Щось кажуть - у Бога за спиною,
Мовчать, бо розкаятись важко.
Углиб - то ковшем, то перлиною...
Лоскочуть зелені мурашки.

Збулися і злуки, і пошуки.
Глянсують сервізи інфанти.
Порожнява котиться в кошику...
Рідня подалась в емігранти.

"Тримайсь!" - пробелькоче дванадцятий,
Коли відірветься, здаліє...
А ти залишаєшся - мацати
Прижовклі листки "Гамалії".

У рань покавуєш, арабіку
Зачнеш на вечерю молоти...
Чорти вибиваються з графіка
Закупки душиць за пишноти.

Нікого не спиниш. Летовище
Відчистила чернь від євшану.
Тут буде чистилище овочів.
Готуй шкарабайку бляшану.

А може, шумке Ельдорадо
Нарешті побачиш за рогом.
Витруюй сарказм. Ти вже рада,
Що пан асфальтує дорогу.

Подайся у сад за Івонченці.
Там сливи і півень на печі.
Невже тобі справді ще хочеться
Стриміти у цій колотнечі...

Під меццо-піано притишено
Оглянеш всі буйні палати.
О скільки шибок тут розкришено...
А ти вимальовуєш батик.


2015

Набігають думки, як хвилі
Озера Мічиган.
І усе б – нічого, тільки озеро –
Океан
І життя, і радості, і такої туги –
Не перейти…
Набігають спогади,
Накривають хвилями
Самоти.
Пропливають лебеді
І гуртом здіймаються
В небеса…
У душі – окрилена
Віра перевірена
Воскреса.
Проводжаю лебедів –
Зустрічаю перший я
Пух снігів.
Всього маю вдосталь вже,
А своєї осені –
Й поготів.
Розмело по світу всім
Найдорожчих, рідних, та –
Не зберу.
Що в мені лишилося –
Не підвладне осені
І перу.
Вдалині од берега
Не знаходжу прихистку
По світах…
Набігають хвилями,
Милями безкрилі
Мої літа.

***
Як добре у світі твоєму!
На ранок сад повен сонця,
І Янголи-охоронці
На варті цього Едему.

Тут м’яко духмяна м’ята
Наповнює душу чайну,
І тишею життєдайною
Відлунюється стокатто

Дощу по даху тераси.
Незаймане узбережжя
Таїть глибину безмежжя
І вічні простори часу.

Я, мабуть, – частина цього,
А значить – частина тебе.
Я пестила вітром теплим
Натомлені твої ноги,

Я ніжила сонцем ніжно,
Була молоком топленим…
І як ти тепер без мене
У цьому саду безгрішнім?

Хто ходить до тебе в гості?
І як взагалі живеться
Коли твоє сонце-серце
В мою проникає осінь?

Ти знаєш, – моя відрада –
Як тут, на землі невтішній
Мої зацвітають вишні,
Принесені з твого саду.

І де б, і коли б не була я –
Забути мені не вдасться
Смак чаю Твого і щастя
Іще не земного раю.

***
Полоснула осінь полохливе
Літо охолодженим дощем.
Небо густо процідило зливу,
Сад мій скоро вистигне тихцем.

Ляже долу яблуко останнє,
Птах останній випурхне увись.
От і все. Хіба що ніч гортанно
Тишу в самоті переповість.

Я іще не думаю про все це,
Я іще не вірю, не збагну…
Це все – серце, ошаліле серце
Вечорами клітку рве грудну!

Ще тривоги не набрали сили,
Ще птахи ідуть мені до рук,
Та клубком у горлі підступила
Чи то осінь, чи то біль розлук.

Я не знаю, як її минути,
А вона мене – і поготів.
Сад іде, оголивши у грудень
Віти, ніби струни для вітрів.

Все він стерпить. Одерев’яніє
Біль, завмерши на самім краю.
О, мій саде! Так, як ти, не вмію
Зустрічати осінь я свою!

***
Відходив сад і прищепив
Серце мені своє.
Нічого, звиклося, прижилось,
Таке воно вже, як є.
Росте у мені, і його гіллям
Затісно стане колись.
Коріння вхопиться за ріллю,
Проб’ються віти увись,
І вже то буду чи я, чи сад
Моїх-не-моїх думок.
Аби проміння, земля, вода
Поїли мене-його,
І не важливо, – звідкіль зерно,
Аби – наливні плоди.
І смерть – не смерть, коли я – це хтось,
А хтось – це ти…
Відходив сад і прищепив
Долю свою мені.
Тепер удосвіта солов’я
Пісня жива бринить.
Тепер – що осінь –
Скидаю все, чим я жила,
Півдолі – прагнення світла, сонця,
Весни, тепла.
Тепер крізь мене вітри проходять –
Усі наскрізь.
Живу так глибоко у землі
І – горілиць!
А серце прагне
Лише вродити
Потрібних слів.
Мій садівник, невідомо,
Що
Мені
Прищепив.

Понеси мене,вітре удачі
Через ріки,долини,поля,
Де співають,сміються,не плачуть,
Може з щастям зустрінуся я?

Ти світи мені,радості сонце
Влітку та восени й навесні.
А журбу та невдачу і розбрат
Наче пил,змиють зливи рясні.

Зимонько,біди всі снігом білим
Притруси,а ще - зло заморозь.
Щезнуть хай на землі жахи й війни,
Гріють душу добро та любов.

Сяйте,зіроньки,мов діаманти,
Ясен-місяцю,вийди з-за хмар.
Може скажете,що я дивачка?
Що собі,того зичу і вам.

2015 р.

До побачення,сонячне літо,
Понесуть тебе в вирій вітри.
Хоча все ще буяє і квітне
Та змінилися вже кольори.

Соковито-зелене,барвисте
Помінялось на жовті тони,
Небо синє,високе і чисте
Стало сірим,похмурим,низьким.

Уже виросли малі пташата,
Стали впевнено та й на крило.
Хочуть літо з собою забрати,
Щоб до нас воно знову прийшло.

2015 р.

...по сей бік зими за межею
у безмірі маряться знов мені
злеліяні літом лілеї
і мальви немов намальовані

2015

У низах обвідного каналу
за латаття ламке заплисти
(а в каналі є білі корали
і, можливо, блакитні кити),

чорноти під ногами дістати
(наче виснаженості пера) –
там, де неарештований катер
збив сусіда-рибалку Петра,

але звідки не вимито спомин,
тихе марення берегове,
ніби приспаний ятером човен
в очеретяній парі пливе.

25.08.2015

Коли ти побачиш доволі, щоб знати усе,
І сумнів повзтиме, як нерв надокучливий, тілом,
І думка новітня захопить знайомий есей,
Щоразу клюватиме день, хоч кудись відлетіла,
Коли вже від вибуху душу твою рознесе
На друзки дрібні за коротку непевну хвилину,
Тримайся за вітер, і пташку, і промінь – за все,
Тобі в цьому світі ніхто і нічого не винен.
2015

Єднаймось, любі українці,
Візьмемось за руки усі.
Не можна бути наодинці
У ці складні для нас часи.

Вшануймо, милі українці,
Свій рідний дім, де ми зросли, -
Чарівну Неньку-Україну.
За неї стоїмо, брати…

Вклонімось, друзі-українці,
Своїм батькам, що вклали в нас
Безсмертну душу по краплинці.
Не киньмо їх в останній час…

Любімо щиро, українці,
Безцінний скарб – своїх дітей.
Сирітству – ні, ми не чужинці,
Так не вбиваймо в них людей.

Пам'ятаймо, українці,
Про наш обов'язок завжди:
Вільно жити в любові, мирі,
Лишаючись навік людьми.

Так традиційно доля
малює зеброю життєвий шлях,
чорніє смуга ось неволі,
а далі світла ,як маяк.
І скарги наші неумісні,
коли на смугу чорну став.
Радій ,хоч як на ній і тісно,
Та біла може не настане.
А як нежданому радієш,
за ним і жданий гість приходить,
навчися жити у надії ,
тоді й життя з тобою довго ходить…
26.08.15р

Війна…Страшна війна
На Землю Українську стрімко впала,
Занапастила тисячі людських життів,
Їх безтурботний спокій зруйнувала…

Вона згнобила села і міста,
Зрівняла з попелом палкі надії
Знесилених батьків, дітей малих
У прогресивний розвиток країни…

В кожного думки лише одні:
Я хочу вільно жити без війни…

Я хочу жити без війни
І дихати на повні груди,
Не відчуваючи вини
За лицемірство влади люте.

Я хочу вчитись без війни,
Зібрати досвід променистий,
Пізнати світ в усій красі,
Отримати знання корисні.

Я хочу мріяти без війни,
Закласти впевнене майбутнє,
Не скуштувати зла плоди,
Не скніти у гіркій спокуті.

Не хочу вірити війні,
Що тішить зрадників народу,
Приносить їм бридкі дари, -
Криваве золото та морок.

Не хочу бачити страждань
Пригнобленого горем люду,
Сліз матерів, дитячий плач,
Які доносяться усюди.

Не хочу чути про відлуння
Від пострілів, снарядів, мін;
Вогню гарячого у грудях
З розжарених, димлячих шин...

Я вірю, що колись настане мир,
І кожен зрозуміє власні вчинки,
Навчить нащадків берегти свій рід,
А сам отримає заслужений спочинок…

Однак, нехай ніхто не забува слова святі:
Ми маємо прожити без війни…
2015 рік

Про осінь так багато говорили,
Співали й малювали цю красу.
А я люблю її багряні крила,
Які до сонця душу донесуть.
З весни кохання в осінь плодоносить,
І цільбоносні всі її плоди.
Весіллями по світу сто голосить,
І золотом дарує молодих.
«Чаклунка»  хтось про неї скаже стиха,
Бо всі в її обіймах золотих,
А я скажу: - «Немає в неї лиха,
Щедроти в осені з небес святих.
26.08.15.

По дорозі, вік за віком,
перевальцем по прямій
сунуть мрії – хто під ніком,
хто ціпок ховає свій.
А обабіч, при дорозі,
розрослася хаща тьми.
Блисне світло. Там, на розі,
перевірка, хто є ми.
У достатку, у халепі
з вітром в полі, в голові –
доганя обранців хепі,
усіх інших се ля ві.
Ідемо у ніч, за обрій,
там, де сонце устає.
Напереді сенс-добродій
і позаду – не своє.
Плевели і зерна биті,
лиходії та святі
миють ноги в море-житі,
у прадавній чистоті.
По дорозі, вік за віком,
з правом судиться суддя.
Хабарі і телефони –
діти судного буття.
У колонах – трубадури,
скрепи, стяги і мара,
чорна пустка квадратури,
Магометова гора.
Ідемо. Усе за планом:
втіха, каяння, печаль.
Хто босоніж, хто із крамом,
що украв – лишати жаль.
Є рівняння не тотожні
і тотожні абияк.
Дні пустотні чи порожні.
Не вмовкає брех собак.
Все патьохи та патьохи.
Індекс щастя на чолі.
Завелися воші, блохи
від тяжіння до землі.
Словом, ділом та віршАми
виростає мрії птах –
в небі змій летить під нами
на семи людських гріхах.
26.08.2015

Циганський танець - воля і жага.
Летять пацьорки, стукають обцаси...
Розкришена горіхова нуга.
Жують стегенця тлусті карабаси.

Маленька сцена.
Плямкотіння.
Дзінь...
Червона пляма на зеленій блузі.
Банальна куля - ворог ворожінь.
Гіпотетичний крен гіпотенузи.

Кудись летіло серце... за дими.
Кудись пливли оці кальмари, щуки...
Гундосять вибивайли:"це не ми...".
А Смерть мовчить - голодна і безрука.

Лящання переляканих мальвін.
Залитий каберне дешевий пудель.
Цяткує скатертину парафін...
Циганочки із виходом - не буде.

Описує поет інтим.
А я слідкую-уявляю.
Пером обводить золотим
Свою голубооку Лялю.

Підносить віршем до Ковша.
Стило пірнає в магму синю.
Насправді...Ляля відкоша
Йому дала, кохає сина.

Навіщо батько - сивий мен?
Лисніє маківка, задишка...
Між містечкових мельпомен
На витрішки отримав знижку.

Та що поетові той факт?
Тісна будення шахівниця.
Раз описав інтимний акт...
Аж тричі ляснула по пиці.

Синок розсердився, сопе.
Сідає сам у чорний джиллі.
Натхнення літнє, півсліпе...
Та рве поетові всі жили.

Жбурнула Лялечка журнал.
Брехню почули аж зі сцени!
Потішив літерат загал.
Заліг творить про Авіценну.


2015

Сувої дивовижної краси…
З них можна диво-килими розшити –
Відтінки: теплий, ніжний, боязкий,
Суворий, грізний, трішки сумовитий…

І радісний, щасливий… Вознеси
О Боже, шлейфи сяйва самоцвітів –
Мов настроїв поета пояси,
Укрили перевесло розмаїто.

Чого уява лиш не випліта!
Із каменів коштовних висікає
Мости-аркади і гірські міста

Що виростають у небеснім плаї.
Це – про кохання мрія золота,
Де все недобре і погане – скраю.

24.08.7523 р. (2015) Конча Озерна.

На світанку юності своєї
Хтось стрічає справжнєє кохання,
Інший - все життя його шукає,
Віднайти чомусь так не вдається.

А як доля золотом сипнула,
Коли стало сонце у зеніті,
Я себе щасливою відчула,
Ти ж найкращий за усіх на світі.

2007 р.

Дощем заплакав літній день останній,
Бо відчувається вже осені прихід.
Красі оцій виспівують осанну
Птахи,готуючись в далекий переліт.

Холодні ранки росами срібляться,
Хоч вдень по літньому ще сонце пригріва.
Ніколи нас не перестане дивувати
Природа-матінка,вічна і жива.

2005 р.

Буде донечка до школи
в перший клас ходити
запитала у матусі,
що їй там робити.

-Доведеться тобі , доню,
читати й писати,
бо в житті, маленька, треба
багато що знати.

Будеш ти ходить до школи,
як на працю тато,
за свої знання хороші
отримаєш плату.

Як навчишся ти гарненькі
літери писати,
«Молодець!» тоді отримаєш,-
каже доні мати.

Пише дівча літери,
старанно виводить,
у кімнату до батьків
з зошитом заходить.

-Подивись,-каже, - матусю,
літер тут багато,
куди ж будемо з тобою
молодців складати?

…Ось літо вже минає і діти знов в дорозі,
бабусю з дідусем залишили самих,
забрали онучат й лишили на порозі
дитячі іграшки та спогади про них.

Дідусь стоїть сумний, бабуся тихо плаче,
махаючи услід хустинкою з плеча,
машина вже за рогом, у двір скотився м`ячик
й маленьке цуценя скавчить без онучат.

І літо вже пройшло, і осінь вже в дорозі,
а там дивись - і скоро вже зима,
бабуся з дідусем ще довго на порозі
чекатимуть дітей , а їх нема й нема…

Тетяна Сахно 2015 рік

Вдягни мене чи, краще, роздягни.
Тоді у душ - і вимий від багнюки.
Бери на руки і клади на низ -
Я унизу не видам ані звуку.

Дивись на мене – ні, не на лице!
Дивись углиб – дивись, чи там не втонеш.
Нікому я не розповім про це,
Бо ми удвох порушили закони.

Як дуже хочеш – стрель у мене, стрель!
Чи придуши, як мавр Дездемону.
Штовхай мене, як штангу чи гантель –
Ти можеш так робити аж до скону.

Погасло сонце – це ще не біда! -
Біда, що посковзнулась на слизькому.
Укритись нічим – милий мій, давай
Бери мене скоріше - і додому.


25.08.15

Старий автобус у серпневу спеку
Гудів надсадно, глухо, без угаву.
Ви голосом притишено-далеким
Рондель читали про заморську каву.

Вслухалася у ті слова не марно,
Таки відчула ностальгійні ноти,
І уявила затишну кав`ярню,
Дві філіжанки кави. Ви - навпроти.

Кидає свічка світло золотаве
На канделябра патину зелену.
Із Вами це, звичайно, перша кава,
То чом зі смутком дивитесь на мене?

Те відчуття реальності і досі
В собі ніяк не можу побороти.
Зустріти із горнятком кави осінь,
Як Ви - не знаю, а от я - не проти.

21.05.2015р.

Це така потреба – в Тобі і Слові.
Щастя воно тихе – як ніч на Спаса,
Коли зорі – глянув, – а це медові
Яблука на вічному дереві часу.

Коли дощ мугикає першу мжичку
І немає фальші в його звучанні,
Й вироста струмок у потужну річку,
Слово вироста життєдайним.

Це така потреба – по всьому світу
Назбирати краплі на дощ для саду, –
Хай цвіте і родить, і множить літо
У солодкій м’якоті перших яблук.

Це така потреба – триматись поруч,
Наче сонях – сонця, і неба – крила,
Щоб усе, що серце Твоє говорить,
У мені жило й набиралось сили.

Не підвладний час, та мені й не треба,
На земній дорозі – завжди короткій –
Є одна-єдина у житті потреба –
По Тобі утратити весь свій спокій.

Ти пишеш літо. Знову пишеш літо –
Тягучі дні на білім полотні,
Всепроникаюче медове світло
Крізь виноградні грона наливні,

Крізь брижі листя ситцевих акацій,
Плетіння хмелю, вигини лози…
І ту, якій тремтливо пестив пальці,
Але руки ніколи не просив.

Ти пишеш щастя першої вечері,
Строкаті айстри в склянці на столі,
Як тільки розгорталася містерія
Очей і рук, невипадкових слів.

Переблиск намистинок бурштинових
(В очах ще більше того бурштину!),
Не піймані на думці і на слові
Дві пристрасті, не зведені в одну.

Ти пишеш літа швидкоплинний розчерк
У вигрітім, обласканім краю.
Ти пишеш нас.
А я дивлюся мовчки
І вже нікого тут не впізнаю.

Та це не фото – просто аватара!
Людина в чорному з прихованим лицем
Ста баксами розкурює сигару:
Десь і понти, десь - правильний акцент.

Ім’я нове - не часто, слава Богу,
А в сейфі - із десяток про запас,
Як і 3D-секретна зовсім "прога",
Котра на раз міняє кожен раз

Легенду, face, костюм, краватку, пару,
Манери, style, орбіту, casino…
І аж тоді даю усім я жару!
My name is Bond. А, врешті, все одно!


25.08.15

***
Любов минає. Інша прибуває.
І є у цьому певна міра зла,
але й добра, коли і серце сяє,
і завірюха очі замела.

***
Не утопи у ненависті серце,
коли обсіли люті вороги.
Цю течію не вичерпнеш відерцем,
де люди – протилежні береги.

***
Любові неземної не буває.
А є мана, коли вона одна
на небі озирається, сумна,
і він один на березі чекає,
що вирине русалкою вона.

***
Причарувала, приручила,
але нема у серці зла,
що явно іншого любила,
коли коханою була.

***
Сідає сонце у зелене море
і тішить душу золото й зело.
Де серце утопає у тепло,
любові нерозділеної горе
вже не таке глибоке як було.

***
Серце гасне і таке нещасне,
що воно ніколи не погасне,
поки Віра і Надія є.
Бо одна від іншої чекає,
що заснути першою бажає,
і ні та, ні інша не дає.

2015

Просять у Бога, пантрують зозулю...
"Стежку подовж, я не хочу вмирати".
Шепче тесляр, що витісує люлі,
Відчай-боєць у котлі - з автоматом.

Хочеться волі, пахучої стружки,
Маму обняти, що ліпить вареник...
Часто наляканий бурею служка
Топить човенце, що плинуло креном.

Вирівнять важко, на інше не скочить.
Море свинцеве, холодне, безкрає...
Мо`, за недбальство, за скрекіт сорочий
Бог всевидющий людину карає...

Гупають боднями, плевели мелють.
Сто хулахупів на курви сідницях...
Та не знайшли одного мудрагеля,
Що припинив би війну-косовицю.

Пісню співають самотно чи хором,
Вчать хлопченят убивати вражину.
Я запитаю - притлумлений сором:
Пустиш під коси єдиного сина?

Ось дідуряка на ветхім дивані
Пише осанну свободоньці-волі...
Десь у Парижі онук його Ваня,
Десь у Палермо племінниця Оля.

...Щастя благають, вбивають за милу,
Що пов`язала рушник чужоземцю...
Дай же нам, Господи, розуму й сили,
Стримай напір - лихварів та шаленців.


2015

Можна пожуритися і тільки.
що усе майнуло і пройшло.
Ех, якби тоді були мобілки,
а не чисті почуття і мізки,
як би все по-іншому було.

Не кусав би лікті я до крові,
що любив без тями есесер.
Ех, якби минуле – у тепер,
був би я завжди напоготові
і не зайвий, наче піонер.

Не чекав би манну я із неба
ні у будні, ні у вихідні.
Їв би оздоровлюючі стебла.
Ех, якби мені усе, що треба,
то й не треба іншого мені.

Ой немає вже за що напитись,
як було у роки молоді.
Міг би і хорошому навчитись,
Ех, якби удруге народитись
у якомусь іншому житті.

Любій би освідчився наразі,
і байдужій – кожної весни.
Ех, якби тоді не перелази,
то і нині по чотири рази
я ще перелазив би тини.

Марно обіцяти на вівторок,
що і молодим не обіцяв.
Та і нині я собі не ворог.
Ех, якби мені хоча би сорок,
як би я бабусю обіймав.

Ну а нині маю я радіти,
що уже немає ні кубіти,
ні бажання вижити святим.

Ех, якби мені до цього літа
не старіти і не животіти,
я ще й досі був би молодим.

08.2015

Візьми мої руки у теплі долоні свої
І прожени десь далеко байдужість,яка віє холодом.
То й співатимуть нам у квітучих садах солов"ї,
Ми ж іще не старі.Так шалено серця б"ються й молодо.

Хоча діти дорослі й онуки уже школярі,
Та,як мовиться,в порохівницях ще вистачить пороху,
Щоб кохання вогонь калиновий не тлів,а горів
І не меркло із часом,а сяяло літ наших золото.

2015 р.

Нас суворі будні закружляли
І тепер нікому не до свят.
Віроломно так на нас напали,
На Сході України йде війна.

Хоч неоголошена та підла,
"Кусає" ворог,наче той шакал.
І не один вже патріот загинув,
Щоб "старший брат" не став на п"єдестал.

Йому поперек горла наша єдність
Та свободолюбний наш народ,
Знищити він хоче незалежність
І волю нашу - це ж її оплот.

Та поламає зуби свої хижі
Об нашу мужність,силу і жагу
До вільного життя.Свою Вітчизну
Скривдити нікому не дамо.

Ми переможем у важкому герці,
Хоч тисячі життів - його ціна.
І знову зацвітуть сади братерства
Та квіти миру,усмішки добра.

2015 р.

І шерех слів, і шепіт тиші –
осіннє шамкання життя.
Гору лоскочуть в нірці миші.
Гора сміється як дитя.
Над полем ніч зірками сяє,
філософ-місяць їх пасе.
Зашелестів зефір у гаї.
Приніс новини: те та се...
Жовтіє спід. Підліску хаща
уже підпалена огнем.
Час-Герострат і осінь-праща
зело вражають пал-мечем.
Притиш ходу і зупинися –
маліє день на терезах,
принади віку в синій висі
сидять у колі по кутах.
Слова і числа мелють жорна,
принади падають з кутів.
Ось юна, зріла, сиво-жовта…
А ти якої би хотів?
Скрегоче вісь Землі вертіння.
Наводить стрілки Годинкар.
Усе минає. Ера тління
приспить жагу, заллє і жар.

24.08.2015

Вона сиділа на даху Парижа,
вдихала запах вітру і вина,
вологі очі мокрого престижу,
вдивлялись в душу де завжди зима.

Вона оділа чорний капелюх,
вітала ґречно принців із Версалю,
втікала від щоденних чорних мух
в поезій гостроту зі смаком Провансалю.

Вона вичікує хвилини, щоб злетіти,
втоптати тіло в значення подій,
вплестися у букет де мертві квіти,
висять сумними фарбами немрій.
2014

Зболене небо застигло спазмоване,
Губи пошерхлі в тишу кричать.
Нене моя згорьована,
Ніженьки мої болем ячать.

Не поверну до тебе. Знаю,
Вже доріг не сходити мені.
Я живий, та свіча догорає,
Я до тебе прийду уві сні.

Я б до тебе отак притулився,
Як маленьким хлоп’ям колись.
Але, мамо, я так втомився,
І чомусь мене тягне увись.

Я дивлюся в матусині очі,
Вона тихо читає молитву.
Небо плакало опівночі,
Як прийняв я останню битву.

Ми терени всієї Європи
затулили від «русской вєсни»…
Ми – мазепи, бандери, укропи –
України своєї сини.

Хоч немає між нами ще ладу,
все ж до бою завзято йдемо.
Степова незборима Елладо,
хто впрягти тебе зможе в ярмо?

Фашизоїдно-дика Росія –
ця остання імперія зла –
посилає нового «месію»
нам у вигляді Вови-пуйла.

Ні! – Кремлю та його агітпропу,
годі вже нас учити азів!
Ми – на варті. Ми – хунта, укропи,
з нами слава прадавніх князів!



2015

***
У обоймі – тільки шість.
У обіймах буду гість
і у неї, і у Ліри теж.
Та чого іти мені
у герої записні,
поки те що сіється, не жнеш?

***
Осідлаю я Пегаса,
як бувало не щодня
і за путінську заразу
на кладовищі Донбасу
може й вип'ю на коня.

***
І буду я у Рашії «запретний».
А як не я, то хто її доб'є
за те, що сало ріже не своє.
А може дати чергу кулеметну
оце і є призначення моє?

***
Пу криваве ще мене не знає,
хоч у Раші є мої сліди.
звідки не вернулися діди.
І коли Європа почекає,
то колись доїду і туди.

***
Не чути «вопіющого» народу,
що визначає імідж на загал,
кого – «мочити», а кого – у воду...
По-тихому йому намилять морду
і не узріє, де той п'єдестал.

***
А ми усі зальотні патріоти.
Немає тільки совісті такої,
як мають волонтери і герої,
аби стояли ще рої і роти.
Але радіють чинні ідіоти,
які вони у нації ізгої.

                              08.2015

Киплять мізки у палача:
«Який ще план намалювати?»
І як з «братерського» плеча
Вуздечку на Вкраїну вбрати.
Страшні і чорні сторінки
Епоха наша закарбує,
Та не загнати у «тіски»
Вкраїнську душу!!! Звіре ,чуєш?
І зрадників в погонах теж
Собі візьми до Мавзолею.
За душі юні заплатиш….
За ту небесную алею….
Не думай ,що багряний трон
Тебе у вічності звеличить.
Давно вже смерті котлован
В свої обійми Тебе кличе.
Ти прийняв образ Люцифера
І граєш долями людськими..
Та непідвласна цій химері
Душа Добра,Любові й Миру.
Давно Ти проклятий у Бога,
Та ще в конвульсіях поб’єшся,
У пекло вся твоя дорога,
Отам уже смоли нап’єшся.
Земля не зійде із орбіти,
І очі Бог відкриє людям.
Загине зло у цілім світі…
А Україна є і буде!!!

Хто ти ,дівчино , із синіми очима,
Що калину пригортаєш до грудей?
Хто ти із косою за плечима,
Неначе колос у серпневий день?
Хто ти ,дівчино,що усмішка крізь сльози?
Розпач свій ховаєш у душі.
Хто ти ,що стояла у морози
У знущанні і страшній брехні?
Хто ти , дівчино із ранами на тілі,
Із полону вирвавшись,живеш?
В тебе руки й ноги обгорілі ,
Але не здаєшся і не вмреш.
Хто ти , дівчино,що воскресаєш знову,
Із веселкою п′є́ш воду із Дніпра?
Хто ти ,що ллєш кров за рідну мову?
- Україна Я, не вмерла ,Я жива!!!
2014р.

Я не буду просити пробачень,
щоб чекати від моря погоди,
і нехай безліч втрачених значень
залишать простори моєї природи.

Я не буду хотіти вернутись,
і торкатись до сліз у конверті,
щоб забути, але не забутись,
бо я з покоління щасливих і впертих.

Я не буду приходити знову
і шукати сходинки до низу,
в мене інша дорога в основу,
бо я виживаю в період кризи.

Я не буду …Ні буду, ще буду,
ще потрібно багато до-бути.
І ні одна на світі лялька вуду
не зможе мене здобути.
2014

Душею,мов до раю доторкнуся,
Манявський Скит – історія віків,
І знову я до Тебе повернуся
Із трепетом у серці від гріхів.
Святине рідна – духотворний горне ,
Нап’юся я енергії життя,
І Бога образ тут нерукотворний ,
Душа летить у простори буття.
Смереки своє віття простягають,
Рятуючи у немочах митарств,
Яке блаженство в цій землі витає,
Багатство тут найкраще із багатств.
Якщо прийшов без віри,то повіриш,
Байдужим не залишиться ніхто.
Святині чудотворні України,
Зціляють душу в сяйві молитов.
05.07.15р

День народження Свій зустрічаєш
У сльозах, у крові ,у вогні,
І «салют» смертельний розриває
Твоє тіло у нерівній боротьбі.
Хоч і юна,але Ти безстрашна,
Незважаючи на молодість свою.
І ридання ,й горе,бідолашна,
Не зламали воленьку Твою.
Україно – очі повні смутку,
Від сердець, розбитих в матерів.
І до свята траурні здобутки …
Найстрашніший День з усіх тих днів.
Юна пташко , Ти злетиш над світом,
Крила неодмінно заживуть.
Тільки пам'ять днів , вогнем сповитих,
До кінця життя нічим не струть.
Моя юнко, з цвітом калиновим
В косах золотих, немов руно,
Хочу ,щоб цвіли Твої діброви
І війни не знав уже ніхто!!!
Хай цей День із болем зустрічаєш,
Та настане мир і розцвітеш.
Ворог згине і добро засяє.
Дім свій вишиванкою вбереш!!!
23.08.14р.

В серпневому сонці твоя золотіє краса,
А лет між народів аж ген піднебесно-орлиний,
І ця тимчасова московсько-кремлівська яса
Не стишить фанфар волелюбства твого, Україно.

Тобі дивувати цей світ під покровом небес,
Нікому не вдасться поставити нас на коліна.
Довірся нам, ненько, не зрадим довіку тебе –
Ми діти батьків, але також твої, Україно.

Яви свою волю і мудрість усіх поколінь,
На нас уповай, найкоштовніша наша перлино.
Даремні потуги твоїх ворогів – тільки тлінь,
Вовік незалежною й вільною будь, Україно!

Приспів:

Будь певна, Вітчизно, хоч ми для борні замалі –
Та парость родюча у рідній правічній землі,
І соки живильні твого джерела – без кінця –
Наповнюють наші дитячі та горді серця.

2015

Згадай мені, вітре, про землю квітучу, про
акорди праволі у пісні козацької шаблі!
Несе чисті води, як сльози віків, Дніпро,
де небо степи засіва зорепадом недбало.

Де вихор смертей підіймає дев'ятий вал,
згадай Україну вишнево-солодку, що нині
не жовто-блакитну – криваву бере вуаль
і йде, наче бранка в ярмі, на свої іменини.

Пророки на хмари пророцтва лихі несуть:
чого нам чекати. Чекати? Катів і погорди.
На часі – шукати не знану ще поки суть
Її незалежності. Хвиля любові й свободи

(ще, вітре, згадаєш), як віра ясна́, свята,
змете чорну кіптяву з мо́го народу дороги,
народу, в якого на болем блідих устах –
як перший цілунок, гаряча молитва до Бога.

2015

Народе мій, Твій шлях такий тернистий,
І Ти його долаєш крізь імлу.
Укотре здвигнув посох кам'янистий,
Укотре зводиш від орди стіну...

Народе мій, шляхетність Твого роду
Тебе звела з обідраних колін,
Ніхто не відбере Твою свободу,
Козацький дух знов б'є у віщий дзвін.

Народе мій, Твої стремління - зорі...
Знесилений...гірку долаєш путь.
Та вірю, що ці прагнення прозорі...
Тебе не зрадять і  не підведуть...

рано-вранці сонце в ранці
а хмари сполохані в кишені
промінням гарячим вражаю мішені:
птахи
птахи
птахи
і я в неспокійному танці
і я у веселій ході
і я у холодній воді –
у росах
у травах
у листі
он гріються барви землисті
гріються позолочені
я зізнаюся вітру у злочині
крайнього спокою
я причащаюся рікою глибокою
вслухаюсь у лісу розмову
і знову
і знову
і знову
сміюся птахам

2015

О Соломіє, дівчинко сонця.
Долі-лелеки... обскубані крила.
Пересипаєш ліщину і стронцій,
Ліпиш докупи шматоване... квилиш.

Кралечко сяйна, уперта і гожа.
Знову дарунки тобі - за прихилля.
Змії, вужаки...
Надламана рожа.
Різані вени, стрічки, сухожилля.

Скільки іще тобі, Соле, терпіти?
Кпинять найстарші, зовуть середульші.
Слухаєш на ніч оглухлих піїтів,
Треш їм затерплі сідниці та кульші.

М`яту скирдують якісь недоріки,
Аж захлинаються, славлячи, жаби.
Знову гримують вуста і повіки,
Дихаєш важко, бо вставили жабри.

Котиш під гору тугі покотьола,
Кличеш телесиків, губляться луни.
Поли короткі, задовгі крамоли.
Метафізичні, дешеві парсуни.

Танці довкола, банковане пиво,
Крутяться фуркала, варяться раки.
Юнко зелена, ти, певно, щаслива.
Скільки ж у тебе тойот, кадилаків...

Є торф`янища, прадідна червінька.
Є бурштинові прикраси, є мідні.
Спералася ти на колючу ковіньку,
Шепчеш: "...нарешті я житиму гідно".

Рій махаонний.
Волосся хвилясте.
Купа опіній, чарунки і бджоли.
Хто поправляє вимову, хто хлястик...
Сходиш на гребінь - чи рабства, чи волі.


2015

Не хочу, не змусиш.
Не хочу. Не хочу.
Пошкрябаю стіни, вчеплюсь за сорочку.
Схоплюся за двері, впаду на коліна.
Не хочу, не змусиш. Я вільна людина.

І знову як було. І знову спочатку.
Підійди до мами і обійми татка.
Пограйся ще трохи, слухняна дитина.
І от ненароком поб'ється картина.

Покажи всім зубки, нехай повтікають,
А потім як завжди гукають, шукають.
Спитайся у Бога, чия це провина?
У тебе в цім світі проблема єдина.

"Пробачити треба, пробачити мусиш" -
Що ще мені скажеш? Я вже не боюся.
Твоє божевілля, рік кожна хвилина.
Я ще не здаюся, я б'юся невпинно.
2015

Хай,
нехай квітує рідний край
і випікає коровай
країна
Русь.
За Україну помолюсь,
до неї серцем прихилюсь.
Єдина,
ти
не побоїшся висоти,
ідеш до світлої мети
своєї.
Є
усе хороше і своє,
і є і наше, і моє
у неї.
Кий
у неї буде на віки,
і будуть нинішні батьки
і діти,
і
ще від зорі і до зорі
за неї будуть матері
радіти.
Нам –
її і дочкам, і синам
уїлись в душі сатана
і війни.
Ще
у океани потече
її любов. Ще є плече
надійне.
Ми
і залишаємось людьми,
і вилізаємо з пітьми
до Бога.
Нас
іще очікує не раз
і приведе у добрий час
ясна дорога –
перемога.

                              24.08.2015

(вірш тиичасово вилучений авторкою. На конкурс)