Я їду додому живий
з війни, із Донбасу, зі Сходу.
Хоча вже і не молодий,
ходив захищати свободу.

Я їду додому живий,
де діти, батьки і дружина.
Дім змалечку рідний там мій,
моя там мала батьківщина.

Я їду додому живий,
хоч ниють загоєні рани,
і вірю, що мир дорогий
здобудемо пізно чи рано.

Я їду додому живий,
привітно всміхаються люди.
В півсотні я ще молодий
і радість наповнює груди!

28.12.2016

У зеніті літа часу мало.
Коло переписує Велес.
Покотило колесо Купала
за гарячі обрії небес.

Зупиняють сонце вечорами
на ночівлю хрещені боги,
а червоне небо за лісами
не дає надії і снаги.

Капища руйнуються дощенту.
Істина – у вічності душі.
Храми – дорогі апартаменти,
особливо крадені й чужі.

Гея уповає ще на осінь.
І до неї недалека путь,
де сіріє істина і суть.
Ідемо у світанкові роси
ще не взуті, та нагі і босі
а боги жертовники несуть.

                              07.2017

Не чекай, не повернусь, не потрібно слів,
як у вічі вже сміюсь – значить розлюбив.
То навіщо я грішу й котрий уже рік
Бога подумки прошу, щоб тебе беріг?!

Ждеш мене? Я не вернусь, нізащо. Пробач,
що на тебе вічно злюсь, за дитячий плач.
Може згодом поміж трав і старих могил
я знайду, кого шукав і кого любив…

Не чекай, я не вернусь вже назад. Прости!
Відновити не берусь спалені мости.
В річку двічі не ввійти, щастя не вернуть.
Заросли твої сліди, загубився путь.

Спасибі, доле, що живу!
За дивограй – окрема дя́ка.
За синє небо у ставу,
за добрі і не дуже знаки…

Спасибі, доле, за мораль,
за радість і за сподівання.
Мені дітей безмежно жаль,
нена́виджу їх біль, страждання!

Спасибі, доле, що знайшов
душі своїй зі срібла струни
і з ними дотепер ішов
босоніж через часу вруни.

Спасибі, доле, за любов,
за друзів, ворогів, уроки,
гарячу, невгамовну кров,
за вірні і рішучі кроки.

Спасибі, доле, за печаль,
що душу юну розривала,
та волю гартувала в сталь
і розслаблятись не давала.

Спасибі, доле, за вірші́,
що до сих пір пишу і мрію,
багатства грішної душі,
а ще – за віру і надію!

... Тут потрібно високої ноти -- без неї не можна!
Тут оспівана кожна сльозинка, сторіночка кожна:
тут Сміливий Гаральд у звитяжному юності леті
серед княжих палат -- яко вой і поет --
на любов присягав 'Лисаветі.

'Лисавето, розквітлая руже із літніх садів Ярослава,
що бажала без царства Гаральда за мужа!.. Гучная хвала-піснеслава
о красу твою юну, незайману, вольно по світу несеться --
біля київських при́ступів кінь половецький пасеться.

... А у вікінгів серце -- на ласку жіночу нечуле...
... А у вікінгів в серці -- лиш море бурунне ночує...
... А у вікінгів в серці -- дороги круті і скелясті...
... А у вікінгів серце з заліза -- крицевої сивої масті...

... А ханенко у свіжих покосах попиває кумис з кобилиці,
а ханенкові очі - розкосі, види́ -- блідолиці.
Він наврочує руському люду Косовицю* з жаркою ходою --
горезвісну Обиду** й Облуду*** руський люд називає "ордою"...

... Мій Сміливий Гаральде, хутчіше з походу вертайся.
Не питайся у моря погоди, про вроду у зір не питайся.
Мій Гаральде Сміливий, вертайся звитяжцем з походу:
порятуй і престол свій, на меч уразливий,
і дівочу неторкану вроду...

... Хай надовго пустіє бенкетная заля Валґалли ...****
... Хай русалка по морю розвіє предивні корали ...

Нагородою стане безцінна -- як витвір поета --
надкоштовна перлина -- єдина княжна 'Лисавета.

... Історія Єлисавети Ярославни і Гаральда Сміливого повертає у світ романтичної казки про велике кохання: руська князівна приглянула собі вікінга з непривітних берегів скелястої Норвегії. Ким він був напочатку? -- лицарем-пройдисвітом, спадкоємцем без столу, і ще трохи -- лютнярем, тямив лад до історичної саги ... А що князівна запала глибоко в його неприборкану душу, то тим палкіше тягло Гаральда на лицарські пригоди, походи морями і суходолами, -- і між тим на пісенні тексти, як і лічить мандрівному закоханому піїті.
... Вернув до неї змужнілим воєм, на карбу мав багато звитяг, а серед них найбільшу -- відвойований престіл свого батька -- Оляфа, короля Норвегії. Повержений був і смутянин -- король Кнут Великий, і половецький ханенко, що й собі забажав 'Лисавети. Розбиті страшні сарацини, і транди, й дротґейми...
Такий зять став Ярославові до смаку -- і він благословив закохану пару.
Такого бучного весілля, як шлюб Єлисавети і Гаральда Сміливого, сивобороді київські гуслярі ще не пригадували. От і складали про них славословія, а про їхнє кохання -- легенди ...

... Десь там лютня сумує Гаральдова.
Порохом струни припали ...
То був час вигнання і безпуття,
гнітючої Долі -- Опали.
Вдармо струни ... Хай піснь розбиває
терпіння зважнілі тенета,
як на свого Гаральда -- крізь віки і каміння --
чекає княжна 'Лисавета.

(Зі збірки історичних портретів "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

У соцмережах, кажуть, файно.
До рота падає банан,
Сіяє сонце життєдайне,
Хлюпоче теплий океан.

Поети пишуть без зупинки,
Кладуть поезії рядки.
А їм хвалою чешуть спинки,
Кидають слави ягідки.

Хотів потрапити до раю,
Небес почути чистий звук.
Та гарно там, де нас немає,
А я убгався на фейсбук.

Настала ера постмодерну,
Відкрилися усі роти.
Естетики мутує зерня,
Хлорується ковток води.

Летять словесні водоспади -
Сиропи, січка та корчі.
Афекти, пози, ескапади,
Наживка - чулі читачі.

Сидить в інеті зріла дама,
Жує десятий пиріжок.
В поетики компостну яму
Кладе іще один мішок.

Мужик на фото - козарлюга!
Під ним вистрибує лошак.
Сонети пише недолуго,
Зате багато й надурняк.

Писець чекав на охи, ахи,
Бравіссімо, ого, о-є!
А я за слушну заувагу
Отримав дулю навзаєм.

З інету сумно виповзаю,
Рачкую, рухаюсь навспак.
Закрилися ворота раю.
А, може, щось роблю не так?

17.07.2017 р.

... Ото вам Святослав. А то -- Куря.
(Курне курчаве печенізьке сім`я!)
Спритніший, бач, від грецького царя --
він уподобав, вражець, княже тім`я.
Велике діло -- людська голова:
от череп та мізкú, та трохи шкіри --
а що вона ще й русинської віри,
то це, завваж, порожнії слова,
коли вона уже не на раменах,
коли завмер звитяжний напіврик,
і княжа кров на зім`ятих знаменах...

... А ти -- Куря -- пів звір, пів чоловік,
тобі за смак з убитого покпити,
так зажадав із черепа відпити
чи то вино -- як кров, чи, може, кров, як сік!

... "Чужого забажаєш, втратиш кревне", --
коштовна фраза, перли на льоту...
Куря тримає чару золоту --
золотоносний Київ плаче ревно:
сьорбнула трéби* божая душа,
як буйний тур на острію ножа --
допіру ось смиряла гордо грека,
та враз розбила нетривкого глека --
і нагло так змаліла на віку...

... Куриться дим на руськім жальнику.*
Повнúться череп в золотій оправі --
двосічний меч по князю Святославі.

(Зі збірки історичних портретів "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

1

Зводим Помпеї на попелищі.
Допоможіть нам, янголи, хвищі...
Плінфи достатньо, глина чудова.
Ось і палаци...
...де ж наша мова...

2

Хто там джергоче ген за верцадлом?
Тиш... Закопали сміттячко... падло...
Діл окропили... випили соку.
Бевзням набридло рідне, високе.

Захилиталися фіги... баляси.
- Нащо та мова дідівська здалася?
Нею не вирвати зиску... кредиту.
Піє китайською півник Микита.
Хінді вивчає ослиця, п`є смузі.
Магма бунтує - посеред ілюзій.


2017

1

Крила журавлині...
Пір`я горобчаче...
Жайворонок линув -
Блискітки побачив.

Засліпила сойку,
Галку притінила.
Коломийки... зойки...
Білочка в чорнилі.

Нахапали "лайків"
Мухоловки сірі.
Солов`ям відзнаки.
А мені - клавіри!

Оминала склепи,
Сіті, гнойовища,
Черепи, халепи...
Хто ти?.. - крекче днище.

Тут земні відомі:
Мурашва, три квочки...
Я в захмар`ї - вдома.
Зайві там кілочки.

2

Відцвітає літо.
На плато відчайно.
Скрекотить еліта.
Десь тече Почайна...

2017

...Як поєднали їх в один святковий день?
Не були ж друзями вони.
Ба! Найчастіше – сперечались.
Хоча б і тоді, як Павло загостював
В Петра на два тижні в Єрусалимі.
Тай лінію Ісусову врізнобіч повели.
Як і Вчитель, Петро хоч і спокушав
Всевишнього обранців прийдешнім царством,
не поривав із заповіданим Мойсеєві:
обрізали хлопчиків на восьмий день,
так і тепер годилось це робити неофітам,
щоб зберегти в’язь із Творцем світу.
А Павло був найздібнійшим з-поміж учнів
рабана Гамліеля, одного з наймудріших
на той час мудреців, котрому шану
віддавав навіть чванливий Рим.
Учитель і батьки гадали, що Шауль,
(названий так іменем першого царя Ізраїлю,
а потому переймований на латину в Савла),
сам згодом поповнить когорту мудреців.
Може б так і сталось, якби у ненависті
до перших християн по дорозі в Дамаск,
як оповідає сам апостол, не пролунало із Небес:
«Савле, Савле! Що ж ти женеш Мене?»
«Хто Ти, Господи?»- спитав Савл, упавши на коліна.
«Я Ісус Назорей, якого ти гониш!»
Відтоді Савл в когорту християн влився,
порвавши з усотаною змалечку вірою батьків.
«Коли ж каже «Новий Заповіт,-
наголошує він у «Посланні до євреїв»,-
то тим назвав перший старшим.
А що порохнявіє й старіє, то близьке до зотління».
Не приживсь Павло у своїм краї.
До варварів подавсь і тішивсь успіхом.
Фактично він оформив християнство як віру.
Коли ж йому вдалося зробити своїм учнем
Не когось там, а самого проконсула Павла,
його ім’ям нарік себе новоявлений апостол…
…А, може, поєднав першоапостолів гріх перед Ісусом?
Петра за те, що тричі відмовивсь од Учителя.
Павла - за розгул фанатизму?..
…Та все ж, напевне, поєднала їх смерть.
Хоча й вона була в кожного різна:
Павла як римського громадянина
не мали права вішать і голову мечем скосили.
А Петра, як і Вчителя, нa хресті розп’яли.
Щоправда,вдовольнили його прохання –
головою вниз, аби не бути поруч з Ісусом,
а тільки біля Його підніжжя.

P.S.
...Не просто уявить Петра за плугом,
Бо за життя лише на рибі знався,
Як і Павла - погоничем волів,
Адже освоїв мистецтво шить намети.
Але це, певно ж, все на тому світі.

Рясно яблунька вродила,
Гілля низько нахилилось
Під великими плодами,
Котрі до землі все тягнуть.

Важко бідній їй стояти,
Вітер може поламати,
Тоді боляче їй буде.
Та знайшлися добрі люди,

Які гілочки підняли
Й обережно так, помалу
На підпори їх поклали,
Легше деревцю вже стало.

Людям яблунька всміхнулась
І до сонця потягнулась,
Вдячно листям тріпотіла,
Коли ж яблучка доспіли,

Щедро-щедро пригощала
Тих, котрі допомагали,
Круглобокими, смачними
Яблучками наливними.

2017 р.

Він Карамазовим племінник чи то брат
і орден має вищий, юридичний.
Парламентаріям усього світу сват
і друг всіх президентів, закадичний.

Він доктор, академік, меценат –
еліта своєрідна, вища раса…
Мені байдужий весь той плагіат,
та родоводу не чіпай Тараса!

17.07.2017

Без тебе – немає життя.
Без тебе – скінчилася пісня.
Без тебе – одні каяття
і спомин про щастя колишнє.

Без тебе – весь світ опустів.
Без тебе – не в змозі сміятись.
Без тебе – ріка без мостів,
на той бік уже не дістатись.

Без тебе – зима і сніги.
Без тебе – тріскучі морози.
Без тебе – немає снаги,
лише буревії і грози.

Без тебе – окі́л заметіль,
сумує зажурено небо.
І лине луна звідусіль:
Без тебе, без тебе, без тебе!.

Різною бувала, що й казати:
Плакала, молилася, любила.
Хтось вершив небачені палати,
Я собі ростила тихо крила.
І у теплих снах, де мріям тісно,
Як пташа – тягнулася до неба.
Не завжди крилатим легко, звісно,
Я летіла далі, знала – треба…
Кепкували недруги: «дивачка,
Ще і досі вірить у сновиддя!».
Я просила Бога, щоб побачив,
Як сей світ мілів, кришився, нидів…
Я світила, як зоря світила,
Вірила, так йти до мрії легше.
Я лише просила в неба сили
І мені воздалося, не вперше…
Вірила словам, подіям, людям,
Облітала фальш, немов позлітка…
Як мене не стане – жити будуть
Ці вірші – старенькі, добрі свідки…

Болить!..
Серце нестерпно болить!
Ще мить…
й птахом у небо злетить.
Не спить…
розум удень і вночі.
Горить…
вогник моєї свічі.
Сніжить,
все огортає туман.
Біжить
поряд біда і обман.
Життя
стрімко стікає в пісок.
Буття
випило весь уже сок.
Ще раз…
стріну старий новий рік.
Вже час…,
колом замкнувся цей вік.
Зима…,
краю брехні тій нема.
Німа…
все накриває пітьма…

07.12.2016

Навіщо крадете нещадно
усе, що з воза не впаде.
Хоча це зовсім непорядно,
та ви віки так живете…

Украли герб і трон украли,
украли віру і „язик“.
Чужі все землі ви збирали,
московський гріб усе мужик.

Поцупили пісні народні,
зробили меншими братів.
Все кричите, що благородні,
перетворившись на катів.

Усе присвоїли, украли
і силитесь про це забуть.
Та як би ви там не брехали,
уся в злодійстві ваша суть.

08.02.2017

Спадало сонце за картину,
Темнішав обрій, - я сама
Собі відміряла провину,
Сама сказала - не вина.

За обрій линули хвилинні
Медведі_страуси_квітки,
А я лишаюся, щоб гріти
Суворі спогади сумні.

Щоб тихий вечір був, мов диво:
Тендітно ніжний блонд-оранж,
Щоб Хтось далекий був при силі
І повернув собі кураж...

Спадало сонце так картинно,
Темнішав обрій сам-на-сам,
Я залишила в небі синім
Драконом вишитий віраж.

16.07.2017

Знесилив дощ поскубану ріллю
і вечір покотився спочивати
ти рівно о двадцятій на нулю
і ледь жевріє вогник циферблату…
росте число ти зміниш раптом курс
в той самий бік де видимі і справжні
таксі - минай тобі потрібен бус
повір мені від нього більше вражень…
16-07-2017.

У кожного своя стезя, межа
Добра, злоби, поваги та терпіння.
В руках убивця стискує ножа
Аби у плоть ввігнати по руків'я.

Краде злодюга гроші та майно,
Жадобою горить несите око.
Онук у баби цупить на вино,
Висотує із неї мляві соки.

Продав усе до нитки волонтер,
Купив приціли, джипа, автомати.
Комбат - пристосованець-шкуродер -
Машину вкрав, пригнав собі до хати.

Вагітна жінка впала на траву,
У животі вовтузиться дитина.
Зриває з пліч їй сумочку нову
У фраці із метеликом мужчина.

Болить рука - осколок у плечі.
Піти б у тил - у медсанбат, на базу.
Та він не опустив свої мечі -
Охороняє підлу біомасу.

Чуже маля - здоров'я на "нулі" -
Потрапило в омріяну родину.
І хоч у ній десяток ще голів -
Знайшлося місце ще одному сину.

Збирають люди лахи все життя,
Втовкмачують у хлам безсмертну душу.
Сусідове в агонії дитя -
Йому допомогти негайно мушу.

Надворі злива. Блискавки, гроза.
У хмаровинні зрію віщі знаки:
Єдиний шлях веде на небеса -
Себе віддати людям. Без подяки.

16.07.2017р.

Вдосталь років прожив я у Всесвіті цім,
та душа залишається юна.
Маю трьох соколів, маю сад, маю дім
і звучать у душі срібні струни.

Мої думи злітають над гори й поля,
під ногами нетоптані вруна.
Буде вічно крутитись планета Земля
і співатимуть вам срібні струни.

Пригадаю минулого славні роки,
й дотепер долинають їх луни –
як учились, любили, немов на віки,
бо дзвеніли в душі світлі струни.

Лину думкою я в нескінченні світи,
як Джордано, знайомий вам – Бруно.
Назавжди залишуся в душі молодим,
хай лунають в віках її струни.

05.03.2017

1.
Коли вже, Господи?! Коли ж…
…Звіряче ікло. Бравий клич.
Криваві ігрища. Арени.
Мутні слова. Мутанти-гени.

Далі′… Ідилія… ІДіЛ…
Квапливі руки породіль…
Бравади… привиди… тривоги…
Ще кілька обріїв… ще трохи…

«Шикуйтесь, витязі звитяг!»
Надії… сни… передчуття…
І щось таке в душі… холоне.
І щось таке з очей… солоне.

2.
Навпроти раю… скраю…
Чеканю ритм… чекаю
То вісточки, то дива…
Живу. Я терпелива

16-17.07.2017

Фата Моргана…
і це очевидно
Венесуела? а може Париж?.. і
зіллються в одне очей половинки
і вийдеш на двір
і пірнеш у спориш…
а там інший світ цвіте і буяє
Раю подібний
зайди покажу
о
спочатку полиш думки неохайні
і витри зісподу
кому я кажу?..
16-07-2017.

1

Жнива...
Події лізуть на конвеєр...
Чи їх зметеш, гарикнувши "ату!"..
Тримаєш план...
Штормисько трощить реї.
...у пустоту плин тіл.... у пустоту...

Серед обмов, олжі плекаєш мову,
Вишпортуєш минулля довгий цвях.
Лякає світло - лементять прасови.
Арес оплакує вівцю в молочаях.

2

Кого штурнути, вчити чи жаліти?
Усі такі просунуті, круті.
А ти стоїш... і вигоряє літо...
Стрімкіші сходи... Молишся в куті.

І сито, і стило підхоплять друзі.
Почуєш голос братика... отця.
З підсаками малята голопузі.
Уже й Олімп... де зайняті місця.

3

Ладнаєш яро приставну лавицю.
На музі то велюр, то коленкор...
Зловила в серце майську блискавицю -
Вже не прийма в солістки млявий хор.

Отож, іди! Трощи чужі горіхи.
Кибитки ромів клякнуть на шляху.
Цвіла любов з відсотком горя-втіхи,
Окроплюй мандрагору та соху.

Кармінно забуруниться мовчання.
Лови слова... пелюстя... корінці...
Учора перестрибнула ковбаню.
"Своя"... - сюркочуть сяйні стрибунці.

2017

... Знав Орлеан відьмівну Жанну д'Арк:
уп'ється в карк, не діва – а тигриця.
Спалили Жанну. Крівця – не водиця.
На попелищі ізростили парк ...

Навіщо нам історія чужа! –
ми, руси, теж під лезвієм ножа –
он в Крилосі укрилася криниця –
(утопла відьма, спалена відьмиця...).

Навіщо нам дівиця Жанна д'Арк
між Настоньок, Даринок, чи Одарк!..

... А хто води з криниченьки нап'ється,
тому Чагрівни постать відіб'ється –
немов відьомська пара на воді,
в летючій шалі, в надлегкій ході –
незрячого завіє на горище,
на Тік, на Золотий, на попелище ...

... Там золотаві родять пшениці́,
там тужавіє золотом колосся,
там князь торкає золоте волосся –
золоторунні пасма-баранці ...

"... Там овечки окотились,
там ягнята народились ..." –
там родить Настя княжеє дитя,
і сходить Чагрів терем хлібом-сіллю...

... Черлене сонце сходить по весіллю ...

... Встеляє попіл золоте шиття ...

– Олеже, оберегова скарбнице!
– Настусенько, чом личко блідолице?
Скуштуй, дівице-красице, рум'ян !..
(Буян отерп ... Збуянився Буян.*)

... Сліпа юрба полінця підкладає –
химерні сильця М а р и ц я** пряде!

... Там Осмомисл десь сі́дельце ладнає ...

... Чагрівна у танку перед веде ...


-----------------------------------------
* Б у я н – за уявленнями древніх слов`ян – Острів Останнього Вечора по т у с т о р о н у світового океану, царство Місяця, Сонця та Зорі. Оселя богів язичницького пантеону та душ померлих родичів – предків, де панує тепло, буйноцвіття і благодать божа.

** М а р и ц я (похідне від М а р и н и, М о р е н и) – язичницька богиня Смерті.


(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Олег Чагренко – Ольжин Володимир.
Два леза у меча. Озіріс – Сет.
Один – із пилу, другий – із гордині.
Два паростки. Два грона. З трунком – мед.
Один супроти другого… Княженки…
Один – сирітський, другий – стольний син.
Безпутній Володимир і Чагренко –
два жмутки болю… Втрати дві сльози…
Двобій між ними! Батько – поміж ними…
Зросли чужими – і умруть чужими.
І Ольжин трунок, і Настусин мід –
Розталий лід… Всіма забутий слід…

Олеже! Володимире! Агов-же!
(Я риси ваші виловлю з пітьми).
Відомо, хто в цім герці переможе –
удар-но, Боже, з горя в два громи!
Удар, Перуне! Протверези душі:
ця віковічна звідниця – юрма!
В безоднях неба, в морі і на суші –
н е м а рятунку ! П р а в д о н ь к и нема !

Чагровичу… Чагро… Оле́же… Ольже…
Престольна чара випаде із рук.
Відомо, хто в цім герці переможе –
Не благородна г а л к а … Звісно… К р у к.

(З видання "Галицька елегія"/історична поема. - Львів:Сполом,2013)

Земля дала сили,
Любов дала крили
Й душа полетіла.
Широко, вкруг сонця,
Глибоко до донця
Куди захотіла.

Порине в просторі
Де зорі, де зорі
Душа моя – цяця.
Від рідного краю
До тихого раю
Понесе блукальця.

Та згадка все мука
Так серденько стука,
Його не спинити.
Душа не забула
Як гарно то було
Кохати й любити.

В осяжній блакиті
Земля в оксамиті
Так світиться барвно
Немов у намисті.
Жита золотисті.
Так гарно, так гарно.

Парище.
2017р.

Солнце-форму, как рифму,
я возьму без огня,
мандарином невинно
смотрит даль на меня

От воздушного эго
онемела земля.
Голубое пространство
и зеленая явь.

Озаренная небом,
Я спущуся, как в дар,
В белоствольное лето,
В белый день, в пенный рай.

От всего, что не бело,
я к реке убегу -
смою маску на небе:
там меня ведь поймут.

Солнца контур – о, диво! -
золотой, без огня,
мандаринно невинный
убежал от меня

Убежал, чтобы небо.
Белой дымкой чудес
Удивляло медведем,
Что внезапно воскрес.

Удивляло фазаном,
Что с медведя пророс,
Человек это знает,
Если светел и прост!

ще рожеві світанки малиноводзвонові
на церков куполи посідали спочить
щоб тубільців розважить молитвами оними
та прибульці пливуть їх вітрил не спинить
молитовним благанням відомого імені
бо вже прокляті чути совині пісні
бо в корови вже кров витікає із вимені
і не пить молока ні тобі ні мені
бо розірвано ніч від старців кожушиною
аж до судного дня покриваючи світ
без упину палаючі кидаєм шини ми
і читаєм осмислено твій заповіт
а тебе ми робили прокрустовим ідолом
і поверх покривали сувоями лжі
все відкрилося час коректурою видалить
всю облуду бо ми стоїмо на межі
та світанки рожеві змінились загравами
що кривавим потоком заповнили світ
випав жереб зіграти за істини правилом
у якому основою твій заповіт


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117071505454

Давно чинили кару, муки, гвалт
Кармалюка Устима зарізяки.
Але встають онуки із-за парт
Аби хати палити, хижі, замки.

Ріка терпіння схожа на ручай,
Дитина точить крицеві сокири.
Немає їй уже дороги в рай -
Нагострює війна юначі крила.

Не платить хабарі він і ясу,
Раба не має вже гидкого знаку.
І не піде шукати ковбасу,
Що кинула людва в сміттєві баки.

Сьогодні кожен - піфія, прокок.
Стежина довела крива до прірви.
Донбас і Крим закріплюють урок:
Бомбардування, залпи, трощі, вирви.

Для нього пісня волі - кулі звук,
Рука вганяє в автомат набої.
Він - уже воїн. Стріляний онук.
А ми - чужі. Рідня - на полі бою.

15.07.2017 р.

1.
ти сиділа колючо
і струнно
а руки чому малювали
ключі скрипкові
ти не розуміла буденної мови
ти грала на скрипку
а він – у шахи
і ти чомусь спитала
чи вміє він грати в нарди?
..Недоречно спитала –
відволікти чи
роздратувати?..
ти розумієш
що нарди нічого уже не змінять
в рахунку
і дуель ця –
не зимова казка
просто коли на сцені реальности
хтось
вистрілює першим
ще до початку тайму –
вистава
несподівано
набуває
нових форм і значень
і ти повинен розуміти
свій промах
у пустелі
в якій оазиси
стають такими міметичними
що аж
втрачають
Власний Мімезис
15.06.2017

2.
освоївши нардівський принцип
я зрозуміла чому ти програв –
бо ти зізнався
що не вмієш грати в нарди –
лише у шахи..
Шахи тебе не врятували –
Король голий!
Шахи – гра королівська
якщо ти всередині
якщо ти свій серед своїх
і збираєшся в короткотривалі тури
А нарди – гра стратегічна
для тих. хто задумує
подорожувати
не як стажер
а як паломник
Нарди тебе спокушають
вести комбінаційну боротьбу
не просто заради
шаху чи мату
а для того, щоб знати
На перспективу
що життя коротке
а ти – tiro ludens
ЗАВЖДИ
14.07.2017

я здається збагнула –
зрозуміла принцип гри в нарди!
(коли відкрила приховані шлюзи себе
як Літньої Книжечки!)
..може я як чайник
що хоче втекти від власної пари:
скільки б не здіймався
вище свого носика
все одно
не вдасться йому
уникнути
температури кипіння..
Бо принцип гри в нарди
простіший
навіть за принцип кипіння:
вміти майстерно ходити
по колу проти течії
і завжди повертатися
Додому
Вчасно
Бо гравець в нарди –
ніби прочанин
на дорозі Святого Якова
який іде заради того
аби йти
і повернутися

І хто б не запитував:
«Де твій Дім, Одіссею?» –
можеш бути певним
що на коротких дистанціях
ти вибиваєш суперника
на межу
а в тривалих походах
цього не можна робити
бо інакше
ні твоє ні його
Повернення
буде неможливим..
Можна тільки перекрити йому
всі шанси на втечу –
а собі впевнено бігти по хвилях..

є дві гри
які допомагають тобі
втекти від самого себе –
від власних метаморфоз
Всередині –
це МАФІЯ і НАРДИ

У першій
діють ті ж правила
що й в театрі
де ти просто Артист
моно
соло
чи вже й оркестру
..Мені набридла твоя гармошка, Сурмачу!.. –
а вдіяти нічого
треба грати, П’єро!
у світі без правил
де Арлекінів нема
і старий вже П’єро..
бо він забуває слова
і покладається на Ворожку
що як суфлер пригадає йому
Правила
як колядувати..
А Колядники – теж артисти
і коли вони надто зливаються
із Сутністю
то перетворюються в неї –
в єдиний Метеморфоз
із глини –
подобу короля-півня
коли світ зливається в суцільний апулей –
мірило, шаблон, матрицю –
за яким виготовляють
для дурнів корабель
і в ньому двоє сумують а третій – ніхто
Голий король
чи блазень
не порахувавши собаки
мирним жителям вічно не щастить
прокидатись і знати
що ти просто для гри
інструмент
що сплутує карти..

Але є інша сторона карт –
завжди однаковісінька
як піжама
коли не знаєш
що за чим чи за ким стоїть
і просто пригадуєш
чи вгадуєш
хто сховався, уникнув чарів..
Бо є інший вид казок
де ти в ніщо не перетворюєшся
а просто ховаєш у пазусі
свій братик-біль і заклинання
(наче весни)
для сестрички-радості
і від мертвого півня в собі
втікаєш притьмом
по-біженськи
викрадаючи Книгу Життя
із метафізики
Вони – друзі твої
на голові
наче голуби
наче соколи
вони ті, кого брат Францизк
обрав для вічної подорожі
Вони – причетні усі
до гри твого мемо –
нарди
бо без цієї гри
ти не зможеш і в сні
позбутися
чужих метамофоз
що колядуючи
змінюють торси й сліди
а в тобі ж насправді
їх тільки три –
Варлаам
Йона
Товій
двоє – з рибиною а третій – ніхто
бо вічно носиться
зі своєю ослицею..

Твоє мемо –
це тільки дві гри
в яких ти втікаєш
від свого вчора
І завдяки їм
ти відбуваєш різні себе
знаючи наперед
що залишиться
тільки та
в якій ти природний як риба, –

тому що там Йона

У кожного любов завжди своя,
та вічним почуття це не буває.
Вона, як ніжна пісня солов’я, –
також початок і кінець свій має.

Буває спалахне умить вогонь
і полум’ям ураз наповнить серце. 
Те птахою заб’ється між долонь
коханого у вогняному герці.

А іноді буває навпаки,
у першу зустріч будь-яких емоцій
і почуття десь жевріє роки,
спливе ж колода потім та у оці.

Як довго існуватиме любов –
залежить це від кожного із пари.
Хай – доки в жилах не застигне кров
і з неба вам світитимуть Стожари!

15.07.2017

Вузенькою стежкою – в Галича теплих лісах –
у прихистках Кри́лоса, Лі́мниці, у первозданній Діброві…
Навіює Вишень олюднені сни кольорові.
І притча Любові – на княжих статечних устах.
Над Галичем – хмариться… В сутінь біжить олениця.
Шумує у кубках вино – не таке молоде!
Я відаю, княже, що в мислях твоїх – молодиця…
В пожадливих пломенях міниться личко бліде.
Твій вчинок – свавільний. Ті лови для тебе останні.
Над Галичем – буря… і смерчі… і зблиски заграв…
Безноса вже поруч. Завмерла коса у чеканні:
ось той Осмомисл, що Чагрівну без тями кохав!
Волай – не волай, рівно в хащах ніхто не почує
в сідлі уколисаних ревних князівських зізнань…
Хто крівлю покинув, хто в бурю у лісі ночує,
на того вартує підступна, як твань, лихомань.
Життя пережите. В нім згірклого меду доволі.
У чолах, у княжих, безсилля над міру пече!
Подітись куди від боярської злої сваволі?
Хіба прихилитись на вірне жіноче плече…
Вже й плечі – примари, і ймення нашіптує листя,
вже й очі не людські, а диких тобі олениць…
Наблизитись годі. Хіба що націлити вістря,
в пориві захланнім здобути цю тінь силоміць!

… Хисткі серпантини непевної княжої слави…
Над Галичем – злива. Запущений пруг тятиви.
То – хвиля зрадлива, то чорна стріла, Ярославе,
діткнулася нагло до княжої буй-голови.

(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)

Я повернулася:в Галичі квітне чебрець.
Чебрецева пора – чень, надовго... надовго – на вічність.
На приволлі ловлю віщий поклик зухвалих сердець,
що волають о щастя, уклінно так: “ваша Величність”...

А “Величність” – наруга, то серцю позірна подруга,
що убоге пожнив’я в осіб можновладного круга,
що пошлюблення їхнє – завжди обоюдний тягар,
а потому лиш дим... лиш мертвенний їдучий угар...

Ти спогадуєш, Галичу, – вихря зійшло, відшуміло:
у землицю лягло, в деревину пішло... оніміло,
та й не рухає пам’яті, лиш красномовно мовчить!
Лиш перо у руці літопомній, мов птаха, ячить.

Помовчімо і ми на погарищі, та й помовчім...
Ми ж бо в часі прибулі, до тіней старих ніпричім.
Але ж стрілися тут-таки, в Галичі, в вир’ї стрімких роздорож,
а на чолах у нас опочив і Стрибог*, і Дай-Бож,**
і не в силі ми милі, хоч прикрі, вернути навспак –
то на карбі правнуків пекучий, погрозливий знак!

Лики пращурів наших, що квітнуть тепер чебрецем –
увійдіть в нашу бутність, а хоч би навпотай, тихцем...
Увійдіть в нашу бутність! Та й купно усі помовчім!!
...Чебрецеве усластя... То – щастя?!

У чім... і по чім...

(Зі збірки історичних портретів "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008.

Вірші про Галич увійшли в розділ ІІ "Галич.Повернення" історичної поеми "Галицька елегія". - Львів:Сполом,2013.

Апатичний суфій
Піч кладе на дачі.
Піфія - на пуфі,
Виглядає мачо...

Воду з Касодити
Запивала ромом.
Ранок ясновиди.
В черзі астрономи,
Депутати, судді,
Із блокнотом фрашка -
Журналіст-приблуда,
Аналітик-Пашка.

Омограми... лемент
Вколо лавровишні.
Чад.
Мегадилеми...
Обморок - щотижня.

Слуги прали тоги,
Загубили ключик.
Денно - монологи.
Знайте ж неминуче!

На тринозі твердо
Піфії-небозі.
Марилися Герда
З Каєм - при дорозі.

Сколіоз - то в липні
Всілась на єдваби.
"Хто наступний?" - глипне.
Транс.
Червоні краби...

Видива, парсуни
Оточили жрицю.
Фатум-дідо суне,
Стука патериця...

Продає пророцтво
Архітектор - зайве,
Розлилося оцтом
На грушеві айви...

Очі - мов оливи,
Блазні... відчайдухи...
Піфія щаслива.
Знай, рече у вуха.

Множаться омани -
Напівправди, брехні...
Їж. Пиши романи.
Яв - канва рельєфна.



2017

А благословенне літо цього року,
Дощі навідуються в гості раз по раз,
Земельку напувають всю нівроку,
Щоб колосився в полі хліб для нас.

Та овочі родили на городі
І фрукти соковиті й ягідки,
З небес щодня світило ясне сонце,
Вкраїні миру й щастя навіки.

2017 р.

Білий цвіт чудовий, ніби оченята,
Кожен рік дарує вишеньці весна,
Нас із вами буде тоді чарувати,
До краси ж такої байдужих нема.

Ягідок зелених ще зовсім не видно,
Поміж густим листям сховались вони.
Хочем дочекатись, коли вже достигнуть,
Щоб насолодитись їхнім смаком ми.

Коли ж вони стиглі і налиті соком,
То на краплі схожі із сонячних злив,
Дивляться лукаво на усіх звисока,
Ніби промовляють:"Ану дотягнись".

Перезрілих вишень не треба нікому,
Лише зрідка птаха яка поклює,
Як вітрець повіє - падають додолу,
Згодом щоб продовжить тут життя своє.

2017 р.

В людини справжнє, істинне лице
побачить можна лише уві сні.
І це не красне, просто так, слівце,
стрічатись з цим доводилось мені.

Забувшись уві сні людина кожна,
стає сама собою хоч на трішки.
Лиш уві сні побачити ще можна
нелицемірну, ангельську усмішку.

Найкращі миті власного життя
в звичайнім сні людина проживає,
з лукавством не оббріхує буття,
а саме головне – не убиває!

Знімає сон з людини сіру маску,
коли в своїх обіймах колисає.
Він нам чарівну, безтурботну казку
як мама у дитинстві промовляє.

Тому, коли вам туга серце стисне,
коли вже не під силу звеселиться,
забутися в глибокім сні корисно,
якщо ще взагалі хоч трішки спиться…

11.09.2016

Говорять, що за потиском руки
людський характер можна прочитати.
Не всіх людей, а лиш чоловіків.
Жіноцтво – справа інша, що й казати.

Особа щира – міцно, зазвичай,
і другу, й незнайомцю тисне руку.
Людину цю – умри, а виручай,
вона розділить радісті і муки.

Багато руку стримано дають,
їх потиск, скажем, так собі, нейтральний.
Він ніби каже – ось моя вам суть,
не дуже щирий, та і не брутальний.

А дехто власну руку вам дає
так велично, немовби скарб дарує.
Себе він любить, лише я своє,
йому у світі інших не існує.

У чоловічім потиску руки
душа мов визирає з-за лаштунків.
Не поважаю тих чоловіків,
що руку подають, як для цілунку.

(коломийський сонет)

Закувала зозуленька у суботу зранку,
лише й встигла відхилити на вікні фіранку.
Та не встигла вчепурити свою пишну вроду,
бо вернувся мій миленький з дальнього походу.

Він поїхав із сусідом в місто на весілля
й повернути обіцявся не раніш неділі.
А мені одній удома ночувать несила –
ось тому я агронома в гості й запросила.

Повечеряли смачненько й добре напилися,
ну а потім на канапі спати уляглися.
Хто ж чекав, що те весілля скінчиться війною,
і що милий на похмілля скучить за жоною…

А іще, що при народі відшмага на здачу,
тож сиджу я в огороді тепер й гірко плачу.

22.05.2017

Скільки важити повинен в Раді депутат? –
поцікавився недавно у Степана брат.
Той потилицю почухав, – Кілограм, два, три…
Брат йому, – Упав ти з дуба? З самої гори?!

– Ти дослухай, любий брате, не перебивай.
Дай закінчити, Кіндрате, це ж іще не край,
бо вважай у Раді нині лише вороги.
Як не віриш – попіл в урні ставляй на ваги!

16.05.2016

…опівночі пишу листа
чи дійде він, ніхто не знає
літ кілька взяв і відмотав
і розгорнув до Небокраю…
ой защеміло!
залюбки
від того майже посміхнувся
ти уявляєш це? прикинь
впіймав себе: -
собі я
снюся…
14-07-2017.

У вас є благо це Москва
І завойовані міста,
Багата є у вас Сибір
І ваш ганебний «руський мир»,
Маразм принижених царів
І гній і смрад з усіх шпарин.
Для мене Русь - моя земля
І Україна є вона
І роботящий мій народ
Знов здобуває всіх свобод.
А ваш імперський деспотизм
Людині в душу міцно вліз
І душить все, що є живе
І сіє смерть і горе жне.
Одні навколо вороги,
А ви святі як ті боги.
Підла наскрізь - не месія,
Нарекла себе – Росія.
Та річка Рось ріка моя,
У вас отруєна вода,
Тече вона в твою Орду,
Що завела тебе в біду
І ти за спинами людей
Стріляєш у моїх дітей.
Минуло вже багато літ,
Як ти несеш ординський світ
І кров Алеппо і Чечні,
Донбасу проливаєш ти.
Та сила наша розцвіла
І ми повстали проти зла,
А світ очікує і жде
Коли Орда сама впаде…
2017 рік

Дружина вже дістала чоловіка, –
Капусту квасити мені допоможи!
А той їй телефоном ледве „спіка“, –
Кума хай допоможе, їй скажи…

Проспався добре, смачно потягнувся,
сьорбнув розсолу, нічого робить –
піднявся, одягнувся, навіть взувся,
і сам уже дружині став дзвонить:

– Ти де поділась, чи зламала ногу?
Капуста як і як твої діла?!
– Вже три години квасим, слава Богу,
та до капусти справа не дійшла!..

13.04.2017

Зарікалася свиня
огород не рити,
ще не хрюкать навмання,
гидить не в корито,
не маститися в послід…
і подібні байки,
бо побачила, що дід
став гострити швайку.
Часто так нещирий люд
розпускає слину,
коли смажений когут
вже дзьобає в спину.

02.06.2017

Вже давно відколосились пшениці й жита,
вже стоїть в гаю і полі осінь золота.
Дощ холодний на цимбалах сріблом виграє,
вже прийшла років навала у життя моє.

Синє небо хмари вкрили, вітер долиною,
вже тяжкими стали крила в мене за спиною.
Вже сніжить і холодає, туга серце крає,
вже скінчається дорога до пекла чи раю…

Але варто чи журитись й доленьку клясти,
головою в стінку битись і писать листи,
у минуле зазирати чи горілку пить,
лити сльози та зітхати й себе хоронить?

Ні, не варто, ще й шкідливо, гірко сумувати.
Не потрібно кожну днину дівку виглядати
у старім шматті, з косою і старим кіссям…
Час прийде – її до танцю запрошу я сам.

26.09.2016

Захмарилося. Нічка. Комарі.
Селяни геть утомлені поснули.
Кладе сусід у торби чималі
Украдену у дачника цибулю.

Навпомацки тягає за чуби,
Від місяця немає нині світла.
Крадіжка - знак сучасної доби,
І головна у існуванні титла.

Цибуля в торбі. Бабрає часник,
Підважує кущі стара лопата.
Пішов хазяйський нині чоловік:
Усе що бачить - стягує до хати.

Картоплю сипле щедро у лахтух,
Торішня надокучила до біса.
Тепер сусід - довірливий лопух,
Збере не урожай, а дулю лису.

Добро у клуні. Хата на замку.
На місяць люто шкіриться собака.
Жона перину вислала м'яку
Коханням частувала, серп на гаку.

Уранці суне вже на свій город
Прорвати моркву сіяну загусто.
А там мишій, берізка та осот,
Але немає бульби та капусти.

Пощезли дині, бурячки малі,
Трава прим'ята колесом од воза.
На свіжоперекопаній землі
Іще димить бичок од папіроси.

Неситості людській немає меж
Коли немає розуму та серця.
Бо скільки ти добра не украдеш -
Удесятеро більше одбереться.

14.07.2017р.

... А татари, вражі гості,
гарцювали на помості:

-- Три Мстислави,
три Мстислави,
всі зазнали тої слави --
буйні голови схилили,
меч булатний пощербили ...
А свої прелюбі кості
полишали на підмості --
красно гостей частували,
дрібно кісточки збивали ...

... Ніхто тоді й не знався на татарах --
були степи, та хани кочові:
на кутригу́рах знались, на аварах** ...
Аж тут азійські варвари нові!
Той варваризм не римської породи:
щілини вік ... а у щілинах -- лють ...
(Тваринний витвір матінки -- природи:
сидять на костях, свіжу крівцю п`ють!)
І не смакують тушею конини,
і не ламають гречно спис о спис --
хрещене тіло божої людини
звисає з сідел головою вниз ...
Допавсь до нього бусурмен-татарин
захланно так руками обома:
йому солодша над усі нектари
узята шквалом людська бастурма!

... "Три Мстислави,
три Мстислави --
очі галки поклювали ...

Три Мстислави,
три Мстислави --
десять тисяч поховали ..."

... Напилася, наїлась річка Калка
калених стріл із вражих колчанів.
Здригнулась Русь: то помста, а не валка --
тавро лжеслави на хребтах синів!
(Уже ж було: в похід збирався Ігор ...
В ріці Каялі змочено рукав.)
Де йде різня, там, певно, не до ігор --
між трьох Мстиславів вирізнивсь Мстислав!

... На княжих трупах зведено помости --
на них всю ніч гуляла татарва.
Пильнуйте, люде, ви ж бо р а д о г о с т и!
Овва, Мстиславе з Галича, овва ...

... Над Калкою -- ні мулко, ані грузько --
"єси за шеломями, земле руська" ...
... "Баба́*** ... ага́"**** -- баби-агинський дух:
тут зела -- пера, а земля -- як пух.
... "Баба́ ... яга́"***** -- жаха дитину мати.
Було шолом о Калку не каляти!


(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008).

... Був собі вождь на ймення Темучин.
Пізнала Русь епоху Чингісхана.
Прадідизна́, етнічна "р о к с о л а н а"
здригалася при дерзновеннім "ч и н..." ...

А що вже степ наслухався копит.
А що вже трав під копита́ми збито.
А що людей вкраїнських перебито
у кучугурах полум`яних літ...
Воістину, пекельний чоловік!
Та що там чоловік -- скоріше, демон ...
Чи то душа -- непроходима темінь,
чи, може, в лоні матері хто врік?!
Щоби вести свій нарід по кістках,
щоб напувати коней в людській крові,
і м`яса з`ївши, на гортанній мові
"ш а й т а н" взивати швидше, ніж "А л л а х"!

... "Т е м у"... -- бо "т ь м а".
То ймення нечестиве.
А все ж "Ч и н г і с" -- "В е л и к и й" для своїх.
Чи ж матір почувалася щасливо,
припавши на Блискучий твій Поріг* ?..
Про що тоді вона просила духів,
(нехай уже собі -- у Духів Тьми),
які магічні скреслювала рухи,
б`ючись об землю стегнами, грудьми...
Вона -- така слаба, безмовна жінка,
чи ж їй під силу с о н ц е в о р о т т я?
Одне скажу: хоча вона й ординка,
та понад с л а в у зважує ж и т т я!

Не зчуєшся, як обрій запалає
зо всіх світів невтоленим вогнем.
Прислухайся, із тьми віків волає
непогасиме "с и н у ... с и н у... Т - е - м..." ...

... Історія, тяжка на перехрестях,
утопче в грунт ще не один курган.
Та відблиском підступності й безчестя
є на Русі наймення Ч и н г і с х а н!

Росте трава... Могили наших пращурів.
Обпалені облачення святих.
Червона Русь, не раз іще заплачеш ти
від отприсків о р д и н ц і в "золотих" ...
"Т е м у..." - бо "т ь м а". То племя нечестиве.
Такий вже рід... "О с м а н и" -- бо "о с а"!
Кусюче вкрай і вкрай немилостиве...

... Був собі вождь на ймення К у р е м с а...


(Зі збірки "Семивідлуння". - Львів:Каменяр,2008)