... хоч раз торкались запаху сосни
коли husqvarna в поперек зубами?..
з очима довгожданної весни
і з відчуттям, що схоронили маму?..
а ви… а ви… ще п’єте власну кров
в самому серці Матері Живої
мені бодай шпаринку серед мов
я б вивів геть усіх із поля бою…
25.11.2016.

***
Не розумію логіки, буває,
з якою мій колега виступає
і за якою добачаю толк,
і по якій лупцює молоток,
з яким у підсвідомості гуляє
натура у традиції – совок.

***
Люблю я критику мою,
мої – само собою – вірші,
а як себе не видаю,
то і за мене інший пише.

***
Розвіюю розчарування,
скасовую самообман,
що істиною є останнє,
але уїдливе повчання,
яке почує графоман.

***
Віддаю себе на муки
як месія і поет.
А коли умию руки,
буде – Аз, омега, …буки,
а Пілатові – сонет.

***
Не маю я претензії до феї,
що пришиває ярлики поетам,
вражаючи не силою ідеї,
а латкою, пришитою до неї –
притягнутим за вуха діалектом.

***
Ні щіли́ни між рядками,
рими майже ідеальні,
але роздуми …банальні.
Шите білими нитками
не таке й оригінальне.

                              2016

1

Белебні хитляві. Слово - звідусюд.
Ген аналіз генів, клонування юд...

Доленька півбоса площею човпе,
- Їж... - підносить вітер листя-канапе.

- Краще б шоколаду... - хникає внуча.
На горі Чернечій блимає свіча.

2

Осінь барви хакі. Зрад сухий інжир.
Крали віру, миро... Повернути б мир.

Падалиця в цебрах. Дзеленчить ефір.
Грає на бузукі фатум-бузувір.

Мантри-буреломи. Рейси на Клондайк.
Може, забувати вікопомне "дай...",
Ревно пантрувати вишите гніздо.

...лінія гліссандо вивищилась до...


2016

Не ти мене заполонила,
Не я твій образ віднайшов,
Чи то печаль, чи то любов
Нам десь згори наворожили.

Усе таке закономірне
У найдивнішому з світів.
І те, що маємо в житті –
Одміряне, але незмірне.

Ввійти в астрал… Згубитись у нірвані…
Не бачити, не чути, заніміти.
Перетворитись в незворушний камінь,
в гущавині стрімких дереворитів.

І так стояти з ери мезозою,
пообіч – і потопи, і вулкани…
Понад усе – лишатися собою,
як той відкинутий, наріжний... Храму…

Камінне серце. І камінні душі…
Камінні аж до обрію хрести…
Стіна плачу камінна – клаптик суші
у морі сліз… Пливти… Чи допливти?

2015

Ще відлуння далекої зірки,
Кличе в ті калинові причілки.
Де у травах живуть перепілки,
Де крилечком торкаючись гілки,
Вечорами зітхають вітри.

І той спомин що часом не стерся,
Знов донЕсе до мОйого серця.
Тих очей синьоокі озерця,
І в душі при відкриються дверці,
І душа наче птиця злетить.

Понесеться вона по простору,
В ту весняну заквітчану пору.
До Карпат, до батьківського двору,
Де в піснях солов’їного хору,
Зачарована стихне й замре.

У батьківському дворі криниця,
І підійде душа як годиться.
І нап’ється святої водиці,
І зайде до тієї світлиці,
Де так довго вона не була.

2014р.

Відшукала у серці своїм цей прихований жаль...
Він, як злий чарівник, що до мене летить на світанку,
Як тікає цей сон... І вже сонця гарячий кришталь
Гріє душу мою, що замерзла зимового ранку…

Відшукала у серці своїм невтамований біль,
Зачарований світ, що зникає в проміннях назавжди...
І це небо, далеке, незбагнене й зриме, звідкіль
Нам ця музика ясних зірок учувається завжди...

Липень, 2006р.

О, Музо, Чарівнице,
Приходиш ти у сни,
Приходить таємниця
І подихом весни

Торкає арфи струни
З майстерністю митця,
І музики відлуння
Бринить тоді в серцях…

Весна, 2004 р.

…кілька ідей злетіло в повітря
формений, скажуть, ідіотизм?…
де б пошукати? Господи, твітер…
тільки б приспати екс-аутизм
…хрестник майдану, виріс без батька
шапкозбирач — кращий з усіх
зашелестить сусідова цяцька
і се рождає від заздрощів сміх
а як він ригоче: щиро, глибоко
високо в небі затупотить
білка ховає нестріляне око
страус, і той, заскаучить…
Боже, за що? власність… ідея
пахне - попахує… сепаратизм?
я ж не прощу, вимащу ґлеєм
за маячню і за туризм…
24.11.2016.

Що не кажи і як не лайся,
а не очунює народ.
Є в України три нещастя –
політики чужої масті,
Росія і лихий бомонд.

Нема від першого рецепту,
коли скалічена душа
не відає, що їй чужа
позиція анахорета –
злодіїв гнати од коша.

А друга – це взірець держави,
де процвітають холуї,
нувориші-багатії,
її релігія лукава
і всюдисущіє її.

А далі третє й не останнє:
копита й роги сатани,
корито – куму, мани – пані,
богема рвані і чини,
та кисельови на екрані,
і у нірвані – пахани.

Усі щасливі, що Майдани
не зализали наші рани
і до ладу́ не привели.
Ми залишились, де були,
коли вели усіх до ями
гібридні єви та адами.
І не покаються осли,
яких очікує Майамі,
що долари тасує дама,
а на казні –
                     одні
                              орли.

11.2016

Как собаки, напали болезни:
Размечтались, что я задрожу!
Но со мной это все бесполезно –
Со зверюшками с детства дружу.

Все собаки виляют хвостами,
Когда мимо я вдруг прохожу.
И болезни нестрашными стали –
К ним я тоже подход нахожу.

- Прекратите же болями мучить! –
Улыбаясь сквозь слезы, кричу:
-Бесполезный со мною ваш случай –
Как собак, я и Вас приручу!

2016

Інакші думки появились, хиталися вранці,
Мов ті квіточки, що притримані в’ялими пальцями.
О, як то незручно іти у сумній вишиванці,
В отому оточенні вірних симпатиків нації!

Йшли-думали прямо. Хтось бачив ходу перехресну.
Летіло матюччя – у душах порожняву повнило.
Було не по-людськи і якось бездумно, без сенсу –
Сніги відступили і владно пишалися повені.

Насправді – жадалось побути окремо, самому.
Уголос думки розтулялися тільки улюблені.
І падала тиша, в якій озивалась утома:
Європа не близько, навколо – набридливі гобліни.

До завтра потрібного – знову незвично далеко.
Воно не в тумані, а просто розхитане брижами.
А осьдечки поряд – у глек зазирають лелеки,
І це запримітно печалиться днями і тижнями.

в інші часи й дощило по-іншому…
хрещата хода зачата від вогнища
нам віддавалась за посмішку віршами…
майже з пустого ліпили видовище
так і творили безумці історію…
з ранку до вечора в хмарах розпливчастих…
з якорем разом тримались «Вікторії»
на глибині понад водами чистими
24.11.2016.

Я обіцяла бути — й не була,
приїхати хотіла — й не з’явилась.
Якоїсь ночі, року і числа
не при мені життя твоє зносилось.

І як з жалю не падала б я ниць,
ні наша вдвох історія, ні фатум,
ні кулі, що злітають в дні річниць
не виправлять вкоріненого факту.

І рана не затягнеться в мені
гоїнням ані першим, ані другим,
і ти не раз навернешся у сні
докірливим і безголосим другом.

2016

Йшли пліч-о-пліч удвох,
опирались на зламані крила -
був недовгим політ...
Догорали позаду мости...
Він уперше літав,
а вона в піднебессі ловила
під надійним крилом
ще не бачені досі світи.

...Почужіла земля,
почужіли близькі і далекі -
щастя вік не трива...
То лиш спалахи митей святих...
Чи повернуться ще,
як вертають додому лелеки?..
...Ні, немає життя,
де лиш згарища днів молодих.

Будували гніздо...
І дрібних лелечат дозирали,
Сивів змучений світ,
усміхалися очі слізьми:
відпускали в політ...
а із кожним - себе відпускали,
Сплівшись фібрами душ,
що колись слугували крильми...

2016

Не тільки ж чума
править ножами,
не тільки ж вона —
різбьяр краєвидів.
Краєвидів нових, невідомих,
здебільшого мертвих.

Її презвичність застуда
править кігтями.
ЇЇ норовливість згубна:
рвані зв'язки, нові голоси.
Голоси сміливі, уперті —
здебільшого мертві.

Загубилась між днів.
Загубила себе. За-гу...
Била
у тривожний набат -
може хто відшукає сліди?

Крижані валуни...
і пір'їни... Підрізані крила.
І розхристаний час
на розхресті шляхів...
чи біди.

Бив неспокій, не спав.
І не спала... Сум’ятя...
Ламало.
Кліпнув сон і лишив
мряці ночі небогу
саму..

Колихала себе
і світання
сонливо гойдала,
як тулила до віч
невколисане марево сну...

2016

Твої парфуми
З нотами сандалу.
Я прибіжу до тебе о дев’ятій.
В передчутті густого аромату,
В короткій сукні випраній картатій,
Яку ні разу ще не одягала.

Не роздягала…
Осінь запізніла
Заварить чай із гілочками м’яти.
Нам ліхтарі світитимуть щербаті.
Нам буде тепло, млосно о десятій,
Коли сандал загубиться на тілі.

І запітнілі
Вікна та фіранки
Переведуть годинники плескаті.
Бо на роботу зранку на дев’яту,
Бо сукня з шовку повністю зім’ята,
Бо ці парфуми з нотами сандалу
Ще доведеться довго відмивати.
24.11.2016

Стигне вечір імлистий… Сніжок
У морознім повітрі кружляє, –
Наче цвітом жбурляє бузок
Чи комахи збираються в зграї.
Крізь мигтіння лапатих сніжин,
Пробивається місяця промінь,
Як учора турботливий син
Первопутком до рідного дому.
Білим пилом укрило руді
Чагарі і поля, і дороги, –
Та приплентався в двір без слідів
Клен старий, наче старець убогий.
Тихо й холодно, як у труні,
На подвір’ї й за тином повсюди, –
Хоч на очі уважні мені
Ще завидна траплялися люди.
Шелест снігу і шурхіт мишей
У пітьмі там, де пусто і голо, –
Та мені дорогий вечір цей
Тим, що радість дарує поволі.
Стигне вечір імлистий… Димок
Оповив біля комина стріху, –
І спокійно стає від думок,
Що нарешті до нені приїхав.
23.11.16

Скiльки болю витримає серце –
Тонну, двi чи може кiлограм?
На якому грамi обiрветься,
I коли впаде той лишнiй грам?

Сподiваюсь, бiль затихне скоро,
I душа загоїться колись –
Як не буде тiльки перебору
Тих нещадних влучних блискавиць.

Перестою вiдчаю атаку,
Потихеньку випрямлюся знов.
Треба серцю винести подяку,
Що ганяє наболiлу кров.

Я на тебе чекатиму в місті престольних князів,
Де на храмових маківках стигне скуйовджена осінь,
Де розтріскує небо рубцями лелечих ключів,
А зажурливий клекіт зникає в лункім суголоссі.

Я на тебе чекатиму в тисняві хмуристих днів,
У альтанках, порослих тремтливою ряскою тріщин,
Під взірчастою кроною мудрих давнезних дубів,
Вже посічених часом, похилих, посивілих, віщих.

Я чекатиму вірно із мандрів, скитань, веремій,
Заблукавши в провулках, де вітер з притишеним свистом
У жовтневому шалі червоно-брунатних завій
Устеляє шляхи різнобарвним хрумким падолистом.

В цьому місті, угрузлому в безкрай занедбаних нив,
Лиже вогкий туман кам'яниць пошматоване рам'я.
Пробиваються маки на рештках фортечних валів.
Павутинки хисткі вирушають в пливке кружеляння.

В місті марних ілюзій, що сиплють, хлюпочуть дощем;
Чорно-білих котів, чахлих лавок, гітар, дисонансів...
В місті наших повернень і зречень, я знаю, ти ще
Все чекаєш мене без обітниць, без сенсу, без шансів.

Сніг, що змиває усі перепони, мости,
Студінню мастить будинки, дороги і сквери.
Борсатись в ньому, тонуть, виринати, брести.
Ним причащатися, ним очищатись од скверни.

Сніг, ніби льоля лляна у завивах мереж,
Крижмо, покривка чи вистигла свячена купіль.
Прати в заметах шершаву брудоту одеж.
Снігом п'яніти, здіймати засніжений кухоль.

Сніг, із яким ми єдина вібруюча плоть,
Зерня від зерна, стебло від стеблини довіку.
Бовтатись в ньому, товкти його, м'яти, молоть.
Нишком жаліти, немов богомольця-каліку.

Сніг - то всіх наших неспитих ночей оберіг
Наскрізь просякнутий духом імбировим свята.
Ластитись, пеститись, липнути снігом до ніг
І випручатись з обіймищ завії затято.

Білим повивачем хуга обмотує нас.
Заструги ставить, як скирти на жнивному полі.
Там, в кучугурах крихких день по променю згас.
Грузнуть лиш наші у джгут переплетені долі.

ортодоксальний по-пу-лізм…
зриває мозок… виверт в кишах
а може вітром, щоб без віз
кордон перетенати нишком?!

водою може… мо й дощем…
тотожним сонцю - крізь повітря?
з усіх всевисвітлених тем
на цвинтар краще вже, повірте…

хрест на хресту… Бог збереже?!
і знову й знов подібна ноша…
а хтось в Париж на фаберже
по праву влади своїх грошей
23.11.2016.

Удалині залишились перони,
Я знов в Надвірні. На тротуарний брук,
Уже високі пожовтілі крони,
Скидають листя із обвислих рук.

Не віриться що я нарешті вдома,
Що вже найважче закінчилось усе.
І душу наче сила невідома,
Здійняла і по вулицях несе.

Відстані, дороги й станції,
Колись усе минає у житті.
І віють уже холодом дистанції,
Чужі , далекі гори золоті.

Душа летить над простором імлистим,
І більше вже нікуди не спішить.
А осінь облітає жовтим листям,
А осінь так привітно шелестить.

Надвірна

***
Нехай довкола невблаганна осінь
на стежку ранку вимітає сум,
іще шукає в посивілих росах
обіднє сонце спізнену красу.

Іще силяє золоті ґердани,
узори дивні сипле ізгори...
Й щось таємниче сходить межи нами
цієї диводійної пори.

Щось тепле-тепле затуляє вікна,
аж умлівають з'юнені серця.
Хай осінь, часом, зовсім непривітна
і норовлива... Лиш не ця, не ця!

Бо он між листом лагідні омрії
звивають гнізда для нових життів,
і так обіднє сонце душі гріє,
мов ті ґердани вбрали золоті.

5.10.16 р.

Лувр. Полотно «Три грації».
Солодкі три розради.
Дивлюсь на них, а бачу я
Чомусь твої принади.
Он у тієї – носик твій
І перса, як у тебе.
Із іншою суцвіттям вій
Ти схожа. Й шия-лебідь
Така ж тонка, поворотка,
І уст усмішка ніжна.
А ще – у вигині рука...
Ця схожість дивовижна!
У грації, що зі спини, –
Твої пружкі сідниці.
Рум’яні персики вони,
М’які клубочки-киці.
Про ноги грацій чарівних
Не варто й говорити.
Їм все ж далеко до твоїх.
Струнких. Швидких, як вітер.
Три грації на полотні...
І я скажу відверто:
Сподобались всі три мені,
Але люблю... четверту!

Розмовля тихесенько вітер з осокорами,
Все на світі знає він, всюди ж побував,
Лугами широкими, високими горами,
Лісами дрімучими подорожував.

Мандрував далеко так, аж за океанами,
Повернувся все ж таки до країв своїх.
Осокори слухають оповідки гарнії,
Багато цікавого дізнаються з них.

2016 р.

Стояв хлопчина, зовсім молодий,
У чорних кучерях і сиві засріблились,
Зазнав уже він горя та біди,
Бо ж захищав свою він Батьківщину.

Хоч бачив, як загинув командир,
Та від безвиході кусав до крові губи,
Бо ж не вдалось йому допомогти.
Війна ще не одне життя загубить.

Йшла нафарбована одна "мадмуазель"
І погляд кинула на нього, мов гранату,
Та й запитала взяв він фарбу де
Таку яскраву, модну і багату.

Слова "застрягли" в горлі юнака,
Не зміг нічого він їй відповісти.
І віддалялася хода її легка,
Та й він пішов подалі з того місця.

Не зрозуміла дама, що вона
Образила захисника Вітчизни.
"Подарувала" сивих фарб війна
Ще багатьом солдата побратимам.

2016 р.

Не хочу ранніх обумовлень
Детальних обрисів розваг,
А потім – довгих перевтомлень
Від, як повір’я, вічних скарг.
Боюсь уважним свідком бути
Хмільних освідчень і образ, –
І відділяти фальш од суті,
Немов суддя, як вже не раз.
Чи маю право на відмову
Причетним стати до подій,
Як занедужаю раптово,
Зважаючи на досвід мій?
Якщо себе нарешті змушу
Відмовити печально вам, –
То ритму серця не порушу
І спокій дам своїм думкам.
22.11.16

На лiтнiй терасi звучала мелодiя «Бiтлз»,
Я слухала мовчки твiй лагiдний голос, який
Наспівував тихо про день у вчорашньому літі,
Про гру у кохання, що грою ніяк не було.

Годинник в менi вiдраховував митi останнi,
Непрохані сльози мовчали на віях тремких,
Бриніло вчорашнє, хотіло зайти у сьогодні,
Та час невмолимий розлукою серце прирік.

Вишневе варення тонуло в морозивi плавно,
Я слухала «Бiтлз» i бачила, як навкруги
Слова про одвiчне лягали прощальним акордом
На лiтнє повiтря, на губи солодкi твої.

2014

Засіває бурею циклон
не перелопачені райони,
де на ладан дихає озон
грозової і сухої зони.

Побуріли трави та кущі
і суха ожина догорає.
Цикли – суховії і дощі,
а потопу поки-що немає.

Пів-лопати прийняла земля.
Півсела орошені сльозою.
Пріє переорана рілля
інде кров’ю, де-не-де водою.

І антициклони навісні,
і циклони хмурі і гарячі –
це лише оказії на дачі.

А чому поезії сумні?
Бо убиті двоє на війні
і немає іншої удачі.

11.2016

Муки віршівничі не усім відомі.
Вельми популярно загубити кому.
Наголос довільний, вад - бурхливі ріки...
Посеред інверсій цятки-недоріки.

Здиблені пегаси мчать у дощ і спеку.
Лаврами прикриті пні та солопеки.
Зрідка об шлагбаум гепнеться невмійко.
Віршики "метреси" оціню... на двійку.

І відразу чую мовоньку жаливи:
"Хай собі римує, будьмо терпеливі.
Бур`янці та гичку перемелють жорна...".
Всіх пригорне слава - паня ілюзорна.


2016

Не те щоб ні,
Але чекаю...
На твій вердикт,
Прийму як є...
І що моє –
То є моє,
І я не втрачу,
А вгадаю,
Душею, серцем,
Просто так,
І просто неба
Прошепочу –
Тримай мене в своїх руках!
Тримай!Тебе я тільки хочу!

Вогняний, пристрасний, палкий,
Гарячий,
Ніби пломінь сонця –
Так – ти такий,
О! Ти такий!
Цілуй мене і не соромся!

Бери мене,
Бо там на дні –
Є тіні смутку і безвихідь,
Жени їх променем своїм,
Коханню дай нарешті вихід.

Я більш ніж друг,
Та не сестра,
Я більш ніж брат,
Але дівчатко,
Двадцята з хвостиком весна –
Твоє маленьке козенятко,
Твоє пташатко, янголя,
Твоя лисичка-вертихвістка,
Твоя лиш вранішня зоря,
Твоя хода вечірнім містом...
Твоя...

Бери таку, як є,
І у мені помалу зріє,
Оте, що буде лиш моє,
Що збереже Діва Марія,
Твоя – земля, твоя – вода,
І кисень твій,
Я є такою,
Скажу тобі, напевно «так»,
Як позовеш мене з собою.

Поміліли обопільні почуття
У полоні блуду-словограю.
Ніби недоречно вибігло дитя
На вчорашні підступи до раю.


А жар-птиці залишилися вгорі,
Символічно кинули пір’їну,
Як лихе докір’я сонцю і зорі.
Тиха, неоцінена картина.

Заманю... Заміню
на ману - цю вину:
що було й не було -
насниться.

...Світе, дій! -
Із надій
дав одну:
в далину
стежка смутку.
Туман.
Темниця.

Із весни - в зимні сни.
Клямка - клац.
Гнотик - трісь.
Тиша й морок -
в душі насподі.

...Ти десь є.
Ти - досьє.
Компромат.
Компроміс.
А кохання моє -
не злодій.

22.11.2016

Метелик із стальним крилом
Летів, прорізуючи небо.
Туди,де ти сидів десь за столом…
Десь там жила моя потреба
Метелик – відбиток серця і душі,
Що вперто рвалася до тебе…!
І як би я не замикалася в собі,
А покалічена душа прорізує ще небо.
А ти, сп'янівши за вином,
В чужого серця зустрічі благаєш.
А мій метелик із зламаним крилом…
Шепоче… ти не ту кохаєш.
Метелик б’ється в агонії крильми,
Мої слова кричить тобі щосили,
Чому чужими стали ми людьми,
Коли ще вчора одне одного любили?
Мого метелика в кулак схопив,
Щосили з пересердя стиснув руку,
Останній подих душі моєї вбив.
Уже не має болю й муки…
І щось в тобі глибоко ожило…
І п’яні очі наче просвітліли.
Ти захотів почути голосу мого…
Але уста мої до тебе оніміли…
Метелик із стальним крилом
не раз обпалений тобою…
летів до твого серця напролом …
і впав навіки у нерівнім бою…
22.11.2016

Сумні пейзажі непривітні,
Та шляху вже нема назад…
Чарівна осінь вся одквітла
І дотліває листопад

В промінні сонця прохолоднім,
Немовби все його тепло
Отут, в зими напередодні,
Геть за водою понесло.

Єдина ще відрада оку –
Пташунечки верткі малі –
У холоднечу цю жорстоку
Так жваво крутяться в гіллі,

Так легко пурхають грайливо –
Навкруг все ожива на мить.
І серце радісне, щасливе -
Вже не болить і не щемить.

20.11.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

***
Телешоу на рівному місці.
На Росії герої-чекісти
на пайку у богеми-шпани,
а поети або журналісти –
диверсанти або шпигуни.

***
Історія Росії – істерія,
кіно у заповіднику брехні:
імперія на здибленім коні,
зміїні ЗМІ, воєнна ейфорія…
Одичавіє! Але є надія,
що ця не завойована повія
сама собі програє у війні.

***
Зачаїлись патріоти.
Ані, – Пу! Ані – Пу-гу!
Ніби – за, і наче – проти.
Свічі – Богу, душу – чорту,
а Перуну – кочергу.

***
Воно іще чекає еФеСБе,
аби «інакомисліє» карати.
І не біда, якби їх не багато.
Та поки вищий нижчого скубе,
то шельма оправдовує себе,
коли у всьому інші винуваті.

***
Зі своїми ужитись не легко.
І немає табу кацапні,
поки урки воюють і зеки.
І у цій азіатській війні
не побити із Рашею глека
удається Китаю й Чечні.

***
Уміти треба – жити каючись,
і не боятись висоти,
і вибачатись, ображаючи,
і ображаючись, могти
до Бога істини іти.

                              2016

Спливли осінні дні
І вдалечінь помчали...
Це журавлі сумні
Над степом прокричали...

В степи, що простяглись,
За рік вертатись треба,
І в цю бездонну вись,
І в синє-синє небо.

Березень, 2006 р.

Опало жовте листя,
Листопад б'є дощем.
А в сутінковій висі,
Як і у серці, - щем…
Полинути так важко
Кудись від цих примар,
І мандрівник відважний
Умліє з їхніх чар...
О марево осіннє!
О смуток давніх снів!
Крізь тихі голосіння
Вчувається твій спів -
Він тихне, замовкає,
Як гомони очей,
І никне в сни безкраї,
У сни ясних ночей...

Весна, 2004 р.

Із очей-із душі-із небес виливаються промені…
Я до тебе (на сяйво) - від нього (із тіні) - чимдуж!
Крапка.
Сказано все.
Пережито.
Забуто.
А що мені
й далі сліпо тонути в болоті обридлих калюж?
Мої радощі-квіти, затоптані-вбиті тривогами.
Засудила зневіра-Каяфа надію на смерть!
Так було: неземним журавлем ти летів над облогами,
а мені - наче кара - земна незасіяна твердь.
Зачепилася. Впала. Розбила до крові любов свою…
Власну душу закрила. Відкинула, ніби чужу.
Ти чекаєш? - Чекай…
я відвертою…
ніжною…
босою
оксамитом отави до тебе від нього біжу.

айфон і світ -
як ритм -
енд-блюз…
у час гармонії
на видих
хай течію й спиняє шлюз
куди діватись перебитим
о тим думкам,
що море крізь
завжди у купі проти вітру?!
і сміху більше чимо сліз
і парус полонити мітить
а так візьмеш натиснеш враз
і мегаполіс на долоні
але щоб більше без образ
не він, а ти вже у полоні…
21.11.2016.

Поля уже напоєні водою,
і не минає осінь золота.
І є надія, що не за горою,
навіяне холодною зимою,
зігріє у остуджені літа.

І до весни нової недалеко.
Навідають освоєні місця
і суховії, і гаряча спека,
і їхні оволожені «ремейки».
Немає у ротації кінця.

І щозими, очікуючи літо,
гаптує фея піднебесне сито
у наші традиційні кольори.

І будемо ще мріяти і жити,
а у зеніті буде майоріти
палітра високосної пори.

11.2016

Нiч, вулиця, лixтар, аптeка,
Бeзрадісна напівпітьма.
Живи собі іще чвeрть вiку –
Ні змiн, нi виxoду нeма.

Пoмрeш – повториться помалу
Усталений репертуар:
І нiч, і крижані канали,
Аптeка, вулиця, лixтар.

Коли вже роботу завершено в полі
І зібрано щедрі усі врожаї,
Сільський трудівник відзначає-святкує
Здобутки тоді й перемоги свої.

Із раннього-ранку до пізньої ночі
Працює й працює у поті чола.
Ото ж віншувати сердечно я хочу
Тебе, хлібодаре, господар села.

Воно на тобі і тримається нині,
Достаток приносиш йому саме ти.
На вишиваній лляній скатертині
Невтомної праці твоєї плоди:

Тут хліб запашний, стиглі яблука з саду,
Свіженьке сальце, ковбаси добрий шмат.
До цього доклв же ти рук мозолястих,
Для відпочинку й хвилинки не мав.

То ж повеселися гарненько сьогодні
Та успіхам щиро своїм порадій,
Нехай же Господь дасть снаги та здоров"я.
Сердечний тобі мій доземний уклін!

2016 р.

Був в Михайла білий кінь,
Думав їхати ним він,
Але коник десь утік.
Зажуривсь Архистратиг:

-Де ж його тепер шукать,
Як поїду святкувать?
Обізвався Листопад:
Виручить тебе я рад.

Є у мене гарний кінь,
Сірий в яблука це ж він.
То ж бери його і їдь,
Святий отче Михаїл.

Іменини відзначай,
Веселись, святкуй, гуляй.
Грудень білого знайде
І до тебе приведе.

2016 р.

Пройдуть дощі, бо все таки пройдуть,
і Бог веселку з неба перекине
на берег той, де зморені сивини
оплакують роз*ятрену біду.

І сонця диск метнеться догори,
бо й що йому злягати від недуги?
Під хмарами народимося вдруге
із душами й очима дітвори.

Хтось розгойдає трави золоті,
аж ті забудуть, що вросли у землю.
Світитимем, аби не було темно,
як ангели, пророки чи святі.

І будемо визбирувать зерно
у кошики, у вишиті торбини,
аби добро зростало - не сивини
і, Боже борони, щоб не ярмо!

Прийде пора й відлуння парасорль
розтане, мов непройдені тумани,
і бовтати калюжі перестане
розчахнуте наругою весло.

11.10.16 р

Знати – не знати.
Бути – не бути.
Усміх.
Цілунок.
Спокуса.
Спокута.
Очі і серце.
Душі.
Потреба.
Небо, як прірва,
і прірва – як небо.
Холод.
Зневага.
Закон.
Заборона.
Храм – просто неба…
Плювки і прокльони…
Рани без плоті…
Стерня,
Краплі крові.
Душі в скорботі
і сни кольорові.
Пустка і тиша…
Замулене плесо…
Двоє і човен,
і гирі – не весла.
Світло і обрій -
дощ умиває.
Болем хоробрі…
Дорога… до раю
сплетені пальці
душі – єдине.
Голки і п’яльця
і в хрестиках спини…

2016

1.

він іде
а за плечима день
сто пісень
з очима херувимів
він іде
несе в думках едем
сто імен
за обрій невмолимий

(приспів)

кожна мить
почувається вдома
як болить
я у пісні зведу
білих крил
надихаючий помах
ріки нот
з океанами душ

не тамуй
сумом серце гаряче
відпусти
за вітрами жалі
як є ті
за якими заплачуть
не мине
світло тої землі


2.

він іде
дорогою цвіте
де-не-де
вплітає в небо терня
він іде
і дихає едем
мов душа
хлібів у свіжих стернях

(приспів)

3.

він іде
хоч пахне смертю степ
ніч паде
на плечі чужиною
він іде
і чути як росте
Божий день
між болем і війною

(приспів)

17 Лютого, 2016

Непосидючий Бешт.
От і сьогодні він в дорозі.
І,як завжди, не сам.
Із Шойлем возсіда на бричці.
Не підганя коней, а віжки – для годиться.
Розумні коні. Знають, де їм стати.
Це просто, бо в раббі всюди є робота:
Когось підлікувать, комусь пораду дати
Чи й друзями зробить розгніваних сусідів...
Віддавна слава випереджає чудотворця,
І байдуже йому – юдеї це чи гої.
Та ось зачули коні музику
І притьмом - до корчми.
А там святково вбрані селюки стоять
І вуха затуляють од верещання скрипки.
«Музика ваш, здається, перебрав,-
Зіходить раббі до кагалу з брички.-
А ну ж бо, Шойлику, підкинь їм
Вогню нашого хасидського!
Аби й корчма од співу задвигтіла!»
Як хлопчик понадхмарну ноту взяв,
Бешт першим кинувся в танок,
І все село за раббі закрутилось вихором.
А найзавзятіший - Іван:
Із «Гопака» на «Фрейлехс» перейшов.
Та ще й у захваті свою виводить пісню:
«Ти – Шойлик, я – Іван.
Ти – підпанок, а я – пан.
Дай-но радості ногам!»

P.S.
Легенда оповідає, як через 30 літ успішним торгівцем і знавцем Талмуду раббі Шауль їхав у справах лісом. Раптом з хащі вискочили розбійники, зв’язали неборака та й повели до свого отамана.
«Як тебе звати?»- спитав кремезний бородань, пильно вдивляючись в полоненого.
«Шауль»
«Часом не той Шойлик, що колись так гарно співав на Купала?»
«Так».
« То ж заспівай ще раз своєї хасидської!»
Шауль заспівав, а Іван не в змозі встояти на місці, як і тоді, кинувсь у танок. Стомившись, витер долонею спітнілий лоб, подякував раббі Шаулю і відпустив його з Богом.
---------------------------------------------------------------------------------------------
Бешт – Ісраель бен Еліезер (1700-1760) з Меджибожа – засновник хасидизму. Ще за життя його називали Бааль Шем Тов, себто той, хто володіє благим Іменем.»Якби Бааль Шем Тов,- казав раббі Лейб,- жив у часи пророків, він став би пророком. Якби жив у часи патріархів, став би патріархом. Так що, крім слів «Бог Аврагама, Ісаака та Яакова», можна було б говорить: «Бог Ісраеля».
За основу цього й інших віршів про хасидів узято: Мартин Бубер «Хасидские истории. Первые учителя. Москва, «Мосты культуры»- Иерусалим, «Гешарим», 2006.