Отчий краю,моя колиско,
Що гойда мене стільки літ.
Чи далеко я буду,чи близько,
На тобі лиш зійшовся світ

Клином.Краю,ти серцю милий,
Скільки пройдено вже доріг,
Лиш тоді набираюсь сили,
Як на отчий ступлю поріг.

Поблукаю дитинства стежками,
Із джерельця води нап"юсь,
Й знов полину удаль з журавлями,
Ти ж чекай:я вернусь,вернусь...

1997 р.

Ярославові Саландяку


Ярмаркувало сонце.
Промінь – за фарби,
за пензлі – жмут,
а хто продав – зігрітий.
Знайшло в рядах мольберт –
і друг мій заробив
на дві гарби проміння
й частку літа.
Намалювало місто
в сонячнім вінку
і прицінилось – усмішка за огляд.
Хтось не спромігся,
щирий,
на платню таку –
миттєво градом
топтано роздолля.

2015р.

Я піду в поля широкі
У просторі , у розлогі
Там розквітну у чеканні
У самотньому мовчанні

Оберу собі я квітку
Не яскраву , не примітну
А звичайну , колоритну
До очей твоїх подібну

В ній тобі я покажу
Як я трепітно люблю
Як стараюсь , бережу
Знаючи що не верну

І нехай усі це знають
Хочуть заздрять , проклинають
Їм в цій музиці не грать
Не звучати , не лунать

З того часу і до нині
Голос мрій , пісні пташині
Неба очі волошкові
Де усе віддав я долі.
2015р.

Де любов буя там нема мене
Де була вона там полин трава
Полонив себе , зачинив себе
Де знайшли обом там тепер одна

І не будить вже , не голубить вже
Шелестить листком над ручай струмком
Про минуле те , не забуте ще
Що пропаще в горі свого дива жде

Мариво чи ні ? У чиїй душі ?
Відірвало з корнем , рахувало дні
На кону тримав миті чарівні
Та не довелося , відібрали злі

Ось тепер стою в полі , у гаю
Декому цвіту , іншого сужу
Хтось ламає , гне , радісно йому
Все це не минає , за обох плачу.
2015р.

...я знаю - завтра крiзь мене почне проростати трава...
та це мене не бентежить,скорiше -тiшить...
...закотилася згаслим сонцем перестигла моя голова...
А очi -як жаль!не побачить нiхто!-за небо тепер голубiшi...

Ще тремтять в Переможця руки...не на користь мою-двобiй...
Ось-мiй Ворог.В долонях-меч,що рубав умiло...
...переможного маршу звуки надi мною кружляють,мов рiй...
Та крiзь мене - ростуть...вже ростуть!-неймовiрно зеленi стрiли...

Я-травою...травi...трава...я стебельцем гнучким-крiзь ребра...
я-до сонця,до синiх зiр, крiзь холоднi морози згуб...
...Переможцю,колись i ти... упадеш -вже не чуючи неба...
я травою - цiлунком нiжним доторкнуся,прощаючи,губ...

У цілунках уяв
Узяв.
Молода підійшла.
Дала

Все, що тільки змогла. Чимало.
А тоді промовляла-

Подивись на портрет,
Поет.
В віддзеркаленні днів
Ти скнів.

Я таким тебе запам"ятала.
А тоді- змалювала.

Та поет відсахнувся
Аж,
Бо не вразив його
Типаж,

І сказав- ти умієш давати
Краще, ніж малювати.

Через час повернула-
Ся ( ))) ),
Аж обличчям сія
Уся,

Із пакунком в руці. -Дарунок!
Розгортає пакунок-

У пакунку лиш... Дзерка-
Ло ( ))) )...
До поета, мов вірш,
Дійшло-

Роздягаймось, хто швидше. Ну?
Малюватимем ню.)))


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115061900554

Чулпан Хаматовій,
співзасновникові фонду «Подаруй життя»,
та всім небайдужим до людського горя

Граються в єрусалимськім парку голомозі діти.
Їх мова далека од тутешнього івриту.
Як, зрештою, і край , котрий не в змозі одвести їхню біду.
Мимохіть притишую прискорену ходу,
Здіймаю руки у вітанні мовчазнім,
А серце відстукує свій намір потайний:
«Єрусалиме, мов діточок своїх, малечу пригорни
Та якомога швидше в справжнє дитинство поверни,
Щоб непокірні в хлопчаків чуби повиростали,
Аби косою аж до пояса дівчатка запишались,
Аби в краях, куди здоровими так хочуть повернутися вони,
Тебе довіку звали цілителем і світочем земним.
Наділений спрадавна даром Божим,
Зціли, Єрусалиме, цих діток голомозих!"

Дівчинко в джинсах потертих, з рожевим наплічником,
Тепла кофтинка з широких ангорових смуг,
Хто з казкарів записався до тебе прибічником?
Хто з-поміж принців доводить, що він тобі друг?

Шкіра прозора, повіки безсонням підсвічені,
Знічений мозок бунтує вже третю добу.
Дівчинко в шибці, які ти болючі освідчення
Душиш, знічев’я кусаючи нижню губу?

Захист від світу – блакитних навушників клапани,
Русе волосся до ліктя – хиткий кринолін.
Дівчинко, знаєш, буває, із серця подряпини
Сходять повільніше, аніж з дитячих колін.

Знаєш, в метро стільки ліній, зупинок і напрямків,
В наших долонях прописано стільки шляхів,
Нам уготовано стільки забоїв і набряків,
В пошуках теплих долонь і привітних дахів.

Карти, буває, обманюють, схеми прибріхують,
Принци подекуди вірять у хибні казки,
І у погоні за короткочасною втіхою
Наші вагони втрачають насущні зв’язки.

Дівчинко, квіточко, рибонько, сонечко, ясочко,
Очі-волошки зі світлим відтінком журби,
В темній столичній підземці, будь ласка, будь ласочка,
Будь обережна, ріднесенька, не загубись!

Джинси потерті, душа, наче сукня, у квіточку.
Поміж бровами напруга тримає кордон.
Я пам'ятаю, яка ти була без наплічника –
В середньовіччі з таких малювали Мадонн.

Дівчинко світла, із записниками дешевими,
Очі не торкнуті тушшю ані олівцем,
Хай всі наплічники будуть у тебе рожевими,
Хай всі казки твої будуть з хорошим кінцем.

Зорі, як квіти,
Вночі назбираю.
Ти так потрібен,
Тепер я це знаю.

Зорями з кошика
Нас уквітчаю,
Що в мріях просимо,
Вірю - чекає.

Босі, як діти,
Для двох ціле небо.
Щастям зігріті,
Нічого не треба.

Зорями з кошика
Нас уквітчаю,
Що в мріях просимо,
Вірю - чекає.

Хай не згасає
Любов, як ці зорі.
Все нам співає
В казковому хорі.

1999

1 варіант

Під повіками – віки,
Діти сплять й чоловіки…
А моя жіноча втома
Заблукала не удома.
Заблукала у твій слід,
Де цвіте колючий глід,
Де снують суниці тінь
З наших двоголосих млінь.
Моя втома між грудей
Стогоном дзвіниць гуде.
Огортає, мов спідниця
В цятках стиглої суниці…
Під повіками – неспокій –
Яснозорий, ясноокий…
Тільки глід об лікоть – чирк!
Страх настраханий, мовчи!

2 варіант

Під повіками – віки.
Діти сплять й чоловіки.
А моя жіноча втома
Заблукала не удома.
Неодягнена, невзута,
Полишивши звичні пута,
Напівсонна і розкута
Побрела в любов туманом –
Бездоріжжям первозданним.
Заборони?
Забобони?
Що страхи?
І що ікони?
Бо вона іде на мрію,
Хоч несе хреста Марії.
Незворотній її крок,
Хоча пальці збиті в кров.
Мрія зводить, як стеблину,
В ній Марію й Магдалину.
Сплять віки, слізьми умиті.
Що епоха?
Просто миті.
Втома всіх тисячоліть
Бачить Мрію, то й не спить.

4 червня 2015

гиля-гиля мої гуси-лебеді мої діти-мої батьки
летіть-летіть до сьомих небес
не затримуйтесь через мене
крила в’язнуть у смолах болю
краще я дивитимусь в небо
і радітиму що ви – зорі
плачте-плачте дощем за мною
в самоті виживати мушу
доглядати сумні дерева
напувати водою мову
провести до дороги доню
що дрімає доказом Бога…
мамо-мамо… не обертайся – в мене в серці доволі солі…
я один у пустелі тата…
я копаю його криницю…

І у печалі пізнається радість,
у далині, на дні, у однині.
Майбутнє не об’їдеш на коні.
Минуле повертається на старість
у самі неочікувані дні.
               Тоді і доля наче усміхнеться
               на кілька мить нежданого кінця,
               коли ще наповняються серця
               надією, що грішному минеться,
               якщо його кармічній чаші серця
               не застує пародія лиця.
Все непідробне важко повторити
і раз, і двічі на мільйонів сто.
Та кожен копіює пережите,
одного разу ніжністю зігріте,
яке не заперечує ніхто.
               Але існує істина Пилата.
               Нагайкою вимірюємо зло,
               і віримо у міфи ЕНЕЛО,
               у обереги і міські пенати...
А неофіти мають пам’ятати,
якщо хоч одиницям це дійшло,
що істина – коли на цьому світі,
политому і кров’ю, і слізьми
і ратаїв, і воїнів – їх діти
поволі, а стають таки людьми.

                              2015

Туди лину думками і серцем,
Де під лісом білесенька хата,
Очеретом поросле озерце,
Там збирали ряску каченята.

Там дитинство моє босоноге
Пасло гуси,раділо й сміялось.
Все,що сном відпливло кольоровим,
Мені лише на спомин зосталось.

1997 р.

Гроза в чистом поле извергла разряд...
А в храмах так мирно лампады горят,
Как будто дарована всем благодать...
Но в поле под ливнем... Мы вспомним... Опять

Разверзнет Перуна рука небеса,
И землю омоет слезою роса,
И снова, как в сердце рождения страх,
Мы вспомним все то, что исчезло в веках.

О прошлом великом, о Вечном пути
Который прошли и который пройти
Небрежно подняв, словно выпавший приз
Меж Явью и Навью с названием ЖИЗНЬ,

Еще предстоит... Так идем же вперед,
Сквозь ливни и молнии в вечный поход,
Которому нет и не будет конца!..
...и храмов лампады согреют сердца.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115061800213

А річку зради не перепливти,
У ній, на жаль, немає переправи.
І хоч досягнеш у житті мети –
Мокріє зрада зліва, а чи справа.

Закриєш очі, - а вона вже тут,
Забути схочеш – нагада безсонням.
Коли у травні квіти зацвітуть –
Морозом ляже на твої долоні.

І вже вона навіки, мов тавро,
Між вами буде до самого скону.
Не зраджуйте коханих і добро
У зраду не потрапить до полону.

02.06.15

Що таке літо?
Це ранки, росою омиті.
Це шурхіт коси в соковитому житі.
Це дні, що по вінця сонцем налиті.
Це ночі, короткі й звабливо оббиті
серпанком тепла, що у травах зарите.
І праця. Так безліч, що ніде подіти.
В розвагу - надвечір лиш погомоніти
з ріднею про спів соловейка у вітті
старого горіха. Таке в мене літо.

16.06.2015

Відшліфувала, огранила почуття.
Наповнила сюжетом колоритним...
Спалила, знищила лахміття та сміття,
Проникла в душу світлом непомітним...  

Молочним шляхом простелила небозвід,
Що даленіє у твоїх зіницях...
Ковток води  джерельної...спекотний лід...
Шукаю клаптик літа у суницях...  

О, літні барви...що шаліють від грози...
Виблискують коштовним хризопразом.
Милуюсь краплями квіткової роси,
Що заколисана пташиним джазом...  

До серця пригорнула сонця вишиття,
Що  золотіє в мовчазних пейзажах.
Небачене, нечуване те відчуття...
У скронях...звуки мрій..."Адажіо"...

2015 р.

Колихала ненька немовля,
Тихенько колискової співала.
Завдячуючи маминим пісням
Дитина мову рідную вивчала.

Дитя зростало,пізнавало світ,
Життєвим шляхом в серці несе гідно
Слова матусі,як наказ,як заповіт:
"Знай мови різні та люби лиш рідну."

Бо ж мову українську недпрма
Солов"їною у світі називають,
І джерелом видзвонює вона,
Лунає піснею від краю і до краю.

Блакить небес і золото колось,
Плекаймо Слово українське і братаймось.
Як мова є у нас - то ми народ,
То ж мови рідної ніколи не цураймось!

2012 р.

(Вона)
Не псуй мою сукенку. Обережно.
Не дай нікому приводу для сліз.
Бо он світляк яскравим тілом стежить!
Уже не стежить – соромно! – відліз…
(Він)
То не світляк! То іскри з тебе крешуть!
Та не тримай цю сукню – не вкраду!
І ці мережки – оборони рештки,
Коли нарешті з тебе опадуть?

(Червень волошковий)

Сріблисті рибалки
виловлюють срібні підкови.
Вимовчує риба
свої недодивлені сни.
Лиш хвилька дністрова
то тут, а то там на розмову
прохлюпнеться:
"Сни,
ще до золота першого сни.
А вже як впаде
золоте ластовиння на воду
і день язиками
залиже прозорі вогні,
човенце знайди
біля нашого давнього броду,
а в ньому - підкову
на щастя,
на самому дні".

Ти, що літаєш і світишся,
Птахо моя.
Небо твоє у китицях
І журавлях,
Пісня твоя надихана
Вітром-огнем.
Сонце удосвіта вистигне
І спалахне.
Янголе світлий, я вимрію
Сяючий шлях.
Мрії лишайся вірною,
Птахо моя.

Паплюжачи і звичаї, і мову материнську
(за Лессінгом)

Із подорожі повернувся пудель
І побратимам каже з гіркотою:
«Братове, якже наш рід здрібнів!..»
«Ти що верзеш!»- бульдог на те.
«Я щойно з Індії. От там справжні собаки!..»
«Чим же вони од нас ліпші?»- пита гончак.
«Одвагою своєю. На лева нападають!»
«І що – перемагають?»- куняючи, пита дворняга.
«Цього не знаю. Зрештою, невже це так важливо?
Досить того, що не бояться самого царя звірів!..»
«Ну, якщо так,- озвалася вівчарка,- то хвалені собаки
Відрізняються од нас лиш тим, що дурніші».

P.S.
Ганить своє і прославлять чужинське,
Не зглибивши належне його суть,
Як це воістину по-свинськи...
А декотрі отак усе життя живуть,
Паплюжачи і звичаї, і мову материнську.

Розбудив? То плати данину
Простирадлам, зігрітим під нами.
І губам моїм тільки губами
В розколошканім мареві сну.

Розбудив. Розбудилась уся.
Ворухнувсь між лопаток метелик…
Як ти ніжно рукою узяв
Мою грудь – переповнений келих!

Як надпив – не розлив ні ковтка!
Я ще більше набралась медами.
О як щедро помстилась рука
Першій Єві за грішність Адама!..

Перша декада червня 2015

Ти спустився з Парнасу.
Наче Бог. Наче кінь.
Чи поет. Чи Пегас.
Сонм жіночих велінь.

Мій володар і раб.
Муза пристрасті. Муз?
На мені так заграв!
Вдячно дай обійму!

У розкОші уніс.
На розкОші поклав…
А якщо ти Паріс?
Але раптом Дедал?

І тривожусь усе:
«Я ж бо хто – підкажи!»
«Що – не знаю – несеш,
Бо в йому ще не жив…»

перша декада червня 2015

Как мне тебя убаюкать, хороший,
Так, чтобы сон твой тебя напоил?
Чтобы тревоги твои распорошил,
Тяжесть забрал, а добавил бы сил.

Как мне тебя оградить от ударов,
Слов невпопад и бессонниц ночных?
Где же взять тайные нежные чары,
Чтобы твой сон был уютен и тих?

Может, узнаю я как и откуда…
Может разведаю чем и когда…
Только смогу ль и целебным, и чудным,
Сон твой налить, как святая вода.

Чтобы твой сон между болью и грустью,
Между тревогой и пустотой
В душу твою проливался, как в устье,
В ней разливался на сладкий постой.

Чтобы цветами подушка казалась,
Чтобы лугами казалась постель,
Чтобы ты капельку, самую малость
Слышал сквозь сон соловьиную трель.

Чтобы тебя не будили заботы,
День продолжая в виденьях твоих,
Чтобы во сне ты не помнил работы,
Чтобы весь город ушел и затих

Ради хотя бы одной только ночи,
Где б ты так выспался и отдохнул,
Словно в твои, как смородина, очи
Бог, как избраннику, тайну вдохнул.

Может, от этого Бога касанья
Тяжесть, усталость оставят твой сон.
Вот бы невнятное это гаданье
Темным химерам связало заслон.

Милый, мой ласковый, нежный ребенок,
Мальчик моей одинокой души.
Спи, улыбаясь кому-то спросонок —
Светлому образу в светлой тиши.

Я поцелую неслышно над бровью…
Как же мне хочется рядом прилечь,
Тело прикрыв твое тихой любовью,
Как покрывалом туманным — до плеч.

Как же мне хочется бледной волошкой
Быть на подушке рядом с виском.
Милый! Поспи ты младенцем немножко,
Отроком светлым…. Луны молоком

Я напою твою ночь до забвенья,
Я помолюсь о тебе всем святым,
Их называя в такт сердцебиенья,
Речитативом снабжая простым.

Маленький мой! Островок моей страсти!
Радость далекая, как небеса.
Я соберу все осколки и части,
Говоры, сказки, … словеса,

Чтобы у этой моей колыбельной
Сила молитвы и песни была.
Мира дитя! Но и мой безраздельно,
Как я тебя в своем сне создала.

Так ли тебя, убаюкать, хороший?
Так ли тревоги твои разгонять?
Слабое — пошло. Страшное — в прошлом.
Спи, милый Тео…! Пора уже спать…

2013

Гарячий віск у душу кап-кап-кап...
Народжує життя похмурі рими.
Раніше так я, певно, не змогла б,
Та щось мені відкрилося незриме.

Вмирає день... агонія надій,
Вогні на спомин засвітило місто.
Журливе серце літній суховій
Шовково-ніжним оповиє змістом.

Сапфіри влаштували зорепад,
Ляка сова-несплюха... Трохи тоскно.
Хоч іноді буває все невлад,
Душа зміцніла під гарячим воском.
2015

Запрохані паростки світла
Отими що йдуть
Зоря невагомо-пресвітла
Осяла їм путь
Молитовня до неба
На стеблах
Що з плоті ростуть
Суть
Невловимої вічності
У світлі роси
…а десь фарисеї і нехристи
Біль і хрести

Неба димні шпалери,
Кулі шалені
Простріляний обрій
Недобре
Боляче
Пече
Під серцем
Усе це
Намарно хотіли
Між чорним і білим –
Біле?…

Півгодини як дощить,
Міряють плечима стіни
Необачні – там, за ними,
Арок вільних дефіцит.

Пуп’янок троянд не спить –
Він зомлів з часів заграви,
Не помітив, не сказали –
Півгодини як дощить.

Подощи іще хоч мить…
Ти візьми її у зграї,
Яка вище хмар злітає,
Й миттю там не дорожить.

Ти не бійсь, не зазнобить,
Лиш підкреслиш міць фонтанів,
Ниць спадаючих каштанів,
Вислизаючих з орбіт.

Протягнись коротка мить,
Дощ не знав такої слави,
Коли після віку спраги
Півгодини як дощить.

Сказати світу «Спинися!» –
Не можна і миті чекати;
Сказати світу «Живи…» –
Йому ж бо під силу вмирати:

Палаючий дім на Землі
І вбиті вогнем гармати –
Сказав би щось світ мені,
Бо він лише вміє згорати.

І знову забили тривогу,
І знову не той наче час:
Благаєм про допомогу,
Але всім байдуже до нас.

Сказав би я світу: «Спинися,
Ти весь у крові, у вогні. –
Кричав би йому. – Схаменися!
Дай спокій моїй Землі!»

Та світ мене досі не чує,
Про мир і про тишу забув.
Він тільки невтомно чатує,
Аби боєць не заснув.
2015

Удвох варили «йо-хо-хо».
Рецепт аналогів не має.
Всього, хоч трісни, не згадаю,
А смак, повірте, ого-го!

Не суп, не каша – щось м’яке,
По три половника на брата.
Мабуть, японцю під саке…
От тільки… рису малувато.

Каструля терпить, в’ється дим.
Лавровий лист з вінця поета…
У жижі булькають сонети
Пісні і поки що без рим.

З пшона витягуєм навар,
Цибуля спеціями буде.
Довіку згадувати будем
Війни «божественний нектар».

За стіл вмостилася рідня:
«Воно» тягуче, наче тісто.
Переселенцям треба їсти
Свій хліб і, бажано, щодня.

Рецепт: потроху усього –
Десерт для льошок свинорилих.
Удвох варили «йо-хо-хо»,
Завзято, весело варили.

15 червня 2015 року

Комусь здається простим,
А я здивований ним:
Отим незбагненим чудом –
Не чути.

У серця повільний хід,
Бо в жилах не кров, а лід,
І мало його зігріти
Щоб жити.

До кого кричать уста?
То я перед Богом став.
Аж раптом – ожив, почутий.
Це – чудо!

Міняє нас часу плин.
Незмінний – то тільки Він.
Байдужістю нас не згубить,
Бо любить.

14 червня 2015

У віршах - доленька моя,
У творчих пошуках - всі роки,
Стрімка бурхлива течія
Снаги й горіння.Та неспокій.

Хтось після себе залиша
Дітей,онуків,дім просторий,
Моя ж ліричная душа
Сади поезії все творить.

Думок нескорений потік,
Для мене вірші,наче діти.
Перед людьми життєвий звіт
Про недарма літа прожиті.

Постійні протяги ходили у старому домі,
Й не знав ніхто, де їхнє джерело.
В кімнатці ж тій, що у кінці самому коридору,
Було прадавнім каменем закладене вікно.

В мрійливому самотньому дитинстві
Я йшов туди - в розмиту й чорну ніч.
Страху не знаючи із павуками наодинці,
Я у цікавості зростав своїй все більш.

Кінець-кінцем, я все ж привів каменярів -
Відкрити краєвид хотів, що за вікном ховався.
Вони дістали камінь - і стрімкий порив вітрів
З незнаних потойбічних пусток увірвався.
Вони втекли, та зазирнув я у вікно,
І вздрів світи, якими марив так давно.

Безпідставна тривога розбилась, утративши суть,
Поринали думки у захмар'я, небачене досі.
Зосереджений час, і повзе, і біжить поблизу,
А тендітні хвилини на сонці скресають, як роси.

Пересушений простір не видавить щиру сльозу,
А задивлені в небо, чекають, немов під гіпнозом, –
Заколисані хмари пливуть і надію несуть,
Що не буде байдужою вічна і лагідна просинь.

Всеочисної зливи очікує спрагла земля,
А небесні “ідеї” – розмови з фантомом Платона.
Промінь сонця, немов навмання у зеніт поціляв,

Та від спеки було унизу все живе безборонне.
Перед кроком у небо – лякає відсутність щабля...
А уперта уява від сумнівів душу заслонить.

2015

Дрібка великого.
Безліч дрібного.
Тісно душі:
тче надію тихцем -
бути помешканням
Духа Святого,
а не тілесності
винаймачем.

2015

У Гоголя поеми – не пісні,
але і він єдиний, неділимий.
Цікаво інше – вибрали б чи ні
його гетьманувати в Україні?

Воно, звичайно, не його вина,
що іноді нема чого співати.
Давно відома кожному ціна,
кому не догодила альма-матер.

Але електорат – без перемін.
Ну, не уміє думати, мазило.
Ото як скаже радіо, – це він,
за нього й галасуємо щосили.

А ще як уявити шоколад,
ми наче багатіємо думками...
Але не піде мафія назад.
Її не взяти голими руками.

І ліземо покірно у ясу,
усміхнені обіцянками Яці.
А ще якщо згадаємо косу,
то і розумне судимо по с*аці.

Не вистачає злості на народ.
Ото і може, що сукати дулі.
Три рази пересічний ідіот
голосував за опонента Юлі.

І противсіхи, і пролетарі,
і нині непідкупні регіони.
І маємо те саме на горі –
несите, гонорове... Та законне.

А ми ще не були на Колимі.
А ми такі, піде́мо і на мури.
Ми іншомовні і глухонімі
колаборанти вищої культури.

Дарма, що пожинаємо війну
і у людей не всі сьогодні вдома.
Зате ми за «єдіную страну»
кацапуваті, гідні і свідомі.

Добро́дії алярмом – за оплот,
в якого олігархи розводящі.
А що ти хочеш, горе-патріот,
коли народ культурно говорящий?

                              06.2015

Лунає саксофону блюз
Спокійне узбережжя моря
Схід сонця ніжиться від іскр
Романтика бажань довкола

Крик чайки потривожив ритм
Погладив хвилю теплий вітер
Я віддаюсь в полон харизм
Окутаний в туману бісер

Прострація де тільки ти
З думками власними в розмові
У невагомості краси
Один в оточенні любові

Цей ритуал немов ода
Мов таємнича епопея
Як грішне для святого гра
У вірності душа лілея

Я цим всим завжди дорожу
Моментами вітань з собою
Я так кохаю , так живу
Забудусь , тай пливу рікою.
2015р.

Ти наче й є,
А наче вже й нема,
Але чомусь таки тебе бракує,
Надворі літо,
А в душі - зима,
Я сподіваюсь, ти мене почуєш...


Змія підступна – сварка проповзла.
Ти впертий був, а я іще більш вперта,
Ти говорив, що щиро покохав,
Питання в тім, чи мовив се відверто.

То ти брехав?
Чекання ночі-дні,
А я живу, як і до тебе, далі,
То ти неправду говорив мені?
А я тобі призи усе, медалі...
І критика була (не без підстав),
Мотивувала, інколи не дуже...
Обожнюю – мені ти щебетав...
тепер, напевно, все змінилось, друже.

Слова без дій - пустопорожня суть,
Як показник байдужості чи ласки,
нехай ці зміни краще принесуть,
в очікуванні дива я...і казки...

Широкі плато кам'яні й величні шпилі
У нескінченній ночі губились під зірками,
А вогнища чужі для зору відкривали
Кошлатих звірів із дзвіночками на шиях.

Рівниною донизу шлях південний вів
До темного зиґзаґу мурів дальніх -
Вони лежали, як Піфон епох прадавніх,
Що з плином часу тут завмер та скам'янів.

Здригався я в повітрі холодному й тонкому,
Дивуючись: куди і як оце потрапив я?
Від ватри ж піднялась раптом фігура в балахоні,
І підійшла, мене назвавши на ім'я.
Під капюшоном мертвий лик я вздрів,
І вмить надію втратив, бо все зрозумів.

Коли ти у блискучій ракеті емігруєш на Марс чи Венеру, я пришлю тобі місто в конверті із тонкого цупкого паперу - ти навряд чи захочеш втрачати ластовиння полтавських околиць, але дечого поза печаттю не знайдеш: несподіваний полиск сонця на широті тротуару чи на шифері від магазину, ледве-ледве окреслена пара, що лишається після хмарини – це усе не здолає сторожі міжпланетного злого метражу: атмосфера, густа і ворожа, суперечить земному пейзажу. Тут, повір мені, справа не в коштах; не сплануєш оманливу вилку, бо можливості нашої пошти не сприяють подібним посилкам.

Решта слів невимовно затерта, як ідея пуститися в мандри, тому просто очікуй конверту, що запахне найпершим скафандром.

11.06.2015, Миргород

***
Ми такі і ми сякі,
і фашисти, і не наші
завойовники лихі,
наче ми – не ми, а Раша.

***
Об'єднує минуле і сучасне
історія, яка на всіх одна.
Але існує й діє сатана.
Реалії такі, що кожен ахне.
Де «русский дух» –
там Руссю і не пахне.
Де «русский мир» –
там лихо і війна.

***
Зі шкури аж вилузується Рашка.
На сцені людоїди – як боги.
Комедію ламати – це, будь ласка.
І різати, і нищити не тяжко,
але творити їй – не до снаги.

***
Живучі русофіли, як мікроби.
Але немає ради на бацил.
Якщо узяти на один копил
міліціянта, п'яницю, неробу,
і перелицювати в русофоба,
то де візьметься українофіл?

***
І рашія, і путія – садисти.
Відома раса урки-вояка.
Воюють за «ідею» сателіти,
а наші доморощені бандити
годуються із каси общака.

***
Рахітні держави. Круті ліліпуті.
Зачахли Гиреї у Чудії взуті,
яка у Європу війною іде.
Немає надії на світле майбутнє,
якого у Раші немає ніде.

                                                                                          2015

Не поруч я , не поруч ти
Ще тягнуться до сонця пелюстки
Не чую я , не кажеш ти
Ще наша зустріч обира шляхи

Де я стою , там ти ідеш
Тобою марить а ти не ждеш
Чим я живу , ти не збагнеш
По течії один пливеш

Моя любов твоя душа
І не повторна , і не земна
Візьми її вона одна
Для тебе вічна за життя...
2015р.

Не йди за лозунгами тих
Хто має дар Хамелеона
Будь спільником людей простих
Із них не падає корона

Ми звикли бачити гнідих
Уповноважених нардепів
У брендах вишуканий пих
Спільнота обраних аскетів

Таланту їм не позичать
Оскароносні всі актори
Уміють обіцянки дать
А потім поховатись в нори

А ми ковтаємо у опт
Чи не сприймаєм ? Чи наївні ?
Пора сказати усім стоп
Бо в черзі вже до божевільні

Верхи кришують і деруть
Все списується траншом - боргом
Поборами все нижче гнуть
Придушений народ законом

Так і несем , так і везем
Вірніше тягнемо зажертих
Можливо правнукам знайдем
Політиків своїх , і чесних...
2015р.

Неначе літа і немає,
а нібито і є.
Ще соловеєчко співає.
Зозуля не кує.

Пече її мабуть печайка
за розданих дітей.
Кигиче край дороги чайка
обиду на людей.

Наївна горлиця туркоче
неви́мовн жалі,
та інде одуд проти ночі
заквилить у дуплі.

Залітна іволга сумує
у келії чужій
і то́му, хто її почує
не світло на душі.

Опе́рюються пташенята,
стаю́чи на крило.
Але обіцяного свята
неначе й не було.

І тільки небо сяє синьо,
втираючи сльозу,
і тихий вітер у соснині
очікує грозу.

                              11.06.2015

Поникли шляхами із вирію
Далекі світи.
Ще яму дорогою вириє,
Світи-не-світи,
Біле сонце розп’яте…
На ката
Хто може піти?

Знайти
Нам себе у Всевишнього
На ложах журби
У шатах і білих, і вишитих
Жалями… Люби…

То час наступає на п’яти,
Снаги, як води
Проси
Тобі дати.
Сльозами
Себе ороси…
У світлі ходи,
Бо у чистім –
Начало краси.

До тебе
І небо
На зустріч іде…
А де
Наші коні
Червоні
І золоті? –
В путі.

Із вирію йдеш, чи до вирію –
Вирішуєш сам.
До себе, чи Господа вибрав ти, –
Записано там,
У небі твоїм, у синах твоїх,
Де гени твої…
О, шати, і білі, і вишиті! –
У русі – строї…

2015

Там, де горбів застигли хвилі
поміж дерев, зеленопінні,
старими спинами, похилі,
пнетесь до сонця, скелі, з тіні.

А ми, крізь каменю принади
і літо, щедре цвіркунами,
і сонця скалок міріади
любуємось любов’ю — вами.

* Група мальовничих скель неподалік від Львова.
(11 червня 2015)

Літак пролетів понад смоківницею
Понад чоловіком, що був під смоківницею
А пілот – це я а чоловік під смоківницею – це теж я
Хочу переінакшить ТаНаХ.
Так хочу переінакшить ТаНаХ.

Я вірю деревам, не так як колись ми вірили,
Віра моя уривчаста й нетривала
До весни прийдешньої, до зими наступної,
Я вірю в настання дощів і в схід сонця.
Устрій і справедливість плутають добро й зло
На столі переді мною начебто сіль і перець
Начинання так схожі.
Я так хочу переінакшить ТаНаХ.
Світ повен знань добра й зла.
Світ повен навчання:
Птаство вчиться у вітру, літаки – у птаства,
А люди вчаться у всіх і забувають.
Земля не печалиться, що в неї ховають покійників.
Як і сукня моєї коханої не весела, що живе в ній.

Діти людські – хмарини
І Арарат – глибокий-глибокий.
І я не хочу вертатись до свойого дому,
Бо до нього простують зловісні вісті,
Як оті, що в Книзі Йова.

Авель убив Каїна, Мойсей увійшов в обіцяну землю
А люд ізраїльський лишився в пустелі.
Я переношусь у надскладні проблеми Єзекіїла
А Єзекіїл сам танцює як Мір’ям
У долині кістяків пересохлих.
Содом і Гомора розквітли.
Дружина Лота стала стовпом із цукру й меду
І Давид – цар Ізраїлю живе й діє.
Я так хочу переінакшить ТаНаХ.

Ти малюєш мені світанок, коли темно.
Ти знаєш, де сонце ховає найяскравіші промені,
Де блакитні волошки безкрайнього неба
Ніжать хмари своїми долонями.

Ти в моєму серці розливаєш море.
Глибиною очей зачіпаєш мій спокій.
Мимовільно мене розфарбовуєш
Щастям, як безтурботними дотиками.

Ти обіймами розсипаєш в мені зорі,
Чаруєш мерехтінням весни,
А я сяю любов’ю, як полум’ям,
Що в мені ти навік запалив.

11.06. 2015

Ліперуся захворіла.
Мабуть, щось немите з’їла.
Болять ніжки і животик,
Болить хвостик, болить ротик.

Що робити, кого звати?
Як хворобу їй здолати?
Де таку пігулку взяти,
Що би враз здоров’я мати?

Прийшов лікар, засмутився,
Зовсім трохи погнівився,
Що маленьке поросятко
Та не слуха маму з татком.

Дай чарівний напій, кашку,
Розповів повчальну казку.
Побажав їй: „Будь здоров!”
Щоб не їла брудне знов!


27.10.2014 р.

Ліперуся миє лапки,
З милка піну виробля.
Мама все спостерігає:
Хай потішиться маля!

Піна – зайчик, піна – кіт,
Піна – тортик на обід,
Піна – кулька, борода...
Ой! Та не смачна ж вона!

Добре з милом – чистота!
Тільки це – не смакота.
Милом можна лапки мити,
А не тістечка ліпити!


11.10.2014 р.