***
Світе, ти оглух чи з глузду з’їхав,
Хочеш пересидіти війну?
Буде і для тебе на горіхи
І гіркого келих полину!
І щоночі хлопці вбиті наші
Будуть снитись ситому тобі,
І картати, що боявся Раші…
Ти ж таки боявся, далебі?
І боїшся - be or not to be...

23 липня 2014

дощі такі
що врешті чую тишу
яка мені нашіптує про смуток
яка невпинно пише сиві вірші
що проминальне все
і не забуте
що все тече
міняється
минає
що я минаю
поки я живу
а небо
ув обіймах небокраю
на землю стелить
дощову канву
і вишиває
крізь дощі і зорі
для мене долю
і для тебе
долю

хоча так часто коле ніжні пучки
цей світ колючий

але нехай
він коле часто

для тебе небо
вишиває
ЩАСТЯ

23.07.2014

Він лежить, і над ним не безхмарна синь –
душна темінь поверх повік.
Він лежить – від коріння відтятий син,
чийсь батько і чийсь чоловік.

Своїй Україні віддав він уклін,
здав справи, сплатив борги…
А десь довкола його святинь
слиняві йдуть торги.

Він лежить у хатині, що без вікна,
і хтось зовні замкнув замки.
Нагорі – чи то буря, чи то війна.
Він звідти прибув навпрошки.

Він знав достеменно, за що погибав,
коли слово взяв тротил…
А десь давали комусь хабар
і розкрадали тил;

окупантам здавали увесь прайм-тайм,
клали гроші в ворожий банк,
з ворогами крутили купи-продай
і ходили в один кабак…

А може, так треба й таке селяві?
Хтось жертвує – хтось жере...
А він лишив нам, як заповіт, –
серце своє живе.

07.2014

Не болей и не жди. Не встречай затонувшие корабли.
Убаюкивай стыд. Пальцы не скрещивай на беду.
Ведь гудки в телефонных сплетеньях созвучны с "Внимание... Пли!"
Говори, моя детка. Платье в горошек. Пятое место в седьмом ряду.

Мы с тобою настолько созвучны, что воздух хватаю ртом.
Что пытаюсь сказать и нечаянно жгу до тла.
Нас смывает потопом, но, Господи, что потом?
Я ведь даже тонуть (а не то что идти по воде) как следует не смогла.

Не ходи по росе. Береги коленки. Пепел не стряхивай на кровать.
Будет грустно но в этом наверное соль и суть.
Будет скучно так скучно - захочется оборвать.
Но веревку не в силах ни срезать, ни как следует затянуть.

Грузло сонце у болоті хмар,
Клен шугав сухі гелікоптери.
Гайворонів невгамовне «кар»
Дратівливо діяло на нерви.

Прасувала спека-духота
Залізниці довжелезні вуса,
Місто мліло в неба на руках,
Дихало смолою, пилом, дустом.

Сполох вітру ледве роздував
Порошні́ легені скверів, парків.
Аритмічно тисячі литавр
В серці відбивали: «Парко… Парко…»

2014 р.

В зеленому вихорі літа,
Не сниться й не спиться мені, –
Неначе у вікна розкриті,
Вдивляюся в ночі та дні.
Вслухаюся в гомони світу,
В мовчазній задумі щомить
І чую, як хмарами вкрита,
Примовкнула сумно блакить.
Як холодом тиша війнула
В натомлені очі мої, –
Мов смерку раптова затула
Затьмарила світла краї.
Сльозинками зір затопила,
Згасивши веселі вогні –
Героя несуть до могили
У стягом покритій труні.
22.07.14

Цілком типовий пейзаж, поліпшений мулом повеней.
Дерева, шпилі та бані, у маєвах оболонь.
Буцім дібрав і слова, зголошувався, схвильований,
а зі багатослів’я вціліло одне "було".

Так одіб’ється дзеркалом cтареча брова і лисина,
ба, ні подоби лиця, ані тобі – муді.
Усюди суціль розмите казане усно-писано,
в ирії – пірвана хмара і ти стоїш у воді.

Місцевості щось нагадують, – десь у сирій Голландії,
задовго до перших гребель, мережив, імен де Фриз,
чи то ван Дайк. Або – в Азії, в тропіках, бо залляв її
дощ, і ґрунти розрихлені; а ти не рис.

Поволі і назбиралися – у день або рік по краплі ця
пріснява – в своїх якостях, і згага солоних га.
І на плечах дитина, як твій перископ, на часі,
щоб примічати здалеку дим кораблів поган.






1993, Амстердам

Здрастуй, козаче! Збирається небом пітьма.
Вечір заходить спочити до рідної хати.
Виживи там, у горнилі воєннім, солдате,
Маму згадай, що лишилася вдома одна.

Місяць ліхтарик направив у сонний садок,
Де наливаються яблука пíнистим соком.
Ти не впади там під чергами куль ненароком,
Страху слизького нехай не повзе холодок.

Жовтий гарбуз на городі зіп`явся на тин,
І на грядках огірочки пов`яли від спеки.
Будь обережний! Дивись, уникай небезпеки,
І пам`ятай, ти зостався у мами один.

Ненька-Вкраїна для всіх нас, козаче, одна.
Щоб не топтали її вороги-супостати,
Всю ніч навколішки молиться сторожко мати
Біля відкритого навстіж німого вікна.

22.07.2014 р.

Життя пірнає у вогненний плав...
Кривавлять небо пазури заграв...

Сокира щербить прикорень калині,
і гіркне мед у стільнику бджолинім.

Забута воля чи напівзабута?
Мовчить Батурин, Трахтемирів, Крути…

Стежками болю, стертими до дір,
веде сліпих осліплий поводир…

Ми навчились жити без кохання.
Із серця визсали всю кров.
І чуть лише глухе благання
Відчути знову ту любов.

Нам нав’язали цінності брутальні.
Життя – це мряка. Гроші – ось закон!
Та й людина з тебе вже ніяка,
Коли ти віриш в ту любов.
2014

Траур для всех континентов…
Мир к мониторам прилип:
«подвиг» московских агентов
крутит LifeNews, словно клип.

Хочет диктатор покрасить
цивилизованный свет
в плохо отмытый от грязи
красный кремлевский цвет.

Мало ему всей России,
мало с соседями войн,
статус присвоив мессии,
рвется к войне мировой.

Но эталону коварства,
выращенному в Кремле,
молча подскажет пространство:
«Места вам нет на Земле".

Это кричали нам дети,
падая прямо с небес…
Жизнью он должен ответить,
новый совдеповский бес.

В самое сердце Гааги
он не случайно попал:
Кремль не отбелят писаки -
там его ждет трибунал.

17 июля 2014

https://www.youtube.com/watch?v=9gNa0S4FevY - читаю стих.

Якийсь такий пекучий біль
Якась така безмірна втома
У позавимір голосінь
Не рветься крик – лише судома.

Нещівне полум’я нудьги
За недосправджене майбутнє,
Чи винні ми, чи винні ми,
Що наше свято стало буднем.

Розділений на двоє світ
Втопає у потоках крові
Ненависть, лють у боротьбі
І зрада, зрада без любові.

А де любов, а де любов?
Де справжнє, вистраждане Слово?
І знову смерть під Твій Покров
І знову "перст" ударив громом.

Дитяче, щире, золоте
І те, не випите до денця,
Лунає плач і жах гряде,
Спливає кров’ю Її серце.

У лицедії і брехні
Клоноване буття історії –
Невинні, прокляті і ті
Розіп’яті на крилах боїнга.

Уміє читати – фейки,
писати – паскудні коменти,
пишатись уміє – деким,
ненавидіти – гоміків.
Сучасний – шаблони путінські,
відважний – горила з міною.
Розкосий – кричить: «ми рускіє!»
і знову набої змінює.
Герой, героїном вгашений,
засіє країну трупами.
А Іри якісь з Наташами
за нього руками й дупами.
Так серце від горя стискує,
так боляче, до безкраю…
Стуліте паскудні писки ви,
людей через вас вбивають

Нічка малює зірки на віконному склі,
Лист, що пишу, не відправлю у звичнім конверті.
Ви зупиніться, прошу, за півкроку до смерті,
Люто розтяжки чигають уздовж бур"янів.

Стогнуть ракети і міни летять звідусіль,
Літо вистуджує кров у натруджених жилах.
Ангел - Хранитель розправить над вами хай крила,
Щоб кулі ворога не улучали у ціль.

Ще один день кулеметним вогнем відгримів,
Вітер обвіює мокру від поту чуприну.
Ви бережіть, козаки, і себе, і Вкраїну,
Ви поверніться живими до рідних домів.

21.07.2014 р.

А що траві? Вона приймає все.
Змішалися тіла, обгортки з "Тоффі"...
Тепер Макар теляток не пасе.
Снують-ґелґочуть журналісти, профі...

Хтось бачив, хтось розкаже.
Бог мовчить.
Розкремсані дахи...
Це вечір перший.
Для кожної війни є тьма причин.
Хтось Боїнга загнав у чорну вершу...

Гортає вітер сизі сторінки.
Лежать листи між пижма та щириці.
За щось тут воювали...
Борт липкий.
Немає винних.
В шоколаді лиця.

Папуги жовтий дзьоб,
Яскраві пера.
Літак цей збили, щоб
Гнили озера.

Стоїть усяк на днищі,
На Голгофі.
А вище - арфи
Сяйної Любові...

Чуже дитя скоцюрблене.
Рюкзак.
І білі мітки...
І погаслий мак.


2014

У чорний вологий гумус
я вибитий з дат і рот.
Іржава танкова гусінь
мені замінила плоть.

А гусінь хіба тільки танкова…
Завівши кубло в стерні,
вона прокидається ранками
і точить ходи в мені.

Не кат і не чортів найманець
без долі – з ТТ зате,
в легкому похідному ранці я
зі школи носив ТТ

і вірив дядькам з кашкетами,
які прямо в очі рекли:
“Вони – по вігвамах ракетами,
а ми – за Своє без хули.”

Отак опинився в окопах я
з азартом у глибах ніг…
І став, як у землю вкопаний.
Та вийти назад не міг.

Я вохрою вилиці змазав,
та скроні і очі – теж;
я втер її з першого разу
отак, що не відітреш;

я був – за Ідею й Волю,
а мій командир і брат
за долари із офшорів
у вену штовхав опіат,

бурмочучи: “Кидай зброю,
рятуйся на стороні!
Апостолам та героям
не місце на цій війні”.

Лежу?...
Підіймаюся вище.
Спливаю, як мертвий кит:
розлоге кореневище
із мене росте у світ,

єднає у тіло клітини
усіх, таких схожих, нас…
І чую я пульс Палестини,
і чую: пульсує Донбас,
і хоч не вщухають ПТУРСи,
і хоч у повітрі смог,
ловлю я Пророцтва Пульсу,
що в кожній людині Бог,
що всі ми боги, а значить,
колись, по відлунні років,
наш Батько і нас пробачить,

Обдурених
Вбитих
Богів.

19.07.2014

Знимок старих грубенький стосик…
На них відзнятих у живих
Нема нікого. Але досі
Живий мій тато є на них.

На нім – картатий синій шалик.
І сила молодості в нім.
З-за столу всі вже повставали,
І нині – в небі голубім…

На знимці – всміхнені, веселі,
Довкола – в радості усе.
Життя невпинні каруселі
У пам’ять вітер віднесе.

…Тут – зупинились мить і свято.
І доки знимка не згорить, –
Є за столом щасливий тато.
І заміщає вічність
мить…

08.09.2013р.

Літаки вирушають у зону АТО...
В невідоме летять понад зрошеним полем -
Не росою, а слізьми людськими та болем.
Чи повернуться звідти - не знає ніхто.

Ще під крилами - вільна вкраїнська земля,
За бортом - голубінь сонцесяйного неба,
Та не всюди так. Отже - на схід. Є потреба,
Хоч війни блискавиці не чути здаля.

Там, на Сході, щодня канонада гримить,
Підривають мости і стріляють із "градів"...
Не пора для салютів, оркестрів, парадів,
Де знецінено тане життя кожну мить.

Гинуть люди, зникають - не десять, не сто
Полонених. Забиті вже ними катівні.
Хто тепер їм зарадить у битві нерівній?
Літаки вирушають у зону АТО...


Липень 2014

Буремний листопад. Картинки з Майдану.
Бруківка в червонім «сиропі».
Відверто стривожений містер Обама,
Засмучена щиро Європа.
І легше вкраїнцеві жить…

Січневі морози. Лютнева розправа.
Тіла і вогонь – революції справа.

Розстріляна сотня до людства волає:
– «Яви свою силу, спільното!»
Палкі співчуття українському краю.
Тривога. Всесвітня скорбота.
І легше вкраїнцеві жить…

А кримська весна швидкоплинна, як постріл.
Зелені війська захопили півострів.

Чиї то солдати? Чиї БТРи?
А «гоблін»?
А «няша»? Чиї? Не второпав.
Стривожені вкрай світові політсфери,
Засмучені США та Європа.
І легше вкраїнцеві жить…

Віджали півострів під дзвони курантів:
Не вір мішурі політичних гарантів.

Війною весна переходить у літо.
Підбито літак над ланами.
Схвильована Меркель брехнею рашиста,
Скорбота у штабі Обами.
І легше вкраїнцеві жить…

Європа із нами у скруті і горі:
Співучасті – море, обіцянок – гори,
Та знов закликають до… переговорів(!?),
А «Гради» стріляють і танки їм вторять.

А містер Обама, незламний, як криця,
Погрожує «карлику»: – Хай не казиться!
Бо санкцій додасть вашингтонська світлиця.
В моєму ж вікні пломеніють зірниці.

А днями спровадять «Містраль» диверсантам.
Коротка дорога від дружби до зради.
І хочеться кинути в очі «гарантам»:
– Це ми – європейці! Це ми – демократи!

Це наш миротворець із словом «гуманність»
Пів світу проїхав, не втративши честі,
А ваші турботи – сонлива туманність,
Розгублене човгання на перехресті.

До гласу сумління лишайтесь відкриті:
Не слово, а справи цінуються в світі.

20 липня 2014 року

так багато зібрано в глечики
молока
що диви і розхлюпаєш
стрічку білого смутку лелечого
ще покличе та чи переступиш

і болітиме лагідно матінка
не людина...
вирине з пам'яті
на сорочці в метелики застібка
запече але вже не обпалить

і нічого здавалося б глечики
перелито у них
стільки вилито
молоко що чорніє на стежечці
мов дитина яку нами вбито

2014р.

Переселенцями -
В який Нью-Йорк?
Вселенську ненависть
Взяли на горб.

Йдемо - ведмеді ми,
Йдемо - татари ми!
Вошима з'їдені,
Вперед - з пожарами.

Хай поки - в борг іще,
А там, з пітьми,
За нами - полчища
Таких, як ми.

Напіврозкосими
Очима - в ціль.
З-за спини космами
В нас заметіль.

- Во ім'я Господа!
Во ім'я Розуму! -
Адже й короста ми,
Адже й проказа ми.

Вовками рискаймо
Крізь віхол сміх -
Зоря російськая:
Супроти всіх!

Ми батьковбивцями –
У глуш доріг.
Хай всесвіт схилиться
Під наш батіг!

Гей ви, оратаї,
Вставайте з вилами!
І вже з карателем
Бреде розстріляний...

І дружно папертю -
Злидні - біді:
«Ти, білоскатертний!
Ось ми тобі!»

20.07.2014

У відкрите вікно
Передзвоном трамваїв,
Що нічні сновидіння
Перевозять в архів,
Шле ранковий привіт
І самé оживає,
Місто мрій і легенд –
Загадковий мій Львів.

Вітерцем ненароком
Заколише фіранку,
І безхмарною синню
Подивоване вкрай,
Залоскоче промінчиком
– Доброго ранку!
Ти прокинувся, Друже?
Не лінуйся, вставай!

Дню розкриє обійми,
Добродушно-ласкаве,
Ненав’язливо так,
Застидавшись немов,
Зачарує усіх
Ароматами кави,
Неквапливою плинністю
Дружніх розмов.

Завирує у барвах
Життя кольорове,
Дзвони храмів недільні
Сягнуть до небес,
Ти помолишся нині ,
Побратиме мій Львове,
За Слов’янськ і Луганськ,
За Донецьк і Торез.

Ми обоє святочні
Вдягнéм вишиванки –
Та душею на сході,
Де вибухів грім…
Я тобі відповім
– Львове, доброго ранку!
Миру, Брате, тобі,
Україні,
І всім!


20.07.2014

Не пишеться… Поезіє, пробач!
Новини все страшніші, усе гірші.
Під вибухи і материнський плач
В душі уже не розцвітають вірші.


2014

***
Росіє! Коли ти нап’єшся вже крові,
Царів і тиранів припиниш плодить,
Що з роду не знають жалю і любові
І ладні за трон свій мільйони убить!
Вони ж бо дияволу душу продали,
Вклонились за царство своє сатані!
Ординці, манкурти, криваві вандали,
Горіти вам вічно в пекельнім вогні
За душі усіх, кого ви спокусили,
Навчили брехати і вірить брехні,
І келих із кров’ю вождю підносили
Тих жертв убієнних в злочинній війні!
Росіє! Не тішся, твій чобіт ніколи
Не буде топтати моєї землі!
Тиранів твоїх поскидають престоли,
І голови їм постинають шаблі
Нащадків козацького славного роду,
Що стали сьогодні з ордою на бій –
Шоломами нашу дніпровськую воду
Затям! Не судилося пити тобі!

19 липня 2014 року.

нові герої із не-ново-світу...
новодоганить не-героїв світ...
недовго й переплутати – кульбітить
не—нео—ново... випадковий міт

стару сувору нитку нео-Парка
тримає у відновленій руці –
летить крізь час ховається у шпарку
уявна доля і бредуть старці

і картотеку образів гортають
кийками... а з-під ніг мов з-під коліс
викочуються голови – й гортанні
тривають монологи не на біс

коли вони припинять хто їм стане –
залізний? – на заваді... доки нас
чекатиме Господь затисши рани
німий – від наших зойків і гримас

Бракує сліз оплакати усіх.
Спасибі небу, посилає зливи.
Стрічки новин - якийсь пекельний сміх.
Спаси нас, Господи, від нього і помилуй.

Бракує слів, які про головне.
Спасибі небу, промовляє громом.
Хай милість нас Твоя не омине,
Бо ж прагнемо Едему, не Содому.

Якби ж то знати, що не задарма,
Ці божевільні втрати, Боже милий.
Немає сну, і спокою нема.
Крізь ніч лунає: Господи, помилуй.

небесний тихохід...
рухома срібна цятка...
летючий не_голландець...
до мрії... на курорт...
у чорному квадраті
мішень для супостата
і три фатальні сімки
для нелюда джек-пот...

збере дбайливо Бог
усі квитки і візи...
і янголи притлумлять
плачі у голосах...

Усміхнені обличчя,
надії, гам, валізи.
Ніхто не запізнився
на рейс у Небеса.

18.07.2014

  Утрьох шукали барви - просто так і так непросто – в поступі готичнім. Той віддзеркалював, а той відтак зайчатком сонячним торкав обличчя. Світив мовчазно третій угорі собою й диском, пильно невеселий, бо дзеркалу – химери на порі, бо вже зайчатко похапцем на стелу… Вітало місто кожного, хоча галоп обрали в передщасті різнім. У дзеркалі пожовклий час ячав, зайчаткові живинка – перевізник… А третьому… котити б диск утрьох, щоб ліпше вічність барвили та келих і маляр, і поет, і третій… Бог, що буде завше першим невеселим.

2014р.

1.
Самі попроситесь до нас,
У наше – Києва підданство,
Коли дозрієте і час
Воздасть за ваше ошуканство.
Коли майбутньої війни
Весь жах, всі спалахи криваві
Покличуть вас не до прослави,
А до покори низини.

За те, що ви жили чужим:
Багатством, славою, – не болем, –
Вас поведуть по власнім полі
Плоди збирати серед жнив.
На силу – силу знайде час.
І ваші варварські закони
Він застосує проти вас.

2.
Покорили вас гени темні
Батька-хана. І ласо землі
Загрібали пекельною силою.
Ґвалтувала народи*, Московіє,
Називаючи це любов᾽ю.
І ставала вороже-милою.
І своєю системою віруса
Ти жила, і любила, і вірила:
Стала гордою, стала хтивою.
І просила пекельної сили...
У «підстави», обмови, крадене,
Вбивства, фальш, одяглася радо ти.
Чи відмиєшся за роки?

...А народам зозуля темна
Накувала віки тюремні,
Наповняючи Соловки.

3.
Ні, не руські, і навіть
не росіяни ви – залишилися московитами.
Прислужилися добре демонам
закатованими і вбитими.
Ув облуді себе леліяли,
переписуючи історію.
Руські гени – у нас подіяли.
Добре думайте, хто ви є.

08.04.2014р.

* Мова йде про інформаційне ґвалтування, коли зло видавали добром, а добро - злом, і грубо нав`язували як істину. (Захід називали "загниваючим капіталізмом", а свою імперію - місцем щасливого життя народу, який керує країною, і багато-багато іншої викривленої інформації...)

Сьогодні я, алкаш, напився.
Чи не щодня сьогодні п'ю*.
Я в Україні народився,
а українці - у бою...

Європо, полюбляєш статок?
Тобі що гей, що маніяк -
аби батьків безпечний спадок
тверезо пити під коньяк.

А тут війна, тут гинуть люди,
тут неподобство, смерть... тут мат.
Європа б'є себе у груди,
а йде під обстріл укрбат.

19.07.2014

Сьогодні я слухала голос війни:
То вибух, то черга глуха кулеметна.
Навчався вражати снаряд розривний,
Вростаючи в землю углиб на півметра.

Немов ожили найжахливіші сни,
Лунали ті звуки чужі, безупинні…
Сьогодні я слухала голос війни:
Навчання ішли у військовій частині.

І думала: «Господи милий, рятуй
Солдатів, готових до справжнього бою.
Хай смерть не підійде до них упритул,
Закрий їх, благаю, закрий їх Собою.

І нечисть з моєї землі прожени,
Щоб миттю забула до неї дорогу…»
Сьогодні я слухала голос війни
І подумки миру просила у Бога.

Чому думки летять немов скажені?
Чому бракує кисню у легенях?
Чом серце б'ється у рази частіше,
немов перекрикає мертву тишу?..

Куди летять години без упину?
Я б без вагань за ними вдаль полинув,
Щоб на секунду зустріч із тобою...
і перервати нестерпимість болю.

Коли кінець прийде цьому чеканню? -
де кожен день... вже б краще, був останнім,
говорить, що нічого не змінити,
що обрис твій туманом оповитий...

Де взяти сили почуття збороти,
що вихром підіймають у висоти?
і не розбитись у стрімкім падінні
до слів твоїх холодних, мов каміння...

замовляємо жертви трупи
відчай сіємо на межі
без жовтка і без шкаралупи
біль стікає білком
мужі
все ще мужні
жінки молочні
напісочені дітлахи
ще науки нудні і точні
ще не впали стовпи й дахи
та каміння катма в Сізіфа
вже у скелі вросли орли
розвіваються стрімко міфи
заборони і прапори



2014

чиїсь далекі голоси
стоять в порозі від учора
ти їх мовчати не проси
вони самі затнуться скоро

такі благі як перший сніг
неоковирні та несмілі
тепер вони в чужому сні
бо свій збагнути не зуміли

/ Абстракт квітневого нашестя /
…………….
а ось і страх… а ось і млявість
а ось і холод, і вогонь…
і "чотирнадцятий"... кістлявий
ніяк не випурхне з долонь…
а ось і дощ - небесні сльози...
а ось і шпал смолистий слід
куди податись, може в Мозир?
ні - ні, стерплю ще кілька діб...
а ось і сон в обидві щоки
а ось і вісточка… в сім нот
квітневий день на тлі мороки
і кілька слів, розлогих, сот…
18.07.2014.

Щоб роги суддя не побачив,
Як доказ, для справи потрібний,
Адепти кремлівської "качки"
Намолюють Уткіну німба.

Іще громи і сироти повсюди…
Ще милосердя гудять без вини…
Іде від храму
до Страшного суду
облудний час дорогами війни…

Колись минеться…
Перениють рани…
Чи стане мир дорожчим над усе,
як неминучість,
хижа й невблаганна,
похмільну чарку світу піднесе?

Миттєва смерть – і коло тебе – янгол,
миттєва смерть – ані страху, ні крику.
Ця дівчинка тулилася до мами
і посміхалася так щиро і відкрито.
Вона не знала,
що іде війна,
що дя(і)дько з "БУК"ом є,
неголений, смердючий.
Вона тоді не знала - він загнав
у серце
жадібність
і ненависть колючу.
Вона не знатиме, що він у свій приціл
“автоматично” упіймав сріблястий “Боїнг”,
натиснув “старт” –
у небо їй поцілив...
Вона не знатиме
ніколи більше
болю...

17.07.2014

Внесок Росії у мир – очманіти!
На попелищі димиться зола…
“Ми поговорим…” – наївні, як діти.
Хижо сміється імперія зла.

Гірша ординців, що вийшли на лови,
Підла й брехлива колишня “рідня”,
Здохни, проклятий орел двоголовий,
Що напувається кров’ю щодня!

Вправно збирає ужинок кривавий,
Зірко наступну вишукує ціль,
Прагне , загарбник, імперської слави,
Смерть засіває, розруху і біль.

Мав би згадати, що ходить під Богом,
Мав би покаятись – може і так…
Для душогубів немає святого –
Чим завинив вам малайський літак?

Випекти вас би напалмом й окропом,
Потім все змити – гидотно-мутнé.
Ще почекай, толерантна Європо –
Карлик кремлівський щось гірше утне…

Час судних днів і розплати настане –
Звільниться світ від зажерливих рил.
Ви не слов’яни. Орда. Не слов’яни.
Певно, тому й патріархом Кирил…


18.07.2014

жалобне вогнище свічок
цивільний борт
невинні люди
без перебільшень
жертви
шок
жалобне вогнище свічок
Донеччина
ЧАЕС
Бермуди


18.07.2014

Баю-бай, моє дитятко,
слухай мамині пісні.
Полетів у казку татко –
так буває на війні.

Люлі-люлі, мій синочку,
за майбутнє не журись.
Твій татусь у холодочку.
Ще побачитесь колись.

Залишився ти у краї
сиротою, як і я.
Хай малеча виростає...
Тато знає – ми сім’я.

Он і місяць, – люлі-люлі
засинає горілиць.
Наш татусь у караулі.
Ти на небо не дивись.

Місяченько зорі сіє
за Карпати, за Дунай.
То над нами не Росія.
Не лякайся, засинай.

Не чекай уже лелеки.
Хай до вирію летять.
Там і тато твій. Далеко.
Там усі убиті сплять.

Прилітає тільки тато
у мої жіночі сни.
Каже, – дійте, соколята,
оперяйтеся, сини.

Наші рани не глибокі.
Спи, кровиночко моя.
Неозорий світ широкий
захищати буду я.

Спи, дитино, люлі-люлі.
Поки тихо, засинай.
Ще не кукає зозуля.
Спи, пташино, баю-бай.

                              07.2014

Усе, що маю дорогого,
уже немає наяву,
та оживає дежавю
і уміщається в, – нічого,
коли питають, як живу.

Минуле – гріє,
завтра – лає,
сьогодні – спати не дає,
а пережите оминає
все більше, наче не моє.

Нікому діла до старого,
якому все: уже, – нічого,
як бистрина на мілині,
аби дожити до полудня,
а далі – прямо у майбутнє,
якщо без нього – на війні.


                              07.2014

На срібному лезові дня
нікого нема, крім Тебе.
І ще ностальгія неба
на срібному лезові дня.
І, розполовинивши світ
болючою вертикаллю,
здіймає стрімкий політ
і крила об вітер крає.

Є день з Тобою життям,
бо разом навіть у смерті.
Не раз вже серце розтяв,
мені призначивши вмерти.
Давно вже тіло пройшло
крізь лезо гострого болю.
Міцніло серце, й було
єдиним серцем з Тобою.

Палало, як смолоскип,
і стало воно – кристалом.
Відкрило світлом віки,
відчуло магму металу.
Його направиш, як в біль,
в пробите Серце рукою.
Там можна вмерти в Тобі.
Там вільно жити Тобою.

01.10.2012.

Сильний голос зве,
у сльозах зове,
понад часом він успіх посила
Рахель

Поки чужинцем
ще не всі потоптано конвалії й суниці,
поки ще Чорне море
не відгонить триповерховим московським матом,-
каміння і олива кожна,
і навіть безголоса бадилина
волають денно й нощно:
«Прийди на поміч, Україно!
Вернися в Крим якомога скорше,
бо за безвладдя супостат глумиться,
упершись в край наш автоматом!»

Немов у видінні страшному,
Коктейль сьогодення – до дна:
Розваги, відпустки, ток-шоу,
А десь недалеко – війна.

Хтось їде на море чи в гори,
У когось вечеря смачна,
А поруч – пронизливе горе,
Висмикує кращих війна.

Як буде терзатися кожен,
Згортати безсоння в сувій:
Чим корисним бути він може
Країні стражденній своїй,

Забуде про розкіш і свято,
Пожертвує щиро сповна, -
Тоді захлинеться проклята
Подолана спільно війна.

- Хто мучить нас уночі?
- Гроза над порожнім домом.
- А хто забувати вчить?
- Втома.
- А де наш останній схрон?
- За тихою, за водою.
- А чим обірветься сон?
- Війною.
- Навіщо нам та війна?
- Спалити гріхи сторічні...
- А чим рятуватись нам?
- Нічим.
- А де наш колишній час?
- В холодних коханих лицях.
- Що досі тримає нас?
- Дрібниці...

Путін випускає гази у Європу,
Аж труба "Газпрому" виросла в горба,
В Україні здуло "царственную жопу",
Певно, буде скоро вже йому труба.

17.07.7522 р. (Від Трипілля) (2014)

одинаково одинокими
затоптали відлуння кроками
заарканили небо криками
темносиніми сиволикими

величальними і вінчальними
обіймальними – руки добрії
і блакитними і розквітлими
розкривались господні обрії

звідчайдушені пересушені
відгоріли серця кленовії
одинаково одинокими
залишилися без любові ми

16.07.2014

Добре тим, у кого добре все:
Молодим, здоровим і багатим.
Захворів – тоді таки не те,
А старому – хоч тікай із хати

І біжи до лікаря мерщій,
Звісно, якщо грошей маєш трохи,
А як ні – жалійся чи жалій -
Бо не допоможуть «ах»-и й «ох»-и.

Так і я: до шпи́талю заліг,
Ліків прихопивши два пакети,
По аптеках ледь не збивши ніг -
«Краще я купив би пістолета

І застрелився!.. А що, хіба не так?!.
Хворому до смерті вікувати?..», -
Подумки грішив я, неборак,
В лікарняній лежачи палаті.

Але тут заходить медсестра
Із стрункими довгими ногами -
Ніби скинув я свої літа,
В голові заграли ноти й гами!..

А за нею лікарка ввійшла
І мені – немов сяйнуло в очі!
Аж до пояса текла її коса,
Вигинався ніжно стан дівочий.

До краси такої я не звик:
Задививсь в озера ясно-сині
І утратив мову – бо язик
Пересох і вперся в піднебіння.

Сіла поряд, мовить щось… Та де!..
Та ж у вухах - як напхали вати!..
За зап’ястя узяла мене –
Хоче пульс, напевно, рахувати.

Скаче серце - вискочить з грудей!
Я хіба на цьому світі, Боже?
Молодий напевно ще, ачей!
Ой, штрикну́ло… У ребро чи крижі?

Хоче тиск поміряти – а я
Не у змозі поміняти позу.
Нахилилась ближче - а-я-яй! -
Відвести я погляд не у змозі…

Не згадаю навіть, як пішла…
Я тоді свідомість, певно, втратив...
Не в лікарню я потрапив - в рай
Чарівних красунь та ескулапів…


17.07.14

Земні шляхи як мед і сіль,
Пекуче і студене,
Живильна мить, екстаз і біль,
Вітрило і знамено.
На довгу путь боїв і втрат
І переможних митей
Лягає тінь, найвища тінь
І ту межу відкрито.
Терпкі чуття звабливих мрій,
Щасливе допохмілля –
Сьогодні – Світ, сьогодні свій,
А завтра божевілля.
Чи що минає в марноті
Чи досяга говерли -
Є Божа воля, Божий гнів,
А сліз нема – лиш перли.