Налетіла на чоло сіра сивина,
Заболіла під ребром зірвана струна.
Не заграє вже ніхто, не поверне звук,
Не відчує вже повік дотик теплих рук.

Затуманиться в очах і безбарвно скрізь.
Де й коли оте життя піде під укіс?
Зачарує голос чий? Власний вже захрип.
Забуття дарує хто? Тільки тихий схлип.

Всі надії, що були - вже поховані.
Всі тривоги, що несли – розчинилися.
І веде потік-ріка, буйні повені.
Що врятує донесе, забарилося.

Через «неможу»,
Крізь огорожу,
Грюкає доля.
Волі доволі?

Кидає виклик,
Звихрює звикле.
Знаємо далі?
Що у фіналі?

Ще не програли.
Тільки зосталось
Трішки тривоги
До перемоги.

Ця ніч – моя!
Усім до неї - зась!
Цупка-цупка непросвітлима саржа,
Хоча краєчок сивого узявсь
І я на ніч прокинулася старша.
Хоч буде світло. Будуть і слова.
Прийдуть думки про щось погомоніти.
Хоч обрію предвічна тятива
Напнеться сонцем, зливою і вітром.
Хоч я усе те знов переживу –
Занурюсь у цебро суєт по душу,
І полюблю некошену траву,
Рожеву мальву та старезну грушу.
Хоч розгублю намистечком скляним
У тій травиці вражень самоцвіти,
І буду синіх слів густі льонИ
Комусь безперестанно говорити.
А ніч – моя!
Нікому не віддам!
Її в теплі не так уже й багато.
Вона для мене - спокою вода
І сила інші барви розрізняти.
2014

Ілюзія щастя. За обрієм – тиша
і сите марою життя.
Сумління нічного уїдлива миша
гризе червоточину дня.

Час потерпає - утіха печалі
наповнює згодою дні.
Яблунь осінніх солодкі коралі
вбирають ще сонця вогні.

Серце поета вишукує слово
осяяти тлінну любов,
вигнану Богом із райського лона
в розбурхану мрією кров.

2011

ТЛУМАЧНИЙ МІНІ-СЛОВНИЧОК
ПОЛІТИЧНИХ ТРАХОЧОК

Політична прострація – тупіння;
політична проституція – ганебно,
політична порнографія – огидно,
політична мастурбація – неплідно,
політична агітація – блудіння
політична кастрація – революційно,
політична люстрація – еволюційно,
політична ротація – доцільно,
політична ж стагнація – гноїння,
політична тушка – просто проститушка.

Павло Гай-Нижник
18 вересня 2014 р.

За небокрай, за обрій, за межу,
Пішов мій біль назавжди із тобою.
Усе пройшло. Я вільна. І кажу,
Що відсьогодні вийшла із двобою.

Сама я білий прапор підняла.
Війна - завжди дві сторони медалі.
Мені дісталась чаша повна зла,
Ти перемогу питимеш надалі.

Цей трунок з часом висохне, мине,
І прийде спокій, що загоїть рани.
Тебе забуду. Як і ти мене.
Сни нагадають - був колись коханим.
17.03.14

Москва позаду. І моя рідня
Уже без мене зустрічає осінь.
А я - додому, в Харків, бо ні дня
Нема, щоб я не згадувала просинь

Над рідним краєм, зболеним від ран.
Від усього, що впало в нашу долю.
"Дніпро", "Айдар", загони партизан -
Вони сьогодні здобувають волю.

Свої життя кладуть у вир століть,
Багато з них не знають поцілунку.
І все для того, щоб пришвидшить мить
Спасіння нас, держави порятунку...

А на московських вулицях усіх
Спокійно, мирно - дітвора, матусі.
І не висить в повітрі смертний гріх
За вбитих наших, ким я так горджуся.

Для росіян - війни у нас нема.
Вони твердять - вбиває брат наш брата.
Що ми - хохли, і Крим наш не дарма
Змогла собі Росія відібрати...

Тому до неї вже пливуть гроби,
Щоби відчули українське горе.
А їх синів закопано в горби
У наших землях. Та в уяві хворій

Не бачиться їм смерть своїх синів,
Які ще молоді і теж безвусі,
Не віриться у горе наших вдів.
Для чого їм серця? Вони ж матусі!

Отак бояться Путіна? Якби
Всі для спасіння разом закричали,
То не пливли б до них гроби, гроби,
І не жили б ми у такій печалі.

Врятуємо дітей і цілий світ,
Бо у війни обличчя многолике...
Я все сказала родичам в Москві...
Вокзал, мій дім, обійми чоловіка.
03.09.14

Жадана ціль.
Обман.
Благословення…
…Простив отець.
Одгнівався Господь.
Та досі
в молитовному натхненні
душа страждає,
усмиривши плоть.
Не раз
у світлі, радісні хвилини
причується –
самотньому в журбі:
ще Хтось
тебе зненацька перестріне…
ще випробуєш віру
в боротьбі…

2014

Для чого сонця гаряче коло?
Для чого зорі осіннім небом?
І плюскіт хвиль у Дніпрі...
Не треба!
Дует не склався, співаю соло.

Не вмерз у кригу вогонь кохання,
Не відпалала взаємна приязнь.
Життя буяє, та знак вмирання
Крізь товсту шкіру назовні виліз.

Ні, не роздраї нас розділили,
Війна. Війна!!! Ми ж обіймів прагнем.
А мо назад, до гніздечка, мила?
Коханням й смертю у нім пропахнем.

Полину смак - на солодкі губи,
Війні ж знущатись над нами треба.
Сьогодні вперше річницю шлюбу,
Двадцяту нашу зустрів без тебе.

18 вересня 2014 року

"... Вимоги до оформлення матеріалів, що надсилаються на літературний Конкурс:
4.1. Учасники мають право на власний розсуд обирати тему творчої роботи відповідно до загальної теми Конкурсу.
4.2. Літературні твори, подані на Конкурс, мають бути написані державною мовою з урахуванням сучасних вимог українського правопису,
виконані відповідним комп'ютерним набором (шрифт - Times New Roman, розмір 14 через 1,5 інтервала)..."

Край річки.
Юшки рибної горня
(по-русски - черпачок ухи).
Годинниковий механізм
щодня
торує стоптані шляхи.

Немає меж
пшеничному зерну:
йому так треба
у блакить...
(Историки всё спорят
про войну),
війна ж
і досі ще болить.

Під грім
нової зброї (за Донбасс)
іде у вічність
ветеран.
Онуки
(те, которых с другом спас)
кричать по-різному
"Майдан!"

(Да! Время -
здесь уже не лейтенант.)
Його погони -
сивина.
Для нього
"в тил" знайшовся окупант.
Страшенна скоєна вина.

А із землі й тепер
чи не щодня
кістки виходять з-під сохи.
Минуле...
Юшки рибної горня.
(Всё тот же вкус простой ухи).

18.09.2014

2006р.
Макіяж мій дивний.
Так, я клоун.
Той що над втратами ридає.
Я – твоя тінь. Ти – невідомий.
Тебе врятую із нікуди і змушу
Янголів забрати тебе до раю.
Пробач, я ж так тебе кохаю.

2005р
Так непримітно підкралася печаль
Багато так відсутнього з’явилось.
Невже тобі мене не жаль?
Невже ця диво казка закінчилась?

Прошу, лікуй мене від пам’яті теплом
Холодних рук до ніжності вразливих.
Здивуй мене побачившись як сон
В пустелі чорних янголів безкрилих.

Цілуй мене вустами що горять…
Не відвертай від мене погляд кволий!
Ти змусив знову серце зачинять
І знову лікувати його болем!

Знайди мене як тінь, ту, що живе
В минулому безглузді, покохавши.
Врятуй із лап пустоти… Знайдеш?
Я вже чекаю. Ти приходь і залишайся…

Я без Вас уже третє життя,
марю фарами теплої ночі,
не існує тепер вороття,
не забуду волошкові очі.

Тихо тануть години та дні
у промінні пекельного літа,
а у снах знов маячать мені
Ваші відблиски дальнього світла.

До нестями чекаю кінця
і осіннього свіжого вітру
щоб розставити все на місця,
щоб яскраве додати в палітру.

10.08.2014

Солдатику, чи спиш?
Зросили небо зорі…
І мерехтять собі
у темній далині.
Сьогодні через них
з тобою поговорим:
я тут коло вікна,
а ти - десь на війні…

Тут все, як ти лишив.
Осінній звичний клопіт,
лоскоче ніздрі дим,
картоплі повен віз…
У тебе теж вогонь,
та інший з нього попіл…
І дим його чудний
пекучий аж до сліз…

Тут знов цвіте каштан,
так дивно, уявляєш?
Яка ж бо в нім жага
нестримна до життя!..
У тебе також є -
грудьми бо затуляєш
цей світ такий хиткий
від кроку в небуття…


У нас пройшла гроза…
осіння і без грому,
лиш блискавки стрімкі
шугали вдалині...
Солдатику, скоріш
живим вертай додому…
А поки… тиха ніч
хай горне в мирнім сні.

2014

Хочеться чекати до світанку
променів осінньої турботи,
починати нову душу зранку,
не втрачати згубленої цноти.

Мріється забути всі молитви,
повернути втрачені дороги,
що пропали в ореолі битви,
ніби розлили на них тривогу.

Мариться чекати, як востаннє,
постирати сліз своїх солоність,
щоб забути вічне покаяння
і благословити свою совість.

01.09.2014

Тихо пȧдуть яблука-зернівки
В шерехку некошену траву,
А над нею напнуто нетривко
Бабиного літа тятиву.

Наче мед, солодко-теплий смуток,
Що на сонці щезне, як туман…
А мені образливо – чому то
Дідового літечка нема?..
17.09.2014

Їй би в матріархаті народитися годилось,-
Од ласки й доброти з десяток чоловіків зомліло б,
А то лиш я один та ще онук й сини...
Немає простору у повноті розправить крила.
Отож, як на останню приступку життя зійду,
Відкіль в інші світи вже мерехтить стежинка,
Спитаю в Господа про те, що стільки літ ношу:
«За дар який Ти дав мені таку ж бо дивовижну жінку?»

Вечір надворі, ніч наступає,
Вийди, дівчино, серце бажає,
Чистеє небо зіроньки вкрили,
Вийди до мене, дівчино мила.

Дай подивитись в яснії очі,
Стан твій обняти гнучкий, дівочий,
Глянути в личко - біле, чудове,
На коси довгі, на чорні брови.

Що є Любов? І що є біль Любові?
Коли ми чиним опір їй - болить.
І в кожнім жесті, думці, в кожнім слові
Є поза щастям нездійсненна мить, -
То спротив свій, чи світу, чи природи...
Чи поза світлом є які народи? -
Це ті, яких нічого не болить...

08.04.2006р.

Дитина із серцем навпіл,
з очима суму по вінця…
- Ну що ж ви, батьки? Схаменіться!.. –
Благає білявий янгол.

І пурха від мами до тата
у гості, на свято, на тиждень.
Великдень. Різдво. Рік. Десяток...
А просвітку так і не видно…

Немов соляними стовпами
затялись у впертому герці.
Ви – крила його! Тату й Мамо…
… янгола з раною в серці…

15.09.2014

І тільки біль породжує насправді
ту істину, те світло, те знання,
з якими ти збагнеш
Господню правду
і радість волі...
Долю – навмання
уже не пустиш
попасом,
у дебри.
Ти маєш сонце!
Сонце ж – у тобі!
Мій Боже, Господи
мій милостивий,
добрий!

Дай з болю
вирости –
у неба
голубінь!

13.09.2014

Ти прокидаєшся, щоб глянути на небо,
на білий світ, на втоптані стежки,
на цю дилему поміж "хочу" й "треба"
на воскресіння божої краси,

на порятунок, на земні джерела,
на усмішки, на сльози, на кивки,
Сплетіння доль берези і омели,
знайомі жести рідної руки...

Дивись на все - твоє життя коротке,
але ще менше тут живе краса.
І кожна мить мина безповоротно.
Не проміняй на поспіх небеса

2012

Кого слухаєш - того й правда.
Все так просто і все так складно,
і не має на теє ради...
Роззираюся безпорадно -
мав би розум якусь опору,
досвід все таки є, одначе...
Піднімаю зіниці вгору -
небо стогне, болить і плаче,
що на совість життям оголену
море лжі повсякденно ллється...
На вуста - поцілунок сорому
і кайданки тугі на серце...

Затинається стерплий розум -
він не вміє не працювати!..
Їздять брехні великим возом
мимо розумової хати…
І від сеї ганьби безликої
лютий вітер між ребер свище,
кров бурхлива по венах ріками,
і згорає на попелище
те, що звалось колись довірою...
- Гей, із попелу чи воскресне?!
Поміж диму їдкого сірого
мертва тиша… Анішелесне...

2014

Хотіла б закрити очі
і жити в своєму вчора,
де серце співати хоче
про сонце, траву і гори...

Хотіла б заткати вуха -
не дійдуть бо так новини.
Від них у душі розруха...
Була би вона дитинна!…

Хотіла б замкнути серце,
щоб там не замешкать болю…
В нім осад гіркий на денці
мені цементує волю...

2014

* * *
Дурних утрат печаль, а ще людські турботи
заповнили мій день, неначе в банці шпроти.
Піти б у мудраки, та на таємний шлях
чатує глибочінь, а не безпечні броди.

* * *
В людині бачу сенс, а чи людину бачу,
і що в її очах я, неборака, значу?
Можливо, лиш сміття, що їй, як поміч мли –
не бачити того, як я від скалки плачу.

* * *
Людське торує путь, а людяне дорогу
і кличе мудреців на поміч-допомогу.
Як із путі зійти, щоб щиро перейти
із висоти повчань до суто діалогу?

* * *
Нелегко від біди нам вберегти сідниці.
Нелегко від сміття очистити зіниці.
Зате в покути мить, цураючись гріха,
довільно нам собі пробачити дурниці.

* * *
У світ несу я мир. Але буває лячно –
а ну, хто нападе? То, мабуть, необачно
ходити просто так. Отож язик точу
і опір ним чиню. Чи ліпше? Однозначно!

17.09.2014

Ми вірили, любили,
Співали під гітару,
Та опалило крила
Не одному «Ікару».

Романи і романси
Ілюзії давали,
Та невеликі шанси
На щастя всі ми мали.

Але їх не ловили,
Бо виглядали принців
І, певне, упустили
Оту свою «синицю».

З роками все скромніші
І мрії наші й плани.
Щодалі, все видніші
Реальні ці обмани…

2014

1
йдем пошукаєм горобину
у вересневому серпанку
зомлілі сонця
мокнуть в тиші
німих світанків
Йдем пошукаєм
Дотик тиші
на ледь зжовтілім листі,-
мов у кіні німому світло
вихоплює півкадри миті:
ці горобини пишні
наче кари
За злочин тиші
За сльози верб на роздоріжжі
і
соняхи обстрижені
мов покритки
втікають в гори
аби пустити там коріння...
І лише щойно,-
крізь осені змертвіле листя,-
ти бачиш їх
німе прозріння
питаючи
вітрів південних:
А чи знайдемо горобину
у
завтрашньому клені?
1.09.2014


2
пожухлі каштани
на небі хрестами
і терпко береза
молилась увись
вона ще не знає
що посестри коси
які заплітала удень і вночі
вербовії коси
мов маки нестиглі
по-варварськи зріжуть
іржаві ножі

іржею покрились
каштани і клени
немов моровиця
облизує їх
весни не зазнали
і літо спалило
а осінь жаданих
не дала плодів
намарне каштани
шукатимуть діти
намарне, - немає
уже вороття...
І сльози берези
і кров горобини
на небі
так терпко
на небі намарне
клеймом
Запеклась

2.09.2014

Цієї осені
мої невиплакані сльози
випадуть зливами, розіллються ріками…
чи морями солоними…

Нам ж потрібне нове море, правда?
щоб на дні його залишились зради,
щоб образи старі проросли там рифами…
це ж так мало для того, щоб бути щасливими.

Ми, напевно, тоді говорили б римами,
співпадали б життєвими ритмами,
ми кружляли би тими ж орбітами,
ми б купались у морі розлитому.

Цієї осені ми станемо іншими.
І якщо пощастить – на півКроку ближчими,
чи півРоку… Хоча, зрештою, байдуже.
Восени це насправді не має значення…

Лиш би море лишилось, ти ж любиш море,
ну а я так люблю, коли ти десь поряд…
і вже зовсім, вже зовсім скоро…
скоро зливи, солоні ріки,
скоро наше пролите
із неба море.

16/09/2014

Знешкоджено ніч
І вибухнув сонцем ранок.
Розлігся Дніпро
Між двох берегів-коханок.

Прикутий до них мостами,
Лежить сумирно –
Забув про козацьку вдачу
І став покірним.

А ті береги-коханки
Ну просто кралі:
На тій, що по ліву руку
Блищать коралі.

А та, що праворуч
З перлів вдягла намисто…
І все це –
Найкраще у світі місто.
15.09.2014

Не зафіксовано утеч
Із краю смертних тіней,
Тому ладнаю віри меч
У дні мої осінні,
Аби у остраху стіні
Вікно ним прорубати
Туди, де в шафі неземній
Душі біліють шати.
І поки зір очей не згас,
Із серця ритм не щезнув,
Гострю молитвою всякчас
Меча двосічне лезо.

Далеких предків первородний гріх...
Украдене у брата первородство...
Ні, й цього разу
змій не переміг,
хоча і спокусив обманом...

Просто -
по-писаному все.
І тільки так.

Але чи був би іншим світ,
цікаво,
якби таки не Якова -
Ісава! -
благословив незрячий Ісаак?

2014

Саме бузок зацвів,
саме бралось на спеку.
Саме пташиний спів
лився, як мед із глека.

Саме цвіли сади
біля Дінця на схилах,
як наповзло сюди
наволочі... Несила

плакати чи клясти.
Зуби зціпити мушу.
Ми хоч живі. А ти
нині ховаєш мужа...

В нього очі, певно, були сині,
Погляд вдаль летів до горизонту…
Вчора Україна у Долині
Зустрічала свого сина з фронту.

Зустрічала сина на колінах,
Розуміла – впав на полі бою…
Більш ніколи не накосить сіна,
Не обійме, як кохану, зброю.

І не колисатиме малечу,
І батьків на старість не догляне…
Всі чекали мовчки, як предтечу…
Вбитий син таки вертав до мами…

Щоб вдягти востаннє вишиванку –
Рани в грудях чи у передпліччі…
У скорботі люд збирався зранку
І стояв тривожно на узбіччі.

Потім тужно голосили дзвони,
Плач-ридання друзів і родини…
Розуміли – то війни закони,
І беззвучно плакали мужчини.

Ще одна уквітчана могила…
Україно-мамо, дай же сили…
Ти сьогодні ворогів простила,
Тих убивць, що там його убили…


16.09.2014

Живим, солдате...
Чуєш?.. Будь живим!
Хай обмине тебе ворожа куля!
До серця віру Вишньому притулюй,
як зброю до грудей…
Хай чорний дим,
що так тебе жалобно обійма,
розсіється!
Молюся, прагну, вірю -
здолаєш ти ненависного звіра
і зацвете просвітлена весна…
Шануй себе,
соколику ясний!
Тримайся за життя так ціпко й вперто,
як тільки зможеш….
Не давайся смерті -
нехай бо їй віддасться ворог твій!
Ти зможеш!
Біля тебе Серафим
мечем вогненним темінь розсікає!
З чола твого
кривавий піт стікає…
Та ти не здайся, чуєш?..
Будь живим!
Солдате, чуєш?
Ти потрібен тут,
де сонце на осонні біля хати.
Тебе вимолює сестра, дружина, мати,
і вірить в тебе весь вкраїнський люд...

2014р

Серед спеки літа
вітер віє люто -
янголів побито,
серце болем скуте...
Сутеніє горе,
студеніє гадка -
сльози серцю вторять...
Та надій лампадка
жевріє, святиться -
Господи помилуй!
Хай благословиться
праведная сила,
праведна надія,
і серця гарячі.
В них любов - лелія
благодаттю плаче...
Господоньку Боже,
бережи солдата…
чийсь він милий може,
брат, чи син, чи тато…
Він чиясь надія
і життя опора…
Заступись, Маріє,
благодатна Зоре...

2014р

ТЕХНОЛОГІЇ РУЇНИ
(Смерть й відродження країни)

Перед тим, як продати державу єдину,
Плутократи врізають по трохи країну.
Перш, ніж всунути вати у люди й дать різки,
Космополи їм фантики вкурюють в мізки.
Перед тим як розтерти народ на полову,
Напівкровки змивають минуле і мову.
Не могли щоб згадати про доленьку вільну –
Вівців кинуть в кошару, нескорених – в бійню.
А коли впадуть ґрати й повстануть герої
То манкурти дадуть їм легенди й набої.
В миротворство заграють тоді різники,
Олігархи ж – в народні підуть візники
І закрутять все знов. Куплять все й розіграють.
Й тут – прозрілі прийдуть, всіх на горло скарають.

Павло Гай-Нижник
16 вересня 2014 р.

Проблеми з серцем? Це проблеми віку!
Щоб не лишатися самотніми й на мить,
Кохану варто мати чоловіку -
І телефон. Як щось лиш заболить,

То подзвонити: «Любо, задля втіхи
Тебе чекаю. Не моя вина,
Що хочу я - так, що зриває стріху -
В тобі втопитися, любаско, аж до дна.»


16.09.2014

у далекім тінистім заліссі
візерунком устелене листя
на узліссі барвиста хатинка
і живе у ній осіння краплинка

чароводу збирає цеберцем
забавляється диволюстерцем
жовтодинне намисто вдягає
синьонебо у балці купає

у волосся уплітала коралі
на обличчі усмішка у прялі
і уста калиновочервоні
білоквіти весільні у короні

милозвучно виводила трелі
чарувала м'які акварелі
і співала пісні місяцівна
світу Божого третя князівна


2014

Мирославу Дочинцю, письменникові, авторові вічного «Вічника», лауреату Державної премії імені Т.Г. Шевченка, почесному громадянинові м. Мукачева на ювілей

У місті японських вишень,
Високих, старезних тополь.
Письменник романи пише,
Сплітає сюжети із доль.

Крокує, як інші, бруківкою,
То слухає річки потік.
А стати не просто зіркою,
Дід Ворон йому «прорік».

І молиться часто Всевишньому,
«Уміє знаходити» храм.
Для нього звичайного грішного
Життя – це не просто гра.

П’є мудрість з криниці предка,
Мов роси на Срібній землі.
І сходять на білих грядках
Високі слова і малі.

Сам вітер «приносить пошту»
Із штемпелем : До запитання…
В столиці він частим гостем
Приймає найвищі вітання.

Бо слово для нього найвище,
Щось більше, як зміст життя.
Письменник романи пише
Про вічність і про буття.

Це все не заради премій –
За покликом серця й душі.
ЛЮДИНА – це вічна тема,
Як гори… і як спориші.

«Письмо» – титанічна праця
А праця – то ще і талант.
Мукачівський наш Горацій,
Сократ і, як батько – Кант.

Хай сто літ пошле Всевишній!
У щасті дожити аж… до,
До «НОБЕЛЯ» в місті вишень,
Сплітаючи книги із доль!

Як франкенштейн хотів створити щось
На основі крові й плоті.
Та в тих місцях по різному велось.
І хвойного запаху ноти
Вигравли, якусь лісову музику.
Так я почав писати пісні.
На валці якось склав одну
І сльози набігли на очі.
В них був квітучий двір
Із царською короной на клумбі.
Де я малим прочитав віршів
Багато, особливо у сумі.
В режимі ж похмуро завжди
Наче в лісі дрімучому.
Тут тільки лисиці й вовки
Злощасно кігтьми рвуть душу.

2014р.

Позираю на крісла згори,
а людське виглядаю знизу.
Мабуть, дурість цієї гри
до амебного щастя звикла.

Під ногами зникає стезя.
Ляк невідання ниє невпинно.
У якому три-де вище «я»
прийме думи мої гостинно?

Бонзи слів і саме життя
світ штовхають у різні бОки.
Не одягну я того шиття,
не засвою чужі уроки.

15.09.2014

Вовку боятися - в Крим не ходить, -
Ствердно при цьому кивне ваххабіт.
Страхополохів не терпить доба,
Вовку боятись - не йти на Донбас.

Ствердно кивнуть і прибалт і абхаз -
Вовка з обіймами братніми пхавсь,
Тільки шкода - не оцінений він...
Вовка краї обіймає нові.

Скільки тебе не годуй, Вальдемар
Ти на чужий заглядаєш димар,
Час би тобі вгамувать апетит, -
Пане, бери черевик на патик.

Знову вдягнеш ти каптанець багатий,
Тільки з проріхи посиплеться вата.
Марно ти в шкурі овечій приходиш -
Матимеш, Вовче, на дупу пригоди.

Вовку терпіти - у Крим не ходить, -
Хай до Аллаха кричить ваххабіт,
Знищить нахабство сучасна доба,
Вовку терпіти - не йти на Донбас.

Вітри вересневі
наспівують басом:
розвеснений тенор
поважним не личить…
Сумлінні тополі запалюють свічі –
земля приміряє
осінні прикраси…

Так тепло, сонячно і тихо,
Що повиходили усі
Помилуватись і подихать,
І порадіти цій красі.
Мов суєта святкова в місті,
Що всюди натовпи людей, –
Ані пройти, ані присісти
Мені безклопітно ніде.
Отож гуляю поміж ними,
Щомить вглядаючись у світ
Такий красивий і любимий
Безмежно мною з юних літ.
14.10.14

2003р
У демона закохана, стражданнями кохана
В епосі смерті й вічності
Їй подруга чужа омана.
Вона, як я, на грані вже закінчення.

Не зрозумілі вислови, словами заплутані,
Рекла їх раєм зачарована,
У вирій птахом пущені,
В повітря пущені душу сильно зранили.

Від того що ніхто не чув і звуку
І чистого не бачив у очах її –
Вона забула мучитися знову,
шукаючи правдивої теорії.

Забула підбирати вислови,
Не стала вже собі чужою.
Блукаючи пустелями іронії
Говорила правду із собою.

Позаду з косами мерці, а край дороги -
три Литвини, три Порошенки, три Балоги...

Ніхто не спить спокійно... Це – війна
на сході цілить і в лице, і в спину.
І незалежну нашу Україну
зелена обсідає сарана.

У рідну ниву хлібну, як в чужу,
сепаратисти закладають міни.
І падає зерно... Солдати гинуть
за шмат землі хисткого рубежу.

Колосся й небо – наші кольори –
зірвавши, топчуть холуї сатрапа...
Країна ж – труни загортає в прапор,
міста в жалобі, села й хутори.

О Господи, чому моя земля
стражденна знову корчиться від болю?!
Коли ж ми врешті осягнемо волю,
звільнившись від «обіймів» москаля?

о моє сонце… німбом немислимим
котишся морем у сни довоєнні
в дні недолічені і таємні
в Крим розхристаний… серцем чистий…
котишся горами в ночі безпечні
в запахи хліба тандирної печі
в мову пташину моєї малечі
в голови дикі… розкрилені плечі…

… я понівечений безпечністю
вчений вірою неймовірною
чорне горло печі тандирної
заливаю тепер зневірою…
запиваю чужими винами
я вину свою невтамовану
і шепчу за чужими спинами
марні мантри моєю мовою…

Ну що? Гравець! Піде на дно Титанік?

    Ну, что, игрок, прошел урок…
        Тетяна Мілєвська

Ну, що, гравець, - все нанівець?
Минув урок - ціна печалі
байдуже… Досвід каже далі:
та не мели таких дурниць!

Лице пооране… питання “апріорі”
(ти ще й не був) уже неміряно стояло…
але… щоб ти не був – коли таке тобі бувало?
Говорить досвід: та ж в абсурднім морі,
і не малі
пливуть та йдуть на дно реальні кораблі!
13.09.2014 18/55
Тетяна Мілєвська

Ну, что, игрок

Ну, что, игрок, прошел урок -
Цена назначена печали
Тебе не впрок. Но твой порок:
Теперь уже не до деталей!

Морщинный тик. Когда-то крик
Ты не услышал и едва ли
На твой порог вираж дорог
В сочувствие тебе послали.
30/01/2014 17/41

кінець
'2014