на третій пелюстці, з боку од всесвіту
на, богом забутих, фіалкових сліз
я зіроньку зліплю, римою висвічу
і з віршем попрошу зустрітись на біс
і вийдуть з лікарень поранені й хворі
слова за словами -- сопЕлям мотив
світ опритомніє… бо знаю, не скоро
фіалкою бути погодишся ти…
31. 01. 2016.

Люблю тебе, засніжений мій сад,
Посаджений дбайливими руками.
Дерева всі, неначе на парад,
Стоять собі – доглянуті - роками.

Яка навкруг розкішна білизна!
Новий культурний шар мов нагорнула.
Забілює, забілює вона
Земне сумне і радісне минуле.

Прийде весна – небесна і проста –
Немов любов – неждано так і стрімко…
І рік Новий із чистого листа
Почне писать, наметеного взимку.

25.01.7523 р. (2016)
Київ, ботанічний сад.

Інопоетянин

Під княжим сонцем, над старим Дніпром,
посеред скіфських баб, антен та квітів,
хотілося найкращий космодром,
з усіх, що є в міжзоряному світі,
мені побудувати для землян.
Але, не той, що геть бетоном вкритий,
аж злітні смуги й пусковий майдан
з планетою хитає на орбіті
від ваготи тупезних арматур,
а той, що в космос кидає зі споду
циклонів, без пихатих партитур
пісень вогню, не одинців – народи,
могуттю світла так, що в НЛО
сплітає парадокси дум і роду,
коли фантазій квантова природа
стає майбутнім, що уже було.

Кий

Мчить НЛО, як з гілки збитий плід…
Як огняний болід крізь глупу ніч…
Лиш бігають інстинктів жовна під
обпеченою шкірою облич,
коли мій відчайдушний екіпаж
в фотони перетворюється, пріч
думок і почуттів, що у віраж
закручують прямий канал сторіч
і відстані стискають до нуля.
Все більше… більше… Їх уже нема.
Є лиш планета з назвою Земля
і променя міжзоряна пряма,
з якої ми викрешуємось, як
три спалахи. І дивним самоцвітом
згасає перламутровий кістяк.
А світло навкруги твердіє світом.

Щек

Уранці струностеблий очерет
мембрани хмар пронизує собою,
а різночасність наших двох планет
під пагорбами зрощена рікою,
яка ще не оговталась від зір,
що цілу ніч у хвилях відбивались.
І зараз ми – я, Хорив, командир –
йдемо до тих, що біля них зібрались
своїм нічним страхам наперекір
і всупереч всім небезпекам дня
незвіданого. Йдуть вони з усюди, –
слов’яни, русини, земляни, люди –
моя далекозоряна рідня,
яка, немов відчувши клич орбіт,
протягує не зброю нам – долоні.
Й краплини слів крізь галактичний гомін
продзьобуються з атмосфери в світ.

Хорив

Як завжди, контактуємо з нуля!..
Та те, що зустрічає нас не ворог,
все ж маю першим визначати я.
Не командир, не фізик, а ксенолог –
з космічного життя спеціаліст.
Втім, тут воно космічне достеменно:
не дивлячись на те, що в землю вріс
мур дерев’яний городища, вени
гілок вкривають небеса над ним,
так випнувшись, неначе чиїсь руки
щосили тягнуть перший-ліпший дім
чи терем, чи бурдей, крізь огнищ дим
до полум’я майбутнього з багнюки
минулого. І зараз головне
процесом цим коріння не порвати.
Бо в нуртині сил галактичних не
країну – Землю всю йому тримати
так, щоб не обірвалася вона
у чорних дір безвимірні безодні,
там, де саму себе жере пітьма.
Але, це буде завтра, а сьогодні
ми почнемо, немов зернятка – лан,
навчати світлонавтиці землян.

Світлонавт

Позбудьтесь вен, волокон чи дротів.
Бо для Землі, що розумом розквітла, –
людина просто алгоритм світла
в рівняннях еволюції світів.
Але, щоб стати променем вночі,
зв’язавши ним зірки поміж собою,
прохав я: світлонавтиці навчи
мене Чумацький Шлях, коли пітьмою
вагітна прірва часу і надій
згасають в ній ранкові метеори!
Де світлонавти Хорив, Щек та Кий?!
Невже вони лише конкістадори,
як вчили нас державці і жерці
в гримкі часи крицевої навали?..
Тоді іржею напхані сліпці
ненависті собори будували,
замісто таємничих НЛО…
Й на ці собори схожі зорельоти,
які лиш Ближній Космос на крило
покласти можуть, хоч Землі турбота –
до дідька знести світловий бар’єр,
речовину перетворивши в світло!
Не у вогонь озброєних химер,
а в сяєво і сонячного вітру
мисливий вихор, подув, струмінь, трек,
якого чорним дірам не збороти,
як і навчали Хорив, Кий та Щек –
інопланетні світлові пілоти,
чиї слова до того призвели,
що обернулись мрії України
на генетичну місію Землі.
І от він, старт!.. Вже обрисом людини
протуберанець сам себе зловив
і сяйвом нетерплячим затремтів,
бо й досі у небес високій глибі,
в сузір’ї Лебедя планета Либідь
жде з зірки Сонце виучеників.

Тому фантастики не лусне нить,
адже у ритмі Всесвіту биття
теперішнє моїх землян зорить
з минулого у майбуття.
В життя.

2016

Бувають люди, схожі на лемурів.
Лякає погляд: очі - із орбіт.
А є вовки неситі в руні-шкурі,
Що поїдають малючків, кобіт.

Вони не нападають хижо-яро.
Заманюють дзвіночками: сюди...
Спалахують і гасяться пожари.
На всіх ще не насвячено води.

А ось ведмідь усмак наточить меду.
Чаюйте, застрягайте між словес.
Утратили своє? Благі півкеди
Вам принесе лисичка із ЄС.

Відходжу на два кроки від верблюда.
Горбатий зроду, слини повен рот.
Лиш апельсин вихоплюю із блюда
Тих анаконд, що травлять анекдот.

А ось курчата, квочка - біля паці.
Мотузочка прив`язана руда.
Просила в Лева курника, дотацій.
А їй бульдоги: "матінко...куда?"...

Існують пані, схожі на виделку:
Наколюють повсюдно, "брязь" та стриб.
А я - окремішня, русалку Елку
Лишила в Ялті серед пальм і риб.

Тепер не знаю, з ким іти по хвилі,
Хто розглядає вірш, перо, підтекст.
Коти біжать - нечесані, премилі.
Двигтіє ілюзорний Еверест...


2016

Зимонько-дівко, не хнич мені, тОнкі жалі
не заводи, не занензуй сльотою з розпуки!
Що ж ти тримаєш за поли мене і за руки,
хугою звивши? - вже краще навалу каліч -
в Бахмачі он - москалі!

Сиззю морозною вії голубиш мої,
начебто хочеш успати, одводячи битву.
Що має бути - те буде! Як чару налиту
вип"ю усе аж до дна -тільки, хто б загоїв
мами сердечні плаї?

Ніч он яка: крукокрила, одзьоблена, зла -
голодно й чорно вишукує жертву забуту.
Славня аорта жарка......вороновані Крути!-
тільки збагнути це, дівко,ти ще замала.
Дух - це не тіла зола.

Хто ти? -зима - жалібниця? - чи смерти мана?
Хусткою білою горнеш окілля страпате.
Я не боюся! Дивись, скоростріли, гармати...
Врешті, мені вже...вже, майже, ось-ось вісімна...
тиша яка неземна.

Простір навколо ножа
в стогін німої любові.
Чиста тремність гріха
розгойдує постіль поволі.

Шлейф тютюнового диму
в спокусі Твого мовчання.
Молот вбиває силу
у слово, де прощання.

Сміється сузір’я Харона
там, де вогні залізниці.
Його не мучить тривога
не болять сльозами зіниці…

05. VIII. 2014 р.

У ньому стільки згадок - не підходь.
Лавиною накриє, буде чорно.
Мов химородь весінніх повноводь,
Цей чоловік пливкий сувій розгорне.

Була дочка - глухенька і німа.
Плела дружина їй русяві кіски.
Тепер зневіру поборов Хома,
У церкву йде - повз дим і обеліски.

Самотній дід.
Авоська, зонт, планшет.
Чекає молочка, докупить меду...
Насмажить бульби... випере берет...
І бачитеме в люстрі... Архімеда.


2016

Слова пройшли, як факельна хода.
Вони були з прокляттям, наче з хмизом,
За берці їм хапалася вода,
Злітала самогубцем із карнизу.

Слова ішли свій впертий чорний марш,
Луною розривали піднебіння.
Нога у ногу, згарище у згар,
Аж полум'я обліг іскристий іній.

За ними йшли, ступаючи у крок,
Старі й малі, і мрії, що без віку.
Хто вже погас, хто спертий на ціпок,
Хто на розрив од факельного крику.

Пройшли слова в зловісних кімоно.
Півсотні в'їлись, жодне не спинилось.
Вода і попіл мостять інше дно,
Лиш вікнам дрож уговтати несила.



2016

У генетичній пам'яті болить
усе, що мало бути – і немає.
Але надія інша оживає,
як дежавю, що наближає мить
повернення утраченого раю.
І я перелітаю за межу
далекої ілюзії-картини,
мов доганяю череду чужу
і не радію тому вояжу
у полі заблукалої дитини.
Уже і ніч, і зорі, і вогні.
На кожнім перехресті три дороги.
І по якій вертатися мені,
куди тягти худобину за роги?
І смикаю налигач рятівний,
аби із усіма до всіх кричати, –
о, люди, люди, годі вже блукати!
І ера ця…
                        І вік уже новий.
Або не чують,
                        або я німий.
Іде минуле…
                        …до моєї хати.

                        2015

Газети продає. Болять коліна.
Брунатна сукня, в погляді – туман…
А син-алкаш побив торгашку Зіну,
Белькоче: «Мамо, відкривай гаман…».

Навпроти школа, банкомат і пошта.
Читай брехню, рекламу, некролог…
У тріснутих очках (бракує коштів)
Поли в Рибцях полин, чортополох…

Чвалає…гомонить гнусава Христя,
Вимріює уходження в ЄС…
Тісний кіоск, верба скидає листя…
Обляпує церату мерседес…

Балонний ключ забув кремезний дідо.
Школярик б`є пляшки – на скалочки…
У жінки ні щастинки, ні лібідо…
Є кут і крісло - в кухоньці дочки…

Якби ж їй на курорт! І стріти вуйка,
В якого свій будиночок…баштан.
Олії ще б купити, внучці – жуйку…
Зять із похмілля – взяв ефералган.

Нема на цю посаду претендентів.
Червону шаль доплетено в обід.
О скільки вдів на нашім континенті
Вимріюють круїзний теплохід…

Біжать цибаті днинки-поторочі…
Вже Нонна гонорова принишка.
Журнали шелестять…чутки сорочі…
І мрій незбутніх літерна мошка…


2016

На Дніпрових пагорбах зима
Кволо навпіл розтинає час,
Що шляхом надії до оман
Сотні літ по колу водить нас.

Гори сплять у брилах льодяних,
Мов царівни з кришталевих трун
У чеканні збуджено-палких
Поцілунків, що роздасть Перун

В час весняно- перших блискавиць,
Року починаючи забіг...
...Ще криваві сполохи зірниць
На підталі схили ляжуть їх,

Що цілунком Хорс у сонцестій
Наостан, мов зранений рекрут,
Подарує дівчині своїй...
...і в могилі сплять Герої Крут...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Св. №116013001547

без матерії як без матері між світами
тіло тоншає попідв’язуване дротами
розтікається лавандовим медом
мед густіє і цукріє і твердне…
…
я один давно… мені все одно…
я не бачу світла… не чую ніг…
лягаю ниць на київське дно
як Антей в запамороченні ліг…
ні синів ні снів… лиш товчене скло –
хтось носив у пляшечці еліксир –
лиш лоскоче холод – скоро мине…
я востаннє Господа попросив:
«Час іде та він ще у мене є
є одне бажання на все життя
я його залúшив на каяття…
вороття вимолюю…»… Бог дає…

…і-і-і-і-і-і-і…
я пливу-у-у-у-у-у-у...
прив’язаний до щогл…
волого хай волають всі сирени –
мій Крим німіє, мучиться без мене…
… і щось на каяття лишає Бог…

Любов горить, горить і не згорає,
І зігріває нас її тепло.
Блаженні почуття, що не вмирають,
Без них життя б на світі не було.

Без них у світ не з’явиться дитина,
Без них і цвіт в саду не розцвіте.
І кожну сущу на землі людину
У світ приводить почуття святе.

У океані корабель іде,
Тому, що зірка осяває шлях.
Затьмарить путівницю шторм – ніде
Не видно світла й корабель вихля.
Так зірка, що вела мене здаля,
Поблякла, хмари силу здобули.
Вона в тривожну темінь потрапля
І небезпеку морок затулив.
Та вірю, буря все ж мине колись,
Моя Геліка – зірка провідна
Ясним промінням зійде серед мли
І тугу серця прожене вона.
До того – неутішним буде сум
В журбі таємній і печалі дум.

Сліди боїв у чистім полі.
Сніги розтанули від гільз.
Там знавіснілий од сваволі, Двічі
Москаль на Україну ліз.

Рядами пальта і шинелі
На полі бою біля Крут.
У рай для душ відкриті двері, Двічі
Тризуб і стяг упали з рук.

Прийшли під Крути тільки триста,
Спартанський дух тоді воскрес.
Упали, як у осінь листя, Двічі
Тілами сніг укрили весь.

Сусід північний - брат чи ворог?
Усіх він вибив – до ноги.
А вітер ніс на Київ порох Двічі
І дим неволі навкруги…

2010

Діждалися! Навшпиньки по льоду -
еквілібристика осклілими стежками.
Мірило віддалі - «дійду?» чи «не дійду?»
І щосекунди рефлекторне: «Мамо!»

Безсніжний грудень, чорні вечори,
і темінь доокіл, хоч палець в око…
І раптом сніг, як відповідь згори
на мій самотньо-здитинілий поклик.

Готовя сердце к новым ралли,
Паяешь свежую прошивку.
Лоскутный коврик из ошибок
Годами шьется по спирали.
Растут в антенне веры сколы,
Несобранность вторую зиму.
Слова молчат невыносимо.
В груди следы от дырокола
спешишь заштопать к новой
встрече в одной прокуренной
вселенной. Где не вмещаются
колени. Все так же кофе безупречен.
Все тот же след от полироли,
засыпан фантиками густо.
Тебе вернули томик Пруста,
не прочитав. Побитый молью
теряешь смысла шестеренки
едва завидев клеть подъезда.
И ты такой же бесполезный
как крик до хрипа через пленку.
Готовя сердце к новым гонкам
Снимаешь пластырь, нить и скобы.
Еще болит для новой пробы.
Не время вновь ронять в солонку.

29.01.16

                          ***
Кому не до вподоби «майдануті»,
згадайте Крути.
І запам’ятай –
є змії, оси, і жуки, і трутні…
Та за тією молоддю майбутнє,
якою багатіє рідний край.

                          ***
Убивці, окупанти-вороги,
які ніколи не бувають ближні,
оплачують за скоєне борги,
але роки потрібні, а не тижні,
аби і їх не стало ні ноги.

                          ***
Воно уже наїлося, ледащо,
воно уже й на лапу не бере,
але у владу лізе непутяще,
аби не засудили за старе.

                          ***
Готові ми і на останній подих,
та зависока є ціна така,
що умирають кращі із незгодних
із п’ятою колоною совка.

                          ***
Не треба яму ворогу копати.
Немає сенсу в марній боротьбі.
Не виривайте з їхніх рук лопати,
аби копали яму ту собі.

                          ***
Війна. А молодь обирає Крути,
аби знімати маски із облич
у вовкулаки, здирника, манкурта,
що визирає із десятиріч.

01.2016

Той місяць ізбоку ішов невідступно,
ставав, коли я зупинялась,
і був він плямистий, негарний, некруглий--
поважність йому не вдавалась.

Я з ним не дружила до цього ніколи
про нього книжок не читала,
та в ніч весняної веселої змови
товариша в нім упізнала.

Самотнім він був і сміявся до мене
лицем своїм недосконалим,
і я би побачення наше таємне
не антропоморфізувала,

якби веселун не дражнився так ясно,
грайливо схилившись додолу,
якби з астрономії вчителя вчасно
РОНО нам направило в школу.

Брак знань помагає фантазії квітнуть,
природа з такими відверта,
невігласи мають безграмотну втіху,
яка недоступна експертам.

І тим, хто не відає фактів отрутних
про небо, орбіти і зорі,
всміхається місяць (планета? супутник?)
у темнім житейському морі.

2015

Коли в цю тишу входиш ти
Тихіш, ніжніше, ніж сніги
Я забуваю всі світи,
Як наче б вмерли вороги,

А ти довірлива якась,
Вінок з морозу - до лиця,
Мене живого не лякайсь,
Не йди зненацька - обіцяй;

Змантачена із протиріч,
Із заздрощів, думок чужих,
Обвита ти ще тогоріч,
Катма тепер і тих вужів;

Вповзає тиша, як свята,
Вінок невидимий пряде,
Я голу душу не віддам
Тобі, яка блука ніде,

Коли в цю тишу входиш ти,
Схиляє Всесвіт вісь свою,
Схили косу і ти - іди,
Я цим живу, на тім стою.

27-01-2016

Чавлю корупцію із себе.
Щодня по краплі, та дарма –
не витікає скотиняка…
А мо’ її в мені нема?

Не може бути! Має бути.
- Почни із себе! – хто не чув?
Сумління гупає у груди:
Давай, чави… Ти що, заснув?

Отож давлю, чавлю до поту
з усіх усюд, клітин і дум.
Не жду відзнаки за роботу,
бо де є приз, там і бодун.

Невдачі час, фіаско ролі
в театрі тіней та ідей.
Я – тінь прозора… Може, годі
вдягати маски на людей?

Почни із себе? Хід козирний!
Маніпулятори-тузи…
А проти – шістки, люд сумирний
і перекроєні ази.

28.01.2016

У дощ-вівторок, десь на перехресті,
Я налечу на тебе… і тоді
Розвіються пахкі листки «Альцести»…
Постанемо крилаті, молоді.

Куди покличеш? Хутір зник із мапи.
За хмарами людви - сонцеворот…
…ти епатуєш… згадуєш етапи.
Записуєш мій номер у блокнот…

Докурюєш цигарку. Джинси «левіс».
За мною ладен в пекло, на тахту…
Твій цирк зачинено, подохли леви.
Обрав, Аїде, жіночку не ту.

Гуде танцпол життя...
Базар - ліворуч.
…й морозиво розтало, і крило…

Ми приземляємось.
Пітьма…
Це… Овруч?
Отут ще важать щастя – на кіло…

2016

Гей, то не туман на шлях
Білу вовну та й кладе,
То Богун-козак, то Богун-козак
Та й на ляха полк веде.

Наче навесні ріка
Військо ляха залива,
Вилягає враг, вилягає враг,
Наче скошена трава.

Довго по полях-лугах
Ще Іван панів хрестив,
То Богун-козак, то Богун-козак
За Нечая-брата мстив.

Воювали в ту війну
Аж до самої зорі,
Славу Богуну, славу Богуну
Заспівайте кобзарі.

7501 р. (Від Трипілля) 1995 р.

Здавалося...перепливу іще Ла-Манш,
Та дужа течія спинила буйним шквалом.
Гадала...ще візьму заобрійний реванш,
Та налякало ціанеї* гостре жало...
А білі скелі заслонили вітру лет,
Заслали крейдою смарагдові верхів'я.
Дістала шпат ісландський** - компас-амулет,
Вночі - полярну зірку віднайшла в сузір'ї.
Ла-Манш - зрадливий та підступний, наче змій.
Подекуди вразливий, як мала дитина.
У таїнах западин - часу глибочінь...
От-от...мені би доплисти до середини.
Ні, не корюсь...Німий, холодний Альбіон
У синій поволоці...Задрімали хвилі...
Мерщій пливу...пливу! Вода без перепон...
О, замок! Наче Корнет?!***Здійснювалась мрія!!!
2016 р.

Якщо приймемо БОЖУ ВОЛЮ,
життя не буде нам страшне.
Любов обмежить силу болю,
що наше тіло долу гне.

Якщо прошу у Бога долі,
прийму усе, що Він дає.
Мій дух не є билина в полі.
Мій дух цілющу ВОДУ п'є...

Повірмо, що ми БОЖІ ДІТИ.
Бог добрий батько на всі дні.
Ми несемо Йому молитву
в години радісні й сумні.
В нас БОЖІ ПРАВДИ будуть жити,
як все зелене на весні.

03.12.2012р.

***
Опоненти мої, й завойовані друзі,
і колючі, й палкі у жару і мороз,
за поезію – вип’ємо. А по заслузі:
викрутаси зі слів – це дотації Музі
у чеканні овації за випендроз.

***
Є і поезія, і спам,
коли доходимо «до ручки».
Яка ціна твоїм словам,
коли не розумієш сам,
що краще сказаного – дзуськи?

***
Під небом нічого нового
такого до болю сумного.
Під кальку не важко здирати
козу на великі формати.

***
Чому ви раді, окаянні діти,
спокушені прибічники письма
чужого для сучасної освіти,
яке й самі не годні розуміти,
якщо до свого навичок нема?

***
Треба і полоти, і сапати,
і не економити вапна,
бо не заморожена війна,
поки «во-саду-ли» біля хати
ще буяє тля і бузина.

***
Живемо заново і знову
говоримо, – нема дурних.
Зате, які ще є умови,
аби і ми, бодай би словом,
переінакшували їх.

                              01.2016

1

Грало старе піаніно.
Хибила з перснем рука…
Викреслив Полечку, Ніну…
Талія й досі тонка.

Вишні у краденій вазі,
Білість фіранок-вітрил…
Все за сценарієм… Касі
Рвав у гаю дивосил…

Дах перекрив пишній Зіні,
Кларину дачу міняв,
Ніну лишив у бікіні…
Ластився «кішечко…няв».

Легко цю Кет упросити,
Наобіцяти манто…
«Матимеш стейк соковитий…
Фільми Клемана Кокто».

Бачили мічені кури,
Як вимальовував рай…
Спльовував: «крашена…бура»;
Квасом залив огнеграй…

2

Квітнули сальвії, флокси.
Кет зомлівала в куми:
«Мій кабальєро…мій мопсик…
Ти хоч пиши із тюрми…
Кажуть, була я десята…
Буцім - ти вічний жених.
Продані двір, поросята…
Скільки ж звалилося лих…».

3

Літо.
Піано.
Крижопіль.
Кет проклинає любов.
Гірше було Пенелопі -
Саван допрявши… ізнов…


2016

Кислотні дощі (у серці!) хіба передбачити?
Синоптики вчора вістили звичайну грозу...
Чому ж у душі ці ртутні (ненависні) м'ячики
калічать думки (застуджені й так) - завчасу?!
Перун у блакиті вергає вогненними стрілами,
небесний коваль готує (для нас?) оберіг.
А що, як з тобою птахами закохано-білими
у вирій сердець! зі світу дощів! Ти би зміг
у прірву зірватися? грудкою прагнення, каменем,
а я б - за тобою (якщо ризикнеш ти ) - притьма!
Які ж нестерпучі нам Доля готує екзамени!
До тесту на вірність невже варіантів нема?
Загрій мене! всю! порятуй від їдкої кислотності,
збери із душі тривоги пронизливу ртуть.
Утеча від світу? від себе? від всіх? - від САМОТНОСТІ!
До біса слова і думки! Ти моїм просто будь!

На планеті, що - Земля,
завелась традиція:
пам'ятник на чест Ім'я -
ну як інвестиція.
Навіть зовсім без імен,
задля популярності
показати манекен
в мармуровій марності...

Пітекантроп розумів
мамонтові участі.
Бракувало певних слів,
але не рішучості.
Геній власної доби
зі своєю довбнею,
він подібному собі
визначив безоднею
місце в чорній мерзлоті,
чим зробив для вічності
(примітивний ще чи ні)
пам'ятник практичності.


28.01.2016

Не блукати між кущів багряних
Не шукати більш твої сліди.
І твого волосся сніп вівсяний
Відіснивсь мені вже назавжди.

На щоках, мов ягоди, рум’янці
Ніжною, красивою була
Як проміння сонячне уранці
Сповнена і світла, і тепла.

Зерна віч твоїх осипались, зів'яли,
Ім’я лагідне розтануло, як звук.
Та лишився у зім`ятій шалі
Запах меду від невинних рук

Як над дахом зірка вечорова
Лапкою, мов котик, миє рот,
Я про тебе чую тиху мову
Вітру й водяних співучих сот.

Хай мені шепоче синій вечір,
Що ти вся – лиш мрії і пісні.
Все ж, хто вигадав гнучкий твій стан і плечі
Світлу тайну доручив мені.

Не блукати між кущів багряних
Не шукати більш твої сліди.
І твого волосся сніп вівсяний
Відіснивсь мені вже назавжди.

Все точки над и уберу,
вскрою, как рану с гноем,
вытру, краской покрою,
как пол в веранде дома,
где старый последний сломан
стул у стола для брата,
не рада, не радо, не ради?

Где окна дремуче стары,
они ли, они иль кресты
с могильной плиты отца?

А я убираю с лица
все точки и пряди - надо -
чтоб окон вечерность спрятать...

***

А я живу многотомно,
а я дышу монотонно...

Велике переселення гряде.
Та вічно спотикаються народи.
І є питання нібито просте, –
куди цивілізація іде,
як на її шляху гниє колода?

Ця «притча во языцех» дістає
усе живе історії нової.
І запитання інше постає, –
кого ще епідемія уб’є
цієї істерії параної?

Нові батиї обирають шлях
минулої історії своєї.
То Богу свічка на усіх устах,
то кочерга у бісових руках,
то оргія пекельної ідеї.

Яка огидна місія твоя,
на вимирання обраний народе,
заручник у тирана-глитая,
якому люди нарекли ім'я
душителя любові і свободи.

Яка порода нації – пуста!
Які вожді! І темні, і нікчемні,
несамовиті, грозні, кровожерні...
Яка еліта! І яка мета...
…опричнина, катівня і орда –
воістину імперія тюремна.

ЗМІєголові вилупки її
не володіють істиною часу,
не чує правди агресивна раса.
Її бойовики ведуть бої,
і піють їй рулади солов'ї-
розбійники азійської зарази.

Немає діалогу візаві.
Але за Крути і її звича́ї
топити нашу землю у крові
історія дає по голові.
Нема ума, та хай не забуває:
хто сіє вітер – бурю пожинає.

01.2016

- А хто ти є? – себе питаю,
коли утомою життя
я перед небом уклякаю
своє нещире каяття.

- А що ти робиш на гостині
розмаю щастя і біди?
На цій замацаній картині
й твої помічені сліди.

- А ну давай, шукай-но паю
серед чернеток і півкуль…
Отак себе застерігаю
від кепкувань і ласих дуль.

Я знаю тільки, що не знаю
речей відомих, бо вони –
лиш світлотіні в темнім гаї,
краплини в повені весни.

Хто надто мудрий, глянь угору:
твоєї мудрості – зеро
на терезах, що важать Мору
гріхи діянь і мрій добро.

Твоє усталене завзяття
розвіє час. Епоха слів
горить у прах. В її багатті
та й не один катрен зотлів.

- А хто я є? – вже не питаю,
а мимохідь, поміж суєт,
дурне питання нагадаю
і сам собі: може, поЄт?

27.01.2016

* * *

Зуби Львова (дзвіниця Катедри, Вежа Корнякта
і, звичайно, Ратуша)
дірявлять бундючні хмари,
спричиняючи дощ…
Відкоркував коньяк ти
дещо завчасно. Відійдімо
подалі
від храму!

Чудернацьке місто. Тут вина п’ють з рукомийника *;
заснували копальню кави. На честь Луческу?
Особливий гонор і в пана, і в халамидника.
Соломія, Данило й... Захер – в числі почесних.

Переплелось: і Княжа Доба, і могутність Австрії...
Суперсучасний трамвай
повертає на Руську.
У вагоні – то крайніх,
то поміркованих настрої,
то обурення люду,
доведеного до ручки.

Нашвидкуруч причащаюсь
шоколаду осколками.
Ненаситна кобіта
Леопольду в кишеню
лізе правицею **.
Запиваю дощем
свіжовиплекані смаколики,
так і не зважившись
критикувати
небесних
правителів.




* так у минулому розважалися відвідувачі Шляхетського Казино (нині – Будинок вчених)

* * а так розважаються сучасні дами з пам’ятником Захер-Мазоху

2016 рік

Усе існує близько:
Книжчина, пиріжок,
Чудовисько із писком,
Що дні гребе в мішок,
Будинки на Подолі,
Сухий басейн і плац,
Крез-кутюр`є і голі,
Шедевр, блідий ерзац...

А погляд мій шукає.
Прамова цебенить…
Учора гріла Кая -
Обмотуючи нить.

Вже завтра в ад-пустелю
Везтиме дромедар…
Звалютнені тунелі.
Когось не збити – дар!

Усе напрочуд близько.
Ступає звір на тінь,
Боїться втрати миски,
Прелюдій до хотінь…

А кола концентричні…
Пришвидшую ходу.
Є залицяльник - з Ічні,
Щось пише на урду.

Усе щільненько: біди,
Кущі-сонця-тіла,
Вусатий усевідо,
Синичка-омела,

Тромбони і трамваї,
Дзеркала, слимаки,
Війона томик, вайї,
Пшениця, літаки,

Буравчики і мури,
«Бравісимо» і «пхе…»;
Царівни й мацапури
Пливуть по Хуанхе…

Боління, шал, міазми –
В конгломераті світ.
Досліджуючи плазму,
Підходиш до воріт…

А там – яса… Бабуся,
Пательня... без млинця.

Ще тут я… Ось, тулюся
До Травня-Вітерця.


2016

Так ладно мені у твоїх оксамитових водах
Так тепло вливатись у сни волошкові твої,
де скльовує дрібку з долоні пташина хоробра,
де котяться в овид косичені короваї.

Де я закоралена у вогнянці горобини,
а з гілля летять несусвітні дощі смаковиць!
Де я босонога і вільна - де я ще дитина!...
і в долю мою не застромлено тисячі спиць.

і де запливають медами світань - косогори.
Черватий іще не пішов по мені поговір.
Шукаю вишневі клеї і не знаю про змору,
гіркі кураєві пісні, шанталавий ясир.

Іще не пришпилена терням колької огуди,
ніхто не варив із пліток густяні киселі.
Дзумить над ірисом не тля, що без відома блудить -
а вогкі джмелі у світінні моєї землі.

Ой добре плисти у дитинство - таке доброчоле.
Ніхто ще тебе від родиноньки не одпиляв...
А тут із вікна золотого злоточить неволя
і в місяця, наче на карку затягла петля.

Тиха покірність води дощу -
це мовчазна правда німоти,
тепла байдужість сірого січня -
нетипова зрада снігової сліпоти,
пустота, наче вічна прохолода
беззвучних північних вітрів,
атональна ритмічна зима
за межею стандартних світів,
безголоса тиша триватиме,
бо війна потребує анестезії,

лікуй мене, мій герою, від відчайдушної амнезії.

... натрапив якось перехожий
присів і каже: " - ось, поїж..."
а той йому: " - послухай, Боже
поїм, поїм, та спершу - Вірш…"
довершив, згладив… переглянув
згадав про їжу, посміхнувсь
і тихо зник в попутний ранок
бадьорий
ладний ще
дідусь…
26.01. 2016.

Іду до вас, несу найперше слово,
що визріло в поезію в мені,
коли ходив лелека по стерні,
у золото вдягалася діброва…

Іду до вас, щоб розділить по-братськи
із квітів роси, аромат полів,
мелодію, що зібрана зі слів
дощем травневим, що полив зненацька.

Іду до вас сьогодні, мов на сповідь,
несу свою журбу й любов у слові,
немов у перше, вкотре вже іду.

Нехай в дорозі біла сніговиця,
нехай вітри і грає громовиця –
безсилий зупинити цю ходу!
2016

Лампади сяйво в просвіті вікна,
і на лиці Марії світла втома,
і Йосифа дочасна сивина
така тілесна, як і невагома, -

зорить малому в люльці білина -
вигойдує, душі його знайома,
на брижах срібних променів, як на
ладах батьківських, де хитка плерома;

кружляє, в'є́ться, нібито вона
йому ні силою, ані суддею, -
а материнство дійсне, і ціна
найвища за тутешню дрібку глею.

І родженому нині дивина:
що їм не бути далі разом з нею,
що те її світіння вже з вікна,
що Отчою вона тепер Зорею...

– Жінко, чому ти сива?
Зморщок нема на личку.
Коси – розкішна грива –
Сріблені… Так незвично!
Очі – сумні оливи,
Заволокла волога.
Жінко, чому ти сива?
Чим прогнівила Бога?
Глянула – і здалося
Згусток страждань в зіницях.
– Колір мого волосся…
Боже, яка дрібниця!
Мала я щастя-долю,
Пісню й кохання крила,
Тільки в далекім полі
Рай мій вогнем накрило.
Затишок мала в хаті,
Чашу любові повну.
Хто ж то спромігся вбрати
Вовка в овечу вовну?
Щастя сльоза втопила,
Думала, що осліпну.
Хата – немов могила,
Згасло навіки світло.
Більше не буде дива,
І ні весни, ні літа…
Думаєш, просто сива?
Я ж – і жива, та вбита…

Не просто Небесам усім одразу догодити.
В Єрусалимі налаштувалися до снігу діти:
В кутку - напоготові саморобні санчата.
Напоготові й безлисті поки що деревчата.
Поріділі од пожежі, ліси підготували їм місце.
Та цього дня - ураганний вітер, зі снігом дощ періщить.
В теплих господах повно вина і сухофруктів,
Але що за свято, як саджанці у скруті?!.
Як водночас красиве і корисне поєднати?
І Небесам по-соломонівськи вдалося уладнати:
Засніжені газони для «Баби». Не для санчат.
Днини погожої просять зачекати деревчат.

25 січня 2016

Срізь на світі є вічний і вечір, і ранок.
Та сад, в якому добре добро родить
Є, лише за божим, віри океаном.
Вивчи це, благаю, мій народе!

Живи, дуже прошу, БОЖИМ ЗАПОВІТОМ.
Будь сином свого, не чужого Краю,
Щоб рідним словом оспівали діти
Ті, яких нині ще в світі немає.

Люби своє рідне в погоду, й негоду.
Люби промінь сонця і дощу краплини.
Люби синьо-жовтий стяг свого народу,
Якщо ти є сином НЕНЬКИ – УКРАЇНИ!

Зроби все, щоб москаль не загарбав СХОДУ,
А Крим, щоб повернув знов до України.

09.07.2015р.

Сім’я моя. Моя родина.
Сестри і брат. Сини і внуки.
Серцем говорить Україна.
Серпом Москва і її руки...

Сім’я моя. Своя ще нині.
Сідаємо кругом стола.
Серцем, думками в Україні,
Куди йде стежимо Москва.

Сім’я моя, життєвим кроком
Спішить до світу дуже скоро.
Спить, коли хтось дає уроки.
Сумно, коли дає їх ворог.

01.08.2015р.

Заблукала.
Між століттями, людьми…
Така самотня.
Гой, старій душі, притулку – не Сьогодні.
Не в оцю величнішу епоху,
Запізнилась трохи.
Новий досвід наостанок, перед смертю…
Душі молоді уперті.
Не пускають уперед,
А черга довга…

Ох, епоха!

16.10.2015.

Де не було ніякої стежини,
а вітер сіяв тільки блекоту,
засіяла пташина три соснини
за край дороги, за одну версту.

Що не було – нема-нема та й буде.
Міняються і вирії, і край.
Піски сипучі оминали люди,
а три соснини – ось тобі і гай.

Ішли роки і з ними переміни.
Дощі і грози посилав Отець.
І джерело забило з-під коріння.
А є ручай, то ось і хутірець.

Нема нічого зайвого у Бога.
Порізали дерева на доми.
І повела усіх одна дорога
залізна – найрівніша між людьми.

Гілля спалили, вивезли колоди
і покотили рейки до заводу.
Які там не були урожаї,
не стали люди ті багатії.
Іще не чують, – відшуміли води
і шелестять сторінками гаї.

…………………………………………….
У всі кінці вели мене дороги.
Було – у пекло, і було – у рай.
Немає неможливого у Бога.
І я усе шукаю хутір Гай.

2007

У винному погребі дядька Луї
виноградні потоки по самі краї
заливають хитанням наші кроки
підлаштовуються, сідають збоку
сіро-зелені погляди -- твої й мої
яскраво-червоні юні щоки.

Дубові бочки грають в п'ятнашки
відкрити їх зовсім не важко
ще простіше разом між них зникати
все тут приточене до певної дати
роками зміцнена кожна пляшка
буде що забути, буде й згадати.

2016

у котре січень…сипле сніговиця
планетою крокує рік новий
і юні уже інколи «на ви»
і рідше вже чомусь дитинство сниться

то тільки ще початок ще початок
пів віку /для статиста/ лише пів
ще не затих в душі різдвяний спів
і сніг скрипить…а де ж мої санчата

бо є ще дух здійнятися на гору
знов пригадать: було ж недавно сорок
вернутися на мить в солодкі сни

енергії достатньо є сьогодні
і не лякають серце дні холодні
від січня зовсім близько до весни
24.01.16.

Трояндою-квіткою,
Білою лебідкою
Зимонька-зима
Вкотре вже прилинула,
Замахала крилами
І...тепла нема.

Поле під дібровою
Пухнастою ковдрою
Дбайливо вкрива,
Щоб земля зігрілася,
Хлібом колосилася
Влітку у жнива.

2016 р.

А пам"ять у минуле повертає:
У 33-й - геноциду рік,
У 41-й та у 45-й,
Який на перемогу нас прирік.

А далі був голодний 47-й
І відбудови роки нелегкі.
Та не лякали труднощі ніколи
Народ наш працьовитий.Ми такі!

Лиш увійшло життя у русло мирне,
Та знов випробування нам - "Афган",
Долі скалічені та матері осиротілі,
Сльози їхні пекучіші від ран.

Чорнобиля відлуння й досі чути,
Атомний смерч залишив в душах слід.
А ми чомусь не можемо збагнути
За що це Україні стільки бід.

Та всупереч усьому розквітає
Вкраїна, мов калинонька-весна.
Історію свою ми пам"ятаєм,
Бо без минулого й майбутнього нема.

2013 р.