чи то схоже на стукіт коліс...
чи то серце ось-ось випурхне…
заголовки спішать навскіс
у самісіньке пекло вибухів…
остогидли по горло усі
знамениті й забуті іменники
ой спиніться, я стрибну зувсім
до своїх у сім"ю кулеметника
14.11.2014.

у ветхім сні сердечно їй тулися,
цілуй у ліву всміхнену брову
чорнильнОцятковану дугу,
лобзай чоло, уклінно покорися.

у ній ти рафінадно розчинись
офірно, так приреченопокірно,
- дівча моє чекай, постій-но,
лебідко краснопера усміхнись.

заспраглу душу ти йому скропи
олієеліксирами і мирром,
і обкури сакральності кадилом,
однинівічно сполу - ВІН і ти.
2014

кінець - і це чудово.

'2014

розкажи мені вперше хлопче солодкогубий
колискову ніжності на ніч я не засну
доки вітер приносить звістку з могил що грудень
поза межами воєн оголосив весну
доки ти теплошкірий поруч й хоробросерций
бережеш від віхоли вибухів сни та дні
я замкну розпечений подих квінтами терцій
на твоїй розміченій картою куль спині

я все знаю хлопче ці ночі безсонний відчай
як болить променева кістка а час тече
я висотую з тебе страху останню вічність
прихиливши стомлено голову на плече
я складаю смертельні пустки у передсердя
і відлунюю пульсом пройдених скрізь доріг
розкажи мені хлопче про мінометний серпень
коли падав на скроні чорною млою сніг

прокажи мене хлопче крізь оніміння визнай
не мовчанням не болем голосом молитов
я листопадом сивим з тебе визрію пізно
доки гусне соком в руці калинова кров...

Укрили землю руни листопаду,
Ті вогники, зігрітися завада.
У сиве небо зник пташиний голос,
Вітри не дочекаються розколу.

Навколо знавіснілі сірі тіні,
Надія скоро стане на коліна.
Та зимно. Де ж те полум’я? Так зимно.
Стікають в іній краплями хвилини.

То серце квилить криком журавлиним.
Чому завжди шукатиме провину?
Химерність сутінків не розжене пітьма.
Іде зима. Таки іде зима.

                              І
Ідуть завойовники нас воювати.
А з ними і найманців ціла орда.
Невже і катюгу народжує мати?
Невже їх вмивала свячена вода?
               Це нас випробовують наші і ваші
               у чаші терпіння на гнучкість і злам.
               Батиї культури імперії Раші
               готують майбутнє своїм королям.
Парафія фюрера суне у бойню.
Наука не винайшла бука Кремлю.
Московські отці православ’я достойно
корону царя подають королю.
               А голий король ще й показує м’язи.
               Ну, явно засушений мініхеракл,
               якому і досі не вправили в’язи
               боєць карате або Ярош-козак.
І шуті, і люті ідуть Ліліпуті.
За ними – царапнуті і кацапнуті,
яких мавзолеї чекають в раю.
               А он фарисеї, кати і пілати,
               які Україну взялись розіп’яти,
               а обіч із нею і Рашу свою.

                              ІІ
А наші?
               А наші висовують гасла,
боргами поповнюють бідну казну
і списують на героїчну війну
нечувані наслідки головотяпства,
і поки надія іще не погасла,
то мають ідею…
               Та ще й не одну.
Але найогидніші –
               хатні злодії,
               манкурти й убивці у наших полках,
               які уповають на анти-месію
               із ликом диявола на прапорах.
І п’ята колона заповнює штати,
де пише закони чужий генерал.
І все це насправді одні маркітанти,
у кого на совісті кожен провал.
               Що Бога гнівити?
               Такий серпентарій
               лишила напам’ять радянська доба.
               Хіба воно зроду було у книгарні?
Хіба воно може бодай уявити,
що ними керують кремлівські бандити
імперії зла, де життя – боротьба.


                              11.2014

Прикладаю до світу холодні свої долоні,
закривавлене тіло його заховаю й рани.
Помаранчева осінь тоді, а тепер – багряна,
життєдайні дощі уторік, а тепер – солоні.

Відступаю на крок – це мій простір, у ньому тихо,
навіть чути бурління секунд із аорти часу.
Я відрощую крила у цьому комфорті, власне,
обламати аби об нестерпні кути безвиході.

Ти – боєць, і зрадливим вогнем обпікає спину,
ти спиняти ворожі атаки давав присягу.
Я – дружина, і матір, і донька… На довгу сагу
розтяглися мої молитви, аби жив, не згинув.

Я торкаюся неба, змикаю його в обіймах,
щоб не впало на землю, почувши свистіння кулі,
на розтерзану землю, по горло загрузлу в мулі,
у запеченій крові, немов у чернечій схимі.

Прикладаю настій із волошок, і молочаю,
і добра, і надії, і віри до світу шрамів –
і не буде війни, і не буде жорстоких армій!
Так, дружина, і матір, і донька, себе втішаю.

2014

Кохань початок - ніжний вітерець,
І в спогадах любов - вітрець ласкавий,
Кохаєш - біль! Жорстока насолода
В терзанні любих - наша зла забава.

Переклад - Ераст Іваніцький, 2013 рік

Один не втямить, чим троянда пахне,
А інший в полині і мед почує.
Окраєць хліба вдячний не забуде,
Невдячний і життя не поцінує.

Переклад Ераст Іваніцький, 2013 рік

Не уявити матір іншу
і іншої краси.
І все на світі наймиліше
за неї віддаси.

Без неї щастя, і любові,
та і добра нема.
І все це у одному слові, –
матусю, мамо, ма…

Вона у лепеті дитяти,
і у юначих снах,
а як прийде пора вмирати –
у діда на устах.

А як сама іде до Бога
багата, бідна чи убога
кудись туди – увись,
її так тяжко забувати.
Її ми кличемо до хати, –
Матусю, повернись.

А відлітаємо із дому,
як тяжко на землі одному.
Не поміняєш на хороми
матусеньку свою.
Хто Батьківщину забуває,
у того матері немає.
Тому за волю свого краю
ти вічно у строю.

Вона і нині зве до бою
з тією бабою Ягою,
у протидії до якої
немає ще, – війна.
Та нагадає Син Марії, –
немає вибору у дії.
Забула мачуха Росія
про день Бородіна.

                              11.2014

ну ось і виняньчив
вдихнув...
нарешті в стрій
неординарно!
ти - поміж кращих!
на війну...
а мамам сни
і спокій
гарний
та де там… де там
знову бій
і позивний (навпроти) "каїн"
і схоже суне буревій...
а зась, запізно
не спіймають…

бо я ось виняньчив
вдихнув...
13.11.2014.

– О Господи, Боже, надіюсь на Тебе,
Того, Хто створив і цю землю, і небо.
Співають осанну Тобі херувими…
Мерзенне посланіє – від Санхериба.
Благаю, Святий, прихили Своє вухо –
Почуй, що він каже! Відчуй мою муку!
Очима Своїми узрій, любий Боже,
Його словоблуддя гидке і вороже.
А нам поможи. І скріпи нас у вірі.
Руйнують, катують. Не люди, а звірі!
Молю, зупини їх навалу невпинну.
Щоб знали всі царства: Ти, Боже, – Єдиний!..

…молитва ще лине під куполом храму, –
А кат уже вбитий… своїми синами.

2014

Витає істини зола
над сьогоденням.
Без Бога якось прожила…
І Він без мене,
певно.
Дотліла ватра, хмарна лють
стриже покоси.
З минулого листи не шлють
в самотню осінь.
Й досі
із пустки діставать думки -
приватна справа.
Розсипалась на черепки?
Чи Божа кара -
старість?
Краплини сонця по щоці
стікають медом.
Мабуть, у кожного в душі
Шматочок неба.
Треби
скінчились… Яблуневий Спас
омив кропилом.
На потяг в небо на цей раз
не запізнилась.
Встигла.

2014 р.

На щедрость я сердце свое словно струны арфы настрою:
последний пятак в переходе подам слепцу- скрипачу,
хлеба черствый кусок пополам разделю, разломаю,
стану тенью в пустыне, в снегах я костром запылаю.

На любовь я сердце свое словно струны арфы настрою:
чтоб любимых глаза загорались вечерней звездою,
чтоб запела душа словно в праздничном храме орган,
пусть обнимет,поддержит , возвысит родная рука.

На верность я сердце свое словно струны арфы настрою:
буду матерю,дочерью, другом и верной женою,
и хоть тяжко нести мне по жизни сию важную ношу,
не предам, не солгу и в беде никого я не брошу.

На счастье я сердце свое словно струны арфы настрою:
даже падая в ад вознесусь я в небесную синь,
и в блаженстве в слезах с криком боль приму, испытаю,
ту, что дарит вселенной рожденную новую жизнь.

На память я сердце свое словно струны арфы настрою:
окунусь я в мир детства и в юности грезах растаю,
вспомню матери песню и мудрое слово отца,
и вкус свежей воды, что хмелей молодого вина.

На радость я сердце свое словно струны арфы настрою:
возрадуюсь радуге красочной ранней весною,
средь пшеничного поля улыбнусь я счастливой судьбе,
за все , что есть в моей жизни: "Спасибо, Боже, Тебе!"

Указ для дурня не закон,
і поки Ченчика із брами
не винесли вперед ногами,
усі секрети – за замком.

Оберігає їх партком
від буревію і цунамі:

                      §1
Хто володіє язиком,
той і ворочає хохлами.

                      §2
Отакої! Утопія діє,
як бувало ніколи й ніде.
Опозиція «Новоросії»
неонацію в пекло веде.


                      §3
О катюго злодійського краю,
як жадоба тебе розпирає.
І воюєш, і брешеш «неистово»
у пустелі безмежного «раю»,
де і свого нічого немає,
і «усё позаимствовано».


                      §4
Ой, ще не вечір. Ще полудень
у зір дурної слави,
допоки в Раші буде грудень,
а ініціативний дурень
очолює державу.


                      §5
І опозиція не проти
самій собі закрити рота,
бо прогнозованість Росії –
це передбачувана в дії
неадекватність ідіота.


                      §6
Де найбільше руїни усюди,
там за неї воюють козли,
і опльовують ситі верблюди,
а ведуть барани і осли.


                      §7
Відвоювали нішу у рашиста –
останній козир у брудній війні.
Нема у Раді жодного фашиста,
окрім самої неокацапні.


                      §8
Є Божа воля. Треба ката.
Європа ненадійна хата.
Але лишилось небагато,
коли не буде ані Раші,
ані потенціалу НАТО.


                      §9
Та є і інший варіант,
і поки ходять ще верблюди,
і водяться на світі люди,
і продається провіант,
то Яків у Єгипті буде.


                      §10
Немає кращої ідеї,
аніж біблійна, що говорить, –
магоги – це не іудеї.
Вони й багаті пішки ходять.
То не чекайте на Мойсея.


                      §11
Хай і прогнози невтішні,
і сподівання сумні –
ми не такі уже грішні,
і не такі ще одні...


                      §12
Тільки-що – дірка у ніші,
поки свободі, – ні-ні...


                                    11.2014

Твій погляд окрилює душу прикуту
І вітром вдається твій шепіт нічний.
Твій голос у серці, посіявши смуту,
Віночок мелодій залишив гучний.

Твій дотик тремтливий рухом несмілим
Торкнувся до ніжних квітуючих струн,
І задзвеніла душа переливом,
Злетіла до зір, полишаючи сум.

Вуст твоїх подих, палкий і гарячий,
Зігріє мене й серед тисячі зим,
Наповнить теплом, відігріє, й неначе
Незгоди всі зтануть, як дим.

2005

Вона:
Боже, нарешті здійснилася мрія –
Нині забудьте науки закони!
Ви тільки вдумайтесь – ми і стихія!
Ніч і пісок! Море чорно-червоне!
Він:
Тільки не хмурся. А небо – як небо.
Знаєш, тут є один вчений маститий…
Більше гуляти немає потреби –
Нам завтра доповідь зранку робити.
Вона:
Хвилі шепочуть, мов грають на лютні,
Море прекрасне, казково-хороше…
Серце як б’ється – у Всесвіті чутно,
Дайте ось руку. .. Попробуйте, прошу!
Він:
Дай мені спокій… Ні, я не хворий.
З чого ти взяла, що трохи ледачий?
Скільки дивитися можна на зорі?
Я за життя сто разів вже їх бачив.
Вона:
Ви не голилися? Колетесь трохи…
Легка небритість пасує Вам навіть.
Він:
Роль особистості щодо епохи…
Вона:
Може у номері вип’ємо кави?
Він:
Що ти – не спатиму… Певно не варто.
Та і закинув цю звичку погану.
Вона:
Трохи “Мартіні” за успіх на завтра?
Він:
Хочеш, щоб потім отримав догану?
Вона:
Може тоді лиш вечірні новини…
Перекладý – Ви ж не сильні в івриті.
Він:
Так, щоб вложитися у півгодини –
Завтра фурор викликаємо в світі!


...Далі не зміг доказати ні слова,
Що конкурентам не втриматись “в темі”,
Що асистентка у нього чудова,
Він же – такий, як усі, академік.

Просто до губ притулилися губи,
І шепотіли про щось на івриті.
Зрідка по нашому чулося “любий”
Між поцілунків несамовитих…

…Добре прокинутись ранком, не вмерши,
Як в телевізорі – праві чи ліві…
Сходило сонце – закінчувавсь перший
День конференції у Тель-Авіві…


13.11.2014

Йшов Опецьок по діброві,
Пляцки ніс в торбинці новій,
Перевальцем дибуляв,
І тихенько промовляв:
"Здім я пляцка, здім другого,
Не віддам тобі нічого,
Зі струмочка то запию,
Всядусь неслуху на шию.
Хто з дітей не хоче спати,
Буде лісом ми катати!
Маєш в ліжечку сховатись,
Щоб мене не дочекатись.
Маєш слухатись матусю,
Я ж за іншого візьмуся.
Спи дитинко, будь чемненька,
Біля тебе твоя ненька."

Ераст Іваніцький 03 березня 2014

Ну, хто про тебе думає? Ніхто.
Ти там не сам, один – хіба то воїн
В прихованому ребусі «АТО»,
В одній з новітніх перевертобоєнь.
Причастя із самотності та сліз,
Посвята і братання чоловіче…
Ти ж зроду би на вила не поліз,
А от уже й переступив за відчай.
Натхненники новітніх рубежів,
Де заправляє геть усім комп’ютер.
Коли це світ струхлявів, зубожів,
Чому питає «Бути чи не бути»?
Допоки ми укупі , як народ,
Перевертаєм молохів щосили,
Свіча душі на смузі перешкод
Тремтить і плаче, щоб не загасили.
2014

Ручку і папір я взяв.
Став баланси підбивати –
що в житті я цьому мав,
що не довелося мати.
НаркотИ я не вживав
ні з нудьги, ні для престижу.
На Канарах не бував,
і не швендяв по Парижу.
Та зате, вино робив
із домашнього врожаю
винограду, яблук, слив.
(А як вип’ю – то співаю.)
За кермом я не сидів
дорогого «Мерседеса».
Не дали мені надій
сексапільні поетеси.
Та зате, мав «жигулі»,
що «копієчкою» звались.
В Інтернет свої вірші
слав про все, що написалось.
Стадіонів не збирав.
Не скупляв я футболістів.
В казино не вигравав.
Не був, навіть, мером міста.
Та зате, спокійно спав,
бо не крав, не метушився.
Пісеньки свої дренчав,
і на світ навкруг дивився.
Запитаєте мене:
«Чим втішаєшся, невдаха!?»
Відповім: «А тим, що є!».
Ех, заграй моя «Ямаха»!

* * *
Осіння ніч упала на погони,
не листопадом – зорями війни.
Біда і горе, наче перегони –
кому рідніше демон із імли.

* * *
Надія умирає – після неї
лишається ілюзія: жива!
І ти радієш колиханню шлеї,
вдихаючи натхнення у слова.

* * *
Допоки ти смієшся, зло безсиле
втопити долю у лихе багно,
яке сльозами горя наплодили,
яке для духу – трясовинне дно.

* * *
Життя – театр. Люди – маски, ролі:
герой, Іуда, неборак і воїн.
На сцені – гра, а суті душ – паролі.
Декодування show - it is going.

* * *
А монументи падають на спуд
землі, довіри, сьогодення часу –
колишній ідол, а направду Брут,
що паював народ у біомасу.

12.11.2014

***
Коли наді мною
збираються
темні хмари
і смуга в житті
ніяк не минеться
чорна –
то серце і душу
лікують
“O, mio babbino caro”
і “Nessun dorma”…

9 листопада 2014

Сповивала мати сина
В ніжну колисанку,
В церкву у свята носила
І навчала змалку
І молитись, і співати
Мовою тією,
Що і їй співала мати
Ніжно під зорею.
Хлопчик ріс, іще з колиски
До свого завзятий,
Щиро Господу молився,
Гарно вмів співати.
Хтось казав йому: не в моді
Слово українське –
Зі шляху козак не сходив
І свого не зрікся.
А як стали чорні хмари
Понад отчим краєм,
Хтось ховався, сіяв чвари,
Цей часу не гаяв.
Мав би думати про діток,
Сіяти, орати,
Та в країну вліз бандитом
Той, хто був за брата.
Йдуть найкращі козаченьки
В бій кривавий знову
За Вкраїну, рідну неньку,
За співучу мову,
Ту, якої вчила мати
Змалечку, з колиски.
І нікому не відняти
Наше, українське.

Капають сльози Мальвіни.
З півночі йде Карабас.
Люди усе ще наївні.
Владу взяли Буратіни,
що не бояться за нас.

Затужавіла на кро́ві
Рашія плодить калік.
Кожному є черевик.
Не усміхається мові
взути ворожий язик.

Ямби кусають хореї.
Цілить у вояка
гола до пояса Гея.
Сіла на сонце Корея,
Рашія – на їжака.

Пише диктант Буратіно.
Правила дуже старі.
Силу диктує країна,
де зберігається міна
кожного в програній грі.

І воювати не проти
«ново-» і неосім’я.

За потойбічне ім’я
гинуть бійці-патріоти.

А, учепившись на дроті,
ляльками смикає, – Я!

                              11.2014

либонь, ота страшна картина
єдина упродовж сторіч:
вирує люто і нестримно
у жовтні горобина ніч…

небесні вистиглі безодні
гроза випробує на міць…
на чорнім тлі – зоря самотня
і хижі зблиски блискавиць…

така шалена веремія –
хоч посміхайся, хоч кляни…
а зірка – як сльоза Месії…
а грім – як регіт Сатани…

Ця осінь пахне стернею,

І свіжістю розпилу дерева,

Відтінками сірого неба,

Вогкою напрочуд землею,

Димами і телеграмами

До Бога,

До ката,

До совісті...

Лишаються епіграми...

нечуті, нечитані, болісні...

сатира, смак диму, зима...

лишається хтось непочутим...

надія на краще...а там...


можливо, нас Бог не забуде!

Узявся пітьмою осінній Едем,
зникає поволі,
а ми не свою знов покару несем,
і смуток, і болі.

Ми шмагані вітром. Холодні дощі
нам очі скололи.
Й тумани... Здається, тумани оці
не щезнуть ніколи.

А ми ж, пригадайте, цвіли навесні,
розкриливши віти.
Тепер лише можем, немов навісні,
для вас багровіти.

Колись ви назвали ведмежими* нас,
не знаючи, хто ми.
Марне. Ми узимку врятуємо вас
від білої втоми.

* Назва Барбарис походить від латинського «beiberi», що означає «ведмежа ягода».

(12 листопада 2014)

В Івано-Франківську провели в останню путь бійців, котрі загинули під Іловайськом...

Як сирени голосно плачуть!
Як невтішно мами ридають...
Янгол темний збісився наче,
Пожираючи світло з Раю.
І не видно кінця і краю...
І нема ні кінця, ні краю!

Домовини по чорних селах.
Домовини на перехрестях...
Мова сіється невесела.
Сумно в'яжуться перевесла...
Тихо молиться Божий Тесля...
На хресті знову Божий Тесля!

Сотні вервичок, сотні свічок...
Вже й до тисячі недалеко!
Як же можна глядіть у вічі
І брехати усім так легко,
Що не відає ум, де Пекло?
І не знає душа, де Пекло...

Як же гірко ревуть серени!
Серце болем на кусні крають...
Ти молися, прошу, за мене,
Бо чи виживу тут - не знаю...
То ж не видно кінця і краю...
І нема ні кінця, ні краю...

(5.09.14)

Щоб мудрим тебе люди пам'ятали
Двох принципів не зраджуй і за сало:
Опухни з голоду, ніж їсти, що прийдеться,
Будь краще сам, але не з ким зведеться.

Адаптація Ераст ІВАНІЦЬКИЙ, 2013

Із точки «еН» у точку «еС» повік
зі швидкістю земного часоплину
прямує потяг – як хуткий потік,
усіх живих несе у цю хвилину.

Усе, що має бути, так і є:
дорога, пасажири і вокзали.
Відповідає кожне за своє:
вибоїни, порядок і портали.

Чи кожен доїжджає до кінця,
якого сподівався, сівши в потяг?
Вам не знайти ні мага, ні жерця,
що міг би угадати долі посаг.

Дорога ця, мов у краю чудес,
яву і згин єднає без пориву,
бо кожен раз, як хтось зійде на «еС»,
на «еН» сідає інший в мить щасливу.

На цьому перегоні сон життя
плекає і леліє щастя мрії,
а ще несе у вічне каяття
останнє, що тут є: земні надії…

11.11.2014

- Хвала царю і небесам!
Нехай живе сто років!..

…У двадцять три – відновить Храм.
Вивчатиме пророків…
…У тридцять – слухатиме ще
Навчителя святого…
…За сорок – вчинком обпече,
Що зневажає Бога...
…Душі холодна каламуть.
Грішити звичка згубна…
…У сорок сім його уб’ють
По-змовницьки, підступно…

…юрба скандує!
З груденят – сердечко безборонне.
Вгрузає в долю хлопченя
Під тягарем корони.

2014

«Що таке старість?»- питаєш і оглядаєш
Перехрестя шляхів на моєму чолі,
Кутики на підборідді... Сивину..
Гадаєш, почну повість нудну про мудрість?
Розчарую тебе, мій співрозмовнику юний,
Бо скажу: «Старість – це насамперед лінь.
Коли по вечері ти на канапі перед телевізором,
А не з крокоміром завершуєш норму щоденну–
Десять тисяч кроків своїх, таких необхідних тобі.
Старість – це коли не про книжку чи про спектакль,
А про сотні дієт та альтернативні методики
Патякаєш із такими ж старими замість радіти кожному дню.
Не подивуй, як додам: «Старими бувають і в юному віці.
Це коли байдужезний до всього, що діється в світі,
Жить без мети – аби день до вечора... Якось та буде...
Пильніш придивись до ходи тих, хто не літає,
Як це годиться вашому вікові,
Підошвами шкрябає, мовби діди предковічні.
Зі спини не просто-таки й розрізнить,
Хто з них до раю ближчий.
Не розчаруйсь – не обійду й мудрість.
Як на мене, вона там, де забувають,
Скільки ж то літ проминуло і скільки лишилось.
Словом, keep up with the times!

Хай хтось пнеться до сьомого поту
І багато води каламутить,
Не була і не буду я проти
Інших мов, що доводиться чути.


Кожен має своє любити,
Де б не жив, берегти коріння,
Бо розносить людей по світу,
Розриває нитки родинні.

Тож якщо чужина вчорашня
Стала нині для тебе домом,
Ти під впливом новітніх вражень
Не цурайся свого свідомо.

І дітей научи, й онуків
Рідній мові, пісням, основам,
І тоді не розвіють круки
Зерна роду твого міцного.

Одного не прийму ніколи,
Бо гірчить воно гірше редьки –
Відбивається в серці болем
Неповага до мови предків.

І коли у батьківській хаті
Ти говориш, немов чужинець,
Так і хочеться запитати:
Українцю, ти – українець?

Чи без племені і без роду
Безкорінний бур’ян байдужий?
Поважатимуть вряди-годи
Тих, кому своє осоружне.


І нехай хтось роздмухує знову,
Сіє розбрат і жне за межею –
Я не проти сусідської мови,
Не люблю, як ганьбляться своєї.

Похоронки, спалені мішками,
Заґрадотряди, що стріляли в спину,
Не за болото з бидлом-москалями,
Війна була ЛИШЕ ЗА УКРАЇНУ!

Народ! Під це порожнє гучне слово,
Творилось Зло без докорів сумління,
Гарматне м’ясо-люди, чи полова,
Зійшлися два кати на Україні.

В ім’я Народу нищились народи,
Прийдешні убивались покоління,
Та… знову шанс отримати Свободу,
Отримати свободу Україні!

Но, «общій враґ» поняття теж чудове,
Ним став народ, що не схилив коліна,
Боєць, чиє було останнє слово
«В ім’я Твоє я гину, Україно!»

То де ж герої, хто там із цяцьками,
Шкребеться, підгинаючи коліна?
НКВДисти із політруками,
Це їх шанує нині Україна?

Та що б приблуди нам не говорили
Поняття честі у віках незмінні,
В устах свинцем підкошеного тіла
Останній подих: «Слава Україні!»

09.05.2013

Була горда, як царівна,
Ця красуня бондарівна.
Українкою вродилась,
Їй Каньовський був немилий.
Як не приндився панисько,
Не пустила навіть близько.
І від панської сваволі
Вмерла, щоб не жить в неволі.
Бо козацькі в неї гени,
Українка – нескорена.
Повна мужністю по вінця
Йти не хтіла за чужинця.
Й ви дівчата – наші квіти,
Загарбникам не корітесь.
А робіть, як богорівна
Українка бондарівна.
Образ чистий, благородний
В пам`яті живе народній.


5.10.7522 р. (2014)

Повод

Жизнь огорчает- подруга ушла.
С кем не бывает? Такие дела...
Ищется повод... Сплетается нить...
Новость- не новость... Но как с этим жить?

Нет, не случайно "случайное действо"...
Случай бывает сродни фарисейству-
Если бы повод не найден был этот,
Был бы другой... И легко тут заметить

Что на житейских развалинах он,
Этот разрыв, был судьбой предрешен.
Криво ухмылка судьбы улыбнется-
Было б желание- повод найдется.

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=536082
рубрика: Лирика любви
дата поступления 10.11.2014
автор: Сокольник

Вони романтиками в юності були,
вірші писали, гарно малювали.
Та згодом у політику пішли
і монстрами жахаючими стали.
Чому мистецтво пересилила війна?
Чому змінили солодкаве на криваве?
Перо і пензлі, о́брази й слова
вони відкинули заради влади й слави.

----------------------

На фото картина роботи Адольфа Гітлера.

На жаль, в країні йде війна,
Та ще в порохівницях сухо
І є кого послати на...
А музика - вона одна
Нам повертає силу духа.

Не допоможе протигаз,
Коли отруту ллють у вуха.
Єдине, що рятує нас -
Це щирий, вільний, чесний джаз
І люди, що уміють слухать.

"здавалося б -
замовлю краще бонг…"
"ні, ні! не бонг, можливо цитру?!" -
не розминутись...
вийде Бог
дощем у щент різницю витре
сліпі прозріють
диво - див!
траву відродить пасовисько
і саме там, і саме тим
осяє вас: ви були близько…
10.11.2014.

бонг -пристрій для курива
цитра -музичний інструмент Закарпаття

Зорі імлою небо всівали,
Зорі додолу легко спадали,
Дрібно-перлисто блиском намиста
Перекликались неба хористи.
Тихо звучали срібні хорали.
Зорі спадали, зорі спадали...

Їм постелили теплі долоні,
Ними вінчали голови світлі.
Далей космічних подих солоний
Злодійкувато злизував вітер.
Як адаманти - Сонце в коронах
Темінь пойняло, Всесвіт розкрило.
Люди здіймались радо, розкрило...
Зорі світили, зорі світили...

10.11.14.

Наше життя – як депозит у банку,
Більше дивує, але чогось навча…
Біля вікна сів у маршрутці зранку,
Поряд зі мною сіло якесь дівча.

Глянув мигцем, не сумнівавсь – забуду,
Рушив автобус, почавши зупинкам лік.
Згодом “по ходу” море набилось люду,
Діло звичайне – в місті години пік.

Тим, що в проході важко – суцільна стінка,
Лаяти владу й мера – усі знавці.
Поряд із нами стала старенька жінка,
Ледве трималась, і сумка важка в руці.

Юнка крутила фотки свої в “Lenóvo”,
Певно приємні – зрадливе тремтіння вій…
Я не стерпів, мусив сказати слово –
Ти уступити місце не хочеш ій?

Фірменні курточка, сумка і модні джинси –
Наче не чує, щось розгляда в вікні.
– Місце звільнити не хочеш старенькій жінці?
Юнка всміхнулась і чесно сказала – Ні!

Миле і юне, років із двадцять може…
Хтось із салону – Старості теж діждé!
Жінка сказала – Хай їй Господь поможе,
Що з неї взяти – ще таке молоде.

І на моє – Прошу, сідайте пані,
Сіла, шепнувши, коли шум в салоні стих:
Ви не зважайте – вони не усі …погані,
Добрих безмірно більше, ніж… отаких…

Очі у юнки чисті, як літнє море.
Соромно трохи? – питаю, киває – Ні!
Певно у неї всередині вже щось хворе,
Схоже, у серці десь на самому дні.

Потім почала в смартфона дивитись знову…
Є в неї мама? Та що я робити мав?
Дуже хотілось розбити її “Lenóvo”
З фотками тих, хто десь її обіймав.

Потім дзвонила тричі комусь аби-то…
Пари не буде? – і вийшла без зайвих слів.
І хоч маршрутку наче битком набито –
На її вільне місце ніхто не сів …


10.11.2014

десь там –

мороз на оголену твердь,

і просить земля

пухнастої ковдри,

комусь – забава,

а іншим – смерть...

заледеніло мовчання горде...

комусь – примара,

і іншим – факт,

несамовита зими жорстокість...

мені лиш – тепло,

в твоїх руках –

кохана,

отже, не одинока

Діброва проводжає осінь…
Дуби, могутні аксакали,
уже сумні і безголосі,
офірне листя поскидали…

І хочеться закляклі віти,
де крижана імла гойднеться,
руками голими зігріти –
дарма, що зашпори у серці…

Утерян номер

Твой номер утерян...
Что делать, скажи?
Простая потеря
С названием "жизнь"...
Нам не созвониться...
Разорвана нить...
И планам не сбыться...
И встрече не быть...
Утерян твой номер...
Немое кино...
И солнце в ладони
Поймать не дано...
Лишь мыслью в погоню
За счастьем летишь-
Возможно, мой номер
Ты все же хранишь...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=535874
рубрика: Лирика
дата поступления 09.11.2014
автор: Сокольник

Ходімо, мала…

Маленька, ходімо до парку,
Де осінь барвисто цвіте,
Де літо пішло, і не парко,
Де листя спада золоте,

Де ми, наче діти, веселі,
У мріях проводили час...
Що був, ніби наша оселя,
Приймаючи лагідно нас.

Ходімо, мала! Погуляєм
Стежками, що вкриті дощем,
Торішніх надій назбираєм,
І в хату назад принесем,

Надій, мов загублені діти
Сидять що в пожовклій траві...
Ми ще, як раніше, любити
У змозі. І в серці живі

Ті сонячні дні, як гуляли,
Зігріті кохання теплом...
Гуляєм... І тепло нам стало,
Хоч літо давно відійшло...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530668
рубрика: Лірика
дата поступления 17.10.2014
автор: Сокольник

О любви (несколько античное) ( 16+ )

Любовным напитком упившись во сласть,
В объятья морфея готовы упасть...
В объятья... В усталости тонем мы в них...
И все же- что лучше объятий твоих?

И снова к желаниям мы воскресаем,
Из сонных объятий долой выпадаем,
Сливаемся в жажде познания тела...
В тебя погружаюсь... Ты вновь захотела

Изысканно-тонких нагих ощущений,
Касаний внутри, истекая на... ложе
Потоками влаги, дыханий неровных,
И шепотом в ушко признаний любовных...

Пускай догорает заря за чертогом,
Туники оденем, обуем на ноги,
ремни завязав друг на дружке, сандалии,
И Выйдем глядеть в уходящие дали,

Как солнце садится за лес под горою,
И слушать, как филин нам ухнет с тобою,
И вновь отдохнем в полумрака прохладе...
Ты- нега... Ты- счастье... Моя ты отрада...

адрес: http://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=530885
рубрика: Лирика
дата поступления 18.10.2014
автор: Сокольник

Люблю тебе сильніше сонця,
Потрібна ти немов роса
Зеленим травам.
У віконця
Чекатиму тебе моя краса.

Прокинувшись від шепоту легкого,
З одною думкою про вас
Моя любове.
Молюсь я Богу
І прошу щастя лиш для нас.


2014

А у мене було із дитинством побачення.
Я просила у нього, малого, пробачення
За розтрачене сонечко, зламану гілочку,
Недослухану казку і злякану білочку,
За матусині зморщечки, дощик непроханий,
За промінчик обірваний, ранок сполоханий,
За усе, що згадала і все, що забулося...
Я до нього іздалеку знов повернулася.
Я надіялась: встигнеться. Я не знала, що втратила.
Причаївся бузок за старенькою хатою.
Між зеленого листя - із сонця мережечка.
До землі притулилась загублена стежечка.
Вже не хлипає серце - збентежено стишилось:
Тут, у цьому садку, найдорожче залишилось.
... А у мене було із дитинством побачення.
Я просила у нього, малого, пробачення.
А із яблунь прив'ялі пелюсточки капали.
Ми стояли з дитинством, обнявшись, і плакали...

1993

Війна як дім. Жаскі реалії…
Вростає тіло у бетон
І сон у касці не вкладається
У голову. Лякливий сон.

А дух епічний. Жоден снайпер
Не може вцілити у дух.
Тіла убитих розкладаються,
Але нема щурів і мух…

Бо все згоріло і розплавилось,
Хоча за мурами – мороз.
Противник гріє нас напалмами,
Привчає до великих доз.

Ми живемо. Наш дім – війна.
Та кажуть: хтось його продав…

09.11.14

Всій час ми тратимо даремно,
Коли туман шукає слід.
Душа, як ніч, повстала темна,
А замість серця б’ється лід.

Чим розтопити цю морозність,
Як подолати цю біду?
Твоє кохання несерйозне
Від тебе мабуть я піду.

Бо ти нічим не допоможеш.
Воно приречене на смерть.
І навіть звернення, о Боже!
Коханням не заповниш вщерть.