Чи дощ, чи сніг, чи невагома мжичка
Поволі падає на вуличні ятки.
Ходити під дощем - то давня звичка.
Пришвидшу крок.Розім`яті листки

Не шурхотять. І під ногами слизько.
Ця пізня осінь зіткана з краплин.
Схилилися хмарини низько-низько
Над містом з теракотових цеглин.

Повільно висипають крупи білі
На вулицю із тьмяним ліхтарем.
Тулю до себе квіти скрижанілі,
З гірчавим ароматом, хризантем.

Спішу до тебе у тепло кімнати,
Де чай із трав заварюєш мені,
І хризантеми там будуть стояти
У кришталевій вазі на столі.

30.11.2015р.

Дороги в кожного свої бувають.
Можливо спільні з кимсь,можливо і на самоті.
Дороги кожному своє повідкривають
В залежності від того,для чого ти йдеш? і що у тебе на меті?...

25.11.2015

Зіграємо у хованки ?
Шукай мене, шукай!
Шукання – замальованки,
А ти – як Гюльчатай.
Собі не смій зізнатися,
Яка ти боязка.
Палаци і палатиці
Хай тепляться в думках.
Віднайдені, захочемо
На двох великий дім.
І наші тихі очі ми
Зупинимо отим,
Чого іще не бачимо.
Куди шляхи ведуть?
Стрімке інтимозначення.
Крихка сердець могуть.

Які там опції і бали?
Записую, аби скоріш
мене любили і читали...
А що нам хочеться найбільш?
Як-небудь і про що попало...
Ну ось і маємо – на вірш.

Яка там буря із емоцій?
Ні – а-я-яй! Ні – Боже мій!
Але у вихорі подій,
коли зима уже на носі,
я тихо привітаю осінь,
а далі... й досі – не до мрій.

Яка там Ліра, поки Муза
метає бісеру рядки?
Я перелатую дірки
на блузі Робіна і Крузо...
Які мої хороші друзі
у наші штопані роки!

Яка там бісова чарчина?
І я не смикаю чуприну,
як той Мюнхаузен колись...
І заглядаючи у вись,
я ще не падаю на спину,
коли еліта каже, – брись!

Немає п'ятниці у мене,
коли іду я у поля.
Нема у дами короля...
Опало жовте листя клена.
Міняє чорне на зелене
зерном засіяна рілля.

І поки ще не сіє хмара
насіння чорної трави,
мої єдині острови
далекі – пасіка і дача
і основна моя задача –
не утрачати голови.

2015

Я - єсь. Ти - будеш. Поміж нас - безодня.
Я п'ю. Ти спраглий. Дійти до згоди - марно.
Десятки літ, нас сто тисячоліть
Роз'єднюють - Господь мостів не зводить.

Будь! - це заповідь моя. Дай - повз пройти Подихом зростання не збудивши.
Я - єсь. Ти будеш. Через десять весен
Єси! - Ти скажеш. Я скажу: - колись...

Ітиму за літо - вишиване пишно.
Нікого з дороги не збила в баюру.
Мені б небагатечко: хатку в Комишні,
Згадки-дирижаблі... пегасів алюри...

Усе вже було: підривання... толоки...
Букети на стінах і кров на асфальті.
І сліпнуть народи, і око за око...
Товчеться обцасами прадідна смальта.

Деруть по сім шкур (а десяту - на потім)
Новітні підпанки, вчорашні харцизи.
І спробуй не грузни в елітнім болоті,
Де жаби зібралися на антрепризи.

Не в моді правдивці, здорожчала цегла.
Тотальна руйнація, вертели, туші...
Тьма-тьменна одурених, сотні полеглих.
Досвітні шукання, безкарні катуші.

І де віднайти дебаркадер чи шпару,
Куди відлетіти з пелюстям барвистим...
Тотальна свобода, загнуздано хмари.
Знов арфа "бринь-бринь...", виграють аферисти.

Знов тужить "покинув..." засватана дівка.
На ринги виходять нові переможці.
Маршрут із Терпилівки за Баглаївку.
Там Щастя чекає - із медом у ложці.

Стрічатиму друзів, блукатиму в житі.
Без мене шаткуйте капусточку свиті,
У дьогті шукайте перлини, халепи.
А я... оглядатиму зорні вертепи.




2015

коли поет перетинає межу майстерності
відлітає з глибин і вершин – виривається з Часу –
наступає тиша – божественна самотність –
кудись діваються учорашні зачаровані
злякано сахаються ближні і зловтішаються дальні…
мова відпускає поета в своє прийдешнє…

Буковинським соловейком його називали,
Хоча батьки нарекли хлопчика Назаром.
Гарні він пісні співав українські,щирі,
У яких всіх закликав жить в любові й мирі.

Його голос і талант знали в цілім світі,
Та зозуля накувала дуже мало жити.
В нашій пам"яті і досі усмішка привітна,
Сонцем сяяла вона,була добра,світла.

Вже минуло двадцять літ,як у саду райськім
Душа творча соловейком літає й співає,
І Назарія пісні лунають повсюди,
Сини й донька їх несуть й далі поміж люди.

2015 р.

А на горобині снігурі,
Ім так смакують ягоди червоні.
Зимонька-зима на білих конях
Примчала та й на втіху дітворі.

Сніг малечу зовсім не ляка,
Весело катається із гірки,
Морозець рум"янить дітям щічки,
Зліпили у дворі сніговика.

Танцюють навкруг нього радісні,
За руки взявшись хлопчики й дівчатка,
По змовницьки підморгує він їм,
Запрошує в зимову диво-казку.

2013 р.

Тому і не навчилась вибирати,
бо їй усе здавалося—це гріх:
якщо Господь зустрітись допоміг,
негоже власний вимір докладати.

І ще—була туманною дорога
й було оце космічне відчуття,
що кожний перший зустрічний—дитя,
дитя своєї матері і Бога.

І у коханні вірною була,
в уяві їх невидимо хранила
з чеснотами, якими наділила
дражливі їхні душі і тіла.

І кожного тягнула на собі
у помислах, як посестра, по схилу,
і тихо дивувалася, безсила,
своїй, без пристановиська, судьбі.

Голівко бідна! Щось воно не так,
щоб з ввічливості не сказати гірше.
Хто чесний—відійде, не зрозумівши,
а хто нечесний—згубить за п’ятак.

Ні благ вона земних не досягла,
ні справжньої взаємності не мала,
але коли в лікарні помирала,
всміхалась, бо щасливо прожила...

2014

Ти така, як і я, божевільна,
Ти така, як і я до цих пір, -
То уперто сумна і повільна,
То проворна й весела без мір.
То печально-прекрасна і тиха,
То відверто лукава й дзвінка, –
То вбачаєш у всьому безвихідь,
То тебе і біда не ляка.
Я це знаю… Не раз і не двічі
Проявлялась цих рис повнота,
Як тьмяніли засмучено вічі
Чи яскраво раділи вуста.
Ти така, як і я, – відшуміла,
Підупала, наморена вся, –
І безмежно упевнена в силі
Почуття, що повік не згаса.
28.11.15

Вони нанизуються колом на хід невидимої нитки
і спільним рухом поступають-- вперед, назад, на крок убік.
Вони хрипким співають горлом— вогнем вихоплюються злитки
їх лиць, коралів, що стрибають, мов зерня, вибите на тік.


Ріка стрімкішає у русі,пташина вищає в польоті,
від лева швидша антилопа,прудкіша риба у воді,
в ритмічнім танці-землетрусі— бажання звихреної плоті,
що заземляється крізь стопи у глини чорні і руді.


Це поколінь священний танець, вогонь, що плавить без поразки,
це діалог із духом предків, місток над прірвою життя.
На всіх танцюючих-- рум’янець, довкіл пливуть з туману маски,
що у рухливі життєпреси на зов приходять з небуття.


Розм’якли постраху границі, припливом піднята свідомість
переливається крізь межі ревниво-сталих берегів.
Первинний гурт зліта, як птиця, в стрімку оголену раптовість,
до сонму темних спостережень від сну розбуджених богів.


О, тільки б він знайшов дорогу— жар колективного екстазу,
Не відхиляючись за вітром бігучих пристрастей земних!
Він переплавлює жалобу, він переплавлює образу,
Й таємні жмені самоцвітів в серцях лишає вогняних.

2015

Відпусти мою тінь
ти не бачиш як слово у роті
проковтнулось й сидить в передсерді
і гріє мов змій
прочитай же мій крик що шарами прилип до плоті
і спадає Ікаром
і в'язне
і душить
й болить
хто є Богом тобі
хто твоє підпирає небо
моє впало униз і бездумно нижче летить
цей осінній мейнстрім
переріс у зловісну потребу
перетнути й пірнути у нічийний Берлін
не черпай мою сіль
ти не бачиш що прірва тотальна
причаїлась й гноїть
породивши зрадливу хіть
хто тримав і молив тому серце ґудзами шила
хто мене відпускав тому мовчки кричала вслід
2015

«Ось нарешті й крайня хата.
Треба газду привітати!», –
Так сказав Олекса хлопцям
І постукав у віконце.
Раз і два.... Нема одвіту.
Кілька свічок в хаті світить...
За столом сім’я сидить...
На покуті – сивий дід ...
«Оце так стрічати гостя
Між жидами повелося ?
Не поможуть замки ваші,
Як плечем двері підважу».
Всею силою наліг, –
Мало не звалився з ніг,
Бо була на те причина –
Двері ж тільки-но причинені.
У світлицю Довбуш входить
І на діда шаблю зводить.
Бородань стоїть незрушно
Та губами ледь ворушить .
У руці трима чарчину
І не кліпає очима.
«Чом стоїш, мов пень гнилий?
Таж вина гостю налий!..
А... не хочеш говорить?..
Перейдеш ураз на крик!»
Опуска Довбуш шаблюку
Прямо дідові на руку.
Та на подив чималий
Лиш вина трохи пролив.
А од крапель лезо сталі
Преважким опришку стало.
І шаблюку, що все крушить,
Вже не в змозі з місця зрушить.
Реб Ар’є (це був той дід)
Освятив шабесний хліб
І, як здавна повелося,
Запросив до столу гостя.
І пили удвох, і їли
Під сумний спів заметілі
Два тутешні ватажки:
Проводир грізних опришок
І знавець Святої Книжки.
Зустрілися ворогами,
А прощались другарями.
Так було, а чи інакше –
В Коломиї знають краще.
Та відтоді і опришки
Спочивали в шабес трішки.
...Перш ніж знятися у небо,
Пригадав Олекса ребе
І сказав в останню хвилю
В товаристві, серцю милім:
«Хлопці, топірці сховайте,
Крові більш не проливайте,
Бо кров людська – не водиця,
Проливати не годиться».
-----------------------------------
Довбуш (Добуш) Олекса був ватажком опришків-розбійників у 18-му столітті. Легенди оповідають, що награбоване в багатіїв добро й гроші він роздавав бідним.
Коломея (Коломия) – містечко Івано-Франківської області в Україні, переважну більшість якого до Другої світової війни становили юдеї.
Шмуель Йосеф Агнон (1888-1970) народився в Галичині, з 1908 р. – в Ерец-Ісраель. Лауреат Нобелівської премії.
Газда – господар.
Шабес (шабат) - Свята Субота в юдеїв.

Прости мене, мій Боже, за моє
німе, – уа! дитяче у колисці,
за це моє немудре житіє
у цьому світі на чужому місці.

І дякую, мій Боже, за Твої
болючі стигми на моїй голгофі.
За те, що грішні думи нічиї
вміщаєш у мої пісенні строфи.

Не осуди, що іншій дарував
дорогоцінні перли ойкумени
і не карай, що я не помічав
усі Твої вакансії для мене.

Даруй, мій Боже, людям і мені
Твоє терпіння, коване із криці,
коли морили націю ординці.
І наостанок – не найтяжчі дні,
аби моє німе – ау! у сні
лунало не від голоду в колисці.

28.11.2015

Ох, би сонця мені, як ото у дитинстві.
Розігнав би я радість, як велосипед
І було б мені лячно, піднесено, світло…
О, я сміло газую вперед і вперед.

І лечу в королівстві дерев і стежинок,
Де не можна було подивитися вниз
І хапали мене ті нахаби-ожини,
І засліплював очі малі сонцебриз.

Отуди повертатися хочеться знову,
Бо утратив велике, як батьківський дім.
І сороки про це знов заводять розмову,
І думки повертають мені молоді.

І здається, що здачу дають на прощання.
А я знаю і сам : не вернутись назад.
І надія моя, що вмирає остання,
Не легенда, а гілка незнаних балад.

Чекає, прощає...
Шепоче молитву...
Шипшиновим чаєм
зігріє, як літо...
Стоїть, виглядає
щоразу... й так само...
До хатнього раю
незамкнена клямка...
Дорога далека,
далекі в дорозі...
Лечу, як лелека,
у щасті й тривозі.
І враз серце тішить,
що хтось є із нами -
веселкою світить
дорога до МАМИ.

2015

Тривожно...
І серцеві вузько у грудях.
І дихання рветься на клапті колючі.
І тіло, як мотанка дикого вуду, -
Хтось голками гострими штрикає, мучить...

І жили накручує час, мов спагетті,
На зламану кимось дешеву виделку.
І воші немов завелися у светрі -
До крові аж багнеться плечі роздерти...

Шкварчить у горнятку запарена м'ята
На лік, на рятунок, на тишу, на спокій...
Та руки пружинять, а ноги, як вата,
І двері лякають, і голос, і кроки...

Вдихнути б на п'ять, без рахунку до десять.
Та що там до десять, до трьох не добути...
Думки в піруетах напружено креслять
Конвульсії після гіркої отрути...

Несила терпіти, впиратись незмога...
Гаряче питво стравохід обпікає...
Немов павучиха голодна -
т р и в о г а
У грудях усілася,
не відпускає...
................................


(25.09.15)

А знаєш, коханий…

Якби ми були з початку разом,
Ми були би дуже щасливі,
А може вже й відлюбили?..
Якби з початку ми були разом…

Якби ми були з початку разом
І нікому про це не сказали,
Ми би радість єднання пізнали…
Якби одразу ми були разом…

Якби ми були одразу разом,
Я би так тебе цілувала!
На звершення нові надихала...
Якби з початку ми були разом…

Якби ми були з початку разом,
Я б ще більше тебе цінувала,
Твій сон від пітьми захищала…
Якби одразу ми були разом…

Якби ми були одразу разом,
Я би ніжністю огортала
І нічого б не планувала…
Якби з початку ми були разом…

Якби ми були з початку разом,
Я б тебе не менше кохала,
Та легше би відпускала…
Якби одразу ми були разом…

Якби ми були одразу разом,
Ми би так навчились любити!..
Та що вже про це говорити?
Бовтаємось мов у кориті
Досі не окремо й не разом…

28.11.2015

Давно не дивую вже людям,
Але ти мене, хлопче, «порвав»…
Можлива була гарна дружба,
Та ти усе змарнував!

Пред’являєш дивні претензії,
Хоч знаю тебе лиш три дні…
Та більше того – ти стверджуєш,
Що всі мужчини такі!

Ok…
Тоді оголошення!
Інформація для чоловіків:
Я – Олена.
Та сама Олена.
В трусах я чи без трусів.

26-28.11.2015

напросилась вона на десерт
усміхалась… багряно очима
він терпів і чекав -- "тет-а-тет" --
караока спіткнеться дівчина…
"… загубив я хіба портмоне?
чи залити горлянку парфумом?"
Шагане ти моя, Шагане… --
дочитав, і чомусь передумав
29. 11. 2015.

Сльози душать - пам'яті журба...
Та костюмно виряджене пузо:
Свинорилий депутат Шурма
Не підняв над кріслом свій огузок.

Не подужав? Ноги підвели?
Чи копчена, ожиріла совість?
А мільйони в землю залягли,
Тут - один "не в курсі", а натомість

За таке не садять у тюрму
Лиш плюють у безсоромне рило.
Хто ж голосував за цю шурму -
Родича помийного барила?

29 листопада 2015 року

Зло тримає нас в чеканні, у бунтуючій тривозі,
аутичне і безбарвне, із лицем мучної маски.
Божа ясність відступає, розум щулиться в облозі,
оживають, виростають тіні гофманської казки.

Цахес-крихітка керує і за кожним наглядає,
до нутра кісток дістане всевидющим пильним оком,
і за спиною у нього люд шепоче: «Він все знає,
пощастило нам, нарешті, пощастило ненароком".

Цахес-крихітка слідкує і в душі своїй радіє:
міліони у гарячці—це страшна для світу зброя;
хто лиш стане на дорозі—відсахнеться, сполотніє,
обійде широким колом, лячним словом заспокоїть.

“O Fortuna!”*—хор співає,привид смерті осідлавши,
із прискоренням ритмічним грозового паротяга.
Юрми б’ються з дзеркалами, в них себе не упізнавши,
прошиває їх утішно хтивий зирк блідого мага.

Цахес слухає уважно, пульс рахує на зап’ястях
cвого збуреного люду й уготованої жертви.
Три чарівних волосини млявим золотом зміяться,
доки десь за видноколом золоті сміються верби.

*Carl Orff “O Fortuna (Carmina Burana)”


2015

Якось так дивно на душі
Коли танцюють зранку очі
І ті уста вже не дівочі
Печуть від учорашніх діл
І тихий шурхіт за вікном
То перший сніг і наче вперше
З тобою я лежу й зі сном
Ніхто цю мить не переверше
А ти ще спиш, а я дивлюсь
І вроді би давно тебе вже знаю
Та наче вперший раз боюсь
Так сильно я тебе кохаю
А білий сніг все падає навколо
Вкриває наче ліжко й кольорово
Стає навколо в думах неземних
Лиш білий сніг, старечий сніг
Так добре, затишно, не хочеться вставати
Так сонячно, коли обоє ми у хаті
І вже все рівно, що кругом зима
Розтопить кригу наша істина – свята
Ми перейшли вже немалі дороги
І ще чекають стоптані й нові пороги
Та я дивлюсь на тебе-і невзгод нема
Я просто насолоджуюсь й в душі весна

@ Дівчур Христина 2015 р

Стою близь тебе та не можу доторкнутись
І простягаю руку та не дотягається вона
Стою близь тебе та не можу зазирнути
У твою душу вічно дорогий
Стою близь тебе та не можу пригорнутись
Не можу і сказати, ні зітхнути
Так просто каменем собі стою
Я відчуваю подих десь далеко і так близько
Ловлю губами, а вітер не туди несе
Так хочеться вхопити і забутись
Та людство мою думку розіпне
Так хочеться хоч іноді впуститись
У вирій пережитих почуттів
Та я лиш можу вікові вклонитись
І не позволити собі й тобі того
А рука гладить в думці
Розумом леліє
Спросоння образ твій малює й береже
Шукає в памяті, знаходить й тихо мліє
Від того, що ніколи не було
А очі бачать, голосно цілують
Й не відпускають
та приходить сонце й залишає пил
Який ж ти рідний й зовсім незнайомий
Та мій ти дорогий і серцю мил
А як говориш у далі - просто калатає
Мов струмом ударяє і горить
Я більше вже нічого не чекаю
Шукаю тільки ту жадану мить
І більш нічого- попелу немає
Нехай горить і просто миготить
Нехай вгортає інша твоє тіло
А я лиш твого стану хіть
Та я з пів кроку твогу вже зомлію
Ти просто йди, а я тонка ця нить

@ Дівчур Христина 2015 р

Чом галасуєш,вітре буйний,
Чому не втихнеш хоч на мить?
Ти своїм свистом осінь будиш,
Хай відпочине і поспить.

Вона ж на зяб орала ниву,
Збирала яблука в саду,
Чимало справ переробила,
Хай стишить втомлену ходу.

Бо запасла всього доволі,
Удався ж щедрим урожай,
Є в погребі та у коморі,
Можна і зиму зустрічать.

2015 р.

Стара маленька церква дерев"яна,
Збудована ж бо без єдинго гвіздка
Триста літ тому на кошти пана,
Який тут жив та господарював.

Він,кажуть для людей був непоганим
І завжди добре ставився до них.
Та й пам"ять по собі залишив гарну -
Храм,названий в честь любої доньки.

Церква Варварівська стоїть в селі і досі,
Хоча й обновлена руками прихожан,
В ній правилась постійно служба Божа,
Напевне це Всевишній так бажав.

Бувають тут в неділю та у свята,
Щоб Господу вознести молитви,
Дітей хрестити,молодят вінчати
Чи посповідатися прийти.

Обов"язково мовлять добре слово
Та ревно моляться щоразу тут за тих,
Хто спорудив цю церкву для народу
Та слід по собі й згадку залишив.

2015 р.

Осінній сад, щемливий сад
Зберіг іще чарівні барви
І шурхіт листя «під» і «над»
Знімає всі тривоги марні.

Ця соковита жовтизна,
Легкі мазки її медові –
Як медитація ясна,
Весни провісниця й обнови.

Вечірні відсвіти небес
Погладжують зелені туї…
Дуб, зачарований увесь,
Завмер і також медитує.

23.11.7523 р. (2015)

Київ, Ботанічний сад ім. Г.Гришка.

Квітучий сад сердець гарячих
Червона кольору блакить
Медовий смак вуст благодатних
Цілунком в полум*ї горить

Пропащі в омуті кохання
Занурені у мріях снів
Міцні надії сподівання
У тиші серенади слів

Зоря зорю веде шляхами
Незвіданих доріг - спокус
Рука руці плете стрічками
Звільнившись від буденних скрут

Два білих птаха - обереги
Єдина іскорка життя
Щасливі ті долають терни
Що варті осуду - гріха.
2015р.

Вогню насичений екстаз
Із корнем вириває душу
Завжди вирішує за нас
Яку ми витримаєм муку

Несе бурхливий сонм забав
Від задоволень плаче скрипка
Вівату вудевіль вітав
Розквітла благодатна квітка

В її окрилених літах
В серцях кохання витинає
У найвідвертіших словах
Моя любов в тобі зростає

Я не пророк , і не відун
Та сповіщаю долю власну
Тобі лунаю із тих струн
Що так співають - гімном щастю.
2015р.

Я так й не встигла показати тобі осінь
Теплом своїм не обпекла дрлонь.
Коли в квартирі стане тісно трохи,
Згадаєш, що безмежно за вікном.
Гаряче сонце , прохолодний вітер.
Душа співає, серце докоря.
На підвіконні вже давно зів'яли квіти.
Міцних думок настоянка терпка.

Слово «проблема» на слово «пригода» міняю,
Доки патрони і водку рахують дружки,
Доки дівчата знайомі – монахині зараз в Почаєві –
В келіях сивих запалюють голі свічки.

Роси й тумани.
Гілки і кістки на дорогах.
Шлях мій – мов дерево…
Дерево – наче мій шлях.
Тут виживає – хто хватку засвоїв бульдога.
Вовк умирає у травлях в нелюдських полях.

Шкода вовків мені.
Шкода поламану свічку,
Зірку опалу,
Опалий зелений листок
В сиве багаття,
Довгу задуману річку...
І динозавра,
Що світ цей любив до кісток.

Сонце у соснах.
Радість і гріх.
І розлука.
Чорне безмов’я
У ночі болючі гуде.
Хтось мені в двері,
Мов серце,
Схвильовано стука,
Повне людей.

Лікарські трави
В холодному космосі пахнуть,
Предків далеких
Всотавши чудні голоси.
Птахи – як трави.
А трави – давно уже птахи,
В добрих очах яких
Райська розхлюпана синь.

Вічний паломник,
Рудію, ридаю, радію.
Снігу сорти, наче болю,
Вивчаю сорти.

Врешті, живу, як умію.
Вмираю, як вмію…

Вчусь не боятися висоти.


28 лист. 15.

Далеко до ранку… ще зорі, як бите скло,
Десь тризна голодна, мольба, чорнота ядуча.
Ще жевріє в тілі невиннім крихке тепло,
Ліниво чадіє в печі півзогниле суччя.

Знеможена мати, задушлива тиша, смерть,
Що глипає хтиво у темні, заплакані вікна.
На покутті свічка у мисці остання дерть
І місяць у небі то спалахне, то зблідне.

«О люлі, синочку, мій янголе, спи, засни…»
Не плакала більше, немала ні сліз, ні моці.
Ввижалося небо і вічко пусте труни,
Розп’ята Мадонна, прокляті дороги отчі.

…Коби ще до ранку, проз ніч перейти, коби…
Ця безвість на голках… тіло також у глицях.
У мареві – небо, а далі гроби, гроби…
Заснула навічно…поруч – дитя в колисці…

– і не шукай і не жалій
     що я не та яку чекав
     щоденно
– напевно
     я ще у тому вирі мрій
     де літом висихає став
     де марно марив і даремно
     тебе в уяві малював
– але до мене не летів
– а ти зумій
     із тих років
     до мене
– летять у вирій журавлі
     і ти лелекою лети
     у гості
– так просто
     минаючи усі світи
     де є ще я на цій землі
     і є ще ти
     у високості
     у вічно танучій імлі
– усе у Лету відійде
     як наше літо золоте
     чекаю
– немає
     нічого кращого ніде
     як із тобою цілий день
     отого раю
– пам'ятаю
– ніщо нікуди не втече
– але печайкою пече
     усе тече
     усе минає
– із цього виру і біди
     я плів усе своє життя
     до тебе
– не треба
     міняти волю на сади
     едему свого небуття
     лети за чайкою
     лети
     а я русалкою
     завжди
     на небі.

2011

Листопад
на дороги безпутні
сивим саваном стеле
туман.
Завмирання
оголена сутність.
Проростання у тишу -
а там...

23.11.2015

Беззмістовне життя
Сіре існування
Дорога йде
Одні розчарування

Бажання словом
Змінювати світ
Життя людей
Має ліміт

Океан лицемір’я
Відсутність добра
Зникає довіра
Черствіє душа

Чекають світанок
Та ходять в пітьмі
Без надіі
Люди сліпі

Шукають щастя
Руйнують життя
Тих хто поряд
Егоізм вже буття

Страх панує повсюди
Загадкове майбутнє
Загублені люди

2015

У шепоті оголених беріз
вітри сховались поміж віт.
Із півночі здалека йшли —
в долонях снігу принесли.

Як споночіло, то вітри
кришили щедро з висоти
на дріжджах вистояний хліб —
у молоко — на перший сніг.

І до знемоги, досхочу
на білій скатерті землі
м’якуш — гарячий із печі —
клювали зранку горобці.

Я запалюю свічку в своєму вікні,
Я запалюю пам’ять про чорнії дні.
Коли неньку мою заставляли мовчати
У голодному сні…То тепер ми кричати
Будем, люди,щоби не замовкнути знову ,
Щоби ворог і в пеклі почув нашу мову….
Мову тих мільйонів невинних,холодних,
Що у праці і поті вмирали голодні,
І дітей тих,що ссали груди матерів мертвих,
Хто за свою державу приніс себе в жертву.
Україна, як кістка впоперек горла стала,
Чом так нас не злюбила «братерська» держава»?
Споконвіку гнобили ,ярмо надягали,
Геноцидом не знищили,хоч намагались.
Україна не здала козацького роду,
Ворогам у підніжжя не склала угоду.
А вони причаїлись, через вісім десятків
Знову крові напились від «братерської» схватки.
Та не знищить народу,що у волі вродився,
Хоч із крові і голоду він відродився.
Начувайтеся, виродки, роду Іуди,
Не забудуть про вас покоління усюди.
Ми кайдани порвемо і голоду досвід
Стане нам оберегом …І Гідності осінь
Не забудем ніколи,як Вкраїна вмирала,
Як топталися злидні по її рваних ранах…
Тож запалимо свічку за тих,що боролись
Із голодом чорним,берегли свою совість.
Не зреклися держави,зберегли свою гідність,
А сьогодні ми знову в боротьбі - вже за єдність.
Тож запалимо свічку за Героїв Майдану,
І за тих,що за волю з окопів не встануть.
Хай погасне війна від вогню Милосердя,
Ми зігрієм теплом душі тих,хто на небі.

28.11.14р.

Дорогою чахлої осені
блукаємо разом і досі ми,
аж поки повіє зима.
Ідуть скоморохи веселими,
а іноді кращими селами,
яких у природі нема.

Не дуже замучені муками,
недоуками і науками,
чекаємо знову весни.
Ліворуч – гора неотесана.
Її обійдемо по-чесному –
невинні і не без вини.

Десь є Еверести і Індії,
і назви готелів подібні їм,
а долари не шелестять.
Немає проклятої зелені,
і ми, у собі не упевнені,
беремо гарбу напрокат.

Волами, а все таки їдемо,
а пішки – нікуди не пі́демо.
Хіба що – за обрій. Удвох!
Але і ліси захаращені
порубами, пущами, хащами...
Лишається тирса і мох.

Усі береги закудикані.
Осінні притулки замикані.
Немає подітись куди.
Податись би до окаянної
тієї гори безим’яної –
на прив’язі всі поїзди.

Порожніми бігають потяги.
Вагонами шастають протяги
і темно, куди не дивись.
Обнімемось, ніби прощаючись,
усе ще на те сподіваючись,
що будемо разом колись.

2015

Буваєш ти розгнівана і ніжна,
Співаєш весело і плачеш так невтішно,
Усміхаєшся й сердито хмуриш брови,
І недоступна,і на все готова.

То,наче Амазонка горда,сильна,
А то шукаєш захисту,покірна,
То кішка лагідна,а то левиця грізна,
Свята ти,жінко,водночас і грішна.

То ранить,то лікує твоє слово,
Така проста,але і загадкова.
Ніяк тебе ніхто не розгадає,
Саме таку чоловіки й кохають.

2015 р.

А хризонтеми - квіти осінні,
І приморозків не бояться вони.
У нас їх приносять на свято,а в інших
Народів ці квіти кладуть до могил.

Ніколи жінкам не даруйте тюльпанів,
Чоловікам більш підходять вони.
І гладіолуси теж будуть зайві
В букеті жіночому.А замість них

Айстри,троянди,ромашки,лілеї
Даруйте жінкам вашим хоч кожен день,
Їм надзвичайно буде приємно,
Співатиме серце кохання пісень.

І кольори теж різняться в країнах:
В нас білий святковий,в Туреччині - ні,
В Болгарії бордо - тільки на траур,
А заспокійливий - це голубий.

Коли йдеш у храм,тоді теж треба знати,
Що колір жовтий - служба буденна,
Коли ж настають Богородичні свята,
В блакитне усе одягатися треба.

А на Різдво та на Преображення
Віддай перевагу білим тонам,
На Трійцю,звичайно вдягати зелене,
Це слід пам"ятати завжди усім нам.

В душі хай буяють квіти любові,
І радості колір,як сонце сія.
Добром нехай доля засіє й здоров"ям.
Цього щиросердно бажаю всім я.

2015 р.

Молода мама Софія - викапана Моніка Белуччі.
Білена школа в Клюшниківці, у хромових чоботях - онучі.
Брела сім кілометрів полем, ще й позирці книжку читала.
Торбу несла полотняну.
Ті вчительки пахли часником, салом...
А одна дивилася так, мов на прояву-ману прерій:
Соню Залізняк покохав її синок - білявець Валерій.
"Та вона ж - доня колгоспниці-вдови...
Гарна. Непідходяща!".
Що то за любов хутірська: лиш розцвіла - і забили в ящик.
Зраділи сексоти.
Ні сексу, ні в унісон клятви "навіки...".
...Сонею снить у шезлонгу дідок, чухає зжовклі повіки.
Щось потрапило в око, хоча й не скиртує соломи.
Вчулося, неня-билина суха шепче закони Ома...
Варить йому киселі на воді якась інтелігентна Тося.
Адюльтери мудро забуті, вже певна, що те... здалося.

Мандрує у згадках мами юнак - босий, з велосипедом.
Вкрию її - посивілу, незлу - новозеландським пледом.
Знов серіал життєвий, плачуть заморські фарбовані діви.
Десь той Валерій бейкався, плив... бачив Лозанну, Фіви...

Дивні, трансцендентні Твої діяння, Всевидющий Боже.
Мій липневий вихор-синок... на Валерія вельми схожий.



2015

Тримай її в серці і клич Україною
Хіба то свобода – з чужої руки?
Моя справедливість залишиться винною,
Їй сняться щоночі донецькі степи

Хтось тішився сонцем, забувши про зраду
І довго у небі чекав журавля
Невічне нещастя і вічна блокада –
Ніхто не забуде луганські поля

Я бачила, доле, як плаче дитина
Навіщо вже сльози, якщо є броня
Свої не для того, щоб цілитись в спину
Де танки блукають – не коле стерня

Війна – це полковник, який не напише
Де довго стріляють – свої чудеса.
Тримай її в серці. Почуй її тишу
Полинове поле й червона роса

До болю сумно, що все так…
Якщо тобі від того легше стане –
Я теж справляюсь аби як,
Щоб не впадати в істеричні драми.

Чини – як хочеш,
Будь – як знаєш…
Я теж не про таке просила…
Та пісня, все ж, моя правдива,
Хоч ти й під неї позіхаєш :)

«Все буде добре!» – всі це знають.
А я тобі таке бажаю:
Люби, борися і твори,
Своє натхнення бережи!

На жаль, не я є твоя Муза,
Та трішечки й моя заслуга,
Що ти цінуєш свій талан…
Ну й цього досить...
Прощавай…

28.11.2015

люди жирніють – від чорного рота
обливають все брудом – ні в тин ні в ворота

воно й зрозуміло – хто не здатен любити
годен і в другові – щирість убити

ніхто не зізнається – та і я не розкажу
так всім простіше – якщо я погана

та щоб не палитися – як простому піжону
нехай Дід Мороз – подарує лимони


27.11.2015

… з усіх спадкових зобов'язень
із дня народження до тризни
зі мною гралися як з в'язнем
та Суд чомусь того не визнав…
27.11.2015.

1.
Вперше бачу такими свої очі –
Від болю кольору болотної паволочі…
З казенного дзеркала – чужа жінка …
Як же вибратись звідси не проливши сльозинки?

Як втікати від тебе?
Від себе?
Від муки?
Та для чого ж такі
Криваві сполуки?!

А будеш знати – непроханих побачень шукати!
А будеш знати – неприкаяного, як сама, кохати…

Що випити мені?
Що з’їсти?
В яку-таку халепу влізти?

А ну ж бо, розумнику!
Скажи що зробити –
Як зіскочити з кола?
Як тебе не любити?

2.
Ну що ж…
Бігти тепер на той самий місточок
Й скидати з нього ілюзій візочок…

Не пам’ятати,
Не знати,
Міцно ночами спати,
Новин твоїх вдень не шукати,
Під місяцем – не скавучати,
Снігопадами – не засипати,
Сонцем – не зігріватись,
Дощами весняними – не милуватись,
Не думати,
Не тужити,
На почуття забити…
То може тоді й не жити?..

А будеш знати – непроханих побачень шукати!
А будеш знати – неприкаяного, як сама, кохати…

Вибрати серденько у жменьку,
Віддати птахам –
Хай склюють біль скоренько…

3.
Сльози-сльози!
Струни-струни!
Ллються звуки,
Стогнуть дюни…

Хвилі-хвилі…
Милі-милі…
Емоцій брили
Зледенілі…
Домінанта і... назад…
Як же тоніку піймать?..

А будеш знати – непроханих побачень шукати!
А будеш знати – неприкаяного, як сама, кохати…

Іди вже до джерела – умийся…
Жити хочеш?
Тоді завершуй це…
Лицедійство?..

27.11.2015

Самотньо і затишно.
Музика – дощ.
Ще рано. Не заспана.
Музика-дощ.
І ковдра облизує литку.
Яка насолода!
Сама!
У пітьмі!
2005р.

З’явилася грошва – кохання повернулось...
Не тільки за кермом не п’є сусід Мойсей.
Наставте ніж на нього, чи страхітливе дуло,
Мораль така поллється, - готовенький есей.

Тепер у кулаці – Мойсеєва реальність.
А він отим, у мріях, шеляга не дасть,
І любить народити думку покаральну,
І щоб його повсюди сіялася масть.

Чого ж хотіли ви? Пророцтва від Мойсея?
Зізнань, аби збігали сльози по щоці?
Він поцінує інше: парсеки і Персея,
А ті(що ти і я) – цвіріньки, горобці.

               Все починається з нуля.
               І поки наша карта бита,
               поліціянта-патруля
               вирощуємо із бандита.
А він старається уже,
аби й собі заслуги мати.
Він знає, хто піде за грати
кого лишити в негліже,
але з чекою від гранати.
               Фіксується з усіх воріт,
               яка позиція у нього,
               який наступний буде хід,
               коли у рай піде небога.
Але попали у цейтнот.
Граната б’є по-бойовому.
То й що? Повалений народ
і хрест поставлений на ньому.
               Ніхто не знає, де той БЮТ...
               Не у свободи був дебют,
               а сектора її не буде,
               а буде ендшпіль і капут,
               не повилазимо із пут,
               якщо Арсени йдуть у люди.
У них розв’язана рука,
аби підняти філіжанку
і вимити сліди до ранку.
Вся партія – на простака.
Б'ють офіцери пішака,
аби не вибився у дамки.

10.2015