Де сонце кольору міді, а небо висить на шпилі
Старої-старої вежі, що схожа на парасолю,
Здолавши велику віддаль, доклавши значні зусилля,
Самотньо блукає вершник, шукаючи власну долю.
О, скільки земель об’їздив, і скільки краси побачив,
І як не тримали всюди його за рамена дужі,
Вже й кінь його хоче стійла, не кінь – а звичайна кляча,
Зовуть роботящі люди, воли, і поля, і ружі…
- Чого тобі, хлопче, треба? Якої шукаєш долі?
І як покидаєш житла, приземисті і просторі?
- А так, щоб дістати з вежі до сонця на парасолі,
Почути в дорозі кілька нечуваних ще історій.
- Коли ж ти свою напишеш? Посидь в прохолоді саду.
З думок порозплутуй вітер і слів налови барвистих.
- Колись я від мандрів справді спочити на трохи сяду,
Від мідного ока сонця, од вітру дзвінкого свисту.
Та треба рушати, поки ще кличуть далекі далі,
Допоки вони приносять чимало нових історій.
А ви зоставайтесь вдома - у розписах пасторальних...
І зник, де цілують землю найперші вечірні зорі.
Залишилась тільки вежа про вершника всім на спогад,
Коли там повисне небо і сонце - мов міддю бризне,
Нестримно людей тамтешніх зове далечінь дороги,
Зове хоч на день забути осілу свою ріднизну.
2016

Давним-давно, це кожен знає,
на Русь насунулась біда –
заповнивши степи до краю,
на Київ рухалась орда.

Польотом стріл, вогнем і криком,
як з торби, сповненої вщерть,
неслись народам військом диким:
пожежі, голод, глум і смерть

Пройшли віки. Не сам собою
середньовіччя жах минув,
та шлях, прокладений ордою,
її потомок не забув.

Повзуть уперто, зброю взявши,
чумною хмарою біди,
на танки коней помінявши,
на Київ правнуки орди.

Старанно в танкові приціли
вони чатують дні і ночі,
військові і не лише цілі
шукають їх розкосі очі.

З одним лиш за душею шагом,**
впродовж уже скількох років,
ґвалтують під російським стягом
люд звірі з глибини віків.

Усе цинічно враз попрали,
і Будапештський договір,
коли із „градів“ розстріляли
слов’янське братство, дружбу, мир…

У себе ладу дать не можуть,
та вперто лізуть за моря.
Їм це ніяк не допоможе,
уже заходить їх зоря.

А з нею разом йде удача,
розбійний фарт минулих літ,
бо кат отримає на здачу
снаряд, запущений в політ.

Навиліт ті проб’ють гостинці
„Армати“ хвалену броню
і втонуть вже самі ординці
у морі крові і вогню.

В полях білітимуть їх кості,
закон такий є, вражий сину:
Хто із мечем приходить в гості –
той від меча навіки згине.

На зміну їх зорі кривавій,
що кане в прірву назавжди,
нові зірки встають у славі,
аби спасти нас од біди.

20.11.2016

Коли душа як в юності співає,
нагальну справу їй не підкидай!
Нехай співає, діло зачекає,
якщо у ній буяє водограй…

Нехай душі лунає голос чистий
і мило дзюркотить її струмок,
докіль вона в калиновім намисті
нестримним птахом лине до зірок!

Бог дав їй долю до небес літати
і, склавши крила, падати униз,
відчути щем, захоплено кохати,
долати болі нездоланних криз…

Мовчи, благаю, бо душа співає,
не наполохай ці чарівні миті.
Любов її вустами промовляє –
Немає пісні кращої у світі!

Хай стихне все, коли звучить душа,
замре війна, снаряд не розірветься.
Хоч за душею в неї «ні гроша»,
вона свята, допоки спів той ллється!

Чудна весна-любов: мана маною.
Співали горобці над бузиною.
Прожекти – пароплавами гучними...
Крилом сяйним черкало нездійсниме.

Імлисте молоко. Рожеві хмари.
Внизу – полин альпійський, пал Сахари.
І був щербет, і мушмула кислюща...
Сховався шлях за дикорослий кущик.

А оь і літо.
Молочай, ставочки.
Висить часник ліловий на гвіздочках.
Наповнені верейки, вірші, верші.
Безсмертником на дні цебра – найперше.

2016

Підстрибую по стежині,
Кружляю довкола тата –
Для щастя малій дитині
Потрібно хіба ж багато?..

Батьківських долонь захистя,
Очей променистих спокій
В дитинстві моєму чистім
Любові несли уроки.

Тепер ти у снах приходиш.
У спогадах - вічне літо...
Ой, як же, татусю, шкода,
Тих днів безконечно світлих.

… Минаючи ювілеї,
Іду по стежках до себе.
Та тільки руки твоєї
Мені і сьогодні треба.
19.11.2016

Будь ласка, скажи мені причину,
Щоб міг до тебе повернутись,
Міг обійняти, пригорнутись,
Заглянути у вічі на хвилину.

Скажи мені, навіщо рвати душу
За чистої води фантазію,
За звичайнісіньку оказію
Й обіцянку, яку порушу?

А якби ранок починався з кави,
Зі співом ранішніх птахів
У місті битих ліхтарів?
Невже тоді я б не лукавив?

Все що захочеш маєш ти,
Ти можеш мріяти про більше,
Про вічну славу та про інше,
Всього ти зможеш досягти.

Ти зможеш підкорити людство,
Та щира усмішка миліша,
Адже свобода важливіша,
А зверхність стане самогубством.

23/05/16

Затихли оплески... Ізнову
Аплодисментів чую шквал,
Коли пригадую розмови
Смішком забарвлений фінал.
Там, за кулісою, – гіпнозом
Ведуча млоїла мене
Тим, що любов зустріти можу,
Якщо вона не обмине.
Неначе зашморгом, руками
Її безвольну обплітав, –
Штовхав униз, а вже у ямі
Терзав, давив і умовляв.
Тьмянів і тлів собі помалу,
Не намагаючись збагнуть,
Що ще сидить народ у залі
І не забився місяць в кут.
Любив покірно й тихо... Марно
Стискала пальцями рукав, -
Неначе запахи цвинтарні
Читав, розгадував, вдихав.
Потуги слів щеміли нудно
І набрякали в голові,
І не хотілось бігти прудко
Десь на хвилину або дві
Від нетерплячої поваги
До пишних форм і рис краси
Туди, де вірш, неначе шлягер,
Шептали в залі голоси…
19.11.16

о шостій… о третій… знову о восьмій
вранці можливо можливо в обідню
крізь павутиння вертаєшся поспіль
в крапку щілинку цяточку рідню
як тобі хороше тепло і сито
впору по талії фасон по плечу
завжди чекають і завжди відкрито
ще й губи привітно шепочуть: - кочум…
20.11.2016.

Холодно.
Пробирає до кісточок.
От ніби світ горить,
а так, розумієте, холодно,
так незнайомо й невивчено —
організм не приймає час.

Очі заліплені попелом
і не бачиш, чи ще комусь
холодно.
Чуєш окремі вигуки:
може когось спалюють,
може спаленим холодно,
може я сам горю,
але так, розумієте, холодно,
так незатишно й боляче —
вітер губить слова.

Із землі вириваються демони,
саме пекло стріляє у голову
розігрітими півднем патронами,
але так, зрозумійте, холодно,
так незручно й відчужено —
не мій світ, не мій час.

2016

Люблю тихенький цей куток,
Цей пляж і восени і взимку –
Відчути хвиль ясну підтримку,
Щоб погляд мій на хвильку змок

І увібрав снагу озерну,
Як Водсворт з Кольриджем колись
Поезії збирали зерна,
Що їх порозсипала вись

На лоні тихому, німому
Ледь потьмянілої краси
Мого молитвеного дому…
Й натхнення Велеса просить.

Дивитися, як вечоріє,
Схилившись ніжно до сосни.
Як зорі – недосяжні мрії –
Леліють загадкові сни.

І мати втіху превелику,
І дякувати геть за все,
Що ці душевні, Божі ліки
Природа-матінка несе.

19.11.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Коли машина заплющила очі,
То їй наснився дивовижа сон:
Наче вона попала до Африки
І вже не машина, а дійсно слон.
На пальмі ласує бананом горила,
А річка чекає на крокодила...
І їй закортіло попити води,
Та слоник не знає куди йому йти:
Бо звикла машина до світлофора,
Команди "рушай" ачи "постривай",
А серед пишної дикої флори
Ти сам врешті думай і сам обирай...
На ранок прокинулася машина
Й кермує несміло її водій
І лає: яка вона неслухняна,
Неначе мій авто уже й не мій...

Тобі малюю я мандалу, на полотні із свого тіла...
Щоби любов в тобі палала, така, як я Того хотіла.
Чарую мантрою любові, взиваю я до духів лісу.
Пишу твоє ім'я із крові, співаю я серени пісню.
І медитую, і чаклюю, і зазиваю дух війни.
І молюся, рани лікую... заходжу у твої я сни.
Танцюю з бубном із шаманом, палю вогонь, як вічну силу.
Пою тебе пянким дурманом, викурюю я трубку миру.
На повний місяць я гадаю, плету любов у коси свої.
Тебе травлю-сама вмираю, я божеволію з тобою...
03/11/16

Зі мною ти, завжди зі мною
Чарiвний сад моїх пісень,
Як за холодною зимою
Зникає цей осінній день.

І сонце падає за обрій,
Щоб там сховатися від нас,
І з сіро-сизої безодні
Свій промінь шле в останній раз.

Його тепло ти враз відчуєш,
Коли поглянеш в синю вись,
Ти знову йти повинен, чуєш,
Із гір сумних далеко вниз.

2007.03.07

Я бачу в синій далині
Журбу осінніх айстр донині,
Що по стежках і у долині
До рук схилялися мені.

Мороз на шибках грав в той час,
Клен опустив замерзлі віти,
А ви тоді якраз й розквітли,
Даремно я зірвала вас...

Я розкажу усьому світу
Про квітку сонця і тепла,
Що зимнім ранком ожила
І від морозних снів розквітла.

2007.11.02

примара незавершеного тексту
вилунює в історію чудесну…
вимірюване змогою буття…
вимріюване Сарою дитя…
мінливе марево замовчуваних візій
і лоскотливий вітерець наскрізний…
довірливе очікування див –
і Авраам Ісака породив…
вже янголи зійшлися на вечерю…
сміється Сара… шлях веде в печеру
де здійсниться що нині і не сниться…
ще буде текст… льоно́ва плащаниця…

Коли ти ще була малою,
тобі співав я, – баю-бай,
рости, дитино, Бог з тобою,
а ти татуся доганяй.

І досі інколи лунає
дитяча арія твоя, –
уа-уа! І до Дунаю, –
ау-ау! – гукаю я.

А як іще мені гукати?
Я на своєму рубежі,
а ти на іншім віражі
уже переганяєш тата.
І як мені не пам'ятати,
що ти – луна моїй душі?

19.11.2016

(пісня)

Ой, під небом зоряним
Стоїть нива зорана,
Засіяна зернами,
Тепер дощу треба їй.

Щоб гарненько вмитися,
Водиці напитися,
Зарясніти сходами
Там десь аж за обрієм.

Розлитися хвилями
Зеленими сильними,
Ваговитим колосом,
Сонечком цілованим.

Диво-короваями
На весіллях краятись
І лунати піснею
Щирою вкраїнською.

Знов під небом зоряним
Стоїть нива зорана...

2016 р.

Дмухнула осінь листячком жовтавим
І котиться воно в траву м"ячем.
Усюди-всюди та її заграва
Багряним розсипається дощем.

А черешневі вогники-листочки
Спалахують на сонці, мов рубін,
Розшита у калиноньки сорочка
Узорами з червоних намистин.

Корона, наче в принца, є у клена,
Берізонька у золоті ряснім.
Лише ялинонька завжди-завжди зелена
Восени, взимку, влітку й навесні.

2016 р.

Запам'яталося відразу
Як довго й нудно плинув час,
Коли народжувала фрази
Ти в змінах настрою й гримас.
Була нестримано дзвінкою
Твоя нестерпно гостра річ, –
Ще й неспокійною рукою
Ти рук торкалася та пліч.
І злість уста твої стискала,
І жаль німів в очах на дні, –
Як пальці скорчивши помалу
Погрози сипала мені.
І ні на мить було несила
Спинити видиму брехню,
Бо почувався я вітрилом
В обіймах душного вогню.
Стрімкий потік речитативу
Ніяк спинити я не міг,
Бо неприховано-гордливо
Ти спроб не бачила моїх.
Обвитий туго грізним спічем
З усіх боків навперехрест, –
Вдивлявся в зганьблене обличчя
І на минулім ставив хрест...
18.11.16

Вирви досаду з того саду,
Що ти плекав і боронив.
У дальню путь візьми відраду,
Щоб золотавий помах нив,
Черешень квіт, гомін бджолиний
До тебе піснею прилинув.
Аби і в найщаслившім краї,
Коли, буває, розпач крає,
Ти юні пригадав літа,
Які життя вже не верта,
І серцем чистим помолився
За край отой, де ти зродився.

Ох, як довго вона манила,
запрошувала, благала,
погрожувала і попереджала,
аби лишень місто увійшло
у її маленькі двері.
Аби роздивилося серцевину,
оцінило начищені глянці,
струсило пил із бестселерів,
перевірило стелажі на міцність,
образилось на цінники. Тричі.

Із зухвалістю від бога вільною,
стіни почали насуватися,
накочуватися і наступати.
Вона стискала, охоплювала
палітурками, сторінками пергаменту,
виловлюючи дорожні вихлопи
з його ракоподібних легень.
Обнімаючи, голублячи, убиваючи,
ховала місто у своєму лоні.

Волею повітря єдиного подиху,
волею простору єдиного руху,
світ за її скляними мурами
почав танути, зникати, гинути,
благати і висихати, висихати,
жертвуючи небу право жити.
Вона звільнила, полишила,
залишила це місто самотньо,
тихо, задумливо і милосердно
споглядати покісткований світ.
Сам на сам із останнім плачем,
дощем, сльозою, річкою буйною,
вологи життєдайною краплею.
Останньою маленькою краплею,
захованою на будь-якій зі сторінок.

2016

Радіопередача на каналі "Культура".

крізь пустелю я перейду
не вросту
в ній
колючкою стану для
захисту
і мовчанням своїм нап’юсь
спрагла ж бо

і розкрилюсь і збережу
цю любов…


18.11.2016

Знову у пущу далеку
линуть крізь ночі і дні
парами – білі лелеки,
і чорногузи – одні.

Ночі і дні – епізоди.
А у еліти – літа.
Перелітає за воду
осінь її золота.

Птахи високого лету
знають, що небо дає.
Барди, паяци, поети
чають уміти своє.

Сіре вибілює чорне
зранку до заходу дня.
Ночами білу ворону
чорне клює вороння.

Масті козирної мало
мають бубнові низи.
Мало що з неба упало,
поки тасують тузи.

Дами себе поважають,
мітять своє королі,
ну, а валети ламають
піки за них на землі.

Фауна інде міняє
і болота, і гаї
на осіянні краї.
І як лелека, шукає
вирію. Та не чекає
інша порода її.

10.2016

Гірка печаль у кожнім слові –
Це знак біди.
На цьому острові любові
Навкруг – води!

А материк за небокраєм,
Рятунок – там!
Слова і сльози я ковтаю
Напополам.

У цьому дикому нещасті
Десь вихід є.
І віри в зраду і напасті
Ще не стає.

Одна посеред океану
Без тебе вже.
Не йме душа моя обману
І береже

Гарячі ночі, руки, губи –
Все відбуло…
Прокинулась - ти поряд, любий…
Що це було?
10.02.16

Із сумлінням прожити непросто:
Розкуйовджує плани і снива.
Обіцяла весніти о шостій,
А внизу осінь-яв метушлива.

Жолудяно... Дешеві горіхи.
Поприбирані парки, шатерця.
Інспектує стозуба зловтіха,
Тож ховай переповнене серце.

Нерозумно збирати дрібнички.
На мотузочці ринда із грушу.
А сумління - то злива, то мжичка.
І не збрешеш... межі не порушиш.

Ген гургочуть вагони важезні.
Катавасії-війни у кастах.
Дріб алмазний всотався-пощезнув
Над желейною вежею щастя.

Актуальні міцні парасолі,
Обережність у натовпі, звіти.
Плин планктону, хвилясте роздолля.
Під навушником - реп чи сюїта.

Перекочено нулики, дині...
Розтлумачені сенси на пальцях.
Є макуха, зачумлені свині.
Ще ворожать вовчиці на смальці.

Буратіно закопує зелень.
Ваготіє земля-тимчасовість.
Житіє дух змережує гелем.
Коригує - політерно - совість.


2016

Земля під ногами—хмара,
Світло—як білий шовк,
Речі навколо—пара,
Форм видозмінний полк.
Печерний вогонь незгасний,
Спектри і вітражі.
Світе мій дивний, здрастуй,
Хто я тепер?—скажи.
Вийшла з старого дому,
Дивне моє ім’я.
В світі німого грому
Хто це стоїть?—не я.
В дзеркало обережно
Кидаю погляд свій.
Тінь на лиці належна—
Довго тривати їй.

2014

Вже сніг насипався на коси,
Не тане білий – сивина…
Життя змолочені покоси,
В коморі збіжжя. Давнина

В житті усьому проглядає,
Кухвайка тепла застара...
Роса під ранок випадає
В холодну ніч, удень жара.

А до колодязя далеко
Іти стежиною в траві,
Не заважає мамі спека.
Сховались кури в кропиві.

Отак закутана на ганок
Виходить мати. А літа
Уже далеко не світанок,
І не метка уже, не та.

Колись дитячим сміхом хата
Сміялась, бідкалася теж.
Була любов’ю так багата,
Здавалось, їй не буде меж.

Та відлетіли в далеч діти,
Пішов на цвинтар чоловік.
Онукам тільки порадіти,
А самота вбиває вік,

Висотує її судини.
Хіба оце назвеш буттям?
Це ж нині літо. В зимну днину
Все на печі, таке життя.

Не хоче їхати до міста,
Де тепло, чисто, невістки.
Де безкінечних днів намисто
В маленькім просторі. Кістки

Так ниють там на непогоду,
А тут вбирає біль земля.
Топтала ряст в усі негоди,
Концтабори. І вже здаля,

Ізбоку дивиться на долю –
Невже таке пережила?!
Як сотні літ - жита у полі,
Із квітів п’є нектар бджола…
09.02.16

І приходить Іуда, кожен раз, як Месія,
і приносить Надію в рамці праведних слів,
уповзає в доВіру за канонами Змія
і Любов, Божу ласку, обертає у Гнів…

12.11.2016

Зимна ніч, аж ломить кості,
за вікном пітьма.
Я зайшов до себе в гості,
а мене нема…
Заблудився мабуть знову
посеред доріг.
І потрапив помилково
не на свій поріг.
Заблукав посеред поля,
бо навкруг пітьма.
І тепер шукаю долю,
а її катма.
А вона мене шукає,
але зась найти.
Все сердешна нарікає…
Так і до біди
недалеко. Дуже близько,
зовсім рядом вже.
Під ногами мокро, слизько,
лише кінь ірже…
Заблукав я не на жарти,
вже бракує сил.
Допомоги мені варто
в когось попросить.
Та нема навкруг нікого,
жодної душі.
Лиш одна пуста дорога
у нічній тиші.
Що робить? Куди подітись?
Як же далі буть?
Плакати чи веселитись?
В чому вища суть?
І така біда частенько,
дістає пітьма…
Що ж робити доле-ненько?
Чом мовчиш, німа?!.

і насіявся туман на очах постави…
відгукнувся півник живо своїм співом
і зависла благодать-та понад ставом
у маленькому селі від траси зліва…
а яка ж там осінь - самотності потреба?!
осторонь ржетлійший світ гризе конкретно
все, що лізе вгору… щоби впасти з неба…
чим же нам не привід сісти за лібретто?..
18.11.2016.

СЛОВО
А першим було Слово. І Слово було Богом,
яке шанували і цінували,
аж до поклоніння, себто обожнювання.

Бо Слово, народжене древом,
І вигріте Сонцем-Ярилом,
І висвячене самим Небом,
І виболене із пратебе,
Наснажене духом дивним,
Прикрашене квітом-дивом,
Ціловане вітром свіжим, –
Випещувалось у вірші,
Виболювалось чаїно,
Виóбразилось –
Україною!
(Любов СЕРДУНИЧ)

* * *
У час вже наш, після совкових гноблень,
Була така нагода дати «Зась!»!..
Найбільшою бідою був Чорнобиль –
На сході ж тихо дозрівав ДамбаSS.

І рідна мова раною ятрилась:
Враг знає, з чого розпочати ціль.
За неї полягло вже нас не триста,
А леґіони праведних борців!

На драму цю очей вже не заплющиш,
Давно був голос мій в пустелі сам.
Совкова радіація у душах –
То буде й в нас Чечня або й Беслан.

Із ворогом не можна толерантно!
Вони ж і нав’язали нам це зло.
Життям платять герої в битвах ратних!
А лжевожді пантрують ремесло!

Бракує слів!.. А їх же в мові стільки!..
Бо гамселить у душу ревний біль.
І не важливо, чи ти мав п’ятірки, –
Важливо, скільки духу у тобі,

Аби дійти, сказати, домогтися,
Якщо ти вже – не зомбі і не раб.
Нове число загиблих: десять тисяч!
Ти, рабе, ще чекаєш?! Встань! Пора!!!
(Любов СЕРДУНИЧ)

Я знову відшвартую свій вітрильник
і тихо попливу до царства снів.
Не стане на заваді мій будильник,
бо я його завчасно зупинив.

Піднявши простирадло ніби парус,
на середину ліжка запурхну,
а там на мене книжка зачекалась,
я з нею грань уяви перетну.

І помандрую так на хвилях мрії
до ранку світом, доки не проснусь.
В цій подорожі справдяться надії,
за хмари з вітром легко підіймусь.

Полину над гаями чи над морем,
над пасмами із глибини віків,
над щастям, біллю, радістю і горем,
над тягарем минулості років.

Ширятиму з минувшини в майбутнє,
на сотні літ в космічну далечінь.
Загляну в незначне і дійсно сутнє,
шугну в безодню й знов у височінь.

Сновидою пройдусь понад ланами,
відкрию таємницю майбуття…
Отак подорожую завше снами
і пропливаю всім своїм життям.

Яка магічна річ корабель-ліжко,
які у царстві снів живуть дива.
Яка ласкава й чарівна усмішка,
до себе кожний вечір зазива!

Мандрівки ці все більше до вподоби,
під враженнями їх, коли проснусь.
Отак колись, щоб оминуть хвороби,
із подорожі зовсім не вернусь…

Укотре уночі мандрую снами,
пливу старим човном життя рікою,
подорожую часу полюсами,
душею лину в заводі покою…

То човен серця, дно крихкого скла,
до нього зазирають срібні риби,
як сніг холодні. Вже нема тепла,
лиш музика тече, мов льоду глиба…

Вітрило не тріпочеться від вітру,
безсило висне в темряві нічній,
та музика, як неземна палітра –
чарує слух і зве у світ надій…

А кожне сниво, нібито верблюд,
пустелею бреде душі моєї.
Щось волохате, вовни сірий жмут,
картатий твід для осені тієї…

Бреду оазою, якої вже нема,
до пальми, що давно уже зрубали.
Напитись хочеться з криниці, та дарма –
її засипали сміттям і затоптали…

Плетуся руслом вічної ріки,
що висохла під полуденним вітром.
Мій дім згорілий тлітиме віки,
із пам’яті його не скоро витру…

Сліпе дитя – пожива для щурів,
риплять подерті ясеневі двері
в чистилище. Весь світ – великий хлів!
Де рай, де пекло в грішнім інтер‘єрі?!.

Уяви якір – у пісок буття,
а мушлі дум – в лагуни існування!
Сновидою-човном у майбуття
пливу, не полишаю сподівання…

1.

її малював
рікою зі світла
невинні слова
літали на мітлах

і кутики губ
не сум роздягали
тремтіли від згуб
невпинного шалу

приспів

хай серденько знає
де стежка
у рай
пташина душа
в’є гнізда
де тихо
іди
не минайся
світи
не вгасай
іскриною мрії
краплиною втіхи

2.

хай осені сплін
лягає на плечі
у неї
є він
вона
його втеча

від злих язиків
і друзів нещирих
ще губи
п’янкі
хвилини
не сірі

приспів

3.

і світла ріка
його поглинала
і бігла рука
порогами шалу

зникали слова
мов іній в осонні
він рай сповивав
в ажурне безсоння

приспів

3 Грудня, 2015

Матiоловий запах на вечiрнє повiтря лягає.
А по ньому поверх пташка тугу свою сповива, -
Може ти прилетіла, прилетіла до мене, матусю,
Може пiсню твою зараз чую в своєму саду…

Де ти, мамо?.. Далеко водить душу твою синє небо…
Бачиш – внуки уже на своє пiднялися крило?
Глянь – калина набралась, вже набралася повного цвiту,
I барвiнок стрімкий в'є до хати дорiжку легку.

Подивися очима ти моїми на вишню пiд плотом,
Ти садила її у останнiй свiй рiк на землi.
І цей спогад сильнiшим, і цей спогад сильнішим не буде,
Як молитви мої, що до Бога щоденно ношу.

Спи, голубко рідненька. Кажуть, роки усе забирають.
Кажуть, бiль стане меншим, i висохнуть сльози колись.
Може й так... Але вiчно буде плакати бiлим цвiтiнням -
Як у пiснi колишнiй – твоя вишня, матусю, в саду.

Ластівка прилетіла до моєї хати,
А я тую ластівку хочу запитати.
Скажи мені ластівко, скажи мені пташко,
Чи в далекій стороні було тобі важко.

Ластівка хвилюється, крильцями тріпоче,
Про далеку сторону говорить не хоче.
Знаю, знаю пташечко, знаю моя люба,
Комусь мила чужина, комусь вона згуба.

Довелось мені в житті чужини пізнати,
Мені теж про чужину важко споминати.
Не хвилюйся ластівко, вий хатинку свою,
Про далеку чужину знаєм вдвох з тобою.

2015р.

Писанкове

З підворіття гУцула на стежу
покотилась писанка,
росте.
Ей, закінчуй, зимо, в горах лежу*
преч** весни в одежах із мережив,
бо вона вже з небом тет-а-тет,
бо сягнули ромби писанкові
полонин.
Хвилясті та прямі,
доточили лінії казкове,
без якого і катма обнови,
що услід буятиме зимі.
Доокола сто цяток у мандрах,
ялинковий та зірчастий рай.
Світлопоступ.
Обрії – меандром.
Великодньо.
Таїнства пора.

*Лежання при хворобі;
*збоку.

Повниця*

Чи зоря над руками чиїмись,
чи туману хиткого виток –
біля образу в образі їмость**
допильнує тутешніх жінок.
Коровай куштувати припросять
дарувальників сонно-хмільних,
і під образом в образі осінь
молодят берегтиме од лих.
Що галасвіта*** – те не світлиці,
де святиться душа без окрас.
Може, й образ на мить усміхнеться,
що Господнє посіяв навраз.****

*Дарування грошей молодій парі на весіллі;
**дружина священика;
***по всьому світу;
****навіки.

*****
- Де твоя, скрипалю, муза?
- Поневолена… Не тут.
Десь побачиш – поспілкуйся:
Втечу б їй – на висоту.

- Звідки, осене? З полону?
- Так, від горя аж до гір.
Розкладу свою попону,
розцяцьковану – не скромну
всім вітрам наперекір.
Бірувати б*, бірувати б
до появи Косарів**
увійти в небесні шати
на найвищій на горі
і додолу в три поклони
золотавих місяців.
Розцяцькованій попоні,
горам, бердо*** вже невгодній –
скрипалеві манівці.

- Що, скрипалю, зникла муза?
У руці багрянці – жмут.
- Десь побачиш – поспілкуйся:
Втечу б їй – на висоту.

*Спромогтися;
**сузір’я;
***западина поміж гір.

*****
Полювали вітри розсерджені
(всі прозОруч, усі з пітьми)
на дерева з двома осердями:
здобич, гУцуле, на! Візьми!

Два осердя, о, два осердя.
Не майструйте ніхто стола,
бо гаряче на ньому ствердне,
бо холодне на смак – зола.

Вітер-велет, ватаг, за річкою
вмить заблудлого зіштовхнув
з дужим деревом, що зі свічкою*:
маєш, гУцуле, дивину.

Зі свічі не ладнайте ліжко –
сон лихий на такому,
в нім
шепіт шатана** – гейби трішки,
але з обрисами
вогнів.

Два осердя, свічу – на вогнище:
одкричать, як сичі, між гір,
доки небо в нічне полотнище
не дов’яже з іскринок зір.

*Дерево з гіллякою-приростом, що стрімко росте вгору.;
**чорта.

*****
Не розбуджене дримбами* сонце –
просто вогниво,
те, без якого
нікудишнє кресало,
і в оці
подорожнього
небо й волога
од жалю.
За тихеньке простибі**
понад горами
сонцеві бігти.
Не шкодуйте
ні губ, ані дримбів,
щоб зігрітись хутчіше
півсвіту.
В надвечір”ї прощально,
протяжно
звуки музики
витіюваті.
Стільки й сонця,
що в кільцях мосяжних,***
у нічне подорожньому взяти.

*Губні музичні народні інструменти;
**дякую;
***елементи кінського спорядження.

2016р.

1
Давно гримить страшна війна.
Моя найперша в тім вина,
Бо я кричав: – Хай буде Хам,
За нього голос свій віддам!
Хай хоч який, а все ж він наш!
А він начхав на мене, зваж.
2
А він хотів, щоб весь народ
Заткнув собі і вуха й рот,
Щоб як в Союзі, як завжди,
Були тихіше ми води.
Донбас бандитським став, не наш,
І шахтарі замовкли, зваж!
3
Коли схотів розумний люд
Позбутися московських пут,
Коли в Європу шлях проліг,
Нас Хам розвів, він переміг.
В Москву гарант подався наш.
Ми знов рабами стали, зваж!
4
Та гарна молодь, майбуття,
Бажала іншого життя.
На площу вийшли, на протест,
З піснями, дружно, як на фест...
Майдан залитий кров'ю наш!
Спецназ кричав з акцентом, зваж.
5
Ті покидьки, свої й чужі,
Місили молодь від душі,
Був кожен, наче наркоман:
Гатить кийком, в очах туман,
Телеекран скривавив наш...
Донбас не все побачив, зваж!
6
Хто совість мав, батьки, діди
Помчали на Майдан, туди,
Де б'ють студентів, ллється кров,
Де Хам надії поборов.
Чому народ страждає наш?
Піднявся він на спротив, зваж!
7
Так революція гряде,
Бо правди нам нема ніде.
І так відроджується рід,
Щоб захистить себе від бід.
Тут кожен рідний, кожен наш –
Відчув це на Майдані, зваж!
8
Там молодь і викладачі,
Чергують вдень, не сплять вночі,
Афганці, вчені, лікарі
Стоять стіною до зорі,
Не спить притихший Київ наш.
А вже зима надворі, зваж!
9
Там, на Майдані, – кожен брат,
Будують купи барикад
І провокаторів женуть:
Знайома для спецслужби путь.
Ще пам'ятає захід наш
Чекістів вигадки, ти зваж!
10
Відомий стиль, знайомий слід.
Боролися аж десять літ
Проти загарбництва Москви –
Майдан цей спротив поновив.
Підручник був брехливий наш,
А ми про це й не знали, зваж!
11
Все прибувають з різних міст
Ті, в кого є до правди хист.
Несуть бабусі їм дрівця,
Всі носять їжу без кінця.
Який народ хороший наш!
А скільки шин везуть їм, зваж!
12
Священики вкраїнські йдуть,
І паства вирушає в путь.
Все їдуть люди з міст і сіл,
А там почався вже відстріл...
Майдан оточено вже наш!
А броника спинили, зваж.
13
Горить Майдан, димить Майдан,
Вмирають хлопчики від ран,
Їх палять у страшнім вогні,
Їх труять газами – та ні,
Вони стоять! Це символ наш,
Це наша сила й слава, зваж!
14
Бруківка, шашки димові
Й палюча думка в голові:
Не відступати! Вчив Тарас
Боротися – прийшов цей час!
Читав тебе, Кобзарю наш,
Там вірменин на площі, зваж!
15
Поборемо!!! І ось фінал:
Тікає Хам, немов шакал,
Тікає свита, хазяям
У ноги падають, як Хам.
Господар їм – сусіда наш –
Вкраїни завжди хоче, зваж.
16
Казав колись Дудаєв: – Ви
Наступна здобич для Москви.
Уже і Грузія й Чечня
Зазнали, що таке війна.
Московія – це ворог наш
І всій Європі ворог, зваж!
17
Країну туга огорта,
Бо "Кача" плине й плине та...
Ніколи діти і брати
Вже не пробачать вам, кати!
Майдан увесь у квітах наш.
Там стільки жертв невинних, зваж...
18
І ось війна. Вже без забрал
Прийшов наш ворог й Крим забрав,
А звідти – до Європи шлях.
Тут майже кожен олігарх
Москві вклонився – сором наш!
І хлібом не вдавився, зваж!
19
За хліб, за золото й бурштин,
За нафту й газ, за лану клин,
Вугілля, шахти і завод –
Готові зрадити народ!
Олігархат жирує наш,
Бо з ворогом він дружить, зваж!
20
І ось сміліше суне кат,
Луганщини відтяв він шмат
І шмат Донбасу вже схопив,
Своя там "влада" і попи,
Там руський мір, Масква, кримнаш!
Вбивають патріотів, зваж.
21
Неначе мало нам зечні
Завезено в радянські дні,
Так ні: везуть іще сміття,
Для армії це прикриття.
Чужинці край вже ділять наш:
"Здесь мой земля!" І крадуть, зваж!
22
А церкву – як не зачіпай?
Це ж сіті на увесь наш край!
Затягується туго сіть,
А піп московський все хитрить:
"Язик" буває в нього наш,
Та служить ворогу він, зваж!
23
Ще Київ слухає Москву:
Суди, освіта, СБУ,
І в армії – кому скажи! –
В начальства й паспорти чужі!
...Майдан на фронт подався наш,
Багато хто поліг там, зваж.
24
Ми добровольців, як могли,
Озброїли, усіх вдягли.
Народ, як в Січ, їх споряджав,
Наш "генофонд" усе згадав!
Безстрашно доброволець наш
Повстав за Україну, зваж!
25
Так армію нещасну ми
Поволі витягли з пітьми,
Адже "скорочена" вона –
Давно ж пеклася ця війна...
Тепер є досвід гарний наш
І наша зброя власна, зваж.
26
Багато стримано атак.
Багато діється й не так:
Хтось землю захищає, хтось
Нажився – так вже повелось.
Все ж там видніше: наш – не наш,
В тилу із цим складніше, зваж.
27
Іде війна. Всі як один
Не хочуть смерті. Всіх країн
Досяг наш стогін, всі за нас,
Та ще не всім злякатись час...
Не всяк і в нас насправді – наш.
А час давно проснутись, зваж!

10.11.2016

Любий хлопчику мій,
Якби знав мені скільки ночей,
Верболозами сплутаних,
Степом розлогим укритих,
Скільки є у мені несумісних
І дивних речей,
Я планета, дивуюсь собі сама –
І – сьому світу...

У мені дує вітер із пристрастей зітканий і...
Як його зупиняти – я ще не навчилася, правда...
Я палаю вогнем у нестримному буднів вогні
Я не можу спинитися,
Та і спинятись чи варто?..

Вміло зіткана з пилу небесного –
Пилу зірок –
Я втискаюсь в свідомість,
Тому - ночувати – не вдома,
Я пізнала закоханість...
Святість і звабний порок...
Я пізнала...
Але не здолала мене іще втома!

Любий хлопчику мій,
Не рахуй мої дні і роки,
Я ще юна, дивися, кохай,
І направду – ще юна!

Розбуди, оживи і розбурхай,
Незримі сніги –
розтопи,
Визволь муз моїх,
Щоб смак життя не забула!

Перемагає дієслово!
І знає не один поет,
що солов'їна наша мова
і Україна калинова –
неперевершений дует.

Одна будує, інша дбає
і дім, і націю свою.
Одній без одної немає
ані мети, яка єднає,
ані удачі у бою.

Одна за іншою ридає,
коли чужа біду несе.
А інша радує і знає,
що ні на що не проміняє
оте, що в неї – над усе.

І хай ікається на Раші,
коли доп'є чуже вино –
не вип'ємо з одної чаші
за убієнні душі наші,
якщо обоє – за одно.

Якщо обоє – мова тата
і Мати наша дорога
уміють душі лікувати,
і одна одній помагати,
коли роз’єднує яга.

Одна сіяє, інша – сяє
у низині, на висоті.
Навіщо гори золоті?

У світі кращої немає
од неї у моєму краї
і не буває – у житті.

11.2016

Стівен Хокінг лякає: незабаром кінець…
Цей оракул все знає, а бодай його грець!
А утім, вибачайте, він в парезі давно.
Тільки водить очима та віщує одно:

Ось натисне топ-дурень на жасну кнопку «Пуск»,
Землю нашу рідненьку трафить ядерний луск.
І розійдуться зшивки всіх умов для життя,
і покотиться торба з вишини в небуття.

Або інша проблема – вірус генних хвороб
осідлає планету, мовить розуму: Стоп!
Недолуга людина не врятує себе,
бо геномні бацили – то великі Цабе.

Або робот-залізка в тестуванні ума
мудраків переплюне – купно всіх, зокрема.
Ну а як він мудріший, то, людино, корись.
А не хочеш служити, до загину котись.

І стає дуже лячно, особливо вночі,
коли темінь у вікна хилитає корчі.
Ач, віщун-розумака нажахав цілий світ.
Б’ється в шибу метелик, наче той зореліт.

А ти знаєш, це вихід – скарб зібравши в суму,
полетіти у Космос, ну хоча б на Луну.
Вибачайте, на Місяць – от цей суржик дістав!
Знав би, хто прочитає, то би так не писав.

А ще краще у далі, де сусідів нема,
і покоїться в пеклі непогрішна вина.
Де життя одиноке, отже ризик – зеро.
І щоб знову надія: Бог, палата, ребро…

16.11.2016

Золотисте поле хлібне
І бездонна неба синь -
України-неньки символ,
А ще кетяги калин.

І верба, що біля ставу
Миє ноги у воді,
Також диво-вишиванки,
Витвір вмілих рук майстринь.

Квітнуть мальви-охоронці,
Й сонях, наче оберіг,
Та барвінку сині очі
Пильно дивляться у світ.

Це дітей вони скликають
Та й на батьківський поріг,
Звідси ж шлях свій починає
Батьківщина для усіх.

2016 р.

Долинала десь здалеку музика,
А я стала собі та й заслухалась,
Запитала себе я тихесенько:
-Хто ж це грає так гарно, божественно?

Скрипка плакала, а то сміялася
І баяна міхи розгулялися,
Віртуозно звучали всі кнопочки,
Заливався і бубон так голосно.

Легко так від мелодії дивної,
Що й забулось сумне на часиночку,
Вигравали музики троїстії,
У танок самі ноги просилися.

2016 р.

***
Хай світ померкне, хай упаде ніч
зловіща на сади, поля, дороги.
Уперто йтимеш істині навстріч,
за світелко тримаючись убоге.

Ітимеш повз калюжну чорноту,
котра ховає зранені глибини,
й кричатимеш у темну пустоту -
що ти - людина, все таки людина!

Хай каже хтось, що ти негречний дух,
мовляв, зірвавсь із тями спозаранку.
Хіба комусь відомо до ладу,
що ти - свободи подих, а не бранка?

І навіть ся окружна чорнота
не здатна присилити твій супротив,
жагу знайти негненого стовпа
і ще не згублені на опізнання квоти.

То ж ти дійдеш таки туди колись,
де можна глянуть істині ув очі,
не важачи на те, що навіть вись
сховалась нині за плечима ночі...

10.10.16 р.

Небес молоко
ПроснІжило зиму... Ми стрілися знову.
Пройдемо містком.
Він льодом блищить дивовижно казково.

Це річка сумна
Наділа його пекторальку на шию.
Її глибина
Вдивляється в душу очима надії,

Надії на те,
Що все ще удруге здійснити можливо,
І ось розцвіте
Зимова троянда кохання... Щасливі

Ми будемо знов,
Зігріті теплом відлетілого літа...
Та час відійшов...
І річка засмучено льодом укрита...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116111701010

1

Не в дуеті, не в зграї самосмисли шукай.
За лавандовим плесом розруйнований рай.
Шлях тече із наперстка...
Заболочений ліс.
Хтось тремку повітрулю на листочку приніс.

Мухоморні низини. Розмальований пень.
Стережися мисливця. Кінь крилатий - мішень.

Птахоїди... гармати... скорпіона жало.
Мантикора хвостата джерґотала про зло,
Зарубцьовані рани облизала, мов кіт.
Лоскотанням утішена йде від воріт.

Смертоносна істота. Рудувата трава.
Янтареві очиська витріщає сова.
Кораблі у калюжах, паперові граки.
Ти підходила тричі до амвона... руки.

2

Сонцесхови. Трампліни.
Ніч-гущавінь. Жарінь.
Плин по колу до вишні, де гілля поколінь.
Кропивою, любистком обростає душа.
На останній щаблинці - ні образ, ні гроша.


2016

зима сліди і долі замела…
нарізала наділи і надії…
виблискує посеред ентропії
агонія високого чола…

ще літом тіло спалене дотла…
розвіяне на неминучі вруна…
піснями виливається на струни
гармонія високого чола…

де древня Риба мертвою сплила
там Водолій не каламутить воду…
переосутнюється з пороху в породу
іронія високого чола…

Попереду також самотній чоловік.
І я за ним іду, і нам обом – не краще.
Для нас по-іншому працює часолік --
І гостро відчуваєм овид фальші.

За нами тінь одна – загострена життям.
Для нас оцінене сміється диво – жінка.
Вгорі не сонце -- тільки біла сотня плям,
Під ноги стелиться стезя, а не стежинка.

Ніхто-ніщо не змінить нашої ходи.
Ніхто-ніхто не бачив нашого величчя.
А ми таки – затято і печально молоді.
У нас -- означені дороги на сторіччя.

Тому хода легка, як пір‘я на вітрах,
Або ж - липка, як мед, як сік оливи.
Йдемо завжди, хоча давно дійти пора.
І зупинити нас довіку неможливо.