Тільки захропів, наче сім міхів,
Зблизька чи здаля підповзла змія.
«Ось ти, дурню, спиш, – так йому сичить, –
А жона твоя з іншими гуля.
Збіжжя все твоє дорозпродує,
Коні і воли в корчму перейшли,
А сини-орли у розбій пішли.
Встань же, не барись, за діло берись!
Може, встигнеш ще хоч щось зберегти…»
Відповзла змія, наче й не була.
Скочив на коня, та не підганя –
Коник-буревій вже примчав на двір.
Жона молода – золота коса
Відчиня коханому швидко ворота.
«Здрастуй» не сказав, з плеч голову зняв.
Огляда господу – і молиться Богу:
У конюшні – коні...Ясла волів – повні…
Дорогі сини додивляють сни…
В небі голубім зграйка голубів,
Зграйка голубів кружеля в журбі…
Догора краса, мов у день роса...
P.S.
У якій криниці утопить ревниці,
Щоб коханій вірить, а не поговірам,
Та щоб жить із серцем в злагоді – не в герці?..

Горобиною
Зашарілося літо.
Гірчить прощанням.

2016

* * *

Ну куди ти, скажений, біжиш!
Перехрестя залиті червоним.
До нових землетрусів чи воєн?
Трав пожухлих, підпалених жит?

Вже і віра зійшла нанівець;
небокраю не видно за димом…
Хто ж це так неприродно реве,
що городина
не уродила?

Бо кому вони, ті огірки
чи начинені морквою перці?
Тільки біль і зневіра у серці.
Дим Вітчизни… Який він гіркий!

Ну куди ти, дурний? Постривай.
Десь – ти думаєш – легше? Навряд чи.
Закривавлена фаза гаряча
ще триває,
триває,
трива…

Життя одягало у джинси і светр,
А ти купував мені сукні,

Стояв на своєму, мов каменю твердь,
Ціную часи незабутні.

Мене виплавляв, як гартовану сталь
В коштовний метал, мов алхімік.

А час мені тихо на вухо шептав –
Жіноче – слабке, не тобі є!

На горло собі наступала щодня,
Коли я у джинсах і светрі –

Тоді найміцніша на світі броня –
На душу, емоції, нерви!

Ти вперто вдягав мене, ніби княжну,
Підбори і шалики, й хутра,

В мені розчинився а чи потонув,
Мужчина упертий розкутий.

Я стала медова і тепла, м*яка,
І страх оселився і ніжність,

Я стала вразлива, весна гомінка,
Я стала - Так, Ваша Величність.

Мене шліфував, у мені розбудив –
Жіночність, і силу, і ласку.

Таки полюбив! Ти таки полюбив!
Я – Жінка. І то є – прекрасним!

Росте-мужніє дитинчатко,
стає на ніжки, на щабель.
Були всі щирими спочатку?
Вібрує барвна карусель.

Лукаві ходять межи крісел,
на фалди рвуть сорочку, час,
до Бога моляться, до біса...
Упевнюють, що є компас.

Пухкі вишивані калитки,
блищать (експресія ж) лоби,
усюди гасла, рук відбитки.
Повчають: "...родіну люби".

Пігулки є від популізму,
та неохоче їх беруть.
У пору трансів-злив-цинізму
пунктиром креслиш власну путь.

Буває - вигулькне проява,
червоні очі - із орбіт...
А я - свавільна, кучерява -
сідаю в жовтий зореліт.

Мені б летіти якнайвище
над квадратурою яви!
Фальсифікати, попелища,
перетікання сил... грошви...

А ген - паломники лукаві.
Абсурди, змови повсякчас.
Вівцю з піпетки поїть Авель,
а Каїн ріже - для ковбас...

Авжеж, це звичний світоустрій.
Несуть яєчка, хабарі
дрібні мурахи... Шавки шустрі
проблеми горнуть до воріт.

Шаради.
Віча.
Парадигми.
Ця криза - довга, мов зима.
Лукавий ниє: "Гляньте, стигма...".
...я озирнулася - нема.


2016

Мовчаннями, прощаннями, розлуками
Я гратиму із вами в три руки
Лякатиму драконами й гадюками,
Ховатиму по шафах кістяки.

Уявою химерною і хворою
Я заселю цей вигаданий світ –
Якимись потойбічними потворами,
Яких людський іще не бачив рід.

Устами перепраглими знервовано
Щодня міцне смоктатиму вино,
Аж поки голова перехвильована
Не вирішить, що їй вже все одно.

Догоріло літо в полі золотому,
Як травневі зливи – роси на стерні...
Між землею й небом – безгоміння втоми
І жалі даремні, й здогади сумні.
Між землею й небом – далечінь прозора,
Повна свіжих вражень і забутих чар, –
Розгорнулась ясно й різко перед зором,
Відродивши в серці первородний жар.
Розгорнулась ясно – хоч заплющуй очі
Від мигтіння вмісту учорашніх літ, –
Де в єдинім ритмі дні мої і ночі
Ланцюжком гульливим веселили світ.
Де в єдинім ритмі – мужність й осорома
Зладнано бриніли на одній струні, –
Пролягає нині безгоміння втоми
І жалі даремні, й здогади сумні…
31.08.16

Ми, українці, славна нація:
Привітні люди, начебто, не злі.
Потрібна тільки вакцинація
Профілактична для душі.

Вже цілу чверть триває епопея.
Записані хвороби в заповіт:
Хапугольоз, брехнець, обманорея,
Запалення байдужості, дурніт.

Лежить в недузі славна нація,
Забула заповідь святих небес...
Ніхто не робить вакцинацію:
Для нас хвороба - то прогрес.

2016

Манить і вабить монастир і тихий час.
Гора. Внизу – ріки каньйон. І кличуть нас
Алеї парку. Давній склеп для тіл черниць.
Горішнє небо Язловця. Беззвуччя птиць.
Ряди ялин. Осінній дух і часу плин.
В каплиці – тиша. Вид на парк. Молитви щем.
І час окутує, мов шарф, німим дощем.
Усе пронизує єство, де суті суть.
І світлі ангели слова мені несуть.
16.08.2016.

Пустіє спішно битий шлях,
У посірілих звивах смерку, –
І гасне обрій на очах,
Як сяйний блискіт феєрверку.
Тепло ховається в траві,
Уздовж некошених узбочин, –
І пахнуть квіти польові
Хмільним дівочим непороччям.
Вкриває німо землю тінь
Іще беззоряного неба, –
Вслухаюсь досі в далечінь,
Дарма чекаючи на тебе.
Усе – так само, як тоді, –
Не посоромлюся озвучить, –
Коли, обоє молоді,
Лякались наших губ сполучень.
Усе – так само, тільки ти
Десь непорушно заніміла,
Щоб ласий спокій зберегти
Душі безклопітній і тілу.
Усе – так само, з року в рік,
Несе оскому ностальгії
Там, де мене Амур обпік
І поховав завітну мрію.
30.08.16

Двійники в дзеркалах
Нашій пам"яті сплачують мито...
...вже не склеїти скла
Тих бокалів, дощенту розбитих,
Із яких ми пили
Наш напій, що удвох готували
В найщасливішу мить...
...на підлозі розбиті бокали
Будуть різати нам
З болем ноги, скривавлено-босі,
І роз"ятрений шрам
Буде кров"ю стікати у осінь,
Що підступно прийшла
В наші душі і ось розлучила...
...двійники в дзеркалах
Нам і досі всміхаються мило...


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116083100641

Печальним сном, осіннім небом,
Вечірнім відблиском зорі,
Думками лину я до тебе,
До сяйва світлого вгорі.

А дні коротшають… Неначе
Надрізав пломінь корочун*.
А серце за тобою плаче –
Донесхочу, донесхочу.

Тріпочеться, немов метелик.
Як риба в сітях, б`ється все.
…Доріжку місяць тихо стелить,
У вирій мов мене несе.


21.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Квітневий вечір. Дощ і вітер.
В усьому холод і печаль.
Та знаю я – ти є на світі,
Ти – мій відшуканий «грааль».

Найбільша таємниця долі,
До тебе йшла усе життя.
Зіграла всі жіночі ролі,
Назад не буде вороття.

Була я донею, сестрою,
Дружиною, вдовою теж.
Не ужилась із самотою,
Пізнала горя й сліз без меж…

Я так давно тебе чекала,
Ішла до тебе стільки літ.
Розчарувань була навала…
А ти стоїш біля воріт.
02.04.16

Коли до срібних передзвонів тягнуться церкви,
На бистрині Дніпровій спалахує од млості риба,
Достеменно знаю,
Чому це сонце, щебіт і сльоза,
Життя многоголосий хор
Являються щoночі,
Нищать для рівноваги дану тишу.
Достеменно знаю,
Чому це аж занадто зримо виринає прірва,
Куди нас кличе хтось дочасу...
...Не кожному судилось в землю цю врости,
Щоб навіки лишатись краєвидом.
Голосами доходить більшість.
А все ж, як серце починає мовкнуть,
Невже не голоси потойбіч прірви
Так просять не зазирать туди?..
...Що б сталося зі світом,
Якби над усіма владарювала ніч?

Лісу сни високочолі
поміж кронами пливуть...
Маслюки біленькі льолі
поскидали у траву, -
чепурненькі, на галяву
збіглись до старого пня.
Соловей співає славу
повноті нового дня.
Липи плескають в долоні,
а дуби, статечно: ш-шааа...
Сонце снам цілує скроні...
Лісу світиться душа...

30.08.2016

Пальці у волосся запускає вітер,
В пасма золотаві втіху запліта,
Все, що не з тобою непомітно витре,
подихом холодним обпіка вуста.

Скільки ще магнітом навпростець до неба,
Падати до крові, напівстрах відчуть?
Надто невгамовна то була потреба,
Ти – серед довкілля, у мені (мабуть).

Боляче не буде – плескаю в долоні!
Вітер лиш морозний сильно дошкуля.
Дзвінко стоголосся заграє у лоні,
Серцем несвідомо лину навмання…

22.04.2016

Куди зникли всі квіти? Стільки часу спливло.
Куди зникли всі квіти? Зникли давно.
Куди зникли всі квіти?
Дівчатами зірвані – всі як одна.
Тож коли вони помудрішають? (2)

Куди зникли дівчата? Стільки часу спливло.
Куди зникли дівчата? Зникли давно.
Куди зникли дівчата?
До хлопців полинули – всі як одна.
Тож коли вони помудрішають? (2)

Куди зникли всі хлопці? Стільки часу спливло.
Куди зникли всі хлопці? Зникли давно.
Куди зникли всі хлопці?
В одностроях військових – всі як один.
Тож коли вони помудрішають? (2)

Куди зникли солдати? Стільки часу спливло.
Куди зникли солдати? Зникли давно.
Куди зникли солдати?
Лежать у могилах -- усі як один.
Тож коли вони помудрішають? (2)

Куди зникли могили? Стільки часу спливло.
Куди зникли могили? Зникли давно.
Куди зникли могили?
Укрилися квітами -- всі як одна.
Тож коли ми всі помудрішаєм? (2)

Куди зникли всі квіти? Стільки часу спливло.
Куди зникли всі квіти? Зникли давно.
Куди зникли всі квіти?
Дівчатами зірвані – всі як одна.
Тож коли вони помудрішають? (2)

2016

Падуть дощі - дощі падуть невпинні,
мов заполоч розмотана й тужна -
а ти мені про розволошінь синю,
про хилитання злюбу на човнах.

Куди не глянь - торочиться довкілля:
листвяні риби мружать в оці спиж,
космате поле в прохолоду квиле
і тут мене - в розвої цім - залиш...

таку упроз осіннього нашестя:
вкорінену, нескорену і не...
най висвічу на всі широкі верстви
своє цвітіння тонке і земне.

я - стебелина випружена вітром -
леліяна під оскалом грози;
нескошена для сну тугої скирти,
я -дико зросла, я- протесту скрик.

Ти - літо. Ти - пішов. Ти -проминувся,
ти одлетів дорогами трьома...
Дощі змивають спогад із галуззя.
Мене тобі...для тебе вже нема.

….У відчаї хапаєш соломину,
Із болю тягнеш руки догори,
До того, хто не вткне ножа у спину,
І прийме, хто б і що не наробив…

© 29.08.2016

шепіт з літа знов завіяв золотою пилюгою
і до щік із суховію пригортається тепло
та вуста дерев пошерхли більше снів моїх не гоять
а паліччя мов каліччя чорним шляхом потекло

знаю осінь знаю холод закрадається у душу
що у полі мед збирала і замріялась на мить
але шепоте побудь ще поки жовтень хвіст розпушить
поки зірка матіоли у стерні не догорить

Жив був кіт у місті Львові,
кіт звичайний, смітниковий.
Мав оселю на вокзалі
у якомусь там підвалі.

Кіт щодня ходив на чати:
проводжати й зустрічати
поїзди й локомотиви.
В спеку, холод чи у зливу

кіт мостився на пероні,
та вдивлявся у вагони.
Носом журно й тонкосльозо
дим вдихав із паровоза.

Хто кота уперше бачив,
думав, зараз кіт заплаче.
«Мня-а-а-ав!» – котилося пероном
тоскним, жалісливим тоном.

Але кіт не плакав, тільки
витягав з чохла сопілку,
клав на лавку капелюха
і шукав того, хто б слухав.

Хоч без слів була та пісня,
кожен чув, як в серці тисне:
«Дуже хочеться сосиски,
а крамничка зовсім близько!»

Жив був кіт, що їсти просить.
Кіт живе у місті й досі
Як зустрінете у Львові,
киньте, киньте гріш котові.

Я не хочу жити у напрузі,
бути тамадою у ослів,
що, буває, нібито і друзі,
а у войовничому союзі
маєш потаємних ворогів.

І тому не хочу я сусіди,
до якої зроду не піду.
Не бажаю я долати біди,
де й малого не залишу сліду
і своєї долі не найду.

І не хочу я такої долі,
що гартує волю на війні
і волає бойові пісні,
а коли завиє що у полі –
то й усі поминки по мені.

Я не хочу жити одиноко,
падати, летіти не висо́ко…
І коли недоля допече,
я до тої гавані поїду,
де мені, як милому сусіду,
є кому підставити плече.

08.2016

Нічого немає,
чого не буває
єдиної тої пори,
коли і вечеря,
і клямка на двері,
аби не боятись мари.

У лісі, у хаті –
і тіні хрестаті,
і вії були ще тоді,
і видимі нявки,
і голі русалки
ночами жили у воді.

А як же забути
оті атрибути
хрестин і поминок людей?
Кощій повінчає?
Яга сповідає
нехрещені душі дітей?


Далека дорога.
Я «їду до Бога».
На возі, немов у раю.
У синьому полі
дощі і тополі
«охрещують» душу мою.

А батюшка келі-
ї мив у купелі,
єлеєм помазав уста.
І ризи не тліли,
вода не горіла...
Я мирне ягня у Христа.

А нині боюся,
якщо утоплю́ся,
прийме Посейдон, чи Нептун,
чи Ра, чи Ізіда,
чи пекло Аїду,
чи мій предковічний Перун?

І сіяли жито,
і мали корито.
На обрії – ті ж міражі.
Кому довіряти?
На капищі – таті,
і вірної – ані душі.

Одні – мусульмани,
а інші – погани,
а грішній душі все одно,
на кого чекати,
на що уповати,
коли опускають на дно,

аби хоч би якось
ще вище піднятись,
аніж дозволяє талан,
або обіцяти
іконою стати,
коли оживе істукан.

Чи має людина
лихої години
себе довіряти богам?
Одна є старому
дорога додому, –
виборсуйся, голубе, сам.

2016

Неспокій мій ховається між слів.
Вітрила напівсферами тугими,
зловивши безпритульні білі рими,
несуть мій корабель від островів,
і він безладно хилиться набік
від вітру, неприп’ятого у танці,
страхи у перестудній лихоманці
розхитують нервовий його біг.
Страждає без гармонії душа
і прагне рятівної рівноваги,
у морі знань судомиться від спраги
жебрачкою без цвілого гроша.
Сум’яття розчленований вантаж
зсувається від борту і до борту,
і в корабля націлившись аорту
загрожує його і екіпаж
пустить на дно...
Розгойдані думки
плин руху, гризучись,перебивають,
високу щоглу зосліпу ламають
і кидаються пінно навтьоки.
Подерлися канати назавжди,
і вітер, що у просторах гуляє,
безвладний корабель мій нахиляє
до холоду зеленої води.

2016

Літечко надворі -
Радість у душі
Щирі солов"їні
У гаю пісні.
Сонечко сміється,
Мушки гомонять,
Ластівки у сінях
Пестять ластів"ят.
Листячко тріпоче -
Дощик капотить
Понад бузиною
Сяйвом миготить
Зоряний метелик -
Чарівна краса
Крильця невагомі
Сів, ніби роса
На пелюстку мальви
Він перепочить
Квіточка радіє...
Сонечко на мить
Заглянуло в шпарку -
Равлик там заснув
Вітерець легенько
Хмарами війнув.
І шепочуть трави:
Осяйна пора
Засіває душу
Зернами добра.

19.07.2015.

Такої ще не бачила ізроду,
як ніч ота, що зорями цвіла -
у смоги вбрана, в косах ковила,
а говорила - зріла мов у воду.

Що скресне день з Ярилових зіниць,
що скоро осінь, але ще не зараз,
що птаство крильми - любодійно й шаро -
затріпотить у гронах бузини.

Що у пшеничнім коловоротті
змигне коса - як блискавка у хмарі...
і він прийде на серця твого вдари,
як спраглі пити ходять на потік.

Прийде росою стеленим шляхом -
любові й сонця трохи попросити,
впаде до рук твоїх - у млості літа -
і най вам так побудеться разом.

Приземна гілка ябками важка
крізь мене потекла луною серпня
й мені здалось: я спіла і невтерпна
сплила по серпня зельних рукавах.

Маленьке місто, сховане в імлі
Випарувань дніпрових і туманів, –
Крізь димний простір бачить звіддалі,
На пагорбах крутих, подорожанин.
Уздовж і рукотворних берегів,
І схилів непорушених водночас, –
Залите теплим світлом ліхтарів,
Воно навік йому осяє очі.
Вогнів мигтіння – вічно добрий знак,
Для заблукалих у пітьмі невчасній, –
Мій Вишгород ясніє, мов маяк,
Над Києвом завжди і непогасно!
28.08.16

...бува любов рожева, бура, синя.
І чим обарвити, якщо бліда?
Росте - як сонце... колосочок... диня.
Тече униз - немов гірська вода.
Підхоплює зорю, живицю, пісню.
Довкола гуки... неозорий ліс.
Не вірить слива, що цвісти запізно.
Втіка любов під скреготи коліс...

А я спізнала вітряну, високу.
Летіла вслід ...
Розбилася об скло.
У дощ підняв чужий ліловий сокіл.
Клює...
Джергоче: " Вітра не було...".



2016

Обриваються звільна всі пута,
Що в'язали нас з давнім життєм;
І даремно біснується Путін —
Ожиємо, брати, ожиєм!

Оживає у душах надія
Віковічних позбутись ярем.
Попливемо ми геть від Росії
До щасливих країв попливем.

Треба твердо нам в бою стояти,
Не лякаться, що впав перший ряд,
Хоч по трупах наперед ступати,
Ні на крок не вертатися взад.

ігуаною витягнувшись на камені
сонце всотую… осока мені
шепотить про навалу осені…
вітер струнами стоголосими
дограває літа симфонію…
Час лукавими омофонами
снить – «менé» і «мине»… оманливими
серпень досвітами туманними
вимальовує небо айстрами…
дозволяє осінь підмайстрові
ґрунтувати полів полотнище…
ще лісів вересневе вогнище
мої очі засліпить тугою…
ще зима нагряне наругою -
повибілює сніговіями
і написане і намріяне…

Тривога лоскоче,
Мов протягом душу січе,
І темрява ночі,
Немов закапелки печер...

Кохана, не бійся
Без мене прожити цю ніч.
Хай казяться біси.
Ти спомини в серце поклич.

Нехай ми не разом
І я у чужій стороні,
Солодким екстазом
Для тебе наповниться ніч.

Бо я, характерник,
Багаття із трав запалю,
І в серця майстерні
Свій захист для тебе зроблю.

Хоч вітер скажений
Надворі зусім знавіснів,
Хай річка блаженна
Впадатиме в озеро снів.

Почуй на світанні
Пташок, що дзвенять у раю,
Хай очі кохані
Задивляться в душу твою

Тим поглядом світла,
Яким я леліяв тебе.
Троянда розквітла
Впаде у долоні з небес

Дарунком надії,
Що в смутку підтримує нас.
Це віра в подію-
В шаленої зустрічі час.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116082700900

На мелодію сопілки
Позлітались перепілки.
Кішки, мишки, жабки, білки
Добре врізали горілки.
Ох, бучна була забава –
Котик зліва, песик справа
Так звірятам наливали.
Що усі понапивались.

Лев лисицю-чарівницю
Ніжно мацав за сідницю.
Вовк вмостився недалечко
І охмурював овечку.
Майстер дамських справ удав
Міцно свинку обнімав.
Дві мартишки-голодранці
Влаштували дикі танці.
Кабани набрались дуже
І лежали по калюжах.
Кролик став на слимака
Й носом впав на їжака.
В дупель п’яна черепаха
Всіх гостей послала на фіг.
Кури, гуси і качки
Закурили косячки.
Слон усім гостям на диво
Випив дві цистерни пива.
Мавпа в парі із ведмедем
Голі їздили мопедом.
А козел і десять кіз
Показали всім стриптиз.

Шкода було тільки зайця –
Він сидів і чухав … спинку.

А вечір – в осінньому танці. Смішні, недбалі
ще рухи його, боязкі, та вже час пустити,
неначе на воду з паперу хиткий кораблик,
і біль, і тривогу, і навіть це ніжне літо,
що так неохоче, немовби на вічний допит,
повільно-повільно по вільхах іде і вербах,
лісів предковічну самотність жовтаво топить
і зорі полоще у чорному морі неба.

Два кроки до вересня, далі – тривала п’єса .
Ми станем осінніми, вивчивши тихі ролі,
бо осінь уся – у сумнім журавлів оркестрі,
коли із природою змінюють душі колір.
Бо осінь – це спокій, розлитий із дзбана сонця,
це ручка й блокнот у кишені. І рими, рими...
А там – листопад, що так ба́йдуже, без емоцій,
дощами змиватиме з овиду решту гриму.

2016

Запахло морем
Взгляд мой опустел
Я растворилась
В прошлом и печали

Все стало так
Как ты тогда хотел
Когда впервые
Мы друг друга повстречали

Я прожила
И бури и дожди
И золотые листья
Шесть сезонов к ряду

Я так и не умею
Уходить
Бежать, как только
Чувствую, что надо

Ты эти годы
Обжигался и любил
И эти встречи
Растекались в твоих венах

Я плохо помню
Кем со мной ты был
В моих глазах
И надписях на стенах

Я не ревную,
Не надеюсь и не жду
Я просто рада
Нашей новой встрече

Я молча, тихо,
Постепенно ухожу
А твои волосы
Легонько треплет ветер

2016

А ти не хочеш мого смутку.
Знов обрій десь тебе хова.
Моя веселко-незабудко,
Найкращих мрій моїх дива.

Цвітеш тепер лише в уяві
І на світлинах ще твоїх
Застиглі миті – рухи жваві,
Обличчя сонячне і сміх.

Оце й усе. Усе, що маю.
Ще золото чарівних снів.
З життя минулого розмаю,
Де щастям кожен день яснів.

І де відлунювали лунко,
Немовби «цьохи» солов`я,
Жагучі пристрасні цілунки,
Де вічна молодість буя.

О де барвисті всі відтінки,
Веселки ніжної вогні?!
…Висить над обрієм хмаринка,
Що смуток навіва мені.

19.08.7524 р. (Від Трипілля) (2016)

Заїхали за яр оксани, берти,
коли містечка ждали перемін.
Тепер взялись лящати: "...варто вмерти!";
оспівуєте смерть від куль і мін.

Шлете іржаві стріли з Оклахоми,
вчите чужих дітей іти на прю.
А я дивлюся тут фотоальбоми,
живу тверезо, навіть не курю.

Кого стрічали ваші бабці юні?
кому несли печеню і книші?
Ви віртуальні зайняли трибуни,
вам села ці - загибілі - чужі.

Чого ж ви розпинаєтеся хижо?
Латаємо... розверзлася діра.
Отут - війна. А ви - на корт, на лижі.
Вчите мене кричати: " ...геть... ура...".

Отож мовчіть. Бо я жадаю миру.
Вертайтеся до висхлих пуповин.
Задосить вже (хитаються ж...) кумирів.
Всі війни - за горіння свердловин.

І я вночі молюся не за бомби,
Що знищать і сусідське, і моє -
За цілі дамби, кольорові ромби,
Їх купите на ринку за у.є.

Тут вишиванки не забули в скринях.
До нас шерхочуть бабні соняхи...
Для вас ми - кури, вівці, пави, свині,
Що бабряться в багнюці край сохи.

...втекли туди, де більше жиру, сонця,
Де толерантність ляпає із хмар.
Малюйте світ, нерідні... барбізонці,
Не лийте масла у жаский пожар.

Нехай країна буде самостійна.
Спочине персть оця від шарпанин.
Нервує вас мій віршик елегійний?
Писала я на лаві між лавин.

Сади розквітнуть. Оживає мова.
Радіє ранцю, зошиту школяр...
Не треба лити задля миру крові.
Розбагатіє лиш чужак-трунар.


2016

….Шляхетна душа не питає
Чи з болю нема вороття?
Чи хто навзаєм покохає?
Кому що прикрасить буття?
Любов'ю надію вертає -
Подовжує наші життя…
© 27.08.2016

і літо це намарилось тобі,
і вчулися замальвлені округи...
а йшла війна й кормига - йшли обі-
давно тяглись уже за чорноплугом.

Привиділось тобі і це тепло
і синє море...ні, черлене море,
бо рвалося твоє забуте сло...
з"язиковіле на стовпі покори.

Надумався і раю переліг,
і начемир, і вороги привітні -
та в ігрищах і петлях життьових
не схибить - хто за компас має гідність.

Не вовк жаский, а вилащений звір,
що служить так -аж крапле долу слина.
Страшна не ніч - а тьма з душевних дір,
Вітчизни кревне пасмо з-під хустини.

Допоки сниш- ув оберті систем
в обрАння вбрані всеволодарюють:
а на тобі - ерзацовий едем,
аби не рвався з ланцу-наче збуєм.

А на тобі - не зерна - остюки,
а на тобі - ковтни з пустого бутля,
раб гожий: Ваня, Маша чи Юхим,
нехай насниться копійчина вутла.

А Край голосить горлами керниць-
мов рурами посохлими голосить.
Заходиться охрипло горілиць,
паде рукорозвівши під покоси.

(переклад пісні “Winner Takes It All”, АВВА, 1980)

Не хочу говорить
Про те, що було з нами.
Хоча іще болить,
Минуле не змінить.
Зіграла карти всі,
І ти зробив так само.
Вже нічого казать,
Тузів нема, щоб грать.

Переможець бере все!
Невдаха вмить дрібним стає.
Крім того, що перемогла,
Цим свою долю здобула.

В обіймах у тебе
Своє шукала місце,
Вбачала в тому сенс,
Щоб прихистить себе,
Побудувати дім
І стати в ньому сильной.
Дурною я була,
В грі правил не бува.

В богів своя є гра,
В них крижана душа.
А хтось тут на землі
Втрачає самих дорогих.

Переможець бере все!
Невдаха пада, не встає.
Все просто і все ясно так.
Тоді навіщо ж нарікать?

Скажи, а чи вона,
Як я тебе цілує?
А чи своє ім’я
Так само чуєш ти?
Десь вглибині душі,
Ти знаєш, я сумую.
Та що мені казать?
Час за правилами грать.

Судді рішать самі,
Кого любить мені.
На шоу глядачі
Залишаться німі.
Гру знов почнемо ми,
Коханець, чи друг ти?
Велике чи мале?
Переможець бере все!

Не хочу говорить,
Як це тебе печалить.
Я розумію, що тут ти,
Аби потиснути руки.
І прошу, вибач ти,
Якщо це неприємно,
Напруження в мені,
Непевна я в собі,
Але бачиш ти,
Переможець бере все!
Переможець бере все!

2016

Це коли небо зранку натрудженими руками тче густі тумани,
а потім у кирзових чоботях до темна оре втомлене поле.
І наповнені запахами комори зберігають теплі літні спомини
строкатими мішками — зернину до зернини.

Це коли птахи з усієї сили гартують свої крила
долетіти через бурхливі океани до нового теплого літа.
А гриби у лісі озираються на оголені дерева
і знову швидко ховаються з головою під тепле зопріле листя.

...я б не сказала, що холодно.
Швидше - осінній гештальт.
Синь і солом`яне золото.
Шерх кукурудзяних шпальт.

Проситься літо за Кибинці,
Джмеликів сипле - на гріш,
Плутає літери, китиці
Легіт левад, роздоріж...

Хочеш - лишайся на пасіці.
Смажить картоплю дід Ох.
Сонячні кролики ластяться.
Глечик на ґанку "...торрох".

Вірю в закони ймовірності.
Чакри очищені... Плин -
Понад ножами і ніжністю
Тигрових лілій, жоржин...


2016

перша вóйна київ наш сосюри
спів летить корогви мають дзвони в храмах
зунр і злука спілка з польщею петлюри
...кутник смерти перший другий відспів з храмів
і огонь новий із яру й лють похмура
неп й пацифікація вкраїнську в храми
в маси авангард і вапліте культуру
«боґа нєт» один костел закриті храми
три колосся чорні дошки мури
з комнезаму й рознарядок дзвони з храмів
курбас хвильовий мовчать земля й бандури
склад музей торгсин колгосп у храми
кров в європі коновальця та петлюри
на її руках і кров з карпатських храмів
й «нелюдей» з округ гори святого юра
і війна свята за гідність в отчім храмі
...
незалежність! стяг шеренги танки беемде і птури
запорука панахид молебнів за героїв в храмах

25.VIIІ.2016

В моїх літах годилося б дізнатись од Всевишнього
Те, що не вдалось почуть царю Давиду.
Але не можу збайдужніть до того, що діється на світі,
І хоч як кінік Монім із Сіракуз сприймаю його,
Мов сновидіння чи навіжених маячню,
Наважуюсь спитать Господа Бога:
«Допоки зникатимуть не поіменно, а тисячами люди?
Допоки пожежами буде оповито мало не півсвіта?
Допоки триватиме в ООН базікання про справедливість?
Знаю, що не віра в Тебе, а незборимий потяг
Будь-що ввійти в Історію (байдуже, з якого боку)
Править сьогодні світом...
І доки не почую, коли ж скінчиться фантасмагорія оця,
Не спитаю, скільки ж мені лишилося ще жити.

лякливим шурхотом бентежної ліщини
підкрався злодій-вітер в ночі сизі
гойдаються катрени і терцини
горіхові як усміх Мони Лізи
гудуть дерева трубами оргáну
коріння набухає кров’ю літа
слізьми ранковими розбита путь залита
по ній тепер бездомним і циганам
іти-іти і радість роздавати
украденої в серпня таємниці
забутим в серці подихом жар-птиці
підпалювати цукровиння вати
що літо бабине пряде як Пенелопа
і прикладати жаровиння лоба
до стін замоклих лабіринту-лісу…
пливти-пливти моїй душі-Улісу
додому… до тепла Ітаки-літа…
… в річки́ осіння музика розлита
і дзеркала заманюють Алісу…

У веселій і юній весні
абрикоси печалились чорними,
і здавались дерева мені
каравелами з голими щоглами.

Віднесли у дорослу весну
під вітрилами біло-рожевими,
і отримав надію міцну,
і розквітла душа. Ой, невжЕ вони!

Відцвіли, щоб на хвилях тепла
пелюстками опалими жалити.
Й затопила зелена імла,
та росли у ній зоряні зародки.

Ледь помітні, такі ще малі...
Першим другом і першим учителем
довго-довго в зеленій імлі
помаранчеві зорі очікував.

Запалали у червні мені...
Поспішав до них як до святилища,
довго-довго в зеленій імлі
помаранчеві зорі світилися.

В липні згасли. Та втілення мрій
не забуду я в серпні щокатому.
Довго-довго в зеленій імлі
помаранчеві зорі шукатиму.

Довго-довго в холодній імлі
помаранчеві зорі чекатиму...

11.07. - 22.08.2016

Дело к осени. Мы
Через это проходим однажды.
В мир, теряющий смысл,
Отплывает кораблик бумажный.

Я у кромки воды-
Пассажир на корабль безбилетный.
Дождь смывает следы
Этой связи, возможно, последней.

Опускается лист,
Обреченно кружась над водою...
Вот и все. Разошлись.
Мы не встретимся больше с тобою.

Будет медленно век
Перемалывать, чем дорожили,
И опустится стек
На былое, что прежде сложили,

Словно домик из карт,
Лишь колода была шулерская...
Пусть любовный азарт,
Словно карта в воде, уплывает

Тайной вязью дорог,
Не отмеченных картою этой...
...И упавший листок
Уплывает корабликом в Лету.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116082400882

Іде Хрещатиком колона -
Солдати, матері, батьки.
Сльоза непрохана, солона,
Дощем гарячим до щоки.

Ідуть побиті-перебиті,
Із орденами йдуть і без.
В руках портрети тих, що в світі
Уже немає. Мертвий. Щез.

А, може, страдник у полоні
За Україну помира?
І доки серце не схолоне,
То не візьме його хандра.

Тяжкі терпіти буде муки,
Заради сина і дочки.
Щоб повернутися з розлуки,
Щоб не журилися батьки.

Коханій глянути у вічі,
З криниці випити води,
Коли вже день тієї стрічі?
Хто порятує від біди?

Коли їх визволять з полону?
Спасіння довгим буде путь?..
А на Хрещатику колони
Із їх портретами ідуть.
25.08.16

Плаче сива Україна
Гірко тужить Мати
Сини любі, сини милі
Пішли у солдати.
Пішли край свій боронити
Від лихої долі -
Нема щастя та радості
Дітям у неволі.
Не співає пташка в клітці
Плаче та сумує
Не весело в нашім краї
Доки "звір" лютує.
Вітер віє над полями
Віє, повіває
Наша славна Україна
Хай горя не знає.
Мати рідна, Україно,
Треба посміхнуться
Війни стихнуть - мир настане,
Сини повернуться.

18.06.2015.

Я живу за межею. Тут спориш заколисує тишу,
Тут покашлює тихо невиспаний з ночі туман,
І тебе я у снах обніму, на руках заколишу,
Аби тільки забув, як від болю здригається лан.

Як розчімхує небо не грім, і не дощ поливає поля.
Коли вмерти здавалося ліпшим, ніж жити,
Коли в небо найкращих з-поміж усіх забира
Той, у кого з найтоншими нитками сито…

Як відлунює в скронях, вібрує у прожилках тиша,
І біль побратима – як власний вистукує жаль,
І як плакало небо, і крик опадав безголосо,
Коли сонце закрила роз’ятрена серцем печаль.

Я живу за межею. Кожен день – ніби рік, пережитий,
Не розділений досі, не провідчутий ніким.
А потім був день, упереміж з дощем сльозами омитий,
Коли небо почуло, і ти повернувся живим.

Живи…

Продимлена, обпечена,
Обвуглена земля, –
Повужчала приречено
Розложиста рілля.
Отож почув од матері
Розпачливе вторік:
“Немов в якомусь кратері
Горбатимося вік!..
Ви чуєте не першими,
Для духу підняття, –
Що подвиги ось звершите
І зміниться життя...”
Не важко пригадати їй,
Як ждала ювілей, –
Як мріяла багатою
Постати між гостей.
Та злиднями оточена,
Натомлена як слід, –
До себе заохочує
Гостинчиками рід.
Збираємось щоліта ми
Всі в рідному краю,
Щоб звеселити квітами
Матусеньку свою.
Гуляємо до одуру,
Великі та малі, –
Невільники й господарі
Прекрасної землі.
І повняться прозорістю
Затемнені літа,
І добрих прагнень прорістю
Вкраїна пророста!
24.08.16