Щасливий я, тому що є у мене
квітуча Батьківщина.
Її ім’я, магічне і священне, -
Соборна Україна!

Щасливий я, тому що є у мене
етнічна Батьківщина.
Її ім’я, жагуче та вогненне, -
Соборна Україна!

Щасливий я, тому що є у мене
єдина Батьківщина.
Її ім’я, Христом благословенне, –
Соборна Україна!

Щасливий я, тому що є у мене
могуча Батьківщина.
Її ім’я, ритмічне і шаленне, -
Соборна Україна!

Щасливий я, тому що є у мене
одвічна Батьківщина.
Її ім’я, пахуче та натхненне, -
Соборна Україна!

Щасливий я, тому що є у мене
єдина Батьківщина.
Її ім’я, Христом благословенне, –
Соборна Україна!
[2011]

Теплий вечір.
Вітер ледь колихає
Кетяг акації на колінах.

Кошеня зголодніле
Треться об ноги,
Жадібно дивиться в очі.

Світлий сум,
Світла більше, ніж суму –
Сонце сідає.

Космос вислуховую, бога вибудовую.

Смерті вихор...
Смертний – тихо
слухай пульсуюче сонце,
слухай пульсуючу кров.

Бо вони у тобі – обоє.
Бо вони у тобі – живі.

Мертве вирує чорнозимою.
Мертве розріже тобі живіт.
Мертве із тебе витягує ну-
трощі поступово.

Мовчи і кричи. Та солоні дощі ні до чого,

бо річка солона вже до
берегів переповнена.
Човен буття в ній давно потонув –
потонув із тобою.

Мовчи і кричи. І кричи – і кричи!
І ламай береги – хай ріка потече по полях!
І з неба по-іншому вже задощить і вимиє сіль.
І свіжа роса на блискучій косі позбира урожай золотий.

І буду там я.
І будеш там ти.
І будемо ми.

Й не буде надворі вже чорнозими, бо не буде ніколи!

Дивися – в сузір'ях пасуться небесні воли.
Травою для них є проміння зірок і навколишня тиша.
Іонні вітри колискові співають планетам і мишам
і тим, хто це чує іще чимось, крім голови.

Слухай мене, але слухай секунду теж –
ми не маємо меж, бо самі є межею,
бо самі є останньою
краплею,
крапкою,
а, може, і крапкокомою.

А тепер засинай.
Доля буде простою і надвідомою,
на тарілці теплою і готовою.

А що я? Нічого такого –
космос вислуховую, бога вибудовую.

2016

Злобный комар опустился на нос.
.....................................
Это не стенка, всего лишь допрос.
Вовсе не факт, что под пыточный блюз
В жажде раскаянья я расколюсь
(Ну, а под пытками лучше всего
Думать, не сделаны мной отчего
Кары небесные неким, в натуре,
Экспроприаторам литературы,
Затитулованным гидроворонам,
С кадров отбором себе похоронным,
Проще, подбором, сказать, холуев.
«в битве обрящешь ты право свое...»
Жаль, что под пытками непроизвольно
Мысли теряются... Все-таки больно...
Если ты воин, то фиг ли стенать?
.....................................
...шавки озлОбленно грызли слона...

Я сам у тихому гаю,
Лише пташки тривожать тишу.
І сивину сумну мою
Вітрець, мов листячко, колише.

І сонця відсвіти ясні
Поволі вечір випиває.
Неначе Бог у вишині
Нектар потягує у гаю.

Тьох-тьох, ку-ку, гуль-гуль, дон-дінь –
Веселі висвисти довкола.
Сміється озера гладінь
І сяючі малює кола.

Я дякую за цю красу,
Вклоняюсь Велесу самому.
І звуки ніжності несу
Як найдорожчий скарб, додому.

23.05.7524 р. (2016) Київщина, Конча Озерна,
Ольжин став.

Злуда ласкава,
щастя ж - не варті.
З попелу в кварті
родиться кава.

Слово холодне
створює прірву.
З пам'яті вирве
гулом заповнить.

Надто погорді.
Надто ледачі.
Втомлена вдача
не пише мелодій

Попри напругу
посмішка тепла.
Вірю: під светром
вишита смуга

24 травня 2016

Блукало
ЯкОсь мишеня
Під деревом, що саме
Давно колись посадило
На втіху собі і радість.
Хотілося так чогось їстівного (та смачного)!..
Як раптом почуло воно кроки чиїсь неспішні
І тінь велику, мов світ, побачило крізь щілинку.
З-під дерева – та у двір, із двору – та у хатину
Влетіло через вікно (рожеве з якогось дива),
Розбивши його (пробачте – злякалося, бідолашне),
Порізавшись ще й… (пусте, таке заживає швидко).
Коли переляк пройшов, тихесенько на віконце
Залізло і почало дивитись на світ крізь скельце:
І дерево в тому шклі здалося йому казковим!
А листячко взагалі було, наче диво дивне –
Не листя злітало вниз, а зернятка і цукерки
(Ну що з мишеняти візьмеш - КотЕ (може) виправить горб…).
Побігло до дерева знов – а там тільки листя жовте
(Бо дерево те було вульгаріс вульгарісом геть).
Заплакало мишеня, та так, що із сліз сердечних
Набралася повна ріка. Сиділо воно сумне
На березі річки тої не знаю, наскільки довго
(та довго, бо дрижаки вхопили його добряче)…
Плив човен (хоча не хотів) (а може й хотів – не знаєм),
Пробралося мишеня у човен (сховалось прудко,
лякливе (ну і нехай)) , і подорож почалася:
(ще не розуміло дурне, що ВСЕ – до прощання плин…).
Міста… та міста… міста… Дивилося крізь щілину
На ті дивовижі. Та шкло рожеве крутило в пальцях
(Чи в лапах – нема різниці). Та думало, нащо скельце…
І що робити із ним.
Зі скельцем отим рожевим…

Напливають несподівані слова,
Не питаючи ні стежки, ані броду.
Перейшовши Крим і Рим, вогонь і воду,
Вже не слухається серця голова.

На душі вогонь уже не клекотить,
Ворушиться, мов зміюка, ностальгія.
Я тебе не розумів – й не зрозумію.
Що було – це тільки мить. Манлива мить.

Але я не шкодуватиму за тим,
Що розвіялось феєрією казки...

Все прямує до логічної розв'язки –
Вже ніхто із нас не буде молодим.

Лягти б у траву на хвильку
і проз невагоме листя
вдивлятись у небо синє,
в невидимий тан зірок.
Закутатися у спокій
і марно себе не гризти
розятреною мушнею
кусючо-їдких думок.

А стати б собі травою
і зануртувати соком,
спивати щоранку спрагло
причасну, святу росу.
І не озиратись лячно
на вулиці темноокі,
що в погляді непривітнім
загрозу німу несуть.

І хай би дощили ночі,
і хай би вітри не спали -
ніщо б не вкололо серце,
просвітлене догори.
О, впасти б на хвильку долі
у ці весноликі трави,
о, стати б собі на мить хоч
ілюзією трави...

19.05.16 р.

А може ви помічали,
що правильний соєвий соус
рятує обід і настрій?

Так от,
її звати просто - Настя.
І вміє вона чаклувати –
журбу із сердець виганяти
(хоч часом буває й сама
трохи сердита й сумна).

Бува біжить по долині,
вітерець підганяє у спину
рожевий її силуетик,
а поруч собачка-бешкетник!

І так на це задивуюсь!
Бо я ж сама не чаклую –
я лишень її учениця,
для неї ж – й синичка сестриця!

Маленька така Повітруля,
впізнає її і зозуля,
метелик її добре знає,
але котик частенько втікає -

пухнастик не розуміє,
як від ніжності серденько мліє!..
Така вона – Анастасія,
всіх любить і всьому радіє.

Як цього у неї навчитись,
на дурниці зважати спинитись?
Врятував сьогодні цей соус,
а завтра щось придумаєм знову…

Всім бажаю веселих вікендів,
а в будні – ангажементів.
А головне – уміти, як Настя
в дрібницях знаходити щастя!

23.04.2016

Вверху глухі, внизу німі,
країна в ямі...
І незалежність у сумі,
важка, мов камінь.

За що молились я і ти,
якому богу,
коли не можемо знайти
одну дорогу?

Два роки клятої війни
і два Майдани...
Відходять винні без вини,
ростуть кургани.

І доля каменем лежить
чиясь на схилі,
на цій землі, на цій межі...
на цій могилі.

Остання битва, і близько вечір,
мов Жозефіни остання ласка.
Поблідло небо від кровотечі.
Невже поразка?

Якесь незвичне це Ватерлоо —
чуже немовби, й немовби знане.
Поля, горби ці — чи ви від злого
чи Богом дані?

Жалю немає, немає злості
на Ватерлоо, на Веллінгтона.
Бо хто ти завтра? Самотній острів,
що в морі тоне.

(23 травня 2015)

Пух тополь сколихнула
Снів зими сивина...
Відліта у минуле
За снодійним весна,

Щоб відпивши, набути
Стилю вічного сну,
Та й себе позабути,
Відлетілу весну,

Бо завчасно не діють
Шоб спинити відліт
Мітки щастя- надії
На кохання розцвіт,

І з минулого лине,
Пилом горло дере
Долі пух тополиний,
Що злітає з дерев.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116052300820

Л. Н...
“Посинілі півники під тином
Опустили крила на спориш… “, –
Та почувши зранку ці новини,
Ти про втрати бідкатись облиш.
Посиніли півники в квітниці,
Забриніли весело: “Дінь-дінь…”, –
Радість повертаючи на лиця,
Смутку залежалому взамін.
Хай синіють півники довіку,
Край сільських закурених доріг, –
І не буде нашим веснам ліку
На землі, уквітчаній для всіх!
22.05.16

вот и солнце мое угасает
и свет забирает с собой.
а что же оно мне оставляет,
кроме мучительной туги ночной?

холодная тишь разъедает внутри,
осколками падает тихо душа.
и если для звонка не хватает причин,
то давай просто с тобой помолчим.

мое солнце угасает каждый день,
тепла становится все меньше.
и если утром я начинаю бороться,
то ночью я падаю в пропасть.

Із хмари вовняний дашок
Навис над садом пеленою.
Під ніжні висвисти пташок
Сумні дощі ідуть весною.

Проста напевне в цьому суть,
Мінором дихає неначе –
Загиблих воїнів несуть
І небо понад ними… плаче.

20.05.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Київ, ботанічний сад

Приїхала до Львова при нагоді.
З метою…( а, вірніше, без мети –
Однаково, куди, коли іти).
Осіння ніжність, чарівна погода.

На площі – Вейдер, чорний, як ворона,
І шоу, де літаючі вогні,
Факір (чи йога?..) в дивному вбранні.
Танцюють люди – хто їм заборонить?..

А я продовжую свій шлях натхненний,
Шукаю оперний – він десь отут.
… Бруківка підкидає, мов батут:
Переді мною тихо і смиренно

Стоїть Дарт Вейдер!!! чорний, як ворона.
В очах двоїться… мерехтять вогні…
В гіпноз завів мене факір? – Самі
Танцюють ноги – я їм не борОню.

Блукаю далі, мов повітря в тісті,
Не пробую змінитися – дарма –
Орієнтації вкапець нема,
Хоч сексуальна добре, що на місці.

Впадаю в відчай, як Андрій Миронов.
Рятуйте, добрі людоньки, help me,
Мене щось водить, як в страшному сні –
Знов Вейдер Дарт!!! Він, чорний, як ворона,

Бере за руку, вбік відводить тихо,
Питає – пані, чим Вам помогти?
– Я… хочу… оперний… театр… знайти...
Аж смішно. Та мені вже не до сміху.

Провів два кроки, повернув направо –
Стоїть театр, і скверик перед ним.
Вони й були, не сховані ніким,
Ніде не ділись. Але я вже й гава…

Три діди, три діди, як, бува, нап’ються,
Деркачами й рогачами старенькую луплять:
«Оце тобі за любов, а оце – за дулі!»
Баба в крик, бо болить, а діди трикляті:
«Більш не будем тебе бить!»
Та й мерщій тікати.
І тоді на бабин крик виліза з-під печі
Четвертий, малесенький, що старій по плечі.
Він цілує її, він милує її, ще й на гулі дмуха.
І бабуся замовка, щоб милого слухать.

не люблю эти улицы шумные
и дома серые-грустные.
людей злых и вечно спешащих,
что и вовсе не замечают других окружавших.
воздухом этим дышать не могу,
все кажется, что однажды на лестнице своей упаду.
я спокойствие тут свое потерял,
когда "на счастье" тебя повстречал.

я подожду тебя до июня -
до дня, когда начнется лето.
до того момента,
пока буду помнить тень твоего силуэта,
и голос твой не уйдет с головы.
пока ты будешь продолжать мне снится,
ночью я все еще буду за тебя молится.
пока карандашом будешь скользить на моем холсте,
и словом робким ложится на моем листе.
а что будет потом, сложно сказать,
пока ты мое искусство,
а впредь - головная боль.

ж. Днипро, май 2016

Мистична тьма ночного неба...
Безмерной мглой давя на нас,
Как извергая быль и небыль,
Предупреждая всякий раз

О сокровенном смысле Знаний,
О невозврата полосе,
О предрешенности свиданий,
Нам приоткроет тайны все

Куском преломленного хлеба,
Как Дар Богов... И мы вдвоем,
Впитав в себя ночное небо,
Как вина, тайны эти пьем...

Как вина... Руки протянули
Навстречу звездной тишине...
И сумрак звезд гудит, как улей,
В сердца войдя тебе и мне.

И в миг ночной, что всех дороже,
Вдыхая грудью звездный дым,
Как Инь и Ян, взойдя на ложе,
Друг другу тайны отдадим.

2014

Зачеркаю сю думку солодко-гірку,
Зачеканю лик бронзи до блиску,
І припну до листка біль...печаль говірку,
І народиться  слово в любистку.
Зачерпну вдих ванільний твоїх орхідей,
І розсиплю журу за вітрами.
Так тужливо щебече в садку соловей...
Не вдивляйся...ті очі - цунамі,
Що потоплять у вирі смарагдових мрій,
Що підіймуть  до зір мерехтливих.
І влаштують у душах незримий двобій
Почуттів тонкострунно-грайливих...
Зачеркаю сю думку...за давніх-давен,
Із майбутніх вітрів коловерті...
Щоб не чути  зрадливого звуку сирен,
Розчинюся  у місячній чверті...

2016 р.

Проллялося насіння у ріллю,
Зійшло і виросло, своє дало насіння.
Земля утомлено: «Піду, мабуть, посплю», –
Та десь узявся теплий дощ осінній
І спрагу втамував, і обігрів.
Життя вернулось, забуяло цвітом.
І полиновий запах вечорів
Спізнілим щастям солодко звагітнів.
***************************************
– ГіркувАте на смак?
– Авжеж.
Ще й липке… Не проллється мимо?
І бурхливе… Я не захлинусь?
Чи осилю ковтнути, що хлине..?
Ми ж обоє не знаємо, як і наскільки наповнено буде…
– Це лякає?
– Та наче не дуже.
– Хочеш спробувати? Ризикни!
– Ну а раптом верну… і тоді буде ніяково нам обом…
– Цей напій п’ють лише ризикові!
Та й не кожен у ньому… чомусь… насолоду знаходить для себе.
– Я готова.
– В мені вже давно несподіване вибухом зріє.

Ми – у ризик!!!
Та чи влетимо?......................

Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу перевтілить мене в мурашку
неподалік десь од домівки.
Мову і звичаї улюбленців своїх охоче вивчу.
Без нарікань ходитиму за провіантом з ними,
(звик на роботу ходити тільки пішки).
І вже без заздрощів дивитимусь, як праведні
чимчикують звідусюд в Єрусалим...
«Таки збувається ...»,- скажу тоді по-мурашиному
та й поспішу наздоганять нову свою родину.
А як заллє дощами край наш пізня осінь,
і затишно, і тепло буде нам у сховку.
наслухаюсь тоді бувальщин про літа давноминулі -
такі ж бо схожі на міфи та казки людські.

Посадили її недалечко від хати,
Навiть згадки немає, коли.
Там любисток цвiте, пахнуть кущики м’яти
Та стежки споришем поросли.

Там щороку своїх мацюпунiх курчаток
Від сусідських котів та шулік
Стерегла, як могла, перелякана мати,
Закликала сховатись під бік.

Ще там лавка була на самому осоннi,
І на ній о вечірній порі
Гомоніли сусідоньки, склавши долоні,
Виглядали дітей матері.

І калина росла, наливалася соком,
Облiтали на зиму листки.
Приїжджали ми влiтку, на мiсяць щороку,
Потiм знов сиротiли батьки.

Може, ти ще ростеш біля рідної хати
Та ховаєш курчат в споришах,
Та нема вже кому біля тебе стрічати.
… Тільки пам’ять усе воскреша.

Все тіло пронизане нитками,
Що дико і хтиво звучать на дні
Душі, за які хтось так смикає,
Аж тіла зриває шматки; і всі

Так дивно кидаються в приступах
І сліпо згинаються дугами,
Не вміючи мислити. Постити
Чужі забаганки і збудники

Хвороби лише їм дозволено.
Не знаючи волі, вже падають
Поклоном; нарікши млу долею,
Як зомбі ідуть, та лиш парами.

(20.06.15)

А дружина в орача не така, як в інших,
В торбу вклала пироги, не їсти – для сміху.
Узяв торбу мужик, поклав на узбіччі.
Нагодились тут дівчата, захотіли їсти.
Взяли торбу та й гайда. сіли біля річки.
В торбі повно пирогів...Чом би й не поїсти?
Як горнята пироги, в рот не в змозі влізти.
Тож ламають їх навпіл. Але замість їсти
Починають так кричать, мов згубились в лісі:
Вилітають з пирогів з одчайдушним свистом
Кільканадцять горобців, замішані в тісті.
Вилітають горобці у весняне небо.
А мужик кричить з межі:
«Отак вам і треба, ледачії кралі,
Щоби їли своє, а чуже не крали!»

хлопчики мої
хлопчики
братики мої
братики…

як одягнуть сорочечки
хрестиками картатими
та як пройдуть берегом
річки небесної –
велети наші!
велеси!
лицарі наші
месники…

ненька-земля молиться:
сонячні мої
воїни
рани загояться…
рани незгоєні…

там для душі прóсторо
купіль любисткова
білі як пух постелі
янголи вам вистелять
в тиші густій миртовій…

болем серця гострені

вибачте що молитвою
не зупинили пострілів

Невже дощ надовго, невже він навік
До нашого краю, мов горе, причалив, –
Пролився б принадно, а потім і втік,
Як тисячі раз, пам’ятаю, бувало?
Вже тиждень грядки полосують струмки,
Шукаючи шлях до калюж на городах, –
І голови чешуть тривожно жінки,
Бо місця собі та воді не знаходять.
Вологою впоєна щедро земля,
Здається, що скоро візьме і потоне,
Бо дощ то періщить, то йде спроквола,
Руйнуючи сталі одвічно канони.
20.05.16

Вишина дивовижної сповнена гри –
Пасма в ній то сумні, то веселі…
Каравани хмарин, каравани хмарин
Потяглись по небесній пустелі.

Соловій агресивно у гіллі лящить,
Проводжає вервечки фургонів.
І лягають навкруг темні смуги дощів.
Світлі – вітер легесенько гонить.

Паралелі життя – сяйво і каламуть –
Добрі духи й нечистії, злії.
Пара Лелів отак і в коханні живуть –
Болем тужать і щастя леліють.

19.03.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Хлюпотить під дощем жовте листя
І дзюрчать стоголосо струмки, –
І про себе нагадує свистом,
Між деревами, вітер прудкий.
Все шумить, як музики на святі,
Й водограєм дзвінким виграє,
Щоб було веселіше чекати
На кохання спізніле моє.
Бо водою не вмитий – облитий,
І промоклий увесь до кісток, –
Починаю невтішно тужити
Від роїв невеселих думок.
Та й журюся, що люба не бачить,
Десь укрившись, напевно, плащем, –
Як я довго та вірно маячу
Під рясним і огрядним дощем.
Але це ненадовго – я знаю,
Що негода, мов сум, промине, –
Ген вже сонце промкнулося скраю
Видноколу і сліпить мене...
18.05.16

У соло солов’я влетіла,
В траву скотилась запахущу,
У ягодах скупала тіло,
Тебе закликала під кущик.
Роси розсипалось намисто
По двох горбочках пустотливих,
І у волосся шовковисте
Вплелося сонце чистим дивом...

ВишИванка і вишивАнка.
Як мова, найцінніший код.
Не просто мода, забаганка,
Бо особливий мій народ!

Чудове міжнародне свято,
Щороку в травні, у четвер.
Змагаються усі завзято,
Хто найгарніший з них тепер!

Багатство барв, сплетіння ліній,
І настрій, і сакральний зміст.
І взори, древні і нетлінні,
Майстринь покажуть справжній хист.

Вдягайте вишиту сорочку
Не тільки у святкові дні!
Від немовляти в сповиточку
Усе життяна полотні.
19.05.2016

шукати тебе в тумані
знаходити і губити
вертатися і вертати
радіти ізнов ізнов
питати і випивати
мовчання твоє надійне
і ніжністю розбавляти
чекання незвичний смак

Травневе солов’їне соло,
Травѝ покоси запахущі,
Найперші ягоди до столу
Дарує жимолості кущ.
Сльозинки росяні на листі
цілує сонечко пестливо –
у кришталевому намисті
смакóликів ранкове диво...

16.05.2016

Квiточка до квiточки, стеблик до стеблини –
Вишиваю хрестиком гарну скатертину.
Макiвка до макiвки, колос до колосся –
Вишиваю сонячний обруч на волосся.
Вишиваю ніжністю милому сорочку –
Оберіг вкладаю в кожну оторочку.

Крапля кровi раптом впала на тканину –
I зайшлася криком доля удовина.
Чорними хустками та хрестами в полi
Вишиваєм нинi України долю.
Бiле зЕрно духу, а червоне – кровi,
Маками залитий шлях терпкий до волi.

21.05.2015

Ні до чого не зобов’язував
Її усміх на помах його руки.
Бачились мить уперше й востаннє,
Та в надвечір’ї посвітлішало навкруги.
P.S.
Вона пасла корів на ельзаському лузі.
Він поїздом мчав у швейцарський Цюріх.

Це коли небо на світанку випиває повне горня парного молока
і бреде туманом за маржиною — брязкальцем - дзвоником.
Гори зачудовано наслуховують як посеред зелених смерек
мрійливо розмовляють між собою Черемош, Тиса і Прут.

Птахи у колисках своїх гнізд у режимі «наживо»
виколисують новий всесвіт із казки — з яйця та кохання.
А мольфарка - зозуля голосно диктує пророчі послання
та щедро роздаровує літа — наліво і направо, наліво і направо…

По пальцях тече
сік беріз.
Їм пече
спомином — сподівання
надії.
І вони слухняні вершники —
вони скоро злетять з орбіти,
щоб із дна океану винести
перли першого кохання…

І знову ніч... Вже котра ніч без тебе.
Змією смуток заповза в нічне вікно...
Тебе нема. І милосердне небо
Мене самотнім знову обдарує сном.

Насняться дні, безмежні, наче пам"ять...
Ми знов щасливо проживемо разом їх,
І жити снами, неодмінно снами
В часи розлуки то є втіха серед втіх.

Холодний морок затискає душу
В лещата відчаю, і холодно душі.
...я спокій сну, немов перлину з мушлі,
Дістав зі схованки й перелив у вірші,

Що Духом Снів казкового сюжету
Були записані у час, коли я сплю
І збереглись на ранок у планшеті.
Ти їх отримай... Як же я тебе люблю...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116051800911

Божевільний антракт... омертвіле мовчання завіс.
Ні ковточка снаги... слів зневажливо стоптані крихти.
Крізь тумани життя Бог тебе мені, милий, приніс.
Пив тепло із очей, а сьогодні тікаєш від них ти?

Дике танго думок... темні покручі планів-невдах.
Йду кудись навмання. Сліпо. Змучена... знічена... Де я ?
Заблукала душа, наче білий стривожений птах,
Поміж вбитих надій на руйновищі Пантікапея.

Сірі привиди грифів над містом забутих богинь
Непомітно ширяють, як вірна міфічна сторожа.
Якщо хочеш, мене серед тіней античних покинь,
Але знай, що тебе відректися ніколи не зможу!

Кожного, здається,
вчили ще у школі:
п'яниця проснеться,
а дурний – ніколи.
Є кого жаліти,
що нема де спати,
і од пуза їсти,
і байдикувати.
Їх і не лякає
ні ярмо, ні пута,
адже все буває,
як і має бути.
До сіней із хати
і чужої клуні,
легше виганяти
п'яницю і дурня.
Є за що набити,
як немає жита.
Та у світі цьому –
файно, як нікому,
у союзі жити
п'яниці
             одному.

05.2016

Вберуся в біле з передсердя
І у долонях ягід жмені
Зчавлю щосили: ти не сердься!
Краса зіпсута нареченій.

Червоний сік на грудях зліва,
Напівтвоя ще – щирогола,
Та юна птаха раптом зблідла –
Не досягла до виднокола…

17.05.2016

то є... ви-мо-ва. З між всіх вимов усіх умов... будь певна – знай... твоя – най-най-най... вимовна.
17. 05. 2016 р.

Погода нельотна, але не для сонячних справ,
І я не очікую вже, що знайдеться таксі,
Годину чекала, і мій чемодан все чекав,
Але таке враження, що на таксі нині всі.

Подвійний тариф, і годину не їде ніхто,
Беру свій багаж, ледве стримую лайку і гнів,
І вже голосую обабіч дороги, авто –
Їх безліч, летять, зупинитись ніхто не хотів...

Стою, сподіваюся. Дужчає вітер і дощ...
Залежність – то гірше, напевно, ніж злива і грім,
Бува, від обставин, а чи від людей – хоч не хоч,
Залежність – найгірше, неначе удавка, батіг.

Погода нельотна, але не для сонячних справ.
І скрипнули гальма, спинилось одне авто,
Мені в порятунок Господь раптом поміч послав -
Спинився один! Хоча міг не спинитись НІХТО!

Весняний день, пташиними піснями,
На повний голос весело бринить
Над зеленню обвитими гаями,
Відлуннями сягаючи в блакить.
Весняний день, очікувано гарний,
Незгасним сонцем, обіймає світ, -
Невпинно і незмінно – регулярно
Достоту серце хоче обігріть.
Весняний день пробуджує натхнення,
Відтворюючи образи зі снів
Усохлих, як лушпиння незліченне,
З отриманих узимку гарбузів.
Весняний день веде за горизонти
Народжених безповоротно мрій, –
Імпровізуючи весь час експромтом
У плині дат і маячні подій.
15.05.16

Вітрило маячить самотнє
В тумані моря голубім -
Чого шукає у безодні,
Що кинуло в краю своїм?!

Шмагає вітер, стогнуть хвилі
І щогла гнеться на човні...
Але воно все лічить милі
Від батьківщини вдалині.

Під ним - блакить прозора й ніжна,
Проміння золоте - над ним...
Але воно - о дивовижне! -
Чекає, поки гряне грім.

Тиняюся, як пісня Сольвейг – загублено і мелодійно,
а ти, Пер Гюнте, все у мандрах, на списах зраджених сердець.
Яка дошкульна ця морока -- шукати довго, безнадійно
що намагався -– в хвилю темну— “тобою виразить творець”!*.

Стара Осе -- у вічнім домі, а я чекаю і співаю,
і стесую, йдучи по колу, усі нерівності й кути.
Якщо мене ти не застанеш — зустрінемось в пустельнім краю,
де лиця сірих мегалітів в бездонні дивляться світи.

Стою норвезькою сосною -- корінням вросла і пасивна.
Час зволікає біля мене й дрібними рухами гострить
те, що розділить нас з тобою — від серця серце є відривне.
Я озиратимуся довго-- мигливий образ твій вхопить...

*вираз із драми Генріха Ібсена «Пер Гюнт»

2015

У пошуку душа моя
Тривожить тиха самота
Де відповідь завжди одна
Там доля ділиться на два

І як не думай , не гадай
Все перельється через край
Куди повернеш , в бік який
Тобі нести цей хрест тяжкий

Тому вирішуй тільки сам
Не слухай радників , і гав
Усе скуштуєш пополам
І сіль , і солод що обрав.
2016 рік

Мені було за чим боліть
За що стоять , за що терпіть
Від кого осудом тремтіть
Грозою гніву відгреміть

Плути лякали як могли
Фанати підлої пітьми
Не помогли їм і хрести
Сутани чорні , і плітки

Був битим , відповідь давав
На їхнє слово два казав
Усе від себе повертав
На їхні голови зливав

Життя розставило крапки
Кого на ви , кого на ти
Де правда там завжди шипи
Кому до ран , кому з руки.
2016 рік