за ким голосить вигорілий дзвін
за ким трава поламана зітхає
за молодим за берестовим гаєм
за лободовим літом навздогін

негадано зійшли з-перед очей
у вирій невмолимо подалися
заволочивши слід зів’ялим листям
і не наздоженеш тепер ачей

Ми з вами різні:
Нам поряд тісно, -
Небесне дійство
Увись гука.

Розмови кислі
На землю тиснуть
Дощем без мислі -
Одна вода.

05.09.2014

Нізащо не сяду на цей ослін:
Недремна пам’ять прониже -
Десятком сусідських голосів,
Старих і молодих, і навіть немовлячих,
Пошматованих тоді у досвітковій тиші.
Усміхнені, задумані, ще напівсонні –
Такими їх побачив терорист-араб
І в злобі на смертоносний гудзик натиснув..
...Автобусна зупинка сьогодні тут, як і тоді:
В’язанка квітів, молитовник,
Розгорнутий там, де «Не вбий!»
Та рукотворний напис угорі:
«Не простимо і не забудемо!»
Єрусалим ще спить, тож одинцем молюсь
На цій освяченій кров’ю місцині.
Осмалена сосна на спомин хилить віття,
На зрошеній траві шпаки і горлиці пасуться –
Нащадки птаства, що розлетілося
Колись од вибуху навсібіч.

Чого ти хвора така?
Тиха і наче зурочена.
Погано спала,
В голові моделюючи злочини
Світлим Янголом
До ліжка мого ти спустилася.
Чорним Демоном,
Перевертала душу.
Нарешті -
скорилася...
Вся моя.
Оголена й втомлена
в світлі метану.
В подиху ночі
Цвітіння й краса твого стану.
Постукав світанок
Дзеркала побивши в квартирі.
Я з відчаю плакав,
Я мало собі не повірив.

Зурочена й тиха.
Вдяглась у бездарну коханку.

Лишивши намисто,
Втікала холодного ранку.


2013

Граєш скулами,
Граєш нервами і почуттями.
Ходиш поспіхом,
Спільні простори - бачиш снами.
Ти поранений,
Ти подоланий, ти здобутий.
Тими ранками,
Тою жінкою, не забутий.
Трохи диму,
Трохи кинули, знов почали.
Ми самотні,
В тому й з’єднані, що втрачали.
Я - високо.
Ти - високий, ми - колони.
Одне для одного,
Сам на сам, не для сторонніх.
Не здаватись,
Не повернутись, не пробачати.
Грати скулами - комусь завершити.
Тобі - почати.


2013

Є вічні народи. Є копії,
як демон і ангел зорі.
І знищити нас – це утопія.
Росія не вища, допоки є
наш пуп у найвищій горі.
               Літали й над нами супутники,
              носили і нас кораблі,
               та правили нами безпутники,
               являлись незвані і тут таки
               щезали, як таті, в імлі.
Були і таланти брехливості,
та й досі ще є, як на гріх
намісники нашою милістю,
що рівень своєї значимості
поставили вище усіх.
               Уїлись у серце опричники,
               що хочуть крові, як ропи,
               і їхні таємні поплічники,
               свої православні язичники:
               усякі попи і пупи.
У небі робили окраїну
з руків’я земної осі.
               І пупом рекли себе каїни.
А без України нема її –
Росії у межах Русі.
               Нема і не буде, – ату її! –
               замішаної на крові́
               у Чуді, у Мері, Москві –
то п’яної і непробудної,
то надто високо заблудлої,
як лисина на голові.

                              09.2014

Так просто: взяти й вимкнути війну –
натиснеш пульт – і тиша на екрані…
Лінивим сомом по грузькому дну,
байдужим страусом, замшілим на дивані, -

ким ти єси? Чи вимкнеш цю війну
відважним серцем, впавши на гранату,
рудою окропивши ярину,
якій віднині нам причастям стати?

Чи працею щоденною в тилу,
у волонтерській сотні, у молитві?..
О, Господи, та ж вимкни цю війну!!!...
Щоб хепіенд… жовто-блакитні титри…

08.09.2014

У четвер 11 вересня в рамках 21-го Форуму видавців у Львові в Українській академії друкарства, Актовий зал, ауд.50 (вул. Підвальна, 17) відбудеться презентація моєї поетичної збірки "Тривожні дзвони".
(http://bookforum.ua/customer/751/39.html)
Початок о 17-00.
Щиро запрошую!

Усе іде по колу. Замикає
усяка мить свою минулу тінь.
Опісля завмирає і чекає
річного циклу неминучу тлінь.

І знову коло. На скрижалі часу
нанизані епохи і віки,
і світ несе свою розумну масу
за течією вічної ріки.

Але ці миті, сущі гонорові,
за тим, як відійти у небуття,
таяться у бажанні, дії, слові
і це ми називаємо «життя».

08.09.2014

2013р
Сьогодні, ой так несподівано
Боліло моє серце.
Перед очима злітали до неба
Душі тої далекої мрійниці.
Тої що сотнями таких мала
Душ несподіванок у вбраннях синьожовточорних.
Тих що в траурі – тому причина завжди буває,
Коли душі злітають увись то є знак.
В мент такий хтось помирає
Від суму та жалю, адже
Все було врешті просто ілюзія.
І ніжним тендітливо-збудливим голосом
Жіночим співає світанок,
Сніжинками міг би закружляти такий світанок.
Подарувати мені промінчик, як руку візьму його.
Нехай мідіймає разом з воронами
Над руїнами кружляти особисто знищених ілюзій.

І в момент той, знову живу.
І вільна. Після війни стомлена.
Змучений переможець. Має натрапити час.
Можливо згодом я все зрозумію.
Лікує так час – лише зрідка,
Пекуче болюче примарення дарує.
З минулого постаті, того й серце зненацька боліло.
Привидами, примарами серед стін будинків
До неба злітали душі-ворони.
Зникли знову тіні минулого.
На певний час. Добре, й справді,
лише зрідка повертаються.

Спалахнули холодні заграви
Безголосих осінніх садів,
І схилились зажурено трави
Під гіркими сльозинками вдів.
І утрат незлічимих утома
Розтривожила сиротам сни: –
Повертайтесь живими додому,
України відважні сини!
Повертайтесь в обійми розкриті
Звеселілої дружно рідні.
Повертайтесь!.. – благають вас діти
І щасливі, і ті, що сумні...
Заблукали дороги в туманах
Заволожених мрякою днів.
Залишились відкритими рани
Дотепер на серцях матерів.
Та розлуки нещадна оскома
Стихне разом із громом війни: –
Повертайтесь живими додому,
України відважні сини!
Повертайтесь в обійми розкриті
Звеселілої дружно рідні.
Повертайтесь!.. – благають вас діти
І щасливі, і ті, що сумні..

05.09.14

ой війна-а-а-а-а-а-а...
війна-а-а-а-а-а-а…
з кожного вікна-а-а-а-а-а-а…
а моя ціна-а-а...
на лаві – труна-а-а…
ой війна війна-а-а-а-а-а-а…

ой війна війна-а-а-а-а-а-а…
хата земляна-а-а…
біль-самотина-а-а...
туга кам’яна-а-а…
ой війна війна-а-а-а-а-а-а…

ой війна війна-а-а-а-а-а-а…
я наллю вина-а-а…
у журбу без дна-а-а...
у любов без дна-а-а…
ой війна-а-а-а-а-а-а...
війна-а-а-а-а-а-а…

Ті дощі за вікном
Уночі мене будять, як совість.
Перевтомлений серпень
Останні відлічує дні…
Облогує душа.
І мовчить –
Ні рядочка, ні слова.
Бо триває війна
І на сході, і просто в мені.

Я вже звично щоранку
Молюсь навздогін літакові,
Білі шрами від нього
У небі хапливо хрещу…
З Богом, хлопці!
Прошу –
Поверніться
Живі і здорові!..
Я ж так хочу
Вночі
Прокидатись
Лише від дощу…
2014

У котрий раз гуманістична Раша
з усіх усюд везе своє «добро»:
від Яника – триколірну парашу,
від Жирика, – я мать свою і вашу,
сіль – у Артемівськ, воду – у Дніпро.
               Від Путі – побажання помирати
               усім за нього і його бабло,
               за те, що Україна – наша мати,
               за те, що їм не хочеться за ґрати,
               і щоб Росії в Раші не було.
Аби була війна і конвоїри
украденого й іншого добра –
вонючі трупи вигиблого звіра,
надію – устаканити довіру
і нахлебтатись крові із Дніпра.
               Їздові опереткові герої
               еліту світу ставлять дубала.
               Антигуманна місія конвою –
               одне ла-ла із арії орла
               за перемир’я з рисами розбою.
А людям треба: наяву, у снах
не чути пла́чу матері й дитини
у ще не завойованих домах,
і щоб рахітик не стріляв у спину,
і ще аби не катував невинних
кацап-чеченець і донський «казак».
               А я молю і прошу битий час, –
               о, Боже правди, о, пророки націй,
               оракули земних реінкарнацій,
надію дайте – жити хоч би раз
без конвоїрів і такого миру,
коли вмирають за любов і віру.

                              06.09.2014

Я заночую в Музи нині,
На нот подушечці засну...
Люблю лягти на половинну,
Хоч можу і на четвертну.

Щемливі лоскоти гармоній
Нехай присняться уночі,
Щоб зранку вирієм з долоні
Скрипічні злинули ключі,

І стрепенулись душ хмарини
У вишині органних гам,
І все, що є святе в людини,
Жива осяяла снага.

А ти пам’ятаєш: торкалося літо губ
вечірніми рейдами вітру – і ми зникали
у пусі кульбабинім, ніби в густім снігу,
а з нами дороги, будинки, мости, вокзали?..

Якимось рудавим теплом заливало світ,
на гладі калюж відбивалося небо синню,
а сонце лягало в колиску із верховіть –
і ти спотикавсь об останнє його проміння.

Від гомону трав до ріки розлітався блюз,
а там – до мостів і будинків, доріг, вокзалів.
Ми слухали літо, якого завжди чомусь
для тебе, для мене, для цілого світу мало…

2014

Ідуть батальйони до міноборони,
зривають погони із сук.
Верховний правитель в жіночій одежі
юрбі потрапляє до рук.

Над київським бруком – корупціонери.
Діждалися їх ліхтарі!
Безмірно тягнули щурі з України -
натягнуть їх і Угорі.

І зрада верховна нарешті змістовна -
в уранових шахтах пихтить.
Геть «демократичний» бруд олігархічний -
народовладдя рулить!

Бо це Україна й вона незборима!
Бо в серці дочок і синів!
Бо судна година і в змозі людина
позбутись диявольських снів!

Геть, від марнот міських і анемій,
туди, де сосни, де озерні плеса,
де вже чекає голубінь небесна
почути це: «Моя ти» і «Ти мій».

Удвох. Вони, такі ще молоді,
крізь день оцей і сум’яття невчасні
вдивляються у силуети власні
на ще непотривоженій воді.

Смеркає. Відображення оці
дощами осені ще не розмиті —
вони ще залишаються у літі
теплом руки її в його руці.

(вересень, 2014)

Чому не можу бути поруч?
Чому так сильні почуття?
Чому не можемо водноруч
Прожити разом все життя?

Чому так боляче і гірко?
Чому на серці лиш лайно?
Замість серця тепер дірка,
І мушу жити все одно.

Тепер вже нікому чекати
Мене з роботи і АТО
Тепер нема куди вертатись
І мушу жити все одно.

Чому тепер я мушу жити?
Заради чого і кого?
Тепер я вовком хочу вити,
Тепер я хочу одного...

А чого — я най не скажу -
Таємниця це моя.
Свій біль нікому не покажу,
Тебе чекати буду я...

07.09.2014

Заграла осінь повагом, небавом
в усіх садах, од болю голубих.
Аж смертний гріх прикинувся ласкавим,
аж сміх приліг на сходинках журби.

Попрокидалась папороть безмовна,
сторожею завмерла на скарбах.
І тільки дуже плакала за човном
у тридцять кіс заплетена верба.

Забрів лісник у села стоголосі:
"Такі часи. Куди я ще піду?"
І не спитав, кому то грала осінь
дощами соколиними в саду.

2014

Мене для цього світу вже нема -
Я вигоріла, вицвіла, німа...
Несуть мене - спустошену, розп`яту,
З "двохсотим вантажем" у кожну хату...
Душа моя - ранима, безборонна-
Відлунює в усіх церковних дзвонах...
Над ними дух Спасителя витає...
Для інших же нема мене.
Немає.

Колись фортецею серце було моє,
З граніту й мармуру, казали так знавці.
Та пристрасті схопили, хвилею, що б'є,
Немов зі зброєю в руці.

Зробилася руїна. Безлюдна пустина.
Сови і змії. Квітники скупі.
Розкидані, розбиті мармуру шматки;
Ожини чагарник, що шлях мій заслоня.

Я довго був один, така моя біда.
Без місяця вже ніч, без сонця день спада,
Отак прожив я ці жахливі дні;

З'явилась врешті ти у білім сяйві тім,
Для прихистку чуттів, що у мені,
З уламків від палацу, я спорудив нам дім.

Good bye, unwashed our Russia,
країна хамів і рабів.
Ніколи не була ти наша,
а відтепер і поготів.
               Травись добутим нашим газом,
               давись украденим баблом,
               але не сподівайся разом
               ні в Києві, ні «за бугром»
               сидіти за одним столом.
Конай, тюрма усіх народів,
колос на глиняних ногах.
Як чорна притча на устах,
упадеш каменем у воду
і перетворишся у прах.
               Прощайте, блазні навіжені,
               і ти, утопія на сцені,
               невиліковна як більмо,
               і на захопленій арені
               найбільше світове гальмо.
Умита кров’ю молодою,
доточуєш свої роки,
але у чаді параної
твої месії і ізгої
прокляті будуть на віки.
               Хамелеони із Росії,
               не порятує мімікрія
               продажних душ подвійне дно.
Уражена, як язва світу,
твоя годована еліта
на ладан дихає давно.

                              08. 2014

Вулиці міста вже плачуть дощами.
В парку міському мокріє листва.
Ніч огортає себе холодами,
щоби заснути – рахує до ста.

Не помагає – вогні і машини,
кров суєти у артеріях сну.
Десь аж під ранок, у пізні години,
осінь відчує свою самоту.

07.09.2014

*
О ніжне жіноче безсоння,
надтонкощі, сутінне дійство,
уява, що змінює світ, і
вже світ, що заводить уяву
до пастки - рука провидіння,
точніше, жіночі обійми,
земному несуть деміургу
натхнення реалій новітніх,
які, втім, не спинять уяви...

**
Жінки - це манкИ попереду
бажань чоловічого гурту,
що впряжений, кажуть богами,
у спраглий возитися світ.

Найближчі манки - на вечерю,
а ті, що далеко, ночами
безсонні вийматимуть душі
оголеним сяйвом своїм.

Така вже природа жадання:
Її - за новим сьогоденням,
Його - за душевним покоєм,
як мить
понад полум'ям сексу.

У донецьких степах випадково
Заблукали десантники Пскова.
Отаке "западло".
Їх аж десять було -
Заблукалих десантників Пскова.

А на Леніна площі в Донецьку
Чути мову ямало-ненецьку.
Українську Донецьк
Не хотів - хай їй грець!
Краще вчити ямало-ненецьку.

Збудували французи "Містралі" -
Та замовники їх не дістали.
Каже Олланд: "Та ну!
Не віддам на війну.
Знадобляться удома "Містралі"."

В Україні на Чорному морі
Починають навчання військові.
Їх злякався Шойгу.
Мо', втече у тайгу?
Спільні з НАТО навчання військові.


07.09.14

тут діти спиваються діти…
тут щирість розбавлена кров"ю
тут серпні не схожі на літо
і сни - відповідно - "на лОвлю"...
тут холод на всіх безкоштовний
хлібина із іншого світу
тут дні календарні не повні
тут діти спиваються… діти
тут мами у черзі до пекла
тут тати в хресті повнолунням --
сердешно розчавлені ЕКОм
їх світ в кожнім "Я" на долонях…
07.09.2014.

Істомлено ясніє осінь
Жовтіє сон немов листок
Миролюбові серце просить
Єства ковток, ясних думок
Тумани ізійдуть у світанні
Опікшись сонцем огняним
І морок ляже у смерканні
Все таки так, очима блим
І урагани у ложці кави
Обвітрить спейс осінній дим.
Усе частіше, в'януть снами
Осінній сум...і Всесвіт у нім.

Коли самотній пес
на вулиці
вичитує собачі правди
(друкуючи свою),
не тямлю я зі сну:
у мене ноги?
Ніжки...
На перехресті транспорт
(люди це),
замовчуючи "Ой, проспав ти!",
хизується "Не сплю..."
До місця, де роблю,
я дістаюся
пішки.

Прем'єра схожих фраз
(вітаються)
замішує майбутнє тісто
буденного життя.
Не заплітаю я
у відповідь
мовчанку.
"Таке ж, як і було," -
кидається
у вічі. Неучорашнє місто
полює почуття.
Проходжу реєстрацію надії
зранку.

7.09.2014

Поки діти сплять,
Пиріг піднімається у мультиварці,
Світанку роздмухана, тепла зола
Сиплеться небу крізь пальці.

Випростовуються без імен ліхтарі,
Невільно дротами прикуті.
У сірих долонях голодних доріг
Збираються жовті монети маршруток.

У вікнах спинаються клаптики штор,
Пищить мультиварка нечемно.
Дороги в монетах поміж ліхтарів
Купляють собі наречених.

Я так страшився тої миті
Коли ти скажеш ці слова:
- «Без тебе житиму на світі
Без тебе ж якось я жила?
Я звикла жити в тому ритмі,
Коли планую все сама.
В моїм житті, в цім алгоритмі
Немає місця тим словам
Якими душу ти зливаєш,
Якими кажеш почуття
Як на мене ти чекаєш
І мрієш як про вороття.
Пробач, що так у нас все сталось,
Пробач,кохати не змогла.
Тримайсь,аби життя не обірвалось,
Аби не з’їла його мла.
Якщо пошлють — ти повертайся
Із зони смерті та АТО,
Не помирай, життя тримайся -
Мені ти друг — не бозна-хто!»
Але це сталось... Ти сказала...
І в серці тріснула струна.
Я милувавсь,коли ти спала,
Для мене завше чепурна.
В моєму серці ти навіки,
В моєму серці ти одна.
Стечуть із серця крові ріки -
Цю чашу вип'ю я до дна.

07.09.2014

Ідіть усі, кому зі мною тісно
Ідіть усі, кому
Гидко
Бридко
Сумнівно
Тлінно
Ідіть.
Я звеличую долю
Я молюся своїм богам,
Я втрачу, завше, сором,
Аніж себе серед пустельних драм.
Кожного жахливо-прекрасного тижня
Кожний щасливий день,
Я відчуваю, що знаю багато,
Але надто на даний момент.
Я прошу, щоб йшли усі,
Кому зі мною фальшиво,
У кого зі мною розійшлись шляхи.
Одне, я молю, залиште -
Мені мене залиште І
Йдіть.

Світи мені, любове осяйна,
Весну життя даруй душі, Богине,
І музику, де плаче глибина,
Тонкого болю ронячи перлини.

Люблю тебе, небесна і земна,
У пречудову і похмуру днину,
Леліє сни чарівні таїна
У величавій горизонту сині!

(Це – наслання з диявольських куліс,
Коли полуда очі закриває,
Омани серця непролазний ліс?..)

Веди вперед, за овид небокраю,
Імлу прониже ніжний сонця спис –
Його кохання світло окриляє.

27.08.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

То не в цирку, не жарт репризи,
Де два клоуни гнуть своє…
То дарує життя сюрпризи –
ОХУ-инія в світі є!

Ну, приїхав, не знав, бідака –
Він до витівок сам мастак.
Головний ОХУ-ин заплакав,
Як монголи назвали так.

Може з гордості (чи “до слова”)
За свою ОХУ-ину-мать…
Що вона така… загадкова,
Що “умом” її “нє понять”.

Що могутня й всесильна, знацця,
Одностайна, як моноліт!
Що сусіди її бояться,
Бо як що – то “іспєпєліт”!

Сльози витер рукою трохи –
Ми – вєлікіє! Всі – слабкі!
ОХУ-инія – знак епохи!
(ОХУ-ини – вони такі!)

І брехав ще при білій днині –
Ми за мир! Повернувсь язик?

…Добре, світ хоч не оху-инів,
ОХУ-ина не слухав – звик…


6.09.2014

Туди, де все - рукою до руки,
теплом до вій і пасмами до скроні,
туди, де сон розбитий на скалки
губами гріє ягоди безсонні,
пішов Господь - як музика, хисткий -
безсмертники сушити на осонні.

2014

А десь є місце на землі, де тиша миру
і бог війни зарив у схов свою сокиру.
Там скачуть коні у степах, ковильно-сонних.
В душі немає почуттів, лілово-чорних.
І не шукають ворогів, бо їх так мало,
що пальців на одній руці і то би стало.
А у героїв без борні ржавіє зброя,
і височіє у віках антична Троя.
А десь є місце на землі(чи серце мріє?),
де ходить янгол між людей і згоду сіє…

06/09/2014

Дано мені тіло – робить що з ним,
Таким єдиним і таким моїм?

За радість спокійну дихать і жить,
Кому подякувать краще скажіть?

Я садівник, я ж і квітка однак,
У темниці світу – не одинак.

На вічності скла уже залягло
І дихання моє, і тепло.

Мій візерунок застигне на нім,
Непізнаний донедавна ніким.

Хай миті стіка каламуть брудна –
Візерунок мій не закреслить вона.

1909

Дано мне тело - что мне делать с ним,
Таким единым и таким моим?

За радость тихую дышать и жить,
Кого, скажите, мне благодарить?

Я и садовник, я же и цветок,
В темнице мира я не одинок.

На стекла вечности уже легло
Мое дыхание, мое тепло.

Запечатлеется на нем узор,
Неузнаваемый с недавних пор.

Пускай мгновения стекает муть -
Узора милого не зачеркнуть!

1909

Ось і човен в замерзлій воді…
Очерет -
Сивий трепіт завмерлий
Вітер в спину штовхає:
- Ходім,
У неділю повернемось вербну…

Дикі гуси майнули до хмар…
Їм учора приснилась негода
Залишились всього кілька пар
Кажуть, дітки у них, і господа…

На замерзлій воді очерет…
Виє вітер… Зимова картина
І, мені… а я вам (тет-а-тет)
Зачекаю, чи вийде дівчина?…

Не дивує замерзла вода
Магнетизмом своїм, і по суті
І здавалось би… от тобі й на -
Ми сьогодні удвох призабуті…
06.09.2014.

***

Трудися на землі.
Паси овець.
Твоїх плодів очікує Отець.
Не приховаєш -
видно все Йому згори:
за вмістом серця
Бог оцінює дари.

***

- Забудьмо чвари!
Бог - суддя нам, брате.
Ходімо в поле,
нивку обробляти...

...Земля пустує.
Небеса мовчать.
У спадок людству -
Каїна печать.

***

Вже весь твій рід
по горло у крові.
А ти новій
натьмарився добі.
І не розкаявся!
Лише лицем змінився.
Та ж чорна заздрість.
Той же братовбивця.

2014

Я - донька, мати, я - сестра, дружина,
Я - гілка з дерева держави Україна.
Я - день і ніч великої родини,
Що воду п,є з криниці України.

Я - брунька весняна, майбутнє плоду,
Що стане часткою великого народу,
Що не шукає в річці часу броду -
Виборює всім бажану свободу.
23.08.14

Свою неслухняну думу
Я знову жену від тебе,
А сіра навала суму
Закрила мені півнеба.

І знову вологі очі.
Чому, нерозумна, плачу?
Я бачить тебе не хочу -.
Сумую, коли не бачу.

«Чужого, його не треба!» -
Душа моя горда просить.
Сьогодні ніжніше тебе
Мене обіймає осінь!

2014

2003р
Ні, це не сум в очах, це лиш безглуздість
Всього минулого, ілюзій всіх моїх.
Колись я мріяла придбати собі мудрість,
Але не встигла: «Продано. Єгріх.

Чи може ви бажаєте спокуси,
Є ностальгія всіх минулих літ,
І ще є біль, є сльози, трохи суму –
Це все зовсім не дорого, беріть».

І я взяла, не знаючи навіщо,
Всьго по трошку в душу нагребла,
А потім ще знайшла я щастя крихту.
Її украла й в серці зберегла.

Так і ховаю крихту цю, не вмію
Чомусь радіть відкрито щастю я.
Може що крадене?.. Та що тепер удієш –
Давно минуле стало небуттям.

Ось скоро знов піду по тую мудрість,
Бо сподіваюсь встигнути цей раз.
Більше не вкраду, а куплю на радість
Хоч трохи щастя й кілька тихих фраз.

Дві яви, немов паралельні світи.
У першому – пиво, робота, кохання…
А з іншого цинкові їдуть гроби,
заховані решти земного страждання.

У першому – миру комп'ютерна гра.
Кому пощастило – тим бонуси долі.
У іншому світі бракує добра,
зате досхочу є лихої сваволі.

У першому – тиша із сонячних днів
і небо бездонне як зоряна мрія.
У іншому – лики пекельних вогнів.
І кулі убивчі – буденна подія.

Дві яви, два боки одного життя,
міняють уяву про вартісні суті.
Неначе людина – небесне дитя,
а Божі завіти безбожно забуті…

05.09.2014

В оцю страшну для нас годину
Затихло і принишкло скрізь.
Бо убивають Україну,
Через кордони йдуть без віз.

За це їм платять добрі гроші
І сіють горе навкруги.
Та стануть попелом хорошим,
На те вони і вороги.

Бо крематорій на колесах
Працює вповну і щодня -
Росія щоб не знала стресу,
І щоб не взнала це рідня.

Шукають матері із Пскова
Своїх синів. Та в небесах
Уже їх душі. Хлопці Львова
Зробили з них той вічний прах.

Що стане потім вічним горем,
Бо перервавсь їх давній рід.
І що їм "родіни простори",
Бо без онуків бабця й дід.

Для росіян війни немає -
Так телевізор мовить їм...
А їх сини летять над краєм
І попіл з них - у кожен дім.
05.09.14

Осінній день – як листя на воді,
синонім ненадійності і втрати,
і небо впало б обрієм на діл –
та хмарою вчепилося за хату.
Зриваються мені до ніг світи,
вода тремтливо обвиває сушу...
Оманлива мінливість почуттів:
хвилинний подив не напоїть душу,
і якось дивно: серце молоде
радіти мусить – тільки ж не радіє.
І ще один сумний згасає день
в моїй країні, спраглій на надію.

2014

у наметі до жил просяклому солонавим літнім дощем
і з пропаленою полярною зіркою на пакунку із кровоспинними
тих яких бракувало й бракує та потрібно іще і ще
сплять медбрати обіпершись одне до одного спинами
сон не йде до них якось був один але вчора в окопі щез

дві вантажні з важкими та ношами_півтора_ на убитих _трьох
не відправлено
розпеклася дорога до червоного і сичить пунктирами
скоро досвіт проріжеться гострим зубом крізь пилюжне її нутро
сорок чорних тополь санітарці із ночі здадуться мирними
а хвилин за десять вона знову бинтами замовлятиме кров

прийде лікар що звик до попелу і до мідної ковили
знов проситиме не кричати до сходу аби сонце не витекло
скаже « глянь за обрій десь там наосліп до раю хлопчика повели»
і розділить замість сніданку останнє у цьому році літепло
і на хвилю посивіє поглядом адже довше нема коли

Колись давно, як ми були удвох,
Жили дуби у лісі темнолиці.
А поміж них дідусь на ймення Ох
Збирав у козуб ягоди-сумниці.

Бо стільки їх вродило, скільки сліз.
А скільки сліз - то стільки й дум осінніх.
Птахи багряні падали на ліс.
Руді біси рубали голоси їх.

Та квітнув день усупереч біді,
І пахнув димом дикий кущик м"яти.
Старому уклонились ми тоді:
" Дозвольте й нам сумниць покуштувати".

Нагримав дід: "Немудрі дітваки!
Ідіть собі, вишукуйте опеньки.
Сумниць не дам, - то ягоди гіркі.
А ви іще занадто молоденькі".

Сказав отак - і зник у хащі Ох,
Ласкавий погляд кинувши на мене.
Руді біси витоптували мох,
Та миготів кашкет його зелений.

Дубові дзвони стишено гули.
Біси руді місили жовту глину.
Ми так і не збагнули, хто й коли
На стежці нашій кошик перекинув...

2014

Іду, бреду, буває – спотикаюсь,
та огріхів дороги не ганю.
За ті баюри перед віком каюсь,
б'ючи поклони шостому коню.

Мільйони доль заучено топтали
спокусами устелені путі
і часто-густо в ями потрапляли,
бо мали ноги, звісно, не святі.

Як і усі, я дибаю у далі.
Хай жалощі беруть мене в кільце,
у душу не пускаю я печалі,
від втоми утираю лиш лице.

Як довго дріботіти ще? Не знаю.
Та дбаю за дорогу, як мету,
бо дару передбачення не маю,
коли і що зупинить цю ходу.

Отож іду – з надією, без неї.
Волію не шукати вищу суть.
Летять у небо чорні скарабеї
і воскресіння сонячне несуть.

2014

А ти готувавсь до осені. Пив вино.
Розвішував одяг в шафі з торішнім пилом.
Дивився на зморшки листя в німе вікно.
Ти був, як ніхто, щасливим. Чомусь щасливим…

А вересень дихав тугою за теплом.
У кожній кімнаті світло горіло ясно.
І твій іграшковий човник з одним веслом
Долав нескінченну відстань глибин атласних.

Ніяк не вгавав на ганку старий вітряк.
Бездомно просився пес до чужої хати.
А ти готувавсь до осені. Пив коньяк.
І сонце шукав у ковдрі своїй картатій.
2.09.2014

Как хорошо порой смолчать
сойти в сторонушку с асфальта
присесть и взглядом врачевать...
слова к словам - ведь тоже скальпель?..
и не испачкав мысль в кровь,
на перекрестке дней грядущих,
лишь подтвердить: "не в глаз, а в бровь…" -
как хорошо быть не имущим…

… не знать, не слышать ни о ком
побыть уставшим средь прохожих
но знать, что есть аэродром
посадка - взлет, как дети схожи…
как долог смертный диалог
в пятиминутный свист бомбежки
и почему все терпит Бог
и пробежать еще немножко…
05.09.2014.