Птахами легкокрилими летять удаль літа
І не зогледілись,як пів життя минуло.
Та днів щасливих тих ми не забули,
Серпанок спогадів нам душі огорта.

Стежина вже травою поросла,
Де ми колись рука в руці ходили,
Та ніжні почуття не розгубили
І не розхлюпали ні крапельки тепла.

У двадцять,сорок та у шістдесят
Серця коханню відкриваєм радо,
Бо вік - любові зовсім не завада.
Про це усім потрібно пам"ятать.

2013 р.

Посповідатись перед Богом,совістю й людьми
У Великодній піст повинні ми,
Проводити його в молитвах,добрих справах.
Господь же Всемогутній і Ласкавий
Гріхи відпустить і простить провини,
Тоді усе недобре нас покине.
Прощаймо один одному образи -
І стане легше на душі одразу.
Коли покаємося ревно й щиро,
Тоді Господь благословить нас миром.
Творім добро,бажаймо ближнім щастя,
Тоді усе сторицею воздасться.

2003 р.

*****
С детства мама все меня поучала-.
Не водилась бы ты, дочь, с кем попало...
Как же в голову все это запало-
Чтобы с неба в руки счастье упало!..

припев
Коль прописано пропасть- пропадешь.
От судьбы ты никуда не уйдешь.
Что посеешь, говорят- то пожнешь.
Там, где правда, там порою и ложь.

*****
-Ой не выйду за кого я попало,
И семью я не создам с кем попало,
И получится все так, как сказала-
Лишь с кем надо, а не с тем, с кем попало!

припев

*****
Было прожито ни много, ни мало.
Жизнь, как горная река, протекала.
Рыбы много, только сети порвало.
И попалось только то, что попало.

припев

*****
Вышла замуж за кого я попало
(Хорошо еще, что это попало),
Ребятишек от него нарожала,
И тогда лишь поняла, ЧТО ПОПАЛА.

припев

*****
На работе за двоих я пахала-
"Кто-попало" лишь пило- выпивало...
Верить в сказки я совсем перестала,
И любовь куда-то быстро пропала.

припев

*****
Вот попала, девки я, так попала!
Хорошо еще совсем не пропала.
И в подушку ночью часто рыдала...
Горя много на земле- счастья мало.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115062400331

Це наслання з диявольських куліс,
Метелик мов, од сяєва осліпши,
Я полетів на чари світлих рис
Лиця твого, у світі щонайліпших.

І не почувши слова: «Стережись!»
В красиве небо линучи все глибше,
Кохання зомбі випурхнув увись,
І розсипав, як візерунки, вірші.

Та не шкодую. То були часи,
Коли душа знялася над землею
У пошуках гармонії й краси.

Хоч спогад болісний про все отеє
Стріли уламком у єстві засів,
Сотає кров із ніжності моєї.

21.06.7523 р. (2015), Конча Озерна, Дажбогів гай – дача,
20 г. 47 хв.

Флоксами пахне у розпал спекотного літа,
Стежка, відбілена сонцем, біжить в далечінь.
Хочеться дзвінко сміятись, стрибати, радіти!
Жовтий метелик присів на моєму плечі.
Що ти, маленький, шукаєш собі порятунку,
Хочеш спочити хвилину, а чи зголоднів?
Жовтий метелик з коричневим в цятку малюнком
Радо літає, хоча і живе кілька днів.

2015

Озерця синяви п"янкої
В очах твоїх,
Краплини течії стрімкої
В очах твоїх.

Волошки голубі - не в житі,
В очах твоїх.
Ти даруватимеш щомиті
Для мене їх.

1981 р.

(пісня)

Моє рідне село
Із порога почалося,
Моє рідне село -
Це садок і ставок,
Моє рідне село -
У хлібах ти купалося,
У дитинстві зосталося
Моє рідне село.

Моє рідне село -
Це добро й пісня мамина,
Моє рідне село -
Тата руки міцні.
Моє рідне село
Та зелена галявина,
Де стрічалась з коханим я,
Знов наснилась мені.

Моє рідне село,
Думка лине туди моя,
Моє рідне село
Зігріває теплом.
Моє рідне село,
Хоч тепер і не близько я,
Та для мене колискою
Будеш,рідне село.

1999 р.

Дивитися на тебе можна безкінечно…

Всі такі нудні.
Ти ні.

2015

Порожнеча хапає тебе за руки і просить їсти,
очі у неї – наче в кота зі «Шрека».
Вона, як нахабна дурепа чи, може, грабіжник,
скорочує відстань і тягне тебе
до пекла.

Вона виїдає нерви, коли все добре,
і вчить напиватись так, щоб не пам’ятати
ні дня, у якому вхопила тебе за горло,
ні неба над головою,
ні навіть правди.

І ти відчуваєш її під ребрами, наче ножик –
вранці, коли годуєш скажену кішку,
ввечері, коли падаєш, переможений,
на порожнє, але ще тепле
подружнє ліжко.

Її очі – котячі, і голос – неначе музика –
це не виправдання для характеру твого мишачого,
бо такі, як вона, не бувають хорошими друзями,
бо такі, як вона, дико прагнуть
до самознищення.

Але ти відчуваєш потребу у ній, як в наркотику –
бо занадто боїшся рухатися і змінюватись,
викидати скелети і міллю поїдену ковдру
з ліками, що не рятують
від безнадійності.

На авто і трамваях, Хрещатиках і Троєщинах,
із очима кота і голосочком праведника,
вона хоче, щоб ти почувався нещасним і немічним,
у вагонах метро вростає у тебе
на́мертво.

Ну, а потім хапає тебе за руки і просить їсти –
заливає у тебе все, що горить і ллється.
Так, ця нахабна дурепа буває різною…

Вижени її з серця!

20.06.2015

Так як досі вишколу не пройшов,
тобто ще не оббивав підошов
об цю виболілу чорну кору,
а лише в раю стрибав на пару –

як наказує тобі командарм,
ти покинеш певну з білих казарм
і заселишся у тіло, аби
стати власником людської стопи.

Ця стопа – із найзрадливіших стоп:
не геройствуй, бо повісять на стовп,
якщо будеш сподіватись на хрест;

озирайся – lupus est, lupus est,
і найліпше з цим змиритися, чи –
готуватись до суми на плечі.

Не тримай на мене зла – є режим.
Я його створив, інакше – нажив;
я не хочу, щоби ти саме від
необачності став ніби релікт,
антикварна ігнорована річ,
елемент усіх широких узбіч,

і тому проводжу цей інструктаж
з огляду на невагомий твій стаж,
з огляду на дивні очі твої,
надто вперті, і т.д., і т.і.

19.06.2015

З вельможних просто глузував,
Не посилав ніколи… Плаху
Господь послав: подібний птаху –
Хтось всі зарібки поклював.

Пищить у всі роти сім’я:
«Ініціатор ти й креатор…
Пишайсь. А що нам їсти, тату?» –
Й безсила відповідь моя

Вмирає в горлі… Говори!..
Голодний син не спить під боком.
І пахне тридцять третім роком…
На двох бо ставок – півтори!

Це ж хочуть плем’я до ноги…
Розпарюєм окрайці чаєм.
Нам і втекти куди немає.
Із краю рідного в біги?..

Єдина думка окриля:
Не поскупився Бог на крила.
…І ллється з неба сонця сила,
І поїть соками земля.

22 червня 2015 р.

Мені так сумно,як тебе не бачу,
Себе вогнем кохання я палю.
Скажи мені:"Я щось для тебе значу?"
Бо я люблю,кохана,я люблю.

Без тебе я,як та підбита птаха,
Страждаю,мучусь,ночами не сплю.
Заради тебе ладен йти на плаху,
Бо я тебе лиш,зіронько,люблю.

Повір мені,я не такий,як кажуть,
Заради твого щастя все зроблю.
Хотів забуть тебе,та серцю не накажеш,
Тебе ж,єдина,віддано люблю.

1998 р.

Не лякайте вибухами літо,
Бо йому для нас родити хліб.
Що за сили нині правлять світом?
Корінь зла росте ушир і вглиб.

Зупиніться! Годі! Скільки можна
Гратися в жахливий бойовик?
Суть війни – потворна і безбожна.
«Не убий!», не множ сиріт, калік.

Сліз і крові стільки вже пролито!
Та невже те зло не має мір?
Не лякайте вибухами літо!
Поверніть на землю нашу мир!

…десять і вісім лілей твоїх
перетворюються на дев’ятдесять
двадцять і дев’ять страждань твоїх
крізь луску барабанно б’ються
язиків не маючи рибо чорна
до вод твоїх блідо-сивих
зайди приходять прала шукаючи
та і перуть там рибо:

чорні перуки і сиві перуки
виразки сонячні й видиви пеклові
ситих своїх тарганів і рожевих
але рожевих – менше…

губи тобі розбухають і кривляться
слово тобі задихається в бульбашці
місячні черви у кутиках крутяться
зайди-бо рибо-жінко!

двадцять і -надцять лілей твоїх рибонько
замість легких сорочок
ребра тобі оплітають звиваються
пестять гниють ночами
просять сітей гамівних і пальчиків
просять зірок і очей засліплених
золотом чорним з бажань тамованих
намулом тоскним що в мить змивається
просять і ще раз просять
глека-акваріум рибну ладанку
аби над серцем хвістливо битися
жар тамувати здійсняти бавити
ніжно лускою мити
душу рибалки…

рибино чорная
ходять на прало хирляві ратиці
жебри пустельні вулкани соннії
м’яті варрави телята з’їджені
вовком вселенським

глеки
їхні – то друзки жуки й саламандрищі
глеки – з ножів кісточок краснопіркових
і гарпунів що ріці темну течію
крають на шмаття

квіти
мокрі вуста виїдають (не гоїться!)
квіти луску завивають як мумію
риба в тобі засинає… боліло би
але пісок не хоче

-надцять і -надцять гачків перемелено
-носто і -носто квіток закатовано
тридев’ять вод пересохлих мов хусточка
вбитого сонця фугу
грають на ночі

з луски червонястої
вийдеш на берег порожній засмічений
вимиєш глеки побиті – лататтями
вимиєш ріку – прощанням і старістю
вигризеш дерево вербу засмучену
глянеш на тіло своє недовипране
чорним вустам що як паща проваллєва
жменьку повітря – цілунком чи каменем –
вишлеш –

…. ген там по суші
замість офелій у сіті вічності
привиди зайд і червиві човники
випрані болі дзвінкі мов глечики
жаби з ниток і качки наїджені
кров’ю і ще раз кров’ю
сплять і пливуть наче жертви-ідоли –
випий! ковтнути в останній рибонько –
наче піском прорости – не боляче
(знаєш то рибо-жінко)

най твоя жертва пливе мов течія
в тебе без тіла без рік без місяця
в тінь чи примару у гниль чи вигадку
й поряд ростуть наче ріг на зорянім
єдинорогу – квіти :

десять і вісім –
як перша молодість
двадцять і дев’ять –
багряне в білому
сорок і -надцять –
мов сонце в пляшечці
що ти в ній спиш пів-носто

У підсвідомості шукаю відчуття
Чогось тендітно-ніжного такого,
Що пізнавати можна все земне життя...
Занурюватись у блаженну втому...
Ковтати спрагло рими дотиком пера...
Черкати думку, точеним кресалом,
І випромінювать енергію добра...
Черпаючи у сонця свіжий спалах...

2015 р.

У моєї мами розцвіли троянди,
Хлопці-чорнобривці стали у рядок.
Заглядає сонце у вікно веранди,
Де сплітаю з віршів запашний вінок.
Застелила постіль чарівлива рута,
Колихають душу пташі голоси.
До творіння Неба я стою прикута,
Бо нема на світі більшої краси.
Розцвіли троянди у моєї мами,
Звеселяє ружу гамірний струмок.
Я забарвлю літо квітами-віршами
І сплету віночок зі своїх думок.
2015

Забувають серця, рукавички і решту дрібниць
У місцях, де годинники сплять і дощі не голосять,
Де прив’ялі слова сумовито пожбурені ниць,
Де немає тепла у руці, а руки – у волоссі.
На забутих мостах – одинокі громи розставань,
Наче блискавки нерв, чийсь болючий задавнений сумнів.
Розлилася довкруж скаламучена буднями твань,
Та від того ніяк. Може, трохи самотньо і сумно.
А, здавалось: от-от міцно сплетені промені рук
Перетнуть і мовчання, і час, і непевність, і звичку,
Та опиняться там, де дощу довгожданного друк,
Де у людях - серця, де губили лише рукавички.
2015

любов старцює по німих дворах
на паперті зачовганій ночує
її ніхто не бачить і не чує –
здорослішала божа дітвора…
любов цілує крихітні сліди
важкими черевиками затерті
вона не хоче бути поруч смерті
але її присуджено туди…
любов тікає в ранені серця
ховається в священному лахмітті
самотнього провадить в лихолітті
і затуляє очі у мерця…

Втеча у тишу.Солона сльозина. Туман.
Бавиться вітер зеленим лісам на потіху.
Сонях в долонях - як сонце...Оптичний обман?..
Ми переходимо долю, як втрачену віху...
В надрах глибоких покоїться теплий бурштин.
Грона акацій такі терпкувато-медові...
Дуже важливо душі, коли ти не один...
Дуже важливо, коли ув обіймах любові...
Вислизну в тишу і долю свою обману...
Стану сильніша...громам і димам на поталу.
Ви зачаруєтесь, скажете тихо : "Ну й ну...
Дивна ця жінка, що вірить у мрію зів`ялу...
Дивна ця жінка...жертовна якась...не така...
Світ цей для неї - якесь нереальне роздолля...
Цвітом лілеї тремтить у повітрі рука...
Воля у рухах, у серці...у зреченні воля..."
Жовтим лататтям відсвічує озеро й став...
Жевріє щастя в багряних обіймах півоній...
Бути для неї УСІМ...Ти ним став чи не став?
Чи потонув десь на дні у сльозині солоній?
В жовтій галузці тужавіє біла печаль...
Пахне соснова кора, як живиця роздмухана...
Важко втрачати...То жаль Вам також чи не жаль?
Зрониться пісня услід, як легенда підслухана.
Зрониться пісня і ляже собі горілиць ...
Вкриється цвітом , горошком або конюшиною.
Ноти високі крізь марево тіней і лиць
Вам проспівають - вона почувається винною...
Винною в тім, що цей сонячний світ не такий...
Винною в тім, що любов на землі огрубіла...
Навіть у тому, що в грунт цей - глевкий, нетривкий,
Пісня її упаде -
лебедина
і біла...

2015.

Вмираюче життя давно терплю,
В якому знемагаю від біди:
Марную дні в непевності й жалю
Між страхом і надією завжди.
І краще вже до скону доведи,
Зібравши вкупу гордощі земні,
Та не плекай жорстоких мук плоди,
Злу волю виявляючи мені.
Але якщо у серці кам’янім
Таїш ти крихітку добра німу,
Тоді усі нещастя, що я зніс,
Немов блаженство, з радістю прийму
І не лякатимусь разючих слів, –
За ними насолода йде услід.

… третю добу вітер з дощем
кілька полін лишилося в хаті…
клята мораль - непроханий щем
збіглось усе до багаття…
всілись. мовчу. тиша. пусте -
тільки би вцілити в риму!
я би на вуглях підсмажив есе
без етикету і гриму...
2015.

* * *

За Вітчизну хтось воює, хтось – Вітчизною торгує!
Хтось за Неньку умирає, хтось – на смерті заробляє!
Народ з військом жебракує, дехто – на війні лихвує!
Люд крізь сльози дух гартує, кодло покидьків – панує!

Коли ллються крові води – водить нечисть хороводи…
Честі шлях пройде крізь броди, чин борні – ціна свободи!
Час відплати-осолоди дзвоном б’є сокир в колоди…
Слово-дух, щит-меч, клейноди – в злуці – зроджують Народи!

Павло Гай-Нижник
19 квітня 2015 р.

Пливуть,пливуть кораблики-хмарки,
А вітер надимає їм вітрила.
І наші пролітають так роки,
А ми з тобою ніби і не жили.

Бо не сказали ще про головне,
Не доспівали про кохання пісню.
У світ бажань поклич скоріш мене,
Хоч стрілися чомусь ми надто пізно.

Прошу:мене ти в щасті утопи
І радості вино удвох нам пити.
Все ж краще полум"ям горіти одну мить,
Аніж усе життя повільно тліти.

2001 р.

Буває важко - то все воля Божа,
Хвороби - покарання за гріхи.
Лише тоді Господь нам допоможе,
Коли в молитві будем щирі ми.

Молимося:"Господи помилуй."
Каємось:"Провини відпусти."
Дай терпіння нам,бажання й сили,
Щоб духовно кожен день рости.

Допоможи позбавитися злості,
Заздрощів,обману та образ,
Ти бачиш все з Небес,із Високості,
Шляхами правди поведи всіх нас.

Вселяй любов у кожне серце наше,
Навчи на зло добром відповідать.
Тебе ми будемо, ВСЕВИШНІЙ,прославляти,
Щоби Твою відчути благодать.

2011 р.

Грушка

Тихий теплий літній вечір
Бавить тіло, тішить душу
Ти інакша, та у дечому
Наче мед чи спіла груша

Обірву неквапом листя
Залоскочу диким оком
І в обіймах так затисну
Щоб пустилась терпким соком

Поцілую ніжно в губи
І вкушу тебе за вушко
Прошепочу: «…люба, люба…
Ти моя солодка грушка»

Сонце котиться за обрій
З моря йдуть п’яні містяни
А мій погляд добрий-добрий
І закоханий без тями

25 червня 2014 р. Анатолій Хромов ©




Про це...

Тихий вечір, зимній вечір,
холодом проймає тіло,
ти ж тепленький, щойно з печі,
я тебе дістану вміло,

я по вигинах пройдуся,
не змигнувши навіть оком,
і без сорому торкнуся
лівим боком, правим боком!

Притискаюся сильніше,
холод притьмом утікає,
ти все ближчий, все ситніший,
кращих тебе і не знаю!

Вже згасає день короткий,
мить прийшла! Відкрию горщик!
Облизну краплинку з пальця,
так, настОявся мій борщик!

20,06,2015 Т.Цибульська

Відзвонили дзвони, відгули,
Віхола вечірня серце тисне.
Жито, де з тобою ми були,
Віхолі нанизує намисто.

Десь там сонце, тиша і стерня.
Дотик рук – гарячий, ніби небо.
Віхола під градами півдня
Забирала ввись небесну требу.

Відзвонили дзвони, відгули,
Від’ячали болем милі рани.
Жито, де з тобою ми були,
Пам'ятають втомлені кургани…

Перехрестями охрещене життя,
там сліди лишилися усюди,
там блукають наші почуття,
ті, які ніколи не забути.

Там дороги сходилися враз,
і розходилися, наче й не бувало,
і звучить відлунням тихе "нас",
те, що на хвилину поєднало.

Там рука торкнулася руки,
спогад, мов перлина у намисті,
перехрестями сплітаються роки,
і зникають, мов торішнє листя.

Правила неписані в життя,
хоч душа втомилась до знемоги,
та шукає серце вороття
в мить, коли зустрілися дороги.

2015

Ще все мовчить - лани, гаї,
Росисті затишні левади,
І ніч продовжує свої
Думки нічні перебирати

Ще сплять над річкою старі
Скрипучі дужі осокори,
Та око вранішнє зорі
Вже розчиняє хмарні створи

З туману вивела стежі
Хвиляста змійка до околиць -
Село побачив від межі
Прочанин, тихий богомолець

А над селом, мов мережа,
Пливуть-бринять церковні дзвони,
Прочанин, Богова душа,
Кладе на дзвін земні поклони,

Він уявляє вівтарі,
Біленькі храми і амвони -
А на леваді косарі
Виводять косами ті дзвони!

Прочанин обійшов село,
Шукав, ім"я де славлять Боже,
Нема! - ні дзвонів джерело,
Ні церкву віднайти не може

Нема! - хоч кланяйся млину! -
І рушив далі богомолець,
Розніс чутки про дивину
Далеко від сільських околиць:

Мовляв, село є на землі
Де інший світ відкрив запони,
Нема хоч церкви у селі,
Над ним самі лунають дзвони!

2015

                          І
Дорога, підмітаючи перони,
трамбує дачну братію совка.
І наче заєць, їде у вагоні
одна бабуся явно не міська.
Утомленою птахою займає
офіціозне сідало своє,
і як якої бесіди немає,
то тихо носом пелену клює.
Ну ось такі у неї силуети,
які не закарбуєш у серцях.
Вона не знає, що її поети
малюють у етюдах і піснях.

                          ІІ
А у руці у неї пара квіток:
весною жовто-сині польові –
козодра і барвінок, ну а влітку
ромени, конюшина, деревій.
Напевне кожна щось їй означає,
та цим не заклопотаний народ.
Вона собі на сідалі куняє.
А люди їдуть! Кожен поворот
її схиляє до плеча сусіди.
А той шаліє від її краси
і думає, – куди ця баба їде
у тісняві, у пікові часи?
У ній давно не добачають Жінки,
увінчаної пухом сивини...
А у очах – кульбаби і барвінки,
і каже, що у неї є сини.
Орли обоє, а один воює
за Україну. Слухає народ,
але не розуміє і не чує,
що в неї ще не ораний город.

                          ІІІ
Аж ось і волонтерія на часі
дозбирує воєнну данину.
Але нема охочого наразі
платити Раші за її весну.
А бабі прикро, що байдужі люди.
Виймає вузлик, дістає п'ятак.
Вона, можливо, їде у нікуди,
але зі смислом, а не просто так.
І що не заєць, хоче показати,
і що у неї не пуста сума,
вона почне квиток пропонувати:
– Беріть, у кого виходу нема.
А потім у собі знайде ще сили
зійти, і помолившися Отцю,
покласти дві стеблини на могилу
якомусь невідомому бійцю.

                              05.2015

Доле жіноча,яка ти примхлива,
Сумна і весела,а то й вередлива.
То ніжністю серце,буває,огорнеш,
А то вдягнеш жінку у жалібно-чорне.
То щастя даруєш аж до знемоги,
Залишиш й самотньою без допомоги.
То в дітях і внуках пошлеш їй утіху,
А то пожалієш веселощів,сміху.
То щирістю та добротою наділиш,
А то коханням вірним обділиш.
Вона все з покірністю тихо приймає,
На тебе й на Господа не нарікає.
Подякувать Богу за все вона хоче
І мовить: "Така уже доля жіноча..."

2005 р.

Уже перед тобою той рубіж,
Коли ще не старий і вже не юний.
Тоді й заб"ється серденько скоріш,
Торкнула ж ностальгія його струни.

Оглянешся на пройдені роки -
Чого досяг,а що ще не судилось,
Приплив відчуєш раптом сил в собі,
Неначе друге дихання відкрилось.

Устигнуть прагнеш більше,ніж зробив,
Щоб залишити в спадок поколінням
Чимало добрих справ і навіть див,
І жить з незаплямованим сумлінням.

Твої нащадки скажуть згодом хай,
Що є на кого їм в житті рівнятись.
Поки живеш - потрібно не здаватись,
Творити й на землі небесний рай.

1998 р.

-Сколько секс и почем минет?
...я гляжу на тебя в упор...
(на вокзальной ночной скамье
Проститутки и сутенер)

Прочь наигранность скользких слов!
-Заплати, и она твоя.
Расплатись за ее любовь-
И пластай ее, как маньяк.

...вырез платья пропах такси...
-Снимешь в номере все быстрей!
...в фарах ночи изгиб осин
Словно колья от упырей...

Платье бросишь, "по ходу," в ночь...
Миг свободы, как мир без виз...
...и в падении падшем дождь
Гасит пламенный ток в крови...

...дебет с кредитом в сальдо сбит.
Ты продажнее всех грязнуль.
Это- словно из-за обид
Ненавидеть свою страну,

Эту землю, где ты росла,
Что в военном горит огне...
...тела влажного мармелад...
-ЧИСТО-ТЕЛО!.. Иди ко мне!..

...на широкой постели мы
Отчего-то всегда в углу...
Ты отмыта... И я помыт...
Я вхожу, словно в землю плуг...

Это- собранный урожай
Из семян, что карманы трут.
-Я кончаю! И ты кончай!..
Странно... Отдых... И все же- труд...

-Синячок? Или нет- ушиб?
(прошлый, видимо, был жесток).
...лечим раны больной души
ЧИСТО-ТЕЛОМ... "Зарей восток..."

Лицемерно исторгну прочь...
-На. На чай. Уходи скорей
По дороге, где красят ночь
Пятна красные фонарей!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115062000927

*** прочитала казку СИНЯ БОРОДА ( враження ще з дитинства - страшна-страшнюча казочка )... і от ...щось таке...за мотивами ...якісь відлуння казки ( хі...)

РОЗМОВА ПРИМАР - УБИТИХ дружин КОРОЛЯ СИНЯ БОРОДА
( за потаємними зачиненими дверцятами в підземеллі палацу )

примара 1 : -Ця темрява густа,як мармелад...
А спогади...А спогади - каТАми
нявчать...нявчать голодними котами,
про те,що не повернеться назад...

примара 2 : -Які товстезні бігають щурі,
хоч кров схолола...І зотліла сукня...

примара 3 : -...нема очей - не бачити зорі,
не плакати,зачувши звуки лютні...

примара 4 : - Сестриці,так не личить гречним паннам-
хай мертвим...Але - про щурів!...котів!

примара 1 : - Колись мене ВІН ніжно кликав - АННО!...

примара 2 : -Мені -МАРІЯ... -тихо шепотів...

примара 3 : - ...любив мене...

примара 1 : -Та ні - МЕНЕ любив!

примара 4: - Любив УСІХ! підвал... темниця... яма...
...усім меча у серденько встромив...

А я буЛА - найпершою... І рана
вогнем палає з тих далеких днів:
... Гучне весілля! ЗОЛОТОМ - приДАне...
А наречена - з роду ЧАКЛУНІВ...
Король дізнався - налякався... вбив!
( все ж - в"язочку ключів ЗАЧАКЛУВАЛА,
допоки кров не зВУрдилась руда...
У Короля - не серце - КАМІНЬ - стало
і СИНЯ - КУрам НАсміх! - борода...:):):)

...з тих пір нема йому ніде споКОю..

...та чую...чую котиться луною
ноВЕ весілля шляхом під горою...



ВЕСІЛЛЯ СИНЬОЇ БОРОДИ

-Як ВЕСІЛЛЯЧКО гуляє -
Гоц! Гоц! Гуп - Гуп!
-В гальби пиво наливає-
і танцює,і співає
весь люд! Весь люд!

-Одружився наш воЛОдар - грізний СИНЯ БОРОДА!
Вже п"ятнадцята дружина - і красива й молода!

(-Де ж поділись - чотирнадцять?)
Свят-куй,народ!
(-Засолив у бочці з квасом
сам чорт! Сам чорт...)

(-Наш король чорТУ - знайомий-
брат,сват - свій чуб!
-Тільки цить! Про це - нікому!!!)
Гей! Гей! Гуп! Гуп!


ПРОЩАННЯ СИНЬОЇ БОРОДИ З МОЛОДОЮ ДРУЖИНОЮ

-як тужно вітер плаче у деревах...
Уже в похід заграли сурмачі...
(...Жінкам - молитви,а муЖАМ - мечі...)

-ЙДЕМО В ПОХІД! ТОЖ ОСЬ ВАМ,КОРОЛЕВО,
ОД ВСІХ ПОКОЇВ - КЛЮЧИКИ Й КЛЮЧІ...

-О,мій Король...Чомусь у сновидінні
скотилось Сонце з почорнілих круч...

-УВЕСЬ ПАЛАЦ - У ВАШІМ ВОЛОДІННІ !
ЛИШ НЕ СПУСКАЙТЕСЬ( ЗА МОЇМ ВЕЛІННЯМ ! )
У ПІДЗЕМЕЛЛЯ...( ТАМ БЛУКАЮТЬ - ТІНІ...)
ХОВАЮТЬ ВІД ОЧЕЙ ПОХМУРІ СТІНИ
ТІ ДВЕРІ ПОТАЄМНІ ... В ПАВУТИНІ...

ЩО ВІДЧИНЯЄ ЦЕЙ - НАЙМЕНШИЙ - КЛЮЧ!

-тремтять між хмар печальні клапті неба...
сіріє день,немов мутНА вода...
В опочивальнях - холодно без Тебе...

-НАКАЗ МІЙ НЕ ПОРУШТЕ,КОРОЛЕВО!
СПУСКАТИСЬ В ПІДЗЕМЕЛЛЯ - БЕЗ ПОТРЕБИ...

-корюсь,мій Пане Синя БОРОДА...

( Кохаю ВАС...хоч серце б"ється птахом:
кохання ЦЕ - мабуть, МОЯ БІДА... )


МОНОЛОГ КОРОЛЕВИ

Мій пане,за кінським копитом ще куриться порохом...
Цілунок прощальний не студить холодна вода!
В порожніх кімнатах - лиш тіні...А сВІчки - як сполохи...
І нудить цим світом дружина твоя молода...

бо дзвони весільні ще ген по угіддях - відлуннями...
А Ти вже зникаєш на битім шляху між дерев...
Чекати повернень,покірно німіючи буднями,
то доля дружин - хоч селянок,а хоч королев...

І ТЯгнуться дні,як неНАвисна нитка за голкою...
В печальних поКОях споКОю - ні вдень,ні вночі...
Твоя НЕ-ПРИСУТНІСТЬ лишає сліди,наче опіки...
Твоя НЕ-ПРИСУТНІСТЬ - у ЗВ"ЯЗЦІ ХОЛОДНИХ КЛЮЧІВ

що водить мене по палацу,як звіра - на шворочці...
Кімнати,покої - по колу,хоч очі заплющ!
Бо ГОЛОС - тоненький,страшний,наче привид у мороці,
ШЕПОЧЕ... ШЕПОЧЕ...ШЕПОЧЕ про ДВЕРІ та КЛЮЧ...

...покручені сходи - печальні,потворні,як ПОкручі,
чепляють за ноги,немов зачарований плющ...

...спуститись...додолу...
додолу ... там двері... ось - ключ...

Досі не знає ніхто до пуття,
як почуваються мерші.
Мушу прожити я інше життя,
поки закінчиться перше.

Поки ходили у парі одні,
си́ніли наші барвінки
і пролітали перервами дні
ради одної оцінки.

Я ще не їду у літо моє.
Ти ще стоїш на пероні,
поки фантазія раду дає
їхати десь у вагоні.

Може тому ти сьогодні така,
наче це літо останнє.
Любить розлуку недоля гірка
і ненавидить кохання.

Перегорнули сторінку свою,
наче щоденник закрився.
Я на пероні як двійка стою.
Ти у вікні – одиниця.

Доля й недоля обох не мине.
Поки ще підемо босі,
я умираю на літо одне,
ти оживаєш на осінь.

                              06.2015

Життєвими дорогами ходили,
У кожного із нас була своя.
Втрачали і знаходили,любили,
Та раптом на стежині - ти і я.

Як поглядами стрілись ненароком,
То зрозуміли все,без зайвих фраз,
Що нарізно надалі ми - ні кроку,
Ніхто й ніщо вже не розлучить нас.

Нехай у тебе сивина на скронях,
У мене срібна стрічка у косі,
Але серця у вічному полоні
Трепетної ніжності й краси.

2007 р.

Отчий краю,моя колиско,
Що гойда мене стільки літ.
Чи далеко я буду,чи близько,
На тобі лиш зійшовся світ

Клином.Краю,ти серцю милий,
Скільки пройдено вже доріг,
Лиш тоді набираюсь сили,
Як на отчий ступлю поріг.

Поблукаю дитинства стежками,
Із джерельця води нап"юсь,
Й знов полину удаль з журавлями,
Ти ж чекай:я вернусь,вернусь...

1997 р.

Ярославові Саландяку


Ярмаркувало сонце.
Промінь – за фарби,
за пензлі – жмут,
а хто продав – зігрітий.
Знайшло в рядах мольберт –
і друг мій заробив
на дві гарби проміння
й частку літа.
Намалювало місто
в сонячнім вінку
і прицінилось – усмішка за огляд.
Хтось не спромігся,
щирий,
на платню таку –
миттєво градом
топтано роздолля.

2015р.

Я піду в поля широкі
У просторі , у розлогі
Там розквітну у чеканні
У самотньому мовчанні

Оберу собі я квітку
Не яскраву , не примітну
А звичайну , колоритну
До очей твоїх подібну

В ній тобі я покажу
Як я трепітно люблю
Як стараюсь , бережу
Знаючи що не верну

І нехай усі це знають
Хочуть заздрять , проклинають
Їм в цій музиці не грать
Не звучати , не лунать

З того часу і до нині
Голос мрій , пісні пташині
Неба очі волошкові
Де усе віддав я долі.
2015р.

Де любов буя там нема мене
Де була вона там полин трава
Полонив себе , зачинив себе
Де знайшли обом там тепер одна

І не будить вже , не голубить вже
Шелестить листком над ручай струмком
Про минуле те , не забуте ще
Що пропаще в горі свого дива жде

Мариво чи ні ? У чиїй душі ?
Відірвало з корнем , рахувало дні
На кону тримав миті чарівні
Та не довелося , відібрали злі

Ось тепер стою в полі , у гаю
Декому цвіту , іншого сужу
Хтось ламає , гне , радісно йому
Все це не минає , за обох плачу.
2015р.

...я знаю - завтра крiзь мене почне проростати трава...
та це мене не бентежить,скорiше -тiшить...
...закотилася згаслим сонцем перестигла моя голова...
А очi -як жаль!не побачить нiхто!-за небо тепер голубiшi...

Ще тремтять в Переможця руки...не на користь мою-двобiй...
Ось-мiй Ворог.В долонях-меч,що рубав умiло...
...переможного маршу звуки надi мною кружляють,мов рiй...
Та крiзь мене - ростуть...вже ростуть!-неймовiрно зеленi стрiли...

Я-травою...травi...трава...я стебельцем гнучким-крiзь ребра...
я-до сонця,до синiх зiр, крiзь холоднi морози згуб...
...Переможцю,колись i ти... упадеш -вже не чуючи неба...
я травою - цiлунком нiжним доторкнуся,прощаючи,губ...

У цілунках уяв
Узяв.
Молода підійшла.
Дала

Все, що тільки змогла. Чимало.
А тоді промовляла-

Подивись на портрет,
Поет.
В віддзеркаленні днів
Ти скнів.

Я таким тебе запам"ятала.
А тоді- змалювала.

Та поет відсахнувся
Аж,
Бо не вразив його
Типаж,

І сказав- ти умієш давати
Краще, ніж малювати.

Через час повернула-
Ся ( ))) ),
Аж обличчям сія
Уся,

Із пакунком в руці. -Дарунок!
Розгортає пакунок-

У пакунку лиш... Дзерка-
Ло ( ))) )...
До поета, мов вірш,
Дійшло-

Роздягаймось, хто швидше. Ну?
Малюватимем ню.)))


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115061900554

Чулпан Хаматовій,
співзасновникові фонду «Подаруй життя»,
та всім небайдужим до людського горя

Граються в єрусалимськім парку голомозі діти.
Їх мова далека од тутешнього івриту.
Як, зрештою, і край , котрий не в змозі одвести їхню біду.
Мимохіть притишую прискорену ходу,
Здіймаю руки у вітанні мовчазнім,
А серце відстукує свій намір потайний:
«Єрусалиме, мов діточок своїх, малечу пригорни
Та якомога швидше в справжнє дитинство поверни,
Щоб непокірні в хлопчаків чуби повиростали,
Аби косою аж до пояса дівчатка запишались,
Аби в краях, куди здоровими так хочуть повернутися вони,
Тебе довіку звали цілителем і світочем земним.
Наділений спрадавна даром Божим,
Зціли, Єрусалиме, цих діток голомозих!"

Дівчинко в джинсах потертих, з рожевим наплічником,
Тепла кофтинка з широких ангорових смуг,
Хто з казкарів записався до тебе прибічником?
Хто з-поміж принців доводить, що він тобі друг?

Шкіра прозора, повіки безсонням підсвічені,
Знічений мозок бунтує вже третю добу.
Дівчинко в шибці, які ти болючі освідчення
Душиш, знічев’я кусаючи нижню губу?

Захист від світу – блакитних навушників клапани,
Русе волосся до ліктя – хиткий кринолін.
Дівчинко, знаєш, буває, із серця подряпини
Сходять повільніше, аніж з дитячих колін.

Знаєш, в метро стільки ліній, зупинок і напрямків,
В наших долонях прописано стільки шляхів,
Нам уготовано стільки забоїв і набряків,
В пошуках теплих долонь і привітних дахів.

Карти, буває, обманюють, схеми прибріхують,
Принци подекуди вірять у хибні казки,
І у погоні за короткочасною втіхою
Наші вагони втрачають насущні зв’язки.

Дівчинко, квіточко, рибонько, сонечко, ясочко,
Очі-волошки зі світлим відтінком журби,
В темній столичній підземці, будь ласка, будь ласочка,
Будь обережна, ріднесенька, не загубись!

Джинси потерті, душа, наче сукня, у квіточку.
Поміж бровами напруга тримає кордон.
Я пам'ятаю, яка ти була без наплічника –
В середньовіччі з таких малювали Мадонн.

Дівчинко світла, із записниками дешевими,
Очі не торкнуті тушшю ані олівцем,
Хай всі наплічники будуть у тебе рожевими,
Хай всі казки твої будуть з хорошим кінцем.

Зорі, як квіти,
Вночі назбираю.
Ти так потрібен,
Тепер я це знаю.

Зорями з кошика
Нас уквітчаю,
Що в мріях просимо,
Вірю - чекає.

Босі, як діти,
Для двох ціле небо.
Щастям зігріті,
Нічого не треба.

Зорями з кошика
Нас уквітчаю,
Що в мріях просимо,
Вірю - чекає.

Хай не згасає
Любов, як ці зорі.
Все нам співає
В казковому хорі.

1999

1 варіант

Під повіками – віки,
Діти сплять й чоловіки…
А моя жіноча втома
Заблукала не удома.
Заблукала у твій слід,
Де цвіте колючий глід,
Де снують суниці тінь
З наших двоголосих млінь.
Моя втома між грудей
Стогоном дзвіниць гуде.
Огортає, мов спідниця
В цятках стиглої суниці…
Під повіками – неспокій –
Яснозорий, ясноокий…
Тільки глід об лікоть – чирк!
Страх настраханий, мовчи!

2 варіант

Під повіками – віки.
Діти сплять й чоловіки.
А моя жіноча втома
Заблукала не удома.
Неодягнена, невзута,
Полишивши звичні пута,
Напівсонна і розкута
Побрела в любов туманом –
Бездоріжжям первозданним.
Заборони?
Забобони?
Що страхи?
І що ікони?
Бо вона іде на мрію,
Хоч несе хреста Марії.
Незворотній її крок,
Хоча пальці збиті в кров.
Мрія зводить, як стеблину,
В ній Марію й Магдалину.
Сплять віки, слізьми умиті.
Що епоха?
Просто миті.
Втома всіх тисячоліть
Бачить Мрію, то й не спить.

4 червня 2015

гиля-гиля мої гуси-лебеді мої діти-мої батьки
летіть-летіть до сьомих небес
не затримуйтесь через мене
крила в’язнуть у смолах болю
краще я дивитимусь в небо
і радітиму що ви – зорі
плачте-плачте дощем за мною
в самоті виживати мушу
доглядати сумні дерева
напувати водою мову
провести до дороги доню
що дрімає доказом Бога…
мамо-мамо… не обертайся – в мене в серці доволі солі…
я один у пустелі тата…
я копаю його криницю…

І у печалі пізнається радість,
у далині, на дні, у однині.
Майбутнє не об’їдеш на коні.
Минуле повертається на старість
у самі неочікувані дні.
               Тоді і доля наче усміхнеться
               на кілька мить нежданого кінця,
               коли ще наповняються серця
               надією, що грішному минеться,
               якщо його кармічній чаші серця
               не застує пародія лиця.
Все непідробне важко повторити
і раз, і двічі на мільйонів сто.
Та кожен копіює пережите,
одного разу ніжністю зігріте,
яке не заперечує ніхто.
               Але існує істина Пилата.
               Нагайкою вимірюємо зло,
               і віримо у міфи ЕНЕЛО,
               у обереги і міські пенати...
А неофіти мають пам’ятати,
якщо хоч одиницям це дійшло,
що істина – коли на цьому світі,
политому і кров’ю, і слізьми
і ратаїв, і воїнів – їх діти
поволі, а стають таки людьми.

                              2015

Туди лину думками і серцем,
Де під лісом білесенька хата,
Очеретом поросле озерце,
Там збирали ряску каченята.

Там дитинство моє босоноге
Пасло гуси,раділо й сміялось.
Все,що сном відпливло кольоровим,
Мені лише на спомин зосталось.

1997 р.

Гроза в чистом поле извергла разряд...
А в храмах так мирно лампады горят,
Как будто дарована всем благодать...
Но в поле под ливнем... Мы вспомним... Опять

Разверзнет Перуна рука небеса,
И землю омоет слезою роса,
И снова, как в сердце рождения страх,
Мы вспомним все то, что исчезло в веках.

О прошлом великом, о Вечном пути
Который прошли и который пройти
Небрежно подняв, словно выпавший приз
Меж Явью и Навью с названием ЖИЗНЬ,

Еще предстоит... Так идем же вперед,
Сквозь ливни и молнии в вечный поход,
Которому нет и не будет конца!..
...и храмов лампады согреют сердца.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115061800213

А річку зради не перепливти,
У ній, на жаль, немає переправи.
І хоч досягнеш у житті мети –
Мокріє зрада зліва, а чи справа.

Закриєш очі, - а вона вже тут,
Забути схочеш – нагада безсонням.
Коли у травні квіти зацвітуть –
Морозом ляже на твої долоні.

І вже вона навіки, мов тавро,
Між вами буде до самого скону.
Не зраджуйте коханих і добро
У зраду не потрапить до полону.

02.06.15