Зрештою, ми - люди,
Кожен щасливий по-своєму,
Пристрастями наповнені,
Щастям і кривдами кроєні,
Точені і переточені,
Чи під когось заточені,
Чи самі по собі –
Унікуми день при дні.

Дихаємо, розмножуємось,
З кимось себе ототожнюємо,
Мріємо чи шукаємо,
Мандрами світом блукаємо,
Мов переповнені келихи –
Хлюпають сльози, істерики.

Кожен щасливий по-своєму,
Душу за сим заспокоїмо.

Очі сповнені болю і крові.
Ноги ніби не мої.
Знаєш ,рік пройшов.
А відчуття ніби ти вперше прийшов, перед очима якось випадково пройшов.
А я просто взяла і закохалась,
Хоча сама такого не чекала...
Він мариться мені ночами, як жаль що він герой не мого роману.
2016

Якось йшла я через ліс…
Всюди терен у нім ріс…
Я ішла все кроком швидшим.
Він здававсь мені незвичним…
Знов іду… Але крізь гори,
Світла тут нема ніде.
Чорні, темні коридори…
Чую: хтось собі пряде…
Я пришвидшила свій крок,
І зайшла в якусь кімнатку.
Тут зникав увесь морок,-
Заховався хтось за гратку.
Скромний, тихий… «Хто ж ти є?»-
Запитатися хотілось.
« Ей! Привіт! Ім’я твоє?»
Та все раптом тут змінилось.
«Совість я. Мене покинув
"Чесний, добрий" чоловік.»
І цей «хтось» тихенько схлипнув.
І пропав тут він навік…
Знов іду й не розумію:
«Чом на березі крутім?»
Але вірю, що зумію
Я скоріш втекти звідсіль!
Хоч кудись! Але набридло
Йти вперед-і нікуди…
Знов зустрілося огидне,
Некрасиве, як завжди…
Гордість, жадібність, зло бридке
На шляху крутім стрічала.
А добро минуло швидко,
Наче тління… Я брехала!
Хто б подумав, що життя-
Безкінечная стежина.
І немає вороття…
Будь розумним! Ти ж-людина!

КОЛИШНІ

І світ навколишній – не вже, а – лиш весна,
Влови́ на спогад – мить – ми такі інші.
Все наче як Любов… Незбещенні вуста
Без дотику богів… Порожні. Переспілі вишні
Й блукальці вір. Цілуємо повітря. Хто ще зна
Про вхоплений світанок в руки? Вищі!
Ми є апостоли безвиході і джерела́ми дна,
А може й позасвітні. Ми – колишні
Лелеки душ, cпотрошення зерна!

Павло Гай-Нижник
7 квітня 20017 р.

Пурпурові хмари у душі пливли,
Закривали червоні руїни любові…
Пурпурові хмари тихенькі були
У своїй золотавій обнові..
Срібний кораблик поволі летів,
Повертався він радо додому,-
І образ твій вічний ніколи не тлів
У серці моїм молодому.
Смирно небо дивиться в очі
Безкінечній незмінній красі…
Я не бачила такої зроду такої
Лиш, незрівняна, в тобі…
Білий лист почорнів вже з роками…
Карі очі… Волосся-пір’я горлиці сиве…
Та найкращими завжди дарами
Будуть мудрість й душа незрадлива.
Дякую, ненечко люба, я нині,
Що з твого кришталю-джерела,
У протоці тій трепетно-синій
Я науку цілющу пила…
Ти не плач, не журися, рідненька,
Хоч я й неслухняна, але
Я люблю твоє небо синеньке
І кораблик, що в ньому пливе...

Зустрілися ми випадково,
Та в душу запала вона,
І довго жила загадкова
В печалі моїй таїна.

Настала омріяна хвиля –
Повідав їй тайну свою;
Рум'янцем вона засвітилась,
Почув я жадане «люблю».

І погляди вмить спалахнули,
Злились воєдино уста.
Ця казка про юність минулу
Зі мною на вічні літа.

тобi призначена
знаю
i знаєш ти
сьогоднi незримим сяйвом
шлях освiти
до храму
в якому буде
завжди любов
вона перетворить будень
у свято бо
вона єдина спроможна
нести життя
ти бачиш я ще порожня
твоє дитя
ось-ось посiється в лонi
вiзьми мене
та плотi мирськi закони
ми обминем
радiю
тобi радiю
i навстрiч йду
радiю
а небо сiє
майбутнiй сум

07.04.2017

Я тебе не покличу, і ти не покличеш мене –
Зараз підеш у ніч чи до світла від ночі тікати,
І залишиться смуток, в очах безпорадних замре,
Причаїться тихенько і буде до ранку чекати.

Від руки до руки не звести ні мостів, ні доріг.
Щось сіпнеться на мить
і обдурене знітиться, щезне.
Я твоє і моє обережно кладу біля ніг –
Хай тихенько засне і під снігом навіки замерзне.

А якщо тобі жаль, відігрієш сльозою вночі
І моє, і твоє, бо єдина надія на тебе.
І якщо тобі жаль, прочитаєш останні вірші,
А тоді хоч у ніч. І нічого жаліти не треба.

У кожного в житті своя Голгофа,
До неї йдем, важкий несемо хрест,
І обминуть її ніяк не можна,
Так хоче доля, вкаже Божий Перст.

Бо сам Христос ішов туди у муках
Та ніс хреста за всі наші гріхи.
Хоч цв"яхами прибили ноги й руки,
Й розп"ятого боялись вороги.

А Він воскрес.Узяв Отець Небесний
Його до Себе, поруч посадив.
Рано чи пізно правда все ж воскресне,
Як би того хтось дуже не хотів.

2017 р.

Летіли дикі гуси в небесах,
Журавлики теж відчували втому,
Лелеченьки долали довгий шлях,
Усі птахи верталися додому.

З країв далеких та й до своїх гнізд,
До рідної землі, що їх зростила,
Триває уже так багато літ.
Хоча до крові натирають крила,

Та поспішають радісні сюди,
В сади, ліси, луги та озеречка,
До очеретів та до води,
Де дихається вільно їм і легко.

Бо рідний край, мов батечко для них,
Земля, як мати діток виглядає.
Любов безмежна до Вітчизни їм
Вижить в чужих краях допомагає.

2017 р.

Обраниця… Ще не жона –
смиренна діва, зірка рання…

Чому поринула сповна
У суть Священного писання
Марія?..
А пророчий тон
У нім Ісаєвого слова?...

І перед нею – наче сон –
Увесь у білому, раптово, –
Юнак?..
Лілея у руках…
Уклін у шані – куртуазний...

«Благословенна Ти в женах…» –
Лунає виголос виразно.

І Діви чисті почуття
Переплавляються в надію…
У ній закільчиться життя
У трійці сущого Месії…

Далекий день украденого часу.
У хаті – тіні. Сонце у вікні.
Туди вертаюсь юним і щоразу
на серці веселішає мені.

Яка там особлива атмосфера
на смак, на дотик, запахи, слова!
Яка щемлива допотопна ера –
ікона-образ – Бозя, як жива!

Ось тільки-що грозою одгриміло
і за ліси полинули дощі.
Зі стріхи капле. Обдають кущі
росою руки, ноги, голе тіло,
коли душа умитися хотіла
у листі, де ховаються хрущі.

                              04.2017

Минули дні – і все вже перетліло.
Вертались воїни з війни додому.
Та лиш вона повірить не хотіла,
Що згас вогонь у серці молодому.
Уже й не плакала… Лиш сумувала…
Не вірила в людське добро…
Калині-сестроньці сум свій віддавала
Вночі, коли не чув ніхто.
Всі воїни вернулися додому-
Її лицар загинув на війні…
І як повірити в любов їй знову?
Як не втонути у пітьмі?
Піднятись важко, мов окам’яніло,
Все, що палало в ній давно.
Лиш серце досі ще горіло,
Коханням сповнене було.
Не заздрила усім дівчатам,
Які веселі тут були-
Вона повірила в істот крилатих,
Які колись їй так допомогли.
Це ангели дівчину виручали,
За косі світлі витягли з пітьми.
Блакитноокій сміло показали
Що душі воїнів-це журавлі…
І он летить у небі ключ величний,
Крикливо плаче, лине в вишині…
І ось один з журавлик сміливий
Присів біля дівчини на землі.
Схилив він голову прощально
І знову знявся в височінь.
«Чому ти, доленько безжальна,
Забрала його в мене? Він мій!»
Тихенькі сльози полилися…
Знялась дівчина також в височінь.
Закоханих серця переплелися…
І зник цей ключ удалині, мов тінь.

2017

Тебе побачив - мову відняло.
Зайшла - неначе сонце сходить в небо.
Аж наскрізь всього якось пройняло.
Питання не дочув , дививсь на тебе.

Потрохи відповів, плутАв слова.
Та крок за кроком, взяв себе я в руки.
на пальчик зирк - обручки там нема)!
почав гребти думки свої до купи.

Не знаю де сміливості набрався.
З дівчатами, до того, був не смілий.
Ніколи легко так не "женихався")
До тебе тягне в помислах і тілом.

Потуг моїх хлоп"ячих не лякайся.
Проста є моя мова ,кострубата.
Прошу від мене сонце не ховайся.
Якщо ж дістав, не буду набридати.
Можливо:)

1

Вчити на скульптора - зайва морока.
Глина у цебрах, заляпане око...
Муза поділ підбирає хутенько.
Амфори - покотом.
Цап - у фламенко...

2

Треба відходити мовчки, без туша.
Драглий замісик перстом не порушу.
Всім я хороша, якщо замовкаю -
Герда стоїчна у кепочці Кая.

3

Крига дрейфує. Ось Клара в намисті.
Зла королева погляне сяйнисто.
Пупс целулоїдний хниче: "...де втіха?".
Всьоме кортеж іншомовний проїхав.

4

Сонця патьоки, образи-пацьорки.
Кая не знайдено.
...вепри та орки...

Кактус упав на лілею.
Біль его...
Хто пожаліє плавучу сердегу?

Я рівновагу таки віднаходжу.
Кожна поезія - ягода годжі.


2017

Глянеш довкола і знову стане на серці гірко,
бо не минає облуда білого навіть одвірка,
а навпаки - ще частіше звидіти можна цю ваду
поблизу тої відмітки, що розговілась на правду.

Нонсенс, а в кождому кроці стільки його - аж дурієш!
Деколи слово чи пів хоч мовити геть не посмієш,
кублище ж бо розворушиш лютих шалених шершенів,
і напосядуть на тебе докори злобні й шалені.

Бозна, чого так буває, бозна чого так стається,
що соровиця зчорніла жбухне із того джерельця,
де, говорили, хлюпоче тільки прозора водиця...
Певно, виною облуда, зовні така яснолиця.

Хто ж не сп*яніє від вроди, хто не піддасться чортиці?
І проростають з-під серця гострі роз*юджені шпиці -
вколешся, зойкнеш і знову стане тобі гірко-гірко,
що не минає облуда білого навіть одвірка...

4.04.17 р.

Новинами зіжмакані думки
   впиваються, примушують до росту.
Втопаєш у безвиході нічній --
   і бачиш пересохлими очима,
як сходяться ворожих дві руки,
   мов механізм, заведено і просто
на схриплому у валці світовій,
   надсадженому горлі пілігрима.


У кожного – чистилище своє:
   у мстивих, перебіжчиків, героїв;
насмішники у натовпі бредуть,
   із губ своїх не витерши зловтіхи.
Урочий час у мороці проб’є,
   і рушить всяк – без голосу і зброї,
забравши все добро своє і лють,
   туди, де вищі запити і віхи.


Ми жертвували частками себе,
   мільйонами безмовних і зотлілих,
заради прав на ситий самоплин
   і на подачку вічного дитинства.
Прозорий дзвін розхитано гуде,
   щоденності основи побіліли,
не вирісши, ти платиш сорок цін
   за прикру школу пізнього учнівства.


І ось уже -- пронизливий тунель,
   без права на повернення і відчай.
Чи досягнемо світла у кінці,
   чи згинемо без сили і без руху?
Чи зійдуть над антенами осель,
   над вбогим і занедбаним узбіччям
танцюючі мигливі пломінці
   з незримих рук одержаного духу?


2017

В хаті скрипка грає
В горах вітер свище
Плаче молода дівчина
Бо не може вийти,
Мати не пускає
А там молодий бурлака на сопілці грає,
Заміж її кличе.
А вона Калина,
Та така вродлива,
А така пихата...
Бо вона принцеса
Із сім'ї знатної,
А він простий хлопака,
То куди за нього?
У нього ні колу, ні двору, ні коня сідого.
Та любив сердечний її нетямуще.
Довго бігав принижався,
Та згоря втопився.
Вона ж безсердечна і сльози не пролила.
Та через тиждень
Свадьбу з іншим згатила

Не вбий мене мамо!
Не знищ мою долю!
Не згинь у полоні...
У полоні надії й печалі.
Я твоя донька,
А ти моя мати.
Ти завжди надію будеш плекати,
На світле майбутнє,
На великії лаври...
Ти кохана, єдина,
В Бога щастя для мене просила.
І на мить очей не стулила ,
Коли бува я маленька хворіла.
Ховала очі вологі,
І болем стомлену душу.
Коли дихати важко,
Коли ставало задушно.
Ти стикала докупи долоні,
Просила сили у Бога.

Стою в саду. Напружуючи слух,
завмер під абрикосою і млію:
під мурмурандо* хору божих мух
я п’ю живлючу бджолотерапію.

Бджола не знає свят і вихідних.
Уже веснує – ставить на замітку
дарунки медоносної весни,
цілуючи лелійно кожну квітку …


05.04.2017

…Якщо робота до душі прийдеться,
Світ відгукнеться радістю у серці.
Як праця не цікава, чи не люба,
І розум томиться, і силі – згуба…
©30.03.2017

Чомусь я стала проти свiтла
(чи повернуло щось мене).
Дивлюсь, весняний чистий вітер
маленьке золотце жене.
Чи може муху?.. Наче лапи…
А раптом це ота цеце?!!

Перекусила муху навпіл,
щоб зберегти своє лице.

05.04.2017

Красива мушка золотава
(колиска, снів яйце-райце)
на щічку сіла, крильця склала
і стала… мухою цеце.

Ще диво-мрій ніхто не кликав,
і кіт-воркіт не дме у вус.
А вже майбутньому на лихо
цвіте отрутою укус…

05.04.2017

Не зрікаюсь Тебе, мій Боже...
Лиш себе, що була, колишньої.
Застановить хтось - так не гоже.
А мені би до віри вишньої...
А мені би до правди щирої...
Хоч і зболена, й покалічена,
бо й птахи повертають з вирію
сивим мітом терпінь помічені.
Бо й життя не стоїть, а крутиться.
Бо й літа не бредуть, а - стрілами...
А мости за спиною вугляться,
світять рухам, що днесь несмілими
пташенятами вгору, д'небу все,
поміж яструбами і круками...
І не вірю, а знаю: д'Тобі се...
Натомилася я розпуками,
і метаннями, і дорогами
в стиглім болі - черлено, вишнями...
Й заборонами, й засторогами...
І... не стало мене колишньої...
2017

Сіло сонце за горою,
Тихий вечір йде до нас,
Вже у небі вечоровім
Місяць вийшов погулять.

Миготіли ясно зорі,
В ліжка кликали малят,
Сон прийшов їх колихать
І казки привів з собою.

Кожне слово те казкове
Вміє в душі засівать
Зерна доброти й любові,
Мудрості усіх навчать.

Звать у світ той кольоровий,
Загадковий, що й казать!
Дітки слухати готові
Й солодко до ранку спать.

2016 р.

Чому ти, совість така бідна,
Чому скарбів не маєш,
Обдерта ходиш, у лахмітті,
Ніхто не поважає?

Та й і твоя сестричка честь
Не кращий вигляд має,
Її на кожнім кроці теж
За доляри міняють.

Зустріти можна рідко вас
У того, хто при владі,
У олігарха грошей "тьма",
На жаль, вам там не раді.

Тому й не йдете ви туди,
Тікаєте від бруду.
В кого вам затишно завжди -
Це у простого люду.

2016 р.

Весна розродилася. Грішна!
Над нею задимлена гладь —
трава догоряє торішня
й зайчата у ній горять.

Вони ж так хотіли у літо,
їх квапили свисти шулік.
О поле, ти будеш боліти
за їхній маленький вік,

за дим, за погарища сиві,
за вмерлі безвинності, за…
Покуту нестиме у зливі
сліпа квітнева гроза.

(5 квітня 2017)

(байка)

Вбігла Мурка у сільраду
до Маркіза на нараду.
"Кажуть звірі волохаті,
що проліз ти в депутати.
Тож по дружбі, - гне лінійку,
недолуга вередійка.
Як візьмеш у референти,
будеш мати дивіденди,
не втомлюсь тобі мурликать."
Кіт нервово нявкнув: "Тихо!
Є маленька заковика.
Не тобі, мені на лихо
на посаду, кицю, квота.
Вовк дасть згоду - я не проти.
Лосі, олені згодяться,
будеш прибирати в зайця."
Опустила кішка вуха:
"Задовбала гуртовуха.
Не беруть у референти
і не платять аліменти."

Про мораль подумай, кішко:
спершу - РАГС, а після - ліжко.

2016р.

Ще на смородині півголій
Немає й натяку на цвіт,
А вже, від снів звільнившись, бджоли
Гудуть жадливо біля віт.
Проснулись рано дзвінкокрилі, –
І так мелькають у гілках,
Що аж в очах заряботіло
Від позолочених комах.
Як заклопотаних угледів
У нерозквітлому гіллі, –
Мені чомусь запахло медом
Важким, як праця на землі…
04.04.17

Напала Україна на Росію,
Взяла Кубань, Поволжя і Кавказ,
Бандерівці дедалі нахабніють,
Перекривають нафту, крадуть газ.

Настала отоді велика смута
На вкраденій Росією землі.
Не вийшов з того сну Владімір Путін –
Преставився до ранку у Кремлі.

З людьми - думками, радістю-бідою,
з деревами - замилуванням і водою,
із птаством – хліба м’якушкою,
готовністю слухать і слухать їх,
із козами – спогадом про сирітське дитинство,
як гнався за ними, долаючи марафонські відстані
із кіньми – як напував їх із джерельця в проваллі,
з котами й собаками – як змалку ними лякали...
...когось там чи щось пропустити боюся,
а от за цікавість Господу Богу молюся.

Життя присвячувала сину,
Від лиха пильно берегла.
Живу сама-одна в хатині
Серед забутого села.

На покуті дріма зажура,
Гризе мишва старі листи.
А відчай за бетонним муром
П’є кров моєї самоти.

Синок тиняється світами,
Чужі усмоктує меди.
Узяв добро з долоні мами –
Забув лиш дяку принести.

Піду і я із цього світу,
Засну в саду серед жоржин.
Мене ховатимуть сусіди –
Часу на це не має син.

Одній не можу жити більше.
Тому я Господа молю
Аби забрав мене скоріше,
Життєву нить урвав мою.
04.04.2017 р.

А мені ночами сниться
Літечко моє!
Журавель відром з криниці
Зорі дістає!

Рум"яніють, тихо спіють
Вишеньки в саду.
Запишались, червоніють
Ружі в холодку.

Кіт дрімає на ослонці,
Півень на тині...
Вийду вранці і на сонці
Солодко мені!

День здається - бескінечним!
Все для щастя є!
Пригадалось так доречно
Літечко моє!

І
Як відсвіт сонячний Ярила,
Засяє меч, Арею, твій.
У нім – Перуна Божа сила,
Що воїнів веде у бій.
ІІ
І воїни, загиблі побратими,
На луки, на Сварожі відійдуть.
Запам`ятаймо їх ми молодими,
Вони Вкраїни нашої – могуть.

Небесні сотні вирушать до Бога,
І гірко їх оплачуть матері…
Пролита кров у цій смертельній грі –
Вона освятить нашу Перемогу!

Жовтень-листопад 7524 р. (Від Трипілля) (2016)
Київ.

1

Гартуймося...
Три прірви. Шпурт у небо...
А закликів тьма-тьменна, рій, шопта...
Годує Аполлона бабця Феба.
Виходить Зевс величний із кута.

Податок на дощі, грімниці, нежить.
Апное віри, шерхоти купюр...
Мені отут щириці кущ належить
І фонетичні крижма між баюр.

Вели безокі, хитрі, одержимі.
Трощилися плоти, баркас - на дно.
Чи випрохають волі в дядька Джима,
Що прорубає на раз-два вікно?

2

Ще рвуть вітрила... Бачиться далеке.
Вигулькує на хвилях аусвайс.
Дзьобають ряску жаб`ячу лелеки...
Крикливі згортки носять - про запас...



2017

* * *

Падишах помер.
З ішаком плануємо перетерти
про відкату розмір
та інші пріоритети.
Той, кого вже нема,
вважавсь демократичним монархом.
З цим – непросто:
як щось не по-Їхньому – так може і „нахер”.
Невідомо, на що сподіватись:
більшість опитаних
переконані у невмирущості
карно-копитного.

Віднаходиш баланс, домальовуєш віршеві коду.
Вдовольняєшся полем, бо зійдеш на пагорб – назвуть парвеню.
Помічаєш в очах чорний захват, грубезні колоди.
Рвійно плевели вієш, то й маєш сто кіп золотих ячменю.

Хилитання білбордів, шпана, що зриває шпаківні,
Тлусті санчо, пихате віслюччя, діряві підстилки, брилі, –
Це реалії. В сон прибігає краса-титарівна,
Виглядає Микиту... А в того то війни, то п`янка в селі.

Тут і там на світлинах нові голосні скоропадські.
Люд їм теше підпори, для гречки та манни тримає миски,
В раювання земне ще включається тиснява адська.
Йдеш узбіччям, запитують: "Зло випромінюєш? зналася з ким?".

А у тебе свої – спогадання, мережі, говірка.
Десь отам за тополями трухне міцний незапроданий трон.
І тамує свій кашель курильниці мулярка Вірка,
Ти проходила в яр, завдала треном сукні помітний "урон".

Ще в уранові шахти пірнають убивці та вбогі.
Зашарілася юнка, принісши на суд нешліфований текст.
І здригається тиша, шпакльована злегка дорога
Крає жовту автентику ниви, струмує в омріяний Next.


2016

Киця спесива, чорненька, пухнаста,
Очі маслинні. Погладьте на щастя!
Дайте сосиску чи мойву ікристу,
Побережіть бранзолетки, намиста.

Ще не забудьте подушку - під бока,
Пса прив`яжіть: непозбувна морока...
З вишні зніміть, як залізе до пташки.
Лапку бинтуйте: злетіла... промашка.
Люстру хитає, на чакри муркоче
Без вихідного, всі днинки - робочі...

Хто не завів ще бешкетницю тиху?
Дивна алхімія - кайфу і лиха.


2017

"Хто буде вiрним до кiнця менi,
того страшна чекає нагорода".
Та вiд усiх лунало тихе:
«нi».
I лиш дванадцятий промовив:
«згоден...»

«Роби, що маєш, тiльки поскорiш,
єдиний учню, що ввiбрав науку.
Твiй хрест навiки. Ну, чого стоїш?»

I той пiшов. Свої прийняти муки.

04.04.2017

Хоч молодість далеко, як Венера,
І рід наш не продовжую давно, –
Весняні дні маскують, мов гримери,
Мого обличчя блякле полотно.
Так зваблюють погода і природа,
Що вогники спалахують в очах, –
Уже про гниль не думаю насподі,
Як і про те, що гіркнути почав.
Мене тепло від болів увільнило
І зупинило старість на межі…
Як в юності, свого не чую тіла,
Адже весна навколо і в душі.
03.04.17

Як прийде і до нас останнiй вiдчай,
коли навпроти смерть в прицiл пiймає,
давайте, браття, станемо щiльнiше,
плече в плече – ніхто нас не зламає!

Нам є що втратити й за кого вмерти,
але ми не розтанемо в блакиті.
Ми будемо стояти прямо й вперто
за нашу волю і за право жити!

Ворожий погляд нам готує страту –
ненавистю йому закриєм очі.
І сплавимося у клинок булатний –
захистимо усе, що найдорожче.

Як прийде і до нас останнiй вiдчай,
коли навпроти смерть в прицiл пiймає,
давайте, браття, станемо щiльнiше.
Плече в плече – ніхто нас не зламає!

14.02.2015-04.04.2017

Іншого у тебе вже шляху не буде,
Більше не позичиш у сірка очей.
Ти підеш зо світу із тавром іуди,
Бога не обдуриш, як дурив людей.

На твоїй могилі виросте ожина,
Сонце твоє згасне в споконвічній млі,
Буйною травою заросте стежина,
Сліду не зоставиш на оцій землі.

Колисаємо малятко,
люлi-лю.
Щось зiграй нам для початку,
скрипалю:
лагiдне й тихеньке,
щоб заснула пхенька,
руки вже не в змозi
витирати сльози.

Цимбалiста ще покличем:
можен вiн
знiме наше невгамовне
iз колiн,
до танку запросить
чи вкладе у постiль,
бо батькiв хитає
вiд того граалю.

Не спиняйтеся, музики,
цiлий день,
вiд розпачливого крику
в нас мiгрень.
Заплатимо гарно —
по цiнi базарнiй,
тiльки, щоб дитинка
засмiялась дзвiнко!

Звеселилися музики —
ой, ля-ля,
разом з ними забавляло-
ся маля.
Ой, гоп-чуки-чуки,
ще будуть онуки,
хлопчики й дiвчатка
у цiй гарнiй хатцi!

03.04.2017

Лист до тебе, мій любий солдате,
У думках я щомиті пишу.
Хочу серце своє передати,
На побачення в мріях спішу!

Пам"ятаю твоє кожне слово,
Що в віршах ти мені присвятив!
Як твій голос звучав веселково,
Коли ти про любов говорив!

Ти пішов воювати, я знаю,
Боронити своє - не чуже!
Я молитву тобі посилаю,
Хай твій Ангел тебе береже!

Знов цвіте понад лугом калина,
А війні все немає кінця...
За тобою стоїть Україна,
І людські, щиро вдячні, серця!

Я завжди буду поруч з тобою
Вітром в полі і сонцем в душі!
Повертайся живим після бою,
І пиши найніжніші вірші!

За туманами, за далекими
Зимувала весна з лелеками.
Прилетіла, не забарилася,
І на поле моє приземлилася.

Та й із кошика, із вербового,
Скриньку білу взяла з обновами.
Скринька та по траві покотилася,
Самоцвітами заіскрилася!

Березнева написана книга,
Вже розтанули сніг, і крига..
Білі квіти - мені простелила,
Неба крапельки приманила.

Сонця іскорки розгорілися,
І в кульбабки перетворилися.
А трава - ніжне тло зелене,
Так святково сьогодні в мене!

Я чекала! я дуже хотіла,
Щоб до мене весна прилетіла!
У моєму саду й серед поля,
Щоб відчула душа роздолля!

Як у крові утопиться Росія
І вурдалака у Кремлі скона,
Мене утішить вельми ця подія,
Для вух моїх це гарна новина.

Нехай москаль укорчиться у муках,
В його домах оселяться плачі.
І не побачить дід свого онука
Й горить вогонь цвинтарної свічі.

Нехай жінок позасихають лона
І руки не торкнуться їх краси,
Та у сльозах гудуть церковні дзвони,
І сито виють розжирілі пси.

Аби важку пізнали руку ката,
Яка одважить болю про запас.
Такою буде праведна розплата
За рідний Крим, сплюндрований Донбас.

Гори у пеклі, чортове насіння!
Перетворись на жирний перегній!
Згниє Москви затруєне коріння
І зійде пагін волі молодий.

03.04.2017 р.

Падолист сивим пастором
Накликає гостей
в хату сновид-людей:
Накликає біду –
чорновбрану вдову,
Заходи-живи
в синьому домі з трави.

Падолист пастухом,
а з ним дочка-пітьма
Блукають з кудлатим псом –
чорним, як смерть сама,
Кличуть нових гостей
у хижу приблуд-людей:
Накликають війну –
вбрану в червоне вдову:
Заходь, вдово –
будь як вдома,
У пивниці вино –
черлене й солодке воно:
Лий, розливай
міри не знай,
Люди ж бо за хмелем червоним
скучили,
У хаті своїй кубло гадюк
сплели –
Гадюк ненависті.

Падолист жовтоволосим теслею
Накликає гостей
у житло божевільних людей –
Хворих на голову:
Накликає стару
моровицю-чуму:
Давно не заходила
на гостину до нас, пані щурів,
Пані майстрів-трунарів
та рискалів
і копачів – саме тих,
Які риють могили.

Падолист-жебрак
на жарти мастак,
Відкриває двері
свята всіх мертвих.

Падолист-дроворуб
майструє ясла
Для того вола
на якому приїде Відчай,
Що зоре поля
і засіє зубами змія.

Падолист-каламар накликає гостей
у село навіжених людей,
Кличе смерть саму,
що збирає в суму
Тварі по парі
(наче Ной у кошарі
Ковчегу).
Кличе-кричить падолист-каламар:
«Прийди, ледащо старе,
Жати жниво своє –
пшеницю людську
Бо вже час,
бо вже хтось із нас
мусить».

Монументальне…
ментальне…
(б)анальне…
експерименти…
бинти…
екскременти…

Сміття словесне.
Зачистка тотальна.

…Муза тупцює:
сукеночка бальна.
Крадені дивертисменти.

03.04.2017

Ой, заграв в дуду вербову
Теплий свіжий Вітерець,
Одягла Весна обнову,
Сукню зелену чудову
Та й пустилася в танець.

Закружляла, закружляла
Поміж кленів та беріз,
Диво-квіти розсипала,
Що із рукава дістала
І залишила в траві.

Покотились, покотились
Вони далі по землі,
В синє небо задивились,
Там же Сонечко з"явилось,
Усміхалося до них.

А Весна помчала далі
Лісом, полем аж на луг.
Із птахами розмовляла,
Разом з ними заспівала.
Ой, яка краса навкруг!

2017 р.

Нелегко іноді буває
Визнать життєві помилки,
На серце каменем лягають
Гріхи за прожиті роки.

На жаль не зміниш вже усе ти,
Життя рікою відпливло.
Та намагаймось чесно жити,
Як би нам важко не було.

2017 р.