***
Одними словами
будуючи храми
малому й великому,
живу почуттями,
малюю без рами
людей із інстинктами.

***
Не чують мене
у поемі,
у вірші.
Говорять одне,
а приховують інше.
Усі незалежні.
Усе – як раніше.

***
У мене профіль не такий,
аби усе усім одразу.
Але покаюсь. Я – зараза.
Якщо не граю в піддавки,
то опоненту це образа.

***
Мені байдуже, що у Данте
є Беатріче не моя,
що я ханжа, бо є педанти,
яким ніяк не доказати,
що мій еЛГе – минуле я.

***
Не боюся на останок днів
опинитись на краю. На прузі
я собі уже наговорив
осуду не так у ворогів,
як у щирих і лукавих друзів.


***
Але не це болить мені.
Не дістають мене ні боси,
ані друзяки записні,
як ця війна простоволоса
у новорічному вікні.

                              2016

А Рік Новий іде, як завше.
Несе прийдешнє у сумі,
поміж дарами заховавши
його сумні та сяйні дні.
І ти, людино, не пручайся,
як тільки бамкне часомір,
зі сивиною дум прощайся.
У двері стукає факір.
Він дістає нараз індичку,
рахат-лукум, кошерний харч,
і олів’є, радянську звичку…
А ми радіємо – багач!
Ще атрибут – ігристе пійло,
щоб в стелю корок і вино
бульками в келихах шипіло
і опускалося на дно.
Нове укрите пеленами.
Останні миті суєти.
Сідай до столу, Року, з нами!
Яким, цікаво, будеш ти?
Лихим, уїдливо-болючим
а чи предтечею тих змін,
де гинуть недруги гадючі
і наші чвари удогін?
Та Рік мовчить. Хіба він знає,
що буде з ним перегодя?
Ялина лапами киває:
- То Небо віда, Бог – суддя…
Надія є – самі побачим
і, попри біль, переживем
дні окаянні, брех собачий,
ядучих втрат щоденний щем.
І тих років нових ще буде,
допоки крутиться Земля,
а на Землі існують люди,
і кожне перше – вічне *Я*…

30.12.2016

У небі канареєчка літа,
І співа прямо в небозвід.
А ми підемо вип’єм, погуляєм,
У цьому все життя ј, увесь наш резон!

Нас чекають панночки-коханки.
Життя таке, що просто мармелад.
То заграј, заграј же нам, гітарко,
На веселиј дуже, та вельми лад!

Моя мамця серце добре ма,
І татусько мають магазин.
І вони мене не ображають,
Бо один у них я — шикарниј син!

          10.12.2016

Химерними сплетіннями вогнів,
буденносте, лови дитячу казку,
створи для неї тисячу мостів,
збудуй хитливі сходинки і зв’язки
із світом, що розплився по воді,
у жорнах року змелений на порох,
належний ні тобі і ні собі,
не друг в своїй байдужості, не ворог.
Розкинь навкіл густу широку сіть
(рідкої і короткої – замало),
у холоді лови за миттю мить,
щоб жодна не втекла і не пропала.
Сьогодні пощастить тобі сповна,
і поміж ритуалів лицедійства
піймається жар-птиця осяйна
наївного далекого дитинства.
Усе, усе, описане в книжках,
що снилося вночі під колискові,
збувається – заплутаність і страх,
і чорна волохата невідомість;
а далі, між погрозливих дерев
окраєць неба скромно рожевіє,
і радістю засвічується нерв,
рятуючи з безодні безнадії.
Ясніє свято пряжкою століть,
охоплені роки сріблястим паском.
Чи ж ми дарма сплітали мрії в сіть,
щоб крихтам чуда марно не пропасти?

2016

позвал как-то Бог весь мир на рентген
про поводу сути и формы
но в каждой стране на троне свой «хрен»
со справкой: не время, реформы…
ну что ж подожду, Создатель решил
как подсобить, смысла ведь нету?…
где-то ошибка, где-то ушиб
или синдром ради Монеты…
был бы не Бог, а просто упырь
в тот час бы Он мир обезвредил
и на задворках космических мы
играли бы в прятки как дети…
но так как наш Бог целиком из Любви
неведом в истории боле…
всю тяжесть на плечи от боли свалил
Творец - соучастник, знай в доле…
и век за веками по кругу в кольце
воюем и верим и стонем
мы сами с усами и даже в конце
в огне - не горим
и не тонем…

но что же есть Бог?
послушай, старик…
или как тебя звать, в этой строчке?
толкни себя в круг - удивительный миг
родись, пожелаем, в сорочке…

не надо о Боге
сходи на рентген
на воздух, на солнце иль к птицам
не дай тебе бог испачкаться в «хрен»
а впрочем все может
случиться
29.12.2016.

Я так люблю вербиченьку плакучу,
Вона вітає першою весну.
Сумна краса ніколи не наскучить,
Хоч як спішу, але не промину.

Голублю щиро й трепетно руками,
Свою сердечну ніжність передам,
Краси її тендітної торкаюсь
І довго в ній дзвенить жива вода.

ПРИСПІВ:
Вербичка, плакуча вербичка,
На листячку - срібна роса,
Вербичка, плакуча вербичка,
У ній - українська краса.

Коли душа миналась і страждала,
Її від всього світу загорну.
Верба за мене плакала, ридала
І воскрешала у душі весну.

І вже не знаю я - у у тій вербичці -
Сумую, плачу чи вона в мені.
А в ній жіноче серце буде биться,
Плакуча ніжність житиме в мені.

ПРИСПІВ:
Вербичка, плакуча вербичка,
На листячку - срібна роса,
Вербичка, плакуча вербичка,
У ній - українська краса.

Вони ішли та весело сміялись,
За руки взявшись, як тоді, давно.
Щось згадували та розповідали,
Життя ж перед очима, мов кіно:

То кадр веселий, то із болем смутку,
Високий спуск, а то крутий підйом,
То в лузі ніжні-ніжні незабудки,
То край дороги знов чортополох.

Тих кадрів було у житті багато,
Воно ж не тільки мед,а й сіль й полин,
Не тільки радість та яскраве свято,
А лиха вистачало і біди.

Та недарма долали перепони
І труднощам був нескінченний лік,
Бо сад квітує й рясно плодоносить,
Міцний красивий, мов фортеця дім.

А діти й внуки - то найголовніше
Надбання їхнє за усі літа.
Життя ж бо свою книгу й далі пише,
У ній - сторінка їхня золота.

2016 р.

Вони ішли та весело сміялись,
За руки взявшись, як тоді, давно.
Щось згадували та розповідали,
Життя ж перед очима, мов кіно:

То кадр веселий, то із болем смутку,
Високий спуск, а то крутий підйом,
То в лузі ніжні-ніжні незабудки,
То край дороги знов чортополох.

Тих кадрів було у житті багато,
Воно ж не тільки мед,а й сіль й полин,
Не тільки радість та яскраве свято,
А лиха вистачало і біди.

Та недарма долали перепони
І труднощам був нескінченний лік,
Бо сад квітує й рясно плодоносить,
Міцний красивий, мов фортеця дім.

А діти й внуки - то найголовніше
Надбання їхнє за усі літа.
Життя ж бо свою книгу й далі пише,
У ній - сторінка їхня золота.

2016 р.

Не спиться чомусь у цю ніч новорічну,
Хоча скрізь лунають веселі пісні,
Мені ж бо тривожно і лячно незвично,
Що нам принесуть всі наступнії дні?

Чи радісно буде та світло на серці,
А чи повідомлення з фронту прийдуть,
Що ще хтось загинув в нерівному герці,
Його ж бо чекає хтось вдома, мабуть.

Ридатиме ненька так гірко й надривно,
А чорна хустина, мов крука крило
Її огорнула.Коса стала сива,
Волосся ж у неї русявим було.

І їй що Новий, що Старий - однаково,
Уже не повернуть синочка вони.
Прошу я вас, люди, живімо в любові,
В запеклім бою хай не гинуть сини.

Хай мир запанує на Заході й Сході
І брата обняти нехай зможе брат,
Тоді буде можна і келих піднять
За злагоду, щастя, надію й свободу.

2016 р.

Кожна возносить свій ум голова,
Кожен для себе качає права,
Кожен себе уявляє цабе,
Кожен під себе невтомно гребе.

Кожен мудрує хитріше за всіх:
Красти в громади – ніякий не гріх.
Кожен балакати гарно мастак,
Всяк сам по собі, а вкупі – ніяк.

Чути плач луни земної рано-вранці, на світанні,
Перший промінь крає темінь, путь годинника невпинна…
Мудрий час фільтрує завжди недоладні сподівання,
Відступає день минулий, ніби вражений чужинець.

Світ змінити вже запізно, зостається споглядання,
Що усе ж не подарує серцю бажаний спочинок.
Дні були, як феєрверки і затемнення неждані,
Як поглянути сьогодні – непроглядна мішанина.

І глибини, і вершини, і звичайне, й виняткове
Час в мозаїку складає в дивному калейдоскопі:
І його безглузда жертва, і обранець випадковий,

Відігравши певні ролі, перетворяться на попіл;
І вінці його невічні, і лавровий, і терновий,
Тих лише він поважає, що йому чинили опір.

2016

Заплющу очі – зиму бачу
В нетанній білості снігів,
А не асфальт, умитий плачем,
Ніким не проханих, дощів.
Заплющу очі – каплі гинуть
Одразу в сповитку повік,
Бо завиває хуртовина
І сипле снігом у мій бік.
Заплющу очі - на догоду
Душі, що скиглить наче пес,
Адже пояснень не знаходить
Переінакшенню небес…
28.12.16

***
Про́сторами оперує час.
Масою – енергія, світами –
ноо-інформація, а нами
Слово, що із безміру у нас.

***
Не шукайте у Біблії зайвих ідей.
Є у Господа кара і плата –
обдаровує бідами добрих людей,
а жадобу лишає багатим.

***
Собі. Себе.
Само собою,
ми не самі, а у двобої
то із цабе,
то із ордою.

***
Як любо –
валятись, нічого не їсти.
Та маємо чуба
і нікуди дітись.

***
Не нарікай, що дивиться село,
коли своє показуєш намисто.
Воно твоє, яке би не було.
А слово, що лягає на крило,
то є публічне, а не особисте.

***
Пейзажі хоку
і натури нецке.
Усе нівроку
в Токіо, Ньюйорку,
і ...made in Ukraina,
Rusia-Сhina
по-німецьки.

                              2016

...знаєш, десь у Раю
Розквітають сади яблуневі,
Що спокусу дають
ГріхопАду Адаму і Єві...

...я тебе пізнаю,
Мов плоди, що зростають на гіллі...
...чуєш- нерви здають,
Наче струни вібрують у тілі -

Переміна часів,
Не найкращі часи для кохання.
Я тобі- Гречкосій...
Може перший... Можливо- останній...

Мов богині Землі
Ти подоба... Ти Макош і Мати...
Переломлений хліб...
І майбутнього сім"я сприймати

Це одвіку- віків
Доля жінки, солодко- зваблива,
Чарівний перелив
Дарування дитячого дива,

Не інакша ніяк
У часи буревійно-вітрОві...
...БО У ЯБЛУКА СМАК
БУВ СОЛОНИЙ. ІЗ ПРИСМАКОМ КРОВІ.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116122801325

Невже ми не зустрінемось з тобою?
Я не повірю в це нiколи. Знай!
Твій образ наяву й у снi зі мною,
Хоч я не знаю, чи існуєш... Хай!

Чи ти десь є? – питаю я з журбою.
«Десь є, десь є...», - шепоче ніч, - шукай.
Шукати? Де? В душі нема спокою.
І по яким зіркам, скажи, твій край.

«Десь є, десь є...», - мені шепоче небо.
«Тебе нема», - так каже хтось з землі.
Невже тебе менi забути треба,
Як забувають сон в ранковій млі?

Ніколи! Ні! Це наших мрій тенета.
Скажи мені, бо я не знаю, де ти.

2012.07.01

Чай уже охолов.І свіча теж погасла.
Ти чомусь не прийшла, обіцявши мені.
І тоді на душі стало дуже погано,
Голову оповили думки пресумні.

Я один тут сиджу і тобі не потрібен,
Ти ж раніше казала, що любиш.Невже
Почуття охололи?Колись же горіли
І серця наші гріли кохання вогнем.

Та погасло вже полум"я, попіл лишився,
Його вітер розвіяв, що й сліду нема.
А ніколи, мабуть ти мене й не любила,
Зрозумів лиш тепер - то усе був обман.

2016 р.

Барвінковий рідний краю,
Ти Подільська сторона!
Новий рік знов зустрічаєш,
Келих щастя пий до дна.

Очі радістю іскряться
Твоїх дочок і синів,
Хай все можеться і вдасться
Та прийде кінець війні.

Хай вертаються додому
Всі наші захисники,
Не зазнати щоб нікому,
Що пережили вони.

Сядуть всі за стіл святковий
Із родиною разом.
Миру, злагоди й любові,
Доля засіва добром.

Подоляни й подолянки!
Росяних чудових ранків,
Сонячних погожих днів,
Тихих гарних вечорів.

Зоряних ночей спокійних,
Впевнених в житті вам кроків,
Друзів вірних та надійних
Іще на багато років.

2016 р.

Ось і жовтень. А лист не жовтіє
(Чи то краще сказати “не жовкне”?),
Ранній іній його приморозив.
Що то жінка! Співає і мріє,
Хоч немає про що, а не мовкне!
(Хоч банально римуються “сльози”.)

Чи то сльози, чи біль, а чи лихо
(Може, краще згадати “кохання”?),
Чи кохання збентежило душу...
А вона собі тішиться тихо,
Ронить жінка пісні на світанні...
(Розважаючи яблуню й грушу.)

27.12.2016

Зимовий сад, зимовий сад
Принишк, завмер на мить без вітру.
І знову шелест… і не в лад
Співає пісеньку нехитру.

І вторить десь йому пташа,
Ледь чутно й ніби напівсонно.
Згасати день не поспіша,
Привітно підніма долоні.

І усміхається немов
Голубооке піднебесся
Листок на гілці хоч схолов –
Як пташка пурхає й сміється!

27.12.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

З любов'ю старою стрічатись не треба:
Згадаєш, як біль наплива,
Як вчишся шептати до квітів, до неба
Не мовлені вчасно слова,
А сонячні мрії лишилися в літі
Й немає дороги туди,
І мусиш боротися в темному світі,
Щоб радість здобути з руди...

Про все не розкажеш і вже не розрадиш,
Роки — це життя, це не мить.
З любов'ю старою удруге ти зрадиш,
То хай вона в пам'яті спить.
Не ятри тепер свою визрілу душу,
Не збуриться й інша душа.
Хіба що тобі вона зовсім байдужа,
Хіба що вже зовсім чужа...

27.12.2016

- А де отой, що говорив: я – Син?
Ти був із ним, ти був йому слугою!
- Не знаю я, про що ви. Я один.
Ідіть собі, я хочу супокою.

- Його розп’яли на ганьбу і сміх,
а ти йому підтакував у слові.
- То був не я, хіба таке б я міг…
Я присягав єдиному Єгові.

- Він – лжепророк, лукавець, єретик …
А ти йому клонився, як святому.
- Не був я з ним, я до Талмуду звик.
Іду із молитов собі додому.

- Минає ніч, вже півень кличе день,
і я утретє зраджую Ісуса.
Витьохкую оманливих пісень.
Сказати правду, Господи, боюся…

-----------------------------

Бува, і ми, коли сягає жах,
від свого відмовляємося… всує,
бо піде мить і проспіває птах,
і зрадниця у губи поцілує.
26.12.2016

Обіпершись на промінь,
міцніє затяте залізо,
набуваючи форми
швидкого, як вітер, клинка,
і броньованим простором
напинаються хвилерізи,
аби втримати часу цунамі
від мого ривка.

Втім… Хто я в цьому просторі?
Ні Термінатор, ні Рембо…
Непримітний, немов космодрому
обвуглена п’ядь…

Над тобою буяє,
на хмари розірване, небо
й клапті радіохвиль
у бездонні глибини летять
із іржавих антен,
а з жалобних зіниць телескопів
струменить безнадія
в сирен потойбічне виття
і у прихистку
інопланетної Пенелопи
тихо з м’язів у всесвіт
височується життя.

Піді мною зринає
життя на далекій планеті…
Поміж нами гріховна
безодня земної любви…
Але, наче водою живою,
у трас очереті
вимивають бентегу вони
із думок жаливи.

Тож, дістатись до тебе
то є дуже гарна ідея:
я врятую тебе
від тяжіння чужих зазіхань!..
Бо космічне кохання
оживляє завжди Одисея
у чудовому смітті
прадавніх
земних спогадань.

2016

Війна без жалю б’є обличчя,
І біль вичавлює сльозу.
На грані нового сторіччя,
Не оминули ми грозу.

А світові авторитети?
Для них війна то тільки гра.
Бери перо своє поете,
На поле ратне вже пора.

Уже пора тобі до бою,
За всенародний інтерес.
Поклич поетів за собою,
І небайдужих поетес.

Ти не помреш у тому герці
За Україну, за своє.
Бо пісню ту що є у серці
І слово, куля не уб’є.

2016р.

Куля серце перетяла,
Крапля крові в землю впала.
Дика куля з автомата,
в серце ранила солдата.

Надлетіли лебедята,
Зупинилися крилята.
Взяли душу в перевесла,
Попід хмарами понесли.

Залишили тіло спати,
Залишили спочивати.
Спить у полі кволе тіло,
Там де маківки зацвіли.

Почав дощик накрапати,
Став солдатик оживати.
Поверніться лебедята,
Поки дощик ллє
ще надія є.

2015р.

Крізь морок ночі вікна твої сяють,
Нестримно кличуть хлопців молодих,
Болить душа, і сам себе питаю:
Чому ж мене немає серед них?

Кому ж ти ласки пристрасні даруєш,
Хто уст твоїх нектар жагучий п’є,
Кого очима дивними чаруєш,
І хто всю ніч спочинку не дає?

Я винен сам, бо сам я відступився –
Бо надто душно стало в суєті.
Пробач мені, якщо я помилився.
Я старомодний. Та й часи не ті.

2008

"Білий сніг на зеленому листі"-
Пам"ятаєте пісню таку?
Так і сталося в нас.Знову близько
Закружля Заметіль у танку.

І покаже Зима свій характер:
Захурделить, закрутить,сипне,
Морозенка вона кличе брата
Хай річок й озерець не мине.

А льодами скує міцно-міцно,
Малюватиме квіти пером,
Кіньми білими прилине Вітер
І шагатиме їх батогом.

Всі разом будуть бешкетувати,
Реготати і сипать сніжок,
Що нічого не видно й за крок.
Натомившися, вляжуться спати.

2016 р.

(пісня)

Стояли дві тополеньки,
Із вітром гомоніли.
Зелені були вчора ще,
А нині - золотії.
Стояли дві вербиченьки
Гарненькі кучеряві,
І ноги мили в річеньці
Та коси розплітали.

Червоні горобиноньки,
Як рідні дві сестриці,
Секретами ділилися,
Звіряли таємниці.
А вільхи, дві подруженьки
Сережки приміряли,
А може на заручини
Їм їх подарували?

Стояли дві берізоньки,
В горошок сукні білі,
Вродливі та стрункі вони,
Хоч зараз до весілля.
І молоді дівчатонька
На ці деревця схожі.
Нехай же доля щастя їм
Й любові наворожить.

2016 р.

Коли ілюзій кінчиться мара –
утрата сенсу(плакати, радіти)?
Я – Магомет(не йде моя гора).
Я – поганин(замовкніть, неофіти).

Не знаю я, чи сумніви сумні,
а чи утіхи грішної принади
рахують до життя в минулі дні
усі здобутки, промахи і вади,

але вага із світу не речей,
із світу не тяжіючої далі,
стискає карк до вивиху плечей
або хребет ламає в ідеалі.

Коли не вибір залишає крок,
тоді і убивають, щоб любити,
і на могилі зведений курок
утішно клацне: ми з тобою квити…

25.12.2016

*
І знов народжується той,
Кого не змучаться ніколи
Вести у храми й на престоли,
Чи то ізгой, чи то герой?

І знов співають: «Слава! Слава!»
І озираються довкола:
Чи не запросить хто до столу,
Чи дасть копійку за слова?

І знову біситься зима
Морози з ланцюга спустила
На натовп той, де груба сила,
На той, де мудрості нема.

А він являється ізнов!
Його не будуть розпинати.
Лиш так, щоби дивилась мати,
Як із долонь сочиться кров.

Але до того ще іти,
Колядувати і говіти,
Вирощувати дивні квіти…
На гріб їх завтра принести.

24-25.12.16

Віє, віє вітер з півночі та сходу,
Небо темно-сіре - просвітку нема...
Що там нарікати на святу природу?
Як на серці - осінь, на душі зима...

Нам ніхто не зробить в заметілі - літо,
Бо погоду в домі творим ми самі!
Кожен день любити вчімося відкрито,
Усміхаймось щиро Матінці-Зимі!

Хай цвітуть на вікнах дивні білі квіти,
Іній припорошить, морозець скрипить!
В захваті сміятись будуть наші діти,
Затишно у домі, як вогонь горить!..

Як же небагато нам для щастя треба!
Миру і надії, радості й тепла!
Щоб над кожним домом посвітліло небо,
І Любов до ближніх між людьми жила!
12.12.2016

Всім - Добрий вечір! Сонечко зайшло...
Вогонь священний над Землею сяє!
Пів світу зустрічає вже Різдво,
Народження Ісуса прославляє!

Про це співають Ангели з небес,
І кожну душу радість зігріває!
Бо сталось диво! - чудо із чудес,
І людство Сина Божого вітає!

Розділимо в цей вечір радість ми,
Зі щирим серцем будемо багаті!
Бажаєм всім - щасливої зими!
Веселих свят і миру в кожній хаті!
24/12/2016

Напівсон зимової пори
У часи відлиги нетривкої…
Смутку мій, зі мною говори
Мовою святого супокою.

Тисне трохи це зимове тло,
У повітрі щось в`язке, мов іго.
Хочу, щоб на серці відлягло
Хоч на час непевної відлиги.

Може, скресне крига навкруги,
До грудей полине знову й знову -
Хвиля щастя вдарить в береги
Зміною розтрощеній любові!

25.12.7524 р. (2016)

Конча Озерна, півострів Печалі

16 г. 06 хв.

Прошу слухати усіх, кому охота,
про нечувану відвагу Дон Кіхота.
В турнірах і боях,
на званих вечорах
ще майорить його непереможний стяг.

І нехай усі на світі будуть проти,
нерозлучні дульцінеї й донкіхоти.
Як луки і поля,
як небо і земля,
як одинокий місяць і ясна зоря.

Не надійні небеса і позолота.
Та стійка любов і вірність Донкіхота.
І він у білий світ
несе, як заповіт,
її чаруючий, її коханий цвіт.

І тому-то, сеньйорити, і того-то
у бою вінчає доля Донкіхота.
Чекайте до вінця
та бережіть серця.
А лицарі стійкі і вірні до кінця.


                              1996,2016

він торкався дощу
він рівнявся на сонце
я собі не прощу -
ні дверцят ні віконця…

виглядаю як лис
трохи схожий на вітер
застрелюся колись
спершу спробую з літер…

хто ж його породив
ні спитати ні взяти?!
серед страху і див
ще півкроку до страти

і було ні гроша
ні притулку ні мрії
хтось одів в торгаша
хтось штовхнув до повії

а воно а чи він
все одно приголубив
привело до Афін
до просвіти від згуби

тільки нині чомусь
контробанда тай годі
а ще бряцькає гусь
і зів’яло в городі

я дивлюсь з перехресть
виглядаю - де ж родич?..
а на ньому вже Хрест
і на палі як здобич

розіпнуть серед втіх
на Горі всенародно
випадковість чи збіг?
виглядає природньо

вже здебільшого в снах
він приходить зненацька
я ж йому в попихах
заціловую лацкан

наливаю обом
все із того графина
його трусить від бомб
а мене від Кабміну…
25.12.2016.

Життя боротьба -то борися.
Як жаркий вогонь - гори.
Де треба - плющем стелися,
Де можна - то гордо йди.
Ступай по воді, бо змиє
Всі зайві вона сліди.
І в хвилях бурхливих сповиє
Добути кінець доби.
А вранці з тієї хвилі
Постане воїнів рать
Прекрасних в рушійній силі -
Нехай вороги тремтять.
Веди за собою військо
І наступай раптово
Розумно й відважно битись
Учні твої готові.
Іаков, Семен премудрий,
Андрій, його добрий брат,
Матвій, і Пилип, і Йосип...
Лиш Юд серед них нема.
Нехай з берегів виходить
Отруйна кривава ріка.
Чекати на краще годі -
Надія така крихка...
Втопи страх у непокорі
І крик у душі змовчи...
Коли ж запалати зорям,
Як не тепер, вночі?

ЛІНА КОСТЕНКО

СПИНИ МЕНЕ…

Спини мене отямся і отям
така любов буває раз в ніколи
вона промчить над зламаним життям
за нею будуть бігти видноколи
вона ж порве нам спокій до струни
вона ж слова поспалює вустами
спини мене спини і схамени
ще поки можу думати востаннє
ще поки можу але вже не можу
настала черга й на мою зорю
чи біля тебе душу відморожу
чи біля тебе полум’ям згорю

Перевод на русский язык

Нинель Новикова

ОСТАНОВИ МЕНЯ.…

Останови уймись уйми меня
раз в никогда любовь такую встретишь
промчит она судьбы руинами
за нею пустится вдогонку ветер
она порвет покой нам до струны
слова сожжет горящими губами
останови меня угомони
пока еще со мною ум и память
пока со мной хотя пожалуй поздно
уже пришла пора моей заре
с тобою рядом душу отморозить
или от страсти пламенем сгореть

2016

Не підняти слова до жаданих висот,
І тобі не повірить ніхто так, як хочеш.
Не погодитись можна у царстві марнот,
А у наших реаліях ти -- потороча.

Ось і правда, і суть -- по землі попливли.
Ти повинен терпіти це гріхопадіння.
А не можеш -- то блазнем побудь, на столі
Поклади неосудне округле каміння.

Подивується, ніби ображено, гість:
«Я – не зло, я – утоми і віри осколок…»
А твоя оболонка торкнеться обійсть -
І луна: замикається вічності коло.

Це також непогано. Життя! Повнота!
Як утомишся добре – лежи і осмислюй,
Що на світі ти – ще примітивний мастак:
Хоч і повністю чесний -- сердечний навмисне.

***
Приходять сни
із літа до весни,
а розказати нікому,
буває,
коли її немає.

***
– От і побачились.
Не пізнає́ш ...свою? –
Це – із колись.
Не бачу, а стою.
А на межі – нікого і ніде.
А час іде.

***
Малюю очі,
а думки урочі
закреслює жура самотини.
Минулі мрії
і мої надії
оповивають кольорові сни.

***
І у свята яса –
нічого не робити
і думати, але не говорити, –
пробачте, небеса.

***
У мене карма Савича.
Напишете мені, –
і гавані,
й пристанища,
й причали,
і...
мене ловили і...
піймали.

***
Минає час,
і день,
і місяці́...
Літа...
І досі десь
у самому кінці –
мета..

                              2016

Весь пропахнувши безмежжям,
я нічний згадаю степ,
де межи зірок Пегасу
заблукали табуни.

Де старенька Андромеда
доньку жде окрай села,
де Волосся Вероніки
терпко пахне чебрецем…

Ми купалися із нею
в запашних сузір’ях трав:
навіть зараз материнка
у скафандрі пахкотить.

Синтезоване повітря
б’ється в просторі легень
чи зітханням, чи луною
тупоту та змахів крил.

То летить скакун з Пегасу
ген до тебе, Вероніко,
щоб ти звихрила на ньому
космос вітром степовим.

2016

***
Бо час. Бо Введення. Бо ніч.
Бо небо визріло до снігу.
Бо з нас ніхто іще не виграв
У світі вічних протиріч.

Скажена у вогні зима.
Я не врятую од гармати,
Але я можу обійняти
Так, як ніхто не обійма.

Вже третє Введення. І вже
Таке відторгнення немиру,
Що Бог, напевне, нам не вірить
І більше нас не береже.

Густа на Введення метіль –
Кисіль, розведений на крові…
А нам хоча би до Покрови
Безумство вивести звідсіль…

***
Ніч клинописом перепише
Світ по снігу до неспання.
Задивована: білі вірші
Хтось розсипав у срібній тиші! –
Йду. Збираю. Несу, як вишні,
Як у пазусі кошеня.

Моя знахідко нетутешня!
Хто згубив тебе край зими?
Донести б тебе обережно,
Загорнувши в тепло одежі,
В свою душу беззастережну,
Між небесним і між земним…

Ти не бійся! Ти будеш жити –
Відігрію і відпущу…
Ти підеш в яблуневе літо,
У нестриманий чардаш вітру
І в осінній ноктюрн дощу.

Усе не втямлю – і для чого
У час ненависті і сліз
Смішна, самотня, як панчоха,
Із віршами на перекіс
Душі, причетної так само
До святості, як до гріха,
Я розкошую щедро ямбом,
Весну ховаючи в рукав?

А зовсім поруч – похоронки
Наздоганяють вдів зрання,
І до останньої воронки
Ще вирва болю й вороння.

Війні, трирічній, мов одвічній,
Що смерть вгодовує живцем,
Я по-дитячому панічно
Боюсь дивитися в лице.

Віршами бою не спинити,
Та в них – посвячення у плай.
Лишають їх, як зерна, дітям
Вже на прийдешній урожай.

І не бояться недомовок
Світи, що в серці прижились.
Душа, долучена до Слова,
Зросте потрібною колись.

Третій рік живемо наздогад
Від Покрови і знов – до Покрови.
Йде зима. І черешневий сад
Спокушає оберненням в дрова.

Він зануриться в сніг, як у ніч,
Він вбереться востаннє у пряжу,
І на час, обживаючи піч,
Сад мій літо своє перекаже.

Я не знаю сильніше тепла
Мого саду і того, хто поряд.
Я так само згорала дотла,
Сад – від жару.
А я – від горя.

Хочу тиші як клятви, як знак,
Що вже час закладати прийдешнє
Там, де сад залишив післясмак
І війни, і вогню, і черешні.

Правда людства жива:
Всьому хліб голова.

Ми ж до нього – з ножем:
Краєм, кришим, жуєм.

Хтось насититься сам,
Крихти кине птахам.

Буханець… візаві…
Що в його голові:

Сівачеві пісні?
Ярий стогін стерні?

Славослів’я єлей?
Біль голодних смертей?

Знає все, що було…
Хліб цілую в чоло.

Думка не полиша:
В хліба теж є душа.

24.12.2016

Що за задум на лиці?
Наче мармур ночі.
Два маленькі промінці
Зорі - ясні очі.

Десь далеко вдалині,
Тліє повечір’я.
Ти всміхаєшся мені,
Я ж – одне довір’я.


На траву роса паде,
Свіжий вітер війне.
Холодає, я тебе,
Одіну в обійми.

1982р.

Чужі святі, чужі талмуди,
зате гріхи таки свої.
Хоч і волієш їх не чути,
але голосять… солов’ї.
Куди не глянь, вони усюди –
помірні, так собі, малі…
Одні печуть тавром у груди,
усілись інші на чолі.
Гріхи одверті і під спудом,
усталені, як день і ніч,
людьми прощенні, самосудом
і покаянням біля свіч.
Ходою тихою й галопом
у веремії суєти
поміж любов’ю і пороком
блукаю я, а може, й ти…

23.12.2016

Яке Різдво, коли у нашу хату
Непрохана прийшла раптова смерть,
Яка забрала в діток батька, тата,
Наповнила бідою дім ущерть.

Комусь Різдво, бабусі - голосіння,
І дикий крик матусі з-за стола.
Втекла надія наша на спасіння…
А на порозі нашім - півсела.

Коли устигли все оце почути?
Бо це ж матуся перша новину,
До телефону звечора прикута,
Узнала, подзвонивши на війну…

І на родину в цей різдвяний вечір
Наклала смерть своє страшне тавро.
Лягла війною на худенькі плечі,
І принесла біду, взяла добро.

І враз пустою стала наша хата,
Хоча тепер заповнена людьми.
Залишила війна мене і брата
Без тата. Але як чекали ми,

Його дзвінка у цей різдвяний вечір,
Почути щоб вітання з далини.
А замість цього в хаті товкотнеча,
З-під хустки в мами пасмо сивизни.

І на очах людей застигли сльози,
На цілий світ лунає мамин плач…
Святковий вечір втік у верболози…
Нажаль, у смерті не бува невдач.
24.12.16

Вірш створено у співавторстві з поетесою Тетяною Череп-Пероганич

Хтось котиться кОлобом... Вирвано ріпку...
Дожерла Ворона свій сир залюбки...
В акваріум змолоду вкинуто Рибку...
В палаццо шаблонне... (Читайте казки!..)

Заграють на стінках смарагдові зблиски,
Мов сто Алладінових скарбопечер...
I'm sorry!.. Зупинка!.. Чому не на місці
Те риб’яче серце, що жаром пече?

В перснЯх золотих годувальника руки
Із кормом корисним... Візьми, оближи!..
І множиться від бездіяльної муки,
Доводить до сказу той риб"ячий жир...

Єдине бажання, якого від тебе
Жадає ловець - ти його назавжди...
Зникають під псевдо- неоновим небом
Таємні бажання... Хвостом по воді...

Чотири стіни... Як їх Рибці здолати?!
Хіба у думках, а чи може у снах?
Свої не розкриє господарю карти-
Бажання, комусь навіваючі жах…

VIP-зона – і тут головна він персона!
Із рибки свободу зідрав, як луску…
Чотири стіни – до мети перепона,
Ти чим заслужила покару таку?

Сама, мабуть, винна... Дала себе взяти...
Пірнула в акваріум – розум був де?!
Краса ця, у воду стікаюча, клята,
А як врятуватись – немає ідей...

Вона молода. Їй би треба любити!
Та й імідж у рибки – рабиня бажань.
Як в Господа волі тепер заслужити,
Позбутися як «золотих» домагань?

Хвилюється – хвилі хвостом розганяє,
Не вірить, що дійсністю стане мета,
Бо через четверту із стін споглядають
На неї два хтивих очиська Кота…

...стрибок в невідомість з обридлого блиску...
Де Рибка? Хазяїн знічев’я тупив.
Босоніж наскочив на риб’ячу кістку...
Кіт ситий... Погрався скоріш... Недоїв...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116122410955

Аби не додати болю -
Спамом запаюю вікна.
Задум до глуму звикне,
Лиши лише трохи контролю.
І за ніч, як відсіч те "друзі",
Втручання влучає по суті,
І душить заношене худі.
Тримає, латає по смузі
і бісить ескізність молитви,
Смішні та невтішні неправди.
Б-же, мій друже, дай ради!
Зайди з-за спини, вибий бритву.
У трюмі, в трюмо коридорах,
З півсто тих апостолів скаче.
Я пада у воду гарячу,
У лячній, невдячній покорі.

грудень 2016

Ридає розчарована блядота –
ніяк не вбачить сенсу у житті.
Шукає сині вічності ворота,
та їх серця для пошуку не ті.

Бо лиш герой, повіривши видінню
страшного духа, взявши за броню
палюче світло – не загине тінню,
а стане вічним втіленням вогню.

Бо лиш поет, не тонучи в розмові,
узявши чесне золото любові,
із неї викує смертельний ніж.

А ти, нові будуючи порядки,
і прополовши збур’янілі грядки –
свої навіки слабкості заріж.

2016