Він за Сонцем пішов у рань
в Нього Дух і Слова ще ті…
(Він пізніше помре від ран
у Своєму, за нас, Житті… )
Він до Мами писав листи
і про «цвяхи» знав наперед
партитура Його «Прости»
міліардами тет-а-тет…
і до нині й на всі віки
Він єдиний хто взяв і скрес
ти відчуєш вселенський скрик -
якщо вже приголубиш Хрест…
05.12.2016.

Смалив тютюн і кашлем захлинавсь,
І глузував над тим, у що і сам ще донедавна вірив
І тішив весь кагал, що й з-поміж них зродивсь такий,
Що через кілька літ зрівняється із наймудрішими рабинами.
Та не Барух, а Бенедикт сьогодні він.
І, як зітре од шліфування лінз пороховиння,
Шука й знаходить нісенітниці в Торі:
Що вигадка синайське одкровення,
І що скрижалів у Мойсея не було,
Що чудеса то просто вигадка пророків –
Божевільних чи й несусвітніх дурнів...
Що бог – не створена ніким сама природа..
той народ, що дав йому життя,-
Ніякий не обранець Бога, а такий, як всі
(Щоправда, за гординю розпорошений по світу).
Словом, зводить нанівець усе,
На чім гебрайський люд тримався споконвіку.
Не оминув і гоїв Бенедикт, серед яких тепер він,
Вигнаний з юдейської спільноти, жив.
Пресвітери, і пастори, й ксьондзи, як і рабини,-
Змайстровані всі на один копил,
Щоб збаламучувать незрілі душі пастви,
Розсіювать дурман і правду заволочувать байками ...
...Він кашляв і смалив тютюн, щоб подолать сухоти,
І встигнуть з релігійних пут на шлях науки,
А не вигаданого бога, вивести одурені народи.
Та світ ішов, як і колись, в церкви і кірхи, і костьоли.
Щодня юдеї в синагогах припадали до Тори
І пильнували, щоб молитви стелились в бік Єрусалиму...
Чи переймався Бенедикт, як помирав,
Що хоч і став для всього світу світочем науки,-
Зажив прокляття, а не славу у свого народу.

Шепіт моря... нірвана... чаклунські пісні сирен…
Між сьогодні і завтра протягує ніч місток.
Повз солодкі водойми й лагуни чужих імен
в акваторію щастя (до мене) пливи, Кусто.

Знов заманює в себе безмежна морська глибінь? -
не забудь лицемірство й нещирість підводних скель.
Коли айсберг - по курсу й між нами постане тінь,
бережи від облудливих рифів наш корабель.
@ Уляна Чернієнко

Амур задуб на дереві... Зима.
Стріла примерзла кінчиком до шиби.
На столику надкушена хурма,
Качан капусти, хрін, баньката риба.

Засніжений будинок між доріг.
Укрився Карлсон шоколадним пледом.
Одну стрілу скупий амур беріг.
А бджоли крижані дзуміли: "Меду б...".

Снігурку ніс чорнявий бородань.
Рядилися вчорашні мацапури.
На підвіконні гибіла герань.
Сороки скрекотіли: "Ні - цензурі...".

Лягали спати дітки, пси, ченці.
Ліпились нісенітниці на стіни.
Амур тримав насіння в кулаці.
Горобчик цюкнув - хто ти? - у коліно.

Блукали гноми в гетрах морквяних,
Тепла й чудес шукали серед люду.
Скрипіли берці... Бій титанів стих.
"Нутеллу" смакувала тлуста Люда,

Хиталась абажурна бахрома.
Коханий потенційний ніс ялинку.
Тремтить амур на дереві... Зима.
...хто принесе божкові одежинку?


2016

Нелегко відпускати, що було,
а особливо - світле і прекрасне,
бо серце, розбивається, мов скло,
як свічечка нічийна - гасне, гасне...

Нелегко забувати й десь іти
дорогами незнаними, новими,
випалюючи спогадів мости,
бо щось безцінне вигорає з ними.

І щось гірке лишається тобі
уже надовго в роті і у грудях,
таке, про що й не скажеш, далебі,
таке, що не показують на людях.

Таке, що наскрізь... Та, не варто, ні,
довкола розливати чорні ріки.
Усе колись минає вдалині,
нічого не було іще навіки.

І хоч нелегко тлумити думки
про те відбуле і таке чудесне,
під ноги просяться нові стежки,
до серця - щось невічно-піднебесне...

21.10.16 р.

Атланти підпирають неба зводи.
Таріль землі тримають три кити.
Я – думка чоловічої породи
і ми с тобою, котику, брати.
Лежи, старий філософе, на пічці
та грій боки і звивини ума,
а раптом час збунтується у річці
і ти увійдеш двічі до ярма
ілюзії, гармонії та хіті,
де невблаганна істина живе,
що світ людей заковує у сіті,
а так скувавши, їх поволі рве,
бо не у силі стримати печалі
ще до зачаття грішного життя,
де Яхве бог і самозванка Калі
заплутались у пошуках пуття…

05.12.2016

Чи серце кам’яніє у мені,
Й не довгі залишилися вже дні.
Чи то війна вселила в душу страх,
Що вже не сходить більше сонце в снах.

Сам у собі шукаю виправдань,
Готовий вже за все платити дань.
Та на олімпі знову сили зла,
Вершать свої неправедні діла.

Все загребущі руки загребуть,
Вже й Україні бути чи не буть?
Горбатого могила виправля,
О розверзись під них сама земля.

І чи душа від того відтерпить,
Що не прийшлося краще їй пожить.
А час біжить, його не зупинить,
Та тільки сонце більше в сні не снить…

2016р.

Твоїх очей блакитні вогники
Яскраво сяють й уночі,
Такі здаються вони добрими,
Теплі, мов сонця промінці.

І поглядом, немов цілунками
Серця торкаються мого
І гріють ніжністю його.
Ними ніяк не намилуюся.

2016 р.

У день Покрови Пресвятої Богородиці
Ми відзначаєм свято ще одне.
Вітаємо захисників, мовимо з гордістю:
-Нехай біда та лихо обмине.

Ми молимося і переживаємо
За долі, що обпалені вогнем,
Стріляні автоматами і "градами",
Чекаємо додому кожен день.

Живими повертайтеся, соколики
До матерів,дружин та до дітей,
Хай душі заспокояться їх зболені,
Солоні сльози щезнуть із очей.

А Божа Мати - то ваша заступниця,
Покровом хай заслонить всіх від куль,
Та мрії і бажання нехай збудуться,
Щоб кожен захисник щасливим був.

Блакиттю мирне небо щоби сяяло,
Любов на працю надихала вас
На благо й розквіт України-матері,
Якій на вірність кожен з вас поклявсь.

2016 р.

З очей сльоза лишає слід,
Яка сьогодні журна осінь.
На сході хлопці гинуть досі.
У грудях серце наче лід.

За що такий страшний оброк.
Минає ніч і знову жертви,
Аж шість одразу хлопців мертвих.
Зійшли до неба, до зірок.

Проклятий час, холодний час.
У ці холодні листопади,
Ще скільки хлопців тут упаде.
За злий, зачумлений Донбас.

В Мойсея тупиковий путь.
Немає миру – лиш примара,
Немов ота холодна хмара.
Мойсея люди проклянуть.

2015р.

Не муч мене розлукою німою,
Виснажувати душу - припини!..
Гірка печаль густою пеленою
Затьмарила поволі світлі сни.
Вони впритул підходили, як хвилі
Мінливі до незмінних берегів,
Але в моєму смутку сутеніли
І в пам’яті зникали без слідів.
Не муч мене постійно ради втіхи,
А під пустельним небом – озовись, -
Забрівши в ніч, беззоряну і тиху,
Я ледве сам у ній не загубивсь.
Під хвірткою знайомою стовбичу,
Немов себе до неї прикував, –
Не муч мене, замкнувши таємничо
В собі знедавна думи і слова.
Не муч мене надіями на літо,
Проламуючи мареннями час, –
Давно тебе люблю несамовито,
У муках не вбачаючи образ!
04.12.16

Зимовий гай і завірюха…
А снігу, снігу навкруги!
Уже засипало по вуха
Усі озерні береги.

І легко сіється, рахманно
Із незажурених небес
Небесна ця зимова манна...
І білим оксамитом плес

Зальодовілих все укрило.
Блискучий розкоші єдваб
Великі розпросторив крила
І виставку зимових зваб

Відкрив здивованим зіницям,
Вустам, що тільки «Ах!» та «Ах!»…
Рожеві хмари світлолиці –
Немов рум`янець на щоках!

4.12.7524 р. (2016)

Надіє з нами будь не обійди
нікого в цім застоллі тихим чаром
прихильності і чарою з нектаром
не обнеси і всіх омолоди
хоча б на мить Надієчко на час
вершинної любові і кохання
глибинного такого як зітхання
останнє як душа полишить нас
і полетить Надійко в дивокрай
що раєм зветься й пишеться едемом
і ми тебе також не обійдемо
молитвою гори ж і не згорай
на виднокраї світу і стола
і на краєчку віри і зневіри
ти є і будеш під сузір’ям ліри
між полюсами холоду й тепла

1996

Омилося серце слізьми і дощем.
Дощем і слізьми. Недалеко від Сум.
І сум на пересум зійшов. Тільки щем
Іще не пощез. Ще не звівся на тлум
Думок і чуттів, поминальних зітхань...
Дощем і слізьми. Біля Сум. Поблизу.
Ще пізньоосіння не визріла рань.
Ще мрячно вгорі. Ще туманно внизу.
Слізьми та дощем. Ще полегші нема
Омитому серцю. Дощем і слізьми...
Ще протяг назовні. А душу пройма
Терпке відчуття вже близької зими.
Кому тут потрібен, загублений, я?
Прийшов і – знайшовся?
Але ж не знайшлись
Колиска дитинства – Комуна моя,
І хата, і цвинтар... Нінащо звелись.
Могили немає – не те що хреста.
А сльози і дощ... Не мої, а чиї ж?!
Всесвітньо мовчать порожнеча пуста
І пустка порожня. Впереміш і між...
Ставок, мов більмо. Мовчазливий кортеж
Дерев-патріархів. Впізнали чи ні?
Я – тут! Сльозодощ... І безмежжя. А де ж
У затишку тихо сплакнути мені?!

2004

Ніщо поета не уб'є.
Не доконає і пошана.
Ранимі, чуйні на своє,
самі собі лікують рани.

І не болючі – по лиці,
і не смертельні, та у серце,
аби перемогти у герці
і не загоїти рубці.

О, дорогі і чуйні люди
гоноровитої крові,
які пишаються собою...
Вини поета не убуде,
аби не мухи в голові.
А білі тануть і зимою.

12.2016

Не йди покірно в темряву до смерті,
Хай гнів зустріне старості кінець,
Минай липкі обійми розпростерті,
Не йди покірно смерті під вінець.

Хоч темрява − є відповідь, всі знають.
На світло слів не слідує народ.
Ридай же, зло, коли пісні лунають
Про вічну звищеність людських чеснот.

Не йди покірно в темряву до смерті,
Не слідуй марно далечі доріг,
Бунтуй гниття всі заклики відверті,
Переступи буття низький поріг.

Не йди покірно в темряву до смерті,
Минай лихі обійми розпростерті!

25.11.2016

Цей  вітер   розхитує  гілля,
Примхливо  вплітає   намисто.
Розчулено   сніжить  довкілля,
Мережить,  гаптує  сріблисто.

Кружляють,  леліють   сніжинки,
Квапливо  забілюють  простір.
Немов  самотіють   стежинки,
Очікують  сутінки  в  гості.

Притрушує  жменями,  леле !
Дерева - ошатні  красуні.
Між  тим,  споночіло.  Хурделить,
Дрімотно.  Що ж -  спати,   спатуні....

04.12.2016

вже сімнадцята сорок п’ять
«факти тижня» у полі зору
ти вдихаєш від правди п’ядь
їхнє «так» - це майбутній ворог
на обрізках чужих неправд
ти готуєш собі коктейлі
саме впору піти до нард
твої очі висять на стелі
а на «фактах»… невже про спорт?
та реклама чомусь у розріз
ти встигаєш уголос: - чорт…
і сповзаєш у світську позу
рідка цінність оте добро
що почув ти в облізлих стінах
у похилого завжди бронь
не міняється тільки піна…

результат-то один і той
сплигне ніч зі своєї теми
повз вікна промайне ковбой
у новинах про це окремо
03.12.2016.

Душа така як ниточка тоненька,
Лише торкнись – все відчуває вмить.
Сльозою плаче Україна – Ненька,
Душа в мені ридає і болить.

Та що з того що в нелегкий час нині,
Душа ридає та впадає в плач.
Що не з тобою нині - на чужині
сини твої – їх Матінко пробач.

Що не кажи – та ніде правди діти
Як є тепер, так було і колись.
Сини твої мов не путьові діти,
По всіх світах від тебе розбрелись.

Та лиш не треба їх за те винити,
Бо посварити б ворог нас хотів.
Бо твою волю Ненько боронити,
Ще всі вони повернуться з світів.

2014 р.

Захмарний спокій небної краси –
Безгрішно-чистий непохитний докір.
В цю мить уже нічого не вдаси –
Стихають і месії, і пророки.

Хоча іще далеко до грози
І кари за невивчені уроки,
Усе ж намарні пошуки яси,
Небесна синь для зору заглибока.

Прозора висота чарує нас,
Їй вибачити ладні дощ і темінь.
Провалля неба – завжди таїна

І тема для виснажливих полемік…
Кидає тіні сяючий Парнас,
Які доводять до тремкого щему.

2016

***експериментальне***

Йшов на скін сірий день-
Снігова пелена проковтнула...
Дзень- дзелень... дзень-дзелень...
До вечірньої дзвони зовуть...

Скільки теплих сердень-
ок пташиних зігріти забула
Мати-мачуха, тем-
на буремно- п"янка каламуть...

Скільки трупиків пір"-
ячко снігу покровами вкрило,
Мов бажання літа-
ти про випадок всякий убив

Холод вітру зневір"-
я. І в небо молитва летіла
Побажанням остан-
нім- ЗРОБИ ЦЕ!.. ЗРОБИ ЦЕ!.. ЗРОБИ!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116120400840

Мамо, сказав би вам
«Здрастуйте!»,
Але ж ви – мертві.
Десь отут лежите
Півстоліття,
Укриті травою,
І мені уявляєтесь
Молодою, як мавка,
Живою,
Осіянно-святою
В материнській
самопожертві.
Не знаходжу могили –
Гладесенько,
як після праски,
На бувшому цвинтарі,
На призабутім
пройдешнім:
М’ята нем’ята,
Барвінок
Та вишні-черешні,
Та сивина моя,
Та незборимі поразки…
Мамо, сказав би вам
«Здрастуйте!»,
Так ви ж не почуєте…

08.05.1998

1932-1933
Холодно…голод…мука… А сняться миті,
Мариться щедрий колос, жнива, снопи.
Мама виймає хлібець із печі житній,
Тато нас вчить святого: «Не цуп, не вбий…».

Бабця сидить на призьбі, квасолю лущить,
Дідо старого воза латає… Сон…
Хочу кричати вголос і якнайдужче,
Біль без кордонів, оргії… Де кордон?

В’яло сповзає вечір зі стріх, одвірків,
Плачуть безхлібні, спраглі, голосить дзвін…
Діти… голодні діти… було їх кілька…
Батько уже не чує, вмирає він.

Гнеться стара халупа все нижче й нижче,
Крушаться вікна, стіни, зогнилий під.
Сниться, що мати рідна вечерять кличе…
Місяць по ріках болю іде убрід…

Холодно… голод… мука… забуті села,
Страшно лягати спати, бо сниться хліб.
Молиться сивий старець, а лихо – меле
Чорну святу землицю на свіжий гріб…

Якби ж ти тільки знала, люба доле,
як солоно у грудях від жалю,
як серце, ще гаряче, студінь коле,
коли байдужість вистріне твою.

Якби ж ти тільки, рідна, здогадалась,
відкрила очі, зраджені вогнем,
то й ця осіння потемніла зала
напевно зайнялася б знову днем.

І навіть, може, відгорілі зорі
за руки б узялися угорі,
і, просвітливши зранені простори,
відчистили душевні димарі.

І ці, безраддям сіяні тумани,
і ці, загуслі відчаю дими,
нарешті б розчинились над полями,
на згарищі провини і вини...

Та тільки знову зустрічі всі мимо,
порожнє слово - тяжче за граніт.
Зникаєш, люба доле, за дверима
колючими, холодними, як лід...

29.10.16 р.

На вулиці старенький музикант
Сумний мотив виводить на струні.
Потертий фрак, пошарпаний футляр,
Монетний дзвін на бархатному дні.

Приспів
Благословенна мить –
Це музика звучить,
І лине у блакить
Невпинно.
Мелодія сумна,
І схлипує струна
Любов в житті одна
Єдина.

Мелодія летить поміж дерев,
На брук лягає, наче в напівсні.
За мить її недбало підбере
Байдужий шум людської метушні.

Чому ж в мені ця музика звучить,
Немов малює дивне полотно?
Старий скрипаль уміє роз`ятрить
В душі любов, що втрачена давно.

2016

Все затихло, завмерло десь між верховіть
І пташина ущухла розмова.
І гілки не тривожить бадьоре: «Віть-віть!»
Огорнула все сплячка зимова.


І сніги навалились на сонне гілля
І озера льодами закуті…
Колір білий цей - погляд мені звеселя,
Наче явище Божої суті.

Ніби чорного, глянеш, навколо нема –
Пекло й горе снігами накриті.
Так немов би на мить забілила зима
Все погане на білому світі.

3.12.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

ЛІНА КОСТЕНКО


Уривки із роману «МАРУСЯ ЧУРАЙ»

…Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, -
Оці степи, це небо, ці ліси,
Усе так гарно, чисто, незрадливо.

Усе, як є – дорога, явори,
Усе моє, все зветься Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
Що хоч спинись і з Богом говори.
……………………………………..
…А степ уже сивий на поминках літа.
Осіннього неба останні глибини.
І гілка суха, як рука кармеліта,
Тримає у жмені оранж горобини.

Як глянеш упростяж – дорога в намисті.
Ці барви червоні і жовтогарячі.
Ці щедрі сади у багряному листі! –
А люди бредуть і бредуть, як незрячі…


Перевод с украинского языка

Нінель Новікова

Отрывки из романа «МАРУСЯ ЧУРАЙ»


…Бывает, иногда ослеплена,
Остановлюсь, осмысливая диво –
И лес, и степи, небо и луна,
Все так невинно, чисто и красиво.

И все, как есть – дорога, клены, высь.
Оно мое, все это – Украина.
И красота здесь высока, былинна,
Хоть на беседу с Богом становись.

………………………………………

А степь уж седая на поминках лета.
Осеннего неба бездонны глубины.
Рукой кармелита, засохшая ветка
В ладони протянет оранжи рябины.

Вперед поглядишь – вся дорога в монистах.
Цвета больше алые и золотые.
Садов этих роскошь в багрянцевых листьях! –
А люди бредут и бредут, как слепые…

2016

Ну, звісно, ворони,
ну, звісно, чорні —
чорними дзьобами
торочать — торочать
ниточку за ниточкою
з вишиваних
біленьких сорочечок
собі на чорні косоворотки.

За воронами чорними
і море чорне —
вештається берегами
туди — сюди, сюди — туди,
а під серцем гойдає
воронячі гнізда
такі чорні — чорні
як сажа.

Чого ти, тiло, тонко скавулиш?
Косервування, кажеш, забагато?
Вiд того, що на мене ти гарчиш,
Окріп у банку швидше буде пхатись?

Сиди й мовчи. А хочеш… – заспiвай!
Гормони пiдключи, поклич лелеку.
Не травень зараз, зовсім не розмай,
Але i до зими iще далеко.

Давай розквітнемо, ще сили є.
Чого боятись? Що забракне духу?
Давай утнемо в радощах своє,
Не прилетіли заки білі мухи.

29.07.2015

Ці жертви одвіку марні,
Ця кров не спасе нікого.
І множиться тьма безкарно,
І згадує всує Бога.

Мотає клубок свій Кліо,
Знов: «Рівності! Прав! Поборем!» -
І ролі вже вчать хапливо
Чи смертники, чи актори.

Свинцевим дощем у груди
Вгамують і їхню спрагу,
І світ їм вовік пребуде
Театром чи саркофагом…

Світання чадне імлисте.
Лютнева слизька дорога.
Прогіркло від диму місто.
На тлі барикад – нікого.

Мама шили сорочку мені,
Були нитки і чорні й червоні.
На білесенькому полотні,
Мою долю тримали в долоні.

Чорні нитки були муліне,
А червоні були із акрила.
Щоби доля любила мене,
Щоби доля не була безкрила.

Між червоним і чорним взяла,
Й помережила ще голубою.
Щоби доля щаслива була,
Щоб світилася завжди любов’ю.

Кольори і веселі й сумні,
Все до себе вона приміряла.
Щоби доля всміхалась мені,
Щоби завжди в житті помагала.

Мама шили сорочку мені,
Наче долю мою гаптувала.
На білесенькому полотні,
Сину щастя вона дарувала.

13 04 15р.

1

Був мінезингер, музу підстеріг,
Писав амурні гімни щогодини,
Рай обіцяв... та, оминувши ріг,
Струсив пелюстя, літери-жарини.

Високу даму зраджував... і кляв,
Сміявся із Тангейзера, Нейдгарта,
Позбувся двох чорнильниць, крис бриля.
Чуприна гілки лавровишні варта!

А дама - Ніч... У неї зорний трен,
Лелітки на вуалі, просо, гречка.
Пливе між перепілок, змій, мурен,
Тасує шпрухи, шерхи, суперечки...

2
...алло... ти де?... - злинає повсякчас.
Пантруєш... відхилилася півмаска.
Оплачуються екстазі, екстаз.
Кориди в коридорах. Вже й не жаско.

Тремтять балкони, торжища гудуть.
На сонці вигорають сенси... фрески.
Співці ілюзій ллють дешеву ртуть.
Романси заміняє есемеска.

2016

Я просила снігу у зими,
Хоч не знала, що із ним робити:
Чи встеляти в ноги килими́,
Чи пошити довгополі свити.

Я благала в неба забуття,
Сподівалась мудрості набратись,
Вберегти від стужі почуття,
Мрії сонцесяйні і крилаті.

Та жадала певно щось не те,
Бо по вірі всім завжди дається -
Тільки зе́рня істини святе
Проростає поміж тріщин серця.

- ... А що там у тебе? - У мене… Надворі зима…
На серці посуха, а очі – на мокрому місці.
Так хочу вернутись туди, де колишусь в колисці…
Де снігу замети й невідання благість сама.

Де все ще попереду… Де безтурботності сни.
І щоки рум’яними яблучками на морозі.
Туди де стою зачаровано – сніг на порозі!
Й торкаючись зимна радію – Не хочу весни!

І літа не хочу! Пощо мені?.. – Втіхою час.
…Родина зібралась велика і знов колядує –
за вікнами січень… Я плачу мала, вередую,
бо вуйко вже їде далеко кудись на Донбас…

Чекають у сани запряжені коні… Не сплю,
хоч пізня вже ніч… Вуйко лагідно гладить голівку,
шепоче: не плач, як лише повернусь до домівки,
я знаєш яку тобі ляльку велику куплю?

І вже мені втішно, і усміх крізь сльози з’яснів…
Солодке дитинство… Якби ж і тепер так уміти -
що навіть морозу до серця дотулюєш квіти
й вони не печуть, а розгойдують радості спів.

… Сніжинки літають, як пух… лине пісня сумна.
На серці посуха і очі – на мокрому місці…
Назад не вернутися… Спомин гойдаю в колисці,
а Янгол шепоче – не плач, це всього лиш зима…

2016

... з моїх чисел зривають верх
пхають збрую мою в іржу
червоніє від лютті нерв
ти відкажеш мені: - жую…
я чекав тебе кілька діб
щоб почути одне і теж
а на зустріч летить вже дріб
з терекону що зліва веж…
я зустріну бо я такий
ця прогулянка крізь світи
будеш пити мене пролий
кілька крапель на слові "три…"
03.12.2016.

Занурюю ноги в нетоптаний сніг,
Лишаючи слід на покрові хвилястім, –
І серце радіє, що йду без доріг
Упевнено в далеч яскраво-білясту.
Заметами дибиться обраний шлях,
Та думи мої не тісняться в тривозі,
Що можу пропасти в глибоких снігах,
В оточенні вітру на грищі морозу.
Мені до вподоби безкрайні сніги,
Під навстіж розкритим негодою небом,
Коли лиш грузька білизна навкруги
І тиша дзвінка, як в порожньому склепі.
Завалено снігом маршрути мої,
Та, знаю, не варто чекати відлиги,
Бо Богом відміряний час не стоїть,
А я ще багато зробити не встигнув…
03.12.16

Час тіні спогадів вкриває бронзою,
Онуків міфи годують цицькою,
Дитячі ігри дивують позами…
Короткозоро у небо тицькаю.
А окуляри колись рожевими
Робили ідолів. А шлейф еротики,
Мов Аріадна, водив за нитками…
Сприймати дійсність пора на дотики.
А протяг ріже із ребер кубики,
Лавина холоду на серце всілася.
Сутулий вечір в заметах губиться
І ранок січня шукає шибениць.
Вже зрілість мудру на палі страчено.
Здоров’я в тілі – як воля в камері.
Зима фарбує надію начорно.
Самотній дервіш не має намірів.
29.11.16

зранку варили каву
після ловили гав
ти одяглася в паву
я від гарячки впав

кожен свої медалі
ради чогось беріг
час обирав педалі
хто ще найкраще міг

крутить свої колеса
смертне і неземне…
знову дзвінок з Одеси
слухай, давай майнем…
03.12.2016.

Ти засидівся, друже, у серці моїм,
Так замешкав, неначе удома.
А давно вже відтьохкали нам солов'ї,
Та й синиці мовчать – знать, утома.

Зрозумій – ти для мене уже не «альо»:
Час огранив новітні потреби.
Вимітаю із серця тебе помелом.
Відпускаю… Не знала би’м гейби…

Як прочитану книжку, здаю ув архів.
І від завтра – на чистий зарінок…
Спалах спільного неба, гай-гай, відгорів.
Залишився лиш попіл хмаринок…

02.12.2016

По грудках їхав Грудень,
А в дорогу взяв сани:
«Поможіть, добрі люди,
Бо вже коні пристали.
От коли б дістать воза
Або сніг звично випав,
Говорить тоді б можна,
Що є лад якийсь в світі...»

Пора дощів - дзвінка і многолика.
Дощі, насправді, - тільки півбіди.
...Награлася лататтям качка дика,
Ледь-ледь торкнувши крилами води.

Тут гнізда в"ють потомлені чужинці.
А ти, оливо, чом прийшла сюди?..
Човни пливуть у вирій поодинці.
Із вирію вертають холоди.

А дика осінь губить пір"я гливе.
І мерехтить забута, нічия,
Маленька мушля в неводі оливи,
Мов lacrima. Мов lucciola. Мов я...

2016

lacrima (лакріма - італ.) - сльоза
lucciola (луччола - італ.) - світляк

Двигун, як увертюру до спектаклю,
своє адажіо музичить небу.
Внизу чужих рослин прозорі краплі
розкидані по вимерзлому степу.

Інисті далі крижані й недобрі…
А збайдужіння сніжне і безкрає…
Нудний на цій планеті навіть обрій:
за ним ніхто нічого не ховає.

Десь жовто-синій світ на ласку здатний,
а тут, злякавшись мов песиголовця,
згасає жовте і стає брунатним.
І паморозь вкриває пляму сонця.

Як холодно!.. Та під гермошоломом
думки періщать: так у літню зливу
став оживає літеплими колами.
Двигун працює в стані розігріву.

2016

сімейний шрам із плетива століть
і шкіра виглядає... справжній бубон
і ясен наче сирота стоїть
півнеба затулив зів’ялим чубом
що за окраса в грудень ще й під сніг
ось так зненацька з сторони чужої?!
в однім дворі, не думаю що збіг…
і відчуття таке як перед боєм

він попрощався подумки з життям
він попросив у Господа притулок
він
від усіх себе нараз відтяв
без леза…
без петлі…
й пігулок…
02.11.2016.

***
Першогрудневий сніг...
Другогрудневий дощ...
На бистрині доріг.
У велелюдді площ.
Стріхами парасоль.
Кронами голизни.
На перехресті доль -
там, де боги і ми...

А під ногами - тріск!
А по канавах - шум!
Першогрудневий твіст!
Другогрудневий глум (?)...
Тільки над ким?
Не зна
навіть неюний дуб.
Ніби сльоза, вина
тихо стікає з губ.

Тишею по корі
аж у саменький спід...
А десь отам, горі
марить хтось про політ!
Може й не хтось...
А... ми...
Доторки мокрих рук...
З дальньої далини
неба чи зойк, чи згук.

Поки ніхто не вчув
з люду, а чи з богів
день загасив свічу.
Ти пригорнув, зігрів.
Лагідно переміг
візію потороч...
Першогрудневий сніг...
Другогрудневий дощ...

2.12.16 р.

ЛІНА КОСТЕНКО

Я ХОЧУ ЗНАТИ…

Я хочу знати, любиш ти мене,
Чи це вже сон, який уже не сниться?
Моєї долі пекло потайне,
Моя сама від себе таємниця!

Чи ти за мене душу віддаси,
Чи розміняєш суєтно і дрібно?
Краса – і тільки, трішечки краси,
Душі нічого більше не потрібно.

Чи, може, в цім калейдоскопі літ,
Де все нещадно звичне і щоденне,
Ти просто мені дивишся услід
І трохи любиш сни свої про мене?

Перевод с украинского языка


Я ХОЧУ УЗНАТЬ…

Меня ты любишь - я хочу узнать,
Иль это все лишь только сон случайный?
Моей судьбины потаенный ад
И от себя самой моя же тайна!

А за меня бы душу отдал ты,
Не разменявшись мелко и натужно?
Лишь красота, немножко красоты
И больше ничего душе не нужно.

А, может быть, в калейдоскопе лет,
Где все, увы, обыденно и строго,
Ты просто молча смотришь мне вослед,
Сны обо мне свои любя немного?

2016

Немає вічного у митях.
Шепоче осінь жовтий сон.
Персона грата – тільки витяг
із книги «Право і закон».

Нелегко раціо шукати.
Тече гармонія у тло.
Сама картина – Божа мати
і наша віра у добро.

Чи волоцюги в сітях часу,
якого кажуть, що нема,
а чи ловці на правду ласу,
що світло ліпше, ніж пітьма,

але вітаємо систему
та ідемо(бо рух – життя),
не обираючи дилему,
де тільки згин чи забуття.

І хай розносять буревії
у світі яви і зеро
усяке суще... й мить надії,
що Бог не виписав перо.

02.11.2016

Зі снів
проводжають до брами.
Чатують,
не знаючи втоми:
скандують,
скандалять...

Я з вами,
фанати мої...
фантоми.

02.12.2016

Я мовлю тільки про любов.
Про інш... змовчу.
Десь бродить лютий душолов
дме на свічу,
що розгорається з глибин
і гріла би
поміж зимового дощу,
якби... Якби
не світ, де мода не на те...
І не на тих,
і не тому, що не вартні...
...Ось вітер втих.
Горить свіча. Щемить душа.
Горить... Сльозить.
Ой люлі-люлі світку мій...
Не жди - не спить..
Лише тужлива скрипка десь
з єства зове.
Я знаю: пісня ця - любов.
Живе...

2016

стежу за Груднем знов із вікна
нежить зі мною на підвіконні
ми як закохані, хороше нам
стомлені? - ні, трішечки сонні…
нежить як гість… засвідчую - гість!
зрадить і він, коли? - незабаром
знов повернусь у приручену злість…
першому встрічному пригорщу впарю
а як же у Січень чистим дійти
християнином: й не за-че-пи-ти?!..
по-перше: на згадку! по-друге - мотив
сам допустив до свого корита…
02.12.2016.

Відпускаю із серця полегко… Лети!
Так замешкав у ньому надовго, неждано
милим гостем. Пороги змету і кути,
і розсиплю синицям окрушини манни.

Сподіватись на зустріч, чи лист, чи «алло»?
…плине час і шліфує бажання й потреби.
Ти - мене відпусти… І хай ляжуть під скло
спогаданки про спалахи спільного неба.

Запакую у теки старі почуття,
Архіварій буденно проставить сторінки…
І на повні легені – триває життя! –
розсміюсь у світанок на чистім зарінку…