у час
коли поділ єдиний
на життя і на смерть
усі відтінки від сатани

пишемо чорним по білому
впевненою рукою
кольорами награємося
після війни


01.2014

Є у мене один
з п'яти можливих палець.
Не керуюся ним
я, як неандерталець.

Не стискаю кулак
з п'яти можливих функцій.
І на нігтях не лак
високих інституцій.

Не корупції дзвін
з п'яти можливих збочень.
Я у адреналін
не вношу заохочень.

Хай який материк
з п'яти можливих знає:
що робити я звик -
ніхто не заважає.

Є у мене один
з п'яти можливих палець.
Тільки Богу уклін.
І землі, де воля - танець.


28.03.2014

Згадку перейти б у греблю,
стишити роки баскі.
Ще усе на світі стерплю.
Я - ще я. Думок разки
тиснуть шию. Що то буде,
як у попіл упадуть
зерна слів? І тисне груди
псевдо-світла сива ртуть.
2014 (2010)

А.Грущаку

Рубець на серці. Ще не смерть.
Та вже з косою стука в двері.
Життя наповнене ущерть:
Вже неживі, та ще не мертві.

Пом’явся лікар: “Це інфаркт”.
Поет приречено сміявся.
Нема ще смерті. Ще не факт.
Та знову ти один зостався.

Біліють медсестер халати.
Лікарні запах вже всотав.
Заходять друзі до палати.
А ти лежиш. Іще не встав.

Забороняє лікар встати:
“Лиш хвильку посидіть - і все”.
Та ти не можеш не писати.
Народиться нове слівце.

Рядки лягають на папері -
І за строфою вірш зрина.
Мізерні шанси. Ой, мізерні...
І в цьому не твоя вина.

Поета серце все вмістило:
І людський біль, і каяття.
О, вічная небесна сило!
Лиш ти даєш мені життя.

Рядки лягають за рядками.
Пишу, немов в останній раз.
Розводить лікар вже руками.
Поет посунув в простір час.

Рубець на серці залишився,
Та не помер іще поет.
Він тихо-тихо помолився -
Й продовжився фантазій лет.

Лиш Слово Боже вік продовжить,
Діагнози всі скреслить вмить.
І доброту людську помножить.
Рубець на серці не болить...

МІСТУ ЛЕВА
Hm Fm
Коли мені не вистачає волі
C#7 Hm
І в душу лізуть кляті вороги,
Чи може щоб втекти від часу й долі
Й забути про образи та борги,
Можливо у надії й сподіванні
Що ваблять мене з дивних райських снів
Я пригадаю Левові кав’ярні
І знов сідаю в поїзд Київ-Львів.

У Львові знов туман і дощ іде
Малюючи на храмах візерунки
Бруківкою потік води тече
Немов би очищає наші думки.
І залишає вічне та святе
І вимиває з душ брудне та грішне
Немов свічки в церквах каштан цвіте
І квітне все у рясних білих вишнях.

З кав’ярень всюди музика луна,
І чутно скрізь співучий гомін мови,
І в серці грають струни скрипаля,
На щастя на домах висять підкови.
І навіть леви інколи, бува
Одягнені у білі вишиванки
Тут «Слава Україні!» не слова
А залп її героям на світанку.

Я знаю, що мене чекаєш ти
І серце переповнене любові
Від святості, тепла та доброти
Які мене зігріють лиш у Львові.
І, може, десь між вулиць та церков
Весною серед вишень та каштанів
Зустріну в місті Лева я любов
І зорі подарують нам кохання.

Я тут немов на хрещення своє
Вмиваюся музичними дощами
Щоб в серці залишити лиш святе.
І збудувати із любові храми.
Хай збудуться княгині Ольги сни,
Хай леви бережуть церкви і замки,
Хай прийде свято волі і весни
Як вдома запах кави на світанку.

І я в своїх надіях й сподіваннях
Що ваблять мене з дивних райських снів
Знов пригадаю Левові кав’ярні
Й біжу мерщій на поїзд Київ-Львів.

30.11.2012

КОТИКИ ВЕРБОВІ
(слова та музика Павло Браницький,

Коли у лісі сходить талий сніг
І залишають нас тріскучії морози
На гілках верби з подихом весни
Зима дарує на прощання срібні сльози.

І з першим світлим променем тепла
Краплинки ці із царства церемоній
Заграють дивну музику добра
В оркестрі сонячних і радісних симфоній.

приспів
Можливо я, можливо ти
Відчуєм перший подих ранньої весни
І срібні котики вербові -
Початок музики кохання та любові.

Весна одягне в ледь-зелене ліс
І перетворить краплі та сніжинки
Із тих зими прощання талих сліз
На срібні і м`які верби пушинки.

І котики пухнасті на вербі
Неначе нотки на небесних райських струнах
Нам подарують музику землі,
І почуття кохання незабутне.

приспів
Можливо я, можливо ти
Відчуєм перший подих ранньої весни
І срібні котики вербові -
Початок нашого кохання та любові.

12.02.2014

Ну что ты с веником своим
В наш дом врываешься без спросу?
Мы сами толк себе дадим,
Найдем работу пылесосу.

Да, пыль у нас, и мусор есть,
Как раз уборка в полной силе.
Но помогать не надо лезть,
Тебя об этом не просили.

Твой дом и сам в грязи, поди,
Как никакой другой на свете.
В стране порядок наведи –
Той, за которую в ответе.

Отъедь немного от Москвы,
Зайди в больничную палату –
Там ни лекарства, ни жратвы,
От интерьера страшновато.

А чуть подальше – и дорог
Таких на свете нет в помине.
Ты б лучше сам себе помог,
Чем лезть с «подмогой» к Украине.

Твой дом – большой, но в нем бардак,
Порядок лишь в твоих покоях,
А остальным сойдет и так,
Пускай копаются в помоях.

Для них есть двадцать пятый кадр
И «новости» от киселева.
Для неподдавшихся – тайга,
Пусть не в угоду скажут слово!

Со скуки спившихся ребят
Тебе не жалко, лже мессия?
Нигде на свете не гнобят
Так русских, как в самой России...

Союз нерушимый (как капсулу ртути)
сплотил у границы на матушку-Русь
таксист-самоучка с фамилией Путин
и юзом пиарит в Советский Союз.

Что-то ему неизбушечно (с тостами)
Бабка Яга ворожила в судьбе.
После ухи с мухоморами толстыми
мнит: "КГБ! КГБ! КГБ!"


28.03.2014

Сонечко щиро послало
Перше ласкАве тепло -
Синє озерце фіалок
У низині зацвіло.

Сумно душа завмирала,
Та посланцями весни,
Сяяли очі фіалок
І не чекали війни...

2014

Рядків графоманних
Нікчемний баласт
Навряд розворушить
Юрбу різноперу.
Словами згрішивши,
Міксую контраст
На вічному полі
Сумного паперу.
Та гірше було
На душі, ще коли
Її не живила
За римою туга.
Обличчя Отця -
Чистий аркушів лик,
А сповідь моя -
То строфа недолуга.

27.03.14

Моя країна у війні?
Так не буває!
Ця думка душу всю мені
І серце крає.

Моя країна у вогні?
Це божевілля!
Не спати, людоньки мої!
Спиніть свавілля!

Не проливай братерську кров,
Запеклий брате!
Спинись, ти вже межі дійшов –
Не йди вбивати!

Як збожеволів, у гамівну
Сорочку зв’яжем.
Як ти розв’яжеш цю війну,
Кістьми поляжем,

Але покажемо тобі,
Що значить воля
І як нам на своїй землі
Сміється доля.
27.03.2014 р.

очі – завидющі
руки – загребущі
совісті нема
і уся «вєлікая» –
то одна тюрма!
править Цахес, править
хиже око скалить
на сусідський двір
як голодний звір:
там кипить робота
люд прогнав достоту
бандюків
ще й лунає спів –
так би все і з’їв!
танками гримкоче
вище себе хоче
підстрибнути ввись…
фюрере, «очнісь»!
зовсім-зовсім скоро
буде тобі горе
жде тебе гаплик:
суне на Московію
жовтий Сходу лик
впАде зла імперія
як і не було
о, як ми зрадіємо:
загуло…
жде тебе відплата
вже недовго ждати
світова спільнота
(спершу всякі ноти)
але дасть відвіт
путлера зупинимо –
ми і всенький світ
2014

Є небо високе за хмарами,
А може, десь поруч, отут.
В той день загорілося зарево,
У камінь зімкнувся редут.

– Стріляти прицільно, уразити,
Ну, щоби убити, – наказ.

– Чи це «бойовик», сцена наживо?
Чи людськості скінчений час?

– Їх вже двадцять вісім поранено.
– Ні! Вбито! І вже п’ятдесят.
– Чи смерті кордони огранено?
– Бог знає. І їх сімдесят.

Назвали Небесною Сотнею.
Летіли, злітали... Сто шість?
Чи болю кордони огранено?
Хто скаже? Ну хто відповість?

А кров осипається квітами
На землю, бруківку, щити.

– Ми стали легкими і світлими.

Лягають на груди хрести.

шаг назад
в историю родины
на словах
все печали пройдены
а в глазах
нет ни искры радости
нам бы знать
обойти как напасти
как друзей
не продать и родину
как понять
что дорога соткана
что судьба
испытание жалостью
что друзья
познаются радостью

27.03.2014
#TaniaMilewska

Мерехтіння, чорте… Ні, здається -
достобіса мертвих кольорів!
Приласкавши притчу во язицях,
виглядаєш, ніби й не здурів…
Потороча, вмієш торочити
кожну свитку радісних небес.
Хто ж забрав у тебе око сите,
що неситим, як Великий Пес,*
землю всю ковтнув би і невгодних
на смертельнім ложі розпростер?
Нахилився рилом до безодні
й по-російськи нам речеш тепер
про свої замурзані простори,
де без крові нидіє врожай…
Крок іще…
Тебе клястиме й морок
і покриє посмішку іржа.

*Сузір’я

І час іде, і сніг іде, і я...
По колу? В далину? По вертикалі?
Дана мені небесна колія,
Чи Шлях мій вороженьки налякали?

Ненавидів я зграйки потайні.
Прощав самотніх і шляхетних звірів,
Які дитинні в серця глибині,
Яким я вірив.

Європи чорну правду, крик вітрів
Моя душа із болем фільтрувала.
І вірш мій на березовій корі
Червоним шрамом скальпельно писала.

А Всесвіт руку світлу простягав.
І котенята спогадів топились.
І мила, не страшна, Баба Яга
Натхненно снилась.

Ембріональна радість у крові.
Весна.
Берези – мов корови дійні.
Лиш серце розрізняє: що навік,
А що «по п’янє» ворогом навіяно.

Без бою ця поразка на віки.
Куди мені подітися від себе?

Я знову вовк.
А вовк не їсть з руки,
А тільки з неба...

21 берез. 14.

Образа інтервалом в краплепад
Блискучо кривиться засмоленим асфальтом,
Втискає "все ще буде" у "навряд",
Загоює "терпіти" у "не варто".

Та посмішка одвічної брехні
Засліпить сумнів сяйвом інтонацій,
Постелить м'яко прямо на стерні
  Пробачено
      під занавіс...
            Овації!!!

2014

СМС-ку надрукую зранку –
Доню, цьом! Як завше, бракне слів…
Зичу я тобі, моя Оксанко…
Та чи скажеш все? А так хотів…

В нас весна, і небо кришталеве,
І святковий Львів йому під стать.
За тобою скучилися леви,
Відчуваю, хоч вони й мовчать…

Вперто думка крізь роки полине,
Мов щемливий спогадів ковток…
Погортаю знов твої світлини
Подивлюся – ясла, дитсадок…

Ось ялинка, очі повні дива,
Миколай розпитує Святий…
Подарунки – ти така щаслива…
Далі школа, потім випускний…

Друзі. Вуз. А ось – чужі терени…
Вперто-вперто стиснуті вуста…
Але всюди – усміх (певно гени),
І в очах – іскриста доброта.

Впевнено іти життєвим ланом,
Під удачі-долі переспів!
Півдуші отам за океаном,
Вигляда, що роблять другі пів…

Все в три слова вклалося неначе…
Віртуал також… п’янкий, як ром.
З Днем тебе, Маленька… І удачі.
І вкінці – від тата в щічку Цьом!

…Вітер березневий радо свище,
Перший цвіт уже торкнув гіллю.
В тебе ніч, і ти напевно спиш ще…
Не тривожу. Потім відішлю…


27.03.2014

У тиші безмовній, назустріч тривожній весні
прошкую стежками мовчання.
Розсипалось слово, неначе старезна цеглина,
на порох на сірий, на чорну на глину,
німотно волає: не руш мене, ні!
Не чуть на межі ячання.
Мовчанням у небо лине.
Базіки – навіки. Розваги вас тішать?
Довкола – тотальне ток-шоу.
…Хтось слово золоте знайшов –
сховав у безгоміння і колише.
2014

Ідуть у небуття
І місяці й роки...
Холоне почуття
І магія руки.

І образу того,
Що хвилював мене
Згасає ореол –
Ще іноді майне...

2014

1
я тепер на світі – один
я володар днів і годин
не ходитиму ні «до» я і ні «від»
з неба дивиться на мене мій рід…
гріє ангел-боронитель плече
біль провин мені у серці пече…
мама – сонцем кожен ранок з небес…
тато – місяцем для ночі воскрес…
хризантемами наш цвинтар цвіте
у осіннє забуття золоте…
я вітрами повидмухую пил
із хрестів осиротілих могил…

2
мені ніде немає місця
на знепритомліній землі
моя душа життям об’їсться
солончаки і ковилі…

тебе рукою не зігрію
через моря й материки
в руці нічого не лелію
лиш ковилі й солончаки…

Мы - божественные идиоты!
И на это есть ряд причин.
Ходим мы на свои работы
и куда-то бежим, бежим,
упираясь в траву ногами.
Разбивая времён устой,
мы стараемся жить "как надо".
Разрывая небесный крой,
мы стремимся увидеть звезды,
только звёздам мы не нужны!
Да и если сказать серьезно -
мы и вовсе для них не важны.
Мы стремимся постигнуть тайны,
но не в силах их разгадать.
Это смотрится все печально.
Вот и все, что хотел сказать.

18.03.2014

Ты один, ты никому не нужен,
Ты беспомощен и вовсе безоружен,
Ты стоишь один среди пустыни,
А вокруг лишь прошлое, как иней,
Оседает на твоих былых надеждах.
Никогда не будет все, как прежде.
Так зачем же душу разрываешь
И зачем несбывшимся терзаешь
Свои затуманенные мысли?
Оглянись! найди тот лучик жизни,
Что запрятан от тебя другими,
Не увидишься ты больше с ними.
Опусти в круговорот былое,
Отломай и для себя покоя
От вселенской многогранной призмы,
Что даёт и отнимает жизни.
И развеется туман в мгновение,
И сойдёт к тебе благословение.
И попутный ветер будет нежен.
А твой путь прямой и безмятежен.

11.02.2014

І ніби все іде, як я того хотів.
Але чомусь я й досі сумніваюсь.
Прожив я наодинці стільки днів,
Та все ще хворий і так рідко посміхаюсь.

Я захворів недугом цим давно.
І з того дня не знаю я покою.
Та ліків не приймаю все одно,
Хоча вони завжди були зі мною.

І ніби все іде, як я того хотів.
І залишилося всього лиш все забути.
Але чи зможу я через десяток днів,
Як і тоді, самим собою й далі бути?

16.02.2014

Мой двоюродный брат восхищается путиным.
Брат в России живет, а рожден в Украине.
Больше писем не пишет давно почему-то мне...
В "одноклассниках" фотки с Майдана - причина?.

Дядя дочки моей надо мной насмехается.
Он мосвич, украинец, а рос в Казахстане.
"Что ж ты, Валька, Россию позоришь стихами-то?
Мы помочь вам хотим, воевать разве станем?"

Без отличия знаков ступают "помощники"
По земле украинской с новейшим оружием.
Изменили с иронией горькой пословицу,
Что незванные гости - то хуже, чем русские.

А меж тем президент их, при полном сознании,
На весь мир заявляет на пресс-конференции,
Что пойдут с оккупацией к нам россияне,
А щитом впереди - наши дети и женщины.

Мой двоюродный брат! Ты за мной будешь прятаться?
Наши бой не начнут, не пойдут в рукопашку.
По сценарию путлера эта сумятица...
Дядя дочки, подставишь под пули племяшку?

Пусть вы оба "воюете" у телевизора,
И не именно я - та живая заслонка...
В генном коде у вас информация выжжена,
Там, где корни - у вас лишь пустая воронка...

Зомбоящик - рассадник сплошной профанации,
Но от здравых умов разве спрячется истина?
Не по крови сегодня родство, не по нации,
А по духу - за мир иль диктатора прихвостни

ох заклякла земля
ох зіщулилась –
наче жменька здаля
не знечулення
ій потрібні тепло
і любов людей
стільки душ присягло
війнам-голоду
стільки вір і голів
стято зопалу
глянь - у жменці малій
повно попелу

Поміж галактик Інернету,
Здійснивши вильотів зо три,
Я Вас - осонцену планету -
В сузір"ї радості відкрив.

Хоча і сам собі кажу: старий,
Збагни - но, - де вона, а, де ти!,
Усе ж творю усякої пори
Жаги і щему зоряні сюжети.

Вбрід перейшовши прози мілину,
В ліричні води радо упірну
І в глибині душі знайду катрени.

Хоч їх візьме собі без вороття
Реальність віртуального життя,
Вернеться лайк палкий від Вас до мене.

26.03.14.

Вмочила цвіт акація при ночі
у чорну плав, у великодню плав.
Її торкнули співи парубочі,
найперший схлип дівоцького тепла
гілки обмарив, леготом оббризкав,
не погасив, а тільки обірвав.
А за рікою перебите військо
неначе в ями, падало в слова,
що ними я тримав, але не втримав.
Що ними знав я, та хіба я знав...

Лечу, як попіл, мислями нагими
у чорну плав, неподоланну плав.

2014.

Мезозойний політичний лютий.
Захід Сонця з медом у крові.
Це не Будда, не Христос, а люди
Роблять людям рані ножові.

Ніч – мов свіжовиоране поле,
Де не спиться серцю від тривог.
Йдуть брати-слов’яни, як монголи,
«Рятувати»...
Хай рятує Бог
Від таких ведмежих обхапунків,
Лицемірства, злоби і брехні,
Від отруйних юдиних цілунків,
Юних рук у цинковій труні.

Колективний безум,
Царська пиха
У гримучій суміші сичать.
ХХІ-й...
Космос в душу диха
І, як мама, скрикує свіча.

Ця війна – як зла насмішка долі.
Над усім земним, над усіма.
Ми приходим і відходим голі...
Крім душі нічого в нас нема.

Але хтось упертий, мов будильник,
Чорну іскру кине в пінну кров.
І куди вертатися людині?..
До основ, братове, до основ...

15 берез. 14.

Виринає мереживом зелені мис тополиний,
Ллє п'янку прохолоду із кухля на спраглі проспекти,
Там, на крилах червневого вітру, де місто полине
В неозорі моря надгарячих обійм Дніпро-спеки.

Купідонові стріли запустять духмяні каштани,
Загуторять стрижі, як розбурхані пенсіонерки,
Хоч і краплею в галасі їх кожна репліка стане -
Позитиву не дасть у пташиному серці померти.

Буде ніжити Серпень жовтаве намисто полину,
Щось Хориву і Кию на вухо тихцем прошепоче,
Літо - справжній казкар. Як до нього все місто полине, -
Сиві тайни відкриють, не схожий на всі, інший почерк.

Dm Gm
Ти у мене одна
A Dm
Наче в річці вода
B Gm
Наче в полі роса
A Dm\D7
Наче небо із зорями...

Gm\A
Як бажанна весна
Dm\B
Як в коханні слова
Gm
Як та чайка морська
A Dm \(D7)
Що кружля над просторами.










приспів
B С Am7 Am
Я хочу щоб ти не знала біди,
Gm A A7 Dm
І ми поруч росли, як берізка із тополем.
D7 Gm A Dm
Я так хочу щоби ми навіть в холод зими
B Gm A7 Dm \(D7)
Зігрівались любові теплом, мов полум’ям.


Dm Gm A Dm\B
Я так хочу щоб ти мала радість цвісти
Gm A Dm\D7
Закохалась в весні і була щасливою.
Gm\A Dm\B
Я бажаю щоб сни, де літаємо ми
Gm A Dm \(D7)
Наповнялись любов`ю й душі молитвами.

24.03.2013

МАТУСИНА КОЛИСКОВА

(4v)Cm# (2^)Fm
Що дорожче буває у світі
(4^) (4v)Cm#
Про що думає кожен із нас
(4v)Cm# (2^)Fm
Коли бачиш як ріднії діти
4^ (4v)Cm#
Йдуть вперед поглинаючи час.
(4=)C#7 (2^)Fm
І сумуєш з того і радієш
(2=)H#7 Em
І згадаєш про мудрість віків
(2v)Hm Em
Бо пожнеш тільки те, що посієш.
(2^)Fm (2v)Hm
Не складеш гарну пісню без слів.

А з пісень, що приходять на спомін
Лиш одна гріє нас у душі:
Материнська твоя колискова
Яку ти нам співала вночі.
Думи твої і всі твої сльози
З часом стали відомі мені
І їх втримати я вже не в змозі
Коли бачу… дитинство ві сні.

приспів
G C
Може в снах посеред ночі
H Em
Я побачу твої очі,
C Am
Пригадаю твої пісні
H Em
І любов твою без меж.
G C
І моя матуся знову
H Em
Заспіває колискову.
C Am
І мене як у дитинстві
H Em
Ти до себе… пригорнеш.

Промайнуть, пропливуть дні і ночі
Але знову звучать крізь віки
Колисковії пісні жіночі
Прокладаючи долям шляхи.
Моя мила і добра матуся
Вдячний я за безмежну любов
До землі я тобі поклонюся
Й колискову… співатиму знов…

27.01.2013

НАД ЗЕМЛЕЮ МІСЯЦЬ
слова та музика Павло Браницький,


Am Dm
Над землею місяць
E Em7 Am
світить угорі
Am Dm
А на небі зорі
G Am /Am7
Сяють до зорі
A7 Dm
Світ чекає сонця
G C /Em7
Й спочива ві сні
Dm Am
Я чекаю хлопця
E Am
Любого мені.

А у нього очі
Як Чумацький шлях
І душа в них хоче
Політать, як птах.
Серденько у нього
Палкеє, мов жар,
Погляд, мов дорога,
Слово наче чар.

Чом дівочі думи
Та не сплять ночей
Чом сльоза у сумі
Капає з очей.
Не журись дівчина
Воля не прийшла,
Червона калина
Ще не розцвіла.

Ой калина рясно
В полі зацвіти
Ой ласкаве сонце
На небі зійди.
Ой хлопчина з чубом
Скоро повернись,
Ой дівчина люба
Не плач, не журись.


Над землею скоро
Сонечко зійде
І останній ворог
В полі упаде.
Прийдуть в Україну
Свято та любов.
Червона калина
Посміхнеться знов.

14.02.2014

ДОЩ У ЛЬВОВІ
(слова та музика Павло Браницький)

Am D
В тихих парках міста
Dm Am
Опадає листя
Dm Em Am /Dm/Em
Знов у небі Львова дощ іде…
Скрипка з піаністом
Награвають пісню
І в танок з краплинками веде…
Як в новій обнові
Різнокольорові
Вулиці нагадують холсти…
В церквах та соборах
Дзвонять старі дзвони
Ніби в храм запрошують зайти.


приспів
На старе місто… F
Я дивлюсь. Am
І Богу пошепки… F
Молюсь. E
Нехай в минулеє F
Біжать віки Am
І долі наші F
Як вода ріки Am
Течуть… F /Em
У дальню путь… Am /Dm/Em
Хай у кав’ярнях F
Грають скрипалі Am
І Львів дарує нам F
На цій землі Am
Життєву суть… F /Em
Дощі ідуть… Am /Dm/Em
Дощі ідуть Am /Dm/Em


І ми вдвох з тобою
Пошепки з любов`ю
В храм на це запрошення зайдем…
І в барвисту осінь
В парковій дорозі.
Може ми любов свою знайдем…

По бруківці й стріхах
Плачем, з сумом, сміхом
Скрізь луна мелодія дощу.
Осінь знов у Львові
Музику любові
Я до свого серця запрошу.


приспів
На місто Лева…
Я дивлюсь.
І Божій матері…
Молюсь.
Нехай в майбутнеє
Ідуть віки
І долі наші
Як вода ріки
Течуть…
В далеку путь…
Нехай повсюду
Грають скрипалі
І Львів дарує нам
На цій землі
Кохання суть…
Дощі ідуть… Дощі ідуть…

17.02.2014

Пишеться, знову пишеться,
Гребля під словом зламана,
І почуття розколються
Тріщинами та ранами.

Тиша скресає веснами,
Громом кричить як гомоном,
Марить десь перевеслами,
Марно чекає спомину.

Та почекає поклику,
Волі багряним відблиском,
Чорними снами безуму,
Срібним надії човником.

Дитинство пахне радощів слідами
І полисками щастя виграє, –
Бентежачи у згадках до безтями
Усе єство наморене моє.
Днів незабутніх прянощі медвяні
Смакую і вичерпую до дна, –
І гояться карби на серці й рани,
І старість відсувається сумна.
25.03.14

Скажи чому так холодно ночами?
Чому біжить від мене в простір сон?
Чому люблю, кохаю до нестями?
Чому порожній мого серця трон?

Скажи чому не можу я забути
Безмовний дотик і тепло ночей?
Чому без тебе можу просто бути,
А жить не можу без твоїх очей?

Скажи чому тікаю сам від себе?
Чому на серці не загоївсь шрам?
Чому постійно думаю про тебе?
Чому для мене стала ти життям?

Бо ти одна-єдина в цілім світі.
Бо погляд твій дорожчий за життя.
Бо дотик твій, немов пелюстки квітів.
Бо голос твій - то відгомін буття.

О, янгол, не ламай свій німб.
О, янгол, не розтоптуй свої крила.
Звучить навколо стільки дурних слів.
Невже ти жити саме так хотіла?

О, янгол, змий з свого обличчя бруд
Цілющою прозорою водою.
Не лий у душу тих гірких отрут.
Невже страшне щось сталося з тобою?

О, янгол, не губи свого життя,
Бо разом з ним ти ще одне погубиш.
О, янгол, у хвилини забуття
Ти по коліна у болоті блудиш..

О, янгол, поверни своє добро
І неповторний білосніжний колір шкіри.
Ти - янгол, зрозумів я це давно.
І досі я не втратив в тебе віри.

2013

Здавна Росія блазнів любить,
Слухає їх та усіляк голубить.
Царі начебто пішли вже в небуття,
Тож в Думі блазням є життя.
Чимало з того, про що влада дума,
Блазень як очевидне виголосить в Думі.
Один з них Україну ненавидить давно,
І ось її окрадено, як у німім кіно.
Та блазень спокою не віда й без упину
Горла: «Слід роз’єднати й поділити Україну,
Уперши їй автоматне дуло в груди!»
Блазень забув, а, може, і не знав
Од батька успадковане «ін хулем »,
Тож нагадаємо: безсиле все те буде,
А ненависник за намір свій отримає сповна –
Під самий ніс приперчену вкраїнську дулю.
------------------------------------------
Ін хулем - ідишський та івритський вираз, який уживають тоді, коли йдеться про щось нездійснене.

у кривому дзеркалі весни
заховала серце дивна донна –
позаяк і тепле і бездонне
скільки ж воювати їй із ним

заховала глибоко у вир
між дурманне кручене коріння
там його розпука не зустріне
не врятує ні одна із вір

донно донно ця твоя весна
крадькома сьогодні пролетіла
мов зоря крізь вирізьблене тіло
мов зоря сліпуча і сумна

Хлопчику - відьомське зілля, серця трута,
Дай мені з рук приворот-води...
Там, за межею лісу, торкають груди
Півночі холоди,
Там, за осоками, ллється темінь спрагла,
Тричі сповідує заповіт
Вітер, щоб розчинився у ватрі Вагнер
І зупинився світ.

Хлопчику, відьомське зілля, м'ята й рута,
Висвітли місяцем тінь гори...
Там, за межею неба, туманом смуток
Вистиг, тепер бери...
Тричі до сходу мене поклич, наважся,
Доки по нотам звучать вірші..
Чуєш, струни бринять тобі адажіо -
Знаковий тон душі.

Хлопчику, мла сповиває тіло й горне
Маревний сон, зупиняє час...
Тихо шепочуть нотами вітрогони
Арію задля нас.
Не зупиняйся на мить, бо ніжність серця
Зріже червневий солодкий плід -
Сік на вуста проллє густу есенцію,
Що випікає слід.

Хлопчику, відьомське зілля мандрагори,
Встигни мене отруїти сном...
Тануть в прозорій Леті вогнями зорі,
Стишує метроном
Звуки і світло сонця розвіє чари,
Вагнер застигне на ноті "ля"...
Дай мені, спраглій, з рук приворот-узвару,
Доки ще спить земля...

Я інколи сумую за листами,-
За тими, що писались від руки.
За тими, що долали шлях містами,
Тепер, чому не стало їх, і досі невтямки.
Я інколи сумую за марки ароматом,
За тим, як колотало серце від передчуття новин.
Я інколи сумую за подругою-адресатом,
Від цього відчуваю тисячі провин.
Ніколи не зумію, як раніше,
Я вкласти душу у шаблонну смс-ку.
Так хочу повернути справжність листування,
Передавати текстом від руки новини, почуття, бажання.
Вже стало так, що листування втратило свій сенс, -
Тепер сидИмо всі біля екранів.
Багато хто складає вірші про віртуальний секс,
Але продовжують вкладати душу у такі "листи кохання".
Та краще я б весь тиждень лист чекала,
Бо знала б, що то не смс-відмовка,
Що то не з телефону зідраний шаблон чи заготовка.
Бо почерком своїм хтось душу вклав,
А може, навіть, і кохання.
Так, так. Багато хто сумує за листами,
Та це пусті слова, і більшість з цих людей,
вже ручку в руки і не брав.
Є мода коротко і по-шаблонному життя передавати,
А може хтось в контакті за листами теж засумував?

Прокралася непомітно, шалено
Обняла, струсонула за душу,
Мегагерцами бризнула в венах,
Воскресила жагу нетямущу.

Виливались картини в папері,
І рядки ланцюгово зривались,
Ніби сотні пекучих амперів
У нутро ювелірно вливались.

Завела якийсь дужий реактор
І змішались у нім елементи,
В блискавичному досліднім гарті
Прокрутила небачені ленти.

Світлом сотень пекучих діодів
З частотою бистрого струму,
Оминувши закони природні
Без пігулок позбавила суму.

Підійшла ледь помітно. Шалено
Обняла, струсонула за душу,
Розлетілась протонами в венах.
Народила снагу всюдисущу...

Сенс утратили завчені схеми
І безсило книжки спопеліли.
Крізь двійкові залізні системи
Випадково із нею зустрілись...

2012

Я вишиваю хрестиком маршрути
На мапі мандрівного музиканта
У радості, в печалі чи у скруті,
Коли allegro, а коли й andante.

Це шоу вічне – бус, дорога, сцена
І сотні кілометрів у безсонні.
Швидкі сто грамів, лексика обсценна,
І знову по машинах чи вагонах.

Заради тих півста хвилин концерту
І втома й піт, і діти, що сумують,
Бо тато знову із чохлом протертим
Нову мандрівку, й знов без них, планує.

Навіщо все? Заради миті щастя,
Коли слухач і ти – єдине ціле.
І разом ви – галявина квітчаста
У Бога – сонця правди у прицілі.

Я вишиваю хрестиком маршрути,
А пальцями сплітаю гобелени
Із нот і слів, із радості і скрути.
Я знову їду, знову йду на сцену.

Коли збере у міх вітри,
лихі на вдачу,
відійде тихо в невідь стомлена зима –
лелеку віщого на обрії побачу,
того, що в дзьобі
крихту вирію трима.
Тоді вклонюсь весні,
уже вагітній маєм,
і зрозумію – може, вперше на віку –
що цей розкрилений лелека вишиває
твоє ім’я
на березневім рушнику…

Ти стоїш зі свічею в руках
І ховаєш зізнання у прах,
Залишається згусток імен,
Тихий відгук розбитий ущент.

Полонили клепсидри старі,
Що горіло – лиш спогад згори.
Терен – сторож забутих стежок,
На яких не здійснити і крок.

Забрели в невідомі гаї.
Збутий спадок чиєї сім’ї?
І роса на стопі як сльоза.
Чи достатньо холодна вона?

Стишені кроки і два силуети вночі.
Сині заграви небес і далекі громиці.
Плутає пам'ять слова і тривалості миті,
плутає пам'ять тебе у собі - хоч кричи!
Світ розщепляли дощі та спекота між них,
Світ коливався у сяйві то гроз, то майданів,
хтось матюкався уперше, молився востаннє,
світ поділявся на сильних... і дуже дурних.
Два силуети у вічко квартирних дверей,
чорна неясність і шепіт на східцях під'їзду -
здогад непевний, дитина налякана. Пізно
звіра спиняти, коли оголошено рейд
проти людей, проти волі. А ти ж говорив
щось про братерство, про спільні історію, цілі,
вірив солодким словам на відомий мотив,
доки із даху стріляли по людях прицільно...
Ти не прозрів, тільки глибше у комір пірнув,
звуку додав телевізору, склянці - міцного.
То не до тебе постукали. Так і заснув.
То не по тебе... Вдавай, що не сталось нічого...
2014 (2011)

Моя любовь принадлежит не мне.
Она судьбой присуждена другому.
А я останусь здесь наедине
Смотреть, как тучи кружатся над домом.

Моя любовь, как нежный мотылёк,
Стремится к свету, обжигая крылья.
И даже самый легкий ветерок
Её уносит в даль, туда, где раньше был я.

Моя любовь, о, как она сильна,
И молот времени её уж не сломает,
Но как же быстро все надежды тают,
Когда о ней вдруг вспоминаю я.

Моя любовь, люблю твои глаза,
Они же смотрят прямо в моё сердце,
Ведь я давно уже открыл все дверцы.
Но дверь для сердца вовсе не нужна...

04.03.2014

Мені приснився суд,
І я ж там був на ньому.
Зібравсь великий люд
У залі чималому.
Судили тільки трьох:
Мене, серце і душу.

Мене за те судили,
Що клятву я не рушу.
А серце - за любов,
що дарувало світу.
А душу - за добро,
Що ще не було вбито.

Стояли на суді ми похилившись троє,
Не знаючи за що нам не дають покою,
Не знаючи всіх правил цього брудного світу,
Який усе, що добре вмить розвіва по вітру.

Стояли тихо ми під гамір злого люду,
Немов би після цього нічого вже не буде,
Немов би після цього наступить кінець світу.
І зникне все, що є, і все буде убито.

І може б так і сталось,
І може б все це збулось.
І з часом мимоволі
Усе б людьми забулось.

Та все ж у нас у трьох була єдина мрія,
А з мрією пліч-о-пліч прийшла до нас надія.
Повірили ми втрьох, що можна все змінити.
Що можна в цьому світі щасливо вік прожити.

...

І я проснувсь від сну і озирнувсь навколо.
В реальному житті усе не так казково.
І тут не змінить все лише одна надія.
І на ногах не встоїть навіть найкраща мрія.

А суд все далі йшов убивчою ходою.
А суд все далі йде і біль несе з собою...

08.01.2014

Твоя душа для мене таємниця,
Яку я досі розгадать не зміг.
Буваєш тверда ти, неначе криця,
І в той же час ніжніша від усіх.
Моя душа давно в твоїх долонях,
Мабуть, вона вже й зовсім не моя.
Давно тримаєш ти мене в полоні,
А той полон – то все моє життя.
І я не хочу тут нести супротив,
Я зброю склав, я - твій покірний раб.
Лиш очі ніжні, що горять навпроти,
Породжують в мені безглуздий страх.
Того боюсь, що більше не побачу
Я посмішку й блакить твоїх очей.
Того боюсь, що більше не заплачу
Сльозами щастя в німоті ночей.
Боюсь, що до останнього світанку
Мого ще зовсім юного життя,
Я так й не розгадаю ту загадку,
Загадку, яка більша за життя.

2012