під вікнами дрімота цвіркотить
колише стежку і квітник і хату
з ріки туман підходить волохатий
намощуючи закутки й кути

ірѝси сплять їм видиться вода
така вода що вища за отаву
а в ній півмісяць ясний і рудавий
і тінь його подвоєна бліда

до ранку полокатимуть шовки
у тій воді у місяці ірѝси
аби шовки росою затяглися
і виткалися полиском тонким

вода ірѝси в тишу запряде
вона на дотик буде темно-синя
як два крила нічної насінини
із під-яких от-от проб’ється день

Чужі базари в тарганах, свої ж – рушійна сила… Стара перекупка війна, кремлівська хвойда з бодуна на смерть ціну скостила.
- Кому? Майданівцям? Беріть! Хохли, у чергу скопом. Троянський кінь он на порі – найкращий, вірте, із дарів за сто покупок оптом... Небесною… І будуть ще дари по самі вінця. І хміль, що Сходом потече, - чортам на стіл могоричем. Хильни і ти, не бійся. І хист перекупки хвали продати зашкарубле за кілька відблисків золи, в яких і Небо будь-коли себе… своїх загубить.

Не складається мозаїка,
Бракне в ній шматка останнього,
І кричить діра, що знаємо
Хто знайдеться за зізнаннями.

Що шукати між уламками?
Розбігаються вже сумніви.
Та питання знаком гаковим
Зачепили міцно, вдумливо.

Заморозило розмай весни,
І повіяло десь холодом.
Чи почуємо іще пісні?
Чи у мріях ирій золота?

Роду славного корені -
від Трипілля до Прип'яті:
не вмирають - нескорені,
воскресають - розіп'яті.

2014

Не ображаюсь, бо і не образив,
Лиш наче щось, можливо, їдкий дим
Попало в очі. Певно, богомазом
Хотів побути, але не зумів.

І те, що ніс, не здобуло визнання,
І то, що бачив, - тільки міражі,
Ти істину шукав безперестанно,
А, бач, вона втопилась у вині.

Вині твоєму, зробленому з хиби,
Воно солодке - поки ще сліпий,
Коли прозрієш - то кричиш до хрипу
Від болю істин і змарнілих мрій.

Це не отрута - та душа німіє,
Стає нещадна, грішна без гріха,
І раптом ти пронизуєш вітрила,
І дерев'яні палуби тріщать,

І твої жертви си́віють від страху,
А я усе латаю кораблі.
Не ображаюсь, бо і не образив.
Вітрила - цілі. Істини - святі.

... а потом - с поздним снегом, ветрянкой, гнилыми огрызками в парте -
я забыл, и тогда тонкодневные светики марта
сменились марелью,
и, шатаясь, мог лечь подышать у уреза воды
и опять забывать, и потери своей не приемля,
говорить, это ты забываешь меня, это ты.

а потом были книги и книги, а позже тугие вокзалы - это ты забывала -
шатался по книгам пустым,
иногда выпадая,
и город казался казанью,
только не было парты, над ухом никто не картавил,
и не слушал, как я говорю - это ты, это ты...

Спрагле небо впало на голову.
Білим цвітом укрилась земля.
Прошу спішитися мою молодість,
Відпустити на луки коня.
Я жила, завжди час підганяючи,
Я благала: «Скоріше лети!»
Вороного для долі сідлаючи,
Хмари шарпала за хвости.
А сьогодні так хочеться спокою…
Спринт житейський на марафон
Проміняла. Бо не одиноко я
До майбутнього йду на поклон.
Спрагле небо впало на голову.
Будні стали картаті, мов знать.
Не залишить мене моя молодість,
Я іще не спішу помирать.
15.04.2014

Ти мій найближчий ворог,
Мій найлютіший друг.
Плачеш луною в горах,
Кличеш вогнем завірюх.
Болісно я сміюся,
Ховаю всі почуття,
В крижинки-очі дивлюся,
Втрачаючи сенс життя.
В голосі щирість сарказму,
Погляд – хурделиці жар.
Мрії мої, мов спазми,
Душу підносять до хмар.
07.2005

Цеглинка за цеглинкою складаються стосунки,
А потім блискавка – і знову на шматки.
Твій подих на вікні малює візерунки,
І проступають вірші, писані для тебе від руки.
Зима за шибкою. В кватирку увірвався протяг,
Схопив зі столу дрібно списані листки…
Тебе давно забрав у мене темно-синій потяг.
Повзуть смертельно довго змучені роки.
14.02.2005

Достиглим плодом упаду
В долоні Бога теплі,
У Гетсиманському саду
Зі стежкою до склепу,
Через Голгофську височінь
У нинішнім сторіччі...
Я - блудний син і Божий Син
У єдності незвичній.
2013р.

Іди, моя примаро, геть від мене
Вже світ
І не звивайся у думках шалено
Облиш
Іди туди, де дозволяють жити
Удень
Де, може, оживеш, мов урочистий
Тотем
Іди від мене, не навіюй радість
Чи сум
А ти все ближче, боса, підступаєш
До рун
Душі моєї не чіпай. Не рухай
Зірок
Що сяють, наче перший сніг у грудні
На двох
Так скупо, із жадобою... Не хочу
Тебе
Ні бачити, ні знову снити ночі
Сопе
Мій відчай тихо - ти усе не зникнеш
З очей
Тепер не йди - бо я вже ніби й звикла
Трофей
У мене буде - ти, моя примаро
Не йди тепер - дарма, що засвітало

Для світу чужий і довіку по-вовчому сам.
Не знаю де лик і обличчя, а де тільки маска.
Залякано-дикий і спраглий звичайної ласки -
Так хочеться їсти старим неприкаяним псам,

Так хочеться пити в пустелі, в палючих пісках.
Та тільки в пустелі від краплі води не втікають,
Неначе від світла мара опівнічна, що знає:
Де сонце проллється, там буде подолано страх.

У щільних обіймах самотності стиснений птах,
Крилатий і вільний, та сам же собі й несвобода.
Такої він вже непростої, бідака, породи:
Все прагне між люди, а сам пропадає в лісах.

Тут Шлях Чумацький
вперся у поріг
старої милосердної каплички,
і неодмінно ділиться на всіх
окраєць сонця
та пелюстка свічки,

омиті молитвами знахарі
не чули зроду-віку про плацебо,
і сяють, мов сузір’я, угорі
відбитки доль
на плащаниці неба.

Це звідсіля на прощу
і на рать
іде мій рід, нескорений донині…
Тут вільно жити,
вмерти – й воскресать
у молодих туманах при долині…

Голос мого мовчання
Важчає кожен день.
В душу кладе каміння
Розуму плач і щем.

Слово, на порох схоже,
Надто уже сухе.
Правда малює кулі,
Пісня малюнки рве.

Ще проростає пам'ять
Квітами до могил
І кулемет приносить
(В жовтих очницях – синь)

Дідо, безбожно сивий.
Буду стріляти? Ні?
Порох збираю в гільзу…
Слово – у чорний гнів.

Вставлю у піхви шаблю,
Гостру, неначе вірш,
Двері замкну і серце,
Вийду війні навстріч…

Що ж ми, війно, з тобою
Мусимо жити так?
Ти підповзаєш гадом,
Жалиш у спину… Я

Мушу тебе убити
В серці, у голові…
Вибач, але я перший
Шансу не дам тобі.

16.04.14

А все одно-все буде добре!
Вдягни усмішку щиру зранку,
оцю, що так тобі пасує,
на шию - шарф із позитиву-
від негараздів він рятує!
Закинь у торбу парасолю,
що захистить від крапель суму
і не дозволить з головою
поринуть у важку задуму.

А все одно- все буде добре!
Відкрий варення повне літа
чи меду, що тобі пасує.
Купи букет весняних квітів
і настій гарний подаруй їй...

Нехай туман не проникає
в єство, занурене у сонце!
Все буде добре!Ти вже знаєш,
та розкажи усім прогноз цей!

Я ще тебе не люблю,
я ще тебе не кохаю...

У пригорщі воду цілющу
з твого джерела набираю.
Блукав я так довго в пустелях,
тож спраглий себе напуваю.

Я ще тебе не люблю?
Я ще тебе не кохаю?

Шукаю безмежного щастя
в очах твоїх, що іскряться,
у мріях, де місце для мене тримаєш,
у снах, де безкрила літаєш.

Я слухаю музику серця твого,
боюсь лиш вигнання із раю:
"Я вже тебе не люблю,
я вже тебе не кохаю!"

Рваними ранами.
Срібними струнами
Ми безталанними
Плачемо думами.

Топимо болями,
Що не дозволено
Втілити діями
Стало надією.

І безіменними
Слуги смиренності,
Вийшли бо темними
З миті буденної.

Мені зоряне небо наснилось,
Тихе й безкрає було...
Та все за секунду змінилось,
Блискавка і грім у ньому прогуло.

Я бачив на горі німого,
Він шлях показував мені...
Я побачив в далечі себе старого,
Він йшов до мене
крізь вогні...

Він йшов повільно й тихо,
Вогонь був не страшний йому,
Відлякуючи від себе лихо,
Проходив він крізь тьму.

Насторожує одне мене,
Він був один, один ішов по шляху...
Вогнем було усе наповнене
А він ішов, ішов спокійно, без страху...

15.04.14

Іду до себе, як у гості.
Не помічають, то дарма.
Зате мені не миють кості.
Я заблукаю на погості,
де злої пам’яті нема.

А небо – он-де,
                      – ген!..
                           А далі
за горизонтом кураї,
що котять і мої печалі,
і тихі радості мої.

Мої поля, ліси і доли,
і ту хмарину вдалині,
яку у гості вже ніколи
не дочекатися мені.

Усе минає, як і мрії.
Моя уява наяву
не додає мені надії,
що я до неї доживу.

Моє сучасне і майбутнє
оберігає херувим
у високості…
                      Пілігрим
ще є в мені.
                 І ще присутня
у небі поетична кухня,
якої
            вистачає
                            всім.

                              15.04.14

***
Нижче «майдануті» по порядку,
всі, хто попадає у десятку,
і на гільйотину де-не-де –
зупиніться. Божий суд іде,
і за сепарацію, на згадку,
правий теж не дінеться ніде.

***
І пусі-путі, й жирики із келій,
укриті одіялами в постелі
палат психіатричних лікарів,
та нагодуйте ви своїх рабів
у неосяжній тундрі і пустелі.
Кінчається терпіння козаків.
По горло сита вашою шрапнеллю,
не хоче Україна таборів.

***
Вовкулаці, паці і собаці,
що віщають лажу на Ростов.
Україна бачить вас у ...Раші,
ну а потім, ясно, у Гаазі
і за сльози, і за нашу кров.

***
І ти, заочно списане на мило,
нахабне, ліве, комуняцьке рило
у п’ятої колони москаля.
Ти що, сліпе? Он ідола звалили.
Ти що, не чуєш? Пекло запалили,
а тлусте тіло не прийме земля.

***
А щоб тебе пропасниця трусила,
распутнє шолудиве цареня,
що окаянно вимотало жили,
таке ж сміливе, як народу миле
і сходу, й півдня... Вчора і щодня...
Та хай тебе візьме нечиста сила,
підгавкуюче ворогу, щеня.

***
Ой, бійці й бойсісі регіонів,
ой, немає ще таких законів,
що верне азірівщіну взад.
Ой, іде люстрація колоні,
ви у нас усі, як на долоні,
і злодії, і бандити Рад.

15.04.14

Я пропоную сказати відкрито –
Ми не брати від колисок-джерел.
В нас на знаменах – небо і жито,
В них на гербах – двоголовий орел.

В нас завжди гостеві раді у хаті –
На рушнику подаємо хліб-сіль.
В них всі сусіди навкруг винуваті –
Треба посіяти сльози і біль.

В середньовіччі живуть фараони,
Чоботом пруть до сусіда у дім.
Я пропоную – закрити кордони,
Хай там подавляться газом своїм.

Всіх комуністів, з ПееРами разом,
Прямо у Думу – випендрюйся там!
Втік вже один з золотим унітазом,
Того, з вінком, теж віддати “братам”.

Ти до люстрації, ненько, готова?
Воля й майбутнє стоять на кону!
Вкупу зібрати їх – і до Ростова,
Того, в Расєї, що на Дону.

Чи вгомонишся колись, московите,
Вічно голодний, захланний, як звір?
Я пропоную – агресора бити,
Гнати, проклятого, аж у Сибір.

Світ нас підтримує – дяка Творцеві,
Скоро один ти залишишся, Вань!
Навіть руки не подати в Женеві,
Я пропоную – без рукостискань.

Я пропоную – без сліз і без панік,
Стати горою за землю свою!
Піде додолу російський Титанік –
Вірю, надіюся і визнаю!


15.04.2014

Війна почнеться все ж, хоч прагнемо всі миру –
Мир можна вибороти лиш огнем й мечем.
Тож збережімо у серцях святі любов і віру,
До неба звернемо мільйон палаючих очей.
Я ці рядки пишу, вдивляючись у весни, –
Всі ті, що колись будуть і що вже були.
Як згину на війні – нехай, душа воскресне…
Для мене головне, щоб ми країну зберегли.
Залишу вірші після себе – все, що маю.
Вони розкажуть вам про нас – ким ми були.
Коли наш прах вітри по всій землі розмають,
Залишиться вам те, що ми життя ціною зберегли.
18.03.2014

Ти був краплинкою, а я лиш морем.
Ти – світлячком, а я – мільйоном ліхтарів.
Ти був сльозою, я – безмежним горем.
Ти звуком був, я ж – тисячами слів.
Ти був промінчиком, а я – всього лиш сонцем.
Ти – подихом, я ж – бурею в пустелі.
Ти – брунькою, я – лісом Амазонки.
Ти – сном, а я була теплом постелі.
Ти – унікальний, індивідуальність.
А я банальна. Я – лише звичайність.
9.02.2005

Лежу. Мандрую простором душі.
Десь там Дніпро від риби золотіє,
Кмітливий грек рахує бариші,
А після цього молиться Софії.

Поет завжди на смертному одрі.
Він розмовляє з мертвими про вітер.
Це марення, як голоси сторіч,
Сміх тих, що не вернулись з Того світу.

Пришельця пісню вловлює поет,
Биття рахує серця динозавра.
Поетове падіння – часто злет.
Тернова слава довша, аніж лаврова.

А я ще хочу в Африку, в астрал
Австралії,
У джунглі Амазонки.
Із Дерева добра і зла кора –
Крутий інгредієнт для самогонки.

А ще в дитинство хочу, у ліси,
Побути вовком, рибою, травою,
Щоб Місяця косою накосить
Трави міг той, хто світ вважає грою.

Мені брехали тіні й дзеркала.
Я режисером був своєї долі –
Так, як ота хвиляста ковила
У Дикім Полі.

Тепер поетів нібито й нема.
Старі пісні співає тільки вітер.
Росте в мені моя «Скляна корчма»,
Вікном хрестатим просто в душу світить.

А я блюду закони битія,
Де кров ліщини з кров’ю-світлом зірки –
Одна-єдина пінна течія –
Гнучка, немов підкова над одвірком.

Хлопчику, брате, юначе,
очі - з ікони неначе,
жертви олтар Свободи
тільки від тебе ждав?
Ночі - як темні води:
трона - не той дістав.
2014

Відбити вечірню атаку земля не зуміла –
і кулі-краплини зі свистом цілують шибки.
А може, то дощ вибиває для тебе роки
чи музику давню, що тільки тобі зрозуміла.

Оркестром вітрів починає симфонію ночі,
змиваючи з неба захІдну розбавлену мідь
на голі каштани, що, наче ланцюг пірамід,
свої таємниці довірити світу не хочуть.

Сліпі кажани поховали під крилами сірі,
пустельні дороги, зі страху й вологи німі.
МабУть, у такій до зневаги байдужій пітьмі
в Дуаті свій суд над померлими вершить Осіріс.

Від холоду зримого душі дерев посиніли,
і зморщені пальці твої від рясної води.
Ще трохи – і світло, і ти вже не будеш один,
і сонце пливтиме водою небесного Нілу.

26.03.2014

занедбана кам’яниця і брама типово львівська
де запах сечі та цвілі із мороком заодно
ховають дрібні секрети утримують спите військо
портретів побитих міллю що бачили власне дно

ось рипнуть облізлі двері і з брами війне нудьгою
і вийдуть кортежем слави минулого вояки
прикривши портретам діри промовисті та незгойні
що далі тим більше й більше даються і їм взнаки

а зранку малий ангелик поторгає мідну клямку
але за дверима пустка не пустить його у дім
де дух із війни нерідний де п’єцам розбитим шамко
бо що там кому робити як тільки одній біді

Про ситуацію в країні:
Якось в палатку жовто-синю
Нахабно вліз ведмідь, в натурі,
Чи то коричневий, чи бурий,
Зачув смачненьке, мо’, м’ясце -
Жере, аж плямкає… На це
В кущах принишк, заліг на пузі
Мисливець з автоматом Uzi:
Лунає постріл – і за мить
Ведмідь, конаючи, лежить…


14.04.2014

Хмаринка летіла маленька,
Мов мрію носила легеньку,
Мов бачила тисячу літ,
Відколи стоїть уже світ.

І сонце - мов камінь коштовний,
Шле промінь ясний, неповторний,
Це все непорушне завжди,
Відколи існуємо ми.

І безліч незнаних просторів,
Численні галактики, зорі,
Не прагнуть узріти люди.
То що ж вони бачать всюди?
1993

на скроні майже 220 –
армагедон всіх відчуттів
коли тобі усі 15
бери життя і полетів
і не відома небезпека
ти ж сам король всіх вечорів
коли ідеш то ще здалека
почуєш сленг і нових слів
у вухах чорна бас гітара
язик пробитий і брова
сьогодні в тебе сіра хмара
навіщо всі складні слова
бо завтра ти почнеш спочатку
ти підростеш у 18
і хоч не міст а просто кладку
ти перейдеш у років 20


11.04.14

Любов хоч пригасилась, – віршем-піснею
Життя триває і весна трима.
Трава стає густішою і вищою,
Стає ще красивішою трава.

А ми йдемо відродженими врунами,
Немов по юній, радісній воді,
Із кленами, які ставали юними.
Ми залишалися сумні, немолоді.

Топи нас, весно, в озері зеленому,
Землею чорною в зеленому топи!
А хто там розгулявся поміж кленами?
То ми, кохана, з травами, то ми!

Топи нас, весно, в озері зеленому,
Пожовклим листям у зеленому топи!
А хто там розгорівся разом з кленами?
То ми, кохана, з крилами, то ми!


04.2010

На віслюку - в Єгипет.
Віслюк - й в Єрусалим*.
Ані конфесій, ані конституцій.
У рік Коня звели на диби Крим,
а Київ довели до
революцій.

Важкі хрести під підборіддям пих
на золотих гойдаються принадах.
На віслюку (хай поруч)
мимо них -
святить паски!
В Луганську...
І в Карпатах.


14.04.2014

                              І
Сім’я народів варта дорогого,
але коли розвалено її,
то є правонаступниця усього
украденого із кишені свого
сусіди, що належав до сім’ї.

І де такої совісті узяти
нехай не у держав, а у людей,
де є правонаступницею мати,
що викрадає кошти у дітей?

І де ще є така гидка личина,
що декларує правду і любов,
і одночасно б’є ножем у спину,
аби у брата вицідити кров?

                              ІІ
Була Росія й вийшла...
                              ... до кінця.
Була й сестра, та де її шукати?
Тепер це довгорукі окупанти,
що тягнуться до царського вінця.

Буенос-Айрес – це не Аргентина.
Нема у географії основ,
які не обрізала гільйотина...
Але неясно, де росте свинина
і чом столиця наша – не Ростов,
де наша паця й досі легітимна?

У злодія немає ні рідні,
ні батьківщини, ні своєї хати.
Його стезя захована за ґрати
на темному тюремному вікні.

Якщо не Колима, то буде Волга.
На те і присягав на булаві.
Та де ще не здобута перемога
ціною української крові?

                             ІІІ
За що вже тільки здуру не хапались
північно-східні наші вороги?
За що не висікали до ноги?
І ниють стигми від казенних палиць.

І носить ще земля більшовика,
який і досі роззявляє рота
за звичкою нахабного совка.
А ще – дешеві горе-патріоти,
і зрадники, й бандити без роботи,
оплачені казною общака,
               голодні маркітанти-супостати,
               культур-агенти кума і куми,
               і збанкрутілі славою таланти
               без права називатися людьми...

Очолений сімейством вовкулачим,
сліпий і обікрадений народ,
якому уявляється оплот
з трикольоровим вимпелом
                              на здачу
все тягне пісню довгу і собачу...

І коники зелені знову скачуть
озброєними бандами заброд.
І наче воєводи не ледачі,
і, ніби, і кроти вже ясно бачать,
кому потрібні криза і дефолт.


                              10.04.14

Україно, моя
душа
із тобою завжди була,
я у мріях твоїх
чужих
відшукати себе не зміг.
Я до тебе іду
в борню,
самотужки ніщо не зміню,
озирнуся назад -
парад
із майданів кривавих сад,
що хотіли добра...
пора
щось міняти давно пора!

О ви, убогі душами сини,
тяжкі таланти на чужих раменах.
Роздмухуючи вогнище війни,
ви освятили лики сатани
у ворога Вітчизни на знаменах.

І ви, їздці до раю на дурняк,
і ви, данайці у коняці Трої.
І ви, хто ще поповнює «общак»,
і ви, кому стоять ще «натощак»
поперек горла істинні герої.

І ви, що розпустили язики,
якими оперують окупанти.
І ви, у кого висохли клепки́,
і ви, чиї і гроші, і зв’язки
слугують окупації гарантом.

І ви, майстри й любителі пера,
кому заклало й мову відібрало,
коли на зло немає ні добра,
ні слова, за яке не воювали.

І ти, що воювати не могла,
і ти, обвита гадиною сходу,
і ти, з чиєї мовчазної згоди
іде війна, аби перемогла
імперія орди мою свободу.

О, ляльководи дикої юрми,
якби ви залишалися на сцені
і цілували ноги Мельпомені,
а не п’яту Георгія з пітьми,
який би мир настав межи людьми
на нами завойованій арені.

                              12.04.14

Горить на сході...А Україна
Заснула твердо.
Удар лозою! Буди, бо згине,
Свячена вербо!..

Струсни на землю між юні трави
Пилок жовтастий...
Заради волі, заради слави -
Не дай упасти!..

А дай дожити з добром і миром
До Великодня...
За нами правда, між нами - віра
Й любов Господня!..

Ставаймо, люде! Пора до герцю -
Година грізна...
Свячена вербо! Удар по серцю!
Іще ж не пізно!..

13.04.2014

Страшні події на Майдані
Нам вже ніколи не забуть!
Герої сотні в вічній шані
Над Україною пливуть.

Здолали ката і бандитів,
Тепер би жить і процвітать.
Та цар російський злісний Путін
Здобутки хоче відібрать.

Вже триста років нас давили,
Топили в крові і сльозах.
Згадай Батурина могили.
Коли ж скінчиться гіркий шлях?

І знову зашморг в нас на шиї.
Загнати в стійло, мов раба.
Лютує, біситься Росія
І Кримом давиться вона.

Та ще й свої пани лукаві
З народу соки тягнуть, п'ють.
Коли ж вони вже наїдяться
І богу душу віддадуть?

Мій Боже, Господи всесильний,
В тяжку хвилину захисти.
Дай сили неньці Україні
Всіх ворогів перемогти!

Знову полудень.
Вельми спішить.
Переводимо
через місто,
розхристане щедрими сумами.
Позичаємо в полудня
полум’я подиву –
хай живе поміж нами
і сонцем відлунює.

Вже й немає чому дивуватися
нібито,
всі дива конфісковано
зрілістю сивою,
всю пилюку
з еліти притихлої
вибито,
і до храму
поміряно стежі ретивими.

У відчинені двері
подати й податися –
стільки коштує нам
неспотворене таїнство:
все святе –
в мішковині від Господа матриця –
відчували завжди
й оминали, цураючись.


2014р.

Щоразу, коли поруч ти проходиш,
Я погляд свій кидаю тобі в слід.
Щоразу моє серце ти холодиш
І душу перетворюєш на лід.
Щоразу занімілими вустами
Промовити не можу я слова.
Щоразу безадресними листами
Пишу, що ще любов моя жива.
Щоразу і з єдиним побажанням
Небесне звернення шепочу перед сном.
Щоразу я прошу своє кохання
Для тебе залишитися рабом.

А. Курочка
08.09.2014 р.

Ми часто виродками кличемо людей,
Хто своїм виглядом до болю нас лякає,
Хто за манерами нагадує «звірей»
І хто гидоту і відразу викликає.
Ми боїмось до заніміння у серцях
І свято віримо – в житті так не буває.
Та десь в душі зароджується страх,
Що людяність у людях убиває.
І справжній виродок не той, хто є страшний,
Хто у каліцтві все життя страждає,
А той, хто у проханнях є німий,
І в час біди обличчя відвертає.
Виродок – це той, хто без жалю
На матір рідну руку підіймає.
Виродком є той, хто з кришталю
Їсть лобстерів, коли народ вмирає.
Виродок без сумнівів в душі
Зламає гілку, життя чи, навіть, долі.
Виродки, безбожні торгаші,
Хто здав країну, зігравши свої ролі.

А. Курочка
13.04.2014 р.

Упала з неба зірка-
Малий то світлячок,
А на землі розбилась
На золотий пісок.

У небі світила всім
І світло несла в світ,
На ґрунт упаде втім
Загасне весняний цвіт.

Уже не світить людям
Не зворушить серця
Її усі забудуть,
Задовго до кінця.

1993

Я уві сні побачила світанок
І білих лебедів на сірому снігу.
Рожеве небо сповістило ранок,
А серце передбачило журбу.

І я вдихнула марево світання,
Кохання трунок випила до дна.
В душі палали щирі сподівання,
Та в серце не приходила весна.

Змарніло небо і душа змарніла,
Сховались зорі в ночі таїну.
І я надії руку відпустила
Та впала у безодні темноту.

Я більше не чекала на світанок
І не блукала в пошуках весни.
Згасила свічку – наближався ранок.
Буденними й пустими будуть сни…

04.2014

Конвалії...
Конвалії!
Ліліям фора - до талії.
Конвалії,
конвалії...
Білим вирують:
"Кохали б ви!"

Найкрасивіший
довершений шик -
із білих конвалій весни
чагарник.


12.04.2014

Як важко спати – за вікном весна!
Десь тихо стрепенулась пташка…
А вітер відгадав усе, що в снах –
пробігся дахом і…заплакав.

Та звідки сльози..? Мабуть, що зима
ще не пішла, ще снігом впала…
Самотня і сама у небесах
свої лабети зруйнувала.

Злочинно спати! Вже не спиться! Ось!
Невидима для ночі сила:
проснулось серце і зелена брость
мій сон тривожний розбудила…

Зіграй в моєму серці джаз.
Я пригорнусь до тебе шовком.
Акордами своїх зап’ясть
Примусь замовкнути
Цей шум широких трас.
Ці вулиці. Цю повінь люду.
Немає тут нікого, окрім нас.
Зіграй в моєму серці джаз:
Я не забуду.

18.11.13

Коли падає небо, гори не плачуть.
Вони мовчать.
Німота страшна, як чорна печать.
Як темна хустина, що покриває
Посивіле волосся матері.
В її сльозах розтікається рай,
Тьмяніють райдуги,
Земля стає атомом,
Мізерним клубочком, який забрав все.
Навіть більше.
Вище, ніж Всесвіт,
За серце цінніше.
Обличчя вкривається зморшками,
Як і материнська душа.
Вони змили посмішки
Мороком й печаллю.
Гори мовчать у розпачі,
Бо на вершинах палають сніги.
Матір у болю, як в роздумах:
Хто ж посіяв хрести?
Коли падає небо, пливе по Тисині
Кача маленьке
До рук України. Із вірністю сина.
Коли падає небо, Земля здригається,
Але не розколюється,
Бо люди єдністю тримають околиці.
Дають обітниці. Вдивляються в лиця
Полеглих героїв:
Свобода – не птиця,
Свобода – це воїн.

12.04.14

Ейфорія доблесті минає.
Інвазія нашесті мине.
Хто вітри неправди засіває,
бурю гніву Божого пожне.

Україно, є ще отамани
і твердої, й моцної руки,
і готові йти у партизани
месники і юні козаки.

Не журися. Ще озветься слово
захищати гідність і права.
Оживе мелодія любові,
поки ще поезія жива.

І прозріння зомбі ще настане,
і пора супротиву гряде.
Буйний вітер нашого Майдану
на Червону площу перейде.

Стануть і «бандерівці» до бою,
поки пережовує плебей
печію оскомини ідей.

І рідіє черга за бідою.
Інвазія нації ізгоїв
істинно згуртовує людей.

                              11.04.14

Що може порізнить навіки батька з сином?
В родині Штрауса до того спричинилась... скрипка.
Був батько вже на троні «короля вальсів»,
Коли син з-під столу всотував чарівні звуки скрипки.
Батько боявся невдовзі поступитись троном,
тож заборонив маляті навіть торкатись скрипки.
Що завгодно: фортеп’яно, кларнет, орган...
Тільки не те, чим зачарований був віденський бомонд.
Та, як-то кажуть, найшла коса на камінь:
уроками на фортеп’яно син заробляв,
щоб грать на скрипці не згірш батька.
А як відчув, що вже не поступається йому,
добився у властей буть диригентом і створив оркестр.
Ревнивець-батько вдавсь до суду й виграв,
і без грошей лишив сім’ю напризволяще.
Вальсами розважав батько цісаря та його двір,
а син до слави починав шлях у приміських кав’ярнях.
Європу на той час стрясали революції.
Сходили кров’ю Венеція, П’ємонт, Палермо...
По всій імперії австрійській гримів Радецький: .
душив оружно він найменший потяг до свободи.
Коли ж фельдмаршал переможцем в’їжджав у Відень,
його стрічали маршем Штрауса-батька,
а син на барикадах «Марсельєзу» грав повсталим.
Смерть батька урвала сімейну ворожнечу.
Син повноправно сів на троні короля вальсів.
Р.S.
Притоптуючи в такт «Маршу Радецького» чи коливаючись під мрійні звуки «Голубого Дунаю» або ж «Казок Віденського лісу», не думаємо ми про розлад поміж батьком і сином. Музика здолала всі незгоди, увічнивши славою обох.
--------------------------
Йоганн Штраус-батько (1804-1849).
«Незабутньою лишиться для мене кожна п’єса, якою диригує він зі скрипкою в руках. Вона ввергала дивовижного Йоганна Штрауса в цілковито дикий , що межує з несамовитістю захват. Цей демон віденського музичного народного духу здригався на початку кожного вальсу, мовби Піфія на тринозі. Публіка, котра насправді була сп’яніла більше його музикою, аніж поглинутими напоями, здіймала справжнісіньке виття, що підносило натхнення диригента зі скрипкою на недосяжну для мене височінь»,- так записав 1832 року в своєму щоденнику молодий Ріхард Вагнер про Штрауса-батька.
Йоганн Штраус-син (1825-1899).
Йоганн Радецький (1766-1858).

На себе заглядається Веснівна
у дзеркало ковбані дощової:
до світу доторкатися так дивно -
незвично покидати сну сувої,

ступати на вогку перину ґрунту,
надихати тепла у жненьки бруньок...
радіє бджілка он - за роздобуту-
за першу квітку, житія відлуння.

А небо - тайстра повна з писанками:
висонцює яйце - зо дна - огненне,
витрушує зірки на бані Храму,
туману губить ситцеві пелени.

і млосно очерешнюється окіл-
дзьобами пелюстковими ізпивши
проміння розсвітанкового соки,
напої нерозбовтаної тиші.

птахами замилована Веснівна:
так гарно дотулятися до світу
і писанки збирати незотлінні
у тайстру неба - білобогом шиту.

Моїм діянням свідки
Діваються в нікуди,
Являючись нізвідки
Із шлейфом пересудів.
Підступно-благородні,
Маскуються уміло
Від мене де завгодно
По сто раз щонеділі.
Всевидячі і чулі,
Замучили до краю –
Кругом підкараулять,
Усе на світі знають.
Допитливості бранці,
Заручники омани –
Лаштують балаганчик,
Лиш трошки щось підглянуть.
О, Боже милосердний,
Звільни мене негайно
Від пліток їх нестерпних
І наклепів звичайних!..
10.04.14