Не дивися ти на мене
Вологими очима,
Не облизуй сухі губи
Без вагомої причини.
Мене просто так не візьмеш,
Мене легко не здолаєш.

Не неси мені дарунки,
Не даруй мені букети
Свої банківські рахунки
Можеш кинуть до кювету.
Мене просто так не візьмеш,
Мене легко не здолаєш.

Ти залиш мене в покої,
Не потрібні гроші твої
Я коханням не торгую,
Підлабуз я не ціную.
Мене просто так не візьмеш,
Мене легко не здолаєш.

Мені сімнадцять скоро буде,
Та вже дещо розумію,
Моє серце, мої груди
Полонила гарна мрія.
Мене просто так не візьмеш,
Мене легко не здолаєш.

2014 р.

В безглузду пустку демон мене вивів.
Світ простору позаду мерехтів,
Коли я час з причинністю покинув,
І Хаос без межі та форми вздрів.

Господь Всевишній там в пітьмі бурчав
Про те, чим марив Він без розуміння.
А поруч ідіотський вир кружляв
Аморфних кажанів, охоплених тремтінням.

Все шаленіло в танці під тонке ниття
Поламаної флейти в лапах потойбічних,
І хвилі звуків, що лунали без пуття,
Закони Всесвіту встановлювали вічні.
"Я Посланець Його" - мій демон заявив,
І у зневазі Панську голову розбив.

У дороги костер догорает...
Дым весеннее небо коптит...
Словно ветка, росой истекая,
Увядающий день догорит...

Дай согрею озябшие руки
И смолистого чая налью,
Нашим встречам по краю разлуки
Посвященную песню спою

О любви, что на грани печали
Согревает вечерним огнем...
О дарах, что как звезды упали
Нам желаньем остаться вдвоем...

И о том, что костер догорает,
А дорога- разлучница ждет...
Выпьем, милая, сладкого чаю!..
Чаю я, что любовь не уйдет,

Что любовь не прощается с нами.
И в разлуке ласкает теплом
Божьей Искры сокрытое пламя,
Что в сердцах. И твоем, и моем.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115031500327

Ти є у моєму житті, хоч тебе я не бачу
Усміхнено й легко несу цей стотонний тягар
І добре, не знає ніхто, що я потайки плачу:
Мій спогад про тебе - і біль, і розрада, і дар!
Ти є між рядків, поміж слів, і у погдяді в небо
Живеш у зітханнях, у позареальності, снах,
І навіть, сплітаючись з іншим - тваринна потреба! -
Твоє відчуваю тремтіння крізь простір і час!
Ти є у моєму житті, хоч тебе я не чую
Твій голос – далеко і далі його поглинають
Але дивний образ твій... всюди на мене чатує
І те, що не разом ми - віриш - уже не лякає...
Що інші мені? Порожнеча, кумедні кривляння
Одвічні змагання – хто кращий, крутіший... – омана!
Для мене одне має сенс – наше дивне кохання
І те, що ти є, хай невидимо й недоторканно...

Душі осінні краєвиди
Октави степових вітрів
Несуть минулі хвилі часу
Де в перше - я його зустрів

Розлучений дурман травою
Я бачив розписом листок
Як це життя тебе прощало
Готуючи - у рай квиток

Уже не зміниш , не повернеш
Я поряд був , любив як міг
Та мучать совісті сумління
Що не утримав , не зберіг

Пробач мені мою провину...
Страждань дорога не легка
До тебе завжди спіхом лину
Поки горить - ще тут свіча.
2007р.

Згадаю я старі часи…
по хаті мати на руках мене носила.
Втомившись зі сльозами на очах
Навколішках у Господа просила.

Молила Бога, щоб не було війни,
Щоб зацвіли лани широкополі.
Над головою не було пітьми.
Не відібрав ніхто святої волі.

Життя за Україну вчила віддавати.
За волю битись до кінця.
В квітучій Батьківщині жити та кохати.
Не осквернити честь єдиного творця.

На цій землі, я не чужинець.
Я гідний син, землі цієї - я її дитя.
Хтось гордо називає українець.
Тут народився, й проживу усе своє життя.

Піднімемось з руїни, браття!
Зірвемо кайдани неволі.
Ніхто не зможе відібрати в нас завзяття.
не втримає ніхто нас у полоні.

На солодкій скрипці споришів
Грає втома, розганяє тишу.
Теплий вечір на дорогу сів
Білим-білим, ледь рожевим віршем.

З нього хоч ікону намалюй,
Хоч візьми вплети в кантату ночі
І мені на щастя подаруй
Все, чого душа так спрагло хоче.

В собі відкрив межу зусиль
І вирушив в дорогу
Спочатку підібрав свій стиль
Всю відігнав підлоту

Тривалий час спостерігав
Вивчав усі прийоми
Роками вміння шліфував
Повчав бичів - кнутами

Тепер стоїш в облозі ти
Тобі позаздрив досвід
Призупинив твій ритм ходи
В цій участі - пройдисвіт

Вони вже мали на меті
Розпнути твою мрію
У більшості своїй кроти
Знайшли собі - мессію

Вже був замовлений кортеж
В знаменах комісари
Не спрацював їх блиску - блеф
Оман покривсь прищами

Тепер кусають собі хвіст
І лають мов скаженні
Прийдеться знов приймати піст
Ще й запивать все - щямі

А наш герой дійде до тих
Хто вірним був Майдану
Хто із народу , із простих
Хто вже в хресті - за правду...
2014р.

Ще ладно так сяє сідничок світильник у стрінгах
і небо високе в медових зринає стежинках,
ти яра і пружна, і світла ще поки, місцями,
а жаль, що затьмаритись має усе це роками,
і юні, і світлі - нові прокладуться доріжки,
і це чоловіку не просто там груди і ніжки!,
о вище це значно за флірт і прибої нестями -
у злеті крізь ваші єства стаємо ми богами!

Я б радо купив
Рябеньку корівку,
Якби на дві цицьки
Давала горівку.

Я б радо копав
В садочку криницю,
Якби відкопав
У ній сливовицю.

Я б радо копав
Канави, ставочки,
Якби відкопав
Горілки пів бочки.

Я б радо провів
Трубу водогону,
Якби ж націдив
Відро самогону.

Якби мені владу,
Якби я зумів,
Я б страждущих, жаждущих
Усіх напоїв.

Зеленого змія
Образить не смію,
Бо серцем, душею
Він володіє.
2014 р.

Де ж мої дітки,
Де ж моя жінка,
Пропив я, продав я
За пляшку горілки.

Де моя мати,
Де ти мій тату,
Пропив вас, продав вас
За п’янку прокляту.

Де ж ти родино,
Де моя хата
Пропив вас, покинув
За п’янку прокляту.

Покинув я вас
Покинутий вами,
Без діток, без жінки,
Без рідної мами.

Я рідних не знаю,
На бачу, не чую
Де п’яний упаду,
Там заночую.

Кому ж мене треба
Брудного каліку,
Кому ж я потрібен
Від нині й до віку.
2014 р.

Ніхто її не розумів - вона і не зважала
Котилась пам'яті сльоза , в дитинство забирала
Неначе вчора на руках - до матері тулилась
Надійне батьківське плече - згадалося , наснилось

Її сім'я - її біда , нещасна та кмітлива
Пустила двох у світ життя - за ними і тужила
Ні відпочинку , ні розваг - любов дітей тримала
За стільки років у роботі - свій розум не втрачала

Її душа мов небеса - велика і простора
Завжди відкрита для добра , турботами овита
Де сіяв квітку журавель - там все навколо цвітом
Де хто з жадобою черпав - там у вінку молитва

А скільки випито дарма ... чужі поневіряння
А скільки вичерпано дна - за зраджене кохання
А горя прийнято , і бід , розвіяно багаття
Усе це залишало слід , тож поминаймо - браття...
2007р.

Голосило небо , плакали зірки
У її долонях скомкані листи
Відчайдушний погляд - мов сліпа вода
Доля забирала щастя у гріха

Розум не сприймає , тіло тягарем
Ще казав учора - почуття ключем
Очі волошкові затуманив біль
На його уяві - зупинилась тінь

На її обличчі - біла пелина
Сповістила бурю - кинута душа
Як би вона знала , не його рука
Так пожартувала - зведена сестра

Поспішав на зустріч , готував слова
А за нею з квітами вся її рідня
Підлості підстава , зазіхання гнів
У останню подорож - поминальний спів

Де у двох ходили - там один стояв
Що не говорили - віддано кохав
Сивий і змарнілий - тихо помирав
На її обличчі - посмішку вітав...
2008р.

Ти скажено стогнеш на запах битви,
як твій пес гарчить на запах сирого м’яса
й на дружину твою, коли та поринає в відчай.
Ніби вдягнений, ситий та відігрітий,
ти, хто має відносно надійний панцир,
хто в любові і в душах міг би пізнати вічне,

як розлючений звір жадаєш легкої крові.

Твоя слабкість, або, як ти кажеш, сила
полягає у силі, яка протидіє небесній правді
та хоробрим бійцям, які полягають також.
Тобі байдуже, де тебе охрестили,
ти забув хто ти є, а тим паче, ким був твій прадід,
і, побачивши фронт, ти не бачиш кривавих знаків,

тому битва смакує краще, ніж той твій стогін.

Але все це не буде тривати довго:
перша жменя піску, що осяде тобі у горлі,
стане першим ключем до істини чи до смерті.
Як той дощ, що змиває твою дорогу,
як твій крик, що закриє собою широкий обрій,
як ті діти, загублені в світі і ним подерті,

ти не бачиш їх.
Дай поїсти своєму псові.

Просте життя, і ми прості,
Прощаємо всі зради,
Всім тим кого кохаєм ми,
Життя, за його ради.

Нам не потрібні земельні наділи
Ми ж у небо уже відлетіли
Не забувайте нас!

Нас били «смерчі-гради»
Бо управляли ними повзучі гади
Не забувайте нас!


Вони давно на землю нашу заповзли
Та вчасно розгадати ми їх не змогли
Не забувайте нас!

Нам було 20, 30, 47
Та залишили ми вас назовсім
Не забувайте нас!

Ми жити хотіли, любити, трудитись
Та випало за землю рідну битись
Не забувайте нас!

Старі батьки, дружини, діти
Простіть, що у небо прийшлось відлетіти
Не забувайте нас!

Найкращі сини України у мглі
А наволоч досі повзе по землі

Повертайся мій сину
Повернися наш тату
Повернися коханий
Повертайся наш брате

Серце матері плаче
Діти сліз не ховають
Кохана обійняти хоче
Сестри брата чекають

Син матір покинув
Діти батька не бачать
Десь коханий мій згинув
Сестри ночами плачуть

Син вже зброї не вдержить
Батько ще на війні
Коханий на Алеї Героїв
Брат в полоні страшнім

Хто задумав цей «покер»
Матері він не мав
Коли згине цей монстр
Як на світ він попав?

Гітлер в пеклі чекає його
Близького по духу побратима свого
А той землю кров,ю заливає- міри не йме
Коли сам здохне - вона його не прийме

Чи потрібен матері герой?
Матері потрібен син!
Чи хоче дитина бути сиротой?
Дитина хоче біля батька рости

Не на «Алеї Героїв» - під вінцем в церкві
Дівчина хоче поряд з коханим стояти
Не вдовою, а щасливою на цьому світі
Жінка хоче дітей доглядати

Не на цвинтар, а в гості
Мріяли сестри до брата ходити
Не в держави просити милості
Батьки хочуть з синами свій вік дожитии

Чому ж спокою ми не даємо,
Сильним світу цього?
Чому розмінною монетою стаємо
Для чужого правителя кожного

Хто ще не глумився з України?
Заглянемо в глиб віків
Як дивитися в очі дитини
Яка жде відповіді батьків

Не хоче нове покоління ні під ким «лежати»
Тому пішли державу свою захищати
Пішли на смерть, бо з «голими руками»
Свої ж правителі грабували нас роками

Прогнали їх – нові прийшли
Ці теж не з бідних
Знали на що йшли
Не беріть гріх – не киньте ворогам на сміх

Не жалійте міліардів своїх
Звичайно, ви привикли вже до них,
Боже, не покинь нас бідних
Та воїнів своїй країні вірних

«Ягненок в жаркий день
Зашел к ручью напиться»

Та поряд бігав, як завжди,
Неситий «братик-вовк»
Шматочок ласий –треба прихопити
Знайти підставу – ухвалити

Недовго зграя сумнівалась
Озброїлась в похід зібралась
«Кто они против нас –
Расщелкаем – нараз»

Та перед тим, як убити
Вирок треба оголосити
«Ты язык наш не любил
Нам не давал и сам не говорил»

Ви ж стільки років у нас живете
Всім користуєтесь, що хочете берете
І мови вашої ніхто ніколи не чіпав
«Молчать. Я что солгал?» - вовк заричав

«Негодные. Жыть захотели?
Здесь я решаю - Я не разрешаю.»
Щоб право на життя у «брата» не питати
Потрібно економіку скоріш с колін підняти

Знають діти ще з малих літ
Закон честі – він на весь світ
Не сильний, хто меншого кривдить
Слабкий, бо світ він ненавидить

Боягуз у спину стріляє
Злодій краде - не попереджає
Ненаситний до сусіда заглядає
Він так привик – міри не знає


Не стане мудрий ріки крові проливати
Хто людина – знає, у ж кожного мати
А хто вас на цей світ породив
Ту нелюдь – хто ріки крові пустив

По всій Україні могили героїв
Найкращих!Хто честь Батьківщини відстояв
Наспіх озброєні, зраджені, напівголодні
На Вас йшли армади сучасної зброї

«Братии» озброєнням хизувались,
В полон брали, сміялись, знущались
Не перший раз їм в чужій країні хазяйнувати
Гвалтувати, різати, катувати, вбивати

Безславний кінець їм буде
Бо світ їм цього не забуде…

Гітлер своїх зомбував –
Вищою расою називав
Як треба слов,янина зомбувати,
Щоб ішов слов,янина вбивати

Ви прийшли нас повбивати,
Щоб від Європи врятувати?
Чи за те нас повбивали -
Не даємо країну на куски рвати?

Вашу б країну так рвали,
Як би ваші вожді реагували
Вони роззброювали нас роками
Готовились взятии «голими руками»


В історії рились – Бандеру знайшли
Це привід сьогоднішнім нам докоряти
Ті, що на територію нашу зайшли
Давно Бандеру обійшли

Росіяни, невже ви так хочете війни?
Безславно окупантами гинуть ваші сини!
Ви не можете не знати – час прийде
«Хто з мечем на нас іде – від меча і пропаде».

У мене поетична кухня
така, що й босим підійде.
Іду далеко у майбутнє
ще не існуюче ніде.

А у дорозі веселіше.
Я не жалію черевик
і на ходу фіксую вірші
у електронний записник.

Іду широкими полями.
Несу багаж своїх років.
Я ще радію, що думками
ширяю далі цих полів.

Весна, якої не бувало.
Думками лину у блакить
і натискаю що попало,
і ...витираю все за мить.

У очі кліпає наївна
і непроглядна пелена.
І за думками марно лине
у небуття моя вина.

І поки почесті Сізіфу
гамує усмішки печаль,
я віддаю належне міфу,
що попливе у синю даль.

Шукаю слово гонорове
або замінюю його
і компенсую загадкову
утрату видуманого.

Якби мої літа у мене
не крали ще й мої роки,
не написав би я напевне
наприкінці і ці рядки:

у човнику зорі світання
у задзеркалля попливу,
аби не знати, чи живу,
чи може
          все це,
                  на прощання,
моє побачення останнє
із інтермецо наяву.

                              2011

Час розплати настане
На землі вас не стане
Чим закінчують окупанти –
Скажуть історії фрагменти
Як правило – крахом
Їх «гітлери» - прахом
Вам своєї землі мало?
Чи може її у вас не стало?
Насильно милими не будете
Вже і по-собачому гавкаєте
Ви ж не любите Україну
Готові вкласти її в домовину
Українців ненавидите
З усіх сил винищуєте
Головорізів наймаєте -
Своїх теж не жалієте
Всіх на нас кидаєте -
Озброєння ж добре маєте
Та в народі поговірка є
Вона вам нічого не нагадує –
«Озброєні до зубів –
Залишаються без зубів»

Не кожен віск, що скрапав, служить вічному.
Все ж без утоми пломенить свіча.
По митях дні одвічні нам полічені,
І їх завжди чомусь не вистача.

Здається, встигнеш десь-там ще попереду
Любити так, як любить сам Господь.
Та прийде час якось у першу середу
Як завше, словом вісника "Виходь!".

Душе, із тіла линь у вимір обраний.
То був твій світ. А нині маєш звіт.
Ховались дні, мов сонечко за обрієм.
Мій Господи, спрямуй і цей політ!..

2010р.

ти дочекайся вранішніх човнів
у зелені весняної пастелі…
ти дочекайся грóмових синів…
ти доживи до першої купелі…
плететься плющ вбиваючи дуби…
сплітаються слова – вбивають душі…
а на моїй землі – гроби й торби –
раби не знають сорому-ганьби
судомою заходяться клікуші…
ти не дивись у марево води…
у справжнє небо випромінюй душу…
ти сам один привів себе сюди
наміряв міру щастя і біди
і не порушуй міри… не порушуй…

Любов-найкраща в світі із прикрас,
Солодкий плід в святій долоні Бога.
Любити треба кожному із нас,
Не вимагаючи за це нічого.
Бо як немає сенсу у житті,
Якщо живемо, ніби паразити,
Ховаючись в сталевім прикритті,
Не вміючи чекати і любити,
Усе тоді стає нараз пустим,
Сухим,холодним, злим,автоматичним,
Та цей сумний і безсердечний грим
Для справжньої людини є незвичним.
Відкрити своє серце завжди час
Для справжнього і чистого такого...
Любов-найкраща в світі із прикрас,
Солодкий плід в святій долоні Бога.

Бенефіс позиченого лиха
Черга злиднів з підписом продать
Це трагічна , і залежна воля
В головах що обіцяли знать

Як нам краще - будувать майбутнє
Як нам спільно - боронить своє
Як від батька - передати сину
Що блакиттю неба - сонце золоте

Як любити маму , як віддати шану
Слвного народу слово відродить
Як нам вижить в світі - де неспокій править
Де ворожа сила нам у слід плює

Чуєм - обіцяють , бачим - зволікають
Продалися ситі бовдури , жреці
П'ють ту кров роками , все копають ями
Щоб усі топтали - що у нас живе

Піднімаймось браття - спекою завзяття
Грізну відсіч даймо іншим , і своїм
Станемо стіною мужньою , міцною
Поламаєм браму - що нам спини гне...
2015р.

Забороняли , я не вірив
Все обливали а я йшов
Всі хоронили , я не втратив
Можливість сторонитись змов

Чи це любов ? Цікавить більшість
Чому мені ? Чому в мені ?
Так неповторне те сіяло
Переламавши змови всі

Буденність світ заполонила
Я куштував смаки життя
Хоч заздрість поряд все глумила
Я віддавав їй все дарма

Так коротко , та так відверто
Так тануло добро добра
Так віддано , і так моментно
Для люблячих - цвіте весна...
2007р.

Фатальність вродженої долі
У світ приходимо дітьми
Такі довірливі , і кволі
А нам вже вказано куди...

І не важливо біле , чорне
У визнанні , у вигнанні
За нас ніхто не перегорне
Сторінку без вимог війни

Майстерність замкнутого кола
Обман колапсним тиражем
Задумана ворожа змова
Щоб рай здавався бунтарем

Комічність виведених правил
Завжди вражала ця дурня
Хто учить - той оцінки ставить
Все платить підставна казна

Годують безкоштовним сиром
А в ньому вудевіль умів
Все праведні ідуть із миром
А гноблені - несуть синів

Так швидко , і покірно гине
Є всьому край , є всьому цар
Та є ще ті для кого рідне
Лунає - де сурмив стожат...
2014р.

Роззувшись, я пішов по сонячному полю,
там де пшениця в пояс виросла мені.
Можливо там знайду щасливу долю.
Набридло вже шукати відповідь в своїй вині.

Чи не запізно я шукаю?
Той ключ, що двері відімкне моїх думок.
Якщо знайду себе, ніхто мене вже не впізнає.
Лише одна людина, здатна відчинити цей замок.

Втомившись впав на золотисте хлібне поле.
І все життя перед очима, як кіно пройшло,
пройшло життя налите нескінченним болем.
За чорну хмару сонечко моє зайшло.

Заплющив очі, в себе я питаю:
«Чого мені так дурно? Що зробив не так?»
Та як силач, душі залізні двері відриваю.
Я думав там король, а там сидить жебрак.

Він каже: «Як так вийшло? Що ти робиш?
За що спалив в вогні свою ти чесну душу?
Ногами по святій землі навіщо ходиш?
Чи довго слухати твої слова бридливі мушу?»

Так стало мені соромно, від слів його правдивих.
І зрозумів я, як цю славу з себе змити.
Як полишити вчинки всі жахливі,
без роздумів я маю себе вбити…

Бескрайне поле - це моя дуель самим з собою.
В руках моїх рушниця – так я дуелянт!
На вічності курок натисну тишею німою.
Замовлення готово, смерті я офіціант.

Десь на Сході гуркочуть гармати,
Йде війна, Україна в огні,
Полонені сидять в казематах,
За синів сльози ллють матері.

І сидиш ти собі в теплім домі,
В синьо-жовтий закутавшись стяг,
Величаєш себе патріотом,
І твій голос гучніше присяг.

Ти говориш, що за Україну,
Покладеш і життя і дух свій,
Аж допоки не прийде година,
Брати зброю і рватись у бій.

І відразу де ділась сміливість,
Куди запал подівся весь твій?
Ти прикинешся немічним, хворим,
І сховаєшся в домі своїм.

І усядешся ти за новини,
Будеш владу ти критикувати,
Що звели,мол, народ в домовину,
І почнеш ти всіх правді повчати.

Говоритимеш гучно й красиво,
Немов справжній знавець-аналітик,
Власноруч врятував-би країну,
Якби був ти при владі політик.

І отак день за днем, рік за роком,
Отакі «патріоти» живуть,
Вихваляються над кожним кроком,
Аж допоки до справи дійдуть.

Для бійців пошкодують копійку,
Лиш кидають порожні слова,
І за спини ховаються в бійці,
Від війни в них болить голова.

І за гроші брудні, неправдиві,
Вони ладні країну продати,
А під дулом ворожої зброї,
Привселюдно свій герб порубати.

Ну а тих, хто старанням і кров’ю,
Захищають країну свою,
Лиш засудять і розкритикують,
Що неправильно діють в бою.

І з пивцем на дивані крикливо,
Рватись в бій закликають народ,
А себе називають чванливо,
Українськой землі «патріот».

2015

Над поэзией тьма.
Форма дышит, а смысл безнадежно убит.
В наших душах зима,
И метель в летний зной, и тепла дефицит.

Погляди- не стошнит-
Вот заказ на метафор пустой звездопад,
Или лживо польстит
Рваных строчек тупой графоманский наряд.

Ну и что тут сказать?
Заскорузлые мысли в пустых головах.
Ну и что написать?
Кто застойную воду лакает во рвах,

Тот не встанет с колен.
Это сон. "...на заре ты ее не буди..."
Разлагающий тлен
Черной плесенью лег у нее на груди.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115031211645

Поезія – красива математика.
До рими рима, і до такту такт.
Якби вона , до речі, не була така,
Я б і не знав її координат.

Не рони сльозу

Ось настали не спокійні ночі
небо пахне вже свинцем
і щоб до світанку до тягнути
сьогодні ночуватимемо в окопі.

В грязі, голоді і холоді
на брата хоч півлітра
в руках подружка АК-47
в кишені біблія біля серця.

На посту буду першим
і сну чекаю я з нетерпінням
бо ти приходиш до мене у снах
і це єдина радість в цей скрутний час.

Крізь сон тихо прошепочу,
пробач кохана!
я сьогодні до дому не прийду
не поцілую, не обійму.

Пробач за образи,
за те,що так рідко говорив теплі слова
пробач, я не зі зла
і по скроні побіжить сльоза.

Нас окружать по різним сторонам
накриють непреривним вогнем
і у кого в грудях серце ще б'ється
лиш позавидує тим, хто вже десь там.

Все життя пробіжить під дулом автомата,
а в руках зіжата фотографія твоя
в останнє загляну в очі сипаратиста
як взагалі носить таких земля?.

Якщо в кімнаті заворушиться фіранка
чи раптом відчиняться дверчата
ти будь ласка, не лякайся!
це до тебе прийшла,душа моя...

Автор: Володимир Мартиник
11.01.2015 р.

Вони знайшли весну — ой гожу!
Зове, п’янить її розлог!
І вже ніяк вони не зможуть,
не зможуть бути не удвох.

(11 березня 2015)

Він до неї чужий, бо з осені,
В синю мжичку, як дзбан, оздоблений.
Вона в матері ледве впроситься,
Присягнеться, що їй пороблено.

В листопаді сади зашторені.
Листоноші на хвіртках ввічливо.
Він до неї таки впокорений,
По долоні лицем, як свічкою.

Мати вийде на ґанок змушено
Із обличчя розмови витерти.
Він прийде нетвердою мушлею
У вікно зимним морем дихати.

Небонько, це весна!
Людоньки, - це ж уже!..
Пуп"янок тайну знад
тугістю береже.

Марець із пуху вій
скліпує в яр туман.
Слізоньки горові...
вихудлі скроні...тьма

Зчервлене ябко зла
гепнуло в тишу трав.
окрики, рвань, зола,
артовий тарарам.

Гусне в очах ропа-
в серці - то й поготів.
Погаром чорних пащ
дихає сто фронтів.

Кревні пацьорки дня
звисли в безсонну ніч.
Дівко на видання,
любка не клич - не клич.

Згірчений сонця диск -
Скупаний в полинах.
Б"ється мечами кіс
в шатах весни - війна.

Тримаючись за руку поруч з тобою,
Неначе та зірка, що сяє весною,
З надією в серці з думками на волі,
Тримаюсь я міцно твоєї долоні.

Десь тихо шепоче трава серед ночі,
Скоріше благає зажмурити очі,
Замкнутись серцями в нічному тумані
І тихо радіти цим щастям в дурмані.

2013 рік

Іноді навіть краще бути не разом..
Відчути цю невимовно-нестерпну біль всередині..
..неначебто ниє все тіло;
все це ванільне кохання - воно просто нам необхідно..

Всі ці квіти, цукерки, обійми, весілля.
Хіба ж це не чудо побути хоч раз божевільним?!
Надіти промінчик осінній на своє кохання
і бути щасливим вже першого вечора, неначе востаннє..


2013 рік

не ведая ни страха, ни упрека
зашел я в мир, оставлен кем -то в спешке
где истина смотрелась недотрогой
где короли склонялись перед пешкой
где чудеса свершались… в ночь под утро --
зажег свечу
за здравие, за смелость
и воспарил меж звездами как будто
лишь изредка соприкасаясь телом…
11. 03. 2015.

Ти не гнівайся лиш. Я боюся весняного грому,
Водопілля і злив, що змивають минулого слід.
Я боюся пітьми, що принишкла в самотньому домі,
Де мовчить за вікном яблуневий оманливий цвіт.

Ти не знаєш про те, як болить незагоєне слово.
Синє полум’я сліз обпікає холодну щоку.
І не сяє мені рідний погляд очей пурпурових.
І сумління скупе сиротою сидить у кутку.

Я боюся надій, що на плечі сідають в утомі.
Ти не гнівайся лиш. Буде ранок яснішим колись.
Буде наша печаль, як хмарина, легка, невагома.
Не вернеться зима. Відлетить у принадливу вись.
10.03.2015

Знов те, що вчора, те й сьогодні
бере усіх і все на глум.
А ти? Задивлена в безодні?
Який твій сум?

Здіймаються нові редути,
тривожні дзвони звідусіль.
А ти? Тебе уже не чути?
Який твій біль?

Усе в мінор гудуть оркестри
і танці кривуляк навкруг.
А ти? Уже дійшла до решти?
Який твій дух?

(10 березня 2015)

Передмова. Вірш народжений та виконаний у творчому дуеті з поетесою Уляною Задарма.

...Блідне смарагдова Тиша... Ховається Ніч
Попід предметами сонними... Синіми снами
Риби впливають у царство
Примарного краю... Заплющених віч...
Сплетених рук... І впокорених
Ніжних цунамі...

Де я знаходжу Себе у Тобі
І щоразу - втрачаю...

...знаю
Цих вуст золотих
Недопиті меди...
Перса немов
Заборонені небом
Плоди...

А між них
Стежка...

Стежка
До
Раю...
.......... ......... .........
Тиша сховалась у віти верби понад берегом сонним.
Дивиться з крони, із захватом щирим дитини,
Як мОго моря припливом солона вода прибуває...
Море моє вже чекає великої риби,
Тої, якої у пружності рівних немає,
Тої, що води мої переповнить ікрою.

Мушля прекрасна собою,
Та тілу моєму в ній тісно.
Може на згин, та я вийду із неї- бери!

По-над водою
Стежина із місяця світла
Тріпотна на дотик...

Лінія біла
Від підребер"я до лона
Вказує шлях...

Я не можу чекать...
Увійди...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115031101093

Залишився один, в безнадії
( Ти ж пішла у далекі світи).
Я тепер не зустріну і в мрії,
То ж хоч в сни завітай мої ти.

Принеси мені голос свій з вітром,
Посміхнися ночами з небес,
Бо на серці так тоскно і гірко –
Я ж від неба чекаю чудес.

Я не можу полинуть в ті далі,
Обійняти хоч душу твою,
То ж приснись мені, мила, в печалі,
В тихім щасті тебе пізнаю.

Мені вітер шепоче про тебе,
Я ж тебе виглядаю одну,
То ж прийди у мій сон хоч із неба,
Поки вічним я сном не засну.

Я ніколи не думав, кохана,
Про безодні світів навісні.
Бо я жити тоді перестану,
Як тебе не зустріну вві сні.

І так хочу, щоб сон не кінчався,
Як дарунок від Бога, з небес,
Я з тобою вві сні зустрічався
І від щастя душею воскрес.

Ти знаєш, я можу літати,
Хоча і не маю крил,
В небесному морі блукати,
Немов корабель без вітрил.

Ти знаєш, що я маю душу?
І крила мої-це вона.
Як Всесвіт вона неосяжна,
Як море глибока вона.

Ти знаєш, і серце я маю,
А серце у мене живе,
І ним я усе відчуваю,
Із нього життя все пливе.

І знаєш, я можу любити...
Так-так, не почулось тобі!
Любов моя ніжна мов квіти,
Ти втонеш в її глибині.

І знаєш, я можу творити,
Творити прекрасне й нове,
Думки мої вільні мов вітер,
В душі моїй Всесвіт живе.

У тій же душі живе Сонце,
Яскравим багаттям горить,
Своїм воно світлом оживить,
І світлом своїм спопелить.

Ти знаєш як часто я плачу?!
Хоч сліз ти не бачиш моїх,
Як часто сміюсь і радію,
Як в мріях купаюсь своїх.

А знаєш, і думать я вмію,
І сенс у життя мого є,
Повір, гарно я розумію,
Що добре в житті, що лихе.

Ти знаєш, я бачу прекрасне,
І вмію його відчувать,
Ти знай, незбагненне це щастя,
Любити життя і літать.

Але нас таких небагато,
Ми в світі живем не одні,
Живуть серед нас і безкрилі,
Бездушні, безрадісні, злі.

Для них наші мрії - безумство,
Табу в поведінці-це сміх,
Таких вже не радує Сонце,
Зима в них - лиш холод і сніг.

Вони поривання душевні
У землю спішать закопать,
І крила прозорі і вільні
На шмаття дрібні порубать.

Вони насміхаються з інших,
Хоча є не краще самі,
З емоцій в них страху найбільше,
В них душі порожні й мілкі,

Любов для таких-лише маска,
Лише щось фізичне й пласке,
А серце у них зачерствіле,
Холодне й мов камінь шорстке.

Своїми брудними кігтями
Вриваються в душі вони,
І чисті легкі поривання,
Мов свині руйнують вони.

Говорять усім, що все знають,
Говорять, що в них це було,
Себе мудрецями вважають,
Психолог-це їх ремесло!

І вірять вони, що єдині
Спроможні цей світ осягнуть,
Чванливість-це друге їх ім'я,
І гордість в них не похитнуть.

Життя-це для них аксіома,
Тверда, непохитна, пряма,
Лиш досвід і те, що відомо
Цікавить їх душу сповна.

А те, що для них незнайоме,
Незвичне, яскраве, живе,
Залякує їх до нестями,
Творить для них гріх щось нове.

І ми для таких лиш пилюка,
Лиш порожні, бездушні тіла,
А серце у нас-каменюка,
А в мозку-бездумна смола.

Ми дивні, смішні, одержимі,
Для них ми безумці сліпі,
Бо в них лише сум і серйозність -
Єдиний маяк у житті.

Слова-це для них мов багнюка,
Лиш топчуть вони їх і все,
Серця в них глухі і замкнуті,
І ти вже не зміниш все це.

Їх небо уже не цікавить,
І мріять не мають вже сил,
І крила не можуть розправить,
Життя у них сіре мов пил...

Хоча всі родились ми вільні,
І радощі мали в житті,
Проте стаємо ми всі різні,
І разом не можемо йти.

Боїмся розправити крила,
І душу ховаєм в мішок,
Весь путь озираємсь лякливо,
Тремтим і боїмся пліток.

Виковуєм маски залізні,
Ховаєм свої почуття,
Нам страшно дивитись на Сонце,
Ми в тінь загортаєм життя.

Усмішка для нас-це гримаса,
А сміх-це сарказм і глузня,
Зливаємось з сірою масой,
Де день не відрізниш від дня.

Нам страшно здаватись яскравим,
В нас чорна вуаль на очах,
І посмішка наша лукава,
А в серці-лиш розпач і страх.

І потім ми плачем ночами,
Що в нас розуміння нема,
Всім байдуже, що буде з нами,
Наш світ-це холодна зима.

Забули, що маємо серце,
Забули, що можем любить,
У сутінки сонце сховали,
Хоча воно й досі горить.

І посеред сірого пилу,
В нас жевріє вогник в тілах,
Ми хочемо щоб нас любили,
Але зупиняє нас страх.

О надуті булькою нудисти,
як же ви умієте вкусити,
і за шкіру заливати смальцю.
Ніби не беретеся судити,
а у небо тикаєте пальцем.

О гіляки без кореневища,
холуї сучасних людоловів,
ница раса голубої крові
із польотом жаби і не вище.

І неначе не дурні, а бідні.
І немов би мудрістю багаті.
А чому очорнюєте гідне?
А чого випендрюєте кляте?

Ніби галасуєте за мову,
а готові ближнього ...огріти,
і учора цитували Слово,
а сьогодні лаєте Нємцова,
що за ваше дав себе убити.

Ніби не сліпі ...у окулярах,
віруєте істині. А нині
наче і не бачите у Лаврі,
що за конвертовані дола́ри
хліб і сіль черстві́ють у корзині.

Наче патріоти Батьківщини.
Нібито за волю і свободу.
Тільки-що на місце Катерини
образ хвойди тулите народу.

Продаєте Україну-неньку
за рублі дурного есесеру,
і тому не чуєте Шевченка,
боїтеся тіні ...і Бандери.

Їздите далеко за кордони.
В хаті виливаєте помиї.
Із Москви чекаєте Батия
і якогось хана з Лугандона.

Наче не на рівні п’ятирічки,
а еліту корчите із себе
за чужу Георгієвську стрічку.

Ніби і учились, так як треба,
та усе чекаєте – на небі
сатана за вас поставить свічку.

                              09.03.2015

*арійське, посвяченим*

Люба Подруго, я за тобою сумую.
Руку дай. Скоро зустріч. Тебе проведу я
Через міст водорозділу темних фантазій,
Що світи наші знов поєднають наразі...
Це місток, що створив зачарований Демон...
Це місток, що удвох ми з тобою пройдЕмо
По-над темними водами Стіксу нічного,
Де в лататті орнаментів схлипу німого
Впізнаватимеш Фрейї рунічного знаку,
І навколішки ставши, складеш ти подяку
Чоловічого тіла оголеним гронам,
Що тебе переповнять за покликом лона,
І цілунком торкнешся мого ти чола...
У воді віддзеркаляться наші тіла,
І моєю себе ти відчуєш рабою
З насолодою здатись на милість без бою...
Відчуття поєднання- у Вирій дорога...
Міст світів... Тут стрічавсь Білобог з Чорнобогом...
Тут Смородини-річки круті береги...
Доторкнусь... Увійду... Наберуся снаги
Від твого прохолодно-вологого тіла,
Що для інших святе, а для мЕне грішило...
То пусте. Он латаття вночі розцвіло...
Знай- ДО МЕНЕ ТЕБЕ ВЗАГАЛІ НЕ БУЛО.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115031000771

Пливу без весел, не рахую дні,
Лечу без крил до фінішу від старту.
І десь у нетрях, на самому дні
Свого життя знаходжу іскру ватри.
Не буду лити воду, хай горить:
Як є печалі, то й живе надія.
Чомусь душа тривожиться, не спить
І просить в Бога, вірить, марить, мріє.
А на шляху і добрі сни, і злі,
То дні пусті, то знову кольорові.
Іду я то по квітах, то по склі,
Прямую у обійми до любові.
Пливу кудись... хтозна куди пливу?
Як всі, мабуть,- до фінішу від старту.
Пройдуть роки... Побачу-поживу,
Яких людей і слів яких я варта.
2015

Це можна назвати рокіруванням стін.
Палата раптово втрачає набуті риси -
такі, як сусід, з яким довелося змиритись,
або регулярно вколюваний анальгін.

Раніше місто, розтягнуте в лінзі вікна,
сприяло мовчанню. Доволі струнка береза
тепер у квадраті скла, і якщо тверезо,
то функцію міста виконує саме вона.

Не віриться: ти – одноповерховий Ікар –
провівши у цій кімнаті п`ятнадцять з лишнім,
спромігся все це забути за декілька тижнів.

У лавці внизу латає дірки чоботар,
до ГЕС невагомо надходять сталеві плоти,
пісочниці, ніби форти, атакує малеча.
Є певна безглуздість у плануванні втечі;
вона випливає з нездатності просто йти.

Затягнутий нею, ти забуваєш про те, що
весна розгортає наступ на мерзлі ґрунти.

04.03.2015

Відтоді, як Україна стала
Лиш чеканням стрічі,
Де б не довелося бути,
Шукаю гору, на яку зійти спроможен.
З літами нижча вона й нижча,
Але незмінно одна й та ж – Чернеча.
І коли сходжу на ту гору,
Дозбирую думки про Україну,
Неначе я й навсправж на Канівщині:
От-от останню сходинку здолаю,
Вклонюся по-синівськи Кобзареві
Та й разом з ним огляну те,
Що він збирав собі на старість.
...І якщо серце гуркотітиме гучніш,
То це від туги. Не од перевтоми.