Що бажаєш тепер? Бачиш, ночі короткі, як спалах.
Ця химерна весна пахне теплим парним молоком.
Вже не буде журби і печалі прозорих вуалей,
Ні сполоханих днів за розчахнутим вітром вікном.

Ти довірся мені. Не існує кордонів і правил.
Тільки затишна мить за фіранками темних кімнат.
Цей жаданий ковток березневої чорної кави.
Що бажаєш, скажи? Вже даремно вертати назад.

Наша ватра горить оберегом привітно-яскраво.
Ці сузір’я вгорі не підвладні містам і морям.
Завтра знову заграє над світом червона заграва.
Завтра знову зійде найпрекрасніша перша зоря.
2.04.2014

Пролетів неприкаяний вітер
Над рожевим світінням садів
І замів абрикосовим цвітом,
Занімілих на мить, горобців.
Запорошив плуги і городи
Різнобарв’ям духмяних цвітінь, –
Мов упала із надр небозводу
Сніговійної віхоли тінь.
Налякала… Збентежила… Звила
Різні думи в моїй голові,
Як здалося – метелики сіли
Заховатись од вітру в траві…
08.04.14

Всім воздасться по вірності. Розплатися за всі кредити. Від останньої пристані відпливе корабель без керма. Якщо двері зачинені – ти ще здатен їх відчинити. Але що ти робитимеш, коли навіть дверей нема? Коли жити по компасу – то усе набагато простіше. Може, десь за екватором у вітрила спіймаєш пасат. Океан прокидається і колиску твою колише, і до тихої гавані повертається твій фрегат. На далекому обрії пропливають роки, як риби. Світ, надійний до млосності, балансує на спинах китів. Всім воздасться по вибору, якщо, звісно, ти маєш вибір. Помирати від старості – ти такого собі хотів? Ніби все передбачено: із життям і собою квити, тільки щось тобі муляє, ніби душу твою вийма. ...Якщо двері зачинені – ти ще здатен їх відчинити. Але що ти робитимеш, коли навіть дверей нема?

дрімає сивий дим над тихим жаром
у кріслі видно тлінний силует
покинутий стакан з смачним узваром
малює на стіні нічних комет

хвилину-вічність ти був не собою
зникав твій потяг самовідчуття
лунала скрипка і з цією грою
у соннім серці лілія цвіла

а вже за долю чи недолю часу
відкриєш очі - знову тихий жар
затихне скрипка але не відразу
над думкою розвіється кошмар

солодкий плід пелюстками троянди
заграє барвами веселки і жнива
пітьма віранди - сивої віранди
твій урожай над обрієм знайшла

забуду щастя - і згадаю
незримо йтиму цим мостом
сьогодні спогадом літаю
а завтра змию рани теплим сном

Ходить Києвом дощ,
знову проситься в прийми –
підійшов крадькома,
стукотить у вікно,
і жене у світи непоступливу риму,
затирає рядки –
а мені все одно…
Вже задосить мені язикатого світу,
вистачає громів
і зурочених прощ…
Маю щастя отак, на хвилинку, спочити,
поки вірші мої заштриховує дощ…

***
Замели метiлi i полярнi пурги
Всi шляхи-дороги, що вели назад.
Я несу у серцi, мов дарунок щирий,
Небо України i вишневий сад.
Будуть вони разом мандрувать зi мною
По далеких землях, тундрових краях.
I вiд того буде легшим набагато
Пройдений з дитинства той тернистий шлях.
I коли спiткнуся на важкiй дорозi,
Упаду в заметах в куряву снiгiв,
Батькiвщини небо надi мною буде,
А в очах – вишневих птахiв чути спiв.

***
Замели пургою в тундре злые ветры
Все пути-дороги, что вели назад.
Но несу я в сердце, как подарок щедрый,
Небо Украины и вишнёвый сад.
Будут они вместе странствовать со мною
По краям далёким тундры снеговой,
И казаться будет легче мне намного
Тот, что с детства пройден, путь тернистый мой.
Если оступлюсь я на дороге длинной,
Головой в сугробы упаду я ниц,
Надо мною будет небо Украины,
Сад в глазах вишнёвый, полный пенья птиц.

ДPYЖИHI
Бувало iнколи: вертаючи додому,
Лиш рiднi обрiї замайорять здаля,
Нетерпеливiстю поборюючи втому,
Думками забраний, прискорюючи шлях,
Я рвався, щоб тобi чим скорше розказати,
Шо бачив, чим мене стрiвала далечiнь,
I сердивсь, коли хтось, а найчастiш сама ти
Вривала розповiдь – мов, спершу вiдпочинь,
Не надто беручи поважно й урочисто
Хвилину, що мене сповняла до країв
Не очевиднiстю для всiх ясного змiсту,
А пломенем, який приховано горiв.
I от тепер обом судилось прокладати
До дому стежечку – до того, що нема,
Нетерпеливiстю поборюючи дати,
Думками деручись крiзь гущину оман.
Так нiби й час уже з тобою пороч сiсти,
I з тим же пломенем, який горiв колись,
Тихенько, з усмiхом спокiйним розповiсти,
Як загубив життя... а решту все принiс...
Я вiрю буде так: перед тобою знову,
Усе, що сталося, як саван простелю
I стану сердитись, коли перервеш мову
Словами спiвчуття, обурення, жалю
Чи осуду...
1950 р.

ЖEHE
Когда домой вернуться мне случалось,
Едва завидев горизонт родной,
Нетерпеливость, победив усталость,
Мне сокращала долгий путь домой.
Я рвался рассказать, спеша весьма,
Что видел, чем меня встречали дали,
Сердясь, коль кто-то, чаще – ты сама
Речь прерывала – отдохни вначале,
Вниманием таким лишь отнимая
Миг, когда мыслью переполнен до краёв,
Америк ей, отнюдь, не открывая,
Но, ей горя, пожар тушил потоком слов.
И вот теперь случилось, как когда-то,
Домой, хоть дома нет, торить тропу нежданно, Нетерпеливостью превозмогая даты,
Продравшись мыслями сквозь заросли обмана.
Сесть вместе время выдалось с тобой нам
И с прежним пламенем ответить на вопрос,
Всё рассказать с улыбкою спокойно,
Как жизнь я погубил... а прочее принёс...
Я верю: пред тобой, как в миги прежних встреч,
О прошлом расстелю, как саван, рассужденья.
И рассержусь, если прервёшь ты речь
Словами жалости, сочувствий, возмущенья
Иль осужденья...
1950 г.

ПРИВІТ, МІЙ ДРУЖЕ, ЛЬВІВ
(слова та музика Павло Браницький)

Привіт
Мій друже, старий Львів
Я знову повернувся.
Під дзвони
Та церковних спів
Я в храмі помолюся.
Під спів
Дівочих голосів
Алеями пройдуся.
Неначе
В чарах твоїх снів
Я в часі зупинюся.


приспів
Тільки ти і я
Тільки я і ти
Зможемо любов цю зберегти
У кав`ярні грає скрипка
Їй підспівує сопілка
І кружляє листя у танку.
Гомонить не спить криївка
В небі сяє ясна зірка
Милий Львів.
Я так тебе люблю.

У музиці
Твоїх дощів
Душею залишуся
В потоці
Пісень і віршів
Коханню я навчуся.
В кав`ярні
В кавових майстрів
Гостинно пригощуся.
Мій Львів
Мій старий друже Львів
Я без тебе журюся.

16.03.2014

Ми ховали відчай у долоні
І лили цілунки, мов отрути.
Цокотіли кулі купідонів,
Тільки ми їх відмовлялись чути.

В гарячковім прагненні фіналу
Ми шукали приводи й пригоди.
Суперего зрадницьки мовчало,
Перевівши сновидіння в коди.

І чомусь, практично непомітно,
В нас тремтіли голоси і пальці,
Коли зранку сірі зорі квітня
Вимирали, мов неандертальці.

Все зникло, розчинилося, пропало…
Кленовий вечір дзеркало розбив.
Багряно серце болем запалало,
А мозок – сум в обійми захопив.
Волосся пада, мов осіннє листя,
І вицвіта смарагдовість очей.
Звела курок. Готуюся до вбивства.
Свій час лічу, як гроші казначей.
Це три секунди, й відчай оксамитом
Простелиться на гладь моїх думок.
Усі там будемо… Цим шляхом битим
Перейдемо на інший бережок.
І буде Стікс ревіти під ногами,
Душі останню честь віддаючи.
І буду прощена своїми ворогами,
І заспокоюсь, в небуття йдучи.
15.12.2005

Час залишив мене наодинці з собою,
Вічність чорну сутану зняла із плеча.
Не віддам свою впевненість тихо й без бою,
Бо я з нею заможніша від багача.
Самовіддано диха у спину самотність,
Наздогнати мене їй уже не дано.
Моя впертість, мій страх і моя безтурботність
Не проклюнуться, як перемерзле зерно.
2006

Гей, музики, зустрічайте
Солов'їні голоси!
Перехожих заквітчайте
Переливами краси!
Гей, музики, зустрічайте…

І кружляють хай над полем
Сиві горлиці-пісні!
І бринять народним болем
Струни – промені ясні
І кружляють хай над полем…

Все шепочуть верболози…
Про далекий дим ночей
І блищать гарячі сльози
В глибині сумних очей
Все шепочуть верболози…

Ніч вкриває сірі вежі
Місяць губиться в траві
Видно здалеку пожежі
Все чатують вартові
Ніч вкриває сірі вежі

Котить річка сині води
Як минулої пори
Нам про славні ті походи
Прошепоче дуб старий
Котить річка сині води

Об каміння хвиля б’ється
Наче птах на самоті
Над невільниками в’ється
Триголовий змій-батіг
Об каміння хвиля б’ється

Хай розправить чайка крила
В недосяжній далині
Щезнуть з обрію вітрила
У ранковому вогні
Хай розправить чайка крила
2009

Старий, гладкий, смугастий кіт
Розлігся серед вулиці, –
Уткнувши вуса у живіт,
Муркоче щось і мружиться.
Хоч наступають на хвоста
Отут йому, принишклому,
Але, відбігши, кіт верта
Назад ізнов до вишколу.
Себе являє вояком
Противником ураженим, –
Лежить, виляючи хвостом,
І ні на що не зважує.
01.04.14

Зкутала паморозь літнії трави,
Воднеє плесо мрійливо мовчить.
Більше не плачеш, чарівна кохана,
Серце твоє вже давно не болить.

Думи твої оповиті дурманом,
Яснії зорі п'ють воду криниць.
Ти вже забула, чарівна кохана,
Що то за мука - чекати й любить.

Вітер у полі цілує калину,
Мріють під сонцем зелені лани.
Я пам'ятаю кохану єдину.
Тільки про мене не думаєш ти...

8.04.2014

Торкнуся вустами, із присмаком вишні,
І в літо поринеш зі мною в торішнє.
А хочеш, я ніжно проведу язиком,
Вогнем обпалю із суниці смаком?
Тоді запалає враз серце твоє,
І все, що захочеш стане своє.
А хочеш ізранку гарячою кавою
зап'єш ти дарунки-цілунки мої?
В мої ж почуття додаси трохи крему,-
Рецепт цей чудовий для нас лиш двоїх.
А хочеш змішаю я ласку й тепло,
Й дам запити увечері теплим молоком?
А далі вночі, під літнім дощем,
На тебе чекає малиновий фреш -
Віддам я себе, ну а ти забереш...

Прокидаєшся серед ночі - нежить,
Колотає серце, голова болить?
То перший передвісник,
- Вагітна віршем - ось вона ця мить!

Ще тиждень до цього, соню,
Ти спокійно спати уночі не мала змоги,-
То почуття та пристрасть,
Тримали в ніжних потисках, в долонях.

Ізранку щастя через край,
А потім плачеш ти солоними сльозами.
У цю хвилину, все навколо рай,
А вже в наступну - наче колить хтось шипами.

Хапаєш повітря ротом,
У голові метелики кружляють?
Вітаю! Ти вагітна віршем,-
То так себе капризи проявляють.

Не знаєш ти куди себе подіти,
Думки рояться, плутаються в голові?
Є привід радіти та далі жити,-
Бо через рік народиш збірку - йому й тобі.

небом кінь зеленоокий –
яблуневий цвіт
облітає сон звисока
рожевіє у півбока
в сонячнім литві

на вологому лозинні
розсипом горять
горобині ночі сині
мріє в лузі колосина
хлопця-косаря

Не надішлю Вам поштою листа
і не повірю дивному коханню.
Не буде мрії про близькі вуста
і посмішку іще одну останню.

Писатиму для Вас нові вірші,
у згадках зберігатиму той погляд,
блакить очей і широчінь душі,
котра тихенько щось шепоче поряд.

(17.03.2014 р.)

Оксамитова вічність
Крізь сріблястий серпанок
Продирається рвучко,
Боячись обіцянок.

Продираються тексти
Крізь стерильність паперу.
Рвуться ніжно і палко
Геть від бруду гетери.

Рветься глибоко в космос
Сонця куля вогниста.
Рветься в тебе на шиї
Із коралів намисто.

Рвуться сльози із горла,
Наче діти до мами.
А мовчання ридає
Над німими богами.

Все в неспокої, в русі,
Все навкруг динамічне.
Лише я проміняла
Суєту на ліричність.
01.2006

З небом нині, мамо.
В небі нині, мамо,
дерев’яна церква,
де душа прозора.
Купол наді мною
болю кругозламом
і святі обабіч
розігнали морок.

Одежини слОва
ловлять не пилюку,
а обрубки буднів
на вогні священнім,
і старенький парох,
що легкий на руку
і важкий на серце, -
світло сокровенне.

Вимолю у світлі
в Бога завіконня
й за гріхом – очима,
за прощенням – серцем.
Обійняли Божа і моя – жертовні

матері, з котрими,
жду небесних терцій.

2014р.

Гей радістю засяють очі,
І усміх ляже на уста,
Усі тепер добра охочі,
Зима сьогодні вже не та.

Весну ми привітаймо щиро,
Її побачили в очах,
Як сніжно-білий голуб миру
Розвіяв хмару сонця птах.

Сьогодні свято настає нам,
І засихає сліз потік,
Бажання здійснюються снами,
То ж хай дзвенить веселий сміх.

Далеч яка –
Світла й легка,
З круч відкривається зору.
За небосхил
Можна без крил
Звідси злетіти над морем.
Перемогти
Ляк висоти
Маю щасливе уміння
Там, де спинив
Мій біг мотив
Пісні привітно-незмінний.
Вишгород мій,
Сяйвом надій
Душу навік розтривожив.
Зачарував
Клопотом справ
Руки невтомні і розум.
Місто моє
Сил додає
Чулому серцю в старанні
Уберегти
Від німоти
Давньої пісні звучання.
Предків привіт
Плине у світ
Дзвонами храмів над містом, –
Радість жива
Повнить слова
Шани глибокої змістом.
07.04.14


* * *

Все життя на чистому папері –
Зроблено отой останній крок…
Біля ганку хрест. Відкриті двері.
Шепіт тихий, тіні від свічок.

Путь земний завершила людина,
І літа-роки мигнули – мить.
А навкруг труни – сумна родина,
Правнук все питає – Дідо спить?

Відшуміли буревії-грози,
Винесли до тихої ріки…
Внуки тихо витирають сльози,
І беззвучно плачуть невістки.

Спокій вічний сльози не розбудять –
Душу в небі ангел зустріча.
Руки смирно зложені на грудях,
І у них ікона та свіча…

В тих руках було ще стільки сили,
Вузлуваті – доля не проста.
Руки ті орали і косили,
І мене тримали до хреста.

…Помолюся коло домовини –
Лід гріха хай душу не скує…
Господи, прости йому провини,
І прийми у Царствіє Твоє.

7.04.2014

Яка весна! Давай, як школярі
хоч подумки гайнемо по медунку,
де уві сні, у сяєві зорі
усе, що не було о тій порі,
нагадує солодкі поцілунки.

Були ми і зелені, й молоді.
Зозуля не уро́чила тривоги.
І як було нам весело тоді
у ручаї помити босі ноги.

А нині ми у ямі самоти
по азимуту вирію на небо,
і як циганським сонцем не крути,
але живому доживати треба.

Минає героїчне і сумне.
Пора ступати у ту саму воду.
І як не є, нікого не мине
оказія за течією броду.

У черзі на люстрацію душі
я мріяв дочекатися твоєї.
Ми до Майдану не були чужі,
і знати, що між нами на межі,
достатньо буде миті однієї.

І що? У тебе інший є кумир,
який у мене - Путька і не більше.
Була любов. Тепер – холодний мир,
який мені від пекла гарячіший.

Ну як забути можна рідний край,
де поміж нами не стояв Бандера?
А нині що? Люциферова ера?

Мені у пекло, а тобі – у рай.
І не чекай мене, і не питай,
чому у мене буде інша черга.

                              06.04.14

Яскравий весняний ранок встає,
І ти прокидаєшся – Сонце моє!
Голублю тебе, пригортаю до себе,
І знов розумію – не можу без тебе!

2012 р.

У раннім димі ходе зграя,
аж ясень скрапує, тонкий...
Весна стобарвно наливає
гаїв і куряв у чарки.

Циганські сріблені пацьорки
поприпадали до брови...

Не розсупонюй! Не приборкуй!
Лиш тілом темряву лови!

2014

Весною і не пахне цього року.
Ні ручаїв, ні проливних дощів.
Немає що чекати від оброку.
Ущемлені у візіях пророки
не обіцяють добрих врожаїв.
               І чухають потилиці селяни –
               заручники суспільної мети,
               не відаючи, у якого пана
               просити ради і куди іти.
У городян села кипить робота.
Пора гаряча – і огонь, і дим.
У селянина є одна турбота –
він у держави, як завжди, один.
               Останнє обнадійливе корито
               і головна опора – мій народ.
               Годує бидло вічний патріот.
               А із бігборду либиться несита
               мордяка одіозного бандита,
               що й досі іменується – оплот.
Нема на що опертися державі.
І владі не лежиться на боку.
Не гріє затяжне, – merci beaucoup.
               Немає ладу. Є бандитські лави.
               З одного боку зирить двоєглавий,
               а з іншого Europe на чеку.

                              05.04.14

Неосяжне небо наді мною.
Ось птахи вирують над рукою,
Рукою небезмежної землі,
Яка загублена у сірій млі.

Туман оповив самотній острів.
Закував у неволі жителів,
Сп’янилися вони ядушним смрадом,
Всмоктуючи смерть у свою душу.

Тіла ще чумою не покуті.
Мізки доки димом не закуті,
Ті душі і живуть, і палають,
Оцих людей у щасті тримають.

Народ батьківські землі хоронить,
Герої її далі сподвижають,
Лишається завжди тільки одне:
Неосяжне небо наді мною.

2014

Неосяжне небо наді мною.
Ось птахи вирують над рукою,
Рукою небезмежної землі,
Яка загублена у сірій млі.

Туман оповив самотній острів.
Закував у неволі жителів,
Сп’янилися вони ядушним смрадом,
Всмоктуючи смерть у свою душу.

Тіла ще чумою не покуті.
Мізки доки димом не закуті,
Ті душі і живуть, і палають,
Оцих людей у щасті тримають.

Народ батьківські землі хоронить,
Герої її далі сподвижають,
Лишається завжди тільки одне:
Неосяжне небо наді мною.

2014

Чогось жадав (за що й боровся):
писав я вірші (і не зовсім)...
Як ідіот, очам не радий,
я зазіхнув. Навчився зради.

Упав з небес, на лікоть звівся...
А наче з Голіафом бився.
Душі нема: порожня скринька.
На балалайці серце бринька.

Одна... скорбота. І сумління.
Молитво Божа і Терпіння!
Благословіть на покаяння...
У Благовіщення. Й мовчання.

7.04.2014

«Скільки літ вам, діду?»
«А біс його віда.
Без пам’яті кожен
Входить у світ Божий.
Як житя cмакуєш,
То віку не чуєш.
Постарів з літами –
Пам’яті не стало...
Та не відаю, зізнаюсь,
Жодної розпуки,
Бо лічу тепер літа -
Не свої,- онуків.
--------------------------------
Сюжет запозичено з:»Українські прислів’я і приказки». Харків, «ФОЛIО», 2006, стор.226.

Как раз в канун Рождества, вне заповедей Христа,
рукой экс-коммуниста народ распят без креста.

Какие могут слова прикрыть такие дела?
Сожженный город дотла навек запомнит Земля.

Во имя нашего дня так долго она жила,
собой кормила землян, любой цветок берегла.

Живое чудо создав, слова вложила в уста,
чтоб, разумом воссияв, мудрел светлейший до ста.

Зачем же вы, "чудеса", вздымаете в небеса
дома, больницы, леса и детские голоса?

Бесспорно, ум помутнел, коль нет подостойней дел.
Зачем вам тот беспредел? В нем горы кровавых тел,

сегодня во всех домах живет материнский страх,
планета летит в слезах на ваших похоронах.

Клянусь: покуда жива, я буду искать слова,
чтоб даже слова “война” не знала моя Земля!

18 декабря 1994

весняна вода світліша за спілу ніч
коли переброджують зорі на молоці
зганяючи тахлий сніг як мару з облич
аби прозрівали затуркані та сліпці

весняна вода зимніша за добру сталь
і леза її пробивають непевні сни
у них ступає щокатий дзвінкий коваль
і дужчає запах землі та смоли сосни

весняна вода ще легша ніж подих мли
що має розтанути з півнями і стрімка
як випущений на волю струмковий плин
якого ніхто на зимівлі не відмикав

весняна вода колише під серцем день
росою світає роздмухує небеса
щойно в керницю дукат золотий впаде
посипляться руна з її світляних бесаг

Мені болить – та хто теє побичить?!
Вони глухі й німі, їх серце спить.
Вони не хочуть думати, а значить
Вони раби, і це мені болить.
Мені болить, що сиротіють діти,
А матері над трунами синів
Схилившись, плачуть і несуть їм квіти –
Залитий кров’ю Київ онімів.
Мені болить, що хтось цьому радіє,
Наших героїв терористами зове.
Невже ж вони того не розуміють?
Ми смертю платим за життя нове.
Бійці лежать рядочком, всі накриті…
А снайпер де, що їх посмів убить?
Чому він святим громом не побитий?
Чому живий? Спустошена. Болить.
Мені болить, що Київ у лампадах,
Живими квітами устелена земля.
Та Воля й Правда – ось наша розрада.
«Героям слава!», – чуємо здаля.
Усі вже знають, що герої не вмирають,
Вони вертаються до нас в нових тілах.
Вони нас ненадовго покидають,
Залишивши любов, забравши страх.
22.02.2014

Боги! Боги! Врятуйте Україну!
Вона, мов пташка, б’ється у сітях.
Здається: мить і все – вона загине, –
А у катів не буде каяття…
І вже з Росії яструби злетілись,
Щоб в її тіло кігті уп’ясти.
Та ми їх тут зі зброєю зустріли!
Відіб’ємось, або … всі ляжем під хрести.
Вставай, народе вільний український,
Не віддавай цю землю ворогам.
За покон роду і за усміх материнський
Віддам життя і кров усю віддам.
Я руни намалюю на всім тілі,
І щедру жертву на олтар складу.
Боги нас захистять. Я щиро вірю.
Ми приведем країну до ладу.
Нам треба лиш прогнати це поріддя,
Цю темну силу, що Вкраїну розпина,
Що прагне пустки, смерті і безпліддя.
Цю гнійну яму треба вичистить до дна.
Опісля ми Богів рідних прославим,
І роззирнемось, закотивши рукави.
Розберемо всі барикади і застави.
Осяють згарище щасливі славні й молитви.
14.02.2014

…Катують Україну кати
Роками, віками,
А вона все не здається
Тече кров ріками.
Розпинають та мордують
Її душу й волю
А вона крізь плач сміється
Та радіє долі.
Та коли ви вже нап’єтесь
З України крові?
Чи застрягла вам та воля
Немов кістка в горлі?
Поперхніться вже нарешті
Кров`ю як водою
Наковтайтеся кістками
Та зійдіть від болю…

07.04.2014

Проводить свій весняний майстер-клас,
рясні смарагди кидає на віти,
мене пильнує мудрим ворожбитом
дизайнер-час.

Плекала цю омріяну весну,
коли в завії сивіли дерева,
стогнали і ховались у лютневих
обіймах сну.

Вклонюсь тепер, як нива сівачу,
твоїй любові, й лініями долі
вросту в палкі долоні мимоволі,
та помовчу…

Не журися, матусю, до сліз,
Не молися щораз до безтями,
Коли зорі зриваються вниз
І зникають навік над полями.
Порожніють вночі небеса,
Наповняючи простір журбою,
Але я ще не падаю сам
І не кличу тебе за собою.
Наче привидів рій, зорепад
Миготить і шурхоче навмисно,
Щойно я налаштовую лад
На гітарі для доброї пісні.
Вона сонцем назавтра зійде
І зігріє усю тебе щастям,
Бо у сонячнім сяйві ніде
І ніколи не смію упасти.
Я не зраджу надіям твоїм,
Повним туги і віри, і сили, -
Не розтану світінням блідим
В порожнечі німій небосхилу.
06.04.14

♥ ♥ ♥
Мовчання – кохання...
Мовчання – ненависть.
Мовчання – зітхання,
Чекання, вагання,
Ніч і світання-прощання.

Мовчання – сумнів.
Мовчання – певність.
Мовчання – згода.
І сум, напевно.
Мовчання – розпач.
Мовчання – сила,
Промови розчин.
Біль непосильний.
Воно і трунок,
Воно й – рятунок.

Але…
волаю безголоссям,
Волаю шепотом,
Волаю!
Не вперше і не востаннє
Мовчанням!
(Любов СЕРДУНИЧ, 2007).

Дай Боже МУДРИХ на престолах
нашої рідної землі.
Дай вчителів, щоб дітей в школах
навчали ПРАВДИ, не БРЕХНІ.
Дай дітям в себе мирно жити,
вимолювати кращі дні
й понад усе СВОЄ любити
в рідній, своїй БАТЬКІВЩИНІ.
Боже всесвіту, будь з народом,
який з Тобою БУВ і Є.
Благаю, дай йому СВОБОДУ
і нехай СВОЄ збереже...
19.03.2014р.

Колись я дуже заздрив тим,
хто пише так,
               як закортіло,
чиї вірші́
               незрозумілі –
то напівлід, то напівдим.

Побожно очі витріщав
на те, що звалось формалізмом,
боявся, що не відрізняв
абракадабри
               і трюїзму.

Я ліз із шкіри
               в боротьбі
із божевіллям, та одначе
анічогісінько в собі
від юродивого не бачив.

І я соромився
               тоді,
що не римується дурниця,
але єдиного
               добився –
що все життя,
               як жовтий дім.

І я себе, мов кат, замучив, –
ну в чому я не доборщив,
що все ніяк не відчубучу
щось на зразок:
               «ля-ля, ив-ив».

О, нерозгадані поети,
найнедоступніші предмети
для білих заздрощів моїх.
Я –
               найпростіший із простих.

Не те, що іншим, вам дано.
І вас гнуздати – марне діло,
бо те,
               що всім незрозуміло,
для вас, як ладан і вино.

Творці незрозуміло щирі,
до чого б ви не дожились,
живіть
               у цій химерній вірі,
що зрозуміють вас колись.

Щасливці!
               Ви усе життя
не хибили.
               І як це страшно,
усе життя писати ясно,
але піти у небуття..

                              2002

Знову хочу туди, де мене ніхто не чекає.
Де, холодні, як вина, дрімають собі зірки.
Де захований Авель і глухо кається Каїн
На високому березі вічної Сон-ріки.

Трута змія де пахне і тонко дзвенить безмежність.
Юний ангел цілує чортичку свою у щоку.
Ходить тайна сама – обережно так, обережно,
Як зозуля богам ворожить своїм «ку-ку»...

Я відмовлю собі ради цього в земному щасті,
Перед цим загубивши усе, що вже полюбив.
Чуб від Сонця горить.
Серце б’ється так часто-часто
Божим духом кудись летять в мені голуби.

Зашуміло крильми білошиє сузір’я Лебідь.
І язичеських ідолів душі лягли під хрест.
Я лечу – і мені уже навіть пісень не треба,
Коли виє Симаргл – магічний зоряний Пес.

Тільки мчати б туди, де мене ніхто не чекає,
Притуливши до серця оголений нерв трави.

Справжнє щастя в мені – як осінні пташині зграї,
Що летять –
Мов сивини
З Творцевої голови.

Зсунулись розуму терези
В сторону антирозуму,
Точить планету хробак-паразит,
Лишаючи пил та ерозію.

Вбогий Акрополь камінних руїн
Був мальовничим урочищем.
Скільки ще тве́рді ковтне короїд,
Скільки гектарів захоче ще?

Певно, й себе скоро з'їсть...

Дрібнішають брили до щебня та гравію,
Природа стирається в мелену тирсу,
Натруджений день вкотре ніччю змінився,
Мільйонною вилившись в небо загравою, -

Надвечір, а вдень же, як правило...

Ковш величезний, як паща голодного монстра,
Спрагло ковтає потрощені ребра землі,
Знов авантюру пряде черговий Каліостро,
Знову збирай, каменяре, плоди-мозолі.

Вщент розпанахана, стогне праматінка Гея,
Важко хрипить, як старий загарпунений кит,
Котрому ріжуть під корінь спинні плавники -
Рештки краси, що за безцінь пішла на конвеєр.

Хто вас руйнації вчив, хробаки?..

Ваш мозок, суцільно пробурений шашіллю,
Приховує моторошні лабіринти,
Бо встигла вам шашіль наскрізь пробурити
Здорового глузду тримаючі важелі.

Тому ви - сама "врівноваженість"...

Ка́м'яний молот годинника
Б'є
В серце сталевим відбійником,
В серці моєму тріщить гранкар'єр,
Щебінь та гравій відбірні там.

Серце, о, клапан свободи, пробач
За те, що земля під загрозою,
Доки не зникне людинохробак, -
Останній сіяч антирозуму!

Над Кримом не літають літаки -
І оминають, наче лепрозорій...
Чи не про це ви мріяли-таки,
Розмахуючи жваво триколором?

Над Кримом не літають літаки -
І кораблі круїзні не заходять...
Тепер самим, напевно, невтямки,
Нащо метляли древком з триколором?..


05.04.2014

Не кваптесь викорчовувать пеньки:
Корінням у життя вони вп’ялися.
Невдовзі вирвуться на світ гілки,
Закучерявляться зеленим листям.
Зів’ють там гнізда радісні пташки,
Заграє далеч тьохканням і свистом...:
...А поки що на них з утоми можна сісти.

Ось підслухав синій став,
Як ромашці джміль шептав
Щось на вушко зовсім тихо,
І залився щирим сміхом.
Поруч мак червоний дуже
Теж не міг стоять байдуже.
Та й волошки, дві сестриці,
Мліли радісно в пшениці.
Про любов наш джміль шептав…

Саме це й підслухав став –
І блакитним небом став.

15 лютого – 5 квітня 2014 року

Немало див стрічалося мені,
Але нема блаженнішого дива,
Ніж немовля усміхнене вві сні –
Уся земля милується, щаслива.

Маленькі дітки пахнуть молоком,
Вони такі зворушливі й казкові.
Одвічна тема – мама з малюком,
Зерно життя, найвища суть любові.

А я в лікарні бачила малят,
Що кинуті були напризволяще.
Чи їх батьки вночі спокійно сплять?
Спитати б їх: живуть на світі нащо?

Які скарби химерні чи шляхи
Їх відвели від істинної суті?
Які іще здійснять вони гріхи
І чи колись настане час покуті?

Нехай до ніг впаде уся земля,
Та їм найголовнішого не знати:
Усміхнене щасливе немовля –
Цей скарб ні з яким іншим не зрівняти.

Січень 2011

Воно – суцільний шепіт невтишимий,
Могуття хвиль на берегах самітних,
І тисячі печер поглине спритно,
Поки Геката чар міцних не зніме.
Як ніжна лагідність огорне німо
Морську гладінь, то ракушка тендітна
Не зворухнеться на воді помітно,
З тих пір, коли вітри не знали стриму.
О, ви, чиї стомилися зіниці,
Потіште очі на морських широтах,
І ви, чий слух уже оглух від шуму,
Кому нудних пісень обридли ноти,
Присядьте біля гроту у задумі,
Вам заспівають німфи яснолиці!

В тиху зоряну ніч
Вітер колише комиш.
Тихо дзюркоче вода,
Ніби цвіркунчик співа.
Зорі блищать в небесах,
Місяць на них погляда –
Не описати ті почуття,
Що так вражають наші серця
В тиху зоряну ніч,
Де розквітає душа...

2007 р.

Я у думці нікому не видимий,
і, буває, що й сам я не свій.
То мені увижаються привиди,
то пародії, бісики й Вій.

І минуле нагадує образи
і образи, які не кляну,
і невидимі бачаться обриси,
що навіюють іншу ману.

Гомонять маразматики-коміки.
На екрані парується тля.
І у пайзлики граються гномики
у сіянні рентгену Кремля.

І – сьогодні, – таке неприкаяне
у майбутніх картинах сім’ї.

Об’їдаються багатії,
і ніхто не вертає украдене.

Але ким же усе це нараяне,
як не вами, нерідні мої?


                              02.04.14

Чи не вихлюпнеш, сонце, весну мені завтра,
та таку, щоб омани ні крихти, ні звуку,
та таку, щоб розбіглася холоду варта
і буланому злотом під ноги пилюка.

О, близенько від сонця до віщого хмелю.
Не помчати б лишень по колючому колу.
Хто кого і чому в цьому світі окрилив –
таїною озброїтись варто такою.

Проминуще як череп – торкнешся й заплачеш,
а безсмертне відчуєш у помислах жінки,
без якої немає правдивої втечі,
без якої і святість осонцена - мілко.

2014р

Художник Ярослав Саландяк