моя самотність мені не личить,
і я окреслюю межу,
ні, я нікому не скажу,
її нікому не позичу,
але ... вона така музична,
що навіть тиша не здолає,
лунає гучно і потужно,
все підминає, підмиває,
моя самотність -
сильна, кремінь,
неначе мовчазний протест,
у ній і сила, і натхнення,
на міцність тест

І знову літо, знову літо
Киває травами мені.
Я на поваленій сосні
Зустріну червень сумовитий.

В зеленій гущі потону,
Для світу цілого незримий,
Володар мов ділянки Криму*,
На мить блаженну цю одну.

Дажбоже поринає коло
І багряніють небеса…
Павук захмарний висиса
Тепло і світло все довкола.

Тьмяніють обриси трави,
Цей день минає неохоче…
І вітерець – провісник ночі
Легким зітханням оповив.


5.06.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

1

Я - пес. Коти мене не люблять,
Живу у буді десять літ.
Потроху випадають зуби,
Мослак - уже не мій обід.

Гавкочу на ревкі мопеди
Або блукаючих собак.
Кусати зад - життєве кредо.
Гарчати грізно - це судьба.

Інтуїтивно чую ласку,
Готовий крикнути "ура",
Коли мені кільце ковбаски
В пащеку суне дітвора.

Але ошийник на загривку
Та металеві ланцюги
Мене триматимуть довіку
Біля хазяйської ноги.

Як чую пана свого кроки -
В страху дрижить моя спина.
На світ дивлюсь єдиним оком -
Штрикнув цвяхом із будуна.

В клубах густого перегару
Смокчу поцвілі сухарі.
Іде хазяїн - чорна хмара -
Сховаюсь краще у дірі.
2
А люди, звісно, не собаки -
Нема на шиї повідка.
Як не крути, а дехто, таки
Усе ж нагадує Сірка.

Прощає болі та наругу,
Гризе, що кинули, в кутку.
Не вистачає сили духу
Недолю кинути гірку.

Людей судити я не буду -
Вони собі не вороги.
А я не можу жити в буді,
Батіг терпіти й ланцюги.

07.06.2017р.

Старенька бабця простягає руку,
У перехожих просить копійчину.
До справи долучила і онуку -
Стоїть дитина поруч на колінах.

За рогом - у жалобному - циганка.
На грудях теліпається ікона.
Збира оброк із вечора до ранку,
Несе бабло місцевому барону.

У переході - без ноги - каліка.
А очі ріже неприкрита рана.
Питати "звідки травма?" звісно, дико.
Гадаєш - із АТО, а чи зіп'яну?

Ридає, побивається дівуля,
А ув очах байдужих зовсім сухо.
Ворушиться в її кишені дуля,
Обличчя геть опухло від сивухи.

Під храмом дід співає. Гра на кобзі.
У небеса чарівні линуть звуки.
Раптово впав. Почив умить у бозі.
А шапку ухопила якась сука.

З усіх усюд біда струмує в душу,
Питати годі - щиро чи нечисто?
Я - милосердний. І давати мушу.
Але ж не професійним аферистам!

Помер вояка. Зовсім ще дитина.
Стоїть від горя почорніла неня.
Нема за що їй поховати сина...
Моя тремка розтиснулася жменя.

06.06.2017 р.

Темний простір лякає і вабить,
невагомість тримає зорі
Порозвішував кулі крилаті
Хтось могутній і неозорий.

Час минає - це просто наживка
Для істот, що лишились безсмертя
Збережи за короткий спалах,
світлий розум і чисте серце

Вже звучить невловимий гомін,
в ньому чується голос Пророка
Ми прийдемо до нього на сповідь,
нам відчиняться двері до Бога.

"Хто такий?" - секретар запитає-
гарний ангел у білих шатах...
"Я Сергій"... "А чому ти питаєш?"
"День тяжкий... і вас дуже багато..."

07-06-2017

Червоний, черлений, красивий і красний,
Отак місяць червень колись називали.
І нині він сонячний, гарний, чудовий,
У літечко першим відкриє ворота.

Рум"янить черешні, суницями пахне,
Купатись нарешті дозволять всім мами.
Зозуля кує, соловейко співає,
Цвіте тепле літо барвистим розмаєм.

2017 р.

Зеленим віялом помахує ялина
І пахне свіжістю приємною від неї.
А час так стрімко та невпинно лине,
За ранком день, і полудень, і вечір.

Та нічка темна або вся у зорях
Минає непомітно.Ранок знову.
Отак спливають швидко дні і роки,
Веде життя із долею розмову.

Вони тебе зненацька запитають,
Що ти корисного зробив, лишив по собі,
А ти вже будеш їм відповідати
Скільки добра тут творено тобою.

Чи вдячність маєш ти за свої справи,
А чи нема за що сказать "спасибі",
Чи забуттям Господь тобі віддячить,
Чи в пам"яті нащадків будеш жити.

2017 р.

Як їхати на південь з Павлограда
і оминати славний Кривий Ріг,
вас чимала́ очікує розрада –
кафе на перехресті трьох доріг.

Хоча це жарт, та доля правди в ньому.
Ви зупиніться, станьте на поріг –
ураз себе відчуєте як вдома,
в кафе на перехресті трьох доріг.

Добротно все тут зроблено і чисто,
на вході сяє свіжий оберіг –
вінок із польових квіток барвистих,
в кафе на перехресті трьох доріг.

Господарі завбачливі, привітні,
а скатертини – що то білий сніг.
Комфортно тут і молодим, і літнім,
в кафе на перехресті трьох доріг.

Вас пригостять усім, чого бажаєш,
узвару подадуть, смачний пиріг.
І тілом та душею спочиваєш
в кафе на перехресті трьох доріг!

І де по світу вже не роз’їжджаєш,
та в серці назавжди його зберіг.
Заїдеш при нагоді, точно знаєш,
в кафе на перехресті трьох доріг!

Я польовою стежкою ішла,
вінком сплітала весняні ромашки,
а угорі мені співала пташка
і щедро радість піснею несла.

Ішла поволі між густих хлібів,
ловила запах літа й короваю,
діставшись непомітно так до гаю,
що за ланами вдалині бринів.

Ступала легко з міста до села,
дорогою букет збирала квітів,
мандруючи з весни у тепле літо,
з собою гарний настрій всім несла.

Наслухалась природи я пісень
у перший незабутній літа день!

І радістю зустрічати
всі дні, всі години, миті.
На чатах життя не вбити –
ні, ні!
Не чекати – просто
усміхненим серцем чути
не гостем тебе:
присутність
твою у думках постійну
сприймати, як щось належне.
І мрії необережні складати
на всяк випадок у спадок.

07.06.2017

Ви дозвольте, відсиплю жменьку
Ваших іскр з очей і губ…
Я вже поруч, зовсім близенько
Вам від того ж не сумно, ну?..

Ну, відсипте, бо пізно буде
Вас з орбіти зірвуть ось-ось
І обсмокчуть не бджілки, люди...
Не за себе, за Вас боюсь

Не шкодуйте, прошу, не треба —
Я вдихав і п’янів з краси —
А Вона задивлясь в небо --
Може я щось не те просив?...
2017.

Ми ще недавно їздили на конях,
А нині у ходу залізні звірі.
Кермо стискає у своїх долонях
Кудлатий витязь у свинячій шкірі.

Реве тварюка, аж цокочуть зуби,
Полохає сусіду свиноматок.
Куйовдить вітер чувакові чуба,
Дівки на нього мружаться із грядок.

Купила теща зятеві Сузуку -
Нехай шаліє від мотоциклета.
Всю ніч шурупи вгвинчував у куртку,
І каску одягнув замість кашкета.

А на ногах - не чоботи, а краги,
За милю вухо чує їхній тупіт.
Ковтає байкер два стакани браги
Аби від страху не тремтіли руки.

Натиснула долоня важіль газу,
Прокинулися гицеля задатки:
Під колесом зачавкотіло м'ясо,
Кувікнуло востаннє поросятко.

Японське диво повалило бляху,
Водій у хвіртку залетів кур'єром.
Убгався ровер із усього маху
У буду із голодним бультер'єром.

Завив од люті бойовий собака
І кинувся прожогом до гарніру.
Півкулі пережовував зі смаком -
Штани пропали, витязя, зі шкіри.

На мить насуну мудрості тонзуру
І висловлю свою невтішну думу:
Коли жили мужі в тигрячих шкурах,
То над собою не чинили глуму.

06.06.2017р.

А хтось їй присвячує вірші.
Красою її милується.
Вона ж тільки чується гірше
Між стін і людей на вулиці...
Її хтось розраджує щиро,
рятує словами утішними...
А та - між бурхливого виру
думок, що вибризкують віршами.
І падають... Падають зерням
і межи сує'тами губляться.
Бреде між чуттями - що терням...
А сумніви - зміями кубляться.
Клякає, згортаючи крила
І голову хилить над плахою...
Мій Боже, подай же їй сили
шугнути між хмарами... Птахою.

2017

Як свої крила маєш,
то чужих не ламаєш.

2017

«I love Dnipro!», «I love Ternopil!»...
Перелік довгий і т. д.
Любити місто я не проти,
Але мене гризе оте
«I love». Чому б не написати
«Люблю» на рідній, на своїй,
Тій мові, що плекає мати,
І ми купаємось у ній?!
Не треба меншовартим бути!
Колись в догоду москалям
Чіпляли вже словечка-пута
Російською то там, то сям.
А нині вдарились в англійську
І кричимо: «I love! I love!»...
Я ж хочу чути українську
На цій землі, де вільним став!
Я хочу з гордістю дивитись
На Україну на свою
І щиро місту говорити,
В якім живу, не «love». «Люблю!»

Сонце тишком пішло у відпустку
І у небі панують хмари
Посміхається червень лукаво,
крізь зелених листочків хустку

У повітрі літають пушинки,
алергія дарує нам сльози
За вікном десь за тридцять минає
А душа у полоні морозів

Холод суті, речей не міняє
Його дотик - корисний для шкіри
Та чекати на ласку не варто
Абрикоса тобі не повірить.

Квітень з нею повівся жорстоко,
обіцяв їй тепло і кохання
А у ранці ударив холод,
роздягнув і кивнув на прощання

Валить дощ - оббиває горіхи
все намокле холодне і чисте
Так спокута себе проявляє,
за оранжеву легковірність...

Автостопом прямую на світло,
тьмяних буднів минаю блокпости
Без довіри, щасливий і п'яний
напросився до совісті в гості.

06-06-2017

Вставайте, графе, ранок уже скоро,
із підземелля кличуть нас давно, –
дзвінкі слова Остапа-командора
не раз лунали з книги і кіно...

Пройшли часи, не ті тепер Остапи,
мільйон – дитячі забавки для них.
Тепер крадуть мільярдами сатрапи
і це, повірте люди, вже не сміх...

Нам залишилось мало, чесне слово,
до підземелля, тобто кабали.
У ті часи такого Ільф з Петровим
і уві сні доперти не могли!

Хто переможе – Бендер чи Бандера?
Та перемога змінить весь наш світ,
бо визначить, яка наступить ера
і скільки Неньці ще лишиться літ...

Людині гімн усе життя співав,
всемірно прославляв її чесноти.
Тепер і сам перед Всевишнім став,
поклавши на вівтар вже власні цноти.

Він Богу присвятив своє життя
і навіть смерть його слугує вірі –
усе робив для Неньки майбуття,
щоб ми жили у злагоді і мирі!

Я, зазвичай, не жалую попів,
та і за що тих ризників любити,
а преподобний Гузар всім довів,
що в лагоді вірянам можна жити.

Святим його до смерті стали звать
і з часом дійство те таки звершиться,
та праведником рано рахувать,
зразком Людини поки хай лишиться!

Я спогад, я мрія, від зірки я світло
Що згасла давно у далеких краях
Колись побувать довелось цілим світом
Й занадто вже довгим був шлях

Для кого все це? Народження, тлін
Для чого існую, хто всім заправляє?
Навіщо тут стільки заслонів і стін,
Коли наді мною нарешті світає!?
2016

ти будеш стояти і споглядати себе
у великому дзеркалі в масивній рамі
ти будеш сміятися своїм дитячим фото
своїй дитячій мамі
колишній – із фото – наразі такої уже нема
ця жінка – що поруч тебе – така ж як і ти – зима

росла трава торкала підошви своїми довгими язиками
ти бігла до неї так швидко як тільки могла – до мами
ти знала що буде тепло в її долонях
там можна сховати лице
вона скаже «доню не плач моя доню минає усе оце…
минуще в житті все-все-все тільки вітер – вічний
лиш сонце світить так довго що майже – завжди
лиш море таке глибоке неначе – відчай
у ньому – замість води
тож доню іди – крокуй залітай на гілки найвищі
шукай поміж хмар собі кольорових снів
не можна прожити так ніби кладовищем
проходиш рахуючи хрестики днів…»

купались у попелі кури – червоні та попелясті
смішні недолугі кури…такі як щастя
як бути солодким самому собі і до Бога
звертатися просто так – просто як до свого..

олія давно вже розлита давно вже замита
давно вже затоптана підборами ліктями римами
а просо ще й досі росте ще колосить колоссям
ще сіється просо янголами незримими
котрі всі твої невичерпні дороги до Риму
перемальовують у стежки до мами-
них рук пирогів чорнобривців між огірками
курей – попелястих й червоних зірок – над зірками
над хатою світом дитинством уламками інших літ
що скочувались краплями поту – тяжка робота – тому і піт

літа…ну чому їх не називати зимами?
вони ж холодні вони ж холодніші – кожного разу
і приморожують тебе до дзеркал та – часом –
до фотографічних карток підписаних синіми
змерзлими пальцями нашвидкуруч
аби не забути аби не згубити спогадів пряжених пряжу

послухай я так втомилася
мамо – побудь
в моїй голові ще трошки – а я приляжу
щоб не втрачати ясність щоб не струсити тебе із кінчиків вій
де ти стрибаєш на шпильках отих югославських босоніжок
таких дефіцитних безцінних неначе їх шив сам Вій
для Панночки
а продавчиня універсаму перерозподілила хід подій…

не вмію
я розучилася бути стоніжкою яблунькою у твоєму саду
я кожному своєму дню нагадую про кинджали
які впиваються в мої ноги коли я йду
отими нестерпними дорослими шляхами…
лишаються фото – вітрини нас на нашій Землі
у нашім пеклі посеред цього базару
де зброю крадуть і міняють на душі малі
біокомп’ютери Балтазари

лишаються фото – маятники у млі
по нас по наших життях по наших божественних глинах
мамо – а я приїду – мій світ змалів – я витолочу тобі усю малину
я вип’ю усю криницю – спрага пече
я вивчуся знов на стоніжку на яблуньку білу
мамо – я сяду метеликом на твоє плече і буду водити тебе
аби ти лиш хтіла
аби ти сто літ ще стежками своїми ходила
ще сіяла просо казками піснями очима
мамо – зима завжди відступає коли
ти – за плечима….

06.06.2017
Рівне

Все життя як безкінечна осінь,
Ні туди і не сюди: нічий ти..
Під дощем один бредеш наосліп.
Що ж з таким нічийним поробити?
А всередині бажання безголосі,
Рвуться, рвуться.. ох, несамовиті!
Серденько стискається від млості,
Тягою до неба оповите.
Ти лети, лети скоріш, серденько!
Маєш білосніжно білі крила.
Ти покориш далі далечезні,
Що нікому з них не покорити.
Розквітай, вривайся в свої весни,
Твоє щастя, сплетене із мрії,
Зачекалося, щоб теплоту принести,
Від осінніх холодів тебе зігріти.
2017

Як стікає my love
З віт дерев на алеї у парку...
Дощ пройшов, мов біда,
Омиваючи ноги мені.

Я тобі дарував
Все, що мав. Від кохання до сварки.
Мій сприймаючи дар,
Ти кохала реально чи ні?

Чи кохання- тотем,
Розмальований фарбами літа
Примітивністю тем
Екзальтацій пікантності ню?

Все не те... Вже не те...
Ти уміло не вміла любити)))
Хоч виписуй патент
На вогонь, що горить без вогню.

Промінь ліг на чоло-
Хмар завіса розірвана храму.
І стікає любов,
Мов у ринву потік дощовий.

Що було- відійшло.
Дощ- це висновок, сприйнятий нами,
Де основа основ
Пошук свіжих кохань. C”est la vie.
.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117060510682

Прийшла на Україну дивна мода,
Нові уподобання та часи.
Гуманітарка - є. Нема заводу.
Пакують у цехах старі труси.

У ніздрі гатить запахами цвілі,
Вгинаються від краму стелажі.
А люди, від нестатків здичавілі,
Вишукують реглани та плащі.

Колись ті речі кинув сифілітик,
Або від жиру репнула мотня.
Та скромним громадянам я не критик.
Бо сам такий. Така ж моя рідня.

Працюючий завод сьогодні - свято,
Порізано на брухт усі станки.
Ув Африці тепер складають трактор,
Китай купує руки та мізки.

Хто міг - із України втік у шпарку,
Полишив нам осот і будяки.
Зате цвіте як мак гуманітарка,
Висотує убогі копійки.

Піду і я побабратись у лахах,
Собі влаштую переможний бал.
Куплю штани з лампасами, папаху,
Ходитиму, неначе генерал.

А згодом здам сусідові в оренду,
Підзароблю на шкіряний помпон.
Для цього продавчині секонд-хенда
Залишив свій домашній телефон.

Але мене звільнили із роботи,
Вже підписав директор документ.
Завод оголосили мій банкротом,
Там за півроку буде секонд-хенд.
04.06.2017 р.

И руки пахнут чабрецом,
А вечер – мятою.

Луна янтарное кольцо
В траве припрятала.

И к скалам ластятся ветрА,
По травам веются.

А в них цветётся клеверАм
И розовеется.

И выйдут звёзды провожать
День до околицы.

И что не сеял – будешь жать
На праздник Троицын.

И что-то выдохнешь в ответ
Исповедальное.

И невечерний вспыхнет свет
За далью дальнею.


4-5.06.2017, Троица, Духов день

Хлопець з очима кольору неба
в полі донецькім лежить.
Руки розкинув, мов тягне до себе
чисту небесну блакить.

Вітер ворушить русяве волосся,
рвуться снаряди кругом.
Сумно схилилось налите колосся,
над молодим юнаком.

Очі відкриті і погляд дитячий,
як зупинився на мить.
Ліг на хвилину спочити неначе
й сном непробудним вже спить…

Впав під сталевим дощем серед поля,
друзів закривши грудьми.
Вмерти в бою йому випала доля
з іншими разом дітьми.

Хлопець очима кольору неба
дивиться у височінь.
Скільки катам українців ще треба?!
Скільки полине їх в синь?..

Вишневий цвіт в саду розквіт,
дари пророчить нам рясні.
Вишневий цвіт на сотнях віт –
серця бентежить навесні!

Вишневий цвіт – на цілий світ,
у пахощах втопає все.
Вишневий цвіт, весняний хіт,
любов і радощі несе!

Вишневий цвіт – душі політ,
кохання неповторна мить.
Вишневий цвіт – пісні трембіт,
уяву досі полонить!

Вишневий цвіт на схилі літ –
відлуння весен уві сні…
Вишневий цвіт – кохання слід,
зігріє душу він мені.

Зачарую тебе словами,
Дивним поглядом зваблю теж,
Мов крилом, обніму руками,
Бо кохаю тебе без меж.

Відігрію твою я душу,
Що замерзла у самоті,
Я повинна, ти чуєш, мушу
Все віддати тобі в житті,

Чого ти так чекав всі роки:
Ніжність, ласку, вгамую біль.
І щасливою буду, допоки
Поруч ти, найдорожчий мій.

2017 р.

На кожному вікні - кімнатні квіти
І за вікном встелили грядку всю.
Я буду як вони життю радіти,
Вбирати в себе завжди цю красу.

І насолоджуватись нею до останку,
Писати вірші та добро творить.
Душі потреба, а не забаганка -
Не існувати - повноцінно жить.

2017 р.

Залоскочи мене, русалко,
Неначе легіт-вітровій.
Я знову закохаюсь палко,
Ти чаром ніжним оповий.

О ці свята, свята зелені,
Порину в них я залюбки!
Даруй же пестощі шалені –
Духмяне ложе з осоки!

Я закричу, аж занімію,
В тобі втоплюсь, як у вині…
Невже я знову пестив мрію
В оцім солодкім диво-сні?!

4.06.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Ковтає Сонячне Яйце кошлатий віл
На ймення Морок без повернення назовні,
І Місто світиться розсипаним на стіл
Вугіллям тліючим чавунної жаровні

З його принадою палить єретиків,
Які змінити праісторію жадали
Сумної карми транформації віків,
Що Сонце схованим у вічності тримала,

Немов заклад Богів, що грали в «кості» ним,
І під жаровнею віками гріли кості,
А понад жаром безнадії сивий дим
В безодню неба плив... А вихід ніби осьде-

Яйцем би Сонячним те викатати все,
Що на кістках століть прокляттям їли черви
Сумного Міста... Тільки з"їдене Яйце-
Вугіллям смажена для Мороку вечеря.


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117060410270

Дніпро завжди подобався мені
У тиху та безвітряну погоду.
У щирому своєму зізнанні
Не помилився класик ні на йоту.

Ліхтарики, неначе ті зірки,
Відблискують у потемнілих водах.
Туману пасма тягне до ріки,
І човен хвиля незлостиво гойда.

Полює на плотву голодний сом.
Ну, а мені, неначе хто наврочив:
Вже котрий помахав своїм хвостом,
Водяники з русалями регочуть.

А ранок вже запалює свічу,
На мене сонце вибалушить око.
Останній гак згодовую корчу -
Прийшла пора рибинам дати спокій.

В усій красі постали береги -
Доокола пляшки вляглися трупом.
Учора тут гуляли вороги -
Пиячили, з ропух варили супа.

На полотні - сучасності мазки,
Оновлено пастелі пейзажиста:
Попереду - горою кістяки,
А задній фон - в димах столичне місто.

Сумуючи закінчую катрен,
У риби не було сьогодні кльова.
Зберу я краще поліетилен,
Потішу смітника своїм "уловом".

04.06.2017 р.

Як вашу каву покуштує чайка -
Нахабно впхає дзьоба за столом,
І розлетиться на шматочки, дзвякнувши,
Горня з фарфору, цуплене тайком,

Зів'є на стрісі вам гніздо лелека
(Лелеченята з'являться малі),
Що прилетів з далекого далека,
З Мадагаскару, може, чи з Балі,

Гніздо у вусі зліпить тихо ластівка
(Вже й ластів'ята вилупились ось),
І перламутрові розстебнуть застібки
Грайливих сойок зграйка - і здалось,

Що вас цілує в губи сизий голуб,
А на плечі усівся чорний шпак
І так до вас шпачиною глаголить,
А ви йому - шпачиною навспак,

То набирайте номер психіатра -
І прилетить "швидка" неначе вмить,
Як зроблять заштрик - пройде все до завтра,
А лікар скаже - ляжте і поспіть!


04.06.2017

Думи мої, думи мої – лихо мені з вами…
Ви приходите частенько уночі зі снами.
Бачу в них усе частіше Кобзареву кручу
і Тарасови питання, хай простить, озвучу:

Діти мої, українці, вже немає сили
споглядати, як ведете Неньку до могили!
Чом гризетесь як собаки кожної години
чи утратили надію ви на кращу днину?!

Чом до влади ви обрали підлих і продажних,
чи майбутнє України вам уже не важно?!
Чи однаково, як будуть діти ваші жити,
що прийдеться їм сердешним скніти і тужити?

Чому ж, браття-українці, за ці довгі літа,
виконать не спромоглися мого «Заповіту»?
Чому носите кайдани із чужої мови,
не набридли вам, блаженні, московські окови?!

Чи уже вас не лякає доля гайдамацька
і закінчила у жилах кров текти козацька?
Чом надієтесь, братове, досі на чужинців
і чекаєте даремно ви від них гостинців?

Чом танцюєте під дудку зайдів без упину,
глитаїв, яким байдужа доля України?!
Чом народ у власні руки все ж не візьме владу
й Конституції своєї не здійснить укладу?!

Запитання, запитання вільну душу крають…
Але відповідей чомусь до сих пір немає.
Вже немає в мене сили на все це дивитись,
так і хочеться воскреснуть та в Дніпрі й втопитись.
І вражою злою кров’ю перед тим умитись!

Відомо всім іще споконвіків –
багато у природі шкідників.
Жучки, дротянка, гусінь, різна тля
рослинам і деревам дошкуля.

Країна наша, ніби та калина,
росте і віттям в синє небо лине.
Та цвіт її з плодами залюбки
їдять останнім часом шкідники.

Гризуть кору, бруньки, гілки і листя,
руде, зелене, ніжно-золотисте.
Буравлять, точать, свердлять, аж тріщить,
ні спека не завада, ні дощі…

Від ненажерливих численних шкідників,
поник калини гордий лик, змарнів.
Все менше й менше цвіту щовесни
і урожай вже не такий рясний.

Десяток третій добігає років,
п‘ють шкідники уже останні соки.
Чи ж мало бачили історії уроків,
ведуть до чого тих „реформ“ їх кроки?

Схилилися ще вчора буйні віти,
все тяжче тій калиноньці на світі.
Але мовчить сердега і не охне…
Як далі піде так – красуня всохне!

Щоб не пішла калина на хрести,
війну зі шкідниками слід вести,
бо як ту нечисть знищити не вдасться –
калину нашу рідну не спасти!

Пташка на дроті…
Сонце навпроти
Час, зупинись!
Пам’ять, минуле
Випхни із мулу —
Тільки озвись!
Нею побуду
Хай і без буди
Так як колись…
По конюшині
Хороше нині
Літній парфюм…
І щоб на дроті
Безповортньо
Стертись від
Дум…
04.06.2017.

Хлопак я чуйний, не спесивий,
Ходжу до тещі на ралець.
Аби набратись "позитиву",
І з нирки рушив камінець.

Як заболять раптово зуби -
Біжу до неї крізь кущі.
Вона уміє приголубить,
Смикнути кутній без кліщів.

Не тра швидкої допомоги,
У медицині вона бог.
Лікує миттю перелоги,
Утне, як треба, некролог.

Я став, неначе ангел з раю,
Та винуватий все одно.
Однині роду я не маю:
Не муж, не діва, а "воно".

Встаю щоднини із курами
Патьошити для неї суп,
З бараниною та грибами
Аби не смикала за чуб.

По хаті рухаюсь навшпиньки,
Тамую недопереляк.
Дрижать слабі мої колінки,
В страху задкую наче рак.

До рук пора узяти долю,
Мотузку зняти із гілля.
Піду зловлю комаху в полі,
У ніздрю всуну їй джмеля.

Проснувся. Серденько калата,
Та проясніло на душі.
Бо я ж мужчина нежонатий,
Пощо нагострювать ножі?

Удихую на повні груди,
Повітря тішуся ковтком.
Нехай у когось теща буде,
А я лишусь одинаком.

03.06.2017р.

Хмарка коником...
Ой, як хочеться її осідлати
й небом скакати!
Хмарка - м'яка вівця,
що ласує гілочками й листям берізки.
А ще хмарина - маленька кізка.
Хмара - собака:
спочатку з'являється хвіст і лапа,
а далі, потроху, він сам і його великі вуха.
На носику в нього, здається, хмарина - муха.
Он і хмара-левенятко,
яка ласо дивиться на хмарину-телятко.
А ще там безліч хмаринок,
схожих на різних птахів і тваринок.

Дивлюся захоплено у вікно й чекаю,
Котра з них мені лапкою помахає.

Переведи мене через майдан,
через часи скрутні і лихоліття,
крізь війни громадянські і всесвітні.
Звільни усіх з полону злих оман.

Переведи мене через майдан,
голодоморів лютих чорні хвилі,
де в сорок років старці посивілі.
Переведи усіх через туман.

Переведи мене через майдан,
через всілякі бурі, злидні, грози,
крізь люту спеку і жаскі морози.
Молю, розвій байдужості дурман.

Переведи мене через майдан,
де сива мати жде одного сина,
та в полі вічно спить її дитина.
Всіх матерів переведи через майдан.

Переведи мене через майдан,
де честь і славу топлять в крові гоїв,
життя кладуть з-за гідності людської,
але негідників у владі новий клан.

Переведи мене через майдан,
не доведи, щоб вбили ті країну,
хто люд простий вважає за скотину.
Не дай нам, Боже, ще один майдан!

Переведи нас всіх через майдан,
усіх, хто Україну щиро любить,
а тим, хто нашу землю підло губить,
нехай могилою обернеться майдан!
Переведи усіх через обман.

Любомиру Гузару

***
Слова застигли. Свічка згасла. Ніч.
Душа переросла старече тіло.
Очей проміння зблякло і зотліло.
Життя все зайве скинуло із пліч.

А що лишило? Образ і думки,
Записані в мережі, на скрижалі…
Було велике близько, стало далі,
Розгледіти щоб ми могли таки.

Але чомусь у світу сліпота.
Чи куряча, чи вікова, чи вічна?…
Звучить тривога награно панічна,
А він у благодать нас огортав.

Втомився поміж пастирів іти,
Бо всі учили щедро й без вагання…
Лишилися розгублені питання:
Чи він великий був? А чи святий?

Все на місця розставить блудний час.
Все буде так, як хтось із нас напише.
Упала мудрість у бездонну тишу.
Читає Бог короткий парастас.

02.06.17

Отрутою просякло кожне слово,
вам давить груди невимовна лють.
Махровим шовінізмом віє знову –
то юди у Дніпро старий плюють.

Жовто-блакитний стяг, козацька слава,
про незалежність довгождана звістка,
Мазепа, Орлик, Калнишевський та й Полтава
застрягли в горлі ніби гостра кістка.

Пробачити не можуть українцям,
що в решті-решт своїм шляхом пішли.
Не зрозуміти вам, простим ординцям,
чому ми спекались улуса кабали.

Та нарізно пішли не випадково,
у нас доволі і своїх проблем.
Як можна зрадити того, хто рідне слово
топтав, цькував, гнобив мечем й вогнем.

Ще тюрмами і голодом морили
дзвінкої мови гордих носіїв,
та потяг до свободи все ж не вбили
в дідів, батьків і наших матерів.

Не здатен той почути добре слово,
хто ще з народження, із пелюшок, оглух;
хто вкрав історію русинів, навіть мову,
народ хто братній нищить в прах і пух.

Отрута сотні років вже сочиться
із ненажерливих, оскаженілих пащ.
Спокійно їм не п‘ється і не спиться,
не можуть вибратись одні зі своїх хащ.

Ви всі учились, та нажаль потроху,
чомусь, як-небуть, ліньки, аби-як…
Ми ж топчемо вперед свою дорогу
в своє майбутнє й нам то добрий знак.

Ступайте з Богом, москалі прокляті,
давіться куркою як і своїм рублем,
обрубком гривні. Московитські таті,
могилою вам стане рідний кремль.

Шляхом кривавим йдіть самі у прірву,
куди нечистий вперто тягне вас.
Ми – українці, ми здолаєм вирву,
бо з нами честь, свобода і Тарас!
Так, з нами правда, воля і Тарас!

2016, 2017

На Водохрещу йшов колючий сніг,
Вітри у вікна билися морозом,
Хрестив нас піп кропилом навідліг,
Свята вода стікала наче сльози.

Душпастира проникливі слова
Мене тримали міцно у напрузі,
Казав, що Божа благодать жива,
І ми у ній, немов у світла крузі.

Але гріхи волали із душі,
Пекли мене і мучили незримо,
Впивалися в сумління як ножі,
І плакав дух у мене за плечима.

Хоча і щиро б'ю земний поклон,
Свічу у канделябр уткнув велику,
Та дивляться осудливо з ікон
Христа печальні та уважні лики.

Я покидаю цей священний храм
З молитвою до Господа, одною:
Аби гріхів моїх ганебний крам
Він попалив та обернув золою.

лютий 2017р.

Так буває...
падають літаки,
потяги сходять з рейок,
із трас в кювет автівки,
як не було б гірко...
але буває так...

Добре ніхто не знає,
хто кому дасть мідяк,
хто порятує життя,
а чи протягне руку,
хто стане поряд другом,
хто буде, як сміття...

Надворі ніч. Сховалися зірки,
Дзвенить повітря комариним писком.
Вовтузяться нахаби-їжаки,
Облизують гуртом котячу миску.

Я ласий до кохання чоловік,
І небайдужий досі до спідниці.
І хоч дружина штурхала у бік -
Заснув миттєво після косовиці.

Під вікнами засовалась мара,
Завалували пси сердиті в буді.
Прокинулося, мабуть, півсела,
І ляк мені спросоння стиснув груди.

Господарює біля хати біс,
Харчить, шкребеться, чмихає, зараза.
І гатить перегару дух у ніс,
Хоч одягай на лоб противогаза.

Я вийшов із дверного косяка,
Дивлюсь - а це сусіда мій - п'яниця.
На закусь не знайшлося огірка -
Поліз до мене красти полуниці.

Та хай би з'їв дубової кори,
Або шкарпетки бабині поцвілі!
Лежать кущі корінням догори
І ягоди валяються незрілі.

З сусідою давно така дурня,
Немає в нього встиду, ані страху.
Краде ночами мало не щодня,
Бички збирає та ковтає брагу.

Однині газават із ним, війна.
Йому закрию я ворота раю.
Вночі капкан поставлю на слона
Та злодія за хобот упіймаю.

2.06.2017р.

Є дивні астероїди, які
не падають на злякані планети,
а линуть по орбітах і тенета
інверсії сплітаються в м’які
сріблясті хмари, сповнені дощем.
Отим, що напуває океани,
яких нема ще. Стеляться тумани
пустелями і от бентежний щем
на континенту сивій мілині
через мільярди років, геть невміло,
торкається мого земного тіла…
Послухай, любо, снилось що мені…

2017

я поїхав до тебе ранком квітневої середи
і подолав, певно, не менше, ніж півшляху,
коли раптом двигун захрипів і, зробивши останній вдих,
не залишив мені інших варіантів, ніж на прогулянку.

на попутні не пощастило, і я дістався найближчого міста сам.
ледве ноги туди дотягнув і відразу заліз в готель.
у вестибюлі помітив старого в лахміттях, і він сказав,
що дарма я прийшов сюди,
бо це Місто не любить своїх гостей.

так-сяк ніч перебув, відвертаючись від думок,
і на ранок був дещо розбитий, та мав іти.
кожну з вулиць у цей день геть заклеїв ядучий смог -
так це Місто уперше постало моїм противником.

потім я по-пластунськи намацував шлях назад,
виглядав у імлі невиразні дороговкази,
бо дороги були вже не тими, дико плутались, мов лоза,
й мали безліч сліпих гілок,
ніби врізаних гострим пазуром.

пройшов день. за ним два. я людей зустрічав, радів,
позаяк це були по нещастю брати і сестри.
але швидко валився на землю від безнадії,
бо це клієнти були психлікарні, тюрми і церкви.

врешті трапилось так, що тебе зустрів в передмісті,
перше, що я відчув - дикий страх за близьку людину.
а ти, щойно підбіг, обернулась на пил і плісняву,
а я не мав тут нікого, хто б розбудив мене.

мене виховав батько, як військові усі, жорсткий,
і кожне слово його у нас вдома звучало, як імператив,
тому я зустрічав усі труднощі, стиснувши кулаки.
але тепер всередині у мене щораз усе більш тремтить.

бо пройшли місяці, а я виходу не знайшов.
я до хрипів кричу в мертві слухавки, потім - пишу листи.
більш на світі за все я хочу, щоб скінчилось це кляте шоу,
і той, хто весь час тримає мене за горло, щоб відпустив.

розумієш, мені здається, що
в мене вже замість голосу - тріск поміх
і заіржавіла арматура замість кісток.
я живим був і робив, що хотів, а ще більше - міг,
а тепер я хто?

може, вмер, може, втрапив у сумне кіно
і мої сходинки в небо прилипли до підошов,
та все ж кожного ранку (мабуть, ранку) я починаю знову
з пащі Міста цього вибиратися непрожованим.

я забув усі числа і збиваюсь з рахунку днів,
тільки залишки волі живі, і удара я ще тримаю.
через пустки всі, урвища й мертвий весняний сніг
я покину цю безвість, сіре Місто моїх Примар.

Вашої Святости не дорости
Зеленого світла завадило
Зорана стежка і зникли мости
І пошук, і вихід… завалено
І тільки Надія жевріє… якраз
Ще б в руки кресало зі спокоєм… )
Із серця мойого - серед поразк -
На розтині бризне молокою…
01.06.2017.

Все, що могла б сказати, звучить над міру...
Все, що могла б сказати, на зміст не досить...

Вибір мовчати, знаєш, це щось доросле,
Навіть коли дорослість - то також вибір.

Я замовкаю, чую поміж шумами
Те, чого ти не хтів би ніколи вголос...

Близькість - це значно глибше, ніж просто голим...

Пальці дрижать торкнутися
Твоїх шрамів.

…а я втішатиму.
Аби ж!
Якщо навколо люди, люди…
Концерт, таксі…
Ти в ніч летиш.
Коли? Коли ж нагода буде
солоність сліз твоїх на грудях
відчути нервами?
Облиш,
не підпускай
журбу і сум,
та не ятри пекуче жало.
Хіба скрутніше не бувало?
Та знов сміялось і співало
дівча,
натомлене від дум.
Бо день для сліз,
А ніч – для снів –
невидиме, цілюще зілля.
Я втішити тебе хотів.
Я! Втішити! Тебе! Хотів!
Під час невинного дозвілля.

01.06. 2017

Ви в мокшанських болотах скитались,
Київ тисячу ж років стояв.
А державність, хоч як не старались,
хан Батий вам з Орди заснував.

Я в десятім коліні козак,
в мене предки женці й ковалі.
Росіянин мені не земляк,
не брати ви мені, москалі!

Піднялися, на ноги зіп’ялись
і колиску мерщій шматувать.
Сотні років русинів старались
ви у рабство московське загнать.

Я в двадцятім коліні козак
з роду гордих майстрів Мачулів.
Хай накриє ординців гроза,
не брати ви мені, москалі!

Україну ви завжди ділили.
Було мало своєї землі?
Ляхів з турками вічно хвалили,
ще й литовських чужих королів.

Я в тридцятім коліні козак,
хай Московія втоне у злі. 
Білорус мені брат і поляк,
але тільки не ви – москалі!

А розмови про мир і братерство
ви розбили об Крим і Донбас.
То лиш гасла, в житті ж – мародерство,
сотні років не знали б ми вас.

Я й у сотім коліні козак
і господар на рідній землі.
Українство – то карма, то знак,
не брати ви мені, москалі!

31.05.2017

(семітсько-антисемітські роздуми)

Євреїв не любили завжди й всюди,
з Єгипту не єдиний їх „ісход“.
Прості давно не жалують їх люди.
Яскравий приклад – Юда з Керіййот.

Та що сказати, як уже й апостол
Ісуса зрадив, вчителя, Христа!
Це лиш мазок, не все в житті так просто…
Чому ж в євреїв доля непроста?

Можливо в іншому тут криється причина,
що Бог обрав навіки цей народ?
То правда вся чи тільки половина,
хто готував цей ситний бутерброд?

Все ж спробуємо в тому розібратись,
чи вдасться нам те дійство зрозуміть.
Хоча, за нелегкий цей труд щоб братись,
євреїв треба також і любить.
 
І серед них бувають справжні люди,
це лікарі, юристи, вчителі…
Вони живуть і трудяться повсюди,
хоч мають статки досить немалі.

Та почнемо спочатку, по порядку,
з часів далекого утворення Землі.
Уважно треба прочитать нотатки,
щоб не зсукать чергової петлі.

Відкриєм книгу книг і що ми бачим,
що Бог, Ісус і Дух його святий –
це три поняття в одному… Неначе
в народній казці триголовий змій.

Як бути з передачею єврейства,
й чому можливо те лиш через жінку?
Наука це? Ознака архірейства?
Нерівність чом така, їм біс в печінку?!

Це дійсно так, а чи нове паскудство,
чи не прихована у тім кривава драма?
Від Єви ж і Адама пішло людство,
та жінка – то лише ребро Адама!

Віками юди Біблію писали,
народи інші щоб тримать в ярмі?
Собі світила в небі розставляли,
щоб гоїв тим гноїти у тюрмі?

А називати як, не фарисейством,
їх поведінки невід’ємну суть –
сповідують всі майже іудейство,
та християнство іншим все ж несуть?!
 
Чом Гітлер ненавидів так євреїв,
хоч в ньому й іудейська кров текла?
В них дійсно може бачив фарисеїв,
джерело підлості, підступності та зла?

Чом козаки євреїв не любили,
жидами називали шинкарів?
А скільки раз вони їх люто били,
та ті вертались знову по порі…

Невже змирились з долею тією,
тримали камінь у своїй душі?
Чому жиди природою своєю
і зараз переважно торгаші?

А може не така й складна загадка,
в усьому винуваті тут червінці,
у зовсім іншім криється розгадка –
у хитрій, непотребній поведінці?!

травень 2017