Пелюстками троянд закружляли сніжинки,
Із світом вітається біла зима,
Широкі долини,пагорби й ниви,
Мов справжня газдиня обходить сама.

Ретельно,прискіпливо скрізь оглядає,
Переробляє усе на свій лад:
Пухнасті шапки яворам надягає,
Та килимом стелить,наче до свят.

І мерехтливі гаптує хустинки
Для сосен,ялинок та для смерек.
Хоч холодно,зате так чудово узимку,
Казкова краса у полон всіх бере.

2015 р.

Є у саду нашім пташина,
Клює насіння та зернини,
До сонця тягнеться й тепла.
Коли ж надворі завірюха,
Ми покладем сальця їй трохи,
Щоб не голодною була.

А хто ця пташка?Так,синичка,
Носить вона жовту спідничку,
У блузи сині рукави.
Мала синичко-українко,
Співай же весело і дзвінко,
Люби цей світ,літай,живи!

2015 р.

Усе було немов чарівний сон
І ми боялись налякати тишу
Це наче пройти тисячу безсонь
І лиш в твоєму сні залишитись.

Усе було немов чарівний сон.
Один лиш сон на двох усе вирішує.
Коли злились два серця в унісон,
В обіймах ночі став мені рідніший ти.

Усе було немов чарівний сон,
Але все ж треба прокидатись зрання.
Багато днів уже минуло за сезон,
А це всього лише пройшло моє кохання.

2015р.

Порізала його по серці,
Сльозами вмилася на мужньому плечі.
А він на неї зовсім і не сердиться:
"Не плач над серцем там уже рубці".

Порізала любов на клаптики.
Ножем ударила щосили
І каяттям гірким заплакала:
"Коханий милий мій прости мене".

Так пульс лунає в скронях,тихим вальсом:
"А я тобі троянди глянь приніс".
Торкнувся щік він ніжно пальцями:
"Ніщо не варте в світі твоїх сліз".

2015р.

Наші шляхи перетнуться, можливо,
Та не нам приймати це рішення.
Я бажаю тобі щохвилини
Бути щасливим із іншою.

Хай вона буде на мене не схожа,
Чи схожа, це неважливо.
Хай тобі вищі сили поможуть
Бути із нею щасливим.

Я бажаю любити без пам’яті,
Любити віддано й щиро.
Я не зможу тобі злукавити –
Будь завжди будь ласка щасливим.

2015р.

1

Віхами бавляться лобні предтечі,
Муштри...
Арес лементить без угаву.
Осиротіло багацько малечі.
Смерть відсікає-оплакує жваво.

Шлють воякам рукавиці, світлини
Добрі жінки, молитовні бабусі.
Йде благовонно свята Магдалина.
Зношені клапани, клани у русі.

2

Стрічі.
Петиції.
Програші.
Бійка.
Хочуть поваги до збочень лесбійки.
Мостять панята копички зелені.
Гей-наркоман копирсається в вені.

Плине ковчег...
Теліпаються кози...
Шийте пов`язки, стрічайте морози!

Пахнуть захвоєні ринки, завулки.
...Після потопу святково і мулко.

Сонми запевнень - у шурхоті листя.
Бука пиляє вдовиченька Христя.
Холодно в хаті, на покутті - манна.
Вірі й Софії недремній - осанни...

Є ще сальце для ворони, синиці.
Поперевертані всі шахівниці...

Миші. Боривітри... Лозунги. Фейки.
Еллочок суржику вчать соловейки.

Плинуть паломники, стогне Славута.
Воля жахтіє - своя... нездобута.



2015

Любити!.. Що це слово значить,
І хто на світі справді любить?
Усі про це тільки й говорять,
Але лиш одиниці люблять.

Любити! Може це не вічно?
Тому що кожен її губить.
Для когось може й не логічно,
Тому що мить – і все проходить.

Любити – дуже дивне відчуття,
Ніхто не може його описати.
Воно то є, а то його нема, –
Не кожному дано його впіймати!

Любити – це для кожного своє!
Для матері – обійми немовляти,
Для лебедя – одна на все життя,
Для пташки ж це – на крилах підійматись.

Любити! Тільки щиро й назавжди,
Щоб вірити у те що відчуваєш,
Щоб бути разом в злагоді й журбі
І кожен день казати що кохаєш!!

16.06.2015 Шабас М.Р.

Поволі вимерзли калюжі
В мілких вибоїнах доріг,
В які, мов кулі кий у лузи,
Уже вганяє вітер сніг.
Чи, може він лишає мітки
На монолітній чорноті,
Щоб я щербини бачив чітко,
А порожнини й поготів?..
02.12.15

І все ж ти мій.

Хай тріснуть гори,
Хай розійдуться ріки,
Якщо ні.

Не може серце помилятись
Й боліти так без тебе день при дні.

Ти мій - і вже на тому крапка.

Чи я твоя?
Вирішувать тобі.

І чхати, що там нагадала бабка.

У радості й борні з тобою я.

Хай змиряться усі.


04.12.2015

Чай з абсентом. Не спиться. Це мій оберіг.
В небі трендом зірниці злітають у сніг,
І гойдає у вічності сплін- корабель,
Зазиває- приплинь до незнаних земель!..

Всім дано по потребі. Жалітись не слід.
Пролітає у небі космічний болід...
Загадаю на відблиск його у вікні-
Хай тебе, мов епіграф, дарує мені!..

Хай він стане початком роману зірок.
Ми його для нащадків напишем удвох,
Наших зустрічей таїн розкритих рядків,
Що класичними стануть довіку- віків.

Заметіль колобродить- паперу сувій...
Ми напишемо повість кохання на ній!
І не спиться... Ця ніч не скінчиться ніяк...
Все здійсниться. Я вірю, зірнице моя.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115120401214

і більше нічого не станеться тільки це:
допоки чекають на березі всіх морів
того хто ховає у хвилях своє лице
стихія води приведе щоб тебе зустрів

а ці пурпурові вітрила мов пелюстки
як тільки дістануться берега – опадуть
і зійде на берег принц і на подив людський
тебе забере зі собою в далеку путь

ви будете дихати морем немов вином
але корабель не сп'яніє – бо йде туди
де сьоме відкриється небо уперше й знов
і більше нічого не станеться окрім див

2015

Знову я сюди приходжу, знову,
Де не раз на лавочці сидів.
У саду яснім, передзимовім
Пагони погнало молоді.

По траві побігли світлі тіні –
Мов гілля продовжують старе.
Традиційні в нашій Україні
У садах оці ряди дерев.

Вітерець тут листячко ворушить,
День химерні відсвіти плете.
Як батьки тут – яблуні і груші
І молодші стовбури – дітей!

Є тут і ділянка для онуків –
Мов навшпиньки витяглась рідня.
Кожне з них так легко, без принуки
Простягло до сонця рученя.

Може хоч для них колись настане
На землі оцій стражденній рай.
І як захід – знов прийде світанок –
Усміхнеться тихо небокрай.

27.11.7523 р. (2015) Київ, ботанічний сад

Приходжу до тями – стрималась.
Могла цілу низку речей,
могла сто безсонних ночей
на слово у неї вимінять.

В безмежні дивлюсь дзеркала,
оправлені рамами-римами:
яка ж я слабка і мала,
як важко було мені стриматись.
2004р

Щемить. І смарагдові сходи
рятують. Я ними йду,
міняю потроху свою біду
на кілька ковтків свободи.

І жодного погляду не гублю,
закохуюсь в кожну мить.
Так дивно, що кожне моє «люблю»
завжди починалось з «щемить».
2004р.

Світ ловив – і піймав (і не раз, не на жарт)
гіпнотичним попелом буднів,
де за фінішем знов починався старт,
а зима починалась в грудні.

Тільки в сні я ішла від дверей до дверей,
тільки трави схилялись віддано:
між уявних світів і умовних людей
не забудь – хто ти є і звідки ти.
2004р.

Як умру, хочу, аби тільки жінки займалися мною в похоронній службі
І поводились з тілом моїм доброзичливо, і прочистили вуха мої од останніх почутих слів,
І просушили рот од останніх сказаних мною слів,
І стерли з очей моїх побачені образи, і чоло моє згладили од усіляких клопотів
І склали руки на грудях моїх, як рукави після праски,
І поклали в місячну купіль, немов у жолоб в корівнику.
А яйця і чоловічий орган з пухом і кучерявим волоссям,
(Немов на бридкім натюрморті минулих епох),
Природа яких надто схожа на зривання плодів поночі,
Лоскотатимуть пір’ям та обручкою круглою .
Як і рот, аби пересвідчитись: може, я ще живий.
І заплачуть, і засміються навперемін, і зроблять останній масаж,
І масаж цей од їхніх рук перейде на весь світ до кінця днів.
І заспіває одна з них медовим голосом молитву «Господь милосердний»,
Щоб нагадати Всевишньому, що милосердя справдешнє виходить із черева –
Черева правди, любові й благодіяння в моєму житті.
Отож, я хочу своєї смерті.
Їй- Богу. Так я хочу померти. Їй-Богу, їй-Богу.
-----------------------------------------------------------------
Єгуда Аміхай (1924-2000) – класик івритськоїлітератури.

Немає щастя без нещастя.
Немає правди без брехні.
Червоно-чорні б’ються масті…
Хто переможе у війні?
Чия то карта нині бита
на полі яви і чудес,
де на кону червона свитка
і опонент – лисавий пес.

Свята ідилія покою:
гудять із класики хрущі,
і торбу кОтять над горою
веселий вітер і дощі.
А потім літо, сонця ватра,
купає землю у теплі,
і вічна мрія, сите завтра,
живе у серці й на стеблі.
Ще далі – осінь, листопади
чужих корон, своїх надій…
Таємні думи-ретрогради
звіває жовтий буревій.

Сивіє небо над землею.
Земля чорніє у полях.
Любов, сотворена із глею,
тамує подих в диво-снах.
А вище марень сіра осінь
перетікає в зимо-град,
імлою розстеляє коси
і затуляє зорепад.

02.12.2015

Навколо нас не дихають, стоять
громадою згуртовано-німою,
в сорочках полотняних і хустках,
тримаючи дітей своїх прозорих...
У вицвілих колодязях очей—
мовчання потойбічного опори,
в обрубаних, обірваних життях —
непрощення, вкорінене стіною.

Ні скарги, ані докору у них,
до дна допита чаша не тривожить,
минулися життєва боротьба,
очікування й страх нічного гостя.
У петербурзьких чорних болотах
лежать козацькі вибілені кості
провісниками свіжих поколінь,
що їх цілунок Дракули знеможить...

В селянських брилях, з сапкою, серпом,
мовчать вони -- у чоботах і босі,
і діти, що навчилися ходить,
тримаються за мамині спідниці.
До вечора було їм не дожить,
щоб вирости у дівчину-зірницю,
у парубка, що струсить, ідучи,
холодної трави блискучі роси.

На світі не лишилося слідів
від геніїв, учених, музикантів.
Пішли у гурті Плужник, Хвильовий
і Соловків розстріляні етапи,
усі «хахли», «бандери», «куркулі»,
кого на муку породила мати,
хто тільки за провину, що живий,
пожбурений у круг пекельний Дантів.

Вони нас не покинули самих —
їх душами заповнені узбіччя.
Без ліку -- незагойних порожнин
в розтоптаній грибниці генофонду.
За кожним із віднайдених облич—
уривки пошматованого роду,
і клини убієнних поколінь
пронизують скривавлені сторіччя.


2015

Коли мені повітря було мало,
Ти був мені найглибшим подихом.
Коли я тонула в Тихім океані,
Ти зі мною потонуть погодився.

Знімаю капелюх перед тобою –
Крізь твою чисту душу видно сотні душ.
Моя любове, будь мені жагою
Знайти і в середині океану сушу.

Коли навиворіт твої всі почуття
Душа поета точить гостре слово:
«Хтось може й віддає своє життя,
А я заради тебе жить готова».

Не хоче серце пафосних рядків.
Душа поета, як сльоза прозора.
А може усе зовсім навпаки?
Кожен малює лінію життя своїм узором.

2015р.

Ти сказав, що я ангел,
Але обтяв мені крила
І я стала людиною.

Ти сказав, що я слабка
І переміг мене
А я стала сильною.

Ти сказав, що я зірка,
Та не впіймав мене
І небо спорожніло.

Ти сказав, що я життя,
Ти віджив мене
І я тебе віджила.

2015р.

               ***
Героїчний козел із Донбасу
про зелені співає романси.
І у Києві їв,
і Росію доїв,
а на кіз не було йому часу.

               ***
Колорадо Раші безголове
все іще усвоює урок –
шкуру кольорову
рятувати знову
бігає у школу й дитсадок.

               ***
Як викинута жабою ікра,
еліта Раші ще качає право.
Супроти, – слава!
мекає, – ура!
хоча, – на мило!
               кожному
                              пора.

               ***
Сите порося біля корита,
татові-тхореві завдяки,
з харьою бандита
лізе у еліту
і воняє на усі боки.

               ***
Війни нема і мир – не до ладу.
Казкове лукомор’я з'їла Раша.
І на біду
чекаємо орду,
що доїдає шоколади наші.

               ***
І у Рашії та́кож біда.
Не попала на мушку ігілу.
Захотіла із тилу,
Але
               до ігілу
її а́еро не долетіло.

                              11.2015

Я не хочу любові,
що ріже зіниці яскраво-палючим світлом
і спалює дотла;
що не має кордонів;
любові, до якої не можеш звикнути;
що тільки спалахує так,
аби потім на завжди стихнути.

Я не хочу любові,
що збиває з ніг,
такої шаленої, наче вітер;
що повітрям легені твої наповнює,
але перетворюється у лід
і в серці стоїть,
а ти її уже не можеш вирвати.

Я не хочу любові,
що не знає болю,
не знає печалі,
а значить не знає і втіхи;
що не дозволяє бути собою,
звичайною,
скромною, тихою.

Я хочу любові справжньої,
що не вміє сердитись
і завжди все прощає;
що не стане продажною,
а в душі навіки оселиться
міцними словами вінчальними.

Я хочу любові чистої,
любові правдивої,
що живе без обману;
такої, що в труднощах зможе вистоять;
на біль не дивлячись
на ноги встане.

Я хочу любові взаємної,
приємної, миролюбної,
що стане розрадою,
що не піде шляхами буремними,
що не розлюбить,
що ніколи не зрадить.

Життя наше таке прекрасне,
На жаль коротке дуже теж,
Ми ж не замислюємось вчасно,
Що літ назад не повернеш.

Через дрібниці сваримося,
Створюємо "купу" проблем,
Втрачаємо усе хороше,
Що маємо - не бережем.

Потім собі "кусаєм лікті",
Нарешті згадуєм про те,
Скороминуще ж все,пусте,
Любов лиш вічна на цім світі.

2015 р.

Ми такі ж люди,як і всі,
А може в чомусь навіть кращі.
То другосортними нас нащо
Вважати дозволяють ті,

Котрі міцне здоров"я мають?
Стрункі,вродливі та успішні
В наш бік щораз кидають звично
Слівце образливе й ненависть.

Є до життя жаги ще стільки -
Позаздрити здоровий може,
Ось приклад - параолімпійці,
Чимало ж нагород привозять.

Хоч хворі,зате духом сильні,
Значних висот ми досягаєм,
Кохаємо та пишем вірші
І негаразди всі долаєм.

Не інваліди ми,повірте,
Просто здоров"я в нас - не криця,
Та радість у очах іскриться,
Бо прагнем повноцінно жити.

2015 р.

ти така крихітна і солодка
що будь-який львівський дощ
тебе затанцює
і ти розчинишся у пацьорках строкатих площ

навіть не думай
чорна кава насправді солоно-гірка
тож ти утікай по вершечках
сонних дерев допоки ти ще одна

утікай поза місто
і колись тебе знайде твій пан
посеред ромашкових пелюсток
бо ти така крихітна і солодка а тут оптичний капкан

Туди, де він,
вона ішла крізь вулиці нелюдні,
крізь їхній жаль і погляди огудні,
й слова, зумисно кинуті недбало,
під небом, що байдуже хмари гнало —
туди, де він.

Туди, де він,
де вже густих туманів запинало
дністрові кручі в безрух огортало,—
вона до квітня линула! Крізь будні
і дзиґарів зітхання ледве чутні —
туди, де він.

(3 грудня 2015)

Він ніколи не був егоїстом,
Але знаєте, так буває:
Гуляє він старим містом,
А думка у небі літає
Про своє безтурботне життя
У якому немає нікого.
Як він каже: "У мене є я
Навіщо жити для когось?"
Він боїться контакту з людьми,
Вільний час свій проводить у домі,
Але він не лякається тьми
І щастя знаходить у ромі.
І якщо йому добре ось так,
То у чому його винити?
Що сидить у ракушці як рак?
Ні, таких як він треба любити.

18/09/14

Пам'ятаєш, одного разу,
Ми хотіли зупинити час?
Ми зробили б це відразу,
Якби залежало все від нас.

Пам'ятаєш хвилини блаженства?
Тиші, комфорту, щастя?
То було приємне шаленство,
Та поруч бродило нещастя.

І тепер, коли ти так далеко,
Коли холодом віють слова,
Пожирає мене ностальгія.

Мабуть рацію мав Сенèка,
Спасіння - це наша душа,
Вона також і агонíя.

20/11/14

Що, не спиться? А наче ж великі такі...
Розказати вам притчі якісь чи байки?
.................................................
Кожній хаті- по Правді (а Правда ж- Свята...)
Тільки Світ у Той Світ шкереберть відліта
Від отруєних слів, мов отруйних комах,
Що розсілись по рИмах... (чи то по римАх?)))

Від... Та далі змовчу. Бо перелік робить -
Це як вірш, що писавсь, аби всім догодить.
Наче й розмір... І рими... Й метафори є...
Тільки от- нецікавий. Пусте. Нічиє...

Ти хоч правду колись відрізняв від брехні?
Чи тобі нецікаво? Сказати чи ні?
Правда поряд з Брехнею інакша. Вона
НЕ ЯВЛЯЄТЬСЯ НЕЮ. Така дивина...
..................................................
Не утнули? Ну що ж... Розкажу ще одну...
З нею ввечері краще відходить до сну...
..................................................
Пломеніє від свічки вогонь вдалині...
Три метелики в мороці якось нічнім
Правду всю про вогонь забажали пізнать,
І гайда по спіралі навколо кружлять!..

Перший мовив- вогонь... Він сліпить... Я осліп!
Другий каже- либонь, він пече! Дайте лід!
Ну а третій нічого їм не відповів -
Він влетів у вогонь і миттєво згорів.

І хотів би сказати, та вже не сказав,
Бо всю правду про сутність вогню він пізнав.
Правди хочеш- за прикладом третього дій.
(не до ночі- подалі від неї радій...)
..................................................
Щось злипаються очі...
Все. Спокійної ночі!


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Св. №115120301048

***
Злизує травень з обкладинки грудня
Снігу шершаву печать.
Букви зіщулені – втомлені люди
Кволо заходять у чат.

Пальці не слухають, клавіші мерзнуть,
Висне програма життя.
Ніби мороз молоденьку люцерну,
Голос горлянку підтяв.

Слава до слова протягує руки,
Іній – до мокрих дротів,
Схлипує тихо, вгамовує стукіт
Серце надії. Хотів

Вимкнути музику – світло погасло.
День послизнувся і впав.
Шкірка банана заповнила пазли
Серед бурульок і трав.

Вузлик зітхання на ниточці мови…
Літепла прагне любов.
Щастя у душу вривається знову
Нехтує низку відмов.

01-02.12.15

Сіяє сонце угорі.
У затінку сараю
гребеться курка у дворі
і ла́коме шукає.

Кугути й півні, де не є,
збігаються до тину.
Найбільший – ла́коме клює,
а то і їй підкине.

Гуляють півні босяка,
пришпорюються шпори,
коли яка така-сяка
вискакує на гору.

А там і сідало, й гніздо.
Якщо кугут не проти,
то сокорять із рана до...
колоратурні ноти.

А півень гоголем іде,
скуба́є пір’ячко руде
і... іншу доганяє.
І поки ще до ночі – день,
нема ідилії ніде,
а в курнику – буває.

2015

***
Таке життя уже не по кишені,
коли на перепутті є путі,
де знову обираються не ті
сюжети і на сцені, й на арені.
Тому у цьому – кращому житті
таке життя уже не по кишені,

***
Корупція і криза неминучі,
коли у владі гопники одні,
свобода і народ – у западні
і діє гасло, – гоп усі до кучі.
Коли в Європу хочеться мені,
корупція і криза неминучі.

***
Надія вмирає остання.
Країна іще не страна,
та доїть її сарана.
Даремні – одні обіцяння.
Коли безнадія одна,
надія вмирає остання.

***
Чим ви там займаєтесь вгорі,
обрані, помазані, неждані,
мічені-назначені, незвані?
Ой, за... воювали упирі,
бо якщо мені внизу погано,
чим ви там займаєтесь вгорі?

***
Істина історії залізна,
поки є архіви не нові
і старі ідеї... Селяві,
що ніколи не буває пізно.
Поки не кують по голові,
істина історії залізна.

***
Коли гріха ніякого немає,
оце і є надійне резюме.
Нема біди, коли ні реноме,
ні іміджу юрма не помічає.
Виконуймо призначення пряме,
коли гріха ніякого немає.

               11.2015

А я плету... шукаю опертя...
Навчилася мовчати велемудро
Тіткам зі швабрами, чужим зятям...
У чоловіка рань - і досі "утро".

Ще бовваніють Ялти береги.
Порозглядаю фото із Нікіти.
Не порадію з тим, кому "ги-ги"
Пришле рідня, забувши спів трембіти.

На павутині - крапельки роси,
Павук оплакав півзасохлу мушку.
Чудне життя: осяюй і проси,
То бджололюд пропустить крізь вертушку.

...а там - парцели, вічні лотос, вайї...
...набиті душами старі трамваї...

...мели щодення каву біло-чорну...
...підтримуй екзистенцію у горні...

...вдивляйся у шкалу температур -
під котика-шотландця "мур...ля...мур"...

Ще хтось побачить сяєво заліза -
Столична Алла, канівська Луїза.

А нині - сніг мітенками лови...
І затуляйся віршем від новин.
Потішся мандаринам та пороші.
Зустрічні люди - осьдечки - хороші.




2015

Пожежу з неба сонце скине,
І потече, як віск, усмішка жінки,
Дружини тобто, це – скрутна хвилина:
Неясно, де стелитися барвінком.

Хай буде інша – чарівна і свійська.
А ця де дінеться? Піде в минуле?
А хто появиться? Звичайно, кицька,
Моделька: міні, азіатські скули…

Ще третя може бути і четверта…
А головне – ніколи не заскніти.
Життя – вино грайливе і десерти,
І я це знаю нині, поки літо.

Морози вдарять – голо в серці стане.
Тепла колишнього, свого, захочу,
І я – плющем навколо її стану.
І я – низький, негідний, потороча,
Вона ж, одначе, іншого не хоче.

небо гойдається каруселлю
на вдосі і на видосі
а вже біжать тіні пастелеві
по вибіленій стелі

і все піде в позачасся
за примарним вітром
і слова відкалатають зябрами
з онімілим змістом

і думки переболять болями
за усім білим світом
і самота загорнеться морем
із соленим виттям і зойком

і колись потім-потім
біле простирадло
урівняє в супокої
кориду життя та смерті
цератовою біркою на зап’ясті

Живи собі й тішся... Та от
халепа - усе чогось мало нам.
На кухні небесній - цейтнот.
А тут, на землі, пахне смаленим.
Клубочаться чорні дими,
аж булькає бісове вариво...

Прикрив сивий ангел крильми
найширшу шпарину між хмарами.
А білий - намеле крупи...
відміряє щедро...
хай вистигне...
Внизу -
шумовиння доби.
Імла над стежками
драглистими.
Мугикне: була ж десь-не -десь
надія - тепер ані жодної?

- Дай хліба насущного днесь...
і... снігу, як манни Господньої.

29.11.2015

* * *

Зима – несподівано.
Як і торік, і позаторік.
Вони виникають нізвідки – замети й затори.
Напевне, про це
у вечірніх новинах казатимуть:
автівки стоять
від Чернігова аж до Затоки.

Нервують інспектор,
водій,
пасажир (несть числа їм!)
в безмежному полі й на вулицях міста ошатного.
Автівки застигли
від Лемберга до Січеслава,
і небо вважає:
немає куди поспішати їм.

Якби вертикально –
ці черги сягнула би Місяця,
сигналами й матом
лякаючи зорі й комети...
Автівки стоять.
І тупцює держава на місці.
Навколо – байдужість і блеф.
І замети. Замети.




2015 р.

Не дай Господь зайти мені на сайт
і прорости у нім коментарями,
забігти на арени бойові
учасників ментального стриптизу,
на швидкісну влетіти магістраль
з ворожими постами - ліхтарями
і перехресним хрускотом цитат —
чужих лісів назбираного хмизу.
Не дай в нічних дискусіях мені
сидіти до навальної дрімоти,
в тунелі передранішних годин
з собою ще боротись на додачу,
коли у комашиній метушні
не можеш не заповнювати соти
безцільних аргументів із отим,
кого в житті ніколи не побачу.
Усе те красномовство — як в пісок,
і сили пропадуть мої останні.
Всяк поглядів тримається своїх
до побіління пальців від судоми.
Нікому не просвітлює думок
зависле в мережі протистояння,
і лиш досада щулиться на дні
у черепках розбитої утоми.

...Та знову шанс спокусливо гука,
і стріпується серце від надії.
«Рубайте сю скалу!» — казав поет,—
бо вам її призначено розбити».
І вже до кнопки тягнеться рука,
і поле оксамитово синіє,—
і родяться у тісняві тенет
з тертя людського камені і квіти...

2015

Ніхто тобі, знай, не завадить сповна
любити себе, українцю.
Ніхто не долиє гіркого вина
у чашу, що повна по вінця.

Не плакать тобі й не шукати навкруг
раптово прихильного щастя.
Ти—амфора з Божих окрилених рук,
в якій мерехтить позачасся.

У тобі -- епохи, змагання, мости,
висоти доріг серпантинні...
На світі є Бог, і на світі є ти
і інші, які тобі рівні.

У світі, де замість ображених сліз—
шугаюча гонка амбіцій,
не жертвою іншим народам з’явись--
спокійним, холодним, як криця.

І ти, що в віках своїх не зазіхнув
на зорі чужі і на води,
візьми цю найвищу свою висоту—
себе полюби, мій народе!

2015

Ти хотів злетіти. Ти хотів у небо.
Птаха свої крила тихо опустила...
Небеса відкриті, та тримають степу
Рамена широкі зраненого сина.

Крила в землю б’ються. Їм би
В вись злетіти. В небеса припасти.
Крила непокірні розбивають німби.
Навздогін за ними землю б’ють гривасті.

І чоло – у зморшках. І болить під серцем.
І сліди від неба на плечах кривавлять.
І донецьку землю приголублять берці.
І печать по собі залишила пам’ять…

Вже перецвіло моє кохання,
Наче перестояна вода.
І скидає листячко останнє
У саду береза молода.

Сухозлітки падають додолу,
Ніби золотом ридає виш.
Ти така беззахисна і гола
На морозі першому стоїш.

Горенько моє, незбутня мріє –
Чистий образ ув очах моїх…
Хто ж таку у світі цім зігріє
І почує твій веселий сміх?!

Пригорну до ще грудей гарячих,
Віти змерзлі в пазуху вкладу.
І від щастя нищечком заплачу,
Мов тебе цілую молоду!

25.11.7523 р. (2015) Київ, ботанічний сад.

Цей день, що вростає у небо, як сонях...
Це сонце, що править за бога самотнім,
Давно вже не молиться на підвіконях,
Бо всі підвіконня сьогодні безнотні.

Спитаєш, котрими блукає шляхами
Розхристана втома, ота, що від ночі
Ховає дверцята маленькі і брами,
І всі силуети солодкі, і жовчні...

Троянди зів'яли, троянди посохли,
І кров загустіла на пальці у ранку.
У світлій каплиці зібралися волхви...
У пащі підвалу звиваються бранки...

Ця мить не несе ні спасіння, ні муки.
Це слово не злизує з вікон оскому.
Впиваються в небо поморщені руки...
Та ти помовчи, не розказуй нікому...

Про соняхи ті, що у небо вростають...
Про сонце, що богом себе уявило...

(2.10.15)

Живіть у цім світі - мов квіти живіть
Завжди своєчасно признайте , прийміть
Не знайте ні горя , ні лиха , ні бід
У щастя з любов*ю наснагу візьміть

Нехай колискова співає зоря
Лелеча утіха оросить жнива
В стосунках породжуйте ніжні слова
Даруйте їх щиро - щоб мліла душа

Живіть у цім світі - мов діти живіть
Поповнюйте радістю райдугам мить
Себе поважайте , повагу цініть
Від цього пізнаєте надібність жить.
2015р.

Цікаво, чим пахнуть твої блокноти ?..
Корицею і мандарином?..
А може грошима, залізом і димом..
Гортаєш з середини свіжі листочки.
І сам прасуєш ранкові сорочки..
А може вони запаху літа?
Ромашки і липи. Чи вишневого цвіту?..
Осінні листочки у ньому закладки,
Гербарій із слів і ранкові зарядки.
Думок насолода,
Самотності чаша.
Так легко і складно себе прочитати.

1.
Кохаю двох за раз…
І кожен мене ранить –
Один занадто манить,
А інший – навпаки.

Кохати двох за раз –
Це може й романтично,
І, навіть, екзотично,
Та розриває серце
І мозок – на шматки.

Але я без образ…
Як тільки легше стане
Змету усі омани
Й щодуху – навтьоки!


2.
– Читаю твої вірші…
Тобі до серця інший?
Що будеш з цим робити?
До чого тоді я?

– Це не моя умова…
Інший – то хвороба…
Зможеш це прийняти –
Я – лише твоя.

– Як легко ти зрікаєшся,
В обійми накидаєшся…
Ну а якщо той інший
Покличе знов тебе?

– …Навіть за крок до страти
Не знайду що сказати…
Та, в принципі, готова
Втратити усе…


3.
Кохання…
Диво дивне!..
А за вікном так зимно…
Чи варто так страждати
Через якусь дурню?

Одного – через серце,
Іншого – крізь душу,
І їх обох – за розум
Любила і люблю.

4.
Як холодно…

Один забув мене – бо справи,
Інший – ненавидить через пусті уяви…
А я саменька крізь вікно
Чаклую й п’ю гріте вино…

Нежить не любить віршувати…
Годі фантазій – йди вже спати…

2015

Слова,словами, ну а дія набагато більше значить
За дію цю людина,ти мені повір,тобі віддячить
Ти головне не зрадь,не підведи її
І сам побачиш,поряд з нею здійсниш мрії всі свої

21.11.2015

Заховай мене від дощу
І від поглядів злих і бездушних.
І тоді тебе в серце впущУ
І ніколи вже не віпУщу.
Поки дощ на дворі не вщух
Я буду в твоєму полоні.
Бо життя без любові ніщо.
А моє серце без тебе холоне.
2015 р.

Я правда, й мене купують,
Я кривда, й мене продають,
Я совість, мене катують,
А я не вода, але всі мене п’ють.

Попереду хтось крокує,
Не думай, а слідом іди,
Він кожного з нас почує
І позатуляє роти.

Чого ж тебе, правдо, купують?
А кривду чому продають?
За що тебе, совість, катують,
За що твого брата б’ють?

Хто змушує правду ховати?
Сліпого й німого вдавати?
Усе вибачати й терпіти, терпіти,
Коли ж ти збираєшся жити?

(присп.)

Розлютись і піднімайся,
Розлютись і не мовчи,
Не вагайся, наближайся до мети.
Годі марити даремно,
Борони країну ревно!
Покажіть, якого роду ви, брати!


Київ, червень 2012

Наївне фото смішних дітей
Промокші ноги і імбир до чаю.
Я вже поіншому відношусь до людей,
Я вже не плачу, пробачаю..
І знов годинник не вдягла на руку,
Біжиш по місту, заглядаєш.
Ця дивна містика дощу..
Скупі слова , часу не гаєш

І дим, і порох, і тумани,
і маячня, і чудеса,
і недописані романи...
І я свої не дописав
у тихій радості і в горі.
               Тепер іду на висоту.
               І у бою, і у дозорі
               я буду вічно на посту.
Ми народились диваками
і рвалися у ті бої,
де впали сотні і рої,
оточені бойовиками.
У нас були реальні мрії –
у мирній гавані причал...
Мені не снився генерал,
який розтопче всі надії.
Та ця макака не зуміє
зійти, як я, на п’єдестал.
               Я був убитий в коридорі,
               який дають бойовики
               у підлий час memento mori…
               Я залишаюсь у дозорі,
               на те і є ми – козаки.
Ніхто ніде не прочитає
мої досьє: « Іду на фронт»,
хоча і так Єдиний знає,
що я і є отой народ,
який свободу захищає.
Коли палає хата скраю,
у ній згорає патріот
і не рятує ідіот,
який історії не знає.

2015