Де нас черті не носили,
там і не було.
А тепер – дай, Боже, сили
скочити в село.

А тепер дай, Боже, грошей
їхати і йти.
І ніхто не допоможе,–
Господи, прости.

І усім дається право,
поки сили є,
почекати у держави
нібито своє.

Революцію чекали,
ніби, не дарма.
Наче і не обіцяли,
того, що нема.

Наче, – слава Україні, –
як усі кричав.
Не канючу зайві гривні,
не качаю прав.

Ніби маю і не маю
пенсію свою.
І усе, що получаю,
армії даю.

Є ще інколи до столу
сало і кутя.
Не живу, а економлю
ніби на життя.

А буває, ще й радію,
ніби у бою,
що любити я умію
націю свою.

А коли дійду до тями,
поганяй тоді до ями –
слухати траву.

Ой, ще є чого радіти,
що бодай на тому світі
може й поживу.

01.2016

Я уклоняюся снігам,
У небо шлю ясні привіти.
Дерева моляться Богам,
Розкинувши, як руки, віти.

Зима пречиста, мов кришталь,
Дива одкриє не одразу.
Піднявши вгору білу сталь,
Стоять кущі, як дикобрази.

Це розгалужене гілля,
Як вени на руці неначе.
Всміхається усім здаля –
Немов уперше це побачив.

Готує вітерець сюрприз
В легкім грайливім колиханні.
Сережка срібна звисла вниз –
Дарунок це Богині Дані!

3.01.7523 р. (2016) Київ, ботанічний сад

Були ми горді і були круті.
Але на цьому і на тому світі
не обіцяють гори золоті.
Тому сиди тихенько у куті,
дописуй неймовірні заповіти,
які допомагають у житті.

Немає що, то я про те, як інші
ще дорікають і мені за вірші
і мирну біографію мою.
Запитують, – і що там бойового
виходити із досвіду чужого,
як інші помирають у бою?

Розвінчуємо хибне і лукаве,
не ділимо ні ма́ни, ані слави…
Але чому, лукавому на сміх,
еліта ночі має вище право
оваціями під фанерне, – браво!
галасувати голосніше всіх?

01.2016

Блакить без упину, нон-стоп блакить,
крізь золото й охру – просинь,
цілую розчулено кожну мить,
бо вперше закохана і осінь…
2001р.

Карти лягали – збирала карти,
тебе чекала – чекала марно…
А осінь кресала багряні іскри
зеленим листям об жовте листя,
сльозами й пучками – об піаніно.
І чулися ясно вдячним стінам
навіть у найтихішій ноті
уламки ілюзій і попіл емоцій.
2001р.

Кого й чого хоч раз не існувало!
Реальність, наче сон, не має меж.
Найгірше із можливого збувалось,
хай збудеться найкраще врешті-решт!
2001р.

Яблуня стара своє віджила,
Не дає плодів вже років кілька,
А колись на ній ламалось гілля,
Ой,смачнющі ж яблука родили!

І господар захотів зрубати,
Бо навіщо ж дерево сухеє?
Підійшовши ближче він побачив!!!
Білий-білий цвіт на гіллі в неї.

-Ти диви,квітує,-здивувався,
Залишив її,пішов до хати.
Вона згодом зародила рясно,
Мали чим усі посмакувати.

2015 р.

Хтось носить хрестик,
Бо це ж нині модно,
І ходить до церкви,
Вважа - благородно.

Та в серці у нього
Бога немає,
Завжди "за пазуху
Камінь ховає".

Хрестик для іншого ж -
Це невід"ємно,
Як сонце,повітря
Чи хліб наш щоденний.

І не важливо
Удома чи в храмі
Читає молитви,
Співає псалми.

З Господом він
Свої вчинки звіряє,
У Нього щоденно
Поради питає.

Служить Йому
І душею,і твлом,
Не словом порожнім,
А праведним ділом.

2015 р.

Відшуміла завірюха,
Мов засушений листок,
А мороз вхопив за вуха
- І від мене ні на крок.
Вгамувати лють не може,
Як давно голодний пес
У полоні огорожі
Чи зачинений ще десь.
Холод скрізь шукає шпарку,
Як по одягу снує, -
То насипле жар за барки,
То туди ж води наллє.
Уповільнює рух крові
В тілі змерзлому моїм -
Почуваюся в оковах
На морозі крижанім.
03.01.16

Дні поміж війнами - смужки прогресу.
Вмовклі оракули, звалені ноші.
Змінено погляди, ширми, адреси...
Люди усі апріорі хороші.

Завжди готові жбурнути простибі,
Доні вплести кісника - під сонату.
Справи житечні - морожені риби...
Вірші - незнаного бевзням формату.

Шулери хитрі ще краплять колоди.
Плани таємні, втікаючі зиски.
Смерть увінчати - вертається мода.
Я нахилюся край люлі-колиски.

Трабли зміксовано.
Пахи есенцій...
Розквартировані біженці.
Свято.
Звізди лежать після шторму на денці.
Бодень бездонних напрочуд багато.


2015

Сердце острой иглою
О прошедшем кольнет.
Это было со мною.
Что мое- не уйдет...

Тайн сокрыты ответы-
Ведь неведомо, где
Нас кровавым рассветом
Встретит завтрашний день.

Сладок пороха запах...
Мир, развеян во прах...
Во фронтальных атаках?
В баррикадных боях?..

До исхода отложим
Эту тему из тем.
Мы из прошлого можем
Вынуть главный тотем.

Как нас звезды качали
В колыбели любви...
Мы ведь в самом начале-
Эту тему лови!

В винной спелости вишни
Сок познаний налИт.
Жаждой тела Всевышний
Нас с тобой одарит.

Как прозрачны весенне
Дни свиданий, когда
От разлук во спасенье
Подадут поезда

На вокзалы, где встречам
Предначертано быть.
Мы не станем перечить
Искушеньям судьбы.

Мир крепится любовью.
Все дороги ведут...
Мы оставим с тобою
Наше прошлое тут.

Этот выход из платий
В обнажения свет-
Словно встреча на пати
Тел небесных комет.

Ты усталость оспоришь
Нежной просьбой- "Еще"!
Локон с запахом моря
Упадет на плечо...

...Скроем вглубь за фасадом
Раритеты наград!..
Их когда-то достанут
На последний парад.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116010306600

Ідуть у Лету люди-інструменти.
Але минуле має рудименти
бездум'я і убивць під козирок.
Бойовики, тітушки, генерали –
ті самі, що й раніше катували –
вони і досі служать за пайок.

Вони ще є – злодії у законі,
які служили бісу і мамоні
і закривали рота на замок.
І все одно єфрейтору, як жити
або якому ідолу служити,
аби платили їжею оброк.

Вони іще агенти тої Раші,
де краби-путі* – людоїди наші
війною обслуговують себе.
Вони, як та злоякісна пухлина
у тілі нездорової людини –
запліснявілі органи еСБе.

Вони і нині об’їдають хати.
Вони і досі крези і рантьє
із лапою на сите житіє.
І їм не докучає пильнувати
та у чуже корито заглядати,
аби собі «заникати» моє.

Але – чого вам ще сьогодні мало?
Іудою зароблений срібняк?
Стає у горлі українське сало?

А що мені? Ненавиджу і так.
Давайте, огризайтеся! А як
інакше люструвати капітали?


03.01.16

Я вдячна тобі за відсутність,
за не цілунки, за недзвінки.
Що голубом сивим з моєї руки
злітаєш ти в ніч каламутну.

Дощ срібла сипнув у ранковий кришталь,
дрібного, мов зерня макове.
Однаково темряви й світла жаль,
тебе і мене – однаково.
2002р.

Відпусти, бурштинове Учора,
золото розхлюпане моє,
мій смарагдово-картонний город,
що небес щоглами дістає…

Наче і не знаю я про Завтра,
як в кривавих променях зорі
попелом надій накриє Правда
спалені твої монастирі…

Має межі тільки те, що є...
А, відтак, і нікому обмежить
й золото розхлюпане моє
і твої сліпучо-білі вежі.
2002р.

Складаю пас’янси з однакових днів,
вже не довіряючись картам.
Якщо Ти не вартий власних слів –
моїх Ти, тим більше, не вартий.
2002р.

Твоїх не рахую гріхів
(на щастя, не нам звинувачувать)…
За копи підпалених снів
(моєю рукою) – сплачено.

Яскраві вогні сліпоти,
яку називають Свободою…
Та й вирок виносив не ти,
ти лиш катував з насолодою.
2002р.

Найбільше із усіх чудес,
о, трепетні, о, сніжні крила!
Благослови їх синь небес!
А хто подумає за тіло?

А як же ніч, вогні, весна
і вікна, як медові соти?
А як же я, така одна,
така закохана у дотик?

І на обпеченій спині,
де не лишилось навіть шкіри,
із часом, хочеш ти чи ні,
з’являються сліпучі крила.
2002р.

Я в Тобі розгледіла людину,
а не просто – друга чи самця.
Не кохаю я наполовину –
я люблю спочатку й до кінця,

я люблю Тебе по самі вінця,
плутаючи часто воду й кров,
а любить на чверть – усяку цінність
втратила б для мене та любов.

І вірші ці нікому нести.
Де збудить Тебе, як сонце спить?
Завинила в тому й я, що Ти,
(вже чи ще?)не вмієш ТАК любить?
2002р.

Ніч краплями іще на стегнах,
твій погляд пророста травою:
спіймати у долоні легко,
нелегко зберегти живою.

Я ж знаю: це остання злива,
вже завтра ляже перший сніг
й стирчатиме обмерзле диво,
розіп’яте відбитком ніг…
2003р.

Прокрустове ложе чеснот…
Відрізати б хиби і вади –
хай ходить по світу народ,
а повзають черви і гади.
Моральна спільното, агов!
В єднанні добра – яра сила.
Етична і правильна кров
тече переможно у жилах.
І в серці – вселенська любов
до Бога, людини, травинки…
А вади хай тонуть, немов
уражені бісами свинки.
Ідилія повна, якби:
сказати сім-сім та і годі –
умерлі у бруді раби
воскресли у чистій природі.
Міфічний харцизнику, ач,
й тебе умостили на ложе.
І як не крути і не плач,
відмовити долі не гоже.
Наснилося ліжко чеснот,
гармонія і панацея.
Гріхам об’являю бойкот
(рядок чи роман-епопея?...).

02.01.2016

Ворожими "Градами" стріляна
Та мінами рясно всіяна,
Слізьми материнськими зрошена
Моя Україна хорошая.

Обкрадена ти олігархами,
Обманута горе-владою,
Щоденно ряснієш могилами,
Але для мене ти милая.

Нестатками й бідами змучена,
Але всеодно ти квітучая.
Люблю і багатою й бідною
Свою Батьківщину рідную.

2015 р.

Ой,снігами,снігами глибокими
Йшла зима семимильними кроками.
Принесла із собою колядочки
Та щедрівки.І світлої радості.

Всім солодка кутя смакуватиме
І засяє ялинонька-райдуга.
Ці різдв"яні пісні ми співатимем
Та Ісуса Христа прославлятимем.

2015 р.

Чи запізно, чи занадто рано,
І про що не думав, не гадав,
Я подібним став на Дон-Жуана,
Майстром слова і амурних справ.

Що зі мною сталося, не знаю,
Я щодня біля нових колін,
Сам до себе жалість я втрачаю,
І долаю зради навзамін.

І чимдалі менше я страждаю
В почуттях і ніжних, і простих.
Що ж іще я в цих жінках шукаю –
Легковажних, підлих і пустих?

Я себе презирством захищаю
Від жінок, подібних на повій,
У душі лиш холод закипає,
І бузковий шелест голубий.

На душі заграви вечорові
І лунає, мов би крізь туман, –
Не шукай свободи у любові,
Є за те розплата, Дон-Жуан!

Я спокійно виклик цей приймаю,
Я ж бо відрізнити не зумів
Заметілі від весни розмаю,
І любов від хтивих відчуттів.

Так вже склалось, так зі мною сталось,
Все нові жінки мене манять,
Щоби вічно щастя посміхалось,
Не змирившись з гіркотою зрад.

Зимовий сон серед краси,
Дрімають в інеї дерева.
Поодинокі голоси
Тривожать зрідка сонне мрево.

Мороз міцний дає снаги,
Іскрять сніжинки, наче зорі.
Як марево, лягли сніги.
Сад залило весь біле море.

Зелений оксамит ялин
Де-де світлесеньким накрило.
І кожна, вперши в небо клин,
Пресиві опустила крила.

1.01.7523 р. (2016) Київ, ботанічний сад ім. М.Гришка.

Я пам’ятаю й досі ніч святу:
На покуті димить Різдвяна свічка,
Витає дух пробачень і освідчень.
Густі дими над стріхою прядуть.
До хати батько молитовно дідух
Святково вносить, укладає гідно
У чепурний і вартий в домі кут.

І так пречисто сяють образи,
Неначе сам Господь помежи нами –
Малий Ісусик щедрими руками
Торкнувсь теплом найменшої сльози .
І закликає мати до молитви
Маленьких нас, щоби благословити
За рік діждати: «Боже, поможи!»

Відтак за стіл. Парують пампушки,
Кутя пахтить горіхами і медом.
У небі зорі запаливши щедро,
Іде колядка світом навпрошки.
…Із року в рік у спогади вертаю,
Коли свята зоря з-за небокраю
Торкає світлом пройдені стежки.

Не видно зір у глупу ніч,
Світанок утікає пріч,
Суцільна непроглядна мла,
Зміцнитись бурі помогла.

Заждіть! Здалось, що вітер вкляк,
Приспала тиша переляк,
Але загроза тим страшна,
Що невідома нам вона.

Минули небезпечний риф –
Не розслабляйтесь до пори.
Торкнеться темрява очей,
Та небезпека не втече.

Потужний шторм на сотні миль
Розкинувся вагою хвиль.
Вітри у морі їх женуть,
Щоб кораблям закрити путь.

Безодня хвиль поглине все,
Виття до слуху донесе.
Глибінь пульсує – в серці жах,
Усі налякано дрижать.

Вода нестримна йде без меж,
Прямуючи до узбереж.
Допоки шторм іще не згас,
Не буде вільним жоден з нас.

Как я без Вас листала календарь?
Куда спешила? Думала о чем?
Безумно ненавидела ноябрь...
Теперь я в нем. Я потерялась в нем.

Моя печаль все так же велика,
но жажда к жизни теплится огнем
и я как лист кленовый, так легка,
что утопаю в прошлом, дорогом.

Бессильная, бессмертная душа,
воскресшая из солнца под дождем,
из осени слезливой не спеша
она прибудет снова. Подождем..

Я Вам писать, простите, не могу.
Нет ничего, что воплотит мой пыл.
Как дорогое в сердце берегу
свою любовь - основу всех мерил.

23.11.2015

Писать. И сердце биться не устало
в оковах тела страстно и легко.
Мне кажется до Вас я не дышала,
до Вас прозренье было далеко.

Слова - туман. Вы смотрите улыбкой.
Улыбкой Вашей я молчу и говорю.
Я заболела, знайте, слишком шибко
и не лечусь, но Вас я не корю.

Моя простуда Вами безнадежна,
но кто же умирает от простуд?
Больна уже хронически, возможно
и слава богу, больше не спасут.

Не выпишут рецепты на лекарства,
диагноз не поставят, не солгут.
Я жертва опьянившего коварства,
раба всех посвященных Вам минут.

27.11.2015

Гори дальше свеча на краю темноты,
я теперь поняла то, что чувствуешь ты.
То, что плача,кляня и сжигая мосты,
поменяешь свой градус земной долготы.
Переедешь туда, где морские порты
запятнают дороги твоей чистоты
и наполнят тебя до слепой тошноты.
Нет дороги назад, перекрестки пусты.

Ну а я без тебя упаду с высоты
и остыну как ты незаметно остыл.
Погребя всю любовь в пустоте суеты,
я сложу на груди ее хладны персты.
И не будет на свете милей нищеты,
чем моя, потерявшая боль остроты,
далека от тебя расстояньем версты,
соразмерна лишь только понятию "ТЫ".

(16.10.2015 - Я)

Усе колись вперше буває:
І перше слово,перший крок,
Та перший клас,перший урок,
І перше почуття - кохання.

Як зрадили тебе уперше,
Лещатами "душили" сльози,
Пекла вогнем образа серце,
Біль відчувається і досі.

Така вже доля у поета:
Падінь немало було й злетів,
Розчарувань і творчих звершень,
Життєве ж й поетичне кредо:

Зуміти відкривать в малому
Слова красу таку чудову,
Себе самого перевершить,
Творить усе це,наче вперше.

2015 р.

Розгулялася зима
Не на жарт.І не сама.
Вітер свище,завива,
Чи то плаче,чи співа.

Завірюха-заметіль
Сипле снігом звідусіль,
Що не видно і за крок
Ні доріг,а ні стежок.

Морозенко теж не спить,
Під ногами аж рипить.
Кониками мчить трьома,
Розгулялася зима.

2015 р.

Про щось шепочуть зорі вечорові.
Прикрашена ялинка миготить.
Цей рік, що повен болю і любові,
Збігає вмить...
Вдивляюся в сумні його зіниці
І не берусь ловити за рукав...
Він дарував ТАКЕ, що й не насниться...
Щось дарував, а щось і відбирав...
Знічев'я випробовував на міцність,
Над прірвою глибокою водив...
Бо хто пізнав біду, любов і підлість,
Той, значить, жив...
І я жила...Та що жила - горіла...
Палала у нестримному вогні.
Коли торкався біль до мого тіла -
Враз оживали Ангели сумні...
Вони мені співали колискові,
Вели до щирих, сонячних людей...
Я й миті не жила без їх любові,
Для них ростила вірші, як дітей...
Без них не подолала б і частини
Тих втрат і зрад, які пережила...
Сніжинкою святкової вітрини
Моя сльоза блаженно проросла...
Минає рік...Нехай собі минає...
В наступний лиш любов перенесу...
Бо світло не зникає й не вмирає,
А в темряві
відсвічує
красу...

Ледь ставши на ноги, одразу пішла
Онука до діда на руки, –
Кумедно торкалась устами чола,
Слова вибираючи в звуках.
А я, приголомшений гамом отим,
Сидів задоволений, вдячний
Дитині, що вибором першим своїм
Зробила натяк однозначний
На те, кого буде любити вона
І жде на взаємність так само, -
Любові тієї з тих пір теплина
Незрушно лежить поміж нами.
02.01.16

Житами дихала і медом, і грушевим нектаром...щем.
ловила в річечці за садом обручку сонячну ,
дощем
стікала,пахла хлібом і прокидалась на світанні
за третім півнем і зітханням
старого дуба за вікном.
як ті серпневі цвіркуни,така мала була й щаслива
і вічно боса. Споришем і тими капищами снила -
без жертв, богів - одні молитви,
по лезу сповіді гонитви,
і бабин образ з рушником.
14. 08.15
Ліза Колос

Все згідно з планом— серця свіжий щем
і слово «ні», підсвічене екраном,
прогулянка самотня під дощем,
вертання по спіралі, згідно з планом,
щоденний вибір, сумніви, нокаут,
спустілі сподівання, мов долоня,
і рятівний асфальтовий накат
автоматизму—ліків від безсоння.
І все ж, коли обернешся назад,--
увесь сюжет, до рідного, знайомий,
і кожний камінь бачений стократ
у тім краю, де не буває втоми.
І знаєш ти-- хоч розум не прочах
від явленого знов самообману,--
що за плечима розпадався б шлях
вже пройдений, якби не було плану.

2014

Нова сторінка – перший білий голуб
злетів у вись. Немов причастя
діткнулося руки наперстком щастя.
Як перша купіль немовляти, перший проруб
у світ, котрий однаково відкритий для усіх.

Земля, як обрус білий. Біле жито
легка завія розсіває,
прийдешнє ще нічого геть не знає.
Маля! Життя пройти – не зиму пережити,
найперший сніг і перший лід – найперша дрібка солі.

Сьогодні ти феєрія-відрада,
новий виток. Така основа -
народжуватись треба знов і знову.
Початок, як лоза, життя – то виноградар,
доокруг біло. Білій, мій Новорічню, і радій!

01.01.2016

Морозом задимлений рік розпочав
шукати престижну роботу.
Без снігу та сонця на біржу він став,
а там - і без нього народу!
Усі оголошення перечитав,
всі написи (в образах й станах!).
Ніде на грошах ще він не зустрічав
ті написи, що на парканах.
А рік сподівається: буде "ОК!"
Без снігу беруть і в Європу.
Ось тільки як бути, коли без грошей
паркани подібні до шопу...

02.012016

Де ти? Де ти, пташенятко,
В цю січневу хвищу спиш?
Я приніс тобі зерняток.
Ти пісень мене навчиш?
Тільки хочу я такої,
Щоб по скайпу соловей
Щиро радістю наповнивсь
Та прийняв у свою школу -
Не відбувсь звичним: «Ой вей. ..»
------------------------------------------
Мені чомусь здається, що iдишське, а тепер уже й івритське: «Ой вей..", прижилося й в Украні, коли хочуть сказати:»Горе тай годі...»

У плині часу йде в минуле день,
Який, здавалося, ніколи й не настане,
Туди, до світу ненароджених ідей,
Немов туманами затьмарений світанок.
І я за ним стежками пам"яті блукаю,
І сам не відаю, чого іще чекаю
Від дня, що стік водою крізь долоні.
Від дня, що не відчувсь в твоєму лоні.
Від мрії, що не стала нашою.
А без події мрія нАщо нам?
Сніг поляже...
Душу зв"яже
Мотузок.
Мара-зустріч...
Ще попустить.
Вийшов строк.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116010201253

Хоч вечоріє, та мені
На серці радісно, святково.
Думки тікають геть сумні –
Я диво згадую любові.

Палких обіймів благодать
І наяву, а не в уяві.
Бо так розкішно раювать
Не уявляв, що можна навіть.

О рік Новий, о рік Новий,
Як ця зима вродлива в січні.
Всіх нас любов`ю оповий,
Молю тебе: на віки-вічні!

31.12.7523 р. (2015) м. Київ.

Ботанічний сад ім. М.Гришка,

Українська ділянка

Холодом січень обійма за плечі,
Усі стежки сніжком позамітав.
Стіл в кожнім домі накрива свят-вечір
З дванадцяти не скоромний страв.

На покутті кладе дідух пахучий,
Вечерять просить всіх до одного.
І скрізь вітання традиційні чути:
"Христос рождається!"
"Славімо Його!"

2002 р.

Ой,хвалився мухомор:
-Я вродливий,вищий сорт,
Кращого годі й шукати,
Та ніхто не хоче брати.

А товстенький боровик
Чванитися та й не звик,
Його і так усі люблять,
І,знайшовши не загублять.

Підберезовика знають
Та до кошика складають,
Сироїжку кольорову
Забирають теж з собою.

Мухомор лишився в лісі,
Його капелюх плямистий
Хтось ногою зачепив
Та у листя закотив.

Висновок:хоч ти і красень
Та отруйний зсередини,
Будуть тебе обминати,
Чи ти гриб,а чи людина.

2015 р.

Це коли небо на широких плечах тримає чумацькі вози
впорядкованими валками — з горами снігу, хурделицями, заметілями...
А діти з гучним сміхом злітають на санках з вершин гір і неба,
бо ж їм все одно — чи то гори, чи то небо — дітям просто літати треба…

Птахи ночами, у мереживі вогнів, чумакують у пошуках крихт життя
і вслухаються як на морозі лунко скриплять коліщата телескопу Хаббла.
А біле сонце, примружуючи очі, біжить по пелюстках сніжинок
і стікає янтарним медом у стільники землі з верховіть смерек та ялинок...

Уже ялинка, пишно вбрана,
Залита сяєвом вогнів,
А на святковому майдані
Лунає море голосів.
Народ, гуртами й поодинці,
Зібрався дружно уночі, –
І наче молиться ялинці,
Навколо неї стоячи.
Я теж, не вперше й не востаннє,
Мрійливо дивлячись увись, –
Наївно зроджую бажання
Оті, що досі не збулись…
01.01.16

У році мавпи вогняної
Щоб Ви завжди були собою.
Серед свиней, серед ослів
Щоб стачало Вам добрих слів.
Ще б побажати Вам не гріх
Щоб Ви жили серед своїх
І відчували би щораз,
Що Ваші рідні люблять Вас!

© Василь Кузан

Цей дивний,
Дивний Новорічний вечір
Одразу скинув все на плечі:
Скорботу, ненавість, образи,
Незрозумілі переправи
туди-сюди, сюди-туди...
Хтось захотів кудись втекти,
Хтось з пут рвонувся на свободу,
А дехто втратив нагороду
Через дурницю, чи за підлість?..
Туди-сюди...
Та спіть спокійно:
З полону міста не втечеш,
Й до іншої планети теж...
Сюди-туди, туди-сюди...
Але на бал ти мусиш йти
Скоріш фарбуй червоним нігті,
Чекають друзі, час вже бігти...

31.12.2015

А задума знову – до вікна.
Побреде у дощову негоду,
Де вітрисько хмари підігнав
І гуляє у діброві гордо.

Там лихих не знайдеться людей,
А ширятимуть об’ємні змісти:
Добрий кіт по стежечці іде
І світліє небо урочисте.

Задля речей незнаних,
Що мають плинну суть,
Для слави і пошани,
Що прикрощі несуть,
Заради мрій забутих,
Із неясних причин
Ми обійшли статути,
Далеко пливучи.

Прощань уникни слізних
І голову не хнюп.
Плітки ми чули різні
Про злочини, брехню…
Страхи втамуйте, люди,
Рушати нам за мить,
Позаду Дартмур буде,
В Кальяо шлях лежить.

А сироти і вдови,
Що допомоги ждуть,
Подумавши раптово:
«Куди ж вони пливуть?»,
Вивчають нас тривожно,
Для них ми – дивина.
Хоча вони й побожні,
Та роблять шкоду нам.

Благословенні Богом
Ці землі острівні.
Республіки вимога –
Права для всіх одні.
Там балачки порожні
Відсутні і завжди
На ноги стати можна
Для захисту родин.

На площі і в соборі
Опівдні тиші стан,
І чути, ніби поряд,
Як хлюпотить фонтан.
А оніміле місто
Між юки вабить зір.
Надвечір – вітер чистий
Шерхоче жалюзі.

Погода дива гідна,
Блакить незмінна скрізь…
Дзвіночки мулів мідні…
Повсюди запах кіз.
А океан так просто
Рятує від рідні,
А раз на місяць гостем
Листи несе мені.

У барі пригостимо
Завжди привітно вас.
Ми будемомо простими,
Без всяких переваг,
Покажемо повсюдно
Навколишні місця,
Та на англійських суднах
Нам ланч не до лиця.

У Англії спогорда
Ввійду у роль як слід –
Танцює донька з лордом,
Віконт – іде услід.
Позаду – все величне
І кожний вдалий день.
Очікуване й звичне
Пробудження іде.

І подих Альбіону
Займає плоть і кров.
Це Лондон – бруд бездонний
І галасу нутро.
А небо неокрає
Зіпсовано дощем.
Лорд Варден як ся має?
А Дувр біліє ще?

1

Вижати, вижити, дніти.
Віршем бринить волоконце...
Днесь - опромінення звітів.
Нидіє жінка без сонця.

Ліктями в ложах улітку
Світ нажахав Ліліану.
Біс, розчесавши борідку,
Сипле зачервлену манну...

Вже й не дивуєшся, Отче.
Війни - робота добряча.
Моська баранчика топче.
Сідла отримує кляча.

"Нумо вперед, не лінуйся.
На тобі соку із дині.
Зайві діди та бабусі.
Всі - поголовно - тут винні"...

Ми не зуміли померти,
Вдобрити землі родючі.
Є новорічні конверти.
Суперлистівки пахучі.

Брату - широт автобану.
Матері шлю вітаміни...
Не піддамось на обмани,
Змиємо пелехи піни.

Вовк загяняє в тенета.
Лис продукує ранжири.
Падають з воза галети,
Закумарнілі кумири...

2

Видіти, вижити, дніти!
Бавтесь констуктором, діти:
Зводьте котеджі та вежі.
Пік Демерджі нам належав.

Вчіться поля пантрувати -
Від клешнюватого Хвата.

3

Сніг...
Соловіючі соцькі.
Думи та снива - пророцькі.

Кришать шишки людозвірі...
Скрапує Час по рапірі.

Схиблені важелі, ноти...
Законсервую чесноти.

Тістечка, тепле шампанське.
Жити навчуся... по-панськи.



2015

Здибились заметами дороги,
Сніг, як пил, роздмухують вітри, –
І якась невидима тривога
Тріумфально дивиться згори.
Мов звідтіль запитують чи досить,
Чи уже достатньо намело?..
Як сріблястим попелом, – заносить
Завірюха злякане село.
31.12.1