Не мучте джинсики і светрики,
папір і слово - поготів.
А головне (канон естетики!) -
не мучте читачів.

28.11.2017

Ей небеса, чому мене покинули?
Спалити крила, зрізали чохли,
Скидаю плащ і падаю без імені,
Тепер я ангел у людському тлі.
Ей небеса, молитися не варто?
А може шлях пройти Хреста,
тавро гінця в очах нічного жаху,
каміння кине у мертві міста.
Ей небеса, а може зразу в пекло?
між цих тварин, я проклята душа,
тримай мене Царю тартару,
смолу залиту на заході дня.

Чарівно - дзвіночки конвалій
почую в мелодії ночі,
«Подалі від сірих реалій!», -
дівчинка-мрія шепоче.

Доводячи розум до сказу,
сміливо іде за лаштунки -
страхи поховались відразу
від сміху малятки пустунки.

Свій танець довершує співом -
їй сум програє без баталій.
Моє несподіване диво -
дівча з дзвіночків конвалій.

(Листопад 2017)

***
Сніг не такый, ги вата.
Вата у многых в копони.
Стелится білый покровиць,
Честуучи Божі законы.

А вд ваты стают попугаями –
Повторюут дурь з телевізора.
Покровиць зимлицю зóгріє,
Вбы ярь урожайом пак улізла.

Вбы чилядь в неділю молилася,
Просила спóкüйної повени…
А ватнъі томпоны и памперсы
Нам тычут у писок. Хоснованъі…

Вся паскудь пак липне на губы.
Та, видко, комусь ся вто любит…

27.11.17 © Василь Кузан

Словничок:
Копоня – голова,
Покровиць – ковдра,
Честуучи – шануючи,
Ярь – весна,
Пак – потім,
Вбы – щоб,
Чилядь – люди,
Тычут – пхають,
Хоснованъі – такі, що були в користуванні,
Видко – певно.

Реквієм. Моцарт… учтивий Собор
Суботнього вечора. Київ…
Зала набита… Фінал. Ре-мінор
Душу, як звір, начисто виїв…
Наче про мене. Неначе про нас
Усі оті ноти присвяти
І я полюбив, мій Моцарте, Вас
Тільки коли, і не згадати…
27-11-2017

Білий сніг все падав на долину,
Де в зеленім килимі трава.
А у спогадах ось ця стежина
У дитинство - згадка,як жива.
За столом родина дружня й діти –
Гарні, світлі,радісні часи.
Всі усміхнені,теплом зігріті
Мами й тата - чутно голоси.
Так відлунює років дорога –
Тільки серце стиснулось чомусь,
Раптом прокотилася тривога -
До крижини наче доторкнусь.
Холод,відчай у страшну годину
Звісткою смертельною накрив.
Смутком, болем оповив родину.
Душу, як у пекло,занурив.

Сльози, крик безсилля,відчайдушний!
Стіни пропалив пекельний струм.
Так душа завмерла - і страждальний
Зойк! А серце - обгорнулось в сум.
І немає сенсу далі жити,
Прірва нескінченна пролягла.
Як себе від долі захистити,
Від самотнього її крила?!
Тільки дотик ніжних рук дитячих
Душу хвору,зранену зігрів.
І в обіймах рідних і тремтячих
Вогник життєдайний зажеврІв.
Рідна посмішка й молитви слово
Стали зброєю тоді мені,
Щоби благодаттю і покровом
Щастя пригорнулось навесні.

Ранком березневим сонця промінь
Сяйвом Божим освятив мій дім.
Сніг розтанув,і нестримна повінь,
Як цілющий рух,в житті новім.
Мій коханий, друже мій,зігрітий
Щирим серцем люблячим моїм.
Ти мій вибір,що найкращий в світі.
Доля знову повернулась в дім.

…Білим снігом покрита долина,
А під ним – зеленіє трава.
Швидко,стрімко пронЕслася днина,
І сторінка життя – вже нова.
Білий сніг на зеленій долині!
Білі скроні – нема вороття!
Тільки колір червоний калині
Так пасує й дає відчуття –
Світ в гармонії - й прагне злиття!

28.11.2016 – мій перший твір
Редакція – 27.11.2017

Коли згасає полум'я свічі,
то і надія відійде остання.
Таємно, переважно уночі
читаються листи до запитання.

І не дивує, що оці нічні
мої привиддя зігрівають душу.
Але лунає у височині, –
собі самому клятви не порушу!

Хай догорає полум’я. Усе,
що гріє наші душі, освятиться.
Весною ще лелека принесе
із вирію ключі до таємниці.

А ключ до заповітної мети
не посилає пошта. Не найти
за обріями кинуті причали.

Лишається у полум’ї печалі
палити із минулого листи,
які читати ми не обіцяли.

                                      11.2017

тебе завіяло вітрами…
мене розвіяло…
складає доля анаграми…
долає діями…
надії чавить у дорозі –
упалі яблука…
у черговій метаморфозі
блукав я… байдики
бив… заблудилися у часі
ми – різні лінії…
твої святі в іконостасі
моїх відринули…
нас наші мертві не єднають
живі нас вижили…
ми не залишимося навіть
чужими… лишніми…
… мені і лік… мені і вік… і крила
воріт куди немає вороття…
о Господи… і де мене носило
увесь цей день… весь рік… усе життя?..

А кохана зовсім помарніла,
Тіні, зморшки всіяли чоло:
Мама хвора. Покидають сили,
Попрощатись поспіша село.

Нині день прожити - це удача,
Удихнути - це щаслива мить.
Падає за обрій сонця м'ячик,
Усихає плодоносна віть.

Кажуть, душі туляться до Бога.
- Вже пора,- Петро з небес гука.
Радості немає. У дорогу
Проводжає їх сльоза гірка.

Бачити страждання ближніх - мука,
Живемо в передчутті біди.
Бачу, тягне смерть кістляву руку,
Та її не здатен одвести.

Очі закриває сива неня.
Відлітають ангелів ключі.
Притулися, ластівко, до мене,
І поплач тихенько на плечі.

27.11.2017р.

Чую сморід з люципера пащі,
Звуки єрихонської труби.
Баглося змінити світ на краще -
Гримав словом у пласкі лоби.

Думав, що достукаюсь до неба
Та не знав потрібних молитов.
Люд жує. Земні його потреби,
Байдуже - чи сі бемоль, чи до.

Я тону, знесилений, ламаюсь,
В океані бруду - все чуже.
Щогли впали, розірвався парус,
В серце розпач штрикає ножем.

Стигла мудрість зовсім ні до чого,
Бо в отари безліч пастухів.
Я шукав гармонію та Логос,
А знайшов словес пусті міхи.

Під ногами чую тихий шерех
І хлюпоче тихо водолій:
Вірні музи винесли на берег
В світ краси, незайманий, новий...

27.11.2017р.

Від мужності жіночною стаю,
Вбиваю словом, зламую бар'єри.
Та бракне сили в межах атмосфери,
Коли за безцінь душу продають...

І коли наречеться листо́пад розлучником душ,
І коли нам до завтра дожити сумнівним здається –
Ані крик спересердя, ні біг невтямки́,- ані руш! –
Ні від себе й до себе, ніщо навкруги не озветься…

Тільки шорох падучого листя в розкрите вікно,
Тільки скрипи пралітньої липи та вітер у скроні –
Тільки образ дитячий і пізнє твоє рамено,
І зів’ялого сонця шорсткі, але рідні долоні.

(Зі збірки «Обрані Світлом». – Львів:Сполом,2013)

Долоня в долоні...
Хто кого переможе в цій битві?
А Матір Божа сиділа на підвіконні
Й благала:
З'єднайте долоні в молитві...

Покидають нас дні листопадові,
Морозець на травичці легкий.
Чим іще нас цей місяць порадує:
Закружляють сніжинки пухкі,

А чи сонечком ще зігріватиме,
Чи, можливо накличе дощу,
Вітер листя останнє зриватиме
Та кружлятиме ним досхочу?

Вкрите небо все хмарами сірими
І, здається з землею злилось.
Це уже наближається зимонька,
Віє холодом її долонь.

2017 р.

Любов і ре́внощі – то серця жар і лід.
Любов і ревнощі – як щастя і біда.
Любов і ревнощі – в них супере́чок слід.
Любов і ревнощі – то полум’я й вода.

Вони, як брат з сестрою, близнюки́,
розвіють смуток, прожену́ть печаль,
в полеміку зану́рять залюбки́,
та згоди не дійти їм все ж, на жаль…

Знесу́ть до зір вони і кинуть у безо́дню,
засму́тять ве́реснем і звеселя́ть розма́єм.
Учора радощі, та сльози вже сьогодні,
але без ревнощів любові не буває!

26.11.2017

А звуки – такі ж гострі.
Попереду – іще гостріші.
І боязно розплющить очі,
Мов кам’яні такі повіки.
Та знаю – на ті звуки зляжеш
Всіма нетьмяними ночами.
А серце,
Щоб йому не скрикнуть
На флажолет визивний скрипки,
Мов яблуко рожеве, стиснеш
І руки на три чверті скинеш...
...І якщо цієї миті ллються сльози,
То лиш Господь спинить їх взмозі.

1
Любити властиво за вчинки.
Щасливих ошлюблених мало.
Обернеться пава на свинку.
Далі умлівав десь від Гали...
2
Мої величаві картини
Пливуть за Алфею чи Лету.
Перфоманс а-ля Аргентина
Записує муж на дискету.

На буднів батуті - квасоля...
Читав би поезії Майї -
Лякають сейсмічні паролі.
Перекидом рейки... трамваї...
3
Анталія сниться на зливу.
Завжди наготові три сумки.
Відходжу за білену сливу...
...а рідне тьотьохкає... кумка...
4
У юності важило інше.
Любові хімізм трансцендентний.
Тепло. Узвичаєна ніша...
А серце закохане в Етну.
........
2017

Коли куйо́вдить вітер сиву гриву
і ві́ддано життю весь майже борг,
стою усе частіше над обривом
і думаю собі, а хто ж мій Бог?.

Досто́йник той, що сотворив усесвіт,
де стільки болю, горя і краси…
Той велетень, що крутить перевесла
і тче природи килим всі часи!.

Господь – великий, гордий, всемогутній,
утілення любові, всіх чеснот.
Не лише ва́бить сонячним майбутнім –
добра і правди нині він оплот!

Мій Бог поборник волі і свободи,
національності не має лиш один.
Йому особи рівні і народи,
та пам’ятає, що є батько, а є син.

Не заздрісний, дітей не проклинає
до сьомого коліна за батьків.
Сліпої віри теж не вимагає
у обмін на життя впродовж віків.

І не шанує юд та лицемірів,
злочинця першим не пускає в рай.
Не жалує катів і їх кумирів,
нечесності іде покласти край!

Не обирає він собі народу
і решту не спрямовує униз,
бо поважає кожного свободу,
а справедливість – то його девіз!

Я імені не знаю свого Бога,
важли́віше, що він добра творець.
Упевнений – за ним лиш перемога,
він для людини істина, взірець!

Таким завжди́ я бачу свого Бога,
йому моя вся слава і любов.
До нього лиш лежить моя дорога,
допо́ки серце розганяє кров!

Коли довкола безконечно чорна
тебе мана́ злиденна огорта,
лелеча душе, хто тебе пригорне
вогненним тілом жовтого листа,
що з’яскравіє серед сірих буднів,
на смерть за тебе ляже помежи…
людей лукавих, пустирів безлюдних…
Про що у пеклі думаєш, скажи?
Про що твоє далеке світле небо
змовляє в надвечір’ї крадькома…
Чи є у божевілля ще потреба –
чи вже нічого вищого нема…
Лише зима довкола – і спроквола
на тебе сніг як віко упаде –
я тут сама… Мене нема ніде –
осклілих сонць порожні виднокола.
Погарище… Безмежна чорнота…
Душа лелечо в ірій відліта…
Сади осклілих сонць, вогненних тіней –
віддай мені свою тяжбу, дитино!
Візьми від мене крапельку води –
і помежи межу перебреди…
Ще крок… ще крок – у край рожевощокий,
де ти і я не будем одинокі!

У барвах – літо… Помежи – межа…
Тужніє… Висне
яблуком
Душа.

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

Усе пожухло, потьмяніло,
Від золота лишилась мідь.
І озера пополотніла
Від холоду несамохіть

Здригається поверхня сіра…
І брижі – ніби дрижаки
На ній з`являються легкі,
Мов гусяча на тілі шкіра.

Лиш птаство ноточки бере –
В гіллі погомоніти сіло.
Із ним пшеничний очерет
Під берегом сміється біло.

25.11.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Не заносьте нещастя в чужі захололі сліди,
Хай воно персонально болить і лікує щоденно
Ті невинні думки, що упали у давні меди:
Провідчути, як долю легенько фіксує щоденник.

Є у кожного вибір, і мулько, звичайно, мені,
Що про це я комусь нагадаю загостреним болем
І у відповідь будуть – невдячні проблеми земні,
А вони – вслід за мною назавжди, аж до видноколу.

Я на світі оцьому безпечно, упевнено свій,
І постійно поєдную зáдуми, думи і звуки,
Не хворів ще серйозно; і нібито брат – деревій,
А під ним – незворушні очата лукавого крука.

Ця міфічність оспало поморщить розумнику лоб,
А на мене вину накладе, як обридливе мито.
Ще учора я впевнений був, як затятий укроп,
І тому щось остудне хитнеться і стане боліти.

Відійди, подивися на мене, рікою пливи
Не на жарти, друзяко. Ти знову таки випадковий
На шляху на Поліссі, де предок губив постоли…
Усміхнись! Я давно там шукаю на щастя підкову.

А знайду – то захочу і більше... Це втіха моя.
Не хвалюся, а тільки відверто зізнатися хочу.
Я теперечки – в рідних, як диво небесне, краях,
Де усі негаразди – не факт, а лише потороча.

Сьогодні день скорбо́ти. В темну по́ру
у пам’ять мовчки свічку запалю́.
Числе́нних жертв того голодомо́ру
злічить не можна. З присмаком жалю́
горить свіча́. Поволі віск стіка́є
і застигає прямо на столі,
а туга з болем серця не лишають
за мій народ, що танув у імлі.

У млі найбільшого голодомору,
що „вождь народів“ підло влаштував.
Продовженням червоного терору
він в тридцять третім українцям став.
За сотні тисяч, склали що мільйони,
до строку що пішли у небуття.
Звіріли в тридцять другім продзагони…
За непоко́ру пла́та – все життя!
 
За те, що працювали не для слави,
уміли це робити краще всіх,
мільйони українців кат кривавий
прирік на смерть… Великих і малих!
Перед очима знову пу́хлі діти,
що просять кри́хту хліба у батьків,
а ті самі не знають, що робити,
їм голод розум також одури́в…

Тим часом збіжжя в за́сіки ховали,
на кораблі грузили у порта́х,
щоб непокірні голоду пізна́ли
і в їхніх душах поселити страх.
До волі вбити тягу щоб навіки,
і трударя́ прибрати із полів,
партійна шайка – Коба, його кліка,
все до Сибіру гнали куркулів.

А світова спільно́та теж мовча́ла
і тихо їла український хліб…
Невже і са́ла нашого чекали,
як молотили український сніп?!
Чому сиділи мов сіренькі миші,
мені незрозуміло і тепе́р.
До Ліги націй у могильній ти́ші
невдовзі долучили СРСР…

Горить свіча поволі, до світа́ння
слізьми спадає ще гарячий віск.
Щоб відповіді дати на пита́ння –
шукайте поряд вигоду і зиск!

А стати би нарешті, як пір*їнка,
легкою, невагомою, аби
у венах розлилося - жінка, жінка,
а не харизма вічної раби.

Раби життя, прислужниці обставин
із чорним канделябром на плечах.
О, зализати б ці нестерпні рани,
що кровоточать у простих речах.

Але ж бо ні, на місто суне осінь,
на душу суне знов і знов пітьма.
Чи не казала я пітьмі тій "досить!",
чи не втікала геть сторчма, сторчма?

Чи не зрікалась, чи не відрікалась,
обпалюючи навіть неземне?
А долі мало, мало, мало, мало...
Жагу толочить, листя біле мне.

О, Боже мій, як серце утомилось,
щодня у дзвони бити вагові,
шукати на горищі духа сили,
думок на світле в темній голові.

І йти, і вперто опиратись будням
із мрією про легкість ту, аби
відчути - жінку в серці ранок будить,
а не харизму вічної раби.

2.11.17 р.

А я гаргара. Багнеться книша.
Пахтить хлібина, а сусідка - скнара.
У неї скарбом повниться діжа,
Телиця є, кабан, кицьок отара.

Літанії, прокльони – все дарма,
Навроки не беруть якщо багатий.
Я - сохну, а вона – пахка хурма,
Любовники самі стрибають в хату.

Був час. Гребла і я густе бабло,
Людві кришила у борщі намови.
Чужі боялись в’їхати в село,
Ввижалися вовки, пацюччя, сови.

А у сусідки бахур - чудодій,
Майстерно одчакловує заразу.
Украв мій дар. Тепер хоч вовком вий,
Ніхто зі мною вже не точить ляси.

Забули про добро дурні дівки,
Баби перстами хрестяться як бачать.
Суперникам односять капшуки:
Навіщо їм тепер навдатна кляча?

Мабуть, кінчаю вже топтати ряст,
Не варто від мирян чекати дяки.
Допоки ти потрібен – все гаразд,
А як спіткнувся – то шукай гілляку.

25.11.2017р.

***
А на Парнасі не було ні разу
ні геноциду, ні якого сказу…
Але не слухайте мене.
Життя сумне..., –
лиш той утне,
у кого на земне немає часу.

***
А на мапі Московії Штати
будуть лише себе рятувати.
Не бажає Аляску мулат –
переходить на мат,
поки є каганат,
що уміє уму научати.

***
А маленьке бажає цукерку.
А велике качає права.
Як ази із абетки –
біси із табакерки.
Повилазили очі. Віщає Москва.

***
А у Криму епопея почата.
Цар Миколай мироточить єлей.
Кобу і Лєніна будуть виймати.
Няша пузата,
Хайло язикате.
Їй і йому замалий мавзолей.

***
А рівні і рівніші є усюди,
де їх іще не виділи ніде.
І шельма буде
йти у люди,
якщо лунає, – партія веде!

***
А на високій, на горі
усі до Лєніна подібні.
Засумували шахтарі.
І у землі, і на копрі
вожді скажені і підпільні.

                                      2017

***"перелив теми" (моє авторське ноу-хау)

Час побачення... Вечорі-
є, і небо міняє колір.
Наша зустріч о цій порі
Так чекалася, як ніколи...
Та зурочує вечір день,
Думи сумнівом душу ранять...
.................................................
-очі в очі! Межа ідей
Перетворить есе на драму...
Бачиш- день догорів, мов жар...
Попіл свій залишає ночі.
Де проходить ота межа
Двоєднання світів? Пророчий
Голос, чутний лише тобі,
Прошепоче- це там, де щастя
Розчиняється у журбі,
Ніби текст витирає ластик...
Де народжується межа?
У полях, по сирітськи сірих,
Чи у храмах, де є, нажаль,
Фарисействуюча зневіра?
Чи в обіймах палких твоїх,
Де розжарює знову попіл?..
.................................................
-ну і думи!.. До біса їх!!!
Йди сюди! Дам ляща по попі!!!


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117112500887

Не залишай мене, коханий...
Душа здригається від болю.
Надія плаче, стогне, тане
«Надай їм шанс!» благає долю.
На жаль, цей вирок остаточний,
не буде більше щастя жити,
не повернеться, знаю точно,
але не можу розлюбити.

(Листопад 2017)

Не мучте вимучених віршиків -
Шкодуйте ручку і папір,
А також светрики і джинсики -
Не протирайте їх до дір.

25.11.17

...І здасться раптом - хтось присів на покуті,
Хитнувши тінь невидимим крилом.
Гортає пам'ять Чорну Книгу спогадів
І сльози витирає рукавом.

Любов Бенедишин
поема "Червоне пекло"

повністю ось тут:

http://maysterni.com/publication.php?id=54423

А хліб неначе Бог, такий святий...
У ньому все до крихточки від Бога.
Без нього ні у світ, ні до порога...
Хіба у мор, голодний і сліпий.
У ті студені вичахлі зірки,
що ще за хліба звалися очима.
Зубо́жілі безбожно без причини
заручниками ситої руки
черствого ката... Свічами сумні
сльозяться межи небом і землею...
А Бог, як хліб... намолено, зорею
на спомин у заплаканім вікні.

2017

Палінодія наче Перегрин...
Фігури одіозні
На Сонці спалах, в душах - перегрів…
І що чекати, хто зна?..
І дні зникають хутко - швидкоплин -
Ваш власний Пекторалик
Своє ім’я все тулить до судин
Хвилюється - не вкрали б…
24-11-2017
Палінодія — повторення того самого на інший лад
Перегрин — (пелгрим) мандрівник, прочанин
Пекторалик — маленький годинник, який носили на шиї (на грудях)

Обеліски, сліпці, одаліски –
В дикім шалі регоче біс.
Вже здається цей люд безмізкий
Аж по вуха загруз в ганьбі.

За копійку торгують братом
Без сумління і без вини.
Одчайдухам – неволя, ґрати,
А облудникам – ордени.


Чисте небо видать нескоро…
В сивім мороці – чорний крук.
І ховається рідне поле
Під захланний чужий каблук.

У вибоїнах – дні, дороги,
В небі місяць, мов тятива.
Жовті стерні скололи ноги…
Нам до світла б ще крок…ще два…

«Як не хочеш усю правду, повідай дещицю:
Чи сватів до тебе слати, чи піти топиться?
Чом ти голову схилила, вії опустила?
Може, кращого від мене, бува, полюбила?..
...Не розказуй, голубонько. Нема у тім нужди,
Бо ж на личеньку твоєму заквітають ружі.
Хай він, може, таки кращий і для тебе любий,
Та вірнішого від мене не було й не буде.
Можна б, звісно, утопитись чи випити зілля,
Та прийду, якщо покличеш, на твоє весілля.
І проситиму, як брата, обранця твойого,
Щоб беріг тебе, мов квітку, даровану Богом.
І якщо нам у подружжі не судилось бути,
То порай мені, кохана, як тебе забути.
Кажеш, маєш таке зілля близько перелазу?
Як даси мені напиться, забуду одразу?
Із рук твоїх буду пити. Крапля не проллється.
І молитимусь за тебе, доки б’ється серце».

Мудрій гаптує слова філігрань,
Книжкову лавку оглядають гави.
Торжник у дулю загибає длань -
Товар дурний, безглуздий, нецікавий.

От порося - це мрія, жагота!
П'ятак із хроном люблять небожата!
А книгописця борода руда
Нехай нездар заманює за парти.

Піїт - це гультіпак і комиза -
Куди йому до різника навару!
Мені судьба утицьнула туза,
Писаці - злидні жбухнула у тару.

В словесних мочарах скрипить перо,
Сплітаються меандри та ліани:
Несутній у письменника герой,
Несправжні паперові Дон -Жуани.

Купець товар жаданий одібрав,
Для ковбаси перебирає кишку.
А доня смиче татка за рукав:
- Не хочу м'яса! Хочу гарну книжку!

26.11.2017р.
-

Дай смолоскип! Тут замало світла -
cила нечиста вночі розквітла.
Нужбо, не бійся! Гайда зі мною!
Доля вирішує хід двобою.

Битва найтяжча - заради миру,
в ній головне просто бути щирим.
Прапор відваги - вогонь кохання.
За перемогою! Без вагання!

(23.11.2017)

Авари авторитетно
аварію авторизують.

Багато було білого –
близнами бачиться.

Відчаль і відчуй,
відчиниться
вознесена велич вуст.

Гаптувала гідно
габою гожою.
Ганили.

Ґардував ґару ґазда
Ґирлиґою, ґвером.
Ґебає.

Днів дорогу довершуємо
Добрими ділами.

Естамп етносу –
Естетика етики.

Єство ємного –
Єдвабом єрику.
05.05.17р.

Печалі в очі – сонний вітровій,
А затишок – хіба за виднокругом.
У чорно-білі клавіші (не вір!)
Вдихнув Господь не голос – білу тугу
На тлі земнім усіх людських надій.
Пробудне сонце зійде серед ночі.
А нині в очі – сильний вітровій,
Ув очі.

У пісні не гармонія – печаль
Літає небом – болем у любові.
Покореним скорботою – і жаль,
І біль, і висота, і віще слово.
Така робота вісникам судьби
Судилася – земними хоругвами.
…Маленька пташка у вітрах дзвенить
І просить мами.

Не плач, пташино, сталося, збулось,
Вже відлетіло у небесний вирій
Тремтливе серце. Золоте зело
Дозріло у жахнім життєвім вирі.
Розпроменила крила висоти,
Що аж самій незвично в піднебессі.
Окутав ангел миром: ти – лети!
Твій лет міцніє для нових піднесень.
13. 05. 2017 р.

За цим посиланням моя сторінка на фейсбуці, там діючий лінк на запис радіопередачі.

Українське радіо. Канал "Культура". "Вночі темно".
Прозвучала 24 листопада опівночі.

У цій шаленій, дикій круговерті
не думайте, що Бог за вас забув,
Він серги всім роздасть і після смерті.
По іншому було щоб - я не чув.

28.10. 2017

Нове кіно знімають режисери
про винятковість нинішньої влади,
але то – хитрі корупціонери
зі схильністю шаленою до зради!.

Це я.
Не помилка
і не здалося.
В місцях розривів
все так-сяк зрослося.
Хай доля викидала
"па" химерні,
ми не здалися,
ми обоє вперті.
Кому залишиш
серця цінний спадок:
будинок втіхи,
суму кілька грядок
і радості спонтанну прибудову,
маленький сад
великої любові,
горище,
на якому всяке-різне?..
Мені - не можна.
Нам ріднитись пізно...

2017

білявий чуб і посмішка іскриста…
взір на бігу зупиненого фавна…
нервові руки юного арфіста –
це їхній дотик обпікає здавна…
кого ці руки ніжно обнімали?
кого ці очі пристрастю палили?
в ріку криваву люті і опали
стекли по краплі юні твої сили…
Гомер і море… гори і Горацій…
небесна пісня молодого грека…
елегії і гімни… грім овацій…
в палаючому серці кримська спека…
і море… і мара… стилет і стилос…
сніги Сибіру… межі ойкумени…
в тобі епоха вимерзла… зломилась…
летять осколки льодяні у мене…

Стояла матуся й виглядала
Дітей своїх біля воріт.
І капала, капала, капала
Солона сльоза по щоці.

Нема вже давно її донечки
Та й син чомусь не приїздить,
Онуки ж бо три її сонечка
Прийшли би її звеселить.

Нема кому в хату внести води,
Дровцяток би хтось нарубав,
Та не поспішать вони сюди,
В них безліч важливіших справ.

Покиньте усе, сини й донечки,
Прилиньте до неньки в село,
Поки ще жива, поки ходить ще,
Щоб пізно уже не було.

2017 р.

Кохання, доля - дивні речі
і серце лагідно хвилює
твій образ. Знову заперечу,
але весна його малює
яскраво чистим, ніжним світлом.
Казковий лицар - ти прекрасний.
Для інших щастя непомітно
проте для двох здається ясним.

(березень 2013)

Місяць сяє так ласкаво -
скоро здійсниться бажання.
Бесіда. Вечірня кава.
Залишаються питання -
що чекає нас натомість
того щастя, що лишили,
як забуту дивну повість?
Шлях до мрії ми закрили...
Що чекає нас натомість?

(березень 2013)

Вокзал: мости і колії,
Заповнений вагон.
У стані меланхолії
Думки- оксиморон.

Душа тремтить на протязі,
Дорога шле привіт,
А я сиджу у потязі
І їду в інший світ.

Навколо особистості
Міняюся щодня,
А я в своїй іскристості
Із дня у день одна.

То холодом, то спекою,
То проливним дощем,
Вуста кричать Сенекою -
Повторення. Рефрен.

10.03.2015

На полотнах душі відбивається зоряна вишивка,
Вечір з присмаком чаю зливається з класики фоном
Що в музичному ритмі вмикає чудного критика
І в дарунок підносить жаданого спокою гроно.

На окраїні слуху надривно гуде електричка
І скрипить по-старечи її металеве лоно,
Це у неї давно відпрацьована звичка,
Заготована дань шубно-шарфовому сезону.

Я ж завмерла на сходах реальності та фантазій,
Ще піднятись на рівень і зникну в заплетах мрій
Так! Я буду щаслива та вільна у творчім екстазі
І нарешті з тобою, натхненнику щирий мій.

5.01.2016

А що їм, скажи, до неї?
То леді нічних блукань,
Душею їй служать алеї,
А кров'ю - потік нарікань.

Вона полюбляє вітер,
Що хрипло шепоче рими,
Сторінку думок на пюпітр
Вкладає і марить ними.

Він грається з її шарфом,
Вдихає п'янкий парфум,
Прикинувшись давнім графом,
Пускає по нервах струм.

Вона йому вірить свято,
Скидає на нитку бісер
Їх зустрічей і затято
Шепоче: "Кохаю вітер..."

Хтось вказує: "Божевільна!"
Обходить її старанно.
Вона ж - не по віку сильна -
Відчула смак болю. Рано.

Й коли відвернулись люди,
Святим обвелися кругом,
Обмерзли до них її груди
І вітер став кращим другом...

27.01.2017

Мій саде чарівний, красою оповитий,
Ген місяць молодий сміється угорі.
Минає знову день і тіні сумовиті
Повзуть поміж трави о тихій цій порі.

Схилилися дерева яблуневі,
Вечірньої зорі рожевий п`ють нектар,
Неонова ріка виблискує сталево,
І темрява рушник вже виткала із хмар.

Спалахують вогні у цій імлі прозорій,
І Божий той камін пашить собі на дні.
Немовби із небес просипалися зорі,
І гріють ніжно зір іскриночки ясні.

23.11.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Приперлась з вечора Ослаба
Особно всілась на диван
Слизька, холодна, наче жаба
Ні, скорше як Персидський Хан
Бо погляд в неї Острободний
Охиза в тім, що дім - Слова
Що тут цінують лиш Свободу -
Офіри ж частка замала…
............
Ослаба - ослаблення
Особно - особисто
Острободний - колючо
Охиза - оказія
Офіра - жертва