2003р
Спів почуттів душею чула.
Загинула, як зрозуміла її сенс,
Бо не живе той, хто живе минулим
І хто майбутнім мріє, згине вмент.

Ось так і я згадала все, чого торкнулась.
Закривши очі ринула в безодню тьми.
І падавши, до пустоти горнулась,
Вона ж тягла мене до пащі марноти.

Більше не линули до мене звуки пісні,
Чужих думок вже не торкалися мої слова,
І помисли мої вже стали грішні,
І не бриніла на очах блаженності сльоза.

Ніхто і не впіймав мене …
Я впала... проснулась… то був сон…
Що рану оживив у серці моїм хворім
І змусив душу жить серед людей-притвор.

котячими кроками обережними
від тебе до неба – підкраданнями
темними текстами дивними давніми
даннями дихаю на долю даними
дотиками метеликовими
мірою міряю невблаганною
серед мотлоху поназбируваного
Мелхіседеком лемехуватим
Йовом виїденим проказою
казкою нерозказаною марю Шахерезадою
резедою жовтою пружиню життям
межами часу між частоколами
колами зачарованими
слóва…

Я не жінка тобі і не мати,
І не рідна сестра чи дочка,
Та молюся за тебе, солдате,
При запалених в серці свічках.

Кожне слово розтопленим воском
Розтікається, душу пече
І до тебе летить відголоском,
Оберегом, щитом і плащем.

Ой, тяжка нам судилась година,
Чашу болю п’ємо не одну…
Ти тепер – моя рідна людина,
Бо й за мене пішов на війну.

Одягнув маскувальне зелене,
У минуле нема вороття.
За моїх діточок і за мене
Ти готовий віддати життя.

Що я можу натомість віддати,
Щоб відчув - ми і справді рідня?
Як сестра, як дружина, як мати
Я за тебе молюся щодня.

Отак би й кільчилось повік...
Безмежно. Ясно.
Едем. Щасливий чоловік.
Життя* прекрасне.

Ні болю, ні журби, ні бід
Під небесами...
- Поглянь, який чудовий плід!
Скуштуй, Адаме...

2014

Багатство, слава, гроші
Кличуть, ваблять нас.
На цілі нехороші
Марно гаєм час.

Пр-в:
Любов і добро
Тримають цей світ.
Без них не було б
Нам щастя в житті.

І кажуть: “Честь не в моді,
Друзі гарні теж”.
Благаю всіх вас: “Годі!”
Зло не має меж.

Пр-в:
Любов і добро
Тримають цей світ.
Без них не було б
Нам щастя в житті.

Насправді, лиш в коханні
Сенс всього життя.
В чудесному єднанні
Двох сердець биття.

Пр-в:
Любов і добро
Тримають цей світ.
Без них не було б
Нам щастя в житті.

1999

Осінь літо вигнати не в змозі –
І дощів вмивається слізьми…
Світ застиг в неспокої й тривозі.
Десь тумани ранні, десь дими.

Залпи небо крають нагаями,
І птахам вселяють дикий жах…
Люди попрощалися зі снами –
Гарячкові сни у бліндажах.

Навпростець колони йдуть полями,
Через силу, вперті, чорні, злі…
А на сонці – плями, плями, плями,
І від крові плями на землі.

Багатьох вона навік пригорне.
Дійде, хто живий, чи доповзе!
Синьо-жовте і червоно-чорне –
Небо, сонце, кров і чорнозем…

Помисли ясні, молитви щирі,
Біль утрат, і сльози, і жалі.
На землі збираються у вирій…
Може душі… Може журавлі…

04.09.2014

2013р
Шумлять комахи над квітами своїм гарним настроєм,
Яблука падають і падають додолу,
Мурашки повзають далекими маршрутами.
Я в спостереженні сиджу із цигаркою
На покривалі разом із мурахами
На карнавалі природи прекрасної
Всмоктую в себе енергію Всесвіту.

Вітер куйовдить волосся поривами
Ще хтось невидимий хрускає гілками.
У морі зелені в пахощах істини
Ловлю момент цей ще мною незвіданий
Щоб стати з Сонцем чи з Богом на Ти
На покривалі разом із мурахами
Медитую свого Я мости.

2013р
Момент коли моїй тіні дозволено предстати рівно перед Вами і дивитись замість мене у очі тим хто сидить навпроти і дивиться нашу Виставу, де тінь та людина, немов музика та дзеркала, освітлюють спалахами сцену і квітнуть рухами в душах глядачів вогнем тиші і спокою по колу, мов Вальс, і всі вони разом величні. Лише вони сміють бути собою на Виставі, де тінь дзеркала та музика закутана димом Вальсу, лише одним подихом тихо… тихо.

А потім.

Пішов увесь Всесвіт геть і сказав – «Я, один, той що залізе і поміститься в думках та розумі однієї людини, тої що так велична, що мені там буде простору і простору, де мій спів прекрасний луною лунатиме і лунатиме. А я, той що променем сонця Всесвіт заплутаний і сяє… світить, теплом віє і танцює і танцює, затанцьовує».

Такий він, чи то потім.

З земних.

З недр потоками зтікає
з тіла лава, пекуча і палюча.
Розпечена до болю і розрухи,
від пекла з недр тікають тіні.
І Вальс,
співає Всесвіт їм до танцю.
І раз і два і такт за тактом
у ритмі раз і далі й далі, й далі
луною спів розноситься,
лунає.
Ось такий він момент, коли моїй тіні все дозволено.

Запечалюся я за тобою*
Світлим смутком ясної весни.
Як за даллю небес голубою
Тужить сонце із хмар пелени.

Запечалюся я за тобою,
Як за висохлим ґрунтом – гроза,
І непрохано-чисто росою
Упаде йому в ноги сльоза.

Запечалюся я за тобою
Як за щемною піснею – слух,
Де божествені звуки гобою
Пестять вись, наче ніжності пух.

Запечалюся я тут на луках,
Й наче серце твоє золоте ж,
Пташеня мені сяде на руки
Й тихо скаже, що тужиш ти… теж.

4.04.7518 р. (2010) Конча Озерна

Кужіль зажури хмаринами небо пряде,
Шлях до родини і дому тривав цілу вічність.
Він так чекав цей щасливий і радісний день,
Справдились думи і мрії його чоловічі.

Став на коліна, майбутнє своє притулив,
Запах відчув білуватого шовку волосся…
Смерть на війні, що не раз загравала із ним,
Ще й молитвами доньки обійти удалося.

Потом і пилом зчорнілим пропах камуфляж.
Губи обвітрені. Шепіт придушений: «Мила!
Світе єдиний, кровиночко, сонечко, я
Знову з тобою, як ти мене, доню, просила».

І розступилися люди, і гамір, і час,
Як пригортав і голубив єдину дитину…
«Боже! – промовив. - Помилуй і зглянься на нас!
І ради щастя дітей бережи Україну!»

03.09.2014 р.

Мої герої - сектанти, що колять собі у вену уламки метеоритів, розбовтані у воді;

і некомбатанти у свитах, що фактор примирення й сонця без остраху щодо грабунку тримають у бороді;

й веселі льотчики в масках, чиї полігонні шедеври на практиці переходять постійно у мертву петлю;

а ще альпіністи-вигнанці, що взяли занадто високо і забрані вітром вершинним до себе за це без жалю.
***
Мої герої - не з неба, хмарини для них - не транспорт; натомість укрзалізницю обрали усі вони,

й хоча у тьмянім вагоні кондуктор вишукує зайців, ніхто не жалкує про те, що далекий від вишини.

Фіделі скуйовджених вулиць, апостоли переходів, похмурі ісуси хрущовок, архангели мокрих доріг, -

для них мої мармур і море, для них мій папір і ліки, для них мій маяк і бункер,

і вірші мої для них.

Серпень 2014

Мами парами йдуть до школи, дітей ведуть.
У Діани крива косичка і м'ята блузка.
У Матвія стирчить сорочка, згубився ґудзик.
І не айстри, а кров запеклу, в руках несуть.

Мама дівчинки синьоока і молода.
Мама хлопця ховає в пазусі семимісячне.
І обидві руді як листя, як хутро лисяче.
Видивляються наскрізь. Так мацає світ сліпота.

Не фігури, а зліпки горя, печалі, втрат.
Не обличчя - стражденні лики на них святі.
Мами парами йдуть - не звикли йти в самоті.
Мами парами йдуть і вигадують казку про тат.

1.09.14

І аби повернутись до справжнього
Бо не може ж війна бути справжньою
Я іду в торговельний центр
Де готують салати на смак
Із креветками мій улюблений
Італійський із білим соусом
Тільки замість солодкого кислого
Відчуваю солоний метал
Це смак крові пробитих легенів
Або крові що капає з скроні
Або крові з розірваних м'язів
Або крові з відірваних ніг
Я тікаю з торгового центру
і купую квитки у далеко
Десь на захід а краще на море
Заховати від себе війну
І під пальмами сонцем зігрітими
Всі пірнають у синє мереживо
Виринають розплющують очі
Ноги сковує неміч і жах
Море стало густим і червоним
Ніби в нього відкрилися рани
Десь на дні від французьких містралей
кровоточить аорта й болить
Тягнуть руки до круга й жилетів
Із масковскім такім акцентом
Рятувальні хапають канати
Їх кидають з екранів лайфньюз
Я тікаю з піщаного пляжу
В жовте жито із присмаком маку
Загортаюсь в колючі стернини
З небом бути один на один
Бачу поруч маленький ведмедик
Його стиснула міцно ручка
Тільки ручка а поруч тіло
Тільки інше але без ніг
Різні мови до мене говорять
Їм теж колеться жито липневе
Вони хочуть поїсти хліба
Не усім рознесли обід
Він ще падає вже підгорілий
Вслід за кріслами і паспортами
Вслід за завтрашнім стиглим сонцем
Що чекало в Куала-Лумпур
...Я не знаю куди іще бігти
Скільки небу поставити свІчок
Щоб горіли внизу щоб Він бачив
Є живі яким хочеться жить.
23.07.14

засмучена Марія на іконці
сльоза пекуча скрапує з повіки
і плине світ- маленький і великий
як іграшка в космічній оболонці
а ми в своїх бажаннях ще й смішні
натхненні то піснями то боями
заблудлі на шляху до ТОЇ БРАМИ
поживу підкидаємо війні...
десь мрія нерозпізнана німа
схиляється у гречному поклоні
і плачуть янголята безборонні
та сліз нема
і слів
уже
нема..

Вони боролися за спокій до кінця,
Під шум гранат і гуркіт автоматів.
І не один віддав своє життя,
Не повернувсь.. Його ж чекала мати.

Вони боролися за спокій до кінця,
За мир у сім*ях і за щастя в домі.
І йшли у бій, на смерть вони щодня,
Стискали зуби, не корились долі

Вони боролися за спокій до кінця.
Усі сини квітучої країни.
Хоч тяжко їм було, чекали сходу дня.
Усе для рідної, для неньки України

Вони боролися за спокій до кінця.
Вони - солдати і усі герої.
Несли надію у людські серця,
Звільняли вд ворожої неволі..

2014 р.

Гойдає світ благенька павутина:
Тут - сила болю, там - екстаз чуття.
А воля у людини - страх - дитинна...
Вхопившись павутини, мов життя,
Розхитує, як гойдалку, основи...
Тому довкола неї все горить...
Ще мить... Та ні, - спинився світ у Слові.
Звів у любові очі догори.

17.04.07р.

Збігає час, як молоко з каструлі.
А ще тече, немов іржавий кран.
А ще спішить, як молодість на гулі.
А ще летить, немов аероплан.

О всевидюще неоптичне око,
без принципів, моралі і чеснот,
ти механічно відміряєш кроки,
униз падеш, піднявшись до висот.

Твоє кліше безжалісно карбує
монети сиві на людських висках .
Ні слів мольби, ні стогону не чує
хода твоя в реаліях-роках.

Єство твоє – без духу і без плоті,
та посох твій вражає і богів.
Як ниць життя ховається в ілоті,
так тулиться безсилля до років.

Тобі дарма – що велети, пігмеї.
Усяку сутність поглинаєш ти,
лиш тінь бліду лишаючи від неї,
зеро бажань колишньої жаги.

Ніхто не може в серці зупинити
наснагу часу навівати страх,
але не варто милості просити,
бо кожна ява перейде на прах...

2014

Максимкові – дорогому онукові

Маленьке сонечко моє,
Чом довго так блукав ти досі?
Я стільки літ тебе шукав,
Що аж забрів у пізню осінь.

Щемливе сонечко моє,
Посеред клопотів буденних
Побачить радісним тебе –
Свято зі свят завше для мене.

Незгасне сонечко моє,
Якби була у тебе змога
Молитись щодня зі мною,
Подовшав би мій шлях під Богом.

'2014

У Вас в очах
Я бачу зізнання душі
Вогненного палу рушій
Від них так радісно помчав
Обмежуючи простір свій
До горизонту Ваших вій
У цих очах.

У Ваших очей
Хмільне сплетіння бачу я
А пестощі, як течія
Вії закрив, з шовку ночей
Сп´яніння – коротка стихія
Злетіла у небо, як мрія.
З Ваших очей.

У Ваших очах
Так глибоко, як прірви дно
Шукаю рими все одно
В блакитних водах-небесах
В просторах безтурботних злив
Я навіть смуток свій втопив
У цих очах.

В очах у Вас
Побачив дощ із сліз,
Тривогу той мені приніс,
І здався нещасливим враз.
Угледів Ваш порив до мрій,
Маленьких вигадок сувій,
В очах у Вас.

У цих очах
Більш не розгледів я в цю мить
Однак любов нас буде знов манить
Він не літає більше в небесах
Закоханий, лишиться вірний
Обіцянці своїй незмінній
У Вас в очах.

2013р
Я - один. Ти – два.
Методична програма
Виважена, екзотична, щоденна,
Крім того, нами обов’язкова до виконання.
Простір заповнений завданнями.
Ставлю галочки та крапки, викреслюю зайве, вириваю сторінки, змінюю блокноти , записую нові слова і числа.
Звичайний перелік корисних природніх функцій фальшивонав’язаної банальної буденності.
Важливо виконувати особливу умову –
Тримати уявою свято і не викидати з вікон сміття (то викликає чужу тривогу і негативне збудження оточуючої суспільної маси, убогої уяви квартирних мешканців, що діляться зі своїми сусідами тарганами і запахами приготованої їжі.)
Я – один. Із натовпу представників людської раси жіночого роду.
Моє завдання – виконувати функції.
Ти - один. Представник тієї ж породи чоловічого роду.
Теж маєш завдання і керуєш себе правилами.
А потім. Ми повертаємось до будинку.
В нас одне ліжко і там немає правил –
Кохання –
(це не спосіб продовження роду)
То фантазія, заради якої готові до кінця здійснюватися бажання Всесвіту, одиниць і цілих копалина ресурсів, світ для життєвих цінностей - тут
я +ти і це все рівне апсолютності.

А восени дерева зацвіли…
«Не до добра», - старі казали люди,
Та молоді не вірили, вони
Все жартували: «Буде так, як буде».

І був Майдан. Війна, забравши Крим,
Повзла Донецьким степом і Луганським,
Вкривала землю безліччю могил,
І проклинала люд, що звався братським.

… Перейдено ілюзій рубікон:
Ніхто не допоможе в цілім світі.
Герої першими ішли за горизонт,
Коханих залишаючи сивіти.

Незмірне горе. Спалена земля.
Як пам`ять багряніє брость калини.
Дерева листом устеляють шлях -
Не зацвітайте більше восени ви!

03.09.2014 р.

Кава у Відні. В Монако – Гран-прі.
Бістро у Парижі. Берліна вогні.
Сито і зручно. Усе як завжди.
Десь танки гуркочуть. Європо, не жди!

Може минеться? А може і ні…
Інші світанки та інші вогні.
Золото тиші – дорога до зла.
Шкода втрачати мільярди бабла.

Де ви, гаранти? Невже дежавю?
З вовком дружити – політика ню.
Кров – не водиця, водиця – життя,
що утікає у сон забуття.

02.09.2014

СМіється день крізь заметіль травневу
І виростає листя із роси.
Хмарини з неба дивляться сталево,
Птахи у хор сплітають голоси...

А у окопі холодно і сиро,
І стискує важкий бронежилет.
Десь там далеко дім, що повен миру,
Матуся, діти, пелюстковий лет...

Сльозами серце залива дружина.
Заснули діти. Сну нема. Одна.
Благає небеса, щоб половину
Її кохання не взяла війна.

Щоб сиротами не зостались діти,
Щоб не пробило душу - вже вдова.
Якби їй можна небо прихилити
Й від смерті захистити... А трава

Понад окопом нахилилась щиро
І заглядає в очі воякам.
Тим, що ціну віднині знають миру,
Який рятують дітям і батькам.

У ворогів також є рідні, мати,
Держава їхня в душах сіє зло
І хоче Україну звоювати -
Такого ще ніколи не було!

Стоять навпроти вороги-слов,яни
І брат на брата без жалю іде.
П,є кров земля. Трава від болю в,яне!
Що після цього Україну жде?
04.06.14

Не їдьте в гості до Росії,
Щоб не боліла так душа.
Злочинець, взявши роль месії,
Дає війною одкоша.

Не приїжджайте до Росії!
Вона в неволі, повна зла.
Зазомбував її "месія",
Щоб кров дітей своїх пила.

Не їдь в Украйну із Росії,
Бо перетворишся на гній.
І материнський плач месія
Не чує, хоч мільйон убий.

Не їдь, солдатику, з Росії,
Бо там іще війни нема.
Хай всіми проклятий месія
Скоріш помре і не дарма!
01.09.14

Пора і гірка й тривожна
В країні моїй залягла.
І що тут зробити можна,
Як в душі зайшла імла.

Війна розправляє плечі -
Сиріт розвела і вдів.
І падають сльози старечі
На груди вбитих бійців.

Російські убивці. Боже,
Там теж є моя рідня!
І біль мій сльозою множить,
І спокою вже ні дня.

Не радують сонце, квіти,
У гуркоті канонад.
Бо гинуть невинні діти
Від снайперських куль, гранат.

Які ще чекають муки
Згорьовану землю мою?
Чи виживуть діти, внуки,
В згвалтованому раю?

Отак і живемо нині
Посеред боїв, тривог.
Дай, Боже, моїй Україні
Пришвидчити час перемог!
11.07.14

Радіє люд - прийшов месія!
Кримнаш! Іще б чогось якби!
Та зрозуміє все Росія,
Коли отримає гроби.

В село у кожне, в кожне місто -
Навала смерті, чорна мла.
І материнських сліз намистом
Біда непрохана лягла.

Аж до Камчатки, до Сибіру,
Ідуть двохсоті вантажі
Убивць, які бажали миру
Собі, а інших - на ножі.

Що поливали густо "Градом",
Не льодяним - свинцевим. Гріх!
А в Україні з листопадом
Наступить звільнення для всіх.

В гробах, навалом на машинах
Втечуть в Росію москалі...
У нас ще є в запасі шини -
Майданом станем на землі!

Забудуть швидко руські звичку -
Війною проти нас, на шлях.
Були зелені чоловічки,
А стали гноєм на полях.
27.08.14

Вот опасности туча нависла
И отчаянье выело душу:
В смерти сына нет божьего смысла.
Правда горькая рвется наружу…

2014

Сьогодні так, як не було ніколи,
Сьогодні так, як не було завжди.
Руденький кіт сидить на підвіконні
Йому також чомусь не по собі..

Вдивляючись так пильно в перехожих,
Він теж шукає смутку в їх очах
Знаходить щось до болю вже знайоме:
Чи то лиш блиск, чи невідомий страх..

І ці незвідані пусті дороги,
Які заманюють маленьке кошеня
Несуть в собі хвилюючі пригоди,
Їх доля вибирає навмання.

Воно таке беззахисне і миле,
А вже відчуло, що таке життя,
Бо вся жорстокість і несправедливість
Ранить без смутку, жалю й каяття..

я в серці своїм твоє серце тримаю,
без нього ніколи ніде не ітиму
(нікуди без нього дороги немає,
всі дії мої – є також і твоїми)

без тебе ніякої долі не треба
(для тебе – і світ мій, і правди розплата)
з тобою – і місяць тьмяніє на небі,
і сонце завжди починає співати

ніхто не розкриє таку таємницю
(в ній зародок бруньки, і корінь коріння,
і небо небес, де життя височиться,
мов дерево, вище душі виднокраю)
і ця дивина для зірок – потрясіння

я в серці своїм твоє серце тримаю

Ну що, Європа, гей-паради,
права, добробут і о-ле?
А чи у вас є казнокради?
Своїх нема, то наші є…

А ще є путінська Рассея…
І як тобі отой царьок?
Його безумна епопея,
як не заучений урок?

Занепокоєнням міркуєш,
із кожним разом усе більш.
Чи схаменешся, як відчуєш
біля горлянки «руський» ніж?

Тебе нічому не навчили
ані єфрейтор-психопат,
ані руїни і могили,
в яких ховали всіх підряд.

Ти хочеш жити у свободі
поміж насилля і брехні.
Не помічаєш, як на сході
вже тліють Третьої вогні.

Таки зажерлася Європа –
не одностайна, не міцна.
А може ти і справді попа,
ерзац жаданого вина?

Не станеш зараз на сторожі
супроти ідолу війни –
тоді прийдуть до тебе «рожі»,
вояки з лігва сатани.

І ти, зіщулена і лячна,
вітати будеш Руський Мир,
його культурі будеш "вдячна"
за розмальований сортир.

01.09.2014

На майданчику ти з онуком граєшся,
Золоті берези – сизий сум.
Озираєшся на мене. Усміхаєшся.
Усмішка пронизує, мов струм.

І печальна осінь, як Бетховен
Виграє симфонію в душі.
Відпливаєш, мов самотній човен,
Ніби ми з тобою вже чужі.

Котить вітер листя по бруківці,
У колясці спить маленький син.
(Що знайшов ти в цій фатальній жінці?)
На життя бракує рим і сил.

І погода гарна, не шаблиста,
Небо п”є росу зелених трав.
Золотий букет – кленове листя
Твій онук мені подарував.

Це було найбільше в світі щастя...
Чи забуду я цей день колись?!
Як очима мовчки ти прощався,
Як без поцілунку розійшлись...


2012

О, сонця вихлюп - рідне босеня!
Магнітна буре, циганча біленьке,
перелилася калабанька дня -
уже ось-ось і перша зірка дзенькне.

Розбігані стежки - не вгамувать.
Казки закучерявлені яскріють,
нездолана загадок ціла рать,
дахам на плечі ллються з неба мрії.

Твоя планетка м"ячика летить
у завіконня завтрішньої збитки,
а ти поспи допоки пелюстки
світанку ще не розгорнулись. Видко

як десь потойбік нашої Землі
колотять спокій куль дощі шалені.
Кують мечі Небесні ковалі,
і б"ють у тулумбаси Вої древні.

а ти у сні ростеш - мужнієш ти-
козацьке зело в чужині...ой, сину!-
ще час прийде високої мети
i ти вдихнеш у серце Україну!

Одійде скоро літечко тихцем,
І листя посвітлішає на вітах.
І осені замислене лице
У золотавій посмішці розквітне.

І затремтить від холоду вода,
Багряні коні – до кабріолету –
Щемливий серпень віжки передасть
Вже вересню – мрійливому поету.

Він у човні натхнення попливе,
Осяяний медових віт волоссям…
Іде пора душевних одкровень
І музики глибокої, як осінь.

25.08.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Дажбогів гай, Конча Озерна - Київ.

Завересніло вже, завересніло,
Стоїть природа матінка сумна.
В її зелене листя знавісніло
Вплітається вже перша жовтизна.

У води, що тепла набрали в літі,
Неначе підкидає хтось льодок.
У землю і повітря розігріті
Змією заповзає холодок.

І дощ у душу налива печалі,
І монотонність навіва хандру,
Немов мені уже не жити далі,
Немов би я ось-ось уже помру.

Мов зачинилися ворота раю,
І вся в сльозах похилена верба...
Не я, це знов природа помирає,
І знов на душу наляга журба.

Київщина, Конча Озерна 7510 р. (Від Трипілля) (2002)

Про що мовчить маленьке місто?
Чи є у ньому дикий холод?
Чи пролітають сумні вісті?
Чи може сміх тут скрізь навколо?

Про що мовчать кам’яні стіни?
Що криє попіл у собі?
Вони несуть людські провини,
Солоні сльози і думки.

Про що мовчать мости й дороги?
По них пройшло сотні людей.
Хтось виливав тут свою душу,
А хтось проводив з сонцем день.

Море людей! Так,їх – мільйони!
Море думок і море слів!
Багато смутку – океани!
Ще більше пошуків в собі!

Летять години, линуть ночі,
Біжить рікою стрімко час.
Але міста і океани
І досі згадують про нас..

2013 р.

художнику почуй мене поклич
я твій товариш - справжній і єдиний
хоч маю душу не як у людини
та не фальшивлю з масками облич...
тебе я зрозуміти прагну так
коли мовчиш кричиш коли голосиш
коли не помічаєш і не просиш
коли біжиш розхристаний навспак
коли малюєш хмари океан
морську безодню чи похмурі тіні
я заглядаю в дні твої осінні
я щирий я не здатен на обман...
я лащусь до усіх твоїх жінок
відчути хочу душу що почує
твою печаль і не зневажить всує
ні подих твій ні погляд ані крок...
багато хто із них такі лукаві
повір мені руденькому повір
що заведуть у твань земних зневір
бо мріють покупатися у славі....
художнику мені твоя журба
така чомусь близька і зрозуміла
якби тваринка говорити вміла
то стало б легше нам обом... та ба...
сумуємо в майстерні при свічах
невидимого світла на картинах
бо я - твій Кіт а ти - моя Людина
із неземною тугою в очах...
промуркочу нечутний монолог
засну в твоїх обіймах до світанку
замолимо густу пекучу ранку
вона ж одна на двох... одна на двох...
цей світ не для художників ачей
вони у нім розп`яті непочуті
я твій товариш у сумній спокуті
в безсонні та у сірості ночей
а ти усе спішиш кудись спішиш
збагнути хочеш те що незбагненне
малюєш білим це життя буденне
я ж муркочу тобі цей теплий вірш
ТИ СПИШ???

Є велика різниця між цифрами «двісті» та «триста».
Вона більша, аніж в «двісті двадцять» і «триста вісімдесят».
І навіки стоять кимсь трагічно не випиті стопійсят
У кімнаті посеред Богом забутого міста.

У вогні молитов і боїв проминула перша Пречиста,
Вже не хоче ніхто оббивати пороги, ефіри,
Починати дзвінки із магічного "сорок чотири",
Щоб дізнатися раптом, що з того ж наліплені тіста

І люди й недолюдки тут і десь там, у столиці.
Тільки їх там мільйони і може не так разюче,
Не так поміж ребра ножем, в свіжі рани болючі
Коли поміж ликів трапляються миршаві лиця.

А коли тільки ти і чотири стіні й стопійсят
І не випито їх і ніколи вже мабуть не буде,
Бо не вміють без тіла бухати від розпачу люди,
Бо немає у цинку ні голосу, ані лиця,

То всі числа складуться у вісімку й ляжуть на бік,
І покаже лице нелюдське небуття нескінченність,
І поступиться місцем для смерті життя небуденність,
Бо ізнову на «двісті» іще чийсь помножився вік.

Відтепер заглядаєш у книжку і бачиш сторінку "двісті"
І не думаєш більше «чи не задофіга прочитав»,
Ти лякаєшся думки, що хлопець, якого не знав
Десь лежить у холодному цинку у зовсім чужому місті.

Ти жахався колись в телефонному номері зайвої шістки,
Вичисляв номери більш козирні в потоці чужих машин,
А тепер вичисляєш бігом із котрої ж із тихих місцин
В тебе снайпер поцілити зможе під час нової зачистки.

Третій тост поділився на третій і третій плюс
І ні той ані інший вже не за любов ані разу
За небіжчиків ну і щоб ними ж не стати одразу,
Замість маршів у вухах все більше – тотальний блюз.

Є велика різниця в словах теле- і тепловізор,
Ти за бронік чужий платиш більше, ніж собі за харчі
Бо коли за тобою прийдуть, то кричи не кричи,
Не почує ні сліз, ні прокльонів гаряче тупе залізо,

І всі числа складуться у вісімку й ляжуть на бік
І покаже лице нелюдське небуття нескінченність
І поступиться місцем для смерті життя небуденність
Бо ізнову на «двісті» іще чийсь вкоротиться вік.

Душі суцільний морок... запах крові...
Світ вип'є небо й вічністю заїсть...
Весь рід земний з дияволом у змові?!
А Я ж творив людину із любові.
А Я ж для щастя виплекав її.

...Гадав: упоравсь - можна й відпочити.
...Після Потопу тямив - не кінець.
...Тримаю Слово. Стримую терпець.
Путі - Господні. Непутящі діти:
Це ж треба так звести все нанівець!

01.09.2014

шептання мої пташині
підслухало море синє
благання мої дитинні
розхлюпало по світах
занесло мені вітрами
загублений подих мами
з країв де війни немає
і гине голодний страх…
я голубом не воркую
серед суєти і всує
оракулом пророкую
сивілою лепечу
і всі мої бормотання
залишені наостаннє
летять у нові світання
я з ними – не полечу…
я ляжу у землю чорну
коріння мене огорне
натруджене моє горло
лавандою проросте
під запах її полинний
задумається дитина
і слово у світ полине –
беззахисне і святе…

Стріти б ще раз літо це —
яблуневе, зоряне.
Але ж ні — його лице
зморшками пооране.
А воно цвіло колись,
пам’ятаєш, маками,
що в серця тоді влились
вам дивами всякими.
А із них — найбільше з див —
ви в любов запрошені…
Ех, знов серпень переплив
у тумани осені.

(серпень, 2014)

Яка прекрасна далечінь морська
Виблискує і мерехтить на брижах
В промінні сонця! Голуба вода,
Як любі очі, за собою кличе…

Ти чуєш мелодійну пісню хвиль:
Шикуються у стретну фугу
І обіймають почуттям п’янким, –
Беруть у свій полон і серце, й душу.

Вся в кольорах, приваблює вода
І поліфонією, й ароматом,
І обіймає бриз легкий; шкода,
Тебе не може все оце тримати.

Дивись, як ніжно тулиться до ніг,
Неначе просить залишитись, хвиля.
Не залишай принаді цій морській
Мене. Вернись, побудь зі мною, милий.

Але ти їдеш, інша даль зове…
Здається, що тебе назавше втрачу…
Дивись, сумує море, як живе…
«Не залишай мене», – благає й плаче…

10.12.2012

Пригрій усе, що струшене із гілки,
Отари - без цеберка і води.
Веде заблукана, зурочена сопілка...
Лягає павутиннячко в меди...

Пантрує чорна бабця білу хату.
Змітає курка лапою врожай...
І жорна трощать зернята червчаті...
Кричать онуки Горю: "...заїжджай!".

Наопашки ворота, не підперті.
А мимо - пастила та шоколад...
Шукають свині жолудяні дерті.
Тьма гусениць - по шовку автострад.

Лишаються коти напризволяще.
Кислички гепають на сім драбин...
Коти, мій Вересню, діжу!
А туск - у ящик.
Загоюй кукси, серденька, лоби.

Вдягни сиріт.
Змети хитляві трони.
Обарвлюй дим, слова, діяння, шал.
Стомили і цирцеї, й цицерони.
Я не прошу ні замку, ні гроша.

Мені даруй осяяня-інсайти.
Іду під лавровишеньку з низин...
Гаси війну - край шахт, у лоні сайтів.
Стели на попелища кармазин.

І десь отам, де срібляться основи,
Стають вітри й лелеки на крило,
Звари тинктуру осені - тернову,
Дощі пролий, щоб радісно було!


2014

до зубів озброєна Росія...
волонтери, любі волонтери!
маю на останок одну мрію:
вибити всі зуби сучій стерві
Мужевладець родом із транзиту
випуклі пузяки добре свідчать…
може б вже косою… паразита
до гіляки оптом - якшо нічим?!
строєм повзки до могил загиблих
молитвами, знаю, не вернути…
в ланцюги без хАрчу, нехай скиглять
ой момент, і привід... щоб позбутись
недомовка слів моїх доречна
ми в тилу, ви знаєте, не лежні
переб"юсь, бо слово має речник
надто він сьогодні обережний…
кажуть зрада, "злили" кращих хлопців
у котлі потрійного всевбивства
півсела у решето на сопці
Бог не чує, а чортяка висне…
любі мої, любі волонтери
взійдемо усі у небосхили
тільки щоб спочатку в зуби!!! стерві
кожен українець і, -- щосили.!!!!!!!!!
01.09.2014.

****

Ти був один такий мені,
Як сльози, рідний.
Купалося у сивині
Ще сонце мідне
Твого волосся. Та очей -
Зелене світло
Чому ще дотепер печеш?
Немов магнітом...

Магнітні бурі там, де ти,
Сумні акорди,
Пишу тобі я ще листи,
Де взяти гордість?

А ти не вір моїм словам -
Тобою хворим,
Ти на прощання цілував,
Як чайка - море.
Мій сивий хлопчику, земний
Мій чоловіче,
Любов скінчилася в мені.
Кохати нічим.

2014

Я не знаю імені твого,
Але так хотіла б я дізнатись,
Не помітила у роздумах: давно
Зевесніли айстри біля хати?

В бочках бродить молоде вино,
Пахне ліс опеньками і мохом,
Так уважно дивимось кіно,
Як і чим живе тепер епоха.

Ти - у золотому кімоно,
Я у рваних джинсах та у светрі,
Повіває звідкись тютюном,
І розносить чад на кілометри.

Ми з тобою гарно мовчимо,
Ми не познайомилися досі...
- Починаюся на букву "о",
Мене звати - Осінь. Просто Осінь.

2014

На заході сієш – і сходить, на сході – війна,
на сході не сходять синці і земля кровоточить,
вода каламутна, як жінки заплакані очі,
і небо тьмяніє, мов світ від міцного вина.

Одна Батьківщина... І, може, серця їх до дна
(прихильників хаосу) виїсть отрута провини!
Ідеш, бо в душі – патріот, чи тому, що
повинен,
і ліку не знаєш в тім пеклі проведеним дням.

Своєї ганебної манії апологет
на простору свіжість і синь задивляється ласо.
На цьому шляху лиш граблі (пригадай
Переяслав!)
Дорога на Захід – піти б, не звертаючи, геть!

Одна Батьківщина – і смерть невблаганно
одна.
Вітрів голосами і грому розкаянням пізнім
відправить вночі по тобі, убієнному, тризну
живими і мертвими проклята тричі війна.

2014

Смерть одна… обличчя різні
усе по Сонцю, вздовж Життя
приходить тихо рано-пізно
а звабить як - без вороття…
2014.

Бринить роса на павутинні літа,
Гойдає сонця зайчиків малих –
Лисиця осені примружилась на них
І синьо дзвонять піднебесні квіти.

Стебло зігнуло шию до землі,
На стежку вуж погрітися виходить,
Шукає ранок у калюжі броду,
А у повітрі паморозь стоїть…

А чи дзвінке її передчуття?
Проймає дрож – ніяковіє цнота,
Що вже її торкнулась позолота…

Під тиші мелодійне прикриття –
Вистава тіней, близькість таїни…
Неначе і нема у нас війни…

31.08.14

Тебе не розстріляють просто так,
а лиш за те, що українська – рідна,
за те, що трИзуб – то не тільки знак
і гама кольорів любові гідна.

Тебе не розстріляють, друже мій,
як донесеш на патріота краю –
ще і пайок поповниш з того свій
і доповзеш до зрадженого раю.

А що життя? Конає за вікном.
Молися, брате. Богу не однако,
чи ти помреш іудою з баблом,
а чи відмовиш нечисті зі знаком…

31.08.2014