Аж зашкалює любов до брата.
Мало гуль набили москалі.
Ну, а далі – нікуди тікати.
І вини усякої багато
мають українські куркулі.

А Росії рідній цього мало.
Місію ще має не одну.
Споконвіку крицю гартувала
і за шкіру заливає сала,
на яке ще ласі на Дону.

Важко говорити без наганів,
маючи себе за лопухів.
Пощезали лицарі останні.
І такі ми зрадники погані,
і сякі бандерівці лихі.

Наливайка у бику спалили,
Байду почепили на гаку,
у Остапа вимотали жили...
І немає сліду від могили
тих, кого садили на кілку.

Мокселі, і ляхи, і татари
нас ловили на своїй землі.
Ми були нікому не до пари,
та які нам «дарували» лаври
й досі репетують москалі.

Приписали Патерик і Слово,
і варяги їхні на Дніпрі
викладали українську мову,
знали і Шевченка, і Підкову
на Чернечій кам’яній горі.

Тільки от одне було погано,
що Мазепа не любив царя
і що самостійні отамани
берегли реліквії Богдана
і навчали діток букваря.

Сулима візитував до Риму,
Кривоніс Іспанію лякав,
Сагайдачний не боявся Криму,
а Сірко у вигляді калиму
на шаблі Московію узяв.

І Мазепа Карлу милив лижі,
і Виговський пив за Конотоп.
Орлики служили у Парижі…
Це не ті, що двоголові, хижі.
Ці іменувалися, – холоп.

Це брехня, що ми по всьому світу
свій розпорошили кращий цвіт.
Ні наук не мали, ні освіти...
Це всілякі опришки-бандити
закривали тілом білий світ.

Вояки Петлюри і Бандери
це не те, що «витязі страни»,
що заради Раші й еСеСеРу
осідлали танки й бетеери
і роздули полум’я війни.

О, Росія, підло героїчна,
ми у тебе зрадники завжди
тим, що прокляли ясу орди.

А за волю, за Майдан і Віче
хоч залийся, дудлячи «столичну»,
та не потикайсь уже сюди.


                              07.2014

Ця утома від світу не лікується швидко.
Я хотіла злетіти. Вже й дороги не видко...
Сизі кола по небу, мідний град і пір'їни.
Закладаю щоднини по душі, по раїні...

Над лошатами літо. Між ріднею остуда.
Повноводиться Ворскла... І зливаються люди...
Білі вени безсоння. Зеленаві опони.
Я росла б цикламеном... На заваді циклони.

Здобуваючи тишу, виплітаючи верші,
Я простую по хвилях - не остання, не перша.
Розступилися біди, поцятковані сосни.
Хоч гори між пеньками, хоч кефаллю шубовсни.

- Все минеться до снігу... - шепче вітер затято. -
Повисушую жито, угамується дятел.
Вкоріняться горіхи, рожевітимуть смоли...
Так жадалося меду...
Та кусалися бджоли.

Ця непізнана terra - скатертина грудкаста.
Обійти б її тричі.
Мо", ще вродиться щастя.


14 липня 2014

Набридне бігти – кажи, не бійся,
застелю спокій, мов чисту постіль,
закрию сонцем Твій часо-простір.
Зупинка кожна – рестарт, не більше.

Втомився, мабуть, зітхаєш важко,
на завтра стільки людей і планів,
порожній погляд і серце-камінь,
мені не страшно, я звикла майже.

Квитки, валізи, міста, вокзали –
сюжет незмінний, хоч фільми різні.
Усе минеться, важлива відстань,
куди й навіщо – нам не сказали.

Набридне бігти – спинись на хвилю,
у прірві страху знайди відважних,
забудь про силу, постав на справжність,
бо тільки справжній – завжди щасливий.

14.07.2014

 
І тільки так. І тільки Вас
І вже ніколи і нікому…
І тільки близько, щоб анфас
І хай би - дощ. Але без грому
А Ви, як завше, мимохідь
Перегорнете ті малюнки…
Ну, якщо хочете - спішіть
Те, що між нами - не стосунки
Всі музи - займані! А ким?
Я, Вас пізнав би й незнайому
Сьогодні краще навпаки…
Ходімо, серденько, додому...

На долю не поскаржуся ніколи,
Пригнічено звертаючись до вас, –
Адже навчивсь не плакати від болю
І не згинатись низько від образ.
То все таке бічне і дріб’язкове,
І в нашім товаристві не в ціні,
Не варте навіть згадки у розмові
Про радощі маленькі та смішні…
13.07.14

Нічого не питай мене. Я тут.
Ти знаєш все, а більшого – не вільно.
І не гадай: впаду чи не впаду,
І не вмирай, коли мовчить мобільний.
Ми всі, не озираючись назад,
На спинах день волочим камуфляжний.
Забудь про стрілянину і про «Град»,
Однаково ще хтось із нас поляже.
Мене цей день від тебе не відняв,
Шолом і броник – твій останній дотик,
І навіть це руденьке кошеня,
Яке прибилось до моєї роти.
2014

морська безодня віща глибина
і світлі кола й полохливі тіні
і зойки зір і спомини чаїні
і кимось злим нав`язана війна
і сліз пекучих море море сліз
на узбережжі де пісок і піна
і зовсім незахищена людина
і бід вселенських не-чумацький віз
медузи хмар розпатланих і синь
небесна синь дарована богами
єдине сонце котиться над нами
туманну осяває далечінь
і хочеться гукнути у світи
понад шторми розхристано-безбожні
що так потрібен мир людині кожній
тож СОХРАНИ
СПАСИ
І ЗАХИСТИ.

Ще не торкнулась – вже в моїй долоні
Червневі пишні ягоди розкішні.
Набралися тепла тут на осонні
Живі рубіни, по-простому – вишні.

Мов кров землі застигла раптом соком...
Його налито в них по вінця. Повінь.
Під небом рідним високо. Глибоко
В земній твердині – невмирущий корінь.

Манять... Спокуса... Змушують зірвати,
В уста покласти ягідку звабливу…
Примружившись, неспішно куштувати,
Смаком насолодитись особливим.

На довгих вітах легко колихались.
Аж світиться в них кісточка на сонці.
Це під шатром зеленим достигали
Смаколики в ріднесенькій сторонці.

Червоні, запашні, тугі морелі.
Прекрасне поруч, вмій його відчути!
І навіть вишні стиглі на тарелі –
Це настрою і літа атрибути.

03.07.2013- 2014

ні мати і ні жона
Жанна…
така вона війна
жадібна
сліпа і невблаганна вона –
війна…
сердець пречистих вимагає вона…
палає лжецаря вогнище
жирує і жере торжище
пекельне зарево у світ дихає
а ти смієшся у лице лихові
а ти стоїш свята і горда – нескорена
страждає тіло від вогню зболене…
ридає тіло а душа – радіє
ти світу сила
Божа правда... надія…

Лісова Анастасія -
абсолютно не Росія.
Адже Настя Лісова*
більш славетна...
Ніж Москва.
В'є вінок
барвінок Насті -
не кремлівська кропива.

Пам'ятаю також змалку
і Марусю Богуславку.
Не її була вина -
чоловіча чужина.
Та з жахливої неволі
хлопців визволить вона.

А яка ж ота Росія?
Чим їй Савченко Надія
небезпечна
(для Кремля)?
Що собою затуля
(навіть будучи в неволі)
Русь.
Від найманців рубля.


13.07.2014

Із ґанку зацілована земля
Ману проклала безвісті шляхами,
Заграла розмальована зоря
І піснею розлилася між нами.

Багаття літ іскрилося в омани,
Бурхливий світ манив у невідоме,
За обрієм клубочаться тумани,
За видноколом тільки перепони.

Чи має сенс вже програне змагання?
Чекання не дарує перемоги.
Чи може правда тільки у єднанні?
Та з часу залишилися тривоги.

Гроно горобини пожовтіло
Так осінньо, мила, подивись.
Та від листя віє позитивом,
І цілує посмішкою вись.

Ні, таки щось аварійне сталось:
От і липень ліпить опір нам,
От і прагнень опустився парус
І політ обіймів обірвав.

Та не скоро пристрасті згоріти:
Маєм гарне вогнище своє.
Павутину бабиного літа
В Альпах Осінь тільки ще снує.

І з льодовиків дарує грону
Барву полум`яну золоту.
Ні, до тебе я не охолону,
Снігом ніжності не замету.

Ні, за наші почуття не бійся.
Щоб огонь у погляді зацвів
Поцілую лагідно і міцно...
Та замовкла соколина пісня,
Очі, наче злякані зайці.

Гроно горобини пожовтіло,
Сумно стало серцю, не до ласк.
Бабиного літа павутина
Полетіла з Осінню до нас.

07.2013

Туга – насправді твоя особиста анафема,
Гіркий анестетик алкогольної коми/трансферу,
І коли ти прокинешся зреанімований/заспаний,
З усіма цими венами-трафаретами,
з усіма ранами і стилетами,
і легенями, що нагадують барокамеру,
хто видихатиме в тебе кисню блекоту-осот,
в татуажу серця хну і вугілля/щербет –
у кутикулах час, наче сипучий пісок,
ставить в плей-лист свій первозданний трек.
Залишаються тіні, сеппуку-Юкіо-тернь,
У тобі чигаючи з Прип’яті до Десни,
І коли у тобі починає роститись смерть,
Ти у ній також починаєш рости.


2014 р.

Щиро вдячний усім читачам і відвідувачам моєї сторінки на ПМ!
Гратулюю шановній пані, колезі по перу Інні Ковальчук із Києва, перегляд моєї сторінки якою виявився "ювілейним" - стотисячним! Від мене стотисячному відвідувачу презент - три моїх збірки пародій (на нині повне зібрання).
Пані Інно, прошу зв"язатися зі мною по електронній пошті ivhent@mail.ru
Творчої наснаги і натхнення усім!
Будьмо!

У врунні́ ярини́
вітер сині волошки колише.
Неозорі лани
перевеслом обняв небокрай,
а над ними Ярило
         все вище і вище
усміхається віще, –
чекай
на новий урожай.

І чекають усі
як із моря ясної погоди.
У ранковій красі
умивається росами Рось.
Десь лунає грозою
         осанна народу.
Стоїмо біля броду.
Ось-ось
і діждемось чогось.

Загорає біда
у імлі димової омани.
І потішна орда
головного чеченця Кремля
ріже світ по-живому.
        Як тінь ятагана
впала фата моргана
здаля
на нежаті поля.

У регаті отав
плине поле з варягів у греки.
Облітаючи став,
усідаються біля боліт
угодовані бузьки,
а далі далеко
           силуетом лелеки
політ
у зашорений світ.

Журавлі-журавлі,
вам ще поки-що є де летіти.
Допивайте жалі,
щоб не плакала в полі луна.
Оперізує осінь
             минаюче літо,
і опалює квіти
війна,
як зима затяжна.

                              07.2014

***
Роз’єднала нас доля
Снігами, літами, бідою,
Завела у терниська -
І згинула, наче мана...
Надвечір’я.
Ріка
Обняла мене тихо водою -
І пливла я до нього,
Сягнувши і неба, і дна…

Помаранчеве сонце
Палило вечірнього пруга,
Підривався до лету
Сполоханий рибою птах…
Я його не посмію вже,
Річенько,
Втратити вдруге –
Надто боляче жити
По різних твоїх
Берегах!..

13.07.2014

Усе, що вчора плакало за мамою,
Тепер лягло пелюстками внатрус.
Малі волошки із моєї пам’яті,
Чого ви спрагло тягнетесь до вуст?

Все, що жило за довгими терпіннями,
Сьогодні раптом горло попекло….
Пливе хмарина із очима синіми
Провідати могилки за село.

2014

І от

вже знаю все, що маю знати,
у вухах маю повно вати…
Закінчивши інтригу плести,
стаю перед порогом,
щоб порахунки звести
з Богом.

Хоча

… у вухах моїх повно вати,
й за щастя, знаю… промовчати
і, краще, позіхнути всує,
щоби забути, згодом,
хто я тут є і звідки родом…
Марудність ця того вартує.

То ж

за щастя буде замовчати
минулі перемоги й втрати
ранкової дороги…
Холодний місяць угорі
о тій нічній порі
уже мені наставив роги.

А

минулі усмішки й тривоги…
хай би собі за тим порогом
зійшли на дим…
І вітами тріпоче метафізична пальма,
перед тим
повідпускавши матеріальні гальма.

        1

І от

воно так легко… з Богом бути,
молитву змовити й забути…
лиш дух і тло… в одному полі
скінчивши, розпочати
там, де зело і граються на волі
веселі сонячні зайчата.

Хоча

Забути - значить бути,
не: пам’ятати і боятися заснути,
а знати: так вітер несе,
коли ти знаєш:
якщо не маєш -
то маєш усе.

Тож

ані боятися заснути,
ані хотіти повернутись…
волосся хвилювати вічно будеш
тепленько-вільним вітру дмухом
й легким пташиним пухом
лягати на жіночі груди.

А

хотіти повернутись? - іншим боком.
На світ дивитися? - не оком,
як куля прошиває порожнечу –
летить в нікуди, не завдавши ран…
її знайдуть, забувши ворожнечу,
просвердлять дірку – зроблять талісман.


        2


І от

вже бачиться не оком,
не вухом чути – ненароком,
одної миті – миті всі нараз,
мов крона вишептала листям
всі нещасливі хвильки щастя
у гаразд.

Хоча,

хоча… Усе нароком!..
Колись твердим-важким був кроком
той лет легкий,
а порухи – повільний та швидкий,
смішний, спогордий…
тепер усе в єдиній торбі.

Тож

таки нароком торбу повню -
летку, діряву… вітра повну, -
лиш тремом тіней – звуків - кольорів,
аби світив мінився та бринів
той схоластичний вічний простір,
мов легким сміхом милих гостей.

А-а-а!

Зробились вітром мої руки,
Усі слова зійшли на звуки,
а мокрі камінці
на сяйні промінці
услід ранковому туману…
О! Бачу Божу манну!

12.07.2014 р.

        3

Я вийшов з кімнати. Вийшов через легенькі дверцята.
Мені непотрібне сонце світить, як чорна цятка.
Десь тут має чутися вигук щастя. Може, ще рано.
Я вийшов з кімнати, повірте, зовсім не для вбиральні.

Я вийшов з кімнати. В кімнаті лишилися зведені штори.
Я затишно відчуваю себе у вузьких коридорах.
Лічильник поважно цокає. Мабуть, вицокує кроки.
Або ж наближення року. Мене не хвилюють цоки.

Продує? Мене не продує. Я не відчуваю вітер.
Стін та стільця немає, натомість присутні діти.
Травмують і сильно нівечать їхні щасливі обличчя.
Не злився лицем зі шпалерами – злився душею з ніччю.

В кімнаті я танцював, а ззовні – немає хисту.
Дивлюся зіщуленим оком на дуже широке місто.
Місто розлоге і світле, я – мовби закутий у лати.
Хисту немає також звільнитися від кімнати.

Я вийшов з кімнати, забувши на шафі батьківську карту.
Наступним тут має стояти покручений вислів Декарта,
Та я вже cognito. Вийшов. За висловом, я не існую.
Або ж існую формально. Як тіло у просторі. Всує.

Ховаю лице у футлярі своєї пласкої тіні.
З виходом із кімнати не відбулося зміни.
Я вийшов з кімнати – а міг би зараз приймати ванну.
Мій вихід – не вихід навіть, а просто рокірування:

кімната була барикада, а тут я сам барикада;
в кімнаті жахало світло, а тут сади й автостради;
назустріч мені давні вежі, я бачу – телеантени…

Я вийшов з кімнати? Не вийшов. Кімната ввійшла у мене.

28.06.14

Понад все величаво-земне,
Гори Альпи, хмільні хмарочоси
Підіймає натхнення мене,
Де не був ще я віршами досі.

Тільки там серце сіє і жне,
І кладе славні думи в покоси,
І життя веселіє сумне,
І до літа вертається осінь.

На всі груди вдихаю ефір
Божих див, що заховані в слові,
І ладнаю рядки кольорові
Як співці срібні струни до лір…

- Вам незнана ця радість? – Ну що ви, -
Прошу вас у поезії двір.

12.07.14.

Придорожніми мертві.
Не з косами…
Ох, не ті – з романтичного вихору.
Одягнули багрянці від осені,
бо для них білизни не попросимо –
жменьку сяйва і слави над виходом.

А куди увійдуть
понад вікнами,
завіконнями
і циферблатами –
як заплакане небо, помітними
і прозорими вічності мітками,
що затьмили осонцення катові?

Новобранцями дня сорокового
їхні душі покинуть обочини.
Надвечір’я повисне підковою,
щоб дорога живих не раптовою –
оминула свою кровоточину.

Придорожніми мертві.
Відмоляться
за розхристане совістю полум’я.
Освятишся упійманим голосом
і утримавши світло на вОлосі,
ним поділишся
з вічністю
порівно.

2014р.

Насилля, кров, і - жертви, жертви, жертви...
Людей то в холод кидає, то в жар.
Та годі кату українців жерти -
Вступає в битву батальйон "Айдар".

Тут правда й міфи - в дикій мішанині.
Хоч банда кровожерів і нездар
Усім керує й заправляє нині,
Вже йде на поміч батальйон "Айдар".

Горять міста, і багряніють села.
Марніє край у тіні злих примар.
Але минає днина невесела -
Іде до бою батальйон "Айдар".

Свободу - не купити, а здобути,
Прийняти, наче цінний Божий дар.
А розіб’є ганьби іржаві пута
Наш легендарний батальйон "Айдар".



Липень 2014

Рознеслося по землі волання,
Занеслася буря по ваганню,
Розлетілись бризки привітанням
І згоріли вартісні зізнання.

Загули громи дощами травня,
Затопило спеку люту червнем.
Що чекати із сумного рання?
Що прийде очікуваним первнем?

Знову холод нагинає літо,
Знову рветься миті ясна нитка,
В пошуку того, хто міг зігріти,
Стиха, або хоч і надто швидко.

як впаде в долоні літа
жар калиновий –
відмоли мене у смутку,
відмоли мене…
без вагань, які нарешті
стали зайвими,
побіжу тобі назустріч –
зачекай мене…
прошепоче ніч вустами
полуничними
давню казку про кохання,
про освідчення…

В кінці дисциплінованого тижня
тобі з'явилася субота.
Прийшла собі і вдерлася до рішень
свавіллям тим, що тут босота.

Котушки недозвершеного типу
уже розгублено завмерли:
весь тиждень, отетерівши до скрипу,
живі в собі знаходить нерви.

Нема самонавішаних пояснень,
котрими марила турбота.
Ще в п'ятницю ти залишався в'язень -
тобі з'явилася субота.

12.07.2014

К.Р…
Заховаюся від тебе
Наодинці назавжди
Поміж лоз безликих стебел,
Край тремтливої води.
І тобі видінням стану
Нерозгадано-сумним,
Як у присмерку розтану
Несподівано, як дим.
Бо не видам ані звуку,
Хоч вмиратиму, авжеж, –
Поки ти кохання муку
В самоті не осягнеш.
А коли навчишся дихать
Із безсонням в унісон, –
Я візьму твою безвихідь
У страждань своїх полон.
12.07.14

Облога. Шанці. Дим. Драбини. Вежі.
Розпечене каміння трощить мур,
і промені списів невтомно крешуть
у квадратові очі амбразур…

…Хроніст лежить у тіні колонади,
хітона підібгавши під себе,
і чиркає в пергаменті:
за правду
стоять оті, а ті – за зло рябе.

Повірять люди чесному хроністу
і реконкісту візьмуть за мету,
а той – оплату історичних істин
складатиме у жирну калиту…

Та уві сні побачить кості міста.
І тих, що не повірили хроністу.

1 липня 2014

ти прив"язуєшся до людини,
а потім її нема,
і твій світ стає таким лабіринтом,
і шукаєш оцю людину
в містах,
країнах,
причинах,
подіях,
інших людях.

Аж поки одного ранку,
глянувши у небо,
вимите нічною грозою,
зрозумієш -
людина, до якої прив"язався, - у тобі,
і не треба шукати її далеко,
бо в тобі живе
її голос,
посмішка,
дотик,
погляд...

11.07.2014

Це просто у мене аж семеро різних сестер.
Не віриш? Димлю, та для них моє серце пусте.
А перша пройде опускаючи очі на діл,
а друга і третя – лошиці в саду молодім,
четвертої коси для мене торік відцвіли,
а п’ята минула з водою – не зчувся й коли.
У шостої стала блакитною зраджена кров,
для сьомої взято лукавим із мене ребро.
Як дивно – ніколи тебе серед них було.
хоча відчував і твій подих, і дике стебло.
Я повнився листям і вірив, що скоро мине.
Допоки хмільна омела не ковтнула мене.

Спливають плями рвані просторами вікна,
Зриваються зі швидкістю комет,
І стукотом коліс лунає тишина,
Майбутнє манить нас і кличе уперед.

І лагідно, мов пензликом митець,
Щоб не стривожить подихом жалі,
Журбу твою він, звівши нанівець,
Тебе намалював на цьому склі.

А ніч-весна, чарівний сонцецвіт,
Що брошкою виблискує в косах…
І відкривається такий чудовий світ,
Такий незвіданий. Тут кожен, як корсар.

І кожен раз, у шелесті дерев
Чи надвечірній пісні солов’я,
За зіркою своєю йди вперед,
Потому мрія збудеться твоя.

На нині цигарка остання, клянусь Озірісом.
В моїй попільниці повільно вмирає Сет.
Із зависі диму малюєш вечірні іриси
і місяць уповні, в який фанатично віриться,
у той, що крізь нас німолуння своє несе.

Малюй, не спиняйся, рукатвоя тонко світиться,
запалює іриси синім вогнем снодій
На нашу вечерю злітаються нетлі ситцеві,
сідають Ізіді на бронзові крила-китиці
в її відображенні в чорній нічній воді.

Усе на світі має барви,
Як кожна радуги дуга,
А ми живем й не помічаєм
Ці веселкові кольора.

Ми день за днем кудись спішим,
Не помічаючи навколо
Природи ніжний тихий дзвін,
Нам якось байдуже до всього...

Не помічаємо людей,
Які щось хочуть нам сказати.
Ми бачим тільки ніч та день
І радість можем лиш вдавати.

Ми забуваємо слова.
Слова – ці щирі обіцянки!
Ми навіть хочем бути кимсь,
А треба бути просто справжнім.

Весь світ втрачає кольори,
А людям байдуже до цього.
Ви в повсякденній метушні
Не бачите всього живого!

Ще нам не пізно все змінить.
Ще нам не пізно! Схаменіться!
Робіть як серце вам велить
Робіть – і кольори вернуться!

2012р. Шабас М.Р.

Пишу я вам, не знаючи насправді,
Чи варте це чогось, чи ні
І дивлячись у очі правді,
Я тихо гину в самоті.

Все винна зустріч випадкова,
Коли не зміг сказать ні слова,
Себе на муки я прирік.
Можливо, я б до цього й звик,

Проте не можу вже забути
Цей ніжний-ніжний погляд ваш,
Що буде довго ще стояти
Перед очима, як міраж.

Ці чорні брови, милі очі,
В яких є іскра до життя,
Вони, неначе білі ночі –
Що роблять ніч подобі дня!

Коли б ви знали, як жахливо
В любові спраги знемагати,
Палати й думкою всечасно
Лиш нездійсненне малювати…

Я був би радий хоча б раз
Чарівний погляд уловити
І, обійнявши ніжно вас,
Усе несказане сказати.

Чи я доб’юсь своєї цілі,
Чи знов піду у небуття.
Я віддаюся вашій волі!
У вас весь сенс мого життя!

01.2012 Шабас М.Р.

Як пізно все оте прийшло,
Що з перших кроків мусило бути:
Родинне вогнище з теплом,
З яким надійніш шлях у майбутнє.
Спасибі Всевишньому - збулось:
Із манівців на стежку вивів вірну,
Незміряну знайшов мені Любов,
Потомством нагородив омріяним.
Та як по щоденних молитвах моїх
Віддячити Господь захоче ще чимсь,
«Теплом Своїм,- скажу,- зігрій усіх.
Хай кожен Твою відчує щедрість».

додому… через гори – навмання –
мотузку перегризло мавпеня –
до моря що шуміло у безсонні
що очі цілував його солоні –
іду… – страшні гримаси на ходу
лоша на березневому льоду
коли тепер і де кого знайду
чи є ще Старший Пліній на ослоні?
…суденце опирається бортóм
дорога уривається кутом
і десь поміж Місхором і Мадридом
стою… – пудові гирі й ланцюги
до кожної приковано ноги –
сперезаним навічно Вічним Жидом…

Щільно стулені уві сні повіки -
Фаєрволл для чудовиськ і янголів.
Жоден з них не полишить світу снів
Крізь цю надійно зачинену браму.

Але в моїх снах часом з'являєшся ти,
ТаЯкоїНемаєІНеМожеБутиНіколи,
І тоді я ризикую мріяти про міст
Між матрицею снів і реальністю.

Чи можна провести тебе цим мостом
І не випустити на волю нічні кошмари?
Чи можна призначити тобі побачення на цій межі
І не відчувати докору в поглядах янголів?

Я пробував спати з розплющеними очима,
Щоб узріти обидва світи одночасно.
Тоді я не бачив тебе, а тільки чув твій сміх.
Звісно, зламати божественний антивірус -

Це не просто смішно, це страшно.
Це не просто небезпечно, це катастрофа.
Вже сам задум - подібний на на те,
За що жорстоко поплатилися Атланти.

Але іноді мені здається, що Господь -
Великий жартівник і попри всі заборони
Десь поряд є іще одні двері,
За якими ми можемо зустрітися.

Щось мені підказує, що вони відчиняться,
Щойно ми зможемо одночасно прочитати
Написане на них сяйвом щасливих очей
Слово "Любов".

Втомлено чекала на вітер,
Дочекавшись – в обійми впала.
З тим вітром прийшов дехто,
Одразу згубила, що мала.

Заклякла від подиву раптом,
Як можна бути єдино,
Безмежно багатим і бідним,
Просвіти, таємнича людино.

Вітер ламою скаче,
То дарує, то знов відбирає,
Того, хто живить,
А потім безжально вбиває.

Джерела усі пересохли,
І знову на серці пустеля,
Бо ти мене випив, сволото,
Я знову солоная скеля.

Заплело вузлом. Хто розв'яже все?
У стіні пролом. Замурує хто?
Засипає пил плетиво проток.
Заплело вузлом. Як забути це?

Ой, завихрила буря паводком.
Ой, затоплено береги круті.
То загублено золоті вогні.
Затужили вже за загравою?

Ой, дощі, дощі. Хмари грозами.
Чи залишимо нездоланними?
Чи забудемо серце ранами?
Що ховається за прогнозами?

Ти - лев. І вибрав першу із левиць.
І кинув прайд. І ніс траву і м"ясо.
А з веремії листя, кігтів, лиць
За нами наглядала Аргімпаса...

- Нехай живуть... - сміялася у шовк. -
Дам лад і левеняток... Шир і щастя...
Ти полював. Ти висихав і мок...
І шкірились безхвості та гривасті...

Тоді не знала я висот і яйл.
Мене гойдали сонячні ліани.
А ти крутився в натовпі міняйл...
І малював літак... піски... савану...

- Отам нарешті гідно заживем...
Забудемо тісноту, греблю, ряску...
Ти варта саду, лігва, діадем!
Тебе спіткав - потьмарилась любаска...

...Коли прийшла із саваном зима,
Ти царствено пішов за чорну браму.
Лишив мені картини.
Не сама...
Ти ж левом був. А я чаїла магму.


2014

Я знаю:я прокинуся й відчую
Твій теплий подих на своїх плечах.
Ти так кумедно спиш…я поцілую,
Всю душу дарувавши на вустах.

Я знаю:ти також щось шукаєш,
У світі сподівань,падінь і знову спроб
Всі хворі відчаєм,а ти… чекаєш
Любові,чи якихось ще хвороб.

Коли закінчаться всі справи,подорожі й втечі,
Коли той хаос люду стане свистом вітру,
Мій художник у безглуздій колотнечі
Додасть нової фарби на палітру.

Нехай усі слова й зізнання,
Які людям ми не тим говорим,
Навчать нас справжнього кохання,
Що називається «тендітним,яснозорим».

Я знаю й вірю:є хтось той,такий
Кому з любов*ю буду підкорятись,
Якого величатиму і в голос чий,
Я з задоволенням завжди буду вслухатись.
2014 р.

Через балкон схилилась ти
Мені б туди … забракне сил!
А руки білі з висоти
Моїх не можуть досягти.

Щоб цю халепу оминуть,
Кинь хоч шнурочка золотого;
Чи струн гітари роздобудь,
Сплету канат, чи як там його…

Зніми квітки, і гребінця,
Перехили волосся довге,
Чорнява хвиля без кінця
Вкрива до п´ят округлі ноги.

Такий ось трап – чом не краса,
Я ним легенько проберусь,
Хоч і не ангел, в небеса
До пахощів я піднімусь!

Бувало так, що ради миру
І задля захисту від бід,
Старанно вила і сокири
Гострив колись мій славний рід.
Пізнали турки і монголи
Тоді женців і лють, і гнів,
Бо аж горбатим стало поле
Від їх відрубаних голів.
Відчули, певно, бусурмани
Незборний дух сміливих душ,
Що, погубивши ятагани,
Чкурнувши злякано чимдуж
Від нив щедротних України
До бур’янів степів своїх, -
Немов колючки кураїни,
Не вибираючи доріг…
Не всіх історія навчає –
Тюрмою, пострілом, хрестом,
Якщо повисла знов над краєм
Біда задимленим смерком.
Прийшла пора, заради миру
І задля захисту від бід, –
Шукати пращура сокиру,
Щоб захистити нею рід.
11.07.14

кінець

2014

шкідник, шкідник
і ще шкідник
всі на підбір одного росту
а ти пальне…
і цьом в сірник
усі горять із ними й острах…
скрипаль, скрипаль
і знов скрипаль!
всі як один із ноти в ноту
а ти чужий своїм
нажаль
ніколи ближче ні на йоту…
поет, поет… і там поет
слова -- більярд, ну, трохи більше
а ти вивчаєш
міномет
а вже колись, пізніше, вірші…
10.07.2014.

В новій редакції:
/ Серпневий Сонет /
…Ось тут чекатиме шкідник.
Ви схожі з ним, одного росту.
Скажи одне йому: - Сірник.
І він пізнаєш, що є острах.

Ось тут чекатиме скрипаль…
Ти з ним також - як нота в ноту…
Та шлях розбіжний ваш, нажаль
Не пожалкує Бог на йоту…

А де чекатиме поет -
Тебе сподобають по-більше.
І пам’ятай, що вінігрет
Буває різний, навіть з віршів…

14.06.2021.

Я з дитинства хворів на логіку
І тому було можна впарити
Цьому правильному маляткові
Що завгодно з крутим поясненням.  

Користалися цим "на полную"
Мама з татом, дідусь з бабусею.
"Образцовий і показатєльний"
Брав мєдаль і діплом з відзнакою.

А потому відкрилося страшноє -
Все довкола логічно і... порожньо.
І нема кому слова промовити,
Рятувала хіба що музика.  

Навіть віра, на горе родичам
І на ломку моєму розуму,
Була зовсім не тим що думають.
Чули ж: "Вірую, бо абсурдно є!"?

І куди ти засунеш логіку,
А докупи із нею й правила,
Коли все, що на світі важить щось,
Бодай щось - то одна любов?..

Давай з тобою будемо відверті.
Любов - це життя.
Але знай:
Шлях любові - завжди шлях смерті.  

Якщо хочеш любові і волі,
(прекрасний вибір),
Але пам'ятай:
Шлях до них завжди сповнений болю.  

Можна, звісно, лишитися в зоні комфорту
І не ризикувати жити й любити.
Але вважай:
Це шлях в майстри жирового спорту.  

А як же рожеві казки про прекрасну любов?
Спитай у Христа, чи у самураїв...
Але потім вставай!
Вставай, щоб любити... І помирати знов...

Наша вулиця стала безлюдною. Чуєш, ні шелесту.
Тільки пальці дерев засторогу несуть понад світом.
Цього року зима завітала одразу за літом.
Так невчано насіяло вітром примхливого вересу.

Як ретельно дощі можуть мити бруківку до полиску.
Ми далеко зайшли. Всі стежини додому відрізано.
Не прощає провин наше місто від гуркоту грізного.
Вже розхитано вкрай ці освітлені вірою помисли.

Наша вулиця стала самотньою. Виє хурделиця.
Тут не гріє вогонь – тільки знищує в попіл безжалісно.
Як давно ми були, пам’ятаєш, осяяно-радісні.
Хай вертається мир. Хай обличчям удача повернеться.
10.07.2014

приходять канцлери в мій дім
хто по-сусідськи… хто, щоб вкрасти
та кожен з них лишає грім
і трохи, схоже, щось на астму...
втомивсь від свастики… і догм -
рівноапостольсько дніпрово
я єсьм ніхто для них, та Бог,
колише радо ще діброви…
я єсьм прихильником Стихій
всього живого тут і Неба
душа, відходь в бджолиний рій
там виліковують нас медом!!!
10.07.2014.

Напрасуйте стрічки колорадські,
Закажіть похоронні авто,
І не декілька – ліпше багацько,
І на “матушку” дуйте – АТО…

До Ростова – і далі, і далі,
Щоби більш вас не бачив ніхто,
Не забудьте змастити педалі,
Без зупинок в дорозі – АТО…

Заробити хотіли, засранці,
А фортуна така, як лото…
Кайтесь, нелюди, ввечері й вранці,
Бо до пекла підете – АТО…

Вам усім би сидіти на палі,
По одному, по десять, по сто,
Не знімайте російські медалі –
Похоронять із ними – АТО…

Раді скинути вже камуфляжі,
Заховатись у плаття й манто?
Начувайтесь – народ вам “покаже”!
І подякує міцно – АТО…

І навряд чи пристроїть вас Вова
Десь в Тамбові у цирк-шапіто…
По заслузі вам буде “хрєново”,
А народу спокійно – АТО!


10.07.2014

Ти на світі єдина така
Недосяжно-далека, мов небо, –
Обнадіявши мандрівника,
Лиш уявно гукаєш до себе.
Ти на світі єдина така,
Кого слово моє не збороло
Ні в палкому натхненні рядка,
Ні розмові безвольній і кволій.
Ти на світі єдина така,
Хто мене підіймає над світом,
Наче мати весь час малюка,
Щоби сонцем хутчіш обігріти.
Ти на світі єдина така,
Хто приємна і люба для зору, –
Як стеблина тремтливо-гнучка,
Мов росинка сріблясто-прозора.
Ти на світі єдина така,
Хто зі мною радіє й страждає, –
Чия владна і добра рука
Мене вічно відводить од краю...
Ти на світі - єдина така!..
10.07.14