Самотнє ліжко… Хижі баракуди…
Безжально оре душу віщий сон…
Він прилетів з «нізвідки». І в «нікуди»
Шмигне. І упокоїться в Тюссо.

Але ж замулив очі, окаянний, –
Хоч об стіну чолом, хоч у бур’ян.
Чи загойдаюсь в місячнім фонтані?
Чи віднайду оте жадане «янь»?

Перебираю профілі й анфаси,
Але ж таки – що рідне, то не гріх:
Урву тебе, дорогоцінний часе,
Хоч на цілунок й дрібочку утіх.

Порву на шмаття сумніви без жалю:
Розкаяне сумління – чистий лист.
Не вмру. І не шукатиму «Граалю».
Принаймні, відкладаю – до «колись».

01.04.2016

Я, дерево. Багато літ
стою й дивлюсь на білий світ.
Джмелі над гілками гудуть.
Всі Ясеном мене зовуть.
Біжать роки- вже втратив лік...
Струмок он знов несе потік.
З- під каменю стрибнув в рівчак.
Стрибать, дзвеніти він мастак.
Зустріне річку десь свою.
Це тільки я, один стою.
Чимало бачив на віку-
повім історію таку:
На крону, якось навесні,
струмки, як грались, голосні
присів красивий гордий птах.
Немолодий, уже, в літах.
Гніздо на стовбурі він звив
і подругу свою привів.
Щоранку радо клекотав-
він так гніздо охороняв.
Вже згодом і дитячий сміх
порадував батьків своїх.
Щасливою була сім'я.
Від того був щасливим я.
Та згодом вітер завітав-
біду неначе віщував.
Крутив гілки і їх ламав,
оскаженіло листя рвав.
А дощ полив немов з відра.
Залив гніздо...Жорстока гра...
Ще мить й природа знов німа.
Та пташенят в гнізді нема....
Чи бачив хто як тужить птах?
Той біль і смуток в їх очах?
Старий пеньок і той ридав,
хоч друзів сам не раз втрачав.
О, скільки їх тут молодих
посічено було самих.
Та повість наша не про них-
про згорених птахів сумних.
Пройшло з тих пір немало літ,
те пам'ятають листя й цвіт,
як мати згорена з небес,
стуливши крила впала вниз.
А білокрилий гордий птах,
востаннє , крил явив , розмАх
і склавши їх, немов стріла
упав на землю...Їх тіла
знайшли мисливці.А про те
кохання чисте і святе
я вам правдиво розказав
і в повісті все описав.
Ваш Ясен

(усмішка)
- Спати всім, закрили очі!-
наказала няня Зіна.
Двері скрипнули охоче
й час посунувся повільно.

Тільки но закрились двері,
діти стали розмовляти:
- Я гуляв з сестрою в сквері,
немовлят там так багато!

Настя мовила сердито:
-Заховай , Михайле п'яти.
Чом кричиш несамовито.
Заважаєш, хочу спати.

- А мене знайшли в капусті,-
Вова мовив гордовито,-
на городі в тьоті Вусті,
коли жали в полі жито.

-А мене на цю планету,-
теж не втрималась Оксанка,-
закачали з інтернету.
З сміху прискнула Іванка:

І насупивши враз носик
повіла й собі охоче:
-Буслик в вузлику приносить
немовлят.Бери як хочеш"...

Обізвалась зверху Таня:
- Ми живемо небагато.
То ж казав мій братик Ваня
"В нас усе сам робить тато"

– Хто ти, де так змерзла? Що ж, заходь,
Я давно один, – то не завада?
Поїси, зігрієш дух і плоть,
Самоту розмовою розрадиш.

У світлиці розпалю камін,
Розгоню теплом печалі вражі,
Ти ж мені під чашок тихий дзвін
Про своє життя в світах розкажеш.

І якою з тисячі доріг
Ти, жоно, прийшла до мого дому,
Теплий свій залишивши поріг,
Чим сплатила небесам при цьому –

Скільки митарств, зрад і скільки бід
У світах зазнала? Ось тривоги
Ще не згасли у очах твоїх,
Втому бачу, в ранах збиті ноги –

То любов по днях тебе вела
Крізь вітри, спокуси і негоди,
Стільки часу берегла від зла?
Не просила плати-нагороди?

Доля, віра чи печаль твоя –
Що вело роки, роки, о нене?!
Що для тебе, спрагла, значу я,
І чому так дивишся на мене?

Втомлена, всміхнешся – квіту краща! –
В очі глянеш, скажеш: «Що, чужа?..
Як же ти без мене жив, пропащий?
Не впізнав… – душа твоя, душа…».
***
(переспів, вільні вправи; М.Л.)

***
Твої тонкі пальці
Тримають філіжанку...
Ніжний їхній кальцій,
Я цілую щоранку.

Трішки радості і болю
Приносить їхня шкіра
Хоче вирватись на волю
Гнів лютого звіра.

Я зміг полюбити,
На руках твоїх кров
Ти не зможеш вбити,
Віру в любов.

На краю леза, на кінці
Стою сміюся я
Ти стискаєш у своїй руці,
Душу мою,
Моє життя.

Така гірка ця кава,
Що в кривавій філіжанці
Вбивчо-ласкава
Ніжна шкіра твоїх пальців.

31 березня 2016.

Вмерти - почесно...
А жити - не дуже.
Висушіть ген біля храму калюжі,
Вивчіть малят не плювати під ноги.
Хто нам замостить канаву-дорогу...
Де ж деміурги, що зводять - як варто?
Тихше: проходить озброєна варта...

Люди, весна вже.
Геть плащики сірі!
Плечі опустиш - і...линеш у ірій.

Слухай попсу чи гортай Кобзареве...
Стіни попсовані,
Змучені єви.
Хлопці джерґочуть - словечка не наші,
Димом закутані ксєнії, маші.

Прірва розверзнута, подихи смерті.
Все конвертоване: душі... оферти...

Йшли до цвітіння, лишилося трішки.
Знов завинила із пазухи кішка.
Надто чорнюща, уперта, оката.
Все сторчака: чавуни, циферблати...

Хочеться миру, погідного літа.
Переступаю ріку Геракліта...


2016

Іду одна, не зраджена ніким,
Мені також не зрадити нікого.
Мовчить життя, мовчать усі дзвінки,
Невизначений час, якийсь убогий.

Ніхто, ніде, някий і ніяк,
Серед безмежжя зрадливого світу.
Безслізно плаче доленька моя,
І вечір вже чіпляється за віти.

А закоцюблий місяць угорі
Чекає загорнутися у хмару.
За нею там небесні косарі
Всевишнього виконують покару.

І хтось тоді, злітаючи увись,
Забуде зразу всі земні турботи.
Щасливий той, за кого помоливсь
Великий рід зі свічкою скорботи.
10.02.16

Чого болить,
і нащо,
і для чого..?
Біль верещить,
аж вуха закладає…
Чим заглушити,
як повимикати
усі рецептори,
що вловлюють чутливо
здригання світу...
чи здригання серця,
що захлинається
кипінням крові.
Та хай заллється!
Сил уже немає
сигналізацію пекучу тамувати.

01.04.2016

«коли я побачила його ти взагалі слухаєш мене
я зразу відчула як змокла але потім зайшла вона
ти маєш з ними познайомитись фантазійна пара
ну от коли вона зайшла я взагалі ледь не впісялась»
щирість лишень щирість і відвертість
от і все що дійсно важливе відвертість і щирість
коли двоє дорослих людей хочуть бути разом
між ними має бути лише відвертість і щирість
і ще трохи доторків та подихів
вона повторювала це як мантру
ом мані падме хум харе харе
сміялась про хлопців з якими була
розповідала про дівчат яких хотіла
це маятником дурнуватого годинника
що висить прямо над головою
ніколи більше не сідатиму на це місце цокотіло
після кожної затяжки цигаркової ковток відвертости
після кожного ковтка алкоголевого затяжка щирости
рух вліво лишень щирість рух вправо лише відвертість
цікаво, а ти взагалі бодай раз кінчила зі мною?

Зерном розсипане життя -
Засіяне пшеничне поле.
І зветься дуже просто - доля,
Змінити як, аби знаття.

То і не сталося б розлук,
Якби відчула всі загрози,
Коли текли від болю сльози
І серце падало від мук.

Були у нім щасливі дні -
Батьки і друзі, і кохання,
І доньки перше лепетання,
І найчарівніші пісні.

Тепер збираю урожай -
Добра і вірності, і зради.
Вже не надіюсь на розради -
Сама створила пекло й рай.
17.03.16

«Століття темні». Пошуки «Граалю».
«Святої Інквізиції» вогні.
Здавалося - ще мить, і помираю,
залишуся в намулистому дні.

Порвуть на шмаття хижі баракуди,
чи зненависть поглине, наче сом…
Чолом стіну? Нізвідки і в нікуди?
І… перемога світла понад злом!

І ось гойдаюсь в місячнім фонтані,
а поруч – рідний профіль і анфас.
І віриться – далеко не останній
оцей палкий чуттєвий ренесанс!...

Вже березень розвісив довгі віти,
Вдягнув берези й вільхи у сережки.
І синьо стало від небес і цвіту,
Де проліскові стеляться мережки.

І шурхотить скрізь тогорічне листя,
Зелені голки трав крізь нього - вгору!
Верба стоїть у котиках - в намисті.
Усе весни чекає, теплу пору.
17.03.16

(під враженням від мемуарів та щоденників О. Кобилянської «Слова зворушеного серця», «Дніпро», 1982).


Чоловіки в стосунках полохливі—
чудне й незрозуміле їх лякає,
і серед них одвіту не знаходять
найвідданіші порухи душі.
О, дівчино в любовнім бездоріжжі!
Танцюй, як хореограф вимагає,
умовною балетною ходою
й ні в чому проти правил не гріши.


Хоча... забудь! Любов існує вища--
розвіяна в миттєвості текучій,
коли ж в сліпім ув’язнена бажанні--
то ти її, затворену, звільни
і в кровообіг цілісного світу
пірни, як є, вхопивши в ньому участь,
і полюби в нервовому тремтінні
відбитки сонця в першоджерелі.


Не вір, і не проси, і не надійся—
надія нас прив’язує до пастки
нав’язливих шукань—забудь про неї
і серцем нестриноженим лети:
взаємністю насичений світанок
і барв навальних пестощі і ласки,
й від музики, розлитої в повітрі
між подихами Брами, не втекти.


Це тільки брижі на воді осінній—
серця, що ціпеніють перед чудом,
це лиш відпале і пливуче листя—
очей побіжний випадковий збіг.
У тім краю, де кожен порух серця
вінчається таємним пересудом,
збирай сама врожай душі своєї
і, як блаженна, наділяй усіх.

2015

і тиша як пісня розлита молоком по столі
не знаю ні твого дитинства ні твоєї сім’ї
лише ім’я і декілька слів пам’ятаю
що промовила їх не мені
таке завше найкраще на пам’ять лягає
неначе зерно у прогрітий ґрунт
ти глина казала і горщика з тебе не буде
та навіть якщо й буде то не мені і не тут

Аудіозапис

Одної веселої днини
Оказія сталася от яка:
Зайшли незнайомі мужчини
В купе пасажирського потяга.

Найстарший душевно і просто,
Діставши три літра калганівки,
- Давайте,- сказав,- за знайомство!
Я – Віктор, директор з Бухалівки. *

Дістав другий смажені кури,
Копченої риби дві силянки,
Представився також: - Я – Юрій,
Завфермою із Закусилівки. **

А третій промимрив спроквола:
- Звиняйте, панове начальники.
Зовуся звичайно – Микола,
Я – конюх-їздовий з Ригайлихи. ***



Бухалівка * – село в Зіньківському районі
Полтавської області;
Закусилівка ** – село Народицькому районі
Житомирської області;
Ригайлиха *** - село в Підгаєцькому районі
Тернопільської області (нині – Степове)
2014

Крізь подих вітру,
Шелест верболозу,
Через поля,
Через гілля бліде,
Іде весна
І з нею тихі грози,
І вся надія в те
Що смерть піде.

Вже скоро світ
Охопить
Радісне зітхання,
І паростки
Проб"ються із ріллі.
А в серці зморенім
Промінчик сподівання -
І може й ми колисть
Постанемо з землі.

У цій зимі не вистачає снігу і тебе...
У повідомленнях шукаю все online-побачень.
У цій зимі ламається нараз хребет
Навзаєм порожнистих і безглуздих звинувачень.
Ранкова кава не рятує від бездонних снів,
Де ти зі мною і уявні плачуть наші діти.
Я просто прагну в цій зимі небачених снігів,
Я просто хочу цій зимі з тобою вдвох радіти
Без відстаней, вже поруч, без заїжджених "але",
Що розділяють нас мостами розвідними проти.
Я просто хочу часточку тебе і все мине,
Й солодкий запах відчувати твій п'янкий на дотик.
Не вистачає повністю тебе у цій зимі,
Твоя online-присутність у мережі - лепта щастя.
Й летять слова крізь відстань, наче паперовий змій,
Й пришвидшується пульс від літер на моїх зап'ястях.

Життя народу схилено на плаху,
Попід хрестами тисячі синів.
Біда дзьобає вдів, неначе птаха,
Замерзлих від війни, неправди слів.

На шмаття тишу розриває криком,
Зелене листя опада з дерев.
Війна прийшла з чужим нелюдським ликом
І найдорожче у життя бере.
27.03.16

Переплакано, пережито,
Пепесіяно стільки літ.
Ми збираємо стигле жито,
Щоб лишити нащадкам слід.

Закодований у зернині
Урожай і травневий цвіт.
Щоб до вічності вже віднині
Мати хліб і любити світ.
29.03.16

Я ще тебе не бачила ніколи,
Але я знаю - ти на світі є.
І оживе й розквітне все навколо,
Коли відчую серцем - це моє.


Твоє ім,я мені ще невідоме,
А очі сині чи, мов чорна ніч?
Коли ти повертаєшся додому,
То хто радіє від жаданих стріч?

Ти жайворонок чи сова? Цікаво,
Який з вікна твойого краєвид?
Ти любиш з цукром чи без нього каву?
Чи довго носиш біль чужих обид?

Як реагуєш ти на чорні зради,
На втрату друга, що продавсь за гріш?
Кому на світі ти найбільше радий
І в самоті який читаєш вірш?

Які ти любиш і дерева й квіти,
Тобою скільки пройдено доріг?..
Уже у вікна заглядає квітень
І я тебе чекаю на поріг.
29.03.16

– А любиш як?
– А так, як люди кажуть: "І ноги мити і ту воду пити".
– Оце біда…
– Та не біда, а щастя. Таке, що Богу дякувати хочу.
– Ото шалена.
– Ні, не те говориш, шаленство не таке, воно облудне.
– А що тоді?
– Вогонь, вогонь спокійний. Високий, рівний, і на диво чистий,
– Побережись.
– Смієшся, я бажала б у той вогонь сама перетворитись.
– А як згориш?
– А як згоряє сонце? Воно ж тепло дарує нам щоденно.
– А як згориш?!!!
– То ще хтось запалає. Світлішим стане світ довкола нього.
– Ти любиш так?
– Я хочу так любити: "І ноги мити і ту воду пити".

Як зблідли квіти рук тонких
Принишк чекання очерет
У венах сонця лід застиг
Лягла трава важка як мед

А на узліссі у ріки
Сліпі віконниці проваль
Будинків шиферні дахи
Вогонь прорізує як сталь

І відшаровує рука
Від скла сполум'янілі німби
На піднебінні дні ставка
Скипають пузирями риби

Спинає в залозах гроза
Вологі електричні стебла
І кігті шалу залізять
Порожню кам'яницю неба

І пальці вітру в'язнуть в глині
І біль згасає наче згар
І крізь зіниці мертві линуть
Зміїні пасма хриплих хмар

2016

Яка оспівана печаль…
Який прекрасний клич – залишся!
Та берег сутінки колише,
І відпливає човник вдаль,
Відносить жертву з вівтаря
За виднокрай, за ті діброви,
Що їх торкнулась пурпурово
Остання сяюча зоря…

І не спинити… не змінити…
Згасання бабиного літа…

21.05.2015

Самотнє ліжко. Тоскні вихідні.
Роботу наливаєш в час по вінця.
Цілунок нищечком урвеш… чи більше? -
на мить, чи дві… І так у день при дні.

А час іде. Безжально оре щоки…
Чужі «плуги» скородять похітливо –
добірного не сіють. Рідні ниви
плекають. А тобі – бур’ян високий…

Твори своє, єдине. Не кради
у себе власний час дорогоцінний!...
Прощає Бог розкаяне сумління
й нагадує : « …іди, і не гріши…»

Небо лазурове,
Білосніжні хмари...
Та це ж стяг Ізраїлю
В піднебессі має!..
Три тисячоліття
Був він лиш в таліті,
Перейшов з ідеї
У серця юдеїв
Понад півстоліття.
Топчуть прапор й палять,
Як обранців Бога,
Щоб у рай прослалась
Щонайшвидш дорога.
Дурні несусвітні
Іменем Аллаха
Скоро все на світі
Обернуть на лахи.
Супердемократи –
Нащадки Лойоли
Терористам платять
За юдейські голови...
...Без Месії, видно,
Жить Земля не в змозі:
Диявольське бидло
Вже на півдорозі.

В Петруся одна лиш дума:
Де б знайти нового кума,
Щоб трьох друзів не садив
І не множив ворогів,
Був старим і важкохворим -
ГЕНІАЛЬНИМ прокурором!

30.03.2016

і засмакуй ту мить в житті амеби... де за життя тримаєшся не ти – життя тримається за тебе.

30.03 2016

Заходило дитинство в гості у ві сні,
В очах ласкаве сонце посміхалось і раділо.
Від щастя серце прокидалось, молоділо,
І щастя те приносило мені.

Ці нетерплячі пальчики, ці гілочки верби,
Так пахнуть вересневими полями.
І хочеться почути голос мами,
І хоч на мить забути гострий біль журби.

Заходило дитинство в гості у ві сні,
І зовсім не хотілось прокидатись.
Хотілось жити, росквітати і сміятись,
Надії так хотілося мені.

Цей липень всміхається тільки мені.
Цей спокій, це небо, ця ніжність,
Ця тиша і ці предвечірні вогні -

І тіні на цій дерев"яній стіні -
Неначе квиток у вічність.


Все стане інакшим. Розтане, мине,
Залишиться там, за порогом,
Січневим сузір"ям навіки засне.

Все зміниться, лишиться тільки одне -
Ледь чутна туга за Богом.

То мої зорі,
То моє місто,
І днів намисто,
І щастя й горе.

Усе те зліва
Сидить стрілою.
Побудь зі мною
Матусю сива.

І батька руки,
І очі сина
Невже то згине?
Невже то сплине
Як серця стукіт?

Як птах стрілою -
До небокраю -
І вже немає.
Та все ж шукаю.
Тебе. Зі мною.

То мої зорі,
То моє місто,
І днів намисто,
І щастя й горе.

Усе те зліва
Сидить стрілою.
Побудь зі мною
Матусю сива.

І батька руки,
І очі сина
Невже то згине?
Невже то сплине
Як серця стукіт?

Як птах стрілою -
До небокраю -
І вже немає.
Та все ж шукаю.
Тебе. Зі мною.

Чи вистачить сили доплити?
І сни, як приховані мрії.
Та ранок - як символ надії -
Усе це ще можна змінити.

Між нами провалля могила,
І як перейти я не знаю.
Кричу коло самого краю
Щоб Ти дарував мені крила.

Я стану як все тут - золою,
Себе зберегти не зумію,
Все щезне, одна лиш надія
Залшиться разом зі мною.

Вона - як вогонь серед ночі.
Покличе, зігріє, не згубить,
Холоднеє серце розбудить.
Дасть сили росплющити очі.

Сл. Тетяни Сливко Муз. Оксани Федишин, Мирослава Ільківа


Великий Боже і єдиний!
Прошу, дай захист Україні!
Пошли їй єдність, мир і спокій
і в битві бережи жорстокій.

Приспів :
Щоб квітла наша Україна,
не знала горя і біди
Цвіли барвінок і калина,
дитячий сміх лунав завжди.

Ще, Боже, я прошу у тебе,
дай нашим дітям чисте небо.
Всім нам дай сили і здоров'я,
єднай серця усі любов'ю.

Приспів:
Щоб квітла наша Україна,
не знала горя і біди
Цвіли барвінок і калина,
і мова щоб цвіла завжди.

А животворчою росою
Вмий землю скроплену сльозою.
За неї щиро я молюся,
тобі низенько поклонюся.

Приспів: Щоб квітла наша Україна,
не знала горя і біди
Цвіли барвінок і калина,
а мир і спокій назавжди!

осінь
каже
у розпалі
дівчинка з поглядом лисячим
та листям жовтявим у долонях
ось така осінь
час писати про водку і папіроси
час писати про дощ і про чорне пальто
купити нарешті якийсь пиздуватий шарфік
чи що там ще купують звикло на осінь
вдалий час рахувати бездомних собак
гуляти парком шарудіти так наче їжачок
носити у внутрішній кишені флягу з чимось міцним
і проводити день увідкручуванні закручуванні кришечки
осінь власне у розпалі
час варто посадити на палю
що мала б на весну прорости
вербою шурхітливою
головне впіймати той час
головне впіймати той світ
або просто писати про водку і папіроси
про спітнілу спину жінки її гарячі долоні
про те які пронизливо гострі в неї соски
про туш що потекла під дощем поламану парасолю
про інші вічні теми.
тільки хто б то читав кому воно треба

усмішка
Розболілась голова у старого ЦВЯХА-
вчора впала із хліва рижа пані бляха.
Зачепилась і кричить наче божевільна:
- Став як бовдур і стирчить. ЦВЯХ, я жінка вільна!

ЦВЯХ за голову схопивсь, вийняв з дошки ніжку:
- Пані бляхо, з шиї злізь , я тобі не ліжко.
Моя дошка хоч стара й трохи сучкувата,
Але зичу їй добра , бо вона як мати.

Бляха зиркнула униз, мстиво засміялась:
- Маю ще один сюрприз,- і обценьки взяла.
Дошка з болю підвелась, за руду вчепилась,
Бляха зойкнула і враз в старий брухт звалилась.

Зорі низкою повисли
в небі понад гаєм.
Місяць хмаркою сповитий
нічку виглядає.

Верболози понад ставом
хмурять чорні брови,
перегукує з відлунням
сич в густій діброві.

Під калиною хлопчина,
спати кличе мати.
- Мамо,зараз, ще хвилину,
риба стала грати.

виглядає сестра брата:
- де ж це наш Тарасик?
Заглянула під калину-
знов заснув там братик.

І не знала й не гадала
матінка про сина,
що пророком колись стане
він для України.

Що ніколи не загине
Тарасове Слово
й крізь століття буде нести
рідну її мову .
і нашу....

Мої крила важкі від біди,
Піді мною стривожене море,
Але тихе безжалісне горе
Тягне вниз до самої води.

Помах крил - і усе це мине.
Та здається - усі ми пропащі.
І судомою зведені пащі
Там терпляче чекають мене.

Я лечу, я іду, я повзу.
Та я бачу крiзь темряву ночі -
У чудовиськ, що ждуть унизу -
Мої побрані зеленню очі.

Лиш я і пес. І ніч до виднокраю,
Здається, зупинився навіть час.
Стооке небо дивиться на нас,
Ті очі жахом сповнені до краю.

Один лиш погляд і побачиш за курганом -
Чорніша чорноти холодна тінь.
Та краще не вдивлятись в височінь,
Бо тут зостанешся ти кам"яним бовваном.

Мій шлях лежить вперед - до небокраю,
Ліси. Степи. Вже сиплеться овес.
І все іду. Зі мною вірний пес.
Іду туди, де мороку немає.

І так до скону не знайти мені спокою.
Та чи дістанеться відрада та мерцю?
..Ледь тліє ватра. Чай із чебрецю.
І гострий ніж під лівою рукою.

Перекроївши невблаганний час,
До скелі притуливши хвилі моря,
Безлика доля поєднала нас.
З якого дива? Чи з якого горя?

Де чорний попіл на сивини ліг,
Де полум’я нам очі виїдало,
І кров червона окропила сніг –
Не в тому місці зустріч дарувала…

Не ті були поєднані світи,
Твій – щоб майбутнє наше відстояти,
А мій – кущем калини прорости
На згарищі. Берізкою на ґратах…

Троянди квітом - холод барикад
І споришем – стежкИ твої стелити…
Підтримувати світло у лампад.
Щити та каски вірою зміцнити.

Тобі – вперед! У мене крик – не йди!
Ти – серцем там, я ангелом – з тобою.
Із ніжністю коли вертаєш ти -
Тобі здаюся віддано, без бою…

…Навіщо доля кужіль заплела?
Зіткнула тут такі світи незбОрні?...

Щоб я об скелю битися могла?
Чи скеля щоб схилялася до моря?
25.03.2014

Віримо! Можемо! Переможемо!
Пролунало з Майдану і віру збудило палку!
Ви тримайтеся, браття! А ми вам у цім допоможемо!
Бо струмочки людські в повноводну злилися ріку!
Бо не стало вже сили - терпіти наругу й приниження,
Бо герої Майдану підтримкою світять з небес,
Крізь пожежі та дим ще не видно свободи наближення.
Воскресим нашу віру, бо Бог для народу – воскрес!
Ви тримайтеся, браття і сестри – бо віра із нами!
Бо не можна звернути – уже нам окреслений шлях!
Ті, що волю пізнали, ніколи не будуть рабами.
Ті, що стійко стоять – переможуть! Воскресне земля!
***********
Чорний дим пливе, чорний дим...
Ти десь там, в диму, побратим.
Нехай ангел накриє крильми,
Над тобою – не буде пітьми,
Хай удачу дарує Господь,
Матір Божа, загрозу відводь!
19.02.2014

і пружне смагляве тіло обціловуєш невміло
напишеш таке й зрозуміло
все намішано хапливо
іло-іло-иво
як в похідному ранці
де дбайливо зберігають усякий шмельц
бісер
що підібрав після всяких засранців
що метали його
природно як риба ікру
тобі
спокушеному блиском
отож там
парам-парам-парам-парам
дурнувата пряжка метафори зі стразами
метафізика тендітна мов свіча або дівча
і так само боїться протягу доторку подиху
рима схожа на сухозлітку цукерки
що із’їв так давно що й присмак забув
силабо-тоніка схожа на трохи прив’ялу панну
все ще в ціні а може й ні
і
порожній ріжок від калаша як данина сучасности
невикористаний кондом як приклад невчасности
прочитана книга як зразок непотрібности
зарядне телефонічне символом необхідности
і хрести які нести
і мости якими брести
і ти
звиклим штампом позбавлена імени
любити мову
мову поставити раком
задача гідна творця
ця

За обрієм осінь оправила свитку,
Всміхнулась, зітхнула і далі – в поля.
І зморено тягне павук свою нитку,
І вітром приспана, дрімає земля.

Як небо, ставок зацвіта жовтолистом,
Сумує окрадений, згорблений сад,
Тримає в руці горобине намисто,
І хоче тепло повернути назад.

Я плачу як птах, що не зміг відлетіти.
А може то дощ пробудився зі сну?
І хочеться жити, і з листям летіти
На захід, до сонця – вертати весну.

В очах у птаха сині океани,
Та подих щастя зліва під крилом.
Свобода вмить усі затягне рани,
Не дасть посивіти ні серцем, ні чолом.

Лети ж, лети за край розпатланого неба!
Колись і я з тобою, друже, полечу.
В ту мить землі мені не буде треба,
В ту мить я соколом у небі закричу.

І все, що тут мені злетіти не давало,
Крижинкою розтане у руці,
І все, чого було мені замало,
Ввіл’ється в мене, в запашному молоці.

У небі ангели полегшено всміхнуться,
Мені на плечі теплі руки покладуть.
І білі крила за спиною розгорнуться,
І до землі мені упасти не дадуть.

Як настане ніч на тій землі,
Щезне місто, люди і пустеля,
Щезне море, хвилі, кораблі,
Все каміння, стіни, вікна, стеля.

Всі шляхи повернуть в нікуди,
Так що навіть злодій ляже спати.
Темрява поглине всі сади,
Їх ніхто не зможе відшукати.

Всі оливи, мирт і виноград,
Всі нічні вогні Єрусалиму,
Всі стежки у Гефсіманський сад -
Щезне все і зорі разом з ними.

Ніч прийшла - і світ усе забув.
Але є посеред ночі Одинокий.
Тільки Він залишиться як був -
Тихий, лагідний, зеленоокий.

Як туман - холодний терпкий жах
Стелеться плющем від пилу сивим,
Учні сплять в пожовклих бур"янах,
Зморені тривогою і дивом.

Що таке та істина, той рай,
Хто ще зможе тую воду пити,
І всю ніч вдивлятись в небокрай
І за нас, за згублених просити?

Все що вітер зібрав у долоні
Розплескалося наче вода,
Жовте листя і тиха біда,
Сірі очі і стиснуті скроні.

Хто подивиться в очі мені?
Хто хоч слово моє пригадає?
Чорний птах на крило припадає -
Чорна крапка на білій стіні.

Хай все буде тепер як і є,
Небу - зорі і серцю - неспокій.
Мій барвінок, мій сон синьоокий,
Моє небо і горе моє.

Як теплий вечiр,
Тихий i сумний.

Як хворий птах,
Як очi цього птаха

Чернечий шепiт
За весь рiд людський-

Хай буде милiсть.
Милiсть, а не плаха.

Ти темну ніч у коси заплела,
На дно очей фіалки зірвані поклала.
Ти серце із грудей моїх взяла,
І грала ним, як іграшкою грала.

А що лишилося - холодна кров як сіль.
І щось всередині болить і завмирає.
Хіба любов завжди лишає тільки біль?
Хіба пітьму любов по собі залишає?

Колись згадаєш - ось у мене був...
Так, був колись. Як зірвані фіалки.
Та все минає, ось і я минув.
Старих речей хіба буває жалко?

І тануть дні. У Києві зима.
Вітри холодні за вікном вовками виють.
І все як було. Лиш мене уже нема.
І мертві квіти у очах твоїх синіють.

1

Зів`ядають космеї, притлумлені важною гиддю.
Розбухають облуди, здорожчали тури на дно.
Підставляєш плече - і замінюш каріатиду.
Хочеш пити - мовчи, подавальниці труять вином.

Антидотів бракує. Заплутані тіні, нотатки.
Стан жаріння, остуди і злету від точки нуля.
Вихід з матриці в ріг новоз`яви-радіння-достатку.
Там крячківський лелека - несе кавуни звіддаля...

Хепіенди не в моді. Оплачений Гудвіном екшен.
Перфоровану стрічку латають старий і малюк.
Жди потопу... Настане обіцяна масам полегша.
Карамелі по залу розвозить пустун Кармелюк.

Шкарлупайки - Лушні, а Матня і Пацюк без роботи.
Поцілунки та сміх на останніх - елітних - рядах.
Вже відкриті для тьми наутилусів чорні ворота.
Пошук формули щастя оплатить гадюча орда.

2

Мій кульбабковий кінь без кульбаки спочив просто неба.
Син підріс неабияк - і може рушати в дощі.
"Намолола робусти... в арабіці більша потреба..." -
Двадцять шоста весна тулить вірші-зернини до щік.

І навіщо про себе... Не варто скелети - із шафи...
Уселюдські дилеми і ребусів повна тахта.
Наливаю узвар почуттів у блискучі карафи.
...а на березі амфору трощить зальотний Мухтар.

Голубим - голубе. Зосенілим вітриськам - любові б...
Набридає павітер, мені б у грозу та шторми...
Я лишала слова у Місхорі, Донецьку і Львові.
Застилай, дивотравню охвітний, нові килими.

2016

У весняному вітровінні легкокрилість,
Там воля...і хурделиці кульбаб...
І невагомості хмарин ефірна плинність,
Відсутність раболіпних серенад.
Там горді вітроногі коні-блискавиці
Розкуті, вільнодумні...мчать без пут.
Туди жовто-блакитні просяться синиці,
Паріння в осолоді...вітри дмуть...

2016 р.