкруг пітьма, чи все счезає,
Життя якщо проходить задарма,
То слово лиш надію залишає...

Я знаю: хоть віршуй, а хоть кричи -
Того ніхто й ніколи не почує!
Та не зника без сліду крик душі
I глибший слід залишить, хто римує...
9/4/2016

То що ж воно таке, слова?
Хтось мову любить i плекає,
А хто як “гав” та “няв” вжива,
Але йому теж вистачає.

Що бачим, чуєм - вмить зникає,
Слова лиш в пам’ятi лишає.
Коли про щось хто розмiрковує,
То мову вiн використовує.

Словами можна пояснить,
Що ми не в силi й уявить,
А можна гладко розмовлять,
Коли нема чого й сказать.

Бува, що речення вбива,
Або вiд слова бiль вщухає,
Бувають i святi слова;
У тишi лиш життя немає.

Ми всi обплутанi словами,
А мова - то зв’язок мiж нами:
Щось обiщяли, щось питали,
Писали, лаялись, спiвали.

Слова усiх в народ єднають,
На самотi нас не лишають.
Людина лиш тодi з’явилась,
Як спiлкуватися навчилась.
26/02/2004

Відчуття печалі і свободи,
Стогін муз на кладовищі мрій
І тяжке тавро прокляття роду –
Все змішав життєвий буревій.

Запливають кров'ю небокраї,
Всі шляхи ведуть на манівці.
В грішнім світі спокою немає –
Спокою сягнеш наприкінці.

Ми збираєм друзки від карафи кохання,
Що її аж по вінця собі налили.
Наостан залюбки налили "по останній"
І розбили минуле. Були?.. Не були?..

Пам"ятаєш, шалено сприймали отрути
Виноградовий хміль... Він, солодкий, мов ти,
Так серця лоскотав... Післясмаковий смуток
Гіркотою... Немов у минуле листи,

Що чорнилом написані меду і крові...
Без табу помережено наші тіла,
Мов орнаментом розпису снів світанкових,
Де я був... Та і ти... Теж, напевно, була...

...і висять ефемерно над нами вінцями,
Мов корони із гілля шипшин, ясени...
І пітьмі тій спливать, що лягла поміж нами,
У багрянії сни... У багрянії сни...


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117121611863

Що краще: косовиця в полі,
Чи телевізор і софа?
Труди фізичні - це мозолі,
А сите черево - лафа.

Коли ще був стрибучим шкетом
Щодня - гульня, дівки, синці.
А нині у руках планшети,
Сідниці вгрузли у стільці.

Дитятко суне ваговозом,
Вгодований звиса живіт.
Борща, котлет - ударні дози,
Відро пельменів на обід.

А мешти - розмір сорок п'ятий,
На гуліверів піджаки.
І хто у цьому винуватий?
Генетика? Харчі? Батьки?

Своїх малят годують люди,
Від пережору аж хита.
Мені уже півсотні буде,
Статура, наче у хорта.

Ушир пливе од жиру дівка,
Юнак глита тридцятий рол.
Допоки діти не каліки -
Нехай танцюють рок-н-ролл.

Нехай ганяють у футбола,
Пірнають, бігають щодня...
Сусід жує. Трамбує воло.
Нема людини. Є свиня.

16.12.2017р.

Вітрила підняті, вогнем палають ночі.
Каліпсо втратив я та голос чарівний
Тієї німфи спів не чую рятівний,
А тільки Кракен вдалині дощем регоче.

Дев'ятий вал штурмує борт, як шаблю точить.
Надію знищує, дарує сніговій
Холодний в серці, мертвий, але ще живий.
Немов «Голландця» капітан, що йде за злочин,

Морями темними блукаючи один
Серед незвіданих усіх морських глибин,
В вогні народжений, обвінчаний властитель

Прозорих вод та океанської сльози
Сирен чарівних і русалок. Повелитель
Циклічно-вічної, душевної грози.

© Володимир Верста
Дата написання: 23.08.17

А ми зустрінемось з тобою поміж зір,
Там, де галактика народжується знову,
У більш високу та небачену основу
Дає початок нам в незвіданий безмір.

Чарує світочем очей твоїх Ефір,
Сузір'я з'єднують дорогу цю шовкову,
Шляхами прядива я поклоняюсь слову,
Але затягує стежки до чорних дір.

Тебе побачити – знайти святу опору,
Немов полинути, як Феніксом, угору,
Згорівши миттю, закінчити зорепад

І стати вічністю для сонця, й розітнути
Цей світ, частинками зробивши сонцепад,
Вогнем осяяти, любов'ю огорнути.

© Володимир Верста
Дата написання: 12.08.17

Радію римам і тобі
На тихій вулиці.
Слова минулої журби
До мене туляться.

Як не було, а ти – така
Реальна. Світу цім
Доречний сенс, що, мов ріка,
Небесно світиться.

Мужніли ми на мілині.
Образи в образи
Я заховав аж на три дні,
І маю обриси

Повторних наших марнотрать
У часі-золоті.
Вони біжать, вони ячать,
Печаллю сколоті.

Ніщо усе це. Не болить.
Жадане – визріло.
І нічка наша, і блакить
Із екзотизмами.

І нам не треба далі йти
Тією кладкою.
Але сто раз не згідна ти
З моєю гадкою.

Синочку наш, захиснику, солдате,
Не покидай так рано білий світ.
За тебе я молюся, рідна мати,
Щоб вижив і продовжив роду цвіт.

Ти плоть моя, оця душа єдина
Летить тобі у поміч, ніби птах.
Тобі в підтримку ціла Україна -
Джерела й ріки, і поля в житах.

Хоч би війна закінчилася скоро
І вигнали ми злодіїв кремля.
Втече навіки із країни ворог.
Живи, мій сину, молить вся земля!
13.12.17

Іще сніги не впали на охололу землю,
Дощами потихеньку скрізь осінь полива.
Це передзим’я в світі, тому не відокремлю
Твої гарячі руки і льодяні слова.

Неначе не змінилось ніщо у нашій долі –
Робота, ліс і друзі, гітара на стіні.
Відчутне передзим’я уже і в нашім колі,
Тепло є від каміна, а де твоє мені?

В невизначенім часі якісь хиткі стосунки,
Хоч ти зі мною поряд, в думках – далеко, з ким?
І обпікають губи холодні поцілунки,
Де в передзим’ї нашім вогню гіркущий дим.
14.12.17

Поезія поезії – різниця.
У кожної пародії свої,
чужі жалі і чари нічиї.
А як душа душею освятиться?

І поки-що не відаю, чому
я читачеві не даю простою,
пишу усе, що видиться йому
від імені ліричного героя.

Бува’, любитель «подарує п’ять»
або моя поезія дратує
якого-небудь троля-обалдуя –
це означає, – «нужно покупать».

Але і я одурюю громаду,
коли прощаю всує ворогів,
а от коли нотую сущу правду,
то це уже дратує брехунів.

І де тоді й дівається наснага?
І як дивує іноді момент –
грамотія обурює увага,
якою удостоює поет.

Генетика поезії – це знаки
від коми до дефісу і тире.
Та що удієш, як і мій писака
до лісу голе-ламане бере?

Тому і на папері майже чисті.
Усе, урбанізоване у місті,
у полі пересапує рядки,
а на природі – майже навпаки:
одне гребе позаторішнє листя,
а інше вдосконалює бруньки.

                                      12.2017

Ми не лежали на Майдані,
І куля не попала в лоба.
Але в кишенях повно "мані":
Віват, Америко-Європо!

Ми не ходили у жалобі,
Дітей в могили не ховали.
При владі. А дурній худобі
Призначені хомут і рало.

Порозбирали барикади,
Похмура чернь згинає спини.
Для оступачених - лопати:
Нехай кайлують до загину.

Брехня вдягнула позолоту,
Вовчиська - вовниці овечі.
Не уторопала голота
Навіщо в хаті колотнеча.

Годують хлопаки пірата,
Несуть добро йому зусюди.
Не має вожака громада,
Тому боротися не буде.

p.s:
Питаю і прошу поради:
Хохли - діагноз чи порода?
А, мо до рук сокиру взяти
І дорубатись до свободи?

16.12.2017р.

Коли сумуєш, просто напиши!
Старокитайське п'ятистопне ши
Французькі альба чи японські танка
Це виклик мій, салонна забаганка.

Пограємо з тобою в буриме?!
Слова зітчемо в’яззю макраме
У техниці плетіння кавандолі
Де кожен вузлик як цілунок долі

Хоч на папері дотиком пера
Або на схилах синього Дніпра
Кристалами прозорого серпанку
Що видно над водою тільки зранку

На небі візерунками зірок
Вважай, я–правовірна, ти–пророк
Промінням сонця, розою вітрів
Пиши про те, як ти мене зустрів!

Залита медом спогадів перга
В чарунці серця ніжна, дорога
Із квітів перших зустрічей пилок
У долі не буває помилок ...

Сягай найнебезпечніших вершин
Пиши мені, що хочеш, лиш пиши!
Рядочки слів під музику думок
Станцюють наймістичніший танок.

Які п'янкі у тебе... Ні, та ні!
Твої цілунки не бентежать більше.
Не очі, ні! Не еротичні вірші....
П'янять мене оці солодкі вишні.
Натрусиш у полумисок мені?..

Цикл «Бриз»

Холодна осінь закує свідомість -
В кайдани, і не вибратися вже,
З її тенет, а далі невідомість,
У серце вжалить сяючим ножем.

Розтане ця туманна невагомість,
Мов перший сніг відійде міражем,
Дарунок принесе мені натомість,
Що за вікном осиплеться дощем.

Сльозами упаде останнє листя,
А ми із ним, кометами униз,
Лунає знову ця самотня пісня,

Пронизує все тіло наче спис.
На березі чекаю, все імлисто,
В обличчя б'є, лише осінній бриз.

© Володимир Верста
Дата написання: 23.11.17

Ти чуєш цю мелодію в катренах,
Що самотою рветься на Парнас?..
Пізніше пронесеться знов по венах
Забута казка наша без прикрас.

Та маска залишається в кайданах,
Лунають ноти для пустих гримас.
Заручниками є ми у романах –
І весь вогонь, що в серці вже погас...

Хіба у римах заховати можна
Мою печаль. Твій погляд сніговий,
Мов пектораль, виблискує й тривожно

Він сяє, оселився чарівний
В очах. За нього та напевне кожне
Спасибі та прощай же до весни...

© Володимир Верста
Дата написання: 23.10.17