Бернард казав, що всі ми ідіоти.
Ми прагнемо угору, туди де смолоскип.
Минаємо усі життєві перешкоди,
але бік форд уже горить.
Не помічаємо задишки і тривоги.
У серці біль і плевра шелестить.
Запалення бронхіти і саркоми.
А ти гадав що він недогорить?
Нажаль горить палючим сірим димом.
Що ти його з легень так часто видихав.
Тепер ти зрозумів, що нам Бернард заповідав?
Та пізно друже дертися у гору.
Ти ж розумієш це остання мить.
Упавши ти не встанеш вже ніколи !
Бікфордів шнур усе горить, горить !

Минали дні, минали ночі,
а він все ріс і плакав, як колись.
Дивився тільки Господу у очі
та думав що колись настане мить.
Повіє вітер листя потріпоче,
і крапельки роси обв’яжуть дикий плід.
Запахне медом засіяють очі,
і всі щасливі станемо у мить.
Розкриються суцвіття кольорові.
З країв далеких прилетять птахи,
і більше вже не вернуться ніколи,
в чужі незнанії світи.
Забудемо усі життя тривоги.
І стане рай на рідній нам землі.
Туди ми не повернемось ніколи.
Ми України доньки і сини.
Та я стояв! Дивився й знову плакав.
Куди пропав цей утопічний світ?
Ми наче листя, сіре тьмяне-тьмяне
Ще трішки й знову ми припадемо до ніг.

А я ніхто, і звуть мене “Навіщо”.
Заради чого я сюди прийшов?
Веселий пан заправивши камизу.
Так називав мене “Ніщо”

Він був красивий, мужній, елегантний
У цьому мав великий толк
Він розумів життя прекрасне
Чого крім нього не спіймав ніхто.

Удача, сила, мужність, інтелект
Усім пан володів так вдало.
Він розумів життя один момент
Його прожити треба вдало

А я ! А хто я ? Що я ? І навіщо ?
Помер народженим, старим я став дитям.
Не зрозумів банального “Навіщо”?
Для чого нам таке життя ?

Удача дивна річ! Чому вона зникає?
Про це напевне навіть Бог не знає
Усі близькі вже відвернулися від тебе
Одне питання чи її так треба?
А полоса життя темнішає щоночі
І жити так я більше вже не хочу
Так я втомився годі з мене сліз
Смертельний якір на душі,
тягар турбот повис.
Я не чикатиму на сонце
і не спиню свій корабель
Пливу туди де захід сонця
Ось це напевне мій кінець!
Я поглинаюсь темнотою,
чом загубив життя радар
Сховалось сонце за горою,
і темно там і лячно там
Та завжди так не може бути!
Не може вічно і світить.
Ти не гонись за сонцем друже,
а просто-просто обернись
Бо десь зайшло, а десь вже сходить
ти не дивись в один кінець
Бо втративши свій шанс свободи
ТИ зрозумієш це кінець!

Всі помираєм хоч того чи ні!
Усі відходим, я це добре знаю.
Хтось помирає в тишені,
В самотності й безвиході старечій,
схиливши голову й до долу враз припавши…
Так обривається життя одного! Іншим легше?
Ти хочеш вір а хочеш ні,
Але по факту всім начхати…
Помреш сьогодні у вісні,
Три дня на тебе споглядати,
Собаці в ніч цю завивати,
Прийдеться щиро від душі,
а місяцю світити ясно…
В останнє я тебе цілую.
Холодне тіло і бліде.
Ніхто не хоче помирати…
В останню путь під спів монаха,
остання грудка ця землі
Закінчення життя, можливо і страждання.
Та сльози ллються хоч того чи ні.
я обриси свого кохання
накрию тонами землі.
Та марні всі страждання !!!

Якщо не знаєш що обрати.
Куди втекти і що сказати.
Як зупинити силу й час.
Матерія як складова частина нас.

Нестримно лине протікає…
Куди-куди весь час тікає?
Минуле промайне крізь тебе.
Ти якір і опора дій для мене.

Сукупність всіх частин й протонів…
Сегменти й частки поєднали нас !
І не залежно від його будови,
маленька складова єднає нас!

Усе безмежне… не злічити віку
Мільярди літ на обрії людськім.
Безмежний океан й солоний дикий вітер.
Пізнати те, що зрозуміти не зумів.

Розкидати життя свого сегменти.
Й частинки пазлу возєднати у один.
Життя спіраль від центру і до центру.
По кругу йде й єднається в один.

Єднає все й усіх у цьому пазлі.
Вся суть життя живи а хочеш мрій.
І не залежно від твого бажання.
Від сенсу дій і сили мрій.

Твоє життя стрибки на шлясі сенсу.
Безглуздість дій, безглуздість мрій.
Усе закінчується завжди це на певно!
Кінець-кінця початок нових дій!

ця тріщина розмежування
ця буферна прірва

вона не в просторі, а в часі

вона не між нами і ними
а між нами і нами:

нами, якими ми були раніше
так давно, що здається
це вже діялося деінде і невідомо де

і нами, якими нас зробило
одне-єдине звичайнісіньке
самоусвідомлення

2014

Такої я іще не зустрічав краси!
Ти, наче вилита з ранкової роси.
Відчуй вогонь
моїх долонь,
мій жар цілунками своїми загаси.

Коли зустрінемось, тебе я обійму
й підемо разом зустрічати ми весну,
пташиний спів,
туман садів.
Перед тобою килим з квітів розстелю.

Ти, ніби промінь від далекої зорі,
що спалахнув в моїм вікні, в моїй душі.
Кохана знай
і пам'ятай,
своє кохання даруватиму тобі.


------
Пісня написана в 1993 році
Виконана Ярославом Чорногузом в 2013 (Запис – Руслан Шевченко)
Можна подивитися кліпи - наш і Олексія Тичка:
http://www.youtube.com/watch?v=sPkKbqFOrSs
http://www.youtube.com/watch?v=zGyZojGJUyg


=====================

Інтуїція не спала -
Осягала ідеали.
Покладаючись на неї,
Я пройшла Гіперборею.
Пізнавала дно і висі,
Ґав ловила в барбарисі.
Щебетала, блискотіла,
Шила тоги тлустим вілам.
А тепер стою на скелі.
Ті, що в піні, - вже веселі.
Танцювали до безодні...
Ділять млу, зірки підводні.
Ламінарії на ламі.
Хто я - в цій огульній драмі?

Кам"яніють очі, руки...
Скат поглинув лженауки.
Ніч.
Світається рожево...
Єремія.
Каїн.
Єва.
Хилитаються вітрила...
Дух злітає...
Впала брила.
Пломеніють сонцемаки.
Вівці плинуть до Ітаки...

Звідусюд – луска і луни…
Оксамитні мари, шхуни.
А Борей із хмари сіє
Ретроградну амнезію.
Що забути серед молів –
Пил доріг, рядки схололі?

Акварелі.
Шерх сандалій…
Рух – на зірку, по спіралі.






2014

Вона стояла боса між вітрів
І куталась у збіжжя поріділе.
Благенький шалик ледве майорів,
Але не грів, не приставав до тіла.

Нарешті впав і він до босих ніг.
Здригнулася і знову посміхнулась.
І хто її від холоду беріг
Серед осінніх посірілих вулиць?

Немов жебрачка, поміж двох церков,
Та не просила - щиро віддавала
Вразливу, та невичерпну любов,
Вона її й безлисту зігрівала.

І, погляду не зводячи з людей,
Не впевнена, що те комусь потрібно,
Вона тулила квіти до грудей
І гріла, хоч сама тремтіла дрібно.

На неї озиралися усі,
І кожен сам собі здавався голим,
Та щось таке було в її красі,
Що радість перемішувало з болем.

Позорище. У світу на виду,
осміяні царями цього світу,
утішені горила й какаду,
що прийняли макаку до еліти.

Чекає лаври Лаврик у Кремлі.
Усі путі закриті Ліліпуті.
Горилу і макаку на землі
у чорну книгу пишуть майдануті.

А у червону – сущих запасних
то пишуть, то викреслюють усіх,
навернуті із вірою у Раду.

Там і макака все іще свята,
і куряча вражає сліпота
не тільки плем’я homo-колорадо.

                              21.11.2014

Тече минуле у своє майбутнє.
А нині що – не відає ніхто.
Чи є воно, чи лиш було присутнє?
Все виявиться через років сто.

У колі житія на видноколі
у три дороги дибає дитя.
Невже це я із попелу юдолі
на повороті доль у це життя?

Немає й гадки жити одиноко,
і доганяти Віз нема коли.
Копаю у минуле. Не глибоко.
Аби кебета не колола око
усякому, що глибше не могли.

Боюсь. Мара хапається за ноги
і знову узуває постоли.
То я іду. Надійніша дорога,
коли іти, як прадіди ішли.

В калейдоскопі споминів і нині
перед очима, як живі картини
зі сцени проминулого життя.

Із вирію матуся виглядає.
А у зелі нового урожаю
чекає долі кращої дитя.

Чиє воно і де було присутнє –
це виявиться через років сто.
Тече вода рікою у майбутнє.
Яке воно – не відає ніхто...

                              11.2014

Всім привіт! Я ота коала…
Тиждень вже заїдає злість.
Я на дереві мирно спала –
Ні, збудили. Приїхав гість.

Мало того – ще місяць вчили
Обійматися щоб “перфект”.
Добре – мій неревнивий милий,
Бо порушив би етикет…

Президентів там ціла купа –
Путін випав для мене! Шок!
Не гімнастка ж я і не глупа,
Взяв на руки – пішов смішок…

Я впиралася. Лячно – цнота…
Він притягував, як назло!
Фотосесія – теж робота,
Та з партнером не повезло…

Добре в шубці хоч, а не гола,
Навалився – не одіпхнеш!
Я боюсь його більш Ебола,
Терористів ісламських теж.

Не бажала – та обіймала
(Не хотілося “передряг”)
Ну а що я робити мала?
Там на рейді стояв “Варяг”…

Усміхався і притулявся!
Хтів почути від мене “Няв”?
…Добре, хоч працьовитий вдався –
На роботу спішив – злиняв…

Треба виспатись – то не діло
(Не позаздриш – таке ім’я…)
Солідарна з ним – в понеділок
Теж на дерево лізу я!

Ох, намучилася немало…
І дійшло до мізків моїх –
Я ж одна його обіймала
Тут у Брісбені з-між усіх!

Полетів, спакував валізи,
Завершив “всьо с успєхом”, “гуд”!

…А наступний я раз – не злізу.
І не кличте – просиджу тут!


21. 11. 2014

знов
завійна зима
розкидає
посріблені пута,
листопадовий слід
на морозному вітрі
прочах…
та
бунтує душа,
до земного
снігами прикута,
і шукає тепло
в невловимих
зустрічних
очах…

Не приведи лихої долі
за щастя мати в добрий смак
дари голодної неволі –
гнилу картоплю і буряк.

Епоха згину – тридцять третій,
за пеленою пелена...
А найстрашніше – дотик смерті,
коли минулася зима.

І наче сонце ніжно гріє,
прозоре небо тішить дні,
але життя холоне, тліє
і тихо гасне уві сні.

Убрало небо сльози, муки
і вороння гортанний хор.
Володар чорної розпуки,
селом іде голодний Мор.

Із архіву

I
Зроніть сльозу. Бо ми не мали сліз.
Заплачте разом, а не поодинці.
Зроніть сльозу за тими, хто не зріс,
Що мали зватись гордо — українці.

Заплачте! Затужіть! Заголосіть!
Померлі люди стогнуть з тої днини,
Й благають: українці, донесіть
Стражденний біль голодної країни.

Згадайте нас — бо ми ж колись жили.
Зроніть сльозу і хай не гасне свічка!
Ми в цій землі житами проросли,
Щоб голоду не знали люди вічно.

ХV
Стояли хати у морози взуті,
Закутані у латані сніги...
А на печі в лютневій каламуті -
Замерзлі люди, наче батоги.

У хаті морок, нікому ховати
Мерців, яким не дошкуля зима.
І обнімає мертвих діток мати,
Вона мовчить, бо вмерла і сама...

Хто слово скаже, пом'яне померлих,
Вони жили й любили на землі,
За що, питаю, їх зі світу стерли,
І розчинили в забуття імлі?!

Ну хто згадає материні руки,
Що притискали ніжно немовля,
І хто відчує передсмертні муки? -
Сама холодна й мертве янголя.

ХVI
Дивіться, звірі, жирні особісти,
Сини для вас "святого Октября",
Вам вистачає випити і з'їсти,
А люд стражденний з голоду згоря...

Будь проклятий ти, Лазар Каганович,
І всі, хто нас тоді вбивав, як звір!
Бо мав ти насолоду від судовищ,
Смоктав з народу кров, немов упир.

Бо після вас лишилася руїна,
І мертві села, і пусті поля...
Ніколи не пробачить Україна
Замерзлу матір, мертве немовля!
2006

Застільний музико, зіграй на баяні!
Натисни на клавіші строго у такт.
Сьогодні - веселі, щасливі і п'яні,
А завтра, я знаю, вже буде не так.

Затягнемо дружно "Акацію білу",
Вона у невмілих і то зазвучить.
Очистимо піснею душу зболілу
І кожний згадає своє у цю мить.

Ви, куме, налийте по вінця горілки,
Бо тяжко тверезим дивитись у світ…
Співаємо хором, горілка - як ліки,
Сусідка весела і п’яний сусід.


Приспів.

Кругленькі клавіші старенького баяна,
По чорних тисне і по білих раз-по-раз.
Всього два кольори для здійснення бажання,
Хай буде пісня і веселощі для нас.

7522 р. (Від Трипілля) (2014)

пять причин у присутствии коих
мне за "русский" обидно вдвойне
только кто-то обмолвится : - Боинг…
представляю себя на войне…

...нож вонзается в белую мякоть
"межигорский батон" тут как тут
в самый раз бы завыть и заплакать
старики, я надеюсь, поймут...

из далекой Москвы к ногам бросят
мол укропы распяли мальца…
и не смыть, не согреть… слышишь, осень?
Семь кругов зааркань подлецам…

странный возглас: страна малороссов
каков смел недоросток- упырь?!
удивительны стада запросы
и под стать управляемый Мир…

пять причин ненавидеть соседей
сто причин - над собой самосуд
в неизвестность летят мои бредни
и в пути окружающим лгут...
20.11. 2014.

Ты одна

Кафе... У темной стенки ты одна
За чашкой кофе... Бледная луна
Твою на стенке чертит светотень...
Твой тонкий профиль... Прожит... Прожит день,

В котором больше не было меня...
Ах, лучше б не испить такого дня
Тебе, по темной прихоти души
Сей акт разъединения свершив...

И ты одна... И быть тебе одной.
Иль нет... Вдвоем... В объятиях с луной...
И нет замены тонким нашим снам...
И вновь пришедшим нет замены нам.

Виновна ты. И нет твоей вине
Забвения ни в кофе, ни в вине.
Свершилось... Но свершенье впереди.
Боишься... одиночества?.. Иди...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538367
рубрика: Лирика любви
дата поступления 20.11.2014
автор: Сокольник

***
Заплаканих, самотніх, богобійних,
Ще вчора незнайомих і чужих,
Кохання нас спіймало у обійми,
Щоби знайти розраду й втіху в них,
Щоби у серці, звиклому до болю,
Спокій запанував бодай на мить,
Щоб рани всі зцілилися любов’ю,
І стишилось в душі те, що болить…

20 листопада 2014 року.

Як це сталося, друзі, скажіть –
нас раптово зробили чужими?
В коридорах якої олжі,
заблукавши, ви стали сліпими?

Зяє вирвами грішна земля,
даль рябіє чужим камуфляжем.
Тут неприбране жито в полях
десь ховає підступність розтяжок.

Слід імен на стіні бліндажа...
Пахне порохом тут навіть тиша –
що холодна, як лезо ножа...
І чим довша вона, тим гостріша.

Смертю дихає скривджений степ,
йде жниваркою смерть межи люди.
І для неї віднині – пусте
все, що ...є, що ...було і що ...буде.

Довге село – до цвинтаря. Он де – гора п’ята
і дорога до Києва біля інтернату.

               А у ньому старі стіни кам'яної кладки.
               Підрихтовані руїни зламаної арки.

У П’ятигорах сьогодні має бути свято,
і музики будуть грати дітям інтернату.

               А найстаршому музиці може всі дванадцять.
               А найменший із бубона вибиває щастя.

Влаштувались ті музики серед свого люду.
І як було їм весело, то вже так не буде.

               Так весело тій музиці, аж за́видки брали,
               як лягали відпочити в інтернатські зали.

Так весело тим сиротам, аж стало невтішно,
як то гарно тій музиці дома, де зати́шно.

               А по-правді, то і правди тієї не знали,
               що кожного рідна влада добре «годувала».

А по-правді, то кожному було чим гордитись,
бо кожен ще один одним уміли хвалитись.

               А уранці у кузові музи́к садовили,
               і у гості інші хлопці їхати хотіли.

І кашкетами махали, а один і свиснув,
і рукою помахавши, кулачок затиснув.

               І усьому білу світу хлопець той «грозився»,
               що його батьків немає, а у інших близько.

Що у кожного музики дома мама й тато,
а його уже ніколи не будуть чекати.

               Та й опустив рученята. Обняв, кого ближче,
               і «од вітру» дрібні сльози розтер по обличчю.

За Виселком біля школи, там де гора п’ята
научалися музики самі собі грати.

               Оминали інші села, там де гора го́ря.
               Грає музика і досі. Це було учора.

                              1982

Ти пам’ятник собі створив нерукотворний?
Чи може рукотворний збудував?
Не псуй ландшафт!
І не засмічуй ти простори!
Ми – люди – це лиш мисляча трава…

В полоні туману долинв,
І місяць не бачить ріки.
До нього моргає калина,
Їй заздрять небесні зірки.

Діброва насупила брови:
Бо вітер заснув на горі,
І ніч уникає розмови,
Дратують її ліхтарі.

Сова розбудила світання,
Махнувши з просоння крильми.
Медово зітхало кохання,
У травах на ложі пітьми.

Туман панував над рікою,
Горнувся до хвиль клопітких,
Калина ділилась з вербою,
Шедевром перлин золотих,

А місяць дививсяна долину,
Гасив ледь помітні зірки.
Обняв на прощання калину,
Вклонившись до плеса ріки.

Серденько жіноче не знає спокою,
Мов спів соловейка воно тріпотить
Окрилене піснею ніжною-дзвінкою,
Благає кохати, балагає любить.

Любити одного всією душею,
Щоб радість світилась у добрих очах.
Хай зіроньки ясні горять над землею,
Дарують перлини їм по вечорах.

Нічого немає милішого в світі,
Як лагідний голос, співучий такий.
Жіноча краса - це розарій у літі,
І стан тополиний, стрункий та гнучкий.

Любіть і кохайте, хто може кохати,
Хай вірність жіноча прикрасить життя,
Хай будуть вас ніжно завжди цілувати...
Тож будьте щасливі на все майбуття.

Місяць дрімає на горах високих,
Промінь рожевий обняв небокрай,
Скільки в цей вечір дівчат одиноких,
Погляди їхні благають: "Кохай..."

Клени зелені стоять біля хати,
Музика люба, серденько щемить,
Юність кипуча жадає кохати,
Суджена доля чомусь не спішить.

Очі засмучені бродять ночами,
Сміхом дзвінким увінчається ніч.
Перші знайомства почнуться словами,
Потім застогне таємна вже ніч.

Зустрічі - радість, сльози -
прощання.
Ніжний бузок заспокоїть серця,
Істинне щастя - це вірне кохання,
Має початок, немає кінця.

Дика голубка благає кохати,
Звитії гнізда сумують пусті,
Можна кохання лише зустрічати, -
Гірко його проводжати в житті.

Самотньо і гірко...
Кінець.
Ні овацій, ні квітів.
Багряна накидка
сама зісковзнула з плеча.
...Ще вчора мережила
золотом
бабине літо.
А час вже торочить
гаптовану сріблом печаль.
Стоїш на порозі
у вічність,
одягнена в чорне.
І тулиш до серця
днів усмішки,
на незабудь.
Ще ждеш - хтось підійде,
незлими словами пригорне
й зупинить очима:
"Не йди так раптово!
Побудь..."

20.11.2014

Росте калина біля тину,
З дитинства тут вона росла.
Люблю всім серцем Україну,
Як гарно ненька розцвіла.

Була в узді, в гіркій неволі,
Була залежна всі віки,
Мов та волошка в чистім полі,
В якої в'яли релюстки.

Свободи сонце засвітило,
Весна прийшла у кожен дім.
Відмерло все, що нас гнітило.
По українськи вдарив грім!

Мов та калина біля тину,
Цвіте держава молода.
Шануйте, браття, мов малу дитину.
Це ж наша мрія золота.

У нашого міста багато богів:
божки, боженята, божища.
Ось ті, невеликі, з минулих віків,
а ті вже тутешні, ті вищі.

І служать їм люди — на тисячі таць
безмовно складають пожертви.
Той богу своєму будує палац,
той ладен за бога померти.

Та є у божків тих володар і пан,
історія в нього прадавня,
офіри бере тільки з болю і ран,
ім’я тому богу — Страждання.

(20 листопада 2014)

Пасеться кінь. По вранішній траві
немає рос – ось паморозі перли.
Мовчать ліси, їх голоси завмерли.
Німує птах, і тихо ходить звір.

Ні вир, ні хвиля – дзеркало ріка.
Повірив сон у вічність – не минає.
Змарнілий світ і кволий, мов у наймах,
летить останнім листом, як Ікар...

І тиша, тиша, тиша, хоч кричи!
Рука, здається, й не моя в тумані.
Навислі хмари – ні пірнути, ані
перепливти небесне море. Чи

небесний степ? А сонця кочівник
згубився в нім і крутиться по колу.
Осінній день, як миша, сірий, голий,
всього на трохи показавсь – і зник.

2014

Неозоре опілля. Незорана ця безпритульність,
Де, крім болю і вітру, нічого тепер не росте.
Руйнували ординці гніздо золотої зозулі,
Та нікого у ньому, крім степу - один лише степ.

Як порвало тятиви, загасли жарини мелодій,
І від холоду сонця зіщулився звір-людолов,
Із розбитих сердець почорнілих тюльпанових лодій
Полилася у ранок блакитна застуджена кров.

І торкалися неба кургани, у ній затонулі,
Та високий полин, що навіки в курганах почив.
Повертались додому сини золотої зозулі.
Повернувшись додому, кували й кували мечі...

2014

Усе є вибір – як в житті рости:
у шир довкілля з епіцентром в пузі,
а чи угору яблуні трясти,
а чи униз, скоряючись недузі.

Усе є вибір… Господи, прости.
Забув про душу – от що серце крає.
А їй куди, приземленій, рости,
якщо вона у сні вже не літає.

19.11.2014

Знімаєш стрес по смс,
Мені доволі дивно,
Куди, либонь, дійшов прогрес! –
Не вигадка то димна!

Насправді, зранку,
Слова три,
А я – лише людина...
І як діли чи не діли –
Але думками лину,

Туди, де ти зігрів мене,
І я згубила жорсткість,
А ти – любив-любив, ген-ген,
І я – не одинока!

Не маг-провидець із газет,
Реальний, теплий, щирий,
Твоє ранкове смс
Дарує мені крила!

Знову в Ізраїлі дощ...
Це ж бо Кінерету щось.
Це ж бо і нам без труда
Лине цілюща вода.
Хай ти промок, як хлющ,
Очі-но тільки заплющ,-
І, мов в кіно, ожива
Вбрана у квіт Арава.
Глянь-но: отам он і тут
Маками гори цвітуть.
Заклекотіли струмки, загули,
Хоч іще вчора безсилі були...
Тішся ж оцим дощем,
Хай нас відвідує ще він і ще.
Дяку Тому склади,
Хто про нас дума завжди.
------------
Кінерет - Генісаретське озеро,яке ізраїльтяни називають морем. Головна криниця прісної води Ізраїлю.
Арава - пустеля, де завдяки виявленим на значній глибині солонуватим водам вирощують овочі й фрукти.

Як я хотіла! О, Господи, як я хотіла
Бути для нього незмінно найкращою в світі.
Думала: вистачить ніжності, вірності, сили
Щастя йому дарувати щоднини, щомиті.

Як я літала! О, Господи, як я літала!
Як розправляла калічені кривдами крила!
Думала: буде на двох не багато -не мало
Тої любові, що щиро із ним я ділила.

Як розцвітала я! Господи, як розцвітала!
Як не зважала на сніг і мороз із вітрами!
Навіть вони відступили і стали сватами,
А повінчав нас бузково-закоханий травень.

Так недосяжну мету безутомно й несу я -
Бути найкращою в світі для того, хто поруч.
Тільки ім’я Твоє, Боже, згадала не всує -
Я Тобі вдячна на кожному кроці за поміч.

Прихід зими

Прихід зими

Відлетіли птахи в безтурботні краї...
Ранній подих зими розкидає свої
Сірі крила у дим напівсплячих небес...
Сум осінній із ним, наче думкою - без
Наших зустрічей див на узбіччях доріг,
Без торкання стеблинок оголених ніг,
Без зірок, що ночами їм нам ворожить
Тепло-літніми снами... Як зможемо жить,
Пить тілами у сні морок темно-густий?..
На траву, наче килим, удвох не лягти...
Вже несе по ярах скельця сніжних подій...
Вкрило зимно у снах теми ніжних надій...
Та не вічно снігам лихоліття летіть.
Нам весну у сердечнім чеканні зустріть.
Вкрийся тепло снігами, кохана, засни.
Хай присниться світанок чарівний весни.

Серго Сокольник, 2014


адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=538129
рубрика: Лірика кохання
дата поступления 19.11.2014
автор: Сокольник

Я ховаюсь вiд свiту, я втомилась вiд болю.
Вже немає надiї дочекатись тепла.
Слово ранить i ранить, кожне дрiбочка солi.
В мене зброя - мовчання, там живуть два крила.

В морi рибкам дрiбненьким краще вижити разом,
Їжачок вiд загрози виставляє голки.
Зверхнiсть, глум та насмiшку вiдчуваю одразу,
Десь висять на гвiздочках проржавiлi замки.

19.11.2014 р.

За хрестами вікна уже рання язичеська осінь.
Журавлиним ключем поржавілим відчинений рай,
У якому одне деревце зверху з іншим зрослося,
Як зростатись уміють старий і стара...

Між зорею й травою вже чути воронячу пісню.
На обличчі води юне «бабине літо» тремтить.
А кругом – ні душі.
Тільки біси і боси... і бізнес.
Де нема глибини – там нема висоти.

Золотіє димок.
Тінь сльози.
Чути постріли дальні.
В придорожній корчмі віщо світять ранимі серця.
І берізка стоїть – мила дівка у ловкім купальнику, –
І зоря на воді – вічна маска, що всім до лиця.

Далі – Тмутаракань і дороги, поламані чортом.
Чути пісню ненашу...
І нібито клацнув капкан.
За хрестами вікна виріс Місяць – мов свічка над тортом.
Хтось до когось гука.

Так гукає, що смерть може навіть почути, ласкава.
Смерть співає сама: другим голосом перші слова.
Золотіє димок над гарячою чорною кавою.
Десь народжують демонів мавки, яких цілував.

Скоро зимно.
Туман.
Сиве щастя.
І вирій, і вирій...
Синій відсвіт граніту над тими, що тут, а не тут...

Тиха втеча від себе.
Ловитва червоного звіра
У прозорих тунелях,
Які в нас до світла ростуть.

состояние твое в полтора…
приумножил вчера небось?
я приду отнимать с утра
ты поэта-убийцу бойсь
знает несколько слов таких
"хиросима" в подметках рифм…
ты готовься упасть, старик,
в свежевырытый потом риф!

но двойник мой молчал, он спит…
в подворотне среди… лекал
дай- ка вспомнить слова, Давид,
"слишком часто других пугал…"

слишком часто среди токсин...
слишком позно ложился спать…
- а не твой ли распят был сын,
согласившись на…
твою мать?!..
19.11.2014.

Сонечко, ти вже сіяєш?!
Бачу – Дунай, ліхтарі...
Може, за Россю скучаєш?
Може сьогодні співаєш
арію ранній зорі?

Бачу, як рученьки милі
бігають, до-ре-мі-соль...
Може, за версти і милі
ти ще бігуча по хвилі
в ролі малої Ассоль?

І у твої іменини
із Україною знов –
молимося за дитину.
Хай береже тебе – Сина
й Діви Марії любов.

З ними найлегше шукати
щастя у райськім саду,
аве із уст янголяти,
щоб до великого свята
«змечити» люту орду.

Так ти колись говорила,
поки була ще дитя.
Змалечку слово творила
і піднялася на крила
творчого лету життя.

То ж набирайся уміння
далі летіти й рости.
Дай тобі, Боже, терпіння
гідно іти до мети,

мати усе необхідне,
сяйвом наповнити дім,
перемагати постійно,
чесно, достойно і плідно
жити на радість усім.

                              19.11.2014

Ні захлинутись у журбі,
Ні вмерти од розпуки…
Одежу дерти на собі!
Заламувати руки!
Розтлінних почестей зола…
Гріхів липкі вериги…
Де стільки літ вона була,
Ця наймудріша Книга?!
Палахкотить Господній гнів –
Гримлять слова Закону.
За нерозважливість отців
Покута нам до скону.
Чиїм кадили ми божкам? –
Прославились ділами?!
Хитає тіні смутку храм…
Не гасне гнів над нами…
Та відтепер оцей Завіт –
Для зла пересторога:
Допоки час, допоки світ
Ми вірні слуги Бога.

19.11.2014

Безкрайність і кінець
Прядуть єдину нить,
А час, як довгунець,
Громадиться, летить.
Зростає і живе
Закручена спіраль –
І видиво нове,
І недоречний жаль.
Відомо до дрібниць
Всі числа на землі –
Фігури одиниць
Закреслюють нулі.
Іще не вмер, не вщух
Закаменілий аз –
Сповільнюється рух
У замкнутості фраз.
Від всевидющих віч
Ховаємо чимдуж
І радісність облич,
І тихий розпач душ...
18.11.14

Як добре, що людина вище Смерті,
бо та – ніщо, де честь поета – все,
де вірша дух – не почуття затерті,
але любов, що у віках живе.

Як добре, що людина нижче Неба,
бо є куди хрести свої нести
і є кому, як вирина потреба,
молитися, благаючи: прости…

Як добре, що людина – рівня Слову,
в якому біль, і радість, і печаль;
надія повернутися додому
і вдача, загартована у сталь.

19.11.2014

Мов грім у яснім небі, знявся крик.
Їй змовчати було б, та не стерпіла.
Ну хто б і за роки до того звик?
Іще вночі була кохана й мила
І раптом стала гіршою за всіх.
"А сам який?" - за словом - третє, п'яте...
Образи, що збирала - цілий міх,
Тепер у нього кидала завзято.
На друзки розлетілися склянки,
Заплакали старенька мати й діти...
Усім давалась лайка та взнаки -
Та жар ніхто не міг охолодити.
Витрушували міх образ до дна,
Такий важкий! Обоє "рвали жили".
І тішився, сміявся сатана -
Вони йому немало послужили.
І пригортав дітей до себе Бог,
Хотів закрити вушка і серденька -
не вистачало рук, бо й тих обох
Іще тримав на ниточці тоненькій.
І уціліла все-таки вона -
Хтось першим затулив лайливий пИсок.
Ще почекав недовго сатана
І геть пішов... А Бог не відступився...

А я гадав що буде якось інше.
А я й не думав, що буде ось так.
Зупинется серденька, а між іншим
весь світ не зупинити аж ніяк.

Та що казати про шалений вітер.
Про сніг і дощ, там срібний десь туман.
весь світ не зупинити, а між іншим.
В старій хатинці помираю сам.

І холодно і лячно щей скорбота.
І розум мій окутаний журбов.
І світ вже не сприймаю, як раніше.
Здається сон, жахливий сон.

Тут пів землі гуляє так безбожно,
а решта у скорботі і жалю.
Невже кінець? невже не стихне вітер ?
Не зупинити нам симфонію ось цю !

Мені не бути заключним акордом.
Я стану крапельков серед дощу.
І світ не зупиню тепер вже точно.
Житття триває тут!!!

симфонію дощу не обірвати.
І музику вітрів не зупинить.
А сніг усе додолу припадає.
Та світ не зупинити ні на мить

 
депутатом мені не бути…
а прем"єром, мабуть, запізно
а собою до смерті - круто!
кожен день до обставин різним...
хай синичка ще грає в сніжки
мій журавлик обрав Маямі…
баба Галька все ходить пішки
її пофіґ, що там в роялі…
нас притисли, і це логічно
навпростець - ще не значить близько
так було і так буде вічно
бо пристойно - коли не слизько…
маю зайвий квиток причастя
тільки так - це між нами, друзі -
поруч ночі чатує щастя
біля хвіртки своїх ілюзій…

а собою до смерті - круто!
18.11. 2014.

Колись настане День, мине твоє життя,
Чи в світі цьому чи уже в труні
Про тебе скажуть: «Жив для Майбуття!»,
Або гидливо чвиркнуть – у лайні.
Ні-ні. Не правний нас ніхто судить,
Бож навіть Бог і той грішити міг,
Та час від часу думаєш про мить,
Й останню постіль, у яку би ліг.
Коли пливе байдужий час навкруг,
Лиш ти, як вир, шукаєш шлях новий,
І крізь ворожий стрій думок-недуг
До чогось прагнеш, доки ще живий.
Підйом-падіння, знову те саме.
Це рух по колу, чи таки вперед?
Щось спонукає, ніби в спину дме,
Полишиш пам’ять гірку, ачи мед?...

Ераст Іваніцький, листопад 2013р.

Первый снег. Свидание

И выпал снег...
Еще несмелый, робкий...
И ты в маршрутке,
Сквозь сплошные пробки-
Обычное при первом снеге дело-
Ко мне руками тянешься несмело...
Мы встретимся...
Соприкоснемся ртами...
И на губах
Несмелый снег растает...
И не испачкают суровых будней тени
Предельную кристальность отношений...
Пусть снег несмелый
Трепетно кружится,
И тает с краской
На твоих ресницах.
Пусть нас теплом коснется в одночасье
В круженьи танца зимней вьюги счастье...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=537833
рубрика: Лирика любви
дата поступления 18.11.2014
автор: Сокольник

Коли ілюзій тонкі суцвіття
Стають химерами й міражами,
Дев’ятим валом іде надмірність
Нахабства й жлобства
Й ламає віри святі вітрила,
Коли мовчання, немов утроба
Тривоги й страху,
Коли невтішні
Новини лізуть у всі канали,
Товсті каналії лічать душі,
Неначе гроші, на полі бою,
А сонце висить на нитці болю,
Неначе лампа в чужім під’їзді,
Коли знайшовся єдиний вихід
Й твоїм обличчям уперся в стінку,
Коли стріляють тобі у спину
Не холостими, та ти в жилеті
Броні тонкої, що пахне смертю
Вже убієнних,
Коли сповзає, неначе ковдра,
Із тебе тіло,
Коли у мушлі душі твоєї
Немає світла,
Нема повітря,
Нема нічого лише свобода
Зробити вибір: від чого вмерти,
То грудка солі спиняє серце
Щоб народити
Мільйони версій.

18.11.14

ти просто поруч був
коли мені життя
свої сюрпризи вміло посилало
коли боліло
навіть убивало
коли вже навіть сліз було замало
ти відчував
та зрештою і чув
як я молилась Господу не всує
бо вірила що він мене почує
ти розумів мене без жодних слів
допомагав спіймати птицю синю
повірити у казку не_осінню
намалювати те чого нема
я дивувалась інколи сама
що ти так тонко вмієш відчувати
бо я могла нічого й не казати
а просто щось шукати у собі
в поезії чи у небесній висі
ти зберігав гніздечко наше в стрісі
а ще не замикався у собі
а виростав над буднями і віком
мовчав
терпів
був просто Чоловіком
найкращим найдорожчим далебі
тому я і не дякую тобі
а просто знаю - ти у мене є
такий що навіть з пекла дістає
душі надійний меч надійний щит
супутник мій
на "много- много літ"...
11.11.2014