Давно чинили кару, муки, гвалт
Кармалюка Устима зарізяки.
Але встають онуки із-за парт
Аби хати палити, хижі, замки.

Ріка терпіння схожа на ручай,
Дитина точить крицеві сокири.
Немає їй уже дороги в рай -
Нагострює війна юначі крила.

Не платить хабарі він і ясу,
Раба не має вже гидкого знаку.
І не піде шукати ковбасу,
Що кинула людва в сміттєві баки.

Сьогодні кожен - піфія, прокок.
Стежина довела крива до прірви.
Донбас і Крим закріплюють урок:
Бомбардування, залпи, трощі, вирви.

Для нього пісня волі - кулі звук,
Рука вганяє в автомат набої.
Він - уже воїн. Стріляний онук.
А ми - чужі. Рідня - на полі бою.

15.07.2017 р.

1.
ти сиділа колючо
і струнно
а руки чому малювали
ключі скрипкові
ти не розуміла буденної мови
ти грала на скрипку
а він – у шахи
і ти чомусь спитала
чи вміє він грати в нарди?
..Недоречно спитала –
відволікти чи
роздратувати?..
ти розумієш
що нарди нічого уже не змінять
в рахунку
і дуель ця –
не зимова казка
просто коли на сцені реальности
хтось
вистрілює першим
ще до початку тайму –
вистава
несподівано
набуває
нових форм і значень
і ти повинен розуміти
свій промах
у пустелі
в якій оазиси
стають такими міметичними
що аж
втрачають
Власний Мімезис
15.06.2017

2.
освоївши нардівський принцип
я зрозуміла чому ти програв –
бо ти зізнався
що не вмієш грати в нарди –
лише у шахи..
Шахи тебе не врятували –
Король голий!
Шахи – гра королівська
якщо ти всередині
якщо ти свій серед своїх
і збираєшся в короткотривалі тури
А нарди – гра стратегічна
для тих. хто задумує
подорожувати
не як стажер
а як паломник
Нарди тебе спокушають
вести комбінаційну боротьбу
не просто заради
шаху чи мату
а для того, щоб знати
На перспективу
що життя коротке
а ти – tiro ludens
ЗАВЖДИ
14.07.2017

я здається збагнула –
зрозуміла принцип гри в нарди!
(коли відкрила приховані шлюзи себе
як Літньої Книжечки!)
..може я як чайник
що хоче втекти від власної пари:
скільки б не здіймався
вище свого носика
все одно
не вдасться йому
уникнути
температури кипіння..
Бо принцип гри в нарди
простіший
навіть за принцип кипіння:
вміти майстерно ходити
по колу проти течії
і завжди повертатися
Додому
Вчасно
Бо гравець в нарди –
ніби прочанин
на дорозі Святого Якова
який іде заради того
аби йти
і повернутися

І хто б не запитував:
«Де твій Дім, Одіссею?» –
можеш бути певним
що на коротких дистанціях
ти вибиваєш суперника
на межу
а в тривалих походах
цього не можна робити
бо інакше
ні твоє ні його
Повернення
буде неможливим..
Можна тільки перекрити йому
всі шанси на втечу –
а собі впевнено бігти по хвилях..

є дві гри
які допомагають тобі
втекти від самого себе –
від власних метаморфоз
Всередині –
це МАФІЯ і НАРДИ

У першій
діють ті ж правила
що й в театрі
де ти просто Артист
моно
соло
чи вже й оркестру
..Мені набридла твоя гармошка, Сурмачу!.. –
а вдіяти нічого
треба грати, П’єро!
у світі без правил
де Арлекінів нема
і старий вже П’єро..
бо він забуває слова
і покладається на Ворожку
що як суфлер пригадає йому
Правила
як колядувати..
А Колядники – теж артисти
і коли вони надто зливаються
із Сутністю
то перетворюються в неї –
в єдиний Метеморфоз
із глини –
подобу короля-півня
коли світ зливається в суцільний апулей –
мірило, шаблон, матрицю –
за яким виготовляють
для дурнів корабель
і в ньому двоє сумують а третій – ніхто
Голий король
чи блазень
не порахувавши собаки
мирним жителям вічно не щастить
прокидатись і знати
що ти просто для гри
інструмент
що сплутує карти..

Але є інша сторона карт –
завжди однаковісінька
як піжама
коли не знаєш
що за чим чи за ким стоїть
і просто пригадуєш
чи вгадуєш
хто сховався, уникнув чарів..
Бо є інший вид казок
де ти в ніщо не перетворюєшся
а просто ховаєш у пазусі
свій братик-біль і заклинання
(наче весни)
для сестрички-радості
і від мертвого півня в собі
втікаєш притьмом
по-біженськи
викрадаючи Книгу Життя
із метафізики
Вони – друзі твої
на голові
наче голуби
наче соколи
вони ті, кого брат Францизк
обрав для вічної подорожі
Вони – причетні усі
до гри твого мемо –
нарди
бо без цієї гри
ти не зможеш і в сні
позбутися
чужих метамофоз
що колядуючи
змінюють торси й сліди
а в тобі ж насправді
їх тільки три –
Варлаам
Йона
Товій
двоє – з рибиною а третій – ніхто
бо вічно носиться
зі своєю ослицею..

Твоє мемо –
це тільки дві гри
в яких ти втікаєш
від свого вчора
І завдяки їм
ти відбуваєш різні себе
знаючи наперед
що залишиться
тільки та
в якій ти природний як риба, –

тому що там Йона

У кожного любов завжди своя,
та вічним почуття це не буває.
Вона, як ніжна пісня солов’я, –
також початок і кінець свій має.

Буває спалахне умить вогонь
і полум’ям ураз наповнить серце. 
Те птахою заб’ється між долонь
коханого у вогняному герці.

А іноді буває навпаки,
у першу зустріч будь-яких емоцій
і почуття десь жевріє роки,
спливе ж колода потім та у оці.

Як довго існуватиме любов –
залежить це від кожного із пари.
Хай – доки в жилах не застигне кров
і з неба вам світитимуть Стожари!

15.07.2017

Вузенькою стежкою – в Галича теплих лісах –
у прихистках Кри́лоса, Лі́мниці, у первозданній Діброві…
Навіює Вишень олюднені сни кольорові.
І притча Любові – на княжих статечних устах.
Над Галичем – хмариться… В сутінь біжить олениця.
Шумує у кубках вино – не таке молоде!
Я відаю, княже, що в мислях твоїх – молодиця…
В пожадливих пломенях міниться личко бліде.
Твій вчинок – свавільний. Ті лови для тебе останні.
Над Галичем – буря… і смерчі… і зблиски заграв…
Безноса вже поруч. Завмерла коса у чеканні:
ось той Осмомисл, що Чагрівну без тями кохав!
Волай – не волай, рівно в хащах ніхто не почує
в сідлі уколисаних ревних князівських зізнань…
Хто крівлю покинув, хто в бурю у лісі ночує,
на того вартує підступна, як твань, лихомань.
Життя пережите. В нім згірклого меду доволі.
У чолах, у княжих, безсилля над міру пече!
Подітись куди від боярської злої сваволі?
Хіба прихилитись на вірне жіноче плече…
Вже й плечі – примари, і ймення нашіптує листя,
вже й очі не людські, а диких тобі олениць…
Наблизитись годі. Хіба що націлити вістря,
в пориві захланнім здобути цю тінь силоміць!

… Хисткі серпантини непевної княжої слави…
Над Галичем – злива. Запущений пруг тятиви.
То – хвиля зрадлива, то чорна стріла, Ярославе,
діткнулася нагло до княжої буй-голови.

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Я повернулася:в Галичі квітне чебрець.
Чебрецева пора – чень, надовго... надовго – на вічність.
На приволлі ловлю віщий поклик зухвалих сердець,
що волають о щастя, уклінно так: “ваша Величність”...

А “Величність” – наруга, то серцю позірна подруга,
що убоге пожнив’я в осіб можновладного круга,
що пошлюблення їхнє – завжди обоюдний тягар,
а потому лиш дим... лиш мертвенний їдучий угар...

Ти спогадуєш, Галичу, – вихря зійшло, відшуміло:
у землицю лягло, в деревину пішло... оніміло,
та й не рухає пам’яті, лиш красномовно мовчить!
Лиш перо у руці літопомній, мов птаха, ячить.

Помовчімо і ми на погарищі, та й помовчім...
Ми ж бо в часі прибулі, до тіней старих ніпричім.
Але ж стрілися тут-таки, в Галичі, в вир’ї стрімких роздорож,
а на чолах у нас опочив і Стрибог*, і Дай-Бож,**
і не в силі ми милі, хоч прикрі, вернути навспак –
то на карбі правнуків пекучий, погрозливий знак!

Лики пращурів наших, що квітнуть тепер чебрецем –
увійдіть в нашу бутність, а хоч би навпотай, тихцем...
Увійдіть в нашу бутність! Та й купно усі помовчім!!
...Чебрецеве усластя... То – щастя?!

У чім... і по чім...

(Зі збірки історичних портретів "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008.

Вірші про Галич увійшли в розділ ІІ "Галич.Повернення" історичної поеми "Галицька елегія". - Львів:Сполом,2013.

Апатичний суфій
Піч кладе на дачі.
Піфія - на пуфі,
Виглядає мачо...

Воду з Касодити
Запивала ромом.
Ранок ясновиди.
В черзі астрономи,
Депутати, судді,
Із блокнотом фрашка -
Журналіст-приблуда,
Аналітик-Пашка.

Омограми... лемент
Вколо лавровишні.
Чад.
Мегадилеми...
Обморок - щотижня.

Слуги прали тоги,
Загубили ключик.
Денно - монологи.
Знайте ж неминуче!

На тринозі твердо
Піфії-небозі.
Марилися Герда
З Каєм - при дорозі.

Сколіоз - то в липні
Всілась на єдваби.
"Хто наступний?" - глипне.
Транс.
Червоні краби...

Видива, парсуни
Оточили жрицю.
Фатум-дідо суне,
Стука патериця...

Продає пророцтво
Архітектор - зайве,
Розлилося оцтом
На грушеві айви...

Очі - мов оливи,
Блазні... відчайдухи...
Піфія щаслива.
Знай, рече у вуха.

Множаться омани -
Напівправди, брехні...
Їж. Пиши романи.
Яв - канва рельєфна.



2017

А благословенне літо цього року,
Дощі навідуються в гості раз по раз,
Земельку напувають всю нівроку,
Щоб колосився в полі хліб для нас.

Та овочі родили на городі
І фрукти соковиті й ягідки,
З небес щодня світило ясне сонце,
Вкраїні миру й щастя навіки.

2017 р.

Білий цвіт чудовий, ніби оченята,
Кожен рік дарує вишеньці весна,
Нас із вами буде тоді чарувати,
До краси ж такої байдужих нема.

Ягідок зелених ще зовсім не видно,
Поміж густим листям сховались вони.
Хочем дочекатись, коли вже достигнуть,
Щоб насолодитись їхнім смаком ми.

Коли ж вони стиглі і налиті соком,
То на краплі схожі із сонячних злив,
Дивляться лукаво на усіх звисока,
Ніби промовляють:"Ану дотягнись".

Перезрілих вишень не треба нікому,
Лише зрідка птаха яка поклює,
Як вітрець повіє - падають додолу,
Згодом щоб продовжить тут життя своє.

2017 р.

В людини справжнє, істинне лице
побачить можна лише уві сні.
І це не красне, просто так, слівце,
стрічатись з цим доводилось мені.

Забувшись уві сні людина кожна,
стає сама собою хоч на трішки.
Лиш уві сні побачити ще можна
нелицемірну, ангельську усмішку.

Найкращі миті власного життя
в звичайнім сні людина проживає,
з лукавством не оббріхує буття,
а саме головне – не убиває!

Знімає сон з людини сіру маску,
коли в своїх обіймах колисає.
Він нам чарівну, безтурботну казку
як мама у дитинстві промовляє.

Тому, коли вам туга серце стисне,
коли вже не під силу звеселиться,
забутися в глибокім сні корисно,
якщо ще взагалі хоч трішки спиться…

11.09.2016

Говорять, що за потиском руки
людський характер можна прочитати.
Не всіх людей, а лиш чоловіків.
Жіноцтво – справа інша, що й казати.

Особа щира – міцно, зазвичай,
і другу, й незнайомцю тисне руку.
Людину цю – умри, а виручай,
вона розділить радісті і муки.

Багато руку стримано дають,
їх потиск, скажем, так собі, нейтральний.
Він ніби каже – ось моя вам суть,
не дуже щирий, та і не брутальний.

А дехто власну руку вам дає
так велично, немовби скарб дарує.
Себе він любить, лише я своє,
йому у світі інших не існує.

У чоловічім потиску руки
душа мов визирає з-за лаштунків.
Не поважаю тих чоловіків,
що руку подають, як для цілунку.

(коломийський сонет)

Закувала зозуленька у суботу зранку,
лише й встигла відхилити на вікні фіранку.
Та не встигла вчепурити свою пишну вроду,
бо вернувся мій миленький з дальнього походу.

Він поїхав із сусідом в місто на весілля
й повернути обіцявся не раніш неділі.
А мені одній удома ночувать несила –
ось тому я агронома в гості й запросила.

Повечеряли смачненько й добре напилися,
ну а потім на канапі спати уляглися.
Хто ж чекав, що те весілля скінчиться війною,
і що милий на похмілля скучить за жоною…

А іще, що при народі відшмага на здачу,
тож сиджу я в огороді тепер й гірко плачу.

22.05.2017

Скільки важити повинен в Раді депутат? –
поцікавився недавно у Степана брат.
Той потилицю почухав, – Кілограм, два, три…
Брат йому, – Упав ти з дуба? З самої гори?!

– Ти дослухай, любий брате, не перебивай.
Дай закінчити, Кіндрате, це ж іще не край,
бо вважай у Раді нині лише вороги.
Як не віриш – попіл в урні ставляй на ваги!

16.05.2016

…опівночі пишу листа
чи дійде він, ніхто не знає
літ кілька взяв і відмотав
і розгорнув до Небокраю…
ой защеміло!
залюбки
від того майже посміхнувся
ти уявляєш це? прикинь
впіймав себе: -
собі я
снюся…
14-07-2017.

У вас є благо це Москва
І завойовані міста,
Багата є у вас Сибір
І ваш ганебний «руський мир»,
Маразм принижених царів
І гній і смрад з усіх шпарин.
Для мене Русь - моя земля
І Україна є вона
І роботящий мій народ
Знов здобуває всіх свобод.
А ваш імперський деспотизм
Людині в душу міцно вліз
І душить все, що є живе
І сіє смерть і горе жне.
Одні навколо вороги,
А ви святі як ті боги.
Підла наскрізь - не месія,
Нарекла себе – Росія.
Та річка Рось ріка моя,
У вас отруєна вода,
Тече вона в твою Орду,
Що завела тебе в біду
І ти за спинами людей
Стріляєш у моїх дітей.
Минуло вже багато літ,
Як ти несеш ординський світ
І кров Алеппо і Чечні,
Донбасу проливаєш ти.
Та сила наша розцвіла
І ми повстали проти зла,
А світ очікує і жде
Коли Орда сама впаде…
2017 рік

Дружина вже дістала чоловіка, –
Капусту квасити мені допоможи!
А той їй телефоном ледве „спіка“, –
Кума хай допоможе, їй скажи…

Проспався добре, смачно потягнувся,
сьорбнув розсолу, нічого робить –
піднявся, одягнувся, навіть взувся,
і сам уже дружині став дзвонить:

– Ти де поділась, чи зламала ногу?
Капуста як і як твої діла?!
– Вже три години квасим, слава Богу,
та до капусти справа не дійшла!..

13.04.2017

Зарікалася свиня
огород не рити,
ще не хрюкать навмання,
гидить не в корито,
не маститися в послід…
і подібні байки,
бо побачила, що дід
став гострити швайку.
Часто так нещирий люд
розпускає слину,
коли смажений когут
вже дзьобає в спину.

02.06.2017

Вже давно відколосились пшениці й жита,
вже стоїть в гаю і полі осінь золота.
Дощ холодний на цимбалах сріблом виграє,
вже прийшла років навала у життя моє.

Синє небо хмари вкрили, вітер долиною,
вже тяжкими стали крила в мене за спиною.
Вже сніжить і холодає, туга серце крає,
вже скінчається дорога до пекла чи раю…

Але варто чи журитись й доленьку клясти,
головою в стінку битись і писать листи,
у минуле зазирати чи горілку пить,
лити сльози та зітхати й себе хоронить?

Ні, не варто, ще й шкідливо, гірко сумувати.
Не потрібно кожну днину дівку виглядати
у старім шматті, з косою і старим кіссям…
Час прийде – її до танцю запрошу я сам.

26.09.2016

Захмарилося. Нічка. Комарі.
Селяни геть утомлені поснули.
Кладе сусід у торби чималі
Украдену у дачника цибулю.

Навпомацки тягає за чуби,
Від місяця немає нині світла.
Крадіжка - знак сучасної доби,
І головна у існуванні титла.

Цибуля в торбі. Бабрає часник,
Підважує кущі стара лопата.
Пішов хазяйський нині чоловік:
Усе що бачить - стягує до хати.

Картоплю сипле щедро у лахтух,
Торішня надокучила до біса.
Тепер сусід - довірливий лопух,
Збере не урожай, а дулю лису.

Добро у клуні. Хата на замку.
На місяць люто шкіриться собака.
Жона перину вислала м'яку
Коханням частувала, серп на гаку.

Уранці суне вже на свій город
Прорвати моркву сіяну загусто.
А там мишій, берізка та осот,
Але немає бульби та капусти.

Пощезли дині, бурячки малі,
Трава прим'ята колесом од воза.
На свіжоперекопаній землі
Іще димить бичок од папіроси.

Неситості людській немає меж
Коли немає розуму та серця.
Бо скільки ти добра не украдеш -
Удесятеро більше одбереться.

14.07.2017р.

... А татари, вражі гості,
гарцювали на помості:

-- Три Мстислави,
три Мстислави,
всі зазнали тої слави --
буйні голови схилили,
меч булатний пощербили ...
А свої прелюбі кості
полишали на підмості --
красно гостей частували,
дрібно кісточки збивали ...

... Ніхто тоді й не знався на татарах --
були степи, та хани кочові:
на кутригу́рах знались, на аварах** ...
Аж тут азійські варвари нові!
Той варваризм не римської породи:
щілини вік ... а у щілинах -- лють ...
(Тваринний витвір матінки -- природи:
сидять на костях, свіжу крівцю п`ють!)
І не смакують тушею конини,
і не ламають гречно спис о спис --
хрещене тіло божої людини
звисає з сідел головою вниз ...
Допавсь до нього бусурмен-татарин
захланно так руками обома:
йому солодша над усі нектари
узята шквалом людська бастурма!

... "Три Мстислави,
три Мстислави --
очі галки поклювали ...

Три Мстислави,
три Мстислави --
десять тисяч поховали ..."

... Напилася, наїлась річка Калка
калених стріл із вражих колчанів.
Здригнулась Русь: то помста, а не валка --
тавро лжеслави на хребтах синів!
(Уже ж було: в похід збирався Ігор ...
В ріці Каялі змочено рукав.)
Де йде різня, там, певно, не до ігор --
між трьох Мстиславів вирізнивсь Мстислав!

... На княжих трупах зведено помости --
на них всю ніч гуляла татарва.
Пильнуйте, люде, ви ж бо р а д о г о с т и!
Овва, Мстиславе з Галича, овва ...

... Над Калкою -- ні мулко, ані грузько --
"єси за шеломями, земле руська" ...
... "Баба́*** ... ага́"**** -- баби-агинський дух:
тут зела -- пера, а земля -- як пух.
... "Баба́ ... яга́"***** -- жаха дитину мати.
Було шолом о Калку не каляти!


(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008).

... Був собі вождь на ймення Темучин.
Пізнала Русь епоху Чингісхана.
Прадідизна́, етнічна "р о к с о л а н а"
здригалася при дерзновеннім "ч и н..." ...

А що вже степ наслухався копит.
А що вже трав під копита́ми збито.
А що людей вкраїнських перебито
у кучугурах полум`яних літ...
Воістину, пекельний чоловік!
Та що там чоловік -- скоріше, демон ...
Чи то душа -- непроходима темінь,
чи, може, в лоні матері хто врік?!
Щоби вести свій нарід по кістках,
щоб напувати коней в людській крові,
і м`яса з`ївши, на гортанній мові
"ш а й т а н" взивати швидше, ніж "А л л а х"!

... "Т е м у"... -- бо "т ь м а".
То ймення нечестиве.
А все ж "Ч и н г і с" -- "В е л и к и й" для своїх.
Чи ж матір почувалася щасливо,
припавши на Блискучий твій Поріг* ?..
Про що тоді вона просила духів,
(нехай уже собі -- у Духів Тьми),
які магічні скреслювала рухи,
б`ючись об землю стегнами, грудьми...
Вона -- така слаба, безмовна жінка,
чи ж їй під силу с о н ц е в о р о т т я?
Одне скажу: хоча вона й ординка,
та понад с л а в у зважує ж и т т я!

Не зчуєшся, як обрій запалає
зо всіх світів невтоленим вогнем.
Прислухайся, із тьми віків волає
непогасиме "с и н у ... с и н у... Т - е - м..." ...

... Історія, тяжка на перехрестях,
утопче в грунт ще не один курган.
Та відблиском підступності й безчестя
є на Русі наймення Ч и н г і с х а н!

Росте трава... Могили наших пращурів.
Обпалені облачення святих.
Червона Русь, не раз іще заплачеш ти
від отприсків о р д и н ц і в "золотих" ...
"Т е м у..." - бо "т ь м а". То племя нечестиве.
Такий вже рід... "О с м а н и" -- бо "о с а"!
Кусюче вкрай і вкрай немилостиве...

... Був собі вождь на ймення К у р е м с а...


(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Біжиш було собі у тепле ліжко
на всяк випадок в мислях записник…
і пахне там твоїм вчорашнім віршем
одна невдала рима і - гаплик
всього одна… як ложка дьогтю в меді
як лезо попід горлом навкоси…
звучить попса...тобі потрібен Верді
і так завжди, і щоб ти не просив…
14-07-2017.

Недогарок. Айстри одцвілі.
І муза - в сльозах - на могилі
Непізнаного інтроверта.
Мовчання - як ода посмертна.

13.07.2017

Вгамуй гординю, але гордим будь,
і у сувої майва не зімнеться.
Минуть літа і доля усміхнеться.
Не плач і не пусти у душу лють.

І самоствердження напевно підведе,
пиха з'їдає геній твій природний.
Жага погубить норов благородний,
до самознищення поволі доведе.

І слава, і опала небезпечні –
обидві самолюбство все лоскочуть.
Але медальки не прийми за почесть,
з медалями не сплутай недоречно.

Хавту́рок не чекай від добрих дядь,
бо жадібність – вона рідня заразі.
Не рвися красти, а хто – все одразу,
душею бідний, бо не вміє ждать.

Не маєш ні кола ти, ні двора,
та не підносся навіть на зневазі.
Не жебракуй з грошима у оазі
чи навпаки – то істина стара.

Не заздри, відкидай оте паскудство,
на успіх інших ти не ображайся.
Уму чужому заздрити стидайся.
Душевний блуд колись погубить людство!

Хай не образить думка будь-яка,
та май свою, ба попри неприємність.
Люби і без надії на взаємність –
найщасливішим будеш у віках!

Талант не користай немовби туз,
бо козир – не чеснота, радше кара.
Хто щедрий напоказ, той завше скнара.
Сміливість демонструє – боягуз!

Не загордуй і тим, що ти боєць,
і тим, що у борні ти всередині,
ні тим, що підкорив свою гординю.
Не справишся – тоді й тобі кінець!

Наш світ невпинно котиться у прірву,
у чорну всезростаючу діру.
Чи ж можна подолати кляту вирву?
Як людству оминути ту мару?

Все більше лицемірства з кожним роком,
із кожним днем у світі більше зла.
Не стали війни для людей уроком,
ще потемнішала і так густа імла.

Із кожним днем наш світ стає сірішим,
зачахла поміж люду доброта.
Сховалась щирість у глибоку нішу,
немає усмішок, на лицях пустота.

Так, світ невпинно котиться в безодню!
Давно вже пройдена порядності межа –
хтось низько вам вклоняється сьогодні,
та завтра в спину увіткне ножа.

Із кожним днем нові теракти, звірства…
Армагеддону незабаром час.
Заручники гріха ми й лицемірства
і діри чорні поглинають нас.

Весь світ немов здурів, усі безликі,
тут без різниці вік, освіта, стать…
Бездушшя виродки й моральності каліки,
ми все я вся готові продавать.

Все робим вигляд знатного вельможі,
читаєм Біблію, Тріпітаку, Коран…
Та нам навряд чи щось вже допоможе,
нас поглинає бездуховності діра…

січень 2017

Мене Ви пригадаєте не раз.
Мій світ хвилюючий і норовливий,
пісень барвистих щирий парастас…
Єдиний поміж інших, небрехливий.

Він стати Вашим міг, але не став.
Його було Вам мало чи багато…
Тоді я інші вірші ще писав
і не зважав на будь-які утрати…

Колись усе ж Ви схилитесь без сил,
промовивши: «Згадати я не смію,
як інший світ мене позбавив крил,
убив назавжди віру і надію»…

Мій світ міг бути Вашим, але ні –
його було багато Вам чи мало…
Напевно не судилося мені,
та я жадав Вас палко, що б не стало…

Похмурий день. На серці щем.
Осінній парк і ми з тобою...
Сумні, під проливним дощем,
пливем приречено обоє.

У хмаровинні небо все,
не визирне жадана просинь.
У різні сторони несе –
прийшла до нас у гості осінь.

Пиши мені з осені теплі листи,
за все нехороше, кохана, прости!
Хай вітер і дощ барабанять у вікна,
пиши, коли темно, пиши, коли світло…

На жовтім і бронзовім листі платана
пиши мені пізно, пиши мені рано.
Пиши мені теплі, хороші листи
і знову у серце надію пусти!

Камін розпалю і зварю тобі каву,
за руку візьму тебе ніжну, ласкаву.
В душі і на серці відразу тепліше,
читаю листи і стає все світліше…

Вдихну нашу осінь, той запах знайомий,
всередину ллється гаряча утома.
Минулі чуття, як багаття в каміні,
спалахують раптом мов іскорки й гинуть.

А час зупинився, забути непросто
і пам‘ять тих днів знов приходить у гості.
По берегу йдемо за руки узявшись,
в палкому коханні відверто зізнавшись.

Прямуєм донизу бурхливим потічком,
лише про любов нам шепочуть смерічки…
Не знаю, навіщо пішла назавжди…
Пиши мені, люба, чарівні листи!

о як жахливо - власна безпорядність…
і це страхіття - покотом у сніг
спіткнеться хто
бува у першім ряді -
із потайбіччя стогін… крики…
сміх
і вкотре озираєшся на пам’ять…
і розумієш, все це неспроста
а жорна відпочинуть… мелять-чавлять
під корінь
наче по траві коса…
проснися, друже, ясний день на дворі!
он вітерець… он чайки реверанс
і човен неприборканий у морі
і море
ще народжене
до нас…
13-07-2017

Любов красива ніби ружа,
любов – життя це і здоров'я.
Мабуть любили сильно дуже,
тому і нарекли Любов'ю.

Струнка, вродлива і весела,
на личку усмішка сіяла,
а хлопців у сусідніх селах –
десятками ти чарувала.

Співала гарно ніби пташка,
дзвінкий приємний голос мала;
прийшла пора, коли Любашка
свого Миколу покохала.

Із юних років працювала
і вдома гарна господиня,
дітей в обіду не давала,
сім'ї надійна берегиня.

Заснула вічним сном матуся
ще в розквіті життєвих сил.
Невдовзі батько – Я женюся! –
як грім з небес проголосив…

Але тобі нема заміни!
Хто може сонце замінити?!
Похмурі стали наші днини
і сумом вкрились твої діти…

Прости мене за все, матусю!
Пробач свого дурного сина!..
Настане час і повернуся,
Любове, матінко єдина…

24.04.2016

Князь Лев на старість теж монахував.
Душа сум`ятна прагла одкровення.
В молитвах ревних чарою спасення
сотала с в і т л о сива голова.

Христа розп`ято ... Ідоли падуть ...
Криниці задихаються змілілі.
Життя як ватра: в кожнім божім ділі
твій Дух, мов іскру, ангели несуть.
Оступишся на п`ядь -- провалля, хащі,
вся гадь земна рамена обів`є ...
Коли у серці Бог -- ми не пропащі,
і брат з лукавства ближнього не вб`є,
на міжусобну бойню не прикличе
родів слов`янських княжих отрочат ...
Є правий Суд і є всевишнє Віче,
і є Петро з ключами біля чат ...

... Вартує лев у княжім передмісті ...
(Вдаряє пам`ять, наче сталь дзвінка!)
Гінці несуть у двір від Бели вісті ...
Констанції пошлюблена рука ...
А далі -- вир: все татарва, ятв`яги,
пожежа в Холмі, тиха смерть Шварна́ ...
Данилова спонука до відваги,
до лицарства, до честі знамена ...
Та на вазі -- супроти злої січі,
де Куремса стоїть і Бурундай,
Данило й Лев у ризі Будівничій --
на хліб і сіль, на спільний коровай!

... У Лаврові вечірню віддзвонили.
Наповнені потири золоті:
в путі несповідимій до могили
нас мироносять ангели святі.
Кончина тіла -- не бліда константа
недосконалих пошуків земних ...
Осяяння могучого таланту,
звитяжних здравниць, тембрів голосних ...

Суть воїна і мужа, і привідці --
се отчий дім, зелена отча твердь,
глибінь прозора отчої криниці,

тоді -- в и с о к а, благородна смерть!

... Констанціє ... (Останні поривання.
Остання при житті відкрита суть.
Останній спалах с в і т л о г о кохання ...)

... Твій Дух, мов іскру, ангели несуть.


(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Парад в війну – бенкет під час чуми.
Невже цього не розуміє влада?
Невже цього не помічаєм ми?
Чи одного нам не достатньо Сталінграда?!

Невже елітна техніка потрібна,
щоб раз на рік проїхатись парадом?
А фронт тримають хлопці наші бідні
без „броників“, з одним лиш автоматом!..

Зате нацгвардія у латах до зубів,
й на ременях у них новітня зброя.
Між ними й фронтом нездоланний рів.
Кого й від кого захищають ті герої?!

Кого потрібно у столиці захищать,
чию потрібно берегти свободу?
Як завжди, слуг й гаранта…, їхню мать,
від власного невільного народу?!

А потім брязкать зброєю для кого,
кому демонструвати свою силу?
Щоб продавати й далі мати змогу
гуртом і вроздріб Україну милу?!

Хода ж нескорених осталась без уваги,
герої справжні ратну справу вже зробили…
Уже нікому не потрібні ті трудяги,
які життя ціною Неньку захистили?!

Та прийде час і ще усі прозріють,
бо вже не зможуть всіх і вся дурити.
Якщо не влада, то хоч люди зрозуміють,
що далі так не можна в світі жити!

Серпень 2016

Одеське літо, що вино іскристе,
у келиху промінням виграє.
Пригадую обличчя твоє чисте,
а з нього вроду ніжно сонце п’є…

Сором’язлива, лагідна усмішка,
немовби з моря прохолоди бриз,
проста і десь наївна навіть трішки,
а зачіска – дань моді чи каприз…

Але глибокі і кмітливі очі
розважливо звели мене з ума!
Стрункий, хай не осиний, стан дівочий
тоді ще довго в тонусі тримав…

Окіл укрили «снігом» все тополі,
в зеніті сонцем – волейбольний м’яч…
Ой, Оленько, найкраща в світі Олю,
тепер не віднайти тебе – хоч плач!.

За гроші більших зрадників не знаю:
як з ними вийдеш хоч на декілька годин,
їх поведінка мені серце крає –
додому завжди повертаюся один!

05.06.2017

Прийняти все:
солодке і солоне,
і засолодке, й загірке – однако.
На мить, звичайно, може і зсудомить,
та з несподіванки чи ж хто не плакав?

Прийняти все,
а не наполовину.
Свідомо, не заплющуючи очі,
провести правду до найтонших звивин –
і не махлюючи прозорим скотчем.

Прийняти все ти зможеш?
Не боїшся, не знаючи ще правди, обійняти?
Тоді розкрий обійми – і не морщся,
якщо увійде навіть неприйнятне.

13.07.2017

Я визнаю поразку - от і все.
Немає більше гарту і горіння,
в душі завмерло спротиву насіння.
За течією день тепер несе...

Хоч небо й обіцяє блискавицю,
а хвиля підмовляє на протест -
я скорено беру на плечі хрест
і білу стрічку в зранену десницю.

Не озираюсь більше на сурму
і не хапаюсь бити в барабани.
У мрево йду захмерено-безхмарне,
у далечінь усміхнено-сумну.

І хай довкруг ще скачуть поторочі,
уже не має сенсу боротьба.
Перед олжею хилиться юрба,
а я не можу і могти не хочу.

Тож визнаю поразку, от і все.
Не має більше у душі набоїв.
Життя уклалось у німі сувої.
За течією день тепер несе...

22.06.17 р.

З’їда коханця самка богомола,
не дочекавшись скінчення екстазу,
і не тому, що боса вона й гола –
не хоче непокоїтись. Зараза!..

25.06.2016

Бояться вовка, лева і гадюку,
чи крокодила та медуз горгон.
Насправді жаба – та іще звірюка,
вдушила люду не один мільйон!

Ув орді я живу ізмалку,
Звик до подиху яничар.
П'є сусід оковиту залпом,
До Дніпра тече перегар.

Бачу місто чуже, голодне,
Бабці кришать не хліб - бички.
Рекламуються бутерброди,
Чую лайку і матюки.

За театром - смітник до неба,
Очі люду пече планшет.
Я тут зайвий - хробак, амеба,
Перестарок-анахорет.

Клопівниці мов зікурати,
Упираються в небеса.
Де була колись дідова хата -
Ятка з м'ясом, універсам.

Ієгова - бог українців,
Шаурмою пахтить земля.
Плачуть Лаври чужі дзвінниці -
Їх господар уже з Кремля.

На Печерську, Сирці, Подолі
Риштовання сталевих грат.
Годі бачити житнє поле
Чи небесний густий блават.

Мерехтіння сідниць, потилиць.
Зір - у землю, горбом - спина.
Дехто каже, що я злостивець.
Та хіба це моя вина?

У ротах конопля та маки,
Вуха повні промов, мури,
У Стамбулі кричать коханки -
Наші сестри та матері.

У пісочниці - шкет-мізинець,
Вишиванка йому до п'ят.
Каже гордо: -Я - українець!
Бач, на грудях висить автомат?

Ув очах зробилося темно,
Сльози котяться з них рясні.
Може, вірші пишу недаремно?
Недарма співаю пісні?

11.07.2011р.

Чоловік спішив з роботи
й зачепився за сучок.
Враз за пилкою швиденько
поскакав молодичок.
– Де пила?! – кричить з порога
до дружини, що лягла.
– Не пила сьогодні зовсім
й взагалі не при ділах!
– Де пила?! – питає вдруге.
Що ти гониш? Пригадай!
– У сусіда, твого друга, –
жінка мужу (й дума – край).
– А дала йому навіщо?
Що за мода – крадькома?!
– Не давала, – вже тихіше
(а про себе – ой, дарма).
– Як, кохана, не давала,
як у нього все ж пила?!
– Довго я тебе чекала…
й лиш разок йому дала!..

0

Той – на нервах увесь, той – на тримерах,
а навкруг – електронний смог…
Заблукав я у інших вимірах
недовимірністю думок.

Щось гуде поза шкірою вуликом
і, вслухаючись в цей рінгтон,
я кручуся на місці нуликом,
в нього вкручений, мов ембріон.

Заблукав я в собі – не в просторах:
розуміння приходе це
і стукоче щось ззовні, мов костуром
б’ють у всесвіту чорне яйце.

Та це ж поряд!.. Та це ж не на віддалі!
Це у скронях – пульс, наче град.
Я вивалююся з точки відліку
в перший вимір всіх координат.

1

Я падінь довжину обчислити
зміг, та є в ній щось гамівне,
бо довгими думками мислити,
виявляється, не головне.

Взад-вперед… А навколо путнього –
трясцяма. І я залюбки
у минуле кочуся з майбутнього.
Потім, сплюнувши, навпаки.

І зникає місто потужністю
в тисячі чоловічих сил:
часу вісь довжин осоружністю
широчіні всі нищить довкіл.

Відштовхнувшись від стінки печерної,
як до неї – перпендикуляр,
в другий вимір абсциси химерної
лізу, наче з шахти – вугляр.

2

Другий вимір миттєво засліплює
широтою й, тамуючи крик,
я в плескату тінь себе виліплюю
за заплющеністю повік.

Тіней шириться машинерія
в прохолоді пласких мигтінь –
я у ній будую імперії,
але кожна уходе в тінь.

І в епоху глобальних затемнень,
як політ, що роз’ятрює сни,
відбувається відокремлення
височіні від площини.

Прокидаюсь… Майданам впокорююсь…
Хочу я по них розтектись!..
Та повільно вже випаровуюсь,
аби в третій вимір звестись.

3

Я у хмарах польотом купаний,
але щось непокоїть мене,
бо свободи вже маю три ступені,
а це знову не головне.

Треба, з’їхавши з неба крилаткою
по стерильних снігах теорем,
припинити вважатися цяткою
у механіці зимних систем.

І, сніжинки із зорями сплутавши,
усім тілом влетіти в замет,
аби, болем своїм сніг розкутавши,
закривавити сотні планет.

І свободу роздерти на клаптики,
і здолати границь печію,
щоб у світлому серці галактики
раптом вибухнути волею.

∞

В серцевині безлічі вимірів
мною влаштований волі теракт:
он втікає те, що не вимерло,
в простору тесеракт.

З нього – в інший. І так лабіринтами
відображень в мільйонах дзеркал
я біжу та й, немов на принтері,
свій розмножую ареал.

Втім, чи свій!?.. Адже в цьому всесвіті
не стіна я – лискуча грань.
Всі істоти тут є перехрестями
не вмирань, а нових блукань.

І навскісним до вітру клівером
руху я віддаюсь, не лічбі…
Головне, самому стати виміром,
аби хтось блукав у тобі.

2017

Заплiтаю запах липи у волосся.
Вiтер просить зачекати ще хвилину —
за полинним поки вiн зганяє в поле.

Не чекаю. Йду собi спокiйно далi,
дощ зухвало шпацирує по сiдничках.
Цi дрiбнички додають смаку вертанню

до життя.

12.07.2017

Ти, Адельгейдо,* втомлена життям,
чарівна жінко з тонким почуттям,
безмовна тінь постриженки-черниці
із поглядом колишньої цариці, --
чого ти зажадала від склепінь
обітниці Христової -- спокою?
примирення душі із тілом?.. ба ...
Така вже суть: толочаться хліба,
бо коні йдуть крізь них до водопою!

... Невпізнана звогніла тінь -- умреш,
розтанеш між склепіннями німими ...
Єдине в радість: тут, проміж своїми,
обітовану землю віднайдеш.

... Спітнілі коні. Сплутані путі:
неслись, бувало, сани золоті
в чужі світи -- на свити і корони --
туди, де угри, німці і саксони --
маркграфових наїлись нагаїв
і тих, що Генріх згодом недоїв ...
О ненаситне м`ясоїдне чрево!

... Росте собі тисячолітнє древо --
в соборних мурах кронами шумить --
а що життя: магічний проблиск, мить,
та й то не в злоті, а таки в червіні --
і ми у нім трагічні диво-тіні,
дарма, що з імператорським вінцем,
коли зблудила Доля манівцем.

Собор Успіння ... Втишишся, заснеш
під молитов вкраїнських переспіви,
і образ Непорочної Вседіви
у синьо-жовтім відсвіті одеж
тебе прийме, і поведе на луки --
як матір після довгої розлуки
пригорне д`серцю зблукане дівча,
немов пташина змерзле лелеча --
тебе блакитним вкриє омофором,
і виплете вінок із хризантем ...

... це -- Україна, доню,
твій Едем.


(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

…то сон страшний: весілля в темно-синьому
і зоряний вінець із хризантем.
Споглянься, друже, де ж він, той едем –
в пахучих ружах, в хутрі соболиному,
в серпанку, що стікає на плече!..
Чогось нестерпно серденько пече,
бо ось вона – Євпраксія – ще юнка,
у Генріха благає поцілунка,
а він – при обладунках і з мечем –
чваніє тілом як пожадним стервом,
і в жінку заповзає, наче змій,
єством лукавим… Сли́ною гидкою
знеживлює цвітінь тремку красу –
звивається розпещено в косу,
до стегон, перс торкається рукою
в пориві хтивім, в нехоті, в блювоті,
в улесливій величності – дрімоті,
між оргій п’яних і нечистих мес,
поміж свячених страв: “Христос воскрес!” –
зацвилий плід зухвалого поріддя,
іржавий цвях з-під зайшлих підошов –
кубло насилля, королівська кров,
прокля́та Богом на сумне безпліддя –
що й руку підняла супроти Риму,
але й зате і скарана була
до рівня босих ніг і мішковиння,
до рівня подорожнього осла…

…А що ж тобі, Євпраксіє, царице,
зневажена чужинцем молодице,
чи сниться, пробі, вольний кінь в степах?
Чи сад розквітлий там, на Україні,
чи, може, ніжні трелі солов’їні
у юнака на трепетних устах?..

Або зі снів дитинства – чеберяйчик –
в високих стеблах сміхотливий зайчик,
а, може, шмат ще теплої ріллі,
де княжі ніжки бігали малі
укупочці із отроком русявим –
і де котилась відсміхом луна…

…Коли ж у божім часі підростали,
той шмат землі до серця прикладали,
змовляючи божественне: “жона”…

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Мені так личить, любий, твоя ніжність!
Ти одягнув мене у цей наряд.
Вона немов та світанкова свіжість,
як райдуга, весна чи зорепад.

У твоїй ласці, мій коханий, тану,
рікою кришталевою пливу.
Рукою як торкнешся мого стану,
умить злітаю в неба синяву.

Мені так личить, любий, твоя ніжність,
у ній зоріє кожен день і час.
Попереду казкова дивовижність,
я сяю мов ялинка без прикрас!

Чути тиху пісню з гаю,
вечір землю обіймає,
накрива туманом річку
й небо зорями встеляє.

Пісня та степами лине,
між густих кущів калини,
мимо сонної тополі
про жіноче щастя й долю.

Пісню ту співа чарівно
не якась морська царівна
і слова її тужливі
розпливаються по ниві.

То співає удовиця,
жінка проста, не цариця,
бо козака схоронила,
що всього лиш рік любила.

Впала вже на землю й нічка,
зорями розквітла річка,
та вдовиця не вгаває,
плаче й знай собі співає.

28.01.2017

Все, що сказати хочу, я пишу,
свої думки паперу довіряю.
Поезією віднедавна я дишу,
бо іншого шляху уже не знаю.

Цю решту шляху мрію так пройти,
щоб не хотілось знову повернутись,
не перейматись про другі світи,
а наостанок – лише посміхнутись.

17.01.2017

1

Надзвенівся мій глечик... і тріснув.
Знов долоні у глинці місцевій.
Тиш кармінна, смоковниці пізні.
Як велося Ліліт... бабці Єві?..

Чим втішалися душі уранці -
Сойки... жайвори... звомплені сови?
Що бажали: сабо чи сап`янці?
Я сумую - війна... птахолови...

Десять амфор олійних, свистульки.
Скарб завдавши на плечі - по рейках.
Карамельку жбурляє зозулька...
А на фантику "Прачка" Лотрека.

2

Муза йде - вирлоока, манірна.
Чай...
Піали...
Словесна ліана.
Мурашиння острашки - пошкірно...
Під Олімпом - сім черг.
Всюди - крайня.

3

Що нести у безмов`я колюче...
Хто застеле велюром дорогу?
Глипа око - "ти звідки?" - павуче.
"Тут мушви і сексотів премного".

Відчинялися двері оверкам.
Оверлоки строчили завзято...
Я - зі світу Ремедіос, Єрки.
Із будення витворюю свято.


2017

Жасминова пора
і пахощі - мов згуба...
І ніч, як молоко,
розхлюпала зірки.
Усе у ній таке
хвилююче і любе...
Любові силует
на відстані руки.
На півдорозі вуст...
Розсипане волосся
і доторки п'янкі
у трав густих габі.
Це трепетне тепло,
сердечне суголосся,
жасминових стежок
світанки голубі...
2017