Неминучі зустрічі й розлуки
Завжди повні радощів і мук, –
То стискаю радо дружню руку,
То вона висковзує із рук.
То зникають відстані між нами,
То провалля глибшають чомусь, –
То цілую весело без тями,
То журу засвідчити боюсь.
Мерехтять, мов кадри на екрані,
Безупинно чорно-білі дні, –
То розлука тане невблаганно,
То лежить, як насти крижані…
11.04.17

Очима блакитними зелен-барвінку
Дивиться він так уважно навкруг,
Красень-синочок весни диво-квітень
Коня свого пастись пускає на луг.

Хоча там травичка ледь-ледь визирає,
Малесенька ще бліда зелень її
Матінку-землю поволі вкриває,
А квітень там вишиє квіти на ній.

Простелить білесеньку він скатертину
Біля черешні старої в саду,
Вже й не розібрать - вона біла чи сива,
Мудрості вишеньку вчить молоду.

Квітневої теплої днини такої
Хочеться радісну пісню співать,
Бо не перестане усіх дивувать
Весна-чарівниця своєю красою.

2017 р.

Ліпив Господь у середу Адама,
Пухнасті пейса, носа із горбком,
Із товстими підпухлими губами,
Великим загребущим п'ястуком.

Не їв пустельник ягід і грибів,
У носі копирсався наодинці.
Й сердешного Всевишній пожалів -
Встругнув йому до пари українця.

А той Адама, звісно, не беріг -
Погнав його одразу на роботу.
Нема однині в нього вихідних,
Зі свинями працює по суботах.

Брудні вмиває рохлям п'ятаки,
Виносить гидь щодня на гнойовище.
Тверді як камінь стали п'ястуки
І до землі вгинається горбище.

Кнурів не хоче порати Адам,
Для нього ця робота - некошерна.
Вкраїнець каже:- Плуг тобі я дам.
Зори це поле і посій там зерна.

Орав, семіт, недовго - утомивсь,
Впустив чепіги, викинув лопату.
І знов прохання шле свої увись,
Не хоче більше тяжко гарувати.

Творець Адаму виламав ребро,
Заніс його швиденько у хатинку,
Утяв йому іще одне добро -
Спокусливу і пустотливу жінку.

Кохаються із Євою Адам
І на численні множаться колінця,
Своєму богу курять фіміам.
Роботу ж - залишили українцю.

І він утік із раю до Дніпра,
Побудував для себе з глини хату...
Легенда ця - брехлива і стара.
Примушує лиш трохи сумувати.

1

Прив`ялій квітці багнеться тепла.
Довкола юнь - воложиста, весела.
Літоростками повниться бедлам.
Повзуть у Лету слимаками села...

Жене лушпиння возний-буревій.
Розпродує грядки-яри босота.
Плямкоче бодня в хащі лісовій,
Вужі наобіцяли позолоту.

Тече угору стеблами єлей.
Навперегони - коники безгриві.
Із постаменту сходить Галілей,
Шукає циркуль в голубій жаливі...

Жоржина жде - морозу, рук, ножа.
Сповільнені жадання-махаони.
"Ось-ось пожежа... - сюркотить олжа, -
Серпанки підпалила Персефона".

2

Одарить шовком кремезний джиґун.
І ти повіриш - легковага, мудра -
В едем чужих небачених лагун,
Де рибки золоті, дитинні шудри...


2017

Підстригся сад, помолодів,
Весь оновився навесні він.
Лиш хмари у важкій ході
Всі спохмурніли, мов у гніві.

І лють, і лагідність ішли –
Як світло й темрява – у парі.
День залицявся до імли,
Краса ховалась у почварі.

І я радів, і я страждав,
Не знав чого у світі більше.
…Весна сміялась молода,
І плакала в цім дивнім вірші.

11.04.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

***
Відстань до серця вимірює куля. Вона
Знає коли наступити на горло герою.
Вічно захоплена пошуком цілі та грою,
Вірить: без неї закінчиться кожна війна.

Серце шукає рятунку в неточності куль.
Знає, що всіх умістити у собі не в змозі.
Котиться полем по ледь уловимій дорозі,
Множить шалену прицільність на зношений нуль.

Нуль, ніби яблучко чорне, вінчає мішень.
Мислить – без нього тим двом не зустрітись ніколи.
Пам'ять прожитих життів поміж комами коле:
Все, що напишуть, уляжеться в точне кліше.

Правда розлуки не може тягнутися вік.
В кулі єднає і смерть, і життя чоловік.

10.04.17

Змія, гадюка підколодна
Десь узялася у саду.
Завжди сичить, завжди голодна,
Щодня у Єви на виду.

Кохана - жінка пустотлива,
І любить слухати байки.
А змій хвостом вихля грайливо,
Словами пудрить їй мізки.

Очиська мацають сідниці,
Язик шамкоче про дива,
Вона ж вилуплює очиці,
Ковта облудливі слова.

Підступний змій свого домігся,
І Єва знадилась таки.
У той момент я відволікся -
Душив на носі чиряки.

Вкусила яблуко зелене,
Насмерть загризла черв'яка.
З плодом прибігла і до мене,
І тицьнула під п'ятака.

Надгриз і я той плід нестиглий
Та зуба кутнього зламав.
Невдовзі ангели надбігли,
І Бог нас з Едема прогнав.

Запам'ятай слова ці, синку:
Аби не трапилось біди -
Пильнуй завжди кохану жінку,
За руку по життю веди.

березень 2017 р.

Спасибі, Боже мій, за все,
що день новий мені несе,
за кожну мить життя, яку даруєш!
За жаль і втіху, сльози й сміх,
і за любов Твою до всіх,
безмежну, всеосяжну – Алилуя!

Приспів: Алилуя (4 рази)

Спасибі, що зі мною Ти,
мій Боже, на усі світи,
у всьому, що найбільше так люблю я:
весни цвітінні, співі птиць,
вечірнім спалаху зірниць
понад земним простором – Алилуя!

Приспів

Пробач за наш щоденний гріх,
відкрите серце не в усіх
відкрий, прости, помилуй,- о, молю я!
І за дітей, і за батьків,
братів, сестер і матерів –
молюся і співаю – Алилуя!

Приспів

25-26.04.2016

Алилуя!

Спасибі, Боже мій, за все,
що день новий мені несе,
за кожну мить буття, яку даруєш!
За радість, сум, за сльози й сміх,
і за любов Твою до всіх,
безмежну, всеосяжну – Алилуя!

Спасибі, що зі мною Ти,
мій Боже, на усі світи,
у всьому, що найбільше так люблю я.
Благослови нас на життя,
даруй нам мирне майбуття
під небом України – Алилуя!

Пробач за наш щоденний гріх,
відкрите серце не в усіх
відкрий, прости, помилуй,- о, молю я!
І за дітей, і за батьків,
братів, сестер і матерів –
молюся і співаю – Алилуя!

06.02.2023
Галина Виноградська

* * *

Атрактивність Місяця
за декаду збільшилась на третину,
Отже, виповзли всі,
що в напівтемряві
нещодавно тремтіли.
Хтось, натхненний Супутником,
нахабно лізе під блузку супутниці;
інші просто милуються
бузково-зоряною сукупністю.

А між тим,
найпалкіші прихильники загадкового сяйва
на шістнадцятиповерхівках
дають світилу присягу.
Як же кортить
ухопити в руки важке металеве –
й видобувати Благовіст,
б’ючи по небеснім тарелі!

Понад Голгофою й Синаєм
віки примарами…

– Ти чув?
Ісуса розпинають!
Ходімо, глянемо...

Новітні звичаї і лиця.
А зло – дрейфуюче.

…Обслинить Юда
плащаницю
і хрест,
цілуючи.

10.04.2017

Колись давно сталевого ножа
Засунув папа Карло у поліно.
І в дереві прокинулась душа -
На світ з'явився дивний Буратіно.

Нахабний і шкодливий, наче кіт,
Без сорому постійно бреше в очі.
Відкритий рот на дармовий обід.
Іще малий, а вже Мальвіну хоче.

Довгастий ніс, лупасті більмаки,
Гугнявий голос, рухи дерев'яні.
Долоні - цільнозварні мацаки,
Не дивина, - бо тесля завжди п'яний.

Якби тіла надати всім віршам -
Попастися пустити в небо синє,
Тікав би переляканим лошам
Світ за очі від жаху Буратіно.

Не зауважуй сміху дурня -
Сміється дурень, бо дурний.
Але коли як танком суне -
Спаси нас, Боже, й борони!..

Перш, ніж в депресію впадати,
Поглянь - мо', дурні навкруги
І невгамовні ідіоти?..
Прямуй до власної мети

І не зважай на гавкіт псарні –
Не стане палиць на усіх…
Коли розумний ти і гарний –
Тобі позаздрить кожен псих…


10.04.17

Контрал-це-контрал-ве –
і рондель народився!
(Збережу його на
найжорсткішому диску).
Навантаження менше
на пальці та „клаву”.
Зекономлені сили –
нехай на рекламу.

Написати сонет?
Спроба, думаю, марна:
довший аж на рядок,
і повторів немає.
... Контрал-це-контрал-ве –
і рондель народився!
Збережу його на
найжорсткішому диску.

Не потрібен тут – я переконаний – диспут.
Кожен сам обиратиме, як віршувати.
Я лише приєднався
до лав пародистів,
позитивних оцінок,
напевне ж, не вартий.
Ctrl-C-ctrl-V – і рондель народився!

***
Спотикаюсь і знов підіймаюся,
обтираю з колін, що непройдене,
загортаю у листя розвеснене
потамовану серцем печаль.
Волочуся межи́ бузувірами,
між веселими пишними хвойдами
і лиш деколи смію сказати, що
мені світу цього дуже жаль.

Що шкода цих яскравих метеликів,
ще наївних і геть неспокушених
ліхтарями несправжньої дійсності
чи півтінями модних бра.
А довкола зібрались демони,
учепилися знов до кужелів
і намотують, і намотують
щось несвітле таке, ще пра...

Щось таке ще од звіра давнього
осоружне і неприкаєне,
аж від того земля здригається
і благає спасіння... та
прикривається підступ радісно
віттям білим, у квіт замаєним,
і згорає душа від розпачу,
і метелики, і літа...

І лиш деколи тиша розколеться
та у відповідь бризне просвітленням,
наберу його повно у пригорщі,
аби стало на тиждень хоча б.
Поки вікна чорніють невимиті,
поки двері ридають обвітрені,
поки тулиться дрібка ілюзії
до слабкого, слабкого плеча...

6.04.17 р.

Березень махнув крилом лелечим,
Помчав, віддавши квітню естафету,
А той погнав коня до озеречка
На водопій.Пройтися легко-легко

Між квітів рясту, котиків вербових,
Та підморгнуть берізкам білокорим,
І завітати ще на хлібне поле,
Озимина дала ж бо дружні сходи.

Із сонцем привітатись рано-вранці
Та вшанувати бджілку-трудівницю,
Зимі не залишити жодних шансів.
Весняна радість хай в очах іскриться.

2017 р.

Я тобі розповім про весну,
Про птахів і про квіти барвисті,
Про берізку струнку й чарівну
Та струмки гомінливії чисті.

Я про літо тобі розповім,
Про спекотнії дні й теплі ночі,
Як співають в душі солов"ї,
Серденько про кохання шепоче.

Розкажу і про осінь тобі
Золоту із намистом багряним,
У очах хай не буде журби,
Смуток теж, як туман хай розтане.

Та про зиму повідаю теж,
Срібним плетивом коси порошить.
Як до неї удвох доживем,
То щасливі ми.Так, мій хороший?

2017 р.

Я... Боєць у окопі... Чи п"яний таксист...
Маю клопіт... Від жаху завмер парадиз,
Бо у зіграній ролі читаю сумній
В книзі долі прописаний припис мені...
...на світанку зоря запалає вогнем,
Та, можливо, до ранку не стане мене,
І, відходячи, встигну вловити услід
Парадигму, де заходом може є схід,
Ілюструючи думи холодні тумани,
Посивілі від суму, мов локони мами...
...у кружлянні хурделиць злітаючи вниз,
У душі закапелок мерщій загляни,
У якому тримають незроблені справи,
Що згорять у останнього сходу заграві,
І дівчИна, тобою не створена мати,
Та, не встигнеш якої вже доцілувати,
Гляне з дОкором, хіттю і сумом услід...
...та палає, палає нисходження схід,
Де летіти увись чи донизу далеко,
І з собою не братимеш навіть молекул...
...аксіома застиглості кави глясе
Сенсу коми невігластва втому несе.
В світлі звільнення думи і чистих ідей
Увійду в безкінечної істини день.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117041001097

В ненависті можна кохати,
Позбувшись примарних надій.
Жадати з останннім прокляттям
Останнього щастя - в одній!

О, хтиві, безжалісні губи,
Блудливих очей таїна,
Весь вигляд, і ніжний і грубий,
Розмови жагуча мана.

Хто магію темної влади
Підступно в єство її влив,
Хто пристрасті згубної ядом
Обійми її напоїв.

Я б кляв її, та мимоволі
Про любощі звичні молю.
Страждаю від страху і болю,
Та знов промовляю: люблю!

В глумливих очах я читаю
Омани підступної знак ...
Одначе ганьбою впиваюсь
Захоплено, наче юнак.

Як вістря нічного цілунку
Впивається в душу мою,
Немов Одіссей про Ітаку,
Я мрію не бачить її.

Каліпсо покинув я щойно,
І знову сумую по ній.
Той жереб, позначений чорним,
На лихо дістався мені.

Мамо, сила твоя
в мені –
чуєш?

Як далеко від мене ти…

Знову вічна душа в борні.
Всує
все шукає нових світил.

Скільки ще перейти шляхів
марних,
скільки крові пролити ще?
Скільки треба іще цвяхів
карних,
й запізнілих в сльозах прощень?!

Досить оглядатись довкіл!
Досить
вже співати «не вмерли ми»!
Треба відійти від похміль:
в росах
змити давні химерні сни.

Мамо, сила моя в тобі!
Слухай!..
І у тебе я – не одна.
Міряй незміренну глибінь
Духом!
І відлунюйся у піснях!

09.04.2017

•
• Той день був просто дивовижний.
• Із Аґади неждано вийшли
• Мудрий і дурень, і проноза,
• І той, що запитать не в змозі.
• Тільки-но четверо братів
• Пішли собі хто як схотів,
• Із чотирьох сторін вітри
• В’язанки квітів принесли.
• Мудрий зустрів таку ж бо мудру,
• Дурень влюбивсь в якусь лахудру,
• Ну а проноза за гріхи
• Змію отримав на віки.
• А той, що запитать не вмів
• З-поміж красунь найкращу стрів:
• Вуста і руки вмить сплели
• І в Аґаду разом ввійшли.
• Куди полинули стежки?
• Де тепер згадані брати?
• Які б цікаві ви не були,
• Питать про це вірш не велить.

Роззявлена завждИ на дурнячок
У декого ротяка, наче сито,
Бо звикла із дитячих пелюшок
Усе життя настирливо просити.

У Господа - канючить благодать,
У чортівні - сивухи повну чарку.
Добро зусюди тягне, наче тать,
Обсмоктує губами кожну шпарку.

Ізмалку матір випила до дна,
Її любов глитнула, мов сардельку.
А нині, як зозулі пташеня,
Упхати цілий світ жадає пелька.

Усе життя ротяка ця росла
Харчі нові ковтала з апетитом.
І "усміхнулась" доленька їй зла:
На неї схожі вилупились діти.

За карка ухопили обіруч,
Трясуть її немов солодку грушу,
Бо їм дала свою павучу суть,
Таку ж голодну, ненаситну душу.

Хоча у слові "дай" мала ціна -
Замкни вуста для власної жадоби,
Аби вона не випила до дна
Останні краплі людської подоби.

Вточити крові – це як два по два,
охаяти – те саме, як два пальці...
Але які вражаючі слова
у глибині душі неандертальця!

Вони ще є, хоча й не у норі
і, як усі, бажають пити-їсти.
Від них усі паяци, і царі,
і вегетаріанці-пацифісти.

Недолею нав’язана рідня,
що янгола сльозою умиває,
рятує на пожежі кошеня
і ближнього за долари вбиває.

Хвала Ісусу, ще великий піст,
який усіх примушує до миру.
І хай мене полюбить атеїст
за те, що я не їм його за віру.

І хай його чекає аналой,
аби із храму – у високе небо.
Літературний – все одно герой,
що іноді вдивляється у себе

і думає, – лукавого боюсь,
і наговору, і лихого ока,
і заготівлі білого оброку…

Яка мироточива наша Русь!
Але, буває, хочеться чомусь
напитися березового соку.

                              04.2017

«Біда навчить!»
Ото біда й навчила:
«Гріхи, страхи... –
під’юджує, –
твоє?!»
Клякає тіло
похапцем, невміло.

Душа –
на пальчики стає.

09.04.2017

Хоч я, до свят не шанобливий,
Але вони вражають дивом –
Неділя Вербна розбудила
Мого життя поснулі сили, –
І вже утомлену людину
В собі не відаю віднині.
Любові ніжність нетерпляче
В душі розгубленій жебрачить,
Бо вимагає цілоденно
На полі старості натхнення...
Вербова гілочка розквітла
І стало в світі більше світла, –
Одразу видно недалечко
Яскраву Паску і яєчка.
09.04.17

Ладнала тополя під лемент (воронячу мову)
У зачіску гостру, що звався колись «їжачок»,
Заколками гнізда, щоб теж виглядати святково,
Допоки цвітіння не вкрило усіх колючок.

Гілчасті хатинки розкидала з першої спроби -
Напевно спрацьовує древній жіночий інстинкт,
А може між предків у неї - майстри-виконроби,
Талант модельєра творив свій оновлений стиль.

Вона сумістила доцільне з домашнім зати́шком,
Добавила трохи грайливості модних прикрас,
Усе влаштувала надійно, ледь строго, без лишку,
Стрічає гостинно в дім мешканців з далечі трас.

Проклюнуться в гніздах пташата – воронячі діти,
Вона їх незграбно гойдатиме вітром в гілках,
Як в небо полинуть, тим успіхам буде радіти,
Немовби крилата і вміє літати, як птах.

Їй, певно, насняться польоти юнацько-дитячі,
Як пухом шугала з вітрами кудись навпрошки,
Замріяно-ніжна, легенька, наївна, тремтяча,
Обабіч так близько світили яскраві зірки.

Усе промайнуло, вросла попри шляху корінням,
Струнка і висока – так легше дістати небес,
Забулось літати (здавалося вічне) уміння,
Та, певно, не може прожити наразі вже «без».

До неба полинуть ворони, її вихованці,
Намучиться з ними, бо дуже уже голосні,
Розбудять удосвіт (не спиться їм начебто вранці),
Співаючи дивні, крикливо-проникні пісні.

Та з ними їй краще – неначе уже не самотня,
Бо що тих забавок – лиш вітер зголублює лист,
А так – все ж при ділі, хоч хатня дісталась робота,
Та, власне, у всьому, бажаючи, знайдеш свій хист.

Гніздила тополя на кроні хатин із десяток,
Немов молодиця, що в мріях вже няньчить внучаток.

Ладнала тополя під лемент (воронячу мову)
У зачіску гостру, що звався колись «їжачок»,
Заколками гнізда, щоб теж виглядати святково,
Допоки цвітіння не вкрило усіх колючок.

Гілчасті хатинки розкидала з першої спроби -
Напевно спрацьовує древній жіночий інстинкт,
А може між предків у неї - майстри-виконроби,
Талант модельєра творив свій оновлений стиль.

Вона сумістила доцільне з домашнім зати́шком,
Добавила трохи грайливості модних прикрас,
Усе влаштувала надійно, ледь строго, без лишку,
Стрічає гостинно в дім мешканців з далечі трас.

Проклюнуться в гніздах пташата – воронячі діти,
Вона їх незграбно гойдатиме вітром в гілках,
Як в небо полинуть, тим успіхам буде радіти,
Немовби крилата і вміє літати, як птах.

Їй, певно, насняться польоти юнацько-дитячі,
Як пухом шугала з вітрами кудись навпрошки,
Замріяно-ніжна, легенька, наївна, тремтяча,
Обабіч так близько світили яскраві зірки.

Усе промайнуло, вросла попри шляху корінням,
Струнка і висока – так легше дістати небес,
Забулось літати (здавалося вічне) уміння,
Та, певно, не може прожити наразі вже «без».

До неба полинуть ворони, її вихованці,
Намучиться з ними, бо дуже уже голосні,
Розбудять удосвіт (не спиться їм начебто вранці),
Співаючи дивні, крикливо-проникні пісні.

Та з ними їй краще – неначе уже не самотня,
Бо що тих забавок – лиш вітер зголублює лист,
А так – все ж при ділі, хоч хатня дісталась робота,
Та, власне, у всьому, бажаючи, знайдеш свій хист.

Гніздила тополя на кроні хатин із десяток,
Немов молодиця, що в мріях вже няньчить внучаток.

Поблідла враз небесна далеч,
Зрябіла бризками вода -
Немов дівчина молода –
Весна бурхливо розридалась.

Гілля розкидала довкола,
Волосся рвала на собі.
І розпливалися в журбі
На сполотнілім плесі кола.

Із неба падали слова
Важкі, змістовністю глибокі.
Розчулено, в обидві щоки
Травинку дощ поцілував.

Жалобу одягла зоря
І світла стало мало-мало.
Немов би пісня кобзаря
Струною тонко обірвалась!

8.04.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Ця жінка – пуп’янок розмаю,
весняний дзвін пташиних мов
і срібний струмінь водограю,
що випромінює любов.

Ця жінка – повені емоцій,
чи то на сцені, чи в житті,
її люстерка чисті – очі –
водночас грішні і святі.

Ця жінка – пристрасть і смирення,
Безцінна скрипка – скрипалю.
Ця жінка – просто незбагненна.
Яку люблю…

06.04.2017

2017

Козацькії душі у небо злітають.
Геройських звитяг не бажали вони.
Але ж як Орда на тебе насуває,
Хтось мусить на захист Вітчизни іти.

Не кожен міг Силу і Честь проявити.
Багато хто тихо то пересидів.
Але ж є і ті, хто щоб ворога бити,
все кинув, що мав і у бій полетів.

Багато страждань й невимовного болю
"дарує" мерзенна потвора - Війна.
та все ж відродила когорту Героїв.
зживила Народ, що не було здавна.

Як жаль, свої є знову яничари,
що підло й безбожно шматують людей.
Спочатку розсварять, влаштують почвари,
все кличуть та тягнуть до хибних ідей.

Допоки "прути ми у віник не стягнем",
якщо ж не зумієм людей згуртувать,
у бійні розрізнено тільки поляжем.
над нами "Орда" буде панувать.

То все у минулому було і знову...
Те коло порочне пора розірвать.
Досить сварить українців, панове.
Зрадників треба на шмаття порвать.

І все у нас є: і люди і зброя.
Але головного немає на жаль.
Де Гетьман рішучий що виявить Волю?
Без нього в нас діла не буде. Печаль!

День на вербу вешнюю
Примеряет почки.
Благодатью вышнею
Завербует строчки.

Воскресенье Вербное
Землю обнимает.
Пусть всё непотребное
Как снега растает.

Пусть тепло апрельское
Между строк повеет.
Котиками-почками
Души отогреет,

Чтоб лукавый грешным нам
Не грозил сетями.
Для любви чтоб строить храм –
И не сжечь страстями.

2о10

Люблю природи дивовижний стан,
Коли ось-ось розпуститься каштан.
І синява торкається землі,
І тихим легетом шумлять вітри...

У видноколі безліч різнодив:
Весняний дощ пахучі трави вмив.
А сонця усмішки вмостились на стебло-
І зачудоване барвистя зацвіло...

І квіт магнолії - це ноти скрипалеві,
Перлини неба, ніжність кришталева.
І сам господар дивовижі-хмар
Кремові тістечка у небі малював...

***
Плететься музика по струнах
Лекалами сліпих прозрінь,
На перехресті поколінь
Ліниво нудиться фортуна:

Куди піти?
Піде направо –
Там досвіду не вистачає
Любити класику прощань…
Піде наліво – дивні люди
Стверділи душі, камінь в грудях –
Нема вібрацій-коливань.

А прямо? Прямо – бездоріжжя!
Лиш калабані та горби,
Лиш повні пригорщі журби
Вмивають втомлене обличчя.

І повертатися не личить…
І йти не хочеться.
Лежить.
А час минає поле житнє,
Що ні пройти, ні пережити.

08.04.17

Холодний неочікуваний вітер
Весною залетів після тепла,
Розхилитав замерзлі голі віти.
Йому зраділа тільки ковила.

Бо покотила вже не пустоцвіти,
Розкидала насіння по світах.
Скрізь виростуть її бездомні діти
Й покотяться через поля і шлях.

Насіється багато ковиляччя,
Та батьківщини з них ніхто не зна.
Води і сонця – в землю корінняччя,
Не треба борона і борозна.

Розплоджується перекотиполе
Вже без вітчизни, роду і сім’ї.
Безбатченки, які не мають долі,
Яким чужі співають солов’ї.

У них немає маминої вишні,
Що зацвітає біло у саду.
Все замінили їжею і грішми,
Самі обрали радість і біду.

Їм не потрібні боротьба, майдани,
Злодійських поцілують сотні рук.
На них висять безрідності кайдани -
Байдужі, бо не знають щастя й мук.
28.03.17

Березневий туман розіслався над містом,
Дотають у садочках останні сніги.
Горобці на дротах – цвірінчатим намистом,
Та з небес ще не чути жадане – киги!

Перші проліски вже розкривають очиці,
Попідтинням не видно іще кропиви.
Ще сережки на вільхах не чули грімниці,
Не стримлять край стежин гострі голки трави.

Ще брунькуються, сплять в затуманенім світі,
Сливи, яблуні, буз і столітні дуби.
Та колись до весни ще пригорнеться літо,
Як зеленими стануть яри і горби.

Пережити б ніяке оце міжсезоння,
Де чеканнями повняться ночі і дні.
І на плечі твої опустити долоні,
Та послухати вдвох солов’їні пісні.
16.03.17

Одбіліли проліски на листі
сірому, пожухлому за рік,
і нові, у синьому намисті,
окаймляють пагони осик.

Молодіє ясен омелою,
вітер чеше коси у беріз,
і усьому, що стає травою,
подарує падалицю ліс.

Юні сили наливають соком
все, що оживає і живе.
Дух землі, ширяючи високо,
зцілює й запліднює нове.

Все минуле тихо відмирає.
Постуємо. І на ярину
маємо надію ще одну,
і на перемовини до гаю,
а на благо те, що обіцяє
освятити вічну таїну.

                              04.2017

Десь у небі Трясогузка
Весело співає,
Що прийшла Весна-красуня
Нас повідомляє.

Гріють лози, тішать погляд
Котики вербові,
Літо жваво закликають
Примулки чудові.

З душі камінь вимивають
Березові сльози,
Додають надій та сили
Світанкові грози.

Усі в світі тепла прагнуть,
Сонечка і щастя,
Всі чекають весняного
Першого причастя.

Нам би радості, спокою,
Тихо-мирно жити,
Добром, хистом та красою
Господу служити.

05.04.2015.

Зрештою, ми - люди,
Кожен щасливий по-своєму,
Пристрастями наповнені,
Щастям і кривдами кроєні,
Точені і переточені,
Чи під когось заточені,
Чи самі по собі –
Унікуми день при дні.

Дихаємо, розмножуємось,
З кимось себе ототожнюємо,
Мріємо чи шукаємо,
Мандрами світом блукаємо,
Мов переповнені келихи –
Хлюпають сльози, істерики.

Кожен щасливий по-своєму,
Душу за сим заспокоїмо.

Очі сповнені болю і крові.
Ноги ніби не мої.
Знаєш ,рік пройшов.
А відчуття ніби ти вперше прийшов, перед очима якось випадково пройшов.
А я просто взяла і закохалась,
Хоча сама такого не чекала...
Він мариться мені ночами, як жаль що він герой не мого роману.
2016

Якось йшла я через ліс…
Всюди терен у нім ріс…
Я ішла все кроком швидшим.
Він здававсь мені незвичним…
Знов іду… Але крізь гори,
Світла тут нема ніде.
Чорні, темні коридори…
Чую: хтось собі пряде…
Я пришвидшила свій крок,
І зайшла в якусь кімнатку.
Тут зникав увесь морок,-
Заховався хтось за гратку.
Скромний, тихий… «Хто ж ти є?»-
Запитатися хотілось.
« Ей! Привіт! Ім’я твоє?»
Та все раптом тут змінилось.
«Совість я. Мене покинув
"Чесний, добрий" чоловік.»
І цей «хтось» тихенько схлипнув.
І пропав тут він навік…
Знов іду й не розумію:
«Чом на березі крутім?»
Але вірю, що зумію
Я скоріш втекти звідсіль!
Хоч кудись! Але набридло
Йти вперед-і нікуди…
Знов зустрілося огидне,
Некрасиве, як завжди…
Гордість, жадібність, зло бридке
На шляху крутім стрічала.
А добро минуло швидко,
Наче тління… Я брехала!
Хто б подумав, що життя-
Безкінечная стежина.
І немає вороття…
Будь розумним! Ти ж-людина!

КОЛИШНІ

І світ навколишній – не вже, а – лиш весна,
Влови́ на спогад – мить – ми такі інші.
Все наче як Любов… Незбещенні вуста
Без дотику богів… Порожні. Переспілі вишні
Й блукальці вір. Цілуємо повітря. Хто ще зна
Про вхоплений світанок в руки? Вищі!
Ми є апостоли безвиході і джерела́ми дна,
А може й позасвітні. Ми – колишні
Лелеки душ, cпотрошення зерна!

Павло Гай-Нижник
7 квітня 20017 р.

Пурпурові хмари у душі пливли,
Закривали червоні руїни любові…
Пурпурові хмари тихенькі були
У своїй золотавій обнові..
Срібний кораблик поволі летів,
Повертався він радо додому,-
І образ твій вічний ніколи не тлів
У серці моїм молодому.
Смирно небо дивиться в очі
Безкінечній незмінній красі…
Я не бачила такої зроду такої
Лиш, незрівняна, в тобі…
Білий лист почорнів вже з роками…
Карі очі… Волосся-пір’я горлиці сиве…
Та найкращими завжди дарами
Будуть мудрість й душа незрадлива.
Дякую, ненечко люба, я нині,
Що з твого кришталю-джерела,
У протоці тій трепетно-синій
Я науку цілющу пила…
Ти не плач, не журися, рідненька,
Хоч я й неслухняна, але
Я люблю твоє небо синеньке
І кораблик, що в ньому пливе...

Зустрілися ми випадково,
Та в душу запала вона,
І довго жила загадкова
В печалі моїй таїна.

Настала омріяна хвиля –
Повідав їй тайну свою;
Рум'янцем вона засвітилась,
Почув я жадане «люблю».

І погляди вмить спалахнули,
Злились воєдино уста.
Ця казка про юність минулу
Зі мною на вічні літа.

тобi призначена
знаю
i знаєш ти
сьогоднi незримим сяйвом
шлях освiти
до храму
в якому буде
завжди любов
вона перетворить будень
у свято бо
вона єдина спроможна
нести життя
ти бачиш я ще порожня
твоє дитя
ось-ось посiється в лонi
вiзьми мене
та плотi мирськi закони
ми обминем
радiю
тобi радiю
i навстрiч йду
радiю
а небо сiє
майбутнiй сум

07.04.2017

Я тебе не покличу, і ти не покличеш мене –
Зараз підеш у ніч чи до світла від ночі тікати,
І залишиться смуток, в очах безпорадних замре,
Причаїться тихенько і буде до ранку чекати.

Від руки до руки не звести ні мостів, ні доріг.
Щось сіпнеться на мить
і обдурене знітиться, щезне.
Я твоє і моє обережно кладу біля ніг –
Хай тихенько засне і під снігом навіки замерзне.

А якщо тобі жаль, відігрієш сльозою вночі
І моє, і твоє, бо єдина надія на тебе.
І якщо тобі жаль, прочитаєш останні вірші,
А тоді хоч у ніч. І нічого жаліти не треба.

У кожного в житті своя Голгофа,
До неї йдем, важкий несемо хрест,
І обминуть її ніяк не можна,
Так хоче доля, вкаже Божий Перст.

Бо сам Христос ішов туди у муках
Та ніс хреста за всі наші гріхи.
Хоч цв"яхами прибили ноги й руки,
Й розп"ятого боялись вороги.

А Він воскрес.Узяв Отець Небесний
Його до Себе, поруч посадив.
Рано чи пізно правда все ж воскресне,
Як би того хтось дуже не хотів.

2017 р.

Летіли дикі гуси в небесах,
Журавлики теж відчували втому,
Лелеченьки долали довгий шлях,
Усі птахи верталися додому.

З країв далеких та й до своїх гнізд,
До рідної землі, що їх зростила,
Триває уже так багато літ.
Хоча до крові натирають крила,

Та поспішають радісні сюди,
В сади, ліси, луги та озеречка,
До очеретів та до води,
Де дихається вільно їм і легко.

Бо рідний край, мов батечко для них,
Земля, як мати діток виглядає.
Любов безмежна до Вітчизни їм
Вижить в чужих краях допомагає.

2017 р.

Обраниця… Ще не жона –
смиренна діва, зірка рання…

Чому поринула сповна
У суть Священного писання
Марія?..
А пророчий тон
У нім Ісаєвого слова?...

І перед нею – наче сон –
Увесь у білому, раптово, –
Юнак?..
Лілея у руках…
Уклін у шані – куртуазний...

«Благословенна Ти в женах…» –
Лунає виголос виразно.

І Діви чисті почуття
Переплавляються в надію…
У ній закільчиться життя
У трійці сущого Месії…

Далекий день украденого часу.
У хаті – тіні. Сонце у вікні.
Туди вертаюсь юним і щоразу
на серці веселішає мені.

Яка там особлива атмосфера
на смак, на дотик, запахи, слова!
Яка щемлива допотопна ера –
ікона-образ – Бозя, як жива!

Ось тільки-що грозою одгриміло
і за ліси полинули дощі.
Зі стріхи капле. Обдають кущі
росою руки, ноги, голе тіло,
коли душа умитися хотіла
у листі, де ховаються хрущі.

                              04.2017

Минули дні – і все вже перетліло.
Вертались воїни з війни додому.
Та лиш вона повірить не хотіла,
Що згас вогонь у серці молодому.
Уже й не плакала… Лиш сумувала…
Не вірила в людське добро…
Калині-сестроньці сум свій віддавала
Вночі, коли не чув ніхто.
Всі воїни вернулися додому-
Її лицар загинув на війні…
І як повірити в любов їй знову?
Як не втонути у пітьмі?
Піднятись важко, мов окам’яніло,
Все, що палало в ній давно.
Лиш серце досі ще горіло,
Коханням сповнене було.
Не заздрила усім дівчатам,
Які веселі тут були-
Вона повірила в істот крилатих,
Які колись їй так допомогли.
Це ангели дівчину виручали,
За косі світлі витягли з пітьми.
Блакитноокій сміло показали
Що душі воїнів-це журавлі…
І он летить у небі ключ величний,
Крикливо плаче, лине в вишині…
І ось один з журавлик сміливий
Присів біля дівчини на землі.
Схилив він голову прощально
І знову знявся в височінь.
«Чому ти, доленько безжальна,
Забрала його в мене? Він мій!»
Тихенькі сльози полилися…
Знялась дівчина також в височінь.
Закоханих серця переплелися…
І зник цей ключ удалині, мов тінь.

2017

Тебе побачив - мову відняло.
Зайшла - неначе сонце сходить в небо.
Аж наскрізь всього якось пройняло.
Питання не дочув , дививсь на тебе.

Потрохи відповів, плутАв слова.
Та крок за кроком, взяв себе я в руки.
на пальчик зирк - обручки там нема)!
почав гребти думки свої до купи.

Не знаю де сміливості набрався.
З дівчатами, до того, був не смілий.
Ніколи легко так не "женихався")
До тебе тягне в помислах і тілом.

Потуг моїх хлоп"ячих не лякайся.
Проста є моя мова ,кострубата.
Прошу від мене сонце не ховайся.
Якщо ж дістав, не буду набридати.
Можливо:)