Ляльководи, як завше, збираються в зграї,
А ляльки, як годиться, самі по собі.
Страх – вчорашній, сьогодні – це біль,
І болить ненадовго, я знаю.

Голосуй за майбутнє, як вистачить сили,
І готуй бюлетені – вперед.
А моє – незалежне – помре,
Бо ж, напевно, замало того, що красиве.

Усвідомлюй, мізкуй, сперечайся,
Бо крім мене тебе не почує ніхто.
Недовіра – найперший симптом.
Я – вперед, а ти тут залишайся.

Ляльководи всесильні й незмінні,
А ляльки кожен день кольорові й нові.
Я так сильно ненавиджу Вас, уявіть,
Я ненавиджу палко і вірно.

17.04.2015 р.

Ти моя нагорода
і моє покарання,
ти тяжка насолода
і пусті сподівання,
ти - гроза у пустелі,
ти і місяць, і сонце,
ти - думки невеселі,
і промінчик в віконце.
Ти - і радість, і смуток,
ти і чорне, і біле,
ти і збиток, й прибуток,
ти - частина, ми - ціле.

2015

Коли поезія – пародія,
тоді і вірші – трин-трава.
У кожного своя мелодія
на одинакові слова.

У кожного своя фантазія
і не нова, і не стара,
і кожна істину угадує
по каліграфії пера.

І радіо, і теле-медіа
іще видумують статті,
коли пародія комедії
допомагає у житті.

Парафійовані позиції
поета-барда-байкаря
не угамовують амбіції
у журналюги-бунтаря.

І у атаці за піхотою
йому єфрейтора давай,
щоб воювалося з охотою
не за медалі, то за пай.

І у професії пародія
уже новація стара –
із канцелярії добродія
у шию вигнати пора.

Але немає ілюстрації
анти-корупції, люстрації,
а є позиція така:
немає Лєрки Облігації
а у П’єро немає нації...
Обох проштовхує рука.


                                             17.04.2015

***
Не дивина, що неуки – голодні,
а бувші медалісти рукотворні
посіли місце серед ліліпуть.
І двієчник, і олігарх сьогодні –
це є медалі двоєдина суть.

***
Боягузові дали у мікрофон
диктувати, що не винайшли закон –
яничарам за злодійство – у тюрму,
а злодіям за украдене – суму.
Депутати, не лякайтеся. Це – сон.

***
У олігархії не склалось...
А нам обідраним зосталось
чекати на її каюк.
А хочеться, аби здавалось,
що ми їмо із їхніх рук.

***
Грошей нема. Ідемо одностайно.
Біда, коли – ой, Боже, помагай нам –
не помагає біля чорних кас.
І горе нам, що цапом віддувайлом
поставили козу на довгий час.

***
Із точністю до навпаки,
але таки у дві руки –
ідуть «революціонери».
Колись ходили жебраки,
а нині, ніби – «волонтери».

***
Якась вона неначе однобока
політика велика і висока...
Чи не найвища, що не до снаги
поглянути хоча би краєм ока, –
ну як вони – оті, що не боги?

                              04.2015

Хто сказав: «Все згоріло дотла?
Більше в Землю не кинуть насіння»?
Хто сказав, що вже вмерла Земля?
Причаїлась вона на часину.

Материнство не взять у Землі,
Не віднять, як не вичерпать моря.
Як повірить: хтось Землю спалив?
Ні, вона почорніла від горя.

Як розрізи, траншеї лягли,
І воронки, мов рани ті зяють,
І оголені нерви Землі
Од страждань неземних потерпають.

Вона витерпить все, бо жива.
Не записуйте Землю в каліки!
Хто сказав, що Земля не співа,
Що вона вже замовкла навіки?

Ні, дзвонами стогін вона заглуша
Зо всіх ран своїх і віддушин,
Таж Земля – це ж бо наша душа,
Чобітьми не витоптать душу!

Хто повірив, що попіл Земля?
Причаїлась вона на часину.
1969

Владимир Высоцкий «Песня о Земле»

Кто сказал: "Все сгорело дотла?
Больше в Землю не бросите семя"?
Кто сказал, что Земля умерла?
Нет! Она затаилась на время.

Материнство не взять у Земли,
Не отнять, как не вычерпать моря.
Кто поверил, что Землю сожгли?
Нет! Она почернела от горя.

Как разрезы, траншеи легли,
И воронки, как раны, зияют,
Обнаженные нервы Земли
Неземное страдание знают.

Она вынесет все, переждет.
Не записывай Землю в калеки!
Кто сказал, что Земля не поет,
Что она замолчала навеки?

Нет! Звенит она, стоны глуша,
Изо всех своих ран, из отдушин.
Ведь Земля - это наша душа,
Сапогами не вытоптать душу!

Кто поверил, что Землю сожгли?
Нет, она затаилась на время.

1969

Крокуси задивлені
В небо синє-синє.
Березень посріблені
Відчиняє скрині.
Наповняє щебетом
Кожен кутик світу,
Ділить всім по крихітці
Проскурку від літа.
Бджоли облетілися,
Вулики - як храми.
Цілував березі лик
Спраглими вустами.
Грає на одній струні
Цвіркунець завзятий.
Примостились на вікні
Сонячні зайчата.
Впізнаю з півпогляду
Пектораль любові.
Гріють душу спогади
Й котики вербові.

2015

У синю річку ночі запливу
На човнику хисткому, наче свічка.
Застогне ночі білопінна річка
І дивний сон покаже наяву.

У тому сні ми з донькою в траві
Шукаєм зірку. А полин аж палить.
Ще й жалива безжально жили жалить.
Гукає сич. І ми – мов неживі…

Ця зірка вчора небо стерегла.
Руді тумани пасла, ніби бранців,
Нам душі гріла. А сьогодні вранці
Зітхнула раптом і в траву злягла.

І ось дитя витоптує стежки,
Колючим терням обдирає ніжки,
Переступає лози на обніжку,
Зганяє втому подихом важким.

«Куди?» - шипить зловіщо жалива.
«Чого?» - голосять жаби, мов підранки.
І раптом доньчин голос з передранку:
«Знайшла!». І ніжно-радісне: «Жива!..»

Я прокинусь сонячним зайчиком.
На вікні смарагдовим пальчиком
Кучеряву виведу стежечку
У дзвінкий і сонячний світ.
Обіймуся з білими ружами,
Пробіжусь рудими калюжами,
Зачерпну у сонячні пригоршні
Яблуневозоряний цвіт.
За порогом тиші і гомону
Пропливу у сні невагомому.
Помолюся рідному домові,
Щоби цей не кінчився зліт.

Коли ти дивишся, хлопче, на цей віковічний вогник,
тобі відкриваються всі таємниці і переходи,
у твоїх очах народжуються галактики,
і хочеться говорити,
хоч, мабуть, не варто би,
бо світло, заломлене дзеркалом чи зіницями,
силу свою вичерпує, щоб зцілитися,
слово з душі вишкрябує, наче ножиком.
Впоратися із ним я, на жаль, не зможу, бо
надто багато болю вже з нього витекло.

Хочеш чи ні, та ця стежка настільки витоптана,
що могла би стати дорогою, але поки що
на ній догорає
сонне,
самотнє
вогнище.

Зоряний пил струсити б тобі з потилиці,
поки ніхто не слухає і не дивиться,
поки ніхто не вийде,
поки не зловить за руку й не крикне: «Ось ти де!»
і не зупинить вибухом або пострілом
твоє дихання.

Скільки у тобі сонця і скільки – місяця?
Мабуть, немало, бо очі твої ще світяться
і розганяють темряву,
і щоночі освітлюють вулиці і вокзали,
оберігаючи подорожніх чи то від лукавого,
чи то від якогось іншого
давнього
демона.

Хочеш чи ні, ти станеш для мене знаковим,
навіть якщо кінцева мета – це вакуум,
у який перетвориться все на момент апокаліпсису,
і ми перестанемо існувати або переплавимося
в недолугі уламки планет і космічного пилу,
світло твоє порожнечу, як біль, пересилить –
і розростеться навколо новою галактикою,
навіть якщо, здавалося, краще не варто би.

Навіть якщо, здавалося б, все минулося,
хто ж, як не ти, розгоратиметься на вулицях?
Хто ліхтарем освітлюватиме виходи
після того, як ти перестанеш ходити і дихати?

Хто ж, як не ти, розпалюватиме вогнище
на узбіччі нічних автострад і перонів, поки ще
день не надходить,
темно і холодно,
темно і холодно?
Зоряний пил струсити б тобі з потилиці,
поки Земля продовжуватиме крутитися,
поки її не поглине
космічний Мордор.

13.03.2015

Цій небесній ріці берегів не розмити, бо ніч
підперезана срібленим паском Чумацького Шляху.
Опівнічний рибалка на місячно-білім човні,
а над ним – чи то зорі, чи злякані веслами пта́хи.
То насправді – мольфар серед хмар, межи вічних вогнів.
В час розмірених снів ясенів і осикових марень
закликає велично всі сили земні й неземні
принести квітам квітня і травам тривожного травня
дощової води. Ти не йди. Хтось озветься – мовчи,
не порушуй словами цю магію світлу і чисту!
А на голос рибалки летять журавлині ключі
відчиняти весні ще засніжені двері до міста.

02.04.2015

Тільки пух мережаних сніжинок
все укриє білою габою,
я уже чекаю весняної
повені уквітчаний ужинок.

Засиніє уві сні барвінок
і засяють первоцвіту лиця.
Та найбільше радує підсніжник
ранньою весною на розвилці.

Кожну квітку і її стеблинку,
всі куточки лугу пам’ятаю.
А хвилює більше материнка,
як у літню пору завітаю.

Половіє жито. Веселиться
урожай і ранній, і осінній.
А найкраща – золота пшениця
у полях на рідній Україні,

де земля і плідна, і багата,
і полита кров’ю запорожців,
де і досі ще мужніють хлопці
і вінки плетуть собі дівчата.

Виростають українські діти.
У майбутнє стеляться дороги
і стежини, де квітують квіти
від поразки і до перемоги.

І від новоявлення до тризни
є «чуття єдиної родини»
і святий обов’язок людини –
уквітчати пажиті Вітчизни.

                              2014

Небо, розрізане чорними хмарами,
Прагне сховати блакить.
У відблисках сонця, у заході золота
Сутінкам ніч не спинить.

Кроками тихими, бархатом вишита,
Ніжно ступає вона.
Місяць, душа її, з темної сутності
Світлом з небес вирина.

2015

жаскі бажання божеволіють поволі
зникаючи у вібрах мікрофонів
писк пищиком по тілу шкряботиння
татуювання кігтенігтями тобі я
сочиться стрижнем стукає стіною
стікають нектарини сококров’ю
смолою липи позлипались губи
мої твої долонінавстіжгруди
нектару повні мікрофібри плоті
іразураз сильніше ти ж не проти
в перетинку пробарабанить меццостогін
клейкі тіла розверзнуться фоловінг
пульсує пульс по метроному тихо
кицюню не кричи спокійно дихай
2015

Там, на Сході, знову смертю долають смерть,
тільки-от воскресати ні в кого немає сил
море крові ще не налИлось вщерть
я за тебе молюся, як ти колись просив

я за тебе молюся - хоч мовчить телефон,
я за тебе молюся і не знаходжу слів.
я уже не боюся: цей річний маратон
випік в мені усе, що було із страхів.

Там, на сході, знову вода стається вином
вино кров'ю стається і до моря плинЕ...
кажуть: "кров не водиця!", кажуть "люби!", "не вбий"
кажуть: "нехай святиться, отче, ім'я твоє"

Там, на Сході, знову... Вісті летять сумні.
Історія повертається молитвою і прокльоном
замість комусь колискову, я співаю про дні,
коли трималась за світ молитвою і телефоном.

Сонце, звідки ти сходиш? Нізвідки…
Трави росами вмили вічі.
Розширяє межі узбіччя
Запах придорожньої квітки.

Там, за тином, він вперся в нагідки,
Там його приручити схочеш,
Подихом, без душі, на осліп –
Він втече перед вдихом з клітки.

Ти прийдеш на світанку никлий,
Опустивши додолу очі
Усвідомиш, що запах хвощу
Показав тобі сонце звідки.

2012

Де ті, де ті дві нерозважливі стопи?
Без жаги молочні трави випили до стезі.
Подорожник прикладали до душі вони –
Дві стопи не п’ють тепер у спразі.

Полотно в ривках притиснене до пензля
Малювало щастя садни і порізи,
Вік пройшов і на стопах впізнав я –
То були життя мого ескізи.

Очі, очі, я заплющив вас – мені,
Розказали п’яти більше, ніж визнали,
Про ті сльози, що луги пролляли,
Такі сльози з вас ще не текли.

2012

Вода холодна, щира, безкорислива,
Лиш по коліна у тобі і вже прости,
Яка ж одвічна суть твоя і чиста,
Я боязно звертаюся на ти.
Тремти...

...в тобі мій настрій розтворився,
Смиренно гнеться твоя течія,
У мить коли у тебе віра вища,
За часту віру в те, чого нема.
Сповна...

...проникни в душу ти крізь лиця,
Заповни в ній усі пусті місця,
Тривай самопізнання не спинися –
В мене влилася міра мого я.

2012

Усе жадане в земнім зеніті,
все обіймаєш, бо ти – повітря…
Чого не звідав? Незримі сіті?
Але ж ти – вільний! На ймення - вітер…

Лети в міжпростір… В космічнім пѝлу,
мов із туману, побачиш диво:
незнана гостя з глибин галактик
тобі всміхнеться і зронить клаптик
зі свого шлейфу - іскринку-згадку…
То – я… Комета…

(читай спочатку) :)

Великдень постукав постояв у дверях
хотів попроситися в дім на вечерю
та хліб не вродив і вина не збродили
і час хилитався на ветхих стропилах

Великдень постояв і в мандри подався
і з ним понеділок і твердь і вода вся
сім років пустелі тут землю морили
лиш мевом здригалися ангельські крила

Ти народилася!
Така малесенька, така беззахисна,
Така моя!
Не уявляю, як же можна
Окремо скласти наші два життя.

Під серденьком тебе носила
І мріяла, якою будеш ти...
Думками малювала свої мрії,
Щоб щастям твою долю обплести.

Я огорну тебе любов`ю,
З тобою перший крок зроблю,
Теплом своїм від холоду укрию
І в світ складний за рученьку введу.

2015

Молимось, благаємо у Бога
іншої – своєї перемоги.
Дайте сили, віщі небеса,
подолати сателіта Раші.
Хай ізгинуть вороженьки наші,
як на сонці вранішня роса.
               Бог війни неначе і не чує,
               поки душі ляжуть одесную,
               поки стійло жуйку ще жує,
               і лукавий спати не дає,
               і як Берко, душами гендлює,
               ворон кряче, а юрба воює,
               трощачи оглоблею своє.
У паралізованого сходу
усихає клепка. У народу
закипіла кров. Лиха біда.
Отупіле не питає броду.
На рублі міняючи свободу,
волю заарканює орда.
               Та колись, нарешті, має бути,
               відійдуть воєнні атрибути,
               врунами укриється рілля,
               може мінне поле оніміє
               і з полону вирватись зуміє
               леготом наповнена земля.
Журавлі із вирію вертають.
Наречені лебедів чекають
з ранньої до пізньої зорі.
               Зморені воєнною весною,
               сповнені надією живою,
               дивляться у небо матері.
                              04.2015

Володя - знаєш…
… над нашим краєм
завжди і всюди
хай небо синє прозоре
високим буде
понад безкрає
пшениці жовте море…

Володя – знаєш…
…от добре
що маєш
сЕрденько хоробре
і що не залізний
хоч виглядаєш…
так грізно.

Володя - знаєш…
...от добре
що так буває
і росіяни нині
із москалем нарізно
і випасає ревно свої свині
путін облізлий…
14.04.2015
худ. Я. Саландяк – композиція “путін пасе свині...”. (фотошоп)

Це місце було древнім ще за юність Вавілона;
Хтозна, як довго у землі воно дрімало,
Допоки ми лопатами курган не розкопали,
З гранітних блоків знявши важкі його заслони.

Були там площі та могутні стіни;
Кришились, втім, і плити, і скульптури -
Небачених істот старі фігури,
Майстерно створені задовго до людини.

Та ось - сходинки, що ведуть кудись униз
Задухливим тонелем з доломіту
До ночі вічної відлюдницького світу,
До давніх знаків та найперших таємниць.
Вмить охопила паніка жахлива нас усіх,
Як ми почули знизу кроки ніг липких.

Дивився я на неї крізь гілля дерев,
Під кронами старого лісу ставши непомітним.
Вона блищала вже у західному світлі,
Сором'язливо розгоряючись ледь-ледь.

Настала ніч, й бурштин мені у вічі
Яскравий промінь з щедрістю розлив.
Вечірня зірка в тисячу разів
Сліпучішою стала в спокої та тиші.

І блиск в тремтливому повітрі образи окреслив,
Мов спогади тих марень, що завжди бачив я:
Сади і башти, дивні небеса й моря
З життя примарного, і, хоч не знаю, де це,
Крізь космосу глибини - тепер мені відомо -
Ті промені приходять з мого старого дому.

Самотня жінка в тиші край вікна.
Чому самотня? І чому сумна?
Про те мене даремно не питай...
Пірнуло сонце вже за небокрай,

У сутінки дорога порина...
Бузок як пахне з вулиці – весна!
Когось-то зачекався тихий гай.
Ось таки би і полинула в той рай
Самотня жінка...

Здаля чиясь-то пісня долина,
Її здогнала інша, як луна, –
З самого серця ллється через край.
Весна іде. Виходь, її стрічай,
До тебе недаремно йде вона,
Самотня жінко!

Сіли лебеді на дзеркало Росі,
Наче матінці, вклонилися усі,
Мов додому повернулися здаля.
Тут у них своя ріка, своя земля,
Де вони колись зростали у красі.

Крижаної попили води з Росі
І збудили її трепетом крилят –
Лебідь річку від морозу визволя.
Сіли лебеді....

Білим пухом натрусили у лозі,
Тихо плавають – не чути голосів,
Тільки хвилі розтривожені шумлять,
Ніби радо хвиля хвилі промовля:
На холодне синє дзеркало Росі
Сіли лебеді...

Уночі похиливсь на моє плече:
- Як пече мені кров моя, як пече!
Чи повернеться спокій до мене і віра,
Коли в жилах тече кров скаженого звіра?
Як пече, і болить, і судомить судини...
Розірвати б усі. Я людина, людина!
Росіянин... І соромно й боляче знов... -
Чоловік мій заплакав. Пече йому кров...

Весни пора їх поєднала - сплела віночком в почутті
Навіки в парі повінчала - благословила на хресті
Палкі признання , дні як миті - раділи з ними небеса
Вони змогли в собі відчути - польоту силу в небуття...

Невдовзі мовила натхненно - коханий , ми вже не одні
Я подарую тобі сина , уже зростає у мені
У муках в світ життя пускала - ледь спромоглася , ледь змогла
Його любов її тримала - зуміла щира , вберегла ...

Душа в душі так опікали - свою кровинку дорогу
Тільки дитя на ноги стало - отримав звістку на війну
Від горя іній вкрив отави , людська скорбота - відчай , плач
Земля своїх синів збирала - мати , дитина , вся рідня ...

Дні мов роки усе в тумані - безсонні ночі , буднів плин
Нарешті звістка - вбитий на фронті , відчай і жалість в одночас
Життя мов навпіл на до , і після - тримає синова рука
Як тільки де почує - мамо , усе навколо ожива...
**********

Пройшли роки , біль не забувся - дорослий син , вона одна
Змиритися ніяк не може , не вірить що його нема
Не раз не два пропонували - забудь його , почни з нуля
Її це тільки дратувало , богу своє відкрить могла ...

Жила у синові , онуках , у вірі - віру берегла
Весни чекала щоб запитита , чи знає та де сум - душа
Садок цвіте , пташки щебечуть - метелик вісточку несе
Ворота раю відчиняють , вона йому на зустріч йде...

Зустрілись поглядом мовчання , почули радість щоб відчуть
Німіли губ її картання - так обраним дано збагнуть
Горить свіча за мир у світі - тим хто загинув , хто прийшов
Земний уклін матері , сину , і батькові - бо він герой...
2015р.

Вітер гасить свічки у корзинах.
Пахне паска святами і снігом.
Діти гріються димом і грою
І довкола просвітлено бігають.

Ця молитва змиває судимість
З непідсудного Божого сина.
У поклонах згинаються спини –
Віра вогник запалює тихо…

І Христос воскресає, й спокуса:
Перевірити душу на міцність.
Але вже дозріває в судинах
Те вино, що судилося пити.

Сивину розфарбовує сонце,
Наче крашанку, в золото літа.

13.04.15

Ось тобі ключ, ось тобі сім дверей,
ось тобі світ, ледь висохлий після потопу.
Ось голова, набита амбіціями та ідеями –
спробуй створити власну
антиутопію.
Ось тобі час: на роздуми і на слова́.
[Я називаю це «поговорити з рукою» –
такий собі психологічний прийом,
дурниця,
самообман
і, звичайно, можливість хоч трішки –
востаннє –
себе заспокоїти].

Отже, поїхали. Вихід лише один.
Перші з дверей впираються аж у стелю –
і якщо підійти до них ближче, то можна відчути дим,
бо пожежа – це перша ознака війни,
що чекає тебе
на цих спалених
землях.
Вибереш їх – і станеш, можливо, жертвою
чиїхось неврозів, дитячих страхів і комплексів,
якщо пощастить, навчишся уважно стежити
за кожним, хто розмовляє занадто відверто і голосно
про те, що земля і кругла, і обертається
(свят-свят-свят, тут потрібно тричі перехреститися,
а ще краще – самому собі почухати вухо палицею
чи пошкрябати стіни
найближчої церкви
потилицею).
І, можливо, ти будеш щасливий, аж поки ко́мусь там,
хто сидить на кілька сходи́нок від тебе вище,
не захочеться, щоб планета зробилась конусом,
бо тоді всіх інакомислячих знову
знищуватимуть.

Можеш вибрати другі чи треті – і теж собі розпатякувати
геть усе, що збреде на язик, без загрози ув’язнення
(світ за дверима люб’язно тебе забезпечить палатою
в психлікарні або – на вибір! –
долею блазня).

Та якщо тобі не до душі ні закони, ні правила,
спробуй самому стати єдиним законом.
Номер чотири призначений для любителів позловживати
владою,
та, щиро кажучи, жоден із коронованих
ще не вмирав від старості чи хворобливості,
тільки через отруєння або страту.
Був тут один, що, кажуть, збирався визвіритись,
але мусив тікати із закордонним паспортом.

Ще, звичайно, є варіант говорити символами,
щоб себе показати і ситуацію не погіршити,
(але хто його знає, чи ти не поповниш лави тих,
хто творіння свої
називатиме пафосно –
ві́ршами,
а не вірша́ми, і кожний шедевр приурочуватиме
до річниці чиєїсь там смерті чи дня народження.
Пам’ять – це, звісно, чудово, та іноді, знаєш, буває, що краще промо́вчати,
ніж ви́кликати бажання вчинити злочин).
Якщо все влаштовує, вибереш п’яті двері –
та в жодному разі не смій барані́в просвітлювати,
що поки чиясь країна стає імперією,
у твоїй оподатковують навіть повітря.

Бо якщо до них дійде, що́ їм проблеми створює,
і, як-то кажуть, голодний не зрозуміє ситого,
то попереджений перетвориться на озброєного
і тоді вже іншою мовою говоритиме
з кожним, хто ще літає занадто ви́соко,
кожне несказане слово – майбутній постріл.
І ти підеш з ними,
якщо побажаєш висловити
власну позицію за дверима, що будуть шостими.

Сьомі – останні – ті, що говорять тишею.
Це той випадок, коли мовчання буває золотом,
і слова непотрібні, бо мова для тих, хто вирішив
не говорити, чомусь виглядає
вульгаризованою.

Клятий момент наповнюється апогеєм,
важко, звичайно, коли думки – мов ви́патрані.
Але термін закінчується:
ось тобі ключ,
ось тобі сім дверей.
Час вибирати, ким тобі бути
і як
говорити.

08.02.2015

Самотність вбиває повільно,
Підступна хвороба людей.
Чуєш цей крик божевільний?
В мене вже немає ідей...

І прийдуть непрохані гості -
Забрали, тепер не твоє.
І знову вставати о шостій,
І жити життя не дає.
2014

Якось сумно стало жити
У звичних потребах
Нікуди себе подіти
Панічна - потреба

Вирішила баба Нінка
У неділю з ранку
Спродать зайве у хазяйстві
Прорідить - господу

Кур з десяток вона має
Корову , телятко
Порося і два гуся
І мале - ягнятко

Це в сараї , а в дворі
Ще татарське іго
Два собаки , два коти
Ще й індик - Родріго

Кого вибрать ? Кого взять ?
Позбутись навіки
Чи живцем ? Чи порубать ?
У скільки цінити ?...

Підбивала баба касу
Думала , гадала
Що в замін собі прикупить
З мріями літала...

Як не крутить , як не ставить
Поділить не може
Все вже рідне , звикле , власне
Заплуталась , стогне...

Стало жалко до плачу
Надбань своїх тяжких
Потерпіла крах ідея
Зазнала поразки

Ой де лихо там біда
Закрома дістану
Ще піду куплю бичка
Індикові - пару...

Хай кудахкає , мичить
Глегоче , кусає
Там у світі краще жить
Де господар - дбає...
2011р.

Бутафорія навколо
Де не глянь - ажиотаж
Розмальовані вітрини
Іномарки перший клас...

Олігархи під прицілом
Телебачення , газет
Пахнуть брендами Парижу
Лейби сяють мов алмаз...

Всі вальяжні , епатажні
Голівуд їм не рівня
Бо каратів стільки мають
Оскар - просто пил з плеча...

І освіти покупляли
Начіпляли орденів
Селікон понадували
І вважають - що це стиль...

Прізвища усі відомі
Бізнес , влада , шоу - біз
Тільки от таланту мало
От проблема , що за біс...

Так народжуються міфи
Українських блеф - еліт
Тільки б знали їхні глузди
Як сміється з них - весь світ...
2014р.

Не мандрував ніколи тілом він фізичним,
І прокидався кожен раз там, де лягав -
Але щоночі дух його блукав
Безоднями й світами потойбіччя.

Яддіт він бачив, та не з'їхав з глузду,
Й не шкодили йому до зони Гурської візити,
Та якось уночі, крізь викривлення світу,
Почув він флейти звук в глибинах пустки.

Від того звуку він за ніч постарів,
І все для нього стало іншим кардинально,
Бо ж світ, який він знав - лише фантом туманний,
Фальшивий, хибний образ глибших планів.
Його народ і друзі тепер чужа юрба,
І бути серед них він прагне - та дарма.

Так, як задавна розп'яли Христа,
донині розпинають Україну
іуди та пилати неспроста,
бо правда очі коле безупину

про те, що москалі нам - не брати,
і навіть не молодші - де там старші.
Праправнуки Івана Калити
укотре на загарбницькому марші.

Похмурий прокуратор у Кремлі.
Снує орда. Лютують азіати.
Брехню і зраду сіють по землі
і в наші дні іуди та пилати.

Та як воскрес для всіх людей Христос,
і Україна встане з попелища
всіх воєн, мору й демонських погроз.
Лиш треба нам до Бога бути ближче.


10-11.04.15

Хто не боїться пащі смерті,
Хто тихо спить в долонях зла,
І не боїться тут померти
Не маючи свого крила.

Хто мав оберігати - став бідою.
Хто мав любити - холодом війнув.
Мабуть, найлегше лиш тебе убити,
Але боюся втрапити я в совісті тюрму.

Твої прокльони - замість утішання.
Замість любові - тисячі образ.
Твоя любов паршива як паскудна кава,
Що в плями виливалася не раз.

І поки маю лиш одне бажання,
Щоб спогади ці вилились не в біль.
А сльози змити може лиш кохання
Настільки чисте, як уламки моїх мрій.
2014

Повертайся додому. Чуєш, тут небо випогодилось,
подивися, як тепло на кожній маленькій вулиці –
ці дороги твої, бо на їхніх узбіччях і вигинах
оживають дерева
й котами до тебе туляться,

коли ти повертаєшся звідкілясь, мабуть, здалеку –
і земля обіймає тебе, як старого знайомого –
першим жаб’ячим кваканням, гулом джмеля,
а буває, що
великодніми дзвонами, паскою –
ну і спогадами:

ось ти лежиш на траві, а вгорі, як золото,
хтось виходить на світло, бо як йому не виходити,
коли простір нагадує стежку, а небо – колесо –
він вростає у твої ребра,
сміється голосно,
аж вода у ставку береться тонкими брижами –
і ховаються риби у випалений комиш.
І поки ти слухаєш, як той згори стає ближчим,
дощ легким рухом
усе, що горить, очищує.

Ось твої руки, які ще тримають палицю –
меч або скіпетр – очі твої всміхаються –
ти король-воїн, такий, як бувають в фільмах –
хочеш сьогодні зробити усіх нас вільними.

Ось твоє небо – очі й легенди бабусині:
про перевертня і водяника з довжелезними вусами,
що живе у криниці. Якщо ти підеш по воду,
він зустріне тебе плюскотінням і прохолодою

і проситиме: Залишайся! Не йди нікуди,
тут навесні воскресають святі і люди.
Коли бог до землі доторкається босими п’ятами,
він гойдає в руках літаки і птахів, щоб ніколи не падали.
Залишайся! Бери у руки зірки і кошики,
і уважно вивчай амплітуду підземних поштовхів –
цій землі вже так довго болять квитки і валізи.
Перестань її без ножа молотити і різати,

бо вона ще жива, калатає у грудях ліворуч –
пориванням трави, дзюркотінням води у сонячний
день чи легеньким ривком молодого коріння.
Ти – останній герой
і остання її надія.

Повертайся додому. Чуєш, тут ніч освітлюється
мерехтінням гнилої кори,
болотами давніми.
Щосекунди, щодня, щотижня і навіть щомісяця
тут чекають на тебе і, знаєш, так часто згадують,
що дороги твої перетворюються на потяги,
риби й птахи стають кораблями
і літаками,
голоси і тривоги – дзвонами великодніми,
що закінчуються обіймами –
татовими
і маминими.

11.04.2015

Коней що духу гоню,
Не зупинить їх лет.
Несу в своїх долонях,
Красивих слів букет.

Там де шумлять ячмені,
Лиш зупиню свій біг.
Своє натхнення з жмені,
Кину до твоїх ніг.

Там де в полях пламеніє,
Маків червоних кров.
Ти боязко і не сміло,
Взяла мою любов.

Як притулялась до мене,
То здавалось мені.
Серце з грудей, навіжене,
Десь втекло в ячмені.

Любов до небес злетіла,
Захвилював ячмінь.
На вигинах твого тіла,
Серця тремтіла тінь.

Обом у ту мить здалося,
Аж здивувались ми.
Що поле своїм колоссям,
Махнуло немов крильми.

Летіло воно до неба,
Як велетенський птах.
Я бачив в очах у тебе,
Лиш здивування і страх.

Буває таке так рідко,
Може лиш раз в сто літ.
Дивились ми на досвітку,
На ячменів політ.

1989р.

Христос воскрес! Ця Істина свята
Нехай летить крізь села і міста.
Христос воскрес! Ми виметем сміття.
Ми ще прийдем до Вічного життя.

Ми прийдемо. Ми дійдемо. Туди,
Де нап"ємось Свяченої води.
Де ми пізнаєм Таїн вищу суть.
Де зі шляху нас більше не звернуть.

А ЗАЙД, хто Істин Вищих не пізнав,
Тих, що Христа за срібники продав,
Усіх- ПІЛАТОВІ. Щоб Віри не ганьбить.
А він- ще той. Зуміє вас... судить.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115041200449

Попразникуємо, чи що?
Укусимо від Пасхи!
На свято, обране ніщо,
уже знімає маски.

Недремні наші вороги
у кожній іпостасі
нав’язують свої борги
біологічній масі.

Сусіди любі і брати
укоротили гривню.
Куди ще уряду іти,
якщо найлегше з висоти
душити середину.

Найнебезпечніший – куркуль,
що має сало й свиту.
Сосо мільйони стриг під нуль,
а Яця – під макітру.

Хабар субсидії в меню
урівнює громаду.
А люмпену давай різню
і пахана у владу.

Дає й бере одна рука,
вирівнюючи межі.
Окацапілого совка
бояться як пожежі.

І сунеться лиха біда
на долю українця.
А олігархії орда
нічого не боїться.

І запихає у АТО
революціонера.
І за ніщо прийде ніхто
у прези і прем’єри,

аби утримати Союз,
як іноді буває,
коли черговий боягуз
кишені вивертає.

Для чого нині Колима?
Знімай штани і свиту
і не страшна тоді юрма.
Як не свобода, то сума
веде її по світу.
                              11.04.2015

...Краями у цього трищастя -
дві площі, а в центрі - Майдан:
з пришестям мільйонів, з причастям,
Простим прикладанням до ран.

Як цілили в нас відморозки,
чий погляд з-під масок склянів,
ти знав: ми лише відголоски
нестомлених Стусових слів.

Як тільки ментівське тріпло ще
стріляти давало наказ,
Став брук Європейської площі,
І Бог став, і вітер - за нас.

Всі дні ту ментівську босоту
Він чадом із шин годував:
знав напрям той вітер свободи
і "ленти" надій подавав...


Коли полетіли гранати
з Грушевського в бік барикад,
Поранена камера правду
таки зберегла для внучат.

"Овець" навчимося прощати,
та спершу - карати убивць.
Бо справа - майдан і Хрещатик,
а зліва - Дніпро задививсь.*

Скільки ще сліз,
скільки ще слів
пролитися
мусить з криниці
синіх твоїх очей?
Небо мовчить –
і тонкне в його правиці
перед лицем
меч
автоматних черг.

Сліз у волошок вистачить вічність вимити,
вибити вікна
пострілом на зорі.
Віру скалічено
тисячним
мінним
вибухом.
Вибач!
Цей світ війну заповів тобі.

Дурень Арей розкис,
обдовбавшись коксом –
і понеслось!
Із ейдосів
визрів
глей.
Скільки ще болю?
Вийди, столикий Господи,
і захисти від зброї
моїх
людей.

24.06.2014

для того щоб на цій вечірці зробити правильний коктейль
бери і лий у пляшку із-під пива своє розчарування
що життя не зовсім таке яким би ти хотів його бачити
чи яким бачиш на глянцевих картинках журналів
що постійно читала та сука що таки не дала тобі
а якщо й дала то так знехотя лиш би не набридав
заливай туди розпач що життя не конче свято
хоч як воно обіцялось як манливо пахло
як майоріло спідницею і блузкою строкато
потім натирай своє терпіння воно тверде
як сирокопчена ковбаса і пахне шкарпетками
що промокали тричі за день і сохли на ногах
під час недовгих перепочинків або взагалі у відділку
терпіння це дуже важливо саме воно і є серцем коктейлю
чимось таким що не дає забути смак вигляд і захват
гніт краще всього робити із мрій вони зазвичай сухі
того гарно горять потріскуючи словами про те що все буде добре
іскряться ніжністю димлять вірою та надією
а потім ти кидаєш адже це і є його справжнім призначенням
не зовсім суттєво чи ти взагалі докинеш до цілі
адже кидаючи ти трахаєш систему в горло
потім звісно що система сміхотливим дядьком в камуфляжі
відбиватиме тобі нирки питаючи чи хочеш ще чи далі мовчатимеш
чи розповідатимеш нарешті хто навчив тебе готувати коктейль молотова
хто вказав тобі цілі де ви збирались хто з тобою був хто у вас старший
скільки вам заплатили в кого ти таким дебілом вдався
та який саме стих із євангелія зробив тебе екстремістом

бувають якісь тексти чи люди що влізають у пам'ять
і тримаються там міцно як реп’яхи на собачому хвості
завше раптово багнеться зацитувати їх кому
чи показати фото чи розповісти яка у неї ніжна шкіра на поясниці
але ти ж розумієш що розплутати той вузол неможливо
видираєш лишень жмутом волосся і скавчиш
але он вони нікуди не щезли і далі сверблять
так день за днем ловиш свого хвоста
клацаєш іклами аж доки не струться і тоді беззубо смієшся
пам'ять твоя є хвостом що керує собакою
і вертишся отак дзигою а реп’яхів все більшає

В черно-мрачный проем окна
Темнозвездная ночь- змея
Ядом брызнула... И луна
Закачалась, сей яд пия...

Ночь змеею вползла в весну...
Не забыться ль в весеннем сне?
Или лучше порвать струну,
Что натужно звенит во мне,

Что бросала меня судьбой
В авантюры ночных дорог,
Что подругой брала с собой,
Что вещала порой, как Бог?

Завершения господин,
Призрак ночи прильнул ко мне.
В окружении- я один.
Я в кругу. Но я выйду вне.

Одиночество одному
Изольется хмельным вином.
Что ж так тянет в ночную тьму?
Одиночество- два в одном...

Это запах ночных дорог
Так тревогой томит в груди...
Вот порог. Шаг- и за порог!..
Уходящему- уходи.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115041101122

було щось неприємне щось таке жалісне пронизливо-бабське
в очах його що сльозились на вітрі коли кинув сплюнувши розстріляйте
починайте з жінок і дітей нащо дивитись їм як татів їх стріляють чоловіків
і розстрільна команда витираючи соплі та сніг із облич побрела до села
де учора знайшли комісара-жида з медсестрою молодою
із переламаними руками ногами ребрами розбитими головами
у нього відрізані яйця їй поміж ніг напхано солі і забито кілок
із розпорених животів витікала повільно пшениця.
і пробач нам гріхи наші бо знали ми що робимо і знали навіщо.

Ти ще не спиш?
Он місяць мимоволі
В твоє віконце щойно тишком заглядав,
А ти сидиш,
І плечі напівголі
Кімнатний морок тепло-ніжно обійняв...

А ти сидиш,
І п"єш вечірню каву,
І так спокійно і комфортно на душі...
Ти майже спиш,
Уся, окрім уяви,
І в скронях б"ються ненароджені вірші...

Вся не своя...
Себе не відчуваєш...
І раптом в серці стане трохи холодніш...
Ти, наче відьма,
Силу ночі маєш,
І сила зараз переллється в диво- в вірш...

Цей згубний хист
Надвоє розпинає
Холодним спОкоєм в бажань примарний жар,
І чистий лист-
Це все, чого бажає
Твій зоресяйний поетичний диво-дар...

І в ньому- все
Цей місяць, зорі, небо,
Моє кохання, що ти питимеш сповна,
І спалах цей-
Поезії потреба-
Це magnifique, о поетесо чарівна!..


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115041100161

І вони тобі скажуть: більше не говори,
і не згадуй про цю можливість уже ніко́ли,
бо (слухай уважно!) ми сотворили собі кумира –
нашу ікону,
в якої, як бачиш, і руки, і голова –
усе, що при ній, нагадувало б людину,
якби не сукупність усього того, що як правило,
змушує почуватися начебто винним
перед кожним із тих, хто усе це тобі нав’язав,
перед кожним, хто досі ніколи тебе не запитував,
скільки ти заплатив за можливість одного разу
заблукати
і не знаходити
входу чи виходу.

[Отже, щоночі звільняйся від їхніх обіймів,
хоч ненадовго, можливо, лише до ранку
в чаті із тим, кого називаєш другом,
бо хто ж, як не ти, наважиться все це змінювати,
і хто ж, як не ти, розкаже жахливу правду
всім тим, у кого ще буде бажання слухати.]

А вони так ображено: знаєш, а ти не такий,
як ми собі думали, значить – ти богом про́клятий.
Якщо ти ще не зрозумів, ситуація навкруги –
це закономірна реакція на безвихідь, а отже, зло, що́ в тобі,
виходить назовні й плюндрує наш звичний світ.
Бо те, що ти робиш, годиться хоча б приховувати,
а не виставляти напоказ ці вчинки, які
руйнують свідомість молодшим. Начхати, що кожному
з нас твої дії навряд чи чужі і бридкі,
але ми до останнього будемо все заперечувати,
бо, знаєш, кожен уже настільки призвичаївся,
що говорити правду – це значить відкрити дещо
таке, від чого буває гидко і навіть соромно.
Про це, мій маленький, не прийнято говорити.
Тож поводься, як личить кожній нормальній іконі,
бо ми сотворили з тебе собі кумира.

[І не говори, ти чуєш, бо говорити,
особливо із тими, хто зовсім тебе не слухає,
іноді означає себе вбивати.
Кожного разу, коли ти собі підписуєш смертний вирок,
хтось дістає з рукава туза чи яку-небудь
іншу козирну карту.]

А вони тобі скажуть: такому, як ти – тюрма
чи який-небудь інший спосіб для ізоляції,
бо якщо тобі важко свої думки та ідеї у собі тримати,
то ми навчимо тебе, як це – мовчати, і познайомимо із зобов’язаннями.
Не розчаровуй нас, відповідай стандартам.
Ми ж недарма щось своє у тобі знаходили.
Вибач, звичайно, та нам не потрібна правда,
ми – лише клони,
копії на замовлення.
Ми – лише пси в ногах твоїх, ми це любимо –
твоє обличчя в газетах і навіть по ящику.
Якщо ти служитимеш своїм маленьким людям,
ми будемо лащитись і вважати
тебе найкращим.

[Може, тебе врятує зелений чай,
може, ковток горючого або цигарка,
може, твій друг, що вміє тебе переконувати.
Хто його знає... Якщо відверто, то, мабуть, краще
жити своєю правдою
і ніколи не бути
чиєюсь
іконою.]

08.03.2015

Я - українка. Ще одна людина
Ще одне щастя - мить поміж віками
Це я плекаю доньку або сина
Які ідуть на битву з ворогами

Я - українка. Небо у волоссі
Безмежна віра, щирі сподівання
Моє майбутнє, мабуть, почалося
Моє й для мене - воля і кохання

І мій народ - романтик у в'язниці -
Живе..живе! живе і жити буде
Моя надія - камінь, чуєш, вбивцю?
Я - українка! чуєте, іуди?

Слова мої, слова, летіть до нього!
Складайтесь у рядки і розгорніть
В його душі квіткове дивне поле,
Де в кожній квіточці душа моя бринить.

Хай він почує тихе шепотіння
Моєї мови рідної, й тоді
Збере він по краплині чисті роси
І знайде істину в чарівній тій воді.

Один ковток сріблистої вологи
Напоїть спраглу душу й потече
Моєю піснею, моїм вінковим словом
До твого серця стежку прокладе.

2015