Ніч жбурляє в вікно
Зорепадом бажання любові.
Цей ефект доміно
Нас штовхає на килим... Обоє,

Наче скошених трав
Дві безсило- пониклі стеблини...
Ми безумство уяв
На підлозі збираємо нині.

Сипле зорями ніч.
Як дарунки збери їх у руки!
Шовк оголених пліч...
Дотик ніжно-солодкої муки...

Доторкнись до основ,
Що постануть, мов в горах смереки!
Знов і знов... знов і знов...
Мов світанок... Близький... І далекий...

...Зараз знову візьму
Твій дівочий тріпочучий вигин...
Стогін ллється в пітьму
Пеклом лави металу у тигель...

Світом темряви плуг
Поле хіті дівочої оре.
...По підлозі навкруг,
Мов перлини, розкидані зорі...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115122311251

ЧУТТЯ ВІЙНИ

Війна – зморщена нація!
У венах – болісна акація!
Війна – невроджена пульсація!
Любов – життя і смерті ґрація...

Війна – до миру вакцинація,
Сльози́ і крові ґенерація!
Війна – інстинктів токсикація!
Труна – людини коронація!

Павло Гай-Нижник
23 грудня 2015 р.

Коли слоненятко лягає спати,
То сниться йому пісня мами і тата,
І лагідно-ніжне слово син,
Солодке й духм'яне, немов апельсин.
Ще сниться йому знайома папужка,
Та пальма зелена, жирафа-подружка,
І як граціозно ступає фламінго,
І як завиває засмучений дінго.
Як стадом пробігли великі бізони,
І всі африканські легенди й закони,
І як задивилося сонце у Ніл,
А сяйво його упіймав крокодил...
А потім на ранок, розплющивши очі,
Мале слоненятко благає ще ночі:
Там клітки немає...і слова, де арка,
Страшного й пекучого - Вхід зоопарку...

Скількох дороги з розуму звели…
Дощем і кров’ю умиваються асфальти.
Ті епіцентри ближчі до столиць.
Тісні узбіччя, ями, і смертельні сальто,


І щастя жити – раптом утекло.
Яке лягло зурочення в дорожні суті?
Тече дорога тихо за село,
На ній – дебільні «мерси», ніби на батуті.

А потім – біль і пригорщі вини…
Навіщо без війни несамовиті жертви?
І знов, моя печале, ти брини-брини…
Бо гналися – зіткнулися, і стали інші -- мертві…

Не люблю Росію ситу
і несамовиту.
А за що її любити
українофобську,
а до того ще і жлобську
націю московську.
Не люблю я ненависне,
що віками кисне.
І чого їй жаба тисне
на моє законне
на окраїни до Дону
і на море Чорне?
Не люблю усе побите
картою бандита.
Я не хочу до корита –
до її союзу,
ні протоки Лаперуза,
ні ікри від пуза.
Не люблю я їхню баню,
пику у стакані –
ані рвані, ані Вані
у анфас. У профіль –
голомозий Мефістофель
риє у картоплі.
Заглядає у кишені,
ниє на арені
і Юпітером на сцені
світом поганяє,
наче нація не знає,
що воно конає.

Серпантином-інеєм
Дерева покриті,
Зимонька дарує всім
Неповторні миті.

З неба,наче зіроньки
Падають сніжинки,
І лунають пісеньки
Навколо ялинки.

Сяють,сяють блискітки
На зеленій сукні,
Танцювати залюбки
Навкруг неї будем.

Бо ось-ось вже рік Новий
Прийде із морозом,
Попросити в нього ми
Щиросердно хочем:

Щоби були усі дні
Сонячні й безхмарні,
Не гинули на війні
Українці марно.

Щоби ночі мирним сном
Дітей колихали,
За святковим всі столом
Новий рік стрічали.

2015 р.

Чи знаєш ти свій родовід,
Його глибокеє коріння,
Хто був прапрадід твій,прадід
І прабабуся що робила?

Ким були пращури твої,
Хіба тобі це не цікаво?
Як називалися вони,
Якого віросповідання?

Дерево роду намалюй,
Його гілля таке високе,
Все по порядку розташуй,
Десь там й твоя гілочка збоку.

Може ти граф,а може князь
В дванадцятому поколінні,
Чи славний витязь,чи козак,
Чи хлібороб,гончар умілий?

Священник,а чи музикант,
А може добрий будівничий?
До чого в тебе є талант,
Куди душа і серце кличе?

Ніколи ти не забувай
З народження і аж до тризни:
Повинен рід свій шанувать,
Любити матінку-Вітчизну.

2015 р.

Обійми ночі харалужні.
Змія в сорочці гамівній.
Так легковажно... близько... пружно...
Ще видихаю в чуба "ні...".

Посоловіли очі пуми.
Порвався яшмовий браслет...
Адаме, восьма ранку. Нумо
Орати зорний фіолет.

Є в тебе відсьогодні Єва.
Вари дамаск, ламай мечі.
Ти був царинником у лева.
Тепер царюєш на парчі.


2015

На вулиці так казково танцює дощ,
А я мокну, закохана на всю голову,
Розбавляю усмішкою прозорість площ
І стигне щастя сльоза подібна олову.
Та я поділюсь з тобою куточком раю,
Згасаючим вогнем впаду на вуста,
Бо ж я, як та посіяна зірка згораю,
Розсипаючись, лечу, цілую сонні міста.
Чекаю на мрії забуті світом давно,
Відкриваючи очі на щось незбагненне
І те кохання, що прийшло до мене само,
Освічує самотнє життя до жаху буденне.
Але чому ти мовчиш? Я стомилась чекати!
Чи для тебе занадто лічити закохані сни,
Я готова кричати, в ніч і тишу кричати,
Лиш би насправді всі здійснились вони...

15.12.15

Твій силует написаний сірими снігами,
Пронизливий погляд заморожує кров,
Ти пройшовся по житті босими ногами
І розтерзав моє палаюче серце знов.
Тоді небо заплакало уві сні від туги,
Та сонце сховалось глибоко в океан,
Я покидала цей світ від страшної недуги-
Протікав по венах твій останній обман.
Втішало лиш те, що колись було,
А пам'ять жаліла змарновані роки,
Як би я хотіла щоб серце не відчуло,
Не цілувати тоді твоєї тіні, щоки...
Та життя давно протекло як річка,
Змивши з лиця всі теплі кольори,
Закохуватись не в тих- уже звичка
І приходити як завжди не тієї пори...
Та я не жалкую про прожите життя,
За світлі хвилини, нехай навіть у снах,
Знаю, назад не буде вже вороття,
А кохання згубилось далеко в дощах...

15.12.15

Цей місяць без метелиць в голові.
Одні лише тумани і тумани...
Занедбані обійстя зимові,
обсіли ґави древа і паркани.
Агов, морозе, вітре і сніги,
у паралелях норду заблукали?
Чи повернули на чужі круги,
щоб всує до Різдва не турбували?
Міняє вектор часу на землі
свої пріоритети і натхнення.
Малює сни на чорному чолі
безлике, як на зиму, сьогодення.

22.12.2015

Бої з собою - бої без правил...
Мости згорають на переправі,
На переправі до світу того,
Де ти і тиша...і вимір Бога...
Де миті щастя такі безцінні,
Де ти ще віриш в казки осінні,
Де , як метелик, душа тріпоче,
Де пісня віща злетіти хоче...
І ти гукаєш- тебе не чують.
У душах темних чорти ночують.
У дикім полі - бездонні вирви,
В екстази входять криваві битви.
І ти не знаєш, навіщо все це.
І рвеш на клапті єдине серце.
І ходиш світом по узголов'ю,
Де ще слідочки цвітуть любов'ю...
Твоя молитва стає набатом,
Бо жити важче, ніж помирати...
Бої з собою без перемоги...
Не всі дороги ведуть до Бога...
Не кожна битва - це крок до миру...
Не кожну душу приймуть в офіру...
Ти не програєш в отому герці,
Як зійде світло в твоєму серці.
...Пісні і вірші - як сіль молитви -
Знайдуть опісля на полі битви...

Так холодно. Угас огонь добра,
Замолкли струны вечного оркестра.
Но может где-то просто для тебя
Открытый файл живительного текста.

Ты верь, тебя не подведет чутье
И струны в сердце зазвучат как прежде,
Вернется жизнь, желанное тепло
Откроет путь к познанью и надежде.

2015

Підкажи мені, козаче,
Де панує правда.
Я не розумом убогий,
Та доля безщадна.

Я відкрию свої очі
На весь світ широкий
Та піду її шукати
З тим, хто одинокий.

Може нас не так і мало...
Чуєш біль та стогін?
Отака вона – ця правда,
Зло пустило корінь.

Проковтну я сльози гніву,
Прокляну неволю,
Помолюся за Вкраїну
І за кращу долю.

2015

При дорозі дуб стояв
В глибокій зажурі:
Відлітав останній птах
У небо похмуре.
Був крислатий дуб колись,
У співі пташинім,
Та упав од вітру лист –
Став дуб сиротиною.
«Мамо,- Іцик прошептав,-
Не маленький вже я.
Хочу полетіть, мов птах,
І співать на дереві».
«Ой, голубчику, ти мій,-
Мовить в сльозах ненька,-
Светер й взуванку візьми.
Зима ж недалеко».
«Якже крилам прорости
Крізь таку одежу?»
«Щоб не простудився ти,
Буть в теплі належить».
«Ненька й дуб – такі сумні.
Як сум пересилить?..»
…З підвіконня шле пісні
Хлопчина безкрилий.
--------------------------------------------------------------
За основу взято вірш Іцика (Іцхака) Манґера "При дорозі дерево стояло". Поет і драматург писав мовою ідиш. Народився в Чернівцях 1901 року. З 1929 р. жив у Польщі, з 1951 – в США, з 1967 – в Ізраїлі. Помер 1969 р.

Чи я іду у темні хащі,
чи я у пущу на путі –
мої роки уже пропащі,
літа минають золоті.

Ніщо хороше не чекає
у суєті межи людьми.
Нема за обріями раю.
Немає літа у зими.

Але чого мені у пекло?
Я ще душею молодий.
Сідає сонце у прибій
ясного моря, де не смеркло.
Мені і там ще буде тепло
і буде чути голос мій.

12.2015

Стихотворение написано в соавторстве с поэтессой Ириной Левобережной

Зеркал полуразрушенный чертог.
Мы только здесь встречаемся отныне.
Миров потусторонних полубог.
Живущих мира я – полубогиня.
Скажи - зачем проведена черта
Меж тем, где не живу сейчас, чем грежу?
Твоя мне недоступна высота.
Ты не заденешь даже край одежды…
Мне не прижаться. Не коснуться лба,
Из губ нектар не пить, опять пьянея…
Желания единого раба,
От «невозможно» - снова цепенею…
Войди в меня. Пронзи насквозь. Возьми,
Законы, и преграды все разрушив.
Пускай меня не будет – меж людьми.
За миг с тобою – я отдам всю душу!..
...Пришел ответ. Ведь ОН не смог- смолчать.
Ответ ответов. Как крушенье мира
На этой встрече, где нельзя ВСТРЕЧАТЬ.
Где выход в явь- не выход из квартиры.
Он ПРОСТО БЫЛ. Лишен душевных мук,
И ранив тем, что сам давно был ранен-
Исхода нет. И лишь касанью рук
Дано осуществиться нам "на грани".
Пусть образ прежний разлетится в прах.
Твоя отрада- новой встречи радость.
Ты не ищи отрады- в зеркалах.
Они все лгут. В них нет ни капли правды.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115122201525

Ідуть часи, минають ери.
Не йде годинник на столі.
І списаний сувій паперу
поети котять по землі.

Ідуть години і хвилини,
ідуть літа за роком рік.
Не зупиняється людина
і укорочує свій вік.

Ідуть і насувають біди,
зростають ціни і оброк.
Не ходять пішки інваліди
і немовля у дитсадок.

Ідуть трамваї на зупинку,
карбує кроки вартовий.
Не йде у рот суха шкуринка...
І наступає рік новий.

І я іду, сміюсь і плачу,
коли ідуть косі дощі,
і поки їх ніхто не бачить,
то витираю уночі.

Іде війна у кожну хату
і за Вітчизну воювати
іде піхота у строю,
Ідуть бої, ідуть на страту,
ідуть у вічність ті солдати,
що стали за сльозу мою.

12.2015

Коли закінчиться зима
і потепліють сни і доли,
сіяч зрадіє – вже весна,
орати піде чорне поле.

А там засіяні плачі
і ненароджених, і вбитих.
Ржавіють сльози і мечі
на небесах, любов’ю вмитих.

У теплій хаті не пече
морозом ярим. За стіною
затятий світ своє рече.
Стоять сізіфи під горою…

Угору поступ… суєта…,
а тупцювання – також кроки?
І смолять байкою вуста
скоробагатьки і пророки.

І котять торбу з вишини
назустріч долі і терпінню
сини святої кабали.
Найважчий бій – життя із тінню.

Коли закінчиться зима,
настане ера уповання,
що щастя більшого нема,
аніж війни ламке мовчання.

21.12.2015

Глянь в глибини своєї душі.
Що у них твоє серце питає?
Квіти там, чи лише спориші?
Є ми там, чи таки вже немає?

Чи ще квітне, чи вже відцвіло
Те яскраве, що нам дарувало
Сонцесяйне натхнення тепло?..
...Мов вино молоде відіграло

В тих діжках яснозорих ночей,
Де в часи поєднались лихії,
Наче всупереч змісту речей,
Наші душі й тіла, мов стихії,

Що наповнили сенсом життя-
Цим казковим кохання бродінням...
Що ж ти бачиш? Нема вороття?
Стан душі має назву- Прозріння.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115122201250

Шовковиця засніжена.
Любові млявий глас...
Від Хортиці до Ніжина
Запалено каркас.

Ковчег до скель прикутий.
Ні сонця, ні трави.
Каюти для спокути.
Юрма бреде на ви...

Вбивали - за інакшості,
Шептали "покарай".
В`їдалися - від заздрості,
Бо віддалявся рай.

Мавпує тать священика.
Замантрений буддист.
Міновані вареники
Глитає терорист.

Поскрипує суглобами
Ошкірений кощій.
Порадився із глобами...
Посічені кущі.

Всього бракує: стежечки,
Осель, мільйонів, жал.
Дракон комодо, стежачи,
Плює у тьму піал.

Паруються баранчики,
Замурзані осли.
Позаду - лід, парканчики,
Базар босоти: "сли...".

Життя - слизькуща палуба.
Йди, кроки вивіряй.
Задовольнився салом би,
Заллявши вогнеграй.

Химерну кралю-вольницю
Оспівують "раби"...
Цепи іржаві колються.
Поголено чуби.

Блудниць липкаві щупальці.
Маслиновий місток.
Тримався люд укупоньці...
Застрягнув між пасток.

Поплинемо - до єдності.
Смолистенько повсюд.
Єхидна ниже єднуси...
Крізь вушко йде верблюд...



2015

Як немає долі, то не буде й волі.
Як не піднімайся, а чекає дно.
Як не намагайся вибитись у люди,
а не помічають люди все одно.

Не обов'язково бути отаманом,
генієм, героєм, бардом голосним.
Все одно не будеш усіма відразу.
Все одно підемо у кінці ніким.

Все одно читають вірші одиниці.
Все одно співають не твої пісні.
Все одно? А може – безвісті пропали,
полягли рядками на чужій війні?

2015

Плекала стомлена земля
Суцвіття макове покровом
Героя праведна душа
Долала смерть із болем

Він бачив бій своїх братів
Які як він злітали в небо
Лукавий оскал ворогів
Що так ганьбились вперто

В вікні заплакана рідня
Десь серце матері відчуло
Дружина , й рідне немовля
Що так ще вірить в диво

Я не жалкую , я за вас
Склав голову , загинув
За вибір наш , в цей смутку час
Я з неба громом лину.
2015р.

той,
хто пройшов
пекельні кола
по прямій дорозі,
точно знає —
Земля кругла
як і небо…

Не научає Заповіт,
і літератора не чують,
що на землі мільйони літ
ілюзії будують світ,
алюзії – його дублюють.

Колаборація ідей
у войовничій круговерті
не додає ні йоти честі.
Не визнає юрма людей
ідею другого Пришестя.

Прозріють душі аж тоді,
коли підуть по їхній вірі
себе явити на суді
чи у вогні, чи по воді
за маяками поводирів.

У рай, якщо це не мана.
У пекло, де одні ізгої.
На небеса, де є герої…
А де, цікаво, сатана
готує смоляні напої?

Немає тої у імлі,
як на землі – біди ...і муки,
що наробили москалі.
А що чекає у землі,
іще не відає наука.

Душа у тому світі – птах.
Що безтілесному за спокій –
не обіймати світ широкий?

Літають тіні у світах,
а душі – лиш у наших снах,
у нашій пам'яті глибокій.

12.2015

Я не пишу казок чарівних,
Не Андерсен я, не Езоп,
Немає їм у цьому рівних,
Я біля них немов холоп.

Я не Горацій, не великий,
Не джерело його безсмертне.
Навпроти нього я безликий,
За його строфи можна вмерти.

Проте пишу що серце скаже,
Я віддаюсь йому цілком;
Воно на влучне слово вкаже
Й захи́стить під своїм крилом.

21/12/15

Ліперуся чай варила:
Спершу – воду кип’ятила,
Потім вже заварку клала
І окропом заливала.

Цукру сипала дві ложки,
Додала лимону трошки,
Розмішала все гарненько,
Тістечка взяла швиденько.

Сіла пити, смакувала
Та вже подумки казала:
„Ох і добрий в мене чай!
Смак – хоч гостей зустрічай!”

О! Ідея! Так і буде!
Запрошу у гості друзів!
Погуляєм, пожартуєм
Та смачненько почаюєм!

Ліперуся у садочку
Яблука збира в візочок:
- Мамі, татові, сестричці,
- Братику та сірій кицьці.

Ось, дозрілі, червоненькі
У траві лежать гарненькі.
Мама зварить з них повидло,
Чи компот. Там буде видно!

Ще смачний з яблук пиріг!
В нім кориця та горіх,
Запашна, хрумка скоринка...
Ох! Від мрій вже біжить слинка!

Мріяла, поки збирала,
Все охайненько складала.
Яблук у візку – лиш три!
Ну а мрій вже ж – хоч куди!


10.03.2015 р.

Як хороше в зимовому раю!
Хоч він безсніжний, та зате – спокійний.
Лікує душу зранену мою,
Мов стан схвильований мій розуміє!

І пестить вітер, тягне ласки нить,
І легко так розсіює тривогу.
Немов говорить: «Ну, вже досить нить!»
І моляться озерні хвилі Богу.

Гіллястий дуб схилився до води,
Мелодію почув Санта-Лючії…
О Велесе, моїм пером води,
Допоки у гаю не споночіє.

Допоки в серці згасне той вогонь,
Зотліє в ньому іскорка остання.
І попелом – з обпечених долонь
Розвіється розтерзане кохання.

13.12.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став

***
І графомани маються не всує,
хоча і їм поезія пасує,
як леді, що тримає булаву.
Нехай і літописці – одесную,
а я не я, коли листи пишу́ я
туди, де не існую наяву.

***
І у змії така потреба,
що не ручається за себе.
якщо у тебе кров не п'є.
І я – не я, якщо, буває,
і я її не помічаю,
як і вона усе моє.

***
Це означає, що і я бідую,
коли і не живу, і не існую.
Але не розоряю свій сезам.
І я – не я, коли я не бажаю
озватися, якщо я відчуваю,
що я і досі не почутий сам.

***
А ти мене почуєш точно
і через тисячу рокі́в.
А я тебе і поготів...
І я – не я у тім садочку,
де перелази і тиночки
я обминати не умів.

***
Релігія забороняє
гріховні стезі житія.
Але тоді і я – не я,
коли і житіє минає,
і дома не мене чекає
єдина, любляча, моя.

***
Колізії вирішують у бучі,
коли стають великими малі.
Баталії поетів неминучі.
І я – не я, коли є вчителі,
а я у них не буду перший учень.

***
Роди дітей, будуй високий дім,
вирощуй сад, а далі буде видно,
чого найбільше в імені твоїм.
А я собі себе переповім
і ця стезя ніколи не набридне.

               12.2015

Частіш сміюся, аніж плачу,
вже і неправди не боюсь:
щось недобачу, щось пробачу,
хто знає – плачу чи сміюсь.

Свої не закриваю двері
й кого тут тільки не бува!
Все зітреться, та на папері
залишаться нові слова…
2003р.

Вже стільки всотали папери
дощів з неоднакових літер!
Що зносили спокій і затишок,
робили й щоденний сон
щорічним…Тай досі двері
хитає вологий вітер
між двох непідвладних долонь.
2003р.

Небо! Поглянь мені в очі ніжно,
дитина хай буду я, а ти – мати,
я зрадію і буду спати
в світлій тиші, мала й утішена.
2003р.

Мій лицарю ясноокий,
пробач їх – вони ж як діти.
Одна біда – з кожним роком
їх важче і важче любити.
2003р.

невже цей рік мине і з ним усі важкі хвилини
багато різних днів й одне-єдине миро
а на останок проща сліз як визнання провини
чомусь не вірю я у те що грудень плаче щиро

у ніч закутався немов отак сховатись можна
про що він думає про що жалкує дуже
у відповідь лише сльота німотна і тривожна
напевне й сам в пунктирні лінії не віриш друже

тобі найважче скажеш бо у грудях груддя тисне
я хочу вірити у те що плачеш нині щиро
пробачу все і що без помислу й зумисно
ти пропускаєш через себе час отож іди із миром

20.12.2015

Намалюю вечір зі сніжинками
і шматок Європи у вікні...

Олів'є і таця з мандаринками.
Конфеті, гірлянди і вогні.
Феєрверки, янголів овації...

А над ранок
(до небес - луна!)
упадуть
святкові декорації,
за якими -
будні... і війна.

12.2015

Дощ приносить запах неба
і саме він тобі так треба,
запах очищення, свободи,
прошу тебе, не мішай колоди.
В закриті двері він не проникне,
вийди, нехай душа звикне.
Краплі, що тебе торкались,
повір, вони теж боялись.
Колись набридне і молити,
чотири стіни, а там лиш крики.
це не життя, це як недуга,
що пожирає із сердити, мука.
І знову страх, що можеш згнити,
хоча насправді ти боїшся жити.

Буває, я закриваю очі,
і я не сплю, хоч друга ночі.
Самотньо – це коли у сні,
приснився ти лиш сам собі.
Я не самотній, хоч і один,
в мені живе мільйон картин,
мільйон живих і загадкових,
начхати сірих чи кольорових.
Вони ожили всі в мені,
або це я гість в їх вікні.
Моя душа нарешті вільна,
від побуту і від свавілля,
від вічних мук нерозуміння,
добро чи зло ваше життя.

Ми розійшлись, як в морі кораблі,
В нас різні курси, різними морями...
Оревуар, «братішкі»-москалі –
Ви нам ніколи не були братами.

Загарбниками, вбивцями були,
Заблудлих душ умілими ловцями...
І знову із мечем до нас прийшли,
Прийшли катами.
Але не братами.

Імперський дух у вас іще чадить,
Вам кісткою у горлі Україна,
Та споконвічна істина гласить –
Хто меч підняв, од нього і загине.

2015

Помолимося, браття, за Вкраїну,
За нашу рідну неньку, що в біді,
За сльози сиріт і людей нужденних,
За мир та волю нашої землі.
Склонімося пред душами вбієних,
Замолимо і наші всі гріхи.
І словом Божим в серці окриленим,
Почнемо жити, як Господь велів.
Не будемо минулого цуратись,
Яким гірким воно б там не було,
На помилках повинні ми навчатись,
А в серці залишити лиш добро.

2015

Ти знаєш, кохане, що цього не буде—
ми так вже про це говорили багато!
Не треба весь час відкривати сторінку,
не треба у скриньку щомить заглядати!

Не треба вночі прокидатись—«а раптом?»,
боятись покинути дім на годину,
раз-по-раз нав’язливо тиснути кнопку,
бо так вже чекаєш чогось—до загину!

Спинися, ти ж знаєш умови контракту--
і все-таки Всесвіт хнюпливо морочиш...
Ти вгадуєш правильно--цього не буде,
і саме тому, що ти так цього хочеш!

2014

Ви умієте ходити
по циферблату —
по колу,
по ходу стрілок і проти;

дивитися через зіниці
годинника —
до глибин
бездонної вічності;

витягувати із смоли
коліс і пружин
час.
І множити його на вісім.

Ви умієте складати
галактики
у макове зерно
до куті. На Різдво;

перебігати по променях
місяця і сонця
на будь-які
міжзоряні відстані;

проходити через стіни
близьких і далеких
галактик —
у інші виміри.

А вся метушня
3D світу —
лиш пилинка
на лінзах ваших окулярів.

Подаруєш квіти мені
Та у коси вплетеш ромашку,
Ті далекі згадаєш дні,
Коли юність кохала палко.

Подаруєш своє тепло,
Яке душу мою зігріє,
Почуття,що колись цвіло
І тепер у серцях зоріє.

Подаруєш мені вінок
Із надії,віри,любові.
Бо з тобою,коханий вдвох
Йти разом все життя готова.

2015 р.

Є друзі – і чужі, і рідні,
і маю добрі врожаї.
Усе моє – поля, гаї.
               Але нікому не потрібні
               версифікації мої.
Одна надія, що на небі
читаються мої думки,
які написані для тебе,
але немає ще потреби
запам'ятати ці рядки.
               Бо ти чекаєш на шамана,
               московію Батия-хана,
               вдихаєш інший аромат
               нової Шамбали – Корану,
               що відміняє шаріат.
У тебе Біблія настільна,
а віруєш бозна-кому –
попу Росії.
               Ти наївна.
               Є Україна самостійна,
               а ти не віриш і Йому.
І живучи у цій юдолі
нещирості і каяття,
не відаєш науки волі,
яка гартує наші долі
на сцені нашого буття.
Не знаєш ролі України
у промислі Його мети.
Життя навчає і дитину,
що наша нація єдина,
а ти чужа у неї... ти...
               Ми стоїмо, ми не упали.
               Ще не пожаті врожаї.
Феміда виставляє бали,
коли кінчаються бої.
               Ще не сиділи генерали
               за підлі подвиги свої.
Тебе науськує політик,
який у суєслів’ї пліток
не добачає рук Москви.
Не ми одні у неї свідки,
коли гниє із голови,
коли готує нас у клітку
руками нашої «братви».
               Тобі куди? Мені – направо.
               Аплодисменти!
                                     Тихо...
                                                 Браво!

                              12.2015

Вийшов місяць-господар
Збирать зоряний врожай,
Зірки в мішок поскладав,
Перевеслом зав"язав
Срібним-срібним,як він сам,
І...від ночі заховав.

Та шукала - не знайшла,
Так у темряві і йшла.
Запитала вона хмар
Чи не бачили хто вкрав
Її подруг-зірочок
Та й посадив під замок.

Ті хоч знають та мовчать
Хто би міг зірки узять,
А без них навкруг пітьма.
Тут і місяць обізвавсь,
Що,мовляв пожартував,
Зіроньки він заховав.

Став з мішка їх висипать:
А вони летять,летять,
Більші,менші - миготять,
Наче золото горять.
Ясних зір нічний парад,
Пада з неба зорепад.

2015 р.

Мій синку, ти чекаєш свята…
Воно вже йде до нас у хату.
Ти написав – я добре знаю –
Листа святому Миколаю.
Планшет, а може – ноутбук…
Ти в мене здібний до наук,
То ж не для ігор, для навчання.
Вже скоро збудеться бажання.
А ще в кінці того листа
Дитяча мрія є проста.
Ти попросити не забувся,
Щоб я додому повернувся…

Моя кохана рідна донько!
Ти обвела свою долоньку…
Я той листочок у клітинку
Завжди ношу, моя дитинко.
Мене рятує він щодня –
Твій оберіг – моя броня.
Ти й досі віриш у дива,
тож буде суконька нова.
Як тільки зіронька засяє,
Чекай, маленька, Миколая.
Я повернуся скоро з бою,
Щоб завжди бути вже з тобою.

Мій братику! Моя сестричко!
Моя сусідко невеличка!
Мій незнайомий юний друже!
Моє серденько небайдуже!
Ти почекай – вже небагато,
До всіх нас прийде справжнє свято.
Я теж писав до Миколая,
А він нікого не минає.
Комусь він принесе дубця
І серце замість гаманця,
повернеться до когось розум,
серед зими затихнуть грози.
А хтось – отримає наказ,
Згадає хтось вгорі про нас…
І куля обмине солдата…
І прийде мир у кожну хату…
І кожен з вас діждеться тата…

Усе під силу Миколаю!
люблю… цілую… обіймаю…

Вона мене на клоччя рвала,
Душила, різала, пекла, -
Коли встеляла сніг розталий
"Гвоздик" розпечена зола.
Літали кулі десь поодаль,
Снарядам "Градів" навзамін, -
І тхнув війни скорботний подих
Нестерпним смородом руїн.
Війна мене донині кличе,
Тривогу в душу несучи, -
Її озлоблене обличчя
Удень я бачу і вночі.
Вона, безмовно, ніби мука,
Котру нічим не проженеш,
До мене тягне хижі руки,
Закіптявілі від пожеж.
Війна, байдужо та уперто,
Не відступає ні на мить, -
Адже, осколками роздерте,
Судомить тіло і болить...
18.12.15

Піднімаємо якорі.
Оминаємо фути, милі.
Наші ранішні дві зорі,
як підвішені ліхтарі,
ще палають на небосхилі.
І на палубі – ні душі,
і до гавані не завізно.
А попе́реду – міражі,
де немає уже межі
і ніколи не буде пізно.
І зі станції юних літ,
як по лінії на долоні,
десь у вирій за білий світ
налаштовані у політ
білі лебеді. І на скроні
завірюхою сивина
опускається і не тане...
Йде без мене моя війна.
А зі мною – всього одна
таємниця моя остання.
І не мрія, і не мета,
і не доля моя нещасна...
Де ти, юносте золота?
Обігнали її літа,
і зоря одинока гасне.
І у вічності на порі
інкарнація без ліміту
ненавидіти і любити...
Тихо падають дві зорі,
наче юності якорі,
що тримають на цьому світі.

12.2015

Ти ніколи не вірив у мене, хоча
я завжди був з тобою поруч,
знав по імені кожну з твоїх дівчаток,
напивався до стану овоча,

переводив годинник на п’ять хвилин,
щоби ти не спізнився на поїзд,
вимикав, коли міг, відчуття провини
і голос совісті.

Я залазив у дім по стічній трубі –
і заходив до тебе в гості;
коли ти був малий, я приносив тобі
шоколадних зайців і монстрів.

Я приходив до тебе, коли ти спав,
хоча іноді, знаєш, не варто було,
і беріг від гадюк, що живуть у степах,
від укусів собак і тарантулів,

відганяв грабіжників і комарів,
накривав від роси і холоду,
на кінцевих зупинках тебе будив
і казав, що пора виходити.

І коли біда виїдала тебе,
я учив, як це – бути сильним,
і беріг кожнісіньке з твоїх ребер,
щоб ніхто не вийняв.

І коли ти, ще хлопцем, страшенно хотів
приносити більше користі,
я для тебе збирав всіх бездомних котів,
що жили на міській околиці.

А коли ти з відкритим лицем ішов
під залізні кийки і кулі,
я ловив їх усі у старезний мішок,
щоб тобі не муляло.

Я спиняв всі лавини, шторми і вітри,
давав руку, коли ти падав,
я навчив тебе вірити і говорити,
що б там не бу́ло, правду.

І хоч ти не запитував моє ім’я,
мушу визнати – це навзаєм.
Імена неважливі, хоч кажуть, що я
колись був святим Миколаєм.

02.12.2015

Одного дня, прокинешся і ти,
Із думкою, куди тепер іти?
Кому молотись і кого шукати?
Навіщо далі кисень марнувати?
Скажу тобі, лиш три дано:
Земля, вода і в небо.
Вода тобі відмовити не зможе,
Така прозора й пригорне тебе,
Та лиш тобі набридне плисти,
Усе, що маєш, в тебе забере.
Я вірю, у повітря ти здіймешся,
Знайдеш у собі сили й підіймешся,
Але ж куди без крил ти рвешся?
Не страшно, що впадеш і смерть?
Земля нічого в тебе не попросить,
Вона все має і тобі приносить.
Умова в неї буде лиш одна,
Помре вона, а з нею і твоя душа.