Пронизивши крізь нитку-голку
Пронизивши крізь розум славу
Відчуджень віру будувать не варто
Безсильність духа і насильство ока...
У рук "руче'ньки" виросли маленькі
І "сонце" народилося у сенсу.
Кришталь-із крил ідей столиких
Із чистих роздумів з'явилось "Еко"
Пропасниця зачала прощу
І породив Енох Епоху.

Шприци, наручники, наркотики...
І я проста наручна наркоманка,
А може не проста, але складна
Кохання мого лихоманка...
Кричати, рота затуливши,
Мовчати, так і не навчившись
Сприймати методи навчання
Проколу голкою "чекання"
А шприц наповнений водою,
Землею, сонцем і травою
І все розчинене ТОБОЮ.

Спини мене, мій Ангеле, спини...
Кругом весняно так і сонцецвітно...
Чого ж душа, як птаха перелітна,
Втікає у свої космічні сни?..
Спини її, спини її, спини...
...Життя земне подібне теж на сни,
Де можна грати ролі і не грати...
Де вільно продаються автомати,
Де соловейко не_співати звик...
Життя земне - жахливий бойовик...
...Спиніть його, спиніть його, спиніть,-
Цей фільм, де режисери - не від Бога,
Де кров`ю юних скроплена дорога,
Ікони кровоточать на стіні...
Спиніть його, спиніть його, спиніть...
...Життя таке прекрасне й таємниче,
В нім світла вистачає і тепла,
Аби ЛЮБОВ у серці ожила
І освітила душі і обличчя ...

обідній час а церква не обідавши
пересипає в поросі мідяк
і тиші їй наточено на дві душі
що вітром не розвіються ніяк

сидять собі замурзані під брамою
на двох у них і радість і журба
одна незряча світ навпіл розламує
а друга кришить сонце голубам

Коли рядки лягають на папір...
Се вже не розум так бентежно промовляє,
У підсвідомості леткий ефір
Натхненням...шаленіє...в душу просякає.
І ти у дивній Чудо-стороні...
Мов дика блискавка черкаєш вгнутий промінь.
І рими мчать на білому коні,
Наздоганяючи грімниці грізний гомін.
А зорі...пломеніють крізь туман,
Просвічуючи сутінки, думок вразливих...
Сей стан такий подібний на обман,
Ілюзію...Та ні...це танець муз грайливих!
2015 р.

З"явився в маї невтомимий імпресаріо.
Атласні сорочки. Вночі співає арії.
Романс бузково пише... Каже: "неповторна".
А хтось йому зламав у дощ зонта, валторну.

І вже той чоловік заляпав чисті шиби.
Від мене до мольфарки Довбні в хащу диба.

Там зварено напою, вкинув тлусту жабу...
Щипає за мізинця, лізе - чорним крабом...
Вже сколопендрою шмигнув, шукає мишу.
Ну, як спасти людину, де смітисько дише?

Індиферентністю не пахне. Шал і манія.
То дятлом слід клює, то кличе в Данію...

Ген пес із буди виліз, то ж знайомець - мокрий.
Просився в імпресаріо, лящав "Я - добрий!
Стежину зорну торуватиму - найвищу!".
Минаймо тих ласкавців, що завзято свищуть.

В горішнє сяйво йти нелегко - самотужки.
Зате не покусають ні песці, ні заздрі служки.


2015

По діброві ходить вітер
Та й складає щось із літер.
А в гаю росте берізка,
Вітер їй сплітає кіски.

І в погожі дні ясні
Він співає їй пісні.
А будяк в траві регоче,
Злісно вітрові шепоче:

«Щось ти зачастив одначе
До берізоньки, юначе!
Хоч ти сильний, та попався,
Бо по вуха закохався…»

Каже вітер: «Може, досить
Всюди пхати свого носа?»
Та як схопить він кийка
Й нумо вчити будяка!

11 травня 2015 р.

Надін працює перукарем у божевільні.
– Там люди – цілком нормальні, стрижки довільні.
Так щиро дякують... жують... малюють снива.
Вони не подадуть пліток тарань червиву.
Сміються так дитинно, залюбки, ганяють мошку.
Я поміж них сімнадцять зим, гадалось – трошки.
Чого ж на пошту повертатися – в дурдом, на глузи?
У тих людей потік злоби, відкриті шлюзи.
Звикаєш, придивляєшся, видіння ловиш.
Роман пишу вночі – про ножиці любові.
Був залицяльник, та поїхав, десь у Анталії.
А я все жду когось надійного, пантрую талію.
Стрижу до полудня, накручую сюжет, волосся...
Хотіла вже й піти звідсіль – у цирк, та не вдалося.

2015

Подивись у холодні зіниці війни.
Що у них? Як побачиш- повік не забудеш.
Це безвиході сум, мов наліт сивини.
Це за рідними смуток, мов рана у грудях.
Це з товариша смертю відкритий секрет,
Що безсмертя скінчилось. Його вже не буде.
Шлях на небо до Бога у зблисках ракет...
І стежина під ними... стежина в нікуди.
Що ти пишеш, коли ти цього не пізнав?
Не вдихав гнІйних ран той тампоновий смуток.
Ти в медроті в палатці сирій не лежав,
Усіма, навіть Богом самим позабутий.
Ні. Війна- це не вірш про весільне пиття.
Хоч воно й не без того. І Чарз*... І горілка...
І наказ... За наказом ти втратиш життя.
Чи відкупишся іншим. Війна ж бо оскільки...
Це печаль. Бо не знаєш ти долю свою.
І не скоро вертатись на отчі пороги...
І з губи, що її закусив у бою,
Смак солоний стікає. Твій смак перемоги.

*хто був в Афгані (та й не тільки)- той знає.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115051100296

Відкриваючи очі
Пізнаєш білу стелю
Вікно, світло світу
І замкнені двері
Ідучи в світ незнаний
Із рідного дому
Пізнаєш нереальність
Реального, втому
Поглинаючи світу
Цього атмосферу
Пізнаєш CO2
І засмічену еру
Розпаливши багаття
Багате на попіл
Відчуваєш можливість
Все відкласти на потім

1998

Палає мак фландрійських піль
Поміж хрестами звідусіль.
Ми тут. А в синій вишині
Бравує жайвір, та пісні
Все глушить впертий скоростріл.

Ми вбиті. Як же мало днів,
Світанків, теплих вечорів
Любили!.. Нині ж ми в труні
Фландрійських піль.

На бій із недругом святий!
Віднині наш вогонь нести
Вже вам!.. А як із боротьби
Ви нам принесете ганьби,
Проснемось ми – й зашелестим
З фландрійських піль.

        1 травня 2015 року

Скажи…

Скажи, чи в тебе є концепт
Рванути стрімко першим пароплавом
Од лона, благ, свобод держави,
Яка дала життя, але рецепт
Із підписом п’яного костоправа?

Скажи,

Набридло бачити гірке на дотик,
Очима слухати ґівняні страви,
Спиною їсти брудні справи,
Он лайн варити цей наркотик,
Щоб роздавати всім наліво і направо?

Скажи,

Чи бути дурнем ти не звик,
І кожен день ти робиш різні вправи,
Щоб не забути мови, хоч ширшаво
Ти вимовляєш “мамо” – хай навзкрик,
Але без матері ти жить не в праві?

Скажи,

Що візьмеш бога за офшор,
І “Кобзаря” з лицем зухвалим,
І древо свого роду підупале,
Але яке не взяли війни, лихо, мор,
І рідну землю, повну сечі й калу?

Скажи,

Що цей театр остогид,
І незабаром сцена буде під завалом,
Усе вогнем накриє… попіл, лава,
А ти стояти будеш, з сумкою навскид,
Десь на кормі і з видом златоглавих?

Скажи…

Немає сенсу знову рятувати,
Душа моя на ниточці висить.
Для неї майстрував роками грати,
Тепер її пильнують люті пси.

Холоне серце без тепла на небі,
Покритий темрявою горизонт.
Летить у вічність одинокий лебідь
Через роки у свій далекий сон.

Завзяття, молодість і драма,
І воля, де ціна життя.
Під Крутами свобода впала,
Але душа іще жива.

І Україна що у жилах
Текла у кожного із них,
Любов до рідної країни
Студентів відданих землі

Омита кров'ю залізниця,
Омита кров'ю молодих.
Там , де колись свобода впала,
Там виріс новий дух землі. ( 06.05.15)

Хрущі хрущать об скло віконне.
Хрусткі думки. Обличчя сонні…
Маленькі крила за плечима:
Ти – ельф з розумними очима,
А я – ельфійка, я цариця…
Чи будем вечору кориться?

Кладу на стіл шматочок літа,
Згортаю жменею із вікон
Хрусткі думки, обличчя сонні.
Хрущі хрущать об скло віконне…

обрубана кардіограма
прочиненою брамою просить увійти
за нею усенькі світи
розчурхану цнотливість мою
скував філігранно
укинув на денце в безрусля ріки
як туркус п'є небо аби голубіти
ти мною впивався
не тіло а суціль шовків
озвалися тремко густі оберемки
рум'янкок осів осадово на гладі щоки
і небо упало
і глина у леті ліпила фігури статури
навпомацки ми
цілуючи сонце в тандемодуеті
волошками днесь чи учора нарешті вцвіли
заплетом косиці устлали волосся
моя і твоя збубнявілі бруньки дві руки
високу чуттєвість до Бога підносять
цю панну розкішнУ хмари де спів гомінкий
де янголи ї зодягнуть у все біле
ромашками всиплють окрилять і святости німб
над тіло причеплять її розговіле
над плечі
над перса
вона оченятами блим
а далі на крилах озоропрозорих
ї янголи спустять на землю розчинять у нас
нарешті блаженство
дарунок од Бога
надміру ніжливиЙ взаємопрониклий екстаз

2015

Вітаю матусю і всіх мам зі святом!

Музика і виконання Володимира Сірого. Відео Наталії Кузан та Олексія Тичка

мій синій коню мій синій коню мій синій коню
лети галопом неси до сонця я не борОню
життя минає мій синій коню життя минає
немає вітру немає волі чудес немає

точи копита мій синій коню точи копита
вже наша воля на всіх майданах кістьми прибита
вже наша воля на сірих площах на всіх знаменах
чи підіймемо чи піднесемо чи ті рамена

мій синій коню гарячий коню іскриста гриво
якщо Вкраїна насправді вільна чом нещаслива
чом нещаслива чого сумує і гірко плаче
а хтось покірний покірно радить терпи козаче

а скільки ж можна мій синій коню уже терпіти
онуки просять батьки не можуть не вірять діти
неси нас коню де вольна воля під небесами
добудем щастя добудем долю Боги із нами

Річка не спить. Ніч мерехтлива надворі.
Сиве волосся вербне тихо гойдає зорі.
Не спиться мені і млину старому.
Ледь чутно як понад нами скрипку скрипаль втішає.
Може, він знає щастя, може, журу без краю.

Я і вітер отерпли на мить обоє.
Серце іде назустріч хвилі струни тремкої.
Безвітря, а звуки такі бентежні.
Он і старезний явір струшує зорі у воду.
Хто б отрусив минуле, корінь омив зі споду...

Спогади...
Спогади. Спогади - крила лелечі.
Місяць легку намітку кинув вербі на плечі.
Нічна меланхолія. Скрипка плаче.
Скільки смичків потрібно, щоби залатати рани?
Симфонія смутку... Перша весна без мами.

08-15.05.15.

померти можна від цирозу в сорок
або коли тобі двадцять і випадаєш з вікна
чи в детепе або в старості оточеному внуками
коли в тебе деменція і плутаєш імена
дітей з іменами святих і всі однакові
білі і чисті як лікарняна стіна
кожна смерть переконлива
в кожній свій чар і доцільність
лише не ця
лише не смерть в тіні териконів
у запилючених степах
коли згадуєш призабуті молитви
втискаєшся у прогрітий ґрунт
коли не хочеш бути генералом
і ревно жалкуєш що не птах

Переливаючи з порожнього в пусте
І повертаючи з пустого у порожнє,
При ділі може бути всяк і кожен.
І діло те нехитре і просте.

А можна брудом плеснути в лице,
Бездумно, без жалю, беззастережно,
Або штовхнути камінь обережно
На голови із даху – от і все…

Я не скажу відверто слів хули,
(Хоч, може, й слід): мене цьому не вчили.
І не помщусь. Збираю рештки сили
І все прийму – від ватри до золи.

Переливаючи з порожнього в пусте
І повертаючи з пустого у порожнє,
При ділі може бути всяк і кожен.
І діло те нехитре і просте.

А можна брудом плеснути в лице,
Бездумно, без жалю, беззастережно,
Або штовхнути камінь обережно
На голови із даху – от і все…

Я не скажу відверто слів хули,
(Хоч, може, й слід): мене цьому не вчили.
І не помщусь. Збираю рештки сили
І все прийму – від ватри до золи.

Я споглядала, як Арахна тче
І сповнює бджола чарунки-соти.
Постала Кліо сяйна за плечем,
Промовила: "Озорюй ці широти".

У серці - флогістон, солодкий щем.
А травень сіє мерехким дощем...
Пора спокути, релаксацій, грому.
Я - птаха.
Не належу тут нікому.


2015

Не пострілом влучним в самісіньке серце,
Щоб навзнак навіки лежать,
А потиском дружнім крізь січі-герці
Хотів би народи всі поєднать.
P.S.
Щоразу, як Земля завершує ще один оберт,
Думаю про них, поборників братання,
І певен, що й завтра зійде сонце для всіх нас.

Давай розставимо крапки
У відповідях будем чесні
Всі визнаємо помилки
І змиримося у протесті

Не станемо шукати змов
Давай лишатися союзом
Втечем від свідчень , перемов
Бо тільки нам приймати градом

Буває різне , і для нас
Знайшлись турботи у спокусах
Всі вимоги лікує час
Усіяний в потугах - скрутах

Можливо це останній шанс
Нам зберегти , сильнішим бути
Тому тримайся , це за нас
Ще б'ються двох сердець молитви...
2015р.

Любов'ю зцілена душа
До неба в радощах злітає
Стає наївна мов дитя
Все потаємне відкриває

На сонці проблиск золотий
Тепла весіннього принада
Грайливий паводок стрімкий
Моя піднесена плеяда

Тону у цьому небутті
Розчулений таким видінням
Пейзажем міражу - красі
У захваті від гри промінням

Любов коханню донесла
Усі найкращі компліменти
Назад немає вороття
Тому хто звінко бив в куранти...
2015р.

У переспівах майська ніч
У солов'їв пора кохання
Сади розквітли запашні
Воркуємо і ми до рання

Так хочеться усе віддать
За цю блаженну неповторність
Молити бога зберігать
За надану життям взаємність

Колише вітер парку лан
Скриплять старезні крона дуба
І зорі сяють поміж хмар
В піднесенні сама природа

Ідем алеєю у двох
У вирі цього ворожіння
У радості душі їство
Один для одного спасіння

Яка ж чудова є ця ніч
Все в оксамитових плетіннях
Як я люблю тебе , і світ
Що нам відкрив талант прозріння...
2015р.

З піджаків облетіли маки,
День примирення тихо згас.
Післясмак, післязапах лаку…
І рахунок за клятий газ.

А було… Із російським солдатом
У окопі сиділи однім,
Крихти хліба ділили й вату
Щоби кров зупинити. Дні,

Як шинель обгоріли в пеклі,
Загрубіли у мирний час…
Тільки сліз неслухняні петлі
Ностальгією душать вас.

Липне пісня, неначе пластир
До душі, там де серце, де
Віра в правду і віра в царство
Виривається із грудей.

І дратує триклята вата,
І не ділиться більше хліб…
Нині вас розділило свято,
Ніби небо і воду – лід.

Ви чужі. Ви навік не браття,
Бо між вами отой окоп.
І стріляй, не стріляй – не вдасться
Поховати у нім обох.

Бо один там копав могили
Все життя. І лишився там.
А у іншого кріпли крила –
На свободі його літа.

…Облетіли червоні маки…
В’яне квітами сила й сум…
І не миряться символи й знаки.
І не легшає важкість дум…

08.05.15

Рани занили укотре. Знову сюрпризи погодні.
Рання весна вітровії гонить удаль за село.
Бачив сьогодні лелеки: стомлені, кволі, голодні,
Сіли на ближньому полі, що поросло бур`яном.

Вмить пригадав: Того року, після запеклого бою,
Тінь журавля в піднебессі. Крила у розліт хрестом,
Що, наче Ангел Господній, душі скликав за собою,
Тільки тоді не судилось з ними летіти гуртом.

Виніс товариш із бою, ( а полягло їх багато)…
Крихітний хрестик на шиї – мамин в сльозах оберіг.
А у руці задубілій темно-зелена граната,
Вже без чеки, бо остання. Та, що для себе беріг.

Госпіталь. Болі нестерпні. Все пережив того літа.
Сонячні кола і темінь. Вихором рвався у бій.
Потім приїхала мама – сива, налякана, зблідла.
Витер зап`ястями сльози, що поповзли із-під вій.

Групу дали уже другу. Жалко, нога ще не гнеться.
І то пусте, що осколки досі болять в голові.
Добре, він має гітару. Сяде, до струн усміхнеться,
І пригадає минуле – будні свої фронтові.

Гриф у гітари обніме, хрускіт відчує у пальцях,
Трепетно так притискають зброю, коханих, стакан…
Гляне на книжку пенсійну. Фото – йому дев`ятнадцять.
Бравий десантник в минулім. Хто він тепер?
Ветеран….

03.05.2015р.

Увіходиш у схилений дім, як у друге життя.
Ти для смерті не друг і не ворог, вона – стороння:
не протягне руки́, та й не кине в імлу небуття.
Ча́с усіх забере і байду́же усе схоронить,

караванами днів потоптавши живі почуття,
щоби згодом розкласти усе по своїх полицях.
Тільки ти вже не цілий: частина лишається там,
де ясніли любов’ю і ласкою рідні лиця.

2015

Мете травневий цвітопад,
У серці - справжні заметілі.
Сміюсь і плачу невпопад,
Зів'яли крила скам'янілі.

Раніше мрії щовесни
Мене ловили у тенета.
Гадала: знову від краси
Я очманію, але де там!

Дурманно проливним дощем
Закрили світ мені вуалі.
Спочину за твоїм плечем...
А далі?.. Все одно, що далі!

Ти бачиш на згірку руїни?
Там ворог, мов щур той, укривсь.
Ви нині повинні, повинні
З-під хмар його скинути вниз.
І рушили в ярому марші,
У помсті за кривду нашесть;
Пішли, непохитні, як завше,
Щоб битись, як завше, за честь.

Приспів:

Червоні маки на Монте-Кассіно…
Польська кров їх полилА в ті дні.
Йшов вояк по цих маках – і гинув,
Та сильнішим од смерті був гнів.
Сплинуть роки, і сотні їх сплинуть,
Позмивавши давнини і слід…
І тільки маки на Монте-Кассіно
Червоні вічно, бо з крові їхній цвіт.

І ринулись перші, нестримні –
З життям не один з них простивсь, –
Мов ті відчайдухи в Рокитні
Чи ті, в Самосьєррі, колись.
І знову атака вчергове –
І вдався нарешті удар!
І прапор свій біло-червоний
Вгорі підняли серед хмар.

Приспів.

Ти бачиш хрестів білі гряди?
Це з честю вінчався поляк.
Що далі – то більше їх знайдеш
На схилах отут і в полях.
Земля ця полякам належить,
Хоч Польща далеко звідсіль:
Свободі розширюють межі
Хрестами ще з давніх часів.

Приспів.

Чверть віку минуло, братове.
Давно в горах спокій і мир.
І білими мурами знову
Піднісся до хмар монастир.
Лиш пам’ять про ті бойовиська,
Про кров, тут пролиту ясну,
У дзвонах бринить монастирських,
Що грають полеглим до сну.

Приспів.

2015 (переклад)

Війни невигойні стигмати.
Печаль Арахна тче і тче.
Виходить на узвишшя Мати
І руку прикладає до очей.
Кого там надивляє, – не питайте.
Про те в нас знають навіть малюки...
...Війни невигойні стигмати,
Невжеж ви оселились навіки?

Згадалося, у пам*яті не вигіркло,
Хоча й давно було-перебуло…
Дуплява груша пташіла на вигірку,
Обходив квітень повагом село.
Медово пахла свічка під іконою.
Великдень. Ранок. Паска на столі…
Той край тепер зоветься просто зоною.
І я вже не живу на тій землі.
Переболіло. Бо таки давно було.
Одначе й досі віриться мені,
Що груша та в селі коло Чорнобиля
Уперто квітне знов оповесні.

07.05.2015

До ніг нових забудов
Кладуть віковічні дерева.
У кронах пульсує ще кров,
А вже помирати їм треба…
Багато прийшлося страждати,
Терпіть і чекать на віку,
В буревії спину тримати,
Подорожніх ховать від дощу.
Зеленими хвилями гралися,
Хто більше прихилить неба,
Із сонцем за обрій змагалися, –
Тепер їм нічого не треба…
Тут скоро зведуть хмарочоси
І паркінг на тисячу місць,
І питимуть пиво з анчоусами
Мешканці нових обійсть.
А може збудують кав’ярню,
Щоб тихо згадать падолист, –
Коли на душі часом хмарно
Так мало щасливих місць.
А кава, як сльози гаряча,
І чорна, як наша земля,
Дерева більше не плачуть, –
Листочком на мить стала я.
Дерева більше не плачуть,
Лише приходять у сни…
І душі шукають незрячі,
І прощу дають навесні…

2015

І хвороба дарує частенько блаженство під небом.
Так, що фібри і зябра – не чують падіння таке.
Ти задумав собі, що довкола – дурні, як амеби,
А найкраще на світі – мартіні, коньяк і саке.

Ось і міні-бікіні викреслюєш із лексикону…
Жар кохання ти виригнув, коником затупцював
І депресію щемну прожовуєш, аж до оскоми;
Як дитятко, на тілі несеш незагойності вав.

Навантажився смислом : себе, а не інших дурити…
Але, хоч і прошу, ти мені про оце не кажи.
Я тебе не врятую, щоб стало – і шите і крите,
Бо, як Ладо, стрічаєшся… з «Ладою» у гаражі.

Ти не сіяв, не жав і не знаєш, як пахне сіножать.
Зір напружив – і хочеш легенько добратись до зір…
Не пищи, не свищи, ти й до мене дістати не зможеш.
Постраждай непідробно, й людиною станеш. Повір!

Ми по війні ще грали у війну.
Корів і кіз напризволяще кинувши,
Ми лізли в доти, кидали гранати,
В рукопашну сходились,
Коли набоїв бракувало...
Пекли картоплю.
Поруч дозрівали міни...
...Не всі ми повернулися з тих воєн.
Рукави порожні в моїх однолітків.
З милицями мовби й народились.
Ми по війні ще грали у війну.
Ми грали у «німців» і «червоних».
Слабосилий, я завжди був «німцем».
Ще й досі крає серце та несправедливість:
Ну, який я в біса «німець»,
Коли фашисти ставили мене під клуню,
Автомат строчив над головою...
Хлоп’яча та несправедливість
Вкарбувалась у пам’ять дужче,
Ніж пошуки картоплі у землі задублій,
Ніж сколоті стернею ноги чи недосяжний хліб...
Так я зненавидів війну удруге...

P.S.
...Не грався у війну з синами.
Стачило тої, що поглумилась над дитинством.

І ми залишились
одні...
Про се, про те
ішла розмова...
Рука блукала
по стегні
і раптом -
зовсім випадково!.. -
тебе торкнулася
між ніг...
Здригнулась ти.
І сіла боком...
Зненацька -
бісики в очах:
"Скажи,
що ти це ненароком?.."
І я погодився,
хоча...


05.05.2015

О, Музико! Як добре, що ти є!
На віях янгола бринять блаженства миті,
ці нотки-сльози терпко-соковиті
виповнюють ущерть єство моє…

Поезіє! О, музико зі слів,
у ритми серця із небес улита
в сакральний час від сутіні до світла
десь на межі свідомості і снів.

Вплітаючи у музики красу
коштовності словесних інкрустацій,
гармонією надтонких вібрацій –
о, Пісне! – ти портал у Божу суть...

ВЕСНА-2015
Сипле квітень п’янкі привіти,
Обціловує світ вустами.
Весняним обв’язавшись вітром,
Від краси цеї просто тану.

Никнуть сутінки вмить останні,
Піє соло пташина рання.
Огорнувши плечі світанком,
Заслухаюсь ноктюрнами травня.

О, яка ж тут краса довкружно!
А ще ж будуть дива у літа!
Все в Природи – і мирно, й дружно,
Тільки хтось хоче все це вбити!
(© Любов СЕРДУНИЧ, 3 квітня 2015).

Один из тысячи не смог молчать покорно.
Он гордо встал и обнажил свой меч.
И тысячи таких (из миллионов!)
Поднялись и пошли за ним во след.

Они меняли эту землю, по крупице
Выкапывая правду из глубин.
Их окружали миллионы тысяч,
Но не смолчал из тысячи - один.

***

Пишите письма, отправляйте своевременно,
Когда их ожидают адресаты.
Когда есть время, когда нету времени…
И даже если не о чем писать.

Пишите просто: "живы и здоровы…"
Не объясняйте, почему молчали.
Не нужно лишних слов и бандеролей.
"Ау!" и всё. Сквозь годы и печали.

***

Страшны слова когда они молчат,
Когда они внезапно затаились,
Когда не знаешь ты с чего начать,
Ведь все слoва когда-то говорились.

Кто ими плакал, мучался, любил,
С ниx начинали, ими завершили...
Как и людьми - словами полон мир,
А ты их должен вымолвить впервые.

Всё повторялось - красота и низость,
Всё было - и асфальт и спорыши,
Поэзия - всегда неповторимость!
Беcсмертное касание души.

***

Не знаю: Вас увижу, или нет.
Да может это и не так уж важно,
А важно то, что где-то вдалеке
Есть тихий зов неуталённой жажды.

Я не позарюсь, мне за счастьем не успеть.
В такие дали эхо не достанет.
Я думаю о Вас. Я знаю что Вы - есть.
Моей душе и этого хватает.

***

Ты в след глядишь, а я уже "на трапе"
И нету слов, и горечь через край.
Вся жизнь идёт по Гаусовой шляпе
Вот так вот "здравствуй", а вот так — "прощай".

Прощай, прощай, чужой мне незнакомец,
Хотя роднее в целом мире не сыскать.
И этот случай —он один из миллиона,
Когда великий подвиг — убежать.

***

Шальные темпы. Время - суперценность.
Фантастика - не грезил и Жюль Верн
Вскипает в наших венах современность
Нас из металла выковал модерн.

Душа теперь - принадлежит эпохам.
Но что ж её так резко потрясли
Простые яблоки, что пахнут льохом
И руки матери, что яблоки внесли?

***

В сад выхожу, он чёрный и худой,
Ему уже и яблока не сбросить,
И тихий шум походки золотой
Ему на память оставляет осень.

В саду я в этом выросла, и он
Меня узнал, хотя и долго озирался.
В круговороте нефатальных перемен
Он старым был и снова обновлялся.

И он спросил меня: - Ну почему
Ты не пришла тогда, когда цветенье?
А я сказала: - ты один мне, друг,
Хоть в эту пору, хоть в другое время.

И я пришла не струшивать ренколд,
И не варить плоды твои на зиму.
Другие ходят в час твоих щедрот,
А я пришла во времена тоски.

Ну вот и все мои права.
Уже сникало солнце за холмами,
А сад шептал шершавыми губами
Какие-то прощальные слова...

Кожна мрія людська - літак.
У когось - "Конкорд",
У когось - маленька "Цессна".
Кожна прибуде в аеропорт,
Ув імлі не щезне?
Небагато ж прошу,
Царице Всечесна:
Хай тече життя,
Хай ростуть жита,
Хай летять літа,
Хай летить літак
І надія нехай не помре,
А як помре - воскресне.
Хай Небо громами
В долоні сплесне:
"Як же ж так?!
На старому біплані
В палати Небесні?!"
Ну а як?!
Коли мрія людська - літак,
І Едем - її аеропорт,
І не страшно, що в когось "Конкорд",
а у тебе - маленька "Цессна",
Головне, що пілот - мастак!

6.05.15

Темна нiч iшла через мости
Зустрiчать наразi заметiль.
Темна нiч спиралась на хрести,
Розлилась туманами довкiл.

Дибала туди, де вдалинi
Горизонт самотньо загасав,
Пильнували, блимали вогнi,
Вiтер днями сторожко блукав.

Нiч спустилась, темно навкруги,
Цiпенiє cвiт, лякає нас.
Нагадає знову про борги,
Тi борги, що вiддавати час.

Все переплелось - i cум, i страх.
Ще багато прагнень та жалю.
Стихло, причаїлося в очах
Не почуте - "Я тебе люблю".

14 листопада 2014 р.

Ні, не з історії я знаю
Ту найстрашнішу поки що із воєн.
Самому довелося бачить,
Як вели колони наших бранців,
Як ніс Дунаєць у Дніпро кров юдеїв,
Як начебто в качину зграю,
Регочучи фашисти цілились
В парашутистів на Букринськім плацдармі...
Гиркотню, що найчастіш вночі лунала
Перекликаючись із гавкотом вівчарок,
Тоді вважав я за німецьку мову...
Відки ж було мені знать малому,
Що є також і мова Гете, Шіллера чи Гайне?
Неоплатний борг, Німеччино, ти платиш.
Чимало осколків повиймала з плином часу,
Але один так і лишився назавжди побіля серця...
...Вершники у касках і на конях,
Що зроду-віку не бачили в нашім селі,
У вакуацію нас виганяли з хат.
Наче вівці, брели ми курним шляхом,
Не знаючи, куди й навіщо.
Обабіч з гуркотом неслись мотоциклісти.
На руках у матері - ще менший од мене брат.
Я клуночок несу з харчами.
Од утоми й спеки от-от впаду.
Раптом спинивсь мотоцикліст
І жестом наказав сідать в коляску.
Недовго, щоправда, там ми спочивали.
Благодійника спинили криком.
І знову опинились ми в колоні...
...Час повиймав чимало осколків з пам’яті.
Та й досі ношу побіля серця один:
Печальні очі мотоцикліста того,
Цукерку, що він дав тоді мені ...

У віддиху півдня, у світлі
купаються сакури наші.
В рожевості вулиць, у квітті
розквітлістю повняться чаші.

І наша розквітлість… Ах, весно!
Голуб нас, п'яни пелюстками!
Веди урочисто й воскресно
в те літо, що завжди над нами.

(5 травня 2015)

Відраховую кроки назад,
Вивертаючи вічність назовні
В небі цім, наче каменепад,
Між людей цих, як здурених зомбі.

Де немає питань чи ідей,
На які розгубились отвіти,
Й не потрібен уже Прометей
У неоновій тиші софітів.

Відраховую час навпаки,
Хоч противляться днів циферблати.
Та уперто не йду! ...А таки
Ще б не дихати, не рахувати...

І повірити... Віра ще є?!
З Богом стрітися... Боже, чи чуєш?
Чорнозріє гріхів сомельє
Над пекельними бочками всує...

Не чіпай! Не чіпай! НЕ-ЧІ-ПАЙ!!!
Вже й без того душа кам*яніє.
Відраховую кроки у Рай,
Де адами, де єви
...і змії...

(28.01.15)

Що мало бути, те уже було.

І буде тільки те, що має бути.

Розмиє дощ признання непочуті

І знову заблищить віконне скло.



Здійметься в небо пелюстковий вітер,

Шугне в безмежну синю глибину.

Щоб наздогнати втрачену весну

Йому летіти і не долетіти...

Б.Федорову

У дворі, там, де щовечір награвала радіола,
Де пари любили кружелять,
Всі хлопці поважали дуже Льоньку Корольова
І присвоїли йому титул Короля.

Був Король, як король, усесильний. І як другу
Непереливки чи й так не поталанить,
Він простягне йому свою царственую руку,
Свою надійную руку, щоб спасти.

Та ось якось, коли «мессершміти», як ворони,
Розірвали було тишу, мов струну,
Наш Король, як король, він картуз свій, як корону,
Набакир і пішов на війну.

Знову грає радіола, знову сонце в зеніті,
Та нікому заплакати за ним,
Бо Король той був один (так буває на цім світі)
Королівну ще не встиг собі знайти.

Та куди б не йшов я, хоч який не був би там клопіт
(В справах чи просто так погулять),
Все здається мені, що за отим ось поворотом
Короля пощастить знову стрічать.

Це тому, що на війні хоч і справді стріляють,
Не для Льоньки сирая земля.
Це тому, що ( вибачайте), я Москви не уявляю
Без такого, як він, короля.
1957




Булат Окуджава «Песенка о Леньке Королеве»
Б.Федорову

Во дворе, где каждый вечер все играла радиола,
Где пары танцевали, пыля,
Ребята уважали очень Леньку Королева,
И присвоили ему званье Короля.

Был Король, как король, всемогущ. И если другу
Станет худо и вообще не повезет,
Он протянет ему свою царственную руку,
Свою верную руку, - и спасет.

Но однажды, когда "мессершмитты", как вороны,
Разорвали на рассвете тишину,
Наш Король, как король, он кепчонку, как корону,
Набекрень, и пошел на войну.

Вновь играет радиола, снова солнце в зените,
Да некому оплакать его жизнь,
Потому что тот Король был один (уж извините),
Королевой не успел обзавестись.

Но куда бы я ни шел, пусть какая ни забота
(По делам или так, погулять),
Все мне чудится, что вот за ближайшим поворотом
Короля повстречаю опять.

Потому что, на войне хоть и правда стреляют,
Не для Леньки сырая земля,
Потому что (виноват), но я Москвы не представляю
Без такого, как он, короля.

1957

Висохли оази цілини
у басейні Криму і Донбасу.
І салют поезії війни
Україна адресує Марсу.

Не минає і не омине
буква онімілого закону.
Замалюю сажею ясне
у сонеті білої ворони.

Як на наші луки і лани,
де упали дочки і сини,
руки простягає лже-месія.

Спопеляють ниви цілини
генії пороку і війни.
І немає прощення Росії.

                              06.05.2015