***
Ти була
долею
і променем,
вишневим садом
коло хати…
Так важко
повертать
до споминів,
так добре –
спомини ті мати…

3 червня 2014 року

***
Минають літа і дати,
Стежки замітає зима,
Як слід розумієш втрату
Коли вже людини нема…
І ти би віддав півсвіту,
Щоб той повернути час,
Де були маленькими діти,
І щастя любило нас…

3 червня 2014 року

На вулиці дощ... В холодильнику
Укотре «повісилась миша»…
Життя випробовує сильного,
Слабкого ж – у люльці колише.

Ще успіхи долі пташатами
У сильного здіймуться високо.
Слабкий же – у люльці лежатиме
І вік проживе заколисаним…

не жаль отих цілунків поза осінню
отих цілунків перших позавіконню
і слів не жаль що випурхнули зосліпу
неторкані немовлені некликані

не жаль дерев за дальніми могилами
що наче груди вкрилися гілляччями
зірок не жаль що в озері варили ми
і їли ще сирими і гарячими

ніхто не знає де тоді пропали ми
й чого тепер годинами тривожними
нам жаль кота одного заблукалого
кота отого що знайти не можна вже

2014

***
Для себе часом
пишу я вірші…
Може вони
нічого і варті?
І якщо вам
вони не до душі –
мене по писку,
прошу вас,
не вдарте…

28 травня 2014

Пам"ятаєм: Бог ходить раєм
І збирає плоди любові.
Що ж Йому дарувати маєм,
Чи готові?

Світлом сонячним обігріті,
Що ж для світу
Без умови несе в любові
Наше літо?

Вже для днів моїх в нашім полі --
Небо долі.
Чи ж уста твої кришталеві
Просять волі?

Де не сіяли наше слово --
Не збираєм.
Чом уста твої полинові
Болем-раєм?

01.02.2007р.

Межреберний гній
руки в волоссі
Фекальний застій
Зірки в пилососі

Гори сміття
у глибинах душі
Твої ніжні огидні цілунки,
Нема вороття
І зупинок немає.

Я доїду, певно, до кінця
Хто знає..
Може вийду десь між дніпром й лісовою
Пірнаю
Я вже не тут
Так буває

У всячині тліну і тлущу,
В безладді, де смуток і смог,
Поезія - Хліб мій насущний,
І Слово - Спаситель і Бог.

02.06.2014

Смачні слова - ковтаю, наче страву,
Яку із холодильника навшпиньки
Взяла о другій ночі. Так цікаво
З'їдати ще несписану сторінку.
Бо губи - в кров: чорнильну чи пророчу
Вмокаю знову - насолода болем
Так манить слідом. Чи немає ложки,
Щоб їсти букви під нічним покровом?
Усе смакую - аж пече від літер,
Які байдуже залишала вчора,
А вже сьогодні, в'ялі та немиті,
Мерщій готую та несу до столу.

Слова з вершками відчаю та щастя,
Це на обід, напевно, чи сніданок.
Чорнильна кров - священна і пропаща -
Засохла на вустах м'яким туманом.
А я все їм і їм о другій ночі,
Мандрую в кухню за жаданим словом,
Неначе пілігрим іде на прощу,
Шукаю мови буквенний жертовник.

. ( І.М.Г.)

Він йде додому, де гірка пітьма
Його чекає. Відмикає двері,
За стіл сідає, що біля вікна,
І залишає мислі на папері.

Про що вони? Та майже, як в усіх:
Про теплий подих, лагідний цілунок,
Про зустріч, потиск рук, жіночий сміх,
Про дрібку щастя. Зморщок візерунок

Кругом очей збирається. Проте
Із серця струменіє щира ніжність,
Безмежна доброта, тепло святе,
І щедро виливається у вірші.

Так день за днем іде, за роком рік...
Та книгами і творчістю багатий,
Поет-романтик, просто - чоловік,
Несе свій хрест і Божий дар писати.

10.12.2013 р.

О, мила панно! Марні сподівання,
Не тіш себе наївними думками.
Забудь його і не чекай ночами -
Було між вами щось, лиш не кохання.

Не прийде він! Як, власне, і ніколи
Не думав йти. У нього дім і діти.
А ти хотіла щастям пломеніти?
Бажання те вітри перемололи.

Все більше снігу, віхоли і криги
Торосами на серці. Може скресне
Коли свої знайдеш у світі весни,
Розірвеш пам`яті старі вериги.

25.12.2013 р.

Ви нас називаєте братами?
Відколи ми такими стали?
Навіть якщо й так,тоді хто наша мама?
Яка долю рідної України так зруйнувала?

Хіба піде розумний брат на брата з автоматом?
Хіба буде засуджувати за ЄС,свободу й НАТО?
Хіба буде нищити братську землю крахом?
Хіба буде наповнювати душі дітей страхом?

Та запам'ятай же,москалю,"брат твій молодший" повстав
Занадто довго бідний його народ на колінах стояв.
Прийшов час відповісти-так "брате" й знай.
Тепер сам свій етнос в болючих позах кохай.

Чуєш,"брате",ця земля ніколи не буде твоя.
Навіть якщо буде кривава війна.

Нам не звикати,через тебе багато натерпіли.
Потерпимо наостанок,ми вже змужніли.

2014

Закрила ніч стару завісу.
Розтала тінь мов крик сови.
А над гущавиною лісу
Вже день займається новий.
Закрила ніч стару завісу…

На ганку сонце розлилося
І покотилось по землі.
І наливається колосся
Й бринять росинки на стеблі.
На ганку сонце розлилося…

Кружляють лебеді над ставом
Кохання сповнені серця.
Шепоче вітер їм ласкаво
І радості нема кінця.
Кружляють лебеді над ставом…

Горять веселки кольорові
У синьоокій далині.
І мріють соняхи медові
Безмежжям золотих ланів.
Горять веселки кольорові…

Рідким туманом оповиті
Кущі в зеленому саду.
Сміються квіти, днем умиті
І бджоли радісно гудуть.
Рідким туманом оповиті

І наливається колосся.
Бринять росинки на стеблі.
На ганку сонце розлилося
І покотилось по землі.
І наливається колосся…
2009

Лишилось кілька кроків до зими,
Бо ж навпрошки - без осені, без літа.
В шухляді каламар й перо візьми
І сонце намалюй повéрх тих літер,
Що їх оставив, ніби вирок, лікар.

Твоя карафа тріснула. Болить...
Душа з розколин тихо витікає.
Але ще мить, у нас ще буде мить
До того, як навіки очі карі
Замкнуть мені холодні руки тьми.

...І хто там дрібушить попідвіконню?
Не йди і не дивись, побудь, побудь.
То певно коні, сніжно-білі коні,
Котрі від тебе в зиму повезуть
Літа мої короткі, очі сонні.

2014

З далеких далей летять лелеки
Несуть на крилах світи далекі
І поклик неба.

Їх вічні лети, неначе пісня,
До болю чиста, до муки – грішна
Душі потреба.

У тиху гавань, де гнізда рідні,
Де слово тепле весною квітне
Вертають птиці.

І так стоясно, до сліз нестримно,
Як дні погожі лягають рими.
Ми стали вищі.

Ми ті, що прагнуть і мають віру,
В борні не згасли – змогли, зуміли,
Не впали духом.

Напившись висі та сліз доволі
Лелека біла у чистім полі
Стоїть і слуха…

Скажи, що рветься звомплена стpуна –
од пісні навіженої, не з горя.
Cкажи, що тінь – i сива, і журна –
то тільки мить, що на зневіру хора.

Що це вночі кадили не бої:
смалили люльку наші сни незбуті.
Що це мене тривогою поїв
займистий місяць, але не розпуття.

Скажи, скажи мені, це ж град лише,
не стріли, а мантачені бурулі.
Це відголоски дощових нашесть,
але не посвист пущеної кулі.

Ці простріли просвічує не щит,
а дріб зірчатий небовиду. Чуєш?!
Скажи, що це зацвів рясний самшит,
а не кервавий мак на чорній збруї.

Нічого не кажи… бо це вона:
під оболоком вигірклого літа
до нас ввійшла зголоднена війна,
така несита – ой, така несита...

***
Вже давно пробачив,
Але знову,
Думка ця отруює життя:
Як же так, що дехто
Навіть слова
Смутку не промовив
Й співчуття?…

Лиш тоді,
як в горі ми і тузі,
Пізнаємо (нелегкий той час!)
Хто насправді
Просто «любі друзі»,
Хоч були
так близько
коло нас…


1 червня 2014 року

Русская весна відходить в Лету…
Що, крім бід, вдалось їй принести?
Кануть у минуле кулемети,
Колорадські стрічки, блокпости,

Похоронні залпи і салюти…
Дочекаєм зцілення від ран.
Пропаде продажне плем’я люте,
Що на нас точило ятаган.

Скільки вже знівечено і вбито,
Скільки ще із нас в борні впаде?
То ціна за українське літо,
Що на зміну тій весні іде.

Буде мир. Калина коло хати.
Будуть сонце, зорі і блакить.
Тільки брат уже не буде братом –
Просто Каїн, що хотів убить.


1.06. 2014

Звучить мені в мобілці нота «сі»,
Заводить так мелодія класнюча,
Я викликаю київське таксі
І хочу вам цю музику озвучить.

Мені щастить, мені уже «везе» -
Ви не знайдете «тачки» тут «покруче»…
Мене везе, мене уже везе -
Таксі «Шансон», розкішне і співуче.

Приспів:
Таксисте, друже, натисни клаксон,
Нехай усі мої здійсняться мрії,
Вези мене, вези мене у сон,
У найчарівніший у світі Київ. Двічі.

На лівий берег через міст «Метро»
На захід сонця фарами свічу я,
Який прекрасний вигляд на Дніпро,
Неначе птах, на крилах тут лечу я.

Які жінки! Водію, не дивись…
А то впадем у воду ми з тобою.
Ми піднялися у захмарну вись,
Де сонце в парі з даллю голубою.
Перегра.

А вечори які чудові тут,
В неонових вогнях мій погляд тане.
Як навесні божественно цвітуть
У ботсаду магнолії й каштани.

Свої літа на кручі ці несу
І розкажу таксистові відверто –
Побачив парижанин цю красу
І захотів у Києві померти.

Приспів:
Таксисте, друже, натисни клаксон,
Нехай усі мої здійсняться мрії,
Вези мене, вези мене у сон,
У найчарівніший у світі Київ. Двічі.


17.12.7521 р. (Від Трипілля) (2013),
Київ.

Уночі роздяг мене коханий -
Ані ниточки на тілі, гола, як...
Як ранкове сонце ясно сяє -
Поряд спить оголений юнак.
Обіймає тіло, наче душу -
Бачу, він уже напоготів...
Я його легесенько укушу -
Ну, туди, куди він і хотів.
Зацілую - ніжно й усе нижче:
Від грудей і стегон - до колін...
Як у кораблі існує днище,
Є і ватерлінія - о, блін!
А теперка можна і цигарку,
Можна і кавусі з коньячком.
О, палкий юначе - надто шпарко!
І за це тобі у... серце - цьом.


31.05.2014

Заштрихований дозем
і чарка по кругу,
наболіле у ближнього – мотуз цупкий,
мозаїчно зображені кимось недуги
не розсиплеш розміреним жестом руки.

Дивогляди заблудлі – за світлом, за світом,
ще вільготні, а вже як обтята коса,
і сумирні очища та китиці літа
хтось художницьким оком
в пітьмі написав.

І доспівано вечір замріяно, стиха,
і проміння від неба - сердечно у жмут.
Кожен вибрав собі
у вечірніх рельєфах
недожите іще
між одвічних полуд.

2014р
Художник Володимир Федорчук. Яйце-рельєф «Кохання»

Шорсткі долоні на життя раменах,
Журба зі смутком бесіду веде.
У самоті. О, якби біля мене
Було,моє ти щастя молоде.
Однак у гості юність не прийде,
Не обігріє тло років студенне,
Лиш диму згадок марево бліде
Огорне вкотре невеселу сцену.
Якби не Бог, що мудрість подає,
То мріям я б заборонив літати,
Однак ще живиться єство моє
Коханням нестаріюче - крилатим.
Ним і живу, і тішуся, що є
Дітей моїх красива й ніжна мати.

2014

***
Так зла
багато
кожну мить
і мало
неба…
Нам вже
потрібно
боронить
себе
від… себе.

31 травня 2014 року

Я переповнить не боюсь
Дзвінкою радістю твій келих,
Адже знедавна сам чомусь
Навдивовижу невеселий.
І не тому стоїть вино,
Що потай випити несила –
Твоя гірка любов давно
Мене без нього оп’янила.
Не на мені лежить вина,
Що в склянці ще не порожнина,
Що ти замислено-сумна,
Та ще й колюча, мов ожина.
Про що шепочеш звіддалі,
Як ніч притихла і безлика?
Чом наші радощі малі,
Чому жура така велика?
Мені, повір, не все одно,
Який обом нам жереб випав,
І що з тобою заодно
Ні каплі теплої не випив…
Я переповнить не боюсь
Своєю радістю твій келих,
Адже знедавна став чомусь
Навдивовижу невеселим.
20.06.09

***
Важливо збагнути,
діти, –
вас люблять
батьки,
та все ж
не тільки
себе жаліти,
а й інших
потрібно
теж…

31 травня 2014 року

В шатах сліз моїх чисто-затишно,
Стіл, свіча.
Запах ладану. Білим аркушем
Плине час.
У долонях Твоїх захищена,
Як в вінку.
Чорним габітом горе знищене
На віку.
Животворною прохолодою
Серця вись.
Огорнулася я свободою,
Подивись.

27.05.2014р.

Я ховаю тебе постійно у думки, у замшілу пам'ять
Ти тривожиш мене, та ніщо не пояснить до чого це
Вкотре цей біль вириває мене з буденності, знову до танцю
Що ж, танцюй, простоволоса, якщо болю до пари ти

Скільки історій нескінченних я чула, скільки облич, що завжди перед очима!
Скільки людей вибивали надійність – ґрунт, з-під моїх ніг
А я постійно повертаюсь до кола, в якому ми – люди, вічно крокуємо змалку
І більше ніщо так не тішить, як думка, що ти поруч. Десь

І більше не буде сліз палко-солоних
І я не можлива у твоєму житті
Та хто нам провину цю в дарунок приніс?
Ім’я те у снах промовляю

Ти просто одного дня забудеш мене
Так як на очах згасає день черговий
Злетиш так високо у небо, що й сліду твого не стане

І ось, замість того, щоб жити щасливо(?)
Щоб ритми бурхливі, як повені весен, у серце клеймити
Я стомлено-тлінна стою під дощем

Ці води небесні освячують смертних
Котрі віковічно танцюють із болем
Хотіла би я щастя вдихнути у тебе...

Та стіни між нами, як ця вода, древні

30(05)2014

***
У кожного свинства, друже,
Завжди буде свій гаврош…
Коли нам плюють у душу,
Не треба казати: дощ…

31 травня 2014 року

***
Схаменіться,
я благаю,
люди!
Каяття і милосердя –
де?
Мало не щодня
якийсь Іуда
на Голгофу
Господа веде.
Стільки зради,
підлості,
облуди –
чаша ця
нікого не мине…
І Пілат
вагатися не буде,
і Ісуса
знову розіпне…

31 травня 2014 року

Знову оплакує сина,
Знову – пожежі дотла…
Стогне моя Україна -
«В гості» сестриця прийшла.

Хоч і молодша за віком -
Підла, нахабна, лиха.
Діти припали до вікон,
Вийти бояться із хат.

"Сестро, чекай, зупинися!
Сієш навіщо брехню?
Кинь свої наміри ниці,
Я ж бо своє бороню.

Сльози мої – не водиця,
Нищиш найкращих синів.
Як же ти будеш дивиться
Завтра у вічі мені?

Боже, про що я питаю?
Голод, репресії, жах…
Совісті в тебе немає,
Пройдена крайня межа."

Горе з такою ріднею,
П’яна, брехлива, брудна…
Час розбрататися з нею,
Випите лихо до дна…

...Як гірко плачуть наші діти,
коли неправедно караєм.
Наче журавель, підбитий
над посмутнілим небокраєм.
А найстрашніші тихі схлипи,
зойки до остраху і дрожі...
...Немовби вдарили під дихало:
кричати б треба, а не можу.

Плакати зболено,
Гірко і солоно –
Краплями крові й вина.
Тиша у темряві
Крилами шемрає.
Брате, звикай,
Це війна…

Хоч би – до літа нам,
Та й не облітаним...
Господи, убережи!..
Небо розвеснене
Кулями скреслене.
Людоньки,
Жити!
Ой!..
Жи…

31.05.2014

Така прозора і цнотлива днина –
їй навіть грім освідчився: «Люблю!»
і на траву,
засніжену жасмином,
накидав рясно зерна кришталю.

Травневе місто в щедрому розмаї
відпочиває від земних тривог,
лише вітрець співаночки співає
моїй весні,
поділеній на двох.

Оцій весні,
на двох одній-єдиній,
яка тримає душі, мов магніт,
де між двома серцями пуповина
пульсує в ритмі зоряних орбіт.

Погралась доля долями, як нардами.
На фото – ще тримає автомат.
Він був – Кульчицький, нач. ГУ Нацгвардії.
Йому було так мало – п`ятдесят.

А десь – не в нас – кують мечі на рала;
А десь – все більше життєдайних рал…
…Підбили у польоті генерала.
А був – простим солдатом генерал.

Хтось рік отрутно: нам війни не знести,
Бо офіцерська честь для нас – то міт…

Під Карачуном пам`ятником чести
Лежить згорілий в небі вертоліт.

30.05.14

Голос на голос, мов риба на рибу, ляга.
Пісня надривна корчмарська витає над ставом.
П’яне тут все: дядько Міха і Баба Яга,
Місяць новенький і верби – старенькі заграви.

Бунт, каяття і печаль одночасно у душах ростуть
У конолюбів оцих, книголюбів заядлих і мрійних.
З присмаком крові у час цей в термометрах ртуть.
Люди чекають грошиськ за народження трійні.

Бій пів життя, пів життя незаласканий біль
Тут, як ніде, відчуваєм душею, кістками.
Швидший за звук і за світло пегасовий лет, а чи біг...
Легший за пір’я пожбурений в ближнього камінь.

Тут би я віку дожити, скажу вам, хотів.
Злізши з дев’ятого поверху многоетажки,
З темних, отруйних, духовних моїх холодів,
Різних заяв епатажних.

Тут мені в душу ніхто так, як десь, не плював,
А як поранив – природа зализує рани...
Я ж усе більше і тонше вечірня трава,
Що перед січнем вертається в спогади ранні.

14 трав. 14.

В свободу вірив, що без Бога.
І вірив -- до загину -- він.
І пас очима Україну,
Що тихо никала, мов тінь,
Сама на себе не подібна...
Родила байстрюками діти,
Бо не від Бога, а від світу...

А він все гинув, гинув, гинув
В усіх боях за Україну:
Чом не йому той стан стрункий?
В крові намисто, бо калина...
А мед губів такий п"янкий...

І хто сильніший, того й стане:
Москаль, татарин, поляк, жид...
А небо -- голубе з житами.
Там наймичка -- Вкраїна спить.
Бо як присилують -- віддасться.
Бо як найметься -- то в поля.
Приспить голодного Івася...
Спінально* крутиться земля.

Просилась в пана, бо хотіла
Найнятися на чужині.
Просилась в Бога і просила
Чобіт і сала, бо несила
Ходити босо по стерні...

Просила волі в Гуляйполі.
П"яніла з уст і слів чужих.
Зірки спадали на стодоли.
Та добре діти пильнували,
Щоб не згоріло сіно в них...


Хитався човен. Зорі, зорі...
Та ми ж для Тебе, Боже мій!
І не зашкодить жоден змій,
Для Тебе -- в щасті ми чи в горі!

Твої ми. Чуєш? Ти сказав!
Сини Твої -- сини Вкраїни!
Наріжним каменем у стіни
Твоєї Волі, Храму, Справ!

22.02.2006р.

Знову занурююсь рибою в темний автобус,
Знову в очах миготіння німих автотрас.
Люди. Всі начебто й люди як люди. А хто би
Думав по-іншому? Їм - аби ніч, а той - тряс.

Люди дзижчать, і базікають люди, як оси.
Тиша в повітрі зависла, густа, мов кисіль:
Бачу лиш мавп'ячу міміку, погляди "скоса",
Кліпать всі, як один, кожен з них - як усі.

Шум комашиний здіймається високо в Космос,
Злившись у семимільярдне бряжчання щелеп,
Безмір порожніх розмов, наче стружка з кокосу,
Сповнює "Bounty" неба, що вільне ще ледь.

Люди говорять про перше, про сьоме, десяте,
Кажуть про речі важливі, що видно з облич,
Розум висаджує в мозкові спритні десанти,
Щоби зайнятися "справою" люди могли.

Зірки ростуть і малюють картинки галактик,
Всесвіт збирає квазари у калейдоскоп,
Люди ж, як завжди вдягають словесні халати,
Люди прийдуть, поговорять і... кануть в дисконт.

А ти чогось тулилася до скла -
вже каламутна, сива, волоока...
Пальто осіннє падало на кроки,
бо ти вже ні стояла, ані йшла -

як пелена висіла... Як дитя,
сміялася і плакала водночас,
за скло і сором заховавши очі,
в'язала тихі вузлики життя.

Крізь дім холодний і вечірній глід,
крізь темні ями на пальті осіннім
пливла собі по водостоках синіх...
сама собі дивилася услід...

2014

Світлій пам’яті дружини (1959-2014)
і тестя (1933-2014)

***
Цього горя
не зміряєш
кроками,
не об’їдеш,
і не обійдеш…
Завітали ті
гості непрохані –
перейшли
через хату
два похорони,
І змінили усе, –
нас теж…

І таке все
невтішне,
і зболене,
оповите печаллю,
і щем
запевняє,
що плакать
дозволено,
і ми Господа
нашого
молимо,
і ми плачемо,
разом
з дощем…

Господи, нас спаси, сохрани і помилуй, і сотвори рабам Твоїм
Надії та Петру вічную пам'ять.
29 травня 2014 року

Шумел Майдан, дончане дулись,
А ночка темная была,
Когда соседняя держава
Донбасс колбасить начала.

Пришли заветные отряды
Putin-SS и бандюков
И совершенно мирных граждан,
Вооруженных до зубов.

Качнулись люди, будто спьяну,
За ДНР и ЛНР -
За это броневик партийный
Прислал им вождь ЛДПР.

А поутру они проснулись:
Кругом шныряет гопота.
Настало горькое похмелье -
Разруха, кровь и нищета...

"Так вот кого мы полюбили,
Кому мы отдали сердца!.."
Эх ты, едрена мать-Россия!
Эх, ламца-дрица-гоп-ца-ца!

2014

Мій луг ожив пташиним щебетанням,
Сюрчанням коників у радісній траві.
І чується мелодія кохання…
Усі ж кохають, бо усі живі.

Радію сонця теплим поцілункам
І ніжній прохолоді від роси.
І на душі стає так дзвінко-лунко,
І завмирає серце від краси.

23-25 травня 2014 р.

Так зірвать кульбабку
Закортіло дуже.
А вона благає:
«Не губи, мій друже!
Жовта я, мов сонце,
Ніжна і тендітна,
І дарую настрій
Всім весняно-літній.
А як стану біла –
Біла, наче сніг, –
То сама прилину
До твоїх я ніг.

23 травня 2014 р.

Iść dalej i dalej
Z otwartą przyłbicą
Powoli, nie szaleć
I wierzyć w swój wyczyn.

I wrócić, gdy trzeba
By chwilkę odpocząć
Pod błękitem nieba
Przed kroczącą nocą…

I wierzyć, choć wiara
Przestała być w cenie.
Odrzucać koszmary.
Wyostrzyć spojrzenie

I zrobić znak KRZYŻA…
I złamać kolana…
I grzechu się wyrzec
Przed uchem kapłana…

Zmyć brudy z sumienia.
I mieć czystą duszę.
I wierzyć w marzenia.
Tak w drogę wyruszać.
26.05.2014r.

Місто камінне розпечене сонцем до решти.
Фани футбольні п"ють пиво,
Рахують гроші від німців власники ресторанів.
Снуються люди недільно.
Звично працюють "на панелі" продавці старовинного одягу,
Коралів, картин і вишивки -- народ зубожів,
Вибір великий, беруть іноземці зрідка.
Місто у квітах. Фан зони
Стережуть міліціонери на вулицях.
Страшно: хапнуть ні за що.
А в парковій зоні церква дерев"яна
Святкує день Усіх святих.
Мало святих у народу українського.
А на Нововознесенській -- свято у новій церкві.
Сукня біла спеціально на облечини шита.
Віночок з барвінку і квітів. Волосся завите.
Лежать до землі обличчям. Священик
Хвилюється, читаючи текст голосом спокійним,
Аркуш тремтить у пальцях.
Одяг дає, намітку.
Дівчата в білім входять у вівтар.
З"являються знову у чорнім.
В поставі -- впевненість і задоволення
Рішуче. Чи зрозуміли?
А дзеркало світу -- навпроти
У вишиванках, привабах недільних.
У білім і кольоровім. З дітьми
Маленькими. А завтра хапне їх світ
І плакати будуть черниці за гріхи спільні,
Сховавши до часу усмішки чисті
І спокій у серці своїм.
Світе, ходи до столу. Черниці
Вгощають. Бо відпустив.
Сестро Моніко, личить намітка.
Закріплена добре. Які ж ви гарні!

01.07.2012р.

Хто я? Для чого?
Зброя? Чи воля?
Збоку? Чи де ти?
В нас своє небо!
Керч або Мемфіс,
Чоп чи Одеса,
Разом це Мекка,
Без тебе це – шлак.
Без тебе вже тиждень,
Позаду Великдень
І криє без тебе,
Але це не кайф.
Так хочеться дози,
Так хочеться волі,
Яку не дістати,
Коли ми не вдвох!
У кожного небо –
Різне, напевне.
У тебе є сонце,
У мене – зірки.
Ти знаєш кохаю,
Ти знаєш чекаю!
Так хочу до тебе,
Так хочу тебе!

Передвесільно. В ранку вус підкручено,
і кожен кучер вибриком тонким.
На дівич мостик, веснонько, і рученьку
назустріч пишночубому, такий
тобі не буде маревом посіченим,
не видивом, не веденням від гав,
і всі вітри співатимуть, засвідчивши,
що твій обранець обри змайстрував.
Ватаги ранків мимо подорожніми,
а цей укине в душу пелюстки,
а цей… Заплаче літечко народжене
і усміхнеться
зразу ж
залюбки.

2014р.

В Кіото сакура цвіте,
закривши небо на ханамі,
і кімоно для Фудзіями
плете рожево-золоте.

Вишневий цвіт - магічний дим
розвіє вітер за Тіоном
в науку повному бутону:
не бути вічно молодим...

2014

Заграло небо арію дощу
на смугах вечорового вокзалу.
Шалений вітер обійняв зухвало,
і чується мені: «Не відпущу».
А ні, то хтось прощається… На мить?
На день? Чи рік? А чи назавжди, може?
І небо вже вдяглося у погоже,
а на обличчях їхніх все дощить.
Вокзал плете контрасти з почуттів:
чекання, зустрічі, палкі обійми.
Неначе хаотичні кадри фільму
чи відгуки давно забутих снів.
Багряний смуток і утіхи шквал,
рожевий сміх отут на кожнім кроці.
Немов енциклопедію емоцій
гортаю, переходячи вокзал.

2013

Моя журо, сумна ранима жінко,
Що свій скрижаль прядеш біля вікна.
Тепло свічі, то спалахне, то згіркне
І у сльозі ні краю, ані дна.

Нести тебе, мабуть, найлегша помста,
А марити тобою – сивий гріх.
Вже на розгілля виточені гострі
Нанизаний зимою першосніг.

І так, як є. іду по мокрій кризі
Душа порожня, вимокла дотла.
Остання зірка відрікалась висі,
А я журби зректися не змогла.

ЖАСМИН
Прокидаюсь в пахощах жасмину.
Губиться із гілочки сльоза…
– Я тебе довіку не покину!.. –
Чи пелюстка це, чи ти казав?

…Вечір юний. Несміливі кроки…
І жасмин, подільський кипарис…
Цей букет таких далеких років
Запізнілі спомини приніс.

Над пахучим стогом – роєм бджілки.
Боже мій! Ну чим же не фата?!
Не зламай кохання ніжну гілку.
А зламав – не снись, не повертайсь.

Гілочка пахучого суцвіття –
Ніжне щастя давньої весни.
Пелюстки-цілунки сипле з вітром
І п’янить мене, п’янить, п’янить…

Спомини журбою перемиті.
Всі думки про тебе – як роман.
Не зника з очей вуаль жасмину.
Усміх долі то ачи обман?..

Зажасминить ще. Та чи зустріну
Я ці очі – кольору життя?..
Чую знов: «Довіку не покину»…
То хіба ж можливе забуття?! (© Любов Сердунич. – Квіти грудня, 1996. – С. 13).