Амури крилами тріпочуть.
Весна! Розтанув білий сніг.
І щось вони від мене хочуть,
І медом липнуть біля ніг.

Коти під вікнами співають,
Пташки клюють буденний пил.
Я серед ночі відшукаю -
Тебе, хоч і немає сил.

Сповзають почуття по тілу
Та не втече рука в руці.
Тебе собою оповила
І бачу щастя на лиці.

Плинуть хмари понад дахом срібним птахом,
Плинуть хмари наче білі кораблі.
Вслід за ними мої мрії довгим шляхом
Відпливають, в золотій згорають млі.

Грає сонце поміж хмари мерехтливо,
Серце криком – гей ви там в далечині
Не втікайте мої мрії так квапливо,
Бо не знаю чи догоню вас, чи ні.

Не зникайте мої мрії дуже скоро
У далекий, безкінечний, вічний світ.
Зупиніть мені на мить весняну пору
Поки ще на вишнях квітне білий цвіт.

Те що має, у житті цім має бути,
Зупиніться ж ви намріяні мої.
Дайте ще мені послухати, почути
Як співають свою пісню солов’ї.

8 -04-2018р.
Парище.

Цикл «Бриз»

Холодна осінь закує свідомість
В кайдани, і не вибратися вже
З її тенет, а далі невідомість
У серце вжалить сяючим ножем.

Розтане ця туманна невагомість,
Мов перший сніг, відійде міражем,
Дарунок принесе мені натомість,
Що за вікном осиплеться дощем.

Сльозами упаде останнє листя,
А ми із ним кометами униз.
Лунає знову ця самотня пісня,

Пронизує все тіло, наче спис.
На березі чекаю, все імлисто,
В обличчя б'є лише осінній бриз.

© Володимир Верста
Дата написання: 08.04.18

***
Прошиті жилами дротів
Дороги, гнізда бузьків…
Невтішні дні якісь не ті.
В проході надто вузько.

Чи не в проході – вушко це,
Відламане від голки.
Смола стікає на лице
І небо у подолки.

Усі біжать крізь житіє –
Шукають власні ніші.
Мене нема. Точніше, є
Але якийсь я інший.

Та і тебе нема. Хоча,
У тебе інші шрами.
Життя торкається плеча
Й не розмовляє з нами.

В мовчанні мудрості нема.
Ні золота… В німоті
Години всілись жартома,
Як ластівки на дроті.

06.04.18 © Василь Кузан

Йду Гетсиманським садом в Великодень,
окіл каміння більше ніж дерев.
Вони ще пам’ятають лик Господень
і люду невимовно-дикий рев.

Він лине із кривавої Голгофи,
куди Ісус доніс тяжкий свій хрест.
„Варавві волю!“ – відгук катастрофи.
І „Розіпни Його!“ – як помсти перст.

Пішов нащадок на нестерпні муки,
аби скупити первородний гріх,
із криком: „Батьку мій!“ у мить розпуки,
під вигуки юрби і підлий сміх…

Христа як відрізнити од Варавви,
хто жертва з них обох, а хто все ж кат?
Іуда в багатьох живе лукавий
і кожен з нас по-своєму Пілат!.

Любов не можна знищити в собі!
Які б трактати мудрі не писали…
Те почуття не здасться в боротьбі,
воно не стане підлості васалом.

Любов – завжди величне почуття,
його не варто плутать з перелюбом.
Останній має нетривке життя,
хоч скінчитись він може навіть шлюбом.

Про постіль я уже й не говорю,
то взагалі не перша суть любові.
Коли душа не зрить свою зорю,
не буде правди в жоднім вашім слові.

Любов – то поєднання ваших душ
у неземнім, казковому польоті,
екстазу мить чи оркестровий туш!
Та я не маю на увазі плоті…

Любов вмирає, як згаса вогонь,
що душі вам теплом уже не гріє,
як віра з ваших вислизне долонь
й у темряві сховається надія.

07.04.2018

Згадають останні перших
На схилах гірських доріг.
Пробудять гаряче серце
І дух стане спільним їх.
Зустрінуть останніх перші,
А їхня любов і хрест
Епоху земну заверши.
Засвідчи: Христос воскрес!

08.04.18

А ось і на сцені "крутий коперфільд"
За димом волоки і тиші…
Між дійсністю й черевом - символа флірт
Дозвілля окультне всевишші…

Є до мене самого кілька питань
Одне з них стосується - броду...
Коли чую від когось:- Нумо відстань!
Чекаю на іншу погоду

Причому тут броди, і коперфільди -
Вони ж не залежать від сцени?
У мене зневіра, вона, і не тільки…
Врази поздувалися вени…
08-04-2018

А Хтося мною хилита,
Ізбоку перегаром дише.
Гука на мене: - Срамота!
Не дам тобі горілки більше!

Зі Хтосею жлуктили ніч,
Ловили в озері русалок.
Злетіла голова із пліч,
Лежав під тином, як кавалок.

Купив Хтосюнці чобітки,
На день народження їй всучив.
Тепер на тиждень став хиткий,
Щоранку мучає падуча.

Підступні Хтосині дари,
Вважав, що панночка святенна.
Спочатку навіть не вкурив,
Що спирт її такий скажений.

Од пійла голова дурна,
Ще трохи - знову стану мертвим.
В усьому - Хтосина вина,
А я - її невинна жертва.

08.04.2018р.

Іноді враз помітиш,
Як швидко зникає роса -
Ніби робити їй нічого
В цьому нечистому світі.
Іноді враз помітиш,
Як затемняє пилюка
Дзеркала чистоту.
Сумний він, цей світ!
Навіть коли розцвітають вишні.
Навіть тоді… А все ж
Очі твої
Несли в собі відблиски ранку,
Несплямленої чистоти.
Та я пройшов мимо неї,
Вже щастя ніде не знайду.
А все ж
Сльозами своїми омию
Дзеркало темне життя -
Хай там, де впадуть мої сльози,
Відкриється світлу воно.

Вселенська тиша... Аж до воскресіння
розп’ятого на череп’ї Христа...
За немочі німого покоління
вознеслася душа Його свята.

Але і досі капища погані
курять у небо ідолу й тельцю,
а нехристи і душі окаянні
не моляться єдиному Отцю.

І сатаніє кривослав’є хиже
лукавої Московії-орди.
Іуда у Пілата п’яти лиже,
і фарисей готовий, як завжди,
і знову розіпне або заріже
за щире слово чистої води.

03.2018

Щоб од думок бодай на час прочахла голова
(Лише у сні думки поволі опадають, наче листя),
Спішу туди, де невгамовне птаство й мудрі дерева
Словам високим надають земного змісту.
Як мудро все ж Господь розпорядивсь,
Поставивши їх поперед чоловіка тінню,
Аби і в помислах, і в пошуках, бува, не заблудивсь,
Завжди їх вивіряв польотом і корінням.

Признаюсь чесно - я жони боюсь.
А багнеться ковбасного кавалка.
Варехою мене у лоба "Лусь!":
- Іще не Паска! Постуй, бахуряко!

А я голодний. Тиждень вже не жер,
Працюю важко в полі трактористом.
О, де ковбасний рай - СРСР?
Вертайтеся, безбожні атеїсти!

А з кухні пахи линуть неземні,
П'ятак свині підблимує з духовки.
Підсмажуються щупаки, лини,
В кишківнику бурчать шлункові соки

У кума з тиждень як настав Пейсах,
Ярмолкою черпає оковиту.
А теща каже: - Потерпи, козак.
Устомиш завтра писок у корито.

Вже думав, що хана, кінець життя,
За грішні вчинки небо покарає.
Але до хвірти кличе попадя,
"Дружу" із нею, як попа немає.

Тихцем у рот кладе мені халву,
Глитаю з рук вареники гарячі.
Тепер до служби, друзі, доживу.
А після неї попаді "оддячу".

07.04.2018р.

Несе моя фантазія мене у білі сни,
у заповідні пущі.
Все ближче до останньої весни,
все далі віра в душі невмирущі.

Тримаюся іще за поводи. І сили є,
а неміч доганяє.
Уже на переправі житіє
моє до не існуючого раю.

Бунтує серце. Вибору нема. Як на війні
усі путі лукаві.
Мандрівочкою пахне навесні,
але нема коней на переправі.

03.2018

Коли життя сягає рубежу,
Так хочеться спочатку все почати,
Та літ минулих не зітреш печаті,
І не одягнеш ли́чину чужу.

Вже недалеко фінішна межа,
Ти в цьому світі тільки подорожній,
І не біда, як гаманець порожній,
Біда, як є порожньою душа.

1

Кожушок залатаний... капелюшка... Пані!
Пенсія мізерна, в доньки - МДП.
От зустріла вчора цю огрядну Таню,
на обох світило сонечко скупе...

Говорили стиха про тарифи, ківі,
яблучну дієту, перспективи на...
Довгобуд, ковтьоби глиноземні - зліва.
За мостом, де Зигін ще стоїть, - війна.

2

Перевальцем Таня почовпла додому,
в доньки "настроєніє" гарне, далебі.
А мене минали москалята, роми
і козаченята - куртки голубі...

Лементіла школа... Вчителі премудрі,
гаджети модерні в кожного тепер.
Де б узяти з тонну золотої пудри -
притрусити гори брехонь і химер?

2018

Буяє весна, та не зовсім…
Чи то павутинки в волоссі?
Устино, дитино,ти хвора –
і нині, і вчора й завчора…
Чи то не хвороба, а втома –
нависла пітьма невагома –
нависла, як хмара навпроти,
як пара – без духу і плоти,
нависла зумисне…Нависла!
Чи зломана вісь коромисла,
чи відра не так уже повні,
чи мить до зловіщої повені?

Нехай уже швидше розродиться!
Нехай проминає негода ця!
Нехай вже громниці натішаться,
Безумно ударять – і втишаться…

Бо годі вже темряви… годі! –
при святі, при світлій господі,
де свічка палає – громавиця
(з пітьмою у піжмурки бавиться),
де ясні очиці у дівочки,
де Устя виводить гаївочки,
де віра є в сили приплодні,
що страсті дають великодні!

Де коник гривастий у брами б»є…
Хто вірує – тому і Бог дає!


2009 рік, зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013.

Золотився ранок, усміхався
Та купався в променях тепла,
Капелюха зняв і привітався
Чемно та привітно з усіма.

Розбудив на грядці квіти сонні,
Бджілоньку покликав в пелюстки,
Котиком сидів на підвіконні
І про щось тихенько муркотів.

Покропив росою зелен-трави,
Солов"я піснями забринів.
Такий світлий-світлий та яскравий
У душі автограф залишив.

2018 р.

Ти час, о Велесе, спини,
І суєті скажи цій: «Годі!»
Відчути подих весняний
Сьогодні хочу на природі.

Сюди я йшов, як уві сні,
Ступив у передпокій раю.
Як, Боже, хороше мені!
Твоє натхнення я вбираю.

Співає чарівливо птах
У цій легкій озерній тиші.
Води поверхню Хтось хита,
Немов листа у вічність пише.

І так поволі опліта
Весни вечірня прохолода.
І стелить постіль дрімота,
Дарує сонну насолоду.

6.04.7526 р. (Від Трипілля) (2018)

Листочок, що руку кленову
Тримав, ніби маму дитя,
Злітає додолу... Я знову,
Туди, звідкіля вороття
Нема і шляхи позабули,
Та щось ніби є (іншалла !)
Злітаю у спогаді снулім...
В минуле своє, де була
Ти Світлою... Сонячний промінь...
Утілення світла... СвітлА
Є ніч, де чаруючий спомин,
Мов місячне сяйво... Лягла
Струна на лади... І нервово
Бринить у душі. Як же ти
З того неповернення свого
Удруге могла надійти
До мене?.. До болю стискаю
До нашого раю ключі,
І поряд останні трамваї
Тріпотно дзвенять, зовучи
У синє блаженне смеркання
З листочком- білетом... Тримай!
Устигнемо ще на останній
З кінцевою назвою Рай.


© Copyright: Серго Сокольник, 2018
Свидетельство о публикации №118040700554

Де ти, Музо, сонечко моє,
неминуче у труді і поті,
що уже і чапля не клює
у моєму тихому болоті?

Йду за перелази у луги,
заглядаю аж за перелоги,
де моєї не було ноги
і на те уже немає змоги.

Канула у вирії зима.
Час міняти пера на лопати.
А весни ніякої нема.
Половину маємо чекати.

Де ви, маньєрині записні,
ради кого я себе озвучив?
Поки не співаються пісні,
я за вами, чесне слово, скучив.

Сам не знаю, нащо і чого
заримую кожну як лелеку.
Як мені до вас іще далеко,
рудокосі схимниці й марго.

О, мої високопарні птиці,
лади мелодійної краси,
так з чоловіками не годиться –
запихати їх за пояси.

Краще у єдиному союзі.
Так і буде. Маємо, що є,
і за що не забувають друзі.

Як не буде - кожному своє.
Ну, а куртуазіє моє
подарую неминучій Музі.

03.18

Життя хохла оцінено в мідяк,
Москаль живцем із нього лупить шкіру.
Дріматимеш - учепиться у карк -
Отож, тримай у пазусі сокиру.

Орда казала: "Ми - твоя рідня!
Туліться браття, будем вельми раді!"
Ну, а тепер брехлива кацапня
Всипає порох в міни та снаряди.

Після убивства - в церкву суне кат,
Попи з Кремля освячують крадіжки.
Червона площа зрітиме парад,
Де світові покаже карлик вишкір.

Казала мама: "Злодію не вір!
Він і на сонце блимає вороже!"
Аби у хаті спокій був і мир -
Боріться, браття! Правда - переможе!

06.04.2018р.

Весною річка вийшла з берегів,
Піняться хвилі, поспішають вдалеч.
Сягає вже вода долин, лугів,
Навіть людських осель уже дісталась.

Все затопила повінь весняна,
Сухого місця вже ніде немає.
Хоча бурлить та сердиться вона,
Але усе ж потроху відступає.

Угомониться вже за кілька днів,
Та потече ріка собі поволі.
Непередбачувана повінь весняна,
Слід обережним бути нам з тобою.

2018 р.

Я тільки й вам телефоную…
Чудовий день, скажіть, сьогодні?
Цілує вітер змоклу тую
Як ви мене напередодні…

У нас давно сади розквітли
Пахучо так, аж до сп’яніння
Не вистачає жменьки світла
І пів на двох гріхопадіння…

А ще у нас чимало меду
На пелюстках - і досі липко
Я пролітав сьогодні небом
Одні чого вартують липи…

Я вам зі сну телефоную
І це не складно, це - природньо
Цілує вітер змоклу тую
Як ви мене напередодні…
05-04-2018

Не знаю - на добро, а, може й ні
(шляхи Господні неісповідимі) -
Навідалась матуся уві сні,
Уперше, як заснула в домовині.

Чи постарів - уже ж не двадцять літ,
А мо', душа не знала супокою...
Кричав їй "Здрастуй, мамочко! Привіт!
Прошу, торкнись мене хоча б рукою!

Один як перст. Живу, немов монах,
Життя зміліло повноводне русло".
Вона ж мовчазно плакала, сумна,
Ереба темінь під ногами гусла.

Прокинувся, гаряча голова
Рука стискає мамину хустину.
На склі росою писано слова:
"Ще поживи. Люблю тебе, дитино".

04.04.2018р

Збирайся, підемо на двір
Побачимо, що з цього буде…
Чекатимо там до тих пір
Допококи не зійдуться люди…

Повстала весна! нарешті
Ми скажемо в очі: - Ну, мачо…
Знімай геть усе і мешти
Танцюємо з нами - пробачим

За пізнє тепло, за сирість
За братика - березевицю
Чекали було на вирій…
Одні горобці та синиці

Де ті хвалебні лелеки?
Невже тобі важко, нащ квітню
Поставити сонце на бек…
І справити хресну обітню?!..
05-04-2018

Нарешті весна! Нарешті бубнявіє перша брунька!
Нуртують жагучі соки невтримано догори.
Земля простягає спрагло до сонця замерзлі руки.
Запрошують світ до танцю звеснілі нараз вітри.

Уперше долає морок ще зовсім дрібний підсніжник,
розбурхуючи довкола левади п'янких надій.
Бринить моріжком яскравим полів кострубатий ліжник
і котики затівають щось змовницьке на вербі.

А як салютують в лісі шпаки, коли ранок сходить!
Як клепчуть старі лелеки, пізнавши гніздо своє!
Вклоняються ґаздам зовсім ще голі зі сну городи,
засвідчуючи на тому - причина до здибань є.

І, Господи, як же добре, коли й у тобі на ве́сну
вибруньчується щось гарне, жадаючи розцвісти.
Бо трошки ще й Воскресіння, ще хвилька і світ воскресне,
ще зовсім краплинка часу і духом воскреснеш ти.

3.04.18 р.

Крізь щілини прокралась зима
І потріскали шибки на вікнах
Тут нікого нема, - лиш моя самота
І узори в надщерблених стінах

Тут нікого нема, тільки спогадів гра
Лиш скрегоче трухлява долівка
Пліснявіє підвал, вітер двері зірвав
На даху зацвіла перша квітка

Хтось тут жив і любив
Щось знайшов, щось згубив
Та слова обернулись на тіні

Хтось бажав і горів
Час летів, залишив
Імена закарбовані в стінах

Все, що існувало мить бодай,
снить думками мов стежина в полі,
що біжить удаль, за неба край,
на узбіччя нетривкої долі.

А буття пронизливий, як дзвін,
розтина життя чийогось промінь,
бо стрімкий і незупинний він,
мов весни порив, нестримна повінь.

Згодом стане каменем і дуб,
а його в пісок вода розточить,
як не в’ється молодецький чуб,
як не манять звабності дівочі…

Все живе в майбутнім відімре,
але мертве оживе із часом.
І через віки дзвінкий катрен
стріне хтось на камені Парнасу.

„Так ніхто не кохав!“ – говорив нам поет
у минулому тисячолітті.
До небес підіймать стрімко дум своїх лет
не спиняло його лихоліття.

Почуттям своїм оду натхненно співав,
увімкнувши шалену уяву –
тихий місяць і зорі він свідками брав,
в "тумані́" розчинивши "синя́ву"…

„Так ніхто не кохав!“ – хизувався поет
і душею кривив безсумнівно…
Хоч любов – то емоцій невиданий злет,
та упевненість дещо наївна.

Бо духмянить кохання трояндами всяк
чи пливе чебрецем за водою,
в нім конвалій букет, полину навіть смак,
та не тхне юна кров лободою!

„Так ніхто не кохав!“ – віршував же колись
той "співець робітничої рані"…
„Як напився, мужик, то іди похмелись“
і вертай до навушниці Мані!

Зміню життя, як рукавичку,
пірну у паралельний світ
і запалю погаслу свічку
чи кину непотрібно звичку,
полину думкою в політ.

Здолаю космосу висоти,
наперекір всього буття,
розвію гіркоту скорботи,
і упиватимусь польотом.
У тім польоті все життя!..

02.04.2018

Ти, душе моя всім відкритая,
невже не втомилась від ран,
підступно олжею сповитая,
що плодить черговий обман.

Ти, душе моя неприкаяна,
хіба не набридло тобі
бентежитись смутком розкаяння,
брести в непроглядній журбі?

Ти, душе моя непокірная,
чом сумно повісила ніс?
Ортуна, подруга невірная,
життя понесла під укіс…

Ти, душе моя норовливая,
на спокій надію облиш –
мов кінь із шовковою гривою
в безкрає майбутнє летиш.

Ти, душе моя невмирущая,
коли в небуття відлетиш,
на мить осягнув усе сущеє,
простиш всіх і благословиш.

Лунає голос Неба все гучніше,
старається невидимий дзвонар.
У тріщини майбутнього, у ніші,
заглянути силкується кобзар.
Та марно все, нічого не виходить,
все укриває сірості туман.
Десятки літ імлою люди бродять…
Чи очі застилає всім обман?

Безпомічно висять у старця руки,
свята бандура стільки літ мовчить.
З останніх сил долає лірник муки,
лише душа безмовно ще кричить.
А крики тонуть в непорозумінні,
у хаосі спокус, мілких бажань…
Невже не вирвем зла того коріння,
в життя не втілим світлих сподівань?!.

Шукали власні форми цілу вічність,
речей первинну зневажали суть –
фарбуємо тепер іржаву дійсність
і силимося істини збагнуть…

Юдити кашу заварили круто –
в боги своїх пророків возвели,
релігії поначіпляли пута,
розвісили тенета кабали.

Стоїть перед дилемою суспільство –
куди, гадає, виведе крива.
Всесвітнє закипає нині дійство –
проект віків під назвою „Жи-2“…

Пройшли часи вже лицарства і честі,
з відкритим як забралом йшли у бій.
Весь світ тепер стоїть на перехресті,
на самім попелищі власних мрій.

На жаль ковтають люди ту наживку,
дідів традицій забувають суть.
Тисячоліття йде перепрошивка
і все густіше релігійна муть.

Так, маніяк непевної породи
нове суспільство вирішив творить,
до м’ясорубки кинувши народи,
і ну безлику масу з них місить.

М’яку, слизьку, бридку, вонючу, сіру,
геть натяку у ній щоб на людей.
Народи різні в якості офіри
жбурнув на плаху ради тих ідей.

Старались хором: Троцький, Каганович,
Єжов, Ягода, Коба, Косіор…
Велика шайка з прізвищем на -ович
пекла мацу з ім’ям „голодомор“.

Байдуже, на якій говорить мові
істота, що грабує мій народ!
Прийти у владу на невинних крові
й водити лицемірства хоровод…

Яка різниця в тому, скільки вишів
закінчила вона, скажи мені,
якщо під себе і закони пише,
свої багатства множить на війні?

Не все одно, якщо уже украло
дітям своїм і внукам в сім колін.
Чи не воно в майданівців стріляло,
усім покаже згодом часу плин.

Невже не в силі спільно дати раду
отій еліті зайдів і заброд?
Коли й ім’я йому синонім зради,
чи може бути чесним той народ?!

Розкрити тему віршем неможливо,
але для розуміння це канва,
що допоможе пошукам кмітливих,
проект віків під назвою – „Жи-2“.

Стою над прірвою, дивлюсь, як гине час…
Крижиною той на осонні тане,
а з високосся тихо лине вальс –
то вічність грає на фортепіано.

Секунди падають, хвилини та роки,
летять в безодню як осіннє листя,
і зазирають в урвище зірки –
не спиться їм у космосі імлистім…

Триклятий час, його не зупини́ть,
між пальцями водою утікає.
Тече й тече, не стане ні на мить,
лише мигнув – пів віку вже немає!.

Життя – немов стрімкий метеорит,
що небо навпіл вдруге не розітне,
але без ми́тей тих яскравих світ –
побляк би, став одноманітним!

Глава 3.

Моє кохання – ночі сповідання.
Тобі відкрив я потаємні сни...
Прощай! Вже наближається світання...
Благаю, зорі тільки не гаси!

Лиши фрагменти сяйного бажання
У гранулах розбитої весни.
Згадаю їх я запахами травня,
Що квітами барвистими зросли.

Я не розкрию пам'яті секрети,
І наші таємниці кануть в лід,
Запам'ятають нас лише комети,
Прямуючи в незвіданий політ.

Залишаться сонети наостанок.
І ніжності ранкової серпанок.

© Володимир Верста
Дата написання: 01.04.18

Ти не думай, що ґрати врятують
Тебе від втечі,
Коли будеш ходити по лезу
Стальних ножів.
Ти не думай, що думкою можна
Все заперечити,
Перекреслити вчинки свої
Як чужі.
Але думай про те, що є сила
духу.
Що є час, де й каміння
Стає піском.
І він тягне тебе до світла
За вуха,
Яке не хочеш показувати
Нікому.

Поснуло сонце у долонях літа
Печаль заголосила за селом.
Осіла ніч, вологою сповита,
Сховала сум у полі, що цвіло.
Старі хатини віченьки закрили,
Покірно стихли ув обіймах сну.
А вітер теплий, випрямивши крила,
Співав про щастя світлому вікну.
2018

Я скажу тобі відверто,
І, я знаю, досить твердо,
На все, Божа благодать,
Не повинні забувать...
2009

Ты слово вымолвил, – и вот,
В природе, тоже поворот,
Его, услышал человек,
И, определил он слову век,
Возможно, сразу же забыл,
А может, в память «отложил»,
От того, что ты произнесёшь,
В душе, подобное произойдёт,
Добро и зло, ведь ходят рядом,
Наполнены своим зарядом,
Хорошее слово, подобно зерну,
В человеке прорастёт,
Его, на подвиг позовёт,
Вывод, здесь, довольно прост,
Есть только лишь один вопрос,
Что принесут слова тебе,
Позор иль славу в твоей судьбе…
2009

І настане той день, коли ти не прокинешся вранці,
І тебе не зігріє промінням ранкова зоря.
Коли зійдеш нараз із усіх прижиттєвих дистанцій,
І твої почуття незворотно на попіл згорять.

І настане той день, коли світ уже буде без тебе,
Ти уже не почуєш, як співають в гаях солов ї,
Ти уже не побачиш неозорої синяви неба,
Залишається мить. Намагайся впіймати її.

А Сніжиночка кружляла
З подругами угорі.
-Я умію гарно плавать, -
Похвалилася усім.

-Як це плавать?Ти ж розтанеш,
Станеш краплею води,
Зоставайся тут із нами
І нікуди не лети.

Не послухала подружок
Та Сніжиночка.Чимдуж
Полетіла до калюжі
І легенько сіла тут.

Якусь мить ще протрималась
Й розчинилась у воді,
Це тому, що вихвалялась,
Що плавчиня хоч куди.

І голівками хитали
Білі подружки її,
Та на воду не сідали,
Бо ж боїться цього сніг.

2018 р.

Гармонії бракує? Ач, біда…
Армада днів прямує в сиву осінь.
Мені не часу, а ходи шкода,
де кроки не лункі, а безголосі.
У хаті тиша, повінь німоти.
Дев’ятий вал висить собі на цвяшку.
Десь в паралелях трощить він плоти,
а тут затишшя. Відкриваю пляшку…
Ні, не пивця – поляну квасову,
столову лікувальну мінералку.
Давай-но вип’єм, доле, мирову
і замість валу вчепимо русалку.
Нехай висить, телепає хвостом.
В одному два – краса і майже риба.
Бринить жага знадвору комаром.
То крові зов, та заважає шиба.
Усталений порядок і парад –
людиною керують секс і юшка.
Ось грантоїди викривають лад,
а ось чинуша – голубий злодюжка…
По Фрейду мисль, по Фрейду і життя.
До Бога далечінь і трохи далі.
Найголовніше «щире» каяття,
а до і після – це уже деталі.

Гармонії бракує. Ач, пусте…
Мара душі – то золота омана.
Мета ніщо, хода понад усе.
Оце доп’ю і більше ані грама.

03.04.2018

Снаги немає. Розгубився прит.
Жіноче лоно пишне одкортіло.
Умру ж на молодиці в двісті літ -
Про це на вушко мовила Сивіла.

За що покара? За які гріхи?
Хоча би день моя дрімала кузька?
Уже старий, од курива "кахи",
Сталевий цвях - похнюплена мотузка.

Одарко! Ну скажи - тебе любив?
А ти, Хведоро, - охала до неба?
З тобою, Прісько, бігали у хлів?
Щоночі бурмотіла, що "не треба".

До дна урешті виссали дівки.
Вже думав - спокій. Та регочуть дябли:
За здравіє жіночі п'ястуки
В церквах свічки стромляли в канделябри.

Не поскупились, ставили по дві,
Аби не згас у мене вогник хіті.
І ТАМ почули їхні молитви -
Пеньок нагородили довголіттям.

Чи розум є у мавчиних лобах?
Мішку з кістками вік такий - не жарти.
Бабам лежати скоро у гробах,
Мені ж стонадцять літ ще кайлувати.

03.04.2018р.


Сонячний ранок

Люблю пухкі м'якушки аж-аж-аж,
Бо муж уважний і до ласки чулий.
Рука заходить хтиво у віраж,
Кленовим листом пада на півкулі.

Погладжує сідничку, розмина,
За мить кохана шепотить на вушко.
Підлещується, тулиться вона,
Аби моя прокинулась "галушка".

Між персами занурюю свій лик,
У рай лечу долиною тісною.
О, як люблю жагучий жінчин крик!
Звучить, як щебіт солов'я весною.

Моя богиня зверху! Дикий шал!
Підстрибують як м'ячики рамена.
Конвульсії, оргазму пік...фінал:
І де тут бруд, чи лексика обсценна?

У мавки неземний, сяйнистий взор -
Цілунками їй покриваю плічі.
Чудовий настрій, на душі мажор,
Бо ранок розпочато із сідничок.

03.04.2018р.

Зліва на право - віднині таблоїди…
Ззаду й попереду - поле для гольфу
Зверху донизу - по колу андроїди
Обперезали…і тягнуть в неволю
Я ще вовтузусь суєтно на клаптику
Чую, гуркочуть евакуатори…
Ви, уявляю… допустим, натрапите
Буду, повірте, буду стрілятиму…
04-04-2018

серед янголів що ліворуч
серед янголів що праворуч
уявляється – мама поруч…
виявляється – мама поруч…

(пародія)

Не кожен день стається свято,
Не кожна на рядок впаде.
Вустами стане цілувати
Прицмокувати і т.д.

А потім рухи суголосні
І вседозволеність гряде…
І так присвячуєш до осені,
Рядок допоки не впаде.

Тоді ж цілують не вустами
І не цілують взагалі.
Бо не приваблюють (між нами)
Жінок рядочки замалі.

03.04.18 © Василь Кузан

Ти ходи по стежинах і слухай весну бунтівну.
Бачиш, крига розтанула в серці, надворі – назовсім.
Забувай про свою оксамитову болісну осінь.
Прокидайся нарешті від млосного довгого сну.

Розімкни свої очі для сонячних лагідних див.
Усміхайся усім сподіванням і мріям здійсненним.
До порогу твого я дорогу знайду достеменно.
Тільки двері відкрий
Для відвертих
Живих почуттів.
03.04.2018

Оберег вберігає пильно.
От цікаво: зухвала схильність
не до віри, а до повір'їв
збереже терпеливу шкіру
(заодно й непокірний розум)?..

Не життя, а суцільна проза.

03/04/2018