Який урожай, Отче, ти надумав зібрати з поля
З двома закинутими насінинами, притрушеними клоччям?
Намножилось всього багато, а Божа ж була подобизна.
Нині маєм повторні смерті, відбуваєм чергову тризну.

Змінилось багато. І твердь не така, як була.
І во́ди, і звірі. І світло пече крізь змілілий озон.
Благає син, щоб чаша страждань минула,
Та у світі сильних глухий гефсиманський сон.

Тисячі грішних над грішними топчуть мільярди інших.
Живуть нащадки іродів, каїнів та іуд.
Та десь поміж ними хвилями воїнами засіяно,
І краплями дощовими підходить останній суд.

І на правій чаші покажуть безмежну всесвітню вічність,
І всі Божі плани, і Землю, і всього суть.
І захопить подих... І запрагну в нову мандрівку!
Тільки ось важать життя моє на чаші по ліву руч.

2015

У небі зіронька упала
і я бажання загадала:
щоб закінчилася війна,
а я щасливою була,
щоб в небі журавлі літали ,
а не снаряди розривались,
щоб діти знов були веселі
і повернулися в оселі,
щоб маму не долала втома,
щоб тато повернусь додому.
А чи повернеться ? Не знаю…
Про це у зірки запитаю.

День осенний. Пронзительно-звонкий.
В синем небе кружит листопад,
И парят над водою поденки,
Словно лето вернулось назад...

Словно время сместилось незримо,
Очертив повторения круг,
Возвратив все прошедшее мимо,
Сделав все, что в былом недосуг.

В солнцерадостном свете струится
Божья милость, зовущая вдаль-
Долюбить, долетать, докружиться,
Сознавая, что ждут холода,

Что смененный свинцовою мглою,
Этот день вникуда отойдет...
И поденки творят над водою
Свой последний предсмертный полет.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115102901014

…цей срібний дощ… мазут цей на
долонях
цих кілька вуличок до хвірточки
поріг
облизує хвости свої підсоння
щоби ніхто спіткнутися не зміг…
і ось рука вже тягнеться до
клямки
і втоми й наче справді не було
сумарно "цим" -- життя доходить "дамки"
та з флангу перетягує
село…
28.10. 2015.

Ви знаєте, знаєте, клопіт – в непевному.
На Хрещатику, дійсно, лише ліхтарі.
Не пишіть, не пишіть адресату даремному,
В нас мовчать у ночах поштарі.

Майорить моє світло жовтневою тугою,
Молитов тут не чути дзвін.
Забажайте, бажайте кохання із другою,
Більш немає цих копій картин.

Прогорніть знов вчорашнє з суворістю щирою,
Світ вузький для надземних меж.
Заховайте підозри і разом із вірою
Уникайте пожеж.

Я то знаю, що Ви серйозність не любите,
І Вам байдужі ті поштарі.
Тож тримайте так, наче, зараз загубите.
На Хрещатику, дійсно, лише ліхтарі.

...ах, это Осень! впрямь вот предо мной
с роскошной грудью… бедрами... и попой
и расползлась своею наготой
вот впрямь… вот от меня и до Европы
и как тут не ответить на соблазн?!
я девственно… я словно проститутка
за целый год проплаченный экстаз
возьму и спью, поверите, за сутки!?..
28.10. 2015.

В гості до Покрови
Прийшов морозенко,
Щічки приморозив
Жовтим хризонтемам.

І жоржини білі
Схилили голівки,
Холодно їм бідним,
Краса помарніла.

Згадують про літо
Сонячне й барвисте,
Щоб як воно прийде,
Знову їм розцвісти.

2015 р.

Вже пів шляху пробігла осінь,
Усе в багрянець одягла,
У неї щиро я попрошу
Спокою,миру і тепла.

Хоча уже свята Покрова
Встелила листом всі стежки,
Хай не поменшає любові
У кожного із нас в душі.

Коли ж закута землю снігом,
Неначе ковдрою зима,
Хай не торкнеться серця крига,
Зло та байдужість обмина.

Квітуй весняним первоцвітом
І сонцем радості світи,
Добро,прошу,пануй над світом,
Зернами щастя прорости.

2015 р.

Ніхто не кликав більше так Анничку
так сильно, владно, сумнівів не було
її ніхто так більше не покличе
як рідний хтось, зворушливо і сміло

володар хоче, жінка озоветься
Віки так було. Кожен міг то знати
Що Бог створив легіника для жінки
Не навпаки. Казала ще Прамати.

І зорі всі порушились. Не вперше.
Сама відтоді й дотепер блукає.
Та б і озвалась, і усе б згадала
Та він давно вже не її гукає.

Усе лишилось тільки в візерунках
у дальній Леті, може й Прутом звалась.
Прапам’ять древня часом була в рунках
і в кожній парі, що в горах кохалась.

Мов монстр предковічний
місто спить
а в його нутрощах
поплямлена очиськами юрма
а чи розквяцяна
обличчями пітьма
вивчає вуличок нудних
нудотні мудрощі
в кавернометрії
невігластва
луни
несамовито
зрадивши
свої дитячі сни
і сиві зорі на проміння спершись костури
кудись уходять
шкутильгаючи
і враз
лишився чвирк
з плаского чорнопростору
й дав з нього чосу час
нема розрад ні в поті ні в польоті
проте
і танцюристи в ланцюгах
і співаки із кляпами у роті
долають жах
бо ще метелики
яким з крилець пилок здмухнуло
нічні метелики
з міжгалактичних крес
летять збираючи
із брам дахів та мурів
по крихті
світло
вимерлих небес.

1996

вже в цій осені стільки строкатих цілющих дощів
вже в цій осені стільки п`янкого неспитого суму
на бентежних вітрах калинову розгойдано думу
на семи небесах закодовано мрію віків...
обважнілими гронами падають зорі з небес
сполотнілими зернами сіється шлях до молитви
розкошує війна у жорстокому полум`ї битви
а Месія розп`ятий у душах іще не воскрес...
і гірчить так цій осені кожна сльозинка жива
і терпка хризантемно-полинна Господня Покрова
і обпалене листя і світлого світу канва
і дорога до СЛОВА...

"Не сотвори собі кумира"...Не сотвори...Не сотвори...
Якщо душа чиясь нещира, то зло в ній множиться на три...
Якщо життя - лише легенда, фальшивий міф чи мішура,
То це не можна буде вічно сприймати тільки на ура...
Якщо душа - суха позлітка ( без милосердя до людей)
То цей театр заглохне швидко у вирі вицвілих ідей...
Якщо до ближнього ніколи не виникало співчуття,
То це "болотні" видноколи...то це надумане життя...
А що ті міфи "бездоганні"...Вони розвіються, як дим...
Бо головне - це бути з Богом ( бо кожен з нас - це пілігрим...)
Стерильних поглядів немає... стерилізованих доріг...
Той ідеал, що всіх навчає, грішить таємно (гріх є гріх...)
Тут головне - щоб не дізнались, щоб виглядати "на всі сто"...
Кумири деякі загрались, бо не зупинить їх ніхто...
Я тим "великим" співчуваю...До них, дасть Бог, "не дотягнусь"...
Не розумію ...
Та прощаю...
Молюсь...

Наклепникам
Я буду вищою за всі брудні обмови,
За наклепи й "базарні" ті слова...
Моя душа розсипле світло знову
(Вона хоч і ранима, та...жива).
Вона вам ще не раз поспівчуває,
Бо ницість духу - то нестримне зло...
Сильнішим робить все, що не вбиває*...
Хоч я зізнаюсь - боляче було...
Так, боляче, адже несправедливо,
Жорстоко, підло, ницо і т.д.
Ви сіяли своє словесне мливо,
Яке вас у безодню заведе...
А я прощу. А я поспівчуваю.
Нещасні ті, хто ненависть несе...
Молебень "за спасіння" замовляю...
Оце й усе...

Ось Ви сидите навпроти і дивитесь пильно на мене,
На руки мої тремтливі...Говорим про се... про те...
Пускаєте вміло стріли у душу - пташа зелене,
А я все чекаю чуда ( воно ж, мабуть, золоте...)
Ми зараз такі далекі...І як Вам це пояснити,
Що звичних подій не буває між космосом і людьми...
Що можна життя перебути, а можна - перелетіти...
А можна відчути раптом, що ельфи - це також ми...
Що світ - осяйне роздолля, наповнене кольорами,
Кохання - невинний дотик до магії надвисот...
При втечі Боги задумали усе, що тепер між нами,
Усе, що було і буде, як частку своїх щедрот...
Навіщо, скажіть, намагатися усе пояснити словами?..
Печаль павутинкою літа єднає наш обрій в одне...
І Ви десь уже далеко...І я вже , даруйте, не з Вами...
Так хочеться полетіти...
Тому...
відпустіть
мене.

- Ой, болить в мене животик, -
занявчав матусин котик,
бо потрапив я раптово
до господарів в комору.

Там розбіглись в мене очі –
можу їсти все, що хочу,
всюди є смачне добро,
з`їв я сиру аж кіло.

Апетит мій розгулявся
і я більше не вагався,
вподобав копчене сало
та мені здалося мало.

На рибалку не ходи –
всюди рибка без води,
зняв з стіни я окунців,
з`їв з десяток карасів,

зхрумав ще кільце ковбаски,
випив з глечика закваску,
потім ще злизав сметанку,
пирував я аж до ранку.

Вранці миша із шпаринки
мимо мене йшла навшпиньках,
подивився одним оком –
повернувся іншим боком:

і навіщо одна мишка –
біля мене сала діжка.
Треба буде скуштувати,
а тепер вже час поспати.

І отут все й почалося,
бо в ту мить мені здалося,
що тріщить по швах живіт
й вибухає динаміт.

Довелось мені нявчати
і господарів гукати,
на все горло так кричав,
про що потім шкодував.


Пригадали мені сало
та все ж їм здалося мало,
пригадали й окунців
і десяток карасів,

шкодували про ковбаску
і про випиту закваску,
я також пошкодував ,
що так довго пирував…

липень 2015

Провести вибори нам треба,
бо це нагальна є потреба
і у законах є дива –
в комісіях вже півсела.
Засідання одне за одним,
чи теплий день, чи то холодний –
хто їде на велосипеді,
хто пішки йде , хто на мопеді,
комісія уся працює
і це нікого не дивує.
Роботи вистачить усім,
бо вибори передусім
і ми неначе олівці :
нас точать всі,
гризуть, пиляють,
підстругують , бува й ламають,
а ми все пишемо, малюєм,
і списуємо, і нотуєм
то акти різні , протоколи,
то постанови, договори.
І мліють рученьки та пальці,
і терпнуть спиноньки на лавці,
від холоду носи синіють
та наші грітися уміють:
вже хтось за ширмою дрімає,
а хтось під градусом співає,
хтось лямку тягне та потіє ,
від нервів голова сивіє,
а хто потроху байдикує
та робить вигляд , що працює.
Кабінки, скриньки, бюлетені,
та дайте ж кисню у легені,
щоб ми могли ніч не поспати
і голоси підрахувати.
Цю ніч ще треба пережити,
то як же нам усім зуміти
в район відвезти бюлетені
і щоб ми не були зелені
і від безсоння , і від стресу,
та й не потрапити у пресу?
То ж стрес уже нам зняти треба
і це нагальна є потреба!

25.10.2015

...табунами сивогривими
і туманами рясно сивими
вечорами диво-дивними
в світ за очі…
27.10. 2015.

Так ніжно,легенько і трепетно
Торкнувся моєї долні
Губами своїми теплими,
І сповнилось серце любов"ю,

Що линула піснею дивною,
Струмочком дзвінким полилася,
Горнулася радості хвилею
І дарувала нам щастя.

2015 р.

Народе мій, чи не став ти дроворубом і водоносом,
Мов оті мешканці Ґів’ону , коли проголосили мудреці твої:
«Земля наша велика, та немає ладу в ній!»?
Чи, може, як за судді Їфтаха , коли юдеї різали побратимів
Тільки за те, що замість «шіболет» казали ті «сіболет»?..
Не стачило життя Богдану,не поталанило
Виговському й Дорошенку, ні навіть хитромудрому Мазепі,
Щоб перестав ти дроворубом і водоносом бути.
У хатніх чварах свобода потонула…
І ось, як уже самому Господу Богу, мабуть,
Остогидло бачить наругу над волелюбним людом:
Без різанини надійшло Ним заповідане й жадане.
І що ж? Новітні недруги вільної Вкраїни кличуть на поміч
Охочого на легку здобич північного сусіда,
Аби, як це століттями тривало, тобі, народе мій,
Стать знову дроворубом і водоносом в нього.
Невже облуді вдасться завернуть тебе в минуле?..
----------------------------------------------------
Книга Ісуса Навина, 9.
Книга Суддів,12:5-6.

Осіння ватра золотом горить,
Бентежить душу,кличе за собою.
Краси цієї зупинися,мить!
Ти ж неповторна,більш нема такої.

Так хочу я тебе запам"ятать,
У моїм серці ніжністю озвешся,
Хоча не раз сюди іще вернешся
Чудова дуже.Але вже не та.

2015 р.

якщо ти посміхаєшся мені
я дихаю... пірнаю і хлюпочу
як березень на дощик по весні
п'яніючи від щастя по-дівочі

якщо вже ти торкаєшся мене
очима карими чи лівою рукою
усе життя в секунду промайне
і я біжу до нього за собою…

якщо ти десь… а це найважчий час…
кричу - мовчиш… відлуння -- неосяжне!
невже воно опохмеляє нас
і все заради тільки епотажу?!..
27.10. 2015.

Я твій навіки. Обіцяю.
Як сповнений надій хлопчина,
Приходжу під двері свого раю,
Стою, не витримую, тікаю.

Я хочу щоб ти була моєю,
Але ні, я хочу бути твій.
Бери що хочеш, роби мене тією
Річчю , щоб погратись і викинути за поріг.

Топчи мене , топчи як тільки можеш,
Люби мене чи ні - як хочеш,
Втирай свої прекрасні руки
В таку понівечену душу.

Я знаю свою долю наперед,
Мій шлях - то є твоя дорога,
Не йти мені вже більше навпростець,
Тюрма моя - то твоя врода.

Закоханий, дурний і норовливий,
Подумав, що ти можеш бути моєю,
Замріявся... така моя провина.
Я сам себе розбалував брехнею.

Любов- то вимесел обох,
А я ж один тепер страждаю.
Як раб, готовий служити за нас двох,
Я твій навіки. Обіцяю.

Ті птахів далекі голоси,
Плинний час у пам`яті не стер це –
Острівці забутої краси,
Як весни, заснулої у серці.

ПРИСПІВ:
О Боги, яка ж ти чарівна
В зеленаво-жовтому багрянці.
Вогняна осінняя весна
В злотопадовім вируєш танці.

Шурхіт на пошерхлії вуста,
Як piano* лагідне лягає.
Сонечка усмішка золота
Сяйвом розтікається по гаю.

ПРИСПІВ:
О Боги, яка ж ти чарівна
В зеленаво-жовтому багрянці.
Вогняна осінняя весна
В злотопадовім вируєш танці.

І кудись поділася печаль,
Мов на луки відійшла Сварожі.
О сумна щемливосте, відчаль,
Бо журитись навесні негоже.

ПРИСПІВ:
О Боги, яка ж ти чарівна
В зеленаво-жовтому багрянці.
Вогняна осінняя весна.
В злотопадовім вируєш танці.

24.10.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став

Нові вибори, народе!
Може зміниться погода?
Глянеш ,хто до влади пнеться,
То на двоє серце рветься.
Всі клянуться кандидати,
ПростИй нарід захищати ,
Та сміються вже ворони:
«Ой брехня,най Бог боронить».
Як приходять всі до влади,
То не можуть ради дати.
Про людей згадати,годі,
Але звуться же «народні»!.
Так в брехні життя минає,
А народ все обирає…
Може прийде час щасливий,
Зробить в мізках людських диво.
Зрозуміють депутати,
Що на той світ не забрати,
Ні машини,ані замки,
Ні земельної ділянки…
Чому люди забувають,
Що вони ще душу мають.
І якщо став депутатом,
Не зайшов до Бога в хату.
Тож, «народнії обранці»,
Думайте ,що буде вранці.
Люди вже стомились жити,
І на вас ввесь вік робити.
Для народу, ви пожийте,
Більше кров його не пийте,
Бо прийде й для вас розплата….
Бог не знає ДЕПУТАТА!!!
25.10.15

* * *

Іще побудь, суха осіння поро...
(Так романтично й антиревматично!)
У сквері – тиша. Чути кожен порух.
Веселий пес
у руки носом
тиче.

Іще побудь, безсніжне, малохмарне.
Хоч ти й не липень, та, нівроку, грієш.
Я вбрався у сорочку накрохмалену,
між тим, ціна – один іржавий гріш їй.

Іще побудь, багряне передзим’я!
Відрядження своє переоформи...
Каштанів лист (а є в нім щось трефове)
летить мені до рук
тузом
козирним.

Стынет, темнеет речная вода,
Вязкий туман поутру.
Северный ветер принес холода,
Рьяно срывает листву.

Стали прохожие мысленно клясть
Несколько вздорную спесь.
Ветер сквозистый - ругаются всласть,
Чтут щекотливую смесь.

Чмокает в щёки ершистый стервец,
Шмыгает, лезет кругом.
Чувственный, шустрый и наглый вконец,
Этакий щёголь во всем.

Может и чушь, только, кажется, хлыст
Вновь прихватил он с собой.
Ухарский, ревностный слышится свист -
Порознь уйдем мы домой.

01.10.2006 г.

Захмеліла душа і думок ошалілий курсив,
Інтермеццо на двох - споконвічні любові клейноди.
Хтось назвав мене мрією. Лагідно в сни запросив.
(Я б у них уввійшла й не питаючи дозволу-згоди).

Зацілую небрите обличчя пір'їнами губ,
Океани медів розіллю, мов дочка Посейдона.
Ти так довго чекав! На порозі не стій - приголуб! -
Розірвемо нара́з остогидлі до болю кордони.

Неземне почуття недосліджених досі сортів
Зародилось, як біла троянда в шаленій крамолі.
Ти мене у життя через всі лабіринти провів...
(Аби бути удвох не просили ліцензії долі).

Білокрилая голубонька
прилетіла до подруженьки,
довго з нею воркувала ,
про свою любов зітхала.

Ой, голубонько , голубонько,
ти не вір своїй подруженьці,
як з тобою воркувала ,
тобі в душу заглядала.

Білокрилая голубонько,
прожени свою подруженьку,
бо до тебе заздрість мала,
твого хлопця чарувала.

Будеш знати як, голубонько,
довірять своїм подруженькам,
вибирай з ким воркувати ,
про свою любов казати.

Ти лети, моя голубонько
і забудь лиху подруженьку,
прожени гірке кохання,
що несло розчарування.

червень 2015

Ой, у мене, Марусеньки,
та й личко гарненьке,
чорні брови, карі очі,
щічки рум`яненькі.

А у тебе, любий Грицю,
пика вся синенька,
косоокий та кривий,
чубрина ріденька.

А у мене, а у мене
гарна є обнова,
нова сукня , ще й намисто
та хустка шовкова.

А у тебе, а у тебе,
старі шаровари,
драна шапка, сорочечка,
чоботи без пари.

А у мене, а у мене
червоні чоботи,
я щоденно рано - вранці ,
йду в них на роботу.

А у тебе, а у тебе,
порвані калоші,
ти лише у них танцюєш
вибрики хороші.

А у мене, Марусеньки,
є худоба й птиця,
я посію ще й пожну
житечко-пшеницю.

А у тебе, любий Грицю,
бур`ян на городі,
ще й будяк серед подвір`я
пишався у вроді.

А у мене, а у мене
мальви біля тину
і до мене парубочки
шлють сватів щоднини.

А у тебе, а у тебе,
в`януть в руках маки,
як по вулиці ідеш -
гавкають собаки.

І у тебе, і у мене,
є своя дорога,
не ходи до мене, Грицю
та не бий порогу!

Ой , у мене, Марусеньки,
та й гарненьке личко…

червень 2015

1

Самотній дід.
Кулябівка. Дими...
Всихає тіло.
На картині - море.
Служив підводником аж три зими.
Не бачив ні Торонто, ні Босфору.

- У юності вдихав отруйний газ...
Тепер не сплю, безсилі чай, пігулки...
На столику портрети, кілька ваз,
Крихтини щастя, зачерствіла булка.

Стомився від життя, жаских новин.
Онук приїде - не жаліє грошей.
Витрушує насіння із торбин...
Попихкує: "Був трактор... син хороший...".

Дістане пляшку, вип`є між досад.
Почне стругати дошки для клозету.
Дичавіє і мерхне виноград.
Причовгає сусідка: "На газету...".

Племінник зайде: "Ти іще живий?..
Іди до мене, відписавши хату".
Хоч утопися, хоч край буди вий,
У стрічу душ повіривши затято.

Автобус визирає - із ціпком,
Плавшудить споришами...
Палить свічі.
Нема кому плескати язиком,
Бурчати: "Досить пити, чоловіче...".

Подеколи спиняється таксі.
Стинає гілку безголоса пані.
Її наймення вимовляли всі,
Та більшість хоче відкупу - за мані.

2

В селі немає перспектив і школи.
Там сотні доль млини перемололи.
Там хиляться горіхи, знишкли ясла...
А в місті рейвах, остобридлі гасла.

Туди-сюди - цяцьковані авто.
До діда у Кулябівку - ніхто...

Поменшало цяток на рідній мапі.
Мо`... повернути кодекс Хамурапі?


2015

В народі кажуть,що гроза у жовтні
Віщує осінь теплу і тривалу,
Дні сонячні,ще й музикою повні
Мені чомусь про літо нагадали.

Листочки помаранчево-червоні
Вкривають землю килимом барвистим,
Мені ж вчувається ще аромат півоній
Й чудові трелі соловейка в лісі.

Грають у піжмурки із грибником опеньки,
Здалеку ваблять грона калинові.
Хоча ця осінь радує серденько,
Все ж зізнаюся літечку в любові.

2014 р.

Майорить-тріпоче на усіх вітрах
Наш жовто-блакитний український стяг.
Ну,а "Ще не вмерла..."в будні та свята
Радісно співає навіть дітвора.

І не розуміють кляті вороги
Звідкіля беремо сили і снаги.
Скажемо їм прямо:нас не подолать,
Будем до загину рідне захищать.

Оберіг для кожного,вороже затям,
Мамина сорочка біла з вишиттям.
І молитва неньки захища в біді,
Ангели-хранителі ж наші матері.

Виховали змалечку так дітей своїх,
Що Вітчизна й мати - це святе для них.
Свободолюбивий,гордий ми народ,
Ніколи й нікому нас не побороть.

2015 р.

така самотність у мені живе
такими проростає молитвами
мене розвіє по світах словами
і тиша мене першого назве…
я проглядаю через голоси
я пробиваюсь прýжними ростками
оскільки я народжуюся вами
ви будете в мені у всі часи…
моя душа захлипає дитям
і упаде на паперті затерті…
…я п’ю вино дорогоцінне смерті
в мені настояне жаданням і життям…

... мерзли листья под куполом ветра
звезды свет рассыпали вновь даром

на скамейке в объятиях ретро
ближе к сердцу знакомая пара…

то ли песнь сохраняла соборность
то ли жизнь заплеталась в их скорби --

эту повесть напишут не скоро…
эту мысль под утро оспоришь

затеряешься где-то в поместье
акварелью лицом многоликим…

будешь долго смотреть на невесту
и рыдать задыхаясь от крика...
25.10. 2015.

… я пам'ятаю виплески ставка
і навіть вихиляси рівчакові
і кілька Га цукрово --
( бурячка )
а за хвостом себе біля корови
… я пам'ятаю перший лісапед
обдерту шкіру і чомусь без крові
відібраний у диких бджолах мед
і як тікав по полю торф'яному
... я памятаю сотню бліндажів
з околиці з-під лісу аж до церкви
а нині там буфети й гаражі
я пам'ятаю пасок… і цукерки
... я пам'ятаю, Господи, усе
і як пішов за покликом із хати
а хто ж тепер цю пам'ять пронесе
якщо її від мене відібрати?
25.10. 2015.

Приснився сон
Що в шлюбі я
В щасливім шлюбі
З іншим

Як тихая ріка
Тече життя
Він гарний чоловік
Між іншим

І хоч далеко Київ
А за вікном імла
Живемо ми в надії
На краще майбуття

Працюєм для Країни
Для перемоги Світла
А вже ночами гріє
Жаги солодка квітка

Та якось в дивний ранок
Готую я сніданок
І раптом розумію
Не знаю його імені!

Я починаю в пам’яті
Трясти усі підвалини
А там все розчиняється
На порох розсипається

І лиш одне крізь пил
Спогадів та мірил
Крізь нетрі образ і чвар
Світиться ніби жар

Твоє

Богом дане ім’я!..

…І не твоя кава втекла…
Долоні мені обпекла...
_______________________________

Ох, мені вже ці сни!
Хоч взагалі – не спи…

25.10.2015

Себе самого переміг
і не чекаю нагороди,
одпочиваючи без ніг,
коли оброблені городи.

Мої осінні врожаї –
Ярилу жертвенне кадило.
Із ними всі мої бої...
Що посадив, те й уродило.

І не чекаю калача.
Усе моє – моя омана:
у полі – гони сівача
і на папері – графомана.

Оце і є моя війна,
аби намуляти коліна.
І на городі – сушина,
і у природі мокне сіно.

Не житіє, а суєта,
де на сторожі урожаю
один Сізіф відпочиває.

Але досягнута мета.
Є перемога! Та не та,
яка на Пірра ще чекає.

10.2015

***
І дар, і кара заодно –
сім кольорів одної гами...
Феміда – іншими словами.
Її закони доміно
міняти кожному дано,
але вона рулює нами.

***
Жирують люди у Європі
і у Парижі – на боку.
Немає візи і, – ку-ку:
ні у Італію – укропу,
ні у Америку – совку.

***
Усі ми – люди, загалом – нізвідки
і вибрані, і обрані у клітку,
і неугодні часу і собі,
коли купуємо майбутніх свідків
своїй жадобі, славі і ганьбі.

***
Не буде Крез просити край дороги
на хліб і сіль, а обдере убогих
і яхтою в Європу попливе.
Його офшори – діло не нове.
Хто звик говіти на широку ногу,
не кається, що вбивцею живе.

***
Латають економіку до дірки.
Не вистачає злості на вождів
і їх банкірів, що мою копійку
собі у ренту, у свою копилку
помножили у тисячі разів.

***
Усе тече, усе минає.
І забуває патріот,
що він не те, що ідіот,
але історії не знає, –
як революція конає
і як подякує народ.

               2015

Закружляв листопад,
Зчарував зорепад,
Ми раділи,сміялись,мов діти.
Щастя сильним крилом
Обняло й понесло,
Що забули за все на світі.

Як в казковому сні
І тобі,і мені
Так довіку хотілося б бути.
А кохання пісні
Й відчуття неземні
Нам з тобою і так не забути.

2015 р.

Немов повітря свіжого ковток,
Як сонця поцілунок в пору зимну,
Чи калинового намистечка разок
Для мене ти,матусе-Україно.

Рани твої болять - пече й мені,
А ти співаєш,то і я радію.
Чи поруч буду,а чи в чужині,
Тебе ніколи зрадить не посмію.

Нехай тепло замінять холоди,
Та квітуватиме постійно в серці літо.
Моя любов до тебе - назавжди,
Ти,Україно найрідніша в світі.

2015 р.

говорили: " - поешь грибы…"
все долбили: " - гони вперед! "
но сейчас это полбеды --
он свалился по шею в мед!!!
25.10. 2015.

Я – закону не порушник:
о четвертій встати рад
і годиннику послушно
стрілку трутити назад.

Геніально, безумовно, –
варто видати наказ,
і людське єство казково
перевтілюється враз.

Ось - прокинувся уранці,
чую – сну уже нема,
але стрілки-голодранці
оп’яняють, як дурман.

Мій годинник – той, що біо –
тягне з ліжка: «Ось штани…»,
а отой – на стінці зліва –
насміхається: «Ще спи!»

Засинаю знову смачно,
як під квочкою курча
й шепочу у сні подячно:
«Хай живе зимо́ви́й час!»

24.10.2015

Сповиває осінній туман
Диво-озеро змовклого раю.
Заливає, змиває, лама
Дня будівлю, що тихо вмирає.

І на стомлені води сумні
Стелять ковдру зажурені тіні.
І немовби завис вдалині
На деревах гірляндами іній.

Потьмяніла небес вишина…
Не здається в полон тільки мреву
Дивовижа, красою ясна –
Барви сонця дзвінкі на деревах.

22.10.7523 р. (2015) Конча Озерна, Ольжин став

Якщо і хочу ще чогось од цього світу,
То тільки віддавати якомога більше.
Насамперед онукові, дружині, дітям.
Із читачем ділитися роздумним віршем,
Звірині, птаству й комашині буть зрозумілим
У чистих помислах своїх, а не зарозумілим
Власником, призначеним начебто самим Богом.
Без суму надмірного виряджать в незвідану дорогу
Друзів. Заздрить, хто без хвороб відходить уві сні.
Не в непроглядну заметіль, не в гололід, а навесні...
P.S.
Здається, начебто сподіванки з віком моїм співмірні.
-----------------------------------------------------------------
Марк Аврелий «Наедине с собой». Киев-Черкассы, РИЦ-«Реал», 1993, стр.48.

Осінь ставить автограф
На усміхнених гілках калини.
Сонце - стильний фотограф...
Зазнімковані сни журавлинні.
І шпаки залітають
У обійми кленових фантазій...
На алеях вітають,
Припорошених золотом в'язів.
Всі готові до балу,
До осінньо-хмільних поцілунків.
Золотисті опали
Мерехтять серед тисяч дарунків.

***
Старе не милує нового.
Нове суворе до старого...
Йому не застує сльоза,
що виїдає не роса,
а очі неука сліпого.

***
Коли і вороги чіпляють бирку,
і любі друзі лають під копірку,
і Юда, поціновуючи мовчки,
напевне захлинається од жовчі,
то хрюкни хоч, коли даєш оцінку.

***
Немає часу говорити всує,
чого не вірить істині Хома.
Чому таємно бестія лютує?
А от коли глухонімий не чує,
то й галасу ніякого нема.

***
Не ангели – гої із глини,
але не таке вже й ніщо
у розрізі до пуповини.
Ви міряли пульс
у дитини,
ображеної ні за що?

***
І мені уже далеко до святих,
і надіюсь не на м’язи і рамена.
Я не кажу, що важкі мої знамена,
але і не опускаюся до тих,
що ніколи не піднімуться
до мене.

***
Мінятися на часі, а наразі
у дудочку хоча би затруби –
і на утіху влади і юрби
у кожній
незалежній іпостасі
були і залишаються
раби.

               2015

ходить тихо, подібно кішки…
у союзниках завжди ніч
і крізь стіни, і простір - пішки
з однією і безліччю свіч
це єдиний сьогодні прихист
серед чисел і дат, і норм
на сторожі хвилин за триста
коли їй підсипаєш корм…

хтось замислиться: " божа пігулка…"
інший зразу насильно в актив
тільки тітка не куля, не дуло
бо ніхто на гілля не привив…
24.10. 2015.

Чудо…
            …стається!
        “… Дозволь в собі бути Богу”.
            каже Тала Пруткова
        “Сірий будень -
    вершина чуда”…
            хтось-колись-десь неустанно твердить

То чудеса: червоно
на її губах помада,
та… в одному чуді,
як в талмуді:
понад стамільйонно
кольорових
одиниць монАда*:
фігур прямолінійних зорово-здорових
ілюзій в формі крапки
з кривого простору і часу взятих в лапки
і спЕреду і ззаду…
та з безконечності боків
дивитися на Бога:
бачити богів.

… уже казала Тала -
я ж розумів:
дивитись з Бога!
    23.10.2015
    *Монада: “(з грецького μονάς — «одиниця», μόνος — «один»), згідно тверджень піфагорійців, значила божество, або першосутність, одиницю чи єдине, як неділиме…” (інтернет). І виходячи з цього-такого тлумачення терміну монада, ця-така, зроблена Ігорем Шохою з власної ініціативи та на моє прохання інтерпретація “Чудо монада”, ось:

То чудеса: червоно-ру́ді!
То на губах її помада,
але… і у такому чуді,
як у жидівському талмуді –
не міріади
кольорових,
а лиш одна її мона́да
фігурою поміж здорових,
її ілюзії і крапки
кривого простору і часу
узятих знаками у лапки,
що візуально б’є на масу…
Та з нескінченності світів
люблю дивитися на Бога,
коли освітлена дорога,
аби не бачити богів.

… Про це уже казала Тала,
а я її не розумів,
що Бога у собі шукала... (І. Шоха)
    ... ця інтерпретація написана, на мою думку, майстерно і цілком варта самостійного буття, в поетичному просторі, як повноцінна одиниця (своєрідна монада)… Мене ж цей (Шохів) текст, котрий я спробую використати для правки “Чуда монада”, змушує, по-перше: зробити певні доповнення до тлумачення самого терміну “монада”: “пізніше - багатозначний термін в різних філософських системах Нового часу та сучасності…” (інтернет), де поняття одиниці (монада - жін. роду) можна трактувати уже дещо парадоксальніше, а саме: як першосутність “одиницю чи єдине, як неділиме…” (інтернет), але уже (першосутність) як ділиму, котра складається з багатьох одиниць, котрі складаються (в свою чергу) з багатьох одиниць, котрі, начебто (можливо), безкінечно діляться в людській свідомості далі… Мені здається що “монада” втратила ту “піфагорійську божественність” в спробах матеріалістів знайти якусь першооснову речовини котра наповнює простір, як уже далі неділимих складових часток, атомів, потім електронів… і про кожну окремо, одиницю-монаду, візьміть, наприклад, електрон - написано уже не один “талмуд” досліджень. Зрештою поняття "монада" перейшло (чи ще перейде) у якусь, складніше тлумачиму, ідеально-матеріальну субстанцію ідеї-матерії, бо зрештою, очевидною ж є божественно-матеріальна сутність простору… Наприклад І. Кант в "Критиці чистого розуму" вжив термін “монади” у множині: “Тому то Ляйбніц з усіх субстанцій – а він уявляв їх як ноумени (мислимі), - і навіть з складовими частками матерії, відібравши в них, подумки, все, що може означати зовнішні відносини, а отже, й усяку складність, - зробивши з них прості суб'єкти наділені спроможністю уявляти, одним слово – монади” (Про амфіболію…) .
    Мені здається що поняття “монада” набуло нового змісту, - уже як одиниці логічно (чи абсурдно) створеної, оскільки, можливо, природа не знає найменшої матеріальної частки (сучасна космологія перейшла (або перейде) на пошуки очевидних фантомів, в даний час так званої “темної матерії-енергії”) котра б пояснювала сутність простору, а така одиниця для свідомості життєво-необхідна… отже - в цьому, для моєї свідомості, і полягає сам ефект “чуда монада”: “дивитись з Бога” на світ, що й випливає, на мою думку, з “… Дозволь в собі бути Богу” (Тала Пруткова), бо якщо Бог в тобі, тоді ти..?
    По-друге: завжди був свідомий того протиріччя, котре виникає між формою та змістом у тексті і… коли пробуєш його пояснити додатковими словами, то протиріччя завжди наростає, виникає щось подібне до снігової лавини… і, читаючи текст Ігора Шохи, спробую спростити власний текст, щоб спробувати досягти відчуття отої “одиниці”:

Чудо…
            …стається!
        “… Дозволь в собі бути Богу”.
            каже Тала Пруткова
        “Сірий будень -
вершина чуда”…
            хтось-колись-десь неустанно твердить

Ці чудеса: червоно,
губи, помада…

В окремо взятім чуді,
немов в талмуді:
сто мільйонів
одиниць монАда:
нюансів розміру талмуда,
чи просторово-кольорових
здорових - нездорових, тих
ілюзій зоровИх
у формі лінії чи крапки
у викривленім просторі і часі
узятих (і не взятих) в лапки
спереду, ззаду у нескінченній масі
(у розумінні кількості) її боків...

Якщо дивитися на Бога:
бачити богів.

… уже казала Тала -
я ж розумів:
дивитись треба з Бога!

27.10.2015
Вдячний, Ігору Шоху за сприяння… і усім, хто матиме терпіння це читати!


худ. Я. Саландяк – композиція “Чудо монада”. (фотошоп)

О! Як не полюбили нас рашисти...
Ще більше, ніж любили комуністи,
коли їх не кидали у баки.
Ще ліпше, аніж нація ворожа,
якій уже ніщо не допоможе –
ні маячня, ні путінські вовки.
               Життя іде, агонія минає.
               І може не тоді аж, а раніш
               поїде потяг Токіо-Париж,
               і у Сибірі Рашу доконає
               японське хоку мовою Китаю –
               до океану український вірш.
Ударимо піснями і набатом.
Пошлемо і її, любиму, матом,
аби і зрозуміло, і дійшло,
що гадину загнали у кубло,
і у Росії можна люструвати
і націю, і партію хелло.
               І не поїдуть соті ешелони,
               не будуть висилатися мільйони
               із Єврозони в Азію. Ця мить
               їй нагадає зону до Вілюйська,
               де азимутом висланого вуйка
               і Дума по етапу побіжить.

2015

І
Ти – на вершині неба. Рахуєш на небі зорі.
Збоку від тебе – інші. Але праворуч – свої.
Зорі рахують вічність. А ти – кулеметні черги.
Попереду – тільки пам’ять. Позаду тебе – сапери.

І ти не боїшся вмерти. Чекати щодень страшніше.
Вірити і чекати. Писати про найрідніше.
Я – виживу. Я – здолаю. Дійду до кінця і вернуся.
Ви тільки не забувайте. Моліться. І я молюся.

ІІ
Ось тільки зораєм поле своїми, Боже, тілами,
Ось тільки засієм болем. Политими кров'ю житами.
Ось тільки… Усе минеться там, на вершині неба.
Вічність рахують зорі. Зорі приймають требу.