(текст тимчасово вилучений авторкою. На конкурс)

Насупилося небо і мовчить.
Але недовго - здалеку гуркоче.
Темніє, злиться, гусне. Ще лиш мить -
І все довкола зливою промочить.

Всі води неба, неба і землі
Полилися. Торкнувся хтось кресала.
Зітхнуло грізно – краплі, мов джмелі,
Летіли стрімко, геть усе кусали.

А біля мене вже танцює дощ.
Шалено, дико, рвучко і нестримно.
Щось там зламалось у небесних площ -
На мене лиє, наче із-під ринви.

Регочуть краплі, хлюпають, дзвенять,
Притупують то зліва, то праворуч.
Яка стихія! Вся небесна рать
Баталію провадить зовсім поруч.

…Травнева злива злилась і гула,
Бо блискавка їй небо шматувала.
І градом била, потічком несла
Ті води, що на небесах тримала.

Не втримала. Немов відкрила шлюз.
А в епіцентрі я - така вже доля!
Зіщулився весь страх, в мені загруз.
Не захистить ніяка парасоля.

Хвилина, дві – вже їх не полічу.
А тут - потоп всесвітній під ногами!
На хвилі срібні, ніби на парчу,
Ступаю, поки грім ще не отямив.

«Побудь удома, хмара перейде», -
Сказала б я із мудрістю Софокла.
А так… з дощем танцюю па-де-де
І визнаю: сьогодні я промокла.
26.05.2015

Знов язичеський сум, християнська невиспана радість.
Мов сльозину по шрамі, я долю до Бога гонив.
Ще тепліє душа, як гніздо на радянській сільраді,
І збуваються предківські сни.

Горні духу вершини дзвенять у мені та іскряться.
Відболіло.
Пройшло.
Зачепило коріння крилом.
Риб Сузір’я вгорі.
І смакує людині ікра ця.
У аптеці душі дивні трави – немов з НЛО.

Бунт і бинт у бутті.
Ніж і ніжність.
І промисел Божий.
Всього, всього було.
А зостався тепер автомат...
І сльоза, і горілка, й кровинка,
І ночі тривожні.
І малинове щось, таємниче,
Якого нема.

Маска, миска, мазок білим золотом по водяному.
З гріхолюбною плоттю змагання один на один.
Із лампадкою в серці, без диму і дому...
Я ж бо трохи із пісні, а трохи з води.

Материнської ласки не знав я, батьківського вчення.
Як умів, так і жив, у країні, що тяжко вмира...
Після світу й до світу лиш слів магнетичних жменя
Ще рятують від відчаю, наче березу кора.

Я шукав ті слова, щоби світ увібрали, як губки.
І знаходив, і квасив, як дід мій капусту, гриби...
Біля слів моїх будуть нащадки, немов біля грубки,
Гріти душі свої і тіла – отих душ гроби.

Страх розвію, як дим.
Полюблю ворогів, як себе я.
І медовий льодок із душі, наче скло, упаде.
Мій «Паломник» в епосі засвітиться, як епопея,
Для отих он і тих, не народжених ще людей.

Ну а зараз мені все одно, що говорять люди.
Прокляла мене стерва.
Я дякую всім за все.
Не було мене довго.
І скоро знову не буде.
Стану світлом.
У цьому сенс.

24 трав. 15.

Я був у Празі сотню років тому, –
У цій старій церковці між могил...
Було тут щось з дитинства мого, з дому –
І хруст хреста, і тінь Баби Яги...

Мости і замки, Кафка, Швейк, кав’ярні...
І Якуб Мучка – чех, мій юний друг.
Пливуть у Лтаві лебеді попарні,
Здається, так, мов «чайки» по Дніпру.

Європа.
Центр.
Королі і «Шкода»...
Я Чехію за три дні полюбив.
Політика.
Релігія.
Природа...
Гриби – мов храми.
Храми – мов гроби.

Я в Чехії, як у дитинстві ріднім,
Де в нашій хаті чехи мали дах*...
Де на горищі гномики і відьми,
В льохах – горілка і свята вода.

...Глибока висота пісень народних,
Які співали з Якубом вночі.
Блаженна не політика, – природа...
Ростуть на храмах трави і кущі.

Ласкава тиша зір над шумом Праги.
Беру їх в себе.
Легшає мій шлях.
І світиться, вознесений над прахом,
Вселенський дух...

І меншає Земля...

31 трав. 15.

Поки минають околицю
і буревії, і опади,
люди упоєно моляться, –
дай мені, Господи.

Щастя своє за печалями
іноді не помічаємо,
і зачаровані далями,
тихо куняємо.

А на осонні погідному
віє чумизою світлою.
І залишається бідному
жити молитвою.

У революції гідності
тиша міняється градами.
Поки нікуди не дінемось,
ще не пропа́демо

Бігме, куди бо діватися
поза межею безмежною?
Кіптявою умиватися?
Грітись пожежею?


Боже, не прошу і досі я
зайвого і незвичайного.
Не пожалій моїй осені
мого останнього.

                              10.06.2015

***
Не підіймеш не підйомну тушу,
не затулиш рупори чужі.
Марне діло відкривати душу
тому, хто не відає душі.

***
Нічого Бог намарне не дарує –
ні душу, ні високі почуття…
І навіть пам’ять не дається всує,
а щоб не забарилось каяття.

***
Сам себе побачиш – не повіриш.
Іншого почути не захочеш.
Правдолюбця возом не об’їдеш.
Брехуна конем не перескочиш.

***
Люблю жінок не без причини
і легковажних, і невинних,
прощаю вищих не по чину –
і маніпуніх, і козирних,
не ділю на багатих, бідних,
а на чужих і майже рідних.

***
Моє сучасне не таке й погане,
і на майбутнє зав’язь є на плід.
Та швидко проминає довгождане:
близьке і рідне, щире і кохане,
все найдорожче – все з минулих літ.

***
Все особисте, сльозами омите,
моє і спільне, власне і нажите –
усе роздав, що виплекав, окрім
великого розбитого корита,
що обіцяю ворогам своїм.

***
Є ще шляхи до входу у Сезам,
та от із нього виходу немає.
Душа як море, поки не палає,
але ніхто не вірує сльозам.
Ці труднощі я переношу сам,
бо радості на двох не вистачає.

                                                                           2015

Это сон ли?
Не спящий во сне,
Я все помню... И чудится мне
Потаенное место для радостных встреч,
Где былое возможно навеки сберечь.
Это явь ли?
В строении сна
Ты реальна... Как наша весна,
Та, где мы преступили запретный порог,
Что растаяла в прошлом в разлуках дорог...
Я не знаю-
Ты здесь или нет.
Попадаю в затерянный след,
Что ведет в память прошлого наши сердца,
Что терзает, как раны от терна венца...
Но светает.
И порвана нить.
Обретает явь желание быть.
Попытаюсь запомнить свой сон наизусть,
И в потливой истоме навеки... проснусь.


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Свидетельство о публикации №115061100494

насправді більшість вічного пусте
пусте у сенсі повне як пустеля
пусте у сенсі тихе як пастель
пусте як переповнена оселя
як переспілі вишні як стіна
як спів як голос і як тишина
пусте це тільки спосіб наректи
чи відректися від усього й зразу
й уже нікуди більше не іти
не поспішати не гребти не разом
не пішохід не сніг не падолист
велосипедна вигнута доріжка
маленьке місто струхлявілий міст
до берегів прикутий як до ліжка
фотографічна техніка садів
пусте - коли нічого не садив
десь був народ і десь він перенісся
усе тобі нашіптує: мудрій
холодний дощ січе по переніссю
болотна м'ята в'яне у відрі
а пустота - це тільки у тобі

Я, здається, в тобі потонула,
В очах бездонних кольору блакиті.
І та хвилина щастя вже минула,
Мені не вистачає тої миті.

Здавалося, що все було взаємно,
Здавалося, що сам цього бажаєш.
І погляди, і дотики приємні,
І руку ти мою не відпускаєш.

Гадаєш, це мені лише наснилось?
Самій на мить здалося, що я марю.
Та серце так шалено тоді билось,
Коли з тобою у тих "снах" літала.

Я вже зовсім не мрію, про "разом назавжди"
Ну а те, що болить - вже давно не завада.
Але ти б написав: "Привіт. Все чудово, як завжди",
Я б відповіла: "Молодець. Щиро рада".

Я вже знати не знаю, про наші розмови,
Хоч раніше була я їм рада безмірно!
Але ти б написав: "Привіт. Просто втратив дар мови,
Як дивився на тебе - ти була неймовірна!"

Я вже зовсім забула твої всі цілунки,
І не коле вже щоку брутальна щетина.
Але ти б написав: "Ти, напевно, чаклунка!
Бо як я міг закохатись у тебе, дитино?"

Усе вже забулось, спалились всі вірші,
Вже стертий твій номер і всі СМС!
Чому ж всі наступні у сотні раз гірші?
Для чого ж зустрілись? Який в цьому сенс?

Ну а я все пишу: "Маєш вільну хвилину?
Бо без тебе не настрій - суцільний мінор...
Слухай, а хочеш, розповім всі новини?"
А у відповідь чути один лиш ігнор.

І враз подумалось,
А літо,
Шрапнеллю
Боляче задіте,
Засіяло країну маком,
А мак - любов!
Багато маку -
Це нездоланність -
Подолати
Можливо лиш
Одну мачину!
А ми - степи,
Нас безмір - сила! -
Красива, чиста і вразлива.

10.06.2015. Т.- Ф. Мілєвська

дві руки мені – дві ріки
обвивати і напувати
розливатись на всі боки
Фебу дзеркалом слугувати
очі – місячними колисками
кульовими сяйними блискавками
нез’ясованої природи
загартованої породи
мені голос – для молитов
долітати до неба піснею
молодою птахою пізньою
прикликати у світ любов…

Наче віяло – кинь пасьянс,
Розгорни мої варіанти.
Поки впала уся у транс,
Вигравай мого тіла гранти.
Карту карті клади на масть,
Попаруй всі можливі фігури.
Все, на що розшаровує нас,
Невситимості творча натура.
Ти – гравець, я – колода, мабуть.
Може, краплена. Може, чиста.
Роздивись, чи дволика суть?
Що ховає рубашка барвиста?
Лише пильним будь, бо таки
В кожній карті ми навпіл злиті.
Поки граєш, тобі не з руки
Поза грою ловити миті.
Придивляйся, як я лежу,
Як всі карти складаються легко.
Заздри власному куражу.
Ми зійшлися синхронно в камбеках.
Наче віяло – карти кинь.
Це розсипала Доля карти.
Тільки так і не навпаки.
Тільки мене пасьянс твій вартий.

початок червня 2015

Ми на одній землі і на одній подушці –
Щокою до щоки, зітханням до зітхань.
Хоч незворушний дощ терплячу шибку лущить,
Ми усередині. Але ми ніби грань.
Тремтлива грань чи пробіл між словами.
Заступиш у слова – перелетиш у вир.
Тож поки на подушці головами –
Живи і вір у мить. І їй одній лиш вір.
Дощ шибку не зіп’є, а сонце не пропалить.
На кладочці між слів зійшлись усі часи.
Хай котиться сльоза і світиться опалом.
Коштовностей своїх іще мені неси.

початок червня 2015

З морозних голих піків Ленґівського плато,
Під холодом зірок, людським очам невидних,
Крізь морок сходить синій промінь світла,
І пастухи молитви згадують затято.

Місцеві кажуть (хоч ніхто й не був там з них),
Що промінь - з маяка у башті кам'яній.
Останній Древній доживає вік там свій,
І з Хаосом говорить під барабанний дріб.

Казали шепотом, що маску носить він,
І жовтий шовк її під складками ховає
Обличчя неземне. Ніхто б спитати не посмів,
Що з-під матерії химерно випирає.
Багато хлопців молодих шукали той маяк,
То що вони знайшли - не взнати вже ніяк.

Ніч... Дзвінкий перелив
У долоні стікає твої.
Мов би янгольський спів -
То в садочку дзвенять солов"ї...

А надвір, крізь вікно
Наче стежка зіркова лягла...
Отже, пройдемо знов
До крутих берегів джерела.

Випий склянку води,
Наче хтивість налий до країв!..
Підійди! Підійди!
І віддайся в обійми мої.

Тільки зараз. Тепер...
І тіла поєднались нараз...
Темні очі Химер
Хижо дивляться з ночі на нас...

Цю стежину пройдем
Ми сьогодні удвох у Раю...
Мов казковий Едем,
Ніч нам постіль дарує свою.

Розпались, шаленій
Під сопілковий спів солов"їв!
Ці казкові пісні -
Мов цілунки твої і мої...


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Св. №115060900216

"Святої Жаби стережися дзвонів", - він скричав,
Коли з шаленого провулку зміг я вийти
До лабіринтів темних та розмитих
На півдні від ріки, де сонм століть дрімав.

Скрадливий, зігнутий, загорнутий в лахміття,
Він з мого поля зору вмить кудись пропав.
Я ж - далі у нічній пітьмі блукав,
До зубчастих дахів йдучі - страшних і непривітних.

Хотів би я маршрут собі знайти в путівнику!
Та знов якийсь старий мені скричав:
"Святої Жаби стережися дзвонів". Я почав
Тривожитись, та третій вже заголосив в жаху:
"Святої Жаби стережися дзвонів" - і я втік,
Дзвіниці чорній щоб не жертвувати вух своїх.

Ховається десь серед снів місцина зла:
Покинуті високі стовбичать там будівлі
Вздовж чорного канальцю зі смородом огидним,
Який вода брудна зі світу жахів принесла.

Провулки ті, де старі стіни небо затуляють,
Ведуть на вулиці: всі спогади там - марні.
І сяйво місячне, безсиле та примарне,
Похмурим мертвим рядом вікон там блукає.

Не чути кроків там - води лиш тихий звук,
М'яке лиш струменіння під мостами;
Повільна течія веде між берегами
До океану певного невпинний рух.
І не розкаже вже ніхто, коли ж до світу снів
Знедолений район цей потік смердючий змив.

Не благай, не проси – не пущу!
Ці обійми стокрилі, сторукі!
Ти вдаєш, нібито не почув –
Вберегти мене хочеш від муки.
Я відмучусь не раз. І не раз
Градом літнім впаду і розтану.
Наша спека настала – пора!
Хоча й крига так само – настане.
І тому не пущу – не благай!
Відпущу, але просто не зараз.
Відлюби, відхочи, відбажай
До найглибшого ніжного жару.
8 червня 2015

Усе так просто в дикості своїй,
В первісності єднання тіла й тіла,
Коли він прагнув догодити їй,
Вона – дари приймала, бо хотіла.
І вся поезія не варта без цих тіл.
І музика не так звучить – не щиро!
Усе про те, як він її хотів.
Вона – також двобою, потім – миру.
8 червня 2015

Ліперуся пече хліб,
Щоб смачніший був обід.
„Дріжді, сіль, вода, мука...
Ой, що ж ще не вистача?

Піду, лишень, запитаю
У матусі я, Що ще?”
А вона відповідає:
„Головне – зробила вже!

Як солила – посміхалась,
Дріжді сходили в теплі,
Як місила, то зізналась
У любові до сім’ї.

Оцей хлібчик – найдорожчий,
Бо у ньому є любов!
А якщо щось і забула,
То новий спечемо знов!”



11.10.2014 р.

Поросятко Ліперуся
Має татка і матусю.
Воно трішечки шкідливе
Та аж ой яке грайливе!

Має братика й сестричку
Та одну погану звичку:
Як нашкодить – добре знає
Та ніколи не признає.

Крутить, вертить та стрибає,
Раз у раз ідеї має:
Де пограти, що спіймати,
Кому пісню заспівати.

Ліперуся – добрий друг!
Хоче муху – ловить двух!
Як же ж так, одна – мені,
Друга – на, тримай, тобі!

15.09.2014 р.

Я уві сні збиралась на війну,
Цілком реальну, не якусь химерну,
В яку проклятий ворог огорнув
Країни добрий шмат, немов у скверну.

Я чистила й складала автомат,
Вдягала форму і взувала берці.
Дививсь на мене з дзеркала солдат,
Що прагне ворогам усипать перцю.

…Відкрила очі – поруч спить маля,
Синочок мій, хлоп’я чотирирічне.
Невже паскудний чобіт москаля
Його свобідну долю покалічить?

Синочка не покину і у бій
Не кинуся, до рук узявши зброю,
Але щоденно борг священний мій
Віддати мушу справжньому герою.

Щодня для перемоги щось роблю,
І скільки треба – той тягар нестиму.
За мене хлопці гинуть у бою,
Тож осторонь стояти – непростимо.
4 червня 2015

Поетам постійно усього замало –
життя їх калічило, било, ламало.
Їх доля повільно у пекло несе.
Поетам потрібно, напевно,
– усе.

2015

Навідав попіл я. Еге ж, чужий.
А впав у вічі, візіями надив,
хоча між нас межа, і пріч межі…
І жадної в нім копанки алмазів.
Лиш морок відусюди наповзав.
Гримів трамвай. А сніг іскрів на дроті.
А падаючи в попіл, вищезав,
як на щоки моєї теплій плоті.
І мов не тратив попіл той тепла
на дощ і вітер, віючись до маєв.
А вітер запевняє, що дотла,
бодай і недалеко розвіває.
Еге ж, уявні, вутлі ниточки
взаємин удає оте стремління,
хіба за натяк датися взнаки.
Гризоті, пак, неясного сумління
на майва ман, на милиці калік.
У ній, еге ж, – ітиметься за поміч
безногому зі пошуками ніг,
ловцю сніжинок поночі – навпомац.
Еге ж, нічна полуда і мені
навіює, куди твої витії:
не все почезне безвісти в огні,
що і малої декого надії
збавляє, і остач житечних сил,
що піддає єство поталі, мукам,
смакує смерть єства – на свій копил
жадає порахунки звести з духом.
Згорають і цілком. І у чаду
пекельнім ними лишеної влади
сотати мусять попелом сльоту
і місивами твані вікувати.
І попелища доста чим ріднить.
Ріднить бугри лискучий наст над ними.
Увічнює і мармур, і граніт
удатних убачати їх відміни.
У тім і річ, якщо дощів пора,
і сходить ніч, і небо блідне де-де,
а зелені ніякої з бугра
не каже світло денне, світло денне,
– і саме впору думці, менше з тим,
дійти ураз, коли вже умирає,
дійти ураз, коли згорає дім,
і поготів – єство людське згорає,
і разом все пропало: мрії, сни,
і на трамвайних колій повороті
бугор не зеленіє щовесни –
то попіл і тяжітиме до плоті.
Навідав попіл я. Той умлівав,
безживний геть. Инак явив би тіло.
За рогом торхтів у млі трамвай.
Щось блимнуло. І знов усе затихло.
Еге ж, вогонь взяв тіло, і – агов,
а ніч гнітючі речі шепче вуху,
мовляв, зійшов у попіл дух його,
і жах – неусипуща форма духу.

Зійшлися восени, як чорнобривці зрілі
Одним погідним днем всі кольори зуміли
Ввібрати з дивини гаптованого літа,
Коли в нас не було і гадки, щоб зустрітись...

Приспів:
Бурштинові зірки накрили нас з тобою,
Відбившись у душі шаленого прибою;
А почуття зайшли з настояного цвіту...
Які ж вони терпкі ці доленосні квіти... Двічі

Розвісила пора мережку з павутиння,
Щоб не подумав хтось, що ми у чомусь винні.
Адже зайшли у цвіт якОсь так...ненароком:
Від погляду очей - до неземних потоків...

Приспів.

Колеса хутко змотують асфальт
І тіні, що вляглися на дорогу.
Не повернути, що було, на жаль,
І трохи сумно на душі від того.

Обабіч шляху вишні одцвіли,
І час опалі пелюстки змітає.
Колись були ми разом - я і ти,
Тепер є я, є ти, а нас - немає.

Дорога вперто мчить за небосхил,
А ти від мене далі... далі... далі...
Зникають спогади, неначе пил,
Слідами стаючи на магістралі.

05.06.2015р.

І каже вона: «Я завжди з тобою поруч,
як вірна дружина, опора твоя і поручень,
вкладаю у твою руку гранати й патрони,
мій воїне.
Якщо ти мене покинеш, чекай біди,
я можу читати думки і твої сліди,
у мене таких, як ти, було сотні й тисячі,
і кожного з них я змогла зруйнувати
і знищити.»

Вона дістає для тебе калаш і бронік,
ховає в окопі від ворогів і променів,
поїть дощовою водою, немов отрутою –
заради майбутнього,
нав’язується тобі, як дешева повія,
пропонує розвіятися і нарешті діяти.
І якщо їй сказати: «Мила, пішла ти на…»,
вона прийде до тебе додому –
твоя війна.

04.06.2015

А це не любов - це просто ідея-фікс,
котру ти привезла - заразу із інших міст,
з таким тільки подзвін, але не благовіст
з таким не до шлюбу ідуть - в божевільню

Ти зараз безверха - зовсім відкрита до зір
і наче беззахисна, та не підступить звір
ти силу незнану у собі черпаєш з тих пір
коли в його очі зненацька поглянула пильно.


І я простягаю шрамовані руки свої,
щоб легше летілось тобі до цієї землі,
щоб ти забувала болі свої і жалі,
щоби не ламала свого життя даремно.

І я простягаю - не впадеш, бо я захищу,
обіймами вкрию від внутрішнього дощу
могла б зненавидіти, але усе я прощу,
бо ми у нещасті зробилися сестрами певно.

На завтра дощ,
Знов збудуться прогнози,
На місці площ,
Чекатиму,а ти...

Поміж світи,
Бруківкою в тривозі,
Будеш іти...
І знову стрінемсь ми

Усе як все почалося
словами,
Та як завжди
закінчилось слізьми,
Мені набридло камінь із
неправди,нести...

Бо ти...
Ти не вона,
Забудь свої гіпнози,
Моя вина,
Твої дешеві сльози.

Так місячно і зоряно над гаєм,
Що видно все між стовбурів і віт, –
Неначе день вчорашній не зникає
За межами галактик і орбіт.
Здається скрізь, у тиші невимовній,
Яскраво запалало безліч свіч, –
І світ себе прозорістю наповнив,
І, мов туман, розвіялася ніч…
06.06.15

Такими різними були
Мої до тебе сподівання
Так високо вони пливли
Перетворились на картання

Було багато намагань
Зусиль потрачених даремно
Поділено важких страждань
Не попереджено завчасно

Зустрітих ранків самота
Мені все більше догоджає
Ця тиші виткана ріка
Від всього криє , колихає

Мені приємно зберігать
В собі змиритися з собою
Я мав можливість так кохать
Що залишаюсь вірним болю

Дві половинки , дві душі
Два голоси одної ноти
Розділені життям роки
Дві постаті по різні боки.
2015р.

Затямити, що свічі – це покута
за вишкірену ліхтарями ніч;

крокуючи асфальтом, не забути
затоптані піщаники узбіч;

спираючись на металевий костур,
читати мурашині письмена:

прийдешнє літо обіцяє простір,
який не забезпечила весна.

06.06.15

Перелітні зі стажем відстають поступово,
бо на зміну пейзажу насувається повид,
затіняє затоки та зірки над полями,
розсипає воронки та напалмові плями,
випускає з будинків, огороджених дротом,
наче з чорної скриньки, свою чорну роботу,
що нікому-нікому не відома в обличчя,
бо із нею знайомі лиш чорнобильські миші;

але все ж не лікуй ти білий шум у аорті –
це найвище, що чути дозволяється плоті,
а також показник,що ти і досі не стер це
хворобливо принишкле опромінене серце.

29.05.2015

Дивлюсь на покоління молоде,
якому усміхається майбутнє.
У це ще вірять люди де-не-де,
якщо новітня влада шалапутна
до урвища його не поведе.

Як мовиться, – дорогами планети
нікому не заказані путі.
Не імена, а руки золоті,
нехай і інженери, не поети
цінуються у бучі й суєті.

Але – війна. Онде – зальотні півні.
У Рашії годують упиря.
Еліта опускається до рівня
гадючої опричнини катівні,
вилизуючи батюшку-царя.

У Києві їх родичі хороші
готують списки: укрів – до ноги.
І де вони – державні вороги,
якщо не в ролі вірного слуги
у КаГеБе, але за наші гроші?

Хизуються собою східняки,
які вони нікому не потрібні,
які вони з хазарами подібні!
Які учителі за срібняки
у Харкові і у Ростові рідні!

Линяють патріоти-українці.
«Бандерівці цинічні»* – наодинці
із Бендерами армії базік.

Гуртуються куповані і «наші»,
а холуї наколотої Раші
освоюють воюючий язик.

                              05.2015

так буває, ластівко, так трапляється -
щось знаходиться, щось втрачається,
слів бракує, словами граються,
озираються, зупиняються.
все минає, ластівко, все міняється,
що тривожило - забувається.
рани гояться, біль тамується,
все міняється, все лікується.

07.06.2014

пливе соковитою зливою лави
вельветова грива м’якої заграви
цілуй мене милий схвильованим левом
цілуй мене тепло сливово вишнево
солоними лапами першої хвилі
і наші вітри на одному вітрилі
і наші слова спільні словооктави
вплітають у шерсть мідногривої лави
пливе над очима над тілом над пилом
вельветова північ холодним чорнилом
і натяки голі в своєму зухваллі
у посмішці грають на вістрі емалі
усе що найглибше найтонше найм’якше
на заході сонця смакує інакше

06.06.2015

Привітався тихий вечір
Покликав у спокій
Не шумить могучий явір
У думці глибокій

Трави хвилями у полі
Не колишуть вітер
У розсипах ясні зорі
По небу мов бісер

Я із поглядом зустрівся
У ньому й згубився
Я до тебе доторкнувся
Із солодом злився

Це моє переконання
І моє плекання
Якщо любиться до рання
Це і є кохання.
2015р.

Не знаю я , не знаєш ти
Яке майбутнє нас чекає
Які готуються пастки
Де мимо йде , де попадає

Не оминуть , і не збагнуть
Де висміють а де забудуть
З чим поспішають , а де йдуть
Де в почестях , де бити будуть

Такий життєвий феєрверк
І ми у ньому лотерея
Хто тягне віз , хто просто клерк
Така практичності ідея

Так крутимося в вирі цім
Комусь цікаво , комусь нудно
Десь світить сонце , гримить грім
У цьому нас гартує кратно

Любіть життя , любіть із дня
Коли з'являєтесь як діти
Любіть від зла , любіть з добра
Що матимем тим будем крити.
2015р.

Любов душі окрилена
Проханням щирим молена
У пошуку схвильована
При зустрічі нескорена

Ти тільки сам знайомишся
Новому низько клонишся
Невинне пестить , проситься
І боязно , і горнеться

Озвуч свій приспів лагідний
Мелодією ваблений
І сонячний , і райдужний
Такий відвертий , бажаний

Стань піснею утішною
Піднесеною , грішною
І ніжністю , і ласкою
Йому , собі подякою

Така вона окрилена
Така вона заслужена
Така вона намолена
Відстояна , і скорена.
2015р.

Кохана! Не скній у знемозі,
Сховай її у портмоне)))
Збирайся. Бо я у дорозі.
Вже потяг гойдає мене.

Взувай візантійські сандалі,
Туніку вдягай від Кутюр!..
На час ми закинем подалі
Нудьгу сіроденних гравюр,

Бо десь за бурштиновим тином
Вологонічної імли
Вже мариться дивний будинок,
Що в ньому щасливі були.

Для чого існують вокзали?
Для того й існують... Чи ні?..
В нічній таємничості зали,
Де ти позувала мені

В шаленстві дівочого тіла,
Немов танцюристка Дункан,
Писали, ваяли, ліпили
Наш зоряний диво-роман

Одні... Між колон... Чи не диво?
А потім... По сходах... Туди,
Де місячний диск вередливо
Оголеність тіл дослідив,

Пролившись містично в долоні
Крізь темне безмежжя вікна...
О, спогади терпко-солоні!..
За зустріч, кохана! Вина!!!)))


© Copyright: Серго Сокольник, 2015
Св. №115060600857

                           I
І у кінці, і на початку віку
міняються не люди, а земля
являє лики, образи, і …пики.
Батьки й діди закінчують велике,
а діти починають із нуля.

Але які ж ви, браття, русофіли,
коли клянете Україну-Русь?
Нащадки ваші і у нас – дебіли.
Беріть собі це стадо озвіріле.
Тюремники годяться ще комусь.

Та вам і ваша Рашія – корова.
А як дратує українська мова!
Який глевкий пшеничний коровай!
Європою пеняєте укропу,
і поперед Америки в Європу
і Філю, і йо-бзона подавай.

А ще жирьопу, рило кисельове,
монаршого дворнягу мишілкова
зніматися бульдогом у кіні,
і косолапе чучело мишоні,
кирила мощі, і хелло на поні,
і лавра на двоногому коні.

Оце і є найвищі ваші ролі.
І це не те, що кісткою у горлі
застряло і ковтнути не змогли,
як той же Крим, який ви завалили,
і як Донбас, яким не закусили,
і як усе, де ви ще не були.

Але воно чіпляється – короста.
Від нього відкараскатись не просто.
Воно уже допалось до куті.

Але свині все мало у кориті.
Усі горшки давно уже побиті,
а їх же випікають не святі.


                           ІІ
Цвіт нації гноїли комуняки,
опричники, царі-псарі, кати...
А нині і сусіди-розбишаки
кусають найжирніше, як собаки,
а доїдають – діячі-брати.

І ці купують славу за монети.
І ці живуть у власному раю,
окраденої нашої планети...
І тільки гідні кращої Кебети
поклали душу й тіло у бою.

О! Це вони за землю воювали,
яку далекі предки поливали
і кров'ю, й потом. Нині – це сади.
Та навіть і за унцію води
озолотився опіум народу.
Душителі і волі, і свободи
прислужують дияволу орди.

А нам би що? Аби не без'язикі
завоювали націю велику,
(бо не пробачить зради ця земля),
аби її не нищили вандали
і крицею підків не засівали
ані орда, ні виродки кремля.

Та спокою немає од сусідки.
І цьому є високі наші свідки –
Отець небес і Матінка Творця.

Ми тут свої, ми не прийшли нізвідки,
нам землю цю даровано навіки
і маємо стояти до кінця.

                           ІІІ
А що мені? Мені не буде гірше.
Я не чужу – свою займаю нішу,
де кожному брикатися не лінь.
Де є і непідкований, і ситий,
і ворогами ніби не убитий,
і наче не валяється мій кінь.

Мені то що? Судіть мене по писку.
І не один ще скаже ретроград,
який то я американський гад.

Не претендую я на вашу кістку.
Подавитесь у черзі чи по списку,
і не один я буду тому рад.
                              05.2015

This cruel dawn of mourning for
Delightful dream that was discarded,
I cannot sleep, not anymore,
When sky is painted deeply scarlet.

I can’t give up, I still recall
Decisive choice that wasn’t chosen.
It’s not regret, it’s not at all,
It’s just because of sky explosion.

And still I have to ask myself
That simple question with no answer.
Will I decease inside my shell
Or will I fall like wire dancer.

2015-05-18

(несерйозно-сюрреалістичне)

Над металевою дорогою трамвай летить космічно.
Над металевою дорогою пливе-пливе трамвай!
Спалило літнє пекло привесняний рай,
а залишило тільки вічне.

Горить, горить і плавиться повітря й силуети.
Горить, горить і плавиться і навіть неплавке!
І небо спрагле, смагле і таке,
неначе вчора в ньому смажили котлети.

А я іду, іду – повсюди йдуть красуні:
чорноволосі та руді, шатенки та блондинки!
Зомлілі тіні учепилися в будинки,
сховавши носа в прохолодні клуні.

Посипані людьми гарячі тротуари.
Розміщені по автах – мчаться по дорозі.
На повороті кожному та розі
до стін прилипли розпашілі пари.

Маленьку прохолоду дає малий фонтан.
Велику прохолоду дає фонтан великий.
На тебе дивляться скульптурні лики:
химера, ангел, пастир і титан.

Отак гуляти – то не вистачить і року –
алеї, парки, вулиці, завулки…
Десь недалеко пахнуть випечені булки –

сьогодні повечеряю нівроку.

2015

А коли відгорить, відгримить, і розвидниться небо,
І засохне колючий бур’ян у донецьких степах,
Бо почуті мої молитви за Вкраїну й за тебе,
Ти здолаєш тяжкий, нереальний учора ще, шлях.

Я не знаю, чи буде то день, чи морозний світанок,
Прибіжу на вокзал, чи постукаєш в наше вікно.
Я відчую, як м’якне земля, упиратись не стану
І до ніг упаду, як нерідко буває в кіно.

І покотиться вниз до твоїх запорошених берців
Невблаганна гаряча сльоза, що весну принесе.
Я в розлуці плекала її, мов дитину під серцем,
Народити завчасно боялася більше за все.

А попереду весен щасливих чекає багато,
Урожаями щедрі, над нами цвістимуть сади,
І народиться син, мов дві крапельки, схожий на тата…
Я благаю тебе: уцілій, доживи і дійди.

Жовтень 2014

П.С. Оскільки учора було оголошено результати літературного конкурсу "Коронація слова", я нарешті маю право (згідно з умовами участі у конкурсі) оприлюднювати роботи, які туди надсилала. Цей вірш - один із них.

По священній цій землі ступаю,
(до сосни зі мною притулись)
де були щасливими з тобою
в осінь пізню, в згаслий падолист.

Ця сосна - мов почуттів основа
(за слабке продовження пробач).
Вишиває тишу веселково
рідна школа, що ганяє мяч.

Все буяє ТУТ. У рідній школі
геніальні творяться голи,
і біжать мурашки мідночолі
по корі у зморшках догори.

Що вони знайдуть на тім верхів"ї,
відшукають що у вишині?
Чи важкі стежки ті, чи легкі їм?
Те вони розкажуть лиш мені...

Я тебе не бачив відучора
і відчув ТУТ, що люблю Тебе!
Де за мить мурашка мідночола
поцілує небо голубе.

25.05.2015

Я пересію крізь жагу кохання, слово...
Воно зімліє, зашаріє, защемить.
Розчахнеться у ніжних кучерях бузкових...
Гарячим гейзером натхненно забурлить.  

Я пересію крізь жагу кохання, думку...
Вона проникне у зіниці тих світів,
Де пахнуть ночі п'янким,  незабутнім трунком,
І де...гойдають мрії...крилами вітрів...

Я пересію крізь жагу кохання, душу...
Вона застогне, заніміє, заболить...
Раптом...сховається у тонкостінну мушлю...
Яку так легко лезом слова просвердлить...

2015

Самум? Ні не самум. То тільки град,
Що прибиває жито до землі.
Чиє життя сильніше? У стократ?
Та тонуть дерев'яні кораблі.

Ті дюни. То не гори - чисте скло,
Що гартувала сонця вогнепіч.
Та тільки грузнуть ноги. То полон.
Він скроєний із вишиття сторіч.

О, звідки? Звідки пролетить той смерч?
І не чекає підступу вона,
Бо у міцному плетиві химер
Не знайдеться вже спокою у снах.

І то морозом обпече, то жар.
І не дає звільнитися сльоза.
Бо не сховатись між усіх примар,
Бо не шукати відступу назад.

Як мені тебе почути
мого братика-кугута,
що гниє із голови?
Ой уміють ренегати
чорні душі продавати
за кадильницю Москви.

Не ганьба у дикім полі
пошукати злої долі,
як уміють вояки.
Ой біда, коли я мушу
завойовувати душу,
що збирає мідяки.

Гріє ваші капітали
у кишені папи Карли
куций ідол у вінці.
Ой пригріли і приспали
гади-змії і шакали,
бронзовіючі дільці.

Раша ратує за бійню,
репетирує катівню,
репетує, як на сказ.
Ой уміє одурити,
експортуючи бандита
воювати за Донбас.

Ієрархія мамони,
попираючи закони,
делегує холуїв.
Елементи кримінальні
стережуть у буцегарні
наших дочок і синів.

Ой злодії із печери,
окаянні ненажери,
одурманені усі.
Називаєтеся – браття
і як Юда до розп’яття
присмоктались до Русі.

Вас нуздає забіяка,
пес із мордою коняки
у містерії-кремлі.
У радянщині затерплі
залишайтеся у пеклі,
горлопани-москалі.

                              2015

Бурлаці фора звідусіль
як фіміам кадила,
і прикладуть до рани сіль,
і кинуть у город кукіль,
аби своє родило.

І прослідкують, чи нема
кебети і кубіти,
аби учився задарма
і усерйоз, і жартома
ридати і радіти.

І заберуть усе своє,
яке собі надбає.
А ще якщо і не проп’є,
ніхто нізащо не наб’є
і кожен обминає.

І сповідаючи усе,
зав’язане раніше,
один – журбу свою несе,
і подарований за це
талан – писати вірші.

                              2004