Є різна проба золота у душ.
Є різна проба срібла.
Різна мідь.
Сорт каменю.
І глибина багна…
Ми різні, але нам усім болить…
І перша, і остання в світі мить –
Лише одна.

Ми всі прийшли, щоб витримати пробу.
Зростить любов.
Вподібнитися Богу…
Відчути крила - і піти за Час…

Та сліпота просочується в нас.
Заходить в очі, в серце, у думки –
І золото міліє в срібняки,
Згасає в мідь,
у камінь,
у пісок…
і залишається один маленький крок…

…В цю мить згадай, що кожному болить,
і що життя в одну згорає мить,
і буде Суд, який не зупинить…

9/04/15

Я любив з жінками загравати:
Мав нову заледве не щодня, -
І любили люди жартувати,
Що мені усі – чи не рідня.

На вузькій занедбаній стежині
Поряд з морем – з цим ти не жартуй –
Я зустрів одну із них - богині
Не стояли й поряд – це врахуй.

А вона – широкої натури,
А у неї – нарозпаш душа,
А у неї – суперська фігура, -
А в кишені в мене – ні гроша.

Ну а ій - лише простенький перстень;
Чи у ресторан моднячий в масть, -
І тоді без жодних заперечень
Всю себе тобі на ніч віддасть.

«Я тобі, - вона сказала, - Вася,
Найдорожче, що лиш є, віддам!..»
Я сказав: «Сто баксів», – зацвіла вся, -
«А дорожче – з другом, а не сам!»

О, жінки – неначе злі кобили:
Дибки стала враз! – і понесла!..
Вдрузки з нею глечики побили
І вона образилась, пішла.

…Через місяць – мовби й не бувало,
Через місяць знов прийшла вона, -
А у мене враження цікаве,
Що її влаштовує ціна!


09.04.2015

Те, що ми бачимо, не допоможе нам не відчувати
більше чи менше, оплачувати рахунки
силою думки і кожного дня завбачливо
затарюватись продуктами і пакунками,
купленими у найближчому супермаркеті.
Чорт забирай, усі ми – мов показилися:
стрічка новин – сукупність і сухість фактів,
кожне обличчя – до розмірів всесвіту виросле.

Знову дорога. Вагоном, мабуть, труситиме –
нумерація починається не з голови.
Ковдра в квадратики з ви́тороченими ни́тками,
п’яний попутник, що каже тобі на «ви»,
хворе хропіння якого – це гра віртуоза
на твоїх нервах, і не допоможуть навушники.
Тьмяне освітлення, тіні за вікнами ковзають...
Вчишся вмирати і мовчки себе примушувати
до заспокоєння. Вийде чи ні, неважливо вже,
втома тобі заважає щось знову вигадувати,
але якщо до ранку ти все-таки виживеш,
буде тобі нерукотворний пам’ятник.

В голові і за вікнами – дуже багато білого
і темніє так швидко, що тільки встигай не падати
на слизькому асфальті, бо хто ж тебе там відвідуватиме
на залізному ліжку у вичовганій палаті
у одній із лікарень Києва (Львова, Харкова) –
необхідне червоним маркером попідкреслювати
чи позначити іншими – будь-якими – ознаками
і придумати іншу – правдоподібну – версію.

І коли тобі скажуть «Усе це тобі наснилося,
розумієш, малий, примарилось, як ілюзія»,
ця квартира зустріне до болю вже звичною сирістю
і такими чужими
(уявними? справжніми?)
друзями.

09.12.2014

І більше немає сил
висіти чолом униз.
Волосся твоє – ліси –
веди мене до
води.
І зносять дари волхви,
за ними – лише трава;
і сиплеться світ, мов пил,
бо світу сього
слова

несуть золоті піски
у ріки, роки і – бам-м-м! –
годинник тамує голос,
тебе вже чекають
там.
Клепсидра лежить на дні,
і руки твої – весло;
десь там – золотий пісок
і сльози Аліси, і

небесні ліси, де сон
здирає з роси дурман.
Тебе забирає море,
ти тонеш – і тонкне
шрам
порожніх твоїх грудей,
і тінь – табунами, де
стояв колись ти, убитий
останніми із
людей.

Останній самотній кінь
вдихає твої сліди,
за ними – лише вода,
веди мене до
води.
До попелу попіл – і
це небо летить униз,
розстріляні ним боги
у нього збирають хмиз.

І більше немає сил,
і зносять дари волхви,
несуть золоті піски.
Клепсидра лежить на дні,
небесні ліси, де сон
порожніх твоїх грудей.
Останній самотній кінь...
До попелу попіл – і…

05.06.2014

На весну пам'ять зацвітає рясно
і віддається смутку на поталу...
Чого то я вертаюся так часто
до того що затихло і мовчало?

До того, що загрубло, зашкарубло,
але сягає отого привілля,
де ще на смак такі незвичні губи,
де смутки ажурові й недозрілі.

Де коло щастя умліває мука,
тепла шукає, зради ще не тямить...
Під крилами великої розлуки,
що завжди з нами, завжди понад нами.

То й ходимо під нею і під Богом,
бо десь ліворуч, десь напевно скраю
ти досі бережеш мене такого,
яким я вже себе не пам'ятаю.

2015

я повернувся… це моя Ітака… священна ціль бродячого сюжету…
не впізнаю' нікого і нічого… ні Пенелопи з саваном… ні сина…
пожерли все і Посейдон і Хронос… а я лишився в голосі сирен…
мій дім – дорóга… а загиблі друзі – усе, що є живого на землі…
у серці затонулі кораблі… моя могила – море… мор чумний
чужого дому – погребальний дим… з очей знімаю вдавлені монети…
і затуляю голу мою душу… вона вже вкотре тіло воскресила…
я засинаю в темному хліві киваючи сліпому силуету…
замовкло горе… втамувався біль… смішна пекельна ноша ностальгії…
Аїдові тепер складаю гімни… пророчі… та хіба ж у тому річ? …
… і Одіссей встає посеред ночі бере човна і відпливає в ніч…

Злетіла сьогодні до неба у вись,
Та пісня що мама співали колись.
Серце завмерло, лунав в тишині,
Найрідніший у світі голос мені.

Пташки замовкли лиш тихо зітхали,
А ноти знайомі злітали й стихали.
А потім спадала до мої руки,
Мамина пісня через роки.

Слухало серце дивні ті звуки,
Забулась на хвилю вічність розлуки.
Мов заворожений чую я знову,
Мамину пісню, мамину мову.

Руки протягую в небо господнє,
Я зустрічаю маму сьогодні.
Наче голубка, наче лелека,
Мама летіли до мене здалека.

Душа охолола, мамо, кричу,
На зустріч до неї у небо лечу.
Вітер в лице моє теплий повіяв,
Мама сльозу мені витерла з вії.

2012р.

ВОНА:
Для тебе весна проростає чеканням
і доторком, ще бережким.
А я, мов сную зі свого шепотання
перлини-разки:
«Від мене весна забирає мене,
й дарує тобі».

ВІН:
Для тебе весна проростає крізь тугу,
й суєти, і логіку днів.
А я, лиш тобі крізь юрбу недолугу
кричати хотів:
«Від мене весна забирає мене,
й дарує тобі».

ВОНА:
Для тебе весна проростає словами,
що сіяли ми восени.
А я, їх плекатиму — хай поміж нами
квітують вони:
«Від мене весна забирає мене,
й дарує тобі».

ВІН:
Для тебе весна проростає в жадане,
в незнану й нову далечінь.
А я, я з тобою — в омріяне, ждане,
в майбутню цвітінь:
«Від мене весна забирає мене,
й дарує тобі».

(8 квітня 2015)

В кімнаті стало забагато невідомих книг.
Ще й ця задуха серед квітня.
Завіса серед друзів сплетена із диму та інтриг.
Весна ж бо не прийде по тебе і по них.
Ковтай легенями повітря злив,
із паленими книгами,за дверцями каміну.
.. Я добре знаю що говорю,бо бачила як він палив,
багаття серед площ,ставлячи бак у кабіну.
А ми стояли поряд з ним, допалювали втому.
І навіть після стількох років,не розказуй нікому,
скільки попелу розсипалось по наших підвіконнях,
скільки зим намагались забути про дим на чорних долонях.

Mepi Benovski

Літо втекло кудись опівнічним потягом
з томиком Кінга в братовому наплічнику.
А пам’ятаєш, як воно довго-довго
прагнуло залиша́тися непоміченим?
І за сусідами вічно ходило хвостиком,
щось белькотіло про зближення з іновірцями,
поки сусіди – викапані агностики –
якось уранці не ви́кликали
міліцію.

Літо, як ти́, глушило портвейн з пакетика,
плутало руни з єгипетськими ієрогліфами,
звично стовбичило біля китайського дзеркала,
дихаючи міазмами алкогольними
в сонні обличчя вимушених перевертнів
в ранніх маршрутках з ви́крученими по́ручнями.
Літо шукало музу в брудних готе́лях, як
ру́дні джерела – у лабіринтах
Сто́унхенджа.

Літо було малою, рудою бестією,
що, захмелівши, перший урок прогулювала,
хвора протестами, Мексикою і вестернами,
матріархатом і феміністичними студіями.
Літо зачитувалося Кінгом і Андруховичем,
слухаючи Вівальді і Джимі Хендрікса,
іноді вранці крутило залізного обруча
і не заморо́чувалося видаленим
апендиксом.

З літерами і літрами у наплічнику,
літо втекло кудись опівнічним потягом…
Осінь втомилась бути занадто ввічливою.
— Легку еротику?
— Секс?
— Рок-н-рол?
— Наркотики?

04.10.2014

Ти покинеш цей дім на світанку, як сотні до нього,
обростаючи боєприпасами, часом – з істериками,
дочекаєшся сонця, колючого і круторогого –
і піде́ш крізь вогонь на палаючу ба́тьківську землю.

Світ округлює тіло, обплутане мертвими вулицями,
світ приховує світло під снайперськими окулярами,
але чорна й обвуглена, чуєш, земля ще крутиться –
і довіку твоє мовчання в собі триматиме!
Світ викривлюється і втрачає розмиті обриси,
проклинаєш його, золотого й нестерпно гострого.

Дуже важко мовчати, але́ говорити – просто,
коли кожна хвилина мовчання нагадує постріли,
коли кожна секунда прощання тебе викручує,
як розмочену губку. І варто б уже відчалювати,
але ти ще чекаєш ба́тьківського напучування
і виходиш на кухню – поква́пливо ставити чайник.

І тривожаться ві́кна, тремтінням дрібним відлунюючи,
обіймаєш кота – кіт подряпинами віддячує.
Увімкнути би джаз, але що в ньому є хвилюючого,
коли все, що ти зміг – оплакувати і… розплачуватися?

Але ти ще готовий тримати цю оборону, бо
не боротися означає зогнити за́живо.
І нехай вигинається го́ловами драко́новими
те, чого́ ми з тобою ніко́му уже не скажемо,
цю фортецю на виході з гри ми таки здобудемо,
поки гуркіт стрясатиме місто важкими залпами.

На покинутих вулицях ми залишимося відлюдниками,
а живими чи мертвими…
Краще цього́ не знати нам.

Твій будиночок дуже нагадує кубик Рубика –
від чужої руки всі грані й кути руйнуються.
Все, що можеш тут ти – прокляття в пітьму вигукувати,
але хто ж їх почує? Хіба що снаряд над вулицею.

Ти здиратимеш з себе шкіру, як під наркотиком,
я долонею пульс твій,
мов ковдрою,
накриватиму…
Ми, здається, приїхали, брате! Пора виходити!
Там, за рогом – обличчя мамине й очі татові.

18.10.2014

фригідні бабусі шановний дідусю
ні краплі не гірші
від тих що трюїзм через дивну спокусу
загнали у вірші

фригідні бабусі блукають по місту –
а що їм робити
писати подібне й примусити з’їсти
моргнувши "ми – квити"

Як тихо у п’янких обіймах Тані...
Не Таня? Катерина з Теремків?
Та Ярослав я, тьфу ти ні, не Ваня.
Забулась?.. Утіпуть, жінки які.

Уже приплив. А звідки колихання?
Окремо хвилі пестощів − самі.
Підозра є, не обійшлось без Гані,
вона ж вулкан, пустунка, мімімі.

.. Що за дива життя мені підносить –
і не сліпий і, ніби, не глухий.
Мабуть щось зі смаком. Або із носом.

Скрипить перо − як є, через гріхи.
Гадав − любов… А це ж насправді оси
обсіли ще торішні пампухи.

вишневий птах лелечим оком
вишукуючи страви
гуляє лісом скоком-боком
не зовсім для забави

шумлять дуби різноголосо
шепочучи отаві
а я іду по травах боса
бо маю пильні справи


08.04.2015

Виття надривне. Скрегіт зубів об
Скалистий берег. Чайки – і ті далеко.
Їсти. Години вриває спека.
Роху молитись намарне.
Хвилі. Тільця з’їдає озноб.

Ще вчора. А, може, то було раніше.
Та хіба ми рахуємо, скільки
Сонце разів цілувало море. Тільки
Скали сьогодні самотні.
Гріх відмолили (чи правда?) дервіші.

Ви не Апсо. Але, кажуть, собаки
Потрапляють до раю. Душі
Вбивць загубились на суші.
Ні, у морі, відмиваючи хвилями
Біль закатованих. Відтираючи знаки.

Йдеш ти по вулиці,
щось тебе спиняє.
Ще би два кроки -
й ось тебе немає...

Тяжка каменюка,
з будівлі фасаду,
в повітря пірнула:
"Знайду і попаду!"

Поштовх у груди,
подих завмирає.
Гранітне ядро
асфальт пробиває.

Голод холодний
міць пожирає.
Тріщини глибокі
на землі лишає.

"Везіння! Удача!" -
думки в голові.
А білі крила
знов не помічені...

Робота ангела
тяжко минає.
Про неї так ніхто
і не згадає.

Коли все погано -
молимо й благаєм,
а як тільки добре -
себе восхваляєм.

Та щастя такого
в житті не буває.
Ти або щасливчик,
або сам за все відповідаєш.

Янгола погляд
тебе стереже,
щодня і щоночі
від бід береже.

Вдячність лиш твоя
серце зігріє.
Барв невдоволення -
на шмаття розірве.

Ніч на 30 березня 2015 року — Львів

Весняний птах з вишневим оком
На друге трохи він глухий
Та шум березового соку
Побачив і сказав кахи

Здійняв аж ліс похилі плечі
Звисав з них кучер то краса
І шкарбанами з ніг лелечих
Лубок модерний розчесав

7.04.7523 р. (Від Трипілля) (2015)

Я заплющую очі і бачу казки,
Незнайомі і дивні кольорові світи.
Як же час загадковий у них зрозуміть,
Я там вічність знаходжусь чи тільки-но мить?
В ньому я не така, яка є на Землі,
Я такою була не у цьому житті.
Я без голосу можу співати пісні,
І без крил полетіти у зорі ясні,
Я танцюю без тіла шалений танок,
Що поєднує сонце містком до зірок.
Я наповнююсь світлом у темряві ночі
І бачу весь Всесвіт крізь заплющені очі.
І я знаю усе! Таємниці немає,
Існування всього дещо міцно тримає.
Всесвіт дихає нею, завмирає і знов
Випиває усю - ту, що зветься Любов.

2013

Де синіють високі Карпати,
Де під берегом батькова хата.
Де із гір витікають джерела води,
Всі дороги вертають сюди.

Із далеких країв як до раю,
Повертаюсь до рідного краю.
Де шепочуть високі смереки,
Там де моє дитинство далеке.

Де весною так милують очі,
Черешневі сади на обочі.
Де знайшов я колись за потоком,
Свою першу любов синьооку.

Тут мені пригадаються друзі,
Що в футбол грали разом на лузі.
Де колись набирались відваги,
Босоногі юнацькі ватаги.

Де на краю футбольного поля,
Вже чекала на кожного доля.
Звідки нам довелося іти,
У далекі незнані світи.

Я пішов і далеко й завзято,
Та на серці завжди було свято.
Як прийшлося мені повертати,
В рідний край до батьківської хати.

2007р.

Так повелося в моїй країні
Жити не давали простій людині
Яка б влада не булла
Вона для себе жила

Ми заздрили європейцям
Далеким американцям
Терпіли, плакали, мовчали
За копійки працювали

Чого ж дивувались
Що над нами знущались?
Момент ми упускали
Коли окремою країною ставали

Тоді б нам всім піднятись
Щоб зараз кров,ю не вмиватись
Байдужість свою показали
Про войовничих сусідів не згадали

Вони окрепли за ці роки
Світові показують на нас свої клики
Вчасно не зібрались
От і діждались!

… Він "киши випустить" березам
за кілька слоїків нектару
нектар завжди чомусь на шару
якщо дивитися тверезо…
у тім, претензії до хвої…
вони до неб дійшли найперші
ніхто той хід не перевершить
про що я тут, як люди хворі?...
2015.

насправді... ми й насправді загубилися
відбилися від зграї маловірної
де храми постають як Божі вилиці
над вічно ненасиченими прірвами

насправді нас не кликано на вулицю
і середмістя нас не жде намарено
там всі свої там иншими не муляє
а ми не ті не ті ... не з тими кармами

ми знаємо ми молимося... тишею
на вервиці довколишньої милості
і розцвітає серце наше вишнею
і падають під ноги всохлі милиці

і манна витанцьовує над банями
і тане сніг на стежці ще не ходженій
ми - наче пташка одинока рання... ми
можливо до кінця ще й не народжені...

(17.03.15)

У весні себе шукаю
Слід туманом застилаю
У суцвітті розквітаю
На майбутнє - засіваю

Починаю все з початку
У відмінному додатку
Залишаю чорну днину
Орошаю - свою ниву

Щоб росло і примножалось
Краще щоб ще кращим стало
Не на заздрість , не на зло
Хай за всим стоїть - добро

У собі собою стану
Де потрібно під заставу
Загартований іду
Я щасливий , я живу.
2015

В голос грають мої струни
Розсипають мої думи
Тактом в приклад від душі
У зворушливій - мольбі

Скрізь куди я не погляну
Там і бачу гірку драму
Зупиняють вражу силу
Що руйнує нам - родину

Прикриваються хрестами
Брудом льють , січуть ножами
Із нечистими братами
Пруть за гроші , рвуть зубами

Від зухвальства шаленіють
Від дурман трави дуріють
Не жаліють , не шанують
Свою здобич нюхом чують

В очі кажуть хто вони
Вивернули світ пітьми
Щей пишаються тирани
Що вони війни - титани

Згуртувався цілий світ
Стусонув їх людський гніт
Незабаром судний грім
Рознесе їх струс - голів.
2015.

Думкою полину у Карпати,
Де смереки з соснами ростуть.
Де червоні ружі біля хати,
Від весни до осені цвітуть.

Хочу милуватися тобою,
У світах, де проживав літа.
Краю мій, не бачив я спокою,
На чужині був я сирота.

Як трембіта в горах трембітає,
То веселе грає то сумне.
Мов малу дитину сповиває,
Чародійна музика мене.

В далину десь роки подалися,
Так що й не помітив я того.
Вже й гінкі смереки піднялися,
До небес від серденька мого.

Краю мій люблю тебе я дуже,
Всі тобі віддам свої роки,
Скільки б їх не мав, мені байдуже,
Тільки б ти залишивсь на віки.
1992р.

Цвірінчить , щебече і виводить
Свої мотиви голосна весна
Дощ пронизує , громами бродить
Теплотою вабить березня пора

Огортає промінь сонця - бруньку
Зеленіють крона говіркі
Ліс шумить , скидає білу шубу
Задзюрчали юрливі струмки

Загулявся вітер між околиць
Забарився , хоче встигнуть скрізь
Все любується , всьому усюди мовить
Що він перший хто побачив цвіт

Хором співи - грандіозність свята
Так вітає нас земля свята
Ми всі свідки цього дійства - дива
Будьмо вдячні - за дари життя.
2015

Так дивно зрозуміти, що тебе немає,
Що погляд мій у пошуках весь час блукає.
Ось ти стоїш, я бачу тіло, очі - все,
Та тільки от чому ж нема саме тебе?

Я подумки запитую, де ж ти?
Та вже давно не читані мої думки.
Не розумієш і авжеж не відчуваєш,
Як тихо і повільно ти мене втрачаєш.

Дивлюсь, і серце рветься - я не знаю,
Чи правильно роблю, що ще шукаю.
Між почуттями відчаю, вагання і жалю
Ховається три слова: я тебе люблю!


03.04.2015

Прокинувсь рано, тільки дах
кудись поїхав, зникла скриня,
і у квітчастих гарбузах
усе довколишнє вориння…

...Пригадую, три перстені
дістав, немов із під коріння,
й пішов напитувать сватів,
щоб сіяти своє насіння.

Та скільки сіл не обійшов –
усі дівки страх гонорові!
То до спітнілих підошов
накрапав краплі яворові.

В своїй шаленості весна:
горюче сонце в тім’я дзьобом…
На скрипці тенькнула струна
як зачепив десь ненароком.

Хоча б росиночка одна,
яка небудь – чи синя, срібна…
Угледів десь червоний дзбан
із м’ятним трунком… Мамо рідна!..

…Найкраще вдома… На стіні
крилата скрипка спочиває
і творчі запальні вогні
десь за воринням достигають…

Під вікнами гучно хвилюється море
І б’ється об камінь,
Гуркоче в під’їзді і по коридору -
Бува, не цунамі?

Я очі розплющив і ковдру відкинув -
У вічко дивлюся,
А там за дверима палають очима
Фригідні бабусі.

Із вірша про них десь по радіо вчора
Лунали цитати.
Зібрались найближчі сусідки довкола
Мене лінчувати.

І я відчинив їм броньовані двері,
Закликав до зали -
Аж тут відсахнулись фригідні мегери,
Перила зламали.

Летіли по сходах униз безупину,
Неначе на крилах,
Хоч я і кричав їм схвильовано в спину:
«Спиніться, куди ви?»

Забув геть, нещасний, хоч це і негоже,
Що з ліжка до дам я
Устав, як і спав - по-медичному - голий.
Ага, без піжами.


06.04.2015

Старе кіно – виткі в оману сходи.
Під руку мовить вечір.
Хиб павук
давньосплетіння з темені виводить.
Нашестя ліній. Бачиться – з розлук.
Собі впіймаєш ту розлуку в чорнім,
що побіліла вже – старе кіно…
Не спокусися. Не дивись повторно
на кадри-плями,
рване полотно,
замінене й тобі давно екраном.
На нім очам і зморшкам
перший план,
і плівку Бог дає… Коротку? Рвану?
Останні титри?
Зблисне твій екран
у вічному чистилищі.
Святими
старе кіно приміряне – в архів,
куди не помістити невтолиме,
не вирване тобою у гріхів.
2015р.

Ця мить, що варта всього дня,
Ці кілька проміжків в секунди,
Коли вливався жар у скули
Штрихом мого серцебиття.

Коли шипшині прямо в груди
Вживляв заради почуття
Прищеп троянд нове буття,
Коли цей біль стояв усюди.

Коли дерева стисли зуби,
І видавало скреготіння
Омел підступних їх терпіння -
Навіть коли любов так згубна.

І трав невиразне тремтіння,
І мов не їх, чуже веління
Знеболило повітря муку.

І вітер, тихо, суголосно
Сховав від болю відголоски
І зник, пустивши мою руку.

2012

Не запитуй. Не квапся. Почуй – лине музика тіней:
з паралельних світів – як відлуння – один варіант:
втратив спокій у гробі навік віртуоз Паганіні -
виявляється він просто лабух, але не талант.

Ну, дограв на єдиній струні весь концерт з перепою,
та акорд на найтоншій струні сотворити – слабО?
Нестійка домінанта (вважалася ж завжди стійкою
від самого зачатку) сполохано п’є валідол...

05.04.2015

І тихо у п"янких обіймах танем
Шепочеш, кажучи: «Коханий! Мій!»
Тону в твоїм волоссі, як у манні,
Ти ласкою вгорнуть мене зумій.

Тіла пливуть в солодкім колиханні,
Навколо – хвилі пестощів самі.
І ось воно – вулканне вивергання –
Мій голосе, від щастя занімій.

У напівсні я це побачив диво…
Чому ж бо прокидаюся завжди?
Вертаюся в життя оце мінливе

Зазнати знов розлуки і біди?
Повіки так стулилися знадливо –
О дійсносте, благаю, не буди.
5.04.7523 р. (2015) Конча Озерна, Півострів Печалі.

Не спиться, вийду з хати в двір. Чому ночами,
Ти наче привид перед моїми очами.
Зорею ясною заглядаєш в вікно,
І воскресаєш те що так давно було.

Як в дзеркало, на ту зорю з небес дивлюся,
Так, наче я її утратити боюся.
Боюся щоб ще раз не повторились,
Помилки ті що вже були колись.

Той спомин через роки в сьогодення,
Вертає те, за що нема прощення.
І та зоря що через вікна заглядає,
То погляд твій, що за минуле докоряє.

Чому, коли пливуть по небу хмари,
Зорю сховають, та душа тобою марить.
Чи я несу через життя своє земне
Те світло, що з очей твоїх осяяло мене.

2015р.

Маленький дощик заблукав
Туди, де гріє сонний вечір
Свої боки і сонні плечі
У світлі західних заграв.

Він так, сердега, захотів
До мами Хмари й тата Грому,
Та як повернешся додому? –
Дорогу в небі вітер змів.

Сльозу-дощину з носа здув
Та й ну ридать з такої речі.
А дядько Вечір сонні плечі
Під косі краплі простягнув.

Пропливають небом хмари білопері,
Пропливають чорні, зліплені з пітьми.
Я спитала вітру, що приліг під двері:
«Ваша сірокрилість, де живуть громи?»

Колихнулось небо, загойдались хмари.
Реготом озвалась сіра далина.
Блискавки шугнули, мов руді примари,
І дощу жбурнули в дзеркало вікна.

Мам, послухай, тут щодня вбивають.
Але знаєш, я вже не боюсь.
Ангели, які ще не літають
бережуть. За них і помолюсь.

Чуєш, рідна, тут не хочуть правди.
І свої буває в душу б'ють.
Ворог злий, та ще страшніша зрада -
приспана, невиправдана лють

Бачиш, нене, я ще не здалася,
ще тримаюсь за твої слова:
"Як впадеш, щоб хутко підвелася,
як болить, то знай, що ще жива"
квітень 2015

Я не скорюся, голову підійму
І в очі твої пильно подивлюсь.
Від мого погляду ТИ голову опустиш,
А я від тебе тричі відречусь.

За всі надії стерті вщент,
За мою душу скривджену та вірну,
За кожен крок, що зроблений назад,
За твою зраду, неочікувано сильну.

Я не питатиму тебе: навіщо?
І більше не попрошу - зупинись!
Мої слова для тебе - капля в морі,
Я зроблю так, щоб всі моря злились.

В потоці вод і сили руйнівної
Я знищу смугу ницих перешкод!
І покажу, якою я була і стала
Без тебе і твоїх оманливих угод.

Поглядом гори досягну,
Де сині смереки мов дим.
Задивлюся на повінь весняну,
Знов відчую себе молодим.

Візьму косу і в ранкові роси,
Заспіває коса, забринить.
Сінокоси мої, сінокоси ,
Поверніться до мене на мить.

Серце в грудях немов заворкує,
Тут колись я родився і ріс.
І зозуля роки порахує,
Й журавель прилетить на покіс.

Знову ноги оброшу об роси,
У похиленій хвилі трави.
Сінокоси мої, сінокоси,
Поверніться до мене ще ви.

Поверніть ще мені мої крила,
Щоб тепло від душі полилось.
Щоб криниця думок заіскрила,
Щоб останнє бажання збулось.

Візьму косу і в ранкові роси ,
Заспіває коса , забринить.
Поверніться мої сінокоси,
Поки ще не обірвана нить.

Бабче 1997р

Переплелись руки, обійняли спини,
По стежинах юності ми йдемо з тобою.
А море, море, море сине,
Над головою.

Вже тепер надовго ми обоє поряд,
Ідемо, цим щастям зовсім розімлілі.
Жадібно блукає мій гарячий погляд,
По твоєму тілі.

Як колись, у серці відчуття те ж саме,
Я тебе цілую, шепчеш ти не треба.
Сам Господь тримає угорі над нами,
Парасолю неба.

Бабче 1992р.

весняний птах з вишневим оком
перелетить через дощі
і шум березового соку
торкнеться сплячої душі

і ліс здійме похилі плечі
розчеше кучер луб'яний
і скине з ніг своїх лелечих
важкі зимові шкарбани

де я тебе розлив
на повечірні села
розсипав наче сіль
з ослаблої руки
уже не буде слів
ні тужних ні веселих
лише обжатих піль
порожні сторінки

де голос мій лункий
гукав тебе закляту
де стерпла далина
нахилена до вуст
тобі залишу рій
самотнього багаття
і нашого човна
прозорий переплюск

де вижаті поля
тебе до себе приймуть
півоберту – на гнів
півоберту – на гріх
душа як немовля
розплачеться в обіймах
і не захоче слів
бо знає все без них

2015

У дощ зайду, у дзвін його журби,
У дзеркала прелюдій та елегій,
Де первоцвіти і пташиний легіт
Гірчать весною, мов кора верби,

Де щастя наше схоже на полин,
М"який полин, безвусий, зовсім юний,
Де світлотіні райдужних краплин
Тихцем торкають струни світлосуму:

Вода - верба - вода - верба - вода...
Весна - як Бог - завжди приходить звище.
А я в руках її - вербовий свищик,
Що ненароком випав із гнізда.

2015

Вона ридала, дівчина – мадонна,
Ридала так що серцю було жах.
І бачив я яка любов бездонна,
Безодня в погляді, безодня у сльозах.

Від тих ридань здригалося надрання,
І в жалях життя ховало суть.
І бачив я як світла мить кохання,
Перетікала в вічну каламуть.

Ридання робить погляди незрячі,
Від жалю душа стає німа.
Великий гріх коли мадонна плаче,
Коли у неї радості нема.

1995р.

У долині під горою б’є джерельце,
Синьооке і нестримне наче серце.
Невгомонне, голосисте мов дзвіночок,
Одягло на голову з трави віночок.

До джерельця стежечка прим’ята,
Пахне доокола рута – м’ята.
А воно все пісеньку співає,
Та напитися водиці зазиває.

Не змовкає, оживає знову,
Ти почуй, почуй його розмову.
Ти почуй прохожий, зупинися,
В синьооку душу задивися.

2003р.

Вербовим котикам хотілося тепла
А їх у іній квітень загортає…
Торкається до білосніжних таїн
Лякливих променів золочена вуаль.

Слизькій дорозі сняться віслюки
Й просвітлений, надихнений Месія,
Він зерна слів попри асфальту сіє,
Схиляючи думками будяки.

Безликий натовп осторонь тече
І баранців пускає за водою,
У жертву їх приносячи. Плече
Уже готове до хреста. Густою

Молитвою лягають жовті тіні.
Шукає Лазар сенс у воскресінні.

05.04.15

Благословен, хто йде в ім`я Господнє,*
Себе Йому віддавши до остатку.
Ще цілий вік чекати Великодня.
Ще цілий світ від болю до початку.

Ще кожен день подарувати небу,
Очиститися кров`ю і водою...
У прагненні народження для Тебе
Вже нині нероз`єднані з Тобою.
28.03.10р.

*Церковні мотиви Квітної Неділі.

До теми зі статті Я. Стратія про філософію Григорія Сковороди:"Розв`язання наскрізної у філософії Сковороди проблеми щастя мислиться ним через нове народження людини, через розкриття її божественної суті, виявлення таланту, закладеного в неї Богом, що забезпечує не зовнішнє вимушене заняття, а праця за покликанням. На думку Сковороди, духовне відродження людей, здійснення ними сродної праці автоматично призводить до злагодженого функціонування суспільства." (Філософська думка в Україні. Біобібліографічний словник. Київ. Університетське видавництво "Пульсари", 2002)

Фригідні бабусі блукають по місту,
Фригідні бабусі.
Голублять онуків, замішують тісто -
І все в тому ж дусі.

Фригідні бабусі тому і фригідні -
І це очевидно,
Що сексом займатись в поважному віці
Вважають огидним.


03.04.2015

Надломлені розлукою
слова...
І постіль зібгана
до розміру подушки.
На дні душі
надія нежива,
бо й з неї ти зняла
життя останню стружку.
Сум суне,
як бульдозер, напролом.
І ні втекти від нього,
ні сховатись...
До вчора ти була
іще моїм ребром,
а нині болем стала,
судним катом.
Здається,
що не дихаю уже.
Твій видих вдихом був
моїм глибоким,
Та ти спалила
подих мій вогнем
Своїх, як постріли,
швидких прощальних
кроків.

Ще відлуння далекої зірки,
Кличе в ті калинові причілки.
Де у травах живуть перепілки,
Де крилечком торкаючись гілки,
Вечорами зітхають вітри.

І той спомин що часом не стерся,
Знов донесе до мойого серця.
Тих очей синьоокі озерця,
І в душі при відкриються дверці,
І душа наче птиця злетить.

Понесеться вона по простору,
В ту весняну заквітчану пору.
До Карпат, до батьківського двору,
Де в піснях солов’їного хору,
Зачарована стихне й замре.

У батьківському дворі криниця,
І підійде душа як годиться.
І нап’ється святої водиці,
І зайде до тієї світлиці,
Де так довго вона не була.

2014 р.