(іронічно)

… ін мундо нон датур гіатус -
ну - поставили хату на хату,
унітаза над унітаз…
нон датур сальтус -
втолОчили асфальту, -
вода - електрика і газ…
нон датур касус -
ну! який ще казус
може помішати
штудернувати Канта
нон датур фатум -
і покладатися на фатум?
13. 09. 2015

Опало листя з дерева свободи,
Хоч не пора, ще осінь вдалині.
Та кожен лист – є син мого народу,
Ув’язнений чи гине у війні.

Рятуймо, брате, дерево, бо сила
В його корінні, що пішло углиб.
Яка хвороба, пошесть підкосила
Мою державу зболену? Коли б

Відчули всі, майданами повиті,
Що поміж нас втулились вороги,
Бо на Небесній сотні, де убиті,
Вони вповзли на владні береги.

Та опадає потихеньку листя,
В родинах бідність, сльози і війна.
У селищі найдальшому і в місті
Могилами нагадує вона.

Щоб не засохло дерево свободи,
А разом з ним не згинув цілий гай,
Вставайте, дочки і сини народу,
Вже час настав нам рятувати край!

Бо листя впало з дерева свободи...
14.09.15

Кораблик дитинства життя течія
Давно віднесла ген за обрій,
Як вітер промчала юність моя,
Вже й зрілість стоїть на порозі.

Зів"януть літа,мов трава споришу,
Птахами полинуть у вічність.
Питаєте,що по собі залишу?
Народжені серденьком вірші.

2015 р.

Кульбабка жовта - сонечко маленьке,
Немов курчатко,заховалась у траві,
Яке не слухало своєї квочки-неньки
І загубилося в зеленій мураві.

Згодом кульбаба стала біла-біла,
Пухом засипала довкола геть усе.
Найкращі сподівання та надії
З собою тепле літечко несе.

Наше життя теж стрімко пролітає,
Посивієм,незчуємось коли.
Але чи всі по собі залишаєм
Ми добрий спогад й слід на цій землі?

2015 р.

Се почуття - енергія вулкану,
Гігантська хвиля, що із вітром гомонить...
Се неозорий шлях меридіану,
Який перетинає обрії століть.  

Се почуття - незвідане, бурхливе...
Лататтям білим огорнуло часоплин.
Гойдається на зоряних вітрилах,
Солодить душу...і гірчить...наче полин.  

Без крихти фальші, у моїх долонях...
Воно, мов Галатея, зліплене із мрій.
Се почуття засіло там...у скронях...
Керує надтональним світом двох стихій.

2015 р.

Що, діво, прекрасна, мов зірка ясна?
Проходить без щастя остання весна?
Чи хлопець, чи навіть вінчання продукт-
НаснАги та й щастя тобі не дадуть?..
Слиньки... Хробаки.
То ж- в путь,
Що шлЯхом кружнИм приведе до мети...
...хоч ноги, прочанко, оголені, ти
Стернею й камінням до крові травмуєш...
Шкодуєш?..
...а стежка веде... все веде до Гори...
...а в гОрах шалені вирують вітрИ...
Душа вже із тілом розсталась не раз...
Останнім бажанням сон серця не згас...
І скеля там дивна... І сущого- суть...
Фортеця гірська постає- Аламут...
Там править таємний Хасан ібн Саббах...
Та серце прочанки не звідає жах
НастрОмити тіло на свЯчений ніж...
Тремтіти облиш!..
...і нарисом долі з посвячених літер
Дарунком під ноги ти Ізмаїліту
В тремтінні колін на підлогу впадеш,
І гола себе перед ним укладеш
На смерть... На життя... Це судить не тобі.
(та ще й не завадить жіночого БІ,
Бо, діво... Прочанка ж ти є не одна)))
...як серце тремтить, надягаючись на...)
І- ВІРНОЮ, Гуріє в райськім в саду,
Чекай на колінах. Я сам надійду.
Приречено- гола, торкнися мене.
(усе, що У КОЛІ, тебе не мине)
І, знявши сандалі у мЕне із ніг,
Навік
Служить, мов рабиня, мені присягнеш,
І- жить... Хоч у тіло стилета ввіткнеш
Усім, хто не любить твого Ібн Саббаха.
Та й згинеш без стрАху...
.........................................
Розтринькана хутко, мов жменя монет! -
Сідай у маршрутку! Маршрут- до менЕ.
Ти втрачене все за межею без меж
Збереш.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115091410182

Намалюй мені гілку грозою одтяту, чуєш?
І грозу намалюй божевільну, що б’є в лице.
Межи хмар у дощах, нефальшиве. тремке «алілуя»
І тривожна не тиша розшита важким свинцем.

Замоли мою душу від немочі геть безсилу,
Де несправджені мрії за вітром пішли убрід.
На палітрі небес меркнуть янголи білокрилі,
Огортає покута імлою мене і світ.

Наділи крихту сонця дорозі терново-хресній,
Щоб отому, хто йде, не зімліти од тьми й неслав.
Заблудили дощі у бентежних думках і веснах
…А за обрієм день умираючи – воскресав…

Кольорові кахлі віршів зігріли мене,
Мимоволі всміхаюсь, бреду між рядків невпинно.
Приручили серця рослин. Їх життя земне
Перелите у келих метафор. Хвала, людино!

За розкішну спасибі тишу, оспівану тут,
За отих цвіркунів і комах, золотаві шишки.
За стіжки на кропиві, за кота, що такий баламут,
І, напевно, зізнаюсь: позаздрю я нишком трішки.

Так все зримо, і смачно, і густо – що просто ах!
Затріпоче в екстазі маленьке серденько глоду.
Я сьогодні побачу усе це у теплих снах,
Загорнувшись у крилець халатик собі на догоду.
12.09.2015

Такої не повинно бути,
що розтає, неначе дим,
і тільки поглядом одним
перевертає все забуте.
Ім'я, буває, заміняє
усі імення золоті
тієї, що давно немає
у перекроєнім житті,
у перекошеному світі,
у перекошених полях,
у недокошеному житі
веде стежиною на шлях
у вересневі дні погожі,
де інші – тіні перехожі
на недожатому серпом
тієї, що минає сном,
де є ще і на неї схожі.

               09.2015

Тебе кохав вночі таємно, мовчки,
Про це лиш Бог один і знає, як,
Дійти я прагнув до самої точки,
Коли сказала тихо: "Oh là là!" -
Взяла й пішла без спідньої сорочки,
Стрибнула в гречку і зійшла на пси...
І я вночі завив на місяць вовчий
Та глас почув небесний: "Не гріши!"


14.09.15

Виходимо із полум’я,
ідемо по воді,
усупереч історії,
наперекір орді.
Війною всенародною
      ми волю здобули.
 Удавляться короною
                і круки, і орли.
Сьогодні ми згуртовані,
   гартовані в огні,
ніким не упокорені,
   на світі не одні.
Хай ненависть до ворога
          від гніву закипить.
   Вартують дуже дорого
             і сонце, і блакить.
Єднаємось державою –
творці і вояки.
Поділимося славою,
на те і козаки.
Не тільки за Карпатами
             є гори золоті.
Ми будемо гарантами
        у мирному труді.
Та поки ще не каються
керманичі чужі,
Холодний Яр вертається.
Освячені ножі.
     Напоєні свободою
           і душі, і серця.
     В бою за перемогою
           підемо до кінця.

     09.2015

Коли за вікном дощ
І холод заліг на дно,
Швиденько прямую у душ,
А після – дивитись кіно.

Цукерку до чаю візьму,
Хай ковдра мене обійма….
Коли за вікном дощ,
З душі відлітає зима

Як солодко закарбуватися у вічности,
Уп’явши слово у межу безмежжя:
Умить сягаєш неземних висот велично ти,
А думка пестить: «Ось який - без меж - я!»
Тобі під силу уплести чуття у барви слів,
І фрази відточити філігранно.
Допоки залунає херувимський спів -
Грій душу при свічі. З оргáном…

13.09.2014

***
Пережили лиху годину
і не любили Бога-Сина
за те, що волі не дає...
І поки інша настає,
не забувай, що ти – Людина,
якій даровано, що є.

***
Кохані й любі мають розуміти,
що на віки – не всі чоловіки,
які належать більше цьому світу,
аніж бажають власниці-жінки.

***
Тебе ніщо не переможе
і не попутає лихий,
коли душа пізнати може,
що і бідою милість Божа
вчить і карає за гріхи.

***
Той, що кидає перший камінь
у грішника, і каже, – А́мен! –
і думає, що є святий,
ламає заповідь останню, –
не будь лукавий і дурний.

***
Уявне нівелює темне
утопією КІНЕМА:
антигерої і юрма,
неволя, зрада і тюрма...
Тому не рипайся даремно
туди, де виходу нема.

***
Горить надія. Мрія тліє.
І жебоніє білий світ.
А ти нотуй, як вітер віє,
зело зелене зеленіє
і переписуй заповіт.

               2015

Реферати життя. Трафарети гріхів.
Повернути назад – хто б того не волів.
Але слово і час – паралелі епох.
Якщо куля летить, не зупинить і Бог.
Не маліє ріка. Кожна мить – інша суть.
Ковалі угорі пай-підкову кують.
Тиражі молитов і оаза мари,
у жагучих пісках тільки білі сніги.
Не грішити – грішу, як і сонмище тих,
хто читає до сну житіє не святих.
У дорожній сумі ні каміння, ні слів,
щоб кидати у тло чи леліяти гнів.
Може щось і було, але міль і роки
розпанахали шви, поробили дірки.
От несу реферат у шаблони чуттів,
де товчуться усі, хто летіти хотів.
Не святі, і горнят має стати усім,
а у разі чого, є козирне «Сім-сім…».

13.09.2015

Ночеголосся. Вкоськаних отар-
вузли мовчання. Витерплого люду-
всепростилання. Скеля - і тота -
гримкіше снить невилавленим гудом.

А маячня - недужа маячня,
варнячить і безсвітло сновигає...
згадючена медунка калача
комусь як хліб - комусь ерзацним" раєм"

Страхи краплаві. Терну гострий ґвалт,
Баюри крови. Оборотні зради.
Мій тужночолий краю, скільки лат
на серці - на твоїм - звитяги ради?!

І як Ти в цьому виграєш бою?!-
в такому приколіненому стані.
Поганьблено закопаний колун-
сміливці взяті у новітні брани.

Серця спалілі гідних...доокруж -
спорохнявіле "лицаство" - беззбрує...
і тільки вертикалі чистих душ,
як частоколи - зло й добро межують.

Ще височіють сині небеса
над банями Софії і Покрови.
Русі моєї первісна краса
являється у сяєві любові.

І інша суть краси її душі,
коли у полі урожай пшениці
веселою каймою золотиться
із кантами блакиті на межі.

І як не любуватися на неї
зі Скіфії, Трипілля і Руси
на тлі нерукотворної краси
прадавньої Русі-Гіпербореї?

І як не помічати із гори
Господнє, суще прісно і донині,
що означають вічні кольори,
прописані державно Україні?

В зеніті сонце над блакиттю плес –
напій по вінця голубої чаші...
Ці кольори ще поки що не наші,
Ми віддали реліквію небес
і море з позолотою і без
все даленіє Таврією Раші.

               

Живильний дощик нині дивина –
такий жаданий, як небесна манна.
Якась мана – омана не мина:
до лісу тягне сила нездоланна.
А там – поганки жодної катма:
наразі – нульовий грибний зажинок.
Але ні жаль, ні розпач не пройма:
грибів нема – зате яка ожина!

09.09.2015

Не боюся уже я
Йти в безмежність і вічність.
Тут не був я суддею.
Грію душу при свічці.

Проти шерсті здіймаюсь,
Мов літак проти вітру.
Журавлиною зграєю
Сльози котяться.
Витру.

Хтось – пророк і пройдисвіт –
Набивається в друзі,
Християни, буддисти –
Всі на Божому крузі.

Всі шукаєм спасіння.
Терпим біль і розлуку,
Мов собаки на сіні.
Крильми гріємо руки.

Всесвіт родиться в муці.
А родившись, радіє.
Мов собака на суці,
Він увічнитись вміє.

Не боюся уже я
Йти в безмежність і вічність.
Поміж свідком, суддею
Грію душу при свічці.

9 верес. 15.

Ми ішли із дарами і миром.
Надихав із небес Волопас.
Та вели себе люди нещиро,
негостинно стрічаючи нас.

Ці данайці, казали, злодії
і найгірші із тисяч поган.
Вони підлі й підступні. Їх дії –
то завчасно надуманий план.

Їх дари – лиш омана лукава.
Їхній усміх – зміїне жалО…
Так у часі котилася слава,
що данайці – облуда і зло.

А найбільш віщувала Кассандра,
ота відьма, що в Трої жила.
Її криків нав’язлива мантра
будь-кого ошукати могла.

І відтоді ми стали лихими,
попри гени благої душі.
Поскидали личини і схими,
тож тримайтеся, честі мужі.

Ось збудуємо башту-коняку
почнемо історичний похід,
на крутійство і хитрість усяку
обрікаючи віру і світ.
12.09.2015

Біблія 1Кор.13розділ

Якщо я і знаю
Людські усі мови,
На ангельській навіть
Веду я розмову,

Любові ж не маючи,
Пустий я лиш звук,
Як мідь та брязкаюча,
Як бубона стук.

Якщо й дар пророка
Великий у мене,
Пізнання глибоке,
Знання про таємне.

І віру я маю
Велику якщо,
Що гори здвигаю,
Це без любові – ніщо.

Роздам всі маєтки
І тіло на спалення,
Із того пожитку
Без любові не матиму.

Любов усе стерпить,
Не заздрить, не чваниться,
Вона усе простить,
Собою не хвалиться.

Свого не шукає,
Любов не гнівлива,
Усе покриває,
Завжди справедлива.

Любов всьому вірить
І завжди надіється,
Немає їй міри
І правдою тішиться.

Замовкнуть всі мови
Знання вже не стане,
Почнеться все нове,
А любов не перестане.

Любов завжди буде,
Любов не скінчиться.
Земне все забудем,
Любов залишиться


1994

Його кохання світло окриляє,
Вись обіймає летом, наче птах.
Осіння хмар завіса димовая
В сяйливих розчинилась міражах.

Проміння дивовижне – надзвичайно –
Любові золото - нас гріє – ах!
І ніжних поцілунків урожаї
Вирощує в ласкавих небесах.

Якщо ж нудьга неждано підкрадеться,
Наповнить сірістю всі ночі й дні,
Вогнем дихне повітряна фортеця –

Ураз розвіє видива сумні.
Нам полум`я сердечне усміхнеться –
Подай же руку, королево снів.

12.09.7523 р. (2015) Конча Озерна

Флібустьєри і авантюристи
проливають українську кров.
А якби не Путя і рашисти,
як би дух козацький охолов?

Недомірок, а ума – палата.
І такий «безбашенный зело»!
А якби йому дали гранату,
може б заспокоїли хелло?

А воно й не думає здаватись, –
не чіпай його, бо всім гаплик!
А якби із нього не сміятись,
може ще отямиться мужик?

Ренегати п'ятої колони –
свита у самого сатани.
А якби не верхні ешелони,
чим би ще займалися вони?

У герої не агітували.
Ними не командує ніхто.
А якби іще й пайок давали,
хто б не воював би у АТО?

Наші Швейки – це не ідіоти,
як у Раші голі королі.
А якби всі люди патріоти,
воювали б з нами москалі?

Матеріють наші Демосфени.
День у владі, і уже – лайно.
А якби не укри, а нацмени
опускали Рашію на дно?

У війни ще є свої собаки.
П'ятикутна світиться зоря.
А якби усім забити баки,
може б і діждалися царя?

Забивають памороки наші,
що Європа нам не оберіг.
А якби чужі боялись Раші,
то вона не била би своїх?

У Росії воювати – хобі.
Кожен другий закриває дзот.
І воює нації оплот –
маркітанти, найманці і зомбі.
А якби не ми, то хто ішов би
воювати за такий народ?

               09.2015

Дівчинка плаче. Дівчинці сумно.
Вчора в останній раз
Очі зросили сльози бездумно.
На серці – сліди від образ.

Дівчинка плакала. Кучері – зібрані.
Руки ледь-ледь тремтять.
Вчора ще була, нене, дитиною.
Нині – очі її горять.

Дівчинко моя, сонце в зеніті.
Час спресований в мить.
Дівчинка стала снайпером в житі.
Жінка тримає блакить.

До фінішу лишається зеро
і кілька одиниць до високості.
та вже і так – заходиш у метро
таким собі інопланетним гостем.

Сучасні і минулі племена –
аборигени із ковчега Ноя,
байдужі, що іде якась війна,
Ієрихон готується до бою.

Закриті очі, вуха, а душа
літає десь під музику веселу.
Захоплює мелодія чужа
на інші хвилі і на кращі села.

І як не попеліти у вогні
гартованого мафією краю?
Якщо ця доля випала мені,
питається, – чого я ще чекаю?

Якщо юрбу виховує бомонд
подохлого у муках есесері,
то Гриціан Таврічеський і Бонд
замінюють Петлюру і Бандеру.

І поки служать нації взірцем
нувориші і яники-ахметки,
показує своє гниле лице
закон революційної абетки.

Немає у парафії жалю,
що на Русі неславу здобуває
орда азійська гному-королю
чужого заарканеного краю.

І як закрити очі на біду
юрми базік затурканої раті,
де триста волонтерів на орду
ідуть за Україну воювати?

І думається інколи мені, –
чого народу мореному треба,
такому ще байдужому до себе –
іти до перемоги у війні,
чи наче жінці Лота у вогні
побачити своє останнє небо?

               09.2015

Вітер розводить дощу акварелі,
Сумно виходить, у сірих тонах.
Як не лукавить ,усе мов в тунелі,
Вицвіла осінь зорею в полях.
Сльози гіркі обірвались з калини,
Жалібну пісню пташина співа.
І наготою верба нахилилась,
Ніби притулку шука в берегах.
А небеса кожухи повдягали,
Скоро на землю сніжком упадуть.
Ось листопад вже відходить кульгавий,
Пані – Зимі прокладаючи путь.
18.11.14р.

Той біль, як осіння прохолода,
Пронизує аж до глибини кісток,
Ніби повільно вмираюча врода,
Яка тягне безжально за повідок.
Він мучить, ріже безталанно,
Повільно забираючи саме дороге,
О зупиніться кровожерна панно,
Не затискайте серце в павутиння туге!
Не рвіть душу на запчастини,
Терзаючи рани несамовито,
Пожалійте серце простої людини,
В якої гніздо щастя ще не сповито.
Я ж бо готова все вам віддати-
І ясні очі, і серце й красу,
А натомість прошу не забирати,
Закоханий погляд і тремтіння голосу.
Нехай він сам в очах все побачить
І прочитає між рядками признання,
Я зволікала, мабуть цього і не пробачить,
Пізно зрозуміла- час не лікує кохання!

09.09.15
Роки давно спалили всі ноти із пісні,
Яку хотіла про кохання тобі заспівати
І години ті швидко збігли зловісні,
Залишилось останні секунди імпровізувати...

Поки чужинцем
ще не всі потоптано конвалії й суниці,
поки ще Чорне море не відгонить
триповерховим московським матом,-
каміння і олива кожна,
і навіть безголоса бадилина
волають денно й нощно:
«Прийди на поміч, Україно!
Вернися в Крим якомога скорше,
бо за безвладдя супостат глумиться,
упершись в край наш автоматом!»
P.S.
Чим ти відповіси, Вкраїно-мати?
--------------------------------------------------
Рахель - класик івритської поезії.

крамуєш духом наче оселедцем
соленим пряним прямо із діжі
кохаєш палко мед-вустами й серцем
і мовчки умліваєш у іржі
за що тебе любити не любити
у пестуванні золотих гріхів
ти є найкраща і навчаєш жити
тужливим криком переліт-птахів

12.09.2015

Чому не літа дні веселі
і не весни жагучий цвіт
до поетичної оселі
несе утомлений піїт?

Яка печальна насолода
і не пояснена жура,
коли тьмяніє пишна врода,
приходить осені пора.

Не перші дні і не останні.
Ось лист пожух, та ще висить.
Йому освідчилась в коханні
земного часу мертва мить.

Ще мить… До чого? Вітрогону,
що серце вистудить до дна,
зірве чуттів зів’ялих крону?
Заплаче пугачем луна…

Чи до безликого смирення,
коли із далечі зима
наллє у міхи сьогодення
отруту білого вина?

Чом у фаворі листопади,
де руни літнього тепла
у смерку жовтої лампади
летять у ніч, в антитіла?

Напевно, Муза осеніє
і фібрам ревної душі
вже не горить, а тільки тліє
порив на сонячні віршІ.

06.09.2015

В сентябре обнаружен французский акцент.
Сен–Сентябрь, просиявший на склонах Монмартра,
Проливает Люмьер отставных кинолент
На кривые Ботсада в системе Декарта

Сен–Дени, сен–огни, Сен–Сентябрь у Ворот,
Разыгравшись не в шутку, проводит замену
В атмосферной игре и пенальти берет,
Забивая в ответ вратарю Сен–Жермена

А потом, подчищая закатный нагар,
Посвистит Сен–Сентябрь, и выходит степенно
Его друг, собутыльник и врач сен–бернар
И бочонок кладет на святое колено

И парижская речь(ка) в заколках мостов
Просочилась в подольские говор и воду,
На французский манер произносит «шустОв»
Сен–Сентябрь, янтаря доливая в природу

Прибывает столица – вокзал Сен–Лазар,
Сен–Сентябрь встречает, ароматен, как трюфель,
Принимает и держит ритмичный удар
В облака заходящих ботинок и туфель

И гостям предлагает накинуть вуаль
И укрыться от лета под краскою сепий,
Над Майданом возводит звезду Этуаль
И гостей заодно – в превосходную степень

2015

Возвеличимо і ми
Тебе, Пророче Іоане!
Помолимося - легше стане
боротися з грішми.
Твоєї голови
вродлива прагла дівчина.
Життя й у нас насичене
"травою" без трави*.
Хто кається, хто ні,
а ризикуєм - граємо.
І все ж ми величаємо
ті дні Твої страшні.

11.09.2014

В першу неділю осені,
Сонце з ногами босими
Бігало і сміялося,
У стерні
Заховалося.
Сонечка світлі промені
Зайчиками проворними
З літечком усе гралися
І тепло дарували всім.
Літо з ногами босими,
Спека спада лиш з росами,
Хочеться СПРАВЖНЬОЇ осені,
Із дощем. Боже,просимо!
Дай ,щоби хмара за хмарою,
Дай ,щоб посіяли з вірою
І щоб війни страшне колесо
Назавжди
Зупинилося.
02.09.15

Ангели світлі за руки взялися
І телефонний звязок поєднав
Тих ,що любили найбільше на світі
Тих, хто надіявся, вірив, чекав.

Тату, чи скоро війна закінчиться?
Скоро уже? А коли? Розкажи...
Ти повертайся скоріше додому,
Мені обіцяєш?.. Себе бережи...

Приспів:
Повертайся живим, повертайся живим,
Ти - найкращий у світі татко.
Ти потрібен мені, повертайся скорій,
Я так хочу тебе обійняти.

Так, обіцяю я слухатись маму...
В школі? Все добре, відмінниця я...
Все, надобраніч, люблю і чекаю...
Запам'ятай - ти ж мені обіцяв...

Сльози солоні скупі чоловічі
Ангел крилом не помітно стирав,
Інший - стояв біля ліжечка доні,
Сни - зірочки під подушку ховав.

Приспів:
Повертайтесь усі, повертайтесь скорій,
Ви-найкращі сини України,
Бо в молитві за мир вже не стримують сліз
Ваші діти, батьки і дружини.
23.12.14

Ти нічого мені не винен.
Лиш тримайся
щоякнайдалі.
Розпогодилось,
світ розвиднів,
в захід сонця
розвиднились далі.

І не треба в мінорі гамми,
бо акордів у коди
чимало...
І, почасти,
комедії й драми –
зажиттєві прологи й фінали.

До психозу,
до сліз,
до сказу,
до останнього подиху,
бачиш?
Все згадається,
все й одразу,
в запитаннях –
навіщо і нащо…

І про суть драматичних ролей –
Це – провал.
Здалегідь – це фіаско,
Бо король, як відомо,
голий… -
написав
Ганс Крістіан Андерсен…

2015-09-07

Черлений захід… мружиться мій кіт,
в моїх долонях літепло останнє,
зобгався у клубочок зеленсвіт,
чекає змін осінніх і фатальних.

Горить вогнем оте передчуття,
і розправляє крила в дальній ирій…
Цей прохолодний дощ в моє життя
свої привносить дивні корективи.

Жоржинами розквітнув жовтий сад,
і айстри виглядають з картоплиння…
Не склала я ліричного вірша –
заплутались думки у павутинні…

2015-09-06

Яка світлокоса осінь!
Як пахне туманами ранок!
Нічого складного… Просто
загоює болі та рани.

У неї – сонце і хмари,
усе, з зусібіч, кольорове!
Загублені в ніч примари
у сни забираються знову…

Мій ровер котиться легко
стежками спогадів літа,
і матіолово-терпко
слова у смаки перелито.

Хіба ж вина твоя тільки
у тому, що осінь палає..?
Пробач мені, дивний світе,
що я тебе й досі не знаю…

Твої сліди сховала хуртовина,
І пагорбами стали всі слова.
Ти залишив мені у спадок сина,
Він є моїм життям, і я жива.

Якщо нам не судилося з тобою
Пройти крізь полинову гіркоту,
Тобі я не бажаю того болю,
Я сильна , і сама цей шлях пройду.

Не всім дано зірки збирати з неба,
Не всім дано із медом пить вино.
Я буду сон - траву шукать без тебе,
І син зросте ,як золоте руно.

В його житті ти будеш лиш героєм ,
Який зіграв не вдалу в кадрі роль.
Надіюся і знаю,що ми двоє,
Знайдемо ще до щастя свій пароль.

Дівчинко плачуть квіти
беззахисно так
сльози їхні твою
цілують голівку
пестячи вії
згини вуст
шукаючи знак
вірячи

у народження знову
повільно
падають
молячись
в небо
на голу
холодну
долівку

Кожен ранок чекаємо миру,
Але чуємо страшне :війна!
Ми в полоні новин із ефіру,
А хтось справді в полоні вмира.

Кожен ранок сивіють дружини,
Сивину чорна хустка схова.
Десь хоронять брата і сина,
Тата в діток забрала війна.

Кожен ранок отак ,через силу
І крізь сльози ,що душать завжди...
Боже ,зглянься,прости і помилуй!
І спаси Україну ,спаси!

Кожен ранок чекаємо миру
І він прийде ,той радісний час.
Дочекаємось ми воскресіння,
Україна воскресне для нас!
19.01.15.

А пам`ятаєш, братику,
бабусину хатину,
охайний чистий дворик,
стару абрикосину?

І ми тоді малесенькі,
щасливі й безтурботні,
бабусею доглянуті –
батьки ж то на роботі.

Бабуся Галя й дід Василь
для нас авторитети,
дідусь читати нас учив,
гортаючи газети.

А пам`ятаєш, братику,
холодні довгі зими?
Кататись на санчатах
старенькі нас водили.

В бабусі Галі шаль була,
дідусь Василь в ушанці,
а потім всі дружнесенько
ми грілись на лежанці.

Внучата добавлялись,
а старші йшли до школи,
в бабусі з дідусем
все починалось знову.

І вже у нас онуки,
і час летить невпинно,
а пам`ятаєш, братику,
бабусину хатину?

Тетяна Сахно 2015 рік

ЗАХИСНИКАМ ВІТЧИЗНИ

Повертайтеся зі щитами,
миколаївські, львівські, харківські...
Хай ще довго вас пам’ятає
двоголовий орел, відхаркуючись.
Хай зустрінуть
дружини й діти
вас – не хворих і неушкоджених,
принесуть хліб і сіль, і квіти,
і подяку
від всіх
і кожного.

Повертайтеся зі щитами,
вас чекають лани і ратуші.
У мирян для героїв стане
і любові,
й медів,
і радощів.
Вас чекають щедроти осені.
Достигає в садах антонівка.
Ми про вашу безпеку просимо
всіх, прописаних
в молитовниках.

Возвращайтесь же со щитами,
ужгородцы и красноградцы.
Мы вам кланяться не устанем!
Мы в долгу неоплатном, братцы.

Дай же Бог вам не поступатися.
Лета многая вам, премногая!
Волыняне, днепряне, сватовцы,
повертайтеся
з перемогою!
Одесити, кияни, фастівці…
Повертайтеся
з перемогою!

2014 р.

Я помолюся за вкраїну,
за рідну неньку –Україну,
для нас усіх вона- єдина.
І ненька ця- вона не згине!
Лиш набереться сили, волі,
тиранам скаже: «Геть, доволі!
Доволі сліз! Доволі горя!
Чи ви гадаєте, панове,
що та земля , що вкрита горем,
полита кров`ю і слізьми
отих людей, що полягли,
вона віддячить вам? Та ні!
Хорошого не ждіть, бо встануть
із пеплу мертві і живі
і скажуть: «Зась!», тоді біжіть!
Бо є ще сила бумеранга,
що не подивиться на ранги
і ви відчуєте її!»
Так помолись за Україну,
стань на коліна у мольбі,
бо діти хочуть лише миру
і хочуть щастя на землі!

Як же важко відпускати
Коханого
Коли сниться
Що ви в обіймах
Спаяні
А все решта – дрібниці

А ще складніше
Для серця
Втрачати друга
Хоч і бачиш
Що він чогось мається
Як в кліточці птиця

І зовсім не зрозуміло
Розділяти душі
Розчинені в просторі,
У воді і на суші

І так не логічно
Не бути разом
Коли лиш від поглядів
Вибухаємо сяйвом

Коли від доторку
Стає справжнім магом
Від поцілунку
Стаю чарівницею

Це так природно
Хоч і не дуже звично
Але що можу сама
Коли всього він боїться

09.09.2015

А вчора Смерть приходила –
Не романтично…
І навіть не сумно,
Лиш для тіла не звично:

Боляче… страшно… соромно… дико…

Мене налякали?
Чи наказали?
Не знаю для чого…
Ще не сказали…

09.09.2015

Поглянь в озер сталеві плеса,
Як в відображення життя...
І крутяться млина колеса,
Що мелють зерна забуття,

З яких пече минулих таїн
Злодійка-пам"ять пиріжки,
І сльози, що з душі стікають,
Заповнять береги ріки,

Якою в шалі руйнування
Місток наведений знесло...
Я вірний нашому коханню,
Що вже в минуле відійшло...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115090900756

У колі, поза колом, на кривій –
варіативні пошуки удачі.
Не маєш хисту? В епіцентрі стій:
міняти мідяки, давати здачу.
А на стиканні всіх координат
лишень зеро і ні на йоту більше.
Хіба що нуль, родимий дублікат,
махне рукою: Не було би гірше…
Під мушлями – замулені роки.
Над мушлями – три вдихи до поверхні,
де вік-акула сточує клики
о протиріччя золота і черні.
Міні-подія: ім’ярек-поет
віршує слинотечею у вуха.
Заходить юна Муза тет-а-тет,
аби у голові джуміла муха.
Сафарі, селфі, золотий батон –
дрібні деталі марева величчя.
І Каїн зарядив уже патрон
стріляти брату у земне обличчя.
Було би сили полюбити світ –
віднести ту любов на депозити
і, збагатившись на укосі літ,
у мирі зі собою ще пожити.

08.09.2015

Під язик
сховати слово
здогадаюся.
Під язик,
бо не полова,
бо так маюся.
Відведу
уважний погляд
від таємного:
СБУ
до біса й... огляд
неприємного.
Молода
вербує осінь -
закохаюся.
Зачита
права-прогнози -
не цураюся.
Ну то й що,
що дощ завадить?
Та не проти я.
Все одно
вона не зрадить
позолотою.

Під язик
сховати слово
здогадаюся.
Галас зник.
Завмерло коло.
Я так маюся.

08.09.2015

я пам'ятаю твою картату сорочку,
твою наплічну сумку,
твої пальці в чорнилі,
твоє “посидь ще трошки”,
смак твого поцілунку
пальці (знову!) — нервові,
довгі, холодні білі...

твоЇ закороткі рукава
помпончик на твоїй шапці
мені було завжди цікаво
твої улюблені капці

А твої руки – це найкращі крила,
Вони врятують і від горя, і від вітру,
Вони врятують там, де вже нема життя,
Одна лиш мить, і в небо відліта…
В твоїх очах і тяга і любов,
І знаю точно – це не сон,
Не тьма, не ніч, не мара,
Це якась сила єднальна.
Дає нам почуття і мужність,
Рятує там, де вже не дужі,
Хранить, об’єднує, оберігає,
Це нам Всевишній помагає.
На цій планеті і у цьому житті,
У будь-якому місці, місті, селі,
Для мене існує лиш один покажчик свободи,
Його імя ти побачиш на звороті.
Це та спокуса, заради якої варто жити,
Кожного ранку прокидатися і п’яніти,
Потім цілий день проводити вдвох,
Це і називають – любов.
Кажуть, кохання живе три роки,
Та це напевно у слабких які нічого не взмозі,
Які не здатні ні на крок, ні на два,
Похмурість - ось це їх життя,
Котрі тільки знають що жити-тужити,
Які не можуть і щиро любити,
Не можуть вірити, можуть брехати,
Ось така їхня вічна покара.
А ми не такі, я знаю напевне,
Ще в цьому житті нам присвятять поеми,
Дадуть нам і Нобелівську, і Оскара і ще якусь муть,
А як ні – ми це взмозі забуть.
Ти той, кого люблю,
Для якого хочеться писати,
Той, кого всім серцем поважаю,
І я здатна підписатися під кожним словом кров'ю,
Ти – моя вічність, моя свобода.
Увесь всесвіт, небо, зорі,
Я дарую тобі,
Найбільше кохання у моєму житті –
Це ТИ.