андеграунд

Зажмурили покоем- раскрученный хит...
На поминки по коим писались стихи,
О которых у неких понятия нет,
У которых на неких заточен сюжет

В тайном смысле событий? Подводим черту
Этой мысли- ведите меня по мосту
Над пропахшей тоскою рекою огня
В состоянье покоя до судного дня.

Я, согласно Авесте, гордыню забыл.
Небо рушится с треском в прозрения пыль.
В отраженьи зеркальном реки нагота
Аморальна... Не сбросьте случайно с моста.

По ложбине реки вьется огненный смерч
Лжепоэзии... Надо бы силы беречь...
И струится по дну призывающий зов
Слабоумия мастоученых ослов.

Мост из литер- вся литературная дурь.
Ну а впрочем- пустите. Я сам перейду
На жмурами отмеренный берег реки...
Вы поверили? Ах, дураки, дураки...

«Тот, никем не бывавший, поэтом бывал.
Кем-то ставший поэтом бывать перестал»-
Вывел формулу. С нею за мост и уйду.
Кто все это оформил- горите в аду.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116100711116

«Як же так?..» - горе ллялося ридма,
«Як же так?..» - зазирало в труну.
Поруч вголос читали молитву,
Голосили: «З тобою умру!».

Тільки син, років дев'ять - не більше,
Кам’яний, в колір крейди лице,
Розпач свій затягнувши тугіше,
Проронив: «Стану також бійцем».

Я просто була Інша
Та й зовсім не мене ти в ліжку уявляв
Підпільний суррогат, що примудрявся
Гасити цигарками біль
Холодних, марних сподівань
І розчиняючись в Тобі,
Даремно я шукала в інших
Протекцій й пристрасті, овацій..
Чого я прагнула, неврастенічна?
Мабуть потрапити в притулок для тварин..
Бездомне, жалюгідне..
Що окрім жалості не викликає ніц!
Мабуть то шлях повії на безлюд ді..
Не здатна ні на що, бездарна твар..
Мабуть є інші, що дарують щастя
Наповненість й політ..
А я Ніхто миттєвість та нещастя
Чи просто фальш і лицемірства шал..

А Їй ти присвяти життя...

Нависло туге полотно
небо в сірість сповилось
Закуталось собі відчайдушно
в клоччя стихійне збилось

Де краю мій милий?
Де краю мій світлий?
В якій стороні я тя знайду?
Яка з доріг ми винесе до тебе?

Шукаю своє пристановище
Світанками закриваюся
І червонію від сорому
Як з сонцем прощатися мав би я

Як незвіданець собі промовляю
Де ж би у світі сховатися?
Щоб лиш чужі не шукали ми?
Чи довго ще протримаюся?

Залишу ту волю безвільную
Чужим людям ліпше роздам я
Може хтось ми пошанує?
Ясним небом вже не погордує?

Всім миліше променисте сонце
Лиш я броджу поміж вітрами
Шукав себе я тими днями
Та приходив лиш спозарання..

Я ніс дощі і вітругани
Я відчиняв чужії брами
Я зазирав в людські зіниці
І в них глядів би до десниці

Лиш пустота..
Ні шани,ані любязності
Байдужість ,прикрість
І з ними я роз'єднався вже..

Нема мене ,як полотна
Нема мого ситцевого вбрання
Тепер я голий до ниток-думок
тепер я гордий ,бути з вами...


10/04/16

1

Все ліпше - завтра. У минуллі -
Свистки, оцінки-спориші.
Хтось підкупляє суд, зозулю,
Банує: зникли бариші.

Дивуй зустрічних пав, ділися...
Лови забейканих зайців.
Укриє річку буднє листя.
Пізнаєш рибку по лусці.

Ось - золота...
А що просити?
Малій казали: "...не канюч".
Є помаранча соковита,
Бурштинна вежа... рай під ключ.

2

Рій розлетівся. Стежка манна.
Іти набридло - тож летиш.
Ось Маргарита гола, Анна.
Горить-виблискує фетиш.

Кущі облич, дерева-вірші,
Афіші (автор нью-Лотрек).
Сміється-скалиться Найгірше,
Малює зебру в бік аптек.

Надії краплі, страх абортів...
Жива водичка цебенить.
Мотає Децима... а Морта
Перерізає теплу нить.

3

...і знову доля розпочата...
Рух скарабея... слиз мурен...
Ляльки... пластмасові дівчата...
...і парадокси мізансцен...



2016

Посадив хто і насіяв
Зелен-диво Голосіїв?
Хто круті насипав гірки,
Аби лижі мчали стрімко?
Хто протоптував стежки?
Наскликав хто птаства стільки?
Хто навчив лякливу білку
Їжу брати із руки?
Я не знаю достеменно,
Та для тебе і для мене,
І для тих, хто ще не зріс,
Покоління з поколінням
Посплітав тугим корінням
Голосіїв ліс.

 
наче дуже повільне танґо
& ніяк його не продаси(ш)
допиває мартіні blanco
посміхається ледве, лиш

у світи відлітають щастя
закохаються вогкість & лід
прижуритися зовсім пропасти
пережити знайти нічліг

гріючи у своїх обіймах
обіцянку вертання, ні
& такий старожитній знімок
сріблотіні такі осяйні

проституцтво таке одиноке
ворухнеться мороку кшталт
невідомі лунають кроки
десь у тебе єси душа

та коли зринають & тліють
маєстатичні зірки
дай нам хліба, вина в суліях
розмаїтості нетривкі

спозаранку хоч як схолоне
післязавтра стандартний треш
словоблуддя усе й скоромне
але мить & безмежне те(ж)




 

Шукаю тебе, знаходжу,
Втрачаю і знов шукаю,
В безтямі палкої спраги
Спиваю із різних вуст.
Солодкі чиїсь смакую,
Умілі мене вбирають,
Спинитись ніяк не можу,
Не хочу… не в силах я.

Та вітер зриває маски,
Не цвіт, а звичайна цвілість.
Уміння сухим камінням
У прірву жаску жене.

В екстазі конає тіло,
Шаленість горлає пісню
І кидає всім у вічі,
Луною лящить вона:
«Я ж чиста. Пречиста. Ясна.
Прекрасна – усім на диво,
Чого ж ти не йдеш до мене,
Дивися – ну ось же я!
Впізнай і прийди. Чекаю!
Чому ж ти мене не бачиш?!
Без маски стою навпроти!!!»

… Мій Боже!
І без лиця…

Безлика, пуста, безмовна…

Як добре, як тихо стало…
І зірваний пласт обличчя
Не шкода. Нехай лежить.

Кровить… - це чудово. Знову
На чисту живу основу
Насіється спрагле слово
І зійде, мов на ріллі.

На війну задзвонила
і слухала довгі гудки,
з того боку мовчання,
там зовсім, мабуть, не до того...
І хоч серце щемить -
турбувати його не з руки.
Він правий - ці прив'язки...
кому вони треба, на Бога...

Шлях обрав і пішов, через терни...
із болем зріднивсь.
Болем жив, з болем спав
і любився він також із болем...
І манила його
не мережана хмарами вись,
А просякле війною
й полиновим запахом поле.

(2015-2016)

Болиш мені...
Забутися несила.
Зо дня на день
болиш мені, болиш...
Сміюсь, живу,
а ти - граніту брила -
безжально тиснеш
в сні і наяву...

Болиш мені.
О як же це нестерпно -
нема рятунку.
Що ж - боли... боли!
Бо й біль оцей
колись таки затерпне,
як терпне на сосні
сльоза смоли...

2016

Дай мені сонця, я вдовіль нап’юся
І тіло зігрію.
Дай мені крила, я в вись піднімуся,
І в небі помрію.

Я вітер впіймаю, злечу наче сонце,
Над гори ся здійму.
Зірками – дощами порушу твій спокій,
Упаду, обіму.

Впаду, притулюся у ніжність огорну
Тебе моя мила.
І буду любити таку неозорну,
Допоки є сила.

2015р.

Схопи в обійми,й більше не пускай
Відчув тебе,тепер тебе відносить в рай
А зранку кава,пестощі і ти така ласкава
Така цікава,ніжна...завтра зранку знову кава?))

17.09.2016

"Падруга" дней моих суровых..
Ты "верной" была,ну,я не успел того заметить...
Ну да ,дурак,ведь этого я сам не видел
Влюбленным был и верил безусловно...

31.07.2016

З відвертими словами, бувають різні гами
Водночас "щось" накриє,комусь, це "щось" нове в житті відкриє
А головне дивитись, від чого знову починає серце битись.
Від пустоти? мінору?...Ні! нехай все буде чітко,класно по мажору!)

21.07.2016

Вона у всьому що є поряд і навколо
Співає,грає, в місті,в полі, в потязі, у плеєрі по колу
Вона не зрадить,заспокоїть і приспить
У щасті,радості в любові та коли болить..

Вона в душі і в душі, у сусіда за стіною
Вона завжди прийде, почується з тобою
І навіть коли спиш, вона звучить
Струною ніжною,немов кришталь бринить

Із нею далі по життю піду я
Вона підкаже куди йти і що знайду я
Вмикаю плей,все інше вимикаю...
У світ емоцій,ейфорії у нірвану поринаю...

17.02.2016

Привіт, мені це важко, хоч і радісно сказати...
Так, повернувся, але я не знаю, як себе назвати?
Для жінки і дитини,для людей - я патріот
А для держави,що я захищав,люблю,любитиму і буду захищати - ідіот?

13.02.2016

Яскраво вікна світяться, цікаво і щоночі
І поступово гаснуть, хочуть спати, закривають очі
Та ти не бачиш, лиш одне вікно, постійно думає, не може світло загасить
Бо ще болить, болить...тому воно не спить..

13.02.2016

Гори, вони як море,тільки море в глибину, а гори в небо дивляться
Сонце, воно гарно світить, а дощ на землю падає, і це не зміниться
Повітря...бувають моменти, коли ти їм дихаєш, або задихаєшся...
І це те саме, що поряд з людиною відчуваєш, що ти живеш, а не поневіряєшся..

13.01.2016

Ти знаєш,зрозумів,люблю живі квіти, а не пусті, яскраві вази
І зараз, я знаю, краще відчути та жити, а не терпіти якісь безпідставні образи...
Бо, на секунду, яскравий спалах, дасть адреналіну та купу ейфорії, екстазу
А живі квіти ,зав'януть, і матимеш пусту, непотрібну, на все життя,яскраву вазу...

07.01.2016

Мигкоче золотом і воском,
Невтішно зору, листопад.
Уже позбувся шику й лоску,
Закіптявілий димом, сад.
Гіркотні запахи повітря
Аж очі звузили до сліз,
Хоч розсоталися на вітрі
Дими, й з туманами злились.
Холонуть вогнища осінні,
Сліди лишаючи сумні, –
І в занімілім безгомінні
Стає незатишно мені.
05.10.16

не договаривай, не дописывай, ставь три точки,
в них ложатся навечно самые точные строчки,
не продолжай, не спеши, не пиши, лучше не надо
дергать слова из себя, как листья из листопада,
пей раствор - тот, из виноградного синего дыма,
помнишь, такой же ты привозил когда-то из Крыма,
и на донце сосуда сидели, черны, молчания почки,
на стакан - ведро тишины и те самые точки,
им позволь помолчать - такие у них разговоры,
слушай молча, гляди в недоступную глубь раствора,
тише едешь - доедешь, вовсе не двинувшись с места -
ездят так седоки из самого прочного теста,
из седла их не выбьешь ни палицей, ни заточкой,
потому что знают они: все на свете - ...

2016

По городу біля тину
Ходить донька України.
Кропить трійкою жуків
На погибель москалів.

Щоби чистим був город.
Щоби вільним був народ.

1993

Довірившись тонкому спирту слів,
Ти обережним будь, бо то – не ліки.
Спирт з дерева зоветься метанол,
Хильнеш – і мохом вкриєшся навіки.

В день народження молодшого сина.

Росяною стежкою
Шурхотливим листячком
Осінь йде у платті золотому
Десь гойдає пташечку
Стомленая гілочка,
Урожай завозиться в комору.
Поміж мрії-дощики,
І туман зажурений
Осінь мені свято готувала
Сина Володимира,
Моє ясне сонечко,
Нам з коханим щедро дарувала.
Тихий, врівноважений,
Мудрий по-осінньому
Ти нас тішив із років маленьких
Пам"яттю відмінною,
Вродою чарівною
Полонив дівчаток молоденьких.
Будь, синочку, радісним,
І завжди здоровеньким,
Доля хай твоя буде з тобою
В щасті, мирі, злагоді,
Щедрому добробуті,
Й справжньому душевному спокою.

Не випрошуй солодкі дарунки любові у осені,
Краще звірся дощу і тихенько йому розкажи,
Як шукала кохання, ногами торуючи босими
Сто стежин, сто шляхів, сто доріг, не шкодуючи сил.

Виглядала його, переливши бажання у келихи
Синіх дзвоників, що назбирала улітку сама.
Викладала веселку з багряного листя під деревом
І боялась, що зникне усе, як настане зима.

Та не зникло нічого, веселка у небо ввібралася,
І засяяло сонце навколо, зродивши пісні.
Залунали вони – і, пташиним підтримане галасом,
Йшло кохання назустріч і радо всміхалось мені.


04.10.2016р.

Мило коники сюрчали,
Дружно всі в оркестрі грали.

Прислухаюся,словами
Записати хочу гами.

І фортісімо,й піано
"Ода Осені"звучала.

Слухаю:Все неповторне,
Щось мінорне,щось мажорне.

Шкода,я не музикант,
А от в коників-талант!

Ледь не плакав на концерті,
Це ж останній "Теплий вечір"!

Закінчилися гастролі...
У Зими музики нові.
03.10.16.

***
…Неначе сонце в кожнім слові,
Неначе між рядків – струмок,
Та все пусте - порожня мова
І жодних «у лапках» думок,
Дарма, що складено чудово…

***
Чарівна амфора із тонкою різьбою
Потішить погляд і додасть родзинки стилю,
Але порожню, не наповнену водою,
Облиш її, прямуючи в пустелю…

©30.09.2016

І садить сад (бо ж садить!) суд.
І бісить бос надію босу.
І глуздом бавиться абсурд -
дитя ілюзії й хаосу.

05.10.2016

Пахне Осінь позолотою
І віршем співає.
Так шкода,що за роботою
Часу обмаль маю.

Пахне Осінь!Задихаюся,
Від краси я млію.
Павутинням слів чіпляюся
Бабиного Літа.

Пахне Осінь дивофарбами
З Божої палітри
І дощем ,що ген за хмарами
Проводжає Літо.

Пахне Осінь прохолодою,
Журавлиним плачем.
Прикро так,що за роботою
Не завжди це бачу.
02.10.16.

Озвався Бог живим серцебиттям
дерев, які щовечора минаю.
Збентежена, уперше споглядаю
за пристрасно заломленим гіллям
цих стовбурів, що світяться вночі,
неначе артистичні стильні руки.
...Хто біг отут, німіючи з розпуки?
Стужавів хто, на поміч зовучи?
Я чуюсь роду спільного з одним,
хто звик мене опівночі стрічати.
Яка — Овідій міг би розказати —
фатальна зміна скоїлась із ним,
що я, глуха й незряча до пори,
спорідненість відчувши, як основу,
в годину цю магічну, вечорову,
пливу руками до його кори?

2016

Загорнутись у світло, говорити про зорі, роздивлятись альбоми, де завмер Ренесанс.
Заглядати за обрій крізь веселки прозорі, утікати від долі, поринаючи в сон.
Нам ще важко раптово не втопитися в літі. Нам ще варто збагнути, як не згаяти шанс
Відшукати за рогом ті річки Гераклітів, що колись їх запхали у граніт та бетон.

Загорнутися в ковдру, відмовлятись від кави, роздивлятися в шибці неясні відбиття.
Планувати мандрівки до Афін чи Варшави, не губити нотаток, не втрачати зв’язків.
Нам ще треба дізнатись, як це — бути собою. Нам ще варто навчитись цінувати життя.
Зазирати за межі, не йдучи за журбою. І нізащо — ніколи — не лічити рядків.

2016

Свободівцю-харків'янину Мирославові Мислі,
що загинув від ворожої кулі під час перемир'я

У води озер заглядали сузір'я,
Принишкли, замовкли в чеканні міста.
В країні об'явлене скрізь перемир'я,
Відводиться зброя, надія зроста…

А Волохів яр попрощався із сином,
Сльозами вмивалися листя дерев.
В труні повернувся навік до родини
Синок, що міг жити, боротись як лев.

Та ворог стріляє, на те він і ворог,
Із ним не домовитись, віри нема.
І куля не знає про переговори,
Вбиває, і з нею приходить пітьма.

У мамину душу і батьківську хату,
У братове серце і серце сестри.
І синова пусткою стала кімната.
А шелестом плачуть стрункі явори.

А хто відповість за втрату людини,
За те, що на ньому закінчився рід?
Відходять у вічність сини, у глибини,
За рідну країну у розквіті літ.
05.10.16

Усі, хто вірив телевізору,
І заробити захотів,
«Зеленими» та ще й безвізово
В Донбас погнали, як хортів.

Де на колесах крематорії,
Вже служать молоху війни,
І на донбаських територіях,
За вбитих мають ордени.

Загиблих не везуть до матері,
Їх спалять у печі страху.
Чи сотня їх, чи, може, п’ятеро,
А попелу – на лопуху.

Розділять, покладуть до урни все,
І скажуть – це ваш рідний син.
І як рідня тепер перенесе
Оцей страшний від влади кпин?
04.10.16

Сиротіє пустіюча хата...
Он хазяйки душа подалась
У краї, до яких вирушати,
Кожен має відмірений час.

По-сирітськи безколірно-сіра
Сукня в шафі чекає тепла...
Треться кішка об ноги, не вірить,
Що хазяйка навіки пішла...

Будуть речі виносить потроху-
Треба вчасно звільнити житло.
Концентрований запах епохи
Відійде, як життя відійшло...

Бог його неосяжно відміряв,
Мов тканину на сукню тобі.
У калюжі, безколірно-сірій
Наче сукня, розхлюпано біль...

Вітерець, навісніюча дівка,
Рознесе по подвір"ю нараз
Непотрібні нікому листівки,
Цей розкиданий долі пасьянс...

Зберігання іх змісту не має
Без потреби у них діточкам...
Лиш кицюня сидить і чекає,
Що хазяйка наллє молочка...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116100501203

 
Король не поважає алкоголю
зате злидар останній ссе за двох
пієса грається
обходить ~ не обходить
& зло нічим не краще за добро

На хмарах розмірковують пілоти
& топиться баранина у плов
дають ~ біжи
щось маєш до роботи
роби

& Скупчуються на бетон зі склом
ворони наче винограду гроно
та злидарю
підкинути б у горна
тепер таке у нього ремесло

Бо знову надійшов
суворий вітер вест-нордичний
практично-сніг
& все-таки
              ~ якщо б ~

Король так само є людина звички




 

Я знову бачу сон цей дивний –
Снується сутінь крадькома.
Багряним відсвітом чарівно
Ляга на озеро туман.

Усе здається – марю, марю
І увижаються мені
Божествені рожеві хмари,
Неначе крила вогняні.

І полум`я їх величаве
Високі пестощі снує.
Краса рожевої заграви
Овіяла єство моє.

Усі мої печалі – всує –
Розвіють промені ясні.
Боги день музики святкують
І грають барвами у сні!

1.10.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Гуде хористів мелодійний вулик,
Аж на хвилину зупинився час:
Упевнені, що Ви нас не забули,
І ми сьогодні згадуємо Вас.

Хіба забути ейфорійні миті,
Як серце трепетало і душа,
Коли уперше, в Літургію влитий,
Ще безіменний – просто Хор – звучав.

Коли з колін здіймалася Держава
У кольорах пшениці і небес,
Скипала кров від «Україні слава!»
І кожен з нас тоді душею скрес.

Коли на Схід несли зерно просвіти
Про рани від московського ярма
І грізний заклик гімну-«Заповіту»
Звучав дзвінкоголосо, як набат.

Так, не забути «Посвіту» нарóдин,
Під камертон маестро Головка,
І титулу високого – «Народний»,
Що до майбутніх злетів спонукав.

Не склалося… Життя багатогранне
Не терпить ані сліз, ані ниття…
Та пам’ять про пісенний лет не кане
У вир розчарувань і забуття.

Ми бережемо спогадів суцвіття,
І днесь – у Ваш осінній ювілей –
Хай наше віртуальне «Многоліття!»
Проллється Вам на душу, мов єлей!

03.10.2016

В ультрамариновій субстанції,
на шаттлі кольору блакиті,
я наближаюся до станції
геть по барвінковій орбіті.

І, навіть в рубці, пахне травами
так, що двигун втрачає голос,
а я лечу
                над хмар заплавами,
всім тілом всотуючи космос.

Ще хтось внизу махає хусткою,
а тут вже шаттлова лелітка
до шлюзу тулиться пелюсткою
з віночку кованої квітки.

Вона тичинками-антенами
вростає в сині невідомості.
А ще – індиговими генами
уродженої невагомості.

Всіх таємниць принадним кольором
і мрій усіх легкими барвами
сплітається з людськими долями,
і вдалими, і незугарними.

Але, споконвіків – захмарними,
як волошкова ця орбіта,
що за листками календарними
була в дитинстві ще відкрита.

Я чую, як над континентами,
на ній, цілком по-материнському,
гудуть сузір’я амбієнтами…
Й бринять піснями українськими.

2016

Не всі краяни пораділи:
Кіт здерсь на грушу.
Висота!
- Ізлазь... - бурчала бабця Міла. -
Там черга, хтіли той і та...
Чого ти видерся найвище?
Поземні лови - то мудріш.
На вечір обіцяли хвищу...
А кіт ловив не мишу - вірш.

І так було охвітно-любо!
А нижче псюги, дрижаки...
Нічого не украв у Люби,
Не позичав пера Яким.

Лящали кумоньки, ластате
Яйце лежало у гнізді.
Було котові тісно в хаті,
Де все мінялися вожді.

Йому б ще зірку пурпурову,
Сметани-тиші аж за край.
Та гнав пастух руду корову...
І шерехтів "...ти хто..." курай.

Вербальний тест несла дрохвичка.
А сонце низько... до воріт...
Кота манили глеки, звички...
І конюшини малахіт.

Коза жувала у задумі.
Лягала спати дітвора.
А кіт на хмару... мо`, в Сухумі...
Там евкаліптова гора,

Фунікулер, де мусиш пішки,
Повітря свіже, голубе.
Лишив і решето, і фішку.
Ніхто нарешті не скубе.

А бабця Міла все чекає.
Бджола сідає на коржі...
Не прийде котик із токаєм.
Зганяла з дерева - чужі.


2016

Любов? А що то є "любов"?
Бо, бачте , я не знаю...
На це чуття красне
Я тільки споглядаю.

А як хотілося би зараз
Ось так от покохати!
Всією ніжністю своєю
Чуття любові передати?

Любов , а, може , й не любов.
На знаю... й знати я не хочу!
Одне , чого бажаю я,
Щоб він прийшов до мене в мить тремтячу.

Я виглядатиму в вікно ,
І я чекатиму спокусу.
Адже , то все таки любов,
Вона погубить мою душу...

стікає дощ по шклу
неначе
ледачий сон вповзає в день
бреде за краплями удача
і плаче речення
тече
життя за вікнами готелю
вдягає ранок чобітки
на стелю осінь тугу стелить
і відбиває трем чіткий
стіна
мов жовту спинку ліжка
тримає віжки розум і
не втримує

гарячі ніжки
тремтять мов кола по воді

в запрілі білі вікна ранку
впирають руки звуки і
стають у позу
поза ранком
стихає все на світі
і
і більш нікого
більш нічого
і ранок солодко-п’янкий
дощ по вікні
а ми по колу
і стогін пошепки тремтить
медові грона винограду
розчавлює вустами
мить

бринять краплини
сонні струни
і втому струшують з обличь

нас поцілунками розбудить
від збудження волога ніч

04.10.16

Вже третій рік у селах і в містах
Всі цвинтарі у паперових квітах.
І поїдає нас (чи по лімітах?)
Голодний вічно смерті чорний птах.

Той заздрісник, кому оця земля
Застрягла в злому горлі жирним шматом.
Тому й під ніж нас, в тому винуватих,
Що розрослося родове гілля.

Що після нас колосяться поля,
Сади квітують білопінним цвітом,
Що ми іздавна гречкосіїв діти
І чорноземна вся у нас рілля.

І спротив наш і наш прадавній гнів,
На ледацюг і злодіїв зостався,
На тих, хто нашим просто скористався
І нас до ями смертної привів.
04.10.16

Мир на папері - це не мир в житті,
Бо куля-дура прочитать не вміє,
Вбива людину, з нею світ, надію,
Зупинить всі її шляхи-путі.

Чи хтось повірить в те, що ворог наш
Погодиться на просто перемир'я?
У кого є до нього ще довір'я,
Бо з ним рушниця, "гради", патронташ?

І скільки в світі не садіть послів,
Ніхто не зможе побороти словом
Того, хто поламав усі основи,
Хто всі кордони потрощити смів.

Щодня убиті - ворог не мовчить.
У відповідь вони повинні мати
Ще більше вбитих і втекти до хати,
Щоб їх настигла покаяння мить.

Нехай у себе створюють світи,
Де буде жити тільки їхня мова.
Майбутнього свого у нас основа,
Туди лиш перемогою дійти.
04.10.16

так, мені знову нема що робити
так, з інтернету знов лізе дурня
телевізійні новини — про вбитих
кожного клятого божого дня

бруду — по вуха, терпіння — по вінця
парламентар агітує корів
так, мені знову кортить до тубільців
маловідомих країн-островів

де ж моя правда без жодної вади?
де ж мої зорі в серпанках надій?
жевріє сонце, димлять барикади
гусне в судинах відлуння подій

злива, «бастардо», багата уява
ліга європи, останній квиток
так, я не маю нагальної справи
я вже сахаюся звичних пліток

знову дорожчають гасла та м’ясо
знову сміттям зацвітає струмок
так, мені час відпочити від часу
я вже цураюся власних думок

чаю — горнятко, жалю — на півнеба
бракне наснаги, повітря й доріг
ні, так не можна, не варто, не треба
знов репортажі — про тих, хто поліг

2016

І скільки ще синів злетить у небо,
Де ангели в біді зламають крила?
В життєвій бурі рвуть свої вітрила
Усі, в кому свободи є потреба.

Одне-єдине молоде життя,
Могло би квітнуть, народити діток.
Продовжитись, нести свій рід по світу.
А ми для рідних - слово співчуття.

Не замінити матерям синів,
Бо небо чорне впало їм на плечі.
Для них тепер щодня ізранку вечір.
А біль заглушить найсильніший гнів.

На цвинтарі могила - це усе,
Що їм до смерті нині залишилось.
І їх життя віднині завершилось.
В тупик зайшло, не вийшло на шосе.
04.10.16

 
пенсерозо, свята
неповинність вертань
твої віти нагі
у просвітах небесних

синкретичні прослави
литаври інтенцій
що лунають замежно
хіба не звучать

як поховано час
у згублений безмір
& замішано барви в
кіптяву з кісток

треб очікуєш мов
кожна має свій строк
для зневірених вельми
& немилосердих

по дорозі твоїй
все ніхто & ні з ким
щоб зустріти ще вечір
у плиннім полоні

глядачем цих рядків &
сливе неповторність
в меланхолії, що
непромовлена скрізь




 

Не розгадуй цю тайну, що звіку ще осінню кличуть,
Ми повірили в неї, як вірять душі і богам.
Ми торкали вершин, а бувало подеколи - вище,
Між імли, велелюддя, не гублячи віри й на грам.

Чи було це початком дороги у зріле і зриме,
Де зчорнілі дерева, як вдови, віджила трава?..
Там ,по замкнутім колі, самотня блукальниця йтиме,
Що сто бід переживши лишалася досі жива…

Недоспівана осінь… Журбує і скрипка, і вітер,
Говоритиму тихо, щоб слухати їхні сліди.
Безіменний оракул сльозу напророчить – і витре…
Та й кому ти заплачеш у світі нечулім? Чудний!

Вслід розродиться ніч сивим ранком і тихим ячанням.
Не любили, любили… Невинні, тому й не виню…
Ця глибінь не німа, бо уперше, усоте, востаннє –
Ми повірили в осінь, що днесь воскресала з огню.

(переклад пісні "Beauty And The Beast",
Celine Dion, Peablo Bryson, 1991)

Повість, стара, як світ,
Тільки правда в ній,
Навіть і не друзі,
Несподівано так став
Хтось прихильним тобі.

І зміна незначна,
Мала, як не кажи,
Обидва трохи злякані,
Обидва не готові,
Красуня і звір.

Завжди подив це,
Завжди, як колись,
Завжди це так само,
Завжди це напевно,
Так, як сонця схід.

Повість, стара, як світ,
Старої пісні переспів,
Гірка радість й відкриття,
Змінитись можеш ти,
Зрозуміть, був неправим.
Напевно це, як сонце
На сході зійде.
Повість, стара, як світ,
Стара, як рима, пісня,
Красуня і звір.

Повість, стара, як світ,
Стара, як рима, пісня,
Красуня і звір.

2016

міг би – ліг би доро́гою тобі…
дорого́ю оздобою тебе прикрасив
міг би – цілим іконостасом
тебе відмолювати прибіг…
міг би – мигав би тобі маяками
від скель і рифів рятуючи уночі
боровся з вічними б вітряками
серед пустель оазами б маячів…
міг би – лунав би громами весня́ними
дарував би сни і ясних синів
манив би цирками і циганами
арфою б орфеєвою бринів…
… міг би – був би білою глиною
твоєї святості половиною
та червоною Бог сотворив мене…
і вогнем всеспалення обпалив мене…

І скажуть мені: «Облиш,
Писати про дощ банально.
То небо і хмари лиш,
Дивися на світ реально.

Хоч вітер давно ущух,
Та хмари зігнав над містом.
У шумі нічного дощу
Не чути мелодії Ліста».

І скажуть мені: «Пусте!
Вночі треба просто спати,
На свято чекати гостей,
А день починати з лате».

І скажуть мені: «Дарма
Дзвінок ти чекаєш дальній».
Думки і нічна пітьма...
Я слухаю дощ банальний.


18-20.09.2016р.