На табло 0-07. Прибувають агенти зі штабу.
На загал – в камуфляжі, та для конспірації – без.
Чути брязкіт розбитого. Серце? Наметовий табір?
Чи то берега шмат десь на півдні із кригою скрес?
Шумовиння в ефірі, висить кулемет на одвірку,
По підлозі холодній, відсирілій стелеться чад,
Попід сволоком кіт вигляда у прострелену дірку…
І нема тому ради – вони повернулись назад.
Ми спросоння спроквола сповзаємо до бомбосховищ:
Там поміститься – сила, бо всі відчайдушно малі.
Ти за сонцем мерщій до найближчого маркету сходиш.
Трохи боязно: раптом забрали й його москалі?
Я чекатиму зовні, боронячи рідну криївку
Від розпечених куль атрофованих східних півкуль,
І прокинусь від того, як ти там якусь українку
В патріотському запалі… Тьху! На табло 7-00...

Ви шуміть, не стихайте наді мною, берези!
Заколихуйте далі наспів свій віковий.
А я ляжу, де ляжу (шлях обабіч старезний),
постелюся на скошеній в зелень траві.

А я ляжу, де ляжу (шлях обабіч старезний);
головою на згірок, на високий курган.
Хай потомлені руки. Їх розкину кремезні,
а ногами в долину, хай накриє туман.

Ви шуміть, не стихайте наді мною, берези!
Тиху лагідність сипте на землицю свою.
А я ляжу, де ляжу... Адже шлях - величезний...
Хай стомившись з дороги, я хвилинку посплю.


19.04.2014

Мій простий звичайний дотик -
неперевершений синоптик!
Опцій "мінус", "нуль" і "плюс"
не даруйте на суботник.

Я дружу охоче з сонцем.
Не спілкуюся з ним "Хто це?"
Кожен день я з ним сміюсь,
ніч ховаю за віконце.

Воля, розум, сміх - дитячі
(часом, дещо нетерплячі!)
У дорослості топлюсь:
став дорослим необачно.

Маю пісню. Заспіваю.
Бог воскресне - прославляю!
Ні на кого не серджусь,
хто образив - вибачаю.


19.04.2014

Кривавий світанок,-вмирали,
Хто волю ішов боронить,
В живих наших браттів і досі,
Крик беркуту в вухах дзвенить.

Вони помирали за волю,
За те, щоб розквітла весна,
Ішли всі сміливо до бою,
Та сотня пішла в небеса...

За мирні світанки,за Київ,
Що буде весь час розцвітать,
Не ми розпалили ненависть,
Навіщо в народ свій стрілять...

Ви бачите-жерделі квітнуть,
Не білі - рожеві квітки,
То кров від небесної сотні,
Що з нами завжди, навіки.

на моє існування подальше
покарання намул не стече
від потопу тотальної фальші
побудую надійний ковчег
із євангельських матеріалів
вірні розміри стиль і каркас
і потоки неправди зухвалі
розіб"ються об істини м"яз
уподібнившись древньому Ною
на одвічний зійду материк
і плодами Едему загою
злом омани прошитий язик

Зібралися запорожці
тай на тому світі,
подивитись, – цо то діють
їх онуків діти.

Та не тії, що водили
на турка та ляха,
а голота, що поклала
голови на плахи.

Із-за хмари добре видно
і луги, і хати,
а он де, як на долоні,
гуни-супостати.

– Ой, дивіться, пане-брате,
що се ся то стало?
Скільки тої московщини
у черзі по сало.

– Та ні, пане-отамане,
то землю покрила
або орда, або біда:
все – нечиста сила.

– Та вже бачу. На бунчуку –
біла костомаха.
Певно орда посунула
на турка чи ляха?

– Та ні. То є опінія
Гоги і Магоги.
Все рогате і хвостате –
за наші пороги.
Все їй хочеться утяти
під свою корону,
що раніше було наше
від Сяну до Дону.

– А мо’, іде з калачами
у гості до брата?
Може хоче імперія
всіх нагодувати?

– Нагодує. Удавишся
їхніми дарами.
Дике поле устелене
нашими тілами.
А від брата-бусурмана
добра не діждемо.
Вони їдять чуже спільно,
а своє окремо.

– А де би це та Європа,
що нас шанувала?
Не далеко і до бойні.
Чи їй цього мало?

– Нема чого надіятись
на чужі галери.
Туди треба Наливайка,
Гонту і Бандеру.

Приснилося – проснемося
і пора настане...

Із-за хмари чути голос
батька-отамана:

– Хай ще за́світ запорожці
коней запрягають.
Та візьміть небесну сотню,
ці не підкачають.

                              17.04.14

Звичайна ця історійка, мов борщ.
Пісна amor – без бійок, адвокатів...
Шофер – міцний, смаглявий, не мажор –
Любив Наталку серед благодаті.

Приходив часто… І чогось хотів.
Не одружився, не поклав на листя.
Вона чекала – з піль і берегів…
Та інший розсупонив по Пречистій.

Цвіла картопля… Ясен облітав.
Синок доріс до залицянь і «шейку».
Вмер чоловік. Шепнути б Колі:«Так!».
Голубив мовчки. Слухав соловейка…

Він другом був. Міг розчахнути ліс.
Він знав, де точка джі, де взяти сала…
Глушив мотор в метелицю і піст…
Вона його дитя не колисала.

Наталка тліє… Внуки лементять…
Миколина могила недалечко.
Чого ж хотів отой мовчун-вар`ят,
Коли дзуміла за Супоєм гречка?

…Облуплений міський універмаг.
Крем від старіння, кавові панчохи…
Ластата жінка плутає в димах.
Додому чагарем… І лячно трохи…

Мінорна ця історія. Авжеж…
Не в кожній іскрі – алгоритм пожеж.




2014

Ми з тобою схожі, як дві краплі,
Ми з тобою – то єдина мить.
Нам і слів, і спогадів забракло,
Щоб прийти до тями й зупинить
Час – скажено довге божевілля,
Карнавальні маски щоб зірвать.
П’яні, мов від випитого зілля,
Всім хотіли щастя дарувать.
Ми примножити бажали сонце й небо.
Ми світилися зсередини вогнем.
І нічого нам не було треба,
Крім тепла, дарованого днем.
4.10.2005

Тихий опыт печальных истин,
как в бутылке вина игристом, -
долго-долго скрывает суть,
только стоит бутылку взболтнуть
и взлетает без спроса; небом
потолок для шипучих звезд,
но конец предрешен и прост.

17/04/2014

Сенсу нема виражатись пом’якше –
Каїн ударив, та Авель не вмер.
І відтепер все між нами інакше –
Знаєм братерству ціну відтепер.

Скинуто маски і шкуру овечу –
Магмою ллється загарбницька хіть.
І відтепер – у серцях порожнеча,
Нам лицемірили стільки століть!

Смуток і розпач вгризається в душу,
Шрами на серці від бруду і зрад!
І відтепер – вже не хочу, не мушу,
Знову брататися, чуєш ти, “брат”?

В тебе і дії, і помисли ниці –
Світ отруїли брехливі уста.
Молимось нині довкіл плащаниці –
Брат твій, Іуда, зрадив Христа…

То ж забирайся, чужий незнайомцю –
Згинь-пропади, не ступай на моє.
Бо відтепер – пробачаю лиш сонцю,
Що, як раніше, на сході встає…


18.04.2014

Без нього сонце – лиш холодний диск,
А місяць розігрітий до нестями.
Твоє волосся втратило свій блиск,
А дім заповнений незваними гостями.
Без нього вдень пітьма і тиша. Жах!
Ніч тебе пестить знов холодним потом,
Ламає ребра у своїх обіймах страх.
Світле майбутнє видається анекдотом.
А ти живий і мрієш лиш про те,
Щоб закінчити жалюгідне існування.
Хурделиця в душі твоїй мете,
І хочеться померти до блювання.
Вусатий дядько – стомлений двірник –
Змітає висушене листя клена.
Твоя печаль прослалась, мов рушник.
А твої очі ще до розпачу зелені.
08.2005

Сичить московська злобна божевільня
і путінська словесна маячня –
через Голгофу йдеш до Воскресіння,
розшарпана суспільносте моя.

Карає хрест лукавого братерства
вагою не одної сотні літ –
ти вродженої лагідності жертва,
утоплена в ненависті, у злі.

І шкірять ікла власні фарисеї,
підніжками обтяжуючи путь –
доволі в діях, Україно, глею,
не час до толерантності – забудь!

Яви свій дух звитяжний і нетлінний
у вибуху єдиному: «Я – є!»…
Гряде Господнє світле Воскресіння.
І у борні освячене – твоє!

18.04.2014

Така мелодія сумна
у півпорожній залі.
То тільки я, так тільки я
на людному вокзалі
до танцю Вас повів. Вокзал.
Мішки, валізи – вальсом.
І ми тоді дражнили люд
відвертим майстер-класом.
Втопивши думи у м’які
і дуже пружні груди,
я відчував (а Ви?) – о, Ви!
о Ваші теплі губи! –
тоді на лисині моїй.
Яке шаленство вальсу!
А скільки заздрили мені
отих, що біля каси.
На небі місяць спав блідий,
надівши хмар перуку.
Я Вас у Ботанічний вів,
тримаючи за руку.
І навіть сонний вартовий,
здригнувся перед ранком,
коли «Люблю» кричали Ви,
моя нічна коханко…
І ранок був, як сон, як мед:
роса. обійми, квіти.
Але прийшов противний мент –
я мусив штраф платити.

Рваними ранами
Ми стали п’яними.
Димом і попелом.
Прийде іще надлом?

Поглядом - полум’я,
Мрія – довколишнє,
Поки то пусткою
Тиша вже лускає.

Тяжко забути все,
Гірко збагнути те,
Хто підведе тебе
І зіштовхне з небес.

Припала темінь до вікна
І – тиша зазвучала,
Немов мелодія сумна,
Немов мелодія сумна
В напівпорожній залі,
Де я, лишаючись без Вас,
Журбою оповитий, –
Більш не наважився на вальс,
Більш не наважився на вальс
Нікого запросити.
Втопивши думи у печаль
Життя свого безкраю, –
Я тільки в спогадах, на жаль,
Я тільки в спогадах, на жаль,
Вас досі зустрічаю.
На небі місяць спить блідий,
Надівши хмар перуку, –
А я – безсонний вартовий,
А я – безсонний вартовий
Нестерпної розлуки.
Вже бронзовіє бересток
Між черешневих віхол, –
А Ви не йдете із думок,
А Ви не йдете із думок
Моїй душі на втіху.
17.04.14

Погляд дивиться вдаль, ясний.
Ще хвилинку - дійдем весни,
Порадієм красі Земній
І почнемось в любові своїй!

І повіримо в чудеса,
Що дарує надія. Тісна
Для душі оболонка тіл
Та для неба немає крил.

Але прагне польоту душа
І зривається у небеса,
І летить на поривах вітрів
До своїх недосяжних снів.

Погляд дивиться вдаль, ясний -
Буде щастя і збудуться сни.
Бо з'явилися крила вмить -
Серце вірить і не болить!

2014 р., квітень

Перехрестя доріг,
Перехрестя думок.
Серце краєш навхрест –
Ти від сліз геть розмок.
Перехрестя сердець,
Днів, розмов і розлук.
Собі вибрав ти герць –
Не любов, а канчук.
16.04.2014

під вікнами дрімота цвіркотить
колише стежку і квітник і хату
з ріки туман підходить волохатий
намощуючи закутки й кути

ірѝси сплять їм видиться вода
така вода що вища за отаву
а в ній півмісяць ясний і рудавий
і тінь його подвоєна бліда

до ранку полокатимуть шовки
у тій воді у місяці ірѝси
аби шовки росою затяглися
і виткалися полиском тонким

вода ірѝси в тишу запряде
вона на дотик буде темно-синя
як два крила нічної насінини
із під-яких от-от проб’ється день

Чужі базари в тарганах, свої ж – рушійна сила… Стара перекупка війна, кремлівська хвойда з бодуна на смерть ціну скостила.
- Кому? Майданівцям? Беріть! Хохли, у чергу скопом. Троянський кінь он на порі – найкращий, вірте, із дарів за сто покупок оптом... Небесною… І будуть ще дари по самі вінця. І хміль, що Сходом потече, - чортам на стіл могоричем. Хильни і ти, не бійся. І хист перекупки хвали продати зашкарубле за кілька відблисків золи, в яких і Небо будь-коли себе… своїх загубить.

Не складається мозаїка,
Бракне в ній шматка останнього,
І кричить діра, що знаємо
Хто знайдеться за зізнаннями.

Що шукати між уламками?
Розбігаються вже сумніви.
Та питання знаком гаковим
Зачепили міцно, вдумливо.

Заморозило розмай весни,
І повіяло десь холодом.
Чи почуємо іще пісні?
Чи у мріях ирій золота?

Роду славного корені -
від Трипілля до Прип'яті:
не вмирають - нескорені,
воскресають - розіп'яті.

2014

Не ображаюсь, бо і не образив,
Лиш наче щось, можливо, їдкий дим
Попало в очі. Певно, богомазом
Хотів побути, але не зумів.

І те, що ніс, не здобуло визнання,
І то, що бачив, - тільки міражі,
Ти істину шукав безперестанно,
А, бач, вона втопилась у вині.

Вині твоєму, зробленому з хиби,
Воно солодке - поки ще сліпий,
Коли прозрієш - то кричиш до хрипу
Від болю істин і змарнілих мрій.

Це не отрута - та душа німіє,
Стає нещадна, грішна без гріха,
І раптом ти пронизуєш вітрила,
І дерев'яні палуби тріщать,

І твої жертви си́віють від страху,
А я усе латаю кораблі.
Не ображаюсь, бо і не образив.
Вітрила - цілі. Істини - святі.

... а потом - с поздним снегом, ветрянкой, гнилыми огрызками в парте -
я забыл, и тогда тонкодневные светики марта
сменились марелью,
и, шатаясь, мог лечь подышать у уреза воды
и опять забывать, и потери своей не приемля,
говорить, это ты забываешь меня, это ты.

а потом были книги и книги, а позже тугие вокзалы - это ты забывала -
шатался по книгам пустым,
иногда выпадая,
и город казался казанью,
только не было парты, над ухом никто не картавил,
и не слушал, как я говорю - это ты, это ты...

Спрагле небо впало на голову.
Білим цвітом укрилась земля.
Прошу спішитися мою молодість,
Відпустити на луки коня.
Я жила, завжди час підганяючи,
Я благала: «Скоріше лети!»
Вороного для долі сідлаючи,
Хмари шарпала за хвости.
А сьогодні так хочеться спокою…
Спринт житейський на марафон
Проміняла. Бо не одиноко я
До майбутнього йду на поклон.
Спрагле небо впало на голову.
Будні стали картаті, мов знать.
Не залишить мене моя молодість,
Я іще не спішу помирать.
15.04.2014

Ти мій найближчий ворог,
Мій найлютіший друг.
Плачеш луною в горах,
Кличеш вогнем завірюх.
Болісно я сміюся,
Ховаю всі почуття,
В крижинки-очі дивлюся,
Втрачаючи сенс життя.
В голосі щирість сарказму,
Погляд – хурделиці жар.
Мрії мої, мов спазми,
Душу підносять до хмар.
07.2005

Цеглинка за цеглинкою складаються стосунки,
А потім блискавка – і знову на шматки.
Твій подих на вікні малює візерунки,
І проступають вірші, писані для тебе від руки.
Зима за шибкою. В кватирку увірвався протяг,
Схопив зі столу дрібно списані листки…
Тебе давно забрав у мене темно-синій потяг.
Повзуть смертельно довго змучені роки.
14.02.2005

Достиглим плодом упаду
В долоні Бога теплі,
У Гетсиманському саду
Зі стежкою до склепу,
Через Голгофську височінь
У нинішнім сторіччі...
Я - блудний син і Божий Син
У єдності незвичній.
2013р.

Іди, моя примаро, геть від мене
Вже світ
І не звивайся у думках шалено
Облиш
Іди туди, де дозволяють жити
Удень
Де, може, оживеш, мов урочистий
Тотем
Іди від мене, не навіюй радість
Чи сум
А ти все ближче, боса, підступаєш
До рун
Душі моєї не чіпай. Не рухай
Зірок
Що сяють, наче перший сніг у грудні
На двох
Так скупо, із жадобою... Не хочу
Тебе
Ні бачити, ні знову снити ночі
Сопе
Мій відчай тихо - ти усе не зникнеш
З очей
Тепер не йди - бо я вже ніби й звикла
Трофей
У мене буде - ти, моя примаро
Не йди тепер - дарма, що засвітало

Для світу чужий і довіку по-вовчому сам.
Не знаю де лик і обличчя, а де тільки маска.
Залякано-дикий і спраглий звичайної ласки -
Так хочеться їсти старим неприкаяним псам,

Так хочеться пити в пустелі, в палючих пісках.
Та тільки в пустелі від краплі води не втікають,
Неначе від світла мара опівнічна, що знає:
Де сонце проллється, там буде подолано страх.

У щільних обіймах самотності стиснений птах,
Крилатий і вільний, та сам же собі й несвобода.
Такої він вже непростої, бідака, породи:
Все прагне між люди, а сам пропадає в лісах.

Тут Шлях Чумацький
вперся у поріг
старої милосердної каплички,
і неодмінно ділиться на всіх
окраєць сонця
та пелюстка свічки,

омиті молитвами знахарі
не чули зроду-віку про плацебо,
і сяють, мов сузір’я, угорі
відбитки доль
на плащаниці неба.

Це звідсіля на прощу
і на рать
іде мій рід, нескорений донині…
Тут вільно жити,
вмерти – й воскресать
у молодих туманах при долині…

Голос мого мовчання
Важчає кожен день.
В душу кладе каміння
Розуму плач і щем.

Слово, на порох схоже,
Надто уже сухе.
Правда малює кулі,
Пісня малюнки рве.

Ще проростає пам'ять
Квітами до могил
І кулемет приносить
(В жовтих очницях – синь)

Дідо, безбожно сивий.
Буду стріляти? Ні?
Порох збираю в гільзу…
Слово – у чорний гнів.

Вставлю у піхви шаблю,
Гостру, неначе вірш,
Двері замкну і серце,
Вийду війні навстріч…

Що ж ми, війно, з тобою
Мусимо жити так?
Ти підповзаєш гадом,
Жалиш у спину… Я

Мушу тебе убити
В серці, у голові…
Вибач, але я перший
Шансу не дам тобі.

16.04.14

А все одно-все буде добре!
Вдягни усмішку щиру зранку,
оцю, що так тобі пасує,
на шию - шарф із позитиву-
від негараздів він рятує!
Закинь у торбу парасолю,
що захистить від крапель суму
і не дозволить з головою
поринуть у важку задуму.

А все одно- все буде добре!
Відкрий варення повне літа
чи меду, що тобі пасує.
Купи букет весняних квітів
і настій гарний подаруй їй...

Нехай туман не проникає
в єство, занурене у сонце!
Все буде добре!Ти вже знаєш,
та розкажи усім прогноз цей!

Я ще тебе не люблю,
я ще тебе не кохаю...

У пригорщі воду цілющу
з твого джерела набираю.
Блукав я так довго в пустелях,
тож спраглий себе напуваю.

Я ще тебе не люблю?
Я ще тебе не кохаю?

Шукаю безмежного щастя
в очах твоїх, що іскряться,
у мріях, де місце для мене тримаєш,
у снах, де безкрила літаєш.

Я слухаю музику серця твого,
боюсь лиш вигнання із раю:
"Я вже тебе не люблю,
я вже тебе не кохаю!"

Рваними ранами.
Срібними струнами
Ми безталанними
Плачемо думами.

Топимо болями,
Що не дозволено
Втілити діями
Стало надією.

І безіменними
Слуги смиренності,
Вийшли бо темними
З миті буденної.

Мені зоряне небо наснилось,
Тихе й безкрає було...
Та все за секунду змінилось,
Блискавка і грім у ньому прогуло.

Я бачив на горі німого,
Він шлях показував мені...
Я побачив в далечі себе старого,
Він йшов до мене
крізь вогні...

Він йшов повільно й тихо,
Вогонь був не страшний йому,
Відлякуючи від себе лихо,
Проходив він крізь тьму.

Насторожує одне мене,
Він був один, один ішов по шляху...
Вогнем було усе наповнене
А він ішов, ішов спокійно, без страху...

15.04.14

Іду до себе, як у гості.
Не помічають, то дарма.
Зате мені не миють кості.
Я заблукаю на погості,
де злої пам’яті нема.

А небо – он-де,
                      – ген!..
                           А далі
за горизонтом кураї,
що котять і мої печалі,
і тихі радості мої.

Мої поля, ліси і доли,
і ту хмарину вдалині,
яку у гості вже ніколи
не дочекатися мені.

Усе минає, як і мрії.
Моя уява наяву
не додає мені надії,
що я до неї доживу.

Моє сучасне і майбутнє
оберігає херувим
у високості…
                      Пілігрим
ще є в мені.
                 І ще присутня
у небі поетична кухня,
якої
            вистачає
                            всім.

                              15.04.14

***
Нижче «майдануті» по порядку,
всі, хто попадає у десятку,
і на гільйотину де-не-де –
зупиніться. Божий суд іде,
і за сепарацію, на згадку,
правий теж не дінеться ніде.

***
І пусі-путі, й жирики із келій,
укриті одіялами в постелі
палат психіатричних лікарів,
та нагодуйте ви своїх рабів
у неосяжній тундрі і пустелі.
Кінчається терпіння козаків.
По горло сита вашою шрапнеллю,
не хоче Україна таборів.

***
Вовкулаці, паці і собаці,
що віщають лажу на Ростов.
Україна бачить вас у ...Раші,
ну а потім, ясно, у Гаазі
і за сльози, і за нашу кров.

***
І ти, заочно списане на мило,
нахабне, ліве, комуняцьке рило
у п’ятої колони москаля.
Ти що, сліпе? Он ідола звалили.
Ти що, не чуєш? Пекло запалили,
а тлусте тіло не прийме земля.

***
А щоб тебе пропасниця трусила,
распутнє шолудиве цареня,
що окаянно вимотало жили,
таке ж сміливе, як народу миле
і сходу, й півдня... Вчора і щодня...
Та хай тебе візьме нечиста сила,
підгавкуюче ворогу, щеня.

***
Ой, бійці й бойсісі регіонів,
ой, немає ще таких законів,
що верне азірівщіну взад.
Ой, іде люстрація колоні,
ви у нас усі, як на долоні,
і злодії, і бандити Рад.

15.04.14

Я пропоную сказати відкрито –
Ми не брати від колисок-джерел.
В нас на знаменах – небо і жито,
В них на гербах – двоголовий орел.

В нас завжди гостеві раді у хаті –
На рушнику подаємо хліб-сіль.
В них всі сусіди навкруг винуваті –
Треба посіяти сльози і біль.

В середньовіччі живуть фараони,
Чоботом пруть до сусіда у дім.
Я пропоную – закрити кордони,
Хай там подавляться газом своїм.

Всіх комуністів, з ПееРами разом,
Прямо у Думу – випендрюйся там!
Втік вже один з золотим унітазом,
Того, з вінком, теж віддати “братам”.

Ти до люстрації, ненько, готова?
Воля й майбутнє стоять на кону!
Вкупу зібрати їх – і до Ростова,
Того, в Расєї, що на Дону.

Чи вгомонишся колись, московите,
Вічно голодний, захланний, як звір?
Я пропоную – агресора бити,
Гнати, проклятого, аж у Сибір.

Світ нас підтримує – дяка Творцеві,
Скоро один ти залишишся, Вань!
Навіть руки не подати в Женеві,
Я пропоную – без рукостискань.

Я пропоную – без сліз і без панік,
Стати горою за землю свою!
Піде додолу російський Титанік –
Вірю, надіюся і визнаю!


15.04.2014

Війна почнеться все ж, хоч прагнемо всі миру –
Мир можна вибороти лиш огнем й мечем.
Тож збережімо у серцях святі любов і віру,
До неба звернемо мільйон палаючих очей.
Я ці рядки пишу, вдивляючись у весни, –
Всі ті, що колись будуть і що вже були.
Як згину на війні – нехай, душа воскресне…
Для мене головне, щоб ми країну зберегли.
Залишу вірші після себе – все, що маю.
Вони розкажуть вам про нас – ким ми були.
Коли наш прах вітри по всій землі розмають,
Залишиться вам те, що ми життя ціною зберегли.
18.03.2014

Ти був краплинкою, а я лиш морем.
Ти – світлячком, а я – мільйоном ліхтарів.
Ти був сльозою, я – безмежним горем.
Ти звуком був, я ж – тисячами слів.
Ти був промінчиком, а я – всього лиш сонцем.
Ти – подихом, я ж – бурею в пустелі.
Ти – брунькою, я – лісом Амазонки.
Ти – сном, а я була теплом постелі.
Ти – унікальний, індивідуальність.
А я банальна. Я – лише звичайність.
9.02.2005

Лежу. Мандрую простором душі.
Десь там Дніпро від риби золотіє,
Кмітливий грек рахує бариші,
А після цього молиться Софії.

Поет завжди на смертному одрі.
Він розмовляє з мертвими про вітер.
Це марення, як голоси сторіч,
Сміх тих, що не вернулись з Того світу.

Пришельця пісню вловлює поет,
Биття рахує серця динозавра.
Поетове падіння – часто злет.
Тернова слава довша, аніж лаврова.

А я ще хочу в Африку, в астрал
Австралії,
У джунглі Амазонки.
Із Дерева добра і зла кора –
Крутий інгредієнт для самогонки.

А ще в дитинство хочу, у ліси,
Побути вовком, рибою, травою,
Щоб Місяця косою накосить
Трави міг той, хто світ вважає грою.

Мені брехали тіні й дзеркала.
Я режисером був своєї долі –
Так, як ота хвиляста ковила
У Дикім Полі.

Тепер поетів нібито й нема.
Старі пісні співає тільки вітер.
Росте в мені моя «Скляна корчма»,
Вікном хрестатим просто в душу світить.

А я блюду закони битія,
Де кров ліщини з кров’ю-світлом зірки –
Одна-єдина пінна течія –
Гнучка, немов підкова над одвірком.

Хлопчику, брате, юначе,
очі - з ікони неначе,
жертви олтар Свободи
тільки від тебе ждав?
Ночі - як темні води:
трона - не той дістав.
2014

Відбити вечірню атаку земля не зуміла –
і кулі-краплини зі свистом цілують шибки.
А може, то дощ вибиває для тебе роки
чи музику давню, що тільки тобі зрозуміла.

Оркестром вітрів починає симфонію ночі,
змиваючи з неба захІдну розбавлену мідь
на голі каштани, що, наче ланцюг пірамід,
свої таємниці довірити світу не хочуть.

Сліпі кажани поховали під крилами сірі,
пустельні дороги, зі страху й вологи німі.
МабУть, у такій до зневаги байдужій пітьмі
в Дуаті свій суд над померлими вершить Осіріс.

Від холоду зримого душі дерев посиніли,
і зморщені пальці твої від рясної води.
Ще трохи – і світло, і ти вже не будеш один,
і сонце пливтиме водою небесного Нілу.

26.03.2014

занедбана кам’яниця і брама типово львівська
де запах сечі та цвілі із мороком заодно
ховають дрібні секрети утримують спите військо
портретів побитих міллю що бачили власне дно

ось рипнуть облізлі двері і з брами війне нудьгою
і вийдуть кортежем слави минулого вояки
прикривши портретам діри промовисті та незгойні
що далі тим більше й більше даються і їм взнаки

а зранку малий ангелик поторгає мідну клямку
але за дверима пустка не пустить його у дім
де дух із війни нерідний де п’єцам розбитим шамко
бо що там кому робити як тільки одній біді

Про ситуацію в країні:
Якось в палатку жовто-синю
Нахабно вліз ведмідь, в натурі,
Чи то коричневий, чи бурий,
Зачув смачненьке, мо’, м’ясце -
Жере, аж плямкає… На це
В кущах принишк, заліг на пузі
Мисливець з автоматом Uzi:
Лунає постріл – і за мить
Ведмідь, конаючи, лежить…


14.04.2014

Хмаринка летіла маленька,
Мов мрію носила легеньку,
Мов бачила тисячу літ,
Відколи стоїть уже світ.

І сонце - мов камінь коштовний,
Шле промінь ясний, неповторний,
Це все непорушне завжди,
Відколи існуємо ми.

І безліч незнаних просторів,
Численні галактики, зорі,
Не прагнуть узріти люди.
То що ж вони бачать всюди?
1993

на скроні майже 220 –
армагедон всіх відчуттів
коли тобі усі 15
бери життя і полетів
і не відома небезпека
ти ж сам король всіх вечорів
коли ідеш то ще здалека
почуєш сленг і нових слів
у вухах чорна бас гітара
язик пробитий і брова
сьогодні в тебе сіра хмара
навіщо всі складні слова
бо завтра ти почнеш спочатку
ти підростеш у 18
і хоч не міст а просто кладку
ти перейдеш у років 20


11.04.14

Любов хоч пригасилась, – віршем-піснею
Життя триває і весна трима.
Трава стає густішою і вищою,
Стає ще красивішою трава.

А ми йдемо відродженими врунами,
Немов по юній, радісній воді,
Із кленами, які ставали юними.
Ми залишалися сумні, немолоді.

Топи нас, весно, в озері зеленому,
Землею чорною в зеленому топи!
А хто там розгулявся поміж кленами?
То ми, кохана, з травами, то ми!

Топи нас, весно, в озері зеленому,
Пожовклим листям у зеленому топи!
А хто там розгорівся разом з кленами?
То ми, кохана, з крилами, то ми!


04.2010

На віслюку - в Єгипет.
Віслюк - й в Єрусалим*.
Ані конфесій, ані конституцій.
У рік Коня звели на диби Крим,
а Київ довели до
революцій.

Важкі хрести під підборіддям пих
на золотих гойдаються принадах.
На віслюку (хай поруч)
мимо них -
святить паски!
В Луганську...
І в Карпатах.


14.04.2014

                              І
Сім’я народів варта дорогого,
але коли розвалено її,
то є правонаступниця усього
украденого із кишені свого
сусіди, що належав до сім’ї.

І де такої совісті узяти
нехай не у держав, а у людей,
де є правонаступницею мати,
що викрадає кошти у дітей?

І де ще є така гидка личина,
що декларує правду і любов,
і одночасно б’є ножем у спину,
аби у брата вицідити кров?

                              ІІ
Була Росія й вийшла...
                              ... до кінця.
Була й сестра, та де її шукати?
Тепер це довгорукі окупанти,
що тягнуться до царського вінця.

Буенос-Айрес – це не Аргентина.
Нема у географії основ,
які не обрізала гільйотина...
Але неясно, де росте свинина
і чом столиця наша – не Ростов,
де наша паця й досі легітимна?

У злодія немає ні рідні,
ні батьківщини, ні своєї хати.
Його стезя захована за ґрати
на темному тюремному вікні.

Якщо не Колима, то буде Волга.
На те і присягав на булаві.
Та де ще не здобута перемога
ціною української крові?

                             ІІІ
За що вже тільки здуру не хапались
північно-східні наші вороги?
За що не висікали до ноги?
І ниють стигми від казенних палиць.

І носить ще земля більшовика,
який і досі роззявляє рота
за звичкою нахабного совка.
А ще – дешеві горе-патріоти,
і зрадники, й бандити без роботи,
оплачені казною общака,
               голодні маркітанти-супостати,
               культур-агенти кума і куми,
               і збанкрутілі славою таланти
               без права називатися людьми...

Очолений сімейством вовкулачим,
сліпий і обікрадений народ,
якому уявляється оплот
з трикольоровим вимпелом
                              на здачу
все тягне пісню довгу і собачу...

І коники зелені знову скачуть
озброєними бандами заброд.
І наче воєводи не ледачі,
і, ніби, і кроти вже ясно бачать,
кому потрібні криза і дефолт.


                              10.04.14