Вже зима лягла у хмари,
Неба синього отари
Попливли блакитним полем, наче вервиці.
Спішно вмилася сльозою,
Сум-журбу взяла з собою,
Не проси її, вона вже не повернеться.

А весна у вишиванці
Йшла до березня уранці,
І тримала у руках вербові котики.
На тендітний стан дівочий
Задивлялись всі охоче,
І підсніжників зоріли білі дзвоники.

На горі його чекала,
І пісні дзвінкі співала.
Де ж ти ходиш-забарився любий березню?
Він прийшов, дарує квіти,
Пригортає, щоб зігріти,
Зодягає-прикрашає діву зеленню.

06.03.2017р.

ІНа землі відомі айни, баски…
Є Борнео, Ява, Целебес...
Невідомо, як на острів Пасхи
завітали зайди із небес?
Не було ще Тура Хейєрдала
і не народився Магеллан,
а великі роси із Ямала
перетнули Тихий океан.
І відразу почали ділити
Паску ту на брата по куску.
Це вони научені робити
ще раніше, ніж аку-аку.
Ну і звісно, що одні сусіди
городили з іншими тини.
Сказано, що велетні вони
і тесали батирі боліди
необ’ємної величини.
І постали, як живі, фігури
парканами кам'яних облич
як ознака їхньої культури
аж із глибини тисячоріч.
А на Пасці, треба ще сказати,
був тоді обітований рай.
Самогон було із чого гнати.
Ну а далі – ясно. Не питай,
чом їх діти не ішли до школи,
а під гасло – «мать тваю таку»
вимирали, стоячи в кутку.
Так з’явились перші частоколи.
Ось які були, – аку-аку.

ІІАле їх лишилось – одиниці
од Ямалу по саме Дніпро:
довгорукі, буйні, блідолиці
і царі огрядні, і цариці,
і великий виродок Пет Ро.
Ще писали, що у мавзолеї
виділи одну із еНеЛО.
Невідомо, хто ходив до неї,
та від пари дивної цієї
появився вилупок – Ху Ло,
у якого теж границь немає
«од кінця до самих до окраїн»
для нащадків дикої орди.
…………………………………
Он і місяць… А на ньому Каїн…
П’яний Каїн! – «розтуди-сюди».

ІІІА на Пасці ідоли-горили
дивляться у небо із могили –
їх цивілізації сліди.

                              05.2017

***

ДВІ РУКИ…

Дві руки, що легко зложені
На дитячу світлу голову!
По одній було на кожну з них –
Дві голівки подаровані.

Але обома – затиснула –
До нестями – як могла! –
Старшу з темряви я висмикнула –
Меншої не зберегла.

Дві руки, щоб пестить-гладити
Ніжних двох голівок сяйва.
Дві руки – і ось одна із них
В ніч гірку лишилась зайва.

На тоненькій шийці – схилена–
Мов кульбабка на стеблі!
Зовсім ще не зрозуміла я,
Що дитя моє в землі.

2017

Примітки: Оригінал вірша Марини Цвєтаєвої:

* * *

Две руки, легко опущенные
На младенческую голову!
Были – по одной на каждую –
Две головки мне дарованы.

Но обеими – зажатыми –
Яростными – как могла –
Старшую из тьмы выхватывая –
Младшей не уберегла.

Две руки – ласкать-разглаживать
Нежные головки пышные.
Две руки – и вот одна из них
За ночь оказалась лишняя.

Светлая – на шейке тоненькой –
Одуванчик на стебле!
Мной еще совсем не понято,
Что дитя мое в земле.

1920

Глянь, як сонце пестить гай,
Як сміються теплі води!
Що таке отой бабай
Проти величі Природи?!

Я розкажу не дуже добру казку,
Вона - мара, лише одні слова...
Коли прийшла пора вдягнути каску -
Тікала геть од призову глитва.

Щурі ховали полохливі писки,
Батьки совали звично хабаря.
Боявся брати чоловік повістку,
Йому держава геть до ліхтаря.

Удалині зітхали міномети,
Шматки братів злітали до небес.
Сусіду завтра вділено померти,
Але у когось інший інтерес.

Жона у хаті. Ще маленькі діти.
Продати треба щітки для пупків.
А вуха заклада від динаміту,
Ще зуб із рота випаде хиткий.

А вранці - танк ворожий на порозі,
Порізано худобу на обід,
Торгівля жвава вся почила в Бозі,
І діти стали схожі на сиріт.

Сповзає у страху байдужа маска,
Вуста зімкнулись в лінію криву...
Не бійся, друже! Це всього лиш казка.
А, може, так буває наяву?

09.05.2017р.

І знову видива весни
навіюють думки печальні.
На воду спущені човни...
Чекають подорожі дальні...

Але – іржаві якорі.
Ріка у гавані не скресла.
А волоцюги байдарі
і капітани сушать весла.

Уже – не ті. Усе не ті
авантюристи і паяци
займають гори золоті
і домуровують палаци.

Нема ні пуху, ні пера
у очеретах на Орелі
і води сивого Дніпра
являють інші акварелі.

Доп'ялись п'явки до крові́.
І не романтики регати
шукають явища нові,
а флібустьєри і пірати.

Тузи допилюють ліси
на яхти, палуби й піроги.
І від минулої краси
стоять обабіч некрологи.

Усе поховано на дні:
козацькі чайки, курені,
коші, оази і затоки.

Пересихає Учансу…
Яку небачену красу
з’їдає завидюще око!

                              2017

Ярмарку марнославства
Не обійти за день.
Поні бреде гривастий,
Злізе на нього пень...

Хвацько заткне за пояс
Лавровінець сухий.
Крекче: " ...були запої...".
Стоптані лопухи.

Миші гризуть папірчик.
Бавиться мишеня.
Віник мете - запічний.
Клаптики... реготня...

Ось королівни голі.
Шерехи тренів, рук...
Подіум - бараболі.
Тиша... прослави гук...

Де ж у юрмі хлоп`ятко,
Що прокричить крізь джаз,
Вилізши аж на ятку:
"Голі... соромлю вас!"...

Нащо пишнота цвілі
Сливці із-під поли?
Трони проіржавілі.
П`яти в цятках смоли.

Принци - слони вельбучні.
Завдано крайній мат.
Ховзько словесній тучі,
Бракне координат.

Перлів, єдвабу - гори.
Дятел римує... стриж...
Пагоном мандрагори
Хижо повзе престиж.


2017
Не знала, що пояснювати слова доведеться. Словник у поміч.
ВЕЛЬБУ́ЧНИЙ, а, е, діал. Поважний, знатний. Я не вельбучний чоловік, — їм і рибу просту і хліб (Словник Грінченка); Тихо, уважно оточили народного співця й молодиці, й діти, й баби й з розчуленим серцем вчували ту думу, захватну та вельбучну (Михайло Старицький, Облога.., 1961, 48).
Словник української мови: в 11 томах. — Том 1, 1970. — Стор. 323.

Мабуть, немає більш гірких утрат,
ніж неоцінені
і втоптані в буденність.
Як вистріл в ніч
ці очі нам
горять.
Ця кожна смерть,
що стерлась в повсякденність...


Війна іде.
Війна вбива синів.
І точить кров, прохромлюючи Сильних.
Хто не сховавсь. Хто зміг. Хто не змілів.
Хто зараз ТАМ.
Хто підставляє спини.


Щоб ми жили.
Щоб наш іржавий мир
Блищав, сміявся і зривав салюти.
Співав і їв,
стираючи до дір
Священну правду про війну Забуту.


Забуту кров. Забутий біль і смерть.
Все звиклось так.
Притерлося. Зжилося. ....
Новий герой. Новий рядок в фб.
Свічки під фото....
Й матері голосять.


Ми є народ
чи мовчазна юрба,
що все знесе,
зігнувши нижче спину?!
Й, закривши очі, п’яно
заспіва,
коли синів
вбивають
за Країну…


Палають маки,
ранами горять.
«НІКОЛИ ЗНОВ!»
А «знову» - ще триває…
Десь там АТО і постріли гримлять…
А ми живем.
Ми, Боже,
ПАМ’ЯТАЄМ…

9.05.2017

Сирія, ІДІЛ, Донбас, Росія –
месседжі гібридної війни.
Іноді чекаємо месію,
а панує кодло сатани.

Зав’язали очі Україні
писарі і голі королі.
Небеса дарують рай людині,
а диявол – пекло у імлі.

І неначе всі – хороші діти.
Але де беруться вороги
проти неї?
                  Маємо завіти,
у які не дивляться боги.

Ой немає Хмеля на похмілля.
Не рятує нехристів краса.
Зілля не лікує божевілля,
поки не ударять небеса.

І далеко ще до перемоги.
Ідемо до неї день за днем
як із пекла грішні у едем.

У диявола великі роги,
та мерзота на очах у Бога
вигорить антоновим вогнем.

                              08.05.2017

– Почём пилотка?
– Двести пятдесят.
– А флаг, а флаг почём?
– Размер подходит?
– Ага, но только этот сильно смят…

Ну ни финта на праздники доходы!
Ты, дядь, случайно не продешевил?
При нынешней волне патриотизма,
на бывшей и на нынешней крови
любые деньги платят за капризы.
Флажок на крышу, ленту на капот,
пилотку можно пёсику – прикольно!
C окна открытого песняк орёт,
дымком шашлычным близится застолье.
На чьих могилах пляшем, земляки?
Чьи кости стонут под костром зажжённым?

За годы научились мастерски:
шагать по памяти бесцеремонно.

09.05.2017

Як обнадієно торкався білий цвіт
Долоні вітру теплої, ціпкої.
Яким захопливим здавався цілий світ,
Якою дихав незбагненною любов’ю.

Джмелина скрипка грала п’єси весняні,
Аж пелюстки морелей вальсували…
Маленькі сонця у кульбабах ожили,
Метелики влаштовували ралі.

У перманентності душі – цвітіння мить,
У миті нескінченність зорецвіту.
Мій щирий вітре, дай наснаги срібну нить,
І не зневіритися б, не заскніти...


травень, 2017 р.

За кожен день боротись, аби жити,
Вони летять разом у цю хвилину.
«Благословляю!» (тихо – мати сину,
Щоб зайвої сльозини не зронити).

Дві донечки і син. Чекають діти,
Не знаючи: лихе дихнуло в спину…
За кожен день боротись, аби жити,
Вони летять разом у цю хвилину.

Єрусалим! Стіна Плачу й молитви.
Хай віра в диво тут не одпочине!
З надією вертайтесь в Україну.
Дай, Боже, сил перемогти в цій битві
Й за кожен день боротись, аби жити.

07.05.2017

Я написав цю пісню для оркестра.
Є партії для скрипки та фагота.
Але один не впорався маестро:
В мелодію вплелась фальшива нота.

Розхвилювалися небесні сфери,
Пісенна муза засичала змієм:
Все вірно написав я на папері
Але звучить музична аритмія.

Завмерли слухачі в розчаруванні,
Не має пісня легкості польоту.
Зіпсовано божественне звучання,
З гармонії облізла позолота.

Життя зіграти незрівнянно важче,
Без репетицій партії ведемо.
Його прожити прагнемо найкраще,
Своїм трудом майструємо Едеми.

Я для людей працюю без спочину.
Для них творити - це моя робота.
Аби колись не кинули у спину:
Твоє життя - одна фальшива нота.

08.05.2017 р.

У вічній темряві безмежного мовчання
Лягли слова мої рядами світла,
І поки буква не впаде остання,
До останнього ковтка повітря.

Я говорити буду і кричати
Легені мої поки не згорять.
В надії темряву оту прогнати,
Ту темряву, в якій усі мовчать…

Але оці рядки – як іскра,
А замість крику – шепіт з моїх уст.
І світ я сам не зміню звісно
Та може хтось мене почув?
2017

На світі є така країна
ЇЇ на світ весь прославлю,
Це любі друзі Україна
Любіть її як я її люблю!

Тут часом лихо та незгоди
Але завжди перемагали їх,
Завойовували нас чужі народи
Та виривалися ми з сітей їх.

Часто немає гарної погоди,
Грязюка в нас буває до колін.
Кожен день у нас пригоди
Любимо все ставити на кін.

Найбагатші в нас нардепи,
Найбідніші лікарі та вчителі.
Нас усіх вони зведуть у склепи
А щось добре є на цьому тлі?

А як же наші рідні чорноземи
Слава нашої чарівної землі,
Писали і вірші й поеми
Наші земляки поети у імлі.

Блистіли козаків шаблюки,
Топили чайки галери турецькі,
Втікали ляхи й москалюки
Як раніше хани половецькі.

А спортсмени переможці
Кличко брати та Вірастюк силач?
Нас прославляли люди ці,
Не відступали від невдач.

Співати вміли з давніх пір
Народних є пісень багато,
Та й рок у нас крутий, повір!
Музика для нас як свято.

Коротше, всяке в нас бувало,
А як часто горе було в нас
Та щастя завжди десь чекало
Терпимості великий є запас…

Ось така наша країна,
Я попри все її люблю!
Це любі друзі Україна
Любіть її як я її люблю!
2013

Народе мій Перуновий,
народе мій Дажбоговий,
Чому не йдеш ти славною
і світлою дорогою?
У мо́році змінилося
вже двадцять шість Мойсеїв;
Та голос твій все слабшає,
волаючи в пустелі.

Тіла обезголо́влені,
Почайна закривавлена:
Це глум чужинських гемонів
над наших Богів славою.

Заве́ли вражі ідоли
в хащі́ непрозірні́...
Чи будуть вік легендою
нам Велесові Дні?

2009

Ніщо так не тішить весною
як пізня пора дощова
і рання, на сонці, трава,
умита дрібною росою.

Люблю молоду мураву,
якої у лузі найбільше
і, може, для того й живу,
аби описати у вірші.

У поле стежина біжить,
минає зелені отави
і ось вона, жа́дана мить –
упасти у скошені трави.

Старенні Зміїні вали
ведуть у глибокі провалля.
Чумацькі вози і воли
кочують все далі і далі.

А я на високій горі
шукаю на щастя підкову.
Жену череду́ на парі,
де стеляться трави шовкові.

Росте високосна трава.
П'яніє моя голова.
Парують лани пелехаті.

До самого обрію путь,
а люди все косять і жнуть
даровані їм сіножаті.

                              05.2017

***справжнє воєнне***

Все! Пиши- не пиши нам...
За наказом у ніч
Вирушають машини
Бронетехніки. Клінч.

У смертельному герці
Загартованих лат
Танго з кулею в серці.
Бронебійний снаряд...

Кров із потом- солона
Суміш... Бути біді.
Ось проходить колона
Через Стікс по воді.

Під ревіння моторів,
До якого ти звик,
З неба падають зорі
На дороги рушник.

Час воєнної ери
Надійшов, далебі.
Підійми, офіцере,
На погони собі!

Захистять, мов у колі,
Обереги броні.
Розірвалася доля.
ДО і ПІСЛЯ війни -

Стане сили творити
Повоєнне, нове,
Те життя, що дожити...
Хтось і не доживе.

Викинь сумнів подалі
В придорожній кювет.
Ти- з креміння і сталі.
Мить атаки. -ВПЕРЕД!!!


© Copyright: Серго Сокольник, 2017
Свидетельство о публикации №117050801052

Я скучила. Більше, здається, додати нічого.
"Я скучила" на повторі мене виштовхує
Із міста цього, із тіла цього, із відчаю
До відчаю іншого, глибшого, більш коштовного...

Говорять мені, у мені, час від часу - мною,
Що ця одержимість мине: іще трошки, ось,
Полишить тебе безсилою і сумною.
Я ж...

...тішуся дуже, що скучити довелось...

2017

У хорі жаб не чути солов'я.
Паруються знетямлено лупаті.
І вухо прикриває длань моя:
Я - зайвий на болотяному святі.

Вони уголос квакають про мух,
Оспівують свого кохання ложе.
Намарно свій напружую я слух -
Гармонії почути геть не можу.

Мелодії творю, здається, вік.
Науку цю не на папері знаю.
Але мій розум не сприймає крик,
Від модуляцій гвалту знемагає.

А там палкі вирують почуття,
Летять увись поеми у руладах:
Свої пісні у жаби про життя,
Її боги у них не бачать вади.

Є божество своє у солов'я,
Якому він піснями душу гріє.
Але чому в цьому випадку я
Його як свого брата розумію?

07.05.2017 р

Криве споглядання реалій
І треш у розмові абсурду.
Ти чуєш своє лиш і далі
Торкаєшся фікцій у сутрах.

І чорні ці барви палаців,
Як білі здаються хороми.
Пустими очима карати,
Як ліки хапаєш в хворобі.

Оглухлими вухами чуєш
Всі крики абсурдні зі світу
Яскравих блукань і дзен-мрії,
Що смог випускає на віти.

(05.04.16)

Чи є на цьому світі Бог? На це питання,
Всього лиж відповіді може бути дві.
Не дивлячись на церкви всі старання
Крім так, багато хто з нас скаже ні.

А з цих хто скаже так, велика частка
Насправді в житті не вірять ні у що
І Біблія для них це просто казка
І ангели небесні всі, для них ніщо.

А віра – це для них як звичка
«Всі ходять в храм і я піду
А як не піду, то біда ця невеличка,
Священник відпустить коли я прийду»

А ті люди, що віри не мають
Ті всі що кажуть, що доля це міф.
Тії хто вірять що Бога немає…
Вірять у себе в безмежжі світів!

В кожному з нас є віри хоч капля
У небо, у сонце і в себе, в любов.
Від віри залежить і доля і щастя
Віра основа земних всіх основ.
2014

Здрастуй мила, травневая весно,
Буйноцвіт заяснів ув очах.
Загойдалась на вітрі чудесно
Сонцелюбна каштану свіча.

О, трави шовковистая звабо,
Потонути б у хвилях твоїх!..
Поміж крон верховіть величавих
Чути птаства розгонистий спів.

Фіолетові грона, мов тучі
З оксамитом єдвабним сплелись…
То бузок і черемха пахучі
Захмелили вчаровану вись.

Тінь Богині прадавньої Майї*
Огортає розквітлі гаї.
Їй осанну врочисто співають,
Щастям плачуть немов – солов`ї!

2.05.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

Я в астралі, на вишні,
там де хмари розкішні,
де тендітні пелюстки -
то мережки для хустки.

А у цвіті - по зірці:
оченята закрили,
бо всю нічку світили,
і в яскраву нічницю
муркотіли, мов киці.

Заджмеліли листочки:
на зелені місточки,
що у деревонебі,
граціозно мостились,
щоби вишні родились,
золоті трудівниці -
бджілки сяйву кориці.

В білосукнях розкішні
забуянили вишні...

Ой не минає епоха борні
і поневолення краю.
І на сьогодні поет на війні
націю духу єднає.

Відгомоніло минуле, коли
на рубежі руйнівному
білі й червоні поети жили
іноді в тілі одному.

Та розривають країну людей
не курінні й комісари,
а носії ненависних ідей
і православні бояри.

Повилізали із нір глитаї
на кабінетні пороги
і заховали личини свої –
ратиці, ікла і роги.

Позолотили блискучий кларнет
лаки доби «Ріо-Ріти».

Важко усім догодити,
маючи біло-червоний букет.

Ранній Тичина – то інший поет
іншого світу і цвіту.

                              2015

ламана поцілунку коло обіймів ніби
чи квадратура кола чи теорема Ферма
ти у коханні бачиш проблиск бозона Хіггса
темну матерію наче там її і нема

дві паралельні долі не перетнуться у часі
через дві точки лінія тільки одна пряма
третій тут явно зайвий хай і до чорта ласий
мрією про трикутник але дарма дарма

три молоденьких бджілки сіли на білу стелю
сталося це ненароком всі у одній площині
ти їх зженеш і доки ліжко для двох розстелиш
взнай опинитися встигнуть знову у ній чи ні

в темній кімнаті кішку нам відшукати не вдасться
відповідь на риторичне є очевидно у сні
випаде з шафи тарілка і розіб'ється на щастя
поки читатимеш вірші і загадкові й сумні


06.05.2017

Живемо нині, наче у дурдомі -
Капусту уподобали...бусли!
А я, чомусь, повірив аксіомі,
Що харч оцей жують лише козли.

Прокинувся бабай од здивування,
І на ПееМі братство загуло.
Бо гордий птах із вечора до рання
Дзьоба зелений овоч за селом.

Шматки пелюсток розтягнули воло,
Качанистою ласує щодня:
Одне тепер з козлами в нього поле,
Козли для нього друзі та рідня.

Передалися і козлячі звички-
Сусідам пообдовбував тини.
Ропухи ж, дулі тицяють із гички,
Украй розперезалися вони.

Бабай чуприну втомлено почухав
І каже:- Дурню! Ти мене не зли!
Твої харчі - це жаби і ропухи.
Капусту ж - уподобали козли.

Покинь рогатих! Линь у небо синє!
Пощо тобі цапиний той душок?
Але не знаю хто у цьому винен,
Що він ніяк не вивчить цей урок.

05.05.2017р.

Карати – всує,
прощати – марно,
міняти – пізно…
Душа не та
і віри – різні.
Але безкарно:
за алілуя –
одна біда
і одесную –
як та орда.
Чому? – питаю.
Ніхто не знає,
не чує. І…
…і не почує:
– літа!
– А літо?
Царює
vita
…і
суєта.

                              

Тиша… Вітер між листками
Чутно як трава росте,
Мрія бродить між рядками
Все шукаючи мене.

Спокій… Річка неквапливо
Води свої в океан несе,
Невже насправді це можливо?
Надіюсь сильно я на це!

Насолода… Зараз відчуваю
Жар вогню і сонячне тепло,
Неначе щастя в венах маю
Солодко-терпке, як вино.

Щастя… Поруч мене мрія
Навколо мене, у мені
Здається, я живу у мріях
Чи мрії сховані в мені?
2015

За каплею капля, на землю
Летить з безмовних небес.
Життя прожив я даремно,
Не зустрів я ніяких чудес!

А вогонь як в мені розгорявся
Так відразу і затухав…
Удачі я зовсім програвся -
Смерть свою їй, здається, віддав.

Тепер я існую, безликий
А секунди все мимо ідуть,
Тепер я безвітряно тихий
І мене за Межею не ждуть,

Про світ я не знаю нічого
Хоч був я всюди й ніде.
Не робив я і доброго, злого
Я робив лиш таке що зійде

Багато помилок позаду
А правильний шлях лиш один!
Я залишки духу поставлю,
На вівтар, і залишиться дим…

Так моя нитка безбарвна
На вишивці Долі крива
І сповідь для кого, ця дивна,
Вибирає тепер лиш Вона.
2016

Маю меду інде цілі діжі,
та без дьогтю смак уже не той.
Де брешу, а де і правду ріжу,
знає це ліричний мій герой.

Удає, що і не помічає,
як його оцінює ...Поет.
Іноді шоковані бабаї
за такий високий пієтет.

Він і неборака, і гульвіса,
і філософ темного села…
Напускаю димову завісу,
щоб нечиста сила обійшла.

А куди мені його подіти,
коли він ще – і вона, й воно
іноді волочаться по світу?
І немає ради все одно.

Бо яке воно іде позаду?
Краще – все, що інші, те і ми.
І, не обіймаючи посаду,
виживає якось між людьми.

Не гукає зайву допомогу,
поки сам собі ще командир,
а йому рушати у дорогу –
наче козаку у монастир.

Та іде, бо мусить ще ходити,
ворушити палицею світ
і смішити гоноровий рід,
заробляти на державу мито
і на шило – мило, шито-крито,
поміняти на останку літ.

                              06.05.2017

В країні -гвалт! Або дурдом.
До рота впала здоба,-
Без мила будемо гуртом
Улазити в Європу.

Дарма, що дуля в портмоне,
Не вивчив ані слова:
Робота нас не омине,
Й рабам не треба мови.

Агов, братва! Біжи сюди!
Ставайте на коліна
Чужі надраювать зади
Та розминати спини.

Беріть також своіх синів,
Нехай звикають змалку
Європі вичищати хлів
Із вечора до ранку.

Біжи хутчій, майбутній раб -
Покинь свою домівку,
З болота вчися їсти жаб
І "пшекати" довіку.

А я зостанувся, утім,
Не закушу вудила.
Бо тут мій сад і рідний дім,
І батькова могила.

Бо тут живе моя душа
І пісня в небо лине.
Не проміняю на гроша
Своєї Украіни.

Травень 2017 р.

Ах, люди ці – страшенно «чулі»,
Слова в них, як удари ніби.
І віршами все тичуть дулі,
Напевне предки їх – дуліби.

Я бачу, замикають коло,
Уже гуртуються, я знаю.
І павутину тчуть довкола
Дуліби й шохані бабаї.

Лише гуртом їм стане духу
Утнути штуку цю лихую…
Але поет – це вам не муха –
Таланти з племені мух..в.

Йому на вас обох начхати
З високого свойого лету.
Дзижчіть навколо свеї хати –
Філософи із туалету.

А він весну стрічати буде
В своїй самотності високій.
І дихати на повні груди,
Красу вбираючи і спокій!

5.05.7525 р. (Від Трипілля) (2017)

Минулою весною
ішов я по дорозі
оцій, опріч якої
до іншої іду.
Так само вітер віяв
і ясени на розі
мене вітали віттям
у юному саду.
Усе, усе те саме,
журою оповите,
і обрії, і далі...
І неминуче, – ой,
чого так одиноко
мені у цьому світі?
І лиш одне втішає,
що я уже не той,
що радує забуте
і гріє ще минуле,
і оживе ще літо,
і осінь, і зима.
І добре, що про неї
не знали і не чули...
І лиш одне печалить –
її уже нема.

                              05.2017

ти мовчиш не тому що сказати нічого
я мовчу бо слова всі вже переказані
огортає безмовність щербатим відчаєм
лічить вузлики в них почуття зав'язані

перший п'ятий тридцятий півсотий... боляче
вперто думку в'яжу гамівно закручую
знаю добре що сховано в "норах кролячих" -
інший світ... і словами його не озвучити.

бо не знайдеться їх тих що будуть правильні
і душа лиш тремтітиме павутиною
у мовчання емоції переплавлені
сизоросо на скроні падуть краплинами.

2017

У кузні слави б'є Пегас
у лютні пієтету.
Кує зозуля. Лине час.
Чекаємо Гефеста.
               Із тих часів як Прометей
               украв огонь Олімпу,
               ідуть поети до ідей
               епохи неоліту.
І файно думати, що це –
нова література.
Але поезії лице,
на жаль, макулатура.
               Ні. Дерев’яні не чопи,
               що діжі затикають,
               а короновані стовпи,
               які папери мають.
І вистачає у людей
снаги – творити всує.
Горнило вичахлих ідей
нікого не гартує.
               Тримають пера у руці
               юнони і зевеси,
               а копіюємо взірці
               опалої «поези»
і пересмішниці, й мужі
доволі величаві,
на бойовому рубежі
папуги зеленаві.
               І хай малюють небеса,
               які бувають чудеса,
               любителю розмаю.
Але про що це я писав?
У горні є гарячий сплав.
Поезії – немає.

                              05.2017

Яка ж краса у лісі навесні!
У первоцвіти вдягнені галяви!
Але псує картину цю мені
Лише один старий пеньок трухлявий.

Поросле мохом для вужів кубло
Колись було могутнім осокором.
На нім птахи ставали на крило,
У верховітті щебетали хором.

Жувала вистромляють павуки,
Сотають нить аби піймати муху.
Урок наочно зрію я гіркий
Як час з усього робить потеруху.

До раю переступимо поріг
Коли на те блага Господня воля.
Пощо жалі? Вони - торішній сніг:
Хай теше майстер з дуба бандеролю.

Лабета смерті кріпкі та не злі,
І з кожним днем вона стає все ближче.
Лише боюся жити на землі
І не живим, і ще не мертвим пнищем.

Аби ніколи більше не співав,
За звичкою носив до рота ложку.
Привчав свій розум до дурних потрав,
Байдужим до людей ставав потрошку.

Аби лежав з напхатим борлаком,
Оглух до світу та чужого крику.
А дехто вік живе таким пеньком,
Не піднімає заспані повіки.

Скажу для всіх лише одним рядком:
Ми (не пітьми!) - ясного сонця діти.
Не варто бути всхолим штурпаком,
Вже краще як зоря умить згоріти.

05.05.2014 р.

На землі ніщо не промине.
Є падіння і бувають злети.
Світ широкий, а село тісне, –
научали у селі мене
особливі люди і поети.

Порадію іноді весні,
засумую із людьми у горі.
А вони нараяли мені,
що буває, і сумні пісні
весело співають люди добрі.

Що такі були мої батьки,
чую у сусіди однієї.
Вишивала мама полики,
ну а тато на усі Ярки
був один удачею своєю.

Що була великою сім’я,
у якій такі розумні діти!
А лишився ніби тільки я
у кюветі цього житія
і найнерозумніший у світі.

Ніби нині – і не ті пісні,
і не ті світи одній родині,
наче зайві віти на калині.
І не дуже весело мені,
що вони зів’яли не одні
і не це боліло Україні.

                              05.2017

Новини з фронту – мов цунамі,
Як і десятки літ назад…
А пам’ять брязне орденами
І безпорадно – на парад.

Блаженні… балагани… блоги…
І душить правда правду: цить!
І День (чиєї?) Перемоги
Чомусь не радує… болить.

02.05.2017

Любов продажною ніколи не буває,
Любов продажна – то ніяка не любов,
Любові полум’я на торжищі згасає,
І вже ніколи не спалахує ізнов.

Не обігріє пустотливе мерехтіння
Примарних проблисків колишнього тепла.
Хіба сяйне таки запізнене прозріння –
Фальшива гра ота любов’ю не була.

До подиху останнього збережи для мене, Боже,
незмірну тугу й біль за тих дітей Твоїх,
що й на схилку літ не в змозі позабути,
як їх в палеоліт війна триклята вкинула.
Там кременем-кресалом добувавсь вогонь,
поживою єдиною, а не дієтою, лобода була,
а квіт акації й макуха ставали неабияким десертом.
Частіш нагадуй, Боже, що властолюбці
спроможні знову загнать в палеоліт,
де монблани ширпотребу заходитимуть у сни
фантасмагоричним спогадом міфічним.

Наші санкції – у дії.
«Євро-Рашії» не буде,
але є така надія,
що від імені Росії
заспівають наші люди.

І герою буде слава
як раніше це бувало.
А тому – давайте бали,
адже ми – одна держава.
Ну хіба і цього мало?

Адже ми усі – у ямі…
Нумо, візою лякати,
і приводячи до тями,
може і не треба прямо
на минуле натякати.

Бо воно і так відоме.
І по Божому закону
є покарою дурному
і байдуже, чи удома,
чи на виїзді у зону.

Показати і явити, –
ось то ми які на Раші, –
можуть і чужі, і наші,
і не те, що фаворити,
і не епігони Няші.

Заслуговують «герої»
вищої – одної міри:
і любителі-ізгої,
і таланти параної,
і каліки, і кумири.

Хай Росія не ховає
й надуває іншу бульку.
Хай на Раші надихає
Аню, Вєру, Йосю – Путька.
Хай краса перемагає
безпардонні оборудки.

                              05.2017

В часи Геродота Руса-Україна
іще називалася Київська Русь.
Історія знає її і донині,
та дуже не хочеться цього комусь.

Її Візантія і Рим шанували,
хотіли варяги і Тмутаракань.
вигнанці карали, палили вандали,
Батию її заповів Чингізхан.

Московія перша пішла із ордою,
аби руйнувати її рубежі.
Відколи із півночі пахне бідою,
відтоді віками були ми чужі.

Як зло необхідне – це плем'я лукаве.
Його родословна – Іуда, Ісав...
Хазари-жиди розп'яли Святослава.
Аскольда і Діра Олег розіп'яв.

Петро-азіат поманив у Європу,
готуючи їй і сокиру, і ніж.
Упали ягнятами цього циклопа
і перший Іван, і останній Калниш.

Козацька доба розбивала кайдани,
та зрада і смута кували нові.
Лукаві пани і дурні отама́ни
збували клейноди кривавій Москві.

Царі-самодури, цариці-повії
украли історію, душу-ім'я.
У владі і досі ті самі злодії –
куми та «бояри», «общак» і сім'я.

Її не зламала безбожна навала
комун і фашизму на зламі віків.
В огні революцій і воєн палала,
але затуляла собою «братів».

Це лихо і досі її пожирає.
Оточена бандою бойовиків
конвою Росії, усе ще прощає
таємних і явних своїх ворогів.

Якби то не ця окаянна колона,
якби то високий на півночі тин,
то як би терпіли ми вовчі закони
одвічного ворога номер один?

Не знають історії звірі-погани,
що лізуть самі до ярма і яси.
І рюрики знані, і путі незвані
не мають коріння на мапі Руси.

Ніхто не уникне небесної кари
за їх вояжі і за ці грабежі.
Ідуть гайдамаки Холодного яру
в Криму і Донбасі святити ножі.

Доволі світити чужими очима.
Немає попа, хай іде попадя.
Чекає опалена й неопалима
моя Україна нового вождя.

Яріє у небі душа Чураївни,
аж поки вся нація стане єдина
у прагненні бути і йти до кінця,
аж поки поверне утрачену славу,
і віче народне, і волю, і право,
що силою Духу гартують серця.

                              05.2017

Крижина впала на моє чоло.
Така маленька. І така холодна...
Так само коле нас підступне зло,
Угвинчує жало своє голодне.

Навести безлад прагне у душі,
За звичкою розбризкати отруту.
Аби в думках похмурих согрішив,
Пустив у гості хуртовину люту.

Сяйний квітник вмирає на очах,
Акорди пісні падають убиті,
Палахкотить ненАвисті свіча,
Дотла спалити хоче все на світі.

Гарчить, реве розгніване нутро,
Киплять думки - усі чорніші ночі.
Зриває геть у розума шатро,
А за спиною сатана регоче.

І вже гориш в пекельному вогні,-
Утік у небо ангел з переляку.
О, як помститись хочеться мені!
Суперника побити як собаку.

Миттєво забуваємо добро,
На глупоту заплющуємо очі.
Кидаємо образ важке ядро,
Біду готові братові наврочить.

Прибережи отой шалений гнів!
Забий гниле дупло залізним клином!
Гаряча лють - для справжніх ворогів.
Добро - для всіх, хто любить Україну.

03.04.2017р.

На пелюстці, що згубилась
Тихо ніжність причаїлась.
Не чекай, ти підійди
І пелюстку підійми.
Чуєш, як тремтить вона,
Ніжність серденько пройма.
Завтра буде новий день,
День для радості й пісень.
А сьогодні в тишині
Ти у дім впусти її.

***
Твоя вселенська тимчасовість –
Твоє несказане прощай
У віртуальнім вирі щастя,
У діалектиці втрачань.
Твоє надихнення любов’ю –
Сліпа закоханість у світ,
Що вигаптовувала зрана
На серці полум’я і лід.
У швидкоплинному польоті
Ти до розкрилля долетів –
У тимчасовості галактик
Горить твоє сузір’я слів.

01-02.05.17

Запечатую в серці свої всі "недо..."
Що кому і до того, як матись маю?
Вантажі всіх гризот поза мя й спереду.
Пхаю віз догори... "Знай си міру!" - Знаю...

Певно, знаю. А може... яка різниця?
Йду. Стежина моя ще ся не урвала.
Кроки тихі. Я вірна її служниця.
І не зраджу - не зрадників нині мало.

Мушу бути... Бо хто ж ми мене замінить,
на шляху, що сама собі малювала?..
Не сахайся ж бо, дівче, захланних тіней -
їх ніколи між світла не бракувало.

Та іди і не бійся... Й не смій - не падай,
підставляє он Янгол своє рамено.
Обіприся, бо вірна то є розрада.
Не страшися, що сонце за край - черлено...
2017

Ти до мене лиш крок —
й в менi.
Я ж до тебе все йду
i йду.
Ти вiд мене
п’янiй —
сп’янiй,
не притишуючи
ходу.
Ти вiд мене не вiдступай,
ти вiд мене не вiдмовляйсь.
Ти неспійманий птах,
мiй птах,
я нескорене янголя.

Йду, сповiльнюючи ходу,
я до тебе — у ритмi "blues".
Та нiяк не дiйду...
Йду... Йду!!!
А давно ж як люблю,
люблю...

03.05.2017

1
Безкрилий екземпляр нахилить майське небо.
Престоли на слонах відписані комусь.
Хоч обмаль там зірок - то й не було потреби.
Ікарус у автобус... і гайда від спокус.

Пливеш крізь гущаки... Човни брунатно-сірі.
До Сіріуса зась, над вербами згориш.
Переганяє кінь - ховзький, золотошкірий.
Гойдаються лілеї на хвилечках узвиш...

Дожовуй мармелад, лови зустрічні хоку.
На серверах аврали. Між круками війна.
Пульсують лемеші у вирі словотоку.
Ілюзії довезено до крайнього млина.

2
Мірошник-бородань розмеле всі крупини.
Замішуй чіабату чи затірку вари.
І так меланхолійно, негамірно, жоржинно...
Буттєва бутафорія кумедна - ізгори.

Налипла мошкара на пояс Оріона.
Сплелися в жовту тогу овечі манівці.
Над вільготою хмар - засохлі махаони,
Кресало стопудове у Зевсовій руці.

2017

Я від тебе піду і скажу наостанок: «Пробач» ...
Тепер спокою пошук твій сповнений буде невдач ...
Я піду без докорів і сліз, мовчазний і один.
Я піду, бо від серця мого залишився лиш тлін ...

Ти про мене ревниво спитаєш вечірню зорю,
Та промовчить вона, не відкриє дорогу мою.
Ти заплачеш, заб'єшся в риданнях, ледве диша,
і розплавиться серце твоє, і відтане нарешті душа,

Ти покличеш мене – але жодного звуку нема ...
Обійняти не зможеш, торкнуться мене – навкруги лиш пітьма.
Я піду у цю ніч. Ти прокинешся майже живий,
і подумаєш, ніби я ще із тобою, ще твій.

Але навколо сутінки, наче остигла зола,
Твоє серце тоді невимовна накриє імла.

І ти очі закриєш і станеш молить в тишині,
Щоб з'явивсь, повернувся до тебе хоча б уві сні,
І, немає дороги, підеш в невідому ти путь,
Та без жодної надії мене відшукати й вернуть.

Сонце зійде – без мене пройде новий день,
Він скінчиться, ніч спати покличе людей,
Але ліжко самотнє твоє заспіває знайомий мотив,
І твій сон неспокійний ніколи не спинить цей спів.
Моя пісня лунатиме навіть в твоїх всіх думках,
І в холоднеє серце твоє проторує свій шлях.
Твої очі на сльози зійдуть і забудуть про сон
І у самого горла, тремтячи зупиниться ком.

Буде осінь. У вечері друзі зберуться твої.
Хтось з них буде, тобі присягати можливо в любві ...
Та самотнєє серце своє не даси ти йому.
Бо в цей час я незримо і ніжно тебе обійму ...

Марно інші тебе новизною до себе зовуть -
Навіть якщо захочеш, не зрадиш мене ти - забудь.

Гірка пам'ять, як сторож, стоятиме біля дверей,
Каяття наче камінь повисне на шиї твоїй.
І простягнувши руки повітря обіймеш рукою,
І тоді зрозумієш - навік розлучився зі мною.

Прийде знову зима, і за снігом не видно землі,
Набіжить ураган, все навколо у білій імлі.
Зовсім інша хурделиця буде у твоїй душі –
Безнадія, і відчай, і біль без мене – хоч гріши.

І весна прилетить, оновить і розбудить весь світ.
Спалахнуть первоцвіти, весняних садів білий цвіт.
Ароматом хмільним і густим переповняться сни,
Ти гіркота розлуки отруїть твій напій весни ...

І зупинишся ти на порозі квітневого дня.
Ні спокою, ні волі – лише сумний шлях навмання ...
Я пішов, я розтанув неначе самотній в юрбі ...
А тобі заповів назавжди залишаться в журбі ...
І хитатись самому, неначе нічна ця трава ...

Ось закляття моє! ... Ось закляття моє! ... Ось закляття моє!

ТА НЕ СПРАВДЯТЬСЯ ВСІ ЦІ СЛОВА!!!