А мамина пісня і досі лунає
І голос її в моїм серці бринить.
Тебе на цім світі давно вже немає,
Та в пам"яті, рідна ти кожну мить.

Не вистачає поради твоєї
Й коліна нема перед ким прихилить.
Лиш поклонитись іду на могилу,
До мене ти часто приходиш у сни.

Молюся Всевишньому вдома і в храмі,
Щоб Царство Небесне послав Він тобі.
Пухом земля, дорогесенька Мамо,
Свяченая проскурка та й на обід.

2011 р.

Сфера відкрилася вищих частот,
світ захлинається від розуміння
різноголосих ожилих істот—
буйних рослин, гомінкого каміння...

Cкалками сиплються літо й зима,
і часового порядку не видно,
стержня єдиного --знаєш—нема,
вільній природі його не потрібно.

В жменях—танцююче золото змій,
звивистих, радісних і життєсяйних,
трепетних тіней шугаючий рій
тчеться в польотах своїх одностайних.

Пахне безпекою всесвіту сад,
вічністю, домом, сном перебулим.
Тільки не треба дивитись назад,
тільки не слід повертатись в минуле...

2015

Моєї пам’яті яскраві острови!
Мої скарби, що зігрівали душу.
Життя мого священні хоругви!
Немов музей, я вас відкрити мушу…


2016

Рік "новий" чи рік "старий",
звідтіля, де жив Конфуцій,
(все одно який) - такий,
як із ним ще поведуться.

Попід руки і разом?
Попри все відбірним матом?
Він іде одинаком:
"стаття витрат - витратам".

Кожен день його - "новий".
Чи у січні, чи у грудні...
Як захоче рід людський,
так в свята він буде й в будні.

14.01.2016

І на Маланки буде алілуя.
У нації – на Бога опертя.
Ніхто ніде уже не голодує.
Сьогодні буде щедрою кутя.

І забуває нація Надію.
Не хоче влада мати ворогів.
І Україна дякує Росії,
що економить їжу у братів.

Надія є! Тому що Віру має,
нагадує, – я думаю про вас.
А у Росії ув'язнили час
і аутодафе її триває
за осоружний бойовий Донбас.

Яка лукава і хороша міна
у грі сьогодні і у грі колись!
Перегортай історію. Учись.
Убивця Наді думає наївно, –
коли голодувала Україна,
хіба Сосо ікрою удавивсь?

13.01.2016

Агов, із келихом пивця служако,
Від амби-смерті красота спасе?
Кричиш пісні в шерезі літо з гаком.
А міг би десь варити ель, глясе.

Крутив би калачі, студив підкови,
Підносив би любаску до зорі.
А скільки плац топтати - знають вови,
Мизаті йвани, васі - на горі.

Їм лінь тебе спасти від куль і дюді.
Вони лящать: "ату... в котли... назад...";
Крізь мідне вушко протягли верблюда,
Ще виведуть кульгавців на парад.

Сумна дружина немовлятко вгорне
У вишиті, бо ж модно, пелюшки.
Мене будили і гудки, і горни.
Ішли ми до розрухи навпрошки.

Ой, ні... Не можна.
Все у нас "в парядкє".
І будуть пишні мальвоньки, степи.
Людва на срібляки падка чи падка.
Ти пий своє пивце криваве, пий...

А я лечу. Бо що робити в місті,
Де шведи полягли у чорну персть,
Де по цимбалах вусаням троїстим,
Хто закуйовдив на папасі шерсть.

І ти, і я - заручники ексцесів.
Мій зорний погляд крізь юрму і Час.
Пиши своїй вагітненькій Олесі,
Щоб економила помаду, газ.

Замащені кишені, скло пітніє.
Убив...
Не вбив...
Ламаєш сірники.

А над Полтавою - канцерогенний іній.
І горнуть сніг лопатами "совки"...


2016

Сон не мій. Вогні чужі.
І чуже сум’яття.
Лізе нервом до душі
не моє прокляття.

Сниться яро: все не так,
із ніщо у більше…
Дають гривню за п’ятак,
а за гріш – пізніше.

Вздовж дороги – вартові,
ліхтарі розбиті.
По коліна у кровІ
миротворці ситі.

Поле брані… кістяки
у іржавих травах.
Манячіють будяки,
їм окрема слава.

У кінці дороги – трон,
орки і дракони,
міні-гоблін, його клон
і хрести-погони.

Посипає край і люд
небо білим снігом
і рече з екрану Брут,
пломеніє гнівом.

Побороти «все не так»
закликає красно.
Аплодують щур і «хряк»,
і радіють масно…

Зайди, юди і брати –
родичі та куми.
Із олжею всі на «ти»,
затівають тлуми.

Кого вивезе крива
у сухий остаток,
де знецінені слова
і на мир податок?

Сон не мій, чужі вогні,
як відлуння часу.
Погибає світ у сні,
муками, не зразу…

13.01.2016

…я виходжу очманіло за поріг
Бог тебе від мене уберіг…
…не шептатимеш приречено про страх
дивним інеєм на висохлих губах
не ридатимеш в Путивлі на стіні
не писатимеш в солдатчину мені
не молитимеш залишити отрути
не благатимеш забити і забути
оминатимеш на всіх шляхах мене
у мій біль твоя печаль не зазирне
з-за плеча не озирнешся на Содом
не кружлятимеш над скинутим гніздом…
…проклинатимеш солом’яне удіʹвство
і поета Богом вибране жидівство…



…

Забувши про наявність інших справ,
Так захопився жадібно тобою,
Що в гоні іскрометному віддав
За мить якусь усі свої набої.
Поповнити швиденько арсенал,
Як міг учора, нині не вдається.
Ошпарений безсиллям наповал,
Вслухаюся в віддалення секрецій.
А ти така, незвично молода,
Збунтована, нестримана і гнівна, –
До мене тягнеш руки, як біда,
І вертишся, мов курка перед півнем.
Надією утомлена, мабуть,
І розпачем замучена до краю, –
Ти марно намагаєшся заснуть,
Хоч відпочити я тебе благаю…
Полегшений помітно патронташ,
Тремтить глумливо в звичному притулку,
Мене тепер соромлячи за сказ
І за швидке шукання порятунку.
13.01.15

Укриває, наче ложе,
Землю ніжно цвіт, –
І відчутніше тривожить
Тишу шелест віт.
Хоч і мостяться на віях
Пелюстки густі, –
Та нестримано світліють
Далі в темноті.
Мов відбілює старанно
Маляр полотно, –
Цвіт тече безперестанно
Із дерев вапном.
А від запахів учадіть
Може сивий світ, –
Як весна іде із саду
І маскує слід.
11.01.15

Той же спомин... Еscape
У минуле... Як лист у конверті...
Там повітря таке-
Не надихатись... Мов перед смертю...

Там відлуння штормів
Доліта до алей опустілих
Неповторністю днів
Наших зустрічей, що відлетіли...

Там думки наші сплять,
І залишена в поспіх тривога,
Мов забуте маля,
Притулитись бажає до когось...

Там тремтливі тіла
У кохання багатті палали,
І згоріла зола,
Мов молитва, у небо злітала...

Там кінчається час...
І обійми твої на пероні,
Мов останнє прощай
З тихим схлипом під крекіт ворони...

...В потойбічні світи
До тебе простяглася дорога...
Я і ти... Я і ти...
Все скінчилось... Не буде нічого.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116011212372

Напишу про оцю публікацію, де згадується мій текст "Зимно", вирваний із нього рядок, назва невірно подана.


http://maysterni.com/publication.php?id=115542

Микола Базів
Наркологія (пародія)

«Я б жувала, певно, коку,
Живучи в Бейруті».

Світлана Майя Залізняк. «Такса ходить без кожуха».
Сайт majsterni.com


Пожалію і собаку,
Як ласкава пані.
Я пила би сік із маку,
Живучи в Афгані…

Зізнаюся щиро нині,
Що не їм картоплі,
Бо живу на Україні,
Нюхаю коноплі.

Я не хочу до Канади,
Ні до Вашингтону,
Маю змогу тут жувати
Свіжу беладонну.

Не поїду за границю –
Невелике горе.
Тут шукаю чемерицю,
Ніжні мухомори.

Я кайфую в ріднім краю,
Маю добру долю,
Бо усе це запиваю
Морем алкоголю.

Автор цього опусу - Микола Базів

............................

Чи є це пародією, чи таки образа автора оригіналу?
Хочеться почути думки авторів та читачів, прошу висловлюватися.

Пишеться оця "пародія" від імені "пані". Стоїть моє ім`я над текстом.

Я не вживаю ні "моря алкоголю", ні бодай 50 грамів на свято.
Така вже є...тверезомисляча. Завжди.
З автором не знайома.
Кожен по-собі міркує.

Писати-перекручувати, наділяти ЛГ, можливо, своїми рисами

"Бо живу на Україні,
Нюхаю коноплі.

Бо усе це запиваю
Морем алкоголю.

Тут шукаю чемерицю,
Ніжні мухомори.

Друкувати отакі нісенітниці не личить мудрій людині.
Я навіть не прошу це видалити.
Редакція майстерень це зробить з власної ініціативи. Я вірю в це!



А ось мій текст "Зимно":

Такса ходить без кожуха.
Сніговик - без рота.
Розростаються Нью-Глухів,
Сонна Міннесота.

Відучора вельми слизько.
Докуплю коралів!
Набридає ця прописка.
Хочеться найдалі...

А на ранок, у негоду,
Переживши вірша,
Я подумаю: псів шкода...
Ніша не найгірша.

Сало з Мачух - для синички.
Сніг - сяйна перука.
Ця країна - рукавичка,
Мнуть її сторуко...

Щирі люди, трохи заздрі.
Супокійно, рідно.
Жовта "сталінка" - у кадрі.
Муза не фригідна.

Халамидники - у стоках...
Сни - червона рута.
Я б жувала, певно, коку,
Живучи в Бейруті.

Кажуть, вдома стіни гріють.
Зимно.
Третя ночі.
Літній збудник летаргії
Хрумкає дівоче...

2016


"Пародія - віддзеркалення авторського образу" - писав Микола Базів у коментарі на своїй сторінці іншій авторці поетичних майстерень.
2013-09-16 12:33:25
Ось
http://maysterni.com/publication.php?id=95031&comment_id=627232742#627232742

АЛЕ ж у цій пародії віддзеркалено не мій авторський образ.

Світило сонце неземним вогнем –
Із посмішкою сніг одразу танув.
Здавалося, що тінню дожене
Дотепник-день і глузувати стане.

Невимушено, легко і спонтанно
Повітря чисте, ніби весняне,
Нагадувало: світ – його обранець
І той щасливець, – хто його ковтне.

На хвильку перетнулись паралелі
І щось містичне променем лягло.
Малює час холодні акварелі,

Життя – крокує вперто напролом.
Зім'явши білу снігову постелю,
Іде у гості нетривке тепло.

2016

М`які жінки в час молодості, хтиві.
Чимало зваб завершилось дитям.
Збещещених лишали чи - в активи...
Кричали мами: "бережи... затям...".

Долоні здатні зупинити воду?
Метелики у лоні, іскри із...
Шукайте у своїх очах колоди,
Біжіть повій судити - за узвіз...

Ішли хариті під весняну кригу,
Просили у мольфарки приворот.
Кохання-шал - зіжмакана інтрига,
Бездонний вир боління та щедрот.

- А я...
- А ти...
І сіль здається медом...
Всолоди пік.
І зимний алтабас.
Обачним - лиш туманність Андромеди.
Тинок "Не смій!" від любощів не спас.

Малюються закоханим фламінго,
Цяткують мрії-зорі лопухи...
Для них у світі - Пласідо Домінго
І... засторог-плачів дрібні мохи.


2016

***
Не лаяв медицину я ні разу.
Але питаю, і не перший раз:
– Якщо є зуби по ціні алмазу,
чому їх не купують
як алмаз?

***
Найвигідніше жити бідно.
Все виміряне, зважене:
не викидаєш непотрібне
і не купуєш
бажане.

***
Ой не журися, що життя минає,
якого хай би вже і не було.
Але допоки іншого немає,
то виживай
йому й собі
на зло.

***
В один кінець веде крута дорога.
Оглянешся – позаду попелище,
сусідою зачовгані пороги...
І, як Іову, на очах у Бога
так хочеться
до Нього бути
ближче!

***
І у освіті є ще квота
на українських вчителів.
Якби я міг, то я б велів
доплачувати патріотам
і гнати в шию
москалів.

***
Бажання «жити» гріє і лоскоче,
і мірою добра буває зло.
Це неможливо – двом богам служити:
і мати все, чого душа захоче,
і щоб за це
нічого не було.

                              01.2016

Усім це відомо-
Є сила велика
В людини відвертих очах
Лежить на поверхні
І радість і лихо
І горе і відчай і страх
І лиш зазирнути
У очі людини
Відкриється правда в ту мить
Та більше говорять
Ці очі в хвилини
Коли щось нестерпно болить
Як хтось із собою,
покинувши світ цей
Шматочок тебе забира
В душі як у тебе
Немає вже місця
Для світла і щастя, й добра
Тоді подивившись в ці очі погаслі
В людини у ту ж саму мить
Неначе до себе забравши нещастя
В самої душа заболить

Щедрик-ведрик, щедренята,
Поверніть додому тата
З перемогою і миром –
Щедрик-ведрик, прошу щиро.
Поверніть матусі пісню
У годину ранню й пізню.
Як татусь пішов в АТО,
Не радіє з нас ніхто.
Дайте чоботи бабусі,
Бо застудиться, боюся.
Їй давно б купила ненька,
Та платня така маленька.

Щедрик-ведрик, щедренята,
Наречена є у брата,
Мила й лагідна напрочуд,
Та батьки її не хочуть
Без великих статків зятя...
Дайте людям тим завзяття
І любові у серця,
Щоб побралась пара ця.

А у нашої сусідки
Не народжуються дітки.
Як вона їх в Бога просить!
Щедренята, може, досить?
Дуже вас благаю нині:
Дайте тітоньці Марині
Сподівань, та не даремних -
Діточок здорових чемних.

А до іншого сусіда
В гості син чомусь не їде.
Дід Максим - такий самотній!
Щедренята! Хоч сьогодні
Надоумте того сина:
Хай він діє як людина.
В нього ж теж зростають діти,
Як добру їх буде вчити,
Коли сам забув дорогу
До татусика старого?

А учительці моїй
Подаруйте снів сувій,
Бо недавно поділилась,
Що зі снами посварилась.
Як мені її шкода!
І привітна, й молода.
В нас вона вкладає душу,
То й за неї дбати мушу.

Нам же, діточкам, на втіху
Принесіть хоч трохи снігу,
Без морозу, бо у нас
Дорогі і світло, й газ.
Треба ж людям, щедренята,
Якось перезимувати.

А які були б ми раді,
Щоб усім, хто є при владі,
Ви дали таку зарплату,
Як у мами чи у брата.
Може, вийшло б з того диво –
Зажили б усі щасливо,
Щоб, позбувшись лиха- зла,
Україна розцвіла.

Щедрик-ведрик, щедренята,
Може, я прошу багато?
То хоча б ... додому тата…

…вона вивчала Українську
переспівала на Різдво.
поцілувались. і до війська
пішли із піснею удвох... …
2016.

Жінка – то нев’януча лілея,
Що убралась краплями роси.
Огортає ніжністю своєю,
Зваблює чарівністю краси.

Чари жінки дивом незбагненним
Отворяють серця глибину,
Збуджують бажання сокровенні,
Позбавляють спокою і сну.

Жінка – норовлива, як погода,
Шторм, який здіймає почуття.
Жінка – то безцінний дар природи,
Таїна продовження життя.

Коли сльоза холоне на щоці,
прийди нечутно, ангеле спасіння,
і визволи мене—рука в руці—
з-під сірої плити нерозуміння.

Я знову опинилась у краях,
покритих непрохідним лабіринтом,
і навіть мій—в поразці—білий стяг
над стінами байдужими не видно.

Я так старалась напрямок знайти—
по мохові, по стовбурах, по тінях,
одну лиш не вдалося осягти
зірчасту в’язь небесного склепіння.

З сукупності повітряних площин,
що у житті тасуються без звуку,
прилинь у цей заклятий лабіринт
і всіх, хто в ньому, виведи за руку.

2014

Чи ми вибираєм, чи нас вибирають
дороги від дому, шляхи у життя,
де кола пекельні, сягаючи раю,
згрібають до купи роки і сміття.

Це наче неволя, а поруч свобода,
дроти неколючі… і лагідні пси.
У кожної пісні завершення - кода,
у кожної правди – свої голоси.

Сенсорика щастя у вимірах неба,
у хибах моралі, в моралі діянь.
А нижче, в додатку – уживана кеба,
дитя нерозумне порожніх пізнань.

Життя в дуалізмі, як бути й не бути,
і час розгалужень шукає криву,
щоб перше дістати, а друге забути,
і в душу хрипіти: я мислю… живу…
12.01.2016

Ліхтарне світло в заметіль сліпу-
Немов маяк крізь крижані тумани
Розклав волосся надчутливих пут...
Я променів звіряюсь неостанно,

Йдучи туди, де зорепад тепла
Мене огорне, лиш відчиниш двері,
Де серцем відчуваєш, як на лад
Неспокій дум душі твоїй поверне.

Одвічний хліб і склянка молока,
І затишок, мов у склепінні храму...
...І молодість блукає по роках,
Бо є цей шлях, що нас веде... До Мами...


p.s. З даним віршем вводжу в українську літературу зовсім непогане слово НЕОСТАННО, про що офіційно повідомляю)


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116011201423

Такса ходить без кожуха.
Сніговик - без рота.
Розростаються Нью-Глухів,
Сонна Міннесота.

Відучора вельми слизько.
Докуплю коралів!
Набридає ця прописка.
Хочеться найдалі...

А на ранок, у негоду,
Переживши вірша,
Я подумаю: псів шкода...
Ніша не найгірша.

Сало з Мачух - для синички.
Сніг - сяйна перука.
Ця країна - рукавичка,
Мнуть її сторуко...

Щирі люди, трохи заздрі.
Супокійно, рідно.
Жовта "сталінка" - у кадрі.
Муза не фригідна.

Халамидники - у стоках...
Сни - червона рута.
Я б жувала, певно, коку,
Живучи в Бейруті.

Кажуть, вдома стіни гріють.
Зимно.
Третя ночі.
Літній збудник летаргії
Хрумкає дівоче...



2016

Білий сніг, білий сніг, білий сніг - в білий день.
Білий сніг, білий сніг... для себе і пісень.
Ти куди мене кличеш, послухай,
о мій місяцю, мій завірюхо!?
У дворі ні машин, ні людей...
У дворі ні машин, ні людей...
Завірюха мете, завірюха!
Ти куди мене кличеш, послухай?
У дворі ні машин, ні людей...
У дворі ні машин, ні людей...


Білий сніг, білий сніг, білий сніг... білий слід.
Обілів твій до аж білизни білий світ...
Обережно іду за тобою,
а нас сніг засипаю собою...
Потрапляю в заметений слід,
потрапляю в заметений слід.
Обережно іду за тобою,
а нас сніг засипаю собою.
Потрапляю в заметений слід.
В заметений слід...

Білий сніг, білий сніг, білий сніг... Білий клен.
Я потрапив у сон просто так - просто вдень.
Обережно твій світ десь видніє:
На віконницях - ані надії.
На віконницях - ані надії.
Обережно твій світ десь видніє.
На землі - я і ти, і завія,
на землі - я і ти, і завія...
На віконницях - ані надії.
На землі - я і ти, і завія,
на землі - я і ти, і завія.
Обережно іду і іду,
бо ти є.
Обережно твій світ десь видніє.
Обережно твій світ десь видніє...


11.01.2016

Не дається нам спекатись пекла
на дарованій райській землі.
Небеса не розвиднились. Смеркла
благодать на земному чолі.

У далекому космосі неба,
за парсеками світла і тьми
нам все більше нічого не треба.
Ми все менше стаємо людьми.

На освоєні дикі просто́ри
ум епохи навіяв туман.
Утрамбовані «градами» гори.
Кораблями кишить океан.

У тумані літають ракети,
а на небі – одні міражі.
Невідомо, що є попере́ду,
де немає кінця і межі.

Житіє завойовує космос.
І смеркає. Згасає табло.

Але сяє ще сонце – на зло
осовілому племені росів.

Поки Раша ще бігає боса,
може, космосу ще й повезло́?

01.2016

малюй на розбитому склі
навшпиньки спивайся повітрям
де вічно живуть ковалі
і після, як вигострять вістря…
твій час із лицем візаві -
сніданки, обіди, вечері
все рівно тепло від золи
втече крізь шпаринку за двері…
11. 01. 2016.

Ой, Петрові батоги
Зацвіли блакиттю,
А це значить, що уже
Середина літа.

Достигають пшениці
На полі безкраїм,
То ж потішать вони всіх
Щедрим урожаєм.

Чи війна, чи мирний час,
Радість, а чи біди,
На столі хай завжди в нас
Буде хліб й до хліба.

Не забудьмо лиш за це
Подякувать Богу,
Адже хліб для нас - святе,
Він - життя основа.

2015 р.

Розмовляли снігурі:
-Що діється надворі,
Ні морозу, а ні снігу,
Де ж це зимонька поділась?

І сороки скрекотали,
Все літали, пліткували,
Всіх у лісі сповіщали,
Що в зими кожушок вкрали.

Сполошилися синиці:
- Це нікуди не годиться,
Їй охоче допоможем,
Відшукать кожуха зможем.

Там сховалися сніжинки,
Хай засиплять всі стежинки,
Землю-матінку вкривають,
До весни хай спочиває.

2014 р.

Щедрик-ведрик, щедрівочка,
Біжить Путя наввирячки,
Бо призначили йому
Спецкруїз на Колиму.
А навстріч несуть «бумагу» –
Викликають у Гаагу.
Смик направо – там бандери,
Та не трохи – до холери!
Смик наліво – там сирійці.
Він крізь землю провалився,
Та й потрапив до Обами,
Той віта його словами:
«Москаляку на гілляку!»
Пробудився з переляку.
Грець із тим проклятим сном!
Зирк, а в нього за вікном –
Жовте сонце, синє небо.
Так йому, пуйлу, і треба!
Ще й знамена жовто-сині
Й крики: «Слава Україні!»

- Ну як це?
Як це могло статись?
Як ти могла у нього закохатись?
Про що ти думала? Скажи!

- Ой, мамо…
Як тобі не знати?
Чи не доводилось кохати?
Не накликай хоч ти біди…

Спочатку покохала світло,
Що йшло від нього…
А затім
Влюбилась в розум,
Силу
Й душу,
А там – впізнала його біль…

А потім – руки!..
Далі – муки…
І щастя, й радість
Кожен день!..

Ну а тепер – забути мушу,
Як він – русальчиних пісень…

11.01.2016

А минуле не минає.
Варить карамелі,
Утішає цвітом, плаєм,
Сплутує куделю,
Носить назви-намистини:
Кибинці, Пристроми.
Нащо фейкові новини,
Ворожіння ромів...

Розгалужені дерева.
У сметанці киця.
Два сімейства королеви
Сплять на шахівниці.

Тріпотливі махаони,
Холоднюща м`ята.
Лялька - вклякла грандперсона,
Теплі зайченята.

Біль хвилинний, кров на лікті.
Глеки на причілку.
Шовк-травичка - до конфліктів...
Обернусь на бджілку!

Срібло-росна павутина.
Прутики матусі.
Дух - жар-птиця чи жарина?
Догоджаю музі.

Статус-кво - горіх волоський.
Дати.
Вірші.
Гречка.
Час мене таки укоськав.
Небо - недалечко.


2016

Політики завжди вдоволені собою,
Бракує часу їм подбати про народ,
Бо руки їх меткі лише для мордобою,
Бо руки їх чіпкі до звань і нагород.

Бо знають – хоч народ бідує й голодує,
Для них у влади грошей не бракує.

               Не з розуму хапаються за кий,
               коли бояться смаленого зайця.
               Але сичить лукавий та лихий:
           – Свій свого бий, аби чужий боявся.
І б’ють, аж пір’я сиплеться з обох.
Лиха біда, коли дурний початок.
Керує сатана, та бачить Бог –
війна розпочинається з палаток.
               Війна за вибір чи добра, чи зла –
               дурного чи розумного владики.
               І де та доля, що уберегла
               хоча б одного разу щось велике?
І як терпіти і уберегти
в собі самому праведну людину,
коли яріють стезі до мети
якщо не словом, то ножем у спину?
               І як сідати за одні столи,
               коли ті самі застують почвари
               повірити, що праведні були,
               а не за гроші бились яничари?
І як далеко до святих ідей,
коли оці кремлівські мухомори
мерзотників ховають за людей.
               І лізе як до себе у комору
               інвазія убивчого терору
               загравами опалених ночей.

2015

Мільйони зоряних очей
Вп'ялись у душу...обпіка.
Нестерпним холодом ночей
Мороз наповнює бокал.
Згадаймо тих, хто в бліндажах,
Хто там, де "Гради" гуркотять,
Хто маневрує поміж плах,
Хто не відступить ні на п'ядь.
У затишку своїх родин
Святкуєм...ласощі...тепло...
Глінтвейн...палахкотить камін.
А там - війни брудне чоло...
А там - день губиться в боях,
Іскрять розпечені сніги...
Ми, хлопці, молимось за Вас!
І за завершення війни!

2016 р.

І пішов собі дощ —
у дощ
бруківкою вулиць
і площ.
Сам собі
по дощі —
дріботів по склі,
по дахах,
стукотів грішми
у ринвах.
Біг і йшов
раз – два, раз – два, раз – два…
.

Кап – кап – кап,
а у шибках кришталь.
Кап – кап – кап,
а у краплях вуаль.
Кап – кап – кап,
а на розі вночі
все стояв і стояв
у благенькім плащі
на безлюдних вітрах
сам в собі —
одинокий
львівський скрипаль.
.

Біг і йшов
стрімголов — знов і знов…
Сам собі
по дощі —
світ за очі
вночі.
Ну і що
що в плащі?
Все одно
на дощі
йти йому одному уночі
по холоднім студенім дощі…

О, аніяк не втіха, а жура
під'юджує подати опис вази.
Шумують у вікні розлогі в’язи.
Утім, дедалі дужче тягаря
обтяжує усе, що зіскребе
перо зі животвірних зел колоди.
Співати оду витівці природи,
достоту, що оспівувать себе.
Пак, і духовні скріпи, гожі тіл,
в собі хутчій, ніж инде, і дедалі
м’які до перепон, які одтіль
скляніють на виду – у задзеркаллі.

У тім і річ, що глиняний горщок.
І те, що він недвижний – органічно.
Та здвиг наразі виявився в тім, що
природа глини здужує скачок
у штучний світ. І радує ураз
бездушшя уособленням, що ментом
усотується оком зі предметом,
гадаю я, відмінним цим від нас.
І абрис воза з конями в умі,
або парсуни писаної міна,
сприяють люду, творені людьми,
себе і сторонитись самостійно.

Антична зала з сутінню в меню.
Вікну пасує міццю мускул Штробля.
Опуклина склепіння, що голобля,
йолозить об потилицю мою.
У кулі або копії яйця,
мені чужій, як Сиріус, Канопус,
несамохіть угадується глобус
і всесвіти без краю і кінця.
Отож сную, петляю, що мушва
по скроні, перед кратерами сими,
окіл яких багром шпиняти рими,
метафори шпигати підмива.
Об чім я, врешті? Чинна паралель
зі щезлим у безодні астронавтом
своє бере. Противлячись півправдам,
кажу отак: за тридевять земель
малію духом, гибію у млі
дедалі сам, як річ яка з музею.
Нема жалю по втраченій землі,
ні смерті, ані жаху перед нею…
«1966»

Іде неоголошена війна
І дим пожарищ сонце закриває.
Відгомоніла осінь і весна,
А мати сина й досі виглядає.

З далекої дороги його жде,
Сльозу втирає кінчиком хустини,
Здається їй, що він ось-ось прийде,
Хоч добре знає - у бою загинув.

Ні, нас не підкорити ворогам,
Пишайся, матінко своїм героєм-сином,
За незалежність неньки-України
Він свою буйну голову поклав.

2015 р.

Я вірю в добро, хоч його тепер мало,
У справедливість, якої не стало,
У правду,якої нема.
Колись закінчиться війна ця проклята
І не стрілятиме та й брат у брата,
Та мир запанує в серцях.

Неправда - є справедливість на світі,
І ближнього кожен зможе любити,
А заповідь Божу:"Не вбий"
Запам"ятає й виконувать буде.
До свого серця прислухайтесь, люди
І совість свою розбудіть.

Якщо ви її іще не пропили
І не продали за гроші великі,
Тоді схаменіться, спішіть
В гріхах своїх каятись, поки не пізно,
Молити Всевишнього ревно і слізно,
Може Він вам і простить.

Тоді на душі стане світло та легко,
А зло відійде десь далеко-далеко,
Відчуєте ви благодать.
Захочеться щиро подякувать Богу
За те, що правильну вказав дорогу,
Осанну Йому заспівать.

2015 р.

Змиритися…

Це як??
Піти із миром?
Іти із миром в серці від надії,
Що хоч одненька зустріч ще зігріє,
І посміємось разом на останок?..

Вже ранок…

Я вдихну світанок,
І сніг,
Й дерева
Просто неба
Вже не заплачу –
Годі сліз…

- А слухай! Може..?

… Сум повис
Відлигою
Й смертельною жагою
До смертного життя -
Перемішати з кров’ю
Й пити, пити, й змиритися,
Що вороття нема…

Любов пустили за водою…

Та все ще я
Сильна мала!..
Ти так мене не називав?
Шкода…
А як тоді ти це сказав?
Переживеш?
Так, так…

Ти теж.


10.01.2016

Коваль, який вогонь розвів жаркий,
Розплавить будь-який метал міцний.
Узявши молот, вправний і важкий,
Не раз металу форму він змінив.
Та не розтопить мій вогонь сяйний
Стверділе серце, ніби сталь сама,
Усі моління, що я з вуст зронив,
Б’ю об ковадло гордого ума.
Чим довше я у серці жар тримав,
Ставала холоднішою вона,
Немов душі торкнулася зима,
Але моє страждання не мина.
До попелу згорю, злечу, як дим,
Вона ж – замерзне каменем твердим.

Іржаві ритми техно. Темна ніч.
Підсохла гуща пророкує втому
Твій ангел лячно вигляда з-за пліч
Молитву ловить в погляді німому.

Минувся вечір, не минулась ти,
І янголя заснуле на полиці.
Ідилія, якої не знайти
Під зорями, які склюють жар-птиці

13.02.11

Піна суха молодих снігів.
Лампадка душі і зірка,
Яку я дістати колись хотів...
Та впала вона –
І у небі дірка.

Мов мрії дитячі, цвітуть цвіти.
Сільський духовий оркестр
Будить печаль – мов туман води.
Хто я?
Дивак?
Маестро?

Нащо я був?
Наростив жирок на дурнуватих крилах...
Хто пригадає мене:
Дніпро?
Ворог?
Донька?
Мила?

І чи важлива ця пам’ять людей,
Пам’ять вовків і сосен,
Коли мене тут не буде ніде,
Як не було досі?..

З Богом до Бога лише ідуть...
Наче скафандри, німби палають.

А за Христом із хрестом лиш путь...
Хрест же кореня не пускає...

9 січ. 16.

За акаціями у садочку
ще поважно, як дідові слід,
закуняв на сухому пеньочку
як опеньок засушений дід.

Він чекає далеку дорогу
десь туди – за рови, за село.
А у мене ніколи й такого
по дорозі в життя не було.

Він можливо у возі поїде,
як у небо піде голубе.
І не так мені жаль цього діда,
як малого без нього себе.

Що було й не було пам'ятаю.
Засихає життя як зело.
Може в нього нікого немає,
як у мене його не було.

Це й мені уже падає карта
у далекі незнані світи.
І не так мені довго чекати,
як йому довелося іти.

Може якось і я перебуду
до останньої фази життя,
і мене не жалітимуть люди,
що визбирую їхнє сміття.

Є років невеличка «заначка»,
та сумує і тужить душа.
А за чим, догадатися важко
у рядочку одного вірша́.

2011

1

Закон тут помер... і виник.
Плету рядки, бранзолети.
Світ - мов картковий будинок:
Впереміж тузи, валети.

Немає ні клеми, ні цвяшків.
Конструкція ветха, живуча.
Влітає кометою пляшка.
Анцибол жбурляє онучу.

Зчиняється рейвах: "пробі"...
Іскріння ілюмінацій...
Гриф, прочистивши дзьоба,
Збурює вкраплення націй.

Червоні пики, вітрила,
Тонуть шістки... мажори...
Брат - за прадідні вила...
Хай розриваються шори!

...спалахує карта притерта...
...бікфордівський шнур заллято.
Призвідці - то Віка... то Берта...

Гуляймо... Славімо...
Дощ.
Свято.

2

Багата кутя. Бідні душі.
Спустіли торби пастуші.

Дітлах зазирає в ясла.
Ще віра в Любов не згасла.

Концептуальна риса часу –
відбув своє, давай: адью!
Зариють в землю тіло-масу,
душа чекатиме суддю.

А там закони-перепони.
Передпокої, як сізо…
Набилось люду: віп-персони,
вощані ляльки від Тюссо,
а ще убивці та злодюжки,
і просто люди без облич,
пани заможні, вбогі служки,
а також ті, що зовсім нич.
Усе те скиглить, ниє, плаче,
хтось рве сорочку до пупА,
кружляє дзи́ґою і скаче –
шумує, піниться юрба.

Але ж суддя… узяв відпустку.
Іще не вечір, ще не час.
Кричи, волай у сиву пустку,
луною – тихий парастас.
Чекають душі. Якось буде.
Бо не було ще, щоб ніяк.
У судний день турнуть у груди:
- Іди до раю! Неборак…

Душа блага почимчикує
із перепусткою в руках:
- Свят-отче Петре, я не всує
томила святістю свій прах.
Давай скоріше спальне ложе,
вина, музик і файних баб,
і щоб усе було так гоже,
як за життя в комеді-клаб.
Апостол гляне в перепустку:
- Даруй-но, душе, ач, облом.
Ти поки йшла, звістили чутку,
що ти жила з одним крилом.
У храмі Господу молилась,
а потім дідьку пай несла,
між білим й чорним вік крутилась,
дитя побожності і зла.
Тобі відмова… се помилка…
Сама же знаєш, як бува –
оце цвіркун, а там кобилка.
Різниця є? А чи нема?
Тож повертайся в лоно суду
і дочекайся на вердикт.
Що переможе – ноша блуду,
а чи чеснот святих інстинкт?

Душа похнюплена вертає
(таке єси на небесах),
але питання: що втрачає,
усівшись знов на терезах,
ота небіжка? Плюс і мінус,
ясу і млу, війну і мир?
В кишені – дуля «фіга-фікус»,
а на устах смачний інжир.

Усе, зачате в дуалізмі,
немає піку висоти.
Є водолази й альпіністи
у морі-горах доброти.
Хто не вставав, той і не падав,
а хто не падав, не літав.
Від Бога сяйво, тьма від Гада
в одній душі. Кого пізнав?
Отож, людино, не проймайся
ні пеклом-раєм, дідько з ним.
Живи люби твори кохайся
собі на втіху і живим…

08.01.2016

Перший у Єрусалимі сніг.
Забіліли вулички крутії.
Парасольки здійнялись у всіх –
І червоні, й біло-голубії.
Життя наше навпіл хтось розбив,
Та образам лік ведім по суті.
Кожному воздасться, що зробив,
І сумним, й щасливим, і забутим.
А як гримне вирішальний час
Душі перевірити достоту
Хай же пережите в жоднім з нас
Ні на мить не стане пустотою.
І тому-то сипле перший сніг
І в Єрусалимі небо близько.
Може, й закороткий наший вік,
Та його не викреслить зі списку.

1993
Булат Окуджава

В.Никулину

В Иерусалиме первый снег.
Побелели улочки крутые.
Зонтики распахнуты у всех --
Красные и бело-голубые.
Наша жизнь разбита пополам,
Но напрасно счет вести обидам.
Каждому воздастся по делам,
Грустным, и счастливым, и забытым.
И когда ударит главный час
И начнется наших душ поверка,
Лишь бы только ни в одном из нас
Прожитое нами не померкло.
Потому и сыплет первый снег.
В Иерусалиме небо близко.
Может быть, и короток наш век,
Но его не вычеркнуть из списка.
1993

Ми п’ємо вино – й п’яніють вікна
у сусідськім домі, і на те
ти шепочеш: «Хай же буде вічна
ця маленька мерехтлива свічка –
зіронька, що в наших снах цвіте…»
Ми п’ємо вино – й щоразу швидше
невгамовні оберти Землі,
за шибками рвійний вітер свище,
а дніпровська хвиля – вище й вище!..
І лиш кіт муркоче. Розімлів...
Дна не видно. Повна чара шлюбна.
Ми п’ємо – о верховино втіх!
«Милий мій...» «Моя кохана, люба...»
Щастя плаче? Чи сміється згуба?..
П’єш у мене з губ, а я – з твоїх...
2009
©

Просять графомани коштів у народу.
Грамузляють вірші про ясну погоду.
Плетиво простяцьке, ниточки з вузлами...
Їм би мандрувати, описати ламу!
Віднайти б у світі віще, неповторне,
Піднести мандрівцям лахи та валторни.

Війни утихають.
Множаться буклети...
Пнуться графомани: "Ми - такі ж поети.
Прославляєм землю і плекаєм слово...".
Видають непотріб - яро, безголово.
"Пожалій, сусіде, поможи, банкіре!"...
Дрібуля пегасся клишоноге, сіре.

Люди наші добрі, юди співчутливі.
Ловлять буре груддя - в щирому пориві.

Гляньте, ген узбіччям ходить Неповторне.
Хтось його штурляє, хтось на ніч пригорне.


2016

Ой, люблю тебе, люблю,
Лік хвилинам я гублю,
Навіть в снах про тебе мрію,
Не втрачаю і надії -

Ти промовиш ті слова,
Що душа від них співа,
А пригорнеш й поцілуєш -
Мені щастя подаруєш.

2015 р.

Козу Маланка водить і щедрує,
Василь зерном на щастя засіва,
Морозко квіти на шибках малює,
Січень уже вступив в свої права.

Щедра кутя, за нею- і голодна,
Йордан освятить воду в криницях.
Зійде на всіх хай благодать Господня,
І радість хай панує у серцях.

2005 р.