Осінь. З неба дощик сіє,
Спить хохлятко - не буди.
Це - столиця. Милий Київ,
Юрта Дикої орди.

Мозок тисне "натє", "здрастє",
Геть не чути "Добрий день".
Вивчили російську Насті,
А на рідній - ні телень.

Не тримають перепони,
Січка краща за траву.
Суржик чуєм ще у лоні,
Уві сні та наяву.

Наче і позбувсь зарази -
Втік на літо до села.
Повернувся - знов вилазить,
Стрепенулась, ожила.

Чи така в державі мода -
Гидь жувати у ротах?
Та мені онуків шкода,
Їх очікує біда.

Рідна мова тихо гине,
Кацапня звела курки,
Суржиком плює у спини,
Тягне в душі мацаки.

Ось, рецепт в моїй долоні.
То ж давай курнем "трави",
Сядем поруч на кордоні
Перднем в сторону Москви.

Стало смішно? Це чудово!
Виріж суржик як грижу!
Вчи, мій друже, рідну мову.
Я тобі допоможу.

05.09.2017р.

У різні боки розвела нас доля,
у кожного давно життя своє.
Ми вільні, ніби вітер в чистім полі,
та спільне щось усе ж між нами є…

Хоча не разом ми вже довгі роки,
а з пам’яті не стерти все одно
бурхливих сцен невивчені уроки
і радощів яскраве полотно.

Хай бредемо життям ми поодинці,
у різних напрямах планетою йдемо,
та долі незабутні ті гостинці
у душах і понині таїмо.

Нас невідомо завтра що чекає
і як не склалося б мінливе майбуття,
та пам’ять неодмінно нагадає –
не викреслити щастя із життя.

05.09.2017

Відрізали крила.
Стрибай же, стрибай! --
Під регіт огидний Вселенського Цирку.
Чогось ти хотіла?
Уже не бажай!
Знімають із тебе принизливу мірку.

Вдягли кольорово.
Виходь на антре!
Сп'янілу юрбу час собою смішити.
Це крихітне слово
До завтра помре.
І публіка піде.Тобі ж із цим -- жити.

А поки -- всміхайся!
Немов не болить.
Вдавай, що ті крила тобі заважали.
Кричать: "Роздягайся!"
Небіль -- не смішить...
Наглухо зачинений вихід із зали.

Чого ж ти завмерла?
Видовище дай!
Однаково доля тобі не підвладна.
Ти ще не померла?
Стрибай же, стрибай!--
Безкрила, оголена і безпорадна.

Дощечка7А
Ту бо діємо на спомин гори
Карпатської. У той час іменувалися
роди наші к а р п е н и, яке придбали ми,
бувши в лісах: тим іменем звалось д е р е в о…

… і старотцове всякого роду
йдуть судити родичів біля Перуневих д е р е в.
І також мають той день ігрища
перед очима старших, і силу юну
показують юнаші. Бігаючи прудко і танцюючі.

… а тії юнашів водили до січі зу́рої.


СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Перуневе дерево, Красне дерево – дерево, обпалене блискавкою, вважалось міченим богом Перуном, а місце навколо нього – святим, Духовим.
Красний ліс - ліс із Духовими (Красними) деревами.
Юнаш – юнак.
Січа – поле бою, там, де «січуть».
Зу́рий -- чорний, кривавий.

СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

Котра Гора ясна,
тота Гора Красна
стоїть у Карпатах
в Перуневих латах.

Ті лати вогневі
палають на древі --
красніє вогнево
Перуневе древо.

І слава отцева
вертає до древа,
збирає на віче
і кличе до січі.

І сходяться юні
до Гірки – красуні
на ігри і танці,
на красні рум’янці.

«Гори, гори ясно,
Буде Горі красно
Стояти в Карпатах
В Перуневих латах».

(З "Дощечкової читанки" для дітей за сторінками "Велес-книги". Рік написання - 1990)

Дощечка 3А
…Отак маємо боронитися від ворогів,
як ідуть з трьох кінців світу, звідки
свята ідуть до нас.
І ті свята – перше К о л я д ь, і друге Я р,
і К р а с н а Г о р а, і О в с я н а Велика
і Мала.

Дощечка 7А
Ми ж маємо польові жертви давати
і од трудів наших – просо, молоко…
тут ці тобо покропимо о К о л я д і
ягнячім і о Р у с а л і я х, в день Я р і в,
також і К р а с н а Г о р а.

СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Колядь,Коляда – свято народження новорічного сонця,
місяця і зорі; свято зустрічі пращурів з родиною в день
зимового сонцестояння – 25 грудня.
Яр, Ярів день – свято весняного сонця Ярила; свято кохання і шлюбу; свято зустрічі весни першою борозною.
Ярило – весняне сонце.
Ярина – зерно весняного посіву.
Овсяна Мала – урожай з ярини.
Красна Гора – весняне свято першого грому, свято
ратної доблесті наших пращурів.
Русалії – свято літа: водяних, лісових та польових духів; свято зелені, квітів, співучих пташок,всілякої звірини, криниць та джерел з «живою» водою.
Овсяна Велика -- свято осені; завершення обжинок.

СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

КОЛЯДА

З неба,суші і води
свята йдуть до нас сюди.
Народила немовля
взимку матінка – Земля,
і зимою у віконце
новорічне світить Сонце,
Місяць світить і Звізда –
Йде до хати К о л я д а.
Зірко, зіронько – Колядко,
засвітися Немовлятку.
Місяченьку, ясний братку,
засвітися Немовлятку.
Ти, Земелько, грій зернятко,
усміхнися Немовлятку.
А в зернятку житній дух,
а в куті спить сніп – Дідух,
а в снопі у Дідуху
спить Коза у кожуху,
а в Козиній бороді
буде тепло Коляді.

ЯРІВ-ДЕНЬ

Ой над лісом, ой над лугом
Місяць оре Землю Плугом:
губить Яр зимові сни,
Яр вертає до весни.
І пташиними ключами
відчиня зелені брами,
і щебече сто пісень
для малечі Ярів день.
Яре сонечко – Ярило
Землю з зерням відігріло,
і окрилене весною
Землю вкрило борозною.

Буде з тої борозни
повна повня ярини.

РУСАЛІЇ

Ховає у річці ізмалку
Водя́ник онуку Русалку,
Водяник Русалку жаліє,
як білу лелію леліє.

У літні Русалчині ночі
у річці Русалка хлюпоче:
шукай тую воду –
пізнай того броду,
а броду не знаєш –
минай тую воду…

Русалко – сестричко,
пильнуй нам водичку,
даруй в нагороду
здоров’я і вроду.


(З "Дощечкової читанки" для дітей за сторінками "Велес-книги" (у рукописі). Рік написання- 1990).

Закружляла осінь дивовижним вальсом,
замелькало листя жовто-золоте.
Проминуло літо у ламбаді й сальсі,
а тепер у моді – «па» і «фуете».

Залунало танго й літня танцівниця
в золотім наряді в коло увійшла,
та ялин і сосен зеленіє глиця –
осінь їм заміну так і не знайшла…

Липи з ясенами крутяться у польці,
вітами махають, ніби вітряки,
виграють багрянцем на осіннім сонці,
щедро розсипають злота мідяки.

У низькому небі заясніла просинь,
промінцями світоч землю обійма.
Бал останній править танцівниця-осінь.
Залишилась кода – скоро і зима…

Ви чули подих тиші на світанку,
коли усе живе навколо спить?
Ще не проснулась річка-подолянка,
лиш перекат удалині бринить.

А подих вітру чули в очереті,
коли дрімає він у комиші?
Проснувшись під вербою у наметі,
ідилію ламати не спішіть.

Послухайте п’янку ранкову тишу,
чарівний шерхіт прибережних трав,
як ніжно легіт ковилу колише…
Нехай чекає ціла сотня справ!

Послухайте вершину дива – тишу…

Ах, вітерець який! Ну майже бездиханно -
Приємним холодком ледь-ледь війне-шепне!
Нічого не прошу, лиш усмішку кохану
Як сонця легкий* схід, осяє хай мене.

І серденько замре. Од щастя заніміє
І подих долетить ласкавий аж сюди.
І заворкує тихо голуб – голос мрії,
Мов шепіт ніжний кіл - що мліють – із води.

Зорі прощальне сяйво ніби ув останнє,
Неначе змах руки пресвітлої: «Бувай!»
Солодкий подих – медитація кохання…
А серце, серце в ньому знову ожива!

3.09.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Мій син загинув на Донбасі,
Маленький синьоокий хлопчик Вася,
Єдиний син, улюблене дитято,
Мій сон, мій рай, моє щоденне свято.
Неповних 19-и років
Він боронити рідну землю захотів
Від лютих ненависних ворогів,
Що під чадрою друга й брата
Лице ховали російського солдата.
Спалили сотні їх тоді
У іловайському вогні…
Підступно розстріляли
Так названий зелений коридор,
Добро для цього дав
Московський вор –
Диявола намісник і сатани,
Розпалювач потворний
Всесвітньої війни.
У нас це не війною звуть,
А звуть АТО –
І не закінчиться воно,
Допоки не уп’ється ворог кров’ю
Останнього героя, і тоді
Земля заквітне червоним маком на Донбасі,
Й поставлять Воїна святого в Римі
На Іконостасі,
І буде благоденствіє і молитви:
Спасибі, Господи, - не ми!

18.07.2017р.

«Доглядала квіти я для кладовища...»
«Продавала квіти я на кладовищі...»
«Я нічого не робила – маю тії квіти...
Ой лежу я під землею, короткая віком,
Та й кричу я з-під землі:
«Йдіть до мене квіти!»
А квіти тихенько повідповідали:
«Ми б з охотою прийшли, але ж повсихали...»
Як же сказать людям, щоб вас не носили,
А малу мою могилку барвінком укрили?
М’ятою-рутою всю зазеленили,
А в голови поставили червону калину.
Як прилетить птаство, посіда на віття,
Нащебече-настрекоче, що діється в світі...»
«Доглядала квіти я для кладовища...»
«Продавала квіти я на кладовищі...»

Чому я на батьків своїх землі
не маю змоги бути господа́рем?
Чому повинен скніти у імлі,
ховатися і гнути спину да́ром?!

Чому заброди на усіх щабля́х
узурпували вирішальне слово?
Чому у місті й навіть на полях
не ма́єм змоги чути рідну мову?!

Можливо бра́кне справжніх нам ідей
чи опустили передча́сно ру́ки?
У владу обираєм чом людей,
а потім виявляється – тварюки?!.

Десятки, сотні отаких «чому»
мій мозок бідолашний розривають,
а подолати як густу пітьму –
напевно одиниці лише знають.

Любіть на перекір і без пояснень,
І без причини теж, бо так, напевно, треба,
В такі моменти все буває ясно,
І ти немов літаєш поверх неба.

Кохайте палко,щоб до тла згоріти,
І щоб без сварок і турбот,печалі,
І хтозна скільки треба, щоб згоріти,
Якщо і душі навзаєм запалі.

Кохайте просто, без думок про лишнє,
Нехай все суще казкою пропахне,
Крім крил за спиною ховається прийдешнє,
Ще яскравіше як твоє сучасне.

Пучки часнику нав'язала бабуся,
У кожнім пучечку головочок п'ять.
А скільки їй років, вгадати боюся.
То де її діти, онуки? Печать

Беззахисту й болю на тілі й обличчі,
Безвихідь і бідність у позі її.
Стоїть на колінах у місті столичнім
У чорній хустині. Одна. Без сім'ї.

Моя Україно, це ти на асфальті
Розклала нехитрий городній товар...
А поряд в кіосках газетнії шпальти
Показують владний багатий базар...

І ти, моя рідна, їм вже не потрібна,
Ти все віддала на своєму віку...
Купіть у бабусі, щоб мала хоч хліба,
Пучечок маленький її часнику.
04.09.17

У мене хвіст, неначе в павича,
Утіха для матусі та дружини.
Від барв таланту мерехтить в очах,
Стирчать у небо розуму пір'їни.

Таке охвістя - це взірець краси!
Лягайте ниць! Знімайте геть кашкети!
Воно у когось, наче у кози,
Моє ж віки оспівують поети.

Нехай маляр у длань устромить кисть,
На полотні увічнить пишні шати.
Чому ж від мене утікає гість,
Забули друзі стежечку до хати?

Та ось важка сатирика рука
Вхопилася цупкенько за огуззя,
І вирвала дебелого жмутка:
Ірже Пегас, сідниці чеше муза.

Пірнув на дно. Ввібгався у корчі,
Забув, коли писав востаннє вірші.
На перший погляд всі ми павичі,
Хвоста потягнеш - просто сірі миші.

04.09.2017р.

Чи справді то було чи сон це,
Дивились жахаючись ми.
Безсило боролося сонце,
Із повстю холодної тьми.

Земля вивергалася ревом
У акті смертельної гри.
Безлисті і мертві дерева
Вгинали могучі вітри.

Долів опускалися руки
Важчала душа від ридань.
І в дупла ховалися круки
Свою вижидаючи дань.

Земля до кінця перемокла,
Зловісну б пору пережить.
Мечем задіймленим Домокла
Природа нащадкам грозить.

Молились ми: Господи явся,
На смуток оцей наполяж.
Лиш грім в небесах розсміявся
Молитву сприйнявши як блаж.

3 09 2017р
Парище.

Дай, Боже, мені розуму прийняти,
що у житті не можу поміняти,
і сил, аби можливе ще змінити,
та мудрості – усе те розрізнити!

Дзвін, дзвін… Краєм дзвін лунає…
Ось село… Воно все умирає.
Люди де? Людей уже немає…
Пусто… Дика пустка серце крає…

Тихо… Мозок давить тиша…
Вітерець ганчір‘я ледь колише.
Навкруги не видно навіть миші.
Ані звуку, тиша… Мертва тиша!

Поміж хат бреде стара з косою…
Втомлена, роботи – «з головою»…
Криця леза вельми притупилась…
Стала, погострити зупинилась…

«Бум! Бем!» – степом дзвін лунає…
Зовсім голо, ні душі немає…
Україна так і доконає…
Пустка! – Молох руки потирає…

Дощечка 11Б
…Сивий Яр…
…Білояр…
…Красич…
…Ростич…
…Зеленець…
…Сінич…
…Соломич…


СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Яр, Яровод – рік, пори року.
Сивий Яр – «старий рік».
Білояр – зима, «новий рік».
Ростич, Красич – весна.
Зеленець – літо.
Сінич, Соломич – осінь.

СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

Живописець і маляр
раз пішов Колендо в Яр,
взяв олію і папір
і малює до сих пір.

Не шкодує він кольору
і малює в різну пору:
осінь, літо чи зима
перешкод йому нема.

Хоч мінлива, та красива
у Календи барва сива.
Сивий Яр – старенький дід
Сивим був і раптом зблід.

То на діда налетіла
легкокрила барва біла.
Білояр у білім строю
сніжно сяє білизною.

А коли розтане сніг,
Красич вийде на поріг.
Хоч малий у нього ріст,
та росте зерно і лист,–
бродить Яром барва краса,
барва краса, як прикраса.

Ласа цвітом, ласа плодом
барва йде за Яроводом.
І Колендо, наш маляр,
зеленить Зелéнцем Яр.

Спіє плодом, квітне цвітом,
Яр прощається із літом,
По-осінньому гостинно
сушить Сінич жовте сіно.
Жовта барва на кінець.

Вийшло гарно!
Молодець!

(З "ДОЩЕЧКОВОЇ читанки" для дітей за сторінками "Велес-книги" (у рукописі). Рік написання - 1990).

Дощечка 4А
…їжу і питво за часів своїх до смерти…
Ось їде зі силами многими Дажбо
на поміч людям, і так страхів не майте,
бо колись, як і тепер, за нас опікується
той, що рядить, як хоче. І ось ждемо
по всі дні на те, як маємо… К о л е н д о …

Дощечка 11Б
…Студець, Ледич, Лютець, Сніжич…
…Травич, Стеблич, Листвич, Квітич…
…Птичець, Пчолець, Звіринець, Рибич…
…Доздець, Вітрич, Громич, Звіздич…
…Липець, Березич…
…Плодець, Ягодець, Грибич…
…Житнець,Зернич, Просич, Овсянич…
…Ключець, Озерець, Водич…

Дощечка 5А
…ми походимо від Дажба і стали славні,
бо славимо богів наших…

Дощечка 4Б
…П’ємо суру питну на славу ту
п’ятикратноденно, огниці запалюємо
з дубів і також снопа втягаємо
і речемо хвалу за них.


СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Дажбо, Даждьбог – бог новорічного сонця, щастя і достатку,
«дай-бог» наших пращурів.
Рядити – управляти, порядкувати.
Колендо – календар.
Огниця – вогонь, вогнище.
Ректи – казати, говорити.

СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

Жив безпечно, які слід,
праотцевий руський рід,
пильно слухався вимог,
що рядив йому Дажбог.
А Дажбог таке рядив,
Серед добрих діл та див:
радив русам всі роботи
поробити до суботи,
а на співи і дозвілля
залишалася неділя.
Так минали дні за днями
у роботі за піснями.
Так минали довгі зими,
зимували руси з ними,
а минала холоднеча –
пісня линула лелеча,
і малим лелечим кроком
крокував і рік за роком.
Серед добрих діл та див
Даж Колендо урядив,
І велів усім владар
шанувати календар.

«Календар-Колендо наш
урядив рядитель наш,
повелів велитель наш –
Дажбо, Даж-бо, Даж».

(З "ДОЩЕЧКОВОЇ читанки" для дітей за сторінками "Велес-книги" (у рукописі). Рік написання - 1990).

Уже багрянцем заквітчались пишні крони
осик, черешень, кленів, ясенів
і з ніжним переливом линуть дзвони,
відлунюючи пісню про синів.

Ой, сини-ясени, відлітають у вирій лелеки,
у осінній красі мию душу немов у росі.
До зими восени ще порою здається далеко,
та частіше мені бракне ваших дзвінких голосів.

Ті дзвони дивні мою юність нагадали,
безсонні ночі і щасливі дні.
Це зрозуміє тільки той, кого кохали,
хто сам кохану бачив уві сні.

Ой, сини-ясени, сипле золотом жовтень статечно,
в оксамит одягає й лаштунки із бронзи кує.
Так, завжди восени стережуть нас роки недоречно,
двері все ж відчини – то невтішне багатство твоє.

Нехай з літами красні весни плинуть вічно,
не зазирає осінь у вікно,
і незрадливо ваша доля чоловіча
лягає на життєве полотно.

Ой, сини-ясени, ви для батька надія й опора,
прилітайте як сніг кожну зиму на отчий поріг.
Не чекайте весни, завітайте до отчого двору,
повертайтесь завжди ви додому з далеких доріг.

03.09.2017

Чинуши мо'рдора
Как грязь из прачечной !
Вас в лужу мордой бы
Да жалко пачкаться !

***********************
Но жить с барыгами !
Кому ж понравится ,
Вас в клетку б с тиграми ,
Так те ж отравятся !!

***********************

С обрыва в омут ,
чтоб ,
С чугунной скрепою
Так ведь не тонет то ,
С чего вы слеплены .

**********************

Хоть в сердце выстрелом ,
Хоть яду - веною ,
Вы как "нечистая" ,
Неубиенные !

************************

Как змей- горынычи
Семиголовые ,
Над Украиною ,
Над обворованной !!!

************************

Ордой растоптаной ,
Войной изрытою ,
А вам то что с того ,
Ведь у корыта-ВЫ !

*************************

Чинуши мо'рдора
Как грязь из прачечной !
Вас в лужу мордой бы
Да жалко пачкаться !

Олександр Квітень
Зона АТО
3. 09. 2017 року

Ми випадково стрілися тоді…
Була весна. І дощ, і парасоля.
Купалось місто в повені-воді.
А в наших душах – струни березоля.

І білий світ прозорим був до дна…
Ми ще чужими йшли тоді додому.
Ще поцілунок нас не об’єднав,
І ми не чули весняного грому…

Пробач мені і не приховуй зла.
Тепер без тебе світ пустий навколо.
З тобою я щасливою була,
Як вже ні з ким не буду і ніколи.

Коханий мій, ніколи не злетять
Мої тобі назустріч руки-крила.
Пораненим пташам на сіножать
Душа упала... А були ж вітрила!

Пробач мені, ти навіть ці слова
Не вбережеш від страху – хтось почує.
Я лиш для тебе вмерла... Я жива...
Розлукою, буває, і лікують.

Я, мов звіря для зцілення траву,
Шукаю порятунку від кохання.
Без тебе я жила і проживу,
І проживе любов моя остання...

Душа розп’ята, наче на хресті,
Сама бреде на страдницьку Голгофу…
Ти за любов мою мене прости,
Хоч я від неї квіткою засохну…

О, як же болить
ця роз’ятрена рана,
Немовби встромили
у неї ножі!
Повірити як мені,
любий, коханий,
Що я не з тобою,
що ми вже чужі...

На Банковій одкрився свищ,
Тече державою зараза.
До неї присмоктався кліщ,
Покрила шоколадна ряса.

Пахтів солодкий пиріжок,
Цукерка танула у роті.
Не вивчать неуки урок,
Подумати хоч трохи - годі.

Слуга прилавків - це крадій:
Купив-продав, навар у жмені.
А я і ти - лише удій:
Шерхочуть гривні та "зелені".

Нема на Сході перемог.
Є сироти, гроби, каліки.
Віддав життя в окопі "лох",
Від горя матір сходить криком.

Сльозавлять більмаки сліпці -
Тепер на торжищах - закони.
Привезено лапші, маци,
На Марсі придбано патронів.

Розумний вже давно утік,
А дурень виверта кишені.
Братва новий лаштує цирк,
Уже друкують бюлетені.

Павук розкладує товар,
Лаштує сіті для обіду.
Не видно сонця із-за хмар:
Пора настала динаміту.

03.09.2017р.

Помірна хмарність - ще куди не йшло…
Ти вересень зустріла знов без мене?
Спостерігаю світ один крізь скло
І відчуваю святість достеменну…
Призводить душу в трепіт самота
Ніяк не можу розпрощатись з нею
На холостих працює самокат
Потрібно буде освіжити спреєм
А на дворі вже вечір дискотек
З самим собою привід для піджмурок
Нічний асфальт мов загорілий грек
Найдовша із усіх клавіатура…
03-09-2017

Зібрались хмари, небо спохмурніло,
сховалось сонце в сірій куряві…
Як рано нічка розпустила крила
і легіт гонить хвилі по траві.

Дніпро-Славута сумно в море лине,
темнішає прозора бірюза,
а вітер пух зриває тополиний –
все каже, що збирається гроза.

Все йде до того, що почнеться буря,
і хлине злива, а то й піде град.
Насупився весь обрій у зажурі,
ось вдарить грім у тисячі гармат!

Засуха клята виснажила землю,
посохло збіжжя, гине урожай,
але гроза знесе зневіри греблю
й омиють свіжі води рідний край!

А вітер плакав дощиком холодним,
На плечі вулиць падав і на трави.
Із глибини небесної безодні
Лилися сльози хмар в густі отави.

Скрипач завзятий, бо на водних струнах
Він грав свою мелодію осінню,
І малював дощем священні руни
Заради миру, від війни спасіння.

Щоби Дажбог, а з ним і матір Лада,
Синів уберегли від злої кулі…
І щоб нарешті помінялась влада,
А ця війна залишилась в минулім.
17.07.17

Добро і зло – ці вічні антиподи
Живуть незмінно скрізь поміж людьми.
А з ними теж свобода й несвобода,
Безкрилі є і з сильними крильми.

Одні живуть, а інші виживають,
Працюють за шматок, води ковток.
І це з прадавнини не має краю,
Бо життєплин – у вічності рядок.

Що залишають після себе люди -
Будівлі, речі, мудрості слова.
Лише любов записаною буде
В серцях нащадків і тому – жива.
10.08.17

На цвинтарі квітує деревій,
Спориш і конюшина край огради.
В краю безвіри, також безнадій,
Птахи співають, коників цикади.

Іду одна серед оцих могил,
Обличчя всі давно мені знайомі.
Росла між ними, набирала сил,
Тепер вони отут, у вічнім домі.

Немає їх живих і вже поля,
Дерева й квіти, тихоплинна річка,
Не стрінуть їх ні зблизька, ні здаля.
Вони пливуть по Леті. Без водички,

Без вітру, світла, звуків і краси,
Без ненависті і злоби, любові.
Та я їх пам’ятаю голоси,
І вічність залишилася у слові…

Батьки мої, що назавжди удвох,
Могила діда, бабці, прабабусі…
Тепер навіки з ними тільки бог,
А я їх пам’ятаю і молюся.
04.08.17

Ніхто не бачив долі небокрай,
Хоч знає, що за ним є вічна Лета.
Не передбачиш, як не виглядай,
Це ніби вірші з-під пера поета.

Все має свій початок і кінець,
Де склянку часу випиває вічність,
Терновий чи лавровий твій вінець,
Проста людина ти, а чи Величність.

Живи з любов’ю, пізнавай світи,
Всміхайся квітам з ранньою росою...
Не відкупитись і не вберегтись
Від тої, що чекає із косою.
10.08.17

Цю втрату душ розпочали не ми,
А ті, хто підло вліз у владні кола.
Топтали нашу мову чобітьми
І посівали розбратом довкола.

Щоб розділити вже навіки нас,
І віру в правду між людей убити.
Вони зробили все, аби Донбас
Підтримав зло, оту кремлівську свиту.

І живемо, як тіні, і без душ,
Затопчуючи землю і джерела.
У океані зла мільйон чинуш…
Чи вернеться добро в міста і села?
02.09.17

Дощечка 8А
…ми співаємо, що єсьми р у с и,
…а маємо співи тії од отців наших…

Того не забуваймо завжди,
а як єсьми сини отців наших,
маймо любов до пам’яті їх…

Дощечка 8Б
…Кажемо єсьми од їх, які дбають
за нас. Тож не маємо мольбищ,
а рядимо ото при студнях і криницях,
де вода жива тече, і там воля є…

Дощечка 4А
… бо ж земля тая р у с ь к а є,
і тому не зрічетеся її і не забудете її,
там бо кров отців наших лилася…

Дощечка 4Б
Єсьми Д а ж б о в і внуки і не сміємо
нехаяти слави нашої і завітів.

СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Пращур – предок роду, праотець.
Мольбище – оселя для молитви, церква.
Рядити – правити.
Студня – колодязь.
Криниця – джерело.
Нехаяти – зневажити.

СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

Ой стояла у полі криничка,
а в криничці – живуча водичка…
Ой там Доля по полю гуляла,
мала волю та віри не мала.

І побачила Доля криничку,
зачерпнула в долоньку водичку,
і просяяло сонечком личко:
на дай-боже, моя рятівничко!

І з тих пір ми від роду до роду
пам’ятаєм про Долю і воду,
а щоб сяяли сонечком личка,
нас вмиває живуча водичка.

На дай-боже, наш пращуре-Русе!
Лий на личко нам сонечко русе.
Мий, водичко, нам личка і руки,
єсьми руси і Дажбові внуки!

(З "Дощечкової читанки" для дітей за сторінками "Велес-книги" (у рукописі). Рік написання - 1990)

Дощечка 15Б
В л е с о научив землю орати пращурів…

Дощечка 4Б
…і зерно сіяти.
Так бо шукали тії пращурі огнищанами стати
і бути землетрудичами…

Дощечка 3А
Молимо В л е с а, отця нашого,
хай потягне в небі ко многості
суражів і хай зійде на нас
сурі віщати, золоті кола повертаючи.
Воспоємо славу суражжю
і той к о м о н ь злат суражій,
що скаче в небесі…

…то бо сонце наше, що світить
на доми наші, і перед його лицем
блідне лице огнищ домашніх.

…і речемо йому ім’я о г н е б о ж е
і йдемо трудитися, … як боги
веліли всякому мужу, що чинен є
трудитися на хліб свій.

СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Влесо, Велес – бог землеробства і скотарства у стародавніх слов’ян.
Комонь – кінь.
Сураж – зеленотрав’я.
Огнищанин – той, хто має домівку, «домашнє вогнище».
Віщати -- сповіщати, повідати.
Злато – золото.
Чинний – повинний.

СТОРІНКА_БЕРЕСТИНКА

Бачиш – золото-огонь
скаче в небі злат-комонь…
На комоні тім Велесо
переплив небесне плесо
і приніс до нас з небес
суру, просо та овес.
І сказав Велесо внуку:
-- Щоби мати дужу руку.
вчися труду, бо дано
люду сіяти зерно.
Сій зерно, і будеш з татком
мати хатку у достатку.
Той достаток дар небес:
сура, просо та овес.
Б’є підківкою комонь,
Сяє в небі злат-огонь,
гріє хатку, поле, плесо…

Дякуєм тобі, Велесо!


(З "Дощечкової читанки" для дітей за сторінками "Велес-книги"(в рукописі).Рік написання - 1990)

Її ім’я на скелях ти писав
Тим наче вузол розрубав Гордіїв.
Свій біль і жаль на камені лишав,
Для себе оставляв одні надії

Минали дні і снилися тобі,
Уста медові мов принади раю.
І ті високі скелі кам’яні,
Й потоки що внизу під ними грають.

Бувало що в годину грозову,
Коли здавалось мить прийшла остання.
Між скелями високими ти звав,
Своє, давно загублене кохання.

А вітер буйний як гірський сурмач,
Хапав твій крик, мішав зі своїм свистом.
Здавалося душі твоєї плач,
Кудись летів поміж гіллям безлистим.

Надії твої гасли день за днем,
Злітали з серця тугою . За краєм
Ще десь далеко дихали вогнем
Ти відчував що з ними теж згораєш.

Минали ночі в тузі і журбі,
А ти вдивлявся у Карпатські склони.
Кудись втекти хотілося тобі,
Куди ж втечеш, коли душа холоне.

Якось ти задивився на гору,
Потім ще вище знесла тебе сила.
Туди, де в смерековому бору,
Повівають смерекові крила.

Вона дивилась зупинивши крок,
А погляд той з тобою диво коїв.
Здавалося що мерехти зірок,
В її очах хтось десять раз подвоїв.

Коли ж вона всміхнулася тобі,
Зір заяснів долаючи безкрає.
Про зустріч ту у лісі на горбі,
Ти вкотре сам для себе повідаєш.

2017р.

Осіння німота над озером ласкавим...
Як затишно мені, аж серце завмира.
Я вимолив собі цю тишу нелукаво -
І зглянулись Боги, сказали: йди, пора.

Від щастя занімів. Для нього треба мало -
Лиш лагідні слова щоб з уст лились твоїх.
Я невимовно радий. Ти озвалась,
І слова п`ю меди і твій печальний сміх.

Мов світ переродивсь і горе вже минуло...
Вдивляюся в твоє осонцене лице.
І кожен звук ловлю і прислухаюсь чуло -
Не вірю ще очам, бо марив лиш про це.

Невже це все мені? - словесні водограї,
Пробачення спада на голову мою?
І знов кохання Бог над озером витає -
Троянда й гіацинт - у мрій своїх раю?!

2.09.7525 рік (Від Трипілля) (2017)

То не гріх, не перелюб, то просто осяяні хвилі
Чи призахідні пера усіх відчайдушних доріг,
Де немає хрестів, а малесенький хрестик натільний -
То хрещатий барвінок, що янгол квітневий зберіг.
Закінчилися весни. Та знову - по колу - початок,
Переродження сонця і щойно відкриті світи.
Неймовірно. Безхмарно. Прощатися - значить прощати
Ще задовго до того, як звично попросять: "Прости..."
Так латаття цвіте, випускаючи вірш на поверхню.
Осягнути глибини - це згодом озвучити вись
І на себе, колишніх, дивитися зверху не зверхньо,
І солодкою пам"яттю литись у наше "колись",
Де, узявши човни і по парі промовистих речень,
Ми назавжди залишили землі німої орди.
Поміж нас не було ані зрад, ані болю, ні зречень,
Лиш велика Любов - первородна стихія води.
Там і досі птахи, що давно захлинулись на суші,
В"ють коралові гнізда. Над ними співає вода.
Достигає вона, золотава, як Богові груші,
Бо на яблуні райській не можна зачати гнізда.

2017

Невже так близько щастя ходить?
Щастя – миттєвість, злива, спалах...
Це, мабуть, доля.
Чом же не дивишся долі у вічі?
Чи їй, як щастю, не хочеш вірить?
Так близько ці губи ще не злітались,
Не воркотіли так знадно-згубно,
Цілунко-лунко так ще не вершився пошук...
...А що як щастя переросло в долю?

Згубив Да Вінчі код.
Горить на кухні плов.
Тікає кашалот,
За ним женеться Йов.

Ввійшов у сало спис,
Гарпун, сокира, гак.
Коханої каприз
Виконує моряк.

Чорнилом на пюпітр,
Осотом по житах:
За амбри мілілітр
Ухоркано кита.

Лежать м'ясце, кістяк,
Братва тікає геть.
Ну як тобі на смак
Кита безглузда смерть?

Тепер у хаті лад.
Парфуми на місцях.
Витає аромат
Убитого ссавця.

Летять шпаки, слони -
Пора жбурнути плуг.
Схотілося жоні
Пір'їни в капелюх.

2.09.2017р.

Вже скапує з листя зелена гуаш,
Бідніша на барви палітра…
Дощ пензлі полоще…
І блякне пейзаж,
Землі подарований літом.

01.09.2017

Дощечка 4Б
Боги Русі не беруть жертви людські, ані животини…
… єдине плоди, овочі, квіти і зерна, і суру питну…
і мед, і молоко…

… ніколи живу птицю, ані рибу.

І це варяги єланські богам дають жертву іншу і страшну чоловічу. А ми того не маємо діяти, бо маємо краснії вінки віри нашої і не маємо крячати за інших стопами чужими.
(За дощечками «Велес-книги»)


СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Варяги єланські – племена древньої Скандінавії, які
осідали в Греції, переходили «з варяг» «у греки».
Красний – гарний, або ж огненний.
Крячати – рачкувати.

СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

Божі ідоли Русі
брали жертви не усі:
брали в русів тільки квіти,
і любили суру пити,
брали овочі з городу,
брали з дерева по плоду,
і ніколи животини,
ні тварини, ні людини…

Крові дуже не любили
і за те варягів били,
що варяги нам чужі,
кров’ю лили на ножі.
Не крячати нам за ними
за стопами за чужими,
бо ми власні маєм стяги,
бо ми руси, не варяги!


(З "ДОЩЕЧКОВОЇ читанки" для дітей за сторінками "Велес-книги".Рік написання 1990).

Дощечка2Б
І потяглися ми до полудневого з е л е н о т р а в' я…

Дощечка 4Г
… до низин т р а в' я н и с т и х, де були ті злаками многими, там оселились… С у р о ж і бо святою бути над нами.

Дощечка 5А
… с у р а на дев'ятисилі і щавлі удяна і на сонці ставлена три дні, потім крізь вовну ціджена, і та буде жертва богам правим, які суть наші праотці…

СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Сур’є – сонце.
Сураж – зеленотрав’я.
Сура – ритуальний напій, настояний на сонці з 9-ти зел.
Удяний – настояний


СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА

Сонце – бог і голова,
сонця божий знак – трава.
Та трава дев’ятисила
повертала русам силу,
і вбивала сили вражі
питна сура із суражі.
Де ростуть зелені трави,
ми коней своїх направим,
і на ранок на осонні
будуть грітись наші коні.
Буде сила вража злитись,
буде сура з чаші питись,
і ніхто не переможе
руса з сурою з сурожі.

(З "ДОЩЕЧКОВОЇ читанки" за сторінками "Велес-книги" - у рукописі. Рік написання 1990)

Нахабна штовханина у метро,
Сьогодні все навколо – агресивне.
У Чорнобога – мов слонячі бивні
І зло перемагає знов добро.

У аурі вже купа рваних ран,
По спині мов кувалдою довбають…
Це знов отой проклятий ресторан
Руйнує тишу чарівну у гаю.

І навіть тихі кола на воді
У рухові розходитись готові…
Навіщо я прийшов і тут сидів?
Чому, Боги, я не глухий Бетховен?!

Я б, іншу музику почув би в дар -
Оту, що не від чорта, ту, що – з неба!
І не музичну б сечу, пив нектар,
А так почистить вуха є потреба!

1.09.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Тихий вечір... Серпень... Зорепад.
Слово зайве, думка невпопад,
Мерехтливе небо у очах,
Сльози загубилися в дощах.

Біль душі у сизих полинах,
Перестигла полем далина,
Почуття задумались,.. мовчать.
Не здолають осені печать.

З Днем знань учителя вітати
не втямив би і Геракліт* –
це що коня́гу віншувати
з початком польових робіт!.

Сьогодні

Кастрат виводить про любов рулади,
В кулінарії аси - товстуни.
Христа зродила сурогатна мати,
У світ приходим так сьогодні ми.

В гробу важкому нині не практично,
Є урна з глини - сіра і грубА.
Морщинисте курча шпаклює личко,
Із силікону кривиться губа.

У небо зирять очі телескопів,
На вікнах грати, наче у тюрмі.
Онуки сонця через сотню років
Вже не побачать крізь густі дими.

Довкола кіч, моква, рекламна кашка,
Хребти ссавцям обсвічує рентген.
Через паркан сусід пожбурив пляшку,
Зловили айстри поліетилен.

Тріщить пробірка. Плавають амеби.
Разом із ними втомлений пливу.
Нащадкам жити тут не треба!
Та кличе жінка впасти у траву.

1.09.2017р.

Дощечка 2А
Зела бо знали і творити сосуди печені в огнищах, а були гончарі добрі…

Дощечка 1Б
… і із гончарних горшків споживані просини з бараниною…

Дощечка 3А
… зайняли ми землю нашу і орали… а торгували, міняючи скот,
шкури і товщі на срібні кола і питва поживні в шкурах.
І життя наше в тій порі було багате і мирне.


СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК

Зело – зілля, трава.
Скот – худібка.
Товща – тлущ (сало), тому «товстий».


СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА:


То як в давнину праотці наші жили?
Купалися у молоці – не тужили.
Бо знали отці наші зела свячені,
і вміли творити сосуди печені.
Сосуди печені творили у печах,
і глиняні брили носили на плечах,
і брили дробили, і глину місили,
і тяжко робили, і стало в них сили,
аж сонце огненне сідало за обрій,
а були із них гончарі дуже добрі.
А з горщиків глиняних, просто з-під носа,
вони споживали баранину з просом,
І в божої сили про гоже просили,
отак в давнину праотці наші жили.
А тільки но сонце на обрій вставало,
вставали і руси, і землю орали.
Міняли худібку, і шкури, і товщі
на їжу, питво та на срібнії гроші…

Так жили бо руси у часі безмірнім,
І було життя їх багатим і мирним.

(З "Дощечкової читанки" (у рукописі). Рік написання - 1990.
Рік підготовки до видання - 1993 - і по сьогодні).

Дощечка 9
«У той час був Богумир, муж слави, і мав три дочки і два сини. Тії бо повели скуфів до степів, і там живучи у травах, Почті навчалися і Бояні, богам послушні, і розумом бистрі, і так ото. А тут мати їх, що звалася Славуні, і каже якось до Богумира: «Чи то цими днями я маю дочок своїх оддати і внуків побачити?»
-- Так, -- каже Богумир, і воза запрягає, І їде кудись собі. І приїздить до дуба, стоячого в полі, і стає на ніч біля вогнища свого. І бачить увечері мужі три на конях до нього прямуючі.

Сказали тії: «Здоров будь, а й що шукаєш?»

Повернувся Богумир на степи свої і привів три мужі дочкам. Звідси три роди вийшли і славні стали. З того бо походять древляни, кривичі і поляни, бо перва дочка Богумира імено мала Древа, а друга Скріва і третя Полева. Синове ж Богумира мали
свої імена Сіва і молодший Рус. Звідти і походять сіверяни і руси.
Три бо мужі були три вісники: ранку, полудня і вечора.
Утворились роди тії на Семи Ріках, де проживали ми за морем у Краї Зеленім, і де скотину розводили давніш нашого ісходу до Карпатських гір.»
(За дощечками "Велес-книги")

"СЛОВНИЧОК-ПОТАЙНИЧОК"

Почта – «почесть»-пошанування стародавніх вірувань, звичаїв та обрядів.
Боянь -- пісні та молитви, складені співцем Бояном.
Древляни, кривичі, поляни, сіверяни, руси – назви давніх слов’янських племен.

"СТОРІНКА-БЕРЕСТИНКА"*

За мужа слави – Богумира
богів усі любили щиро,
були розумні і слухняні,
і вчились Почті і Бояні.

І час минав, як божа міра –
росли сини у Богумира.
Що перший син – то диво сиве,
тому його назвали Сівом.
Що другий син – то диво русе,
тому його назвали Русом.

І час летів, як буйні коні –
росли у Богумира доні.
Що першу доню звали Древа,
А інших – Скріва і Полева.

Прийшла пора на зелен-квіти –
прийшла пора синів женити.
Прийшла пора на злоті шати –
прийшла пора дочок віддати.

І потекли у повні ріки –
слов'янські племена великі.
І поки сонця в небі стане –
Наш рід рости не перестане!

Від Древи – виросли древляни,
в Полеви –виросли поляни.
Від Сіва –вийшли сіверяни,
Від Скріви – кривичі-слов’яни.
А від русявого, від Руса –
пішло слов'янське плем’я русів.

Рік написання 1990.
"Дощечкова читанка: Єсьми русичі, Дажбові внуки" (у рукописі).

Колись таки настане день і час,
що Світ без нас продовжить існувати.
І Сонце теж вставатиме без нас,
без нас воно научиться згасати.

І тільки мертва тиша в кожну мить
перебуватиме завжди у парі з нами…
Так повсякчас впродовж тисячоліть
життя людське текло під Небесами.
 
Щоб хтось з живих же на святій Землі
з теплом про когось міг із нас згадати –
усі, великі люди чи малі,
добру повинні вірно слугувати.

Щоб нас живі забути не могли,
в своїм житті нам треба зовсім мало –
щоб ми комусь потрібними були
і нас комусь із них не вистачало.

01.08.2017

***оригінальна тема***

Впалий лист течія понесла по воді,
Наче свідок, тікаючи з місця подій,
Прихопив, мов злодюга, чужий гаманець...
Першим злочином осінь іде навпростець,

Щоб у трав польових відібрати життя,
І птахи, що це бачать, у вирій летять,
Бо не хочуть засвідчити слідчим зими,
Як дари заповітні збирались людьми,

Про забави закоханих жаром ночей,
Що у травах ховали від пильних очей
Двоєднання принаду оголених тіл...
...щоб у сховища злитки зібрать золоті

Осінь зірве з дерев позолоти парчу,
Та птахи відлетіли, їх свідчень не чуть...
Льодом річку скує виконавець-садист,
Покаравши за перший украдений лист.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117090100880