Короткий український ренесанс
шестидесятих і семидесятих...
Інтимності хвилюючий романс
і танго, в пелюсткові вбране шати

Червоної троянди, що із рук
на знак безповоротного кохання
до іншого—живим вогнем розлук—
комусь дається в смутку на прощання.

Низький і заколисуючий щем—
мов травний шерех—співу Купріної.
Захмарені Карпати під дощем,
розсипані Троянди на пероні.

В Неспокої Верменича—вогні
ромашками розсіяні над містом,
до Чорнобривців линуть журавлі,
і Ясени шумлять собі врочисто.

У твісті каблучками—Не топчіть
Конвалії пахучі і прозорі,
коханим намалюйте синю Ніч,
в якій нестримно опадають зорі.

Цвітуть осінні тихі небеса
над Поїздом, що їде у Варшаву,
манить в любистку скупана коса,
мандрують двоє у Похилі трави.

Летять, як чайки, зими і літа,
Зелене листя вкрите білим снігом,
Ромену ніжна квітка зацвіта,
і Водограй зривається набігом.

«Веселих скрипок» струмінь голосів,
у шлюбнім платті—вічна Черемшина.
Дівча іде із маком у росі—
Туманом білим дихає долина...

І зникло все, неначе уві сні.
Скінчились теплі ночі з зорепадом.
Русява Наречена на коні
проїхала заледенілим садом...

*У вірші використані слова з популярних українських пісень 60-х—70-х років.

2015

Боляче тільки спочатку, а потім уже...
Потім звикаєш... звикаєш... звикаєш до всього...
Можна вбивати брехнею, лукавством, ножем...
Зрештою, все це дорога... дорога до Бога...
Світ цей сказився... сказився... сказився уже...
Чорне багатство, піар, поклоніння до слави...
Мила людино маленька, куди ж ти ідеш?
Чи не боїшся відкрито так, без балаклави?
Серце стукоче... стукоче... як змерзле пташа...
Хочеться світла, і правди, і віри у вище...
Стукаєш в двері, у душі... задля відкоша...
Сієш слова, та не сходять - кругом попелище...
Будуть спасенні, хто вірує ,- скажете ви.
Вірити треба, та віру вбивають щоднини.
Топчуть зухвало ідеї твої й корогви,
Топчуть усе, що зосталось в тобі від людини...
Боже єдиний, нам світло у душі посій.
Зло переможе лише воскресіння любові.
Сумно так... сумно так...сумно в країні моїй.
Сумно в душі, що свій біль виливає у слові.
...Боляче тільки спочатку, а потім уже
Спалюєш душу свою - і пітьма відступає...
Можна вбивати брехнею, лукавством, ножем...
Ну а спасати - любов`ю...
без неї
ніщо
не спасає...

без перуки і осінь і я...
і дерев почорнілі галузки...
і розхристаний крик журавля
що розбився на друзки...
без перуки цей Божий світ
і оголені нерви часу
і загублений нами слід
поміж нотками болю і джазу...
не боїться душа наготи
блискавиць і громів навпроти
кожен мусить свій біль перейти
щоб відчути
ЛЮБОВ
на дотик...

…десь є слова що не зрівнянні в часі
десь вчинок є який здивує світ
десь хоч на мить відірвешся від маси
і тут /не десь/ зостанеться твій слід…

10.11.2015

… я потечу осінньою рікою
прозорою, глибокою такою
як очі на іконі, де Марія
синочка незбагненного леліє…

Стається так, що сонце вже не гріє,
І ласка "не така", та й
Любов вже глибоко в душі там тліє.
Не горить тим пламенем яскравим,
А погляд ніби став якимсь лукавим.

Полум'я вже не таке гаряче,
Кохання наше - невинне і дитяче,
Зникло з душ обох людей,
Покинуло серця́, колись закоханих, дітей...

Знаєш, іноді здається - це кінець,
Іноді жалкуєш, що пішла з ним під вінець.
Коли дратує все і хочеш в одну мить,
Все - що будували ви роками - розбить.

Знаєш, іноді терпкі слова допомагають,
То так тільки здається, що вони лише вбивають.
Іноді сонорна і беземоційна фраза,
Може містити в собі стільки ніжності й турботи,
Скільки не скажуть жодні поцілунки взяті ра́зом.

Іноді та пристрасть і надмірна ніжність
То лише фальшивка - любов, у якої
Далеко не первинна свіжість.
Та й відстань, по суті, то не перешкода,
"Вільні стосунки" - то не завжди́ свобода.

То лиш обман, обман наших сердець,
І кожен з нас в стосунках лиш гравець.
Він грає роль, а головну чи другорядну -
З часом, поступово, стає ясно...

Хтось скаже - любов живе три роки,
Хтось скаже, що не три, а два.
Комусь любов - щоде́ннії мороки,
А в ко́́гось - любов та не жива.

Хтось скаже - любов робить дива,
А хтось, що це даремно ви́трачений час.
Когось вона хви́лею щастя накрива,
А комусь дарує чорний лиш окрас.

Хтось скаже - любові не існує,
Ні почуттів, ані метеликів, навіть поцілунків.
Когось це слово без краю дратує,
А я скажу, що любов існує!

І хай там як і що говорять,
В обличчя, а чи може, за спиною.
Важливий той, хто буде поряд,
І в труднощах й по життю завжди з тобою.

Один, два, три, чотири, п`ять,
я навчився рахувать
і коли іду до школи
то рахую все навколо.

Проминув ОДНУ хатину,
ТРИ проїхало машини,
ДВІ собаки за містком
грались в «лова» із котом.

Та й цікава у них гра,
в «лова» грає й дітвора:
я кота зумів спіймати,
встиг він кігті показати.

Трішки з ними я погрався
і до школи знов подався,
тільки знову зупинився –
на ставочок задивився.

У ставку всього ЧОТИРИ
качечки полощуть крила,
поруч хлопчик- молодець
мив свій дзьобик горобець.

Що там робить цей нахабко?
Я у нього кинув «жабку»,
«жабка» почала стрибати,
треба хвильки рахувати.

Як цікаво все навколо,
почекає мене школа.
Один, два, три, чотири, п`ять,
що іще порахувать?

листопад 2015

Сміється місяць…У вікні
вже перший промінь.
А ти з’явилась, як у сні.
О! Теплий спомин.

Сміється місяць, як тоді
із нас сміється.
Коли ми юно-молоді
аж серце б’ється.

Сміється місяць, тільки він
про нас все знає.
О! Та зіркова небо-синь…
А ми кохаєм.

Сміється місяць, місяць-ріг
шукає пари.
І сипле зіроньці до ніг
любовні чари.

Сміється місяць, тільки він
таких нас бачив.
Нам нині море до колін.
Чого ж ти плачеш?

Сміється місяць і зоря
нам шле вітання.
Любов ніколи не згора,
як зірка рання.

Сміється місяць поміж віт
старого клена.
І розсипається у світ:
і д и д о м е н е…

Сміється місяць у вікно,
зоря сміється.
Умить зливаються в одно
два наших серця.

Сміється місяць, а на склі
через сторіччя
не стерлись лінії малі
твого обличчя.
2015

«Життя—театр, -- сказав поет, -- в якому люди—лиш актори,
всі ролі завчені давно, слова — лиш звук, реальність --сон.
Старий історії рельєф -- нудні спіралі і повтори,
завжди відомий результат, гнітючий, довгий марафон".

Друг відповів йому: «І все ж, у цій давно набридлій п’єсі
між декорацій миготить присутність більша, ніж твоя,
не відповідна до кінця сухій придуманій адресі
й пташиній клітці звуковій, що в ній живе твоє ім’я.

Уся палка твоя любов не є любов’ю до земного,
лиш древні спомини про рай і спрагле горло—привітать
тих, хто чекає вдалині, за нерозвіданим порогом,
поза ролями, що колись ми всі погодились зіграть».

2014

Ворожбою чи обманом—не сказати—
Розливаються туманом наші втрати.

Ми проводимо їх маршем до порогу,
Звідти йдуть вони урозсип і не в ногу.

Далі йдуть вони мовчазно, без упину,
І тремтять в молочнім світлі їхні спини.

Не обернуться, не глянуть очі сірі,
Чи ж бо знають: ми в боргу у них—без міри?

В тім краю, де воля діється не наша,
Чи побачили—яка чекає чаша,

Нам призначена—глибока чи безмірна?
Скільки душ її наповнити повинно?

Чи поглине все, що дихає довкола,
Чи така, що не заповнити ніколи?
2014

З останніх сил тримаються на гілці.
Впадуть ...і вже немає вороття.
Ще промінь сонця гладить по голівці
Але попереду чатує забуття.

А вітер дме холодний і байдужий,
Гойдається похилене гілля,
І листю втриматися важко дуже,
Двірник з мітлою наближається здаля...

Потрапила прямісінько у серце
Стріла Амура,пущена тобою,
І трепетно тепер воно так б"ється,
Горить жаданням,ніжністю,любов"ю.

А почуття,як музика казкова
Все ллються,перепонюють до краю.
І піснею здається кожне слово
Тому,напевне,що тебе кохаю.

2015 р.

Україна - ніби дівчина в віночку,
А мова й пісня - то душа її,
І рушничок та вишита сорочка,
То споконвічний диво-оберіг.

Принижували мову цю віками,
І нині "душать" наші вороги,
Сатрапи путінські та неуки-вандали
Вбачають в ній загрозу навкруги.

Це означає,що вона могутня,
Коли її бояться і пісень.
Та Українське Слово незабутнє
Лунає з наших вуст хай кожен день.

2015 р.

біжать секунди діти часу
погратися у день і ніч
і не було ще ані разу
щоб гра не вартувала свіч
не полічить на небозводі
отих свічок пекельна тьма
їх при ясній вночі погоді
і жодної коли пітьма
вони горять як диво-квіти
заради чого хто би знав
і лиш секунди часу діти
не мають для вагань підстав
вони летять у світлі сонця
за обрій сяючих світил
немов комахи до віконця
без навігатора і крил
долають зоряні заграви
поклавши на земну вагу
непересічної уяви
свою божественну жагу
летять секунди неупинно
у руслі зоряної гри
а люди мислячи рутинно
прожиті злічують роки

2015

* * *

Твоя́ зухвалість роздягнула ніч...
Зірвала млосність і здійняла вітер
Без перемовок. Мов первинний клич!
Прозорий як в сльози́, без літер.
Підзаголо́вок впав у потойбіч
Палкої ніги, зко́ханої в витвір
Розпу́сти наче в сховок. Віч-на-віч…
А потім день усю цю творчість витер.

Павло Гай-Нижник
10 листопада 2015 р.

А пам’ять плугом вивертає скиби
минулого, яке не повернуть,
і вечір мій скидається на поле
з розораним блискучим чорноземом.
Я бачу—випинаються з землі
і дружно так, несіяно ростуть
жовто-гарячі стебла розставань,
мовчанням переповнені і щемом.

Мені свого минулого не жаль—
себе б я у минулім не пізнала;
та їх я пам’ятаю-- молодих,
задивлених вперед, дзвінкоголосих,
упійманих, мов жайворонки в сіть,
у світове блакитне покривало,
яке нас укриває до пори
чи здутими кульбабами розносить.

Запущена, напружено тремтить
усе живе ламаюча машина,
мені єдиній тишу стерегти
і, вірно несучи роками варту,
із усмішкою блазня на лиці
очікувати вперто, очманіло,
що всі вони повернуться гуртом,
як пустуни веселі після жарту

Який є простір в німоті, який протяжний білий шовк!
Вгорнусь у нього з головою і пропуcкатиму крізь пальці.
В гніздо невимовлених слів , в тепло неведених розмов
зійдуться значення усі і всі повернуться блукальці.

Уголос стверджена любов стає нерідною устам
і анонімність ще не раз вона захоче повернути.
Я захищаю нас обох, не довіряючи словам
те, що можливо зберегти в невизначенім «може бути...».
2015

Свята Земля...
Свята для тих, кому вона -
Ісус, Єрусалим,Віфлеєм,
Назарет, Йордан, Гінасерет...
Та тричі святіша вона тим,
Кому заповідав її Всевишній.
Просто земля, охоча до робочих рук,
Щоб зводить житло, сіяти, садить...
Незвична доля судилась їй.
Немовби удова, вона страждала,
Як усі зайди залишали їй
Болота, терни, колючки, руїни...
Слізьми пророків зрошена сповна
І кров’ю в рабство гнаних поколінь.
Тепер пшеницею колоситься вона,
Оазами зеленими серед пустелі
І світ притягує, наче магніт...
Навдивовижу Свята Земля ще й тим,
Що призабута мова Божа - іврит
Із старожитних книг на вулицю
Вже як державна повноправно вийшла
І навіть турист хоче нею заговорить.
І все ж прибулець знайде щось «не так»
І подумки (а чи й уголос ) господарів осудить:
Хто за надмірний гвалт і крик,
Хто за штани в чоловіків, опущені надміру...
І це, і ще багато що в око впаде,
Бо, як-то кажуть, збоку воно видніше.
Так, є за що народ цей твердошиїй гудить
(Хоча без нього не було б i праведника Йсуса.
І хтозна, чи названа була б оця Земля Святою),
Та тільки не за те, що лібералам любо:
Віддать її тому, кому вона ніколи не була святою,
Хто ще століття тому в найми йшов сюди,
Тепер же заповзявся нею володіти.
Ізраїль слухає «спеців»Близького Сходу
І віддає сади квітучі, добуті мозолями й потом,
На ще одні для терористів полігони.
Бо ж бачиться їм, як юдеї у нове вигнання йдуть...
...І все ж є що поставити ізраїльтянину на карб:
У намірі буть, як усі, почав він забувать,
За що його обрав Всевишній –
Взірцем для всіх народів стать
І Боже слово людству донести пречистим...
...Хто віда, може б, і світ тоді інакшим став.
P.S.
«Простив Всевишній Ізраїлю ідолопоклонство,
Блуд і пролиття невинної крові,
А зневажання Тори - не простив».
-------------------------------------------------------------
Єрусалимський Талмуд, Хаґіга, 1:7

Зариблені рифи, залюднені речі…
У кожного слова – своя голова.
Кораблик із доку: засмолені течі
і курс – вільне море, де доля нова.

Де риба і рифи – життя й небезпека,
три фути під кілем соленого дня,
майбутнє для нині – жива іпотека,
на палубі рішень своя метушня.

- Підняти всі кішки, напнути гранд-парус!
Рушаємо браття за обрій надій.
Беріть амулети, лишіть слово каюсь,
Вперед із розпуки у вирій подій.

Дісталися обрію -сонце низеньке
і хвиля-убивця оказії жде.
- А де оте щастя для матері-неньки?
Лиш небо імлою і вітер реве.

Команда бунтує – немає дублонів,
запас провіанту іде до кінця.
І котиться чутка: на мостику клони,
у вільному морі бракує тунця.

Куди і навіщо – зчинилася буча,
поділена правда… своя і чужа.
Одна – недолуга, а інша – ядуча.
І ділиться навпіл сум’ятна душа.

Вертаємо вліво, в рубінові ночі,
де щастя єдине єднає усіх,
де сито і п’яно , де лунко регоче
пуга у верхів'ї та свище батіг.

А може, управо, де мужні корсари
із рабської ниці гартують ножі.
Над ними імлою клубочаться мари,
ідуть серед літа осінні дощі.

А може, як вийде, хай течії-мрії
несуть і кружляють по колу чудес,
де кожен оратор – за фахом повія
і кожен вельможа – базікало-пес.

А може, у гавань, до тихої бухти.
Спочинемо трохи від ярих вітрів.
В пліснявому раю сповільнені рухи,
у сонне затишшя заховано гнів.

Чим далі, тим гірше – дістали пістолі.
У кожного слова – свої вороги:
зневірені люди, керманичі голі
і чорної вдачі родимі круги.

І поки вагались, куди і для чого,
зчинилася буря по імені шторм.
Усім неабияк дісталось від нього,
а дехто й погинув – акулам на корм.

Залюднені речі, задимлені далі –
приваблює сяйвом порочна зоря,
і рвуться назовні трагічні печалі,
і холодом віють всі теплі моря.

Дай, Боже, їм сили, ума і бажання
усупереч хисту здолати лихе
і разом підняти вітрила єднання.
Дай, Боже, їм вдачі спинити себе...
2015

Якщо і світ ламається навпіл,
Немов усміхнена свята хлібина,
То він достатньо кривдоньки терпів
У тьмяні та зурочені хвилини.

А люди що? Як та вода – біжать.
Тече юрма до правди і дурниці.
У кожного – і стежка, і межа,
І небажання світу підкоритись.

... а спілих ямбів повен кухоль!
діждались. черга на розлив
обперся зайчик лівим вухом
промерз од холоду і злив...
і жовтень наче до похмілля
завжди бракує свіжих рим
і бомж одягнений весільно...
це так до речі, поміж тим
ось вітерець на кухоль всівся
ніяк без рими, баламут
а ти йому: - спинись! побійся
ти не один голодний тут…
09.11.2015.

Якби скласти мої всі маршрути,
ті, що пройдені тиждень за тижнем,
то вони досягнули б до неба,
у якому - твої недомови.
Де гойдаються ноти Шопена,
на вразливім янтарнім покрові,
і спадає надвечір в колиску
в ритмі вальсу в осіннім мінорі.
Легкість вулиць в порожняві міста,
усамітнений цокіт підборів,
і терпкий присмак ночі у вітрі,
у якім грають з видихом мрії.
На щоках вже потроху рум'янець,
листопад зазирає під пасма,
а ти досі не віриш у долю,
закриваючи шибки у вікнах.

Весна розсипеться арпеджіо звуків,
шумом, бринінням, дзижчанням смичків,
капанням крапель, гудінням дудок,
торохкотінням бляшаних дримб.

Прибіжить сонечко, задзвенить дзига,
засвистять зразу і всі звідусіль.
Забудьмо органи: у нас співи і
джазові трелі, цимбалів рій!

А в квітні виразно – віолончелі,
а потім скрипка, фагот, гобой...
І здалеку – сурма, травневий легіт,
симфонія радості в тисячі вольт!

1. Зима
Чорні клавіші - мокрі дерева,
білі клавіші - сипле сніг.
То болотиться, то хурделиться,
то гуде кабельна мідь.

До шибки чорної - сніжинки іскрами,
сувої вихорів - на ліхтарі.
Темрява відьмиться, відлига немічно
з-під ніг злодійкою краде льоди.

Холодна паморозь прийде, вітаючи,
повідганяє непевні сни.
Вдарить мороз - до зір докотиться
потужний акорд зими!

Що Бог нам присудив в своєму плані?
Як ляжуть карти долі на столі?
Чи успіху зазнаєм на землі,
чи знов блукати будемо в омані,
шукаючи просвіток у імлі?

Мов дерево, сповинуте в тумані,
ми мусимо, впираючись, рости,
проломлювати стовбуром світи
і в смолянистім одинокім стані
сплітати з дум над прірвами мости.

Всі біди, незаслужені й незвані,
всі наші псевдодрузі й вороги
не мають того обсягу й снаги,
таланту у шахрайстві і обмані,
щоб сліпоту розлити навкруги

і викорчувать в хижому старанні
це дерево, сягнуле до небес,
що живиться свідомістю себе
у мовчазному впертому зростанні
у славі між сусідами чи -- без...

2015

Дніпро печаль мою обмиє
(а вітер висушить лице),
застуджений і сірий Київ
її по схилах рознесе,

прошиє гуркотом тунелей,
затопче тисячами ніг,
ковтком тролейбусних форелей
здійме з перетину доріг

і, розкидаючи по плитах,
розкотить площами її,
вечірнім чаєм не зігріту,
залишить осадом у сні...

Серед забутого з роками
раптово зблисне, як кришталь:
Дніпро з’являвся, срібнотканий,
і лікував мою печаль.
2015

Бігти не озираючись,
Намагаючись втікти від щоденної рутини.
На пів кроку спиняючись,
Ти дивишся в небо, немов дитина.
Шукаєш в небесах ти допомогу.

Ти молишся, аби трохи вітер вщух,
Аби хоча б на трішечки спинивсь
цей божевільний рух.
І спинилась на годинку ця Земля.
Але тобі не в змозі хоч хтось допомогти.

Цей біль...
Ти плачеш, хочеш закричати,
Так голосно щоб почув весь світ.
У тебе очі сповнені надії,
Але життя твоє - скоро лусне від невдач.

То ж така ненависть до всього народу,
Це ж таким мізантропом треба бути,
Щоб каламутити стосунки брудом - немов воду.
Рідних та близьких в один момент забути.

Пройде дощ і мине осінь,
Мине похмурість вулиць цих.
І ти стоїш - заплакана й похмура
І топиш біль свій у морозі.
Зажди,лиш пройде зима ця люта,
І ти весною, мов підсніжник, зацвітеш.

2015

Башмаки деребанят восток,
Это пройденный кем-то урок,
Этот твердый, как камень, стик,
На кровавой, на красной настиг
Тех, кто думал о жизни. Вперед!
Но сюда не пускают народ.
Но туда не пускают солдат.

Снегопад уж горит. Снегопад
Упирается в берцы и икры,
А на юге и западе тихо -
Мы канары, мы теплые рифы.
Разве где-то стреляют? Дико,
Оглянувшись, - не видим зла.
Свою песню поем допоздна:
О майдане, о горе, потом
Забываемся в доме сном,
И не видим мы даже в нем,
Как восток замерзает в берцах....
Наше сердце холодное. Сердце ль...

… усе в мізинчик на прокат
він звик до всього по знайомству
і лише день життя затрат
сприймає він чомусь за помсту
то ядом в тінь, то в сонці весь
то з клітки в клітку… ох везучий
і виглядає наче пес --
найнебезчніший попутчик...
08.11. 2015.

Давай сховаємось удвох від всього світу
поміж пахучими весняними ночами...
Як облітатимуть сади вишневим цвітом
густа завіса спуститься дощами.

У шиби вікон зашепоче нам ласкаво
про зорі, що вінчали нас коханням,
і небокраю нами стрінуті заграви,
народжені у променях світання.

Полинемо у незабутні наші ночі,
коли душа захопленням тремтіла,
а долю піснею нам соловей пророчив,
якої ми торкалися несміло.

Давай загубимось удвох від всього світу,
у пахощах бузку і матіоли,
де будуть ніжністю серця палкі горіти,
щоб наші почуття не охололи.

Слоав А. Станіславська, музика і виконання В. Сірий

НЕ думати
НЕ сумувати
НЕ згадувати
НЕ вітати
З Днем народження

Зрадам –
НЕ дивувати
Спогади –
НЕ тримати
Навіть якщо світлого вони
Походження

Навчитись
НЕ розпорошуватись
У душу
НЕ запрошувати
НЕ писати
Повідомлення
Туди
Де відняло серця
Мовлення

Краще
Під дощем гуляти
Змерзлих пташенят
Годувати
Написати другу
Щирому
Який був таким
ДО змирення

Який був таким
Ще ДО зречення
ДО жахливої втечі
ДО втрати емоцій
Від родинної кровотечі
Якою угоди підписано
Пустими чварами
Заколисано…

І який сьогодні
Святкує народини…

Якщо не дивлячись
На криві сходини
Залишається
Ще людиною
Привітати
По темному екрану
Краплинами…


08.11.2015

У колі жовтому круги
нанизані на вісь зітхання,
і липне осінь до ноги –
не перший раз і не востаннє.

У шерехах бліда печаль
збирає сумніви докупи:
- Хіба тобі мене не жаль?
Живу від злуки до розлуки…

І мокра ніч чорніє сном.
У тьмяно-жовтому віконці
на антресолях хатній гном
весну тримає у долоньці.

Він випустить її, коли
крізь листопади і завії
дзюрків почує голоси,
а обід неба посиніє.

07.11.2015

Я єсть народ, я – рід, я аз воздам
усім забродам, гнидам і іудам,
які хвалились збудувати храм,
а спромоглись на вбогу халабуду.

08.11.2015

Зариюся по груди у печаль,
Впірну у жовтизну сумного гаю.
Він золото думок порозсипає…
Зберу. Складу на осені скрижаль.

Стоять озер засипані причали.
Йду між дубів і відчуваю щем.
Обійми розгорну, торкнусь плечем –
Ми так одне за одним заскучали.

І завмираю… І – ні пари з уст.
Аж доки вечір не промовить: «Годі!»
За тихе щастя – бути на природі –
Я Велесові вдячно помолюсь.

7.11.7523 р. (2015) Конча Озерна, Півострів Печалі.

Тільки для тебе я живу на світі,
Лише для тебе всі мої пісні.
Із щемом в серці згадую я літо,
Коли в коханні ти зізнавсь мені.

Для мене ти - то подарунок долі,
То промінь сонця в царстві самоти.
Так не кохав мене ніхто й ніколи,
Як палко й ніжно це умієш ти.

Летять роки так невблаганно й стрімко,
Але той час,що залишилось нам прожить,
З тобою хочу бути кожну мить,
Бо я кохана,я жадана жінка.

2002 р.

Зовсім сторонні люди,бува
Краще тебе розуміють,
Аніж найрідніші - брат чи сестра,
І ти вже нічого не вдієш.

Боляче,звісно це відчувать,
Коли ти ще й немічний,хворий,
Тебе ж бо соромиться син чи донька,
Чужі ж надають допомогу.

Коли був здоровий та працював
І дарував їм машини,
Кожному з них гарний дім збудував,
Тоді вони тебе любили.

А нині навіщо їм тато старий
Чи ненька,яка вже не здужа?
І те,що відмовилися від батьків,
Ви цим не хизуйтеся дуже.

Бо ж підростають діти свої,
І приклад беруть вони з кого?
Колись на старості станете й ви
Теж не потрібні нікому.

2015 р.

Туман, моква.
Грибами пахне в лісі.
Трава лежить у крапельках роси.

Із хащі чуть, як у заметах листя
Пробігся звір.

На мить з’явилось сонце поміж хмар,
Яскраво заіскрилась кольорами
Крапля роси.


2015.
* * *

Переростає злість у спокій
І звичка поглинає біль.
Сумління заглушило докір
І залишило при собі.

Епоха наша, мов гамбіт,
Що час пожертвував жорстокий
Із вічністю у боротьбі,
І стежить за людьми впівока.

Ми розриваємось навпіл
Поміж високим і буденним
В безвиході одвічних кіл,

Обізнаними достеменно,
Що перетворимось на пил.
Не розтоптати би священне...

2015

Дощило, як листям, горем. У горлах підбитих качок старих
Затихло літо. Тепер лихоманить і тінями ніч сукровить.
Вона вся вогняна. Здається, її волосся руде - горить.
У неї не тільки шкіра, а й навіть ніжність чомусь сурова.

Стирає хрести на зап’ястках. Старіє сезонно сама.
Маскує щоденну осінь. Ще втомна мить – і почне сивіти.
Її виліковно мертва й моя вже злочинно жива зима
Вишкрябують на парканах: «То що? Наздогнати зможемо літо?».

Приходять люди. Прозорі. З її лицем. Надовго лишившись тут,
Усім квитки роздають - додому. Невпинно про щось говорять.
Я знаю її з дитинства. У нас одночасно з’явились тату.
У неї – на перехрестях. У мене – снах, що впадають у море.
2015

Вновь сиротеют безропотно
Скромные летние домики.
Схлынули прежние хлопоты,
Праздные крестики - нолики.

Тени дрожащие, лёгкие
Высветил пестрыми брызгами,
Бросил на стены истертые,
Лавочки старые, низкие.

Скворчик сосвищет, условится,
ЛЁгонький, верткий, взьерошенный -
Вдаль сеголетка торопится,
Ветер тревожит непрошенный.

Сладкою стала черёмуха -
Птичьи сентябрьские радости.
Дни осыпаются ворохом,
Крест омолитвит превратности.


23 сентября 2005 г.

я хочу тобі розказати –
про ліхтарі
про ті що отут
про ті що вгорі
про сонячний спалах і буйний квазар
про сяючі погляди вуличних пар
я хочу тобі розказати

я хочу тобі розказати –
про генотип
про еволюцію
й шелести лип
про те як повітря хмари несе
я хочу тобі розказати про все
я хочу тобі розказати

я хочу тобі –
розказати про дім
про континенти у синій воді
про пори року сірі та білі
про безупинні – автомобілі
про пори року зелені й руді
я хочу тобі розказати

я хочу тобі розказати про ніцше і хто такий вебер
я хочу тобі розказати
я хочу тобі розказати

я хочу тобі розказати про себе

2015

Віддам своє серце тобі без вагань,
Кохана людино.
Ти не остуди його і не порань
Поглядом зимним.

Життя моє теж все належить тобі
І кожне слово.
Бути з тобою у щасті й біді
Я завжди готова.

2015 р.

Жодного знайомого обличчя.
Товарняк здригнувся - і укляк.
На пероні автохтон мугиче.
Щедро понасипаний буряк.

Переробить цукровар деінде.
А мені - пригадки про гудки,
Школу, яр, кагати-піраміди,
Сушені на зиму нагідки.

Два заводи стали - і ні звуку...
Безробіття шанька у смолі.
Кинули в Супій шерепу-щуку.
Топиться з ягнят дешевий лій.

Дихають завулки перегаром.
Ловлять брехні тисячі антен.
Хреститься Марія над узваром.
В діжці спить-німує Діоген.

Зрізана капуста. Смиче поли
Хитрооке завтра-циганча.
Супершмаття.
Жертви.
Протоколи.
Наклепи.
Удари сікача.

Горобці процвиндрили горіхи.
Пріє листя. Квітне морозець.
Яготин. Стинаю жалю віхи,
В бік зими рушаю навпростець.


2015

Довга-довга ніч осіння
Простирадлом зоряним
Та й накрила небо синє,
Летіла просторами:

І лісами й долинами
Навперейми з вітром,
На травичці розсипала
Намистечко біле.

Позбирати ж то не встигла,
Світанок підкрався,
Так залишились краплинки
На землі лежати.

І вже ніченька не може
Знайти те намисто,
Назва його - срібні роси
Кришталево чисті.

2015 р.

Закотилось сонце за світи...
В темряві згубивсь совиний крик...
В молочаю парості застиг
Цей останній осені розбіг-

Золотаво- попелястий арт
Мов на паті зібраних дерев...
Наче пар кружляння, листопад...
Спів птахів, що зА душу бере...

Розчинились в сірості міста...
Розчинились в сірості поля...
В серці розлилася пустота,
Вихор смутку у душі кружля...

Тільки ти, благаю, не згубись
У безликій холоду юрбі!..
Прихились до мене, прихились!-
Відігріюсь серцем на тобі.

Наші ночі, сповнені тепла,
Наші дні, що світло ллють надій,
Наші нероз"єднані тіла,
Мов в"юнок, що вплівся в деревій,

Допоможуть в сірості журби
За осіннім сонцем, що пішло.
Відігріюсь серцем на тобі-
Прийде час зимових насолод!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115110700229

Чому ти, Прапоре, так виструнчивсь на вітрі,
Мов розпрощатись пориваєшся із древком?
Мабуть, набачив місцину задалеку
І конче змушений туди летіти.
Здогадуюсь: в осінній безпросвітній хвищі
Там, де громи змінились ревищем гарматним,
Лежать підкошені снарядом вої незахищені,
І ти похилишся над ними, наче мати.
Століть відлунням був ти їм, живим і одчайдушним,
Діди і прадіди одважні за тобою начебто стояли.
Тепер ти, Прапоре, вписать полеглих мусиш
В рядки Історії. Щоб і нащадки їх запам’ятали.

мос…
… ледь
не полеть
ів до примар
іще ногами
що калі
ки ледь
торкаюся землі
а вже губами
хмар
ще не зомлі
в… космос ледь не полЕтів… до примар. Іще ногами , що каліки,
ледь-ледь торкаюся землі, а, вже губами - хмар. Ще не зомлів…
06.11.2015

Вибач страх мій -
(яра́ми тікаю!) -
занадто ляклива я...
Чи на гріх,
чи на сміх -
прикипіла до тебе нутром.
А життя прозаїчністю б'є,
ніби кінською гривою!
Та від тебе жене,
наче хвилі в негоду Дніпром.

Ой невчасно
розквітло кохання
духмяною липою...
Я дурна?
я слабка? -
Та як хочеш мене називай!!!
Надто зболене серце
раз-по́-раз од відчаю схлипує,
Закриваючи вкотре
для себе загублений рай.

Певно, Богом
для спільної пісні
ми не передбачені,
Бо миттєвість -
і знову -
Велика китайська стіна!!!
З мене кепська акторка...
Благаю... мій друже...
пробач мені...
Не шукай мене більше
у титрах німого кіна.

Ти розумієш і я розумію,але сказати цього не вмію
Ти десь далеко, так одиноко, хоча,щоби разом...тільки пів кроку
Ти неповторна,я, просто сірий,хоча,коли поряд-яскравий і білий
Ти,як хвороба,я,як пігулки...разом ми ліки-такі от стосунки

25.10.2015