засмучена Марія на іконці
сльоза пекуча скрапує з повіки
і плине світ- маленький і великий
як іграшка в космічній оболонці
а ми в своїх бажаннях ще й смішні
натхненні то піснями то боями
заблудлі на шляху до ТОЇ БРАМИ
поживу підкидаємо війні...
десь мрія нерозпізнана німа
схиляється у гречному поклоні
і плачуть янголята безборонні
та сліз нема
і слів
уже
нема..

Вони боролися за спокій до кінця,
Під шум гранат і гуркіт автоматів.
І не один віддав своє життя,
Не повернувсь.. Його ж чекала мати.

Вони боролися за спокій до кінця,
За мир у сім*ях і за щастя в домі.
І йшли у бій, на смерть вони щодня,
Стискали зуби, не корились долі

Вони боролися за спокій до кінця.
Усі сини квітучої країни.
Хоч тяжко їм було, чекали сходу дня.
Усе для рідної, для неньки України

Вони боролися за спокій до кінця.
Вони - солдати і усі герої.
Несли надію у людські серця,
Звільняли вд ворожої неволі..

2014 р.

Гойдає світ благенька павутина:
Тут - сила болю, там - екстаз чуття.
А воля у людини - страх - дитинна...
Вхопившись павутини, мов життя,
Розхитує, як гойдалку, основи...
Тому довкола неї все горить...
Ще мить... Та ні, - спинився світ у Слові.
Звів у любові очі догори.

17.04.07р.

Збігає час, як молоко з каструлі.
А ще тече, немов іржавий кран.
А ще спішить, як молодість на гулі.
А ще летить, немов аероплан.

О всевидюще неоптичне око,
без принципів, моралі і чеснот,
ти механічно відміряєш кроки,
униз падеш, піднявшись до висот.

Твоє кліше безжалісно карбує
монети сиві на людських висках .
Ні слів мольби, ні стогону не чує
хода твоя в реаліях-роках.

Єство твоє – без духу і без плоті,
та посох твій вражає і богів.
Як ниць життя ховається в ілоті,
так тулиться безсилля до років.

Тобі дарма – що велети, пігмеї.
Усяку сутність поглинаєш ти,
лиш тінь бліду лишаючи від неї,
зеро бажань колишньої жаги.

Ніхто не може в серці зупинити
наснагу часу навівати страх,
але не варто милості просити,
бо кожна ява перейде на прах...

2014

Максимкові – дорогому онукові

Маленьке сонечко моє,
Чом довго так блукав ти досі?
Я стільки літ тебе шукав,
Що аж забрів у пізню осінь.

Щемливе сонечко моє,
Посеред клопотів буденних
Побачить радісним тебе –
Свято зі свят завше для мене.

Незгасне сонечко моє,
Якби була у тебе змога
Молитись щодня зі мною,
Подовшав би мій шлях під Богом.

'2014

У Вас в очах
Я бачу зізнання душі
Вогненного палу рушій
Від них так радісно помчав
Обмежуючи простір свій
До горизонту Ваших вій
У цих очах.

У Ваших очей
Хмільне сплетіння бачу я
А пестощі, як течія
Вії закрив, з шовку ночей
Сп´яніння – коротка стихія
Злетіла у небо, як мрія.
З Ваших очей.

У Ваших очах
Так глибоко, як прірви дно
Шукаю рими все одно
В блакитних водах-небесах
В просторах безтурботних злив
Я навіть смуток свій втопив
У цих очах.

В очах у Вас
Побачив дощ із сліз,
Тривогу той мені приніс,
І здався нещасливим враз.
Угледів Ваш порив до мрій,
Маленьких вигадок сувій,
В очах у Вас.

У цих очах
Більш не розгледів я в цю мить
Однак любов нас буде знов манить
Він не літає більше в небесах
Закоханий, лишиться вірний
Обіцянці своїй незмінній
У Вас в очах.

2013р
Я - один. Ти – два.
Методична програма
Виважена, екзотична, щоденна,
Крім того, нами обов’язкова до виконання.
Простір заповнений завданнями.
Ставлю галочки та крапки, викреслюю зайве, вириваю сторінки, змінюю блокноти , записую нові слова і числа.
Звичайний перелік корисних природніх функцій фальшивонав’язаної банальної буденності.
Важливо виконувати особливу умову –
Тримати уявою свято і не викидати з вікон сміття (то викликає чужу тривогу і негативне збудження оточуючої суспільної маси, убогої уяви квартирних мешканців, що діляться зі своїми сусідами тарганами і запахами приготованої їжі.)
Я – один. Із натовпу представників людської раси жіночого роду.
Моє завдання – виконувати функції.
Ти - один. Представник тієї ж породи чоловічого роду.
Теж маєш завдання і керуєш себе правилами.
А потім. Ми повертаємось до будинку.
В нас одне ліжко і там немає правил –
Кохання –
(це не спосіб продовження роду)
То фантазія, заради якої готові до кінця здійснюватися бажання Всесвіту, одиниць і цілих копалина ресурсів, світ для життєвих цінностей - тут
я +ти і це все рівне апсолютності.

А восени дерева зацвіли…
«Не до добра», - старі казали люди,
Та молоді не вірили, вони
Все жартували: «Буде так, як буде».

І був Майдан. Війна, забравши Крим,
Повзла Донецьким степом і Луганським,
Вкривала землю безліччю могил,
І проклинала люд, що звався братським.

… Перейдено ілюзій рубікон:
Ніхто не допоможе в цілім світі.
Герої першими ішли за горизонт,
Коханих залишаючи сивіти.

Незмірне горе. Спалена земля.
Як пам`ять багряніє брость калини.
Дерева листом устеляють шлях -
Не зацвітайте більше восени ви!

03.09.2014 р.

Кава у Відні. В Монако – Гран-прі.
Бістро у Парижі. Берліна вогні.
Сито і зручно. Усе як завжди.
Десь танки гуркочуть. Європо, не жди!

Може минеться? А може і ні…
Інші світанки та інші вогні.
Золото тиші – дорога до зла.
Шкода втрачати мільярди бабла.

Де ви, гаранти? Невже дежавю?
З вовком дружити – політика ню.
Кров – не водиця, водиця – життя,
що утікає у сон забуття.

02.09.2014

СМіється день крізь заметіль травневу
І виростає листя із роси.
Хмарини з неба дивляться сталево,
Птахи у хор сплітають голоси...

А у окопі холодно і сиро,
І стискує важкий бронежилет.
Десь там далеко дім, що повен миру,
Матуся, діти, пелюстковий лет...

Сльозами серце залива дружина.
Заснули діти. Сну нема. Одна.
Благає небеса, щоб половину
Її кохання не взяла війна.

Щоб сиротами не зостались діти,
Щоб не пробило душу - вже вдова.
Якби їй можна небо прихилити
Й від смерті захистити... А трава

Понад окопом нахилилась щиро
І заглядає в очі воякам.
Тим, що ціну віднині знають миру,
Який рятують дітям і батькам.

У ворогів також є рідні, мати,
Держава їхня в душах сіє зло
І хоче Україну звоювати -
Такого ще ніколи не було!

Стоять навпроти вороги-слов,яни
І брат на брата без жалю іде.
П,є кров земля. Трава від болю в,яне!
Що після цього Україну жде?
04.06.14

Не їдьте в гості до Росії,
Щоб не боліла так душа.
Злочинець, взявши роль месії,
Дає війною одкоша.

Не приїжджайте до Росії!
Вона в неволі, повна зла.
Зазомбував її "месія",
Щоб кров дітей своїх пила.

Не їдь в Украйну із Росії,
Бо перетворишся на гній.
І материнський плач месія
Не чує, хоч мільйон убий.

Не їдь, солдатику, з Росії,
Бо там іще війни нема.
Хай всіми проклятий месія
Скоріш помре і не дарма!
01.09.14

Пора і гірка й тривожна
В країні моїй залягла.
І що тут зробити можна,
Як в душі зайшла імла.

Війна розправляє плечі -
Сиріт розвела і вдів.
І падають сльози старечі
На груди вбитих бійців.

Російські убивці. Боже,
Там теж є моя рідня!
І біль мій сльозою множить,
І спокою вже ні дня.

Не радують сонце, квіти,
У гуркоті канонад.
Бо гинуть невинні діти
Від снайперських куль, гранат.

Які ще чекають муки
Згорьовану землю мою?
Чи виживуть діти, внуки,
В згвалтованому раю?

Отак і живемо нині
Посеред боїв, тривог.
Дай, Боже, моїй Україні
Пришвидчити час перемог!
11.07.14

Радіє люд - прийшов месія!
Кримнаш! Іще б чогось якби!
Та зрозуміє все Росія,
Коли отримає гроби.

В село у кожне, в кожне місто -
Навала смерті, чорна мла.
І материнських сліз намистом
Біда непрохана лягла.

Аж до Камчатки, до Сибіру,
Ідуть двохсоті вантажі
Убивць, які бажали миру
Собі, а інших - на ножі.

Що поливали густо "Градом",
Не льодяним - свинцевим. Гріх!
А в Україні з листопадом
Наступить звільнення для всіх.

В гробах, навалом на машинах
Втечуть в Росію москалі...
У нас ще є в запасі шини -
Майданом станем на землі!

Забудуть швидко руські звичку -
Війною проти нас, на шлях.
Були зелені чоловічки,
А стали гноєм на полях.
27.08.14

Вот опасности туча нависла
И отчаянье выело душу:
В смерти сына нет божьего смысла.
Правда горькая рвется наружу…

2014

Сьогодні так, як не було ніколи,
Сьогодні так, як не було завжди.
Руденький кіт сидить на підвіконні
Йому також чомусь не по собі..

Вдивляючись так пильно в перехожих,
Він теж шукає смутку в їх очах
Знаходить щось до болю вже знайоме:
Чи то лиш блиск, чи невідомий страх..

І ці незвідані пусті дороги,
Які заманюють маленьке кошеня
Несуть в собі хвилюючі пригоди,
Їх доля вибирає навмання.

Воно таке беззахисне і миле,
А вже відчуло, що таке життя,
Бо вся жорстокість і несправедливість
Ранить без смутку, жалю й каяття..

я в серці своїм твоє серце тримаю,
без нього ніколи ніде не ітиму
(нікуди без нього дороги немає,
всі дії мої – є також і твоїми)

без тебе ніякої долі не треба
(для тебе – і світ мій, і правди розплата)
з тобою – і місяць тьмяніє на небі,
і сонце завжди починає співати

ніхто не розкриє таку таємницю
(в ній зародок бруньки, і корінь коріння,
і небо небес, де життя височиться,
мов дерево, вище душі виднокраю)
і ця дивина для зірок – потрясіння

я в серці своїм твоє серце тримаю

Ну що, Європа, гей-паради,
права, добробут і о-ле?
А чи у вас є казнокради?
Своїх нема, то наші є…

А ще є путінська Рассея…
І як тобі отой царьок?
Його безумна епопея,
як не заучений урок?

Занепокоєнням міркуєш,
із кожним разом усе більш.
Чи схаменешся, як відчуєш
біля горлянки «руський» ніж?

Тебе нічому не навчили
ані єфрейтор-психопат,
ані руїни і могили,
в яких ховали всіх підряд.

Ти хочеш жити у свободі
поміж насилля і брехні.
Не помічаєш, як на сході
вже тліють Третьої вогні.

Таки зажерлася Європа –
не одностайна, не міцна.
А може ти і справді попа,
ерзац жаданого вина?

Не станеш зараз на сторожі
супроти ідолу війни –
тоді прийдуть до тебе «рожі»,
вояки з лігва сатани.

І ти, зіщулена і лячна,
вітати будеш Руський Мир,
його культурі будеш "вдячна"
за розмальований сортир.

01.09.2014

На майданчику ти з онуком граєшся,
Золоті берези – сизий сум.
Озираєшся на мене. Усміхаєшся.
Усмішка пронизує, мов струм.

І печальна осінь, як Бетховен
Виграє симфонію в душі.
Відпливаєш, мов самотній човен,
Ніби ми з тобою вже чужі.

Котить вітер листя по бруківці,
У колясці спить маленький син.
(Що знайшов ти в цій фатальній жінці?)
На життя бракує рим і сил.

І погода гарна, не шаблиста,
Небо п”є росу зелених трав.
Золотий букет – кленове листя
Твій онук мені подарував.

Це було найбільше в світі щастя...
Чи забуду я цей день колись?!
Як очима мовчки ти прощався,
Як без поцілунку розійшлись...


2012

О, сонця вихлюп - рідне босеня!
Магнітна буре, циганча біленьке,
перелилася калабанька дня -
уже ось-ось і перша зірка дзенькне.

Розбігані стежки - не вгамувать.
Казки закучерявлені яскріють,
нездолана загадок ціла рать,
дахам на плечі ллються з неба мрії.

Твоя планетка м"ячика летить
у завіконня завтрішньої збитки,
а ти поспи допоки пелюстки
світанку ще не розгорнулись. Видко

як десь потойбік нашої Землі
колотять спокій куль дощі шалені.
Кують мечі Небесні ковалі,
і б"ють у тулумбаси Вої древні.

а ти у сні ростеш - мужнієш ти-
козацьке зело в чужині...ой, сину!-
ще час прийде високої мети
i ти вдихнеш у серце Україну!

Одійде скоро літечко тихцем,
І листя посвітлішає на вітах.
І осені замислене лице
У золотавій посмішці розквітне.

І затремтить від холоду вода,
Багряні коні – до кабріолету –
Щемливий серпень віжки передасть
Вже вересню – мрійливому поету.

Він у човні натхнення попливе,
Осяяний медових віт волоссям…
Іде пора душевних одкровень
І музики глибокої, як осінь.

25.08.7521 р. (Від Трипілля) (2013)

Дажбогів гай, Конча Озерна - Київ.

Завересніло вже, завересніло,
Стоїть природа матінка сумна.
В її зелене листя знавісніло
Вплітається вже перша жовтизна.

У води, що тепла набрали в літі,
Неначе підкидає хтось льодок.
У землю і повітря розігріті
Змією заповзає холодок.

І дощ у душу налива печалі,
І монотонність навіва хандру,
Немов мені уже не жити далі,
Немов би я ось-ось уже помру.

Мов зачинилися ворота раю,
І вся в сльозах похилена верба...
Не я, це знов природа помирає,
І знов на душу наляга журба.

Київщина, Конча Озерна 7510 р. (Від Трипілля) (2002)

Про що мовчить маленьке місто?
Чи є у ньому дикий холод?
Чи пролітають сумні вісті?
Чи може сміх тут скрізь навколо?

Про що мовчать кам’яні стіни?
Що криє попіл у собі?
Вони несуть людські провини,
Солоні сльози і думки.

Про що мовчать мости й дороги?
По них пройшло сотні людей.
Хтось виливав тут свою душу,
А хтось проводив з сонцем день.

Море людей! Так,їх – мільйони!
Море думок і море слів!
Багато смутку – океани!
Ще більше пошуків в собі!

Летять години, линуть ночі,
Біжить рікою стрімко час.
Але міста і океани
І досі згадують про нас..

2013 р.

художнику почуй мене поклич
я твій товариш - справжній і єдиний
хоч маю душу не як у людини
та не фальшивлю з масками облич...
тебе я зрозуміти прагну так
коли мовчиш кричиш коли голосиш
коли не помічаєш і не просиш
коли біжиш розхристаний навспак
коли малюєш хмари океан
морську безодню чи похмурі тіні
я заглядаю в дні твої осінні
я щирий я не здатен на обман...
я лащусь до усіх твоїх жінок
відчути хочу душу що почує
твою печаль і не зневажить всує
ні подих твій ні погляд ані крок...
багато хто із них такі лукаві
повір мені руденькому повір
що заведуть у твань земних зневір
бо мріють покупатися у славі....
художнику мені твоя журба
така чомусь близька і зрозуміла
якби тваринка говорити вміла
то стало б легше нам обом... та ба...
сумуємо в майстерні при свічах
невидимого світла на картинах
бо я - твій Кіт а ти - моя Людина
із неземною тугою в очах...
промуркочу нечутний монолог
засну в твоїх обіймах до світанку
замолимо густу пекучу ранку
вона ж одна на двох... одна на двох...
цей світ не для художників ачей
вони у нім розп`яті непочуті
я твій товариш у сумній спокуті
в безсонні та у сірості ночей
а ти усе спішиш кудись спішиш
збагнути хочеш те що незбагненне
малюєш білим це життя буденне
я ж муркочу тобі цей теплий вірш
ТИ СПИШ???

Є велика різниця між цифрами «двісті» та «триста».
Вона більша, аніж в «двісті двадцять» і «триста вісімдесят».
І навіки стоять кимсь трагічно не випиті стопійсят
У кімнаті посеред Богом забутого міста.

У вогні молитов і боїв проминула перша Пречиста,
Вже не хоче ніхто оббивати пороги, ефіри,
Починати дзвінки із магічного "сорок чотири",
Щоб дізнатися раптом, що з того ж наліплені тіста

І люди й недолюдки тут і десь там, у столиці.
Тільки їх там мільйони і може не так разюче,
Не так поміж ребра ножем, в свіжі рани болючі
Коли поміж ликів трапляються миршаві лиця.

А коли тільки ти і чотири стіні й стопійсят
І не випито їх і ніколи вже мабуть не буде,
Бо не вміють без тіла бухати від розпачу люди,
Бо немає у цинку ні голосу, ані лиця,

То всі числа складуться у вісімку й ляжуть на бік,
І покаже лице нелюдське небуття нескінченність,
І поступиться місцем для смерті життя небуденність,
Бо ізнову на «двісті» іще чийсь помножився вік.

Відтепер заглядаєш у книжку і бачиш сторінку "двісті"
І не думаєш більше «чи не задофіга прочитав»,
Ти лякаєшся думки, що хлопець, якого не знав
Десь лежить у холодному цинку у зовсім чужому місті.

Ти жахався колись в телефонному номері зайвої шістки,
Вичисляв номери більш козирні в потоці чужих машин,
А тепер вичисляєш бігом із котрої ж із тихих місцин
В тебе снайпер поцілити зможе під час нової зачистки.

Третій тост поділився на третій і третій плюс
І ні той ані інший вже не за любов ані разу
За небіжчиків ну і щоб ними ж не стати одразу,
Замість маршів у вухах все більше – тотальний блюз.

Є велика різниця в словах теле- і тепловізор,
Ти за бронік чужий платиш більше, ніж собі за харчі
Бо коли за тобою прийдуть, то кричи не кричи,
Не почує ні сліз, ні прокльонів гаряче тупе залізо,

І всі числа складуться у вісімку й ляжуть на бік
І покаже лице нелюдське небуття нескінченність
І поступиться місцем для смерті життя небуденність
Бо ізнову на «двісті» іще чийсь вкоротиться вік.

Душі суцільний морок... запах крові...
Світ вип'є небо й вічністю заїсть...
Весь рід земний з дияволом у змові?!
А Я ж творив людину із любові.
А Я ж для щастя виплекав її.

...Гадав: упоравсь - можна й відпочити.
...Після Потопу тямив - не кінець.
...Тримаю Слово. Стримую терпець.
Путі - Господні. Непутящі діти:
Це ж треба так звести все нанівець!

01.09.2014

шептання мої пташині
підслухало море синє
благання мої дитинні
розхлюпало по світах
занесло мені вітрами
загублений подих мами
з країв де війни немає
і гине голодний страх…
я голубом не воркую
серед суєти і всує
оракулом пророкую
сивілою лепечу
і всі мої бормотання
залишені наостаннє
летять у нові світання
я з ними – не полечу…
я ляжу у землю чорну
коріння мене огорне
натруджене моє горло
лавандою проросте
під запах її полинний
задумається дитина
і слово у світ полине –
беззахисне і святе…

Стріти б ще раз літо це —
яблуневе, зоряне.
Але ж ні — його лице
зморшками пооране.
А воно цвіло колись,
пам’ятаєш, маками,
що в серця тоді влились
вам дивами всякими.
А із них — найбільше з див —
ви в любов запрошені…
Ех, знов серпень переплив
у тумани осені.

(серпень, 2014)

Яка прекрасна далечінь морська
Виблискує і мерехтить на брижах
В промінні сонця! Голуба вода,
Як любі очі, за собою кличе…

Ти чуєш мелодійну пісню хвиль:
Шикуються у стретну фугу
І обіймають почуттям п’янким, –
Беруть у свій полон і серце, й душу.

Вся в кольорах, приваблює вода
І поліфонією, й ароматом,
І обіймає бриз легкий; шкода,
Тебе не може все оце тримати.

Дивись, як ніжно тулиться до ніг,
Неначе просить залишитись, хвиля.
Не залишай принаді цій морській
Мене. Вернись, побудь зі мною, милий.

Але ти їдеш, інша даль зове…
Здається, що тебе назавше втрачу…
Дивись, сумує море, як живе…
«Не залишай мене», – благає й плаче…

10.12.2012

Пригрій усе, що струшене із гілки,
Отари - без цеберка і води.
Веде заблукана, зурочена сопілка...
Лягає павутиннячко в меди...

Пантрує чорна бабця білу хату.
Змітає курка лапою врожай...
І жорна трощать зернята червчаті...
Кричать онуки Горю: "...заїжджай!".

Наопашки ворота, не підперті.
А мимо - пастила та шоколад...
Шукають свині жолудяні дерті.
Тьма гусениць - по шовку автострад.

Лишаються коти напризволяще.
Кислички гепають на сім драбин...
Коти, мій Вересню, діжу!
А туск - у ящик.
Загоюй кукси, серденька, лоби.

Вдягни сиріт.
Змети хитляві трони.
Обарвлюй дим, слова, діяння, шал.
Стомили і цирцеї, й цицерони.
Я не прошу ні замку, ні гроша.

Мені даруй осяяня-інсайти.
Іду під лавровишеньку з низин...
Гаси війну - край шахт, у лоні сайтів.
Стели на попелища кармазин.

І десь отам, де срібляться основи,
Стають вітри й лелеки на крило,
Звари тинктуру осені - тернову,
Дощі пролий, щоб радісно було!


2014

до зубів озброєна Росія...
волонтери, любі волонтери!
маю на останок одну мрію:
вибити всі зуби сучій стерві
Мужевладець родом із транзиту
випуклі пузяки добре свідчать…
може б вже косою… паразита
до гіляки оптом - якшо нічим?!
строєм повзки до могил загиблих
молитвами, знаю, не вернути…
в ланцюги без хАрчу, нехай скиглять
ой момент, і привід... щоб позбутись
недомовка слів моїх доречна
ми в тилу, ви знаєте, не лежні
переб"юсь, бо слово має речник
надто він сьогодні обережний…
кажуть зрада, "злили" кращих хлопців
у котлі потрійного всевбивства
півсела у решето на сопці
Бог не чує, а чортяка висне…
любі мої, любі волонтери
взійдемо усі у небосхили
тільки щоб спочатку в зуби!!! стерві
кожен українець і, -- щосили.!!!!!!!!!
01.09.2014.

****

Ти був один такий мені,
Як сльози, рідний.
Купалося у сивині
Ще сонце мідне
Твого волосся. Та очей -
Зелене світло
Чому ще дотепер печеш?
Немов магнітом...

Магнітні бурі там, де ти,
Сумні акорди,
Пишу тобі я ще листи,
Де взяти гордість?

А ти не вір моїм словам -
Тобою хворим,
Ти на прощання цілував,
Як чайка - море.
Мій сивий хлопчику, земний
Мій чоловіче,
Любов скінчилася в мені.
Кохати нічим.

2014

Я не знаю імені твого,
Але так хотіла б я дізнатись,
Не помітила у роздумах: давно
Зевесніли айстри біля хати?

В бочках бродить молоде вино,
Пахне ліс опеньками і мохом,
Так уважно дивимось кіно,
Як і чим живе тепер епоха.

Ти - у золотому кімоно,
Я у рваних джинсах та у светрі,
Повіває звідкись тютюном,
І розносить чад на кілометри.

Ми з тобою гарно мовчимо,
Ми не познайомилися досі...
- Починаюся на букву "о",
Мене звати - Осінь. Просто Осінь.

2014

На заході сієш – і сходить, на сході – війна,
на сході не сходять синці і земля кровоточить,
вода каламутна, як жінки заплакані очі,
і небо тьмяніє, мов світ від міцного вина.

Одна Батьківщина... І, може, серця їх до дна
(прихильників хаосу) виїсть отрута провини!
Ідеш, бо в душі – патріот, чи тому, що
повинен,
і ліку не знаєш в тім пеклі проведеним дням.

Своєї ганебної манії апологет
на простору свіжість і синь задивляється ласо.
На цьому шляху лиш граблі (пригадай
Переяслав!)
Дорога на Захід – піти б, не звертаючи, геть!

Одна Батьківщина – і смерть невблаганно
одна.
Вітрів голосами і грому розкаянням пізнім
відправить вночі по тобі, убієнному, тризну
живими і мертвими проклята тричі війна.

2014

Смерть одна… обличчя різні
усе по Сонцю, вздовж Життя
приходить тихо рано-пізно
а звабить як - без вороття…
2014.

Бринить роса на павутинні літа,
Гойдає сонця зайчиків малих –
Лисиця осені примружилась на них
І синьо дзвонять піднебесні квіти.

Стебло зігнуло шию до землі,
На стежку вуж погрітися виходить,
Шукає ранок у калюжі броду,
А у повітрі паморозь стоїть…

А чи дзвінке її передчуття?
Проймає дрож – ніяковіє цнота,
Що вже її торкнулась позолота…

Під тиші мелодійне прикриття –
Вистава тіней, близькість таїни…
Неначе і нема у нас війни…

31.08.14

Тебе не розстріляють просто так,
а лиш за те, що українська – рідна,
за те, що трИзуб – то не тільки знак
і гама кольорів любові гідна.

Тебе не розстріляють, друже мій,
як донесеш на патріота краю –
ще і пайок поповниш з того свій
і доповзеш до зрадженого раю.

А що життя? Конає за вікном.
Молися, брате. Богу не однако,
чи ти помреш іудою з баблом,
а чи відмовиш нечисті зі знаком…

31.08.2014

Не в радість мені сьогодні свята –
Ні світські, ані релігійні,
Бо ж нечисть за горло вже хвата
Й до прірви штовхає Україну.
Під жаб’ячим поглядом Московії
Закляк світ. Про санкції белькоче, про ООН...
І невтямки йому, що ще з часів Петрових
Підлоту й силу Росія возвела в закон.

немає слів і сил нема
упень і розум не сприйма
блюзнірства «русского вождя»
без честі совісті чуття
лише диявольський оскал
і на чолі тавро – москаль…
та зримі путінські путі –
хлюпоче у чеканні Стікс
вискоблює човна Харон
не будь-кому – для ВІПерсон
перевезе без мідяка:
персона-бо дивись яка!..

31.08.2014

Дотепер, як згадаю твій голос, то мандражу
не вгамую. Що взагалі природно. Ба, ті ж бо зв’я́зки
не рівня голому м’язу, пасемцю, багажу
під скліючими баньками, або бздику втряски
речі з літами. І поза м’ясом, звук
не убуває й опісля тертя об тишу
розрядженого повітря, і, з двох запорук
трапити у халепу, обере гіршу:
вторення казаному. Справна ще голова
паморочиться, як вечоріє, гудить мороку,
ніби платівка, нівечачи слова,
і пальці навзаєм завадять смикнути голку,
дати спокою звивинам, – наче віддати честь
полуді у формі нестач у змісті
за повноти мелодії. Знаєш, існують десь
речі, предмети такої міці
сутніх зв’язків, що, беручи обіт
дійсно праматері тощо і таке ін., природі
до снаги іще один крочок – змісити вміст
їх воєдино: тум-тум фокстротів
з крепдешином спідниці; муху і цукор; нас,
в разі, кепськім украй. І піднести в ранзі
до дивовиж Мічуріна. Он щука вже домоглась
блиску луски на пустій бляшанці,
на виделці в руці. Пак, природі не в дивину
розділяти, помішуючи, убавляти в тілі
частіше, ніж додавати; гляньмо на звірину
в плейстоценовій пущі; ми – часточки змалілі
крупного цілого, що хвостом вильне
яко шнур телефонний, від динозавра
хребтину хіба що кажучи. Й дзвонити не
випадає нікуди, хіба що у післязавтра,
де озветься хіба інвалід – хіба
як утратить кінцівку, подругу, душу –
сам продукт еволюції. І набрати той номер, – ба,
що виповзти із води на сушу.

.
1982

Не впокореним стадом,
А народом-воїном
Ми під кулями й «Градами»
Свою волю виборюєм.
Не словами, а славою,
Кров’ю чесною, чистою,
Ми тіла свої сплавлюєм.
Ми єдині.
Ми вистоєм.
У окопі з солдатами
Ми до Господа молимось.
Б’ють нас танками. Й зрадами.
Не чекайте.
Не зломимось!
Б’ють брехнею лукавою.
Чуєш, Боже?... Ми зможемо!
Ми з Тобою і Правдою
Цю пітьму переможемо!!!
Лють орди брата-Каїна
На землі своїй спинимо.
…Нам не страшно – ми знаємо:
ТИ за НАШИМИ СПИНАМИ….

31/08/14

Світання ледь~ледь
Розлива на поля
Сумну круговерть
Про минувшину дня
Той сум знов встає
Тче солодкі пісні
Й забува серце моє
Про минулі вже дні.
І дивні сни,
Як ті сонця
Зайдуть за піски
Багрянці без лиця.
Ідуть дна по одній
Так схожі мені
На пройдені дні,
Що відходять за обрій.

Неправда й правда б’ються – знають люди,
Добро і зло, ненависть і любов.
Наш дух незламний – паніки не буде,
Народ ніхто ніколи не зборов!

Кровинка в жилах закипає кожна,
І б’ють серця во ім’я перемог!
Бо нація така – непереможна,
І ціль свята у нас, і з нами Бог!

Зневіра – гірше, як ковток отрути,
Ще куля не одного обпече…
Та затремтить вороже плем’я люте –
Бо ми єдині, до плеча плече!

Хоч знаємо – немало з нас поляже,
Але то честь загинути в борні!
Не відступаймо! Начувайся, враже!
Могутнє «Слава!» чуєш вдалині?

Той волі клич тобі не побороти –
Змете заброд народний буревій!
То добровольці знов стають у чоти
В бою смертельнім!
І змикають стрій!


31.08.2014

Крадеться осінь, стука у вікно…
Агов, чаклунко!
Щось ти надто швидко…
Серпневу ніч спиваєш, як вино,
мов оковиту, вистояну влітку.

Вплете земля жоржини у вінки,
достиглу зав’язь поскладає в кошик…
Які плоди – медові чи гіркі –
ховає твій небесний міхоноша?

Удосталь поцарюєш, далебі,
але минеться, знову все минеться…
Не зрадь, чаклунко! Вернеться тобі,
коли морози визріють під серцем…

Я - "ура".
А ти - "гора".
На гору я здіймаюся -
ось тобі і гра.
Дістатися давно б
вершини вже пора,
але... але я, за контрактом,
не маю ще відра.
Сізіф ось надихає,
в їдальні є ікра...
Поаркушно вилущується
стовбур єдиного пера.
Ти задоволена?

Все ж таки це гра...

31.08.2014

вдвічі скорше горять сірники
і ціна на життя впала вдвічі
безкоштовно метуть двірники
антиподи до лейбли "від річчі"
я схиляюсь - скоротшать усіх
кого втричі, кого аж до дупи
значить Святість віднімуть і Гріх…
значить гривня, всерівно, чи рупій
я ніколи не вірив рублю
ну, і долар за мною не бігав
тільки раз я промовив "люблю"
і півсвіту проснулося ігом…
я свій сад омолоджував… в піт -
діаманти фамільного склепу
я уперше промовив "нарід"
і вкоротшав одвічну потребу…
30.08.2014

все ближче ближче гауб-стріли…
прапрадід дзвони б"є
на сплох
на магістралі цівки біглі
і смерч гарцює в танці
колом…

ось - ось замкне кінці ведучий
ось - ось розплющить очі осінь
а Бог Війни,
падлюка сучий,
веде ЇЇ в таємний спосіб…

а ми такі…
не ликом шиті!
а ми такі...
що й до гіляки!
хай не завжди з похмілля бриті
проте у нас звірячі чакри
30.08.2014.

Все буде файно, людоньки.
Авжеж.
Ніхто не відбере макітр і меж.
Галушку зліпимо під реп "тарах..." і "му-у...".
Кого ж молити?
Каятись кому?

У резеді музики й самоскид.
Кружляє в танці тьма оман, обид...
Збирає Байда на джгути і гак
Між вуркаганів, партій, гультіпак.

Тулюся до верби, шукаю тиш...
А Той, хто греблю рве, сичить:"Облиш...
Тепер ні сну, ні вільного дупла.
Приплинь до мене... Булькотить смола...".

І так мені червоно аж до Фів...
Хіба ж буває щастя пів-на-пів?

Чудна любов теперішня - бо зла.
Сплетіння вулиць...
Кігтів...
Сил...
Розлам.



2014

Ти іди - не лякайся, що вогко.
У саду поміж яблук і слив
Дуже росяно, дуже!
Зігрій!
Чи не треба,
І крапельку дьогтю,
Наче вправний і мудрий аптекар,
Доливай до нектарів зорі,
Щоби рани загоїлись і
Щоб у груди ввірвалася спека,
Щоб не гріти.
Три кроки назад -
І нікого, хіба що застуда...
Чи вже був, а чи, може, ще буде
Той сливовий і яблучний сад?
Чи зігрієш, а, може, покинеш,
Прикриваючись терпкістю рос?
У такому невіданні проз
Усе далі простую на північ,
Де напевно, що ранки - вологі,
І де подих - одразу в росу.
Я тебе у сади запрошу,
Коли зовсім закінчиться дьоготь.

(щось, наче ремейк)

Ой сумно, Боженьку, сумно.

Сумно-о-о
нині
в Україні
є…

Вражий москаль
знову-знову-у-у
крівцю п’є-є-є.
Бога не боїться,
і ніко-о-ого…
Коли ж той путін
вже наїситься…
м’яса людсько-о-ого.

Ой не вситИться
він ніко-о-оли…
Вже аж чорної нап’ється
у пеклі смО-о-оли.

О-о-о- є!
Мати їхала в авто
і діток дво-о-оє
тікали з АТО,
порятував-а-атись…
Вже була би й ра-а-да,
але тут москаль – а хто?
Ох, пальнув із гра-а-ада.

Ой,все загорілося!
Куди ж діва-а-атись,
а так не хотілося
помера-а-ати.

Плакала дити-и-ина -
а де тато?
Притулитись хо-о-очу
і обня-а-ати…
Та знайшлась причина
і на те:
ой моя дитино
батенько тай на АТО.

Щось неве-е-есело стало…
Щоби москалева сім’я
тай не діжда-а-ала
завтрашнього дня.

Ой сумно-сумно,
сумно-о-о… та не знати…
Ще заплаче
й москальськая мати
та її московська дочка
ой тай гіркими сльоза-а-ами
за синочком
й за коха-а-аним…

Ой, сумно-сумно в Україні,
москаль пекельний казИтся,
та йому, ох, так не минеться!
Сумно буде й в МосковщИні!

25.08.2014