О ти, життя солодка таємнице!
Нарешті, зрозумілий мені зміст
Бажань, сум’яття, пошуків одвічних,
Щемких пустих надій, палючих сліз.

Ввесь світ шукає тільки лиш любові,
Усіх чуттів веде до неї шлях,
І серце поривається на поклик,
Любові, що керує у віках. (4 рази)

2015



Ah! Sweet mystery of life, at last I've found thee
Ah! at last I know the secret of it all
All the longing, seeking, striving, waiting, yearning
The idle hopes and joy and burning tears that fall.

For 'tis love and love alone the world is seeking
And 'tis love and love alone I’ve waited for
And my heart has heard the answer to its calling
For it is love that rules for evermore. (4 times)

(Lyrics by Rida Johnson Young, music by Victor Herbert, 1910)

(scenes from “Naughty Marietta”, 1935, with Jeanette McDonald and Nelson Eddy)

В задзеркальному Лісі пітьми
Втаємничені Чорні Ворони
Кожну мить, кожну мить, кожну мить
Казку Лісу від Світу хоронять.

І коли ти Казкар Видатний,
Сокровенну закриють завісу
Стукачі, шпигуни, брехуни-
Ті Ворони, господарі Лісу.

Заблукаєш пітьмою стежок,
Що ведуть до сріблястих галявин,
Закуняєш в абзцах книжок,
Що стирчать із ботфортів халяви...

Чи, можливо, інакше... КОНЕКТ
Перерветься, раніше ніж ВИЙДЕШ
На галявину з лісу. І НЕ Т-
(т)и дійдеш. А тебе таки "дІйдуть".

Ти до ПРАВИЛА ПОШУКУ звик?
Як не ти, то на тебе "малява"...
Бо за ФЕЙКОМ ховається НІК-
Всім керуюча Списана Лярва.

Ти шукатимеш, певне, її
ПОЗА МЕЖАМИ?.. Маєш причину,
Бо СОБАЧКУ на цьому ти з"їв
З дивним іменем КІБЕРЗЛОЧИННІСТЬ...


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117021301127

Захочеш – тебе зачарую,
Захочеш – приворожу,
Як згадаєш мене у сує, –
На поміч неждано прийду,
Чудернацькі розвію чари,
Що казати, як їх нема? –
Це Любов, а не примара
У надійний полон взяла.
Я покличу у зорепади,
У високу небесну блакить,
Хто сказав, що Любов – це кара
За незвідану щастя мить?

Дорогою до Закарпаття

Смерековоликі пасма гір
Сивою волічкою увиті
І пливуть у неба Синевир,
Де купають вовну у блакиті.

Латориця-змійка поміж них
Видиха студене шамотіння…
А на схилах – прояви весни :
Скапують зими останки тлінні…

Шаян

Мій уклін, перлинко між перлин
У скарбонці див-дарів природи!
Ти під сонцем вічна. Часу плин
Ледь торкнувся, май, твоєї вроди.

Щедро омиваєш день-у-день
Тіло й дух у царство насолоди:
І нектар твоїх лісів-легень
І цілющі мінеральні води.

Життєдайних струменів рої
У єство усотую. Смиренно
Напуваю-зцілюю свої –
Містом загазовані – легені…

11-13.02.2017 с. Шаян, Закарпаття

И ветер,
в огне сожжённый,
и образ твой –
боль и тлен.
Вхожу в Тебя, –
зАмок тронный,
и гибну,
касаясь колен…

Ти у мені цвітеш, як дивна квітка.
Тендітно ніжать серце пелюстки.
Спиваю щастя - море ціле, ріки,
п'янкі струмки і гойні потічки.

Спиваю неба хвилі неозорі.
І наче небом я стаю сама,
купаючись у таїні любові,
і до її торкаючи крила

Лечу над світом білим, де замети
своє туркочуть змерзлій далині.
А у мені роз'ясненим куплетом
і квіти зацвітають, і пісні.

Ще й пригортають радісне пелюстя
до снігу, до зимового жалю.
Візьму й собі зимі цій посміхнуся,
признаюся, що квітну, що люблю.

Бо ти в мені цвітеш, як дивна квітка -
магнолія, ромашка чи тюльпан...
Спиваю щастя повноводі ріки,
цілі моря, та де там - океан!

28.01.17 р.

Поволі обертаючись, Земля
несе півкулю у весняну ласку,
де в небі чути крики журавля,
що повертає з далечі у казку

своєї благодатної землі
й такої незрадливої печалі,
яка покличе знов у марні дні
його летіти у чужинські далі.

Поволі обертаючись, несе
планета нас по колу часоплину,
і пише хаос гибелі есе,
а вічне заперечує: не згину…

Іще зими феєрія жива,
іще поля затаєні снігами,
іще у піч вітрисько завива
холодними нічними голосами,

але поволі золота зоря,
ота зоря, що нами Сонцем зветься,
теплішає – листки календаря
ведуть у час, коли земля проснеться:

настане день, в якому голоси
і журавля, і неба, і розмаю
зіллються в хор весняної жаги
оновлення надії, долі, краю…

13.02.2017

ОФІРУВАННЯ РАНКУ-СНІГОЦВІТУ

Офірування вранішнього світу –
Лапа́тим снігом пе́ститься земля,
Вальсує небо у зимо́вім квіту
Під тиху музу вітра-скрипаля.

І вікову природа виграє́ сюїту,
Пір’їнки хмар на обрій вистеля,
Й сніжи́нковому тішиться зеніту
Чарі́вна казка – білий цвіт кружля.

Павло Гай-Нижник
13 лютого 2017 р.

Твій сміх бринить дзвіночками конвалій,
А пісня ллється весняним струмком,
Єдиного лише в житті кохаю,
Воно квітує, сповнене добром.

Мов польові волошки - сині очі,
Сонечком сяє усмішка твоя,
В міцних обіймах я втонути хочу,
Неначе в морі ніжності й тепла.

Пестять так лагідно шорсткі твої долоні
Кучері,що русявими були,
А нині вони трішки з сивиною,
Та обіцяєш увесь вік любить.

Для мене прихилити небо ладен
І ясну зірку звідтіля дістать,
Леліять й берегти, немов троянду,
Як ти,такого в світі більш нема.

Щоби кохав мене аж до нестями,
Моєму щастю й успіхам радів.
Горнусь до тебе ластів"ям, коханий,
І моє серце віддане тобі.

2017 р.

За батярським мотивом.

Філіжанка гуцульська – як обрій між пальцями
і громами, й дощами посічений часто.
Хто смакує з такої, той матиме рацію,
бо й гірке неспотворене інколи – щастям.

Басанунка*, зав’язана бантом, – окрасою
вишиванці та горлу, тремкому над ранком…
А поки що тебе ота нічка привласнила,
що її ти вважав за надійну фіранку.

На дубові столи похилилися голови
пранащадків опришків. Розбурхані тіні
напівсонно з чубами зіграють у холиво,**
усміхаючи пащу старого каміна.

Захмелілі не цнотою здавна багатими…
Моложава шинкарка, близнючка негоди,
чи не всіх парубків подивує... трійнятами,***
од яких і гультяй не відмовиться жоден.

2017р.

*Стрічка, яку зав’язують біла коміра вишитої сорочки;
**гра у хованку;
***карпатський посуд з найкращими стравами, до складу якого входять три горщики, з’єднані спільним вухом.

И я, и комната грустны.
Мы так ведь оба не земны.
Растеряны. Неброски ростом.
Нам жизнь в полроста пахнет воском.

Не церковь - нам печаль чужда.
Но вновь душевная нужда
Нас заставляет слушать ритмы
И отбивать их на палитре...

И сюр, и нежная импрессия
Нам тихо окна занавесили...

Стоїть зима й не думає іти,
Все побілила, ніби цвітом вишні…
І я, неначе у роки колишні,
Аж по коліна у снігах отих.

Сосна спустила обважнілі крила
І нахилила голову униз
На віти і на захололий хмиз
Мов барси сніжні раптом навалились.

Поверхня аж загусла, мов сметанка,
Тремтить уся замерзла – без тепла.
Неначе снігова чаклунка – б`янка*
В полон свій безсердечний узяла.
Б`янка – біла (італ.)

11.02.7524 р. (Від Трипілля) (2017)
Київ, Національний ботанічний сад ім. Г.Гришка.
ділянка Криму.

Пародія:

Чоло вкривають роси,
Пітніють ноги й руки.
Під пахвами волога…
У ніздрі легко б’є
Душок дезодоранту,
Що вже змішався з потом.
І риба… Мов базаром
З тобою ми йдемо.
Ти не лякайся. Звісно,
У мене все в порядку.
Я не хворію, друже –
Це не туберкульоз!
Це все природно, рідний.
Це фізіологізми.
Це все тобі підказка,
Що я тебе люблю.

есть Бог и Буг. нет святости и злости…
с тобою это было ли, со мной? –

рябинники наведывались в гости,
повадившись на ягоды зимой.
стояли мы среди февральской стужи,
с надеждою и крошками в горсти.

что по зиме сердечной людям нужно? -
своё гнездо, как птице, обрести.
и солнца, разбивающего оземь
холодной боли душащий нарост.

и будет май, и ландыши, и просинь.
и дрозд-рябинник станет певчий дрозд.
и Богово конечно будет с Богом,
а Бугово – останется реке.

рябины уродилось нынче много,
и вот стихи горчат на языке…

там де горе скопищем зріло…
там де зріло скопищем горе,
ти виглядав кольором білим -
серед усіх… з вихідом в море.

…Пророк ненароком
комусь перешле SMS-ку, –
у склянці з окропом
розбурхає бурю бурлеску.

Іронія долі:
свобода – у гроті гротеску.
Час трилерів, тролів
сканує віднайдену фреску.

Знов Юда у чаті
«пасе» віртуального тезку.
…А Бог – теслювати:
ладнає тесак і стамеску.


12-13.02.2017

Трясуть Україну - як вишню.
Летять ягідки, галузки...
Зацькована дружба колишня.
Все мішма: люстерка, совки,
Граблі, фотознімки, доноси,
Вишиванки чорні, перкаль...
Пракорінь волав стоголосо,
Та зайдам чужого не жаль.

Чавучаться долі... Тужіння.
Мезга забродила - і тхне.
Віночки плели героїні,
Прогнали у мрево курне.

Кіт сала наївся без квоти.
Вовтузиться з решетом знать.
Бредуть у вертеп ляльководи.
Прогности-цикади сюрчать...

У трумнах сини-чорнобривці.
Вітрам розсівати чабер
По скропленій крівцею нивці.
Стою між баштанів, химер.

Давати простибі - почесно.
Просити і клянчити - зась.
Трясуть Україну - чудесна...
Офірна краса-іпостась.



2017

Розбомблених надій
                аеродром
щоранку атакують
                людолови
й заручники
                ненависті і крови
стокгольмський не приховують синдром,
про що
            не повідомить CNN,
а ТАСС додасть
                гібридної отрути…
Лиш мандрівник у часі,
                може бути,
збагне весь жах
                донецьких
                        ойкумен.

2017

Уперше так налякано журюся,
Уперше довго маюся без сну, –
Ніяк не йде із пам’яті матуся,
Ніяк журу з душі не прожену.
Тепер життя поділено надвоє,
На “до” і “після” клопотів сумних, –
На до проблем, накликаних бідою, -
І вічної скорботи після них.
Ех, мамо, мамо, – як ти засмутила
Раптовою розлукою мене, –
Згубилася в цвітінні заметілі,
Пішла назавжди в мрево крижане...
11.02.17

умістились в одну довжину
і підходим до весел по черзі
Ви скажіть там усім: - я живу
серед кращих з усіх в світі версій!!!

Цього року йому б виповнилось 90. Не дожив до цієї дати. Та якби життя міряти випробуваннями, що випали на його долю, то з певністю можна твердити, що прожив він кілька життів.
Народився 11 лютого 1927 р. в с. Велика Воля Миколаївського району Львівської області в родині хлібороба. У рідному селі закінчив початкову школу. Згодом вступив до Львівської торговельної школи.
Студентом, у 1943 р. вступив у лави ОУН і долучився до підпільної боротьби проти німецьких окупантів. Після вигнання німців з України в 1944 р. продовжував боротьбу в підпільних рядах ОУН проти більшовицької окупації. Працював на посаді помічника-референта пропаганди повітової екзекутиви. 22 березня 1945 р. натрапив на засідку МДБ, був поранений і опинився в Дрогобицькій тюрмі. Звідти етапом вивезений до Воркути й ревтрибуналом засуджений на десять років позбавлення волі та п’ять років позбавлення громадянських прав. Сидів з кардиналом Йосипом Сліпим, поетом Патрусом-Карпатським. 1954 р. Р. Петріва звільнено, а в 1957 р. знову заарештовано й Львівським облсудом засуджено за ст. 54-10 ч.1 КК УРСР (ст. 54 КК УРСР відповідає ст. 58 КК РРФСР 1938 р.) на десять років таборів у Дубровлазі в Мордовії. У 1961 р. визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Постановою ПВР УРСР 1960 р. термін знижено до шести років. Звільнений 11.01.1963 р.
Каторга, надзвичайно тяжкий фізичний труд у складних кліматичних умовах підірвали здоров’я, але не силу духу й інтерес до життя. Писав про те, що думав, про що болить і співає душа. Окрім віршів і прози, перекладав українською Лермонтова, Ахматову, польського поета В. Броневского, з української на російську «Мойсея» Франка.
Пішов із життя 18 січня 2015 р.

Бiлi, бiлi, задубiлi,
Нi шматиночки на тiлi,
А барак — труна.
Дошка в дошку — нi щiлини.
З десять кубикiв ялини,
А труна одна.
Лежать рiвно, штабелями,
Наче знятi з пилорами
Мерзлi горбилi.
Скiльки їх — кому цiкаво?
Ікс — налiво, ікс — направо...
Етап до землi.
А земля тверда, холодна
I прийняти їх не годна,
Каже: ждiть весни.
Вчора зеки, нинi — трупи
Щiльно складенi докупи,
Хтозна-ч’ї сини.
На пальцях фанернi бирки,
Скрiзь нудотний запах сiрки,
Чи, може, гниття.
В грудях вiд пробою дiрки —
Слiд останньої провiрки
На смерть i життя.
Тундра бiла, очумiла...
Нiч на снiжну постiль сiла,
Мiсяць пре в зенiт.
Але сонце править свiтом,
Водить промiнним магнiтом —
Пише Богу звiт.
Воркута, 1953 р.

***
Летять лелеки, знов летять,
Кружляють над старим потоком,
І горда осінь крок за кроком
Останню косить сіножать.
Дотліли хмари вороні
Та й гаснуть в сонячній пожежі.
Пішли по них лелечі стежі,
За ними — літо по стерні.
Мов по весіллі. Тишина,
Роз’їхались співучі гості...
А на калиновому мості
Чиясь прощається весна.
1969 р
***
Буває хіть в дозвіллях вечорових
сповільнити ходу, призупинити час,
і в пам’яті поміряти ще раз
на всіх широтах пройдені дороги.
Лінивих буднів каторжні обози
з чужим добром утопій та обман,
пролиту кров, солоний піт і сльози,
гектари цвинтарищів каторжан.
І тут подумаю: для кого
ці дані дикої доби?
Хай час замулює сліди
діяній Молоха страшного.
Хай в пам’яті оптичнім склі
на всіх обновлених дорогах
добрі діла, по волі Бога,
стають оздобою Землі.
Та за хвилину — думка справа
з протестом гнівним: «Схаменись,
мовчати ти не маєш права,
бо суд іде, а ти спізнивсь!..
Твої зізнання в ході справи —
свідоцтво Правди під хрестом,
надійний човен переправи
перед розібраним мостом».
Квітень 1995 р.

В руки твои опускаюсь я взглядом растерянно.
Ты переводишь часы в эту ночь на мгновение
ближе ко мне. Я как стрелка в потерянном времени.
Перевести меня может помочь Провидение -
не на часы, а на жизнь. Я к запястью пристёгнута.
Носишь меня на руках через сонные улицы.
Мысли послушно повисли, тобою расстёгнуты
(как ты сумел не порвать там, где не было пуговиц?)
Тусклый фонарь за спиной гаснет, вдрызг обезвоженный
многими летами, щурится сослепу в лица.
Пусть на руках твоих вряд ли я выгляжу строже, но
очень стараюсь от них до утра не отбиться,
и не разбиться на счастье, в которое верилось.
Смотрим опять мы друг другу в сердца – ну не дети ли?
Что это там, как луна, бледно-матово светится?
Счастье? – оно! Хорошо, что темно, и заметили!
Вот же мы, счастье! Увидь нас, в ночи дальнозоркое!
Переведи нам часы на начало творения,
чтобы не прятаться в чувствах извечных по норкам нам,
чтобы не пыткой любовь нам была - откровением.

В руки твои опускаюсь я – время любить…

'2o10

*
То пламени играют языки…
А может, это мыслей лепестки?
Я так невольно ими восхищаюсь...
Явилось озаренье – мне с руки!..

*

И огненный язык вдруг воспарит,
Потрескивая, вновь заговорит,
А иногда выстреливают искры:
Как в жизни: прочный мир – и всё горит!..

*

Гудит огонь, как на семи ветрах.
Поленья рассыпаются во прах.
Проходит всё…но теплится надежда,
Что истина рождается в словах.

*

Весёлого огня искрятся тени.
Так долго греют душу и колени…
Иллюзия окутала меня,
Что бесконечно пламени цветенье.

*

Красива углей тлеющих картина.
С моей любовью музыка едина…
И – восстающий Образ из огня:
Цветущи и влекущи георгины…

лютий 7524 р. (ВІд Трипілля) (2017)

«З дурнем каші не звариш»

Каже якось товариш:
«З дурнем каші не звариш».
Стали бульбу ми варити,
Щоб у дурні не пошитись.

«Дурню море по коліна»

Дурню море по коліна –
Коли випита чарчина.
Щоб не стати дурнем, брате, –
Треба дві чарчини мати.

***
Дурному море по коліна?
Чудово! Щоб не утопати –
Упрошуй дурника уклінно
Іти у парі з ним купатись.

«Дурням закон не писаний»

Щоб закон був і для дурнів –
Стали дýрні не дурнì:
Бюлетені пхають в урни –
В Раді будуть на коні!

«Дурний як пень»

Запиндючилися пні,
Що вони усі дурнì
Та почулось гасло шкурне:
«Кожному пеньку – по дурню!
А тоді ввійшли у смак:
«Як пеньків, раптово, брак? –
Хай тоді, без балачок,
Дурня вибере пеньок.
Решта дурнів – то розумні,
Хай не корчать з себе дурнів,
Без пеньків нехай не плачуть –
Їм субсидії призначать! »

«Пошли дурня по раки, а він жаб наловить»

Колись давно в річках водились раки,
Тепер і мудрий рака не найде.
Пірнають вперто дýрні-небораки,
А там лиш квакне жаба де-не-де.

«Не тямить голова, що язик лепече»

«Слуг народу» не назвеш дурнями нізащо –
Кожен гострий на язик, а в ділах – ледащо.
Червоніє мікрофон за тиради речі,
Та не тямить голова, що язик лепече.

04-05.02.2017

Ти мене мені не повертай,
я собі без тебе не крилата.
Тишу ворохобить зірка злата -
дзенькнула, упавши...
Зачекай!
Ще мене мені не повертай...

Хоч до ранку, першої роси
за межею стримай зойки світу,
погляди і хижі голоси,
не студи сю купіль розігріту.

Хай на вікнах місячна тасьма
заколише, заговорить ранок.
Знаєш-бо, солодшого нема
за цілунок теплий наостанок,
що вуста спивають на порі
в мент, коли соплять ще димарі.

Тож мене мені не повертай.
Хай побуду тишею чи йгрою,
тільки ж у тобі, аби з тобою
під крилом у ночі...
Зачекай!
Ще хоч мить мене мені не повертай...

7.08.15 р.

Чисте бажання закутаю в ризи любові,
Йтиму до тебе по вулицях міста старого.
Одіж святкова чіплятиме декого, мабуть.

Можуть залапати навіть, або забруднити.
Можуть порвати навмисне і тицяти пальцем,
Через проріхи вдивляючись в голу основу.

Тільки –
Я не вбоюся очей тих недобро нечистих.
Чисте бажання з собою тобі принесу я.

***************************************

гарячковість мого бажання
ти підкреслиш своїм умінням
і можливо мене пораниш
мій найперший
та піднебіння
зачекалось тремкої зливи

ой, лякає мене сміливість
12.01. - 11.02.2017

Мрії вичахли потроху.
В душах – пліснява і мох.
Морок мацає мороку:
Що – розважимось удвох?

Вись – вакантна. Вакханалій
Потребує час-крутій.
…Порох струшую з сандалій.
…Мне війна доріг сувій.


11.02.2017

Не вміємо літати як птахи,
Як ці дуби, не вміємо мовчати.
Чи друзі ми чи, може, вороги?
Напевне так ми не змогли б сказати.

Не віримо ні людям, ні собі,
Не бачимо, де праведне, де грішне,
Загублені в стотисячній юрбі,
Самих себе шукати будем вічно…

Приземлені, безликі і слабі,
Свої земні гріхи ми тихо лічим…
Химерні шати, пишні й дорогі,
Нам затуляють сонця ясні вічі.

З дитинства нам знайомі береги
Та море синє вільні запитати:
«Скажіть чому, чому не птахи ви?
Чому ви не навчилися літати?»

Лютий, 2017

Утихає зал. І я на сцені
До людей іду із-за куліс.
Чую я далеке сокровенне,
Що усіх очікує колись.

Чорний морок за імлою ночі
Сліпить і пронизує мене,
Та якщо можливо, Авва, Отче,
Хай мене ця чаша омине.

Я люблю сценарій непохитний
І у п'єсі гратиму на біс.
Та у драмі цій я буду вбитий.
Кожна крапля крові – море сліз.

Все жадає миті однієї.
Від своєї долі не втекти.
Я один. У ложі – фарисеї.
Жити – це не поле перейти.

                              1997, 2017

Не зупиняє нас імла,
Ні сніг, ні лід, ні дощ, ні вітер.
Нам вистачатиме тепла
Для душ, в романтиці зігрітих.

Хай вітер лиця обпече,
Нехай зігне утома ноги,
Не проміняти ні на що
П'янку романтику дороги.

Наш шлях завжди за горизонт,
Де скелі небо закривають,
Де гір неписаний закон,
З якого винятків немає.

Та тільки ось одна біда –
Час повертатися в долини.
Та пам’ятаємо завжди,
Що є не скорені вершини.

Щоб в душах пломінь не схолов,
Ми падаєм, щоб підніматись,
Змовкаєм, щоб співати знов,
Йдемо удаль, щоб повертатись.

2008 – 2017

Що найгірше... Зникають люди
Понад берегом в річку. Бути
Всім у Леті. Чого боятись?
Там вже друзі. А тут - не знати.

Тут повірять, як "люди кажуть".
Пуд не з'їли... І мало каші,
Путь самотньо пройти у лашах
З того саме, що - "люди кажуть"...

А чи варто кидати в гарті?
А чи варто міняти щирість
На довіру - "сказала більшість"?

Затягнулись тенета долі,
Може, просто не досить солі?
Може, й так...
Та король знов голий...

Ностальгія є мрії осадом
в спогадання туманній сфері,
а безмежна галактика – посагом
для міжзоряної Гуттіере.

Іхтіандр навчився літати
і покинув земні океани,
аби більш не сидіти за ґратами
в тих, кому ще літати зарано.

Бальтазар і Зуріта вже скніють.
Молоді ж, навпаки, – багатіють
і, з зірок повертаючись, дюзами
знову збовтують осади в мрії.

2017

Білим болем літа запорошено,
Білим инеєм кришаться сни
І не знає душа розтривожена:
До котрої припасти весни?..

До котрої піни яблуневої,
До яких благодатних криниць,
Де ще втоми нема полудневої,
Тільки втіха розквітлих зіниць...

Тільки млосно від радості світлої
У прийдешньому юному дні,
Де тремтінням жаги заповітної,
Так окрилено мариться в сні...

До котрої весни притулитися
Між життєвих крутих берегів?
... Мерзнуть літ пообривані китиці
Між заметами зимних снігів.

2017

***пісенно***

Заметіль, заметіль
Розливається холодом світу.
І не видно довкіль,
В закамарках промерзлого сіті,

Тих слідів, що вели
До твого нещодавно порогу.
Часу плин... Часу плин...
І прохання злітає до Бога-

Віднайти, віднайти
Ті шляхи, запорошені снігом,
Донести, донести
До порогу спеленену ніжність,

Що неначе дитя
Буде бавитись, серцем зігріта...
Та нема вороття...
Тільки сніг... Тільки туга... І вітер...


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117020901870

В юності чистим був ти,
мов сонце світив.
Сяй же, красо безумства!
Нині ж у тебе в очах
лиш провалля і жах.
Сяй же, красо безумства!
Ось дитинство і слава —
і ти в перестрілці
тягнеш важку сталь.
Сяй же мішенню
далеких насмішок.
Ти вже чужинець,
легенда і жертва, на жаль.

В тайну сягнув, як пророк,
запрагнув зірок.
Сяй же, красо безумства!
Ночі й сліпучого дня
страх пройняв аж до дна.
Сяй же, красо безумства!
Ти є надто ретельним,
що аж до нудоти
тягнеш важку сталь.
Сяй же, бунтарю,
ти ж ясновида
і проповідник,
художник та в’язень, на жаль.

Де ти тепер — тут чи там?
Віддався вітрам?
Сяй же, красо безумства!
У тебе багато личин,
я туди ж, і не один.
Сяй же, красо безумства!
Повернувшись у світло
вчорашньої слави,
тягнеш важку сталь.
Сяй же, хлопчисько,
програв ти звитягу,
правди старатель і чистих ілюзій, на жаль.

(лютий 2017)

у променя натягнута струна
до крихти серця в годівниці
візьми тепло у вирій не минай
моя розгублена жарптице

неси його через орду снігів
повз леду ковані палаци
у сивий край молочних берегів
у душ розмай у сон акацій

неси його у доброті людей
в очах тих рідних і далеких
від променя струна тебе веде
мов небо у журбу лелека

15 Березня, 2016

я сльозина в очах
а навколо мене лиш ти
у прозорого неба нутрі
в'януть миті мов квіти
горять мов листи
наче подих останній зорі

на життя полотні
розмалюю сумне
кольоровими снами дітей
попіл серця на вітер
прийміте мене
раннім променем в човен грудей

хай гойдає нас кров
в теплих ріках судин
сила - слово душа із вітрил
є чому відболіти
ти такий не один
об якого день зуба гострив

бо пульсує весни
набігаюча мить
кожна крапля виношує рух
Бог у білому світі
живе між людей
у забутий мандрує мов пух

я сльозина в очах
а навколо лиш ти...

10 Березня, 2016

малюй мені море на мокрій піщині
даруй мріям колір у сонця краплинах
я крихітний шерех душею віднині
я небо заснуле на віях осінніх

хай скрипка зустріне свого Паганіні
а день усміхається довго і синьо
я казка нечувана досі в дитині
я ласка зворушена дотиком дивним

хай миті погожі і сни зозулині
не зійдуться клином у сум не полинуть
я спокій вражаючий там за дверима
я те невмолиме у тім невгасимім

4 Березня 2016

Лиш куряву прибив цей дощик вечоровий.
Пливе в калюжі біла хмарка-човен.
У намистинах зорецвітна матіола.
Пурпурне небо ще не піниться довкола,
ховає сонце, мов червінець у панчоху.
Густіє небосхил, зі глибини потроху
спливають де-не-де сріблясті квасолини.
На зморенім коні мрійливо вечір лине.
Нашвидкуруч ніч одягає темну тогу,
збираючи важкі валізи у дорогу.
Снодійні краплі у повітрі пелюстковім.
На повні груди літо дихає у полі
парфумами землі, ванільними, терпкими,
присвячує Всевишньому натхнені рими.
Пора й мені молитися, на серці втішно -
ніщо не стане поміж мною й небом вічним!

2016 р.

Ще поміж шубою й плащем,
А дерева свою справляють весну:
Націлилась тополя в піднебесся,
Береза чеше косу під дощем...
Ну, як їх всіх звеличити мені,
Їх, побратимів многоруких,
За їхню долю многотрудну
І за одвічну відданість Весні?

На перехрестях чужих доріг
Чужа.
І оминає людей потік
Одна.
Не зрозумілі її прості
Слова.
Тут не чекають її давно.
Шкода.
Така буденна і марудна
Іржа.
Час викидає за виднокрай
Речей.
Німу, невидиму і пусту
Ту тінь.
Порозсипалися уламки
Ідей.
У порожнечі, тій що поміж
Світів,
І понад стінами загаслих
Тих мрій.
В хитросплетінні вже забутих
Дротів
Застряг колючкою лиш сховок
Зі змій.

Де річка Вовк впадає в Буг Південний,
Є селище міського типу мальовниче,
Красується тут православна церква,
Собор Михайлівський, костел є католицький.

Ікона в ньому дуже-дуже цінна
Божої Матері, це добре знають всі,
І влітку на Ягодну їй вклонитись
Паломники приходять звідусіль.

Життя для всіх розмірене і тихе,
Вирує лиш базар по вихідних,
Але не дай,Господь як сталось лихо,
На поміч поспішають геть усі.

Кармелю-меснику тут пам"ятник величний
На площі височить біля костелу,
А на старому цвинтарі - могила,
Ідуть сюди вклонитися Устиму.

Людей талановитих тут багато,
Традиції шанують, давній звичай,
І погуляти люблять тут на свято.
То ж розквітай надалі, мій Летичів.

2017 р.

               VII(і наші, і чужі)
Не треба їхати на дачу,
аби отримати респект.
Дивися телепередачу,
рішай онукові задачу
і говори, що ти естет!
Але й сусіди не ледачі,
що не квартира – то поет,
у коридорі – туалет,
у ліфті виховані мачо
виписують іх-y-z.
Онуки іншої планети
усі «глаголять на свойом»
не те що, – «как адін умром»,
але за «єто і за это».
Навчала школа і батьки
і виростає покоління,
реалізуюче уміння
із точністю до навпаки.
Або не те «навикладали»,
не те у голови заклали
премудрі наші вчителі,
або ще тих не люстрували,
які усе ще москалі.
Двомовна аж!.. – уся еліта
то пише вірші, то стіхі,
і невідомі неофіту
путі історії лихі.
І плодять янусів каліки,
як і самі із юних літ,
щоб на віки або навіки
їм зав’язати білий світ.
А що! Вони – культуріш-русіш
на кухні чешуть язикі,
під вікнами загальний нужник,
а у під'їзді чистий суржик,
– а хуліж! Ось то ми які!
А винні українці, звісно,
одні вони бомжі і рвань,
від них жидам-кацапам тісно,
куди не йди, куди не глянь.
А дуже хочуть у Європу!
« Не вышла рожа!» Ось і все.
Ось те гальмо, що до потопу
або у прірву нас несе.
Москалики готові рачки
лизати Путіну кіло,
щоб українця – і заначки
у нашій хаті не було.
Жандарм розтерзаного світу
і прогресивний прохіндей
купив довір'я у людей.
Чума двадцятого століття
у двадцять першому гряде.
Митці червоного терору,
непереможні у бою,
уже показують за морем
кваліфікацію свою.
А ошелешені народи –
пролетарі усіх країн
чекають місію зі сходу –
клеймо душителя свободи
і ескалацію руїн.
Росія Трампа вже купила.
І ворог з номера один
перетворився на горилу,
яку вже обнімає мило
така ж макака через тин.
Масштаби світу, дачі, сайту
не співрозмірні та, – окей!
Лобами буцають гіганти,
а гулі-рулі – у людей.
Не чудеса, що знову й знову
доктрина Рашії така,
що розпирає чудака
від непомірної любові
до цитаделі язика.
Не дивно, що апологети
Росії Путі на планеті
забули, де чия земля.
А дивина, що і поети,
які готуються у Лету
іще на прив'язі кремля.
Які пихаті їхні лиця!
Але на що така рідня,
що бреше світу наодинці,
що найправдивіші – ординці,
усе високе – кацапня,
усе ніяке – українці?
А як перечити, коли
є й українці язикаті,
які уміють показати,
що це вони!.. вони були
герої, доні і сини,
вони одні і їх плакати
супроти горя і війни…
Якщо ви за, хіба я проти?
Бряцайте опуси свої –
і пересмішники мої,
і недалекі патріоти.
Ховайте і своє лице
за лик совковий і привітний…
…………………………….............
Та, незважаючи на це,
гряде ще день правдиво світлий.

Не додає до пієтету
це заяложене, – ханжа…
Ой, є ще нині пацієнти
на кінчику пера поета,
які заріжуть без ножа
за іронічні компліменти.
Та не надійтесь, окупанти,
що ми, буває, відкоша
даємо дуже делікатно,
бо є і міра, і межа,
яка нейтральна. А чужа –
для іншого менталітету,
який приписуєте нам
чужим по духу українцям,
які вже напились по вінця
отрути вашого вина.

               Епілог
Духовно і на розум бідна,
душевно хвора і негідна
існує ще людина-вовк.
Але нема чого радіти,
що ожили у цьому світі
такі герої із казок.
Тому самі себе не лаймо.
Усе лихе колись мине.
Ціною чого – не питаймо.
І вас не буде, і мене…
Але забуте пам'ятаймо.
Ми заплатили свій оброк
життями(і «мішками крові» –
найгероїчніший …совок),
аби усі були здорові
і був осиковий кілок
затесаний напоготові.
………………………...........
А я уже не рад і сам,
що попадають у герої
оці «розбійники із гною»,
як научає Уільям…
О! Я овацій не почую,
а за оказію таку
я опус цей запатентую,
як у терновому вінку
мою анафему совку.

                              2010,2017

Вишнево-калиново-солов’їна
Країно, чом я змушений вмирати
Від сорому за те, що українцем
Народжений?! Чому чужі пілати
Вмивають руки роблено-наївно
В той час, коли подзвякують червінці
В руках іуд-запроданців?!
Чаїно
При битому шляху кигиче мати,
А я, на перехрестях розіп’ятий,
Оглумлений забродою-чужинцем,
Дивлюся безпорадно на руїни
Святої прапрабатьківської хати.

2003

Я не з вами і не́ проти вас.
Я сама по собі.
Мандрівниця.
Блудна діва, що згаює час,
не вартуючи навіть мізинця.

Не дивіться осудливо, ні.
Що той осуд колючий безвольній?
Тільки вітер живе у мені,
тільки рани од світу незгойні.

Я не скаржусь, пробачте!
Ідіть
зазирайте у душі цнотливим,
возносіть їх аж до верховіть,
додавайте лжелету й лжесили.

А мені... А мені не туди!
А мені на поля, у безлюддя,
де затоптує сонце сліди
усілякої скверни й облуддя.

Де неторкане мрево снігів,
де мож голосно так голосити,
що аж чутиме вухо богів,
пустомольбами густо набите...

Я не з вами і не проти вас.
Я сама по собі...

2.10.17 р.

Хтось вийшов з мірилом теслярським
І з обрію в зорях досвітніх
Витесував лави кухонні,
Споруджував тин, аналої.
А обрій – аж в землю вгинався,
Голубив її, не одіту,
Ссав місяць щокатий, уповні,
Ведмедиці перса поволі.

В ніч промені зір пломеніли,
Ніяк не тесалися в рамки,
Язичницьки шкірили голки,
Ламались і падали в небо.
А обрій - з упертістю хвилі
Тягнув бурлакуюче лямку,
Вплітався сум‘яттям примовклим
У морок обіймів Ереба.

Крізь сон вслухаючись в слова
І світ не бачачи віднині, –
Лежить матуся, мов жива,
В тісній утробі домовини.
Сльоза згорьована моя
На щічці маминій не тане, –
Ствердивши холодність лиця
І нерухомість неслухняну.
То плачу, наче немовля,
То мить розгублено німію, –
В снігах розкопана земля
Бідою наглою чорніє.
Немає матері… Нема
Дзвінкої радості моєї, –
Лиш туга болісна й німа
Зростає в серці й над землею.
Скорбота втрати не дає
Ні говорить мені, ні дихать, –
І в’яже прядиво своє
В душі засмученій безвихідь...
08.02.17

Кров не водиця,
Світе немилий.
Гімн для годиться,
Жевжики, вила…
Звідки, кудою?...
Дивні пришельці…
Сум за бідою,
Зношені берці…
Губиться гривня
В пащі мільйонній.
Страшно і дивно
Вчора, сьогодні…
Мріяли, прагли…
Снилося, може…
Пафосні зали,
Пишні вельможі.
Битви без правил,
Тупіт на місці.
Кволенька слава,
Оплаканий «двісті»…
Ветха бабуся,
Полатана свита…
З темені рвуться
Народжені жити…

Мій улюблений український співак, найкращий український і світовий тенор Анатолій Солов"яненко - воістину солов"їний голос України (1932-1999). "Стоїть гора високая" (сл. Л.Глібова, музика народна) у супроводі рідної йому і мені Національної заслуженої капели бандуристів України імені Г.Майбороди. ( запис 1982 року). На жаль, мені не довелося з ним співати у складі капели. Я прийшов у колектив 2002 року, а Солов"яненка не стало 1999 року. Останній прижитєвий концерт в палаці "Україна" це було 2 березня 1999 року, він співав у супроводі нашої капели і я мав щастя бути присутнім на цьому концерті. Як журналіст, я написав 3 матеріали про Анатолія Борисовича ще за його життя, спілкувався з ним. Він був простим, щирим і відвертим. Давав мені інтерв"ю по телефону. І опублікував ці матеріали: 2 - у журналі "Українська культура" та 1 - у журналі "Театрально-концертний Київ".

В цьому році Анатолію Солов"яненку виповнилося б 85 років.

Як поет, написав про нього такі, дещо емоційні, але щирі рядки:

Солов"яненко, Солов"яненко -
України вишневий цвіт.
Й до коліна твого не дістане він -
Паваротті-космополіт!

7503 р. (Від Трипілля) (1995)

1

Проминала хатки, хитавиці...
Маю діжечку - дар Діогена.
"Будь людиною..." - виє вовчиця,
Наближається... ікла довженні...

А в левиці стобарвна парсуна.
В бік овечки дивлюсь іронічно.
Слон пожежний фіранки розсуне,
Я сідаю, мандрую за Ічню.

2

Вуж соромить за крила і правду.
В сон - зміївни плямисті, безокі...
Умовкаю... А слів міріади.
Мо`, шедеври сплету ненароком.

Вчать симпатики війн і гашишу,
Бджолоїди, кочерги-хапуги...
Закапелки - для доброї миші.
Ген пегасся пасеться муруге.

Людозвірі вгризаються, брешуть...
Напинаються вени і шатра.
Доварила зайчатам кулешу...
Розпросторює сіверко ватру.


2017