Афганстан і досі вам болить,
Хоч роки пролітають за роками.
Зазнати довелось таких страхіть,
Пройшли ж пекельними дорогами-шляхами.

Загинув хтось,когось взяли в полон,
Від пережитого ви посивіли рано.
Та вижили усім смертям на зло,
Хоча не гояться чомусь душевні рани.

Хай жахи не тривожать ваші сни,
Щасливими щоб прокидались вранці.
Хай будуть гідними онуки і сини
Своїх батьків та дідусів-"афганців".

2013 р.

Звикає квітка до води з-під крана.
Звикає жінка до формальних див.
Колись мені ти стрівся надто рано.
Банально пізно отепер зустрів.

І ворожу я – диво чи не диво?
Звикати до минулого уже?
Щасливішати більше, як щаслива –
Звикати до потопів і пожеж.

11 липня 2015

Наодинці з грозою і відчаєм
Мрячно і холодно.
Десь надломленим окриком
Тишу ламають вітри.
Тінь порочного літа
Сумбурно лягає за обрієм,
Укриваючись шовком
Доспіло-серпневих гардин.
Пристрасть древньої спеки
Проз хмари голубить засмагою,
У надії на сонце
Шурстять перемоклі лани.
Неосінню журу
Я тобою і зраню і вигою
Не губи мене в зливах,
Спини між громами, спини!...

Я уже живу в Європі.
Тип: безхатченко зі Штатів.
Фах: працюючий непопіл.
Перспектива: без "Тольятті".

Я уже живу в Європі.
Стан: усім з дитинства винний.
Допінг: цвіркуни в укропі.
Віза: "лежачи" й "з коліна".

Жодних "ні" і жодних "щоби",
не потрібна допомога.
Я уже живу в Європі.
За с о к и р о ю у Бога.


10.06.2015

Я сегодня собираюсь на банкет,
Долго и усердно чищу пёрышки.
Как на бал, готовлюсь выйти «в свет» -
Туфли-шпильки, платьице с иголочки.

Лёг на щеки легкий макияж,
Распушил ресницы, сделал стрелочки,
Будто мастер занимательный коллаж,
Упоительно малюет на тарелочке.

Безупречность имиджа важна,
Мне доверена ответственная роль,
Хоть искусно скрыта седина,
Я нисколько не скрываю возраст свой.

Потому, что праздник непростой:
Милой внучке годик. Вот дела!
Очень хочется, чтоб с внученькой такой
Рядом бабушка красивою была!

2015

Розмови втрачається нитка
Впустив її ти, потім я.
Єдиний взаємності свідок –
Тоненька її течія.

Замовкла нечутна розмова,
Думки у ефірі сплелись.
Тому ми позбавили слово
Занадто мережених рис.

Не треба душі інтернету.
Вона тебе чує ускрізь.
Поетка мандрує поетом –
У віршів його парадиз.

Бо знає: він не інтернетний,
Ні світ його, ані слова.
Долаючи серверів нетрі,
До тебе іду Я жива.

10 липня 2015

Ошатний світ книжок у небуття відходить.
Не на полицях затишних тепер його домівка –
Побіля смітників знайшов притулок свій,
Приречений витримувати витівки погоди.
Не сам відходить улюблений з дитинства світ –
Бере з собою тих, хто по копійчині складав,
Аби в нічному безгомінні з омріяним набутком
До перших півнів утаємничитись в кутку.
В хащі комп’ютерні відходить світ книжок,
Звабливі палітурки неохоче скинувши.
І все ж оті, що замолоду поріднились з ним,
Тішать себе: а, може, ще повернеться невдовзі?

А давай,
прикинься щедрим,
маяком вночі світи.
Як тайфуном по ущелинах,
по журналах гуркоти.
Вдай, що рідний, ну
і, звісно,
довгожданий, дорогий.
Необхідним стань навмисно!
Удалося?..

А за тим
відчини вікно із видом на.
І очисть себе скоріш.
Треба
тільки власним прикладом
захищати
кожен вірш.


10.07.15

В черешневім чужім раю
Оку солодко, згадці – гірко.
Колисаєш нудьгу свою,
Тулиш зарубки на одвірку.

Крізь таврований градом сад
Носиш роси німій зозулі
Манівцем, що веде назад,
Де спів горлечко ще не муляв;

Де гірчила любистком ніч,
У тумани облуд повита,
Блідла, никла – і зслизла пріч…
Та зозулі вже шосте літо

Бракне голосу, й кожна мить
Глибше всаджує ніж між ребра:
І тобою ніхто не снить,
І нікого тобі не треба.

Зорями сяють лагідні очі,
Як радістю сповнена її душа.
А смуток бринить у зіницях жіночих,
То й в серці відбиток свій залиша.

Нехай же привітно всміхається мати,
Бабуся та подруга,донька й сестра,
Доля хай квітне барвінком хрещатим.
То ж ніжності,жінко тобі і добра!

2006 р.

Впало зернятко у чорну ріллю,
Сонцем зігріту,умиту росами,
Дощами напоєну.Тихо ступлю
По ній обережно ногами босими.

І відчуваю я подих землі
Теплий,ласкавий,життям насичений,
Тут проростатимуть зерна малі,
Щоб хлібом шуміти,в піснях звеличенім.

Полем безкраїм іду і на мить
Зупинюсь,колосся торкну долонями.
Десь високо жайвора пісня летить,
Бринить,розливається срібними дзвонами.


1982 р.

Старий добрий стиль
Губи підсушив.
І вернуть не встиг
Біль ковтнутих слів.

Бо ж між нами крок
В кроці тім стіна.
Я не на разок
В мене ти одна

Не потрібно слів
Просто без доріг
Не зроблю того
Що зробити міг.

Не зловлю момент
Не прикрию фронт.
Злісний пірует
І вже мертвий фон.

Не топчи мене
Не ридай сама.
Щастя в світі є
Віра не дарма.

Тополиний пух
Заміта сліди
Ти мені не друг
Але в сні прийди.

Поговоримо
Сядемо за чай.
Не гаси свічок.
Краще коровай.

Серця легкий щем
На душі туга.
Як на зло іще
Знов болить нога.

09.07.2015 00:49

Ласкавий дотик губ тремтливих –
І я блаженно розтаю,
Бо це хтось гордий пересилив
Нарешті стриманість свою.
Отож уже не марю снами,
Скорившись мріям крізь одчай, –
Спішу вустам навстріч устами,
Як до ріки стрімкий ручай.
Жадливо п’ю хмільну вологу
І, звеселілий, не збагну –
Чи підіймаюсь до знемоги,
Чи упірнаю вглибину?
Чи так, рятуючись од згуби
Печалі й болю самоти, –
Навік упився в любі губи,
Щоб їх від інших вберегти?..
10.07.15

Лінія сонця і лінія долі
По вертикалі.
Краплі холодні капають долу
Далі і далі…
Геть задощило. Небо погідне
Певне в декреті
Тіні вечірні ліплять по стінах
Лжетрафарети.
Дивно і темно. Думка малює
Зоряні пасма.
Хмарно-погідно, ніч балансує.
…Не впасти б…

Ти казав, що я проста, як двері,
ти казав, тобі зі мною нудно,
ти казав, що хочеш акварелі
в постелі!
Ти казав, що маю спокушати,
а не повзти комахою по ліжку,
німфою із шовку виринати,
літати!
Ти казав, що темна я людина,
і розумні книги не читаю,
лиш тягаю сумку з магазину
й дитину!
Ти казав, що я не маю шарму,
що французьке вже мені не личить,
що моя фланелева піжама -
драма!
Ти казав і наминав котлети,
і гарячий борщ із пампушками,
і голодні зиркали з портрета
естети...

2015

Життя іде мов пішохід
доволі чемний – тротуаром.
А я обрала чорний брід –
Дороги. Наче і не пара?

Чом же не ладиться дует?
Воно окремо, я окремо.
А хто кому авторитет –
То не його, моя дилема.

За руку хто кого візьме
І поведе на зебру вчасно?
Життя іде собі німе,
Із вічним статусом – прекрасне.

Сигналю йому – фа-фа-фа!
Вищу на віражах машинно.
Йому не вадить. От лафа!
Відсутні вади і причини.

Іде собі – хоч стій, хоч скач –
У нього тих доріг як лиха!
І бездоріжжя, і невдач.
І сліз, і роздумів, і сміху.

Воно собі протічне тло,
Ні підступів, ані користі.
Іде собі – і не на зло.
І не на зло стоїть на місці.

Чого ти випав на асфальт?
Чи на грунтівку? Чи на щебінь?
Ні реверансів, ані сальт
Йому випрошувать не треба.

Синхронність з ним чи унісон
Даються без мистецтва й дива.
Шляхом чи тротуаром он -
Без сумнівів і рецидивів

Іди у ногу за життям,
Іди йому настріч – як хочеш!
Дорожні знаки хиб, звитяг
Завжди потраплять нам на очі.

Дороговказів не знайдеш
З питанням – «До життя готовий?».
Іде воно. І ти ідеш.
А ПДР – всього основа.

початок липня

Засмаглих трав скорботний шурхіт
Пливе дрімотністю садів, –
То оживає ледве чутно,
То гине в спеці літніх днів.
Зростає гірко чад задухи,
Хоч тіні хмар плазують скрізь, –
Хоч одягаю капелюха,
Та все одно линяє ніс.
Хоч би дощу якась краплина
На мене впала чи траву,
Бо, бронзовіючи, – загину
В годину передгрозову.
09.07.15

З Боба Марлі* - Ні жінко…
(не переклад)

ні-і-і-і жінко не та-а-ак
ні-і жінко не та-а-ак
ні-і-і-і жінко не та-а-ак
бу-у... бу-ло усе-е-е

а змій - а змій
змій то умі-іє…
але ні - не спокушав
просто він в уяві тво-оїй
пружний і такий слизький
тебе лякав
ховаючись поміж листкі-ів і-і-й
і ніжних пелюсток квітучого саду
і як ти приміря-а-ла о-о-о
райські яблука собі на грудь
тої миті хтось торкнувся з заду
о твою плоть…

ні-і-і жінко - не мрій
ні - це був не змій
але це було-о рай…
08.07.2015
* Боб Ма́рлі (Bob Marley), справжнє ім'я Роберт Неста Марлі (Robert Nesta Marley; 6 лютого 1945, Сант-Енн, Ямайка — 11 травня 1981, Маямі, Флорида, США) — виконавець регі.

Сміх – це абсурд невимовного щастя,
Радість легка заборонених жартів,
Часом його переливи сріблясті,
Раптом – дзвенить божевільним азартом.

Будні безжально сміються в обличчя,
Світ – захихоче нахабно у спину.
Доля насмішливо успіхів зичить
Сміхом Гомера, не маючи спину.

Нам би позичити мудрість Езопа,
Очі – в Рабле, саркастичність у Свіфта...
В тиху іронію – часу тайнопис –

Вічність шифрує гротескні привіти,
Кличе піднятися в духу акрополь,
Чарами посмішки дивної світить...

2015

А ти мені сьогодні знов наснився...
Старий вокзал і я чекаєм дива!
Та час нестерпний
і такий зрадливий,
пручається
і тягнеться поволі,
і хочеться кричати,
бо чекати
вже сил немає!
Війна...чи доля...
вона, немов крадій безжальний,
тебе привласнила,
скупе лишивши "жди!".
І я чекала,
дні чекала й ночі,
молилася і плакала,
й раділа
коротким смс - живий!

Ці дні без тебе зовсім обідніли,
безбарвні ночі тишею пекли,
моє життя без тебе спорожніло,
коли ж ми дочекаємось, коли?
Шалено серце б'ється і тріпоче,
йому у грудях тісно, аж болить!
Вокзал, автобус, і щасливі очі,
хоча б у сні, хоча б лише на мить!

Так хочу вірити,
що стане сон пророчим,
забудеться розлука, мов міраж,
забуду відчай і самотні ночі,
і назавжди сховаю камуфляж!

2015

Людина вмирає смертю душі
І ніхто не зверта на це уваги
Ще менше ніж в Еліотовім вірші
Юнак зійшов з неба
І ніхто не відчув цього
Людина вмирає смертю душі
Агонізує в розпачі й гіркоті
І навіть набуток робить з цього
І ніхто не скаже їй
Гей добродію ти вмерти зібрався
Або ж гей добродію
Припини
Ти можеш знову вмерти од цього
А як наважаться
Розбить
Твоє життя
Відки тобі знати
Хто розбива
Ти сам
Чи може хтось інший
----------------------------------
Йона Волах - ізраїльська поетеса. Народилась у Палестині в сім’ї вихідців з Бесарабії. Вивчала живопис.

Марять водами ятері,
на узбіччях лежать шкатулки.
Йти у напрямку від зорі
кам’янистим сільським провулком,

оминути ламкий спориш,
озирнутися коло хати
на зорю – і нічого більш
по дорозі не оминати.

07.07.2015

Умилася душа сльозами,
Та засміялась, мов дитина,
І я відчула: серце - ціле,
А думала...вже половина.
Засяяло тендітне, ніжне,
І чисте, наче немовля,
На білих крилах тихий спокій
Несе до мене Янголя...

…о моє тіло…
мій годинник – рухливий брехливий примхливий
рахує зачинені двері…
(рихтую його в дорогу штопаю діри)
бракує йому віри
(годжу йому – егоїстичному)
в ньому хаотичному рахітичному артистичному
усі світи – дотичною…
(оркестр давно по халтурах
лишилася одна скрипка – диригую – не реагує –
фальшивить… ноти розвіяло вітром)
махає віялом віри
перевтіленнями травестійними вимальовує вісь постійну
наділяє надірваними надіями
рушниця ржавіє до третьої дії
до третіх півнів тикається Петром
Фомою тикається руками
бреше-бреше роками – байстрюками
так і хоче лягти Нарцисом на березі Лети
і дивитися в очі Часові…
і любити себе без болю
і цвісти-цвісти розпачливо щовесни…
засни, моя Музонько, засни… засни…

(пісня)
Доля ворожила,доленька гадала,
Що вогнем кохання в серці спалахне.
Та в житті немало горя я зазнала,
Лиш про тебе спомин зігріва мене.

Приспів:

А ворожка-доля,
Наче вітер в полі,
А ворожка доля,
Як сизий туман,
А ворожка-доля,
Радощів доволі,
А ворожка-доля,
Наче той обман.

Не забуть ніколи неповторні миті,
Як купались в щасті ми до забуття.
Та лише для цього варто в світі жити,
Хоча у минуле немає вороття.

Приспів:

2012 р.

Цілує сонце колоски налиті,
Яка ж бо щедра матінка-земля.
Вкраїно люба,наймиліша в світі,
Найкраща ти і зблизька,і здаля.

Гостей стрічаєш ти із короваєм,
Які з душею щирою до нас.
Ніхто на тебе хай не посягає,
Давала ж завжди відсіч ворогам.

Вставала з попелу і розправляла крила,
Барвінковим квітчалася вінком,
А соковиті ягоди калини
Як завжди червоніли під вікном.

Непереможна ти,Вітчизно рідна,
Нікому дух свободи не зламать.
Пишаюсь тим,що я є українка,
Краю Подільського нескорена дочка.

2014 р.

Колись, недавно – ба́йдуже тепер,
коли і як родилася ідея,
давати на гора у еСеСеР
комуно-романтичну ахінею.

І люди тупо слухали її.
У морі горілчаному топили,
у горі розлива́ному глушили
усі жалі і помисли свої.

Ніхто не малював оці сюжети,
хоча були історики, поети,
які ще не п'яніли до межі.
Але, аби носити еполети,
вилизували істини чужі.

А нині і поезія не знає,
чого це ми щасливими росли,
коли і найбіднішими були,
і вірили у те, чого немає?

Колумбами пливли у морі мрій,
червоні напинаючи вітрила,
десь у лагуні танучих надій,
де юним укорочували крила.

Освоювали дику цілину.
З руки КаПееРеС пили і їли.
Романтики ішли на Колиму,
а ліриків у таборі гноїли.

І досі ще «науськує» лікнеп,
про що і як аматору писати.
О! Як писали люди-автомати –
або на себе й ближнього наклеп,
або про те, яка щаслива мати.

Ота, що сина з фронту не діжде.
І буде, не оплакавши, радіти,
що є іще ідеї в цьому світі,
і інша сила знову поведе,
аби за неї умирали діти.

А ми уже наїлися брехні,
а маячня поперек горла стала.
Є істини, як папороть Купала,
яка іще нагадує мені,
що убієнні – лірики одні,
коли іде романтиків навала.

                              07.07.2015

Коли залишається мало надій
на успіхи, щастя, кохання,
тікаю у вірші зі всесвіту мрій
у інші світи сподівання.

Тоді я згадаю минулі роки,
закреслені віхи і дати,
відчую долоню твоєї руки,
що хоче міцніше обняти.

Почую спокусливі й досі слова,
що мрія земна проминає,
якщо не п'яніє моя голова,
то хай неземне почекає.

П'яніла! П'янила найперша любов
ще юне, наївне, дитяче,
яке не повториться знову. І знов
так само душа не заплаче.

Бо дійсно минає найкраща пора.
Ти старшою, іншою стала.
Тебе поманила досвітня зоря
і квітка Івана Купала.

І стукає пташка моя у вікні.
Напевне їстивне шукає.
І якось невесело стало мені,
що папороть бачу свою уві сні,
а іншу усе ще чекаю.

                              07.07.2015

Роки-коні летять буйногриві,
Молодість одцвіла,наче сад.
Ми закохані були й щасливі
Із тобою літ двадцять назад.

Хоча зрілість прийшла - серце юне,
Підбери лиш потрібні слова
Та легенько торкни його струни,
І воно про любов заспіва.

1997 р.

Народжують для миру матері
Своїх синів-соколиків,котрі
На захист Батьківщини нині стали
Від тих,що називалися братами.

Почуйте,росіяни,схаменіться!
Комусь же вигідна війна ця братовбивча.
Невже не розумієте цього?
Ми ж,українці прагнем одного:

Щоби світило сонце в небі синім,
Раділа мати і була щаслива,
Щоби вві сні всміхалося дитятко,
Не на війні,а поруч з ним був татко.

Від вибухів земля щоб не здригалась,
А колосилася хлібами,квітувала.
Ніхто нас не поставить на коліна,
Не вмре Вітчизна наша,не загине.

Ми вистоїмо у борні нелегкій,
Держава є і буде незалежна,
Сильна,неподільна і єдина
Рідна моя ненька-Україна.

2014 р.

Звільнити тих,
Хто розпочав,
Та не зробив.
Тим більше- тих,
Хто й не почав,
А дух убив.
Калинмалинових віршів
Солодку патоку з душі
Зніміть, зніміть.
Пошитим в дурні (індпошив.
Хто не страждав, той і не жив)-
Не зрозуміть-
Уже ловець розкинув сіть.
Він має право так робить.
Бо зміна світу почалась.
Ще маєте. Проте вже зась-
Бо вже дзвенить
Дзвонар, повставши із колін.
І цей невідворотній дзвін
По вас... По вас...



© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115070701148

День намріяв липневу спеку,
Ледь притомний рясний квітник,
І громів голоси далекі,
І повнісінькі хмар човни.
Ягід стиглих густі коралі,
Вітерцю неміцний порив,
І свободу легких сандалій,
І мандрівку за явори,
І камінчик на дні студенім,
А як вечір зустрів з доріг,
День сипнув ще суничок жменю
І за обрій в дощі побіг.
2015

1. Зірка Зарваниці

Світу тихшають громи…
Місце благодаті.
Тут, незрима,
між людьми
ходить Божа Матір.

Піднебесся.
«…дай нам десь…»
Літо. Літургія.
Тисячі палких сердець
слухає Марія.

Чол торкається перстом.
Осіняє лиця.
…сяє сонечком
престол
Зірки Зарваниці.

2. Зарваницькій Божій Матері

Царице Пресвята,
Богородице,
Твій печальний погляд
сповнений ніжності,
на Твоїх мовчазних устах –
таїна Слова.

Щедра на ласки,
одною рукою
обіймаєш небо
в особі маленького Ісуса,
другою –
благословляєш землю:
нас,
грішних паломників,
спраглих
Божої любові.

Уклін Тобі!

3. Джерело

Позавимірні світи
в зашпорах до споду:
мов у небеса ввійти
у цілющу воду.

Сяйво віри над чолом…
Прощавай, недуго!
Хто святився джерелом,
народився вдруге.

…На долівку кам’яну –
крапельки блакитні.
Так і з доленьки струсну
незлади і злидні.

05.07.2015

Мені було видіння пресумне...
Неначе в хмарах любиш не мене...
А музика звучала лунко -
О, Боже: то я грав у дудку.

І я дивився зваблений на вас -
На місяці п'янкий жагучий вальс.
І зорі сяли понад вами...
О, Боже! Ви були богами...

Подумав:чим за танцюриста гірш?
- Пограй же... любий...
- Грай мені за гріш!
І я з журбою йду до хати:
Чужому пісню важко грати.

Замело снігом і шляхи й доріжки…
- Мерщій у двір! Пограймо сніжки!
- А як награємсь досхочу,
То зліпим бабу снігову!

- А після сніжок не забракне сили?
Її б спочатку ми зліпили!

- Навісцо бабу?! Насцо клик?!
Нехай в нас буде сніговик!

Заметушилася гучна малеча,
Зробила спавжю колотнечу!
Хто рот робив, хто щось ліпив,
Петро Ірусі в ніс вцідив.
Від цього Юлю затрясло -
І сніжка мчить Петру в чоло.
А той до Юлі підійшов:
- Навісцо лізес? В нас - любов...

Штовхав в замет Іванко Любу,
За це отримав, правда, в зуби,
І вже додому йшла під вечір
Уся в синцях ота малеча.

Перш ніж зайти додому дружно встали,
З одежі сніг повитрясали.
Отак зустріли перший сніг!
Аж в школу карантин прибіг!

Сонечко височенько
Смажить, мов тут екватор, –
Хоче тебе усеньку
Спрагло зацілувати.

Сонце красивих прагне –
З вишнього неба поміч.
Вдвох ми тебе роздягнем –
Важко було б самому.

Я тебе до знемоги
Всю зацілую, мила,
Щоби кохані ноги
Стали мені за крила…

Щастя ніколи, юнко,
Ще не було багато.
…Сонячних поцілунків
Нині всесвітнє свято.

6 липня 2015 р.

Сходяться й розходяться дороги,
Зводяться й розводяться мости –
То зі мною ти занадто строга,
То душі добріше не знайти.
Та й навіщо кращу десь шукати
Від тієї, що уже пізнав
Біля себе поруч серед свята
І в рутині повсякденних справ.
Я не зможу стерти чи закреслить
Пережите й пройдене колись, –
Мов рубці від кочетів на веслах,
Згадки забуттям не затяглись.
Змалечку обоє в непокої,
Ми в ряди ставали між людьми,
Щоб набратись мудрості живої
Та стерпіти грози і громи.
Відсвіти веселок семибарвних
На шляхах подоланих лежать,
Як надій печатки невитравні,
Як діянь найкращих благодать.
Кожна мить, схвильовано і вдячно,
Вміщена у памят’і моїй –
Не суди поспішно й однозначно
Протиріччя вчинків і подій.
Не лякайся звісточок недобрих,
Не соромся пишних обіцянь –
У пітьмі забагровілий обрій
Розкриває дивину світань.
Хай вони лиш множаться, а свято
Змірює без втоми твій поріг, –
Я щасливий, що сестру не втратив
І поговорити з нею зміг.
06.07.15

В життя моє стрімко ввірвалося літо,
Засіяло в серці квітковий розмай.
Очима ромашок милуюся світом,
Стежино!У осінь ти не поспішай.

Дай же відчути мені насолоду
Палкого кохання,любові нектар,
Вранці приємну роси прохолоду
І заходу сонця багряний пожар.

2003 р.

Під зеленим шатром,
У розкішному літі
Я спочити душею
Спинюся на мить.
Лебединим пером
Лине хмарка в блакиті.
Моя думка за нею
Услід полетить.

А буває, красу
Часто не помічаю.
Метушня і робота
Затьмарили все.
Урізає часУ
І дарує печалі,
Безкінечні турботи
Реальність несе…

А навколо цвіте
І буяє, і сяє
Неповторного світу
Дарований рай.
Слава Богу за те,
Що нам допомагає
Біди всі пережити,
Вхопившись за край!

2015

Дзвенять струмки піснями стоголосими,
Підсніжник білий сонечку всміхнувсь,
І віддзеркалюють фіалки в небі просинню,
Щебетом птаство прославля весну.

Вона ступає килимом з барвінку
І розсипає квіти з рукава.
В цю пору розквітає щастям жінка,
Творить лиш весна такі дива.

2013 р.

Курс довіри?
Прямо в пах.
Не підставиш навіть спину.
Бовтанка життя -
на свій ризик,
на свій страх.
Безупину.
Безупину.
Є вожді.
На усіх вони шляхах.
Прогресують.
Прогресують.
Світ
розвішено на усіх його стовпах.
Тих, що зовсім
не страйкують.
Просто жах,
просто смуток.
І воркують.
І воркують.

06.06.2015

- Не кохає і не любить
І ніколи не вернеться
Тільки душу свою згубиш
Якщо серце сильно б’ється !

- Ой же б’ється! І як спиниш?
Дарував він стільки щастя!
А як осінь підступила
Виявилось – я у пастці!..

- Безсердечний… Що ж поробиш?
Ну не згинуть же навіки?
- Ні! Скоріш його зведу я!
Ще відплаче сльози-ріки!

- Ненависть – біда для долі
Пожалій себе, миленька!
- Нагодую я поволі
Помстою його хитренько!..

- Відпусти! Даруй надію
На нове кохання серцю!..
- Поселив він в ньому мрію,
А тоді насипав перцю…

- Подруго! Моя голубко!
Зрада серце розбиває!
Ти поплач, а я тихенько
Колискову заспіваю…

Так сиділи і тужили
Подружки мов дві синички
А як нічка відступила
То й поснули як сестрички…

20.03.2015

- Скажи, Розлуко, ти на благо?

Кохання наше таке юне
Як пролісок серед снігів.
Як встояти серед вітрів
Які ти щедро так розносиш
Серед лісів, полів, морів?

- Несуть моря теплі вітри -
Він встоїть! Але як же ти? -
(Спитала хитро так Розлука,
Неначе знає мої муки
Вагань і пересторог старих).

- Я буду жити у вісні,
Де моря ночі голубі,
Зелені очі у кохання
І теплі руки у бажання...

05.08.2006

- Хто застудив твоє серце
Метелицею сніговою?
- Той хто любив мене терпко
А потім залишив зимою...

- Хто застелив твої очі
Тугою грозовою?
- Той хто залишив у ночі
А потім зрадив весною...

- Хто відібрав твої коси,
Які розвивались мов верби?
- Той хто надпив мої роси,
А потім полинув до неба...

- Що ж він шукає там? Бога?
Чи може другої водиці?
- Бачив він там засторогу:
Не можна зі мною водиться.

Коси мої невгамовні
Обплутують серце і розум.
Роси мої надкоштовні,
Щоб пити їх просто… вдома...

05.08.2006

І знову потяг Севастополь-Київ,
Ти знову дивишся в вікно.
Пишу тремтячою рукою:
- Сумую вже... А ти?
- Давно!

Затримка...
Осінь невблаганна
Застигла на пероні...
– Знай!
Що ти єдина і кохана!
- Я вірю – це ж і є – любов...

І пристрасть тихою ходою
Пішла на Північ...
– До весни?
- А взимку хто тебе зігріє?
- Звичайно ж ти, і тільки ти...

25.11.2003

Світлий князю!
Чом не дивишся в очі зелені?
Не показуй, що гордуєш душею в небі!

До кохання і квітка стремиться,
А як грає вже людська кровиця!
Може очі мої не такії?
Чи занадто літа молодії?

Ти не бійся – тебе не вкорю
Першою яблучко те надкушу.
Посідаєм в зелоному гаї
Хай нам жайвір пісню заграє.

Я готова всю ніч милуватись,
З ясним соколом цілуватись.

24.03.2005

Защемило серце, підступили сльози -
От і полюбила лютії морози.

Вся краса небесна в зиму цю вплелася.
Я шукала спокій – тепер знаю – ось він!

Чарами окуті ріки і озера,
Із привітним смутком різблені дерева.

І ясніше смутку нема в цілім світі:
„Ми щасливі, хоч і кригою повиті!

Завітай в діброви, проклади стежину,
Поцілуй сніжинку для весни почину!”

Ось і полюбила лютії морози,
Та шпаки співають: весна на порозі...

8.03.2005

Тіла...
Спрага по коханню...
Разом з вечора до рання
Не кажи мені „люблю” -
Просто випий мене всю!

На дні знайдеш чорну гущу
Полюби її ще дуще
Полюби, якщо зумієш
Може золото намиєш?..

4.07.2005

я впевнена в тобі - ти сильний
я вірю тобі як собі
погляд твій – ясний і пильний
крізь нети вогню і брехні

ганьбили мене і носили
на своїх крисах вороги
палили наш стяг жовто-синій
і гідність топили в лайні

мізки і кістки нам ламають
та чиста вода знайде шлях
хоч наші брати ще блукають
з чужими "піснями" в вухах...

солдатику, рідний, я знаю
з сокирою важко в спині...
і десь там дівчата співають
а ти - молодий... на війні...

та знову душа прагне волі,
твоя і моя. ми як птах
своєї шукаємо долі...
на жаль, любий, – знову в боях...

кровиця людська не водиця...
прости мене, ясний, прости,
у дверях вже знову убивця
не годна була вберегти…

та ти здужав, синку, на славу
нівроку – і духом, й мечем
давай же! відпустимо лаву!
пуйлу тому й так вже пече!

настав вже твій час боронити
мене, і себе. І її,
ту, що змогла полонити
сердечко твоє золоте

ще снитимуться сни кольорові
лелека дитя принесе...
вартує щось більше свободи?
не знаю... та в світі
існує все ж щось святе...

таке от послання до тебе...
такий ось лист мій простий...
навіки твоя
Україна...

прошу про одне: будь живий.

12.06.2014

Не вміємо говорити…
Не разом, і не нарізно
І тільки в грудях виє
Біль той пекучо звичний…

Та раптом здригається простір:
Міцно вхопивши за руку,
Питаєш:
- Чого ти хочеш?? -
Крізь зуби грізно і терпко.

- Я знаю чого я хочу
Та спершу скажу зворотнє:
Нічого такого не треба
Чого б не хотів ти всім серцем.

- Ну а чого ж ти хочеш?? –
Стиснув передпліччя до болю
- Хочу всього й одразу
На тиждень… на місяць… на долю…
На вічність… на день … на хвилину…
Але при одній умові…

- Кажи вже свої умови! –
погрозу в голосі чую.
- Щоб щиро, відверто й прозоро,
Й без жодної застороги.

…завмер… і забув, що тримаєш,
А я терплю, не здаюся…
- А ти чого хочеш? – питаю… -
… зламався… ослаб… розколовся…
Потупив до долу очі…

- А дай я вгадаю, коханий?
Одвіку шукаєш те саме:
Одразу всього й бездоганно!
Шукаєш… чекаєш… я знаю…

Але, на жаль, не зі мною…
Навіщо тоді кохаєш?..

Мовчиш…
А що тут ще скажеш?

... Тиша скрегоче зубами
мов привід гуляє по полю...

- Тоді відпусти вже… благаю!..

Збілілі вуста шепочуть:
- Лети… тебе не тримаю…


Зіниці розлились по оку – твої і мої – бо горе
Зрікатися тої сили, що може звертати гори…

Чи віщий той сон, чи мара, чи хто його тепер знає?
… болючий синець на передпліччі досі ще відчуваю…


04.07.2015