Трави зелені, трави...
У тобі так багато приправи.
У тобі так багато дощу –
не відпущу.

Трави зелені, трави –
чекаю нової заграви.
Гаряче спокійне кохання.
Шкіри здирання.
Серця вбивання.
Зоре моя ти вечірня і рання!

Трави зелені, трави...

2015

Ні, ніколи не буду твоїм віршем,
Твоїм ребром
Не Єва для тебе і не Ліліт я

Ти лиш не клич
Од солодко-в’язких уз
Звільнюсь сама
І випурхну
Нетлею у вікно відчинене давно


Ти ж не станеш для мене гріхом моїм?
Лиш тіла млосний клич
Чи міцна ця в’язь
Навряд чи...

На крилах у мене ще один візерунок
Прозорий і простий
Красивий переливчастий орнамент
Залишиться тепер аж до кінця


Лу Саломе
Не твое ребро
Нет, никогда не буду я твоим стихом,
Твоим ребром
Не Ева для тебя и не Лилит я

Ты только не зови
От сладко-вязких уз
Сама освобожусь
И бабочкой ночною в давно открытое окно
Я упорхну

Ведь ты не станешь для меня моим грехом?
Лишь тела томный зов
Крепка ли эта связь?
Едва ли...

На крыльях у меня еще один узор
Прозрачный и простой
Красивый переливчатый орнамент
Останется теперь до самого конца.
----------------------------------------------------
Лу Саломе (1861-1937) - легендарна постать, за якою упадали всі, хто знайомився з нею, а Ніцше навіть хотів одружитись.

Назавжди на Землі настала ніч,
Навіки опустилась вічна тьма
На світ.
І в темряві сказав мені один старий:
«Сідлай свого гривастого коня!
Бо стільки літ
Ти мовчки споглядав весняний цвіт
І осені холодний вітряний привіт,
І білої зими прозорий лід,
І літа теплого прозорий мід.
А нині ніч: і байдуже яка пора.
А нині ніч: назавжди тьма.
І ти в цій тьмі, в оцій імлі
Коня женеш прямуючи на зорі –
Оті, що в жмені затискає Водолій,
І блиск меча і дзвін копит,
І посміхаєшся недолі злій...»

Стара домівка - згублена душа
Сумною впала в ропачі додолу.
Раптово стала всім вона чужа,
Вже не збере родину біля столу.
Не заколише вітер її сон,
Забули хату навіть вітровії...
Старенька лампа - зношений кулон
Не подарує вогники надії.
Зі стін бадилля буйно пророста,
Печаль укрила тінню вікна-очі.
Та ще вона, наївна і проста,
У самоту́ повірити не хоче.
Жила бабуся з мудрістю сови ,
Любила груші, доглядала квіти.
Нема її -зови чи не зови,
Лише жаліє хату з того світу.

Співчувала раз сусідка пташині колібрі:
- Як живеш ти з чоловіком при малім калібрі?
- Що малий - то правда, - каже птаха та сусідці,
Та зате він за секунду робить двісті фрикцій!

2015

Все ти знаєш.
Добре знаєш.
Час такий,
і ти вважаєш:
гідність
за умов сучасних -
ГМО.
Перекрикуючи інших,
втратив ти не ритм у віршах,
всіх, хто прози -
хресне дно.
Креативний,
не це_брате,
ти себе вважаєш вартим
благ і цінностей
земних.
"Роботящий" -
геть не кращий,
а "гарматне м'ясо" пащі,
революція
для книг.
"Що ж ти, Боже!
Світ
хороший.
Дай мільярд -
згадаю,
може,
гідність.
Або те,
що там було..."
А стосовно
"безкоштовно" -
гречку дали.
Гречки повно.
Горб - не янгола крило.
Бог далеко.
Бог д а л е к о...
А людина - не лелека.
Очі бачать і мовчать.
Доки хаос
(жодних пауз),
у душі завівся
страус.
В чергах
ще тобі стоять.

16.07.2015

Во тьме за окном притаившись, Луна,
Впитав за века откровений вина,
Исполнясь любовных признаний во лжи,
Плеснула мне в комнату ревность- держи!
А ты, отрешенно к окну подойдя,
Купаясь в лучах неземного дождя,
Свое обнаженное тело
Задела! Задела! Задела!
И голая сцена. Лишь ты в ней и я.
И с мертвой Элейной причалит ладья...
(...как холоден в теплых широтах
Лед древних камней Камелота...)
И как объяснить? Ведь ОНА умерла.
Исчезла. Умолкла. Сгорела дотла.
И путь к НЕЙ сокрыт. Только мглы пелена...
Как призрак стоит между нами она...
Но... В лентах спирали тела обвились...
И чувства, как звезды с орбит, сорвались...
И болью с тропическим жаром
Мы вылечим лунные чары.
Вопрос без ответа- совсем не вопрос.
И так до рассвета... И снова взасос...
И мимо ладья проплывает...
Не время... И ревность стихает...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115071600627

Скільки в лісі стало зойку:
Запросила білка сойку.
Швидко гостя прилетіла,
Галаслива і примхлива,
Що, здається, це не птиця,
А якась диво-цариця.
Бідна білка упадає:
Догодити як – не знає.
Гостя ж та ще витівниця!
Їй на місці не сидиться.
Бо як тільки завітала,
То запаси всі покрала.
Довго білка голосила:
Не ту гостю запросила.

8-12 липня 2015 р.

Ця любов непрошена,
Цвітом припорошена,
Квіткою барвистою
В серці розцвіла.
Зорями уквітчані,
Місяцем повінчані,
Вітерцем обвіяні,
Тонемо в обіймах ми.
І ногами босими
Підемо ми росами
У далеку даль.
Там тобі, коханая,
Милая, жаданая,
Небо прихилю.
На руках носитиму
Все життя любитиму
Лиш тебе одну.

9 липня 2015 р.

і юним і малечею
ходив я проти течії
по суші і воді
і нині на печалюся
що мало я стараюся
зарадити біді
і я усе дорослію
і чумакую досі я
по морю і землі
якби я був художником
то був би послідовником
у Рєпіна Іллі
і от лежу і маюся
і марно намагаюся
придумати слова
аби і у дорослого
до року високосного
п'яніла голова
чекаю на вакансію
поета і не каюся
за витівки свої
як горами і долами
палкими і свідомими
шугають бугаї
писатиму чудовою
як тужить за коровою
один старий осел
або у серпентарії
усі свої симпатії
отарою пасе
як укра опечалює
що СеШеА Італії
здає металолом
я тішуся Європою
Ітака Пенелопою
а Рашія ослом
і я не заколисую
і рівно стільки пишу я
що не надокуча
є лівому і правому
глухому і лукавому
рубаю із плеча
за волю лугандонії
і за її агонію
до самого кінця
і каятися п'яною
сучасною Кассандрою
мені не до лиця

                              07.2015

Слова, слова - а істини нема.
І серце менше й важче щохвилини.
Від слів - біда, а сил уже катма.
До втечі - залишається хвилина.

У спеку - сніг, і сонячно - в метіль,
на серці віють всі вітри утоми.
Я залишаю для хвилини біль,
я залишаю на роки мій спомин.

Розбився глек, посипались рови.
Нема кому тримати оборону.
Я втратив тіло й порухом сови
Лечу у темінь, вічну й безборонну.

***
Одне й те саме є і буде знову.
Життя таке, що відбирає мову.
Реалії за межами всього
розумного, здорового, а слово
уяви не пояснює його.

***
Європа – найсучасніші атланти
у списку недосяжних ойкумен.
Але ніяк Європа не пойме, –
наука не уміє воювати.
І Рашію пора бетонувати.
Її інакша зброя не візьме.

***
Теорії радянських аглоїдів
і пролетарський сентименталізм
обстоюють романтику сусідів.
І африканське плем'я людоїдів
ще побудує власний комунізм.

***
Все довкола – явно чудасія.
Не тому, що п'яні без вина.
Страчені і мрія, і надія.
Бестія усе ще багатіє,
а убогим гепає війна.

***
Усе виношує природа:
і споживання, і ліміт,
і виживання, й ...геноцид.
І люди іншої породи
для інших – корму дефіцит.

***
Яке мурло на нас не заробляло?
А їм все мало, мало...
Мало?
Мало!!!
І невідомо, що воно з’їдає,
та знаємо, йому не вистачає.
Коли ці вепрі – тлусті і здорові
уже не зароблятимуть на кро́ві?

                              07.2015

Ця дівчинка дивна, - сказала Іринка,
- у неї в торбинці пожежна машинка,
а в книжці - дракони й жахливі пірати,
а в синій коробці маленькі солдати!

Ця дівчинка дивна, - сказала Світланка,
- у неї на майці зображення танка,
в кишені не лялька, а два пістолети,
пластмасовий ніж і частина ракети!

Дивачка, та й годі, - сказала Оксанка,
і дружно кивнули Оленка й Тетянка.
Я зовсім не дивна! - образилась Ната,
- це просто у мене є старших два брата!

2015

Ще пам’ятаю звіддалік
Зимові дні сонцевороту,
Ще не утратив я їм лік
І пам'ятаю всі достоту.

І їхня низка чимала
Складалася отак помалу -
Тих днів єдиних, що здаля
Здавалося, і час тримали.

Я пам'ятаю кожен з них:
Зима іде до половини,
З дахів тече, струмки з доріг,
І сонце тане на крижині.

Закохані, як уві сні,
Тілами зближуються вміло,
І на гілках у вишині
Пітніють літеплі шпаківні.

І стрілки, що дзелень-дзелень
Повзуть повільно циферблатом,
І за століття довший день,
Як обіймаємось в кімнаті.


15.07.15

Вчувай. Не покарання і не шана це
за нерозумно витрачену тишу –
тобі нічого більше не лишається
у сутінках посеред бездоріжжя,

окрім як дослухатися до коників,
замлілих вечоровою росою,
що вимирає, як силабо-тоніка
чи залишкове листя мезозою.

14.07.2015

Виблискують-срібляться куполи соборів
І золотом сяють на церквах хрести.
Щосвята й щонеділі збагатитись духовно,
Господу вклонитись ми йдемо сюди.

Лунають піснеспіви і благодать Господня
Зійде,неначе сонце із Небес на всіх.
Бога у молитвах завтра і сьогодні,
І на віки вічні славимо.Амінь.

2014 р.

Люблю…
ну що ж поробиш?
страждаю
інколи терплю
радію
плачу від жалю
до себе
інколи до тебе...
що серце маєш молоде
та зморене уже таке
що і любить і вірити боїться...
і тільки вітер вовком свище
коли зелені твої очі
сіріють від густої ночі
що часом ти впускаєш в себе…
багато знань
ще мало змісту
у такій світлій голові…
щораз вишукую в собі: чому мені?
чому??
мені??

28.05.2015

Мій Острове, світе безлюдний,
На мапі глибокого сну!
Лягли йому води на груди
І думають думку одну.

Зачавлена повінню пісня –
Розмита-розмилена мла.
Був Острів – зробився недійсним.
Ген плесо. Немає села.

Немає слідів, нема колій.
Не йде череда у луги.
Омиті рамена від солі.
Ріллю не цілують плуги.

Води наковталися вікна,
Теленькають клямки ледь-ледь…
Моє родове! Моє зникле!
Вода! Шелестить очерет.

Проектів сухі розрахунки…
Село – проти сили ідей?
Складались пожитки у клунки
На спиноньки гнаних людей…

Свій корінь рвонули щосили,
У жменю сховали жужмом
І слізно прощЕння просили
У свого села всім селом.

Услід закипіла робота –
Край світу раптово настав!
Обійсть незагоєні соти
Загоїв до смертоньки став.

На сотні гектарів розлитий,
Сховав у глибини село.
Було воно світлим і світом.
Та в тому й біда, що БУЛО.

Бо й маючи назву містичну,
Утратило свій оберіг.
Бо склалося так історично,
що й Бог врятувати не зміг.

На дні воно денно і нощно
Гойдає услід течії
Покинутих спогадів ношу,
Затоплені сни нічиї.

Там щуки вишукують хижо,
Рачкують у сховок раки.
А човен гладь лагідно ріже
Вздовж спогадів русла ріки.

Русалки несправжні і справжні
Лоскочуть одвірки чужі,
Пірнають в глибини звитяжні
Лякають села міражі.

Водоймі величній байдуже,
Що в неї в утробі лежить.
У неї душа – від калюжі,
Калюжу ніщо не гнітить.

Лежить у оточенні лісу
Зробилася з часом своя.
Епохи минулої риси
Замила Ірші течія.

Сичевські, Купневичі всюди
У світ звідтіля побрели.
Мій Острове! Де твої люди?
Чи справді вони там жили?..

14 липня 2015

Таж і хочу лиш це:
Позабуть мить гірку,
Серця крик, заблукалий в пустині,
Повернутись і жить, як жилося колись,-
Ой, дубочку ти мій...
Ой, озерце моє ти синє...
-----------------------------------------------------------------------------------
Рахель Блувштейн – класик івритської поезії. Народилася в Саратові, дитинство та юність поетеси минали в Полтаві.

На схилі блакитної річечки
Живуть невеличкі прикрості.

Найперша велика прикрість -
Малий ланцюжок у песика,
Друга - вода не суха,
Третя – муха якась,
Четверта - в кота кігті гострі,
П'ята - курку зловити не просто,
Сусіда за ногу не вкусиш,
Із неба ковбаси не впустять,
Найбільша ж прикрість у тому,
Що люди їздять, а песики ходять.

Наллємо песику молочка,
Щоб прикрості ті наче змила ріка.


14.07.2015

Ця коронована осінь, задивлена ввись...
Ця позолота років, і думок, і приречень...
Тиша вагоміша...Просто спивай і дивись,
Слухай життя, як основу для рим і для речень...
Слухай себе, розчиняйся у світлі, щоб знов
Цвітом душі пломеніли сузір`я високі...
Щастя - це світло, а світло - незгасна любов,
Що для душі і блаженство, й розмірений спокій...
Слухай цю тишу. Вона у тобі і в мені...
Вірші - також заримована магія тиші,
Пам`ять сердець, надчутливі космічні вогні,
Подихи наші - прискорені і сміливіші...
Гонять вітри каравани барвистих думок.
Творить печаль наших мрій кольорове графіті...
Трепетна музика кожен озвучує крок
В ніжній клепсидрі, крихкому дзеркальному світі...
Наше кохання - нестримний космічний потоп,
Музики слів і думок неодмінна предтеча...
Ловимо зорі в невидимий свій телескоп...
Осінь.
Печаль.
І окрилена пісня лелеча...

14.07.2015.

У пам`яті - між зим своїх
Сонцестояння дні – як піки.
І неповторний кожен з них
Й повторювався теж без ліку.

Вони усе тяглись, текли,
Предовгу склавши вереницю.
Єдині дні оті, коли
Здається, час мов зупинився.

Всі пам`ятаю досі їх -
Зиму до середини близять.
Дороги мокрі, краплі стріх
І сонце гріється на кризі.

Й закохані, немов у сні
Дедалі в пестощах нестримні.
Й пітніють у височині
Зігріті між гілля шпаківні.

Годинник мов – анітелень,
Ліниві стрілки крил не здіймуть.
Триває довше віку день
У нескінченності обіймів.

Розтятий надвоє,
зближаєш журбу,
закований воїн.
Життя – як табу,
а світ – перелітний,
живи – не живи.
Відходиш од світу,
собі йдеш «на ви».
Лети, чорногузе,
дорога – літа.
Всіх чорних нагрузять
хрестами. Спліта
павук домовину
прозорих лещат.
І щастя на спину
закинеш, дівчат
зустрінеш в дорозі,
плетуть-бо вінки.
А ти, чорногузе,
легенький такий.
Стожала – у грудях.
Ти знаєш, хто ти.
Півсвіту розбудиш,
хоти – не хоти.
І линеш не криком
од замкнених крил,
а поступом тихим
нетлінних могил,
а леготом серця
в незвіданий біль.
Чи тяжко найпершим?
У вирій – тобі
призначено летом
провадити хід.
Чи білим лелекам
важкий переліт?
У вітер холодний
удариш крильми.
Заради свободи
Ідемо «на ми»,
на снайперські кулі –
беззахисно. Там
у небі зимовім
над нами літав
твій стишений голос
з дороги доріг.
Змордованих вирій
покличе. Усіх
під «Градами» градом
потятих. Сурма
котра прозвучала?
Рахунку нема?
Жнивує прийдешнє,
остання страда.
Рятує від смерті
смертельна хода.
2015

Роса на пальцях в кришталевих переблисках,

Зітхає сонце в хмарах диво-ранку,

І ангели плетуть в барвистих нитках

Майбутнє світло вже погаслого світанку.

Струнка панянка босоніж ридає,

Збирає власні сльози у відерце,

А Бог природу знов благословляє,

Й здіймає стомлене від ночі серце.

Так форс-мажорно поєдналась віра,

Планета, простір і людина світу ,

В молитві ранішній, коли здіймалась сила

На ореолах райського повіту.

А я біжу, бліда роса на пальцях,

Дощем вчорашнім ллється крізь покоси,

Душа кружляє в молитовних танцях,

Забувши зло і вітряні морози.

Найкраще в молитві – свобода,
Забутий в свободі – рух.
Пропала на істину мода,
В повітрі літає пух.
Погасла іскра чутливості,
Знання втратило зір.
Всім знана сила кмітливості
Влилась в хаотичний Вир.
Безодня та істина – поруч,
Рука простягається в вічність.
Як жертву на вірність Богу,
Філософ приносить магічність.

Самотність - моя спокута,
Побитий життям реалізм,
Сузір’я, прокляття, туга,
З срібла іржавий ніж.
Кохаюсь в самотності, каюсь,
Мов привид блукаю тунелем,
Хапаю надію, читаю
Серця свого бестселер.
На чорному тілі плями,
Щастя одного року.
Видавлюю давні рани,
З плодів чуттєвого соку.
Самотність – напрям у вічність,
Зустріч з самим собою,
Зародок нової сили,
Промоутер мертвої долі.

Веселка світу не безбарвна,
Веселка кольору вітрів,
Мінлива, чуйна, сильна, славна
В тумані ілюзорних слів.
Промінчик сонця не блискучий,
Він проникає крізь пітьму,
Цей колір по-зміїному гримучий,
Всі бачать в ньому неприховану війну…
Слова пророків не пророчі,
Циклічність кола карми й завитки…
Сьогодні було співано щоночі,
І злу єхидну замели сухі піски…
Й не по-веселому все стало сумувати,
Сміятися над горем кольорів,
Серпанок чорний вимурував грати,
Колись дитячих веселкових снів…
Веселка світу не безбарвна,
Вона відтінку віри і надій,
Ми є ніхто у вирі слова й карми,
Але ми - все, у світі синіх мрій!

Обриси мляві дороги
Тонуть, пливуть, виринають –
Бігти вночі ні до чого
Поміж вибоїн безкраїх.
Мостяться тіні довгасті
На порожнини глибокі, –
Можна спіткнутись і впасти
Мандрівнику ненароком.
Зором обмацую кожну
З’яву примарну і сущу –
Всяка деталь подорожня
Наслідки має значущі.
Доти виважую кроки,
Поки не втратив уважність, –
Поки нехитрих уроків
Ноша ходу не обтяжить…
14.07.15

Чайок гудіння. У сутінках - погляд.
Думками тяжію до тебе, а ти?
У цих маяках, ну, можливо, це здогад,
Я бачу всю сутність душі та мети.
Чарує прозорість - здіймається хвиля.
Виднілась турбота - спокійна коса.
І, знаєш, найкраще, коли ми безсилі,
Бо саме з любов'ю виходить сльоза.

Я думками полину
Та й у даль журавлину,
За птахами далеко кудись.
І десь там,в піднебессі
Ожило і воскресло,
Пригадалось,що було колись:

Поцілунки,зізнання
У палкому коханні,
Клятви вірності на все життя.
Відпливло із роками
Все,що було між нами.
І немає йому вороття.

2005 р.

Як добре мати гарних,вірних друзів,
Які з тобою в радості і в тузі,
В скрутну годину та щасливу мить.
І руку дружби простягти готові,
Зігріють ласкою,розрадять щирим словом,
Спитають де і що тобі болить.

Як душу маєш лагідну й відкриту
І прагнеш завжди й скрізь добро творити,
То милостивою до тебе буд доля.
Коли ж ти заздрісний та злий,ще й скупердяга,
То не чекай же від людей поваги,
І друзів ти не матимеш ніколи.

1999 р.

На наших могилах не буде дощу, бо ми помираємо в космосі.

2015

Чи треба мовчати,
А, може, кричати,
Що надто солона
У морі вода?
Чи треба кохати,
Щоб віру зламати.
Молитись іконам.
Мені Вас шкода.
Чи треба співати,
У тиші гукати,
Забуте минуле,
Книжковість життя.
Навіщо брехати,
Якщо не кувати,
Любові-зозулі
Нове почуття.
Коли не здійняти.
(Для дурника - жарти)
Квітки аметисту,
Палка бірюза.
Йому не впіймати,
У слові "кохати"
Таємність барвисту,
Яку б не впізнав.

На березі синьої річки
Смутки живуть невеличкі.

З усіх них найперший в рядочку -
Що не можна гуляти в садочку,
Другий - вода не стає сухою,
Третій - що муха літа за тобою,
Далі - що пазури є в кота,
Що курка весь час втікає ота,
Що не вільно хапати за ноги сусіду,
І з неба не пада ковбас до обіду,
І останній зі смутків той самий,
Що людина їде, а песик має бігти ногами.

Та дай песику моні до будки,
Повтікають з над річки всі смутки.

2015

Він може пестити високим штилем слух,
А може лайкою брудною потекти.
То хто ж тобі язик твій? Ворог? Друг?
Ні той, ні інший: твій язик - це ти!

2015

Притомилося сонечко, сіло спочити на дах,
Увесь день у серця доброту і тепло розносило.
Я читаю тебе, наче вперше в житті- по складах
Розставляю крапки, де дожити у слові несила.
Кожен аркуш, як здобу, смакую,запивши вином,
Загнуздати не можу думок розтривожену зграю.
Надвечір'я загляне у наше прозоре вікно...
Я у серці із пазлів картину про тебе складаю.

Минає літо – маками згорає.
Світанок обпікається крильми.
І суша люта. Стежечку до раю
За рай обА хотіли б мати ми.

Минає цвіт. За цвітом – інша квітка.
Вінок мого чекання є вінець.
У плетиві його зненацька й зрідка
Зринає нам надії острівець.

О! він явА! Поява із нізвідки –
Прогалина між пагонів річних.
Кладу стеблину до стеблини. Квітка –
Закладинка непережитих книг.

Зникає він – спливає у нікуди.
Що я чекаю, вбрана у вінок?
Тривога – вдих – наповнюються груди.
Зневіра – видих – серденька танок.

Танцює літо. Серця колотнеча.
Світ обертом – тримаюсь за стебло.
Не літо – пекло. Не танОк – утеча –
Із лейтмотивом: все уже було.

13 липня 2015

колись ти кохатимеш іншого до нестями,
цілком божевільна ітимеш за ним наосліп,
і глибоко в грудях, поглинутий почуттями,
тебе не врятує проникливий власний досвід.
коли ця любов, наче хвиля, підступна й хитра,
зітре твою гордість, мов крихітний мис на мапі,
згадай - своє серце, як стиглий солодкий цитрус
ти колись для колишнього вже поділила навпіл.

2013

Орбіти планетарні не мають перехресть.
Молочний Шлях тікає крізь пальці молоком.
З тобою ми далекі, і в кожного свій хрест.
На зустрічі в нас вето. Багато перепон.

Та нас єднає світло, яке росте із серць.
І ми несамовиті в любові та борні.
І нам важлива правда як дотик до небес.
А ще ми дуже близько, хоч зараз уві сні.

Та деякі комети торкаються планет,
Коли немає страху й старих пересторог.
І хай вони зіткнуться! - Та буде спільним лет!
І хай там буде вибух! Але не страшно - вдвох...

2014

Є своя манера
в автомата й револьвера.
Є своя манера
у кинджала та меча.
Все життя ми граємо із ними у смертельного квача.

Є своя манера в крові –
в неї смерті кольорові.
Є манера у води –
у безодню не ходи.
Не туди!

Є манера у отрути –
то від неї вмерли Брути...

Та манера із манер,
що була і є тепер,
що тепер її пора –
то манера у пера.

2015

Коли розсовують заслони
Хмарин захекано вітри, –
Люблю зірок яскраві грона
За світла полиски згори.
Люблю несталу прохолоду
Прозорих літніх вечорів,
Коли задухи чад відходить
І гине в далечі полів.
Люблю, коли стихають звуки
Шляхами змучених коліс, –
У тиші слухать, як пилюку
Дерева струшують униз.
Люблю туман сивобородий,
Що укриває комиші, –
Люблю народжувати подив
Щомить в окриленій душі.
13.07.15

Весною юність одцвіла,
Молодість літом відбуяла,
Життєва осінь вже прийшла
І на порозі тихо стала.

Та серця ніжний-ніжний спів
Зринає лебедем під хмари.
Радості й щастя не затьмарить
Осіннє золото років.

2013 р.

Троянда - квітів королева,
Царівна польова - ромашка,
Айстра - то зіронька небесна,
І мальва,мов крилата пташка.

Горда принцеса - то лілея,
В траві фіалка-намистинка,
Конвалія - маленька фея,
"Супутниця тривог" - гвоздика.

Нарцис - вродливий і пихатий,
Сором"язлива незабудка.
Квіти - окраса,як у свята,
Найкращий подарунок в будні.

2014 р.

Наші мрії – насправді спогади.
Наші зустрічі – згадка про нас.
У минуле бажання голодом
Гнані. Втрапили в Алькатрас.

Острів. Грати. Затяті мури.
Сотні миль – самоти моря.
У кайданках – моя фігура.
У лампадці – твоя зоря.

Наші очі – насправді сутінь.
Наші руки – насправді хрест.
Я боюся дістати суті.
Не для мене цей Еверест.

Краще буду кружляти в небі
Самоти. Чайка-крик-вода!
Наші мрії – чужі, далебі…
Руки, очі, вуста… Біда.

12 липня 2015

Ми знову зустрінемось, може, у другім житті,
я буду дощем, ти ростимеш травою у квітні.
Ми знову зустрінемось на перехресті світів,
в ефірі холодному не залишаючи тіней.
Загублені в часі, без шрамів образ і вини,
де все ще знайомо мигтітиме зоряний смалець,
мудріші на вічність, ми байдуже будем над ним
пісок із клепсидри буття пропускати крізь пальці.
І попіл від пам'яті, тої, що колір їй – смерть,
яка у тобі червоніла і пінилась кров'ю.
Я теж не згадаю в пилу мерехтливих комет,
що можна, й не маючи, втратити. Воїне воєн,
у тій невагомості знову побачиш мене,
просту і комічно несмілу в космічнім потоці.
А може, зустрінемось десь на одній із планет...
Якщо ти не проти, нехай буде третя від Сонця.

2015

Глибоке безпам'ятство наче бездонний Та́ртар.
Ні кроку з цієї дороги: впадеш ненароком.
Пильнує тебе всевидюще стосонячне око,
і час по узбіччях каміння своє збирати.

І час для покути гріхів – хороводи тіней
прозорі тепер, як сумління мерця й немовляти.
До тіла твого – чистотіл, подорожник і м'ята.
Між ребер твоїх – рятівні корінці прозріння:

все – тлінне й однако мине для сліпих і зрячих.
Змете піраміду Хеопса пісками Єгипту.
Візьми мою чашу, бо з неї іще не допито
священну любов, те єдине, що має значення.

2015

Підсохла хмарина
витріскує громом.
Лисіюча втома -
велике цабе.
Пожежна частина
липневого неба
згортає під себе
дощу ДТП.
Зелені дерева
обтрушують червень.
У якісну зелень
фарбується й стовп.
Негода липнева
завадила спеці
побути в безпеці,
ну, днів так зі сто.

12.06.2015

Закохана жінка аж світиться щастям,
Надія і віра - її два крила.
Творити добро їй завжди у радість,
Ніжності серденько прагне й тепла.

Упевнена в собі,рішуча та горда,
Як поруч міцне чоловіче плече,
Тоді,наче сад розквіта її врода.
То ж душу зневіра хай не обпече.

І буде взаємним хай ваше кохання,
Дівчатка,дівчата та милі жінки,
В житті щоб збувались усі сподівання.
Любові й привітності вам на віки!

2004 р.

На полотні життя кольори різні:
Червоним доля вишиває й чорним теж,
В душі то смуток,то весела пісня,
А що минуло,того не вернеш.

То плаче серденько,а то сміється,
То радість осяває світла,то журба.
Дві смуги в кожного із нас - яскрава й темна,
Постійно йде між ними боротьба.

Хай світлі кольори перемагають,
Садам життєвим буйно так цвісти.
І принесуть вони рясні плоди
Надії,віри,щастя та кохання.

2014 р.

На зітканому з неба полотні
Душа лежить, утомлена від битви.
Свої земні забувши ночі-дні,
Вона рядки шепоче із молитви.
Зажили рани - плід людських образ,
Спинили біг шалені сірі будні.
Лишивши на землі німий каркас,
Душа чекає на години судні.
Пройшла життя назначені щаблі,
Полинула голубкою до неба.
Усепрощення мовчазне, без слів -
Нічого більше їй уже не треба.