Так легко п’ється небо із дощем.
Підставлю губи спраглі під негоду,
Щоб загасити неперервний щем,
Який закрив для осені підходи.

Я ту чаклунку ждала цілий рік -
Золотогриву сонячну красуню,
Палкий твій погляд серце їй обпік,
Слова жагучі зачепили струни.

І забриніло, затужило щось,
У димоході заквилило вітром.
З того, можливо, що не відбулось,
Чи, не пустивши зав'язі, відквітло.

 
снодійний пил ніч~ нетля сипле з крил
в обличчя міст~ в’язниць що сяючі скарбниці
де силуети нічиї в тенетах тіней~ пелерин
крізь таємничі розкоші розчулені & ниці

грабіжник~ джентльмен, чуткий мов кіт
розслідує обставини брутальні та ковзкі
смерть уривається в позлочений покій
принади куряться там, арабески & казки

неначе вірні, ночі вартові, в рядки своїх
ритмованих епістол, чи рапсодій, чи вігілій
відшукують епітети до невимовних її втіх
розквітчані, надчасні, незбагненні & знадливі




 

Достойно відійшли в свої світи
Сільські жінки з розпухлими руками.
Невидимо, нечутно відійти
Змогли бабусі, також наші мами.

Не стурбувавши навіть і на мить,
Вони чомусь були завжди готові
У засвіти піти, щоб не шуміть,
Нікого не стривоживши у слові.

Всі побажання висловлені вже,
Сусіди знають, де і що зібрати...
Все найцінніше в дітях береже
Старенька наша трудівниця мати.

За все життя не бачила морів,
І гори - то для неї невідоме.
Сапала, мила, порала корів,
Одна лишилась у старому домі.

Без чоловіка, діти по світах,
Така цій жінці змалювалась доля.
Вона вже знала, нині чорний птах
Злетів до шибки з голої тополі.

Прибрала в хаті, витопила піч,
Помилася, вдягла нові одежі.
І тихо відійшла у темну ніч.
Не зрушила світів, пішла за межі.
22.09.16

Про нас напишуть, як усе мине -
Сніги розтануть і осінні зливи
Заплачуть листопадом. А мене
Згадають люди, що була щаслива.

Злітала до небес, хоча негод
Вітрами нанесло, також тобою.
Та я з усіх небажаних пригод
Перемагала, вийшовши з двобою.

Моє кохання – кращий оберіг,
Світило всюди, відкривало брами.
На сторінках моїх майбутніх книг
Життя буяло. Хоч кардіограми

Наказували серцю – помовчи,
Затихни, заспокойся! Хай тривога
Не будить серед сну мене вночі…
Бо іншими протоптана дорога –

Це легше йти і видно їй кінець.
Та я завжди чомусь ішла крізь хащі,
Тому й колов до крові мій вінець.
А ворогів осатанілі пащі

Випльовували ненависть-вогонь.
Здавалось їм – без тебе я загину.
Хоча з небес тепло твоїх долонь
Я не відчула. Постріли у спину

Мене не вбили і не вб’ють уже.
Я захистила честь свого кохання!
Вогонь великий свічка збереже.
Моя любов – це порване кайдання.
22.09.16

Вічний Мелькіадес ходить між дворами,
пропонує сито у зірках для мами,
татові - кресало, гребінець - бабусі.
Я б аж два купила... та сичали гуси.

Виміняла деко на пиріг вишневий.
Дав ще й теплу кофту...
Ой бабусю, де ви?

Візерунки ловкі, барва черепаша.
Циган посміхався, виїв миску каші.
Не дурив... божився. Руки у корості.
Осінь... сни мигдальні...
...і щоночі гості.

Родаки, предтечі... Не шумлять уранці.
Розтають безслідно, промінь - по фіранці.
Тиш. Із пригощанням жодної мороки.
Соломинку візьмуть... не маліє соку.

Яблучка лишаю на вікні, де квіти.
...кофту - для бабусі - розплітає вітер...

Тільки в кукурудзи не сивіють коси.
Хитрий Мелькіадес позолоту носить.
Павутиння - даром, лиш дублон - фізаліс.
Всі облуди світу має в арсеналі.
Хто б йому не вірив? Маже рани медом.
Чарівні сандалі... ґудзики з Толедо...



2016

Байдуже пишеш – відповідь приходить,
вкладаєш душу – слова не почуєш.
Стежками невідомими кочує
послання електронної природи.

Листком осіннім, пущеним за вітром,
сухими ланцюжками кодування...
Це плід мого смішного сподівання,
мій віхоть випроміненого світла.

Гудуть вітри, однаково застудні,
обманюють надії перелесні
чи то на електроннім перехресті,
чи то на чорноземному безлюдді.

2016

Напоєне повітря виноградом,
Роси краплинка покотилася на лист...
У стиглій Осені вечірніх зорепадів
Неперевершений природи бачу хист.

19.09.2016.

***
Тавро німих клонованих історій
Повисло, наче сонце, у петлі,
Три ідоли на виблідлому тлі
Обличчями уперлися у Тору,
Що виросла з язичницьких джерел
І проросла таємно у Корані.
Ми християни, певно, надто ранні
Під примусом в кошару забрели.

Пастух стоїть, вірніше – пастухи,
Пускають вовка іноді в кошару
І бонуси отримують на шару,
І добувають з тіла потрохи.

Вже поділили світ на до і після
Пришестя, перехрестя, воскресінь…
На боротьбу лягає чорна тінь
І знов сумна народжується пісня.

Ворота відчиняють, та не в рай,
А знов у ту задрипану Європу,
Де не лише цілують голу жопу
А ще й… Таке… Таке воно. Чекай
Свою гнилу подачку, Україно,
Бо ти не любиш ні отця, ні сина,
А тільки зайд, катів і ворогів,
Що їм співаєш ніжно – воріженьки.

І відвертаєш погляд свій від неньки
І від героїв, що лягли в сувій
Апокрифів, що їх не визнають
І не читають, бо бояться правди.
А ти покірна. Віддаєшся завжди
З любові. Без любові. Без життя.
Без вірності. Така у тебе карма.
І я живу з тобою жартома.

…20.09.16

Не дивися на мене докірно.
Я зневагу свою не втаїв,
Та люблю я лукаву покірність,
Затуманені очі твої.

Ти здаєшся мені розпростертою,
І, напевно, я бачити рад,
Як лисиця, прикинувшись мертвою,
Ловить воронів і воронят.

Що ж лови мене, я не боюся.
Але як би твій запал не згас?
На мою холодіючу душу
Наражались такі вже не раз.

Не тебе я люблю, моя мила,
Ти лиш відзвук, лиш тільки тінь, –
В твоїм образі інша наснилась,
У якої – очей голубінь.

Хоч вона і не надто ласкава,
Видається холодна вона,
Та постава її величава
Сколихнула всю душу до дна.

Отакої вже не отуманиш,
Проти волі підеш за межу,
Ну, а ти навіть в серце не враниш
Підсолоджену ласкою лжу.

Хоч в душі я тебе зневажаю,
Та відкриюсь тобі тайкома:
Як немає ні пекла ні раю,
Їх сотворить людина сама.

Нам не час
Куштувати прощання із сумом в очах...
Хоч би раз
Звідав хто це кохання, "зриваюче дах"...
Килимів
Дотик ніжний до тіла, неначе трави...
Я зумів
Стать на ТИ, хоч хотіла ти бути на ВИ,
І від шалу
По-під стінами одяг розкидано весь,
І сандалі
Ми шукатимем потім закинуті десь...
І у хаті
Дух бажання парфумо-коньячний завис...
Волохаті
Павуки до світання вдивляються вниз,
На підлогу,
Де ми сплетені голі, мов муха й павук...
Босоногі
По холодній підлозі- до ванночки... Бульк!-
Ми у ванну,
І кохатись, немов в омовінні ріки,
Пан і панна...
Волохатих не треба нам тут павуків.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116091801006

Із видом на галактику, в шезлонгу,
сиджу на березі і океан
в себе зірок вбирає амазонку
й радіохвиль хвилюючий дурман.

Тож, логіка вже губить охоронця,
хоча за правилами хитрих вчень
мене загарливо квадратне сонце
обтесувало променями вдень.

2016

Люблю оцю досвітню пору,
коли ще голоси людські звучать притишено,
а птаству – нагода не стримувать себе:
ритмічним постуком озвався дятел,
десь оддалік бугай басить,
щебечуть без угаву горобці,
горлиці гудуть, буркочуть голуби,
походжають повагом ворони…
Пташині голоси зливаються
в один потужний хор,
яким спроможен диригувати
лиш Всевишній.

Позабувалися давно
Усі шалені поривання,
Відшумувалося вино,
Що називалося коханням.

Не ваблять погляди жінок
І порух кволий і безвольний.
В спустілій чаші лиш ковток,
Але і той – безалкогольний.

Продавали себе на базарі, що ймення не має.
Аж до голих кісток продавали себе по шматку...
У сльозах голосило над ними склепіння безкрає
тих небес, що сукали по нитці життєву ріку.

Віддавались за гріш, за абищо, аби тільки брали.
Не цікавив товар - то лягали під ворога ниць...
І топтались по них, обривалась божественна зав'язь,
завмирав юний цвіт перш ніж в зародку добре розвивсь.

Так би й вимерло геть... Та судилося все таки жити.
Десь між плоті й кісток прокидалася янгольська суть.
Мо’ незримих полів благодаті укохане жито
буйно зродить колись... Сіячі бо нескорено йдуть.

2016

Одягла берізка
Сукню золотисту,
Юний дуб шаріється багрянцем,
Сипле осінь щедро
Ніжним падолистом
І кружляє вихористим танцем.

Крилами змахнуло
Стоголосе літо,
Узяло у вирій теплі грози,
Хризантеми терпким,
Сніжно-білим цвітом,
Зустрічають завтрашні морози.

Туман гаєм бродить,
Стелиться полями,
Полонив зажурену тополю,
Сонячна берізка
Золотим листочком
Тихо зігріває мою долю.

25.10.2015.

На бездоріжжі і осінь дорогою стане -
Вільною без обмежень, рвійною наче війни,
Зайве усе згорає, вітер бере в обійми,
Суміш нірвани й неба, вниз не дивлюсь, не треба.

Отак тріумфально летіти б увись у вирій…
Леле, а я ж не птаха, хто ж би узяв на крила?
Мовчки тамую подих, далі іти несила..
Осінь як лезо бритви, ледве шепчу молитву.

Вся у роздумах так, ні про що, чи про щось таке…
Наскрізь в сліпих ремарках, німа, як і ті, двохсоті,
Як би себе зібрати з кожного дня по ноті,
Жити всупереч горю, бідам й лихій погоді,
Жити, немовби серце не вмерло отам на сході?

Чарівниця осінь сіє жовте листя,
Що, мов по спіралі, спурхує з гілля.
І співає птаство жваве, голосисте
І усе навколо співом звеселя.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо –
Трішки прохолодна зелень у меду.
Я прийшов до тебе душу обігріти,
Радісний і ніжний я від тебе йду.

І хоч день коротший все стає дедалі,
Відлетять у вирій скоро журавлі.
Тихо у багряній розчинюсь вуалі,
Зацілую осінь у ясні жалі.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо –
Трішки прохолодна зелень у меду.
Я прийшов до тебе душу обігріти,
Радісний і ніжний я від тебе йду.

Гаю мій коханий і природо люба,
Де іще так гарно я розкошував –
Підставляє осінь для цілунку губи
І гублю від щастя я усі слова.

ПРИСПІВ:
Вересневе літо, вересневе літо –
Трішки прохолодна зелень у меду.
Я прийшов до тебе душу обігріти,
Радісний і ніжний я від тебе йду.

10.09.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

А гори парують… димлять заосінені гори,
Цвітуть хризантеми і пахнуть заохрені дні.
Дарма, що не літо, дарма, що не юні, ти - поруч
І більшого щастя, здається, не треба мені.

Ще плачуть трембіти, ще мріють закохані мавки,
Віщує майбутнє при стрітенській свічці мольфар.
Сльоза листопаду, полишені гнізда на хаті,
Шукає спасіння маестро, самотня строфа.

Нашіптує вітер про те, що не ждеш і не віриш,
Банують без хвилі поодаль круті береги.
Тиняється думка всевольна то птахом, то звіром
І губляться риси крізь роки облич дорогих…

І тепло, і терпко, згорають сумління і весни...
Старий листоноша край осені, мій листопад.
І сотні доріг за селом дорогих і воскреслих,
І стрілка хвилинна, яка не вертає назад.

Моління ув осінь… дерева і свідки, і судді,
Мов вишитий віттям кошлатиться сивий туман.
А ми, наче діти, одвічно кохані і блудні,
Дарма, що не літо, дарма, що не юні, дарма…

Скаржусь на вічну нестачу часу
але на світі для всього є час:
час діставати мідні прикраси,
час, щоб ховати темний мосяж

час, щоб писати, і для мовчання
час для обіймів і для розлук,
пісдя трьох півнів, перед світанням,
для забуття і жорстоких наук.

17.09.2016

Безмовний світ,
і я мовчу,
дивлюся в осінь,
у вогнисту,
де жовте золото дощу
в карафці
ке́дрового листу,

плямиста,
в яблуках, земля
про буйне різнотрав'я
марить,
де тужний голос журавля
заплутавсь
і повис на хмарі.

Де виноградні
ліхтарі
мені синіють,
незнайомці.
Гойдає вечір угорі
на срібній павутині
сонце,

що, мов цілунок
на щоці,
рум'яне,
щемно-незабутнє,
ще мить – і кане у ріці,
і в морок
обернеться сутінь.

Ще мить –
і снігом замете,
і стане місто
білим раєм.
Отак, зі мною тет-а-тет,
у місті йде
осіння драма.

2016

Кожному личить свято! Ніби не забагато
сяйва бува і хмелю, гойдалки з каруселлю,
і на долоні долі радості ще доволі,
і без іскрин борею очі за паранджею,
не у собі причина, і не усе рутина,
далі ж-бо тільки краще, хоч і ціна ота ще,
це ж не моє минуле дивиться в спину, хмуре,
і не включає плата
все, що було до свята.

О ці круги колишні, наче доріг всевишніх
кинуті барвні тропи,: Ліліти, Пенелопи,
недруги-друзі, царства, радості і митарства,
сиплі пташині крики… і вже не личка – лики,
губи тонкі до злому, «тільки мовчи, нікому…»,
і про незгасні мрії все ще тремтять повії,
мов ще відтоді… годі, кола по насолоді,
там, де круги колишні,
там, на самому споді.

Нижче уже нічого - знаного і земного.
мерехкотять у тиші сонного Стіксу брижі.
В'ються в недремних чатах ангели в чорних шатах.
Тьмяну, як мідь оболу, душу виймають голу:
- А ось тобі ще рано… М’яко вібрує прана.
Тіні за краєм світла… Строїть рука привітна
струни мої зі світом - далями, морем, літом,
понад звучанням вгору
з виру німого хору.

«Я не такий, як вчора - в серці палка покора,
руки уже не крила - пряним вітрам вітрила,
і на долонях зела, агроба, донна (бела),
музики колихання, вітру молитва рання,
сосни і сиві дюни, зоряної комуни
неговіркі узори: лінії, мов дозори,
кожної, що чекала - там, де світил дзеркала,
і вистачало щастя
мойрам кохання» - трясця!

Та все найліпше – нині. Лине в ефірній глині,
як по жіночій плоті, вечір у позолоті,
птаха на верхній ноті висне мов Паворотті,
ліпиться мить із миті у триєдиній свиті
десь на межі початку, випадку, акту, спадку, -
спалахом, як займання розсуду від кохання,
ега втрачаю пута – от і душа розкута.
І веселкова пустка…
Хай і лише відпустка.

1

Великі зусилля, дрібненькі плоди...
Якщо не запросять - на свято не йди.
Там раки виделки розклали на бязь.
По щуку в желе із верхів`я не злазь.

Вальсуючий пудель, голодний тер`єр.
У маски Мальвіни тритон-кавалер.
Вологі очиська... Молочна ріка
Під крик павіана несе ярчука.

Ось левова частка... відкати-коржі,
Ведмежі вертепи, липкі вантажі.
Потрапила сойка руда в об`єктив,
Бо крук передбачив, кулик оплатив.

2

Не варта марнота оця мідяка.
Лошатко діждалось лише копняка.
Локрицю толочить полатаний вуж.
Розлито парфум яблуневий довкруж.

Осіння феєрія. Файні казки.
Везуть птахорізку, безкрилля зразки.
Недійна корова лягла між валіз.
Качата на призьбі ялозять реліз.

І я там хотіла попити медку,
Та здалеку бачу рахубу таку.
По грушах дюшесних ітиму кудись -
Де поруч жар-птиці та рись ужились.

Баюри пашенні заповнені, аж...
Тремтить на скелеті куми трикотаж.
А бал не стихає. Під крики "люби..."
Стукочуть затвори, лещата, дзьоби.

На подіум вийшли рожеві, чумні.
Ніхто не наважиться вигукнуть "ні!".
Людва не питає: "А хто ж еталон?",
Бо ногу підняв щойнопридбаний слон.

3

Багряно-червоний пишається глід .
Зміїться дорога утрат і свобід.
Пентакль Соломона котив скарабей.
Застряг амулетик між див-лотерей.

Абсурди...
Лампади...
Реклама помад...
Ось пляцок для музи, для фей - мармелад.

На всіх попелюшок нема гарбузів.
Відпущення світить вовчиці, козі.
Лягають горіхи на втоптаний мох.
Ростуть піраміди облуд-перемог.

Укотре обрізані древа, дроти.
Спектаклем довженним керуєш не ти.
Підпалює шатра добряк-бармалей,
Вербує безруких венер, галатей.

На візіях візи...
Тікають... агов!..
На крилах лелечих калинова кров.

Жонглери циліндрів накидали в яр.
Найбільше роботи отримав човняр.
Ти промінь ловила, синиця - з руки.
Медальки чіпляють сухі будяки.

2016

Черлено стікає ніч на голі цямрини вічності
Ти скапуєш безсловесами на край потоку
Шум від слів окрушинами, окрайчиками
Перевеслом об цямриння цяпотить і промовляє
Слово твоє загублене у тобі проросло стовпом
Огненним більше нема нема і не буде
отак просто перейти у вічність
і народитись мальвою

Награє на еоловій арфі вітрець-віртуоз,
(Поринаю у світ медитації плавно... піано...)
Трішки сонця - у душу, хмарини зловісності -повз,
Оминаю тривоги свої - непримітні капкани.

Упірнаю метеликом світлим у магію трав,
Огортає-п'янить пеленою затишшя меліса...
Чуєш, віро моя, пошматовані крила розправ!
Безнадіє, нашкодила вдосталь уже! йди до біса!

Незрівнянна мелодія - витвір умілих майстрів -
Цінний лік від нудьги, еліксир від сердечних порізів.
Затихають жалі... Грає музика вічних вітрів...
Слухай, друже, її... Релаксуй, як і я!...Take it easy...

гаплик

Час невблаганно у даль проліта —
В нього хіба що нема перепон:
Щезло вчорашнє дитинство, як сон;
Днесь догорають юнацькі літа...

Зрілість уперто назустріч іде —
Ох, не потерпить вона аж ніяк.
Ось, подала задоволено знак, —
Зійде для неї вже завтрішній день.

Старість мене визирає щомить —
Що ж, післязавтра і зрілості край.
Потім скажу я: “Життя, прощавай!” —
Час невблаганно у даль пролетить...

2016

До мене в сни приходила любов,
Ранесенько,ще всі довкола спали.
По жовтім листю що з дерев опало,
До мене в сни приходила любов.

Ми з нею залишалися у двох,
Вона питала як мені живеться.
Дивилась так,що аж щеміло серце,
Ми з нею залишалися у двох.

Вона на тебе схожою була,
Кудись мене вела за руку взявши.
Хотіла залишитися на завше,
Вона на тебе схожою була.

Подумати ти можеш казна – що,
Чи що було,чи не було між нами.
Ніхто ще поки не керує снами,
Подумати ти можеш казна – що.

Чи то направду отаке було,
Чи тільки сон,всього така дрібниця.
Це буде наша з нею таємниця,
Чи то направду отаке було.
2002р.

часто займаємось дурницями
порпаємось у мотлосі так ніби певні
що хтось – великий невідомий хтось –
зронив туди перлину необачно.
щоб не ходити далеко беремо власну голову
що схожа на покинуте горище
з неодмінною павутиною у кутках
та постійним шарудінням мишей.
от ми й переповідаємо старі байки
та й таке воно – що може бути цікавішим
аніж поговорити про себе
про свій розпач і горе і звісно що любов
про свою любов про цю набридливу любов
таке відчуття що у цьому світі є тільки любов
велика всеохопна любов і більше нічого
хоча покажи мені бодай двох людей
що можуть любити один одного
без виставлення рахунків
ще можна говорити про безліч інших речей
які не вартують слів – адже про те, про що ти
не можеш промовчати, не треба й говорити.
але це таке, все одно потім говориш про любов.
але звісно що є речі які дійсно важливі
до прикладу он мурашки розчавлені трамваєм
все таки спробуй уявити весь цей розпач
всю таку есхатологічну невідворотність
всю цю довершену приреченість мурашки на рейці
і що там буде з нею потім опісля всього цього
чи впізнає її мурашиний бог чи богиня
в них мурашок себто ніби матріархат
і чи оплакує мурашина королева своїх хлопчиків
і який власне мурашиний рай
чи це великий затишний мурашник на небі
а чи навпаки щось грандіозно підземне
і що вони роблять в цьому раю
бо знаєш важко уявити мурашку яка грає на арфі
у затінку райських кущів а якщо вона й далі працює
то що воно за рай такий некомфортний
і що таке комфорт для мурах і чи є пекло для мурах
адже вони ніби нічого не роблять поганого
і чи вартуєш ти особисто раю з усіма його привабами
чи пекла але ніби ти теж не робиш нічого поганого
безліч питань і кожне цікаве та потребує твоєї уваги
напиши колись про це. принаймні спробуй

Пересохший родник...
А ведь сколько испито когда-то...
В подсознаньи возник
Калькулятор, считающий даты
Наших встреч...

Дрожь твоих преклоненных коленей
В ожидании сладкого плена...
Это бред.... Между нами стена...
Я один. Ты одна.

Я на праздник Ильи
Колос ржи дистиллирую каждый,
И настой спорыньи
Исцелит виртуальную жажду
Наших встреч...

И увижу тебя на коленях
Отражением эхо вселенной
Тайны жизни, испитой до дна.
Я один. Ты одна.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116091500916

ДО БОГА В ХАТУ

Світ – спить... Лягаю демонів приймати...
Смерть – вмрить? Встраши́лася вмирати!
Життя... Конає... Щоб іще не здати
Краплей свої́х... Йому б не знати
Що у Різдві сенс – Смерть узяти...
Амінь... Аби вловити й цілувати
Своїх... І не добіг... До Бога в хату...

Павло Гай-Нижник
9 вересня 2016 р.

Там, де, розбивши неба моноліт,
протуберанців виростають вежі,
злітають астероїди з орбіт,
згадавши раптом творення пожежу.

Оту, прадавню… Першу. Первородну.
Що працювала з глиною планет,
яка твердішала і твердь природно
людини набувала силует.

Він зовні дуже схожий був на глек:
такий крихкий, що вщент його розбити
могли не лиш палкі метеорити,
а й впалі шишки сосон і смерек.

Ліси горіли з видноколом враз,
іскрилися немов зірки у всесвіті,
а кожен з нас в неопалимій безвісті
ставав осердям всіх космічних мас.

І астероїди не на, а круг
вже мчались, вигнувши орбіт мальстреми,
щоб знов горіли сонячні системи
й крутилась кожна, мов гончарний круг.

2016

Бути поза грою -
зберегти обличчя.
Освятили зброю,
мед, перо індиче...

Водоплавні діти,
щебетухи-мами...
Хоче мер вціліти
між героїв драми.

Цифрами в капканах -
вбиті безіменні.
Кажуть "мир - погано"
голені тюлені.

Геймери-чортиська,
На тачпадах роги.
Рубікони, зиски,
втрачені дороги.

Плинеш понад сіном.
Онде міст висячий...
Дивні переміни.
Знов трембіта плаче.

На губній гармошці
грає без`язике.
Ціль тече по ложці
У жалі-гвоздики.

Дзигарі осінні
у димах зелених.
Пийте чай, мартіні...
Сійте цикламени.


2016

Поки миготить ще життя,
А воно не дається двічі.
Наче в своє майбуття,
Зазираю у осені вічі.

За хвилею того туману.
Зазираю що там за межею,
Чи світлого злота омана,
Чи небо покрите іржею.

Хоч знаю що справа мізерна,
У вікнах прозорого слова.
Зовсім не лишилося зерна,
Одна легковійна полова.

2016р.

Приходить час, і я іду - до себе
Попити чай о п'ятій двадцять дві,
Порахувати кількість хмар на небі,
Дивитися на клини журавлів...

Іду до себе - і не знаю місця,
Куди приходжу пити теплий чай,
Ані будинку, ані назви міста,
Чи довезе туди старий трамвай?

Але я там - і споглядаю всесвіт,
Хоч ніби в гостях, упізнала все,
Думки, сервіз і післясмак від бесід,
І чай терпкий, повітряні бізе...

Ось п'ята тридцять. І чекають справи.
Пора вертатись до нудних реприз
І замість чаю смакувати каву.
Іду від себе.
Внутрішній турист.

і біжать
шоколадні дні
по соленій воді хвиль

скік – скок
і вже море — солодке
й пісок

і
осіннє
із лаймом та льодом
мохіто

і
шоколадний вітер
з крилами чайок

і
луска марсіанської риби
з медовим блиском

— а літо?
а літо баба допродує
у жерлах везувію
на Привозі

В українських полях,
у запеклих боях,
де під «Граду» розкат
стогне рідна земля,
де за дружбу й любов
проливається кров,
український солдат
в бій іде знов і знов.
Не за брязкіт монет,
славу чи кабінет,
а за волю дітей
б"є в степу кулемет
і хоч зрадами нас
підкосили не раз
та свободи вогонь
у душі не погас.
Знаю місце в раю,
тим хто волю свою
і народ захищав
у смертельнім бою,
вірю холод пітьми
подолаємо ми
і до наших осель
знов повернеться МИР.



Геник Лис 2015р.

Прохолодно, знову осінь.
Сухе листя вітер носить
і під ноги застеляє килими.
Знову мряка і тумани
накривають землю зрання,
сива осінь - передвісниця зими.
Вже летять ключем лелеки
в теплий край,кудись далеко,
понад кронами обтрушених садів,
з неба жалібно курличуть,
ніби за собою кличуть
в ті країни де немає холодів.
Осінь нам милує очі,
теплі дні холодні ночі
у душі моїй то радісно, то щем.
У грайливім танці вітру
осінь створює палітру
мов життя наше
барвисту під дощем.




Геник Лис Осінь 2015р.

Чому воюєш в Україні,
недавно братський нам народе,
чи думаєш, що на руїнах
свою імперію відродиш,
чи може тобі місця мало,
чи з"їсти вже не маєш чого,
чому над сином плаче мама,
в жалобі батько сивочолий?
Чому мішаєш кров з землею
в степах безкрайнього Донбасу
в вогні російських артилерій
гуля війна до смерті ласа?
Чому солдатів посилаєш
в наш рідний край нести кайдани
і їх мов злодіїв ховаєш
у чорноземи без пошани?
Ти подивись, як згуртувався
народ до бою волелюбний,
ти на таке й не сподівався,
тебе твоя жадоба згубить.
Тобі брехня туманить очі
і кляпом затикають рота
та ти вже звик і вже не хочеш
з "царем" за правду поборотись.
Можеш палити і вбивати
та знай ніколи і нікому
свободи дух наш не здолати,
він переможе біль і втому.



Геник Лис 2015

Я не звикну до слова «двохсотий».
Дикий термін! Зловтіха зловтіх!
Наче смертю затверджена квота
В нашім (вже і не нашім?) житті.

Правил часу приймати не смійте.
Кожен був лиш один отакий!
Він життям заплатив! Він – не сміття!
Він тримав найзапекліший бій.

Отому не шифруйте, не можна.
Біль безликий? Скажіть матерям,
Що родила «двохсотого» кожна,
Щоб поклав себе на вівтаря

України… Двохсотий? Ні, перший!
Плоть від плоті, розчахнутий біль.
Дикі терміни холодно брешуть.
Це манкуртів вподобаний стиль.

Але ми – не манкурти. Ми – нація.
Закарбуй – кожен – перший, один!
Бо «двохсотий» - твоя деградація.
Ти двохсотий? Чи нації син?

23 травня 2016 року

...вот этот в Юрмале аврал -
простейший шоу-интеграл.
"Квартал" порядком всех задрал -
его и подлечил скандал.
Конечно - публику порвал...
Опять (с полметра) в глаз попал.
Ну!.. Душка! Интеллектуал!
Ведь зал не спал и не зевал?
Ремесленник ватных лекал!
Еженедельный ритуал,
который нас за жабры взял
и лет так ...надцать подержал...
Теперь живет велик и мал
в гетто под вывеской "Квартал".
Он всех нагнул и от...бал.
Мы не народ - квартальный зал.
Відтак майбутнє - це підвал -
над ним - чуми тотальний бал,
де мова - третьосортний кал,
а телевізор - канібал!
І прикро - не куток - квартал!
Сюр-політичний віртуал.
Неначе насмішив кагал
цей низькопробний шоу-нал.
Ну что вы!.. пусть живет "Квартал"!
Разве неправильно сказал?
Всех именами их назвал?
На завтрак-ужин новый вал!
Двуликих зона, ареал.
Всегда транзит, всегда вокзал.
Альтернатива? Смейтесь - сал(о).
Останній рятівний сигнал.
13 вересня 2016 року

Підкрадалася тихо
Осінь в темній імлі,
Прохолодою дихав
Ранок в нашім селі.

Вдень ховалася Осінь
У високій стерні.
Забарились в дорозі
Життєдайні дощі.

Хоч сюрчить тепле літо ,
Загордилось.Та все ж
Пізня осінь крізь сито
Дні процідить дощем.
12.09.16.

Мов дрова у каміні, дотліває
Зоря ясна вечірня між гілля…
Одразу холод заповза до гаю.
Ну де ти взявся, клятий, звідкіля?

Стає з тобою знову сіро, нудно.
Ти у якій норі, скажи сидів?
І виліз, наче музика паскудна -
Із того ресторану на воді.

Весь настрій зіпсували на природі,
Та я вас до уваги не беру.
Хай з неба голос пролунає «Годі!»
І блискавкою опече Перун.

Хай подарує спокій ця ідея –
Я згадую заграву у меду.
Прощаюся з вечірньою зорею,
Додому весь просвітлений іду.

4.09.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Сюркочуть коники в траві, всю ніч сюркочуть,
Так, ніби все, про що мовчу, сказати хочуть.

Їх слухає небесних зір юрба строката,
Щербатий місяць-поводир стоїть на чатах.

Сузір’я взялися в танок мені на втіху,
Жаринами Чумацький Шлях засипав стріху.

Вляглася спека попід мур перепочити.
Точéні тіні на стіні, як сталактити.

Ми мовчимо. Рука в руці, а погляд вгору,
І тільки коники в траві сюркочуть хором.


10-13.09.2016р.

Усі закони космонавтики
торочать нам, що повсякчас
є спротив лобовий галактики
на струмені космічних трас.

Речовина до квантів стерта…
Які там к бісу кораблі,
що можуть, до нудьги безсмертно,
в безмежжя линути з Землі!

Та ми, космічні хулігани,
штурхаємо знов материк,
жбурнувши з нього космоплани
і, схований в легенях, крик.

Здаються хай комусь нестямними
Батурин, Київ, Херсонес,
та браття-інопланетяни
здіймають очі до небес:

хто там у зоряних озерах
втопає з галасом без слів?!
Хто вигоряє в атмосферах
до крапель зоряних дощів?..

Це ми!.. Це ми, здолавши простір,
не даємо, щоб звук цей зник,
бо космонавтика є просто,
спрямований в людину, крик.

2016

 
літовесна, зимоосінь
теоретичні істоти
зростаючі при дорозі

аніяк не дізнаєш, хто ти
марячи за фрагментом
фрагменти чого, уоте

матерії духу мертві в
лабетах без ладу прози
безжального сакраменту




 

Очеретяний кіт і повітряний змій,
Ходіть слова мого почути.
Зазиваю у дім, вже не довго зимі,
Присідайте ось тут, на покутті.
Попеляста сова, цокотливий ховрах,
І для вас маю місце у домі.
Мої глечики слів наливають поля,
Але глеки насправді – бездонні.
Тож зі мною гайда проти ночі у ліс
На чотири хрести нести світло.
На чотири пори, рівно навхрест, навскіс,
Щоб добро повернулося світу.
Цокотливий ховрах, ти примножиш тепло,
Змій пробудить від сплячки любові.
Попеляста сова розіллє молоко,
Кожну душу ним спраглу напоїть.
А тобі, любий мій очеретяний кіт,
Злі вузли розв’язати прийдеться
І взивати людей поважати цей світ
Та навчити дивитися серцем.

Ще сяйно, ще добре, ще літо
у вересні цьому бринить,
габою погідною вкрита
високого неба блакить.

Ще ранок дзвінкий і прозорий
і сонце голубить чоло,
а неба вечірнього зорі
розніжують згусле тепло...

Ще серце купається в квітах
шовково-трояндових днів.
ще сяйно, ще добре, ще літо
у часі, що вже звереснів...

2016

Так чекають на них, далеких.
На полицях складають речі.
Перед сном відчиняють двері
У надії, що хтось прийде.
Відганяють думки неґречні,
Що тримають нудьгу за плечі.
Просівають чужі розмови,
Гріють сонце своє руде.

Миють кахлі щодня на кухні.
Варять каву гірку і темну.
Натирають до блиску меблі
І на двох накривають стіл.
Не читають новин даремних.
Проклинають війну буремну.
Так чекають на них – єдиних,
Відмиваючи часу пил…
12.09.2016

Обіцяй мені день, у якому не скупчаться хмари.
І без краплі вина я вже п’яна тобою дощенту.
На долонях весни оксамитові примхи і чари.
Проти сонця нема аніяких у нас аргументів.

Накопичуй вітри, щоб розвіяти чвари вінтажні.
У медових очах я сховаю сумлінну відмову.
Від’їжджають на схід обережні чиїсь екіпажі.
Вчаться діти малі відкидати зерно від полови.

Обіцяй почуття, що не в’язнуть у мулі густому.
Я готова до змін. Тільки поряд з тобою безпечно.
Що здається складним, заховалося тихо в простому.
Все, що втрачене вже, ще вернеться колись безперечно.
1.05.2016

...І виплакатись, знаючи, що – всує,
бо не повернеш той життєвий цвіт.
Старий Завіт живе і торжествує
поміж трудів євангельських просвіт.
З портретом кожним згаснути, померти,
упавши у липку багнисту млость,
і відчувать, як втягуються жертви
у пащу ненаситного когось.
І марні наші всі «чому?» і «нащо?»,
і «де любов поділась золота?».
Земля старозавітна в людях важча,
раціональність в ній не пророста.
Росте у ній товста ядуча помста
із сміхом у м’ясистих пелюстках,
і снайперів прихована короста,
і пострілу худий голодний птах.
Живущому – вимога і карання
в зім’яті ночі мучитись без снів
і зводити в одне хистке рівняння
безтямність розшарованих світів.