Минуло днів сумних чимало,
І ось розкрилилась вона –
В саду навколо забуяла
Свіженька зелень весняна.

Сяйнули неба очі сині,
І вгору потяглось тоді
Трави шовкової проміння –
Зеленим сяйвом на воді.

Крадеться вечір ген зісподу
Від сонця весь він розімлів.
І пестить ніжно прохолода
Шовкові промені землі.

20.04.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Доторкнутися… Хоч до руки…
Несміливо губами - до вій,
Зазирнути у очі гіркі…
Та, коханий, вже знаю, не мій…

Не згадає мене ні на мить:
Що роблю і куди я іду.
Серпанковий світанок бринить,
І розквітла та вишня в саду…

Затужу я собі на біду,
В росних травах стежину примну,
Віднайду нашу вишню в саду
І до серця її пригорну…
22.07.2013

Весна в очах заграла переливами
І квіткою розквітла у душі!
Я знов легка, як марево над сливами,
Коли у сад злітаються хрущі...

Так пахне все звабливо, любо, солодко,
Так на деревах пелюстки тремтять,
Як крильця бабок, витканих із золота,
Що в синє небо піснею летять!

Отак би йти - куди іще не знаю,
Збирати цвіт отой, легкий, мов дим…
Забути все лихе. Торкнутись раю.
І сад назвати іменем твоїм...
17.04.13

Праведний Боже наш, іже єсі
На небесі, опустися на землю:
Я твоє нове пришестя приємлю
Навіть тоді, як відмовляться всі
Від України-Русі. По росі,
Боже, пройдися. Візьми Україну –
Рай неземний – під небесну раїну,
Де Україна цвістиме в красі.
Боже наш праведний, іже єсі
На небесі, увійди в мою душу:
Я тебе, Господи, бачити мушу
Навіть тоді, як осліпнемо всі!

1995

Ти ще не бачив справжньої мене,
Не відчував правдивості моментів.
Поряд з тобою я сама вже не своя,
Так важко залишатися собою.

Нервово смикаюсь, невпевнено тримаюсь,
...Так хочу розповісти про важливе.
Я шаленію, гублюся у натовпі.
Боже волаю дай ще трохи сили.

Хочу відкрити душу, вийти із пітьми,
Але боюсь же, що мене не зрозумієш
І висмієш несмілі почуття.

Тебе люблю... так відданно...так палко...
І кожна мить без тебе - наче пекло...
Кожна секунда поруч - немов рай...


19 квітня 2016 року

Звеселяє й бентежить утішено
Розполохане серце весна, –
Медоносне цвітіння горішини
Відбивається в люстрі вікна.
Соловейко співає між вишнями,
Посилаючи сонцю привіт, –
І збувається втоми торішньої
Омолоджений зеленню світ.
Наче плату за мужньо подолані
Нещодавні негоди, – весна
Безперервно несе задоволення
І надіями живить сповна.
20.04.16

Стою перед іконою, молюся,
Тепло з небес вливається рікою,
Гармонією сповнюється тіло,
І світ ясніє, і душа співає.
Люблю ікону цю. Чому – не знаю.
Щось в ній таке, що відкриває душу
Відразу, без прохань і без молитов.
То й прибігаю сповідатись часто.

Сьогодні туга серце сповиває,
Прийшла до храму, піднімаю очі –
Нема ікони, замість неї пустка.
… Заснути хочу. Тут. На цьому місці.

Торкається мого плеча хтось тихо,
А я й не обертаюсь, сил не маю.
– Тобі погано, що з тобою сталось? Ти щось згубила?
– Так, згубила.
– Бога?
– Та ні, ікону, лик Його знайомий.
– А з ким ти розмовляєш? З Ним чи з ликом?
Мовчу, німію… Господи, та що ж я?
Та Ти ж зі мною! Ти в мені безмежно
Радієш світу чистою Любов’ю,
У вічність нею двері відкриваєш.

… Та краплею невіри наостанку
Дитячими сльозами я благаю –
Як навіть я втомлюся чи змілію,
Тримай мене, прошу, не покидай…

Лист від майбутніх наших
нащадків – до нас



Колись у нас була земля
Найкраща на землі:
Текли меди по ній,
Зілля
Буяли в рясті,
І гілля
Горнулось до землі.

Колись у нас була вода,
Смачніша від води
Живої, –
Пружно-молода,
Козацьку чайку розгойда
Й підніме із води!

Колись-то слава в нас була
І лицарі були,
Та слава в безвісті втекла,
Лягла на лицарів хула –
Неначе й не були...

Ми виривалися не раз
З тієї мли-хули,
І від Карпат аж по Кавказ
Дзвенів наш голос,
І Тарас
Щоразу нас хвалив!
Ми знову скинули ярмо,
Й налигача – нема....
Нема!.. А ми усе йдемо
Тим шляхом проклятим,
Немов
Не можем без ярма!..

А ми – до мачухи-Москви...
Таж ні, не ми, а ви,
«Раби, підніжки, грязь Москви»,
З-під київської булави
Повзете до Москви!
Вас розплодилось на землі,
Мов гадів у багні:
На все своє нещадно злі,
Напівхохли, чвертьмоскалі,
Перевертні страшні!

Таж будьте прокляті, діди,
І ваш «менталітет»
За те,
Що – виблядки орди –
І нас ви тягнете туди,
В той сморідний клозет!
1995

Нашіптуй мені спасіння,
бо хочу забути осінь,
бо хочу зайти проз вітер,
допоки ще сніг - не сніг.
Допоки зима - лиш дата,
а небо іде за сонцем,
бо знає, що світло - радість,
а барва несвітла - ні...

Вишукуй слова найліпші,
такі, щоб не мала змоги
вмочити у сумнів серце,
втопити в зневірі день.
Бо топчуться вже довкола
зчорнілі, гіркі залоги,
хапаючи знов до танцю
недужих листків огень.

Знайди на тарелях білих
мальовану білим чічку,
аби заплести відраду
у відчай мого несну.
Бо вже запалило серце
останьої змоги свічку -
зайти проз пекучий холод
з надією на весну...

І тільки се мляве сяйво
ще вабить у даль нечорну,
ще бавить наївну думку
веселкою в далині.
Знайди мені ліку, друже,
на муку мою незборну,
допоки зима - лиш дата
а сніг - ще не зовсім сніг...

(5.12.15)

1

Прости весну за голос, Мандельштаме,
і виправдай замети навісні,
а також сіль районного поштамту,
цю білу сіль на голеній стіні:

вона невідворотно відкладалась
(я маю на увазі, біла сіль) –
чи, може, штукатурка осипалась,
як варто осипатися росі –

такий лютневий осад безсоромний
або лютневе свідчення німе
спокутуватиметься вельми скромно,
бо березень спокутуватиме

лише сирі автобуси на Київ,
а решта – перебільшення, котрі
насправді дурнуватий сон сокири,
яка давно не бачила зорі.

2

Лучче карна підведи до зради
альбо жля на вої налети –
теплий вітер, княже снігопаде,
без упину бреше на щити.

Біла кров лютіша за черлену,
але нас ніхто не остеріг:
не потяту і не полонену
ляжемо росою на моріг,

аще не сльотою на асфальті
бензобаку сивого опріч:
хто не був порубаний на Альті,
танутиме ринвами узбіч,

бо неситі стріли березневі –
як волосся ханської весни –
литимуться на потіху дневі
на дажбожі внуці та сини,

тож і не запитуй, хуртовино,
рукава даремно не мочи,
чом назад не заверне дружину,
льоду, наче слави, іщучи.

Березень-квітень 2016

І спала я, і плакала вві сні
під лампами безжалісного слідства,
і прялось на земнім веретені
видіння триєдиного сирітства;

воно було як п’ятниця страсна,
як у війні—неміряність покосу,
гарячий зойк останнього вікна
в стрибку із вогняного хмарочосу,

як погляд намагнічений у тих,
кому до ночі з голоду померти,
як аутодафе скорботний хід
у ковпаках огидно-гостроверхих.

І знала я, застигши на краю
над прірвою розбурханого сміху,--
епоху цю, заплакану, мою
знов радісно розхитувати лиху.

І в час глухий тернового вінця,
коли душа, здавалося, пропаща,
хотілося волати до Отця:
«За що ти нас лишив напризволяще?»

2015

Це повечір"я не закінчиться ніяк,
І сутінки - як феї полохливі.
Між листям хмари - мовчазні і сиві,
І ліс старий - як велета кістяк.

Стежина вниз - до темної ріки,
А може й далі - в очерет і в воду,
В густе шипіння крижаного броду -
В липкі обійми мертвої руки.

Вже схід і захід - як кільце сталевих пут.
Далекі дзвони і незримі люди.
Це повечір"я - поцілунок Юди -
Ще світить сонце, але темрява вже тут.

Задиркувате місто хлюпає неонами,
реве висотками - каліче плівку неба,
вибізнесовується ендрями ворголами,
росте, мадоннами видупується голими
і доларує на крові підняті греблі.

і так стоїш отут - на протязі неспинному,
у павутинку духу ловиш сни і спохлип
і як земля двигоче давніми коріннями,
як із туману випливають Кічі й Чумені
одне до одного - у річці ночі змоклі.

У нього - пасма вороновані - аж полохко
і три кондори в серці вигніздили волю.
У неї - руки, як ліани - проти мороку
як індіянська пісня, як магічні сколихи...
і так пливуть Вони велично - так поволі,

летять, звиваються - незбуто-незустрічними,
ідуть крізь мене - недолюблено-тривожні
аяхуасковими стеблами магічними.
Oповивають повні голубими стрічками
i так у душу... так у совість - так не можна!

У цьому місті, де висотки в хмари ріжуться,
химерні будні запливають чорним лоєм -
отак стоїш отут зі сажею на вилицях,
і у потилицю потаймир дме і піниться...
Вони цілуються у мене за спиною.

«Рік ходила, два ходила, да усе намарне.
Той так смалить самосад, що аж квіти в’януть.
Той марусин поясок знає тільки в чарці.
Той не слухає нікого. Той щодня у сварці.
Той незграбний. Той малий.
А той голомозий...
Як дівчата заміж йдуть – второпать не в змозі?
Рік ходила, два ходила...П’ятий вже минає...
Колись хлопці залицялись, зараз оминають.
Через сад-виноград ходила по воду...
...І кому ж я віддала молодість і вроду?
Він і п’є, він і б’є, і табаку нюха,
Учаща до молодиць і мене не слуха…»
P.S.
Де горує не любов, а лиш перебірки,
Там розплата отака: од бублика дірка.

У Бурідана був осел,
Що пив водичку із джерел
Та на копички поглядав,
Що наросли із гарних трав.
Хотів смикнути він сінця
З якогось боку (чи кінця),
Як чує голос десь згори:
– Ой, Мирцю, і не говори,
Такий лаштуємо стриптиз,
Що можем гепнутися вниз.
Він заважати не посмів
Та й відійшов від пустунів.
Копичка ще одна була –
Над нею місячна імла
Серпанком ніжним уляглась.
Там ще компанія якась
Розпочинала свята хід:
– Василю, щастя до ста літ!
Скубнути вже хотів осел
Із цього місця дивних зел,
Як бачить – жінка із мечем!!!
Тьху… переплутав – з рогачем.
Осел із ляку заревів,
На нього зверху хтось злетів,
Слідом посипалось з копиць
Молодиків і молодиць…
Воно б нічого, та одна
Панянка – гола, як струна!..
Та жінка, що із рогачем,
Зайшлася голосним плачем:
– Та ти ж казав, що Василя
Вітати будеш у полях!
Та ти ж казав – корпоратив
Літературний оплатив.
Ой, щоб таке заримувать
До голої до букви «ять»?!!
Ой, зараз буде і тобі,
І цій панянці, і юрбі!..
Пан Мирослав неквапом взяв
Нагу панянку із отав,
Підвів до пана Василя –
То наш даруночок, мовляв –
Стриптиз нормальна ніби річ,
Та ще на сіні, та у ніч…
І тут стривожилась земля –
Кобіта пана Василя
У сон влетіла на снопі.
А чи на місяця серпі.
Пан Мирослав промовив: - …ля! -
Ослу так вчулося здаля.
А пан Василь чогось збілів,
Мабуть, печені переїв.
Його кобіта ніжно так
Поглянула на гультіпак…
– Позичте, пані, рогача –
Давно не грали ми в «квача» .
Тут пан Василь уверх злетів,
Зірок нахапав із світів,
Ув оберемок їх зібрав
І став вкладати серед трав.
Рогач вже тане ув імлі,
Снопи сюркочуть: - Люлі-лі…
Пан Мирослав в обіймах сну
Панянку чує голосну –
Вона співає: – От же, …ля,
Трави наїлося теля.
Яке теля? – То ж був осел,
Що пив водичку із джерел
Та на копички поглядав,
Що наросли із гарних трав.
Стоїть осел, чи то теля –
Щось не розгледжу звіддаля,
Радіє авторам обом,
Що частували добрим сном.

шепоче на вухо коханий коханий коханий
ти просто прекрасний цілісно-досконалий
особливо коли так пожадливо їж витираючи пальці почергово
о скатертину серветку моє коліно а потім у зворотньому порядку
коли захланно п’єш і відразу п’янієш але кажеш ну ще по одній
і так доки бармен не скаже слухай ми вже закриваєм
а ти знову повторюєш ну тоді налий ще раз і до завтра друже
адже куди мені ще іти де мене ще потребують де розуміють
ти зворушливий як кошенята в кошику такий ніжний
коли плачеш що у тебе паскудні аналізи
і того ніяка сука не хоче тебе спермодонором
навіть гірше хоча куди здавалось би гірше
у тебе навіть нирку купити не хочуть
ти просто розкішний коли ляскаєш по сідниці офіціантку
а вона дурепа регоче й чекає коли ти спитаєш
слухай мала ти коли закінчуєш зміну але ти ж не питаєш
адже у тебе є я у тебе є та яка щоночі шепоче тобі
коханий коханий ти прекрасний коханий
у тебе є маленька ельза з її ніжністю щирістю
та рештою непотрібних тобі речей
яка терпляче і віддано чекає той найкращий день
коли скаже тобі тихо і без істерики
-іди геть, задрав ти вже, не люблю я тебе,
і не любила ніколи, так, жаліла просто,
адже жінки завжди жаліють своїх чоловіків

Ой, там за селом , край поля тай росла струнка тополя.
Гіллям вітер зупиняла і сестричок затуляла.

Якось вітер зупинився й на тополю задивився.
- Ти, тополе, горда, мила, в чім, красуне, твоя сила?

Я гуляю по всім світу- зиму,весну,осінь ,літо.
Всіх красунь зачарував, звабив їх і приласкав.

Ти лиш цього уникаєш, в поле гнівно проганяєш.
Озовись:"Лишись зі мною".- Назову тебе жоною.

- Вітре, буйний , вітре сильний, в тебе дух і подих вільний,
Під твоїм крилом степи, море, гори і ліси.

Ти ж бо, вітре,прагнеш волі, то ж іди гуляй у полі.
Я , кохаю сонця промінь, серце мліє, наче пломінь.

Вперше вітер чув відмову ,зашумів сердито знову..
Розгнівився на тополю, руки їй скрутив до болю.

Коси рвав в густій імлі, прагнув вирвати з землі.
Але швидко притомився та й у поле відкотився.

А тополя розігнулась, сонцю милому всміхнулась.

Горить рідна Україна.
Полум'ям палає.
ЇЇ тіло у руїнах,
кров'ю істікає.

Яничаре, сучий сину,
глянь, як ненька гине.
Зрадив її - й на чужину
втік, а кача плине.

Гинуть дітоньки невинні,
матінки ридають
(їх синочки в домовині).
Рід твій проклинають.

Встали хлопці за Вкраїну,
встали за Єдину.
Живе дух у них козацький-
ти ж згинаєш спину

перед Пуком, що за зраду
платить всім "деньгами".
А притиснуть, то за владу
здасть із патрохАми.

Ось така то тобі слава,
нерозумний сину.
Не давав Бог тобі права
рвати Україну.

Ох , правий був геній світу
(голову схиляю).
-доборолись твої діти,-
казав,-Аж до краю.
Доборолись...

Яка ж то радість, Господи пресвітлий!
Яка ж то насолода у житті -
Що люди є хороші десь на світі.
А ще, бува, стрічаються й тобі.

О, як тоді у грудях заквітає
П'янка весна, хай зими у дворі.
Бо кращого, направду, не буває,
Ніж те зерно, що сходить на добрі.

І хай собі хурделять сніговії,
Хай ніч спадає в озеро жалю...
Душа твоя втішається, радіє,
Бо є добро ще тут, не у Раю.

Бо світло чисте ходить межи нами.
Нехай не часто, але є, та є!
Лікуючи твої болючі рани,
Упасти у зневір'я не дає.

Я дякую Тобі, Величний Боже,
За ці життя перлини осяйні -
Людей, і серцем, і душею гожих!
За те, що дав їх стрінути й мені...

(3.12.15)

Він випив сонце із моїх грудей,
І думав, певно, що на ніч стьмянію,
Що серце перетвориться у глей
Від чорної в’язкої безнадії.

А в мене сонць - усіх не віднайдеш,
Сузір’ями зоріють по судинах,
Для них безсилі знаки звичних меж,
Самі вгрівають душу зсередини.

І час від часу нові світлячки
Повзуть углиб, щоб сяйвом запалати,
Підпалюють каштанові свічки,
Бадьорять дух напоями із м’яти.

Я їх лелію, кутаючи в льон,
А як дозріють - в небо випускаю,
Хай в світ несуть негаснучий вогонь,
Іскряться рясно в зблисках водограю.

Не продавайте чисті почуття,
Дорожча честь за будь-яку валюту,
Бо чистоту душі не повернути,
З тенет гріха немає вороття.

Але «любов», як завжди, у ціні,
І тисячі продатися охочі…
Ідуть на торг, не опустивши очі,
Сховавши совість на самому дні.

Не продавайте чисті почуття…
Не у торгах продажних сенс життя.

Хочу забути як сміються твої очі,
як губи вміють ніжно цілувати,
а руки міцно-сильно обнімати.

Хочу забути я гарячку твого тіла,
тремтячих дотиків несмілих почуттів.

Хочу забути як кохалися з тобою
під цим вишневим цвітом восени,
і як же палко й до безтями ми любили.

Хочу забути я до тебе всі дороги.
Позаростали щоб кущами всі стежки.

Я хочу позабути, що кохаю,
хочу вже не належати тобі.

Вже відпусти мене...
прошу...
благаю...

19.04.2016 р.

Весна у білому вбранні
Не забарилась, трудівниця.
Вона квітує, їй не спиться.
Не спиться також і мені.

Хіба заснеш, коли птахи
Щебечуть голосно ізранку.
І відсуваю я фіранку -
Дерев побачити верхи.

Впускаю ранній холодок
І перші промені грайливі.
Вони цілують віти сливі
І забрунькований садок.

І я купаюся в теплі,
В моєму веснянім безсонні,
Де небо й синь ріки бездонні.
Щаслива я на цьому тлі.
19.04.16

                І
Ой, Расєя-мати,
вата і корито,
міни і гармати,
роги і копита.
Манія-ідея –
хочу еСеСеРу,
вікова вандея:
Сталін і Бандера.
Вічні хато-пали,
горе-лиходії,
а завоювали
дулю у Росії.
Нищили Кучума,
у казаха – юрту,
в Україні – думу,
а сьогодні – хунту.
А спитай у нього,
що воно у неї?
Ой, візьме на роги
за чужу Расєю.

                ІІ
– Ми такі наївні
п'яниці й нероби,
у своїй країні
українофоби.
Нам на допомогу
їдуть воєводи –
гоги і магоги
півночі і сходу.
Є за що конати –
за руїни наші,
за язик і Рашу,
є куди тікати.
Будемо служити
Путіну-уроду
Хочемо судити
іменем народу.
Наші отамани
за орла й корону.
Там, де є кияни,
буде сіра зона.
Ми – колона Раші,
а не ідіоти,
убивають наші,
ну а ми – не проти.
Урки-забіяки
це вам не укропи.
Повертай Аляску
і кусок Європи!
Де ти, наша Путя?
Чом тебе немає?
Ми уже по суті
«кровушка радная».
Няша і Захаря,
Таракан і Поні,
Ось яка ми пара –
злодії в законі!
Нас усе чекає
у Європі Київ
і охороняє
Петя Олексіїв.
І ракети всує,
і не треба міни.
Рашу копіює
влада України.
Їхні рожі – лиця
у тієї ж мами.
Візьмемо столицю
голими руками.
Перемре до літа
армія уперта.
Є іще еліта –
з матами поети.
І такі ж повії,
і язик руїни.
Буде у Росії
мати Україна.

                ІІІ
Ой не розуміє
чучело месії,
що не вся Росія –
зеки і злодії.
Що і прісно, й нині,
будуть славу мати
у своїй родині
воїни-солдати,
поки в Україні
будемо єдині
і у кожній хаті
Волю шанувати
і плекати Мрію,
Віру і Надію.

04.2016

І
Ложе червонодереве в приватній квартирі в Римі.
Під стелею пил і кришталю острів.
Жалюзі захід сонця вподібнив рибі,
сполосованій на луску і остов.
Ставлячи босу ногу на теплий мармур,
тіло руша у будучину – вдягтися.
Крикни мені "замри" – я б заціп, як гамір
міста в часи дитинства, з лицем щасливця.
Світ постає із наготи і складок.
Більш у них і любови, аніж у лицях.
Як і тенор у опері наостанок
тим і солодкий, що зник в кулісах.
Проти ночі, синє око полоще
свій кришталик сльозою, щоб променів, ося́йний.
Місяць у головах, буцім порожня площа:
без фонтану. Камінь, утім, той самий.

ІІ
Місяць тиші від маятників (в серпні метка і жвава
тільки муха в гортані висохлого графина).
Цифри на циферблатах схрещуються, як жала
прожекторів ППО у пошуках серафима.
Місяць запнутих штор і зачохлених стульців,
пітного двійника зі дзеркала над комодом,
пчіл, до моря роями і минув улій,
щоби медом покритися сутозлотим.
Зглянься бо, вітерцю, скинься над анемічним
м’язом, бався кужелем сизих підпалин.
Безпритульному торсу і обом граблинам
особливо приязний вид розвалин.
Ці єврея ломану "р" одразу
признають за свою; пак, обом з перебором
слинний розчин у поміч, допоки Часу
варварське око обводить форум.

ІІІ
Черепиця горбів у пекельнім опівдні літнім.
Хмари, що ті янголята, – так невагомі тіні.
Так булизі за щастя гріх із блакитним спіднім
довгоногої феї. Я, співець нісенітні,
зайвини, відсебенькок, бокую, крадусь
в надрах вічного міста – дражню світило,
що наслало цезарям їх незрячість,
(заочі б стільки промінь сліпило
і сусідні усесвіти). Площі пательня, соло
сонця. Власник "веспи" домучує передачу.
Я, рукою за груди, де похололо,
пошуму літ облікую здачу.
І, мов книга яка, ли́сту аркушами – оливі
лавр шелестить на витлілій балюстраді.
І Колізей, буцім череп Аргуса, пам'ятливий,
і линуть хмарки, як спомин табунника, зі западин.

ІV
Дві молоді чорнявки у книгозбірні мужа
тої, що чарівніша. Два молоді овали
зблизилися над книгою в сутіні, мовби Муза
пояснює Долі те, що надиктувала.
Шелестіння паперу, червені крепдешину,
етер відгонить лавандою, цикламеном.
Перейначений зачіс; і лікоть – вдає вершину,
готову віддатись вітрам натхненним.
О, коричневе око всотує без зусилля
ревні відтінки меблів, штори, плоду граната.
І пильніш воно, і ніжніш за синє.
Та синьому – і того занадто!
Синє, власнику в поміч, напоготові
суть речей порізнити і сутню решту
(тобто, час і життя), риси нові й спадкові.
Так орел розгледіти прагне решку.

V
Звуки рояля в годину обіднього безгоміння.
Тиша поснулого в ній провулка
виграє у бемолях, як у лусці рибина;
сепії пріллю і штукатурка
схлипне, зяброю мов рибини,
віддихом серпня, і, у гарячій
горла холонучи порожнині,
перлом розкочується Горацій.
Горі не звів я на горе хмарам
річ кам’яну – нажахати хмари.
За своє, чи ще чиє – "незабаром"
взнав я у букв, у чорнила фарби.
Так задрімують у обнимку
з "лейкою", вкоськуючи мінливі
сни, побачитись щоб у знимку
згодом, оговтавшись в перспективі.

VI
Обійми це повітря, як віти місцевих піній:
у пальцях – не більше, як на склі, на тюлі.
Та сизіють у хмарах і пера сині,
і ніяк не боги ми в мініатюрі.
І тому ми щасливі, бо нікудишні. Далі,
висі тощо плоті недоторканні.
Тілом гордують ирії, як не крути педалі,
і ні краю-кінця у цім безталанні.
Притулись-бо до портика, скинь бахили,
передпліччя обдасть кам’яна прохолода,
і дивись, як сонце спадає в сади і вілли,
як вода, наставниця красного слова,
в свердловині іржавіє й тхне юрою,
вторячи німфі, що дме собі в окарину,
цівка у цівку: що є сирою
і обіцяє лицю руїну.

VІІ
У цих вузьких вулицях, де нівроку
торопіють думки, в звивині вікопомній
підупалого в розмислі світу мозку,
де, то рвійні, то півпритомні,
ледь волочачи з площ свої черевики,
повз фонтани, фонтани, повз церкви, церкви,
– буцім голка шаркає край платівки,
уникаючи будь-що зупинки в центрі, –
тішмось якмога з мізерій дробів
неспростовно конечного, безутішні
в жазі довершености, подоби
цілого. В човганні по булижні
підошов і відлунює невмируща
серенада, якою година она
зазиває будучину. Ніби який Карузо
кличе пса, що тікає від грамофона.

VIII
Бийся, свічний язичку, будь-що – будь собою,
тріпочи, колиханий видихом вуглекислим,
світись – друже аркуша! – над чередою
літер чорних, напучуй їх черги смислом.
Ти освітив стіну, шафу, сатира в ніші
– більше поверхонь, аніж покриє почерк!
То цівки твого кіптю витають, вищі
задуму автора цих торочок.
Втім, імен однострої ти порядкуєш зримі;
вічним пером, в пам'ять твоїх субтильних
пасій, ком – на заломі тисячоліть у Римі
я виголошую: "ґніт", "смолоскип", "світильник",
і ні крапки, – і зір у кімнаті ось призвичаїв.
(Розписавшись, перо мало що в ній змінило.)
О, скільки світла щоніч і сяєв
в цій настоянці мороку і чорнила!

IX
Шкаралупиння бань, дзвінні остови карколомень.
Колонади в прямих колінах млість полуднева.
Яструб у головах, що квадратний корінь
зі бездонного, як до молитви, неба.
Світла ужинок більший, ніж сіє світоч:
тіло ще знайде сховок, а тінь – пропаща.
Вікна у цих широтах лишень на Північ,
де тим більше п’єш, що тихіша вдача.
Північ! гігантський айсберг, вмерзле в лід піаніно,
мітини віспин кварцу в гранітній вазі,
немічна дати ради поглядові рівнина,
десять грайливих пальців любого Ашкеназі.
Годі туди виставитись кордону.
Тільки перо в когорти букви шикує руба.
І брова з позолотою, буцім обрій, на заборону
заломила дугу, і темніє очима люба.

Х
Cамотина. Страхи, й ті – самочинні.
Ватяне одіяло безформніше, ніж Европа.
М’яту зодівши куртку, в стібаній сорочині,
щось іще відбивається у дзеркалі гардероба.
Спиймо чаю, лице, щоб розтулити губи.
Простір обклався стінами, як оброком.
Сойки пурхнуть і покинуть купи
піній, – від кинутого ненароком
погляду збоку. Рим, чоловік, нотатки;
буквиць хвости пацючі й ради нема охвістю.
Так речі вільні канути у перспективі – паки,
тут вона бездоганна. Так в льодах Танаїсу,
пропадаючи з виду, тремкі всим тілом,
з сушеним лавром над чіл, по насту
бредуть за межі, поза наділом
всякій великій державі, часу.

ХІ
Лесбія, Юлія, Цинтія, Лівія, Мікелина.
Бюсти, місця причинні, стегна, колечка ворсу.
Опечена небом, податлива в пальцях глина –
плоть, що прияла вічність, як анонімність торсу.
Ви – джерело безсмертя: вас запізнав нагими,
згодом стають катулом, статуями, трояном,
августом й таким іншим. Лічених днів богині!
Вам більше йметься віри, ніже яким днедавнім.
Слався, круглий животе, лядвія в знаді ревній!
Білий на білім, візія перецвіту
Казимирових мрій, я, пересічний смертний,
серед ночі й руїн – ребер білого світу,
нетерплячим ротом ціджу вино з ключиці;
неба бліда щока, зоресвіт-цяти,
і куполи догори, як соски вовчиці,
що зцідила їх близнюкам і лягла поспати.

ХІІ
Нахились, я на вушко Тобі нашепчу це: я
щиро вдячний за все; за курчачий хрящик
і за стрекіт ножиць, що тнуть окрайчик
пустки мені, бо вона – Твоя.
Не біда, що чорна, не біда, що в ній
ні руки, ні лиця, ні його овалу.
Як незриміш річ, то куди ясніш,
що вона давно уже існувала
на землі, і, певно що – наверху.
Чи були більше мого Тобі завдячні?
Тільки те тримається на цвяху,
що навпіл не ділиться без остачі.
Був у Римі я. Світло лилося – так,
як і не марилося обломку!
На сітківці моїй – золотий п’ятак.
З ним і матиме мла мороку!




***




П’яцца Маттеї

I
І я пивав з цього фонтану
у центрі Риму.
Тепер, не мочачи кафтану,
канаю мимо.
Моя чарівна Мікеліна
у залік штрафу
звела мій вечір на павлина
в помісті графа.

II
Граф не відразливий ніскільки:
стрункий і сивий.
Я нахабнів із ним по свійськи,
він був журливий.
Ба, що трагедія і зрада
для слов’янина,
дурня, колізії не варта
для дворянина.

III
Горує граф над небораком
у грі без правил.
Він ставить Мікеліну раком,
як досі ставив.
І я не в накладі, по правді:
є місце гоже
у Римі – викрикнути "Бляді!",
зітхнути "Боже…"

IV
Катма ріллі, роняти сім’я
врожаїв слізних.
Потал, як в стійлах поголів’я,
як лав завсідних.
Чим був би Рим наразі? гідом
юрм із музею,
готелем, з "бусів" краєвидом
Терм, Колізею.

V
А так – дугою місце шиї
похнюпій в барі,
бо двері замкнені на віа
делі Фунарі.
Сидиш, нотуєш в нім нівроку
свою похнюпість,
кут зору зводячи у точку:
заледь не юність.

VI
Як нас вивищує це діло!
Як у печалі
забуте напріч плаття, тіло,
де, як кінчали.
Най ти лайдак і голь ганебна,
пил під забором,
на дворянина, джентльмена
кладеш з прибором.

VII
Ні, доповім я вам, утрата,
завал, непруха
із вас творять аристократа,
принаймні духу.
Забудьмо дешевизну графа!
Зведімо брови!
Хильне полинівки нетяга
хоч з принцом крови!

VIII
Зима. Дзвенить кришталь фонтана.
А ирій – синій.
Не облікує трамонтана
голок у піній.
Чим рік у лютеня розжився,
те й сипле окіл,
і кутається в тогу цісар
(вірніш, апостол).

IX
В морознім ирії, на диво
для віч прозорім,
проникнім, – і моїм, властиво
далекозорим –
на Півночі тускніють димні,
у поволоці
міста Европи. Я – у Римі,
купаюсь в сонці!

X
Я, дикої держави пасерб,
утерши писок,
великої не менше начеб,
також підкидьок, –
я щасний у колисці спільній
Муз, Права, Грацій,
де Назо напучав Вергілій,
віщав Горацій.

XI
Візьмім, як вірша стрій у риму,
в лапки епоху.
Античні лоції мейнстриму
мені в помогу.
Тим пак в кириличних забавах
метка, дотепна
і дотепер вожачка Жвавих
Сестер – Евтерпа.

XII
Не в чварах, я гадаю, щастя
в хоромі царськім,
а в тім, щоб лучачи зап’ястя
з котлом швейцарським*,
остаток плоті теракоті
піддати, сині,
почирканій Буонарроті
і Борроміні.

XIII
За Парок, за Натхнення Божі,
за меценатів
та видавців, що платять гроші,
в палкій посвяті,
століттям плинним не в зобиду
п’ю чоколатта
кон панна в центрі сього світу
і циферблата!

XIV
Із пагорба, що чув октави
в часини оні
від Тасса, види величаві
як на долоні –
не бані там, не черепиця
зі. Св. Отцями:
до краплі виссана, вовчиця
спить вверх сосцями!

XV
У її лігові я – дома!
Мій рот в оскалі
радінь, отак йому знайома
руїна в пазлі.
Огризок цезаря, атлета,
співця тим паче
є варіант автопортрета.
Скажу инакше:

XVI
раб підупалий, без господи,
притулку тощо,
під занавіс вдихнув свободи.
Вона солодша
любови, відданости, віри
(хреста, овалу)
до ери нашої й допіру,
попри поталу.

XVII
Тривка її позачасовість!
Хай отупіння
гарує Простором, як пошесть
чумна, та сім’я
свободи і в чортополосі
гайне у парость,
і дасть віддушину епосі
будь-де. І навіть

XVIII
осиптесь зорі в небозводі,
земля розверзнись,
негоже кидати свободі
доньку – словесність.
Вона, покіль гортань волога,
не самотинна.
Скрипи, перо. Тримайся слова.
Лети, хвилино.

лютий 1981
*котел – таборова ср-ср-на і англійска постолюдна назва годинника


--------------------------------

На перший погляд мишеня нормальним виглядало,
Віталось чемно зі всіма, чуже не гризло сало.
Довірливим було завжди, та вади кожен має.
Щоправда, не любило геть хати, оті, що скраю.
Та з часом збочення якісь полізли з мишеняти,
То сіпне котика за хвіст, то з ним іде гуляти.
А ще угледіло воно, що колір має сірий,
І закортіло закосить під Анестейшу Стілу.
Уже і різочок блага у вчителів сердечних.
Вже і сіднички підставля те мишеня безпечне
(А тих сідничок – сміх один, на розмір сорок шостий)…
А ще запрошує маля усіх хлопів у гості.
Якесь там сіно обіця в копицях із люцерни,
Хоча люцерни до землі ще не влетіли зерна.
Ой, мишеняточко мале, куди ти лізеш стрімко?
Сиди тихесенько, дурне, пантруй свою сторінку.
І чуєш? - носа ані-ні з нори ( чи то із ніші),
Тоді не схавкає котЕ і не затопчуть миші.

Я покинула себе і у тобі заблукала,
А твоя мені країна вдвоє краща, ніж моя.
Я б в ній гралась, як дитина, і днювала б в ній, і спала,
Все в ній —любо, все —новіше, лиш хазяйка в ній -- не я.

Знаю, скоро доведеться покидати мені казку,
Доки нам обом не стало вкрай незручно, на біду,
Та до того, як прощатись, ти розрадь мене, будь ласка:
Що, якщо назад дороги я до себе не знайду?

2015

Ти не кажи мені «прощай» –
Твою мовчанку я почую,
Я зачиню вікно в твій рай,
І ні за чим не пошкодую.

Коли заціплені уста
Вже не здобудуться на слово –
Чесніш правдива німота
Від неправдивої розмови.

Хмари затулили сонячного диска.
Грім гримить – а де блискавка?

Казали що буде гроза – ну а де вона?
Невже вітер зігнав електричного демона?

Дощі мої, брати мої – заходьте у гості.
Я дам вам замучений простір і тихих людей.

Улюбленець ваших богів. Еней.

2016

Згадала байку я одну,
Де мишеня вивчало світ,
Кота зворушило зі сну –
То добре, що не схрупав кіт.

Мале наївне мишеня
Сприйняти мусило урок,
Та знов простує навмання –
Мабуть, наслухалось казок.

Почуло, що тепер Грінпіс
Установило етикет,
Що кіт посаджений на піст
І в мисці має Кітікет.

Та кажуть миші по кутках,
Що кіт бридує їсти їх,
Бо більше начинки в кишках,
А м’яса.. то і сміх і гріх.

Тому і вибігло маля,
І не ховалося за пліт,
Кота побачило здаля
Та пропіпікало: - Привіт.

А кіт… що кіт? – котом він був,
Ум’яв спокійно бідака,
А потім знов собі заснув –
Травичка тепла і м’яка.

Мораль із байки вироста
(Тут ні при чому доброта,
І чистота, і смакота
Та інші видумки людей):
Нема моралі у кота,
А є генетика проста –
Якщо цей котик не мутант,
То він полює на мишей.

1
Скарай мене, Поезіє, дорогою.
Я стільки не добрав на ній думок.
Дорогою і людською тривогою,
Карай! Карай, щоб голос мій не мовк.

2
Отак би йшов і йшов
До скону підошов,
А далі – й босоніж
Із осені у весну.
Хай ноги не несуть,
Руки немовби перевесла,
Не в цьому суть.
Спинюсь – як упаду
Чи шлях зумисне перекреслять.

Приснився сон мені якось: лежу, не спиться,
Аж глядь – не в спальні я – а на копиці,
Над головою - оберемки зір в імлі серпанку,
А поруч – хто б ви думали – нага панянка,
Й сюркоче так мені на вушко, так сюркоче,
Я відчуваю – пелена вкриває очі…
Аж раптом випірнув зі сну – а тут дружина:
«Що, знову з кумом нализався, сучий сину?!»

18.04.2016

Розповім вам, любі браття,як в нас в Україні
в двадцять першому столітті панствували свині.

Викупавшись у багнюці стали керувати.
Але згодом їм набридло їсти там і спати.

В ратиці вхопивши владу, інших стали вчити,
-Хто зуміє більше вкрасти, стане краще жити.

Старт почали з унітазів золотих,як діти
навалили в них одразу й стало з них смердіти.

Старше сонце їх, Свинович, вже батони їло.
Не простії-золотії, щоб не так смерділо.

люди нюхали той сморід- нюхати набридло
розуміли що тримають свині їх за бидло.

Ото ж вигукнув народ весь, -Не Свинович- біс це!
І при першій же нагоді свиням вказав місце.

Та Свинович з вінком терна, із придворним збродом
розпочав війну за ферму зі своїм народом.

Снайперів найняв він влучних,що вміли стріляти
Але смерті сам злякався, тай став утікати.

Свині кинулись питати, -Де Свинович дівся?
Вивіз він усе із ферми? Мо, батон лишився?

З горя свині, як лелеки в вирій полетіли.
Кажуть, сіли не далеко, "свиньи" їх пригріли.
***
Може стане ця наука ще комусь в нагоді,
Свинство, браття, злая штука.Вже давно не в моді.

Пишу я тобі на вкраїнській...,зажди,
можливо не знаєш і мови.
Та все ж, пам'ятай, вона буде завжди!
ЇЇ ти не знищиш ніколи.

Якби твоє серце добрішим було
і мав благородну породу.
То вірю, тоді б не вбивав за "бабло"
синів українського РОДУ.

Якби в тебе совість і честь ще були,
то душу б твою розривало,
як матері смерть розірвала, коли
синів в домовині ховала.

Можливо хоч те зупинило б тебе,
як би твоя мати ридала,
бо страшно їй стало, як "градом"тіла
й кінцівки по полю кидало.

Можливо колись вона прийде у сні
з чужими руками й ногами,
з кривавим кишківником на голові...
і скаже -були ви братами...

Пишу я тобі на Вкраїнській землі,
можливо не знаєш і мови.
Нехай пам'ятають, там всі у Кремлі-
ЇЇ вам не знищить ніколи!

Відродиться феніксом з попелу знов.
Повстане і духом і тілом,
і Словом, бо Слово основа основ.
А ми те покажемо ділом.

Літа спливають неустанно,
Танцюють дати гопака –
І час від часу привітання
Дзюрчать бурхливо, як ріка.

Всього бажають і надовго
До «круглих» і не дуже дат:
Щоб адресат до ста дочовгав
І збагатився у стократ;

На віллі , може – на Сейшелах,
Під пальмами на сонці млів;
Щоб не місив багно у селах
І не кривавив мозолів;

Щоб неодмінно у валюті
Рахунки пухли день-у-день;
Усі борги були б забуті
І не вилазили ніде.

Отак словесно-кучеряво
Програму створено на вік –
І заживе тоді на славу
У побажаннях чоловік…

…Як укарбує мить остання
Кінцеву дату на віку –
Усі суєтні побажання
Заснуть у скорбному вінку.

А в молитвах, уже над ложем,
прохання свічі сколихне –
Нехай Господь у Царстві Божім
Смиренну душу пом’яне…

17.04.2016

Імперія катів
                           лінчує все,
що у собі
                   загрозу їй несе.
І оперує
                тупо
                           безголов'я.
Росія
              закалялась
                                 у бою
і за усе,
                до чого охолов я,
я їй –
        у очі «унтера» –
                                    плюю.

Великодушні навіть дикуни.
У зоні
              і законні
                               пацани
не посягають
                  мучити невинну.
А нице уособлення
                            страни –
опудало
                гібридної
                                   війни
мою Надію
               убиває
                                 в спину.

І повезуть її
                            на Бірюсу
дивитися
                  тайожную красу,
поститися
                і допивати чашу.
Ой, рано
                  вечоріє на Обі,
щоб уявити
                   кожного
                                     собі
паяца-гуманоїда
                          на Раші.

Ой не один,
                  я думаю,
                                  ще є,
хто поділяє
                           бачення моє,
які передові
                        народні маси
у Чуді,
                у Рязані,
                              у Кремлі,
та й на усій
                     зашореній землі,
що виродила
                    Вову-фантомаса.

І розумію це
                            не лише я,
що наша
             дипломатія –
                                 своя
у рашіє-рошенового клану.
Кому охота
                      мати на коні
таку живучу
                    у своїй війні,
даровану
            історією
                             Жанну?

Я п’ю за Русь
                за нашу
                              ще живу,
її велику славу
                              вікову,
а у моїй молитві
                            за Надію,
за каторжан
                 у тюрмах і тайзі
і за красу
                     на річці Бірюсі
я проклинаю
                     місію
                                   Росії.

04.2016

Я у печерах пам’яті своєї
в цю ніч блукала довго із тобою.
О радосте —зійтись у сновидінні,
немов у краю спільного дитинства!
Мовчання жебоніло поміж нами
нехитрими прозорими струмками,
привільне, як родинне піклування,
природнє, як оте пливуче листя...

Я у реальність знову повернулась,
у виміри вселюдського сирітства,
в якому ти —несказано-далеко,
і навіть слід назавжди загубився.
Та цілий день я слухала, як щастя
розхлюпувалось в серці і бриніло
луною стоголосого мовчання,
що в сонних зачаїлося кавернах...

2009

Небо падало на долоні,
Мов потрапило миттю під зруб,
Розчинялось в очей бездонні,
Припадало цілунком до губ.
Було небо таке пухове,
Таке лагідне, як і ти.
Ми зривали слова любові
Із досяжної нам висоти.
До зірок дотягнутися ще би!
Ось яскравих дісталися двох...
І здалося: до мене й до тебе
Доторкнувсь неба подихом... Бог.

тридцять вісім віршів про час і відстань
а також про те яке в неї ніжне обличчя
виразне підборіддя м’які губи
як блищать її очі які тендітні плечі
та які гострі в неї соски
безперечно найкраще з написаного
безперечно що я їх спалив
(булгаков звикло виглядав мені мудаком)
занадто приватна це територія
не конче багну поділитись
окрім того писати про неї
це карне діяння
стаття сто двадцять дев’ята кримінального кодексу
частина перша

Не завидуйте нікому,
Це погане почуття
Радійте щастю чужому
Буде кращим життя.

Паліть! Виривайте!
Це із душі
Ніколи не давайте,
Щоб там росли спориші.

Лютий, 2016

Смерки які - ой, недобрі.
Сонце яке - спадне.
Совами пУгає обрій,
ночі чадить тунель.

Завтра вже буде намарно
бити серця навпіл.
Вивергнуть бодні люнарні
суму гіркий набіл.

Завтра за нею ясною,
тOнкою і прозо...
люди байдужі юрбою
звично сплакнуть разом.

Тільки вже буде запізно
в небо ячати: йой!
Безсвіт окільно нависне -
безсвіт - кромішній той.

Гра у мовчання - у рибне -
світу злочинний пил...
завтра уже не потрібно
дляти шляхами кіл,

землі кістками бурити,
витуплий меч нести -
завтра її розповиту
стратять на площі мсти.

тиша холодна отерпне,
верески німоти.
Добрий, дитинний, всестерпний,
люде мій, - а щоб ти!...

Завтра не треба вже скорби,
просвіту де-не-де.
Смерки які - ой, недобрі.
Сонце яке - спадне.

Поклич мене, стомилася, сто…ми…
І ще сто нас лишилося в минулім.
Повітряні мости, намиста, кулі
І ми, ще діти, летимо саньми!..

Минулося… немає нас, нема…
Лише стежки, верстальниці убогі –
Верстають милі, думання, тривоги.
Як змах крила – надії, мрії змах…

Забулося… Різдво, Великдень, Спас…
Зі свята – в будень, із весни – у літо.
Поміж говіння, зливи, першоцвіту –
Немає нас…

А ми в ілюзіях літаємо...всліпу...
Шукаєм папороті цвіт посеред ночі
І...ген...емоції набрали висоту,
Зашерхлі губи вітер перемін лоскоче.
А магія весни вирує, шелестить,
Спокусливо струмує в полисках муару,
Вихоплює з клубочка Аріадни нить,
Аби дістатися невіданих Стожарів.
І квітом білим усміхаються уста,
І заціловує гілля весняний промінь,
І меркне в тім раю життєва суєта,
Зриває теплий вітер пелюстковий спомин...

Відімкнулась. Не буде
Від тебе дзвінка.
Ти- минуле. Розірвана
Нитка тонка,

Що тяглась через простір
До серця твого,
Та, що несла, мов постер,
Священний вогонь.

Розлітається вовну
З'їдаюча міль,
І стихає у серці
З гірчинкою біль,

Що між ребрами коле,
Мов кара небес-
Жах, що більше ніколи
Не чути тебе.

Він повернеться. Є
У минуле мости.
Звідти будуть ще довго
Надходить листи,

Мов пташки потойбічні,
Що в Вирій летять,
Мов думки про одвічне,
Що треба пізнать,

І з кінцями розірвані
Звести кінці,
І безтямно стискати
Айфон у руці

У бажанні почути
Знайоме "Алло"...
..."Абонент недоступний".
Минуле пішло.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116041700229

Уже зів'яли проліски і ряст
і нагадає нам Еклезіаст, –
нема нічого, що не проминає.
І сон-травою знову облітає
яса краси, що радує на час
відведеного у юдолі раю.

Усе й усіх овіює весна:
плугатаря у полі, чабана,
і окриляє воїна надія.
Не вписується у весну війна…
Линяє на палітрі полотна
жіноче щастя і дитяча мрія.

І наче сяє сонце угорі,
і рани омивають знахарі,
і нібито уже сміються діти,
і виплакали горе матері...
Але коли воюють упирі,
то не уміють ангели радіти.

Не забуяє облетілий цвіт,
коли чорніє знову білий світ
і у сумне минуле повертає.
І туманіє сива голова,
що на весні уже і рік, і два
надія
            ще пожити
                              умирає.

04.2016

з’їв медицину... з таці - через годину готовий буду пускати слину... медитацій.

17.04.2016 р.

О, земле рідна,наша Мати,
ти ж бо щедротами багата!
Глибокі води і ліси!
У Всесвіті – взірець краси!

І хоч багата – не гордуєш.
Як рідна мати, всіх годуєш.
Усе, що маєш – віддаєш,
У щедрості не знаєш меж.

Та все ж, подяки не чекаєш,
Бо діти інколи, -ти знаєш, -
Добром не платять за любов.
А ти ж їм хліба,знову й знов!

І бОлі і жалІ ховаєш,
Як ненька про все суще дбаєш.
Згвалтована, лиш просиш в неба,
Щоб хтось колись згадав про тебе.

Все на світі треба пережити -
радості хвилини і жалЮ.
А ще мусим по собі лишити:
сина, хату, явір чи вербу.

Ось, у полі пташечка співає,
з неба линуть звуки чарівні.
Через що так високо злітає?
Так радіє сонцю і весні?

То ж надія в серці оживає,
що лиш зЕрна віддамо ріллі.
І як пташка кожен заспіває,
бо настане мир на всій землі.

Що ж то таке, що я в біса Байкар?
Був би Кондитер, чи-то Перукар...
Ні. Байкарем я ще стану в пригоді-
Вам щось цікаве скажу при нагоді.
........... .......... ...........
Жив собі Скнара. Оце якось раз
Гроші, що він так задовго припас,
Взяв, та й у землю поглибше зарив-
Так-от надійніше буде! Та стрів

Якось те місце Пронира один.
Тут же все вирив, та й втік з тим усим.
Скнара у розпачі- все, що було,
Так несподівано в мить загуло...

Скнарі сердешному кажуть- мерщій
Жменю каміння в те ж місце зарий.
Соплі утри, та й надалі всміхайся.
Грішми ж ти також не користувався!
........... ........... ..........
Що, Українцю? Нелегко тепер?
Ворог триклятий до стінки припер?
Поки, задурений, їв своє сало,
В хаті всі гроші, ще й зброю покрали.

Ти Незалежність отримав умить.
Тільки от зараз ти зміг зрозуміть,
Як її важко утримать. Цінуй!
Зуби зціпи, й Україну рятуй.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=523311
рубрика: Лірика
дата поступления 14.09.2014
автор: Сокольник

Маленьке сiре мишеня у двiр чужий забiгло.
Цiкавий свiт зманив маля, мов ягідка достигла.
На сонечку пригрівся кіт, розлігшись на травичці,
На нього злізло мишеня, попискуючи звично.

Наш котик з подиву зіп'явсь на всi чотири лапи.
Подумав – може увi снi звалився iз канапи?
А мишеня, як на бiду, не бачить небезпеки.
А може розуму нема, чи втратило від спеки.

Лоскоче вуха, смика хвіст, смiється так щасливо,
Що навiть кiт всмiхатись став на те дрiбненьке диво.
Притиснув лапою ледь-ледь, щоб не втекла ця шкода,
А поки знову задрімав при сонячнiй погодi.

Мораль у байки завше є, свою і наша має:
Можливо, десь і є така картиночка із раю,
В якому кіт для малюка тепер за неньку й тата.
Та краще мишкам від котів на відстані триматись.