КРАСИ ТВОЄЇ МАЄСТАТ

В твоїй неви́чурній красі
Розцілувались янголята
І заквітни́ли в барвах свята
Світи навколишні усі.

Народжена з зорі в росі
Й розкішно небом обійня́та,
Тебе, як витвір коловрата,
Приніс на землю Бог з висі́

В долонці долі. У плесі́
Священних вод душа крилата
Мого́ сягнула маєстата
Зерном життєвим в Логосі.

Павло Гай-Нижник
27 лютого 2016 р.

А ви мене наповнювали світлом,
Теплом очей і лагідністю слів.
Моя душа засяяла, розквітла,
І в ній уже народжувався спів.

Неначе мами ніжна колискова,
Коли зникає біль, дитинний страх.
Я всотувала кожне ваше слово,
Що вилітало з серця, ніби птах.

І болі ваші вже були моїми,
Я ніби знала вас усе життя...
До слова слово й народились рими,
Що відтворили думи й почуття...

А нині ви у зболенім Донбасі
Батьківським словом грієте солдат.
Хай ангел-охоронець в кожнім часі
Вас береже від куль і від гранат.

Зважаючи на холод і на втому,
Верніться переможцем, я вас жду.
І пити чай ми будемо потому
Під яблунею в літньому саду.

За цим столом, де ми удвох сиділи,
І гомоніли, слухали пісні.
Для когось будьте рідним, навіть милим,
Я ж дякую за сонце у мені!
25.02.16

Якою є кохана ваша жінка,
Котрій до ніг ви кинули цей світ-
Як степова пахуча материнка,
А чи солодка, як доспілий плід?

Вона чи ви їй подаєте каву,
Коли ранкова погаса зоря?
Сміється щиро чи бува лукава,
Коли до вас цікавість догоря?

І що вона кладе на ваші рани -
Канупер, чи любисток, чи вуста?
Та все одно ім,я її — кохана...
В моїй душі застигла гіркота.

Затріпотіло серце в непокої,
Бо ви отой, хто біг би стати... Ні!
Та ви її бажали, отакої,
То хай вона співає вам пісні.

До неї повертайтеся, додому,
Живим, здоровим, через пил доріг.
Залишивши важку воєнну втому,
Ступайте переможцем на поріг.
25.02.16

Весняний вітер біг по тротуару,
весняний вітер праву ніжку вдарив,
зашпортався на сірому бордюрі-
тепер весняний вітер ходить хмурий…

Мій добрий вітре, лагідний, ласкавий,
А хочеш – ми підемо пити каву?
А хочеш – я тобі візьму й розквітну?
І ти вже сонячним, веселим станеш вітром!



2015

***
Все з ніг на голову стає.
Колись поетові платили
на суєту і житіє.
А нині, сам собі не милий,
поет уже не видає,
а лише витрачає сили
і ...викуповує своє.

***
Цитуємо і Окуджаву,
і інші чуємо слова:
«Ми пишемо не ради слави!»
Але нашіптує лукавий:
«Радій, що ціла голова!»

***
Немає кари на закони.
Не все, що пишеться, годиться.
Та видаються моветони
і тиражуються мільйони,
хоча читають одиниці.

***
Ніхто завідомо не знає,
що нас чекає на віку.
Але нікого не лякає,
що лиш поет відповідає
за кожне слово у рядку.

***
Не об'єднують марні надії
і застої у вирі подій.
А роз'єднують різні стихії
птах у небі і жаб у воді.

***
Опудало висміює паяца,
а ілюзіоністи – чудеса.
У гуморі – трагедія уся.
Сатирики іронії бояться,
а карикатуристи – ляпаса́.

                              2016

Заскочена. Не надто часто?
Так дорого. Оті зізнання.
Зурочено? Куди упасти?
Бредуть понуро запитання.

Закінчено? Іще не зовсім.
А далі що? Ніхто не знає.
Знівечено. Весна чи осінь.
Чи хто згадає? Не згадають.

Сльоза проллється тишком - нишком.
Піде бідою. Сніг з водою.
Було колишнє? Є колишнє?
Чи впала Троя? Славна Троя.

Заскочена. Чи так і справді?
Чекала іншого? Чекала.
Столочено. Весна на варті.
Плекала вірою? Плекала.

Вигадай, любий,
винайди швидкість,
вивези геть із багнюки страстей.
Вивези якось
із темряви "звідкись"
не до провалля довічних ночей.

Хоч не автобус
доброго слова
(сорому теж - за поріг не ходи),
по бездоріжжю
судному знову
не відмовляйся надати ходи.

Хай розкошують
масово інші
(адже комфортнішим долям - шосе).
Ржавіють згодом
ті, хто сильніші,
тільки-но поперевозять усе.

Паливо доки
є і мастила,
акумулятор ще часом живий,
вивези, любий!
Жити несила.
Лиш бездоріжжям себе не убий.


27.02.2016

Настане день і будемо ми разом –
Щасливі, світлі, ніжні… Як колись!
Але й настане день, коли відраза
Залиє очі… Ти в ту мить
Не ображайся, не втрачай надію
За те, що вередую, як я вмію…
Ти просто підійди й тихесенько скажи:
- Хіба забула? Мене ж любиш ти!

20.02.2016

Ідеш на прю...
Система непорушно
Стоїть на відгодованих слонах.
Паює лоти щирий сатана,
В кишені запихаючи подушне.

І зуби щирить на твоє лице,
Коли мигнеш йому перед очима...
А порожнеча повниться пустими
Надіями, забутими Творцем.

Пощо лишати воленьку рабам?
Пощо просити не грішити грішних?
Лиш серед ночі плачуться невтішні,
Лиш на світанні будиться ганьба...

Та хто їх бачить? Чує хто, крім них
Самих, самотніх у своїй недузі...
І тільки спалах на десятім крузі
Впече, можливо, вугликом вини...

Ідеш на прю...
Намарне кожний раз...
Слони жиріють, і сповна жиріє
Система непорушна.
Протидія
Поразкою виплачує аванс...

(23.10.15)

"До Божого Світла (облиште жалі!)
по всьому дістанусь... нон-стопом".
...Мироване тіло - в обіймах землі,
душа ж - на війні, в окопах.

26.02.2016

Все загладила ніч, і нічна несподівана злива,
Не лишивши й сліду, що ми тут із тобою були.
Ми були молоді, і дурні, і безмежно щасливі,
Тільки очі зоріли в серпанку нічної імли.

А тепер у комфорті ніяк почуттів не розбудиш,
І у затишній спальні романтики вже не знайдеш.
Я не буду таким, та і ти вже такою не будеш,
Я не прийду до тебе, й до мене ти вже не прийдеш.

Яріє лютий, і погода каже, –
посіємо на ярину зело.
А сонце блисне – тільки смуга ляже
на дачу, на городи, у село.
А там таке роздолля біля хати.
Уранці – дощик, ночами – туман.
Не треба ще полоти і сапати
ані зело, ані сухий бур'ян.
Вирує неосвячена водиця,
вокабулами радує синиця
і оперою вулики гудуть.
Підсніжник он киває головою
і проліски, синіючи сльозою,
іще себе у руки не дають.

І хочеться, і можеться не дуже.
Вологою напоєні калюжі,
позиркують очима висоти.
Немає апетиту до роботи.
Робота є, але нема охоти,
коли отак м'яукають коти,
щось поливати і кудись іти,
оспівуючи одою рядочки,
або, як півень, арії для квочки.
То краще подивитися здаля,
як оду випаровує земля.

Корону крони одягла калина.
Березами освітлені гаї.
На дуба задивилася ліщина,
погойдуючи китиці свої.
На гору виповзає лісосмуга
із долу у поля поза ліси.
Рум'яно-білі котики лози
вербової заманюють до лугу
із ними у піжмурки погуляти,
сороку білобоку доганяти,
побачити, почути, що вона
вороні чорній цілий день стрекоче.
Але ворона слухати не хоче,
що рано починається весна.

02.2016

Бабця вигулює старість.
Труби блищать - для води.
Будні присмачує карі.
Хочеш здоров`я - ходи...

Дім, де гостює барбоска,
Знов окукоблює мер.
Кличе на лавочку Розка -
Радісно скаже, хто вмер.

Куплять солодкої вати,
Підуть патякати про
Візи в чудні мамлакати,
Ціни на памперси, кров...

Довга алея... берези...
Кілька сучасних аптек.
Стрінеться вельми тверезий
Дідо-австралопітек.

Брязне медаль об погони...
Яблучко витре: "Кому?.."
Старість нагадує Мону,
Штатну охтирську куму.

Пахне мазюка дешева.
Тапці лежать у траві.
Змійка повзе споришева...

...вклякли ляльки воскові.


2016

Я сьогодні удосталь уп"юся вина
Із тобою у постілі... От дивина -
Ми поєднано-голі сприймаємо час,
Ніби коло. І в колі проходять крізь нас

Темні струмені струму. Вітри вітряні.
Думу з думкою думати важко мені
В час, коли ми у колі... -До мене іди!
Ми на волі доволі міцної води

Напилися нараз, поєднавши тіла...
-Не втомив? Все гаразд? Відпочинем? Дала
Ти планшета мені -Як ти пишеш вірші?
Покажи. І про мене хоч щось напиши!..

Я пишу, мов у герці, як пахне весна,
Тільки в серці надірвана жила- струна
Душу тягне в "реалу" подразливі сни...
Ні, не хочу сьогодні весни... І війни...

-Що ми будем дивитись? Калігулу? Так!..
-Щоб довчасно не впитись!.. Бо маємо смак...
-Чи Нерона? Впізнати себе не змогла
На арені? Бо ти там РАНІШЕ БУЛА.

Розумієш? Бо на ПОПЕРЕДНІЙ виставі
Розтерзали тебе. І тебе вже не стало.)
І ти дивишся хтиво і трохи шалено
На бенкет хижих звірів на римській арені...

-А вгадаєш, питаю, приховану суть?
Так поети поетів, буває, жеруть.
А бува, й НЕПОЕТИ поетів... Іди
Краще до туалету... та вип"єм... води...

А тоді поєднаємось знов у коханні,
І в тілеснім сплетінні поснем до світання...
І насниться Тичина... Чи то Модільяні...
Не сваріть без причини. Спочиньте. Ми- п"яні.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116022601138

Люблю його, хоч він цього не знає,
Так палко й гаряче кохаю до сих пір,
Всі спогади про нього в серці зберігаю,
І значення цих «трьох важливих слів».
Люблю його і «без надії сподіваюсь»,
Заплющу очі, а переді мною він –
Найближчий, найрідніший і коханий,
Хоча насправді він такий чужий…
«Люблю його» - кажу оці слова,
І ними дозволяю серцю битись,
Так, як тоді, коли була зима,
Коли дозволила собі «Любити»…
Люблю його від ранку і до ночі,
Живу і дихаю тому, що він живе.
Так хочу подивитись йому в очі,
Й сказати поглядом: «Люблю тебе».

***
Усе ще вояжує сатана.
І як штанина, «широка страна»
із Таврії до самого Китаю.
Але губа не дура. Хоче Каїн
дешевої Дніпрової води.
Та почекайте ще, раби орди –
уп’єтеся ропою із Дунаю.

***
Є у Росії патріоти.
У Думі ще існує думка.
У гуморі… Яка це мука,
копіювати гея-бота!
Які актори-ідіоти
у ролі міні-недоумка!

***
Що є – то є, а що нема,
те у Московію не піде.
То нащо отака сусіда,
що об’їдається сама,
а далі ще й на шиї їде?

***
Озвіріли барбароси.
Де та Сирія, ІГІЛ?
А на носі – малороси.
Тиражує плем'я босе
на всю голову дебіл.

***
Не буває лихої години,
як у Раші біда і війна
під іконою Матері й Сина...
І немає такої скотини,
щоб у пашу не лізла вона.

***
Війна війною, але миру – мир
іде непереможною ходою.
Тисячоліття плине за водою*.
І як не ворохобиться вампір,
а наостанок захлинеться кров'ю.



               2016

1

Обоє носаті. Обоє красиві.
Кубельце шовкове у буднів жаливі.
Як брат і сестра. Як орлиця і яструб.
Навколо попкорн, модернові пілястри.

Палкі, пречудові - у доторках, леті...
Я поряд із ними жила в Назареті.
До віри-оливи носила водичку.
В окриллі звідтоді брильянтова шпичка.

2

Зустрілися взорами.
Блискавка-йота.
На віршах липневих - пливка позолота...

Високе падіння у вирву-підсаку.
А може, я завтра зійду в Нагасакі.

...Черлені патьоки на шибі вагонній.
Ця пара пташина - предтеча симфоній.

2016

Димить сьогодні весь небесний круг,
Оповиває пагорби лісисті.
Немов згрібають збіжжя тут навкруг
І в купах спалюють торішнє листя.

І юне вже брунькується гілля,
Дощі де-де розквасили болото.
Чекає мов оголена земля
Вже на весняно-польові роботи.

Гострить господар заспану косу,
Веселий настрій огорта довкілля.
Бо новоліття скоро принесуть
Нам ластівки з прадавнього Трипілля.

Повітря свіже, аж тремтить воно
І млосне вітру чується зітхання,
Немов у ньому воскресає знов
Озоном ніжним втрачене кохання.

23.02.7523 р. (2016)

Там за вікном стояла Ніч
І дихала холодними вітрами.
Стояла, не тікала Ніч,
Немов когось вона чекала…
…А пам’ятаються ті літні вечори,
І дні ясні, і золотисті ранки,
Та так ніхто не повивав сади,
Як літня Ніч своїм серпанком.
А її подих був, як море,
Як плескіт хвиль, як спів пташок.
Він огортав усе навколо,
І все чекав, чекав когось…
…Опало листя, дощ іде,
І вітер вже не той, якийсь чужий,
І Ніч промокла, й ніби все,
Здається, зрадило її.
Стоїть вона сама, нема пташок в саді,
І навіть срібний промінь місяця,
Також покинув він її.
Та Ніч чекала, все чекала,
Вже не така, як літом, у квітках,
Все виглядала, ніжно виглядала,
Надіялась і відкидала страх…
…Тріщить мороз, гудуть замети,
І білі коні хуртовини вітром мчать,
На конях тих сидить царівна
З холодним виразом в очах.
Ніхто ніколи б не повірив,
Що та царівна зимова
Іще недавно, зовсім трішки,
Як Ніччю літньою була…
…Підсніжник з снігу виглянув на світ,
І сонечко вже так високо сяє,
Нема тих коней зимових,
Й холодної царівни вже немає.
Вже сонечко зайшло, і вечір засинає.
Над обрієм земним спокійна сходить Ніч…
Знесилена, слабка, та досі ще чекає,
Може, він прийде все-таки колись.

Знову над Єрусалимом купчаться хмари.
Поки що білосніжні на лазуровому тлі.
А там, дивись, посіріють чи й почорніють.
То поки ще є часина, крикну на повен голос:
«Вже досить дощу моєму Єрусалимові!
І так лобода привільна по плечі сягає...
А от хто справді потерпа од бездощів’я
Так це Кінерет і хлібодарне його довкілля.
Отож, щонайскоріше верніться на північ,
На малу батьківщину легендарного Йсуса:
Щоб море юдейське із берегів вийшло,
Щоб і Йордан, який перескочити зараз можна,
Став повноводим, як за часів Хрестителя-Йвана.
А в Єрусалим поверніться, як завше,на Пурим!»
Р.S.
Кричу, а не певен, що хмари мене почують,
Як колись прислухались вони до пророків,
Аби дощі випадали там, де їх просять.
Завинили ми перед Господом Богом:
Не в змозі жить із Природою в згоді,
Завдаємо ми їй непоправної шкоди
Та ще й дивуємось, що спроможна вона на спротив.

«Він не мій…» - кажу собі щоночі,
В молитві, в думці, уві сні…
І навіть, як дивилась йому в очі,
Кохала, але знала - він не мій.
«Він не мій…» - я тихо сповідаюсь,
Прошу пробачення у Неба, у Землі,
Я тисячі разів кохання відрікаюсь,
Бо він чужий, бо він не мій.
«Не твій він» - кажуть мені зорі,
І погляди чужих мені людей,
«Не твій» - шепоче навіть море…
Не мій, я знаю, знаю це.
О, Господи, я хочу бути зіркою,
Тією, що на небі тихо сяє,
Аби лиш кожен вечір ніжним вітром
Сказати йому тихо: «На добраніч…»
Щоб я найпершою з’являлась в небі
Й останньою зникала на світанку,
Щоб я йому світила при потребі,
А якщо ні…, то тихо погасала б.
У серці ще живе кохання,
В душі надія ще жевріє.
І мрії мають право на снування,
Та є одне «але» - не мій він.

Йди. Поки не пізно. Тікай.
Поки у венах тече кров незіпсована,
Поки хвилини, належні тобі, не пораховані.
Знайдуть і ті, що тобою для себе приховані -
Що не казали тобі, тоді вже не нарікай!

Ноги вростають, я вірю, але ти біжи,
І виривай їх, якщо вже пустили коріння.
Ти не терпи - від нечистого твоє терпіння,
І на терплячих таких десь чекає прозріння,
Й добре, якщо загальмують на самій межі.

А як межу переступиш -не вернеш.
Локтю свого не дістанеш, як схочеш вкусити,
Ні в кого буде тоді вже пощади просити,
Кисню забракне й вологи пожежу гасити
І на дорогу пряму вже тоді ти не повернеш.

Звідки я знаю це? Я промовчу.
Я не тікала. Ніхто й не казав, що так буває.
Мертвих душею життя вже не вбиває.
Я ні хвилини про це не забуваю,
Тільки уже не втечу. Не втечу. Не втечу.
14.02.2016 р.

А скільки коштує щастя за собівартістю?
Без націнок і жертв,
без податку на додану вартість?
Ну скажіть, мені просто цікаво - буває ж так!
Я готова платити, не те, що який бідняк.
Повно кешу в заначках, готівка, валюта й ні. Завалялися десь радянські іще рублі.
На рахунках не те що б багато, а дещо є.
І це все не позичене, не поцуплене, а моє.
Я грошима сплачу, гаразд? Мені краще так.
Я із бартером не подружилася ще ніяк.
Та і підсунути можуть імітації
Під час товаро-обмінної операції.
Я не купую щастя з лотків і з рук,
Не розумію секондів і б/у...
Я розумію: як щастя, то вищий сорт.
Шик і краса, здоров'я і комфорт.
Друзі, любов і діти, і ще батьки,
Щоб і живі й здорові, і дорогі.
Щоби життям прокладен був власний шлях -
Справа кохана і розуміння, що все у твоїх руках.
Людоньке, я ж не задарма це все бажаю.
Щастя за ринка ціною собі придбаваю.
Але ж зрозуміла, погодьтесь, моя цікавість:
Яка все ж таки в щастя собівартість?
Якщо прямою поставкою йде від Бога? Без посередників і без сторонньої допомоги.
Я дилером хочу стати
І людям його постачати.
Чи навіть для всього суспільства
Запустити процес виробництва,
І, поставивши щастя на колію,
Подолати оцю монополію.
Адже кожна людина може
Робити роботу божу,
Робити когось щасливим,
Творити власноруч диво!
14.02.2016 р.

Гей, Магомете, а знаєш
Я сумую...
Лисі стоять, засніжені
Мої ліси.
Зимну зиму зимую...
Тропи мої неїжджені,
Стежки мої неходжені,
А як там ти?

Гей, Магомете, а знаєш,
Мені самотньо.
Тільки до всього в світі
З часом звикаєш.
Так нестерпимо, невідворотньо
В безодню падають миті,
В спогади оповиті,
А ти десь блукаєш!

Гей, Магомете, а знаєш,
Прийде весна.
Стане блакитним небо,
Сніжні сніги розтануть,
Лисі ліси заквітнуть,
Тож сам приходь, щоб до тебе
Не йшла гора.
13.02.2016 р.

Юна Марія хотіла б
Буть як усі:
Жити,
Любити,
Мріяти,
Літати у сні...

Юна Марія думала
Буде так:
Зустріне,
Полюбить,
І він її-
Якийсь козак.

А далі все буде звичайно,
Як у людей.
Житимуть.
Народять.
Роститимуть
Своїх дітей.

Юна Марія мріяла
Дбати своє багаття.
Не гадала -
Не думала,
А отримала
Непорочне зачаття.

І далі не так, як мріялось:
Син підріс.
Ходив по воді,
Зціляв,
Проповідував,
Хрест свій ніс...

Воскресла й пішла на небо
Марії дитинка.
Навіщо?
За що?
Була ж вона
Проста і звичайна жінка...
13.02.2016 р.

А правда ж, запалювати світло
Краще, ніж...ні...
І гарно, коли вони ясні,
Твої вогні.
Саджай, підливай дерева -
Нехай ростуть!
Не ти, так онуки твої
Врожай зберуть.
Ти кажеш: "Так мало сили
В моїх руках..."
Неправда! Сильніший тебе
Один лиш страх.
Однакові, кажеш, в світі
Всі кольори?
Померли Ісус і Юда,
Помрем і ми.
Неправда! Бо чорний колір
То є журба.
А синє й зелене візьмеш-
То вже весна.
Малюй! І не стримуй страхами
Свої чуття!
Лиш тільки нитками білими
Не ший життя.
08.02.2016 р.

Я намалюю печаль,
Розірву й підпалю сірниками,
Щоб ніхто у цім світі
Не вмів проливати сльозу,
Я напишу про біль,
Що не дасть засинати ночами,
І про тугу та сум що приходить в грозу.
І нехай все розтане та зникне зі світу,
Щоб не плакали люди, щоб не було біди,
Я напишу про рай і про сонячні квіти
І про місто з якого не хочеться йти.
Я придумаю радість і мрії крилаті
Піднесу до небес природи красу
І хай лине дзвіночком
Щирий сміх в кожній хаті
Я від серця до серця любов донесу!
Я навчусь цінувати запах жита у полі,
Теплий вітер, що грає волоссям моїм,
Перейду по житті крізь мінливості долі
І подякую щиро всім рідним своїм.
Я побачу крізь хмари загублений промінь,
Я здолаю вершини нескорених гір,
Я запалю вогонь і очищусь у ньому,
І від золота сонця втрачатиму зір.
Я напишу усе по своєму мотиву
Вітер й дощ будуть бавитись в ніжну любов,
І ніхто не посміє сказати фальшиво
Ані слова ні звуку поганого знов.
І сіятиме світ, а кохання у ньому
Затанцює ритмічно новий падебас,
І повернеться радість і щастя шаленне,
І можливо, в цім світі не буде вже нас.
2014

Ти десь поруч - я чую твій голос,
Я цей голос не зможу забути…
Але ні, мені просто здалося,
Я хотіла його лиш почути.
Ти десь поруч – я чую твій запах,
Найприємніший в світі для мене,
Я ж так довго, так довго шукала,
Все життя я чекала на тебе.
Ти десь поруч - відчула твій погляд,
Не на собі, на іншій людині,
І не треба казати нічого,
Я щаслива, бо ти поруч був нині.
Як же так? Адже ти так далеко.
Як відчути могла, що ти поруч?
Це не я відчувала – то серце,
Що вже стільки болить за тобою.

Я тебе не забуду ніколи…
А, здавалось, хотіла забути,
Я боролась, боролась, боролась –
Проти себе, виходить, по суті.
Ти ввійшов у життя моє тихо…
Тільки сон так приходити вміє.
Я заснула, тебе полюбивши,
А прокинутись вже не зуміла.
Я летіла до тебе, летіла,
Я поранилась так, як ніколи.
Бог спитає, чого я хотіла,
А я скажу, що бути з тобою.
Я упала, розбилася, зникла,
Так, щоб ти мене більше не бачив,
Щоб тобі не було вже так прикро,
Ти ніколи мене не згадаєш.
Я не знаю, як жити без тебе…
Скільки часу пройти має? Скільки?
Ти забув мене просто і легко,
А я стала твоєю навіки.
Якщо вистачить сили змиритись,
Й відшукати у собі покору…
Я за тебе лиш буду молитись…
Я тебе не забуду ніколи.

Ходить мати по Леваді.
"Цюк...цюк... цюк" - ціпочок.
Тільки старість на заваді...
Треба холодочок.

Обійшла б вона півсвіту!
Розправляє спину...
Від свого пахкого літа
Кришить половину.

Ще у пам`яті табличка,
Назви і деталі.
А повз неї - байки, гичка...
Мчать чорти на ралі...

Слимаки повзуть і сохнуть,
Час трамбує гравій.
Мати стане, шепче: "ох...не...
Знов стріляє в правій...".

Усміхається сусідка:
"Нате ось газету...".
Мати нюхає нагідку,
Жде свою комету.

Є цікавий лист від Ліни -
Та в селі забитім.
Пролітають цепеліни,
Груші соковиті...

Стежка - з пагорба, угору -
Заростає маком.
Викладаються узори.
Нишкнуть вовкулаки.

І не голодно, й не сумно.
Легітно-дитинно.
Провезли новенькі трумни.
Стріла Катерину.

Обдивилася прояву.
Хрест кладе на воду.
І повненька, і чорнява...
Ач, не в`яне врода.

Запитала; "Де ж дитина?
Ти з під-криги, душе...
А обличчя янголине...".
Щедрі сльози душать.

Ще б на хутір, ще б у сонях!
Там телятка білі.
Ще почути б тата :"Соню,
Ми отут... вцілілі...".

...Вже й на дворищі циганськім
Струх ковчег зелений.
У забризканій бляшанці
Квітне нота бене....

Доба...
ну ніби як доба.
Хоча
Чорнобиль,
Скнилів,
"Воїни добра"...
Увесь цей час -
Свіча.

25.02.2016

Присвячується захисникам України від російських загарбників.

Для Вас, хто любить Рідний край
Не зрікся неба свеї Батьківщини.
Для Вас співає дзвінко водограй
Та світить сонце, сонце України.

Лише для Вас палає новий день
Цвітуть сади, діброви, полонини.
Лише для Вас мелодії пісень
Повітря це, повітря України.

Для Вас сміються нині дітлахи.
І квіти ці, роси ось ці краплини.
Для Вас в гаю цвірінькають птахи
Сини та доньки, діти України.

Для Вас у грудях стукають серця
Живуть у мирi радiснi родини.
Цi погляди, цi вирази лиця
Для Вас це щастя, щастя України.

Для Вас цей простір Рідной землі
Слова подяки, вдячної країни.
Курличуть в небі нашім журавлі
Це все для Вас, Герої України!

© Олександр Крутій

Старенька, зморена, в хатині,
Сиділа бабця з чорними очима.
Не розовіли щоки в неї вже по-весні,
Не було вдосталь навіть люблячого серця.

Сама самісінька зосталася в своїй хатині,
Не чути білше музики, немає навіть співу.
Лиш затаївшись у куточку біля печі в хаті,
Вона нашіптує комусь сумні казки крилаті.

І скільки ще залишилося їй, ніхто так і незнає,
Ніхто ж і навіть не посміє, і не запитає.
Ось так й залишиться старенька свою старість доживати,
Сама самісінька в куточку біля печі в хаті...

… воскрай гонитви втай росте
велебним співом марнотратства
і небосхил… і рідний степ…
посеред свастик…
де поташ душ на жродло зліг
де котча котиться до прірви
окремо твій короткий біг
очима Віри…
24.02. 2016.

Кличе осінь у бабине літо,
а весна у минуле вертає.
І не знаю, чи треба радіти,
що кохання моє не минає?
               Як ти, мій голубе сизий?
               Де ти? Озвися увись.
               Я ще чекаю у вирії візи.
               Ось воно – наше колись.
Полонянка чужого народу –
я до тебе у думці літаю,
поки в’яне мальована врода,
поки літо жіноче минає.
               Мрією, соколе милий,
               перелітаю моря.
               Де пролітають ключі журавлині,
               там і журавка твоя.
Повернутись ніколи не пізно.
Та не можу весною у осінь.
Ми стаємо далекі і різні.
Не квітує любов на морозі.
               Можу у мріях літати,
               та у полоні надій
               не долетіти до нашої хати
               птасі далекій твоїй.

2012

Так уже заведено віками –
Нас обходить доля стороною.
Замість воювати з ворогами –
Українці б’ються між собою.

Не розміняю тиші дзвін
на гомінке багатослів'я.
Хтось певен - зна мене...
Чи ж ту?..

Нема уже багатокрів'я
родинних уз, духовних уз...

Самітницттва
лиш німотою уп'юсь,
мов чистою водою...
злечу туди, де біль угруз
у кров, у тіло, жили, нерви,
де полину стезя, обуз...

І не стається ні перерви,
ні час не спить...
В тугу струну
Плету з ниток прожитих крицю...

І не рятує хміль вина...
Вигранюється гостра шпиця,
що серце штрикає щодня
і з болю мого веселиться...

І опиратися невзмозі,
все ж опираюся... дарма?

А нагорододою - вина
болюча і глуха провина
За все, що випито сповна...

Усе є сенс.
І все - нічим...

Є істини дрібненьке сито,
що сіє нас крізь мрево правд
і туману' того лихого
що, нам бува, дурманить ум...

Скликає спрагле передгроззя
На денці серця сивий сум.

2016

Повня.
Душа - сум'яття...
Блимають хижо зорі.
Розум -
подерте шмаття
хоч ні біди, ні горя
видимого
неначе...

Спокою чаша -
в дірах
стигмить і густо плаче.
І вигасає віра
в добре, у тепле, чисте...

Ні - то лиш суголосо
повні
Душа імлиста
мерзне нага і боса...

2016

...уважали мы друг друга
и любили кто как мог
успокаивалась вьюга --
накрывал обеих смог
в этом пламенном союзе
был парламент, президент
и ко случаю - "карузо"
и прогуливался мент...
23.02. 2016.

«Зеленотрав’я, навшпиньки, вище!
В оксамити милі деревчата!
Чи знаєте, що треба говорити,
Як любу мою буде стрічати?»
«Знаємо, знаємо, друже,
Та ж не перший рік тут мандруєш...»
«Спинись, поточе-хлопче, хоч на мить!
Вгамуйтесь, легені вітрилі!
Чи знаєте, що треба говорить,
Як йтиме милий?»
«Знаємо, знаєм, красуне,
Cтільки літ ходиш з сумом....»
...З деревами, із травами говорять,
Вітри гамують і потоки...
Ніяк не заговорять між собою...

Я неба такого не бачив ніде
Яскравих таких кольорів.
І теплого сонця, що гріло мене
І лагідно-ніжних вітрів.

Таке розмаїття квітучих садів
Чарівний там чується голос.
Таку безкінечну плеяду ланів
Фарбований золотом колос.

Барвисту красу українських гаїв
Не бачив ніде і ніколи.
Ніде я не чув ту мелодію слів
В піснях української мови.

Карпатських дібров і поліських лісів
Ніде більш у світі немає.
Немає ніде таких гарних степів
Де флора цвiте та буяє.

Немає ніде більш таких прапорів
Немає такого народу.
Лиш тільки у нас з поконвіку часів
Любили і люблять свободу.

Лиш тільки у нас жовто-синя весна
У зграї летить журавлиній.
Лиш тільки у нас жовто-синя душа
І світ цей для нас жовто-синій.


2014 © Олександр Крутій

Винна не ніч.
Не ночі мішок –
рада «облич»
натисне кнопку «Шок»…
Позбавивши лице права
на сонячний крок.
Скальпель не ніж,
яйце не колобок.
Чорний п р е с т и ж
вирізує жовток…
Позбавивши яйце права
на сонячний крок.

Сонячний крок?
Він твориться тепер.
Сонячний крок
від кожного, хто вмер…
Душі людей поповнюють ряди
сонячних героїв
й дотепер.
Думка болить,
а серце душу млить:
Скільки іще
«п р е с т и ж» нас буде злить?
Винна не ніч -
тут сонця нас позбавлено любить.

Гріх чи не гріх -
не покаянний хрест
серед утіх
тих, хто - маніфест?
Позбавили людей права
на сонячний жест.
Очі - як дріт.
У погляді лиш зиск.
Бізнес із бід -
колиска із колиск.
Затьмарює нам сонце
монети для жадоби їх
диск.

Сонячний крок?
Він твориться тепер.
Сонячний крок
від кожного, хто вмер…
Душі людей поповнюють ряди
сонячних героїв
й дотепер.
Думка болить,
а серце душу млить:
Скільки іще
«п р е с т и ж» нас буде злить?
Винна не ніч -
тут сонця нас позбавлено любить.


23.02.2016

Згадався Крим і далі голубі,
І після плавання – блаженна змора.
І вітер-дух могутній, що тобі
Несе міцний заряд здоров`я з моря.

І сонця схід величний вдалині,
І спів цикад, як музика вечірня,
І шепіт хвиль, і відсвіти ясні
Од місяця, що з хмар на хвильку вирне.

Величні скелі, наче маяки,
І гір верхівки у небесній піні…
Й великих бур обурення гіркі,
Що ця краса належить Україні!

Перуна гнів, я знаю, не затих.
Меч-блискавка над виссю голубою
Впаде, як смерч, покарою на тих,
Що нашу землю віддали без бою.

21.02.7523 р. (2016)

… вшетечниця доперо є горілиць
аж поки не зацвів єдваб в очах
така краса, святі, і ті дуріли
з полісся, чи то холмщини дівча…
ти брмячим вітром всівся на будару
пливеш собі до страти від отрут
півсвіту заховалося за хмари
а ти за них відроджуєшся тут…
23.02. 2016.

Вшетечница — блудниця, повія
Доперо -до цього часу
Горілиць - обличчям догори
Єдваб — шовк
Будара — річкове судно
Брмячий — той, що бринить

На картину Сальвадора Дали «Женщина с головой из роз»

Стихотворение исполнено в соавторстве с поэтессами Гостьей и Ириной Левобережной

*********
ПЕРВЫЙ ГОЛОС
Не отвечай… вопросов больше нет…
С ресниц пушистых убегают тени…
Лишь лучезарный тающий рассвет
Легко ложится на мои колени…

Лучистый свет, осознанный сполна,
Вдруг растворится в темных топях ила.
Не отвечай… сегодня я – волна
На необъятной черной глади Нила…

Не отвечай… мечтаний глубина
Уснет в шелках струящегося платья…
Как сладок час! Я - скользкая волна,
Застывшая на миг в твоих объятьях…

Вопросов нет… как сладостно порой
Под этим звездным неподвижным зонтом
Осознавать пустынность городов
За бесконечно чистым горизонтом…

Не исчезай… испепелив мечту,
Воспламеняясь явственно и тайно,
Прости меня за эту высоту,
Я оказалась здесь совсем случайно…

*********
ГОЛОС ВТОРОЙ
Мне на лицо ложится хрупкость розы,
Твою любовь я примеряю вновь.
Но лёгкий шёлк струится, словно боль,
Окутывая безмятежность позы.

Вдруг застывая в складках на груди,
Твой взгляд то отрешён, то снова дерзок,
Одной рукой меня ты крепко держишь,
Другая – тёмной плетью позади…

Сомнение в расчерченных дорожках
От треснутой опоры – отведи,
Покачиваясь, вниз – не упади,
Держа собой Колосс на тонких ножках.

Переплетаясь у меня внутри,
Желаний наших токи не иссякнут.
Так бережно закрыв руками чакры,
Ты подсветил их – отблеском зари.

Так прочь гони сомненья. Мысли – прочь.
Я жду тебя, хотя тобою маюсь.
Одной рукой – ещё ныряю в ночь.
Второй – рассвета тёплого касаюсь.

За сон, что наяву – благодарю.
Забытая… цветущая… немая…
Тебя, тобой обвИтая, люблю,
И потому – над страхом – поднимаюсь.

*********
ЭХО
Склоните головы!.. Не знаю, как и быть...
Таки сомнительным я вижу это дело...
Чтоб жажду тела вашу ощутить
Желал бы все же я иметь хотя бы тело...

Плывут в безвестность полосатые пески
Как жизни путь. Взирая с укоризной
На две доски, топорщатся соски...
Отдайте тело! Подарю полжизни!!!

Любить желая, я желал бы все же быть,
Концом заката вхожий в бесконечность.
Жизнь- полосата. Время уходить.
Уходит тело по дороге в вечность.

***
Так, отрываясь от статичных поз,
Земные Музы - неземного просят,
Их хрупкость тел с головками из роз
Пески забвенья вечностью заносят...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116022300337

Велике Пу імперію снує,
а павуки-шамани заполяр'я
об'єднують у капище своє
релігії і дике православ'я.

Нечиста сила хоче над усе
об'явлення і блуду, і Корану.
І ось «мироточивого» несе
на Кубу до престолу Ватікану.

Є шкірні інтереси у Кремлі.
І головний удар армагедону
на нашій поневоленій землі
готується од Сяну і до Дону.

Релігія Росії, як чума,
поширюється аж до Антарктиди.
Пінгвіняча парафія сама
не має до Гундяєва огиди!

Та ідентифікацію її
ніякий папірець не визначає.
Вони, як укри є, та – нічиї,
бо титульної нації немає.

Нема, то буде. Ходить коліньми,
обнюхує чадіюче кадило.
І буде православніша, ніж ми,
тому що у пінгвіна є Кирило.

Заволодіє арами землі,
і язиком «родним» оволодіє.
І буде мати брата у Кремлі,
а у тюрмі – свою сестру Надію.

І довгі ризи нації його
приглянуться комусь у Ватикані.
І будуть дивуватися, чого
він голим побіжить до океану.

Бо це ж не те, що двісті соболі́в
у вигляді скупої симонії.
Це світова корупція у дії
і конфесійний договір попів,
як розіп'яти душу Україні.

Московія бажає по Дніпро
ділити метрополії добро.
Католики – на заході країни.
А Україні за її красу
на лемеші і клепану косу
перерахують шкірою пінгвіни.

02.2016

Крилата пристрасті пора
Із серця стрімко проростає
Твоя осяяна душа
Своє зображення шукає

Бажань омріяні вуста
Цілують міцно сподівання
Твоїх благань жива роса
Розтопить ніжністю кохання

Там пропадем у водах буйних
Потопим від людей чутки
Між трав нехожених , і диких
Розпустимо - чар пелюстки.
2016р.

Комуж ти заважаєш так ?...
Що так тобою прикрашають
За щож ти відбивалось в такт?...
Тебе з багном тролі мішають

Можливо , цим і сильний ти
Що всим у заздрощах лоскоче
Регочуть , судять мов скоти
Бо їхнє пекло їсти хоче

Тримайся , закаляй свій дар
Їм оскал свій не зупинити
Нехай спускають хижий пар
Щоб далі міг питво смачити

Життя поверне в бумеранг
Отримають усе , щей зверху
Не раз нам мудрість доведе
Усе від нас - на ніч , і з ранку.
2016р.

РОЗЧАРУВАННЯ
Тепла ніч наче мить, що так довго чекав ,
Закінчилась для мене наодинці розмовою
Тільки серце болить , бо ж її покохав
А вона у коханні назавжди відмовила
• • • • • •
Може прийде весна і в мої почуття
І розквітне троянда загублена повінню
В склі чужого вікна ,
Що ж життя є життя
А вона у коханні сьогодні відмовила
• • • • • •
Зачарований сон-світ нездійснених мрій
Тут чиїсь сподівання назавжди поховані
Знов потрапив в полон плід безкрилих надій
Бо ж мені у коханні сьогодні відмовили !!!

Олександр Квітень
22 липня 1994 року
смт. Куликівка

Я балансую на межі
Боготворіння і прокляття.
Згасає пристрасті багаття
І ми вже робимось чужі.

Ти ще ввижаєшся мені,
Та вже у тебе інші очі.
Моя душа тебе не хоче
Такою бачити вві сні.

Але зорітимуть у снах
Твої зіниці як зірниці,
Нехай тобі благословиться –
Ти обираєш інший шлях.