Мешкаєш, мешкаєш,
Там, де іти
Стежкою, стежкою
Під три чорти.
Побутом, побутом
Плющить нудьга...
Чоботом, чоботом
Дай їй... Ага!

А ти мене чекаєш?
А приводу шукаєш,
Як відірватись від сім"ї
В обійми впасти щоб мої?

Зустрічі, зустрічі
Час настає.
Згустками, згустками
Сніг розтає..
Рейками, рейками
Поїзд, рушай
Рейсами, рейсами!
Ти зачекай.

А ти уже готова
В мої обійми знову
Мов в колисанку?.. Дні на три...
Чи- п"ять... Все від життя бери!

Шустовський, шустовський
Ллється коньяк.
Вустоньки, вустоньки,
П"єте? Ну як?
Тереном, тереном
Шлях до мети.
Березнем, березнем
Виють коти...

...а ми не будем вити
І від нудоти скніти.
-Яка ж ти гарна вранці...
-На те ми і коханці)))


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116010501670

Мене і кебету мою
Арей випробовує й досі.
Тому я іще у строю
і маю надію на осінь.
               Роки Аріадна снує,
               буває, дарує удачу.
               Тому я у неї ще є –
               лінивий, але не ледачий.
Осуджую морений рід
понурий, тому й нещасливий.
Зате у онуки я дід
суворий, але справедливий.
               Долати тяжіння земне
               мені небеса помагають,
               тому і колеги мене
               шанують і не помічають.
Іду по землі у росі,
як вічний і воїн, і ратай.
Тому і живу, як усі –
не бідний, але не багатий.
               Ціную хороше за те,
               що жити мені помагає.
               А от на нікчем'я пусте
               енергії не витрачаю.
Умію давати урок
любові, і ласки, і сили.
Тому у дітей і жінок
я любий, а іноді – милий.
               Мені не віщує біди
               і помах рукою прощальний,
               тому я буваю завжди
               веселий, коли не печальний.
Але і на заході днів
дарує життя каруселі.
Тому у юдолі років
сумую, якщо невеселий.
               Я міряю ночі і дні
               часами, літами, віками,
               коли навертаю до тями...
Тому у години нічні
навіює Мойра мені,
що я не мудрію роками.
01.2016

Переспів

Увечорі, бо вечір...
Вечір раптом настає.
Якщо щось "не до речі", друже, особисте є,
якщо ти від життя стомився назагал.
запрошуємо: може, завітаєш
в наш "Вечірній квартал"!
Мерехтять тут вітрини,
ліхтарі мерехтять.
Тут такі є машини -
аж до ранку гудять.
Тут танцюють багато
(щоб у залі втопивсь...),
тут цілують дівчата,
хай якщо і стомивсь.
Тут заводить усіх
і виводить в астрал
Наш Вечірній Квартал.


Пародія

Кожен вечір, адже вечір
у кожного - TV.
робити тобі нічого
(бо кум теля пасе!) -
ти вигадаєш привід
і ляжеш під стілець:
тебе там розважатимуть
Зеленський і Кравець.
Намалюють вітрини,
"ліхтарі" нададуть.
Вийдеш сам із хатини -
ще не раз доженуть...
Затанцюєш,
як мавка!
Адже
на TV - давка!
Не підтримаєш шквал?
Що ж,
на ноги наступить
Цей Вечірній Квартал.


05.01.2016

Зима будує за вікном
засніжені дороги,
і Морозенко б’є ціпком
потоки і пороги.
Шкребе у двері цілу ніч
і дихає кошлато.
І остигає грубка-піч,
а з нею тепла хата.
Зима як сон, зима як лик
холодного покою,
лиш іноді ворони крик
зависне над тобою.
Мороз втихає, вітру спів
бере нараз відпустку,
і посвіт сонячних вогнів
вдягає сяйну хустку
на крони саду і дахи,
на конуру собачу,
і зігріваються птахи,
і кітка у додачу:
лишає ямочки-сліди
на зоряній перині,
іде собі туди-сюди,
радіє ясній днині.
Зима живе своїм життям –
хурделить і стихає,
то стане плаксою-дитям,
то тишу колихає.
А нам своє – чекати, йти
через сніги у літо.
А що зима, а що вітри?
Минає, як лібідо…

05.01.2016

Віфлеємська засяяла зірка,
Новину сповістила здаля,
Що у Яслах Пречистая Діва
Народила святе Немовля.

Першими,стоячи на колінах,
Пастухи привітали Його,
І молилася ревно,уклінно
Божа Мати за Сина свого.

Це майбутній Спаситель явився,
Хоча сам Він не знав ще цього,
До грудей материнських тулився.
То ж славімо,славімо Його!

2015 р.

Самотність - це дуже погано,
Нема кому й слово сказати,
Яке би змогло лікувати
Давні душевнії рани.

Бо одиноким,самотнім
Навіть в родині великій
Ти почуватися можеш,
І потребуєш підтримки.

А коли є розуміння,
Друзі,які допоможуть,
Бути поруч з тобою готові
У радісну й скрутну хвилину,

Якщо ще й улюблену справу
Ти маєш і їй віддаєшся,
Щасливим в житті безкінечно
Можеш вважатись по праву.

2015 р.

Шмагає січневе стожале вітрисько —
«Пора це твоя, шаленій і печи!»
Та що нам цей січень. Ти близько, вже близько,—
й весною своєю мене наречи.

Ти поруч! Як легко обом пломеніти
крізь вітер і стужу, крізь мури й бетон!
Розквітли кохання правдивого квіти —
на тисячу весен, крізь яву і сон.

(5 січня 2016)

Лягає сніг, як пудра на обличчя,
На лоно похололої землі, -
І шурхотять сніжинки таємниче,
Виблискуючи іскрами в імлі.
Вони зникають швидко на долоні,
Затриматись не можуть на плечі, -
Але не хочуть танути на скронях,
Мені тривогу в душу несучи...
04.01.15

Схилилась мовчки над шиттям,
щоб про життя своє гадати,
про те, як у земних завіях
гуляє випадок-крутій,
і проростати відчуттям,
неначе зеленню крізь грати,
що відповідь --не у подіях,
але у нахилі подій.

З численних збігів незначних
народжується визначальність,
одноманітно і ритмічно
стіжок лягає за стіжком,
і світ майбутнього застиг,
іще не втілений в реальність,
він тепло дише позапліччю
і лащиться перед стрибком.

Лункою цілістю, як дзвін,
без тріщини дихотомії,
він розтікається в гудінні,
не розшматований ущент,
від тебе знаку хоче він,
ти опускаєш долу вії:
ми всі -– у вільному падінні,
це -- пауза, ти -- диригент.


2014

МОВО
Кличеш ти до свята і до герцю,
Відкриваєш і скарби нові,
Рідна мово, заяснись у серці,
Озовись у пісні віковій!

Ти – всесильна! Ти – золотострунна!
Оживляєш хмари і бори.
Заярій, мов ті весняні руна,
Забалакай і заговори!

Рідна мово, ти – й золотосонце,
І річкових плес небесна синь.
Защеми у душах, досі сонних,
Наджерель одвічної краси!

Огорни! Загомони! Засвідчуй
Про свою одвічність вікову!
Ти – ясніша всіх небесних свіч, бо
Лиш з тобою мрію і живу!

Я з тобою пізнаю прадавнє,
Ти зі мною – в праці й боротьбі!
Як мені ти – люба і жадана,
Так цілком я віддана тобі!
(© Любов СЕРДУНИЧ)

Тримай і тримайся.
За обрієм спишуть,
Бо йшов, наступив на розтяжку для миші.
Злякався війни ховрашок під колоссям...
А може, реалій нема - все здалося:
І хата - не крайня, від лісу четверта,
І з чортом розмова про юнку - відверта,
І брехні циганки, і дим цигарковий,
І вихід в астрал, де спадають закови...

Гартуй і гартуйся.
Щезаюча воля...
Не прагнуть динаміки важелі кволі.
На фініші перші, охочі до старту,
Насиплють насіння з гробниці Урарту.

Лукаві шептали: "Ти зможеш... ти Фенікс...".
А скільки гориш - те багатим до фені.
Розвіється попіл над чубом Славути...
Мені б тебе, хлопче зі сну, не забути.

Не гладдю по білому - чорнохрестами
Рушник вишивається...
Боже, ти з нами?

До Щастя вселюдського - ніч і...парсеки.
Пророцтвам Кассандри не вірили греки.


2016

Не убієнна потайна горила,
що урізає рейтинги чужі,
себе самого переоцінила,
але сує своє ротате рило,
оцінюючи витоки душі.

Воно іще – ні м’ясо, ані риба,
а думає, що ми усі – осли.
Але пора урізувати хиби,
якими б юні хиби не були.


01.2016

На вогні недогрітих садиб
олів'є замерзатиме вглиб.
На зубах неріздвяних колиб
крик душі -
заморожений хрип...
Не падай у хлип,
не накочуйся лихом...
Шипшина та шип
покриваються снігом.
Летить із звідтіля
той сніг, в котрий ми вірим.
Приходить Бог-Маля -
червоне стане білим.

04.01.2015

Усе було уже колись,
а ні, то, певно, буде.
Хай світ летить, а ти держись
за пазуху чи груди,
де силікону, ач, нема –
п’янке і тепле тіло,
і хай навкіл зима- зима,
кому до того діло…
Ти маєш Музу, навіть дві
(Ерато у додаток).
Обидві діви в голові,
жаги сухий остаток.
До річки лине потічОк,
до висі – сині гори.
Сюрчання коника й стрибок –
теж любощів узори.
Усе колись уже було,
як Бог дасть, й далі буде.
В житті тримайсь не за бабло,
а за жіночі груди.

04.01.2016

1

Сортують людву за гатунком, вагою.
Повсюди амбали, міцні турнікети...
Cобі я урази торішні загою.
А що посипати на з`ятрене Это...

2

Вітає Одарка френдесок по-русскі,
Вдягла вишиванку, волосся хвилясте.
Широка дорога... та мислиться вузько.
Прабабця Мокрина хапає за хлястик.

Міняється сало на горе-ліщину.
Іскряться обцаси, підковані Тедом.
Лиш раз обернулася: "...ще не загину"...
І в яр - утішатися труєним медом.

3

Марудна осмута побрижила чола,
"Кропіте..." - джергоче ненатла пащека.
А я прислухаюсь до арфи Еола -
Під скрегіт зубів потрошителя Джека.


4

"Додай оптимізму, пиши про веселе!" -
Нараджує чемний опецьок із Пізи.
А муза у тозі оплакує села.
З олжею в Елізію рейвах не влізу.



2016

Де нас черті не носили,
там і не було.
А тепер – дай, Боже, сили
скочити в село.

А тепер дай, Боже, грошей
їхати і йти.
І ніхто не допоможе,–
Господи, прости.

І усім дається право,
поки сили є,
почекати у держави
нібито своє.

Революцію чекали,
ніби, не дарма.
Наче і не обіцяли,
того, що нема.

Наче, – слава Україні, –
як усі кричав.
Не канючу зайві гривні,
не качаю прав.

Ніби маю і не маю
пенсію свою.
І усе, що получаю,
армії даю.

Є ще інколи до столу
сало і кутя.
Не живу, а економлю
ніби на життя.

А буває, ще й радію,
ніби у бою,
що любити я умію
націю свою.

А коли дійду до тями,
поганяй тоді до ями –
слухати траву.

Ой, ще є чого радіти,
що бодай на тому світі
може й поживу.

01.2016

Я уклоняюся снігам,
У небо шлю ясні привіти.
Дерева моляться Богам,
Розкинувши, як руки, віти.

Зима пречиста, мов кришталь,
Дива одкриє не одразу.
Піднявши вгору білу сталь,
Стоять кущі, як дикобрази.

Це розгалужене гілля,
Як вени на руці неначе.
Всміхається усім здаля –
Немов уперше це побачив.

Готує вітерець сюрприз
В легкім грайливім колиханні.
Сережка срібна звисла вниз –
Дарунок це Богині Дані!

3.01.7523 р. (2016) Київ, ботанічний сад

Були ми горді і були круті.
Але на цьому і на тому світі
не обіцяють гори золоті.
Тому сиди тихенько у куті,
дописуй неймовірні заповіти,
які допомагають у житті.

Немає що, то я про те, як інші
ще дорікають і мені за вірші
і мирну біографію мою.
Запитують, – і що там бойового
виходити із досвіду чужого,
як інші помирають у бою?

Розвінчуємо хибне і лукаве,
не ділимо ні ма́ни, ані слави…
Але чому, лукавому на сміх,
еліта ночі має вище право
оваціями під фанерне, – браво!
галасувати голосніше всіх?

01.2016

Блакить без упину, нон-стоп блакить,
крізь золото й охру – просинь,
цілую розчулено кожну мить,
бо вперше закохана і осінь…
2001р.

Карти лягали – збирала карти,
тебе чекала – чекала марно…
А осінь кресала багряні іскри
зеленим листям об жовте листя,
сльозами й пучками – об піаніно.
І чулися ясно вдячним стінам
навіть у найтихішій ноті
уламки ілюзій і попіл емоцій.
2001р.

Кого й чого хоч раз не існувало!
Реальність, наче сон, не має меж.
Найгірше із можливого збувалось,
хай збудеться найкраще врешті-решт!
2001р.

Яблуня стара своє віджила,
Не дає плодів вже років кілька,
А колись на ній ламалось гілля,
Ой,смачнющі ж яблука родили!

І господар захотів зрубати,
Бо навіщо ж дерево сухеє?
Підійшовши ближче він побачив!!!
Білий-білий цвіт на гіллі в неї.

-Ти диви,квітує,-здивувався,
Залишив її,пішов до хати.
Вона згодом зародила рясно,
Мали чим усі посмакувати.

2015 р.

Хтось носить хрестик,
Бо це ж нині модно,
І ходить до церкви,
Вважа - благородно.

Та в серці у нього
Бога немає,
Завжди "за пазуху
Камінь ховає".

Хрестик для іншого ж -
Це невід"ємно,
Як сонце,повітря
Чи хліб наш щоденний.

І не важливо
Удома чи в храмі
Читає молитви,
Співає псалми.

З Господом він
Свої вчинки звіряє,
У Нього щоденно
Поради питає.

Служить Йому
І душею,і твлом,
Не словом порожнім,
А праведним ділом.

2015 р.

Відшуміла завірюха,
Мов засушений листок,
А мороз вхопив за вуха
- І від мене ні на крок.
Вгамувати лють не може,
Як давно голодний пес
У полоні огорожі
Чи зачинений ще десь.
Холод скрізь шукає шпарку,
Як по одягу снує, -
То насипле жар за барки,
То туди ж води наллє.
Уповільнює рух крові
В тілі змерзлому моїм -
Почуваюся в оковах
На морозі крижанім.
03.01.16

Дні поміж війнами - смужки прогресу.
Вмовклі оракули, звалені ноші.
Змінено погляди, ширми, адреси...
Люди усі апріорі хороші.

Завжди готові жбурнути простибі,
Доні вплести кісника - під сонату.
Справи житечні - морожені риби...
Вірші - незнаного бевзням формату.

Шулери хитрі ще краплять колоди.
Плани таємні, втікаючі зиски.
Смерть увінчати - вертається мода.
Я нахилюся край люлі-колиски.

Трабли зміксовано.
Пахи есенцій...
Розквартировані біженці.
Свято.
Звізди лежать після шторму на денці.
Бодень бездонних напрочуд багато.


2015

Сердце острой иглою
О прошедшем кольнет.
Это было со мною.
Что мое- не уйдет...

Тайн сокрыты ответы-
Ведь неведомо, где
Нас кровавым рассветом
Встретит завтрашний день.

Сладок пороха запах...
Мир, развеян во прах...
Во фронтальных атаках?
В баррикадных боях?..

До исхода отложим
Эту тему из тем.
Мы из прошлого можем
Вынуть главный тотем.

Как нас звезды качали
В колыбели любви...
Мы ведь в самом начале-
Эту тему лови!

В винной спелости вишни
Сок познаний налИт.
Жаждой тела Всевышний
Нас с тобой одарит.

Как прозрачны весенне
Дни свиданий, когда
От разлук во спасенье
Подадут поезда

На вокзалы, где встречам
Предначертано быть.
Мы не станем перечить
Искушеньям судьбы.

Мир крепится любовью.
Все дороги ведут...
Мы оставим с тобою
Наше прошлое тут.

Этот выход из платий
В обнажения свет-
Словно встреча на пати
Тел небесных комет.

Ты усталость оспоришь
Нежной просьбой- "Еще"!
Локон с запахом моря
Упадет на плечо...

...Скроем вглубь за фасадом
Раритеты наград!..
Их когда-то достанут
На последний парад.


© Copyright: Серго Сокольник, 2016
Свидетельство о публикации №116010306600

Ідуть у Лету люди-інструменти.
Але минуле має рудименти
бездум'я і убивць під козирок.
Бойовики, тітушки, генерали –
ті самі, що й раніше катували –
вони і досі служать за пайок.

Вони ще є – злодії у законі,
які служили бісу і мамоні
і закривали рота на замок.
І все одно єфрейтору, як жити
або якому ідолу служити,
аби платили їжею оброк.

Вони іще агенти тої Раші,
де краби-путі* – людоїди наші
війною обслуговують себе.
Вони, як та злоякісна пухлина
у тілі нездорової людини –
запліснявілі органи еСБе.

Вони і нині об’їдають хати.
Вони і досі крези і рантьє
із лапою на сите житіє.
І їм не докучає пильнувати
та у чуже корито заглядати,
аби собі «заникати» моє.

Але – чого вам ще сьогодні мало?
Іудою зароблений срібняк?
Стає у горлі українське сало?

А що мені? Ненавиджу і так.
Давайте, огризайтеся! А як
інакше люструвати капітали?


03.01.16

Я вдячна тобі за відсутність,
за не цілунки, за недзвінки.
Що голубом сивим з моєї руки
злітаєш ти в ніч каламутну.

Дощ срібла сипнув у ранковий кришталь,
дрібного, мов зерня макове.
Однаково темряви й світла жаль,
тебе і мене – однаково.
2002р.

Відпусти, бурштинове Учора,
золото розхлюпане моє,
мій смарагдово-картонний город,
що небес щоглами дістає…

Наче і не знаю я про Завтра,
як в кривавих променях зорі
попелом надій накриє Правда
спалені твої монастирі…

Має межі тільки те, що є...
А, відтак, і нікому обмежить
й золото розхлюпане моє
і твої сліпучо-білі вежі.
2002р.

Складаю пас’янси з однакових днів,
вже не довіряючись картам.
Якщо Ти не вартий власних слів –
моїх Ти, тим більше, не вартий.
2002р.

Твоїх не рахую гріхів
(на щастя, не нам звинувачувать)…
За копи підпалених снів
(моєю рукою) – сплачено.

Яскраві вогні сліпоти,
яку називають Свободою…
Та й вирок виносив не ти,
ти лиш катував з насолодою.
2002р.

Найбільше із усіх чудес,
о, трепетні, о, сніжні крила!
Благослови їх синь небес!
А хто подумає за тіло?

А як же ніч, вогні, весна
і вікна, як медові соти?
А як же я, така одна,
така закохана у дотик?

І на обпеченій спині,
де не лишилось навіть шкіри,
із часом, хочеш ти чи ні,
з’являються сліпучі крила.
2002р.

Я в Тобі розгледіла людину,
а не просто – друга чи самця.
Не кохаю я наполовину –
я люблю спочатку й до кінця,

я люблю Тебе по самі вінця,
плутаючи часто воду й кров,
а любить на чверть – усяку цінність
втратила б для мене та любов.

І вірші ці нікому нести.
Де збудить Тебе, як сонце спить?
Завинила в тому й я, що Ти,
(вже чи ще?)не вмієш ТАК любить?
2002р.

Ніч краплями іще на стегнах,
твій погляд пророста травою:
спіймати у долоні легко,
нелегко зберегти живою.

Я ж знаю: це остання злива,
вже завтра ляже перший сніг
й стирчатиме обмерзле диво,
розіп’яте відбитком ніг…
2003р.

Прокрустове ложе чеснот…
Відрізати б хиби і вади –
хай ходить по світу народ,
а повзають черви і гади.
Моральна спільното, агов!
В єднанні добра – яра сила.
Етична і правильна кров
тече переможно у жилах.
І в серці – вселенська любов
до Бога, людини, травинки…
А вади хай тонуть, немов
уражені бісами свинки.
Ідилія повна, якби:
сказати сім-сім та і годі –
умерлі у бруді раби
воскресли у чистій природі.
Міфічний харцизнику, ач,
й тебе умостили на ложе.
І як не крути і не плач,
відмовити долі не гоже.
Наснилося ліжко чеснот,
гармонія і панацея.
Гріхам об’являю бойкот
(рядок чи роман-епопея?...).

02.01.2016

Ворожими "Градами" стріляна
Та мінами рясно всіяна,
Слізьми материнськими зрошена
Моя Україна хорошая.

Обкрадена ти олігархами,
Обманута горе-владою,
Щоденно ряснієш могилами,
Але для мене ти милая.

Нестатками й бідами змучена,
Але всеодно ти квітучая.
Люблю і багатою й бідною
Свою Батьківщину рідную.

2015 р.

Ой,снігами,снігами глибокими
Йшла зима семимильними кроками.
Принесла із собою колядочки
Та щедрівки.І світлої радості.

Всім солодка кутя смакуватиме
І засяє ялинонька-райдуга.
Ці різдв"яні пісні ми співатимем
Та Ісуса Христа прославлятимем.

2015 р.

Чи запізно, чи занадто рано,
І про що не думав, не гадав,
Я подібним став на Дон-Жуана,
Майстром слова і амурних справ.

Що зі мною сталося, не знаю,
Я щодня біля нових колін,
Сам до себе жалість я втрачаю,
І долаю зради навзамін.

І чимдалі менше я страждаю
В почуттях і ніжних, і простих.
Що ж іще я в цих жінках шукаю –
Легковажних, підлих і пустих?

Я себе презирством захищаю
Від жінок, подібних на повій,
У душі лиш холод закипає,
І бузковий шелест голубий.

На душі заграви вечорові
І лунає, мов би крізь туман, –
Не шукай свободи у любові,
Є за те розплата, Дон-Жуан!

Я спокійно виклик цей приймаю,
Я ж бо відрізнити не зумів
Заметілі від весни розмаю,
І любов від хтивих відчуттів.

Так вже склалось, так зі мною сталось,
Все нові жінки мене манять,
Щоби вічно щастя посміхалось,
Не змирившись з гіркотою зрад.

Зимовий сон серед краси,
Дрімають в інеї дерева.
Поодинокі голоси
Тривожать зрідка сонне мрево.

Мороз міцний дає снаги,
Іскрять сніжинки, наче зорі.
Як марево, лягли сніги.
Сад залило весь біле море.

Зелений оксамит ялин
Де-де світлесеньким накрило.
І кожна, вперши в небо клин,
Пресиві опустила крила.

1.01.7523 р. (2016) Київ, ботанічний сад ім. М.Гришка.

Я пам’ятаю й досі ніч святу:
На покуті димить Різдвяна свічка,
Витає дух пробачень і освідчень.
Густі дими над стріхою прядуть.
До хати батько молитовно дідух
Святково вносить, укладає гідно
У чепурний і вартий в домі кут.

І так пречисто сяють образи,
Неначе сам Господь помежи нами –
Малий Ісусик щедрими руками
Торкнувсь теплом найменшої сльози .
І закликає мати до молитви
Маленьких нас, щоби благословити
За рік діждати: «Боже, поможи!»

Відтак за стіл. Парують пампушки,
Кутя пахтить горіхами і медом.
У небі зорі запаливши щедро,
Іде колядка світом навпрошки.
…Із року в рік у спогади вертаю,
Коли свята зоря з-за небокраю
Торкає світлом пройдені стежки.

Не видно зір у глупу ніч,
Світанок утікає пріч,
Суцільна непроглядна мла,
Зміцнитись бурі помогла.

Заждіть! Здалось, що вітер вкляк,
Приспала тиша переляк,
Але загроза тим страшна,
Що невідома нам вона.

Минули небезпечний риф –
Не розслабляйтесь до пори.
Торкнеться темрява очей,
Та небезпека не втече.

Потужний шторм на сотні миль
Розкинувся вагою хвиль.
Вітри у морі їх женуть,
Щоб кораблям закрити путь.

Безодня хвиль поглине все,
Виття до слуху донесе.
Глибінь пульсує – в серці жах,
Усі налякано дрижать.

Вода нестримна йде без меж,
Прямуючи до узбереж.
Допоки шторм іще не згас,
Не буде вільним жоден з нас.

Как я без Вас листала календарь?
Куда спешила? Думала о чем?
Безумно ненавидела ноябрь...
Теперь я в нем. Я потерялась в нем.

Моя печаль все так же велика,
но жажда к жизни теплится огнем
и я как лист кленовый, так легка,
что утопаю в прошлом, дорогом.

Бессильная, бессмертная душа,
воскресшая из солнца под дождем,
из осени слезливой не спеша
она прибудет снова. Подождем..

Я Вам писать, простите, не могу.
Нет ничего, что воплотит мой пыл.
Как дорогое в сердце берегу
свою любовь - основу всех мерил.

23.11.2015

Писать. И сердце биться не устало
в оковах тела страстно и легко.
Мне кажется до Вас я не дышала,
до Вас прозренье было далеко.

Слова - туман. Вы смотрите улыбкой.
Улыбкой Вашей я молчу и говорю.
Я заболела, знайте, слишком шибко
и не лечусь, но Вас я не корю.

Моя простуда Вами безнадежна,
но кто же умирает от простуд?
Больна уже хронически, возможно
и слава богу, больше не спасут.

Не выпишут рецепты на лекарства,
диагноз не поставят, не солгут.
Я жертва опьянившего коварства,
раба всех посвященных Вам минут.

27.11.2015

Гори дальше свеча на краю темноты,
я теперь поняла то, что чувствуешь ты.
То, что плача,кляня и сжигая мосты,
поменяешь свой градус земной долготы.
Переедешь туда, где морские порты
запятнают дороги твоей чистоты
и наполнят тебя до слепой тошноты.
Нет дороги назад, перекрестки пусты.

Ну а я без тебя упаду с высоты
и остыну как ты незаметно остыл.
Погребя всю любовь в пустоте суеты,
я сложу на груди ее хладны персты.
И не будет на свете милей нищеты,
чем моя, потерявшая боль остроты,
далека от тебя расстояньем версты,
соразмерна лишь только понятию "ТЫ".

(16.10.2015 - Я)

Усе колись вперше буває:
І перше слово,перший крок,
Та перший клас,перший урок,
І перше почуття - кохання.

Як зрадили тебе уперше,
Лещатами "душили" сльози,
Пекла вогнем образа серце,
Біль відчувається і досі.

Така вже доля у поета:
Падінь немало було й злетів,
Розчарувань і творчих звершень,
Життєве ж й поетичне кредо:

Зуміти відкривать в малому
Слова красу таку чудову,
Себе самого перевершить,
Творить усе це,наче вперше.

2015 р.

Розгулялася зима
Не на жарт.І не сама.
Вітер свище,завива,
Чи то плаче,чи співа.

Завірюха-заметіль
Сипле снігом звідусіль,
Що не видно і за крок
Ні доріг,а ні стежок.

Морозенко теж не спить,
Під ногами аж рипить.
Кониками мчить трьома,
Розгулялася зима.

2015 р.

Про щось шепочуть зорі вечорові.
Прикрашена ялинка миготить.
Цей рік, що повен болю і любові,
Збігає вмить...
Вдивляюся в сумні його зіниці
І не берусь ловити за рукав...
Він дарував ТАКЕ, що й не насниться...
Щось дарував, а щось і відбирав...
Знічев'я випробовував на міцність,
Над прірвою глибокою водив...
Бо хто пізнав біду, любов і підлість,
Той, значить, жив...
І я жила...Та що жила - горіла...
Палала у нестримному вогні.
Коли торкався біль до мого тіла -
Враз оживали Ангели сумні...
Вони мені співали колискові,
Вели до щирих, сонячних людей...
Я й миті не жила без їх любові,
Для них ростила вірші, як дітей...
Без них не подолала б і частини
Тих втрат і зрад, які пережила...
Сніжинкою святкової вітрини
Моя сльоза блаженно проросла...
Минає рік...Нехай собі минає...
В наступний лиш любов перенесу...
Бо світло не зникає й не вмирає,
А в темряві
відсвічує
красу...

Ледь ставши на ноги, одразу пішла
Онука до діда на руки, –
Кумедно торкалась устами чола,
Слова вибираючи в звуках.
А я, приголомшений гамом отим,
Сидів задоволений, вдячний
Дитині, що вибором першим своїм
Зробила натяк однозначний
На те, кого буде любити вона
І жде на взаємність так само, -
Любові тієї з тих пір теплина
Незрушно лежить поміж нами.
02.01.16

Житами дихала і медом, і грушевим нектаром...щем.
ловила в річечці за садом обручку сонячну ,
дощем
стікала,пахла хлібом і прокидалась на світанні
за третім півнем і зітханням
старого дуба за вікном.
як ті серпневі цвіркуни,така мала була й щаслива
і вічно боса. Споришем і тими капищами снила -
без жертв, богів - одні молитви,
по лезу сповіді гонитви,
і бабин образ з рушником.
14. 08.15
Ліза Колос

Все згідно з планом— серця свіжий щем
і слово «ні», підсвічене екраном,
прогулянка самотня під дощем,
вертання по спіралі, згідно з планом,
щоденний вибір, сумніви, нокаут,
спустілі сподівання, мов долоня,
і рятівний асфальтовий накат
автоматизму—ліків від безсоння.
І все ж, коли обернешся назад,--
увесь сюжет, до рідного, знайомий,
і кожний камінь бачений стократ
у тім краю, де не буває втоми.
І знаєш ти-- хоч розум не прочах
від явленого знов самообману,--
що за плечима розпадався б шлях
вже пройдений, якби не було плану.

2014