Скільки у світі існує людей,
стільки ж у ньому витає ідей:
щодо владнання планетних порядків,
щодо режиму і темпу зарядки,
щодо об‘ємів з‘їдання харчів,
використання образливих слів.
Про неможливість всесвітніх проектів,
шкоду страшних парникових ефектів,
що добивають все людство, природу,
та про загальну й статеву свободу.

Спорять про нафту, вугілля і газ,
щиро, по суті, а то напоказ,
як зберегти хоч би рештки довкілля,
заборонити наркотиків зілля.
Спорять про геїв, а то про путан,
про лицемірство, брехню чи обман,
ще про Будьонівськ, Беслан і Норд-Ост,
голодомор, геноцид, холокост,
„Курськ“, про Нємцова, украдений Крим
та про четвертий, примарливий Рим.

Спорять про голод і піцвинків ситих,
сепаратюг у свій час недобитих,
ще про корупцію, влади свавілля
та про загальне й сімейне насилля.
Про міжнародний і свій тероризм,
збоченців ницих, відвертий садизм,
ще про палаци у слуг від народу,
про політичну і власну свободу.
Йде спір про мир і війну на Донбасі,
спорять в вагоні, буфеті і касі…
Не на життя спір іде, а на смерть,
все покотилось униз шкереберть.

Спорять про Ялту і Реймс, Тегеран
та український останній Майдан,
про терористів, фашистів і хунту,
про зітц-директора знаного, Фунта.
Ще механізм розв‘язання дилем,
бо вистачає у світі проблем…
З вуст у вуста ця іде естафета,
в спорах отих скоро втоне планета –
ось що хвилює людину й поета,
але ця тема вже не для сонета…

Немає у Росії дійсно руських,
бо там ніколи їх і не було.
Погляньте ви на вихідців улу́ських,
на очі, ніс, волосся чи чоло…

Жили там завжди ненці і туви́нці,
мордва, буряти, манці, якути́,
евенки, чукчі, чуваші, марійці,
татари, ще башкири і ханти́.

Чеченців і аварців там немало,
лезгини і карели ще живуть,
удмуртів і калмиків вистачало…
Чому ж вони себе слов‘янами зову́ть?!

Чому чужу історію украли,
чужих богів, героїв й навіть віру?
Бо совісті і честі геть не мали,
та все ж хотіли щось явити миру!..

Московія тому і тягне люто
до України хижі пазурі,
що хоче древню Русь собі припу́тать
й втопити Неньки славу у Дніпрі.

Одній щоб безроздільно панувати
і багатіти на чужих кістках –
у грязних лаптях суне все в палати,
віками сіє лише зло і страх.

Але такого далі вже не буде,
минули одурманення часи –
звернуть в минуле не дозволять люди,
що звикли вже до волі і краси!

09.09.2016

На правду ображатися не можна,
на правду ображатися не варто.
Повинна знати це людина кожна,
всерйоз сприймати, не якісь там жарти.

Хоч щира правда часто очі ріже,
а то сердешна ще і серце коле, –
вона немов у спеку вітер свіжий
замкне, а інколи й розірве, коло.

У правді наша сила, українці!
Лише у ній все наше щастя, брате!
Це пам‘ятайте всі і поодинці,
коли між кривдою прийдеться обирати.

04.09.2016

Любов і розум – речі несумісні,
хто б там вам що і як не говорив.
Кохати можуть лише дурні злісні,
бо розум не одну любов убив!

І недарма говорять у народі,
що зазвичай вона буває зла –
якщо кого застане у городі,
той щиро покохає і козла…

Закохана людина майже сліпне,
їй очі застилає пелена,
листом язик до піднебіння липне,
а в голові – що ядерна війна!.

Не бачиш, що учора добре бачив,
не розумієш вже простих речей,
а погляд твій, як прикував хто наче
до губ її, до стану, до плечей...

Готовий ти на подвиги і жертви,
які учора ще би не робив,
і часто все оте – заради стерва...
Ото халепа – дійсно полюбив!

Говорять правду нам бувалі люди –
хто любить щиро, завжди то дурак,
розумний – нізащо́ кохать не буде.
Але у світі без любові – як?!

Думки існують вельми протилежні,
питання вічно мучить кожну стать –
Прожити дурнем, люблячи безмежно,
чи умним без кохання існувать?.

Ви ще не знаєте кацапа.
Літає мухою цеце,
а обнімає косолапо
і вічно має, як у цапа,
незадоволене лице.

Воно полює за чинами,
аби завоювати світ,
але відоме матюками
або махає кулаками
із малечку до сивих літ.

Воно людей не помічає
і визнає єдине – прес,
яким і давить, і повчає.
І у юрбі їх підла зграя
пильнує вовчий інтерес.

Його нема чому учити.
Усе відомо наперед.
Той буде оковиту пити,
цей мать і партію любити,
а решті треба пістолет.

Воно затято риє яму,
аби глибокою була
і ненавидить до безтями –
нахабне, люте, сите-п'яне –
америкоса і хахла.

А те, що нібито еліта,
богема, «барє» і шпана –
шурує гоголем по світу,
із мракобісами у свиті,
а їх ведучий – сатана.

Оце і є союзний Чомбе
серед опричників своїх
і хрюш у рясі – між святих.
Усі диктатори і зомбі
вилуплюються із таких.

У них ума – на дві палати.
У шостій – Дума й ковбаса.
Із Києва – колона п'ята,
і гастролююча попса,
і опозиція уся.

Не всі Андрії. Є й Остапи –
наємні рупори Кремля.
На всій малоросійській мапі
немає гірше за кацапа
із укґаїнця-москаля.

Відоме плем'я це пархате
не тим, що і нікчема – пан,
а тим, що заміняє ката,
коли тебе попре із хати
і поламає твій паркан.

Питається, а може досить
кататись на чужім горбі?

Та видно пана по губі.
Усе одно очима косить.

І як земля по світу носить
таку мерзоту на собі?

                              07.2017

Ти написав мені листа:
«Я все іще про тебе мрію»
Короткий лист і неспроста,
Плекаєш на любов надію.
Ну що мені відповісти?
Щоб не образити, мій друже,
З тобою ми давно на ти,
Знайомі наче добре дуже...
Мов пишна ружа я цвіту,
Мені твоя увага, чесно,
Приємна, ніби у меду,
Купаюсь в сині піднебесній.
Ти написав мені всього:
«Я все іще про тебе мрію»
Палає приязні вогонь,
Вогнем сим тихо пломенію.

… в ночі – густе волосся, день – потойбічно сивий,
дім – теорема ляльки, змоченої вві злі.
тихо шурхочуть сови, дряпають зелень зміїв,
в пазуху мостять кігті, гріються до сльози.

на божевільній кулі – опіки страта-сфери.
у блідошкірій скрині – вакуум, порох, цвіль…
між кораблів гомера спи, мишеня мізерне!
мряка ввійде під ранок із лантухом могил.

ти не дивуйся, звірю, – зварений дощ не пада,
у маріанській склянці стікс не тече з руки…
хай тобі скажуть мертві, що в них – чи кривда? правда
на перекислім небі? ловляться хробаки

на незабуту пам’ять? на перестиглий хрестик
гострить кропива шуфлю? чи там нема кропив?
…ходять поважно хмари, начебто стюардеси.
носять вино з печаллю тим, хто ще з чаш не пив.

ти там, звіря, не думай, хто з них наступний сьорбне,
де там прозорий речник виріже реченці…
ми – цьогобічні звірі, з видами на безодні.
ми тут – промоклі вівці, стрижені у ченці.

ми ще – затерплі вої (як не здають – здаються
тим, хто полює в полі – смуткам, зіркам, вовкам…)
дні нам лоскочуть вії. ніч нас бере на руці.
тіло – легенька скринька. кришка її – тонка:

вирізьблена димами, викохана ножами,
витерта без ганчірки, виношена в гріхах…
церква, корчма, розпродаж – де вона не лежала!
що вона не ховала в поросі! (світ – це гра)

хочеш, – доставку піцци під голубами риму?
хочеш, – пекельну діжку, барбі з сухим айк’ю?
поки годинник б’ється, поки когут не гримнув,
поки метелик молі шерстку твою м’яку

дірочками малює – сивими чи густими,
білими чи з червоним, зубками чи чолом, –
пахни! – вогнем осіннім чи корабельним димом,
щоб невмируще сонце грілось твоїм теплом…

грайся летким промінням, вівці лічи і тварі,
нетлю годуй і твані, коси стрижи землі…
миші на цьому світі ходять поводирями,
носять сову на шиї, лущать зерно у злі.

хай там – сама полова! хай там щоніч – то повня!
хай там ікру червиву в зморшки накидав час!
може, до завтра манна в чорній ріці потоне.
може, – надкусить землю, і порятує нас…

Безвітря. Штиль. Затишшя. Німота.
Усе пройшло, і біль не млоїть груди.
Стернею наїжачились жита -
Вона м'якіша за людську огуду.

Розвіялися мливо, остюки,
Удосталь нашепталися сусіди.
Любов із серця вирвав я таки,
Не стерпіла вона тяжкої кривди.

Я був сліпак. Незрячий. Сліпорід.
Немов битюг тягнув важкого воза.
Мені її краса заслала світ.
Вона ж чуттями грала віртуозно.

Для неї - гуща, бульбовий навар.
Мені - сироватка, усохла костомаха.
А навзаєм отримав я удар,
Зазнав поразки, катастрофи, краху.

Вона пішла від мене навесні,
А літом у мою самотню хату
Сусідка принесла у пелені
П'ятьох малих пухнастих кошеняток.

У неї повно жирних мослаків,
А я картоплю запиваю квасом.
Людина може їсти й павуків.
Оселя ж кицьки там, де є ковбаси.

27.07.2017р.

Брехню ненавиджу я в людях,
хоча вона й різниться дуже:
у вигляді ножа чи ружі,
пусту, майстерну, в свято, будні…

Брехню я в людях не приймаю,
підступну, з посміхом, невинну,
нахабну, з натиском невпинним,
що серце в шмаття розриває.

З дитинства не терплю брехню я,
обурююся і страждаю,
в душі брехливих зневажаю,
бо почуттями не торгую.

Брехня від зради лиш за крок,
не довіряй брехливій лесті.
У брехуна немає честі –
це аксіома, це урок.

Брехню ненавиджу я в людях
і виправдань не жду, пояснень…
З брехливим і без слів все ясно –
людини з брехуна не буде!

Своїх ви не ховайте почуттів,
якщо вони до того ще й хороші.
А щирих – не ховайте й поготів,
бо їх не купиш ні за які гроші.

Нехай вони хлюпочуть як вода
чи квітами із ваших вуст струмують.
Не вистачає квітів? Не біда –
у справах ваших хай вони квітують!

Хай погляд ваш завжди мов блиск зірок
несе в собі тепло, яскраве світло,
щоб кожне ваше слово, кожен крок
перевертали світ, кохання квітло.

Із нього починається усе,
нічого не буває без любові.
Вона на крилах кожного несе,
за хмари підіймає знову й знову!

Вона – душі то лет і серця спів.
Любов – блаженство і безсонні ночі
а то наповнені сльозами карі очі.
Живіть, кохайте, не стидайтесь слів,
своїх ви не ховайте почуттів!

Жив так, що нібито й не жив,
все будував на завтра плани…
Отак весь вік і пролетів,
майнув в минуле окаянний.

Що залишу нащадкам я,
що після себе людям лишу?
Могуче слово бунтаря
чи цілковиту, мертву тишу?..

Та опановуючи суть,
усе частіше, бідний люде,
мене вагання все ж беруть –
чи взагалі те завтра буде…

грудень 2016

Щастям, люди, щастям дорожіть!
Помічайте, мрійте, бережіть
сонця промені у світанковий час,
бо вони лише для вас, для вас, для вас!

Якщо ж казкове чудо пропустити,
тоді на білім світі як нам жити?!
Усе, що мимо серця пролетіло,
назавжди віхола вкриває біла.

Трепетне коли почуєш слово –
радуйся, не вимагай другого.
Не спіши і час не підганяй,
порадій, полинь за виднокрай.

Скільки пісні випало тривати?
Вже давно пішла на небо мати,
лист спадає під могутній в‘яз...
Та чи ж буде все те сотні раз?!

В сутінках палахкотить у вічі
стрій тополь, немов вечірні свічі.
Насолоджуйся, постій і помовчи,
як заповнити вже пустку нічим.

Грім гримить, немовби канонада,
дощ періщить по верхівках саду.
Душу що теплом не зігріває,
облетить додолу листопадом.

Хворі й суперечності облиште,
ви на потім все оте залиште.
Постарайтесь в цей нелегкий час,
щоб вони не хвилювали вас.

Вслід бубнять хай скептики уперті,
не губись в життєвій круговерті.
Радощів, ну як там не крути,
злим очам, хоч лопни, – не знайти!

Добрих і привітливих очей
не торкають заздрощі і муки.
Радість вам сама простягне руки
і вантаж спаде з сумних плечей.

Хто красу розгледить у звичайнім,
в ручаї розлив побачить рік.
Хто радіти вміє, як востаннє –
дійсно той щасливим буде вік.

Хай співає птах над головою,
ліс квітує і волошки в житі.
Не дружіть з проклятою журбою.
Щастям, люди, завжди дорожіте!

Щастям, люди, завжди дорожіть!
Помічайте щастя кожну мить:
ранки, зорі, роси, весен час.
Радуйтесь, цінуйте – все для вас.

16.01.2017

* За мотивами твору Едуарда Асадова „Дорожите счастьем, дорожите!“

На Землю знову я колись вернусь,
як паросток через асфальт проб‘юсь,
Любов нехай панує над Землею,
я вірю, що свого таки доб‘юсь.

Ми переможемо чужих і своїх ланців.
Життя – немов вода в прозорій склянці:
хоч з часом рідини стає все менше,
та будоражать кров все ж дикі танці.

Але воно усе розставить по місцям,
а вірність стане запорукою всім нам.
Нехай це почуття як нитка Аріадни
романтиків завжди приводить в храм!

січень 2017

Втікає ніч на синьому коні
безмісячним ноктюрном «SÉNZA LÚNA»…
Чого блукаєш, вершнице фортунна,
семивідлунна в снах, в самотині…
Чи ж є той сенс з безмісячних блукань?
Чи випливе в туманнім альбіоні
пахучий лист фіалки на осонні
та дрібен дощ любисткових зітхань
про над’яркіший пам’яті відбиток:
у нетрях часу збитих колісниць,
триоких свіч, окреслених зіниць,
і безлічі зелених свіжих віток,
що виринають з ночі на льоту,
і виростають в безвість, в висоту!

Там на семи горбах тріпоче кінь –
І тінь моя в сліпучім ореолі
Веде двобій з могучим знаком Долі
мечем семивідлунних поколінь…
Я всюдисуща… я уся з відлунь,
в мені постава вершниці, о верше!
Втікає ніч… Туманно, як і вперше,
той самий сон – безмісячний ноктюрн.
… Не сон, о Сіне… - зірка покотилась.
У чому сенс? – не знаю… Я втомилась.

… Світає… Я народжуюся в муках,
вертає світ, тонований у звуках,
та сама синь – безмісячний ноктюрн…
І я, в семи фортунах безпритульна –
над звуками ноктюрна «SENZA LUNA»…

… Натомлений ноктюрн…
чи сон…
чи сум…

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів: Логос,2001)

Ти котись, котись, кибитко...
В’ється ночі золотава нитка,
(б’ється серце, ой та не дається –
палахкоче, не згаса!)
Понад плинною рікою
пущу повід, коників напою,
і тебе захланною рукою
поманю у небеса...

Ти лети, лети, голубко...
(Б’ється серце, ой та схлипом смутку),
рветься нитка золотобагря́на,
як жаринка, догоря...
Серед степу спозарана
з ву́тлих трав росте кривава рана,
що дорога – то жага-омана,
то незаймана зоря!

Ти веди, веди, дорого...
(Б’ється серце, ой та до знемоги),
де ж мені подітися від болю
у любові на устах –
на вітрах циганську долю
переллю я перекотиполю,
і розтану... стану... пересто́ю –
в неземних нових світах.

Ти... зореносно так світи,
поведи мене в світи – на край...
За прив’язаність прости,
як лошицю запусти
у привольний дикий рай!

Ти розкинь небесну карту
(б’ється серце, ой та не до жарту!),
а чи варто жити, чи не варто –
у циганки не питай...
Розведи у серці ватру
з болю, крику, схлипу, а чи жарту...
Чим жаркіше – тим рідніші шатра,
ти гори... гори... палай!..


(Зі збірки "Обрані Світлом". - Львів:Сполом,2013)

***
Буває, і мініатюрні катрени
не лише образи, але і ...поеми,
і п'єси, і оди ...дощу.
Які то скажені путі Мельпомени,
якщо випадкові сюжети і теми
доводять когось до плачу!

***
І зоїли протирають очі.
Месники і месниці навколо.
Зрозуміло, що кусати хоче,
та не ясно, що воно мололо.

***
У всьому винні москалі.
Ця істина відома.
Надії є. І не малі.
Чекаю миру на землі,
але воюю вдома.

***
Я не живу на Україні,
а в Україні їм і п'ю.
Не важко уявити нині,
що чую соло солов'їне
не на краю, а – у краю.

***
Усе, що надбали у час есесеру
на смерть і життя в боротьбі
за мир і свободу майбутньої ери,
«працюючий жулік» у пенсіонера
на щастя здирає собі.

***
А ми живемо на початку
як є і було за дідів.
Корупція, кража, подачка
і каса, собі на «заначку»,
освоєні з юних років.

***
Замайоріло усе
у бойовий «Первомай».
Нація гасла несе:
«Банду – долой!
Путю – домой!
Хунту – ?
А Пєтя – good bye».

                              2017

Вона солодка з виглядом на всі…
Йому повзти і дертись крізь кордони
і кожен з них ще мріє по росі
це право їм дісталось за купони

і боляче і смішно - хеппі енд
він не турист, а хто? заробітчанин
найкращий із усіх сьогодні тренд
чому ж не віддіслати їх у Кани?!..
27-07-2017

Господнє хрещення – це міф,
хоча й тисячолітній;
його не знав сармат і скіф,
чи половець самітній.

Ми пам‘ятаєм чудака,
що все махав руками,
феномен мага Чумака –
заряд води банками.

Цілющі якості води
у кожен день незмінні,
то все придумали жиди
про цінності нетлінні.

Не довели б нас до біди
оті христини слова,
нема різниці для води –
йорданська чи дніпрова.

Тоді чому ж уперто ми
щоразу ще спросонку,
в морози посеред зими
шугаем в ополонку?!

Моя позиція тверда,
омита древнім хистом –
очистить душу не вода,
бажання бути чистим.

19.01.2017

Чому, скажи, ридаючи, ти мрієш,
коли вже знаєш, що любов жорстока?
Страждати від кохання все ж волієш,
ніж залишатися без нього одиноко…

Давно ти мовчки плакати навчилась,
за посмішкою тугу й біль ховати.
Просити Бога, потайки молитись –
у клоччя серце зболене не рвати.

Чому ж воно так плаче по ночам?
Чи завжди буде так? Ні, щиро вірю –
діждешся згодом вірного плеча,
десь вже на обрії кохання і довіра!

листопад 2016

Є у тебе, шпигуне, душа?
Чи її розміняв ти на розділи
Циркулярів, доган і пошан,
Чи на вірші, що пишуться прозою?
Світ подій у твоєму житті
Очі випалить нам, непосвяченим,
Мов мета, до якої іти...
І стороннім, того не побачити,
Як ти був у житті чим не є...
Як коханок кохав не кохаючи...
Як тебе за усердя твоє
Поважали... Навряд поважаючи...
Ті країни, де жив, ти "зливав"
За наказом... Чи просто з огидою.
"Прогинався"... І в очі плював...
Мов сновида ти йшов за сновидами,
Що весь світ унікуди вели,
Ніби ввечері курку на сідало,
Часоплином життя розділив
На служіння трухлявому ідолу,
Що розіб”єш, як час надійде,
Мов зневір”я, прикрите молитвою...
Де сховалась душа твоя? Де,
Під якими могильними плитами,
Що й самому вже не підійнять?
Чи під смокінг залізла бомондовий?..
Що питати?.. Життя, твою мать.
Світ сумує за Джеймсами Бондами.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117072700923

Твоя пісня мінлива…
То кохання,
то злива…
То в печерах німих каяття…
Ти – повітря моє,
Ти – як диво…
Але пише апокриф Життя…

Ти - мій біль,
Ти - пожежа,
Що спалила мої відчуття…
Ти – прокльон,
Ти – дитина примхлива,
Що не знає святі почуття…

Вдалині від кохання стежини
Ти живеш серед зради та сліз…
Ти-гидкий, ти-єдиний…
Але замість душі ти є біс…

Що продався до темряви в руки
Та закликав магічне буття….
Все це знаєш…
Та ще… твої ж стерви
Загортають тебе в небуття….

4.09.16

Пора вже стати злегка цинічною...
Життя показує - є потреба.
Не бійся тих, хто киває на вічність -
У кожного власне небо.

І праведність кожна лише до часу,
і благоговійні моління...
Не віриш? Впади або оступися -
заплатою хліб? Каміння...

Любов не має нічого спільного
з жертовністю, що без потреби.
Даруй собі ласку, зробися вільною -
у тебе є тільки небо.

2017

Немає без сьогодні майбуття,
як берега без річки не буває.
Життя, життя, життя, життя, життя…
Немов пісок крізь пальці утікає.

Вже скроні густо вкрила сивина,
розруха й голод – то найбільше лихо.
Війна, війна, війна, війна, війна…
Для бідних горе, для багатих – втіха.

Братерства й дружби спалено мости,
що будувалися народами віками.
Хрести, хрести, хрести, хрести, хрести…
після боїв з братами. Ні – з катами!

Свій шлях торуємо уперто крізь туман,
сміємося, заходимося плачем.
Обман, обман, обман, обман, обман…
Ми часто вірим в те, чого не бачим.

Як без повітря не прожить і дня,
без медитацій не відкрити чакри.
Брехня, брехня, брехня, брехня, брехня…
Вона вбиває душу й віру в завтра.

Можливо нас чекають сотні літ,
а може це уже останній крок.
Політ, політ, політ, політ, політ…
Одних в безодню, інших – до зірок.

Віками нас „брати“ гнітили,
все мордували, розпинали,
та віру в майбуття не вбили –
лише сильнішими ми стали.

Стинали голови нам, крила,
у небо душі відлітали,
і голодом народ морили,
та лиш сильнішими ми стали!

Нас у лихий мороз і вітер,
етапом до Сибіру гнали,
дали нам букви замість літер,
та лиш сильнішими ми стали!

Ми не ламалися, не нили,
боротися не покидали,
в кулак свої збирали сили
й насіння наше не пропало!

Любіте Неньку-Україну,
не залишайте на поталу.
Від злості вороги загинуть
і стане щастя до Уралу!

Щасливий той, допоки хто не втратив
захопленість і заздрість переміг,
хто здатність любуватися не розміняв на злато,
безпосередність й щирість хто зберіг.

Щасливий той, хто молодий душею,
життям крокує, не бреде в імлі,
не тяготиться долею своєю
і добрий слід лишає на землі.

Щасливий той, хто вірності не зрадив,
любов і щирість не жбурнув у сніг,
хто ні далеких, ні близьких не ранив
і звіра лютого в собі збороти зміг.

Щасливий той, хто годен говорити
у вічі правду без обиняків,
хто научився так у світі жити,
щоб пломеніти з глибини віків.

січень 2017

Боже, увійди в мій дім,
хай святиться все у нім!
Хату хай покине мла,
визволи мене від зла!
Боже, змилуйся над нами,
що не ходимо до храмів.
Остогидли ті хавіри,
у душі ми носим віру!
Бо попи дійшли до краю –
нас рабами називають.
Хочемо щасливо жити,
не раби ми – твої діти!
Серце сповни нам терпінням
і даруй благословіння.
Незалежно всім від статі
дай нам, Боже, благодаті,
захисти усю сім’ю,
щоб жили ми, як в раю!

З Борисполя до вас - куди не йшло
а звідси і до себе ціла вічність
на прив’язі теличка за селом
у погребі принишкло десь з півсічня
і це не все
сторінку розгорну
прописане розписане... дрібниці?
кипить бурлить на вуглях на пару
і черга по обіду до криниці
а ще про вас думки у кілька слів
а ще до вас ну щодо пропозицій
зібрати всі
ті образи зі снів
і як сім'я пройтися
по столиці...
26-07-2017

Люблю я шану як солодкий мед,
Щодень її збираю у засіки.
Я - геній! Я - митець! Співак! Поет!
Хвала для мене - це найкращі ліки.

Закатую її у баняки
Пересипаючи коментарями.
Звикаю гризти слави мослаки,
Вдихати чад густого фіміаму.

Я ласий до липучого давно,
Тяжію до нектару і сиропу.
Стелю подяк під голову руно,
Для поцілунків підставляю щоку.

З натхненням полірую ордени,
Мені цяцьок завжди лискучих мало.
І зрію гордо із височини
Змурованого з тирси п'єдесталу.

Чигаю на утішливі слова
Чи віншування, чи овацій зливу.
Але бурхливих оплесків нема,
А є мовчанка, усмішка глумлива.

І хоч ростки бундючності малі
Та метастази вже вона пускає.
Тону я, друзі, у пустій хвалі.
Часу на справжню творчість вже немає.

26.07.2017р.

1

Світ мережевих поетів.
Пошуки мережив...
Залиша слідиська Єті:
Не загриз, та стежив.

Фланірую непомітно.
Алергія в музи...
Антилопа Зося кітна
Цмулить мутне смузі,
Та прицмокує, голосить...
Горобці - в соломі.
Урожайно, рання осінь.
Туга незникома.

2

Похитаю сніжну бабцю:
Чи міцна морквина...
Стос рецептів: перчик, праця...
Бевзень має джина,
Крізь дими шедеврів просить,
Лавровишні, сцени.
Джин кахика: "Чув я, досить...
(Лексика обсценна)...
Є віршата, маєш кліпи,
Миследрантя чорне.
Метр Горинич, кажуть, сліпне:
Все у горно горне...".

3

Походжаю, рву черешні.
Солов`ї в калині.
Десь поети найсправдешні,
Профілі орлині.

Забурунилося сусло,
Щось тече - липкаве,
Забиває баки... русла...
........................
Графоманам - слава!


2017

Печаль чи скорбота
мій камінь важкий не важкий?
Убитий не вбитий
твоєї торкаюсь руки.
Любов – не любов,
а висока незрима краса.
Колись ми удвох
увійдемо в оті небеса.

Земна гіркота,
лабіринти доріг і весна.
Земля золота,
але тільки в несправджених снах.
Годинника бій –
то полічені скриків рої.
Прощаю тобі
не від-дані дарунки свої.

Прощаю тобі
не життя і не радість?.. Не час
Співати журбі,
дослухатися болю, для нас
Дорога пряма
наче злет, наче стин, як у бій…
Прощення нема.
Але як не простити тобі?
15.05.2017р.

Якщо наш день візьме й завечорить
а сонце відштовхнеться від орбіти
зірву тобі і айстру і суниць
і тихого зворушливого літа
залиш усе скоріш біжи до верб
стежиною униз та й понад ставом
он місяць молодий неначе серп
а поруч польові по шию трави
чекатиму з гітарою чи без
зачуєш соловейка йди сміливо
погодилась пташина кілька тез
озвучити з нудьги чи то з пориву…
26-07-2017

Офелія… і Тірца… і Йоганна…
Люцілла… і Прісцілла… Донна Анна…
Касандра я… Неріса… Одержима…
(Душа моя і плоть моя – незрима)…
Безумна я і втишена… Хто зможе –
стихію цю впокорить, переможе,
коли не я?.. не море це зелене?.. –
бо хто є тут розкутіший над мене,
над цю вербу, що з попелу востала –
(я Мавкою колись сюди літала).

Чи ж то мені по лаври Корифея
ставати в ряд з покірною главою,
коли звитяжний геній з булавою
мене веде: вперед, сліпуча Феє,
у пущі слів, несходжені, як долі,
іди й ставай на прю на Полі Крові.
Чи ж по мені Корінфа кволі крики,
марні́ пісні, плачі співців незрячих,
коли в мені безумно Жінка плаче,
голосячи собі на всі язи́ки.
Моїм речам вшалілі бурі милі,
вакхічний дух і шум вина по вінця,
і ельфів-слів легкі райдужні крильця,
(і де вже їм стинатись у могилі!)…

О ті жалі́! - ті чо́ла переможні,
о ті терни́! - скупі римля́нські чола…
Стаю на прю – розніжені і млосні,
Я одержима… правда, тілом квола.
Мені за зброю – всесвіт мого вірша,
(десь там орел у бе́змірі ширяє!).
Я втишуся… Я – тиша… Я – Неріса:
«Корінф оцінить тих, кого втеряє…».

Не плачте по мені, як ненароком
в смертельному бою впаду, причинна.
Я сильна… Так, я «трохи не мужчина»,
мені судилось бути вам пророком.
Дух Божий знайде сам мене в пустині,
і вас він осягне з прийдешнім віком…
В мені снаги – як в доблеснім мужчині,
та я втомилась бути ЧОЛОВІКОМ!

Офелія… і Тірца… і Йоганна…
Люцілла… і Прісцілла… Донна Анна…
Із вічності камінного застінка
Я йду до вас – як найніжніша жінка!

(Зі збірки "...І все ж - неопалима". - Львів: Логос,2001)

Не варто зопалу звірятися в любові,
Щоб на одкош, бува, не наразитись,
А ліпше намір перелити
В досі ніким не чуте слово
Чи в барви трепетно втілити,
Чи деревцем пустелю звеселити.
І як вона замилується словом
Чи прикипить до полотна твойого,
Чи спеку перебуде в тіні крони,-
Вважай, що прокладаєш стежку до Любові.

Я розкажу все по порядку,
Щоб не було розчарувань.
Отам - моя ступала п'ятка,
А тут - писала вірші длань.

Усох павук давно на стелі.
Та очі бачили колись
Як малювалися пастелі,
Сонети зоряні плелись.

В тарілі всохли бутерброди,
В кутку - гітара замашна.
Писав на кухні про природу,
У ванні проза гарно йшла.

Вливав в лоханю півбалона
Шампуню, меду, молока,
І про любов есеїв грона
Черкала в захваті рука.

На лоджїї творив про море,
А на дивані - про зірки.
Для поетичних різносолів
Мостив у крісло подушки.

Декламував у коридорі,
Дивився пильно у трюмо.
Натхнення відкривались пори,
Курився творчості димок.

Відро заковтувало шмати
Іще недосконалих дум...
Мене вже винесли із хати,
Вдягнули вічності костюм.

Здмухни з полиць стару пилюку,
Там є брошура-мишеня.
Писав аби убити скуку,
А виявилось - геній я!

Ростуть нових поетів лави,
Тільця, Пегаса, музу ссуть.
А я не встиг ковтнути слави -
На це не стачило часу.

Несуть мені вінки та квіти,
До ями кидають грудки.
Нарешті став я знаменитим.
Хоч за життя не був таким.

25.07.2017р.

У Києві майструють гроб,
Готує похорони мати.
Попала міна у окоп:
Стрічай, столице, тіла шмати.

Він був мій друг. Співак, поет.
Та хлопця одурили підло:
До рук убгали пістолет…
Накрила темінь промінь світла.

Цукерки варить «Порохно»,
Мальдіви гріють «Кулю -в-лоба».
Сашка відправили на дно,
А діточок своїх – в Європу.

Немає в нього орденів.
Зате до біса в генерала –
Йому не жаль чужих синів,
Вояк для нього – м’ясо, сало.

І шерхотить у рів пісок –
Це все, що маєш від «держави».
Штовхає в спину голосок:
«Героям сла...». - Навіки слава.

25.07.2017

Я - на твоєму. Риска. Крапка.
Ти - у моїй. Тире і кома.
Та це - секрет. Про це - нікому.
Мовчи, допоки немовлятко...

Ого, які шари! О, Боже!
А понад них - Пізанська вежа!
Принаймні, чимось таки схожа -
Аби не впала, пильно стежу.

До губ - вершки. Я влипла, наче.
Яка нестерпна літня спека!
А за вікном летить лелека.
А я сміюсь із нього й скачу.


25.07.17

Товарищ Пу, аэропорт
исчез с лица земли под утро
"эх бы ещё один
аборт -
и мир избавился б от Пута…"
не пожелание, вопрос
вот накопил себе на старость
чтобы не слышать больше "SOS"
я умереть готов задаром
за этих юных мальчуган
слегка небритых и безусых
готов в Кресты иль в Магадан
иль мы для вас не люди, мусор?
товарищ Пу, зачем вот так
толкаешь страны в мясорубку
исподтишка?… себе же враг
ну ведь бессмысленно и глупо
ой боже мой, патриотизм…
и это ради «новороссов»?!
да вы больны, не ваша Жизнь
и не увиливайте, бросьте
вот Мать в слезах
окаменев
на полный рост
свидетель Днепр -
есмь Дух Святой! наш Божий Нерв
а, кстати Пу, какой вы веры?..
не может быть, ну всё, держись
не уж -то вправду бес попутал
откуда вы? оттуда… из…
не впечатлительно но круто

...а я то здесь на кренделях
всё изгибаюсь, вены рву
а ну-ка хлопцы, тащи кляп
и на гиляку дрыгом ПУ…
2017

На підвалинах флірту - химеристим храмом - ти,
аналогія зламу стосунків - до східців:
поступовість, кути...
Я ж - навчу тебе грамоти
для незайманців зляканих і початківців.

Потаємне - у снах твоїх реалізоване,
в епізодах нічних - нерозпізнана згуба.
Як зворушливо й пружно лабіалізовані
поцілунком настирним пожадливі губи.

Скам'янілий філолог, я знала колись таких:
у коханні й цілунках натхненно-незрячих,
де прощання мундштук - лжеколискою для губних,
з незрівнянною ніжністю тихих шиплячих.

Коли вирветься втома,
як ноша мені непосильна,
коли хтось із знайомих
на мене скептично зиркне́,
я буденність покину
і в казку вернуся, наївна…
- О рятуй, побратиме,
рятуй, П е р е л е с н и к, мене.

І від злих язиків,
і від того скептичного ока
я у гущі лісів заховаюсь,
ніхто й не знайде.
Тільки мій П е р е л е с н и к
злетить над лісами високо
і озветься з берези:
- О де ти, о де ти, о де!..

Коли вирветься втома,
а вона ще чорніша від ночі,
і пітьма півпритомна
долоні безсонь простягне,
спалахне у мені,
заіскриться в мені,
затріпоче
твій високий вогонь:
- О рятуй, П е р е л е с н и к, мене!

(З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991)

ОЗЕРО НЕЧІМНЕ*

Спить озеро. Не розбуди словами
Його спокійну, древню сивину.
Дивися, як м'якими рукавами
Хвилюють верби тихий берег сну.
Про що мовчать? Невимовлений докір
У хвилях, що цілують береги,
І піниться минулого неспокій,
Що серцю, наче п і с н я, дорогий.
О,що те дно хова від зору ока?
Можливо, пестощі весняного тепла…

Любов -- як тайна вічна і глибока,
З якої вірність М а в к и проросла.

ТОЙ, ЩО В СКАЛІ СИДИТЬ

...І знов щемить, і знов у серце стука
Дух темряви – Т о й, щ о в с к а л і сидить.
Змовкає день і час. Холонуть руки.
Зникай, маро́, була це тільки мить!
Яке ж то забуття, коли є пам’ ять:
Великий смуток, радощі малі.
Вони живі. Захочуть і поранять
Руїнами і Того, що в скалі.


«АЛЕ МИНАЙ ЛЮДСЬКІ СТЕЖКИ, ДИТИНО…»

Тривожу вдруге я те озеро Нечі́мне,
А поруч мій Л у к а ш байдуже розмовля,
Як вітер весняни́й, мінливий, непостійний,
Не зна, куди майнуть, війнути звідкіля.
А озеро мене у відповідь басами
І кумканням, і скреготом, і шелестом віта.
Голосить – не щадить і теплиться сльозами,
Що ось, мовляв, живе забута "Пісня" та!..
Той лісовий мотив, як дідуган прадавній,
Мудрує стільки літ, лунає відколи.
О дядьку Л і с о в и к, розрадь моє кохання.
Тут поруч – мій Лукаш! Зціли його, зціли…
Живучим дихом слів, що я сказать не вмію,
Пробудження весни нам плесо прорече.
І вітер жартівник обпалює плече,
Дарує ще одну, лишень одну… н а д і ю.

(З першої збірки "Дзеркала". - Львів:Каменяр,1991)

Пролягло життя, як довга нива –
І тепер, пригадую не раз,
Як прийшла ще юна і наївна,
Як мене прийняв ти, рідний «КрАЗ»!

Ти мене, мов гілку без коріння,
В благодатний грунт пересадив.
І тобі я душу, серце, вміння
Віддавала вдячно і завжди.

Я тебе любила не за гроші –
За тепло, за розвиток ідей.
Кузня кадрів тут була хороша,
Де «кували» золотих людей!

Я давно на пенсії, та разом
Із тобою вся душа моя –
І сумую, і радію КрАЗам,
Коли їх, могутніх, бачу я.

У часи такі, найлиховісніші,
Поетичний мій прийми привіт!
Вірю я, що ти, мій «КрАЗе», вистоїш
І не раз іще здивуєш світ!

18.07.2017

У світлих сутінках печалі
Завмер на мить подільський ліс.
Крилом зеленої вуалі
Вечірню прохолоду ніс…

І віяв легіт над землею,
Нагадував не без жалю,
Як вухом припадав до неї
Ватаг народний Кармелюк.

Він припадав до рідних тернів
І чув за кілька миль навкруг –
Козак могутній – характерник –
Огидливий ворожий дух.

О лісу рідного пенати!
Це ви дали йому снаги,
Що не могли його впіймати
Десятиліття вороги.

Скоробагатченки лукаві
Довкола озирались тут.
За підлі всі діяння, справи
Спіткав їх в лісі Божий суд.

Життя у ньому – справедливе,
Не владні тут гнилі жлоби.
Вартують правду скрізь красиві
Старі язичницькі дуби!

24.07.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

м. Хмільник, Вінниччина.

Приперла щоку у сльозах рука,
Думки невтішні у захмарних висях.
Я прикусив добряче язика,
Коли учора з жінкою сварився.

У роті - закривавлений клубок,
І кінчика одгризено шматочок.
Ніяк не можу вивчити урок,
Що жінка зробить все чого захоче.

Сказала аби мій зогнив язик -
На ранок обкидало чиряками.
Наполовину став не чоловік,
Ледь-ледь жона не виперла до мами.

То вирвати вкортіло брехунця,
Коли порадив їй піти на танці.
Пішов зловити тещі окунця -
Язик вгарпунив гаком на рибалці.

Невірне слово - вже летить оса
Чи інша розлютована комаха.
І жалить невмолимості гюрза,
І волосини дибляться від жаху.

Пролопотів, що сукня не нова -
До рота впала з дерева ломака.
За дратівливі чи гучні слова
Роняє птаха з-піднебесся каку.

Казав, що мужа іншого знайду -
Мене на муки нелюдські прирЕкла:
Лизнув гарячу я сковороду,-
Ще на землі - та звик уже до пекла.

Моя пащека змучена мовчить,
Пора уже приходити до тями.
Коли кохана спатиме вночі -
Зашию пельку грубими нитками.

24.07.2017р.

Поглянув на банкноту в „тищу“ гривень
й відчув у серці невимовний смуток –
хоча на ній не двоголовий півень,
але не бачив більш зухвалих шуток.

Згадав князів з гетьманами, Франка,
Грушевського й великого Тараса,
Сковороду, Вітчизни співака,
і Лесю Українку, як окрасу.

Степан Бандера зараз наш герой
і символ Батьківщини сьогодення.
Хоча не князь й не Галицький король,
та добре всім відоме його ймення.

Але чому ж не лізе в горло хліб
і присмак ніби в тебе щось украли?..
Бо нас, як перелічених осіб,
людці удвічі знов девальвували...

01.04.2017

Не стало і Євгена Євтушенка,
уже завершив шлях земний поет.
Не був він для Росії вороженьком,
та у Америці скінчив життєвий лет.

Великі помирають на чужині…
А де ж їм бідолахам помирать,
коли Росію-матір бідну нині
окупувала кровососів рать!

Пихатий карлик чваниться на троні,
під себе пише віру і закон.
Він при грошах, при скіпетрі й короні.
Вже імператор, цар чи фараон?!.

Обличчя прикриває завжди маска,
амбіціями плеще через край.
А кожний виступ – то чергова казка,
обіцянки, що завтра буде рай.

Таким як Євтушенко, Солженіцин
немає місця зараз у Москві.
На жаль там балом правлять урки ниці,
таке життя настало, се ля ві…

ГУЛАГами Росію знов укрили,
історія іде черговим колом.
Чи вистачить її народам сили
тюрму зламати й захистити волю?!.

02.04.2017

Ви рядите своїх малят у форму
й у руки їм даєте автомата!..
Коли для вас ця мода нині норма,
хотів би я спитати маму з татом:
Чому усі заходитесь тужити,
якщо та поведінка не лукава,
як дітям дійсно прийде час служити
й за вас це ж саме робить вже держава?!

16.05.2017

Ти вкоротила собі крила
і викинула на смітник,
але ж душа не відлетіла
і світ навколишній не зник.

І серце стукотить дівоче,
немов пташина тріпотить.
Воно ж іще любити хоче.
Повір – ще прийде світла мить!

Ще заживуть криваві рани
і твій єдиний ще прийде.
Розвіються густі тумани,
знов в серце музика ввійде!

16.05.2017

Доброго ранку вам, пані й панове,
доброго, люди, здоров’я!
Гарного настрою, сестри й братове,
з миром до вас і любов’ю!

Вдалої днини, мій славний народе,
щастя і світлої долі!
Радості, успіхів, зір хороводу,
мирного неба і поля!

Тихого вечора й ночі нетемної,
сни вам приємні хай сняться.
Пісні вам щирої й праці натхненної,
мрії хай ваші здійсняться!

Люди, живіте у мирі і злагоді,
та захищайте Вітчизну.
Бісів гоніте із тихої заводі,
щоб не справлять потім тризну.

Щедрого столу, віків вам без голоду,
хай пшениці колосяться. 
Щоб ні жари, ні смертельного холоду,
й війни вві сні лиш присняться!

19.05.2017

Ой, тяжко-тяжко і душа болить,
коли людині підтинають крила.
Вона, сердешна, тане в кожну мить,
під вітром навіть падають вітрила…

Їй все здається, що прийшов кінець
і квітка щастя більше не розквітне,
а на чоло сама собі вінець
терновий одягає непомітно.

Здається їй, що вмерло все навкруг,
весна-красна стрічає падолистом,
бо кинув, як здавалось, вірний друг,
жалі і болі жаско груди тиснуть.

І проти неї майже цілий світ,
самотність серце сумом огортає.
А час летить, пройшло немало літ,
пішло кохання, іншого немає…

Буває й так, та віра хай живе,
що свіжий вітер підійме вітрила
нове кохання раптом припливе,
і згодом відростуть ще кращі крила!

Я сповідався. Піп длубався в носі,
Накручував мізинець віражі.
У нього нерви - корабельні троси,
Або оглух, осліп і збайдужів.

Його живіт розтоптують ковбаси,
А руки білі, ніжні та м'які.
Це - спадок молитовника та ряси,
Мої ж, від праці, длані шкарубкі.

Я скромний, незаможний роботяга,
Такі ж мої безхитрісні гріхи:
Украв болта, ковтнув вина боклагу,
Не віддаю з процентами боргів.

Кажу, на жатях я намацав даму,
Обняв її худий, ребристий бік.
І розчахнулася кохання брама,
А поруч спав ледачий чоловік.

Я согрішив. Люблю отак грішити
І тішити засмучених жінок.
Удома їх чекають праця, діти,
Свекрухи остогидлий голосок.

Епітрахіллю утираю сльози,
Трясе ікони звук мого ниття.
А піп донизу опускає носа
Під монотонний жебіт каяття.

Мої слова для нього що снодійне,
А, може, маку з'їв зо три пучка.
Одвертість щиросердна тихо гине,
До рук узяти хочеться дрючка.

Заснув отець. Здолали перелоги.
Хропіння розлякало павуків.
Мою молитву не приймають боги,
Непрощені вовтузяться гріхи.

Священнику не випишеш догану,
Він не рівня простому козаку.
Візьму на сповідь завтра барабани,
Прочищу вуха млявому соньку.

24.07.2017 р.