Травнево-ніжна вишуканість гір.
Смереки урочисті, наче панни.
Пречисте око неба угорі.
Душа життю виспівує осанну.

Як не було мирської суєти.
В обіймах раю матінки-природи
Купаюся в оазі чистоти,
І дякую за повінь осолоди…

20.05.2017

Как хорошо,
что мы вчера не встретились
и никого
никто сожрать не смог.
Вот это да!
Скажи, накуролесили,-
сбежали друг от друга,
видит Бог.

Бывает,
но какое наслаждение! –
убраться вон
без лишней суеты
и не читать
в твоих глазах презрение,
и не искать
приют у пустоты.

Поцілунком мене розбуди
І дістань з неба зорі кохання,
Хлюпай ласки тих сонячних злив
Та купай мене в них аж до рання.

Захисти своїм дужим крилом
Від пересудів, ока лихого,
Від пліток та від зайвих розмов,
Я ж за тебе молитимусь Богу.

Нехай дасть тобі сили іще
І дарує добро та здоров"я,
Ти ж підставиш надійне плече,
На яке прихилюся з любов"ю.

2017 р.

(пісня)

Знов цвіте черешенька
У саду моїм,
Пелюсточки стеляться,
Наче білий дим.

І зелен-листочками
Кутає гілки.
Як же мені хочеться
До неї прийти.

Мов би до подруженьки,
Рідної сестри,
Притулити рученьки
До її кори.

Відчути, як дихає
Свіжістю вітрів,
Радістю ділитися
І забути гнів.

Усміхатись весело
Сонцю та весні.
Разом із черешнею
Хороше мені.

2017 р.

Реприза

О, як "люблю" я нашу владу!
Неначе палицю Рябко.
Сиджу в патьоках шоколаду
Як мокра жаба під листком.

Улеслива звучить промова,
Ще й інтонація м'яка.
Нещира усмішка Петрова
Мене наскрізно пропіка.

Чи то така прадавня звичка
Тримати впроголодь рідню?
Йому до ночов класти січку
Із кропиви та полину?

Доокола хохлокацапи -
Гидкого суржика сім'я,
Беруть державу на арапа,
І кисне фізія моя.

А, може, влади нам не треба,
Бо хто би не зійшов на трон -
Гребе грошву лише для себе,
Ховає швидко у бідон.

А я до них не маю нюху.
Та декому здаля пахтить.
І наче на липучку мухи
До влади липне всяка гидь.

Семіт слугує Ієгові,
Йому кошерний варить суп.
І душить брата брат у крові
Виламує останній зуб.

Холопу - вділено молитву,
І все життя голодний піст.
Таким як я - гаряча битва
Та біля серця кулі свист.

Допоки зігнуті коліна,
На шиї брат сидить охляп -
Не буде вільною країна,
А буде пан. І буде раб.

15.05.2017 р.

Така природа або звичай:
Душа у небо, розум в твань
Нав'язлих вічних запитань,
Лиш сниться спокій, чути відчай
Між істин болісних хитань.

Чому? Коли? За що? Навіщо?
Хто винен? Що робити? - теж
Різновиди таємних меж,
А що за ними - кладовище
Чи простір інших узбереж?

Чи дійсно варто намагатись
За межі рушити, знайти
Там гулку прірву пустоти,
Пігулку звільнення чи страти
Або свої старі сліди?

Ятрять питання; невідоме
Лякає так, що хоч кричи:
Що там? Хто ти? А ну, речи,
Чого питання ті симптоми,
Що вкрали спокій уночі?!

І невідоме відгукнеться,
Свій голос знишка подає
І кредо видає своє:
"Не все є тим, чим вам здається,
Але й не все не тим не є,

Потрібен час, потрібна відстань,
Потрібен спокій. Втім, мабуть,
Не все можливо осягнуть,
Хоч не байдуже, що за пристань
Питань вінчає довгу путь."

Все як раніше: той же відчай
І запитань знайомий смак,
Але - лихий чи добрий знак? -
Як завжди, спокій лише сниться,
Душа, як завжди, є навзнак -

Вдивляється в малюнок хмарний,
Торує шлях не навпростець -
Тварина, засіб чи творець -
Шукає сенс буття немарний
Серед нездо́ланих фортець,

І непокоїться до рання,
І ніч марнує, не до сну,
Бо прагне відповідь ясну
Крізь горнє чути німування,
Як бачить неба глибину.

І небо часом відгукнеться,
Свій голос знишка подає
І кредо видає своє:
"Не все є тим, чим вам здається,
Але й не все не тим не є,

Потрібен час, потрібна відстань,
Потрібен спокій. Втім, мабуть,
Не все можливо осягнуть,
Хоч не байдуже, що за пристань
Питань вінчає довгу путь..."

2014, 2017

У віхолі вишневих пелюсток згубився час,
і я себе згубила,
тебе знайшовши там.

Захоплене чуттєвістю єство впадало в транс.
А вишня усміхалася.
А цвіт –
злітав
на нас…

Впокорене життя –
це ложе терпко-біле.

19.05.2017

Якби було можливо взять на той світ
задумане на цьому, та не зроблене,
в передпокої вироку я б докінчив його
і тими, хто повернувсь на Землю
вдалося б передати в Україну завершену
Господом Богом дану місію,-
я б уже не думав про свою подальшу долю.

Злиньте, слимачата! Вись - понад орлами.
У слизоту вашу вгрузли мами... рами...

Кошеня чорненьке замастило вуса.
Де ж баскі пегаси? ...Сунетеся... клусом.

Ріжки у надломах... Стежка - стебелинно.
Ставите ширяння у гірку провину...

Вепра запросили на парцелу. Сальса...
Ось вужа сліпого іменують асом.

Потекли осанни...
Дуб шелеснув: "...годі...".
Псел слизькі віршата вимочив у соді.

2017

1
Віртуальні кальяни, канабіс на грами... Дощі...
Пощезає бажання ловити рекламу та кулі.
Притулити б курчатко в Теплівці до маминих щік.
На багажнику міх... Велотреки мої затонулі.

Здоганяла вітри, пелюстками заповнила чан.
Наварила з кислинкою мудрощів жовтого джему.
Учорашня зернина - салатний пекінський качан.
На колоді трухлявій розлущено всі теореми.

2
Може, й варто аж за... Та зрівнялися гори-бугри.
Пропливли бокораші до Раші. Розпродані доки.
Хтось мене запросив - і ділилися трунки на три...
Опромінені душі клялися тримати високе.

У делірії звір. Утікати чи вийти на прю...
Помирали одвік небайдужі за правду чи острів.
Сиві радять: "Загасни...". Та я нерозважна - горю.
Розпинаюся - штихи іржаві чужинські - ушосте.

3
Білі кокони щастя пливучі. Вселенська гроза.
Воскресіння, хорали... Пахтіє садок біля хати.
Вполювала куниця пухнастий клубочок. Ти за?
Це природний відбір - на стежині війни, благодаті.

Ухоплюся міцніше за рідний пагінчик, місток.
Нажбурляли проблем попід ноги обранці, захожі.
Золотаві клейноди торгують... Дається лиш сто...
Я обарвлюю світ задарма, вицятковую рожі.

2017

Переведи у море думки і рухи.
Хай розчиниться все, що застрягло боком.
Вночі світить маяк і уважно слухає,
І вдивляється в нас своїм гострим оком.
І веде по стежках до стежок оновлених,
І виштовхує різко із передмови
Прямо в море, де грім із небес розломлених
Рефлексує - відблискує безумовним
Своїм світлом, що з моря в думки і рухи
Тече й каже мені, що немає кращого,
Ніж тобі в хвилі світла цього у руки
Вільно впасти, і щоби ти чисто бачила.
Чисто-вільно; маяк посипає помилки
Білим ніжним піском, блиск його кристалів,
Їхній шепіт до ніг робить так, щоб повніла
Думка далі йти, іти далі, далі! -
До питань добирати моїх твою відповідь,
Емпірично шукати за місцем місце,
Де я свідок всього, а моїми свідками
Де є скрізь - ти, маяк і пігулка місяця.

Золота корона в квітки,
Хоч маленьке стебельце,
І в захопленні всі дітки
Радо дивляться на це.

Хто всередині тюльпана:
Диво, чудо, гарна панна,
Чи маленька жовта птаха,
Золотистенька комаха?

Ні! Там сонячний промінчик!
Він тримає жовтий вінчик
І жовтить усе навколо:
Сонцеліта видноколо.

Все встигає по порядку:
Далі скочить на кульбабку,
Жовтий дивиться нарцис
На цитриновий ірис.

Лілія аж золотіє,
Сонечко цьому радіє -
В нього променів багато
І працюють заповзято.

Не буває без туги і болю,
Без страждання й безгрішним життя.
Бо на все це Господня є воля,
Щоб почути від нас каяття.

Не молитиму небо про милість,
Не питатиму нащо цей хрест.
Лицемірство людськеє і ницість
Все одно не побачать з небес.

Нема Божого в храмах нічого,
«Сатана там давно править бал»,
Не залишилось в людях людського,
Гинуть всі за мерзенний метал.

Можновладцям всміхається доля,
Божий усміх купляють в церквах.
Зневажають людей і доволі
Ожиріли на їхніх горбах.

То ж до Бога звертатись даремно,
Не почує людей все одно.
Залишається тільки буремно
Скинуть панство з вершини на дно.

Не лякає ні злоба, ні заздрість,
Шкода бачити в людських очах
Знавіснілу упертість і дурість,
Що призводить довкілля до краху.

Бідним людям властива покірність,
На панів гнути спину їх хрест.
Якщо це перевірка на вірність,
Тяжко витримать Божий цей тест.
2017

Люди лицемірні, маски пурпурові.
Поклянуться й чорту, й матері в любові,
Одшліфують бевзню й генію котурни.
Кажуть наративно: "Треба жить безжурно.
Ти важкого зроду не бери до серця!".
Дружно доливають лихо у відерце,
Ставлять перечіпки, витирають шиби -
Щоб луччіше видно гулі, ганджі-хиби.

Люди вельми добрі, щиросердні, вдячні.
Надбирають масло, крупи: манну, ячну.
І серпом поранять... і дадуть сорочку.
Люди терпеливі - плинуть за дзвіночком,
Посідають любо у партерах, ложах...
Кардинально різні, край арени - схожі.

Співчуваю людям, всіх мирю тихенько.
Стала я мудріша, бо молилась ненька.
Сонячно дивлюся, не кусаю - бджілка.
Люди пречудові, як не п`ють горілки.
І напишуть книгу про війну і втрати...
І пришиють пальця... щоб ізнов кусати.

Люди продавали голос, безголосся,
Чаклунів топили, бо усім здалося...
Вішали на древках мотузяну віру,
Били порцеляну і терзали ліру,
Ставили погруддя - зайчику і лисці.
Люди забувають казочку в колисці.

2016

сонце в скронях
на мозку пательнях
смажиться думка
збережи її
запиши

перестане пекти тоді
вільно вельми
на секунду
тобі стане
жити

а насправді туга
за ненаписаним
це майже весь
що зостався
час

і плодиться напруга
із неба висне
на гілках
твого лісу
власного

та чи є це важливим
де хто ти як ти
категорії
змісти
шляхи
синці?

коли
так і не так
і це сонце в мізках
тобі служать
і світ
в руці...

7.01.17.

За датами – дати, за митями – миті…
Час збору каміння, час жити й любити!
Але на усе часу не вистачає,
Та я зупинити його намагаюсь
На сонці настоянім в пристрасті трунком –
Твоїм неземним запальним поцілунком!

Ось знов прийшла, тихенько примостилась,
Мов і нема, а так, – давнішній сум.
В чужому домі серцем розгубилась:
– Пробачте, відпочину і піду.

Вам тепло? Ви і справді незвичайні,
А я..., а я – жебрачка, сирота.
Десь теж є дім і діти безталанні.
Я зараз. Я піду. Мене нема.

Пішла. Згорнула в купу дні пророчі,
Тепло забрала, павутиння мрій.
Розбитим склом посипала у очі.
А на прощання кинула: « Ти – мій!»

Я другу надірвав струну,
Розладив камертона.
Тепер загладжую вину,
Зову його додому.

Бо маю струни для пісень,
Та брати їх не хоче.
Його струна - то літній день.
Моя - то зимні ночі.

Його - вечірній сонця лик.
Моя - ранкові зорі.
Його - жаркий кохання пік.
Моя- журба та горе.

Але знайшов таки струну
Міцнющу, харалужну,
На двох нам треба лиш одну:
Вона зоветься " Дружба".

10.05.2017р.

Вона всміхнулася привітно
І відвернулася нараз, –
Немов раптово промінь світла
В пітьмі засяяв і погас.
Немов веселка водограю
Знялась на захід чи на схід, –
Лиш із уяви не зникає
Солодких марень вічний слід…
18.05.17

Вона нав'язливо дзумить
Уже годину понад вухом.
Вишукує де що лежить
Вгодована, зелена муха.

Устромить спраглий хоботок,
Соплю потягне як насосом,
Лайном обмаже свій роток,
Заразу понесе розносить.

Цурпелить тлустих хробаків
Аби зсадити на котлету.
Усе намотує витки
Та витинає піруети.

Вмостила тихо п'ятака
Аби почати свою срачку.
Але здійнялася рука:
Підступна шльопнула ляпачка.

Так дехто словом як квачем
Обквецює врага та друга.
Себе вважає римачем,
Але насправді підла муха.

18.05.2017р.

***
І увігнав я меч у серце каменя,
І зойкнула твердиня із віків.
Брехню свою історія забанила –
На щит черлений білий голуб сів.

Хоч не йому про мир носити вісточку!
Та міф живучий, правда – ледь жива.
Лекала є – я міфів сотню виточу.
Я маю право, зброю і слова.

Ще ідолів потрібно переплавити,
Вдягти у шаровари – щоб на сміх.
Це вороги підсовують нам правила,
А ми, слабкі, хапаємось за них.

Твердині душ змагаються з музеями:
Хто більш візьме чужого, а своє
Усе роздасть безхатченкам. І де ми?
І що у нас, крім мімікрії, є?

Хоч є ще меч – його потрібно взяти!
А є ще слава вкрадена від нас.
Але крім того, є фігня, малята,
Про неї знає більше дід Панас.

А я скажу, щоб ви не сумнівалися:
Свій меч уже тримаю у руці.
Не дам гібридним помислам підкрастися –
Хай гаснуть, наче кулі в молоці.

Моя земля – мої закони й правила!
Я сильний і без бою не впаду!
А хто не згідний – хай нап’ється палива,
А краще – хай прямує........ (ви праві!).

18.05.17

Р. А...
Знов даремно
смерть недремна
підкрадалася в бою, –
оминули
ласі кулі
сиву голову мою.
Тільки влучать
неминуче,
без жалю і співчуття, –
і погасне
передчасно
в тілі дужому життя…

Я навмисне
скрізь дивився
ворогам завжди в лице, –
і загинув
за Вкраїну,
їх шануючи за це.
17.05.15

Ты молчишь – тебе светло и грустно.
Где-то в камышах шуршит плотва.
Пахнут травы очень даже вкусно,
И кружит по заводям листва.

Время зацепилось за овраги,
Дремлет тучкой в голубой дали.
Прошлым летом было столько ж влаги
В сочных травах и глазах твоих.

Старые заброшенные лодки –
Каждой вещи свой черёд и срок,
Послужили б, но давно не ходки
И вдобавок – навесной замок.

1

Плавні... обсценна проза...
Дружні атаки, банзай...
Сайтів холерна загроза.
З килима-неба злізай.

Будеш звичайна - та мила.
Змитий інакшості штемп.
Не відривайся щосили
Від оступачених тем.

Брак інтелекту, одначе,
Сам по собі не гандж.
Щука звичайна ось плаче...
Бевзня танком розваж.

2

Ходиш камінним полем.
Водорозподіл... дим...
Рвуться дроти, кодоли.
Збочення - молодим.

Кинеш гірку пілюлю.
Скальпель обмиєш так-сяк...
Люлі, гризотоньки, люлі!
Соняхом вірш - між гілляк.


2017

Кожен звук на землі залишає свій слід,
Тисячі їх лунає щомиті.
Чорне слово червивий породжує плід,
І любові обламує віті.

Слово гніву - то завжди отруйна стріла,
Недостойна ціна за провину.
Не лікує хворобу злостива хула,
А побільшує раку пухлину.

Зло ховає свій писок у мудрий рядок
Та епітети, начебто, чулі.
Але прагне поживи злоби кровосток,
І ворушиться в пазусі дуля.

Час іде.Ти вертаєш по власних слідах
Употьмах. І не чути ні звуку.
А дорога знайома незвично пуста,
І нема кому тиснути руку.

А обабіч дороги - високий паркан
Упирається в місяць і зорі.
Це - майбутнє твоє. Рукотворний капкан.
Персональний душі лепрозорій.

Аби точно потрапило слово у ціль -
Вибирай. Але не помилися:
СЛОВО - камінь у підлій і мстивій руці.
СЛОВО - ліки та радісна пісня.

17.05.2017 р.

посуду гори немиті
скалкою в п’ятку вп'ялись
знаю тютюн й оковита
ще пригодяться колись

перли єдваб лантухами
тягне на спині верблюд
він гімалайський між нами
хоч Гімалаї не тут

де баобаб мандрагора
є і оаза - зі скель
в озеро неозоре
води спадають - і Лель

Ладу тихесенько кличе -
Баба Яга на мітлі
жаб на шампури з патиччя
хоче нанизати - злі

очі палають в нестямі -
крізь буреломи чогось
нам не дізнатися з вами
пруться ведмедиця й лось

поки Горинич коcмічний
лайнером в небі пливе
лізуть верблюди крізь вічність
в галочки вушко нове


17.05.17

Ніч на землю як по морю,
в човнику спустилася.
Сонце згасло, тихі зорі
світлом засвітилися.
Сон з дрімотою тихенько
в подорож зібралися,
в діток милих і маленьких
в колисках гойдатися.
Спи синочку, засинай,
мій маленький янголе!
В сон казковий поринай,
втіха моя, соколе!
Хай присниться тобі лебідь
із зіркою яскравою,
хай завжди тебе розрадить
піснею ласкавою.
Хай присниться тобі сонце
з променями теплими,
серцю буде охоронцем,
не дає замерзнути.
Хай присниться тобі коник
в долині зеленій,
може будеш ти полковник –
то хай незнищенний.
Хай ті біди і нещастя
ідуть стороною,
сон з мішечка сипле щастя
з долею ясною.
Спи синочку, засинай,
скарбе мій, єдиний!
В сон казковий поринай
з ангелом незримим.
Ангел завжди за тобою,
впав ти чи піднявся,
материнською любов’ю
всі рани загоє.
Спи синочку, засинай,
щастя ти безцінне,
в сон казковий поринай,
лихе хай загине.
2017

У крісла в обіймах зі склянкою чаю,
Коханий, я знов за тобою скучаю.
Далеко? В сусідній кімнаті...Слів море...
Думками ти весь у вікні монітора.
Он схеми, таблиці. Науки проблеми.
Все часу немає - робочі дилеми.
А в крісла обіймах я знову скучаю...
Скучаю? Та ні! Я планшет свій включаю.
- Кохана! Ти де?..."У альпійській долині!"
- Купив той планшет і шкодую донині.

Отак живемо, мріємо, плануєм.
Буває, щось загрузне в метушні.
І раптом – звістка, з розмаху, як києм:
Життя комусь сказало різко «Ні».

І все в тобі умить перевернуло,
Очима іншими ти дивишся на світ.
І віри джерело вже чистиш з мулу,
І думаєш: «Як мало дано літ!».

Біда не спить. Удар завдала в спину.
Не озирнулась – діти ж бо дрібні!...
І світ став завбільшки лише з пухлину,
Й пульсує нервом, душу рве мені.

Покладено на плечі хрест. Під силу
Його нести, бо поруч – завжди Бог.
…Ти сильний. Ти подужаєш, Василю,
Цей шлях. Цей біль. Це місиво з тривог.

17.05.17

Переклад з російської мови

О, ТОЙ НАШ ПЕРШИЙ ДЕНЬ…

О, той наш перший день, дитяче наше звірство,
Млість і ковток божественної муті,
Вся безтурботність рук і серця бузувірство,
Що падало ядром – і яструбом – на груди.

Тепер ось – тремтячи і від жалю, й від жару,
Одне: завить, як вовк, припасти до ноги,
Знітившись, зрозуміть –всю любострастю кару –
Розпачливу любов і каторжність жаги.

16.05.2017

Примітки: Оригінал вірша Марини Цвєтаєвої:

***

Я ПОМНЮ ПЕРВЫЙ ДЕНЬ…

Я помню первый день, младенческое зверство,
Истомы и глотка божественную муть,
Всю беззаботность рук, всю бессердечность сердца,
Что камнем падало – и ястребом – на грудь.

И вот – теперь – дрожа от жалости и жара,
Одно: завыть, как волк, одно: к ногам припасть,
Потупиться – понять –что сладострастью кара –
Жестокая любовь и каторжная страсть.

04.09.1917

1

Квітучі каштани, одягнені в тоги жалю.
Товпа модельєрів, тканини - про завтра, на потім...
Своє віршеня зі скалок і проміння ліплю.
А шкура лисича пахтіє підступністю, потом.

Драглиста ворожка простягне таріль по мідяк,
Начеше брехні, та й порадить зметнутися клусом.
Ластатий м`ясник зарегоче: "...живуча... ніштяк..."...
Художник підкрутить вагадло, завісики, вуса.

2

Літати чи впасти? Ніхто не порадить, авжеж...
У дятла голівка болить від роботи на благо.
Чекаю в захмар`ї на відблиски майських пожеж,
Що палять пергаментні кляузи, адську бумагу.

А хвиля несе акваланги... хмариння... акул...
Бредуть із-за лаврів, модрин яснолиці предтечі.
Оракули шепчуть: "Міняй хутірці...на Стамбул".
А жниво словесне тече... завдається на плечі.

3

Мандрівки по руна, безмовний овечий потік...
Вечірнє какао. Любов у екзилі, бо зайва.
Крило забинтоване - знову шуліка підсік.
Несе хлопченя, посміхається, зоряні айви.

Бажалося щастя терпкого, чудес-лагомин.
Диміли багаття сіром, голубі пахітоси...
Я зводила вежу... і слала піском кармазин.
І ось - долетіли орли, соловіючі оси...


2017

Він постукав у вікна -
Бурлака, розхристаний дощ,
Що блукав до пори
У полоні захмарних ілюзій,
А стожильні вітри,
Перевірені вічністю друзі,
Наче скіпки ламали
Чубаті, круті явори.
Він хотів наодинці побути
І щось шепотів,
Тарабанячи в шиби холодні
Замерзлими пальцями.
Кілька сотень віків
Ми були з ним палкими коханцями.
Я впізнала б його
З-поміж тисяч звичайних дощів.
Давні друзі, коханці і тільки...
Отож-бо й воно.
Покидав і вертався
В ніким не заселений простір.
Розривати стосунки з дощами,
Зізнаюсь, непросто.
Ми ридали обоє.
Я не відчинила вікно.

Цвітуть каштани за вікном, –
У очі зазирають сонно.
І тіло зламаним веслом
На хвилях б’ється безсоромно.

Роздвоєність земних бажань.
Огидна спроба насолоди.
Смиренність, щирість покаянь.
Злиденність витівок природи.

Весняна повінь відчуттів.
Твоє розсипане волосся.
І знову неймовірність слів,
Що все намріяне збулося.

Звертаю увагу Редакції Майстерень на негідну поведінку авторки сайту Лариси Пугачук, що не вперше пише наклеп.

Торішнє її вибачення переді мною та Іриною Кримською-Лузанчук
Автори / Лариса Пугачук (1967) / Критика | Аналітика http://maysterni.com/publication.php?id=118377
Дата публікації 2016-05-31 22:46:45
Переглядів сторінки твору 714
Читаємо

Офіційне вибачення
пані Ірині Кримській
пані Майі Світлані Залізняк
Шановні пані Ірино Кримська!
Приношу вибачення за те, що звинуватила Вас у створенні рецензії, яка видалась мені пародією на мої твори. Сьогодні уважно все перечитала і зрозуміла, що Ви серйозний і шанований в Україні автор. Сподіваюсь, що зможу вгамувати свою надмірну підозрілість і буду просто насолоджуватись Вашими майстерними творами, а не шукати там чогось іншого.
Шановна пані Майє Світлано Залізняк. Вибачте, що вчора вибачилась лиш у коментарі. Сьогодні виправляю свою помилку. Прошу у Вас вибачення за те, що несправедливо звинуватила Вас. Ви опублікували чудову рецензію на Ваші твори пані Ірини Кримської і сьогодні я дійсно не розумію, що спонукало мене на безглузді звинувачення. Єдине, що можу сказати у своє оправдання, що часи важкі і ворог починає ввижатися на кожному кроці. І якщо я не справлюсь із своїми фантазіями, то це може дійсно погано закінчитись для мене.
Говорила вже, що прийшла на один із найкращих в Україні літературних сайтів за словом і за наукою. І дякую Вам, пані Ірино Кримська та пані Майя Світлано Залізняк за чудовий урок чемності, який Ви мені дали. Цьому я мала навчитись ще в дитинстві, але вчитися ніколи не пізно, тому добре, що це розуміння прийшло хоч зараз.
З повагою до Вашої майстерності Лариса Пугачук.

http://maysterni.com/publication.php?id=118371 ось за посиланням
Звернення пані Ірини до адміністрації сайту і вимога вибачитися перед нами за наклеп - до Пугачук.

Проходить майже рік - і знову Ларисі Пугачук щось здається!
Ось її коментар на сторінці Галини Михайлик, з якою ми намагалися порозумітися.
Туди приходить така собі усезнаюча Пугачук і пише, заперечуючи мою невинуватість.

Цитую Ларису Пугачук: "Збіги випадкові. Неправда. Збіги можуть бути випадковими, але не так часто і не в потрібний час.
Хто володіє темою, прекрасно відслідковує всі ці натяки і розуміє, кого і за що підколюють.
Але всі мовчать, бо такими під...колками страждає багато хто із авторів, я сама двічі скористувалась езоповою мовою, щоб вдарити людину. Свідомо. Ну а в творах Світлани саркастичних, замаскованих від сторонніх читачів шпильок занадто багато. Починати наводити приклади - це значить втягуватися у гидотне перемивання кісток іншим авторам, котрих вона "вималювала" у своїх творах. Тоді непоганий сайт перетвориться у гидоту. Не хочу цього і не буду розвивати тему далі. А допис цей зробила по слідуючій причині: не знаю, чи справді Вельбівне-вельбучний були свідомо зав'язані, не переконана в цьому. Але... Людини вже нема. Захищатись вона може тепер тільки вустами живих людей. І я дякую Галині Михайлик за те, що вона вступилася за честь поета. Навіть, якщо Галина в даному випадку помиляється, я вдячна їй за прямоту і бажання справедливості.
Живі з живими якось розберуться вже".

Це людина зі здоровим глуздом чи навіжена? чи троль?


ВЕЛЬБУ́ЧНИЙ, а, е, діал. Поважний, знатний. Я не вельбучний чоловік, — їм і рибу просту і хліб (Словник Грінченка); Тихо, уважно оточили народного співця й молодиці, й діти, й баби й з розчуленим серцем вчували ту думу, захватну та вельбучну (Михайло Старицький, Облога.., 1961, 48).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 1, 1970. — Стор. 323.

http://sum.in.ua/s/veljbuchnyj
Академічний тлумачний словник української мови

Авжеж, люблю маловживані слова.
Слово "вельбучний" доречне у моєму вірші. Значення - пихатий. Рядок "Принци - слони вельбучні".
До чого тут село Вельбівне?!
Нікого цим не принижуючи, нічиєї честі, тим паче, покійної людини, я вживала це давнє слово. Розумному - досить.

Невже ніхто не змусть Ларису Пугачук згадати про свою честь, совість чи її залишки? Адже авторка не вперше є авторкою наклепу.
Зі свого сайту я б її викинула ще тоді, як вона написала наклеп, буцімто рецензія на мою книгу "Сповідь Поета в капличці духу" - це насміхання із фактів її життя, про яке я ні сном, ні духом, як кажуть, не знала.
Уявіть: рецензія на мою книгу Ірини Кримської-Лузанчук видалася Ларисі... текстом про неї.
Чи таке жалюгідне її існування, цієї незнаної мені Лариси, що береться псувати його іншим? От признається, що сама щось погане писала, щоб свідомо вдарити людину. Це її психотип.
А я до чого? Я - митець, малюю словом. Ніяких шпильок я не заганяла своїми віршами.
Я ніколи не спілкувалася аж так близько з авторами сайту, не знала подробиць особистого життя. Та й не писала ніколи про конкретних людей.
Хто пише поезію, знає, як вона твориться, із чого.
Запропонувала я віднайти ті "шпильки", та не знайде, бо голослівно. Мої вірші про світ, про загальнолюдське, інтимне, сюрреалістичне.
Сьогодення споглядаючи, можна творити цікаво, самобутньо. Українська мова багатюща.
Авторам варто придбати (якщо не мають) словник синонімів української мови у 2 томах, аби зачудуватися дорогоцінними розсипами.

Ця Пугачук вихваляла мої поезії тут на сайті. Потім стала писати наклепи. Їй щось здалося. А прочитати текст, перш ніж волати "людоньки..." вона не забажала. Чи навмисне поливала брудом.
Зворотна сторона фанатизму?
Потім прилюдно вибачалася, і знову цей дикий наклеп. Казала, що живе у Росії.
Мої книги торік придбала, вихваляла, дякувала, захоплювалася, писала пречудові коментарі, порівнювала себе із малюком, що споглядає тістечка і не знає, яке взяти, хочеться все і відразу.
Тепер веде себе непоясненно. І викликає у мене відразу.
Порозумітися з такою жінкою я не можу. Її вибачення - пусті, бо нема в Лариси каяття.
Я з нею не спілкуюся поза сайтом, ми не стрічалися. Підозрює в тому, на що спроможна сама. Може, власні колоди муляють.
Щоб сайт функціонував - як майстерня, тут мусять бути свіжі барви, мольберти, сонце, багато чистого повітря і талановиті особистості, що вчать, вчаться.
Жбурляння у вічі піском, камінчиками отаких "малючків" набридло. Я надто доросла для таких "забав". І хочу лишитися охайною, чистою.

Градинки-горошинки
Покотились небом...
Не лякайтесь дітоньки
Відчаю не треба.

Розбудив нас Боженько
На весну, на ранню,
Відкрив душу й серденько
Зціленню-коханню.

Моя матусю, голубко біла,
Якби ж могла я, якби зуміла...
Не повернути, не розказати!
Нестерпна муко!
Болюча втрата.
Ятрить безсонням свинцева тиша:
" Чому ж ти, доню, мені не пишеш?"
Нетлінним лишить старий листочок.
Прости нас, грішних синів і дочок!
Цей біль пекучий, незгойна рана
Не перетліє, не перестане...
Було-здавалось, що мати - вічна...
Вже не побачу і не покличу...


Та як би доля мене не била,
Коли останні втрачала сили,
Я відчувала: вона ще й досі
Для мене в Бога
Прощення просить.


Тому і сняться мені щоночі
Моєї мами прекрасні очі.
 

У задзеркаллі власної душі
Нема ні в кого місця для обману.
Учинок кожен слід там полишив,
І мироточать незакриті рани.

Глибока вирва - то моє дитя.
А рівчаки - сліди страшної зради.
І контрапунктом, крізь усе життя,
Хвороби нерозірвані снаряди.

В саду душі обламане гілля,
Воно цупкі пізнало смерті руки.
Живе у ньому матінка моя
Німотним свідком вічної розлуки.

Від заздрості - подряпини легкі,
Брехні липкої вицвілі патьоки.
І камінь посередині важкий
Мені довічно мулятиме око.

Бо то мій гріх. У валуні сльоза.
Старий менгір нечистого сумління.
І крячуть невмолимі небеса:
"Ще прийде час збирати те каміння."

Чи Господу тягар той донесу?
Навряд чи він мене зустріне тепло.
Якщо пробачить - душу я спасу.
А не простить - мене чекає пекло.

16.05.2017 р.

Не вберегла, не втримала, не знала,
Що світ підступний буде навкруги.
Зламала крила, як снігів навала
У травні всі засипала луги...

Та час пройшов, загоїлися рани,
На зламі відросли товсті рубці...
Навік запам’ятала, мій коханий,
Коли мені зламав ти крила ці.

О як же я до тебе лину,
як притуляюся до губ...

Кохання вибивала клином —
я сподiвалася, що схлине,
але прорвалось надглибинне
і переклинило жагу!

Так добре у твоїм полонi,
я не пручаюся, о нi...
Бажання починає гони,
тепер не скоро охолону.

Пройдусь дощем ледь-ледь солоним
по несподiванiй веснi.
Я не пручаюся, о нi...

16.05.2017

Непостійне травневе тепло –
То зігріє, то кине у холод.
Пелюстками учора мело
І вітри гомоніли суворо.

А сьогодні сміється весна,
Виціловує сонце садочки,
На дерева вдягла з полотна
Білосніжно-рожеві сорочки.

Чорний квадрат емоцій...
Чим не художній витвір
у дисонансі, шоці,
асоціацій битві?..

Чим тобі не картина -
в шмаття чуття подерте?..
Межи сміття - Людина
цяткою на мольберті...

Мікроскопічне диво
між чорноти покрову?..
Тихо, дурна, то сниво...
Ти помилилась... знову.

2017

Чим можу втішити тебе,
Що маєш в старості, мій батьку?
Свій дім, посвідчення німе,
Життя, прожите без остатку.

Я зараз старший по роках,
Чим ти колись в війну солдатом
Із автоматом у руках
Пройшов свій шлях. Хіба згадати...

В оточенні, де кожен знав
Ціну життя, готовий вмерти,
Ти порятунку не шукав
Під мінометним шквалом смерті.

Хіба згадати... Батьку мій,
Як захищу тебе на старість?
В моїй душі і серці біль, –
То спадщина твоя зосталась.

І соромно, і скроні рве...
Живу як є: і легко, й гладко.
Чим зможу втішити тебе?
Що маєш в старості, мій батьку?

А. Ч...
Від весни до осені –
Тільки літа мить, –
Наче клаптик просині
Крізь імлу струмить.
Від весни до осені –
Море кольорів, –
І різноголосиця
Плодоносних днів.
Від весни до осені –
Життєдайний зріст, –
Пам’ятні відносини
Повнять щастя зміст.
Від весни до осені –
Веселіє люд, –
Ти ніколи осторонь
Від розваг не будь.
15.05.17

Завтра, післязавтра чи ніколи
Щось затямить рідний шоубіз...

Наче повернулися «Гринджоли»
І везуть кудись далеко вниз.

Ні, так і не знатиме жоден із вас…
–Не зможе і не захоче! –
Як люте сумління в безсонний час
Життя моє юне точить!

Душить подушкою, б’є в набати,
Шепоче одне й те слово…
–Яким обернувся пеклом триклятим
Дурний мій грішок грошовий!

12.05.2017


Примітки: Оригінал вірша Марини Цвєтаєвої:

***

НЕ УЗНАЕТ НИКТО ИЗ ВАС…


О нет, не узнает никто из вас…
– Не сможет и не захочет! –
Как страстная совесть в бессонный час
Мне жизнь молодую точит!

Как душит подушкой, как бьет в набат,
Как шепчет все то же слово…
– В какой обратился треклятый ад
Мой глупый грешок грошовый!

Март 1919

Як дивно – вечір за вікном,
А мріялось – не сутеніє,
КрадЕться чорно-білим сном, –
Ні приголубить, ні зігріє.

Не скажеш?– вічне каяття –
Це блеф, це міф, кому згодиться?
Під три чорти летить життя, –
Ти спиш. Ти спиш? Тобі не спиться.

Без жАлю щастя роздали
У віршах, ревнощах, надіях.
В гріхах спалили образи.
Любов – обідрана повія.

1

Даруй троянди жінці - не слова.
Розбий квітник - не вазу - в мить азарту.
Слова - полова, мжичка лісова...
Заквітчане обличчя пензля варте.

Я не люблю півмертвих пелюсток.
Мені б живих настурцій сім аршинів!
Обвий плющем вигинистий місток,
Волошок насади - рожевих, синіх.

У тебе знов цейтнот, гроза... аврал.
По блискавці увечері - до кума.
Я розглядаю поночі журнал.
Хурму намріяла садити. Нумо...

2

Авжеж, ти - воїн, муж. Не садівник...
Ти вполював рогате... волохате...
Вареники ліплю... а вершник зник.
...і тоне в чорнобривцях біла хата...


2017

Гроза зупинилась край хати.
Йти далі - забракло сил?..
...Бузок, наче бузьок цибатий,
Краплини обтріпує з крил.

15.05.2017

Цієї одчайдушної пори
усім зустрічним «Будьте здорові!» говори.
«І злодію, й спокуснику, й катюзі?»
Усім, бо ж як розрізнити мусиш
кожного вдосвіта до пуття?
А втім… може,скоріше настане каяття.

Ти мене не порятуєш,
Я тебе не дочекаюсь.
Омину я долю злую,
Між казками заблукаю.

Мандруватиму плаями
На край світа опівнОчі,
Тамуватиму зірками
Я твої сяйливі очі.

Зачарований відлунням
Призабутого сюжету,
Уявлю – ми знову юні,
Мов Ромео і Джульєтта.