Два береги ріки одної…
і там і там свій правдолюб
і кожен бореться з рікою
один із суду, інший в шлюб…
і так завзято і охоче
ріка тече… горить свіча…

скажи мені на вушко, Отче
невже ніяк нам без меча?…
02-07-2017.

Летять мої літа і рахувать не треба –
як і любов свята, птахами линуть в небо.
Та навесні птахи вертаються додому,
літам моїм назад – дорога ж невідома…

Сипнула срібла мені осінь вже у коси,
зима давно до себе на гостину просить.
Та не спішу, назад на літо поглядаю,
як повернути у весну усе гадаю.

Життя моє тоді наповнюється світлом,
як рясно у душі сади весною квітнуть,
а на вустах твоїх усмішка щиро грає.
Вона усім навколо серце зігріває.

Дитинства й юності не вернуться літа,
горить багрянцем знову осінь золота.
В житті моєму ще один минає рік,
але утратив я тим сизим птахам лік.

Підступну не люблю брехню,
ще лицемірство, підлість, зраду
та іншу їх близьку рідню,
що мов бур‘ян повзе до саду.

Шахрайство, хамство, казнокрадство,
низьке блюзнірство і нахабність,
які людей вганяють в рабство,
а також непомірну жадність.

Я не люблю політиканів,
що манну обіцяють всюди,
представників численних кланів,
що кров безжально смокчуть з люду.

Я не приймаю заздрість чорну,
та й зверхність теж нічим не краща,
самозакоханість потворну,
чванливе, сіре, непутяще.

Ще підлабузника не можу
терпіть з дитинства ні на дух,
сюсюкання мені вороже,
хоч як би забавляло слух.

Ненавиджу любов продажну,
хоча цьому який я критик,
торгівля плоттю епатажна,
повії ж гірше - лиш політик!

24.02.2016

Пора цвітіння днина... двадцять сім,
а далі - зів'ядання, биті дзбани.
Мильнянка піднімається в росі,
У Польщу їдуть гані, роксолани...

Лузається совковий наратив,
околиці просякли чорним репом.
Дубасяться і найманці, й брати.
З вагонів не вугіллячко - халепи...

Усяк фарбує ідола свого.
Минай товпу, розкришуй моноліти.
А що в кінці блукань - пітьма... вогонь -
звангує табуйований політик.

Переживеш руйнацію-війну,
насняться Симеїз, міфічна Троя.
Пейсатий Хай відкриє там чайну,
де відмивалася криваво зброя.

Не порпайся у мотлоху, а сій.
В гербарії під ниткою - минуле.
Спогадками живи, слугуй красі...
На белебні - драчі, в затишші - вулик.


2017

Сплива невпинно час краплинами-хвилинами,
Його іще ніхто не зупинив…
Змахнула молодість крилАми журавлиними,
І слід її за обрієм згубив.

Розсіялись, мов дим, в минулому зосталися
Не виказані словом почуття.
Лиш спогади тих днів нараз в душі озвалися,
В прощальних барвах осені життя.

А я так хочу в сині очі подивитися,
Й торкнутися тремтливої руки.
А я так хочу в тиші ночі заблудитися,
І рвати ніжні польові квітки.

Топтати теплий пил доріг ногами босими,
Ловить в долоні краплі дощові,
У світанковий час в лугах вмиватись росами,
І плакати від щастя на траві.

Та, як і всі, я мушу землю цю покинути,
Й плечима поникаю до землі…
Та хочу ще хоч раз у молодість полинути,
Верніться, хоч на хвильку, журавлі.

Ця скрипка плаче пелюстка́ми губ,
ця скрипочка сміється так дитинно,
ці струни так лоскочуть лебедино,
немов цілунка теплий перелюб.

У крапельках небесної води,
у танці німф ввійди до мого храму,
немов Орфей, що вабить серця даму –
прилинь чове́нцем, пішим увійди.
Нестямно так! – божественний твій вид.
До забуття послаблено тенета.
цей зорепад, ця світлокрила Лета,
це – баркарола, зіграна навзрид.
Ти – полум’я, ти – снігопад, ти – лід,
ти стежкою вростеш у нашу казку,
цю чисту ноту, цю бджолину ласку
ми віднайдем між чашечками квіт!

Нехай концерт зліта, як віртуоз,
нехай Аїд у темряві здригнеться,
нехай пташа у гіллі стрепенеться –
в кущах жасмину, в пахощах мімоз…
Цей гуркіт хвиль, цей поклик афродіт,
що нам на згубу рине із безодні,
це – м а г і я! Це – м у з и к а!.. Сьогодні
ми вдвох її перебредем убрід.

Перебредем, перепливем, пораним
і душі наші спраглі, і серця
її тонким і небуденним станом,
її м’якими рисами лиця.
Це – наш тріумф. Ми відіграєм соло,
і глядачі покличуть нас на “біс”!
Воно п’янке - магічне щастя коло,
коханих ліній заповітний ліс!

Ми втомлені… Ми – висохлий струмочок.
Ми – скрипочки ледь чутний голосочок.

… Цей монотон, цю механічність гами,
цих струнних вен живу, зболілу кров –
цю стежечку, порослу бур’янами,
цю музику, що вимовкла за нами –
ми п е р е й ш л и …

...і ти – переборов.

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2013)

…літаю в сні, так ви́соко мені!
Такий під небом простір для літання!
Там, піді мною, -- тверді кам'яні,
а тут живе пробуджене світання.
Я з тихих рік пречисту воду п'ю,
я в теплих хвилях мию довгі коси:
люблю цей світ і небо це – люблю! –
розвихрене, промінне, стоголосе…
Ловлю рожеві тіні від трави,
вологими серпанками сповиті, --
рожеві сни… а там – рови, рови…
а тут легка веселка в верховітті.
Цвітуть сади – аж вогняно очам,
і пахне ліс, і степ, і діл, і гори…
І вольно – Духу, ши́роко – речам,
Що водоспадом ллються на простори.
І кожна мить, і кожна річ, і рух
Тут неповторно зримі і значимі –
Летить Душа і вища, вища Дух…
А там, на дні, -- земля у сірім димі –
стара земля, порепана на сіль!
А там душа ховається за ґрати!
А там тебе вціляють звідусіль –
І вбоге тіло ніде заховати!..
Втікай сюди! Біжи… біжи… лети –
від глупих нор, від злого пустоцвіття…
Високий Дух не терпить суєти,
як сіризни не терпить верховіття…
Який приємний швидкоплинний сон!
Яка пластична легкокрилість часу!
Душа і тіло линуть в унісон –
І все життя читається відразу:
поразки, глуми,шрами від образ –
Душа не спить… спинається на чати –
утрати ближніх – в ко́трий, в ко́трий раз
ми мовчимо, хоч хочеться кричати!

Душа не спить – від болю, від утрат –
та їй стрімкого лету не минути,
коли вже тіло вирвалось з-за ґрат –
зніве́чене, зневажене, забуте…

(Зі збірки "Самоцвіти сокровення". - Львів:Логос,1997)

А за вікном нічого, окрім мли,
а у душі нічого, окрім пустки.
Барвисті мальви вчора ще цвіли,
та вже сьогодні лише туги згустки.

Упало небо на життя поріг,
а чисті зорі темрява накрила.
Дивлюсь на перехрестя трьох доріг
і безпорадно опустились крила.

Позаду – чорна зрада і пітьма,
направо – балахонів білі шати,
оптимістичного наліво теж катма
і ні в кого поради запитати…

Нема про поміч в кого попросить,
та й варто чи волать про допомогу…
Як втратив у житті червону нить –
ніхто не допоможе, окрім Бога.

02.07.2017

Коли гаснуть вранці зорі,
Ляжуть роси там надворі
На густі шовкові трави,
Що зелені та яскраві.
А як сонце ясне зійде,
Промінцями їх зігріє,
Заблищать краплини-роси,
Задзвенять, мов струни коси
І рядами вже покоси,
Це ж бо літо сіно косить.

2017 р.

Ображають.Принижують.Не розуміють.
Її творчості крила обрубують теж.
Але злету душі зупинить не зуміють,
Хоча заздрять йому.Злості в них є без меж.

Бо самі у житті ні на що не спроможні,
Їй вдається усе з допомогою друзів.
І крокує вперед, хоч слабке вже здоров"я,
Скільки житиме, то зупинятись не буде.

Усе творить і творить, щоб людям лишити
Поетичного слова ту велич й красу,
Та не марно літа свої прагне прожити,
Нехай спадок цей творчий нащадки несуть.

Бог послав їй людину розумну і творчу,
Яка допомагає у всьому і скрізь,
В горі й радості йдуть вони радісно поруч,
Не один народився у них спільний вірш.

Їх друкують в журналах, також альманахах,
Видати кілька збірок і власних вдалось.
Палиці у колеса хоч будуть вставляти,
Допоможе здолати всі труднощі Бог.

Бо разом легше йти, хоча шлях цей тернистий,
Не в характері їх, щоб шукати легкий.
Отож творчості їхній й надалі все цвісти,
Добрим словом згадають нехай їх колись.

2017 р.

Мова народу, моя чарівниця!
В радості – пісня, в біді – рятівниця.
В спеку – вологи бездонна криниця,
де прохолодна джерельна водиця.

Приспів:
Мово народу, ти – серце моє,
дякую Богу, що ти в мене є!
Шепіт калини і спів солов‘я,
дружна родина, єдина сім'я!

В рідному домі велика світлиця,
лагідна мати й лиха бунтівниця.
У непроглядній пітьмі провідниця.
Серце народу, душі ти скарбниця!

Мово моя, дай напитись тобою
спрагу віків втамувати любов‘ю.
Дай доторкнутись джерел твоїх чистих,
ти ніби жінка у роду намисті.

Знатна панянка і вірна служниця,
юна й чарівна, мов красна дівиця.
Нею говорить село і столиця.
Вірю і знаю – вона знадобиться.

Зглухлим вухам ти свята насолода,
доля народу – жадана свобода.
Плескіт джерельця і спів солов‘я,
рідна сирітко, жебрачко моя...

Хто ж захистить тебе, витре від пилу,
знову запалить усмішку змарнілу,
в шати одягне, вінком увінчає
й пісню народну нам знов заспіває

мовою предків далеких, русинів?
Що оживить в нас підірвані сили?
Мова козацтва і пісня свободи…
Гей, прокидайся, великий народе!

Захід сонця – піврубін чарівний,
Диск його внизу закрила мла,
Так немов заморська королівна
Перстень золотавий одягла.

Ти також далеко там, за морем,
Ой за морем, ще і не одним.
Тож прийми, моя Богине-Зоре,
Перстень цей і цей сяйливий німб.

З.08. 7520 р. (Від Трипілля) (2012)

Це тінь твоя.
Тебе - нема.
Лиш блиск очей,
Відлуння скель,
Хвилі озер,
Згарок ночей,
Мертві світи...
Де ж ти?

Не шукайте кохання,
бо воно зазвичай застає нас зненацька…
Хоч душа ваша плаче
і жаром у грудях пече.

Не шукайте кохання,
бо воно ніби блискавка, шабля козацька,
крає серце гаряче
й на шмаття його посіче.

Не шукайте кохання,
бо потреба у ньому – то вимога плоті,
що спокушує душу
і честь на заклання несе.

Не шукайте кохання,
не марнуйте себе в тій напрасній роботі.
Прийде долею вказаний час
і відразу настане усе.

28.05.2016

Рима коханка Риму? Я вже забула це.
Ромула прещасливе бачу своїм лице.
Бачу, горіло Диво - й мова моя - німа!
Я латинянка. Нині - трохи іще жива,
Нині іще читають, розум хапають мій,
Тільки німа я, знаю, зник, кажуть, рід! Зумій.
Вижити - та не жити! Бачте, народу нема...
Хто ж тоді людству правду з вічності промовля?

***
Як латинянка, ехом б'юся котрі віки!
Мова живе з народом в пахощах васильків.
Їй на асфальті нудно, велич Марусі Чурай
З римою без паскудства - справжній пісенний рай,
Щоб не згоріла - Дивом - вічним була земля
Богом дарована рима Мову мою берегла!

01.07.2017

Життя – дорога, йдеш чи їдеш ти,
а то летиш чи плинеш за водою.
Воно – картина зла і доброти,
страждань і радощів, приємностей і болю.

Життя прожить – не поле перейти,
народна мудрість так про нього бає.
Тут можна втратить все і все знайти,
й сховатись можна – моя хата скраю.

Свій кожен обирає шлях в житті,
який долає вперто крок за кроком.
Як кольори у доленосному шитті
і кожна помилка стає гірким уроком.

Життя людське, воно не на віки,
бо міра нам дається тільки Богом.
Як виплисти з життєвої ріки
і щастя не лишити за порогом?

Питання всіх людей у всі часи,
не всім воно стражденне по зубах.
Тут не важлива кількість голосів,
бо рішення приймає кожен сам.

Напружуватися все ж нема потреби,
але скажи, осмислюючи дійсність –
що ти залишиш, друже, після себе
нащадкам, крок зробивши в Вічність…

…У променях ранкових світ сіяв
вдихав цілюще зілля від тривог я
дививсь услід точнісінько змія
коли її за хвіст та й об дорогу...
і виділась повзучка до Вершин
а їх - ого! таких на всю планету
де Світлофор - всія живого Син
окремо пропускав чомусь поетів…
… мій співрозмовник-серденько замовк
пошкандибав прямісінько за скирту
пора й мені вернутись під замок
а може, як проснуся, краще спирту?..
01-07-2017.

Що діється у наших соцмережах…
Ой, скільки ґвалту, криків і тирад!
Чи має лицемірство якісь межі?!
Хто фінансує підлий маскарад?

Тих тролів, що уми нам забивають,
що пригощають всіх лайном і брудом.
Вони нас за лохів чи дурнів мають?
За біле чорне видають паскуди!

Хто ж ті, що нам казки розповідають
й маскують репетом свою злодійську суть,
когось там „декласують“ й „прибивають“,
але прибиті процвітають і живуть?!.

На „місце ставлять“, в „шок вбивають“, в „ступор“,
працює пропаганди апарат.
„Добили“, „знищили“! – волають вони в рупор,
синіють тролі, відпрацьовують свій шмат.

Під видом ліків тичуть нам отруту,
схиляють вибори на Сході провести.
Заклали міну й запалили трута,
щоб будь за що дістатися мети.

Задумайтесь над цим, шановні люди,
щоб Батьківщину разом нам спасти –
до чого закликають нас іуди,
бо зовсім недалеко й до біди!

Допоки підкидатимуть ці „жуйки“
й брехнею скільки будуть нас труїти?
Самі дивіться, думайте, міркуйте
й себе не дайте, люди, одурити!

29.05.2016

Ничего тебе не обещала,
Ничего не сулила взамен.
И начать не просила сначала,
Не ждала никаких перемен.

Вырывала с корнями и кровью,
Не просила тепла у зимы –
Оказалось бессмертной любовью
То, что в шутку затеяли мы.

Этой сказки хватило надолго.
Этой драмы нельзя пережить!
Своё сердце зажала в ладони –
Я ему запретила любить.

А оно обливается кровью,
Леденеет средь этой зимы.
Оказалось бессмертной любовью
То, что в шутку затеяли мы…

И порою становится жутко –
Не играют любовью такой!
Я за эту жестокую шутку
Навсегда потеряла покой!

Вечер тихо прильнет к изголовью
и попросит печали взаймы.
Оказалось бессмертной любовью
То, что в шутку, затеяли мы...

2017

Співаю славу Руської землі,
А не ганьбу полону половецького…
Коли б знаття, які поводирі
З потомків Ольги, ласих на скарби,
(Не книжнії скарби зі світу грецького) -
А на шаблі ординської доби,
Що їх зманили в лігво Кончакове –
На коней степових тяжкі підкови...

…Співають сурми Ігорів похід!..
Сурмить Сула – Дніпро у хвилях дметься,
(Чомусь йому розлого не сміється,
Бо з дна не сонце – пляма вирина) –
«…то Україна много постона…»!
Вкриває темінь небеса дзвонові –
Тече печаль, мов крівця, по Дніпрові…
Реве Дніпро на грізні голоси:
«…За шеломянем,земле-Русь, єси...»!

…Дівчата виглядають на Дінці –
Куди прибились пущені вінці,
На манівцях не ймуть лихого знака –
Вінці потопчуть коні хана Гзака:

«Вже нам своїх милих лад
Ні мислію помислити,
Ні душею здумати,
Ні очима оглядіти»…

…А у Путивлі-граді на валу
Співає Ярославна піснь скорботну –
Про Долю жінки,Доленьку безродну,
І про побоїщ лютих сиву млу –
На вої половецькі месть-хулу,
На ладо миле кличну мисль свободну!

…Заграє хвиля на Дніпрі-Славуті -
Опівночі стовпами мла іде,
То сонце-бог для князя путь пряде,
На руські землі, волею розкуті,
Яку скропило тіло молоде –
(Хвала небесній правді і могуті)!

О лада милі, в часі не забуті,
По вас розлоге древо проросте…

Із дум крилатих, сліз дівочих дрібних –
Трава зійде на побережжях срібних…

́(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом, 2013)

Як проминальність цю нам відбути –
«хто був коханим, не є забутим»…
Не є забутим, не є пропащим
Все те, що рідне, все те, що наше.
Тож, а чи бути, а чи не бути –
«хто був коханим, не є забутим».

Життя минуще – нетлінні тру́ди –
«хто був коханим, коханим буде».
Душа нетлінна, як колисанка:
Біла сорочка та й для Іванка…
Обітовані і в криптах рути –
«хто був коханим, не є забутим».

…О шквали бранні, на списах – груди –
Хто був коханим, коханим буде…
Сочить-ятриться незгойна рана –
Хтось був «коханий», була «кохана»…
І в день, і в темінь їх окрик чути:
«Хто був коханим, не є забутим»!

Є і по смерті в тім насолода –
Земля кохана, кохана врода…
З очей спадає луда облуди –
Хто був коханим, коханим буде!

Усі кохані в часи прощальні –
Непроминальні, непроминальні…
Усім жаданим – жаданим бути –
«хто був коханим, не є забутим».

(Зі збірки громадянської лірики
"Непроминальність, або Енколпіони для душ".
- Львів:Сполом,2017)

Навесні голосні, як кришталь прозорі,
ми співаєм пісні про небесні зорі.
Про кохання й любов, про травневі роси,
про квітки-нагідки і про сінокоси.

Хай пісні ті ясні не накличуть грози,
не повернуть сумні в наші дні морози.
В ту далеку зиму і тріскучу хугу,
в непроглядну пітьму, сніговій і тугу.

Хай душа навесні квітне мов калина
і всміхнеться мені з юності дівчина.
Та усмішка її дістає до серця,
чути спів солов’їв, знов лунає скерцо.

06.06.2017

У дитячій ніде сісти:
тато, мама, баба, дід!
Не бажає кашу їсти
син. Сумує увесь рід…

Батько доторкнутись хоче
малюка таємних струн –
Молоти, – йому шепоче, –
бо не виросте цвіркун.

Підхопилась рвучко мама
і ляща без зайвих слів
тату улупила прямо, –
Сам чому її не їв?!

Поезія – мій поплавок.
Тримає на плаву життя моє.
Вона – усе, що в мене нині є,
підносить моє серце до зірок.
Поезія – мій поплавок.

Поезія – це якір мій.
Притримає у будь-яку негоду,
дає мені тепло і прохолоду.
Вона джерело дум моїх і мрій.
Поезія – це якір мій.

Поезія – моя надія.
Вона мов свіжий вітер з гір,
це промінь сонця і бездонний вир.
Всі мої думи, мої мрії.
Поезія – моя надія.

Поезія – моя любов.
Немовби річка чиста і бурхлива,
мов щира пісня, ніжна і грайлива.
Вона гаряча, ніби юна кров.
Поезія – моя любов.

Поезія – моє життя.
Мереживом ляга на полотнину
в щасливу і скрутну його годину.
Яскрава, ніби мамине шиття.
Поезія – моє життя.
Поезія – усе моє життя.

Напишу я листа, напишу у майбутнє, потомкам.
Хай вони прочитають його через тисячі літ,
що таке красота із металу, вогню і бетону,
та яким був колись наш далекий знедолений світ.

Напишу про життя, як тоді ми жили і творили.
Як дівчат проводжали й співали веселих пісень.
Як ростили хліба, а ще палко і чесно любили,
і яким видавався нам радісним завтрашній день.

Напишу про любов, про кохання своє і розлуку,
про дорогу широку і стежку вузьку на завод.
Напишу їм далеким про радість безмежну і муку,
про птахів в синім небі високім і зір хоровод.

Все забрала війна, все поглинула чорна скорбота.
Рвуться міни, снаряди й осколки та пулі свистять.
У свої двадцять п‘ять ми не знали життя, лиш турботи,
але можемо й зовсім його, взагалі не пізнать.

Нас не варто жаліти, бо й ми не жалієм нікого.
Не потрібно ридати і слати в минуле листи.
Як життя обірветься, підемо усі ми до Бога.
Дорогою ціною даються в майбутнє мости…

Напишу кілька строчок і більше писати не буду,
бо не знаю і сам, спадкоємцям що ще написать.
Не пізнав я життя, а снаряди вже рвуться повсюди.
Я сьогодні до бою іду, щоб його захищать.

Напишу я листа. Напишу швидкоруч перед боєм.
Поспішу, ще залишилось кілька коротких хвилин.
Мамо, рідна моя, чи зустрінусь я знову з тобою,
та у серці живе хай завжди захисник твій і син.

03.06.2016

А Зиґмунд Фрейд був мудрим чоловіком,
за що тепер в раю відпочиває…
Писав він, що людина споконвіку
кричить про те, чого не вистачає.

Не знаю, що говорять науковці,
але мені їх невимовно жаль,
бо наші депутати й урядовці –
лише про чесність, совість і мораль…

Щось сумно... Щось сумно, кохана...
Кохана... Якої нема.
Бинтуй-но запалену рану
Новий еротичний роман,

В якому коханню на зміну
Новим подарунком Небес
Зцілю я свій сум неодмінно!..
В якому не буде тебе...

Там стомлені будуть світанки
На зміну ночам вогняним,
І рана в малесеньку ранку
Затягнеться... Разом із ним

Я спробую час швидкоплинний
У келих вина перелить...
Та рана... І присмак полину...
Як пам"ять про тебе гірчить!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117070100849

Думи мої, сіромахи, сумно мені з вами.
В синє небо ніби птахи линете з роками.
Усе далі, усе вище, вже й за небокраєм.
Я мандрую, вітер свище, то пеклом, то раєм.

Над землею підіймуся, полечу за хмари.
У безодню задивлюся, де горять Стожари.
Подивлюсь на Україну, на її простори.
Пригадаю ту картину, де поля і гори.

Де лани широкополі, де Дніпро і кручі.
Знов шукаю щастя-долі, знов реве ревучий.
Знову треба рвать кайдани і кропити кров‘ю…
Думи мої полум‘яні навпіл із любов‘ю.

Бо другая половина – то лиш лють безмежна.
Не була ще Батьківщина дійсно незалежна.
Незалежна від підлоти, від царя і свити.
Ой ще стільки нам роботи потрібно зробити!..

Ще прийдеться, козаченьки, долю боронити.
Визволяти рідну Неньку від вампірів ситих.
Ще нам стануть у пригоді наші шаблі гострі.
Доведеться при нагоді завітати в гості.

Завітати і спитати, скільки ж можна красти,
доки будуть жирувати гади ті мордасті.
Бо не гоже й нашим дітям це ярмо тягнути.
Завітаєм й позриваєм ярма всі і пута.

Станем браття ми стіною за нашу державу,
як один підем до бою за козацьку славу!

11.06.2016

Усміхається ген далина,
Мов до світла ворота відкрила,
Тиха пісня десь долина
І свої розпросторює крила.

ПРИСПІВ:

Ти – любов моя, ти – печаль,
Ти – веселка ясна над гаями,
Піднімає хмара вуаль,
Знову сонце – між нами, над нами.

О світи, о знову, світи,
Наче мрія – у вись тополину,
Я в незнані твої світи
Мов лелека, полину, полину.

Приспів.

Я зійду з твоєї гори,
Прийде нічка, пахуча, мов кава,
Ув обіймах, люба, гори,
Ворожбитко моя ти ласкава.
Приспів.

3.11.7520 р. (Від Трипілля) (2012)

О, Батьку наш, живеш на небі Ти
і наставляєш нас із висоти,
хай царство Боже спуститься на землю
і Твоє ім‘я славиться завжди!

Твоя хай воля вічно на землі
панує, як на Небі чи в імлі,
нам хисту дай самим добути хліба,
Твої ми діти всі, великі і малі.

Прости нам наші, Господи, борги,
як це робить нам іншим до снаги,
утримай від спокуси й лицемірства,
бісівства і підступної жаги.

Бо Ти всесильний, мов сталева лава.
Гримить, Творець, твоє ім‘я і слава.
Хай пісня щира ця, а не лукава,
несе хвалу Тобі у неба синь.
Амінь!

Сидить козак край дороги
під крислатим дубом,
над дніпровії пороги
похилився чубом.

Похилився, прихилився
та й думу гадає –
чому в краї, де родився,
щастячка немає…

Окружили польська шляхта,
татарва, кацапи,
не накинеш вчасно плахти –
обстрижуть як цапа.

Випотрошать, обкарнають,
наче й не людина,
і від них тебе чекає
лише домовина.

Так сидить собі, міркує –
ніби ж не ледачий,
не дурак, не байдикує,
має добру вдачу…

Та коли до жнив все ближче –
нічого косити,
у карманах вітер свище
й хочеться тужити.

Розтягла усі старшина
статки від походів...
Чи ж така вона паршива
й у других народів

ота доля-сіроманка,
доля-бідолаха?
Бо якби не вишиванка,
носив тільки б лахи...

Сидить козак, лоба чеше
та все думу дума.
Може нам про те все брешуть
оповідки, куме?!.

12.06.2016

Чорні брови дарувала мати,
русі коси батько дав мені.
Ще обоє вивчили співати
і веселі пісні, і сумні.

Як щасливе дитинство згадаю,
то черешню я бачу в цвіту
у зеленім шевченківськім краї,
свою неньку струнку й молоду.

Я думками в часи ті полину
у село, що втопало в садах,
пригадаю бузок і калину
та дві вулиці в пишних хлібах.

Помандрую старими стежками
від ставка аж до річки і в гай,
потім луками, поміж стіжками,
де васильки цвіли й молочай.

Вже немає давно ні хатини,
бо убили колгоспи село,
та у серці мала батьківщина
і усе, що в дитинстві було.

У сімнадцять пішов я по світу
щастя-долі шукати собі,
не одну зміг добути освіту,
а пригод у житті - й далебі...

Та куди б не закинула доля,
все ж були у душі вони й є -
ті дві вулиці посеред поля,
те Шевченкове рідне моє.

14.06.2016

Весна зелена засіяє
і кращої пори немає
на нашій матінці Землі.
Летять із вирію лелеки,
аби озвучити далекі
свої нечувані жалі.

А літо бронзове, звичайно,
і де береться, запитай-но,
оце накраяне тепло
і де дівається, буває,
коли його оаза раю
минає, наче й не було.

І настає у черзі осінь.
Уже не бігаємо босі
і кроїмо свої літа,
свої жалі, чужі печалі,
і не бажаємо йти далі,
бо наша осінь – золота.

Та ось – зима. Не дуже сива
іще оздоблює красиво
укрите інеєм чоло.
Хоча вона, звичайно, срібна,
але уже літами бідна,
перефарбовує зело.

                              06.2017

***
Має visit in a sity
не КаГеБе, а купець.
Тихо сидять московіти.
Буде тікати еліта –
тут і Європі капець.

***
Утішаються «скитальці».
Черги є і буде тьма,
поки Russia is тюрма.
Вже не три – чотири пальці
і… поїхала юрма.

***
А ми гуляли по Парижу,
але увиділи усе,
кого й чого туди несе.
Тепер історію напишу
або невидане есе.

***
Прощай, Росія неумита.
Ukraine a junky favorite,
а не тюрма і Колима.
Тримай собі своє корито.
Там добре, де тебе нема.

***
Салют, освічена Європа.
Тебе вітає Одіссей.
Якщо котуються холопи,
чекай мене і Пенелопу
і наших навчених дітей.

***
Привіт, умита Україна
і ви із торбою діди,
що їздите туди-сюди,
і ти, народе-бедуїне, –
немає теплої води.

                              06.2017

Лине, лине думка шлях верстає ген туда,
Де в вечірньому упрузі сонечко сіда.
Думку – пісню за собою сонечко веде,
І жариною живою за гору паде.

День кінчається, збирає свою сіножать,
І хмаринки понад гори вдалину біжать.
Серце б’ється розіп’яте ледь душа жива,
Зоряницею рясною квітне сон – трава.

Хтось тихесенько шепоче й обніма мене,
Чи то може лист тріпоче й вітер віти гне.
Думко – пісне не спинися поки сонце спить,
Тихий вітер мою душу хай ошелестить.

Світить місяць зорі сіє в роси по траві,
Квіточками зарясніли свічечки живі.
Думко – пісне, думко – пісне думку не спинить,
Що душа моя намріє поки сонце спить?

Верби віти нахилили – нащо та журба,
Серцю весело і тепло й дивно ще хіба.
Де й подівся з серця смуток , поки все мине
Думко – пісне, думко – пісне помилуй мене.

2017р.

Весна минає знову, пахне літом...
Люблю бродить полями за селом –
луги широкі так і манять цвітом,
зелено-, жовто-, різнобарвним сном.

Волошки в житі – сині оченята!
Червоні маки – мов вогні горять.
Васильки між полями що солдати,
схиливши голови тихесенько стоять.

Як пахне липою, а ще квітковим медом
і полином терпким, і чебрецем.
На пасіці колись укрившись пледом,
в дитинстві мріяв, сяючи лицем.

Тривожать пам‘ять скошені отави,
я п'ю на повні груди цей нектар.
Мій шлях встеляють шовковисті трави,
попереду в степу горить пожар...

То сонечко за обрій вже сідає
й остання бджілка з поля ген летить.
В такі хвилини серце завмирає,
а іноді воно іще й болить...

Щемить, жалкує за безкраїм небом,
де буйний вітер хмари розганя.
Волосся він розвіював у тебе
і гриву прудконогого коня.

Колись скакав у юності полями,
колись з коханою годинами блукав.
Вже сам броджу високими хлібами,
кохану Бог давно до себе взяв...

Йде чебрецево-волошкове літо,
іскриться вранці перлами роса
і п‘янко пахне в полі різноцвітом,
і навкруги стоїть така краса!

21.06.2016

Чи заповідей Божих не читали,
чи може то якийся катаклізм,
що віднедавна на озброєння узяли
вони марксизм забутий й ленінізм?!.

Торгують оптом вірою і вроздріб,
убивцям підлим відпускаючи гріхи,
та сіють поміж нами дикий розбрат,
брехні і смути розсіваючи міхи.

Безжалісно цькують на батька сина,
освячують знаряддя для війни.
Що сиротою ж лишиться дитина,
їм не болить, не їхні то сини!..

Байдужі їм убиті і каліки,
жінок багато – вродяться іще.
Що не прожив хтось половини віку,
їх совість „християнська“ не пече.

Яка там совість, звідки їй узятись
у виродків із шостої палати.
Скоріше, браття, треба позбавлятись
попів московського патріархату!

06.06.2017

Багатий і давно уже не раб,
Уславлений мудрістю повсюди,
Езоп де тільки вже не побував.
От тільки в Дельфах не довелося бути.
І ось він там. І як повсюди байкою частує.
Та якось тут не так, як всюди.
Слухати слухають дельфійці, а платити – ні.
Гадають, мабуть, що горбун задарма розважа.
Розсердився Езоп та й кида привселюдно:
«Скупі ви! Живете не так, як інші.
Зрештою, чого ж іще чекати од рабів!..»
«Які ж бо ми раби?- в одвіт.- Давно вже вільні».
«Діти ви рабів. Та річ не в цьому.
Я теж одвідав рабства.
Раби ви, бо хоч і данники бога мистецтв ,
Шкодуєте бодай півдрахми заплатить
Тому, хто мудрості готовий вас навчить.
Чекаєте, мабуть, аби вам вчителі платили...»
«Якщо цей мудрагель піде од нас,
То на весь світ ославить Дельфи.
Ліпше, аби навіки він лишився тут»,-
Так порішили всі старійшини дельфійські.
І не вступали в пересуди з байкарем,
А все зробили тишком-нишком:
Підклали в торбу чашу з Храму Аполлона.
І, звісно, що знайшли, коли Езоп рушив в дорогу.
І присудили незвичайну смерть йому:
Самому кинутись зі скелі в прірву.
...Стоїть над урвищем Езоп і просить вислухати
Байку про доньку, що збесчестив батько:
«Краще б я дісталась ста чоловікам,
Аніж тобі, негіднику, одному».
Отак і я всіх вас, дельфійці, проклинаю!»-
Сказав і кинувся у вічність.

Р.S.
За смерть одного мудреця
Чума прибрала згодом всіх дельфійців.
------------------------------------------------------------------
Езо́п (давньогрецьке -Αἴσωπος, точніш Есоп) — напівлегендарна постать давньогрецької літератури, байкар, який жив у VI ст. до н.е.

Я через років сто проснусь
і в небо синє підіймусь
та пролечу понад землею,
ім‘я якої знову – Русь.

Понад Дніпром моя країна
і Київ, матір городів.
Увесь народ – одна родина,
лиш щастя, радощі і спів.

Лунає пісня в чистім полі,
куди не глянеш – всюди рай.
Повсюди верби і тополі
та чистий, мирний виднокрай.

Почили в Бозі депутати,
народу нікому „служить“,
бо люди з душ зірвали лати,
нарешті вільно стали жить.

На себе вільних працювати,
самі собою керувать,
туть хазяями в рідній хаті,
їх випрямилась горда стать.

Нема чиновників, таможні,
пропали судді й інша твар.
Лиш люди щирі і заможні
та їх сердець бездонних жар.

Я вірю, знаю, що це буде
хай через сто чи двісті літ.
Життя щасливим зроблять люди
і раєм стане видносвіт.

26.06.2016

Іде дев'ятий вал. Навала.
Неестетичний вінегрет.
Літературна порохнява
Задушить скоро інтернет.

Немає пошесті зупину,
То ж годі вгледіти талан.
Поезіям несе на зміну
Незграбні строфи графоман.

Невігластво диктує моду,
Несмак відточує перо,
І ллє мутну писака воду
У кришталеве джерело.

Не соромно базграти міму
Сто помилок в однім рядку.
І по шаблону сіру риму
Шукає неук в словнику.

Пощо учити рідну мову?
Навіщо мудрі вчителі?
В поезії епоха нова-
Бездари нині на коні.

Втішається писання спрага,
Жага дешевої хвальби.
До читача ж - нема поваги.
Це - риса нашої доби.

А десь, без галасу, у тиші,
У царстві вишуканих рим,
Блискучі геній пише вірші -
Схилю коліно перед ним.

30.06.2017р.

Є місто, що часто я бачу вві сні,
барвисте, усміхнене, чисте.
На Чорному морі постало мені
в платанах й акаціях місто.
В платанах й акаціях місто
на Чорному морі.

Там море, в якому я плів і тонув,
де хвилі мене колисали.
Повітря морське у дитинстві вдихнув,
вокзал, кораблі і причали.
Вокзал, кораблі і причали
на Чорному морі.

Повік не забуть Воронцовський маяк,
Французький бульвар та Пересип,
і пам'ятник Дюку, де юність моя
проходила – рідну Одесу.
Проходила в рідній Одесі,
на Чорному морі.

У роки війни захищали її
й назад повертали із боєм.
Одеса завжди пам'ятає своїх
солдат і матросів – героїв.
Солдат і матросів героїв,
на Чорному морі.

Сьогодні бувають веселі й сумні,
як завжди, голодні і ситі.
Жалітися гріх, бо скажіть ви мені –
Хто краще живе одеситів?
Хто краще живе одеситів,
на Чорному морі?

Вдяглася Одеса у скло і бетон,
немовби Париж чи Чикаго,
а Мішка Япончик – місцевий барон,
колись молдаванський бродяга.
Колись молдаванський бродяга,
на Чорному морі.

Та мама здолає скрутні ці часи,
зірве з ланцюгами бандитів
відправить рубати дрімучі ліси,
як вигнала всіх паразитів.
Як вигнала всіх паразитів,
на Чорному морі.

І знову Одеса розквітне мов мак,
немов ясне сонечко зранку.
Запалить вночі Воронцовський маяк
й одягне свою вишиванку.
Й одягне свою вишиванку,
на Чорному морі.

Одеський характер в ділах і словах,
та в голосі Марка Бернеса.
Живе хай щасливо і квітне в віках
південна красуня Одеса.
Південна пальміра Одеса
на Чорному морі.

Краса та у пам'яті в нас назавжди,
повік не розлучимось з нею.
Одеса – це місто часів молодих
і ми молодієм душею.
Ми юні й донині душею
на Чорному морі.

26.06.2016

Оселедця має він і вуса,
а була лише чуприна руса.
Ще колчан зі стрілами для лука
і на боці – гострую шаблюку.

Чоботи сап‘янові зі сму́шком,
в галуном гаптованім кожу́шку,
вишита узорами сорочка
і на шапці пишна оторо́чка.

Шаровари сині із Бристоля,
за паском – споряджені пістолі.
В кожному із них свинцева кулька,
а в зубах – козацька добра люлька.

Кінь під ним гарцює, вигнув спину,
землю б‘є копитом без упину.
На чоло його лягла задума…
Що то за козак? Полковник Дума!

Раба. Невільниця. Ти знов у ланцюгах.
Тебе прикуто волею чужою,
як злидню, до стовпа... вниз головою,
у дертім одежинні... в попелах...
Чим завинила? – зрадила собі! –
що оминула стежку, одержима,
о блуднице із божими очима,
що в них озера чисто-голубі.
А в тих озерах – небо розлилось,
у ясних водах – тони і півтони,
чуттєвих ласк пречисті камертони
(предивні луни власних відголось!).
Скарби без скарбу... Тонем в болотах,
в багнистий берег в'язнем гнилизною...
Раби потопні, що прокажем Ною
про кару божу і смертельний страх!
Що над усім цим – вищає Любов,
що навіть перед страхом злої смерті,
гранатне віття в гору розпростерте –
то кров покутна з зірваних оков!
Раба – на волі?.. Скажемо, доба
руйнації пречистого спокою...
Не знаю я, що відповісти Ною,
хіба лишень, що вб'ю в собі раба!!!

Скарби розгублено – і згублено чуття
блаженних літ і запаху граната...
Лишень одне – під Богом рідна хата,
лишень... любов'ю послане дитя!

(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів: Сполом,2013)

Ой гуляла топірчина
По старім лісочку,
Колисала мати сина:
-Люляй, Івано́чку!

А я красеню-хлопчині
Змию голово́чку,
Дам ти очі сині-сині,
Йване-Іваночку.

А Марічка в темну нічку
Вишиє сорочку,
Шануй чічку, мій братічку,
Йване-Іваночку.

Ой упала топірчина
На дзвінкі дукати,
Загукала полонина
Іваночка з хати.

Виряджала мати сина:
-Ходи, мій синочку,
Шукай собі побратима,
Йване-Іваночку.

…Ой розтяла топірчина
Буйну головочку,
Трембітала полонина:
Йване-Іваночку!

Трембітала парубочка
До діброви-неньки:
-Ой Іване-Іваночку,
Іване миленький!

(З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991)

Дев’ятсот дев’яносто дев’ять…
ці сходинки із пітьми
і скрегіт у всіх сталевий
я знаю, бо я їх мив…
навіщо я вам повідав
про сходини і пітьму?
це відстань до мого діда
він, кажуть, із кращих був…
29-06-2017.

Ми бачили сонце в шпаринку
між наших спітнілих долонь,
коли те в пухнату хмаринку
ховало проміння вогонь.

Ми лагідний дощик стрічали
і слухали пісню струмків,
босоніж калюжами мчали,
немов блискавиці стрімкі.

На небі лічили ми зорі,
нас пестила ніжно Луна,
на хвилях у Чорному морі
гойдалась грайливо вона.

Було у нас все в цьому світі,
що може людина бажать.
Минуло, скінчилося літо
і випало осінь стрічать…

18.07.2016

На полотні життя малюю я картину.
Тут наша дійсність, види не захмарні,
та виднокрай заслала павутина…
Невже усі мої старання марні?

Невже землі не вистачить тепла
і кинуте зерно уже не зійде?
А може сила слова замала
і путнього нічого все ж не вийде?..

Кричу, гукаю, б‘ю у дзвін, волаю,
та лише чую шепіт звідусюди.
Прошу, молю, насилую, благаю –
отямтеся негайно, добрі люди!

Прокиньтесь, відійдіть від сну, просніться,
протріть нарешті ви незрячі очі!
До дійсності обличчям поверніться,
але ніхто і слухати не хоче…

Усіх приспала ця недобра звичка,
зашорені й мутні у люду очі.
Зів‘яла є в кориті ще травичка,
то й ремиґає з ранку і до ночі…

20.07.2016

По чорному небу хмарина біжить
у срібному місячнім сяйві.
Тихенько навкруг і природа вже спить,
жоржини, фіалки і мальви.

По темному небу хмаринка пливе
у місячнім сяйві нічному.
Навкруг все затихло, вже спить все живе,
лиш місяць мандрує додому.

Усипаний зорями весь небозвід,
дорогою стелить під ноги.
Закрила хмарина весь місяців світ,
сховались у мороці й роги.

І враз потемніло, хоч око коли,
навпомацки пройде не кожний.
Знімай покривало й перину стели,
бо вдіять нічого не можна.

Пірнемо під ковдру, прилину до тебе
і будемо спати до ранку.
Ось ніч промайнула, зажеврів край неба…
Скоріш відхиляй-но фіранку!

Без світла не можна ні вдень, ні вночі,
воно нас усіх окриляє.
Як тухне зненацька проміння в душі,
то й сенсу в житті вже немає…

28.07.2016

В однім гаю вродилось гороб’я.
Воно було таке худе і кволе,
що назирці уся його сім’я
за ним щоденно бігала довкола.

Само маля літати не могло,
спочатку ледве-ледве що ходило.
Росло собі так день за днем, жило,
від хижаків уберегли насилу.

Від’їлося і пір’я наросло,
із часом у колодочки убилось,
а далі навіть стало на крило,
хоч довго ще затим літати вчилось.

Набралось хисту, вже таке метке:
то там, то тут поцупить насінину;
кубельце звило, тепле і м’яке,
та все тягло до нього без спочину.

Навчилось де, коли, кому лизнуть,
цвірінькнути чи піднести шматочок,
а інколи, де треба, зісковзнуть…
Вже завело сім’ю, синів і дочок.

Потому непомітно склалось так,
що піднялося по життя драбині.
Горобчик наш далеко не простак,
на крила поглядати став орлині.

І ціль завітна воробцеві та
усе сильніше душу зігрівала.
У жевжика з’явилася мета,
замало стало рідного кагала.

Інтриги він безперестанно плів,
навчався далі гарно говорити –
обіцянками птаство покорив,
електорат вдалося одурити.

В непевний час полізла напролом
і, зрештою, добилася та гнида –
обрали головним таки орлом
безрідну і улесливу єхиду!..

А далі понеслось все шкереберть,
затісно стало жевжику у стрісі –
свої кишені набивав ущерть
і став ховати скарб у іншім лісі.

Фінансово де зовсім інший лад,
відмінні від свого гайка́ порядки –
крав в ріднім лісі максимально гад,
а мінімальні там платив податки.

Ось так у гай прийшли скрутні часи,
всім стали править брехуни і хами.
Птахи летять уже в чужі ліси,
бо горобці панують над орлами…

Допоки мій запал не охолов,
Натхнення розпирає кволі груди
Писати буду прудко про любов:
Шикарна тема. Критики не буде.

Патетика, заламування рук,
На серці - крига, у душі - морози.
Під пресом заважких кохання мук
Виглядують дядьки зелені з носа.

Гризот немає, звісно, без сльози,
Строфа без неї, наче без мастила.
Молотить жваво без кісток язик,
Дряпоче безупину моє стило.


PS:

Закінчив вірш. Раніш прийшов додому.
Зі спальні чую хтиві "ах" та " ох".
Співає жінка пісеньку любовну.
Якщо точніше, то з коханцем вдвох.

29.06.2017 р.