Є багато земель і країн
У світі передчуттів апокаліпсису
(Чи то одкровення –
Як собі хочете)
Є багато країв зачудованих:
Країн ком та знаків оклику.
А моя земля Ерінн – земля крапок.
Тут на кожному перехресті,
На кожному місці спочинку,
На кожному зеленому пагорбі
Ставили гойдели сонце:
А виходила крапка.
Не в кінці шляху,
І навіть не в кінці пісні.
А просто крапка.
(Так ніби пісня –
Зачала, а потім урвалася,
Так ніби дорога:
Йшли в Оффалі,
А все одно прийшли в Дублін).
Ось так і живемо на землі крапок.
На землі, де все сказано,
Але нічого не прочитано,
Нічого не збережено,
А просто поставлено крапку
Чи то багато крапок:
І розумійте собі як хочете –
Ви, зайди...

Де-пу-тат.
Ще й депутат як слід.
Певно,
наше Вам:
- Привіт!

- Поза ...
поза ...
позачерговий привіт!

- Мафія -
це, мабуть, апетит?

- Наша фракція -
кооперативний
(родом і народом)
обраний голосуванням
плід:
мікрофон - єдиний, хто
бандит.

- Як!?
Так ось де зачаїлась зрада?

- Поза сумнівом.
Система голосування "ВЕРХОВНА РАДА".

14.06.2015

Як колись...
Коли життя було жорстоке і безбарвне,
Коли страждала за тобою...
І у мить...
Спинилася на лінії конфлікту,
Все вже немає значення сьогодні.
Чому? Спитаєш...
Та просто грані небуття змінились,
І перестали існувати.
Чи ти не знаєш,
Що лине мить, години, дні,
І поклик серця спалює, зринає...
Вже не колись,
По-іншому дивлюсь на білий світ,
На долю, на любов, на несвідоме...
Та треба йти,
Не зупинятись,
І, можливо, стріну на дорозі,
Нову надію, безконечність, слово...
З Тобою йти, і бути там, де Ти...

Серце, як кактус…
Покрите голками недовіри
Скептицизму та прагматизму…
Коли торкаєшся
До верхівки
З пальців одразу йде кров
Хіба не реакція….
Не потрібна волога
Підтримка…
Дивна рослина
Дивне створіння…
Радіє раз на рік
Без причини
Просто радіє…
Адаптовується
І сумно мовчить…
Без органічних добавок
Просто маленьке
З голками
СЕРЦЕ…

Листям весняних дерев мені
Шелестить Слово.
Білими хмарами шиються шати –
Чисті, як порожнеча –
Одяг для вищої істини,
Що приходить оголеною
У наше хворе марення,
Яке ми звемо «реальність».
У піснях синиць,
У безнадійному крику зозулі,
У голосі чайок (прощання)
Вловлюю звуки Слова,
Його прозорі літери,
Його незриму присутність
Мені підтверджує вітер –
Оцей теплий, вологий, весняний.
На видноколі пагорбів
Бачу лише кольори:
Зелений, білий і синій.
Буду чекати (довго, можливо, вічність)
Коли зацвіте вересень І земля пофарбує рожевим
Оцей світ безталанний:
Кольором смутку,
Кольором ностальгії...

Вусате літо
Вітає мене гудінням
Вусатих блискучих жуків,
Білими хмарами вати спогадів
Про блукання лісами бажань
Темних, як кожні пошуки
Невідомого
Серед хаосу пожовклих манускриптів
І глиняних табличок «минуле».
Квітами синьої вероніки
Неба шматочки під ноги мріям.
Вужем жовтовухим свідомість
Повзе в невідоме – в хащі
Абетки цвяхованого Всесвіту
У затінок крон:
Білим пугачем чи то круком
(Теж альбіносом)
У пошуках вічних
Привітанню назустріч.

Сліди на піску.
Їх лишали босоногі монахи
У чорних рясах ночі
З вервечками днів у руках,
Їх лишали бородаті воїни
З білими щитами,
Посрібленими мечами
І картатими зелено-чорними кілтами.
Сліди на піску:
Їх читав сивий крук,
Мружачи блискуче око
Від променів жовтого небесного ока,
Що падало каменем
У темно-зелене море,
Їх загортав вітер,
Бо розумів – не треба
Лишати ці літописи
На піску вічності.
Сліди:
Босих ніг, цвяхованих чобіт,
Дерев’яних мокроступів,
Пальчатих лап,
Пазурів та копит,
Втомлених тіл, судомних рук –
Сліди на піску.
Вас змило море,
Вас зневажали мурахи,
Падаючи у ваші безодні,
Тікаючи від мурашиних левів.
Я лишив їх
У своїй покаліченій пам’яті,
Щоб написати про них у книгу,
Сторінки якої – теж піщинки,
Бо все на світі – пісок
Розбитого піщаного годинника.

Люди – дивіться!
У небо дивіться!
Слухайте тиху Всесвіту вічність!
Cмертність
свою тиху слухайте!
Люди – дивіться!
У небо дивіться!

Зорі рухайте!

2015

він випив неналитої кави,
закусив губами.
подивися на годинник,
подумав і знову випив.
2015

розквітни знов в своїй весні,
розквітни у в моїй траві
пролийся у рядки рясні
ногами-горлом я відчую
твій цигарковий крематорій.
2015

На радість снобу -
забив на моду.
Я прошу вас, залиште номер,
я обіцяю, не подзвоню!
2015

Сучасна Україна.
Водночас дві півкулі
(не Захід- Схід)
оголює калина.
Одна - це Гоголь:
"Ревізор".
Не допоможе і "Кагор"
очистити нещасні душі...
А друга -
ой! все той же Гоголь.
Безмертя й волі скульптор -
"Тарас Бульба".

07.06.2015

Ранок.
Селище міського типу.
Рух у центрі засобів "транзит".
З велосипедним поруч скрипом.
Дві подруги
проводять "аудит"
доцільності придбати у крамницях щось "на дух"...
Велосипедами навчились керувати -
до чого тут правосторонній рух?
Край шляху припарковане таксі.
Фургон з товаром наближається назустріч.
Таксисту років п'ятдесят усі:
зайшов до магазину
знайти якусь свою річ.
(Вертається назад,
гад).
Об'їхати таксі встигає перша жінка.
Наблизився фургон.
Ще мить - уже позаду.
Дорогу перехожий -
те ж мені новинка (!) -
долає до мети,
що визнають як "Ладу".
Увагу привертає несподіване падіння:
з велосипеда
(до стоячого таксі)
"лягають" на асфальт обурливі сідниці
(яким уже за двадцять -
нема ще тридцяти).
На щастя, обійшлось...
Для молодиці.
Хіба що на асфальті
пізніше буде ґуля.
Усі і розійшлись у справах, хто чим дише.
Водій сіда в салон,
надворі ноги лише.
Велосипед-зозуля
підводиться з асфальту:
- Ти "уху їв", яйцеголовий!!? -
і власними дверцятами
шофера -
по ногах.
.............................


Її синочком рідним
вписатися у шпальту
я б дуже не хотів...


06.06.2015

Сьогодні і дивний день – і звичний
Він просто надто-надто насичений

Забігла в чудернацький зашарпаний офіс
Обідала з мільйонером в шикарному ресторані
Тримала в долонях квітки рясту
І давилася смогом у пробці

Закохалась в українця з вусами
А в мене закохався старий астролог

Торгувалась жорстоко з таксистом
Купила мішечок книжок

ЗасипАв мене крижаний дощ
І засліплювала неприродно-яскрава веселка

А зранку дзвонив ти…

І я так радію життю
Ніби справді тебе люблю

20.04.2007

вона ішла на побачення
красиво убрана
намальована як лялечка

на побачення із чоловіком
який їй дуже подобався

із чоловіком
з яким познайомилася в Інтернеті
і провела кілька годин уночі

спілкуючись по телефону

із чоловіком
якого у мріях вже бачила

своїм майбутнім законним чоловіком

аж раптом ніс у ніс зіткнулася із велосипедистом
не помітивши як випадково
зійшла із тротуару на велосипедну доріжку

велосипедист гречно перед нею вибачився
і хотів продовжити свій шлях
але звернув увагу
що дівчина
яку він ледь не збив

просто осяйна красуня

тоді він до неї усміхнувся і запитав
чи не можна взяти у неї номер телефону

дівчина усміхнулась у відповідь
і не відмовила йому
у цьому маленькому проханні

наступного тижня зателефоную
пообіцяв велосипедист
і нарешті продовжив свій шлях
як і дівчина

а за кілька днів чоловік
до якого вона тоді так спішила
її покинув

і велосипедист не зателефонував
наступного тижня

і хоча ця історія
має своє продовження
але
скоріше за все
ви про нього навряд чи дізнаєтесь


12.06.15

Вечір пахне ліхтарями…

Йду – повільно.
Дивлюся – прямо.
Позіхаю, не прикриваючи рота.

Сьогодні –
Субота.

2015

і не було у перших рядах хто покутував кров'ю
і не було жалю елегантність зразок на показ
це для істинних честь чистокровних безтямних як звір
і нещадно-красива пітьма феєрично аж темно

і не було у перших рядах хто вигнанці із плем'я
але ними принесено жертву прощати за кров
а хіба хтось рахує життя це ж злочинці
чи довірився б хто у час мирний і що таке час
2011

Чистий лист паперу,
а потім якісь слова,
емоції, мовчання...
так хочеться тепла
серед зимової скрути
надворі.
як добре, що я ще жива,
ще тече вода з крана.
роздягайся.
сьогодні я одна.
і доживу з тобою до рана.
не знаю чи була права,
тобі певне не потрібні
мої слова...
краще губи.
ні, ні, я не німа,
то просто тіло зупинилось
у часі...
і очі зелені як трава
просторо дивляться тобі
у вічі.
вода.. ніхто краще не обійма.
вона не тепла - гаряча.
збудись, все сниться:
ти сама.
але ж вода,
вона обійма,
ковзає між пальцями,
гладить волосся...
вона всюди... огорта,
тільки шкода про одне:
вона вже вистигла...
а на вулиці - зима.


2015р.

Поле, поросле суничником і полином,
духмяність і гіркота дитинства -

беззаперечного щастя,
оголеної безперешкодної трагедії.

Липкі руки, замазані у зелень,
торкають твоє усміхнене лице,
гладять рум'яні щічки,
високий розумний лоб.

Твоя усмішка дивна,
немов складена із фрагментів,

я дивлюся і не впізнаю себе у жодному,
але ти вперто наказуєш мені не відводити очей.
Ця гра мене втомила, проте я не відведу.


Літо занурене у темне прядиво,
вовча шерсть кублиться попід вікон,
за якими вже сплять наморені батьки.

Я надворі, згори гомінко,
там гойдають гілки примарні пташки.

Ти зростаєш з-поза дерев
у глодовому мороці, твої оченята лискотять
сумно і спокійно.
Поруч тебе то сунеться, то поривається
неслухняною твариною вітер.

Ти кажеш, що я тобі більше не потрібна,
що далі ти сама,
і кидаєш мене долілиць,
крокуючи до темних будівель міста.

Роса оглушно дзвенить тобі вслід
і скліпується з трави у землю.


Сьогодні крізь важку дрімоту спеки
я знову почула твій голос.
Він шарпнув мене і зімлів.

Задушне світання червня
зранює пісню.

Із кінця в кінець...
Що? Так одразу
й навпростець?
Смалець є,
то є і тракторець...
Витікає
не бензин,
не газ,
не вітерець.

Повні баки
(дві губи)
нечесності,
нещирості...
Ганьби.

А вмикаєш телевізор -
як собачий грець -
...із кінця в кінець.

2015

«Скажіть, тату, як так сталось,
Що зозуля в чужі гнізда підкидає яйця?
Корм малятам самотужки дати неспроможна?»
«Ні, тут інше. Щось на казку схоже.
Але знаєш, в кожній казці, пісні чи прислів’ї
Мудрість наш народ вкладає ,
Для якої нема в часі ліку».

2
Занедужала вдова. Нема сили встати.
Просить діток хоч ковточок води їй подати.
«Нема,- кажуть, ані краплі в хаті».
«То збігайте до озерця якомога хутко...»
«У що взутися не знаю»,- каже старший.
«Тоді, донечко, піди ти».
«Нема в мене хустки, аби завинуться.
Нехай піде твій мазунчик!»
«Ну, хоч ти, любий Івасю, матусю послухай...»
«Нема в мене, мамо, у що зодягнуться».

3
Зійшло сонце уповні, освітило хату.
Притьмом знялась дітвора на подвір’я гратись:
«Довга лоза» та «Піжмурки», «Ворон», «Кіт і миша»...
Враз забули хвору матір. А вона ледь дише.
Та ось в хату вбіг Івасик, аби заховатись.
Бачить: з ліжка поволі підводиться мати.
Але чомусь менша й менша тілом.
А довкола - невідь відки повнісінько пір’я…
Стає мати поволеньки на зозулю схожа…
Кинувсь з хати Івасик прожогом:
«Біжім прудко до озерця, наберім водиці!
Може, мати нас простить і не стане птицею».
Хто відерце, а хто кухлик несуть діти воду:
«Пийте, мамо, та скидайте пір’я те негоже!»
А вона вже не вустами, а дзьобом говорить:
«Запізнились ви з водою...Не мої ви діти...»
Ті ледь мовлені слова стали їм одвітом.
Підстрибнула і крильми сумно помахала.
Далі лиш одне «Ку-ку!» з гаю долітало.

P.S.
Як літа свої в зозулі лічить доведеться,
Не забудьмо згадать неньку. Як їй там ведеться?
Попросімо любу птаху, що гостює в пісні,
Аби множились літа й тільки гарні вісті.
======================================================------------------------

За основу взято: «Як мати стала зозулею».- «Дніпрова хвиля», Київ, «Радянська школа», 1990, стор.55-56.

Все так закамяніло! -
це сяйво місяця, ця скеля крейдяна,
в ущелині якої лежимо ми
спиною до спини. Я чую крик сови
у синяві промерзлій.
Нестерпні голосні мене у серце стромлять.
Дитина у колисці білій зітхає й крутиться,
і роззявляє ротика у вимаганні.
Її маленьке личко карбоване у дереві, червоному й болючому.
Аж раптом зорі - такі одвічні, нездоланні та різкі.
Один лиш дотик: опікає і болить.
Твоїх очей не видно.
Ось тут, де яблунева паморозь квіткова
холóдить ніч, ходжу по колу
над урвищем старих провин, глибоких і гірких.
Любов сюди прийти невзмозі.
Безодня чорна глибочіє у собі.
На іншому її краю
маленька майорить душа, малесенька лічинка біла.
І я не маю вже ні рук, ні ніг.
Хто ж це понівечив нас так?
Рідіє темрява. Торкаємось, немов каліки.

той хлопець хотів вуса так
що вони йому виросли
кущем агрусу

і пишався він садом
садом квітнув
ним же і пах

дивіться які вуса
дивіться який агрус

і родив агрус
намистинами повнився
намистинами пад

лише сивочолі верби
матерями плакали

чи то бачилися їм вуса
кущем терену

чи багато було поховано
агрусу

2015р.

Відображення безкінечності
У світі, у квітці, у слові.
Від божевілля - до ґречності,
До любові.
Сліди на палітрі життя
Холодно-гарячі, різномасті.
Серед омани, безвілля, знетям
Не впасти б.
Дихати кожним днем
І вірити, що настане завтра.
Іти проз весни, у листя руде,
Як ватра.
Дерева, наче білборди,
Весняно-квітні, срібно-зимові
Розшифровують коди
У слові.

Ти кладеш камінь за каменем, цеглу за цеглою,
І будуєш храм у моїй душі, де я буду молитися....
Далі береш молоді садженці:пагін за пагоном,
Квітку за квіткою
Й ростиш сад у моїй душі, де я буду в тиші....
Потім краплю за краплею,
Хвиля за хвилею наповнюєш океан,
У якому я на золотому човені маю мрії вудити,
що в рожевих сукнях зорями будуть світити...
Ще будуєш терасу над якою заграва сховалася в лампу,
Щоб світити мені незалежно від часу...
Ого яка я велика: храм, сад, океан, тераса,
і все завдяки тобі, ЛЮБИЙ!

Мне бы хижину в бору сосновом.
Чтобы утром - трели соловья,
День начав, чтоб не был он суровым -
Разбудили песней бы меня.

Чтобы травы с солнышком проснулись,
Улыбнулись, помахав листвой.
Чтобы рОсы лепестков коснулись,
Опоив водой из родников.

Чтоб в безумстве закружила осень.
Снегом запорошила зима.
Лето - золотило мою проседь.
И капелью плакала весна.

Мне бы хижину в бору сосновом.
Для души построить...отыскать
Чтоб заблудшая, могла я снова,
Свою жизнь, да заново начать.

2013

Минуло… навіть не болить….
Лишилось відчуття образи,
що на очах моїх бринить
сльозами від тяжкої врази.

І серце крається в жалю.
Журба в душі не знає спину.
І пам'ять, і що так люблю…
карбується… смаком полину.

І з часом, краще майбуття,
Вві сні прийде, мене обійме.
З тобою - все моє життя….
Без тебе - час поволі плине.

Зозуля в лісі не кує,
Спів солов’їний не чарує.
Якщо ти - все, що в мене є,
Чому ж я й досі так сумую?

2013

Трава зелена і тополі.
Пункт пропуску військової частини.
Мов Боже провидіння, голос крові:
Серед трави уперше забуяли червоні маки -
обереги, знаки,
Благословіння із минулих поколінь,
Що над усе любили Україну
І ту любов заповідали сину.

Так трепетно ці маки проводжають бійців,
які на Схід з частини відїжджають.

Ми, мабуть, таки божевільні –
Розкидаємо листки всюди з віршами…
Календар завмирає з сірими днями,
Годинник перестає битись об стіну,
І люди заводять свій механізм на роботу,
Сплять, йдучи по вулиці,
І вже сонце в небі нічному світиться…
Це людина.
Все людина рухає, переставляє, змінює.
А сама стоїть і дивиться,
Давиться світлом ламп, у скло захованих,
Та все дивується…
Таки божевільна.

Запрошують мене на 27 червня в Неаполь( Італія) для участі у церемонії нагородження Міжнародною літературною премією за перемогу у поетичному конкурсі " Між словом і вічністю"( серед 452 учасників з різних країн світу маю призову 5 премію ). Пишуть, що я єдина українка- переможець ...(а премії 16 років) Поезії на конкурс приймалися 4 мовами - анг., франц., італ, іспанськ. Оскільки я не є носієм цих мов, моя поезія розглядалася журі у перекладі Ю.Лазірко ( дякую щиро, Юрію, за плідну співпрацю!) Радію, що прислужилася хоч маленьким своїм внеском задля розквіту рідної літератури, поезії, підняття її престижу у світі... А далі -починаються "ех".... :)
1 "ех" -- проїзд на церемонію нагородження власним коштом...
2 "ех"- боюся за своє самопочуття, адже це нелегка дорога після 5 хіміотерапії, ще й така температура повітря...
3 "ех" - мало часу для оформлення візи...
4 "ех"- погано без знання італійської мови...бо треба їхати з кимось, або щоб хтось з українців зустрів там...
Не хочеться перераховувати усіх "ех"... ЕХ...Але все одно приємно... Буде видано колективну антологію поезій в Італії...Такі перемоги у проміжках між боротьбою з хворобою окрилюють, підносять дух, додають сили і натхнення...Принаймні, можна поділитися цією радістю зі своїми друзями по ПМ та ФБ..

о Криме наш
так прагнуть справдитися назви
і Чорне море має стати чорним
а ЮБК - священним Варанасі
сюди приїдуть бідні і багаті
і шахтарі і чесні казнокради
вже не засмагнути
а смажитись
під благодатним сонцем
край пансіонатів

о Криме наш
і оживуть безлюдні пляжі
і трупи довго тлітимуть
на ваті
одним із перших
згорить єлейно-мавзолейний
і море лєнок, вовок
спрагло зажадають
як вождь палати
десь на узбережжі

о Криме наш
вода солона кожну крематуру
оберне в благородну сіль землі
і сотні барів опанують
нехитрий список
поминального обіду
і стане ритуальним їдлом
шаурма
символізуючи загорнуту у вату плоть
цукрова ж вата буде всім скорбящим
на десерти

о Криме наш
заводи з виробництва вати
по всіх містах
безкрайньої вітчизни
дадуть місця робочі
пенсії і пільги
попи твої
не гірше від брахманів
служитимуть гарячі панахиди

о Криме наш
туристів міліони
з усіх усюд
найбільше із гейропи
приїдуть на твої страждальні гальки
і скажуть слава слава вам кримчани
о мудрі і безмовні спостережці
і будуть вам кидати
долари і євро
за ніч у прибудованій халупі
і жодні санкції не спинять
твого тріумфу
на сакральному багатті
о крим-ато-рію
священна земле
перехід до раю


2015

біжи
краплинами по моїх вікнах
усміхненим півмісяцем
заглядай у шиби
вилискуй
павутиною на сонці
співай птахою на сусідньому дереві
ховайся в його листі

буди
променем раннього сходу
протягом з незачиненого вікна
стукай листами у двері
і втікай місто за очі
бо я вже виходжу із дому
щоб спіймати тебе
в обійми


2015

Ми шукали ідеали – всього мало нам було. Ми співали, ми кохали, та шукали ідеали.
Ми усіх людей питали, ми питали неба. Ми шукали, ми шукали!..
Але ми, дурнí, не знали,
що вже їх –
не треба.

2014-2015

у моєму серці живе синій птах, який
хоче вирватися,
але мої ребра для цього заміцні,
і я кажу йому, сиди там, я не дозволю
комусь
побачити тебе.
у моєму серці живе синій птах, який
хоче вирватися,
але я топлю його у віскі й душу його
цигарковим смородом,
щоб курви, бармени
та бакалійники
ніколи не дізналися
про
нього.

у моєму серці живе синій птах, який
хоче вирватися,
але мої ребра для цього заміцні,
і я кажу,
затихни, невже ти хочеш,
аби все пішло коту під хвіст?
невже ти хочеш
вибити мене з колії?
зірвати мої продажі
в Європі?
у моєму серці живе синій птах, який
хоче вирватися,
але мене не проведеш, тому я випускаю його
тільки вночі,
коли усі сплять.
я кажу йому, я пам’ятав про тебе,
тому
не журись.
потім я зачиняю його,
але і там він продовжує співати,
бо я знову не дав йому
померти,
і ми засинаємо
разом,
поєднані нашою
таємною угодою,
і цього достатньо,
аби змусити чоловіка
плакати, але я
не плачу, а
ви?

1992

У день коли небо і ріпак
дозрівали на прапор
коли мак узаконили
і трава чекала своєї черги
символізуватися
приходили до тебе
циганчата в гості
пухка молодиця
ламала їм такої ж булки
ті звикло викидали їдло до смітника
жінка репетувала
альтом
циганчата виводили
чи то колядку
чи молитву на ніч
їхня смаглява шкіра
рикошетила краще ніж бронь
кому осудом
кому настирними питаннями
кому планами на вихідні
випадково влучило
навіть у сонце
ледь встигло прохрипіти
я ж ваше
циганське
і всі покотилися
кожен за своїм
квитком


2015

...насолоджуйся кожним моментом свого життя, будь задоволений життям, воно коротке, немає часу, щоб жаліти за те що ти вже зробив...не витрачай час на непотрібні переживання, лови кайф від кожної прожитої секунди...

Хах... трохи смішні... трохи обезбашені... молоді...нежонаті...безтурботні...водночас...весь час про щось думаємо...а кажемо, що думати немає сенсу...любим...дуже-дуже...один одного...і навколишній світ...шалено закохуємося...про що потім половину життя жаліємо...і все одно згадуємо з задоволенням...не ображаємося...принаймні стараємось...розуміємо всіх і все...при тому не розуміємо себе...допомагаємо дорогим собі людям...і на жаль деколи не помічаємо помочі і уваги інших за що потім...коли вже трохи запізно жаліємо...і починаємо розуміти...пробуємо виправити...а вже пізно...шукаємо чогось нового...а знаходимо...таких як ми...знаємо...що все буде...супер...але все одно сумуємо...надіємось на краще...але знаємо...що краще ненадовго...хоча...чекаємо його як з моря погоди...робимо так як не хочемо...і потім переробляємо все одно на свій лад...говоримо...що думаємо...робимо..як вважаємо за потрібне...ми унікали...але і нічим дуже не відрізняємося від інших...хіба почуттям гумору і захопленнями...ніщо робить нас особливими...все решта робить нас такими як всі...ми не хочемо мінятись...життя заставляє...а ми і далі залишаємось такими якими ми були...навіть вік не міняє наших дитячих мрій...які ми потім здійснюємо для своїх дітей...таке життя...воно класне...а ми ще кращі за нього...бо воно є в кожного...а ми в нього...єдині і неповторні...бо таких самих як ми воно ще не зустрічало...
от такі ми...смішні...)))
(...Н.С...)

Не подобається щось робити?
Зроби це з ЛЮБОВ'Ю!

Дратує тебе хтось?
ПОЛЮБИ його!

ЛЮБИТИ ж так легко і так приємно!

ЛЮБИ!
ЛЮБИ міцно, шалено, пристрасно,а найважливіше - ЩИРО!

І ця ЛЮБОВ до тебе повернеться!

...Н.С...

Не дивно, що залишилися вдома
Слова , думки…
А я перед тобою,
Неначе гола.
Зігрій мене, цілунок дай
і обійми…

Поховай під собою,
Сховай од всіх лих.
Прошу і плачу…

Я лише знайома…
Мене немає у твоїй душі.


02-05-15

був тут один відомий поет,
якого усі вважали надзвичайно глибоким,
і ніхто не міг вивести його на чисту воду;
але я знав, що він відкриває словник на випадковій сторінці і виписує слово, наприклад:

зимородок

потім перегортає сторінку і виписує:

Монро

потім:

сподівання

страхітливий

таким чином народжується перший рядок:

зимородок Монро страхітливо сподівається

і наступний рядок в тому ж дусі:

озброєний загін зневіри зрікається полохливого руху

я, звичайно, підозрював, що подібні поети рівно настільки глибокі, наскільки товсті їхні словники;
але, вгледівши цього, я б сказав йому: мужик, чому б тобі не зав'язати з цим гімном?

я швидко забув про нього,
але декілька років потому ми перестрілися;
він плазував,
перебиваючись на уроках дзену для нуворишів з Беверлі-Хілзу;

і я сказав йому,
мужик, чому б тобі не зав'язати з цим гімном?

а він відповів, з яким гімном?

і я залишив його в спокої,
і кожен з нас повернувся
до свого
персонального
гімна.

1972

будучи юним і спраглим а такі як сороки
радо клюють на барвисте й блискуче
тобто екзотику й езотерику
герметику й герменевтику
отож побачив на розкладці цікаву книжку
«Что такое дзен?» збірник різних хлопців
переважно дотепних
книжка була тонка якраз влізала в задню кишеню джинсів
ціна була смішна щось таке як пляшка пива
не найкращого звісно а швидше навпаки
отож можна було мене привітати з покупкою
не сподобається викину подумав або подарую кому
і от вже в есейчику вотса вичитав щось на кшталт
ти можеш медитувати і займатись йогою
а можеш бухати і слухати джез
то все дзен і саторі чекає на тебе а сансара сосе
ну там ще багато цікавих історій було
коани анекдоти тощо алмазна сутра нефритова флейта
але це мене прикололо найбільше
тоість розумієш ти можеш бухати тобто жити як жив
але насправді це духовна практика така
своєрідна аскеза ти просто як франциск з асізи
той проповідував птахам і собакам
а ти напиваєшся і розмовляєш із уявними друзями
а потім раз уяви собі
приміром йдеш просто посрати
а хтось ненароком вимикає світло у вбиральні
і мать твою осяяння спадає на тебе теплим літнім дощем
і тобі на все решта ти просто ложив
ти просвітлений ти святий п’яний в сраку аскет ти будда
бентежили мене перспективи тоді такі
та й досі бентежать

може навіть від того що досі разом
живі нетверезі та розуміємось
передавати пляшку з рук в руки
голосно сміятись голосно говорити
пити коньяк з горла
заїдати мандаринкою
без жодної думки про думку инших
знати відповідь на всі питання
знати що відповідь вірна
і далі пити коньяк з горла
спльовувати кісточки
кидати лушпинки під ноги
припалювати цигарку від цигарки
«у статуи родена ми пили спирт сырец
художник два чекиста и я – полумертвец
чекисты пили истово кожанками шурша»
прикро що час не можна повернути
стрьомно що хочеш лише неможливого
але зрештою чого ще хотіти

нащо зібрав каміння і розгатив греблю
я ж так берегла оберіг мурний
укривала епітеліальністю її усю
сонце затуляла волоссям
аби тільки цільним лишилося пристанище надійне
вітри псами дикими рвали їй мязи розкидували плаєм
і знову цокали каменюки у білім подолі
крешучи пісню каменяра розіп’ятого
вода мертва затхла вода карбувала на округлостя її
заповіді свої на зеленаво барвуючи
фортеця неприступного пристанища упала
ти мури порозбивав поглядом торкаючи стан шовковий
викрав каміння вивіз за межу і межі усі відомі
юдою зрадливо пестив уста мареновим алізарином устелені
де почуття відчуттєво нетривкі твої
в котрих присягав і точилося миро із очей
пішов пішки проштрикнувши наостанок
списом римлянина неголеного тиждень
чи день була чи ніч
не кинув навіть альфа клич
за невидимо зриму провину вкарав укотре
і квилить зранене срібною кулею вовче єство моє
і ховаю в долонях цикорійний кварц
останній із виду свого уцілілий
як писанку чистобезкінечноврочисто зодягнену
як всесвіт неосяжну і як макове зерня
що стернею покотом пішло і не згубилося
і докотилося до ніг перекотиполем
і рукам боляче
і устам спрагло
і очам слізно
і кропиться писанка прозорістю
і добре од цього
і брила зсередини розсипається
святОсвячує відчуваю це
2015

веселий час то був
манливий і багатообіцяльний
як вмілий залицяльник
так і хотілось вірити йому
принадам правдам і майбутньому
так гарно все заповідалось
ми клялись не піддатись системі
а в дев’яносто четвертому куревський курт
прострелив собі довговолосу голову
а ми мало не плакали як сироти за тим блондинчиком
і відтоді він як і гнилозубий джонні та шаленець сід
обличчям наших постерів героєм наших розмов
дохлим героєм
і ми затято намагались стати такими ж
такими ж шаленими
та так само зіпсувати собі зуби та нутрощі
слухали їх музику якнайголосніше
пили карбідний самогон
що закуповували на точці
перед тим випробувавши міцність підпалюючи в корку
запивали червоним кріпленим
чи плодово-ягідним осінь була золота
або міцним пивом
блювали в парках і скверах
та інших місцях культурного відпочинку
реготали коли вечорові перехожі сахались нас
перебігали на инший бік вулиці
а потім дивились нам вслід та спльовували
"недайбоже таку дитину"
двадцять років минуло потому
і отак сидимо собі пліткуємо
піджаки на спинках крісел краватки послаблені
рукави білих сорочок закочені
манжети мають бути чисті
запонки поблискують
п’ємо коньяк жлобськи заїдаємо лимоном
просимо принести тарілочку зі сиром
«гляди брате панк нот дед»
киває братик на якихось хлопчаків що в парку навпроти
на лавці передають літрове пиво з рук в руки надпиваючи почергово
нот дедбратіку нот дед
я не був щасливим тоді
не конче щасливий зараз
то що іще скажеш
звісно ми ще трохи живі
ми розминулись зі своїм часом
як в довбаному морі довбані кораблі
без видимих ознак ушкоджень

Окрушини збираю миті слова напівпогляди
Пощо бджолі цвіт який не дарує меду
Забитися у собі світ так швидко втікає
Збираю аби посіяти серце не може чекати
Виноградова лоза цупко обвила ноги
Тягнеться до сонця вино капає
І застигає стигматами

Цвинтар - це наче хмарочос,
Якого поклали на землю
І постійно добудовують
Все нові й нові квартири.

Віко труни чи надгробок - це наче вікно,
А до вікон зазирати негарно.
Та все одно скоро всі підуть
Подивитися кожен до своїх.

Пофарбувати віконні рами,
Повставляти розбиті мармурові стекла,
Посадити квіти на підвіконня могил,
І сказати собі "Ну от"... і, може, поплакати.

У хмарочосах-цвинтарях немає кабельного ТБ,
Телефонної мережі та водогону,
Навіть древнього проводового радіо теж нема.
Тільки з кожного вікна стирчить антена-хрест.

Все, що вона ладна прийняти, ця антена -
Це повідомлення "Христос Воскрес" і кілька молитов.
А більшого там, за віком-вікном і не треба
(Оцих нестерпних котлєт-яєць і бухалова).

З одного вікна просили передати
(І за себе й за інших просили):
"Харчі і пластмасові квіти ні до чого,
Принесіть краще молитов за спокій".

I

Він був штатним фотографом і мав кенон із потрісканим шкіряним ремінцем;

тоді таких було на всю область штуки три;

командировки розкидали його по всьому союзу; він клав на плівку всяких ташкентських керівників, що стиснули один одному руки на тлі щойно зведених заводів та електростанцій, глав обкомів, що поспішили прибути на закінчення будівельних робіт, їхніх усміхнених дружин та покірних вузькооких дітей;

а коли вертався, то бажання змити пил киргизьких і т.д. степів та уповноважені погляди ставало нестерпним, і він забирався на вершини недобудованих багатоповерхівок, ставив триногу і знімав місто, в якому виріс, доки воно не помирало у заході, на чиєму полотні виднілися второвані шляхи фабричних димів;

“…щоб уявити, якими очима кондор бачить Анди, над якими летить, варто подивитися в об'єктив” – щось подібне він підлітком вичитав у енциклопедії, і саме тому все склалося так, як склалося

II

Потім часи стали псуватися, але не так швидко, щоб він міг це помітити;

у дев’яносто першому три кулі влучили у пульсуючий м’яз поза ребрами, й він уже не згадає їхній порядок – так, ніби усі вони, попри закони балістики, вилетіли з одного ствола одночасно, дружина, інсульт і ці двоє на жигулях з якоїсь чи інспекції,чи кооперативу, чи профспілки, які заявились на його хотянівську дачу і забрали кенон зі шкіряним ремінцем;

просто увесь цей час його кенон із цим довбаним ремінцем, що постійно заважав сконцентруватись, ні, навіть не кенон, очі його кондора були казенною власністю;

він стояв на літньому ганку у джмелях та квітах; позаду під вишнями хилитався гамак; вони кинули апарат і триногу в багажник і поїхали, здіймаючи спекотну куряву

III

З тої пори минуло два з половиною десятиліття, і ось він лежить і уривчасто бурмоче це все, а поруч на тумбі стоїть недопита прострочена упаковка кефіру; і він збиваючись питає невідомо в кого, чому ніхто не прийде і не принесе йому свіжий кефір, натискає на кнопку виклику, прибігає рудоволоса медсестра і довго стоїть над ним, не розуміючи, що від неї хочуть, а він трясе її руку і благає вийняти кулі, щоб кондор знову побачив гори;

вона відповідає, що може лише дати йому анальгін з димедролом внутрішньом’язово, а краще внутрішньовенно, і що це чи не єдине, що входить у її сестринські повноваження, а виймати кулі – справа хірурга, який зараз дуже зайнятий;

то коліть уже, аби старий нарешті відрубився і не заважав, озивається голос із глибини палати, і рудоволоса медсестра розгублено шукає в шухляді шприц

27.03.2015

пані та панове
ця історійка як зрештою і всі історійки такого штибу
сповнена розпачу й віри а також довіри до світу
який загалом і не заслуговує на аж таку поблажливість.
отож він нащадок шляхетного роду барон блондин арієць
гаупманом у невеликому концтаборі зустрічає її
красиву і розумну єврейську дівчину
загалом таке поєднання трапляється найчастіше
ну в сенсі що ці дівчата найчастіше такі є
красиві та розумні з гарним культурним бекґрандом
це все східна кров я так думаю та особлива увага оточення
отож він забирає її з бараку та поселяє в себе
ну трошки порушення звісно але завжди можна домовитись
отож пиячить з комендантом каже що йому потрібна покоївка
ну і всякі розваги
«ну карл ти ж розумієш нас чоловіків
не з денщиком ж мені ліжко прибирати
рем на такому спалився» і спільний регіт
домовляється з внутрішньою безпекою
«хлопці коньяк і шнапс а також водка скільки подужаєте»
ще з кимось з ким варто домовитись а не залякати
дарує їй купу всяких цяцьок намиста моніста
ланцюжки переплавлені зі зубів
браслетки
шовкові панчішки зі швом
нічні сорочки щойно з пральні теж шовкові
порцелянові ляльки
теплі пухові ковдри
матраци набиті волоссям справжніх блондинок
можливість бути ситою
та дивитись із вікна
на колону людей яких щовечора ведуть до лазні
читає їй гьоте і шіллєра і ніцше і метерлінка
та розповідає що все скоро скінчиться і
вони втечуть від цього безуму в нейтральну швейцарію
«російські танки біля варшави розумієш союзники перейшли ардени
тисячолітній райх загинув і тільки біснуватий цього не розуміє»
на недільній вечірці вона танцює для панів офіцерів
а карл урочисто каже «панове варто закінчувати це все
батьківщина в кільці сил зла кожен має бути на своєму посту
тобто друзі ви розумієте настав час кожному подбати про себе
є радіограма пропоную всім випити навстоячи ми ліквідовуємо табір
розпочинаємо завтра з бараку номер сім»
вночі вже не гаптман а
майор хрест із дубовим листям за особливі заслуги
спраглий ніжний та пристрасний
«нам варто втікати як я й обіцяв» говорить «збери речі не забудь золото»
«вберись в робу інакше не можна і піди попрощайся з родиною
вони в бараку номер сім я беріг їм життя як міг виїздимо вночі»
ввечері він п’є хильцем шнапс при вікні
плаче
дивиться
п’є шнапс захланно спрагло
проливаючи на розстібнутий мундир
як вона з рештою бараку йде в лазню
кожен має бути на своєму місці зрозуміло ж
через десять років
після полону в союзників інфільтраційних таборів
зневаги та принижень денацифікації
він заступник міністра фінансів землі баварія
напише чудовий роман сповнений непідробної щирості
жалю за згаяними роками розпачу та сум’яття
про безжальне колесо історії та закохану пару
яка протистоїть репресивному апарату злочинного райху
(це воно цитата з рецензії) роман став бестселером
і перекладений того ж року на півдесятка мов
в англійському перекладі назва звучить
«Desdemona must dai» і відзначений як вклад
у боротьбу із неофашизмом що якраз підіймає голову

насправді все значно простіше
значно простіше
не варто шукати складних пояснень
тим паче шукати якихось проблем
чи вирішення вічних дилем чи питань
чи зрештою котрих завдань чи виконання прохань
а вони і так ховаються як мухи
маніхеї таки помилялись
і це навіть не дивує нікого
боротьбу припинено не сьогодні навіть
тим паче не вчора чи позавчора
добро змагає що краще
і зло долає ще гірше
і зранку вставши до праці ти робиш помилку
так само звично
як чистиш зуби чи готуєш каву
що зрештою геть несуттєво
так само як не важливо
які таблетки у твоїй аптечці
наскладала рухами нервовими
якщо в тебе направду є аптечка
із пігулками синіми і червоними
як звати твого кота
якщо в тебе дійсно є кіт
які книги читаєш
якщо читання тобі направду смакує
суттєвим в такому розкладі є те що ти знаєш
достатньо всміхнутись взяти одне одного за руки
це так само просто як вийти з трамваю на своїй зупинці
ти випадаєш з матриці не бійся там десь матрас
і загалом байдуже що вони
зупинки оці
визначені наперед адже у визначеності отакій є свій шарм
як для кожного покупця є свій крам
і ти звісно вибираєш і визначеність і зупинку і крам і шарм
а також инший трамвай само собою инший трамвай
як же инакше
і матриця дістає жорсткий облом
і клацає єблом агент сміт жалібно

Холодний вітер заповзає під шкіру.

Сніг із полонини, ніби кіт,
Злизує сметану тепла із тарілки ранку.

Цвіт ранньої груші скучає за бджолами,
Що обурюються голосно у вуликах,
Доїдаючи вчорашній мед.

А я минулорічного із дна банки
Нашкребу дерев’яною ложкою
І намащу ним лезо променя,
Що схожий на слово.

Може зігріюся розмовою з тобою.

Очищу душу…

Умию лице цвітом вишні,
Що летить у небо.

18.04.15