Ми не вмираєм, помирає час.
Триклятий час безперестанно гине,
а ми живем і це лиш тішить нас.
Час відлітає пухом тополиним…

Ми любим один одного без прощ
на цьому дивовижнім білім світі.
Безсмертні ми як серця стук чи дощ.
Ми вічні ніби зорь незримий вітер.

Коли ти просинаєшся – весна,
як засинаєш, вже настала осінь,
а поміж ними літо і зима
мелькають мов в отаві ноги босі.

Ми любимо безмежно й тим живем,
хай наші почуття ці будуть вічні!
Вигадуємо дні і сотні тем –
роки ж втрачаємо, даруєм потойбіччю.

Та жодних справ до того в нас нема.
Мить радощів – ціна життю усьому!
Вона для нас як вічність вже сама,
в коханні ми не відаємо втоми.

В очах твоїх – мерехкотіння зір,
зірковий пил струмує в нескінченність.
Дряхліють боги й падають у вир,
та губи юні мов благословенність.

Лиш ти і я у Всесвіті удвох.
Один лиш поклик і на нього відгук!
Про захват той дізнався тільки Бог,
він наших чув сердець любові вигук…

06.10.2017

Вже достиг у полі золотистий сонях,
Вересень зібрати зміг врожай увесь,
Яблука залишив у моїх долонях,
Чемно попрощався і пішов кудись.

Жовтня, його брата багрянисті коні
Навперейми з вітром мчали що є сил.
З-під копит летіли золото-листочки
І встеляли землю килимом рясним.

Та прибуде третій братик незабаром,
Принесе з собою холодні дощі,
Його називають іще листопадом,
Осені синочки це вони усі.

2016 р.

Я покличу сюди метелика
із предивної, ластівко, казки –
аби теплі його окраски
нам розрадили цю холоднечу,
вколисали мою малечу
веселковими барвами літа –
із блавату і буйного жита,
і любистку, і запаху м’яти…
Я покличу його на свято
доброти і безмежної ласки,
аби втішні видіння казки
розбудили тьмяну порожнечу
і пом’якшили біль утрати…

… Перед тим, як стати м е т е л и к о м,
десь у казці він жив д р а к о н о м –
як дитина, безоборонним,
чи поетом, чи то пустельником…
Мав печеру… і мав озерце,
і бездонної синяви серце,
що дзвеніло церковним дзвоном
над землі благодатним амвоном,
пориваючи зорі квітчасті –
і над людом червивої масті,
понад привидом честі і власті,
що потворить святу ікону,
повечерявши свіжим причастям
із Великої Букви Закону…

… Та як завше ведеться у казці
не судилося вмерти дракону,
а вертати до крил і до цвіту,
і розносити маєво літу,
відсьорбнувши із княжого келиха
власних віршів шумкі переброди:

«… Я покличу сюди метелика
у князівство пресвітле, Люботин,
де беззбройність Дракона й Пустельника,
Князя гнів і страх Воєводин…
Тут земля – лиш барвиста плаха,
та найменше життя – безсмертне,
і безстрашно повзе комаха
перед очі Дракона-поета!
Написати б про неї вірша,
чи поему, чи навіть притчу,
де комаха в сто крат сильніша
за прославлену міць чоловічу…
Прочитаю очима Пустельника
всі закони і протизакони –
є Дракони – за суттю Метелики,
а є люди – за суттю дракони!»*

…Хай боронять святі ікони
світ Драконів
і світ Метеликів…

… Я покличу сюди метелика…


(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2000-2001)

Сморід паленої вати чути на світанку,
Догоряли три бурять у москальськім танку.
Ще димить трава прим'ята, кущі коло річки,
Догоряють на бурятах колорадські стрічки....

А так гарно починалось, всі грошей набрали,
Позалазили на танки, їхали - співали:
"Руській мір" іде, укропам нікуди тікати"
А укропи посміхнулись, навели гармати,
Та вгатили так, що небо ясно запалало.
Тільки їхали - співали, раптом їх не стало....

Ой, заплачуть в "Руськім міре" сироти та вдови,
Що покійник був розумний і такий чудовий.
Він лиш заробити, в укрів постріляти,
Так за що ж його там вбили, фашисти прокляті?
Заробив. І кров за кров, і лихо за лихо,
Краще вже сиділи б вдома й виздихали тихо.
І Сафарі не робили у сусідів поруч,
Думали - вони мисливці, виявилось - здобич...

Ю. Брайтон

О саде мій – віддушино моя,
Мій лікарю, замислено-осінній!
Лікуюсь процедурами тут я –
Повітрям чистим, неба голосінням,

І пестощами вітру, що мене
Так заспокоїть, мов масажна ласка.
І всю печаль із серця прожене,
І вкрутить світло в душу легко, в`язко.

Якби не холод, ліг би і заснув,
Немов після масажу у Стрибога.
І, може, в сні зустрів свою Весну…
Заплющу очі для блаженства свого.

5.10.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Скаженійте, вражі діти, – борщови, козлови…
Не поможе вам, ущербні, вже лайливе слово.
Не спасе отрута ваша, що струмить із пащі.
Ми Вітчизну милу нашу змінимо на краще.

Ми відчистим Україну від гидоти й скверни,
мову пращурів великих дітлахам повернем.
Нашу пісню солов’їну вернемо в світлицю
і джерельної водиці наберем з криниці.

Звичаї дідів відродим, відбудуєм храми,
зводили що предки славні многими віками.
Ми традиції примножим, віру розбудуєм,
батька Велеса повернем, що позбулись всує.

Свіжим вітром закружляє наш Стрибог по краю
і Ярило допоможе виростить врожаї.
Знов Мокоші, Лелі, Хорсу зазвучать рулади,
а гармонію в природі забезпечить Лада.

Знов Сварог укріпить духом і поправить долю,
а Перун дружину грізну виведе у поле.
Род відкриє нам до віри потаємні дверці
і Дажбог дорогу знайде у наш дім і серце.

жовтень 2017

Синдром поламаного серця
Від горя й бід знаходить нас.
І ми вже не в шановнім герці,
Тримаємо в пігулках час.

Щоб пережити всі напасті,
Зібрати вкупу місяць, день,
Де спомин про минуле щастя
Нас не уб’є, не підведе.

Мо,’ ще до фінішу далеко,
І будемо топтати ряст.
Онуків принесуть лелеки,
Що відлетіли за моря.

Ми виглядаємо з дороги
Своїх батьків, своїх синів.
Щоб не з каліцтва, з перемоги,
Нам світ вернути їх зумів.

Синдром поламаного серця -
Сьогодні вже не новина.
Звучить повсюди болю скерцо,
Аби скінчилася війна.
05.10.17

Іменини святкує у вересні бабине літо,
ніби щастя шматочки дарує ще сонячні дні.
На уламках осик виграє нам рапсодію вітер
і клини журавлині сумливо пливуть в вишині.

В оксамит і парчу одягнулась зажурена осінь,
нарядила у бронзу діброви, луги і гаї.
Опустила верба до води золоті свої коси,
а калина в туманах купає принади свої.

Вітерець-музикант розганяє легку павутину
і несе у обіймах її в голубу далечінь,
бавить в небі прозорім уже посірілі хмарини
та в осінню палітру невтомно підмішує синь.

Жовте листя лишає свої кучеряві домівки
і у вальсі на землю лягає, як ноти на стан.
Вирушає воно у останню життєву мандрівку
і усе накриває осіннього блюзу туман.

одинокі галактики
в океані Буття
золоте древо практики
в синім лоні життя

в цьому космосі осмоси
концентрація дір
чумаченьками босими
шлях солений до зір

як утомою-спрагою
час наповнить уми
Бог відродиться сагою
зі сліпої пітьми

на Землі під сузір’ями
подолаємо зло
заколисані мріями
в ніч на сьоме число

ну хоча би в теорії
поміж цяток вогнів
де світи-алегорії
із містерії снів…

11.09.2017

Храни мене, мій Ангеле, храни
супроти чарів Змія-Сатани,
у чарі з рук його не видно дна:
мутне вино – вина моя страшна.

…По сліду – слід і світ – з низьких воріт,
з чумних боліт чумою зачуміло:
камінний хрест - на весь твій родовід,
камінну душу та в камінне тіло.
Ти тричі камінь… Камінь! А душа
гріхом пекельним мучиться чужа, -
спиває кров останнього з ягнят,
втікає під покров спасенних хат
послухати, як празно дзвони б’ють,
коли ведуть ягня на страсну путь…
Падуть гріхи ягнятком із дзвіниць –
і ти падеш хрестом камінним ниць,
а з тіла велетенського Вужа
крилата вивільняється душа, -
о не оплакуй тіло, а пророч:
«Поріг кривавий, Боже, перескоч!
вмочи невинне тіло в кров мою –
В Отця і Сина й Духа ві-ру-ю»!

Храни мене, мій Ангеле, храни
супроти чарів Змія-Сатани,
бо в отрочати мого (і́м’я рек)
ознака крил божественних Лелек.

…І Дух Лелеки, Предок-богатир
тобі святочний піднесе потир:
відпий, відпий цю чару аж до дна –
гранат гіркий, нектар сього вина,
аби у страсні дні і дні спасень
зійшло на тебе чудо воскресень!

Переступлю поріг – яка розлога
У світ широкий стелиться дорога…

…Скалічена, впосліджена, убога
Вертаєш ти, Надіє, дочко Бога!..

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Сполом,1997)

Я сотні разів поклонялась і сонцю й тобі,
Змішала світи, що, здавалось, не схожі разюче.
Тепер перехрестя у долі і серце в журбі,
Якою дорогою йти, щоб не стало болюче?

Звикати, що зорі без мене впадуть у траву
І руки твої вже не ляжуть тихенько на плечі.
Я вільна від тебе, і зрад, і кохання, живу.
Вже сонце сідає. Розлуко, тобі – добрий вечір.

Тепер ми з тобою посестри у нашій біді
Не схожі за вдачею, прийдеться разом звикати.
Два різних світи, я ж не відала зовсім тоді –
Гаряче й холодне не вдасться ніяк об’єднати.

І де вони взялися в нашій долі,
Бо спасу нам від них ніде нема.
І заважають жити тамаролі,
Для них в’язниця – дім, а нам – тюрма.

Куди не підеш – тамаролі всюди,
Сичання їхнє чути звіддаля.
Ці тамаролі – в оболонці – люди,
Всередині – злочинці і гнилля.

І добре грають благодійні ролі,
Насправді - можуть вбити за п’ятак.
Не дай вам Бог зустріти тамаролі –
І в вашій долі стане все не так.

І їх не поховати, не подіти,
Вони плодяться злі, немов щури.
Ці тамаролі, ці собачі діти
В людській особі, скаляться з нори.

Нема від них ніякої отрути,
Вони живучі, все для них – бабло.
Лише любов’ю можна їх позбутись.
Любов для них – найбільше в світі зло.

Тече сльоза, стікає в ній печаль,
Моя біда все ходить біля хати,
Не йде у безвість, хоче дочекатись,
Коли суцільним стане біль і жаль.

Коли я білий прапор підніму
І упаду на зболені коліна.
Хоча не маю жодної провини,
В совітах я б топтала Колиму.

А тамаролі правили бали,
Вбивали наш народ Голодомором.
Їм невідомі совість, честь і сором,
Убити, вкрасти – їм для похвали.

Вони це не вважають і за гріх,
В народну душу - на коні із Трої.
Все випалили з неї ці герої
І тільки чути гомеричний сміх.

Той, що перейде в передсмертний крик,
Бо не віками ворогам тут править.
Ще зійде сонце в темряві держави,
За плуга стане воїн-засівник.
04.10.17

Мов над садом осіннім пташина,
Проскочило літо.
Скільки добрих людей,
Скільки зустрічей в долі було.
І майбутні хліба спочивають,
Землею прикриті.
Вже до осені крок,
Стигле літо лягло на крило.
03.10.17

Cніги упали у життєве літо
На білий цвіт і на червоні вишні.
Остудою довкола все покрито -
І праведне, а також, мабуть, грішне.

Лягли великим каменем на душу,
Терпіння треба, щоб зібрати сили.
І борсатися в холоді я мушу,
Бо вороги війну оголосили

Минулому. Вернули в сьогодення
Його мені, а не твоїй особі.
Бо ти на небесах, а я мішенню
Для них стаю, для їх злоби, жадоби.

Та ненадовго сніг упав у липні,
Розтопить сонце разом з ворождою.
А серденько від болю тихо схлипне…
Сама я піднялася над бідою.
29.09.17

Люба осене, зранку холодним дощем
змий з душі увесь осад дощенту.
Покрутися у вальсі повільно, а ще
заспівай на прощання крещендо.

Посумуй, моя мила, зі мною удвох
під низьким пошматованим небом.
Засинає усе, лише килимом мох
вистилає доріжку до тебе.

Пожурися, поплач і послухай „курли“,
що з небес долина усе рідше.
Ниє серце і сум огортає коли
клин лелечий врізається в тишу.

Відлітають з ключами і часточки нас
за моря, у країни далекі.
Та красуню-весну все одно, пройде час,
принесуть на крилятах лелеки.

Я бачу долю кожної людини.
Он, той малюк зіп'ється й пропаде.
А той поїде геть із Батьківщини -
Матуся одвезе в Улан-Уде.

А це дівча, зажурене, - поетка.
Думки уже сплітає у вінки.
Напише небожителям абетку,
Лататиме гармонії дірки.

Дитина - сонце, що колись заплаче,
Де кожне слово - золота сльоза.
А нині ще мала, стрибучий м'ячик,
Не схожа не богемного туза.

Отой малюк - сподобався Мамоні,
Із громадян чавитиме ясу.
Чужі скарби притягують долоні...
Йому і я данину понесу.

А близнюки - заклякнуть у окопі .
На двох одна і доля, і труна.
Палатиме земля й вода в Європі:
В майбутньому з Росією - війна.

Горить, горить в душі пекельна ватра,
У світ пророчі скрапують слова.
Мовчить моя сестра, німа Кассандра,
Вуста рукою брату закрива...

04.10.2017

Як безнадія холодом думок
Нагадує про часу швидкоплинність...
І твій, і мій нездійснений дзвінок
Вечірнім дзвоном над полями лине

Крізь перепони сірої доби.
Бо за вікном тумани, ніби взимку...
На підвіконні зерня голуби
Клюють, лише подай... Тупі тваринки...

Торкнулась скроні таїна знання,
Що літо не повернеться ніколи,
І до вподоби мудрість вороння
Що за наїдки не зречеться волі.

А душу зігріва містичність плес.
Їх обігріє сніговим покровом.
І я би міг... Та не судилось без
Твого тепла... Щоб ти була здорова...


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117100406230

Безсонна і темна нічка
Зірок накидала в пічку,
Додала розмарин, чаберець
Та спекла золотий млинець.
Вчепила поміж хмаринок,
Пухкенького - щойно з жаринок.
Духм'янить млинець літньонічкою,
Аж котиться пара над річкою...

З тобою ніби й поруч – не далекі,
Але між нами дальні рубежі,
Схвильовано покрикують лелеки,
З тобою ми усе таки чужі.

Хотілося, щоб ближчі, хоча б друзі,
Але для тебе інше цікавіш,
І я у сім омріянім союзі –
Не варта є для тебе ні на гріш.

І гучно тост – за людяність, відкритість,
Мені ж вони знайомі, ти се знав,
Собою бути – мов несамовита,
Але ти зовсім іншу зажадав.

І я сміюся долі у обличчя,
Не зрадила, не зрадила собі,
Вдивляюся в знайомі твої вічі,
Вони, немов волошки голубі.

Судилось їм нести перший дощ Святій Землі.
Тож поки в куренях з галуззям замість даху
Юдеї згадують минуле свого дому,
Долаючи і біль, і неймовірну втому,
Крильми гуртують птахи хмари.
Щороку виряджає їх Всевишній,
Щоб пораділи праведні і грішні.

***
Життя припнуло диваків на повідці, неначе мопсів.
Ідуть вони, як ті сліпці, і у казкове вірять досі.
Поводирі беруть слова й жонглюють ними – леза гострі.
А дні з вершини вже біжать – спішать на розстріл.

Попереду стоїть стіна, розписана як перспектива.
Бряжчить затвором автомат, як ненаситний цензор дива.
Ось-ось у спину полетять холодні вогнегасні кулі.
На серці сумніву печать, а поводир вуста не стулить.

Життя до світла нас веде. Життя – облуда.
Усе розписано до нас. Як ми напишемо – так буде.
Присутність – це коли сліпий стоїш при суті.
А істини такі святі! Й такі розкуті.

02.10.17 © Василь Кузан

Прощай, бувальцю, мій не білий світе !
За голубим гадюччям поїздів
тебе несе чужий невтримний вітер,
мов кінь, і губи запеклись в узді.

Ти аж осліп в дорозі потонуло,
а навкруги – глухий мотив узбіч,
мовчання степу, тихий крок аулів,
скуласта ніжність втомлених облич.

І розчинившись в буднях різнойменних,
впадеш у сон, як зломлений в борні.
А я – наснюсь. Нехай тобі про мене
старий зурнач заграє на зурні.

2016

Співана поезія.
Запрошую слухати і дивитися.

Четвертий рік війна йде в Україні,
четверту осінь гине бідний люд.
Донецький край лежить в страшній руїні,
а юди Батьківщину продають…

Ні, не свою, а нашу Батьківщину –
своє добро сховали за моря.
Вона для них не рідна, не єдина,
своя їм світить здалеку зоря…

Хоч слухають вони нас, та не чують –
диявол жовтий в них людей убив.
Біда у тім, що Україною керують
ті, хто її ніколи не любив!.

Війна іде в людських умах і душах,
вона гримить в кишенях і серцях.
Вже море закипає, що там суша!..
Невже історія сягне́ свого кінця?!.

Вино з вини
Настояне роками
Життя плесни
Хай пам'ять-оріґамі
Забуде все
Хай згинуть хмарочоси
Чужі есе
Та їх акторські сльози
Читай Талмуд
Заучуй сунни веди
Знання – фастфуд
І тільки мрія – леді…
Із року в рік
Ця осінь не минає
Вона – навік
Вона молитву знає
Про іншій світ
Навиворіт від сонця
І шлях побід
Від столу до віконця…
04.10.2017

... А серденько, серденько... все-таки б'ється воно –
сльотливе, як осінь, як листя осіннє, тремтливе...
Той трепіт, той шепіт – то примха осінньої зливи –
жбурляти багрянець у сіре, старе полотно...

Що туга осіння, що смуток терпкий трепетання
над всім найдорожчим, що досі у серці жило!
Та крихітка сонця сьогодні, і справді, остання,
а серденько, серденько – листям шорстким замело.

... О чорная в'юго, о віхоло сонного листя,
жаских інтонацій невольно розсипана креш –
стелися під ноги і Божому дню помолися,
бо долі осінніх падінь не уймеш, не минеш!

Осінньої зливи примхливе крапливе бельканто,
а в серденьку, в серденьку – літо стриножених свіч...
Не варто й казати, вражати уяву не варто,
як січа осіння зрива наші голови з пліч.

Така вже негода! – розбите, потрощене днище,
лиш рам'я запалі оголених, мокрих дерев...
І ми вже не просто – а вої у тім бойовищі,
а серденько, серденько б'ється свідомо, як лев.

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів:Логос,2001)

Шепочеш в ніч оголені бажання,
Тремтить рука, і в грудях налилось.
Сьогодні знаєш, що таке кохання,
А вчора – тільки те, що не збулось.

І зваблює невинність мрій і плоті,
І губиться в сумліннях перший гріх.
А потім – захлинаєшся в болоті
На диво звичайнісіньких утіх.

І коли Златоуста до скрипочки серцем прилине
Ви, Маестро, тоді заховаєте усміх у вуса,
А воно ж, Вовченя те, було і плаксиве, і дике,
Натрудило у праці маленькі гіркі мозолята,

І свій страх пересиливши, гордо на сцену ступає --
Вчителям бо належать лаврові вінці тріумфальні,
А їх учні поволі по сходах до них доберуться --
Не загадуймо Долю, вона вибирає упертих,
Одержимих любов'ю до вищої проби мистецтва --
Все одно, чи та Доля ласкава, чи виклично грізна,
Ич, чого забажається інколи смертним створінням:
Чоловіче поріддя торкається вічності звуків ...

Шал бажання польоту чи тиха нестяма -- вгадай-но
У ті 'менти щасливі, як музику серце вслухає --
Так дано лиш окремим: забарвлювать будні у свято,
Коли поруч рамено діткає кохана людина,
Оніміло від болю за чудо земного Орфея ...


(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

…тридцять років до того
Звичайнісіньким днем
Повернувшись з Дороги
Обтрусив було щем…
Ти приліг, це - законно
Втихомиритись? ні,
Подзвонив до "мадонни"
Наяву… уві сні…
І благав на сю зустріч
Адже час все спливав
Самота ось замучить
Наче ще й не кохав…
Небеса відгукнулись —
Непокірну усім —
У любові замкнули
Десь на років сто сім…
2017

котилось щастя по дорозі днів
та істин у житті не зустрічало
лише мару оману кривду гнів
усе це люди у бульйон кидали
і вариво варили для снаги
іти у бій за шлунок і корони
егоцентричні вирви навкруги
і безуму довічні перегони

пристало щастя зоряне як сон
присіло відпочити край дороги
а мимо йшов із брані моветон
за щастя зачепився й витер ноги
немов од бруду у полин-траву
і дорікнув сіромі розляглося
ішло би краще на святу війну
бо ворогів надміру завелося

сльозу зронила щастя у відвіт
не навчене я інших убивати
якщо уб’ю то мій загине рід
на кого будуть праведні чекати
нехай ворожа але смерть усе ж
нехай і правда на твоєму боці
а чи по крові дійдеш ти до Веж
а чи упАдеш на слизькому кроці
нехай твоя незаперечна пря
а вороги натхненні сатаною
але убий лакузу чи царя
я омину гуляння стороною
спустошення духовно чорна річ
чи ми з тобою однієї крові
коли між нами непоборна січ
і ворожда сильніша від любові

війна війною щастя в стороні
ще теплу кров налили у бокали
за перемоги що на самім дні
усі віки захмелені лежали

02.10.2017

Впустила змія підлого в єство
І зради лезо простромило серце.
А нам було так хороше удвох,
Тепер не радість, а печальне скерцо.

Ти витер ноги об мою любов,
У шлюбне ліжко запросив повію.
Тоді навіщо язиком молов,
Що я - прекрасна квітка, доля, мрія?

В руках тримав безцінний діамант!
Але пішов купити дешевеньке.
Іди, розв"язуй їй на сукні бант.
А після "праці" гроші всип у жменьку.

Ти вибрав стежку. То ж по ній повзи,
Залазь в чужі кубельця, будуари.
Урівноваж любовні терези -
Знайди змію таку як сам до пари.

Прокинулася. Любий чоловік
Обняв за плечі та хропе на цицю.
Про сон страшний йому ані чичирк,
Бо ще покине лев свою левицю.

02.10.2017р.

Усе життя долину цю орав,
У кожній грудці є краплина поту.
Але із пекла вилізла мара
Й на власний пай погнала на роботу.

Додому віз учора урожай,
Ну, а сьогодні - злодію в кишеню.
Це - Україна. Тут для татя рай.
Мені ж ввібгали гривеник у жменю.

Однині ця земелька не моя,
Купець й не знає, що таке чепіги.
А я при нім у ролі бугая:
Шукати марно правди у бариги.

Мене тривожать запахи землі,
І руки прагнуть стати до роботи.
Але селяни вже не королі.
Ми - тля. І наше місце соте.

Зерно упало. Сходить пагінець,
Купається у дощику та сонці.
З гербом долоні гріють папірець,
Роса-сльоза виблискує ув оці.

02.10.2017р.

Невже раптово охолов я?
Хіба той біль колись мине?
Новою нащо Ви любов`ю
Богове, мучите мене?

Невже моєї мало крові
Ярилу в жертву пролилось?
Та муки ці – не випадкові,
Напевне з них радіє хтось.

Ярила тінь прийшла до мене
Щоб серцем я не охолов.
Щоб молоділа кров у венах,
Щоб віршем плакав про любов!

2.10. 7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Іван у Мар'ї – воїн-старожил.
І разом прожили вони чимало.
Але на Мар’ю зайвих кінських сил
у воїна уже не вистачало.

Лежить Мар’яна тиха і німа,
а генерал поринув у нірвану.
Але – лап-лап! Мар’яни десь нема.
І це занепокоїло Івана.

Сюди-туди – нема її ніде.
У туалеті здибались одначе.
Сидить його Мар'яна на біде
надула губи і ось-ось заплаче.

– Чого це ти? – запитує Іван.
– Та от сиджу і думаю-гадаю,
чому якийсь облізлий дідуган
до мене, генеральші, діло має?

                              2017

Щур сховався хутко у діру.
Зверху - різанина, плач та крики.
Чує ніс могилоньку сиру,
Лицезріли очі крові ріки.

В нірці ж - тепло. Браття пацючки
День-у-день запліднюють самичок.
А війна запалює свічки,
І схиляє до ганебних звичок.

Поруч умостились ховрахи,
У підпіллі бабраються миші.
А в хатах позносило дахи -
Не здивуєш тут нікого віршем.

Не чекає лицаря Ассоль -
На Донбасі він зустрівся з катом.
У норі ж танцюють карамболь,
Па-де-де завчають щуренята.

Покоління вироста нове,
Хвостики звисають із колиски...
Я дивлюся в дзеркало криве:
Там в людей ростуть щурячі писки.

02.10.2017р.

Наступила пе-ре-ко-ти-осінь -
Вже не літо, ще не холоди.
...Баба Ганна птиці сипле просо:
- Ціпу-ціпу, а біжіть сюди!..

Доцвіло пополудні край хати
Сонце поміж соняхів руде.
Погубила грушечка чубата
Зозулясте листя де-не-де.

Наче півень, кетяг на калині, -
Гребінець заломлений набік:
"Хто сказав, що дні надходять зимні?
Хто боїться стужі? Ку-ку-рік!"

2017

Якщо хандра вчепилася в чоло,
Рецепт простий - дивися на китайців.
Найкращі ліки - це важке кайло,
На благо дяді безоплатна праця.

Приклеївся до ліжка? Не біда!
Хапай хутчій сапу або лопату.
Нехай заграє сила молода!
Кидай подалі! Набирай багато!

Якщо скрипить усолений хребет -
Сердитій тещі викоси отави.
Це ліпше, ніж дивитися балет
Або ловити на дивані гави.

Писати про кохання сил нема?
Набридли геть погода і природа?
Зігнися гаком, як моя кума
І не вилазь півроку із городу.

Тоді в житті з'являється мета,
Просвітлення, очищення від млості.
Статура буде, наче у хорта,
Не стане сала - тільки шкура й кості.

Із потом лінь виводиться умить,
Лікуються найважчі перелоги.
Щезають вайлуватість, гонор, блідь,
Непевнощі, гризоти і турботи.

Іди носити бабі гарбузи!
Наповнюй смислом беззмістовні миті.
Та вперлось в стелю черево-пузир,
Навік застрягла плоть моя у кліті.

Підкиснув настрій, як вчорашній суп,
Звикаю до іронії та глуму.
Лежу у ліжку як холодний труп:
Чудовий час для лінощів та суму.

02.10.2017р.

А вас історія ціка́вить, людства?
Хто Біблію хоч трішечки читав,
той пам’ятає приклад зла й паскудства –
як учень свого вчителя продав.

Десятків трьох срібля́ників хвати́ло
йому, аби злодійство учини́ть.
І серце у Іуди не боліло,
не встиг Христос сльозу малу зрони́ть.

Але тепер масштаби зо́всім інші –
прогрес мото́ром замінив ослів
й ціна на зраду стала значно більша,
бо апетити дуже підросли.

Дивлюся з болем я на Україну,
яку іуди тягнуть до хреста́,
що більше все нагадує руїну,
й пригадую історію Христа…

У наші дні панує лицемірство
і часто свої гнізда зра́да в’є.
Тисячолітнє виринає дійство
і оптимізму це не додає.

У глибину вросло його коріння,
боюся, не уникнути біди,
бо у наш час Іу́дине насіння
дало, на жаль, свої рясні плоди…

                          І
Чому – я знаю, а чого –
не відаю, коли у тиші
мене не чують сірі миші.
Я ще котяра, – о-го-го!
Але пора вже – і т о г о:
а хто за мене це напише?
               Мої бароко й рококо
               вітри розвіяли по світу.
               Я звичайнісінький хвалько.
               Але ж усі поети – діти.
Усі хороші і свої,
і рани так чужі любили,
що незагоєні мої
наївну душу не ятрили.
               Чого кидати камінці
               до заповідного городу?
               Невже не люди, а людці
               єдині голоси народу?
Ну, уколю когось у щось,
ну, не по чину засміюся,
коли нема-нема, тай – ось!
Але умиюся, утруся
та й не чіпаю ні жінок,
ні того, що уже великий…
               Я уплачу за цей урок.
               Поаплодуйте, не каліки.
Я і лелеку полюбив
як майже недосяжну птаху.
І не ревную я до дів,
які дають, буває, маху.
               І до офіри не оглух.
               А получаю по заслузі
               як той котяра…
Любі друзі,
я маю абсолютний слух
і чую хлопавку для мух,
коли надокучаю Музі.

                          ІІ
Я уже віднедавна її
пізнаю по дорозі до раю,
бо ціляють по ній бабаї
із базуки самого Мамая.

Маю досвід уже не малий
як розлукою гоїти горе.
Бо до того її довели,
що стає як і Ліра – прозора.

Я не відаю, де вона є.
Не за ту очевидно беремось
і як авгури ночі, своє
помічаємо і не сміємось.

Атакують пенати її
і ліричні зоїли, і зайди.
Та не марні удачі мої
як на ярмарку успіхи Байди.

І немає іще козака –
харцизяки або забіяки,
на якому поета рука
не лишила таємного знаку.

І немає такої вини,
за яку би мене осудили
як за ті перелази й тини,
на яких упіймали і били.

Не минають усіх поруби.
Як у лісі нічийні гриби
із-під носа хапаю я вірші.
Не минути нікому судьби.
Не судили би люди, якби
ми писали як слухають інші.

                          ІІІ
Живемо – дні. Переживали – ночі.
І тільки й того щастя – уві сні,
та радості одної – у вікні.
               І квіти, і поезії урочі,
               і зваби, ще не в’янучі, жіночі
               до осені являються мені.

                              10.2017

Не склалося. Я вас люблю, Соланж,
але так сталось, ви тепер заміжня.
В сльоту столичну в'їде диліжанс,
а в нас заплаче цвітом дика вишня.
І я, як дика вишня, упаду
доземно в бризках чулості під ноги...
Спасибі вам за буйність молоду,
за вперту облюбованість дороги.
Сьогодні, Соль, я гратиму про час,
що, нами обертаючи, відходить.
Прелюд - це Ви... Елегія... Ні, вальс...
(Терпке вино cп'янить, заколобродить -
шумке, як ваша юність і краса,
як хвиля, що возносить на узвишшя,
як птаха, що зринає в небеса!..)
Хоч визнаю, безпутнє це заміжжя.
Безпутні подорожні?! Ні... Обман -
у тім талан, що в музиці спасіння!
Жага життя - Аврора Дюдеван.
Жага розтала, як роса весіння...
Тепер благаю щастя, Соль, у вас -
такого щастя, що в цвітінні тоне...
Я впишу щастя в музику і в Час,
і в почуття тремкого напівтони.

Рожевий цвіте, щастячко, пливи -
бездонне, неоглядне, надвелике...
Нетлінна Музо, Музико, живи! -
при доторку до ймення Фридеріка.

https://www.youtube.com/watch?v=V0XcmzLHc1M&list=RDlAvcmWK7jVE&index=4


(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом, 2013)

Вона
Як порвана струна
Вже більше втриматись несила
На землю, втомлена, лягла
З землі травою проросла
В степу з'явилася могила
Вона
Трималась, як могла
Та в серці, чи вживеться мука?
Пропали молоді літа
Пропаща і любов свята
Така тяжка та зла розлука

Туди не йди, там знову вітер!
А там розгуляна гроза!
Туди не йди, там в'януть квіти
І аж по груди дереза!

Туди не йди, там злії люди
Ущент розтрощать п'єдестал!
Туди не йди, там ворог всюди,-
Той світ вже так мене дістав!

Ходи сюди, до мене, сину:
Віддам усю свою любов!
З тобою житиму, не згину!
В тобі моя жагуча кров!

В тобі усі мої світанки,
Всі трави й сонячні поля!
Вкітчані рушниками ганки,-
Уся українська земля!

(с)Тетяна Шевцова 05.10.2016р.

I
Сказати – мертвий ти?
Доби не жив, аж нумо...
Сумним завдався гумор
Творця! гляди,
ніякове слівце
«жилець» і ємність дати
уродин, як відняти
благе тільце
зі крильцями, спиня
потугу цугом
одне угледіть в другім
у рамцях дня.

II
Отим, що дні для віч –
ніщо. Отим лиш,
що шилом не пришпилиш,
не наситиш
віч з певністю: гляди,
на тлі, хай білім,
не обзавівшись тілом
пусті труди
нетяг. І поготів,
– чи варт уваги
доважок від нетяги
на вагах днів?

III
Сказати – не пізнав
тебе? А що б цим
змінилось в оболонці
тільця? Цвіт барв
не виплід небуття,
і не пиха підказок
буяє замість красок!
Навряд би я,
набубонівши з міх
слів, зайвих барві,
годити так уяві
в палітрі міг.

IV
На крилечках твоїх
зіниці, вії –
грайливих вічок, мрії –
зі мрев чиїх,
скажи мені, це лиць
портрет летучий?
Якого трибу учті
часток, крупиць
пасує натюрморт:
речей, плодів бо?
а пійманої риби
плавців акорд?

V
Можливо, ти – пейзаж,
і, взявши лу́пу,
я бачитиму купу
німф, танці, пляж.
Там сяйно, як удень?
чи темно небосхилу
у млі? і чи світилу
податись ген
там є куди? а тінь
є у фігури?
з чиєї, пак, натури
писався він?

VI
Гадаю, ти є те
та инше: себто
звізди, лиця, предмета
рис tеte-a-tete.
Ба, є десь ювелір,
що брів не супив,
а сутностей сугубих
гранив узір,
доводив до ума,
звів нас, урешті,
де ти, – це образ речі,
ми – річ сама.

VII
Скажи, якій зі сфер
бодай зо день бо
узір твій тішив небо
в краю озер,
тим пак, що про запас
дзеркал їх доста?
А ти гайнуєш просто
чудовий шанс
летіти в сак
і трепетать в долоні,
як в мить погоні –
в зіниці, пак.

VIII
Не кликав ти мене
не зі причини
ніяковості чи не
зі зла, і не
тому, що зціпенів.
Живій, змертвілій –
істоті богу милій
у знак рідні
дається голос для
пісень, привітів:
перипетії миті,
хвилини, дня.

IX
А ти – ти потерпав
без дару цього.
Коли судити строго,
і ліпше: ба,
не бути у небес
в боргу, на мітці;
єству в твоєму віці,
вазі – "внівець"
синонім "німоти":
звук плющить масу.
Ти невагоміш часу,
беззвучніш ти.

X
Не відаючи, не
доживши страху,
ти в’єшся, легший праху,
вкіл клумб, де тхне
не схоже на тюрму
з її удушшям
минулого з грядущим,
і лиш тому,
що ти летиш на луг
шукати корму,
прозору має форму
повітря вкруг.

XI
Так чинить і перо,
черкає гладі
листів лініюваті
без гадки про
талан своїх рядків,
де мудрість, єресь
подолують непевність
кивком руки:
гарує, гідне свіч,
німе із виду,
не пил знімає з квіту –
тягар із пліч.

XII
Яка ото краса
і миті плинні
поєднуються в тліні,
як не яса:
нема речей ясніш,
що в певнім смислі
робили світ без цілі,
а як і ні –
мета – не ми.
Брат-ентомолог,
голок – ні світлу жодних,
ані для тьми.


XIII
Сказати «прощавай»?
Як формі часу?
а глузд і цього разу
стриже лишай
самот: у талані
тому виною
оте, що пеленою
самот не дні,
постелені на двох,
не сни дрімучі
минулого, а тучі
твоїх небог!

XIV
Ти ліпший за Ніщо.
Авжеж: і ближчий,
і зримий, узнаки чи
невідь чом
ти догодив йому.
В твоїм польоті
воно куштує плоті;
уже б тому
ти, з течією днин,
уваги годна
оманна перепона
між мною й ним.


1972

Аншлаг. Завіси хмар поволі піднялись.
Хотілось див і нам, і публіці веселій.
На сцені луговій з"явився танцюрист,
Прославлений актор - метелик Пташ Метелій.

Токката Моріа. Яка правдива гра!
Джмеля віолончель і скрипки стоголосі.
Метелиця чуттів. Метелику, пора.
Акторське ремесло - обманювати осінь.

Миттєвості дощів ускладнили пасаж,
І ти одна із них - окрилена комаха,
Краплина, лицедій, актор Метелій Пташ,
Який у цім житті так і не бачив птаха.

Відкрився у тобі нежданий Божий дар,
Та крильця літніх мрій чогось занадто кволі.
Стрімкий коловорот: ілюзії, нектар,
Фермати, фуете, дієзи та бемолі...

Фінальні "ох" і "ах".
Метелик - синій птах -
Упав на береги осінньої пустелі.
"У глибині душі
Метелики - пташі", -
Напевно, так сказав останній пташ - Метелій.

2017

Була пора – і я у лісі ріс,
аж поки явори пішли на лати,
а на ворини – нічого рубати.
Але новий – той самий Чорний ліс
по іншому не вмію називати.

Ішли роки, минаючи літа
галявинами, де упали роси,
які не оминали ноги босі.
Та ось уже і осінь золота
у сивину вплітає білі коси.

Чекають і на мене поруби.
Душа сумує, а на серці любо.
Оберігають велети дуби
окраїну далекої доби
і я, замшілий, ще не ріжу дуба.

Навідуюсь і нині до села,
увидіти дерева – аж до неба,
а іншої оказії не треба.

Отут ходила дівчинка мала,
тримаючись за руки тата й мами,
у Чорний Яр за білими грибами.

Епоха прошуміла й загула.
Але яка мелодія була!
Усе минає чорними лісами.

                              2017

В той час, коли на ЗЕМЛЮ льється кров
Й скажені пси з ЗЕМЛІ її згризають,
Прийшла від Бога послана Любов
Й тремтячі руки людям простягає:

На небі грізно Янголи сурмлять,
Ніхто не прийде вам на допомогу!
Як може бути продана ЗЕМЛЯ,
Коли вона дана народу Богом?

03.06.2017р.

Ходімо зі мною — я покажу тобі Рай!
Ходімо зі мною — я здійсню твої мрії!
Ходімо зі мною — й сльозам буде край!
Ходімо зі мною — й разом здурієм!
Ходімо зі мною — залиш їх усіх!
Ходімо зі мною - бери лиш за руку!
Ходімо зі мною — я очманілий твій псих!
Ходімо зі мною - забудеш про муки.
Ходімо зі мною — ходімо на вік.
Ходімо зі мною, солодка ожино!
Ходімо за мною — я той чоловік,
Якому ти скажеш — Твоя я дружина!
01.10.2017

Ітиме дощ тепер, мабуть, до ранку,
А вишня гілочкою стукатиме в шибку,
Вітрилами вже стали всі фіранки.
Так хочеться заснути хоч на дрібку.

Зігрілось у теплі моє безсоння
І реагує на найменші звуки.
Немовби у кімнаті є сторонній,
Підсилює мого страждання муки.

Дві осені в моїй зійшлися долі –
Мого життя, а також року осінь.
І не спинити їхньої сваволі,
Зима за ними, кажуть, вже на носі.
28.09.17

Пісне моя, лети з благанням
тихо в пізній час.
На побачення з коханням
ти прилинь до нас.
Вітерець колише віти
в місячнім човні,
і ніхто, мій ніжний цвіте,
нас не чує, ні ...

Чуєш, гаєм розходились
співи солов'я.
Звуки їх росою вмились,
як душа моя.
В них і туга, і жадання --
вся жага признань,
і любовне трепетання --
полохлива лань.

... Дай же доступ їх освячень
ти душі своїй.
На таємну ніч побачень
ти прилинь хутчій ...
... прилинь ...
... хутчій ...

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)